73566

Розвиток української історичної науки на еміграції (1945 – 2000-і роки)

Лекция

История и СИД

Установи з дослідження української історії на еміграції. Дослідження історії України в працях Н. №12 Установи з дослідження української історії. Спробуємо охарактеризувати діяльність окремих наукових установ що займалися дослідженням історії України.

Украинкский

2014-12-18

117 KB

0 чел.

Тема : Розвиток української історичної науки на еміграції (1945 – 2000-і роки).

План

1. Установи з дослідження української історії на еміграції.

2. Дослідження історії України в працях Н. Полонської-Василенко, О. Оглоблина, Б. Крупницького, Л.Винара.

Література:

Бойко Ю. Вибрані праці. – К. : Медекол , 1992 (Українознавство діаспори).

Верба І. Н. Д. Полонська-Василенко //Київська старовина. – 1993. – №5.

Винар Л. З нагоди 25-ліття Українського історичного Товариства //Український історик. – 1990. – № 1-4

Винар Л. Листи Івана Крип’якевича до Олександра Оглоблина // Там само.

Винар Л. Олександер Оглоблин: життя і діяльність //УІ . – 1989. – № 4

Винар Л. На службі історичної науки: 25-ліття «Українського історика». 1963-1988 //УІ. – 1989. – № 1-3

Винар Л. Ювілейний рік Михайла Грушевського і УІТ //УІ. – 1991. – №1-2

Домбровський О. Олександер Оглоблин і Українське Історичне Товариство //УІ. – 1989. – №4

Жуковський А. Любомир Винар: життя, діяльність і творчість (З нагоди 50-ліття наукової діяльности) / А.Жуковський // На службі Кліо. Збірник наукових праць на пошану Любомира Романа Винара, з нагоди 50-ліття його наукової діяльности. – К., Нью-Йорк, Торонто, Париж, Львів, 2000.

Омельченко В. Проф. д-р Олександер Оглоблин: життя і діяльність //УІ. – 1989. – №4

Полонська-Василенко Н. Нарис історіографії України //Н. Полонська-Василенко Історія

України. – К. : Либідь, 1992. – Т. 1

Полонська-Василенко Н. Український Вільний Університет (1921-1971) //УІ – 1971. – №1-2

Сакада Л. «Український історик». Генеза, тематика, постаті /Л.Сакада. – К., Нью-Йорк, 2003.

Сергійчук В. І. Тема козацтва на сторінках «Українського історика» //УІ. – 1990. – №1. -4; 1991. – №1-2

  1.  Установи з дослідження української історії.

Українська історіографія на еміграції в повоєнний час, як зазначае Л. Винар, пройшла три етапи розвитку:

І-й тривав з 1945 по 1952 рік, коли українська історична наука розвивалась головним чином в українських наукових еміграційних установах Європи.

ІІ-й період охоплює час з 1952 по 1964 рік і названий «перехідним». В цей час українські історики включаються в роботу наукових установ США і Канади, в тому числі неукраїнських наукових і педагогічних закладів. В Європі продовжувалась діяльність українських наукових установ.

ІІІ-й період починається приблизно з 1965 року, коли утворилось Українське історичне товариство і «Український історик» і тривав до початку 1990-х рр.

Із здобуттям Україною незалежності розпочався IV період розвитку української історіографії на еміграції, який триває дотепер.

Спробуємо охарактеризувати діяльність окремих наукових установ, що займалися дослідженням історії України. У 1945 році почався Мюнхенський період в діяльності УВУ. Його ректором було обрано проф. В.М.Щербаківського. В Університеті працювало 70 професорів. Серед них були професори з Праги, а також багато нових, з так званої «нової еміграції». В повоєнний час в УВУ викладали і займалися науковими дослідженнями: Ю. Бойко, П. Курінний, О. Кульчицький, В. Міяковський, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, Ю. Шевелев-Шерех, В. Янів та ін.

Наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. для УВУ настали важкі часи. Валютна реформа 1948 р. підірвала його фінанси. Почалася масова еміграція студентів та професорів за океан. В 1956 р. були припинені виклади в УВУ. З науково-історичних видань варто відзначити праці Ю. Бойка «Шевченко і Москва»та «Шевченко на тлі загальноєвропейської літератури». Наукові роботи О. Баранова, Б. Крупницького, О. Кульчицького, І. Мірчука, Н. Полонської-Василенко, Я. Рудницького, М. Чубатого, О. Юрченка та ін. внесли значний вклад в розвиток української історичної науки. Загальна кількість видань УВУ Мюнхенської доби (з 1945 по 1971 рік) склала 80 томів праць. Центри наукового дослідження історії України функціонують в Північній Америці. Перша кафедра історії України при Гарвардському університеті була відкрита у січні 1968 року. Рівно через п’ять років фундовано кафедри української літератури й мови. У червні 1973 року був заснований Український Науковий Інститут Гарвардського Університету. Його головне завдання – організувати і підтримувати науково-дослідні проекти, готувати наукові праці, видавати джерела та навчальні посібники з української історії, літератури і мови.

Крім викладів УНІГУ займається проведенням семінарів і наукових конференцій (всього їх проведено понад 25). Функціонує Гарвардська Літня Школа Українознавства, програма якої розрахована 8 тижнів. Під егідою УНІГУ з 1980 року проводилося дослідження голоду 1932-1933 років в Україні. Його здійснювали два доктори історії Роберт Конквест (Інститут Гувера) і Джеймс Мейс. З 1977 року при Інституті видається англомовний журнал «Гарвардській Українознавчі Студії». Його редакторами були Омелян Пріцак та Ігор Шевченко. Журнал вміщав статті, огляди джерел і літератури, документи. За перших 10 років видано 25 чисел (понад 5, 5 тис. сторінок), в яких вміщено 419 статей і рецензій 241 автора з 22 країн. Окремі тематичні номери були присвячені Києво-Могилянській Академії, політичним і суспільним ідеям В. Липинського, тисячоліттю запровадження християнства тощо.

У 1945 р. в Німеччині утворилася Українська Вільна Академія Наук (УВАН), першим президентом якої став Д. І. Дорошенко (1945-1951). УВАН об’єднала майже всіх істориків еміграції і в скрутний час повоєнної розрухи зуміла організувати видавничу діяльність. Була видана, зокрема, монографія Б. Крупницького «Данило Апостол».

У 1946 році відновило свою діяльність, але вже на еміграції, НТШ. До нього ввійшло багато істориків. Стали видаватися «Записки НТШ». Під егідою НТШ було надруковано ряд монографій. Починаючи з 1949 року місцем перебування НТШ стала Франція.

Міцним центром української історіографії Рим. Наукову діяльність здійснювали Василіани, які стали видавати «Записки Чину св. Василія Великого» (ЗЧВВ) та великий корпус документів з історії Церкви з Ватіканського архіву (на сьогодні видано 60 томів документів). Серед істориків ЧСВВ – о. І. Назарко, о. М. Ваврик, о. І. Нагаєвський. Праця останнього «Історія Української держави ХХ століття» у 1993 р. перевидана в Україні.

Наприкінці 40-х у 50-х роках між українськими науковими установами на еміграції існували певні непорозуміння (НТШ в Європі, НТШ в Америці, УВАН в Америці) і конфлікти. Для їх вирішення були кардинальні нові кроки. З ініціативою виступив тоді ще молодий вчений Л. Винар, який запропонував 1) видання історичного журналу і 2) утворення незалежного історичного товариства, необтяженого ніякими непорозуміннями і в якому змогли б працювати як члени НТШ і УВАН, так і окремі історики, незаангажовані в ці організації. Ці пропозиції були висловлені ще в середині 50-х років, а наприкінці жовтня 1963 року з’явився перший номер «Українського історика». «Основна мета нашого видання, – писалося в його передмові, – знайомити ширші круги нашого громадянства з історичними дослідами українських і чужинецьких науковців, присвячених в першу чергу історії України і Східної Європи».

Навколо редколегії «Українського історика» утворилася ініціативна група по створенню Українського Історичного Товариства. До неї належали М. Антонович, Б. та Л. Винари, І. Витанович, О. Домбровський, П. Курінний, О. Оглоблин, Яр. Пастернак, Н. Полонська-Василенко, М. Чубатий та ін. У березні 1965 року постало Укр. Іст. Товариство (УІТ). УІТ стало солідною основою для успіху «Українського історика», який став його органом.

З 1963 по 1987 рік (за 25 років) вийшло 96 номерів журналу, в яких містилося понад 1000 статей та рецензій. З археології, ранньої і середньовічної історії появилися в «Українському історику» статті Я. Пастернака, М. Чубатого, О. Домбровського, Б. Винара, О. Пріцака; з історії козаччини – Ол. Барана, Ол. Оглоблина, Л. Винара, Т. Мацьківа, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного; дослідженню ХIХ - ХХ ст. – М. Антонович, О. Оглоблин, І. Кам’янецький, В. Міяковський, Л. Шанковський, Р. Сербин, О. Герус, Ю. Бойко, А. Жуковський, І. Витанович, І. Лисяк-Рудницький, Я. Рудницький, Л. Винар, Т. Гунчак тощо. В журналі були різні розділи: «З архіву», «Мемуаристика», «Грушевськіана», «Мазепіана», «Історіографія», «Шевченкознавство» – всього більше сорока. «УІ» став журналом української національної історіографії, яка основана на схемі Михайла Грушевського з відповідною періодизацією українського історичного процесу.

ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ ОГЛОБЛИН (1899-1992)

Народився в місті Києві. Навчався у третій Київській гімназії, де викладав історію Вас. Гр. Ляскоронський, учень Антоновича. Будучи гімназистом, Оглоблин вивчав історію Сіверщини – землі звідки походили його батьки – нащадки українських козаків і шляхтичів. Потім навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, де слухав лекції і відвідував семінари М. В. Довнар-Запольського (історія Литовсько-Руської держави), Ю. А. Кулаховського ( історія Візантії), С. Т. Голубєва (історія Української Церкви), Г. Г. Павлуцького (історія Українського мистецтва), В. О. Пархоменка (історія Київської Русі ) та ін. ).

Після закінчення у 1919 році університету О. П. розпочав педагогічну діяльність в школах Києва, де викладав історію та українознавство. У 1920 р. Оглоблин обраний професором Київського Археологічного Інституту на кафедру історії економічного побуту України. З наступного року – працював на кафедрі історії України у Київському Вищому ІНО ім. Драгоманова (так називався Київський університет).

У 1925 р. з’явилися два томи праці з історії української фабрики: 1) «Мануфактура в Гетьманщине» і 2) «Предкапиталистическая фабрика». Історик вперше поставив і розв’язав проблему «економічної самостійності» Гетьманщини. За ці праці Оглоблину було присвоєно науковий ступінь доктора історії української культури. Історик отримав наукове визнання.

З 1926 року О. П. Оглоблин працював в УАН при кафедрі академіка Д. І. Багалія, а згодом очолив Комісію соціально-економічної історії України. О. П. працював в архівах Києва, Харкова, Чернігова, Дніпропетровська, Житомира, Москви, Ленінграду та інших міст. В результаті цієї роботи з’явилася низка монографій з економічної та політичної історії України ХVII-ХIХ ст. («Транзитний торг України в першій половині ХIХ ст. » (1927); «Одеське порто-франко» (1928); «Польський капітал і український ринок за першої половини ХIХ ст. » (1929) та ін. ).

Оглоблин досліджував проблеми політичної історії України ХVII-ХVIII ст. та історіографії ХVIII-ХIХ ст. Історик присвятив кілька праць козацько-старшинській опозиції кінця ХVII ст. , зокрема особі Петра Іваненка (Петрика). У статті «До питання про автора Літопису Самовидця» (1926) довів, що автором цього літопису був Роман Ракушка-Романовський.

На початку 30-х років в історії української культури настали важкі часи. «Колесо історії» проїхалось і по Оглоблину. В 1930-31 р. він на кілька місяців був ув’язнений. Після цього в Київському вищому ІНО відбулася трьохденна «дискусія», в ході якої визнано «буржуазно-націоналістичний» характер його наукових праць. Умови для праці були важкими. У 1934-35 рр. – безробітний. Але потім все-таки продовжив діяльність в Інституті історії матеріальної культури АН УСРР. У 1937-1941 рр. Оглоблин займає посаду старшого наукового співробітника і завідувача віділом капіталізму Інституту історії АН УСРР.

Після II світової війни працює на Заході; спочатку в Німеччині, потім в США (з 1951 р. ) Був головою Українського Історичного Товариства (з 1965р. ), Президентом УВАН ( 1970-1974 рр. – 2 терміни). Загалом проф. О. П. Оглоблин опублікував 300 наукових праць і понад 300 статей в Енциклопедії Українознавства. Крім того, 100 його праць не були опубліковані а багато загинуло в лихоліттях, які довелось пережити історику.

Слідом за проф. Юріїм Бойком, ми будемо розглядати їх в хронологічній послідовності.

В статті «Золотий спокій» Оглоблин дав характеристику десятиліття перед Хмельниччиною. На відміну від радянських істориків, які показували цей час як «затишшя перед бурею», Олександр Петрович зазначає: «Золотий спокій. Він справді був золотий. Бо українське життя – господарське, культурне, політичне – перед Хмельниччиною вщерть повнилося золотом – золотом багатства і золотої думки». Історик розглянув економічні процеси перед Хмельниччиною (розвиток гут. , залізодобування) і провів паралелі з цариною культури, вказав на формування національної свідомості. У зв’язку з цим покозано особливо виразно дві постаті: митрополита Петра Могили і гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Оглоблин, як історик-державник довів, що політична свідомість напередодні національної революції досягла високого рівня зрілості.

Хмельниччина досліджується в кількох працях проф. Оглоблина (брошурі «Хмельниччина і українська державність», «Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 р. »). Опираючись на праці попередників (М. Грушевського, М. Костомарова, І. Крип’якевича, А. Яковліва і М. Петровського) і новий архівний матеріал, історик збагачує схему ( концепцію) – (див. статтю Олексія Яся «Поняття концепції» в українській історичній науці //Розбудова держави. – 1994. – № 8) державницького розвитку козацької України: автор зосередив увагу на 4-х конкретних концепціях майбутньої української держави, яка щойно виборювалася і шукала форми самоздійснення. I концепція – ягелонського легітимізму – автономного існування у складі Речі Посполитої; II – Великого Князівтсва Руського на чолі з трансільванським князем Юрієм Ракочі; на III місці стоїть «досить слаба у своїх ідеологічних засадах і своїх практичних спроможностях концепція «москвофільства»; і нарешті IV-а, найголовніша «концепція Козацької Речі Посполитої, держави Війська Запорожзького на терені цілої України». Такі, говорячи сучасною науковою термінологією, альтернативи бачив Оглоблин. Вони пов’язувалися з певними людьми і втілювалися в політичну практику.

Історик переконливо показав представника ідеї українсько-польського порозуміння і автономії «Великого Князівства Руського» у складі Речі Посполитої Адама Киселя – воєводи Київського. Оглоблин зіставляє (порівнює ) Киселя і Хмельницького;

Професор Оглоблин вперше вказав на існування двовладдя на початку Хмельниччини. З одного боку існувала влада гетьмана і козацької старшини, а, з другого – київського митрополита з духівництвом та українською православною шляхтою. Свідченням влади митрополита Олександр Петрович вважав Зборівську угоду 1649 року. Кінець двовладдя настав, на думку історика, після 1651 р. , коли митрополит привітав польських переможців у Києві. Хмельницький закріплює владу за провідною козацькою верствою;

Розглянув формування ідеї гетьманської влади. По мірі зміцнення влади наголошувався її монархічний принцип і божествене походження; підкреслено момент необмеженості влади гетьмана в уяві самого Хмельницького і його оточення. Принцип виборності залишався як друга сторона державної свідомості козацтва;

Хмельницький зображений як багатогранна людина. На відміну від Грушевського, який у Переяславському договорі 1654 р. бачив політичну незрілість і станову обмеженість Хмельницького, Оглоблин так категорично не висловлюється; він звертає увагу на те, що українська сторона виявила особливу турботу за конкретний політичний зміст, за забезпечення державного статусу України;

Важливим моментом у характеристиці політичної зрілості українського уряду було те, що описуючи імперіалістичні заходи Москви у 1656 р. , історик вказує, що він (уряд) обґрунтовує свій розрив з Московщиною.

У монографії «Мазепа та його доба» (400 с. ) Оглоблин показав світогляд Мазепи і його зв’язок з політичною практикою. Через нестачу архівного матеріалу образ гетьмана вийшов дещо не дуже виразний, але автор показав внутрішню суперечливість цієї особи; (отримавши освіту у Західній Європі виявився ревним прихильником православ’я; плекаючи мрії про незалежність України, дружив з її найбільшим ворогом – Петром I; здавався відвертим, привабливим, завойовував собі прихильників і друзів, щоб зміцнити владу; був на службі у Дорошенка – палкого соборника і державника, противника Польщі і Москви, але вчасно його зрікся; був близькою людиною до Самойловича, але використав державний переворот проти нього, щоб стати на чолі держави. Показав соціальну програму Мазепи – ідея станової правової держави на чолі з гетьманом-монархом; плекаючи козацьку родову аристократію, стримував її захланництво щодо посполитих; прагнув встановити соціальну гармонію – однак не встановив контакту з народними масами, що показали події 1708-1709 рр. .

Досліджуючи «Історію русів» (укр. вид. 1956 р. у Нью-Йорці), з’ясував де і коли був написаний твір, дав зібраний портрет автора твору (Новгород-Сіверщина; між 1802 і 1805 рр. ).

Отже, досліджуючи історію України на еміграції, Оглоблин головну увагу приділив політичному, культурному і соціально-економічному аспектам історії ХVII-ХIХ ст. Історик показав себе продовжувачем держвницької школи в українській історіографії.

Борис Дмитрович Крупницький (24. 07. 1894-5. 06. 1956)

Народився в с. Медведівці Чигиринського повіту на Київщині. Навчався в Черкаській гімназії, після чого вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Cв. Володимира. Тоді там працювало багато добрих професорів і доцентів. Найбільшу увагу Крупницький приділяв викладам приват-доцента Ю. Ю. Данилевича та професора М. В. Довнар-Запольського.

У роки першої світової війни Б. Д. Крупницький з 1916 по 1918 р. перебуває у діючій армії. Він відновив навчання в університеті у 1918 р. , але навесні 1919 р. , після окупації Києва більшовиками, покинув університет і емігрував .

На еміграції спочатку працював чорноробом, сільськогосподарським робітником. Однак у 1926 році, у віці 32 роки, поступив до Берлінського університету і, одночасно, в Українському Науковому Інституті слухав лекції професорів Д. І. Дорошенка та І. І. Мірчука, відвідував семінари В. К. Липинського. Особливо високо цінував Крупницький викладацький талант Дорошенка, який читав історіографію. «Такий ніби сухий предмет, – згадував пізніше історик, – в Дорошенковім викладі ставав живим, набирав фарб, який так сильно впливав на молоду, чутливу до вражень душу».

По закінченню навчання Б. Крупницький був запрошений на посаду асистента в той же Берлінський університет. Після цього історик працював в УНІ-Б, УВУ в Празі, в Варшавському Українському Науковому Інституті. Був членом НТШ, УВАН (спочатку заступником Голови Історичної Секції, а після виїзду Голови – Д. І. Дорошенка до Канади – Головою Історичної Секції УВАН). З 1948 року Крупницький був важко хворим і проживав в селі Гіммельпфортені, недалеко біля Мюнхену, де й помер.

Наукова діяльність. Незважаючи на те, що Крупницький почав відносно пізно (з 1931 р. )друкувати свої праці, він, на думку Н. Д. Полонської-Василенко, «належить до видатних істориків України» і його перу належить понад 120 друкованих праць. Спочатку історик займався мазепіаною, потім звернувся до Хмельниччини, і, наприкінці, написав монографію про Д. Апостола. Ми охарактеризуємо його наукову творчість у відповідності з хронологічним принципом.

Хмельниччиною історик став займатися у зв’язку із її 300-літтям. Він підготував численні журнальні та газетні статті, редагував збірник «В 300-ліття Хмельниччини». На відміну від М. Грушевського, який застерігаючи від ідеалізації Б. Хмельницького, вважав останнього «політиком. . . невеликим і, поскільки керував політикою своєї держави, виходила вона не дуже мудра», Крупницький високо оцінював особу гетьмана: головну увагу звертав на його політичну діяльність, на створення Української Незалежної Держави. В протилежність М. С. Грушевському він вважав, що Хмельницький вів дуже вдало закордонну політику.

У розвідці «Богдан Хмельницький і советська історіографія» історик вказує на зміну в напрямі радянської історіографії 30-х років: висуното нову тезу про провідну роль «великого російського народу; Б. Хм. , якого оцінювали як «зрадника і заклятого ворога повставшого українського селянства», стали оцінювати позитивно: головна ідея – «возз’єднання України та Москви» і історична місія Хмельницького – довести до возз’єднання; саме «возз’єднання» перетворилося на «благодійництво» Москви, тоді як раніше оцінювалося як «менше зло».

Епосі Мазепи загалом присвячено 40 праць Крупницького (монографія «Гетьман Пилип Орлик. 1672-1742 рр. Огляд його політичної діяльності». «Мазепа в світлі німецької літератури його часу». «Мазепа і совєтська історіографія». Велика монографія «Hetman Mazepa und seine Zeit», «Карл ХІІ в старій і новій шведській історіографії», «Мазепа в світлі шведської історіографії» тощо. Для роботи з шведськими джерелами спеціально вивчив мову. )

Мазепа розцінювався як «український державний муж», і «центральною ідеею його діяльности» була «оборона прав і свобод України».

Крупницький відкинув «психологічну методу» в оцінці Мазепи і показав його діяльність не лише як результат характеру (так оцінювали його М. Костомаров, М. Грушевський , Ф. Уманець ), але й як наслідок обставин .

Вказуючи на оцінку Мазепи радянською історіографією, історик зазначив, що цей гетьман категорично не підходив до нової лінії московсько-совєтської політики Крупницький вказував, що радянська історіографія в ставленні до Мазепи зробила крок назад, до першої половини Х1Х ст. , коли називали гетьмана «зрадником» і «заздрісником» і цим пояснювали його дії .

У монографії про Данила Апостола (1948) Крупницький розглянув питання його походження . Пов’язав діяльність Апостола з розповіддю про попередників – Мазепу і Скоропадського діяльність Апостола показав на широкому тлі соціальних, економічних та культурних відносин; Крупницький показав об’єктивний образ історичного діяча, вказавши на його помилки, хиби правління, негативні риси характеру, але як історик-державник, він надзвичайно високо цінував те, що гетьман «належав до рішучих автономістів-державників України «і те, що автономія трималася в другій половині ХVIII ст. – немала заслуга Апостола.

Збірник «Основні проблеми історії України» містив статті історіософічного характеру . В них автор розглянув питання про схему історії України; запропонував періодизацію її; дав своє розуміння Гетьманської держави: вважав, що «гетьман-своєрідний президент республіки, але з правами, в яких помішані республіканські ознаки з монархічними»; розглянув питання про співвідношення держави і нації – слідом за Липинським вважав, що «через власну державу процес становлення нації і ліпше забезпечений, і проходить значно скоріше»; в націоналізмі вбачав небезпеку, адже у ньому головне «не любити своє, а ненавидіти щось чуже !. . а потім це ненависництво переноситься і на членів власної нації, на тих, кого вважають за «зрадників»; розглядав роль України у взаємовідносинах між Сходом і Заходом тощо .

НАТАЛЯ ДМИТРІВНА ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО (31. 01. 1884 - 8. 06. 1973)

Народилася в родині офіцера (дівоче прізвище – Меньшова). Початкову освіту отримала у семикласній Фундукліївській Маріїнській жіночій гімназії, яку закінчила із срібною медаллю. У 1907 році вступила на історико-філологічне відділення Київських Вищих жіночих курсів, яке закінчила незабаром, прослухавши «повний курс наук». Після цього склала іспити за історико-філологічний факультет Київського університету Cв. Володимира і в 1913 р. отримала диплом 1-го ступеня .

Після цього викладала історію та географію у різних київських гіманзіях. Наукову роботу почала під керівництвом професора М. В. Довнар-Запольського. Здійснювала студіїї історії Давньої Русі (про «Руську Правду»), брала участь у розкопках відомого археолога В. Хвойки. Найбільшою її роботою в той час був «Культурно-исторический атлас. Пособие к русской истории». (К. , 1913-1914. – Вип. 1-3). Це була об’ємна робота; атлас мав 120 таблиць і вміщував близько 1 000 знімків пам’яток старовини від палеоліту до середини Х1Х ст. і 200 сторінок пояснювального тексту. В 1914 р. Полонська їздила до Катеринослава, де працювала в архіві губернського правління, де зберігалися матеріали з історії Запорожжя та Малоросії. Познайомилася з Д. І. Яворницьким, добрі стосунки з яким зберегла на все життя . Проштудійовані архівні справи вона використала в своїх працях. Пізніше ці документи загинули, що ще більше підносить вагу цих праць.

Щодо прізвища, то перша його частина залишилась від першого чоловіка, шлюб з яким був невдалим, а друга – від другого чоловіка – відомого громадсько-політичного діяча і історика, академіка М. П. Василенка.

Н. Д. П. -В. склала магістерський іспит і прочитала пробні лекції в університеті Св. Володимира, який перебував в евакуації в Саратові. Однак жінці-науковцеві було важко пробитись в науку в умовах Російської імперії. Вона отримала відмову з Міністерства Освіти. Крім того, Наталя Дмитрівна була хвора на туберкульоз, що вимагало серйозного лікування. Замість університету вона читає на Вищих жіночих курсах.

Восени 1916 р. працювала в архівах Одеси, Сімферополя, Феодосії, де знаходить цінні матеріали, які пізніше також загинули (ордери Потьомкіна за 1790-91 рр. , повний опис Таврійської губернії тощо ). Потім працювала в архівах Москви.

Після 1917 р. – повернулась до Києва. Ситуація там була несприятлива: точилася травля її вчителя професора Довнар-Запольського (Н. Д. стала на його захист); самій їй дорікали за неукраїнське походження. Однак Н. Д. вперто працювала, читаючи курси в гімназіях тощо. Взяла активну участь в роботі щойно відкритого Київського Археологічного інституту.

Наукову діяльність Н. Д. Полонської-Василенко після 1920 р. можна поділити на 2 періоди: перший – радянський, другий – в умовах окупації та еміграції.

В радянський час Полонська-Василенко підготувала ряд робіт з археології: «Первобытная археология. Палеолит» (1921), «Археологія бронзового віку», «Археологія залізного віку», «Історія побуту». Вчена працювала в різних закладах у тому числі Центральному Державному Архіві Давніх Актів, у ВУАН. Під керівництвом Д. І. Багалія писала історію Запоріжжя часів «Нової Січі» та її зруйнування. Розглянула питання про роздачу земель і погляди сучасників на цей процес. Склала картотеку нових земельних власників – всього 2 500 імен. При цьому використала матеріали, що зберігалися в архівах Києва, Харкова, Москви, Ленінграду, Одеси. В Дніпропетровську нею проглянуто і проаналізовано 12 тис. справ. В результаті архівних пошуків з’вилися статті «З історії останніх часів Запоріжжя», «Ліквідація Запорізької Січі (нарис монографії)», «Історики Запоріжжя» тощо – праці з історії Південної України.

У 30-ті роки Радянською владою проводився наступ на ВУАН. 1 лютого 1934 р. закрито соціально-економічний відділ, де працювала Наталя Дмитрівна. Вона звільнена з роботи. Після смерті М. П. Василенка (1935), бібліотеку і архів якого передала в бібліотеку А. Н. (2 000 одиниць зберігання), Наталія Дмитрівна отримала пенсію по інвалідності ( 3-я група ). З 1937 р. вона повернулась до наукової роботи; займала посаду старшого наукового співробітника Інституту історії АН УРСР. У 1940 р. захистила у Москві докторську дисертацію «Очерки по истории заселения Южной Украини в середине ХVIII в. (1734-1775)». Перед німецько-радянською війною Полонська-Василенко викладала у КДУ історію України, джерелознавство.

Під час окупації займала посаду директора інституту Археології, потім працювала в архіві. На запрошення Д. І. Дорошенка перебралася до Праги, де викладала в УВУ. Потім в Мюнхенський період УВУ – декан філософського факультету, ( член НТШ, УВАН ).

Основними науковими проблемами, якими займалася Н. Д. Полонська-Василенко в еміграційний період були:

Південна Україна – етапи її заселення.

«Історія Русів» – дешифрація езопівської мови твору.

Підсумком роботи по вивченню Запоріжжя була 2-х томна збірка «Запоріжжя ХVIII ст. та його спадщина» (Мюнхен, 1965-67). Авторка розглянула соціально-економічні та політичні процеси на півдні України у ХVIII ст. .

«Нарис історії Української Церкви» – довела, що Аскольдове хрещення Русі відбулося 867 року.

«Історична наука в Україні за Совєтської доби та доля істориків».

«Історія України» Т. I. – 1972; Т. II. – 1976.

Любомир Винар (1932 р.н.)

Народився Любомир Роман Винар у Львові, в родині відомих українських педагогів. Батько вченого був директором дівочої гімназії, мама – директоркою народної школи ім. Б. Грінченка. В роки Другої світової війни, у 1944 р., родина залишила Україну і емігрувала спочатку до Чехословаччини а потім до Німеччини. Середню освіту Любомир одержував у так званих «таборових» гімназіях, у таборах для переміщених осіб в Баварії. У 1949 році вступив до Мюнхенського університету, де вивчав політичні науки, історію України, археологію. Одночасно навчався на філософському ф-ті в УВУ, який закінчив у 1955 р. зі ступенем магістра філософії. У 1957 р. за наукове дослідження «Українсько-молдавські політичні відносини у другій пол. ХVІ ст.» він отримав ступінь доктора філософії. У 1964 р. став доцентом на кафедрі історії України УВУ.

Вже сімнадцятирічним юнаком у Мюнхені брав участь у діяльності українських студентських громадських організацій.

На початку 50-х років табори для переміщених осіб почали закривати і сім’я Винарів, як і більшість поселенців, переїхали з Німеччини до США. Там Л.Винар працював у різних професійних і наукових установах, зокрема професором ряду університетів, зокрема Кентського. У Кенті він заснував Науковий центр з вивчення етнічної преси і етнічних культурних установ, а в 1980 р. – міжнародний науковий журнал «Етнічний форум». Загалом Л.Винар понад 35 років працював в американських університетах, де став засновником багатьох науково-дослідних осередків, виховав кілька поколінь дослідників. Історик завжди намагався включити українську тематику в американське наукове життя.

На формування його наукової методології значний вплив мали такі відомі українські вчені: О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, Б.Крупницький, В.Кубійович, Я.Пастернак, а також американські історики Джесі Шіра, С. Гаррісон Томсон та ін..

З початків своєї наукової діяльності Л. Винар був активним організатором і діячем українських наукових установ – Українського бібліологічного інституту, Українського Генеалогічного і Геральдичного Товариства, Історичної секції Української Вільної Академії Наук у США, НТШ. Однак найбільше сил присвятив Л. Винар праці в журналі «Український Історик» та Українському історичному товаристві, ініціатором створення та науковим секретарем якого він був з часу створення, а з 1981 р. — головою Товариства. УІТ утворилося, коли в Радянському Союзі був неможливий вільний і нормальний розвиток української національної науки. В УРСР велося систематичне спотворення та міфологізації української історії. За таких обставин історики в діаспорі рішуче розвінчували радянську схему історії України та спростовували фальсифікації історичних подій, явищ та осіб. Одночасно на Заході не було єдності серед українських вчених, яких розділяли ідейно-політичні, організаційні та особисті суперечності. Була відсутня координація наукової праці. Тому Л.Винар виступив з ініціативою подолання такої ситуації. Група істориків – О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, М.Антонович, Л.Винар та інші  у 1963 р. започаткували видання наукового журналу "Український історик". Навколо його редколегії сформувався широкий творчий колектив, який став ядром заснованого в 1965 р. Українського історичного товариства (перший президент – О.Оглоблин), що об'єднало наукові сили для наукових досліджень з історії України, виступило в обороні інтересів та традицій вільної української історичної науки, за спростування фальшивих і тенденційних інтерпретацій української історії, виявлення і публікацію джерельних матеріалів, які знаходилися в закордонних архівах і бібліотеках.

Після відновлення в 1991 році Української держави Л. Винар значну увагу в науковій та організаційній діяльності приділяє Україні. Він став ініціатором і одним із організаторів Міжнародних конгресів українських істориків в Україні (другий відбувся у Кам’янець-Подільському державному університеті в 2003 р.), брав участь в організації Конгресів Міжнародної Асоціації Україністів.

Л. Винар став автором близько 2000 праць з історії українського козацтва, історії української культури, історії державності України ХХ ст., з української історіографії, бібліографії, біографістики, етнології та допоміжних історичних дисциплін, надрукованих українською, англійською, німецькою, французькою, польською та іспанською мовами. Серед його праць — близько 60 книг. До багатьох наукових проблем дослідник звертався першим у науковій історіографії.

Історичні дослідження вченого хронологічно й тематично охоплюють майже всі періоди української історії, починаючи від середніх віків до ХХ ст. включно. Тематично він досліджує політичну історію, історіографію, методологію історичних досліджень, історію культури, суспільну історію і спеціальні історичні дисципліни. У 1996 р. Л. Винар точно визначив свою належність до «синтетичної школи» української історіографії, що є продовженням соціологічної школи М.Грушевського і державницької школи української історіографії в еміграції у 1950-1960-х роках.

Головним напрямком наукових дослідів Л.Винара є історія українського козацтва. Зокрема у своїх працях: монографіях: "Проблема зв'язків Англії з Україною за часів гетьманування Б.Хмельницького" (1961), «Андрій Войнаровський» (1962) та «Князь Дмитро Вишневецький», "Огляд історичної літератури про початки української козаччини" (1966), , "Козацькі зв'язки з Ватиканом в 1593-1559 роках" (1957), "Проблема періодизації козацької доби" (1963), "Початки реєстрового українського козацтва" (1964) та ін. він розглядав зародження, розвиток українського козацтва у XVI ст., міжнародні зв'язки, державне будівництво у XVII і XVIII ст., дав нову періодизацію історії козаччини XVІ - XVІІI ст. Остання включає в себе чотири етапи: 1) Початковий період, коли козацтво появилося як побутове явище, яке разом з тим набуло певного економічного і військового значення; 2) Ранній козацький період (перші три чверті XVI ст..), коли козацтво вже оформилося як суспільна верства й виступило як помітна соціальна категорія; 3) Період розквіту козаччини (остання чверть XVI – перша половина XVIІ ст.). Саме тоді козацтво виявило себе як політична сила зі своєю внутрішньою і зовнішньою політикою. Воно стало категорією політичною. 4) Період Козацько-Гетьманської держави XVIІ – XVIІІ ст., коли козацтво виступило як державно-політична категорія.

Важливими у доробку вченого є українська історіографія та грушевськознавство. Його історіографічні праці можна поділити на дві основні групи: дослідження окремих періодів розвитку української історичної науки та праці, присвячені науковій спадщині окремих істориків, археологів, будівничих української культури і науки: В.Антоновича, М.Грушевського, О.Оглоблина, І.Франка, І.Крип'якевича, Н.Полонської-Василенко, М.Ждана, М.Чубатого, Є.Онацького та ін., а також розвитку наукового життя й наукових установ, окремим історіографічним течіям. З історіографічних праць згадаємо: "Український історик і сучасний стан української історичної науки" (1980); "Дмитро Дорошенко" (1983); "Євген Онацький – чесність з нацією" (1981); "Олександр Петрович Оглоблин 1899-1992. Біографічна студія" (1994). Окремі праці присвячені історіографії середньовічної України і козацької доби.

Л.Винар став засновником нової наукової дисципліни – грушевськознавства. Учений визначив предмет і завдання цієї галузі, що полягає у всебічному вивченні та висвітленні життя, діяльності та творчої спадщини великого українця. Завдяки його працям повернено із забуття найвидатнішого українського історика, громадського й державного діяча часів УНР М.Грушевського. Ним написано понад 100 різноманітних публікацій про різні періоди життя М.Грушевського. Це монографічні праці: "Молодість М.Грушевського (1866-1884)", "М.Грушевський і Наукове товариство ім. Т.Шевченка", "Автобіографія М.Грушевського з 1906 по 1926 роки як джерело до вивчення його життя і творчості", "Найвидатніший історик України М.Грушевський (1866-1934)", "Силуети епох. Історичні розвідки", "Михайло Грушевський в українській і світовій історії", "Михайло Грушевський: історик і будівничий нації" та багато інших досліджень.

У 1960-х роках вчений зосередив увагу на історії української культури, зокрема розвиток українського раннього друкарства і книжкової культури. У 1963 р. вийшла його монографія "Історія українського раннього друкарства. 1491-1600". Вагомий науковий доробок вченого і в таких важливих сферах, як бібліографознавство і бібліотекознавство. В 1961 р. він ініціював створення Бібліотечного інституту, видав книги "Олександер Оглоблин. Біо-бібліографічні матеріали" (1958), "Остап Грицай. Життя і творчість" (1960), ряд бібліографічних довідників англійською, німецькою мовами та ін.

Л.Винар відомий своєю археографічною діяльністю; він автор публікацій архівних джерел і матеріалів про Українську Національну Раду, листів Ілька Борщака (1955), Степана Барана (1963), архівних матеріалів Ярослава Пастернака (1975), про князя Дмитра Вишневецького (1964), листування Євгена Онацького (1980) та першого видання "Щоденника Еріха Лясоти".


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

22591. Адміністративні правовідносини 57 KB
  Основні ознаки адміністративних правовідносин: вони виникають на основі адміністративноправових норм; характеризуються наявністю сторін що іменуються суб'єктами адміністративного права; за змістом включають в себе адміністративні права владного характеру і юридичні обов'язки; є видом суспільних відносин державних органів фізичних або юридичних осіборганізацій і спільностей; здійснення суб'єктивних прав або додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою; Групувати адміністративні правовідносини...
22592. Права та форми власності на землю 64 KB
  Земля в Україні може перебувати у приватній комунальній та державній власності. Суб'єкти права власності на землю. а громадяни та юридичні особи на землі приватної власності; б територіальні громади які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядуванні на землі комунальної власності; в держава яка реалізує це право через відповідні органи державної влади на землі державної власності.
22593. Цивільне - правові угоди та договори 33.93 KB
  Угоди укладають як юридичні так і фізичні особи. Угоди бувають односторонніми для виникнення такої угоди достатньо волевиявлення однієї сторони; двосторонніми для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін; багатосторонніми для їх виникнення необхідне волевиявлення трьох і більше сторін. Деякі угоди можуть бути як платними такі безоплатними наприклад договір схову.
22594. Договір найму жилого приміщення 30.71 KB
  Договір найму жилого приміщення в будинках що належать громадянам на правах особистої власності укладається з власником будинку. Предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира чи інше ізольоване житлове приміщення а також одноквартирний жилий будинок. Не можуть бути самостійним предметом договору найму: жиле приміщення яке хоча і є ізольованим але розмір якого менший від установленого для надання одній особі; частина кімнати або кімнат з'єднаних з іншою кімнатою...
22595. Контролер локальних дисків 63.5 KB
  Програмування контролера НГМД 765 і мікросхеми прямого доступу до пам'яті 8237. Мікросхема контролера НГМД 765 фірми NEC управляє мотором і головками накопичувача на дискетах і обробляє потоки даних що направляються в або з дискових секторів. Один контролер встановлений на платі адаптора дисків може обслуговувати до чотирьох НГМД. За винятком випадків пов'язаних із захистом від копіювання програмістам не доводиться програмувати мікросхему контролера НГМД напряму.
22596. Імітаційна модель процесора 97.5 KB
  Команда як послідовність деяких дій над даними виконується по тактам мікропрограма команди. Команда має вигляд: Код команди 1й операнд 2й операнд . Найчастіше результат команди заноситься за місцем першого операнда. Формат операндів закладається у формат команди.
22597. Визначення швидкодії обчислювальної системи 80 KB
  2; текстові операції – 0.2; файлові операції – 0.35; операції сортування – 0.15; текстові операції – 0.
22598. Робота з регістрами CMOS-memory 45.5 KB
  Приведемо тут тільки короткі зведення: Номер регістра Використання 10H тип накопичувача НГМД 12H тип накопичувача фіксованого диска 14H периферія 15H пам'ять на системній платі молодший байт 16H пам'ять на системній платі старший байт 17H загальна пам'ять молодший байт 18H загальна пам'ять старший байт 30H пам'ять понад 1 мегабайту молодший байт 31H пам'ять понад 1 мегабайту старший байт Кожний з трьох каналів мікросхеми таймера 8253 8254 для AT складається з трьох регістрів. Доступ до кожної групи з трьох регістрів здійснюється...
22599. Контроль клавіатурного вводу 32 KB
  Скенкод це однобайтне число молодші 7 бітів якого представляють ідентифікаційний номер призначений кожній клавіші. На всіх машинах крім AT старший біт коду говорить про те чи була клавіша натиснута біт = 1 код натискання або відпущена біт = 0 код звільнення. Наприклад 7бітный скенкод клавіші В 48 або 110000 в двійковій системі.