73637

Співвідношення культури та цивілізації

Лекция

Логика и философия

Співвідношення культури та цивілізації Певні теоретичні міркування саме під таке розуміння цивілізованості підвів американський соціолог та культуролог Л. Морган намагався відрізняти давні перші цивілізації від сучасної цивілізації яка У базується на наукових знаннях та технічних досягненнях Упередбачає високий рівень культури релігійної свободи демократичних прав правового регулювання міжнародних відносин. Досить резонансною та багато в чому пророчою постала книга Освальда Шпенглера Занепад Європи в якій цивілізація...

Украинкский

2014-12-19

1.5 MB

1 чел.

Тема 3. Співвідношення культури та цивілізації

*§>

«^*

Певні теоретичні міркування саме під таке розуміння цивілізованості підвів американський соціолог та культуролог Л. Морган в праці "Первісне суспільство. Дослідження прогресу людства із дикого стану у варварський та із варварського до цивілізації^' (1877).

Намагаючись окреслити ознаки саме цивілізованого життя, Л. -Морган зазначав, що використання письма постає найпершою та найпевнішою ознакою цивілізації, хоча до її проявів він також зараховував й інші ознаки. Слід сказати також і те, що Л. Морган намагався відрізняти давні (перші) цивілізації від сучасної цивілізації, яка У базується на наукових знаннях та технічних досягненнях, Упередбачає високий рівень культури, релігійної свободи, демократичних прав, правового регулювання міжнародних відносин.

- використання письма

поява міст

-^- широке використання металів —^ моногамна сім 'ю

^>   складні технічні здобутки (суднобудування,
військова техніка)
 »

—^- правовий статус приватної власності —^- державні форми управління суспільством (публічні суспільні органи) - міфологія

різноманітні практичні знання
складні форми організації спільного життя людей

Сучасна наука визнає далеко не всі твердження Л. Моргана. На думку багатьох сучасних дослідників, особливо тих, хто має справу із археологічними дослідженнями, твердження Л. Моргана не підтверджені безперечними фактами, а постають свого роду дещо спрощеними ідеалізаціями реальних історичних процесів. В той же час його поділ давньої історії на епохи Ь дикунства, *варварства та ^цивілізації, хоча й з певними критичними зауваженнями, широко використовується, так само, як і його окреслення ознак цивілізації.

8 Культурологія

 113


Культурологія

*рю . ^2 Ц. в^

Інтерес до цивілізації як явища та до виявлення змісту її як поняття особливо зростає у XX ст. Найбільш відомими в цей час стають концепції О. Шпенглера, А. Крьобера, А. Тойнбі та II. Сорокіна. Досить резонансною та багато в чому пророчою постала книга Освальда Шпенглера "Занепад Європи", в якій цивілізація розглядалась як трагічна, але неминуча сторінка в розвитку будь-якої автентичної культури: вичерпавши внутрішні потенції до самовиявлення, творчості, незацікавлених духовних прагнень, культура починає консервуватись, втрачати гнучкість та динамізм, прагнути вже не самовиявлення, а ефекту, масовості. Все це і постає симптомами цивілізації, яка, врешті, і позначає занепад та загибель культури.

Дещо несподівано (хоча О. Шпенглер мав своїх попередників) прозвучали ці тези про винятково негативний характер цивілізації. Американський антрополог культури Альфред Крьобер в своїй праці "Конфігурація культурного росту" (1944) розглядав цивілізації як "природно дані в історії одиниці". А. Крьобер розробив вчення про цивілізацію на основі створення теорії її моделі.

Будь-які цивілізації можуть бути осмисленими лише як комплексні системи, що складаються із так званих "чистих систем", до яких слід віднести мову, мистецтво, релігію, науку, етику та ін.

А. Крьобер

114


Тема 3. Співвідношення культури та цивілізації

■**&

^

від О. Шпенглера, який приймав до уваги лише 8 цивілізацій, А. Тойнбі нараховував їх 21. Кожну цивілізацію він розглядав в якості досить складного, але внутрішньо органічно єдиного утворення, яке виникає і функціонує на основі "відповіді" людської спільності на "виклик" природного та історичного середовища.

Увага!       л——Ь     :   г~тт ~

-—"^        І акии підхід в сучасних археологічних дослідженнях розглядається як один із найбільш виправданих.

хоча цивілізація виникає внаслідок зовнішніх обставин, функ-

ціонує вона винятково завдяки внутрішнім можливостям; вирішальна роль в становленні та успішному розквіті цивілізації належить еліті суспічьства - "творчійменшості", яка має творчий потенціал і надихає на творчу діяльність людську спільність; внаслідок внутрішніх дисонансів цивілізація може й не досягнути розквіту;

якщо ж вона успішно піднімається, то все одно рано чи пізно вичерпує можливості росту, оскільки еліта суспільства досить часто перетворюється на замкнену касту і приходить у суперечність із більшістю населення; вмирає цивілізація тоді, коли відбуваються внутрішні розлади в її функціонуванні.

А. Тойнбі, розглядаючи внутрішню будову цивілізації, зробив два важливі висновки:

^консолідація всіх елементів суспільного життя в цивілізаційне утворення відбувається на основі певної релігії; в цьому сенсі виникнення світових релігій постає умовою кращої консолідації людства;

%всі цивілізації мають схожу за вихідними елементами будову, а тому саме поняття цивілізації дає нам можливість зрозуміти історію як єдиний закономірний процес.

Американський соціолог російського походження П. Сорокін є одним із найбільш відомих та продуктивних соціологів XX ст. Його основна увага була зосереджена на понятті культури, а цивілізацію він вважав свого роду конгломератом різних культурних надбань або ж мегасистемою культури. Перш за все,

115


1

Культурологія

Сорокін повстав проти поширення на суспільні процеси біологічних циклів народження та вмирання.

Суспільство існує як культура, а в культурі на першому плані
перебувають значення, норми та цінності, які не можна пере
вести на мову біологічних процесів.
 П. Сорокін

Криза сучасної цивілізації, на думку П. Сорокіна, зумовлена не тим, що культура перетворилась на цивілізацію, а принциповою зміною засад культурного процесу. В історії людства він виділяє три провідні надсистеми культури: ^чуттєву, ^ідеацій-ну та ^ідеалістичну.

Чуттєвий тип панує там, де емпіричним та практичним цінностям надається провідного значення. Ідеаційний тип - це панування надприродних цінностей та істин. Нарешті, ідеалістичний намагається збалансовувати знання та віру. Чуттєвий тип культури, що був характерним для Західного світу в епоху Нового часу, себе вже вичерпав, що й спричинило сучасну цивілізаційну кризу. Оскільки в соціальних взаємодіях на першому плані перебувають когнітивні (свідомі, засновані на знаннях) дії, то слід так само, свідомо, працювати на утвердження нових інтегральних цінностей, працювати в напрямі розвитку та поширення знань, освіти, мистецтва, спрямованих до утвердження істини, добра та краси.

^ Отже, в найбільш показових для XX ст. концепціях цивілізації остання подається в якості соціально-історичного та культурного утворення, хоча співвідношення цивілізації із культурою та історією окреслюються складними, проблематичними та неоднозначними.

У зв'язку із тим, що наприкінці XX ст. кількість праць, а разом із тим і кількість нових трактувань цивілізації суттєво зросла, інколи робиться в цілому виправданий висновок про те, що поняття цивілізації в сучасній науці ще не набуло достатньої визначеності та певного статусу Деякі видання намагаються узагальнити існуючі підходи та виділити дещо усталене в сучасних трактуваннях поняття "цивілізації". Отже, звернемось до таких видань.


Тема 3. Співвідношення культури та цивілізації

ф"-

<*&

Відомий англійський словник Вебстера нараховує сім основ них значень терміну циваілізація:

^ідеальний стан людської культури, що характеризується відсутністю варварства, оптимальним використанням людських фізичних, духовних та моральних ресурсів:

^певний стан або ж стадія у розвитку культури;

^ступінь культурного розвитку, пов'язаний із писемністю та технологіями;

<=$■ насильницьке запровадження особливого типу культури серед народів, які вважаються такими, що не відповідають критеріям культурності;

^нормативна поведінка або нормативне мислення;

^територія із високим рівнем культури;

^міський комфорт.

У словнику "Соціальна філософія" в контексті тих підходів, які ми вже розглянули, дається таке визначення: "Цивілізація - поняття, що склалося наприкінці XVIII ст. в Західній Європі та на даний час набуло статусу способу ідентифікації сучасного людства в його багатовимірному відношенні до природи, соціуму, культурі та духовному розвитку людини". В цьому словнику подаються чотири типи визначень цивілізації: * історичний (як сходинка у суспільному розвитку), * соціально-політичний (пев-

*~ »,

в ?

л в

•3 1

50   У

а 8

ау

а »»

«3

 

синонім терміна   суспільство

це суспільство з певним типом зв'язків із

^цивілізація

^цивілізація природою

^цивілізація - це суспільство з розвиненим розподілом праці

^цивілізація - це міське суспільство

^цивілізація - це добре організоване та гуманістичне суспільство

Ч> цивілізація - це матеріальна сторона, матеріальне життя суспільства

^цивілізація - це стан суспільства, що окреслюється через протилежність культурі

^цивілізація - це якісна особливість великих, масштабних суспільств

^цивілізація — це соціаіьно-культивоване суспільство, що базується на універсальних цінностях

117


ний тип суспільного порядку), Ф етнокультурний (як синонім культури) та ♦ аксіологічний (як сукупність цінностей). Проте, слід зазначити, що визначення, подане у словнику, не підпадає під жодний із виділених типів, оскільки воно постає суто функціональним, тобто таким, що передбачає конкретизацію в процесі використання. До такого ж, функціонального, визначення, можна віднести і наступне: "Цивілізація - міжетнічна, культурно-історична спільність людей, засади та критерії виділення якої, як правило, відрізняються в залежності від контексту та цілей застосування цього терміну".

Спробою зведення численних підходів до осмислення феномену цивілізації можна вважати працю російського культуролога Єрасова Б. С. "Цивилизация: Универсалии и самобьітность".

Напевне, тут представлені далеко не всі можливі значення терміну цивілізація. Зокрема, можна виділити ще й таке: цивілізація - це особливе соціальне утворення, що постає виявленням цілісності та організаційної оптимальності суспільного життя людини на певному етапі історії. Проте важливо зазначити інше: спроби перерахувати існуючі значення даного терміну спрямовані на виявлення та фіксацію розбіжностей у його тлумаченні, в той час як не менш важливим та продуктивним постає завдання виявлення того, в чому різноманітні підходи співпадають. Лише в такому разі ми можемо отримати більш-менш виправданий критерій для оцінки чогось саме в якості цивілізації. На наш погляд, до тих ознак, що не викликають сумнівів у більшості дослідників цивілізації, можна віднести:

■> цивілізацією постає певний тип організації та впорядкування суспільного життя, носієм якого постають певні етнічні спільності, що живуть і діють в межах певних територій;

-> цивілізація передбачає існування достатньо високого рівня культури, розвинену спеціалізацію суспільних видів діяльності, існування єдиної та ієрархізованої системи ціннісних орієнтацій членів суспільства;

+ цивілізація базується на складних технологіях продуктивної діяльності, передбачає існування розвиненої сукупності над-вітальних потреб, зокрема таких, як духовні потреби, потреби


Тема 3. Співвідношення культури та цивілізації

*&в— __ в^

в ефективності діяльності, дозвіллі, комфорті;

•Ь нарешті, цивілізації притаманні виправдані досвідом форми збереження, нарощування та передавання історичного досвіду соціальної життєдіяльності.

Якщо ми придивимося уважно до наведених характеристик цивілізації, то можемо зробити висновок, що більшість із розглянутих вище ознак та підходів в них так чи інакше присутня.

Ще одне питання, що виявилося при дослідженні явища цивілізації, полягає в тому, як слід вживати цей термін: в однині чи в множині.

... Люди все частіше говорили про цивілізації у множині. Це означало відмову від визначення цивілізації як одного із ідеалів або одного-єдиного ідеалу та відхід від припущення, ніби існує єдиний стандарт того, що саме можна вважати цивілізованим...

Самюель Хантінгтон

Цивілізація знеособлює

людську істор

ію,

постає

деяким

спільним для всіх суспільств

стандартом, у

той час

як

культу-

ра є самобутньою у кожного народу..

М.

О.

Бердяєв

Використання терміну "цивілізація" в множині ніби то зближує ці поняття: існують очевидно різні культури, але також і різні цивілізації. Як же вирішити питання про використання терміну "цивілізація" в кількісному вимірі? На наш погляд, слід мати на увазі контексти вживання даного терміну: коли ми ведемо мову про цивілізацію як етап історичного розвитку, тут ми маємо право вважати, що для всіх цивілізованих народів повинні існувати деякі єдині ознаки їхньої цивілізованості, тобто в такому контексті цивілізація є чимось єдиним. Коли ж ми ставимо питання про те, яким саме є те чи інше цивілізоване суспільство, як і на чому воно побудоване, на перший план виходять особливі, оригінальні риси певної конкретної цивілізації. Тобто, ми можемо, слідом за Ф. Гізо, стверджувати, що існує цивілізація як певна історична форма та історична доля людства, та існують цивілізації як історичні обличчя різних людських суспільств. Тобто, цілком виправ-


Куль турологія

*р*>  «^?

даним постає висновок про те, що людським спільнотам варто було би прагнути цивілізованості, варто було би працювати на її зміцнення, покращення, поглиблення. Проте, як вже зазначалося, дещо несподівано поняття цивілізації набуло в громадській думці XX ст. негативного значення.

3.3. Структурні зв'язки культури та цивілізації.

Причини і наслідки можливих конфліктів між

культурою та цивілізацією

Розвиваючи тему співвідношення культури та цивілізації, необхідно також торкнутися питання про їх структурне співвідношення. Мається на увазі поставити та прояснити перш за все питання про аспекти тотожності та нетотожності цих найважливіших характеристик та складових соціальної історії. Якщо вважати, що ці явища просто тотожні, то зникає сенс досліджувати їх співвідношення. Але так само, якщо припустити, що між ними немає нічого спільного, умови їх порівняння будуть знищені.

Відзначимо, що в сучасній філософській та культурологічній думці існує ціла низка досить авторитетних дослідників, які прагнуть довести тотожність культури та цивілізації; до них належить, наприклад, згадуваний раніше С. Хантінгтон.

...Цивілізація позначає культурну цілісність усюди, окрім Німеччини. Німецькі мислителі XIX ст. провели чітку грань між поняттями "цивілізація", яке включало в себе техніку, технологію і матеріальні фактори, і "культура", яке мало змістом цінності, ідеали і вищі інтелектуальні, художні та моральні якості суспільства. Цей поділ досі прийнятий у Німеччині, але більше ніде.

С. Хантінгтон

120


 Тема 3. Співвідношення культури та цивілізації

термін "культура" так чи інакше використовувався з часів римської філософії (в працях М. Т. Ціцерона), а термін цивілізація, як засвідчує історичний екскурс, з'являється значно пізніше і в дещо відмінному від терміну "культура" значенні.

^По-третє, цікаво зазначити, що й сам С. Хантінгтон вважає за потрібне вводити деякі нюанси у співставлення даних термінів, що мимоволі засвідчує доцільність їх розрізняння. Так, він пише: "...цивілізація означає культурну цілісність..."; "...цивілізація -це явно виражена культура...". Придивимось до цих нюансів. Термін "культура" не включає автоматично в свій зміст значення "культура даного суспільства", в той час як "цивілізація" безумовно передбачає саме суспільство.

Коли ми кажемо про культуру, ми так чи інакше уявляємо творчого індивіда, хоча й чудово усвідомлюємо, що таким, тобто здатним творити культурні цінності, індивід може бути лише в суспільстві, в певній людській спільності. Саме людський індивід є єдино можливим джерелом продукування предметів культури, при цьому, як засвідчує історія культури, такий індивід-творець може бути анахоретом, може свідомо протиставляти себе суспільству, традиції, навіть здобутому вже досвіду культуротвор-чої діяльності.

Все перераховане постає абсолютно неможливим тоді, коли ми ведемо мову про цивілізацію: її не можна творити наодинці, у протиставленні окремої людини спільності людей, у протиставленні цивілізаційної діяльності попередньому досвіду людства.

^Нарешті, по-четверте, яке суспільне значення можуть мати ті чи інші духовні та творчі прориви певних індивідів, залежить не тільки від їх натхнення і навіть не тільки від характеру їх творів, а від стану суспільства, його організації, динаміки, мобільності та ін. Саме в цьому, мабуть, полягає характерна обмовка С. Хантінгтона: "цивілізація - це явно виражена культура"; тобто передбачається, що може бути культура й виражена неявно, непевно, невиразно.

Окрім того, навряд чи можна заперечувати значення прогресу знань та технологій на процеси культуротворення, проте навряд чи хтось може взяти на себе сміливість стверджувати, що саме


122

 Культурологія


Тема 3. Співвідношення культури та цивілізації

можливе, а отже, навряд чи буде можливою і нормальна культу-ротворча діяльність. Знову наголосимо: останнє міркування не повинно підштовхувати нас до ототожнення культуротворення із створенням нормальних (чи оптимальних) умов соціального співжиття людей, хоча ці явища і процеси впливають одне на одного, перехрещуються, взаємодіють. Соціальний простір людської життєдіяльності створюються цивілізаційними процесами, творчі спалахи людського духу втілюються у культуру.

Власне, саме в цьому пункті з'ясування співвідношення культури та цивілізації виникає питання про те, що і чому додається до спалахів культурного творення тоді, коли виникають цивілі-заційні процеси.

- це суспільство осіле, міське та письменне
Характерні риси   \ ■)»■ скупчує великі кількості людей
цивілізованого \   ^     вимагає запровадження форм управлі-

суспільства і ння суспільством

за С. Хантінгтоном < ^ опікуєтьсязабезпеченнямнелише фізичної, але

й духовної та психологічної єдності своїх членів

Всі зазначені моменти, необхідні для .фіксації присутності цивілі-заційних форм життя, безумовно, не існують від перших кроків людського спільного життя. А це свідчить про те, що цивілізаційні форми, а відповідно також і "явно виражена культура" постають продуктом деякого попереднього культурно-історичного процесу.

Ознаки цивілізаційного життя, названі вище, за даними сучасних досліджень, проявляються вперше на Близькому Сході в процесі та як результат "неолітичноїреволюції" (приблизно за 7 - 5 тис. рр. до Н. X.).

Що спонукало людей перейти до міського життя? Які чинники піднесли на новий рівень духовні потреби суспільства? Чому відбувся перехід від примітивних магій та ритуалів до відправлень яскраво виражених та складних релігійних культів? На всі ці питання сьогодні не існує чітких та певних відповідей, а вони могли би пролити світло на те, що додає цивілізаційний процес до процесів функціонування культурних артефактів, і що саме та як постає в якості провідних чинників появи цивілізації.


Куль турологія

*&*«&

Але зазначимо, що саме із названими вище ознаками сучасні

дослідники пов'язують явище цивілізації. Якщо належною мірою осмислити окреслені вище ознаки появи цивілізації, то необхідно буде визнати: цивілізація знаменувала собою дуже вагомий та важливий крок людства на шляху свого розвитку. Адже саме цивілізоване життя сприяло появі таких потреб, які далеко виходили за межі не лише окремих індивідуальних потреб, але й потреб окремих родів. Це були потреби:

•Ь у спеціалізації за видами діяльності;

^ у створенні громадських та державних органів та приміщень;

^> у гарантуванні безпеки осілого суспільства;

^ у накопиченні, збереженні та історичній трансляції соціальних знань та соціального досвіду;

^> у зацікавленні вдосконаленням усіх форм соціальної життєдіяльності;

^> у виробленні форм духовної консолідації суспільства та ін.

Соціальні форми, норми, стандарти, максимальне забезпечення оптимального режиму функціонування матеріально-фізичних, органічних та соціальних складових людської життєдіяльності -ось найперші спрямування та історичні завдання цивілізаційного процесу. Враховуючи вже окреслені вище реалії людського буття, навряд чи можна заперечувати те, що саме цивілізоване життя є справді гідним людини і що прагнення утверджувати й розвивати цивілізовані форми є одним із найперших завдань соціальної організації суспільства.

Проте, як це не дивно, негативна оцінка цивілізації та критичне до неї ставлення вже давно почалося простежуватись в європейській громадській та науковій думці. Ще в міркуваннях англійського схоласта XIII ст. ІоаннаДунса Скота зустрічається свідоме протиставлення двох видів моральності: Аморальність показова, так би мовити, "на людях", у відповідь на вимоги загалу, та Аморальність справжня, істинна, яка сповідується за душевним покликанням, а не за примусом та страхом покарання.

Пізніше ця тема обговорювалась просвітниками, в тому числі та переважно - французькими. Так Ж.-Ж. Руссо стверджував, що прогрес науки та техніки сам собою не лише не приводить до


Тема 3. Співвідношення культури та цивілізації

покращення морального стану суспільства, а, навпаки, сприяє його занепаду.

Наші душі розбещувалися по мірі того, як вдосконалювалися }    наука та мистецтво. Вони обвивають гірляндами квітів кайдани, що накладаються на людей, заглушають природне почуття свободи.

Ж.-Ж. Руссо

Ф. Вольтер вважав, що саме суспільні умови життя спотворюють первинні чисті й невинні прагнення людської душі. Протиставлення цивілізованості справжній культурності вже із використанням даних термінів наголошувалося німецькою філософською та громадською думкою.

Завдяки мистецтву та науці ми у вищій мірі культивувались. Ми занадто цивілізувались в сенсі усілякої ввічливості та чемності у спілкуванні. Хоча ідея моральності відноситься до культури, застосування цієї ідеї, якщо вона зводиться лише до подібності чемності через честолюбство та любов до зовнішньої пристойності, створює лише цивілізованість.

І. Кант

Як вже неодноразово зазначалось, найбільшу гостроту даній проблемі надав О. Шпенглер. Його думки по-своєму проін'герп-ретував М. О. Бердяєв, зберігши основний пафос: цивілізація та культура несумісні, розвиток цивілізації спотворює та губить культуру.

Наскільки виправдане таке різке, радикальне та очевидно пристрасне протиставлення культури та цивілізації?

З одного боку, слід сказати, що воно не є вигаданим, як вважає С. Хантінгтон. Як ми вже пересвідчились, існують реальні відмінності між культурою та цивілізацією за >суб'єктами їх творення, У джерелами та чинниками їх формування, Уіх прагненнями, >спрямуваннями та >носіями,У їх відношенням до знань, >технологій. Ці відмінності не прирікають культуру та цивілізацію на неминучий конфлікт, проте вони й не забезпечують автоматично їх узгодження.

——   125


Культурологія

*&° д^>

У кожній культурі після розквіту, ускладнення та витонченості починається вичерпування творчих сил, віддалення та згасання творчого духу. Змінюється усе спрямування культури. Воно спрямовується до практичного здійснення могутності, до практичної організації життя в напрямі все більшого її розширення по поверхні землі. Цвітіння "наук та мистецтв", поглиблення та витончення думки, вищі злети художньої творчості, споглядання святих та геніїв, - все це вже не відчувається як істинне, реальне життя, все це вже не надихає. Народжується напружена воля до самого життя, до практики життя, до могутності життя, до насолоди життям, до панування над життям. І ця занадто напружена воля до життя губить культуру, несе за собою смерть культури... Існує ніби протилежність між культурою та життям. Усі досягнення культури символічні, а не реалістичні. Цивілізація ж намагається здійснити життя... Культура пов'язана із культом, вона із релігійного культу розвивається, є результатом диференціації культу, розгортанням його змісту... Цивілізація є переходом від культури, від споглядання, від творення цінностей до самого життя, шукання життя, віддання себе його стрімкому потокові, організації життя, зачарування життям...

М. Бердяєв

126


Тема 3. Співвідношення культури та цивілізації

№? — 3 7. -^

підставно викликає занепокоєння європейської громадськості. Ступінь цинізму в американському ставленні до культури засвідчує фраза одного із високопосадових чиновників адміністрації США: "Культура Сполучених Штатів, можливо, не є найбільш духовною, проте вона є найбільш прибутковою". Цей вираз яскраво засвідчує те, що цей посадовець не вникав у тонкощі відношення між культурою та цивілізацією та дещо переплутав їхні соціальні функції.

Якщо культуру оцінювати критерієм прибутковості, тоді вона однозначно буде приречена обслуговувати потреби цивілізованого життя, а не відкривати нові горизонти людської духовності та суб'єктивності. Виходячи із завдань цивілізації, можна однозначно стверджувати: підпорядкування культури цивілізаціиним потребам означає підпорядкування духовних поривань матеріальним потребам у ^зручностях, * ефективності, ^комфорті. + Отже, реальні відмінності між культурою та цивілізацією зумовлюють неоднозначність та складність їх взаємодії. Найбільш виправданий підхід до регулювання такої взаємодії передбачає врахування особливої сутності як того, так і іншого, а також пошуки форм і способів їх узгодження, взаємного стимулювання, максимального виявлення своїх можливостей у процесах людської життєдіяльності.

Навпаки, нехтування їх особливостями загрожує деформаціями як культурного, так і цивілізаційного процесів. Наприклад, в наш час переважна частина творів так званої "масової культури" очевидно пристосовується до примітивних смаків публіки, маючи на меті перш за все грошові прибутки. Те ж саме спостерігається в галузі кіномистецтва, драматургії, літературі. Частими є явища, коли внаслідок нещадної експлуатації таланту митців прирікають на знесилення, спустошення, а то й ранню смерть. Все це є проявами негативного впливу цивілізації на культуру. Звичайно, можна навести й прямо протилежні приклади, бо ж саме завдяки цивілізаціиним досягненням культурні шедеври краще зберігаються, велика кількість людей отримує можливість прилучитися до їх вивчення, сприйняття, можливість включитися у процеси творення культури та ін.

■   127


Кі-ль туоолсгія

*&° г—— «з»

суттєво 1 Резюме

Самі по собі, за своєю сутністю культура та цивілізація є:

різними проявами виходу процесів людської суспільної історії на достатньо високий рівень свого функціонування;

^С> різними сторонами єдиного процесу історичного функціонування соціальної за сутністю та суспільної за характером людської життєдіяльності;

% реалізацією різних важливих потреб людини та суспільства.

Культура і цивілізація не співпадають між: собою, оскільки мають різні джерела та чинники становлення, різні суб'єкти творення, різні спрямування та різне ставлення до знання, техніки, технології. У своїй взаємодії вони покликані стимулювати та підсилювати одне одного, проте внаслідок своїх відмінностей вони можуть входити у досить відчутні суперечності та навіть конфлікти.

п

 Запитання для роздуму, самоперевірки, повторення

  1.  Чим відрізняються між собою за змістом терміни "культура" і "цивілізація"?
  2.  Які Ви знаєте визначення поняття "цивілізація"?
  3.  Який з наявних підходів до визначення поняття "цивілізація" Вам імпонує більше? Чому?
  4.  Чи існують відмінні і спільні риси між "культурою" і "цивілізацією"?
  5.  Що можна сказати про структурні зв'язки культури та цивілізації?
  6.  Чи існують можливі конфлікти між культурою та цивілізацією?
  7.  Які ознаки притаманні цивілізації?
  8.  Що розумів під "варварством" Л. Морган?
  9.  Який зміст вкладав Л. Морган в поняття "дикунство"?

  1.  Що розумів під "цивілізацією" Л. Морган?

Як впливає культурний розвиток на генезис цивілізованих форм життя?

  1.  Чи можна вважати культуру і цивілізацію двома сторона-
  2.  


Тема 3. Співвідношення культури та цивілізації

«є* ^

ми людського реального життя?

  1.  У чому полягає суперечність зв'язку культури і цивілізації?
  2.  Який вплив мають цивілізаційні процеси на сучасний процес глобалізації?
  3.  Який внесок зробив Н. Еліас у роз'яснення терміну "цивілізація"?
  4.  Кому належать широко відомі праці "Цивілізація в Європі" да "Цивілізація у Франції"?
  5.  Кому належить праця "Історія цивілізації в Англії"?
  6.  Який зміст вкладав у поняття "цивілізація" Ф. Гізо?
  7.  Які ознаки "цивілізації" визначив Л. Морган?

  1.  Який основний зміст містить книга О. Шпенглера "Занепад Європи"?

У чому полягає суть вчення про цивілізацію А. Крьобера?

  1.  У якому ракурсі розкривається термін "цивілізація" в англійському словнику Вебстера?
  2.  Як визначається поняття "цивілізація" у словнику "Соціальна філософія"?
  3.  Як зазвичай вживають термін "цивілізація" - в однині чи множині?

Які характерні риси цивілізованого суспільства Ви знаєте?

129

9 Культурологія


ТЕМА 4

■ш»

 ТЕХНІКА, КУЛЬТУРА, ПРИРОДА ЛЮДИНИ

Питання про місце техніки в соціальній історії, в житті сучасного суспільства, в життєвих цінностях та орієнтирах людини є одним із найбільш болючих. Ціла низка гуманістично налаштованих мислителів вважає, що техніка з її очевидною ефективністю в плані продуктивності та збільшенні людських зручностей постає однією із найнебезпечніших пасток для сучасної людини, оскільки вона знесилює людину, робить її залежною від технічних новацій, але сама вона не підлягає ні впевненому контролю, ні перспективному прогнозуванню. Інші дослідники, навпаки, вважають, що саме в техніці людина засвідчує свої надзвичайні можливості і потужності, свою здатність проникати в глибинні закономірності світу і ставати в позицію діалогу зі світом, а не в позицію покірливої згоди. Значною мірою прояснити цю суперечливу та складну ситуацію з технікою допомагає висвітлення питання про співвідношення техніки та культури.

суттєво 2  Після вивчення матеріалу теми Ви зможете:

^> визначати поняття техніки та її місце в соціальній історії,

зв'язок техніки із сутністю людини; ^ знати особливості зв'язоку техніки з культурою; ^ з'ясувати роль техніки для майбутнього людства.

щ

Ключові

поняття та терміни

техніка

технічний прогрес

• технофобія

• технічна дисципліна

технократизм

• технологічна революція

• технічна діяльність

розширене трактування техніки

• елементи техніки

• нормативне визначення техніки

техніка і знання

• філософське визначення техніки

техніка і культура

• технічна складова культури

технічна винахідливість

• культурна складова техніки

• технічна цивілізація

?


Тема 4. Техніка, культура, природа людини

*&*-ггг •^

О        План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

  1.  Поняття техніки та їі зв'язок із сутністю людини. Людина - світ - техніка.
  2.  Особливості зв'язку техніки з культурою. Технічна складова культури та культурна складова техніки.

Культура та техніка в перспективі майбутнього людства.

4.1. Поняття техніки та її зв'язок із сутністю людини. Людина - світ - техніка

Техніка увірвалась в життя людства досить самовпевнено та наполегливо, підкоряючи собі одну ділянку людського життя за іншою. Врешті-решт, в сучасному суспільстві вона проникла буквально в усі його сфери та шпаринки, так що і сучасне суспільство, і сучасна людина із повним правом можуть називатись "технічними". Відмахнутись від техніки неможливо, призупинити технічний поступ - також зайняти позицію сучасних левеллерів (робітники, що знищували техніку) навряд чи розумно та виправдано. Отже, залишається одне: осмислити явище техніки хоча би для того, щоби займати відносно неї позицію, що личить людській гідності. При цьому одним із болючих постає питання про співвідношення техніки та культури. Оскільки культура розглядається як своєрідне дзеркало людської сутності, оскільки саме в культурі концентруються засади людськості, питання про культуру та техніку набуває характеру питання про сумісність техніки та гуманістики, техніки та справжньої людськості.

Коли ми звертаємося до питання про співвідношення культури та техніки, воно набуває ще більшого загострення через вихід на перший план в цілому зрозумілого їх протистояння: в понятті культури відчутний наголос падає на творчість, унікальність, неповторність людських проявів, в той час як техніка мимоволі орієнтує нас на механічне повторення певних дій або процедур. Віддатись владі техніки в цьому аспекті дорівнює тому, щоби віддатись стандартизації, дії неживої або нежиттєвої сили, зректися справді людського. В уяві більшості людей техніка постає саме в аспекті бездушної механічної сили, а тому там, де почи-


Культурологія нається техніка, закінчується живе творче поривання. Це не значить, що ми при цьому відмовляємо творцям техніки у творчих пориваннях; звичайно, це не так, але коли діє сама техніка, то в ній такого роду поривань вже немає.

Означене критичне і навіть негативне ставлення до техніки підсилюється також і деякими її проявами у сучасному суспільстві: мається на увазі її руйнівна дія у відношенні до природи та самої людини, її певні незаперечно негативні виявлення і як зброї знищення людини, і як фактору скалічення людини, реальної небезпеки її життю. Відомо, що разом із зручностями, підвищенням ефективності людської діяльності та збільшенням людських можливостях в різних сферах життя, техніка принесла й біди: ♦ збільшила людську залежність від комфортних умов життя, Фпривела до суттєвої стандартизації людини, Ккдо жахливого забруднення біосфери Землі, Ьдо небувалих масштабів загибелі людей в технокатастрофах, 0технізованих війнах та ін. Наприклад, відома загибель атлантичного лайнеру "Титанік" розглядається багатьма культурологами, політологами та науковцями як "перший дзвоник" людині - натяк на смертельну небезпечність техніки та технічної діяльності. Окрім просто приголомшуючих масштабів загибелі людей у двох світових війнах, варто згадати також > Чорнобильську катастрофу, > численні падіння "'СкнилівськаШ літаків, У залізничні катастрофи, Утеракти трагедія у Львові У США >' 2000 Р- > сумнозвісну Скнилівську трагедію у м. Львові у 2003 р. Вдивляючись в подібні явища та події, деякі ^сучасні мислителі, ^філософи, ■=>політологи, ^культурологи починають тлумачити техніку винятково негативно - як своєрідну кару сучасній людині за те, що вона Гепала у невиправдане культивування зайвого, Фнепотрібного, такого, що ^скоріше розбещує людину, ніж: ^сприяє піднесенню її гідності, щи творчих та Щдуховних можливостей. Займаючи таку позицію (її часто характеризують як "технофобію" - прояв жаху перед технікою), згадані мислителі закликають покласти край технічному прогресу, відмовитись від технічних здобутків та припинити орієнтацію сучасного людства


Тема 4. Техніка, культура, природа людини

_ «^

на посилений роз-
техніка пригноблює людину ВИТОК    технічної

ДІЯЛЬНОСТІ.

техніка спотворює и правильні      ,-,

. Проте   існує   і

спрямування і прагнення г ■'

прямо протилежна

техніка знесилює її позиція - позиція

техніка загрожує тотальною технократизму
екологічною кризою та загибел- ("влада техніки"),
лю всьому людству
 яка вважає техні-

чний розвиток єдиною виправданою перспективою для людства. В техніці представники технократизму вбачають реальні виявлення надзвичайних здібностей людського інтелекту, бо саме технічні винаходи засвідчують здатність людини проникнути своїм розумом у приховані підвалини природно-космічних процесів, опанувати ними, вийти далеко за межі Землі як природної колиски людства і увійти у дійсний діалог із Всесвітом. Деякі прихильники технічного поступу (наприклад, Ф. Дессауер) ведуть мову навіть про те, що саме завдяки своїми технічними винаходами людина зрівнюється із Богом, оскільки проникає в його задуми творення світу. Більш помірковані вчені вважають, що подальший розвиток техніки та технологій зможе привести до докорінного зламу негативних тенденцій технічного прогресу; саме техніка, на їх думку, зможе здолати свої ж негативні прояви.

Для того, щоби виправдано судити про те, наскільки проникливі чи справедливі ті чи інші позиції щодо техніки, слід перш за все прояснити саму сутність техніки та її зв'язок із людиною. Зрозуміло, що передусім слід звернутися до питання про природу та сутність техніки.

У науці існує три підходи до розгляду цього питання, які умовно можна позначити як Урозширений, У нормативний та У філософський.

% За розширеного підходу до техніки відносять будь-які допоміжні засоби діяльності, тобто знаряддя та засоби праці. Наприклад, в одному сучасному підручнику з філософії до техніки відносять будь-які людські вироби, які виникають на основі відтворення функцій людини та доповнення її можливостей (Голубин-цев В. О., Данцев А. А., Любченко В. С. Философия для техничес-


Культурологія
ся» 2 !£ «в»

134


Тема 4. Техніка, культура, природа людини

1^0 ■ а^

'техніки" вже не може бути застосованим лише для позначення технічних пристроїв, а фактично, може бути використане для характеристики майже всіх сфер та напрямів людської діяльності. А це свідчить про те, що технічна сторона є важливою і необхідною стороною людського буття, людського способу самоутвердження у світі.

Ознайомимось із кількома показовими концепціями техніки в межах філософського її трактування. Всесвітньо відомий давньогрецький філософ Аристотель вважав, що існує дві великі здатності людини: + "епістема" (знання) та *"техне" (реміснича вмілість, мистецькість). Тому й людський розум він розглядав в двох вимірах:

^інструментальному - практичний розум, що спрямовувався на реальні справи;

^споглядальному - теоретичний розум, що спрямовувався на всебічне та відсторонене від практичних інтересів бачення речей.

Обидва виміри розуму були важливими, необхідними, хоча Аристотель був схильний вважати, що саме теоретичний розум вирізняє людину з-поміж інших істот. Аристотель поклав початок традиції філософських міркувань над технікою, яка пройшла через усю європейську філософію, набувши, нарешті, свого завершення в концепціях, що надавали великої ваги техніці та технічній діяльності. Передусім це концепція Б. Франкліна про те, що за своєю природою людина є істотою, "що виробляє знаряддя" ("іооІ-такіп£ апітаГ) . Цю концепцію підтримав, але дещо змінив марксизм, в якому вона отримала таке окреслення: існують закони природи, пізнаючи які, людина створює техніку як "оречевлення " знання, як систему засобів, за допомогою якої перетворює закони природи, дію природних чинників на елементи власної діяльності. Ця концепція, підкріплена, здавалося б, незаперечними археологічними матеріалами, породжує багато запитань:

У Якщо техніка ~ це втілення знань, то чи можуть знання здобуватися якось поза технікою?

У Якщо людина в технічних засобах реалізує закони природи, то чому тоді техніка суперечить законам природи?

У Як пов'язані техніка та людська сутність у концепції "іоої-такіщ апітаї"?

 "■■■-    " иои-Ги-і,,.,—и,.,,.^^^ —, 135


Культурологія

Е. Капп розглядав техніку як розв'язання суперечностей між: органами тіла та їх функціями з позиції "природної душі" людини. На думку Е. Каппа, душа пов'язана з притаманним усій природі потягом до росту та розширення, і тому вона намагається перевищувати функції людських органів. Виникає певна суперечність між необмеженими прагненнями душі та обмеженими в просторі і часі реальними характеристиками людини та її діяльності. Внаслідок прагнення розв'язати цю суперечність й починається продукування техніки і технічних засобів. Ця концепція також знаходить емпіричне підтвердження і здатна пояснювати певні аспекти науково-технічного розвитку, але й тут залишається багато невисвітлених проблем. Наприклад, чи можна вважати душу чимось "істинно" людським, а людську тілесність - тим, що гальмує душевні поривання та можливості?

Ф. Дессауер, як вже згадувалось, вважав, що у створенні техніки людина наслідує божественному творенню світу. Він припускав, що, розробляючи технічні засоби, людина прилучається до так званого "четвертого царства", де поза світом і поза людиною у формі абсолютних ідей існують ідеальні розв'язання усіх технічних проблем. Створюючи техніку, люди лише роблять явним те, що перебувало прихованим, і, отже, технічна творчість є проявом вищого творчого принципу. Цінним у концепції Ф. Дес-сауера, безперечно, є акцентування творчих моментів у технічній діяльності людини. Але ця концепція не може задовольнити людей реалістичного та атеїстичного напряму думок.

Французький філософ А. Берґсон виводив техніку і технічну діяльність із принципової нездатності людини перебувати в цілісному злитті з буттям. Людина живе у вимірах Участково-го, У кінцевого, >фрагментарного, а тому й у намаганні як збагнути буття, так і відтворити його створює & механізми, & схеми, + штучні сполучення. Але жива тривалість буття завжди залишається поза цими штучними утвореннями. А. Берґсон підкреслює переважно негативні аспекти техніки і технічної діяльності, але він досить влучно виразив вихідні аспекти технічної діяльності, певне протистояння техніки та життя.

Відомий німецький філософ-екзистенціаліст М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., вважав, що техніка по-


Тема 4. Техніка, культура, природа людини

*Р? : : =^>

в язана із принциповими особливостями людського існування у

світі. Серцевина буття залишається для людини закритою і недосяжною унаслідок споживацького ставлення людини до світу. Людина намагається використовувати речі, а не осягати їх у їх автентичному буттєвому сенсі. Тому, залучаючи їх до сфери своєї потреби, вона намагається надати їм службового призначення, залучити до системи актів людського життєвлаштування. Живучи у сфері техніки, людина дедалі більше віддаляється від буття, тому що техніка в темпі прискорення стає засобом продукування, фабрикації. Темпи заміни речей зростають, і людина починає нагадувати метелика, що ледве торкається квітів, пурхаючи над ними. На думку М. Хайдеггера, людина марно тішить себе надією, що це вона керує технікою - насправді техніка вимагає людини, підкорює собі й ніби несе її на хвилі свого розвитку.

& Техніка - це прикрий, але правдивий прояв того, що людина завжди буває виштовхнута на зовнішню межу буття, перебуває поза буттям.

Цоб покласти край хибному існуванню, треба докорінно змінити спосіб мислення сучасної людини. У концепції М. Хайдеггера є цікаві пояснення цілої низки аспектів існування сучасної техніки, а головне - заклик до вдумливішого підходу до організації людської взаємодії із світом.

Сучасний французький дослідник техніки Ж. Еллюль вважає, що техніка є наслідком загальної зростаючої раціоналізації життя. Вона породжена панлогізмом (тотальним пануванням логічного мислення), веде до стандартизації життя, перетворює засіб у мету, а мету - у засіб.

Техніка - це сукупність раціонально вироблених методів, що мають безперечну ефективність у будь-яких галузях людської діяльності.

Ж. Еллюль

Своєрідну концепцію техніки розробив сучасний німецький дослідник X. Бек. Він визначив техніку як "зустріч людського духу із світом, причому людина формує і змінює органічну, неорганічну і власну (психічну і духовну) природу згідно з пізнаними нею законами природи, і власними цілями". X. Бек не розглядає підва-

137


138

  Культурологія 


Гема 4. Техніка, культура, природа людини

*р* . -^ _ г-^

дяки тому, що з являється та окреслюється такий полюс, в бутті виявляються й протилежні перерахованому властивості: ^цілісне, ^нескінченне, ^самобутнє, ^спонтанне, ^безмежне, ^>невиз-начене, ^самодостатнє, ^безперервне.

Увага!  — ~^

^^•^^        Технічна ж творчість постає як ^^^

^_^^"^ намагання через перше, тобто через продукування      —»^^

<С^^     кінцевого, регламентованого, досягнути другого, тобто        ~^>-

^"^~^^^ нескінченного та самодостатнього. ^*^^"^

Але зробимо висновки щодо сутності техніки та її зв'язку із суттєвими особливостями людини. Філософський підхід до явища техніки дозволяє виявити недоліки її занадто розширеного та нормативного тлумачення. Інженерно-технічні вироби постають історично змінними, але незмінним залишається те, що техніка (та технічна діяльність людини) зумовлені певними особливостями людського становища в світі. У світі матеріально-фізичних процесів людина постає істотою, обмеженою в просторі, часі, потужності, проникливості та ін. З іншого боку, завдяки своїй розумності людина здатна проникати у приховані закономірності та властивості світу, вибудовувати логічно послідовні, пов'язані між собою та контрольовані мережі інтелектуальних актів, а також інтелектуальні утворення. Саме означене розходження між інтелектуальними та матеріально-фізичними властивостями людини зумовлює та робить не лише можливим, а й до певної міри неминучим появу техніки та технічної діяльності. Цікаво зазначити, що в деяких релігіях техніка принижується саме через її ^частковість, Ькінцевість, матеріальність. Як правило, цим характеристикам техніки адепти такого роду релігій протиставляють внутрішню єдність та цілісність духовного, різного роду медитації, містичні зосередження та ін. А проте, вони не замислюються над тим, що при цьому самі пропонують певну техніку здійснення таких процедур, певні алгоритми духовної діяльності, в яких очевидно наявний технічний елемент. Фактично, перед людиною стоїть альтернатива: або злитися із природою і втратити людський спосіб буття (в тому числі та перш за все - свою розумність), або бути людиною, тобто перебувати на певній ди-^^^=^^^==^========;===^==^=^======= 139


Культурологія
ф,
1 Ш «^

станції щодо природно-космічного процесу, але тоді заповнювати ту дистанцію певними соціально-культурними посередниками, до яких належить явище техніки.

4.2. Особливості зв'язку техніки з культурою. Технічна складова культури та культурна складова техніки

У сучасній філософії техніка постає в таких її характеристиках, як Уоб'єктп, Узнаная, ^діяльність та У волевиявлення людини. Отож при розгляді техніки доцільно враховувати її:

^природний вимір (об'єкт);

^людський вимір (психологічні, етичні та інші характеристики);

Асоціальний вимір (економічні, правові, політичні, історичні та ін.).

Звідси випливає, що людина, пізнання і техніка нерозривно пов'язані між собою, що в певному аспекті пізнання (завдяки якому продукуються знання) є нічим іншим, як технікою інтелектуального прояснення буття (принаймні - наукове пізнання): йдеться про те, що в пізнанні людина за допомогою фіксованих та осмислених інтелектуальних дій, кінцевих та визначених за змістом та функціями (такі інтелектуальні дії називають дискурсивним мисленням) намагається засвоїти космічне, природне, безмежне, цілісне. Певна річ, що культура і наука виникають і розвиваються у зв'язку із розвитком техніки. Але водночас ми повинні зазначити і певну розбіжність у розвитку знань та техніки, техніки та культури. Техніка, як підкреслювалось, знаменує собою існування людини на певному полюсі буття і сама є виразом цього полюса, тоді як знання і пізнання намагаються охопити буття в усіх його проявах і використовують для того різні форми, тобто технічна сторона є лише однією стороною знання та пізнання. І тому в історії, а також у різних видах пізнання наголос може падати переважно або на технічну, або на цілісно-образну його сторону. Відповідно і зв'язок пізнання з розвитком техніки не є прямим. І все ж ми можемо з достатньою мірою достовірності стверджувати, що сутність людського пізнання вимушено пов'язана з технічною діяльністю. Вихідним актом і технічної діяльності, і пізнання є закладення у бутті, що протистоїть людині та людському розуму, певної межі, яка починає виконувати функ-


Гема 4. Техніка, культура, природа людини

цію точки або системи відліку, що надалі орієнтує людину в іТ теоретичній чи практичній діяльності. Наприклад, коли первісна людина починала виготовляти кам'яні знаряддя праці, то світ поставав перед нею поділеним на предмети, якими можна діяти, і на предмети, котрі підлягають дії. Ця, здавалося б, суто архаїчна класифікація і нині залишається вихідним орієнтиром у людській діяльності.

ЬОтже, поза технікою (у філософському її розумінні) неможливе людське відношення до дійсності, діалог людини із світом, переведення характеристик природно-космічної дійсності у форми розумового осмислення та, врешті, культурного творення. Відповідно, навряд чи можна відірвати людську духовність від техніки та радикально протиставити її технічним вмінням та технічній діяльності. З іншого боку, буде великою помилкою їх ототожнювати: духовність - не лише складне явище, що передбачає єдність інтелекту із ^почуттями, ^емоціями, ^цінностями та ^ідеалами, а й дещо принципово ^цілісне, >самоконцент-роване, ^-самодостатнє. Техніка, як зазначалося, є явищем комплексним, таким, що передбачає певні схеми поєднання багатьох елементів. Вона завжди і принципово є фрагментарною, кінцевою. Внаслідок того суперечливо окреслюється її відношення до культури: тою мірою, якою культура постає явищем матеріально-тілесним, явищем, що підпорядковане законам природного буття, властивостям природних матеріалів, із яких виготовляються артефакти, вона пов'язана із технікою, технічною та майстерною діяльністю, вимагає вмінь, певних фіксованих технологій (наприклад, фарбування тканин, виготовлення художніх фарб, керамічних виробів, музичних інструментів та ін.). Більше того, певні суттєві зрушення в галузі технологій можуть також суттєво впливати й на стан культурної творчості. Наприклад, поява нових інженерних рішень суттєво позначається на успіхах архітектури, кінематограф взагалі зобов'язаний своїм народженням технічному прогресу, а сучасна музика просто неможлива без технічних засобів запису та відтворення звуку.

Ще одна сторона співвідношення техніки та культури полягає


Куль турологія

\^Р         ...і. ■■ ■       —  — , "О^

в тому, що культурі притаманні не лише і не просто результати виразу душевних станів та поривань у фізичному матеріалі, а й обов'язково доведення форм такого виразу до максимально можливої, найвищої досконалості, що, очевидно, вимагає розвитку та вдосконалення техніки в усіх значеннях цього терміну. Звідси випливає висновок про те, що існує більш глибокий зв'язок техніки та культури, оскільки прагнення досконалості очевидно пов'язане із певними духовними виявленнями людини. Придивимось до цього моменту більш уважно.

Сучасні психологія та епістемологія стверджують, що для нормального функціонування людської свідомості в ній повинні утворюватись певні еталонні, ідеалізовані виміри дійсності, що відіграють роль первинних систем відліку та оцінок для дій свідомості. Якщо людська свідомість в чомусь не володіє остаточними визначеннями, в ній все набуває характеру невизначеності. Саме еталонні виміри дійсності штовхають людину прагнути досконалості, оскільки ці виміри свідомості протистоять реальній (недосконалій) дійсності та перевершують її (наприклад, ідеальне коло, по-перше, є справжнім колом, а, по-друге, таким, що у відношенні до реальних кіл постає недосяжним ідеалом). Отже, саме духовна складова людини зумовлює те, що і в технічних діях процесу культуротворення людина отримує можливість порівнювати свої ідеалізовані еталони із реальним станом справ та прагне максимальної досконалості. Звідси випливає, що технічна діяльність сама по собі не є серцевиною, осереддям культури, а виконує у відношенні до неї допоміжну роль. Йдучи за Аристо-телем, ми можемо стверджувати, що є сенс розрізняти інструментальний розум, що спрямований на відкриття механізмів дії тих чи інших природних законів, на пошуки оптимальних шляхів втілення отриманих знань у технічні засоби, на пошуки оптимальних умов використання такого роду засобів, та людську розумність, що максимально зближена із духовністю. Адже духовному началу людини притаманні характеристики, не інструментальні за своєю сутністю, такі, як внутрішня цілісність, єдність, самототожність, саморефлексія. Розумове (духовне) сприйняття дійсності людиною зумовлює певну трансформацію, зміну реальності, введення будь-яких характеристик реальності у порівнян-

142  


Гема 4. Техніка, культура, природа людини

*&°—. : ; «^*

ня із духовними еталонами, прагнення вдосконалювати дійсність,

переводити її із наявного стану у належний, підпорядкування оцінок дійсності духовним ідеалам. Самоспостереження людського розуму приводить до того, що він усвідомлює свої переваги над будь-яким реально виявленим сущим, прагне реалізувати те, чого він не знаходить умисності в готовому вигляді, тобто ~ прагне творити. Отже, культуротворчість розгортається через суперечливе поєднання інструментального (технічного) розуму та людської духовності (розумності). Слід сказати, що Аристотель був правий і в тому, що не інструментальний розум надає людському інтелекту його найперших якісних особливостей, адже певну "технічну" винахідливість проявляють і тварини. Саме розумність як єдність внутрішньої цілісності та саморефлексивності людської свідомості виводить її за межі тваринного інтелекту, оскільки вона протиставляє реальним характеристикам сущого ідеалізовані, еталонні, завершені і досконалі окреслення дійсності. Це значить, що свідомість спрямована до буттєвої повноти, завершеності, самодостатності, тож не дивно, що всі справжні творці виділяють такого роду прагнення як один із найпотужніших чинників творчості. В цьому ж можна побачити й імпульс до технічного прогресу, до нескінченного вдосконалення техніки.

•* Отже, техніка не вирішує завдання культурної творчості, а лише забезпечує її засобами здійснення. Більше того, сама техніка черпає стимули свого розвитку в людській духовності, яка складає найперші засади культуротворчого процесу. Іншими словами, не культура виростає із технічного процесу, а навпаки, технічний процес набуває стимулів здійснення, виправдання та осмисленого спрямування в культурі та завдяки культурі.

Оскільки інструментальний розум не покриває всієї людської розумності, він не лише не збігається із нею, а й може протистояти їй. >Винахідливість заради винахідливості, дефективність "без меж:", ^продуктивність будь-якою ціною, - все це є прояви деформації технічної діяльності, розриву її проявів із її ж сутністю, що негативно позначається й на стані культури. Наприклад, технократичні схильності сучасного суспільства західного

типу приводять до того, що культура починає набувати вигляду

143


деякого роду екзотики, предмету туристичного бізнесу та ін. Ще більш очевидним негативним впливом росту техніки та технократизму на культуру постає спроба перетворити культурну творчість із виявлення людської духовності на різновид технічної винахідливості (наприклад, в графіці, скульптурі); при цьому відбувається певна механізація не лише форми, а й змісту культури, її стандартизація, шаблонізація, обездуховлення. Оскільки в культурній творчості знаходять найбільш яскравий та повний прояв приховані потенційні можливості людської сутності, культура завжди є ширшою від технічної діяльності, більш об'ємною, багатоманітною, багатогранно пов'язаною із екзистенціальними началами людини. Відповідно, культуротворчість включає в процеси свого здійснення дуже різні людські здібності й можливості, в той час як технічна творчість, при всій повазі до неї, вимагає перш за все комбінаторних та математичних вмінь і навичок. Ось чому деякі традиційні культури Сходу протиставляють шлях духовного пошуку та духовного людського самовдосконалення шляху технічного прогресу, в який залучається лише незначна частина населення і який передбачає не стільки внутрішній розвиток людини, скільки посилення таких її інтелектуальних здібностей, які підпорядковані матеріально-фізичним характеристикам дійсності.

Техніка та технічна діяльність постають, відтак, внутрішнім явищем культури. Вони підпорядковані культурному розвитку за джерелами, сутністю та смисловим спрямуванням. Суперечності між ними та культурою виникають тоді, коли вони відриваються від своїх культурно-історичних коренів. З іншого боку, розвиток технічної діяльності породжує ще одну специфічну суперечність: техніка та технологія працюють на основі Уалгорит-мізованих, ^стандартних та >однозначних механізмів. Вони вимагають точності, суворості, акуратності в діяльності людини, озброєної технікою. Людина ж, як відомо, супротивиться стандартизації та механізації; культурна творчість передбачає "=> свободу, ^оригінальність, ^унікальність, ^неповторність. В цьому плані та особливо на тлі чіткості дій механічних засобів культурна діяльність постає + спонтанною, * нерегламентованою, & довільною, Атакою, що відхиляється від заздалегідь заданих канонів, норм, шаблонів. Виходить, що людина технічної цивілі-


Тема 4. Техніка, культура, природа людини

*^о— -±— . „я,

зацн опиняється в ситуації конфлікту між вимогами технічної дисципліни та екзистенціальними засадами культурної творчості. Саме відхилення від стандартів (так звана "девіантна" поведінка) починає розглядатись як ознаки творчої оригінальності. Хоча насправді поза дискурсивною роботою людського розуму не можна отримати уявлення про протилежність порядку та хаосу, про належне, правильне та неправильне. Тому в реальному функціонуванні людської життєдіяльності спостерігається складне поєднання стандартного, унормованого та довільного, неперед-бачуваного.

Технічна цивілізація лише загострює та ставить дещо по-новому одну із глибинних суперечностей людського способу буття -суперечність між порядком та хаосом, між розумним та нерозумним, між нормою та патологією, між довільним та стандартизованим, між необхідністю та свободою. Техніка збільшує ступінь свободи людини, проте вона надає проявам людської свободи жорстко регламентованого характеру. Тому можна вважати, що означена фундаментальна суперечність людського буття постає також одним із джерел культуротворення. Виходячи в процесах культуротворення на нові горизонти освоєння дійсності, людина закріплює свої досягнення в технологіях, правилах та рецептах майстерності, проте в подальшому вона неминуче долає ці правила, - і все повторюється спочатку. Тому навряд чи можна вважати виправданими ті судження, які виносять техніку за межі культури, протиставляють її культурі, наполягають на тому, що техніка та культура є несумісними.

ЬОтже, технічна діяльність з огляду на загальні особливості людського становища в світі постає органічною складовою культурного творення, проте імпульси для свого розгортання і свого смислового виправдання вона може отримати лише тоді, коли вона не буде протистояти людській духовності та сутності культури. Технічна діяльність є умовою перетворення природних явищ та процесів у культурні, але вона, своєю чергою, черпає свої стратегічні завдання, екзистенціальні та гуманістичні виміри лише в культурних ідеалах та цінностях.

~  "-   ■ ~ 145

10 Культурологія


Культурологія

фв 1—_Н1 „^

4.3. Культура та техніка в перспективі майбутнього людства

Інтуїція творців культури в більшості випадків змальовує таку картину майбутнього людства, в якій технічне озброєння життя стає майже тотальним, всемогутнім, всюдисущим, безмежним як за масштабами, так і за можливостями, а людина при цьому стає все більш примітивною, грубою, вульгарною, оповитою дикими пристрастями. Чому це так? Напевне тому, що в наш час успіхи технічного прогресу відбуваються за рахунок певних людських особистісно-екзистенціальних втрат. Так, наприклад, освіта в абсолютній більшості країн так званого Західного світу явно зорієнтована на технічне знання; такого роду деформацію чудово демонструють бюджети таких країн. Серед представників інтелігенції в цих країнах абсолютну більшість складають представники технічної інтелігенції. В результаті й шкала потреб населення в цих країнах зміщена в напрямі технізації життя та побуту: більшість сімей будуть скоріше думати про придбання побутової техніки, меблів, прикрас, ніж книжок чи творів мистецтва. Бюджет вільного часу зсунутий в бік пасивного споживання: Ьце туризм, ^> пасивний відпочинок в престижних місцях планети, *перегляд телевізійних передач, * фонове прослуховування легкої музики та ін. Всі такого роду явища очевидно пов'язані із культивуванням техніки та технізацією життя. В результаті склалася ситуація, коли в жертву технічній діяльності приносяться >людські почуття, У інтелектуальні здібності, > дозвілля, У багатогранність людини та >людських потреб, суттєво збільшується ступінь залежності людини від техніки та ін. Якщо цю ситуацію дещо ідеалізувати й перенести у майбутнє, загостривши та збільшивши її масштаби, ми й отримаємо страхітливу картину можливого майбутнього людства, картину, яка, звичайно ж, нас аж ніяк не радує і не надихає. Наскільки реальною є така перспектива людства? Зрозуміло, що якоїсь однозначної відповіді на це питання немає; тут можна робити тільки більш-менш виправдані прогнози та обгрунтовані припущення.

Зазначимо, що перспективу майбутнього стану людства та культури, пов'язану із технічним процесом, окреслюють по-різно-


Тема 4. Техніка, культура, природа людини

<&> : ; — <^*

му в різних світоглядних та культурологічних підходах. При сповідуванні окресленого вище песимістичного підходу вважають, що технічний поступ однозначно є згубним для людства, життя на планеті та, відповідно, для культури. Техніка при такому підході розглядається як дещо однозначно вороже як природно-космічному процесу, так і людській духовності. Спосіб запровадження технічних винаходів в процеси людської життєдіяльності оцінюється при цьому винятково як механічний, зовнішній, насильницький. Вважається, що результатом впливу техніки на людську духовність постає страшне спрощення останньої, перетворення живої людської душі на середовище комбінаторно-обчислювальної діяльності. Живі людські поривання, щирість, пристрасність, чутливість поступово вмирають; їх місце заступають розрахунок, моральна байдужість, взаємна людська відчуженість.

Окреслюючи сучасну негативну оцінку техніки, цікаво зазначити, як за умов технічного прогресу виявляється суперечливість підходів до людини: за часів давніх цивілізацій, в традиційному суспільстві і навіть в Новий час вважалося, що людина повинна протиставити стихіям природних процесів порядок, чіткість та доцільність, засновані на її розумності. Але, як вже заначалось, у вік технічного прогресу, коли саме техніка почала імперативно вимагати від людини дисципліни, чіткості, виміряного ритму діяльності, підвищеної уваги, точності та ін., людина почала оцінюватись прямо протилежним чином: як істота погано контрольована, стихійна, непередбачувана.

^ Отже, спочатку переваги розумного життя вбачались у порядку, а пізніше порядок постав уособленням бездушності. Саме техніці почали приписуватись характеристики механічної бездушності.

Дійсно, та техніка, якою користується сучасна цивілізація, переважно заснована на зовнішньому втручанні людської діяльності в процеси природи, на втручанні, що порушує природну рівновагу, вносить в природу руйнування, навіть певне її спотворення. Але даний факт не може слугувати підставою для висновку, що ніякою іншою техніка бути не може. З іншого боку,

'' і        147


руйнування, порушення рівноваги є характеристикою не лише технічної діяльності, а й самих природних процесів: ^зіткнення космічних тіл, ^землетруси, ^вулканічна діяльність, ^засухи, ^буревії, ^пожежі, Оповені та ін., - все це є прикладами деструкцій та руйнувань в самій природі. Щоправда, в такого роду подіях природа не виходить за свої власні межі, а в людській технічній діяльності ми нав'язуємо природі те, що їй в її власних стихійних процесах не є властивим. Проте такого роду події свідчать про надзвичайно високий рівень пластичності природних сфер нашої планети, і ми можемо сподіватись на те, що резерви такої пластичності ще не вичерпані. Принаймні, ще не пізно зробити революційний поворот у самій сутності техніки. Такого роду поворот прихильники оптимістичного підходу до техніки вбачають у розгортанні так званої технологічної революції, яка повинна перенести наголос в людській технічній діяльності:

Ч> по-перше, із продукування технічних пристроїв та засобів на продукування виправданих та безпечних технологій (такі технології передбачають запровадження оптимальних умов використання техніки);

^по-друге, докорінно змінити інтелектуальні засади самої технічної діяльності: на місце фізико-математичних принципів створення техніки повинні прийти принципи генетики, біотехнологій, інформаційних технологій та ін.

Принципова відмінність останніх від перших зумовлена тим, що в них йдеться про діяльність на засадах самоорганізації, системної цілісності та доцільності. В результаті запровадження такого роду технологій людська технічна діяльність повинна еволюціонувати від зовнішнього втручання в хід природних явищ та процесів на стимулювання та регулювання останніх зсередини них самих. Тобто йдеться про більш гнучку та більш органічно пов'язану із сутністю природи техніку.

Чи може вплинути - і якщо може, то як саме - такий хід технічного процесу на розвиток культури? Для того, щоби відповісти на це питання, звернемо увагу на те, що в ході розвитку людського суспільства та пізнання спостерігається дуже своєрідний та цікавий феномен існування певного паралелізму між: людськими уявленнями про сутність світу та людськими уявленнями про


Тема 4. Техніка, культура, природа людини

%^в - «0>

сутність самої людини. Наприклад, коли світ розглядався як продукт божественного творення духом та словом, в людині також на перший план виходили її духовні та символіко-семантичні характеристики. Тоді, коли світ почали розглядати як надскладний механізм (в епоху Нового часу), людина постала в образі "людини - машини". Разом із входженням в науки про космос релятивістської теорії А. Ейнштейна виникли концепції моральної та сутнісної відносності людини (наприклад, фрейдизм). В наш час представники громадської та наукової думки все більше і більше схильні розглядати людину в аспектах інформатики та синергетики. Якщо ж припустити, що науково-технічний поступ буде все більше і більше схилятися в бік біотехнологій, генної інженерії, інформатики, побудованих на засадах синергетики, то й людину, скоріше за все, почнуть розуміти як дещо системно-складне, цілісне та водночас багаторівневе, саморегульоване і самодостатнє, тобто, врешті, нелінійно, не одномірно та не спрощено. Відповідно й в сфері культуротворення відбудеться певне зміщення наголосів. Наприклад, за часів панування суб'єктивізму та ірраціоналізму в живописі панував імпресіонізм, за часів панування математизованого природознавства - абстракціонізм, концептуалізм. При переході до нового світобачення та нових образів людськості мистецтво повинно стати більш цілісним, але й більш складним, більш інформаційно насиченим та емоційно-енергетичним за змістом. Іншими словами, виникнення принципово інакших парадигм (взірців) або архетипів (первинних форм), що лежать в основі цілісності певної культури, можна вважати цілком реальною перспективою подальшого розвитку культури.

До даного пункту треба додати два зауваження.

Перше: при тому, що точно передбачити хід розвитку культури неможливо, варто не ставитись легковажно до такої її глибинної закономірності, як розвиток на основі наслідування та традицій. Успіхи культурного процесу неможливі без збереження попередніх культурних надбань, без знань та пропаганди культурно-історичної спадщини людства, без духовного заглиблення у підвалини культуротворчих натхнень та інтенцій. Без належного шанування проявів та здобутків культури неможливе уважне ставлення до людини, а без останнього - нормальний хід історії, що здатний ви-

іі 149


Культурологія

*&° :—-   «^

водити людину на нові обри п творчого самовиявлення.

Друге: ніякі здійснення та повороти в історії культури просто неможливі поза чиїмись зусиллями, натхненнями, самопожертвами, поривами творчого генію. Але для того, щоби все це з'явилось та проявилось, потрібно в суспільстві створювати умови для прилучення людей до культури, культивування в них інтересу до гуманістики, до творчості, уваги до всього того, що підносить, звеличує людину та сприяє нарощенню позитивного потенціалу в її життєдіяльності. При наявності доброї волі до створення таких умов можна буде сподіватись на світле майбутнє сучасного людства.

суттєво 1 Резюме

Уважне дослідження того, в якому відношенні перебуває техніка до культури та вихідних особливостей природи людини, свідчить про їх досить складний, проте органічний зв'язок. Техніка не є явищем, зовнішнім у відношенні до людини та культури, вона виростає на основі дискурсивного людського мислення, яке прагне чіткості, стабільності, порядку та доцільності. Закладаючи саме таку характеристику в основу техніки та технічної діяльності, людина вміщує техніку між: собою та світом і, завдяки її використанню, намагається із допомогою кінцевого, регламентованого, контрольованого опанувати нескінченним, стихійним та невпорядкованим. Такого роду прагнення завжди були і будуть притаманні людині, тому не можна виправдати прагнення засудити техніку, подати її як дещо мертве та вороже культурі. Мова повинна йти про принципові зміни засад техніки та способу мислення, що лежить в основі технічної діяльності. Перспективи такої зміни відкриває так звана технологічна революція, що тільки-но починає розгортатися в розвинених країнах.

150


Тема 4. Техніка, культура, природа людини

^В____ -1 д^

¥? 1   Запитання для роздуму, самоперевірки, повторення

  1.  Що таке техніка?
  2.  Який існує зв'язок техніки із сутністю людини?
  3.  Що таке технократизм?
  4.  Чому з'явилась технофобія?
  5.  В чому суть розширеного трактування техніки?
  6.  В чому суть нормативного визначення техніки?
  7.  В чому суть філософського визначення техніки?
  8.  Як співвідносяться між собою поняття "техніка", "знання", "наука", "культура"?
  9.  Як Ви думаєте, в чому причина Скнилівської трагедії у Львові?

  1.  Назвіть характерні елементи техніки, які виділили німецькі дослідники X. Ленк і Г. Роколь?
  2.  Що Ви розумієте під "технічною цивілізацією"?
  3.  Що таке "технічна винахідливість" і "технічна дисципліна"?
  4.  Як можна визначити технічний прогрес?
  5.  Що таке "науково-технічна революція"?
  6.  Чи загрожує техніка майбутньому людству?
  7.  


ТЕМА 5

5=3»

 АПОЛЛОНІЧНІ ТА ДЮНІСІЙНІ

ЗАСАДИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ

КУЛЬТУРИ

152


^°-

 Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

 -яЄР

суттєво  2  Після вивчення матеріалу теми Ви зможете:

^> вміти розкрити суть діонісійних і аполлонічних засад культури;

^0> з'ясувати їх значення в розвитку європейської культури;

^ вивчити вплив цих факторів на духовну сферу життя суспільства в сучасну добу постмодерну;

^ розкрити психологічні основи існування аполлонічного і діо-нісійного в культурі;

^> вміти застосовувати ці фундаментальні принципи для аналізу конкретних культурних явищ;

^ використовувати набуті знання для самовизначення і самовиховання.

щ

Ключові

поняття та терміни

абсолютний

образ

• аполлонічне

пластичні мистецтва

відчуження

• позитивізм

дійсність

модерн

етичне

раціональне

• ієрархія

реальне

інтроверсія

• романтизм

конструктивізм

сакральне

космос

• метаморфоза

логічне

релятивізм

• релятивний

• символ

• діонісійне

• музика

• інтеграція

• вербальний

• міф

екзистенціалізм

• естетичне

• перформанс

• анархія

• постмодерн

екстраверсія

ірраціональне

деконструктивізм

ірреальне

• хаос

християнський синкретизм

• інтуїтивне

метафора

профанне

153


154

 Культурологія

{_}        План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

  1.  Походження понять аполлонічного і діонісійного в давньогрецькій міфології.
  2.  Проблема аполлонічного і діонісійного в культурі.
  3.  Розробка співвідношення аполлонічного і діонісійного у філософії мистецтва Ф. Ніцше. К. Г. Юнг про психологічні причини цих явищ у культурі
  4.  Прояви аполлонічного і діонісійного в українській культурі
  5.  Аполлонічні і діонісійні аспекти культури постмодерну.

5.1. Походження понять аполлонічного і діонісійного в давньогрецькій міфології


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

Ф"-

«^

Вперше проблема співвідношення аполлонічного і діонісійного начал культури була поставлена в художній формі романтиками в кінці XVIII - на початку XIX ст. Проте її витоки сягають часів Стародавньої Греції з її міфологією і філософією.

Музагет - провідник муз

Сотер - рятівник

Лікоктонос   -   винищувач   вовків, охоронець худоби, захисник пастухів

Тірайрос - бог дверей, що нібито охороняв родину від нещастя

Гекабомос - воїн-стріловержець

Щоб ясно усвідомити причини появи цієї пари образних протилежних понять, потрібно звернутися до міфів про Аполлона і Діоні-са, які здійснили неабиякий вплив на формування світогляду античної цивілізації, що є фундаментом європейської культури загалом. Аполлон або Феб (гр. АроІІоп, РпоіЬоз) - буквально перекладається українською як "осяйний". В культі Аполлона виразно збереглися сліди первісних релігійних вірувань - фетишизму і тотемізму. Він - бог Сонця, бог світла. На честь Аполлона - бога Сонця -встановлено хліборобські свята: таргелії - свято літа, а також піанепсії - свято осені і збирання врожаю. Головні центри культу Аполлона -острів Делос, де раз на чотири роки проходили делії - ігри за участю представників усіх грецьких полісів, а також Дельфи з основним святилищем Аполлона. З грецьких колоній в Італії культ Аполлона поширився в Римській імперії. Вже в 430 р. до Н. X. в Римі спорудили храм Аполлону, а в 212 р. до Н. X. встановлено ігри на його честь.

Грецькі скульптори зображували Аполлона в образі вродливого, високого стрункого юнака з довгим волоссям, з луком або лірою чи кітарою в руках. У переносному значенні ім'я Аполлон вживається для позначення ідеалу чоловічої краси.

Одним з найпопулярніших богів давньої Греції був бог рослинності, родючості, вологи, покровитель виноградарства і виноробства - Діоніс (гр. Оіопізоз) або Вакх, Бахус (лат. ВассНиз). Як міфологічні, так і історичні форми його культу дуже розмаїті в своє-      Аполлон

155


Куль турологія

г містери

^ вчення орфіків ■ антична драма

антична трагедія

му послідовному розвитку, іноді суперечливі. На них позначилися такі явища стародавнього

ЖИТТЯ.

Культ Діоніса зароджується у Фра-• кії. Ім'яДг'ош'с-фра-

фе

* РЕЛІГІЙНІ

* ХУДОЖНІ

гЛЄНЄІ

►. оргії

♦СУСПІЛЬНО- ^свята      ^-*

ПОБУТОВІ Діонісія   ^>

^^^-антестери

кійського походження і означає "син бога" (сііопузок). Його культ був більш поширений серед простого люду. Він живе серед людей, звеселяючи вином їх серце, мандрує світом у супроводі Силена і гомінкого гурту сатирів і менад і пропагує виноробство. В усій Греції особливо шанували Діоніса в період зимового сонцестояння. Грудневі свята відзначалися вночі. Ті обряди, в яких брали участь вакханки, сатири, менади, називали оргіями (від грецького ог§е - збудження). Шалені танці, дикі вигуки й оглушлива музика викликали екстаз, релігійну нестяму, яку вважали духовним єднанням з божеством. Діоніса шанували в Дельфах поряд з Аполлоном. Цікавим є поєднання в одному місті культів бога ясного і споглядального начала в мистецтві - Аполлона з Діонісом, що уособлює екстаз, натхнення і страждання.

Найбільшого розвитку культ Діоніса досяг у вченні орфіків. Земні страждання - "страсті Діоніса ", його загибель і відродження становили головний зміст містерій орфіків, до яких допускалися тільки посвячені, що накладали на себе деякі аскетичні док обітниці. Неважко помітити певну проекцію цих містерій на християнство. Так, Христос ототожнює себе з виноградною лозою (їв. 15:1). Перше чудо, яке вчинив Христос в Кані Галілейській - це перетворення води на вино (їв. 2:1-11), причастя Ісус теж встановлює у вигляді споживання вина, яке чудодійним способом перетворюється на Божу кров (Матв. 26:27-28). Розуміння цієї обставини і дає змогу добре усвідомити Діоніс   подальший вплив аполлонічного і діонісійного чинників


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

на розвиток європейської культури. Слід зазначити, що міфологічні і поганські елементи давньогрецької і давньоримської культур ніколи не були до кінця усунуті з культуротворчих процесів Європи. В період Середньовіччя християнство, класичний раціоналізм і народне поганство європейської культури досягли синтезу. Народна культура Середньовіччя ховала поганство за ширмою християнства, зберігаючи старих богів під виглядом християнських святих. Показовим прикладом цього є святкування у середні віки свята віслюка (Гезгит азіпогит). Згадаємо, що віслюк у греків був твариною бога Діоніса, а в іудеїв в кабалістичному тлумаченні віслюк - символ мудрості, він втілює чотири чесноти: ^тверезість, *=> скромність, ^наполегливість, ^терпіння.

Християнство, з одного боку, кинуло виклик грецькій культурі, а з іншого, стало втіленням її ідеалів.

Джин Едвард Вейз

Іудейська традиція є одним з головних джерел християнства і побудованої на ньому культури. Духовній культурі іудаїзму властиві риси, які у греків ідентифікувались з Діонісом. Для біблійного народу був характерний ірраціоналізм в інтелектуальній сфері. Якщо грецький філософ намагався постати над життям і немовби із зовнішньої позиції спостерігати за ним, то єврейські пророки (небеїми) знаходяться всередині життєвої ситуації, діють активно і в процесі діяльності пізнають світ. Відмінною рисою в даному випадку є прагнення до здійснення практичної мети. Не логіка і фізика, але етика, мораль виступають в іудаїзмі на перший план.

Якщо грецькі мислителі вживали в своїх філософських роздумах опис за допомогою просторових категорій, то біблійні мудреці розуміють буття як безпосередню участь в живому потоку подій, потоку часу. Єврейський термін „оіат" означає динаміку. Якщо грецький космос можна споглядати, то всередині оламу треба активно діяти.

Ще один аспект споріднює діонісійне в грецькій культурі з іудейською культурою. В Біблії слухання відіграє більш важливу роль, ніж споглядання. Добру звістку не можна побачити. Але її можна почути. Звідси перевага надається цілком діонісійним

——   157


видам мистецтва - музиці і поезії. Слід відзначити, що поетичні образи Біблії не піддаються візуально-пластичному втіленню.

В аполлонічній споглядальній культурі - опис (екфрасис) -основний структуротворчии прийом, а пластичність - основа світорозуміння. Зір відіграє найважливішу роль в аполлонічній гносеології. Сам термін „ідея", „ейдос" походять у давньогрецькій мові від дієслова „ейдо"- бачити. Для біблійної традиції головним питанням є не опис речей чи явищ, а технологія виготовлення предметів. Біблійну людину цікавить перш за все питання - як це зроблено? (наприклад, Книга Вихід, розділи 36 - 39).

ЬОтже, цілком правомірним є висновок про те, що біблійна культура є вельми близькою до аналогічної діонісійної традиції в культурі стародавніх греків. З християнізацією грецьких земель відбувся певний культурний синтез діонісійного фактору в духовній культурі з іудео-християнськими новаціями.

Підсумовуючи виклад даного питання, відзначимо головні ознаки, за якими різняться між собою дві образні протилежності в культурі - діонісійна і аполлонічна:

АПОЛЛОНІЧНЕ ДЮН1СІЙНЕ

раціоналізм

• інтровертшсть

О

• пластична статика

О

світло

О

• космос, порядок

О

закономірність

о

логічне пізнання

о

аристократизм

о

• Аполлон - бог скотарства

о

домінує етичний фактор

о

• індивідуалізм

о

відчуження від природи

о

спокій

о

види мистецтв: скульптура,

о

архітектура, живопис

 ірраціоналізм

екстравертність

звукова динаміка

темрява

хаос, безладдя

стихійність

інтуїтивне пізнання

народність

Діоніс - бог рослинності

домінує естетичний фактор

колективізм

злиття з природою

афект

види мистецв: музика, спів, танці

158


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

■*&

\^

Символи Аполлона: ^ вуж,

Символи Діоніса: ^сатири, вси-

^лебідь, ^яструб, ^Ркрук

ленії, ^німфи, ^кентаври, ^менади,

•=> вакханки, ^пантера, ^леопард,

с>тигр

Атрибути Аполлона: ^лук та

Атрибути Діоніса: ^виноградна

стріли, ^триніжок, ^лавр, ^>ліра

лоза, П>чаша з молодим вином, Овинні

або кітара

джбани, <=>маска, ^вінок з виноград-

ного листя або з плюща, ^гроно вино-

граду

5.2. Проблема аполлонічого і діонісійного в культурі

Романтизм (фр. готапіізте) - напрямок в європейському мистецтві кінця XVIII - першої половини XIX ст., який висував на перший план героїв та їх пристрасті, контрастність ситуацій.

Романтизм, як і екзистенціалізм, проклав шлях сучасному постмодернізму. Модернізм, в якому знайшла своє відображення в Новий час аполлонічна тенденція в культурі, розглядав природу як гігантську машину чи механізм, який діє за раціонально сформульованими фізичними законами. Романтики вбачали в природі живий організм. Для романтизму є притаманною біологічна парадигма розуміння світу. Бог тотожний природі і людині (нео-пантеїзм). Якщо Просвітництво звеличувало розум як найвищу людську здатність, романтизм головну увагу приділяв Фемо-ціям, ^людським почуттям в якості визначальних властивостей людини. Критерієм моральності стає самовираження, а не прагматизм.

Діонісійність романтиків знаходила свій вияв і в тому, що, з їх точки зору, природу не треба описувати і пояснювати в термінах природничих наук, але в термінах "життєвої сили", яка оживляє Всесвіт і людину. Входячи у взаємодію зі своїми внутрішніми переживаннями, пропускаючи крізь почуття життя в усій його повноті, відкриваючись принадам фізичного світу, людина може "злитися з природою" і досягнути єдності з життєвою силою, що одухотворяє Всесвіт.

. 159


Куль'

Романтики критично ставилися до цивілізації як штучної аб^ стракції людського інтелекту. Діти народжуються чистими, вільними і з'єднаними з природою. Згодом суспільство псує їх правилами цивілізації. Первісні племена складаються з "благородних дикунів", які живуть на лоні природи, а отже, не зіпсовані сучасними технологіями і матеріалізмом. Романтики вклонялися минулому, насамперед, грецькій культурі.

Вони задовольнялися

тим,

що

наївно

приписували грекам все,

чого не вистачало їм самим.

К.

г.

Юнг

Романтизм культивував суб'єктивізм, особистий досвід, ірраціоналізм і сильні почуття. Він заохочував самоаналіз і уважний погляд у власну душу. Романтики запозичили у Канта думку про те, що світ, який ми бачимо, зобов'язаний своїми формами і структурою організаторській функції людського розуму, якому властиво впорядковувати хаотичні дані почуттів. Для деяких романтиків це означало, що особа, по суті справи, є творцем Всесвіту. Особа, окрім того, стала не лише творцем, але й законодавцем. Немає потреби дотримуватись зовнішніх правил і норм, які суспільство нав'язує особистості. Не треба також керуватись практичним міркуванням. Романтизм розмістив моральне життя всередині особистості, підпорядкував мораль потребам самовираження. Оскільки сенс життя полягає у зростанні, подібно до квітів і рослин, то все, що сприяє цьому зростанню, є благом і збагачує особистість. Те, що не сприяє чи навіть шкодить цьому процесу - зло.

Діонісійна інтенція в творчості романтиків органічно поєднувалася з християнськими чеснотами. Вони зосередили увагу на тому, що нові Христові завіти, завіти Духа, накреслені, за словами самого Спасителя, не на камінні, а в серцях людських -цілком позитивні, вони стверджують любов, а отже - життя. Не заборона, але заклик до любові, до братських стосунків між людьми - їх специфічна риса. Любов - жива, дієва - дарує людині свободу в дусі, надаючи духу вічного життя. Віра - внутрішній стан людського духа, що досягається не шляхом інституційних маніпуляцій, процедурних дій, а також дотримання і виконання


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

^ — - : = . -      "§>

певних норм, приписів, інструкцій, ритуалів, обрядів, тобто всього, на чому тримається цивілізація, а благодаттю Божою, простою дією Духа Святого.

Діонісійність романтизму виявляється і в створенні такого жанру, як ноктюрн ('від фр. посійте, букв. - нічний). Зазвичай ноктюрн розглядають як виключно музичний жанр. Проте у романтиків він зустрічається і в якості словесного, наративного жанру. Прикладом можуть слугувати "Гімни до Ночі" Новаліса, "Ворон" Едгара По, "Смарра" Шарля Нодьє, "Флорентійські ночі" Генріха Гейне, "Нічні повісті" Гофмана, роман "Аврелія" Нерваля, "Вій" Миколи Гоголя. Можна навести приклади ноктюрна і в образотворчому мистецтві (К. Ю. Фрідріх, Ф. О. Рунге, А. І. КуїнджІ). Естетичне втілення ночі легко вмонтовується в символіко-смисло-вий ряд діонісійного в культурі:

Ь ніч як момент єднання людини з Універсумом, як інтуїтивне осягнення протилежностей, зняття кордонів між ними (наприклад, роман Нерваля "Аврелія");

Ь ніч як безпосередній самоаналіз, відкриття "нічної сторони" душі (наприклад,  "Ночі" Мюссе);

Ч> ніч як жахи, коли розум атакований фантастичними істотами, здебільшого загрозливими, але іноді й поетичними (наприклад, "Вій" Гоголя).

Романтики розвинули ідею Платона ^про внутрішній зір, ^>про "око душі", ^про пізнання нескінченного. Світ поставав перед ними у вічному русі, в боротьбі протилежностей. Для них величезне значення мала категорія становлення. Новим змістом наповнювалося гераклітівське "панта рей" (все змінюється). Одне з найважливіших своїх завдань романтизм вбачав у відтворенні динаміки буття, вічного руху до недосяжного ідеалу - руху, який відкривав безконечні простори Всесвіту.

Ще одна риса романтизму - це його неприйняття неминучості, постійна боротьба проти неї, проти усталеного порядку речей. Боротьба могла приймати найрізноманітніші форми - від усвідомленого чи неусвідомленого бунту проти естетичних норм і канонів аж до боротьби проти існуючого світопорядку. Яскравим виразом цього були драматичні поеми - містерії Байрона "Манфред" і "Каїн", поеми Лєрмонтова "Мцирі" і "Демон".

= 161

11 Культурологія


Культурологія

^ ї—т . . ^

Романтики ставили питання також і про взаємини між позірністю і сутністю, про те, що за оманливо спокійною поверхнею криються глибини, для пізнання яких недостатньо раціональних методів. Щоб проникнути в глибини, стверджувала романтична гносеологія, необхідні Фінтуїція, Фуява, Ффантазія. Тут виникає питання про злиття з предметом пізнання, про входження в його світ, що було також цілком в діонісійному дусі. Що ж до людських взаємин, тут висувалася ідея співпереживання, співіснування.

Велике значення в романтизмі мало поняття іронії. Для романтиків іронія - категорія філософська. Вони розглядають її як засіб проникнення в суперечності буття. Недарма Фр. Шлегель визначав іронію як "трансцендентальну буфонаду". У Новаліса, Шлей-єрмахера, Колриджа знаходимо відгомін гносеології Платона, яка була ними осмислена по-новому, опоетизована в світлі романтичного вчення про ідеал. Особливого тлумачення набуває в романтизмі містика, що розглядається як здатність бачити приховане від тих, хто позбавлений уяви, творчої енергетики і не має дару прозріння.

Саме романтики вперше в європейській культурі спочатку в латентному вигляді, в художній творчості, а згодом і у філософській, теоретичній формі усвідомили і сформулювали два протилежні начала цієї культури - аполлонічне і діонісійне.

162


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

вадив німецький філософ доби романтизму Фрідріх Шеллінг (1775 - 1854), маючи на увазі дві сили, закодовані в глибинах людської свідомості.

^ Отже, європейський романтизм започаткував як художнє, так і теоретичне осмислення аполлонічного і діоні-сійного в культурі та їх суперечливої взаємодії.

5.3. Розробка співвідношення аполлонічного і

діонісійного у філософії Ф. Ніцше. К. Г. Юнг про

психологічні причини цих явищ у культурі

Проблема аполлонічного і діонісійного, яку відчули і певним чином розробили романтики, була згодом поставлена в новій і своєрідній формі Фрідріхом Ніцше (1844- 1900) в творі "Народження трагедії з духу музики, або еллінство і песимізм", написаному в 1871 р. Цей твір пов'язаний певною мірою з творчістю Шілле-ра, його естетичними поглядами і розумінням античної грецької культури, а також з ідеями німецького філософа Артура Шопен-гауера (1788 - 1860), а саме: з мотивами песимізму і викуплення. В своїй праці Ніцше стає на точку зору, вельми відмінну від позиції морального естетизму Шіллера. У Шіллера протилежність між аполлонічним і діонісійним виражена через протилежність між "наївним " і "сентиментальним", яка виключала всі прірви людської природи. Ніцше розробляє цю проблему більш глибоко.

Для того, щоб правильно зрозуміти ніцшеанську концепцію взаємодії аполлонічного і діонісійного в культурі, слід пригадати, що в XIX ст. у Західній Європі існували дві основні школи, які займалися вивченням міфів і міфології: англійська і німецька. Німецька школа ґрунтувалася на традиціях романтизму і класичного ідеалізму. Якщо дослідники англійської школи, зокрема Едуард Тейлор, розглядали міф як винятково фантастичне пояснення оточуючої реальності, то німецькі вчені (наприклад, В.Вундт) доводили, що міф є художнім відображенням реальності, яка сприймається серцем, а не розумом. Це сприйняття носить безпосередній характер і є переживанням без будь-якої рефлексії. Іншими словами, в міфі зображення реальності сприймається як


^в : а «^

сама реальність, а не її символ чи образ.

1

^ Отже, істотною властивістю міфу є синкретична єдність суб'єктивного та об'єктивного.

Іншою суттєвою властивістю міфу є те, що він виражає колективний архетип свідомості. Він залишається міфом доти, доки існує віра в реальність подій, про які в ньому йдеться. Якщо віра втрачена, міф перетворюється на художній твір: епос, легенду, казку тощо. Проте міф - це не лише відображення реальності. Його синкретизм полягає в тому, що він втілює єдність пояснення і перетворення світу. Тому міф може слугувати практичним цілям, бути за певних обставин ідеологічним знаряддям конкретних дій. В історії неодноразово спостерігаються масові дії, спричинені міфологічною ідеологією - 0релігійною, 0 націоналістичною, ^класовою.

Концепцію міфу, розроблену Ф. Ніцше, можна назвати концепцією невербальної естетичної інспірації. Ніцше інтуїтивно відчував, що первісні міфи мали невербальний вираз. їх не вигадували, а створювали в музичних і танцювально-ігрових (драматичних) формах. Ця точка зору згодом у XX ст. знайде своє підтвердження в дослідженнях відомих етнографів, релігієзнавців, філософів, таких як Д. Фрезер, К. Леві-Строс, Ф. Кесіді, О. Лосєв, С. Мелетинський, В. Пропп, С. Токарєв. Вони вважали, що найбільш старожитні міфи не були наративними оповіданнями, а становили обрядові дії, які "витанцьовувалися" під музику. Музика відігравала в цих обрядах першорядну роль. Вона визначала ритміку і темп ритуальних дій і танців. Вона згуртовувала і єднала архаїчний колектив. На думку більшості дослідників, свій вербальний вираз міфи спочатку знаходили у співі, тобто знов-таки в музичній формі.

ФОтже, первісний міф був, якщо говорити сучасною мовою, драматичною дією, яка синкретично поєднувала музику, костюмований танець і сакральний спів. Суттєва відмінність між міфічною драмою і драмою як художнім твором полягає в тому, в який спосіб глядач і слухач сприймає зміст драматичної дії.

Якщо глядача шекспірівських драм мало цікавлять такі речі,


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

як прототипи героїв спектаклю чи історична достовірність подій, які в ньому зображуються, то ставлення віруючих людей до міфів пов'язане з прямим ототожненням художньої вигадки і реальності. Тільки в цьому випадку міф може активізувати волю і спонукати людину взяти участь у певних колективних діях.

Міфотворчість, як правило, відображає колективні, а не індивідуальні прагнення. їх зміст втілює долю і змагання роду, племені, етносу, а згодом і нації, виступаючи підґрунтям їх ідейно-духовної єдності. Водночас міфи відіграють важливу роль у створенні харизматичних образів вождів, героїв, богів. Для цього факти з життя як реальних, так і вигаданих персонажів викладаються не історично, а драматично. Автори міфічних творів воліють не обтяжувати себе вимогами історизму і фактичної достовірності. XX ст. з особливою силою підтвердило передбачення Ф. Ніцше щодо відтворення міфологом минулого у суспільній свідомості. _.        .       ^^-^ Розуміння Ф. Ніцше методу пошуку '    ».

1^"^істини ґрунтується на філософії мистецтва (у^^. -^ґ^^ своїми витоками має давньогрецьку міфологію. На думку ^^^^^ <~\_^ філософа, саме ця міфологія найбільш дотична до творення ^^* ^"\.     фундаментальних засад європейської культури. ~_^^-.

Позиція Ніцше напрочуд антиінтелектуальна і водночас ірра-ціоналістична. Він не просто заперечує раціоналізм, як це робили його попередники - романтики, а намагається аргументовано довести його неспроможність відшукати істину. Визнаючи пізнання істини в якості центральної проблеми науки, Ніцше парадоксальним чином доводить, що дана проблема не може знайти свого задовільного вирішення на науковому грунті, тим самим закладаючи підвалини для сучасного постмодернізму. Метафізична сутність речей відкривається мистецтвом, а не наукою.

Ф. Ніцше протиставляє два підходи, надавши їм образної міфологічної інтерпретації. Один з цих підходів репрезентує давньогрецький бог Діоніс. Він, як зазначає Ніцше, все наявне обожнює безвідносно до того, добро це чи зло. Діоніс уособлює справжню істину природи, яка протистоїть неправді культури, що втілена в Аполлоні. Ніцше наголошує, що було би великою перевагою


Культурологія
*&° 

для естетичної думки, якби вона не лише шляхом логічного розуміння, але й шляхом безпосередньої інтуїції прийшла до усвідомлення того, що поступ мистецтва пов'язаний з подвійністю апол-лонічного і діонісійного начал.

Вихідним моментом ніцшеанської інтуїції є феномен грецької культури, досократичної і сократичної. Мудрість досократичних греків, на його думку, полягала в тому, що їм поталанило певною мірою збалансувати хаос і вируючий через край екстаз, який уособлював Діоніс, шляхом протиставлення йому формотворчої пластики Аполлона. Вони розглядали боротьбу цих богів крізь призму мистецтва, іншими словами, естетично. Така точка зору стверджувала життя самим фактом його художньої інтенсифікації. Цей трагічний світогляд вперше на грецькому грунті був зруйнований Сократом і його драматичним аііег е§о - Еврипі-дом. З Сократа починається, як вважав Ніцше, небачена тиранія розуму і моралі, яка витискає життя у несвідоме і підміняє його інструкціями з експлуатації життя.

порядок міру спокій денне світло

Протилежність аполлонічного і діонісійного розкривається філософом через низку протиставлень. Насамперед, це протиставлення хаосу і порядку.

раціональне самообмеження хаос

афект, збудження

^ нічну темряву

ірраціоналізм

прагнення до

безмежності

Аполлонічне мистецтво -образотворче. Воно обов'язково потребує для свого втілення логічного впорядку-

вання матеріалу, а отже, і відповідного понятійного апарату. Саме аполлонічне мистецтво породжує теоретичне бачення світу і теоретичну людину. Образом цієї людини у Ніцше виступає Сократ. Аполлонічний шлях розвитку культури:

'Ь неминуче призводить до деміфологізації дійсності і теоре-тико-понятійного дискурсивного знання про неї;

^культура підмінює натуру. Вона пориває з вічним і нескінченним заради тимчасового, минущого, дискретного;

Ьвіра в богів поступово змінюється на віру у всемогутність


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

наукового пізнання;

*Ьсократизм як продовження і розвиток аполлонізму народжує дух науки, який знаходить втілення в наданні знанню універсального значення і абсолютизації раціоналізму;

^поступово відбувається становлення культури модернізму.

Проте, як добре відомо з історичного досвіду, людина в усі часи в своїй поведінці досить часто порушувала і далі порушує правила логіки. Це можна спостерігати в людей, які під впливом настрою чинять те, що ніяк не узгоджується з їх поглядами і переконаннями. Іноді трапляється так, що людина дозволяє собі робити те, що забороняє робити іншим людям і, навпаки, не робить того, що змушує робити інших. Така поведінка, як правило, погано піддається раціоналістичній інтерпретації. Для її пояснення створюються етнологічні (пояснювальні) міфи, в яких годі шукати логічного впорядкування фактів та їх зовнішньої правдоподібності. Проте лише за допомогою цих міфів можна відтворити і зрозуміти внутрішній світ окремої людини і внутрішнє буття певного соціуму. Це було підтверджено аналітичною психологією в XX ст.

Наука, знищуючи міф, тим самим знищує не тільки істину, яка знаходить вираз у міфі, але й шлях до її пізнання. Лише міф може наочно сприйматися як втілення певної всезагальної істини в одиничному. Саме він повертає наш погляд з тимчасового на вічне, з конечного на безконечне. Міф розкриває метафізичну сутність буття, надаючи йому сенсу і усуваючи абсурдність існування через зв'язок одиничного буття людини (аполлонічний аспект) з вічністю буття природи (діонісійний аспект). Міф вириває людину з культурного контексту й інтегрує її в справжню природну дійсність. Він позбавляє людину культурно-теоретичних ілюзій, дає їй змогу відкрити справжній сенс свого трагічного існування, сприймати його з усією відповідальністю і рішучістю.

З точки зору Ф. Ніцше, міф не може віднайти жодного адекватного вербального втілення і тому його релевантна об'єктивація здійснюється лише в музиці, насамперед, в музиці давньогрецької трагедії. В діонісійній музиці окреме явище збагачується і розширюється до масштабів картини світу. Ця музика є всеза-гальним дзеркалом світової волі. Історична подія, відображаючись у цьому дзеркалі, набуває виміру вічної істини.

'  =  167


Культурологія

Музика Діоніса - це музика сп'яніння, на відміну від музики Аполлона, яка є музикою сновидіння. Під сновидінням Ніцше розуміє, по суті, внутрішнє бачення.

•* Аполлонізм панує над ілюзорним блиском краси у внутрішньому світі фантазій, він - бог усіх сил, які творять образами (ейконами). Він є мірою, числом, які панують над усім диким і неприборканим. Аполлон означає образ божества, що несе з собою принцип індивідуалізації, "ргіпсіріші іпсііуісшаїіопіз''.

Ф Діонісизм, навпаки, означає визволення необмеженого прагнення, вибух неприборканої динаміки тваринної і божественної природи. Тому діонісизм можна уявити як сп'яніння. Він витискає індивідуальне і на його місце ставить колективні потяги і змісти. В діонісизмі людина поєднується з людиною, відчужена, ворожа і поневолена природа знову святкує примирення зі своїм блудним сином - людиною. Кожен відчуває свою єдність з ближнім, ок-ремішність людини повністю долається.

Людина більше не митець: вона сама стала твором мистецтва.

Ф. Ніцше

Художня могутність цілої природи відкривається тут у тремтінні сп'яніння. Теоретична людина на здатна збагнути трагедійного пафосу істини. Вона знаходить задоволення в наявній окультуреній дійсності. Вона позбавлена песимізму, який становить неодмінну передумову неупередженого пізнання світової Волі. Тому центральною проблемою Ніцше вважає вічну боротьбу між теоретичним (аполлонічним) і трагічним (діонісійним) світорозумінням.

Лише коли дух науки дійде до своїх меж і його зазіхання на універсальне значення буде спростоване віднайденням цих кордонів, можна буде сподіватися на здатність музики знову породити з себе міф.

Ф. Ніцше

Одним з джерел відтворення діонісійного міфологізму в добу модерну була винайдена Ріхардом Вагнером "Ііпепсіїізспе Меіосііе" (нескінченна мелодія). Неправильність і одночасно зв'язаність музичного формотворення Вагнера породжували відчут-


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

тя трагічності життя і, разом з тим, вічності руху.

Нескінченна мелодія Вагнера може слугувати важливим засобом звільнення уяви митця від щільності матерії, ця мелодія випливає з ностальгії по неземному, розчиняє душу в нескінченності. Така музика здатна пробудити внутрішню свободу людини, втілити в життя принцип Піндара "стань тим, ким ти є насправді". Впливаючи на ірраціоналістичний потенціал, закладений в особистості, діонісійна музика породжує вміння говорити "ні" всьому загальновизнаному і обов'язковому в суспільстві (Аег ЛТеіпза§епкапег■).

О. Шпенглер

Музика в своїй повній необмеженості не має потреби в образі і понятті і тому вона стає здатною усувати людське самообмеження, пов'язане з аполлонічним почуттям міри і відновити свободу диких поривів. Людина діонісійного підпілля вивільнена з полону культурних ілюзій і рефлексій. Вона повертається до власної індивідуальності, пориваючи з традиційним тягарем норм і цінностей чужої їй культури. Суб'єктивація діонісійного стану полягає в наданні всьому формально-необхідному вигляду випадкового, спонтанного. Відродженню діонісійного духа в індивідуумі сприяла німецька музика, яку Ніцше розумів як могутній поступ від Баха до Бетховена і від Бетховена до Вагнера.

Музика найбільше і найповніше втілює принцип художньої гри. Діонісійний феномен музики розкривається у грі всесвітньої Волі. Ця гра позбавлена будь-яких культурно-нормативних правил. З естетичного погляду, вона становить щось потворне, дисгармонійне, трагічне. Однак саме ці властивості художньої гри парадоксальним чином створюють суто естетичні феномени, подібні до тих, які описав Т. Г. Шевченко в поемах "Гайдамаки" і "Єретик", А. С. Пушкін в "Маленьких трагедіях", зокрема в "Бенкеті під час чуми". Цікаво, що Т. Г. Шевченко в "Гайдамаках" перегукується з давньогрецьким епосом:

"Не спинила весна крові

Ні злості людської.

Тяжко глянуть, а згадаєм

Так було і в Трої.

Так і буде".


Культурологія

*&* —: - - с^>

У музиці всеохоплююча трагічна дисгармонія світу знаходить вираз через музичний дисонанс, який, на думку Ф. Ніцше, є пер-шофеноменом діонісійного мистецтва, позбавленого сократівсь-кого оптимізму. Батьківщиною діонісійної музики є трагічний міф. Лише у поєднанні з міфом музика стає потужним джерелом діонісійної здатності будь-якого народу перетворити світ культурних ілюзій у світ дисонансного шаленства. Стародавній страх розуму, який він відчуває в коливаннях грунту під здоровим глуздом, є жахом винятково міфологічним. Цей жах має екзистенціальний характер.

Квінтесенцією культури для Ніцше постає ідея об'єктивації. Всі форми раціоналізму, в кінцевому рахунку, знищують таємницю духовного досвіду, не бажаючи нічого знати про трагізм, суперечності, ірраціональний бік буття. Об'єктивація є гносеологічною інтерпретацією поневоленого і відчуженого світу. Об'єктивований світ підлягає раціональному пізнанню в поняттях, хоча сама об'єктивація має ірраціональне джерело. Розум не може втриматися в межах банальних тверджень здорового глузду. Щоб побачити істину, треба облишити "наукове донкіхотство " і спробувати відмовитися від загальнообов'язкових суджень.

Цінною може бути лише власна думка, не нав'язана зовнішніми обставинами, панівним світоглядом чи корпоративними ідеологією і мораллю. Будь-яке сліпе наслідування загальновизнаних настанов здорового глузду рано чи пізно приводить до самообману. Ось тоді ірраціональний світ внутрішнього метафоричного "Я" стає виразом нескінченної безпосередньої, потаємної духовної реальності. Ця реальність не надається до відображення в поняттях. Там, де постає невимовність і слова втрачають силу, починається музика. Людина відчуває себе і все буття цілісним, вібруючим, звуковим тілом.

Коли суб'єкт починає звучати сам як такий, без будь-якого опосередкування мовою музики, музика починає звучати як природа, як сама природність і перестає бути суб'єктивною.

Т. Адорно


Тема 5. Аполлонїчні та діонісійні засади європейської культури

^В _ д(^

Отже, музика як один з вагомих засобів ствердження неповторної самодостатньої індивідуальності, зрештою, приводить до злиття її з універсумом і розчиненні в ньому. Із дисгармонії і дисонансу постає гармонія, яка дозволяє органічно включити людину з її внутрішнім світом у буття музичного універсуму.

Згідно з піфагорейсько-боецівською концепцією, тріаду музичного універсуму створюють такі іпостасі:

>гармонія сфер (уособлює світ природи);

Угармонія духовної будови людини;

^гармонія тілесної будови людини;

^інструментальна музика (умовний і недосконалий вираз Абсолюту) .

Ф. Ніцше мало турбує те, що його ствердження Діоніса обертається утвердженням Аполлона, а його удавана втеча від культури є не чим іншим, як народженням нової культури, яку Вагнер називав йа$ СезаткитШегк. Цей синтетичний стиль загальновідомий як модерн (Іищетііі). Однією з основних рис модерну є звернення до міфів, казок, легенд у різних видах мистецької творчості. Підтвердженням цього є, крім творів Вагнера, музичні композиції Шенберга "Пелас і МалЬанда", "Пісні Гурро", опера Форе "Пенелопа", "Міфи" Шимановського, "Три заклинання" Руссе-ля, "Весна священня" Стравінського та ін. Модерн (або Юнген-стиль, сецесія, Ар-Нуво) щільно пов'язаний з ^філософським ірраціоналізмом, ^пізнім романтизмом, ^конструктивізмом, ^неокласицизмом і ^експресіонізмом.

Завершуючи свій твір "Народження трагедії з духа музики", Ф. Ніцше визнає необхідність поєднання обох начал - раціонального (аполлонізму, або сократизму) та ірраціонального (діонісіз-му) для повноцінного пізнання.

Діонісійне підпілля світу може і повинне виступати якраз лише настільки, наскільки воно може бути згодом подолане аполлонічною просвітлюючою і перетворюючою силою, так що обидва ці художні потяги змушені за законами вічної справедливості розвивати свої сили в суворій відповідності.

Ф. Ніцше


До цієї проблематики Нщше повернеться ще раз у зрілому періоді творчості в "Діонісоеих дифірамбах". В творах Ніцше вперше феномен давньогрецької культури був розкритий не лише з філологічної чи суто естетичної сторони, а й з психологічної точки зору. Ця точка зору привернула увагу фундатора аналітичної психології Карпа Густава Юнга (1875 - 1961). Юнг присвятив цілий розділ своєї головної праці "Психологічні типи" (1921) зазначеній проблемі.

К. Юнг з'ясовує психологічне підґрунтя існування аполлоніч-ного і діонісійного начал в культурі. З двома божествами мистецтв Аполлоном і Діонісом пов'язане знання про суперечність в походженні і меті, яка існувала в грецькому світі між мистецтвом пластичних образів - аполлонічним - і не пластичним мистецтвом музики - мистецтвом Діоніса. Ці два мистецтва поєднуються в античній трагедії. Юнг вважає, що боротьбу Аполлона проти Діоніса та їх кінцеве примирення слід розглядати не як естетичну проблему, а як проблему релігійного характеру.

Між релігією народу, з одного боку, і дійсним способом його життя, з іншого, завжди існує відношення компенсації. В іншому разі релігія не мала б ніякого практичного сенсу. На відміну від Ніцше, Юнг розглядав грека в діонісійному стані не в якості мистецького витвору, а в стані колективного несвідомого. Влада несвідомого існує в кожній людині. Вона пов'язана з архетипом колективної ментальності, яка сформувалася ще в досить тривалу добу варварства. Шар цивілізації з огляду на цей архетип, що існував мільйони років, є дуже тонким. У певних, насамперед екстремальних, обставинах він швидко зникає.

Аналітична психологія розглядає міф як проекцію несвідомих процесів на об'єкти оточуючого середовища. Вона доходить висновку, що існують істини не лише раціональні, але й ірраціональні. Дійсно, всі найбільш значні перетворення, метаморфози, які переживало людство, не були результатом втілення раціональних рішень, а здійснювались такими шляхами, які сучасники або не помічали, або не визнавали, вважаючи їх божевіллям. Лише через певний проміжок часу люди усвідомлювали їх внутрішню необхідність. Протилежності можна узгоджувати лише практично, йдучи на певні компроміси, а отже, ірраціонально, коли між


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

протилежними сторонами виникає дещо нове, яке відрізняється від обох протилежностей. Це нове сприймає енергію протилежних сторін і стає їх символічним відображенням. Символу притаманний подвійний характер: ^ реального й * ірреального.

Раціональні функції за своєю природою не здатні витворити культурологічних символів, оскільки продукти раціональної діяльності визначені лише в одному сенсі. Раціонально розв'язуються проблеми середнього характеру. Проте раціональний шлях заводить в глухий кут при вирішенні екстремальних проблем, тому він не здатний створити символ, образ. Символ є ірраціональним. Цей психологічний закон повною мірою діє в культурі.

Діонісійні містерії були аналогічними ретроспективному ототожненню з міфічними предками. Боротьба між Аполлоном і Діо-нісом повинна мати психологічну основу і мету. В діонісійному стані психологія афективного відчуття набуває безпосереднього виразу. Афекти вириваються назовні, тобто, відбувається екстраверсія почуттів. Аполлонізм, навпаки, є сприйняттям внутрішніх образів краси, міри і почуттів, підпорядкованих законам симетрії і пропорції. Це стан інтроспекції, споглядання, спрямованого всередину, іншими словами, - це стан інтроверсії.

У людині з переважно рефлективною установкою аполлонічний стан споглядання внутрішніх образів приводить до такої переробки одержаної інформації, яка відповідає суті інтелектуального мислення. Внаслідок цього процесу виникають ідеї. Проте з естетичної точки зору, логічна обробка інформації не відповідає потребам художньої творчості. В екстраверсії розвиток чуттєвих здібностей пов'язаний із здатністю сприймати зовнішні впливи і реагувати на них за допомогою інтуїції та інстинкту. З цієї точки зору, мислення і відчуття є лише похідними чинниками від внутрішньої фантазії або чуттєвого сприйняття зовнішніх об'єктів.

*• Інтуїція підносить несвідоме сприйняття до рівня диференційованої функції, завдяки якій людина пристосовується до зовнішнього світу. Саме в цьому виявляються психологічні властивості діонісійного.

З огляду на психологічний ракурс розгляду проблеми взаємодії аполлонічного і діонісійного в культурі можна зробити такий висновок:


в одному випадку ідеал культури можна назвати екст-равертним, якщо головна цінність закладена в об'єкті і ставленні до нього; в іншому випадку, ідеал культури можна назвати інтровертним, якщо головну цінність становить особистість людини і ставлення суб'єкта до ідей.

Отже, взаємодія аполлонічного і діонісійного начал в культурі переконливо демонструє, що немає абсолютно досконалої культури, тому що перевага завжди або на боці аполлонічного (наприклад, доба Просвітництва), або на боці діонісійного (наприклад, доба романтизму). В першому випадку культура набуває індивідуального характеру, в іншому - колективного.

У християнстві і заснованій на ньому культурі діонісізм виявився у вигляді ^антиномічного мислення, ^парадоксу, ^>віри в чудо. Це дозволило сприймати як закономірне багато того, що не надається формально-логічному осмисленню. Після тривалого філософського захоплення досягненнями і силою людського розуму в сфері пізнання настав період відчуття певних реальностей і закономірностей, які не підлягають раціональному усвідомленню. Об'єктивація цих реальностей відбулася в Божому промислі. Вона сполучила все, що не могло бути з'єднаним у людському розум і освятила вищим авторитетом Бога парадоксальні, ірраціональні аспекти реальності. В Біблії цей постулат сформульований таким чином:

Де мудрий? Де книжник? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді. Бо юдеї жадають ознак, і греки пошукують мудрості, а ми проповідуємо Христа розп 'ятого - для юдеїв згіршення, а для греків -безумство.

Перше послання св.Павла до Коринтян 1:20-23

174


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

Діонісійний і аполлонічний аспекти культури набули в християнстві нового змісту. Проблема буття для християнських теологів є, насамперед, естетичною, культурологічною, а не онтологічною. Вони інтерпретують світ як прекрасне творіння Бога. Земля є місцем ночі і смерті на противагу небу - місцю світла і життя. Бог поділив Землю на дві протилежні частини - східну і західну. Схід має безпосереднє відношення до Бога, який є справжнім джерелом світла, духовним сонцем, що просвітлює людей і вказує їм шлях до вічного життя. Захід, навпаки, подібний до похмурого духа, який викрадає в людей світло і запроторює їх у вир гріхів. Як Схід є світлом, а в світлі міститься життя, так Захід є мороком, що містить в собі загибель і смерть. Південь і Північ - також образи життя і смерті, бо життя пов'язане з теплом, що походить від вогню, а смерть міститься в холоді, що походить з води. День, що йде зі Сходу, як і будь-яке благо, належить Богу. Ніч, що походить із Заходу, знаходиться у владі злого духа і своєю темрявою становить образ засліплення і втілення поганських забобонів.

З усіх античних мистецтв видовища були піддані найбільш різкій критиці з боку християнських теологів і релігійних філософів. У Римській імперії IV ст. кількість святкових днів сягала 175. З них 101 день був відведений для театральних вистав, 64 дні - для циркових видовищ і 10 днів - для боїв гладіаторів. Відомо, що ігри і видовища виникли в тісному зв'язку з релігійними обрядами, діями, містеріями, зокрема, діонісійними. Мистецтву Римської імперії доби раннього християнства було притаманне змішування художньої вигадки і фантазії з життям. Засуджені на смерть злочинці гинуть на аренах цирків під час театралізованих видовищ, виконуючи ролі в драмах. Вистави з натуральними вставками сприймалися римськими глядачами із захопленням, бо люди знали - перед ними не справжнє життя ( в житті стародавні закони засуджували і забороняли все це), але мистецтво, видовище. Естетичний погляд перетворює реальність в образ, який глядач спокійно сприймає, однаково сприймаючи його красу і потворність на безпечній відстані.

Естетична установка діонісійного характеру захищає від особистої причетності до дії, яка характерна для релігії. Тому, чим більш реалістичним було видовище, чим більше припускалося в


Культурологія

*&* ї 12 «^

ньому порушень заборон і звичаїв цього життя, тим глибше воно впливало на психіку глядача, відкриваючи вікно у світ придушених інстинктів і потягів, викликаючи відчуття задоволення потаємних прагнень. Умовність театральної сцени надавала можливість компромісу між придушеним, але ще живим інстинктом і моральною свідомістю. Потоки крові, голосіння жертв, страти на сцені - справжні, але все ж таки це відбувалося на сцені, а не в житті, тобто, немов би в іншому світі.

Згадаймо, що публічні страти, що мали характер видовища, зберігалися і в добу християнського Середньовіччя, коли забулися перестороги ранніх християнських апологетів і отців Церкви.

Немає нічого нового під сонцем!.. Буває таке, що про нього

говорять: "Дивись - це нове!" Та воно вже було від віків, що

були перед нами! т/. „        . ,   _ Лп

Книга Еклезіястова 1: 9-Ю

В сучасних умовах естетизація зла переживає новий ренесанс, особливо в країнах так званого пострадянського простору. Культура постмодерну знову перетворює на видовища терористичні акти і військові операції. Цьому сприяють електронні засоби масової інформації, особливе місце серед яких посідає телебачення. Переважання діонісійного над аполлонічним в сучасній культурі набуває все більш виразних рис.

5.4. Прояви аполлонічного і діонісійного в українській культурі

176


Гема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

Відродження знаходило вираз <=>у піднесенні поезії, ^розквіті філософської думки, ^у напружених релігійних пошуках, ^містичних та окультних настроях. Для культурних процесів в Україні того часу були характерні такі риси, як декаденс і витонченість. У мистецтві з'явилися люди, що намагалися сполучити аполлонічну і діонісійну сторони культури в певну цілісність і єдність. Проте Срібний вік мав відвертий ухил у бік діонісійного. Нові процеси в духовному житті суспільства були вороже сприйняті представниками соціалістичної ідеології, лівою інтелігенцією. Вони таврували активних діячів Срібного віку як реакціонерів, зрадників визвольного руху і народних інтересів. Це було несправедливо, оскільки багато представників культурного ренесансу (наприклад, Леся Українка, Іван Франко, Володимир Чехівський та ін.) були виразниками національно-визвольного руху.

Головною тенденцією культурного відродження цього періоду було звільнення духовної культури від гноблення соціального утилітаризму. Але зміни основ світогляду і ствердження нових напрямків давалися нелегко. Відродження мало декілька джерел і стосувалося різних сторін культури. Одним із джерел був романтизм. Філософським джерелом постала філософія життя А. Шопенга-уера і Ф. Ніцше, певний вплив мали релігійні ідеї Л. Толстого.

Йшов наступ на матеріалізм і моралізаторство в культурі. Естетичні чинники, які раніше придушувалися в художньому процесі, зробилися домінуючими. Етичні елементи були послаблені. Відродження християнське значною мірою інтегрувалося з відродженням поганським. Одним з головних постулатів Срібного віку було твердження про те, що духовність не протилежна тілесності. Духовність протиставлялась необхідності, поневоленню людини природним і соціальним порядком.

Провідним напрямком художньої творчості стає символізм. Символ тлумачився як знак потойбічного світу. Найбільшого поширення набув символ Прекрасної Дами, в якому вбачалося поєднання неба із землею, злиття містики і життя, що було спробою синтезувати ідеї гностиків і тенденцію софійності. Найбільш істотний західний вплив на ці процеси мала філософія Ніцше. Проте в Україні ця філософія була сприйнята, перш за все, в її релігійному тлумаченні, а не через вчення про роль волі в істо-

—   177

12 Культурологія


ричному процесі, як це було на Заході. Ніцше розглядався тут як містик і пророк.

З поетів Заходу найбільший вплив мав Ш. Бодлер. Проте український символізм вельми відрізнявся від французького. Поезія українських символістів виходила за межі мистецтва в соціальний простір. Спрямованість до майбутнього, очікування незвичних подій у майбутньому вельми притаманне українському символізму.

Подібно до доби романтизму Срібний вік характеризується загостреною увагою до ^суб'єктивного, до ^суперечностей, ^хаотичності, ^містицизму, ^емоційності, ^пристрасності, ^асоціативності, ^процесуальності і Фдинамізму.

Всі ці риси притаманні саме діонісійним аспектам культурного розвитку. Діячі Срібного віку захоплюються ірреальними образами, породженими необмеженою фантазією на межі ^раціонального та ірраціонального, ^закономірного та випадкового, Анормального і божевільного. Жага подій, розуміння буття як становлення в свободі відрізняють творчість цих митців. Однією з популярних ідей цього періоду було твердження про те, що людина має одночасно жити в багатьох місцях і бути значущою для багатьох людей. Вона повинна бути пов'язаною з широким колом осіб і різноманітними подіями, перебувати за межами емпіричного.

Тяжіння до діалогу, усвідомлення неможливості індивідуального, самодостатнього існування, коли відрив, закритість розуміються як втрата самого себе - все це яскраво свідчить про діонісійність культурного відродження в Україні. Проблема вибору синтезується з проблемою одночасного осягнення антиномічних понять, явищ, станів. Повної діалогізації свідомості не відбулося та й не могло бути в гранично індивідуалізованій українській культурі. Тому діонісійність певним чином індивідуалізується. Саме цим Срібний вік в Україні відрізнявся від аналогічних явищ в культурному житті Росії. Процес індивідуалізації діо-нісійного у вітчизняній духовній творчості простежується, починаючи із Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Гоголя та ін.

Прикладом безпосереднього зв'язку діонісійного з культурою Срібного віку є робота В. Іванова (1866- 1949), присвячена релігії Діоніса. В цій праці Іванов намагався ототожнити Діоніса і Хрис-та. Поєднання діонісизму і християнства загалом притаманне

178


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

*Ро— • • — ■ 0^>

Срібному віку. В цьому руслі цікавим є вплив філософської "антропософії" австрійського мислителя Р. Штейнера (1861 - 1925) на творчість /. Франка. В основі системи поглядів Р. Штейнера знаходиться концепція розкриття таємниць людського духа шляхом відповідного виховання.

Одним з найбільш оригінальних мислителів початку XX ст. був київський філософ Лев Шестов {Шварцман Л. І.). На його творчість суттєвий вплив мали твори Ф. М. Достоєвського, Ф. Ніцше, Л. М. Толстого. Він намагався наслідувати Ф. Ніцше і дотримуватися в своїй філософії ніцшеанської позиції "по той бік добра і зла". Він з діонісійних позицій осмислює вчення Со-крата, Платона, Аристотеля, виступає проти Спінози, Канта, Гегеля. Він заперечує значення раціонального, логічного мислення й інтелектуалізму в культурі.

Л. Шестов вважав, що звичка до логічного мислення знищує фантазію. Логіка змушує людину триматися торованих шляхів і, тим самим, не дозволяє відкривати нові реальності. Людина, що покладається на логіку, має упереджене ставлення до невідомого, незвичного, нового. Вона боїться заблукати на незнайомих шляхах і занадто цінує свою безпеку. Проте людина, яка сприймає лабіринт за торований шлях, повинна позбутися ілюзій і бути готовою до того, що вибратися з лабіринту не вдасться ніколи. На думку Л. Шестова, філософія з логікою не повинна мати нічого спільного. Філософія - це мистецтво, що прагне пробитися крізь логічний ланцюг умовиводів. Вона виносить людину в море фантазії, де все однаково можливе і неможливе. Філософія - це справа не "осілих професорів", а бездомних авантюристів, кочівників, для яких "иЬі Ьепе, иЬі раігіа" (де добре, там і батьківщина).

/—► заперечує значення раціонального,
І
 логічного мислення й інтелектуалізму

в культурі ""* гріхопадіння - не онтологічне, а

гносеологічне явище чюдина є істотою ірраціональною

< 179


Культурологія

*&° ; :

Гріхопадіння для Шестова пов'язане з виникненням добра і зла,

тобто, виникненням загального, загальнообов'язкового, необхідного. Шестов особливо високо цінував твір Ф. Достоєвського "Записки з підпілля". Достоєвський висловив геніальні думки про те, що людина зовсім не є розсудливою істотою, що прагне щастя. Підпільна людина не погоджується на світову гармонію, на кришталевий палац, для якої сама вона була би лише засобом. Власне вільне хотіння, власна, хоча б і дика примха, своя фантазія, доведена навіть до стану шаленства - ось що є цінним для підпільної людини. Вона відкидає будь-яку спробу класифікації своїх думок і почуттів, їх систематизацію і логічний виклад. Така людина не сприймає наслідків прогресу, вимушеної світової гармонії, коли мільйони будуть щасливими, відмовившись від свободи.

Ось я, наприклад, анітрохи не здивуюсь, якщо раптом ні сіло, ні впало, серед загальної розважливості виникне який-небудь джентльмен, з неблагородною, або, краще сказати, з ретроградною і глузливою фізіономією, стане руки в боки і промовить до всіх нас: а що, панове, чи не зіпхнути нам всю цю розважливість з одного разу ногою, на порох, єдино з однією метою, щоб всі ці логарифми вирядити до біса і нам знову за своєю глупотою і волею пожити.

Ф. М. Достоєвський

180


Гема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

природно визначеного заздалегідь чергування подій. Всі дії і навіть мрії героя і його двійника або двійників включені у відносини зворотно-опосередкованого зв'язку. Вони обертаються парадоксальною пародією на дійсність, на реальні стосунки. Ця трансформація стосується не тільки традиційно негативних бажань, що зберігаються в глибинах несвідомого, архетипового, але й цілком позитивних, ідеальних мотивів поведінки. Тому двійник ніколи не може стати співбесідником. Двійник з'ясовує справжній сенс і орієнтованість бажань, які були витиснуті в сферу несвідомого.

Норма починає розумітися теж дуалістично: з одного боку, це
соціально обумовлені догми і традиції, з іншого - інтуїтивно
відчуті можливості, відпущення на волю почуттів. Людина пізнає
себе справжню в своєму двійнику. Вона розпочинає з ним гру,
яка насправді є грою із самим собою. Метаморфози, перетворен
ня цієї гри змішують
"Я" героя і двійника. Відмінності між об
личчям і маскою зникають. Двійник зваблює людину реалізува
ти всі ті можливості, які в нормальному стані залишаються не
здійсненими. Прикладами художніх творів на цю тему можуть
слугувати
"Двійник" А.Погорельського, "Хто " Н. О. Мель-

гунова, "Упир" О. Толстого, "Лісова пісня" Л. Українки, а в радянські і пострадянські часи проза Юрія Андруховича, "Майстер і Маргарита" М. Булгакова, вірші В. Неборака, роман "Ключ" В. Шкляра та ін. Зокрема, в повісті Андруховича "Рекреації" <=>відновлюються карнавальні традиції, ^заперечується фальш офіційної ідеології, застиглість і казенність форм буття. В творі присутні всі зовнішні ознаки карнавальності: ^заперечення сакральних цінностей, ^нехтування нормами етикету, ^порушення моральних табу, ^маскування і перевдягнення, ^блазнювання і пародія тощо. Карнавальний антисвіт від початку протистоїть дійсності як "нормальний", олюднений. Під офіційною маскою ховається духовна порожнеча: 0розгубленість, Фнереалізо-ваність,  Фнесправжність,  ^нездатність до відродження.

Карнавал з його свободою, розкутістю, несподіваністю замість вивільнення життєвих сил відкриває приховані вади, болі, суперечності. М. Бахтін називав це "трагічним мотивом трагедії ляльки". Бурлескний сміх - вульгарний, сороміцький, відвертий -змінюється на гірку іронію. В антисвіт карнавалу вривається

=   181


Культурологія
«£* І її. *>,

жахлива реальність. Кожний, як маріонетка, відчув свою несвободу, залежність від тієї невідомої сили, яка веде людину за нитку в цьому жахливому божевільному світі.

Твори сучасного українського прозаїка В. Шкляра мають суттєве діонісійне наповнення. Вони просякнуті екзистенційною містикою (романи "Елементи", "Ключ").

Література повинна існувати поза правилами. Вона повинна працювати на рівні підсвідомості...

В. Шкляр

Ф Отже, в українській культурі виразно простежуються аполлонічні і діонісійні засади, наявність яких свідчить про те, що наша культура є органічною складовою частиною європейської культури в її духовних основах.

5.5. Аполлонічні і діонісійні аспекти культури постмодерну

Міфологія, класицизм і християнство - три світогляди, які так чи інакше закладають підвалини західної цивілізації протягом століть. Біблійне християнство і Церква завжди спокушалися міфологією і гуманістичним раціоналізмом, тобто, діошсійним і аполлонічним язичницької культури. Дослідник культури Західної Європи Томас Оден вважає, що доба модерну тривала рівно 200 років з моменту падіння Бастилії в 1789 р. до падіння Берлінської стіни в 1989 р. Французька революція втілювала аполлонічні ідеали Просвітництва. Під час революції в Соборі Паризької Богоматері була встановлена статуя богині розуму.

Лише з появою ідеалів французького

увага.        ' Просвітництва, з виникненням уявлення про

безмежний прогрес і просування до кращого в

соціальній і моральній сферах, яке формувалося тогочасною

наукою, погляди культурологів поступово звільнялися від полону

античного класицизму. Модерн починає співставляти себе із

Середньовіччям. З'являється розуміння суперечності

аполлонічного і діонісійного, класичного і

романтичного.

182


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

В добу модерну прагматизм стає єдиним моральним критерієм. Етичний утилітаризм підходить до моральних проблем вже не з позицій трансцендентного абсолюту, а керуючись міркуваннями відносно впливу того чи іншого типу поведінки на систему. Красти погано не тому, що це забороняє Закон Божий, а тому що крадіжки заважають ефективному функціонуванню економічної системи суспільства. Погане те, що гальмує прогрес. Все, що сприяє прогресивному розвитку, оголошується добром.

Увага! __ гт-^ ; - 

Модерністський тип мислення

вважає аксіомою, що на будь-яке запитання існує лише

одна істинна відповідь.

З цього випливає позиція, що світ, якщо люди його вірно зрозуміють і опишуть в своїх теоріях, піддається контролю і раціональному управлінню. Це передбачало єдино правильне світорозуміння, яке за умови його відкриття забезпечить засоби прогресивного розвитку. Саме в цьому полягали всі наукові пошуки і прагнення доби модерну. На думку сучасного американського культуролога Девіда Харвея, модерністи намагалися "узагальнити хаос", нав'язати свої правила гри і порядок. Вони трактували цей порядок як об'єктивний і обов'язковий для всіх. Модернізм з його порушеним балансом аполлонічного і діонісійного в бік аполлонічного продовжував домінувати в світі науки і мистецтва до середини XX ст.

Більшість дослідників вбачають початок постмодерністських зрушень мислення в антикультурних явищах 1960-х рр. Молодь почала піддавати сумніву здобутки модерної цивілізації: ^технологію, Асоціальне конструювання і 0раціональне планування. Натомість вони шукали життя в суто діонісійному дусі життя, органічно пов'язаного з природою, вільного від моральних і раціональних обмежень. Молоді люди стали експериментувати з наркотиками, поринаючи в транс і містичний стан - всупереч вимогам тогочасного раціоналізму. Вони відкинули сексуальні заборони, реалізуючи ідеали безмежної свободи і прагнучи до необмеженого задоволення. Цінності молодіжної субкультури 60-х рр. минулого століття почали розповсюджуватись в індустрії розваг та через електронні засоби масової інформації. Правозахис-


Культурологія ний рух, рух за расове звільнення, фемінізм, сексуальна революція охопили всі верстви західного суспільства. Західним світом заволоділа нова ідеологія - постмодернізм.

Увага!   ^   Існують відмінності між терміном ^"~*--^^

^        "постмодерн ", який означає певний проміжок -^^^

<СІ історичного часу, і терміном "постмодернізм ", який _^>

^^-~^^ стосується цілісної ідеології. ^^^"^

Філософським джерелом ідеології постмодернізму став екзистенціалізм (від лат. ехівіеііа - існування). У відповідності з постулатами екзистенціалізму:

вжиття не має визначеного сенсу і спрямування;

Фсліпа автоматичність природи і логічні висновки раціоналізму, можливо, і репрезентують порядок, проте вони позбавлені людяності;

Фдля людини нескінченний цикл природних законів позбавлений будь-якого сенсу;

+сфера об'єктивних речей - абсурд. Сенс - це виключно людський феномен.

Хоч у житті немає заздалегідь визначеного сенсу, людина здатна створити його самотужки. Шляхом вільного вибору і рішучих дій людина спроможна сама створити свій порядок і сенс свого існування. Для всіх інших людей цей особистий сенс не може бути придатний ні для оцінки їх діяльності і поведінки, ні для виховання. Ніхто не може диктувати сенс іншому. Кожен повинен самостійно віднайти свій сенс, який залишається суб'єктивним і не залежить від об'єктивних істин.

Екзистенціалізм заклав підґрунтя для сучасного релятивізму. Оскільки кожен створює свій власний сенс, всі сенси рівноцінні. Релігія стає приватною справою. Зміст сенсу не має ніякого значення. Головне, щоб він був оригінальним у зовнішніх проявах. Кожний живе і діє у власній, неповторній реальності за принципом: "Те, що добре для тебе, не обов'язково є добрим і для мене".

Моральні цінності, як і інші поняття, створюються самою людиною. Екзистенціалізм виник ще в XIX ст. Проте як філософська течія він сформувався лише в середині XX ст. Сьогодні екзистенціалізм увійшов до масової культури. Він став філософією


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

*&* - - О^

мильних" серіалів і ток-шоу. Якщо екзистенціалізм доби модерну вчив, що сенс конструюється людиною, то постмодерністський екзистенціалізм вчить, що сенс створюється групою людей та їх мовою. У відповідності з цим поглядом, ідентичність людини і зміст її мислення зумовлені соціальним середовищем. Попередній екзистенціалізм був укорінений у відчуженій особистості, яка з гідністю терпіла свою самотність, що була наслідком бунтарства. Постмодерністський екзистенціалізм грає на соціальній ідентичності, груповому мисленні, почутті моди і естетизації зла.

Отже, постмодерністський екзистенціалізм походить з "філософії життя" Ф. Ніцше, черпаючи в ній не лише поняття волі, але й сили. Відтак, він щільно пов'язаний з діон-ісизмом в європейській культурі. Сучасний дослідник культури Іхаб Хасан протиставляє

цінності модернізму і постмодернізму у вигляді такого набору

парних тез:

МОДЕРНІСТИ     І ІПОСТМОДЕРШСТИ

Овірять у визначеність; ввірять у невизначеність;

Оспираються на цільове планування; Опокладаються на свободу і випадок;

Овстановлюють чітку ієрархію (со- Окультивують анархію;

ціальну, корпоративну, професійну Опоціновують мутантне;

тощо); Опадають перевагу мовчанню, ігно-

Опоціновують типове; рують як сенс, так і слово;

Ошукають логос (сенс буття, який Озображують процес, виконання;

знаходить вираз в мові); Оцінують відбір і розмежування;

О об 'єктивують мистецтво в завер- Оцінують комбінацію і взаємозв 'язок;

шених формах; Окультивують відсутність;

Окультивують присутність; Оцікавляться поверхнею;

Оцікавляться глибинами; Онаголошують на антиформі.
Ороблять наголос на формі.

Одним з джерел постмодернізму є також внутрішній розвиток науки, який підірвав віру у наявність об'єктивного порядку (апол-лонічне). Неевклідова геометрія відкрила вірогідність того, що математика - лише інтелектуальна гра, а не відображення абсолютних законів природи. Квантова фізика ставить під сумнів

185


Культурологія саму здатність людини зрозуміти те, що вона змальовує, а це порушує звичні канони логіки. Коли досліди демонструють, що світло - це або частка, або хвиля в залежності від нашого спостереження, здається, ніби фундаментальний закон несуперечності порушений і реальність вже не є раціональною.

Одним з перших вчених, які почали вживати термін "постмодернізм", був видатний історик Арнольд Тойнбі (1889- 1975). На підставі вивчення двадцяти однієї цивілізації він дійшов висновку, що деградуючі суспільства на фазі розпаду страждають від так званого „подвоєння душі". їм властиві некритична толерантність і еклектизм, нерозбірливість, апатія й ескапізм, тобто, прагнення втекти від дійсності, заховавшись від проблем у безтурботному світі розваг, алкоголізму, наркоманії. Тойнбі характеризує добу постмодерну як останню фазу з чотирьох, притаманних західній цивілізації. Цій фазі властиві * збентеженість, & безпорадність, + ірраціоналізм. У такій культурі мистецтво припиняє бути виразом людського духа і перетворюється на товар. Знання не може бути критичним. Воно може бути лише функціональним. Більше немає кантівського "погляду зі сторони". Відсутній концептуальний простір поза межею того, що підлягає оцінці. Знаходячись в культурі постмодерну, де будь-яке знання здобувається шляхом діалогу, люди позбавлені трансцендентного. Поза культурою не існує іншої позиції, з якої можна було б оцінити конкретну культуру.

Як стверджує американський дослідник постмодернізму Уол-тер Андерсен, західна культура в наш час переживає перехідний період від одного стилю мислення до іншого. Він перераховує три ознаки цього процесу:

  1.  Крах віри.
  2.  Народження глобальної культури.
  3.  Внутрішньокультурні війни.

Постмодернізм заперечує будь-які основи. Йому притаманний принциповий антифундаменталізм. Якщо в романтизмі критичне мислення супроводжувалось альтернативним фундаменталіз-мом, то постмодернізм проголошує, що будь-яка істина - лише мовна ілюзія або ж силовий прийом. Постмодерністи переконують, що моральні норми - це нав'язані силою правила. З точки 186


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

Vа ; —. ТГ-г: ^  V

зору постмодернізму   світ - це текст . Кожний культурний

артефакт розглядається як текст. Культурне життя, інтелектуальна діяльність - не що інше, як продукування текстів. ФУряди, Фсвітогляди, Фтехнології, Фісторія, Фнаукові теорії, Асоціальні звичаї, Фрелігії - все це, по суті, мовні конструкції. На цьому грунті сформувався деконструктивізм як один з істотних проявів постмодернізму. Деконструктивісти запозичують думку Ніцше про те, що людська культура і життя загалом - це вираз внутрішнього бажання влади. Далі вони згадують Фрейда, який стверджував, що культура є відображенням сексуальних заборон. Ці ідеї мають неофрейдистські відгалуження:

^фемінізм з його теорією культури як конфлікту статей;

^гомосексуалізм, який вважає культуру способом пригнічення сексменшин.

Деконструктивісти розглядають релігію як прикриття для чогось іншого. Так, Фрейд визнав релігію за спосіб придушення сексуальних потягів, фемінізм - за спосіб поневолення жінок. За Марксом, релігія - опіум для народу, винахід експлуататорів, який має на меті підкорення експлуатованих на землі. Ніцше перевертає Маркса з ніг на голову. На його думку, християнство -це не винахід багатих для контролю над бідними, а це - повстання рабів, змова бідних і понівечених, які прагнуть маніпулювати багатими і сильними шляхом нав'язування їм почуття провини, етики любові і співчуття, що, в кінцевому рахунку, заважає виживанню аристократії духа.

Розуміючи мову як фундамент влади, деконструктивісти розробили "герменевтику підозри" і "підривне читання". Вони аналізують тексти не для того, щоб віднайти їх об'єктивний смисл, а лінгвістичні і літературні суперечності. Вони також намагаються викрити таємний, прихований зміст. На їх погляд, в текстах кодується і виправдовується ^расизм, <=>статева дискримінація, ^мізантропія, ^імперіалізм, ^економічне гноблення, ^сексуальне придушення. Деконструктивісти пропонують викладати досвід замість знань.

Постмодернізм виступає за культурну різноманітність і підтримує плюралізм. Як вважає відомий французький філософ-пост-модерніст Жак Дерріда, основна форма постмодерністського ми-


Культурологія

<*$*

ф»

стецтва - це колаж. Сучасне мистецтво синтезує розрізнені образи і несумісні речі. Це, за словами Дерріди, приводить до появи нового сенсу, який не може бути ані однозначним, ані стабільним. Різноманітність стилів в постмодерністському мистецтві відображає відсутність єдиних стандартів в соціальному житті. Кожна група має свої цінності, мову і стиль. Тому в плюралістичному суспільстві повинна існувати множинність стилів одночасно. Всі вони рівні. Жоден не кращий за інший.

Зміст діонісійсько-го духа програми декон-струк-тивЬш

-Сприйміть     безглуздість    й    повну відкритість буття і живіть без істини відкиньте всі складності. Грайте свої ролі і розважайтесь

обмежте свої дії. Оскільки ніщо не є універсальним, сконцентруйтесь на своєму приватному житті. Намагайтесь ідентифікувати себе з певною групою. Якщо ми не в змозі змінити світ, змініть своє оточення

сконструюйте власну мову і управляйте нею.

Найбільш характерний метод постмодерну

 це перформанс. М. Бінемон

188


^     Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

Телебачення - це і є реальний світ постмодерністської куль
тури.
 Т. Іглтон

Тільки те, що демонструється по телевізору, має вплив на суспільну свідомість. Навіть книги через телебачення стають бестселерами. Сповідуючи принципи постмодернізму, телевізійна культура відрізняється стилістичною й історичною еклектичністю. Постмодерністське заперечення слова на користь образу, розуму на користь емоційного імпульсу і розважальності - все це характеризує даний жанр.

Філософи постмодернізму стверджують, що істина - це своєрідна фікція. Саме тому постмодерністи прагнуть зруйнувати бар'єри між реальністю і мистецтвом. Найбільших успіхів в цьому процесі досягло телебачення. Це особливо помітно в новинах, де справжні події методично перетворюються на телевізійні події дня. Нічого не має сенсу, поки не потрапить на телебачення. Подія ніколи не приверне широкої уваги, якщо не з'явиться на телеекрані. І, навпаки, якою банальною і тривіальною не була би певна подія, якщо про неї поінформує телебачення - це надасть їй неймовірного значення.

Телевізор подає інформацію швидко і не вимагає особливих зусиль від глядача, який просто занурюється у потік масової свідомості. Реальні події подаються наполовину з вигадками. Тому не дивно, що нова телевізійна генерація з великими труднощами відрізняє правду від вигадки.

Телеекран, а також екран комп'ютера зробилися популярними метафорами для характеристики людини. Сьогодні можна говорити про існування окремої віртуальної субкультури "кібернетичних панків". Синтез телебачення, комп'ютерів і відеоігор занурюють людину в світ мультисенсорних фантазій. На відміну від постулатів екзистенціалістів доби модерну, які стверджували, що людина сама творить свою реальність, екзистенціалісти постмодерну ведуть мову про запрограмованість наших фантазій. Вся реальність віртуальна. Люди лише сприймають реальність, створену безособовими соціальними інститутами. Отже, розум починає працювати за готовими зразками. Нова модель інтелек-

189


Культурологія

туального прогресу - це "задурманений розум" телевізійного глядача.

Суттєвою особливістю постмодернізму є естетизація зла і потворності. Образи "хрещених батьків" мафії, гангстерів, кілерів або їх східноєвропейських "братків" із злочинних "бригад" подаються 7 телесеріалах в досить привабливому, а то й у героїчному світлі. Прикладом можуть слугувати американський серіал про Аль-Капоне чи російські серіали "Кріт" і "Бригада". В такий спосіб кіно і телебачення систематично привчають людей до насильства. Навіть реальні терористичні акти телебачення перетворює на естетичне видовище, як це було, наприклад, з терактом 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку.

Нове технологічне середовище глибоко впливає на світ мистецтва і культури. Воно наповнює новим змістом поняття апол-лонічного і діонісійного. Репродуктивні засоби інформації - ^фотографія, ^відео, ^звукозапис, <=> комп'ютерна графіка, ^мультиплікація - стають домінуючими формами мистецтва. Так, концерт музиканта, співака чи групи ніколи не матиме успіху, якщо попередньо вони не зробили запису кількох хітів, що стали популярними завдяки телебаченню і радіо.

а З

II

поширення іронії в мистецтві

> стиль є пріоритетом

форма важливіша за зміст

мода диктує формотворчість в мистецтві

артефакт - просто гра

> шокуюча естетика
удегуманізація художньої творчості

190


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

секуляризованих демонів

 святих

Фбагаті (олігархи) Фжінки

Фбілі чоловіки Фрасові меншини

Фміжнародні корпорації Ф гомосексуалісти

Фполітики Обідні

Фсередній клас Фдіти

Форгани безпеки Фжертви СНІДу

На думку основоположника постмодерністської теорії драматургії Бернарда Дорта, п'єса повинна стати надбанням глядачів. Тому необхідно залучити аудиторію до процесу створення п'єси. Щоб відгадати інтригу драматичного твору, глядачам пропонують шляхом голосування визначити, який герой здатний піти на той чи інший вчинок. П'єса завершується саме так, як вирішили глядачі. Новою формою інтерактивних розваг є зупинка демонстрації фільму, під час якої аудиторії пропонується натисканням кнопок вирішити, що відбуватиметься далі: рішення приймається більшістю голосів. Отже, постмодернізм вбачає свій ідеал художньої творчості у співавторстві.

Увага. •^*-  яКщ0 модерністи критерієм оцінки

творів мистецтва вважали, насамперед,  цілісність

твору, то постмодерністи припускають відсутність

єдності твору.

Постмодерністська критика фіксує увагу на стилістичному і тематичному розмаїтті, на відкритті лінгвістичних та ідеологічних суперечностей твору. Діячі мистецтва і літератори постмо-дерну створюють твори, навмисно позбавлені єдності:

Фромани, які містять в собі різнопланові, суперечливі, антиномічні точки зору;

Фкартини, написані шляхом поєднання несумісних стильових прийомів тощо.

У добу постмодерну відбувся ренесанс стереотипних літературних жанрів - детективу, любовного роману, середньовічної містичної фантастики, вестерну. З'явилася "нова журналісти-

191


Культурологія

ка ". Ці журналісти пишуть про реальні події, але дозволяють собі компонувати фактичний матеріал у відповідності зі своїм задумом, як це роблять автори історичних романів. Прикладом можуть бути псевдодокументальні кінострічки Олівера Стоуна.

Отже, для постмодернізму характерним є:

^переважання в культурі діонісійного хаосу;

'Ьв художній творчості домінує діонісізм;

%діонісійна естетизація потворного;

Ч?відродження ніцшеанства;

*Ьдіонісійне перемішування реального та ірреального, дійсності та фікції, раціонального та ірраціонального;

Ьстворення нових форм і жанрів мистецтва та субкультури, в цілому діонісінийх за характером, за допомогою новітніх технологій.

СУТТЄВО

 ^ Резюме

192


Тема 5. Аполлонічні та діонісійні засади європейської культури

де, в сюрреалізмі - С. Далі, М. Ернста, Ж. Міро, в абстракціонізмі - В. Кандінського, К. Малевича, в літературній творчості декадентів, символістів, футуристів, імажиністів, в архітектурі -стилю модерн початку XX ст. Проте загалом в добу модерну провідну роль в культурі відіграє аполлонічне начало, яке виявляє себе в позитивізмі, сцієнтизмі і технократії. Але в 60-х рр. минулого століття починає переважати діонісізм. Це знаходить вираз в екзистенціалізмі, неофрейдизмі, неомарксизмі, а згодом в містиці і неомагії. Поступово відбувається перехід від модернізму до постмодернізму. В добу постмодерну діонісизм стає провідною тенденцією в культурі Заходу. Парадоксальним чином він завдячує цьому новітнім технологіям і розвитку засобів масової комунікації. Сучасний діонісизм постає у нових формах та іпостасях, але його філософська сутність залишається незмінною.

Аналітична психологія розкрила психічне підґрунтя існування аполлонічної і діонісійної сторін в культуротворчості. З психологічної точки зору, їх взаємозв 'язок розглядається як діалектика індивідуального і архетипового, свідомого і несвідомого, інтро-вертного і екстравертного. У свою чергу, в структурі діяльності суспільства важливу роль відіграє діалектика нормативної і творчої сторін, яка образно представлена міфологічними постатями античних богів - Аполлона і Діоніса.

Отже, аполлонічні і діонісійні засади в європейській культурі є об'єктивно зумовленими. Правильне розуміння їх співвідношення і взаємодії на кожному конкретно-історичному етапі культурного розвитку суспільства дозволяє не лише адекватно зрозуміти минуле, але й служить для кращої орієнтації в сучасній культурі і ефективного прогнозування її розвитку.

|?1   Запитання для роздуму, самоперевірки, повторення

  1.  Поясніть походження аполлонічного і діонісійного як міфологічно-образного вираження суттєвих засад європейської культури.
  2.  Яким чином ці засади взаємодіяли в греко-римській цивілізації?

 193

13 Культурологія


Кулкіхоологія

ф„ ї ї£ «^

  1.  В чому полягає істотна відмінність між аполлонічним і діоні-сійним?
  2.  Як змінювалось співвідношення аполлонічного і діонісійно-го в історії європейського культуротворення?
  3.  Визначіть зміст понять "аполлонічне" і "діонісійне" у філософській концепції Ф. Ніцше.
  4.  З'ясуйте вплив ніцшеанства на сучасну культуру постмодерну.
  5.  Наведіть приклади того, що в культурі постмодерну домінує діонісійне начало.

-

.

І

.

'

■■ •

'      :

1

-

194:


ТЕМА 6

КРИЗОВІ ЯВИЩА В КУЛЬТУРІ

Весь попередній розгляд сутності та проявів культури засвідчує, що її можна вважати тією територією людськості, яка відвойована людиною в шаленого масиву природи та яка засвідчує ті прояви людини, котрі вона своєю творчою наснагою, своїм генієм та працею винесла у світ. Проте культура становить дуже незначну у порівнянні із Всесвітом ділянку, якій весь час загрожує поглинання світом природи. Окрім того, і за своєю сутністю культура постає як щось крихке, нестійке, ніжне. А вписаність культури у бурхливе та різноманітне життя етносів та суспільств ставить її під загрозу розмивання, деструкції та вмирання. Звідси й випливає завдання бути свідомими відносно крихкості культури та вміти бачити перспективи її збереження.

суттєво ^  Після вивчення матеріалу теми Ви зможете:

^з'ясувати відмінності культурного (культивованого) від природного, органічний зв'язок культури з людиною;

•^зрозуміти, чому культура за своїми змістовними засадами, за способом здійснення та функціонування, за умовами свого розвитку постає явищем проблематичним;

взнати форми деструктивних чинників у розвитку культури, шляхи входження культури у кризовий стан;

% орієнтуватися в сучасних процесах глобалізації у сфері культури.

И

 Ключові поняття та терміни

артефакт в   Пр0()лематичність культури

культуротворчгсть ;   шедеври

культури

світ культурних речей ф аномія

культурне ,  асиміляція

природне ф я0 КуЛьтури

світ природи ф   натуралістична культура

світ артефактів в   традиційна культура


*«ч>

Культурологія

<*є*

"відставання культури"

релятивізм

автохтонна культура

•   космополітизм

всесвітня мова

•  культурна

глобалізація

•  самоідентифікація

вселюдська культура

•  монокультурність

метакультура

•   полікультурність

етноцентризм

[у        План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

  1.  Культура як проблематичне явище.
  2.  Форми деструктивних чинників у розвитку культури.
  3.  Сучасні процеси глобалізації та культурна самоідентифікація.

6.1. Культура як проблематичне явище

Як ми вже з'ясували, творячи культуру, людина змінює природу і закладає в явища та предмети природи ті нові межі та окреслення, які відсутні в природі самій по собі і які людина виробляє своєю інтелектуальною діяльністю. Такі межі та окреслення не притаманні природі, а тому коли культурні явища (артефакти) чомусь випадають із культурного середовища і знову опиняються втягнутими в стихійні природні процеси, вони починають руйнуватись, втрачати ті якості та форми, що їх надала їм людина.

Тим самим, з одного боку, засвідчується відносність людської (і культурної) влади над природою. Природа ніби скидає зі себе ті тенета, що їх накинула на неї людина своєю культуротворчою діяльністю, та засвідчує свою самовладність. Щоправда, стовідсотково вона вже не може позбутись людського впливу, і навіть тоді, коли культурні предмети "розмиваються" стихією природи, на них та на ній лишаються своєрідні "шрами" - згадки про те, що людина наклала на них свій інтелектуально зумовлений відбиток. З іншого боку, в цьому явищі проблискує ще й той факт, що культура не має під собою настільки ж надійної та міцної засади, яку має під собою природа.

Природні процеси становлять якусь грандіозну та безмежну в усіх розуміннях слова єдність всіх своїх дій та проявів. Коли в природі  трапляються  катастрофи,  то  вони  не  тільки  не


Тема 6. Кризові явища в культурі

*&*> п ■ "^

позбавляють природу її вихідної якості, але й не порушують та
кої єдності. Культура же, як засвідчує досвід історії, має власти
вість народжуватись та вмирати, міняти свою якість, позбавля
тись внутрішньої єдності. У чому причина такої відмінності куль
турного (культивованого) від природного? Звичайно ж, у першу
чергу в тому, що в процесі культуротворення
людина фіксує в
природному матеріалі інтелектуально вироблені форми і межі.
Останні утворюються не на основі закріплення якоїсь окремої,
часткової ситуації, а на основі виявлення та подальшої матеріа
лізації суттєвих, загальнозначущих рис, характеристик та влас
тивостей як людини, так і природи.
Наприклад, обробляючи міне
рали, коштовні каміння, людина водночас матеріально, тілесно
фіксує як загальні властивості матеріалу (наприклад, виблиск
діаманту), так і свої винахідливість та здатність опанувати
прихованими властивостями природних речей.
Звідси стає зрозумілим, що такого роду форми
та межі не можуть ні утворитися, ні існува
ти більше ніде, окрім людської свідомості. І
сприйняти їх у предметах культури, зачарува
тися ними, оцінити, поринути в світ духовних
винаходів та фантазій може, знову-таки, лише
єство, обдароване свідомістю. Тварини, напри
клад, абсолютно байдужі до чудових витворів
чи то Ван Гога, чи то Родена.
 Ван Гог

Ці речі, здавалося б, є зовсім звичайними та зрозумілими, проте вони приховують той важливий факт, що під світом культурних речей (артефактів) немає прямої та адекватної їм матеріально-фізичної основи. В цьому сенсі вони ніби перебувають "на підвісі" (як висловлюються деякі сучасні філософи): між ними та природно-космічним процесом існує сутнісний розрив. В осередді даного розриву перебуває людська духовна активність, людська свідомість, яка у відношенні до всього матеріально-фізичного, тілесного, масивного постає чимось нереальним, порожнечею, нічим. Звідси й випливає відоме формулювання філософії XX ст. стосовно того, що засадою культури є ніщо.

+ Отже, сама собою культура не існує, вона потребує під-


•£«►

 Культурологія

трішки, зусиль для свого розвитку з боку розумної духовної істоти - людини. Про це можна сказати дуже просто: якщо в цілому суспільстві завтра не знайдеться жодної людини, яка б забажала малювати картини, така ділянка культурної творчості, як живопис, згодом просто зникне.

Увага!

Якщо ніхто не буде опікуватися

тим, щоби культура жила, тривала в живих

людських зусиллях, прагненнях, діяннях, то її просто не

буде.

Звідси стає зрозумілим органічний зв'язок культури із людиною: то лише на перший погляд здається, що культура знаходиться ззовні людини; насправді, вона живе лише через злиття артефактів із глибинними людськими прагненнями та реальними

ДІЯ.МИ.

Ф Отже, людська культуротворча діяльність привносить у світ те, що у відношенні до природної єдності та суцільності постає як ніщо: людина заперечує цю природну єдність, протиставляючи їй єдність свого духовного пошуку та прагнень. Культурне заперечує природне, але внаслідок того стає чимось нестійким, крихким, майже примарним: варто людині відняти від культури свою живу енергетичну підтримку, як культура впаде.

Тобто змінити природу так, щоби в кінцевих результатах такої зміни з'явились зовсім нові засади існування та функціонування, може лише людина, наділена здатністю сприймати та оцінювати не окремі ситуації дійсності, а буття як єдину основу всього, з чим можна стикатись у будь-яких ситуаціях дійсності.

Отже, за своїми вихідними засадами та у порівнянні із природно-космічним процесом культура постає явищем проблематичним, неузасадненим у самому цьому процесі. Розрив, що утворюється між: світом природи та світом артефактів, сягає й самої внутрішньої природи культури, тобто світу артефактів.


Тема 6. Кризові явища в культурі

^» в^>

"У деякому сенсі людина, звичайно, є єдиним буттям, через посередництво якого може бути здійснене руйнування. І Оологічний зсув, буря не руйнують або, принаймні, вони не руйнують безпосередньо; вони просто модифікують розподіл мас буття. Після бурі буття не стає менше, ніж до бурі. Просто з 'являється дещо інше. І навіть цей вираз не є точним, оскільки задля того, щоб виникла інакшість, потрібен свідок, котрий міг би у якійсь спосіб утримати минуле і порівняти його із теперішнім у формі "цього більше немає"... Задля того, щоби було знищення, необхідна наявність вихідного відношення людини до буття, і у межах цього відношення треба, щоби людина осягнула буття як таке, що може бути знищеним" .

Сартр Ж. П.

СІ

У природних процесах завжди можна прослід
кувати послідовність певної лінії зв'язку між од
ними та іншими явищами, оскільки природні яви
ща відбуваються у прямому, матеріально забез
печеному зв'язку причин та наслідків. І хоча інко
ли така лінія зв'язку може нам не відкритись, вона
існує, і можливість її виявлення є принципово реа
льною.
 Сартр Ж. П.

Чи існує прямий матеріальний зв'язок між якимось офісним стільцем та кріслом якогось давньоєгипетського фараону? Такого зв'язку не існує; потреба у виготовленні стільців та майстерність такого виготовлення ховається винятково в спрямуваннях людського духу. Якби така потреба або така майстерність раптом зникли, саме крісло фараона не породило б офісного стільця. Значить, між одним артефактом та іншим не пролягає матеріально-фізичного зв'язку, а вони існують в особливому просторі - просторі людських потреб, прагнень, життєвих спрямувань. Звідси випливають такі прості, проте далеко не завжди належною мірою усвідомлені речі, як, наприклад, необхідність створювати та розвивати музичні школи, художні студії, хореографічні та театральні гуртки для дітей та молоді. Роблячи такі речі, ми можемо сподіватись на те, що забезпечуємо


Культурологія

існування та живе підтримування простору, в якому тільки й можуть жити явища культури. Гідні подиву, наприклад, такі явища, коли поет (чи нібито поет?), займаючи посаду в державній обласній адміністрації, видає накази щодо ліквідації музичних шкіл та інших закладів, покликаних розвивати дитячу творчість. Якщо існує матеріальний розрив між окремими артефактами, то так само існує певний розрив і між творцями культури. Люди, що творять культуру, її шедеври, так само не зв'язані фізично чи генетично. Не відбувається і не може відбутись автоматичного наслідування творчих натхнень, вмінь, діянь. Тут також потрібні > зусилля, У терпіння, У наполегливість. Але й за наявності останніх ті, хто наслідує своїх учителів, не можуть автоматично повторювати те, що робили їх попередники. Творець йде вперед, а через це питання про збереження та належне ставлення до попередніх явищ та досягнень культури стає також гострим та проблематичним. Творець повинен творити, але культура повинна жити, а не вмирати із кожним новим актом творення. Тут виникає надзвичайно складна, болюча та суперечлива тема співвідношення в культурі традицій та новацій.

^ Отже, <=>за своїми змістовими засадами, *$за способом здійснення та функціонування, ^за умовами свого розвитку культура постає явищем проблематичним, тобто таким, що не має власного самодостатнього статусу існування і потребує постійної підтримки з боку людини, як істоти, що веде духовне життя, має духовні зацікавлення та для свого самоствердження потребує органічного зв'язку із культурою.

200


Тема б. Кризові явища в культурі

щ£е 2 . _ <*%>

ти: в них не було споду. Але найбільш вражаючим було те, що всі предмети цієї колекції не псувались і не піддавались псуванню. Раптом герой усвідомив, що саме в цьому й приховується їх несправжність: предмети культури, які не вимагають зусиль з боку людини, стають байдужими людині, не пов'язаними із її життєвими зусиллями та прагненнями.

*Отже, проблематичність культури, по суті, стверджує особливий статус культури: вона є результатом боротьби людини із мінливістю та плинністю світу, прагненням вічності, довершеності, абсолютів, проте ці прагнення здійснюються у реальній динаміці життя, де народження межує зі смертю, вічне із дочасовим.

201


Культурологія

Ц^в ■■■  ■• ■■    ' ■■■' ■■■■ ■ <з^>

202


Тема 6. Кризові явища в культурі

культурі. Так сталося, наприклад, у Стародавньому Єгипті, коли внаслідок завоювання цієї країни Олександром Македонським замість фараонів трон посіли чужоземці, які, хоча й намагались перейняти певні норми та традиції єгипетського суспільства, звичайно ж, порушували їх, що й приводило до поступової деградації системи найвищих давньоєгипетських цінностей.

Щось подібне сталося і з культурою Майя: царі цієї країни вважалися земними богами й користувалися особливими шануванням та привілеями, але коли внаслідок військових зіткнень вони були взяті у полон та страчені, духовна вісь культури була миттєво зруйнована. Колишня могутня та велична культура Майя почала стрімко розпадатись, втрачати свою стійкість, а народ -носій цієї культури - розсіявся, перетворившись на погано організовану та розпорошену людську спільність.

Однією зі специфічних історичних форм збереження культурного ядра було розшарування суспільного життя на низове - народне життя - та вишукане світське життя -життя аристократії (або національної еліти). Аристократія, бажаючи підкреслити свою особливість, як правило, запроваджує якісь особливі форми організації життя, аж до того, що переймає звичаї та мову якоїсь іншої країни. За таких умов народне життя лишається відносно автономним, а оскільки спосіб життя народу в більш-менш традиційних суспільств тривалий час не міняється, то так само незмінними лишаються найперші культурні орієнтири, звичаї, традиції.

Зрощення стихії народного життя із певними культурними цінностями, нормами та традиціями, поєднане із певними релігійними уявленнями та культами, приводить до психологічного консерватизму, який виявляє надзвичайну живучість навіть за умов різноманітних соціальних потрясінь та катаклізмів. Саме такого роду явище ми спостерігаємо в житті української культури. За даними істориків, народне життя та життя аристократичної верхівки суспільства почалось розходитись ще за часів Київської Русі, коли поруч із народною мовою виникла писемна мова, із народними звичаями, де християнство органічно перепліталося із елементами та залишками язичництва, княжа культура, оздоблена вишуканим

203


Культуролог/я

«Зо об*

204


Тема 6. Кризові явища в культурі

*£*> ■ о^

культур, максимально запобігаючи їх контактам із розвиненими,

цивілізаційно орієнтованими культурами. Цей засіб не є надійним,

але він дав змогу дотепер зберегти живими деякі унікальні етнічні

культури.

Іншим шляхом пішли деякі східні країни. Наприклад, Японія

чітко сепарувала сфери власне культурного життя - * побут,

Ьсвята, ^церемонії, ^сімейні та інші родинні стосунки, Ьформи

^етикету, *деякі традиційні види мистецтв - від тих сфер, які

більше уособлюють собою сфери та здобутки цивілізації - >наука,

техніка, > технології, > промислове виробництво, > транспорт,

комунікації. В цих останніх сферах вони не лише охоче запозичують досягнення західного світу, а й інколи виходять у світові лідери. У сферах прямих проявів культури вони ретельно дотримуються традиційних канонів, звичаїв, ритуалів. У результаті виникло унікальне поєднання прогресивно-новаторського способу життя із традиційною культурою. Дещо подібне, але в інших формах та інших масштабах можна спостерігати в Індії, Китаї, в деяких країнах Латинської Америки.

Дещо інший чинник сучасного непевного стану духовного ядра культури намагався виявити та довести американський соціолог XX ст. В. Ф. Огборн. Він ввів у науковий обіг поняття "відставання культури". За його твердженнями, в індустріальному суспільстві спостерігається стрімке зростання виробництва, техніки, технологій, проте сфера людських звичаїв, моральних норм, стандартів людських безпосередніх стосунків є консервативнішою за сферу технічного поступу. Тому культура завжди запізнюється, залишає людину без надійних та випробуваних засобів пристосування. Такий розрив між техніко-технологічним прогресом та сферою духовних (перш за все -моральних) цінностей дестабілізує культуру, приводить до девальвації та втрати певних моральних цінностей.

Другою формою, що загрожує культурі, є асиміляція. Це одна із найбільш відомих та поширених форм руйнування та зникнення певних культур. Асиміляція може носити різний характер:

^асиміляція із певними елементами засвоєння, синтезу різних культур;

% асиміляція як повне поглинення певної культури.

205


206

 Культурологія


 Тема 6. Кризові явища в культурі

масовій еміграції представників недостатньо розвинених країн у розвинені. Ясно, що при цьому нормального культурного розвитку, який передбачає існування в осередді своєї рідної культури, вони вже позбавляються.

Вплив ззовні проявляється також і в такому явищі, як виникнення та поширення так званих інтернаціональних (або всесвітніх) мов. Сьогодні в світі явно домінує англійська мова, але в досить спрощеному, збідненому варіанті. Уривчастість цієї мови, відсутність в ній багатої палітри епітетів та інших виражальних засобів мимоволі стандартизує та збіднює мову міжнародних контактів. Величезна кількість англійських слів набувають жаргонного характеру (наприклад, "гірла" - дівчина, "лав" - кохання, "секс" - інтимні стосунки та ін.), проникають в різні галузі науки ("фрейм", "кейс", "сайт" та ін.).

У наш час однією із загрозливих форм зовнішнього впливу на культуру постають також процеси глобалізації - поширення на весь світ та всі країни ^> певних єдиних стандартів їжі, одягу, ^оздоблення житла, ^>форм економічної та виробничої діяльності. Суб'єктами глобалізації виступають деякі гігантські транснаціональні компанії, які є монополістами у певних сферах діяльності та постають недосяжними для інших компаній внаслідок систематичного отримання надприбутків.

В усіх розглянутих формах деградації культури важливим є те, що вони не передбачають нормальний діалог культур, адже діалог принципово виключає стандартизацію: він може бути нормальним лише за умови, що сторони діалогу є оригінальними, своєрідними, здатними збагачувати одна одну. Ще однією проблемою в сучасних процесах глобалізації є позиція творчої особистості: чи повинен творець орієнтуватись на якусь одну-єдину культуру (наприклад, свою рідну), чи він може і повинен "мігрувати" різними культурами, запозичаючи та переінакшуючи запозичені форми? Варто згадати, наприклад, те, що в 90-х рр. XX ст. дехто із наших вітчизняних науковців поспішали затаврувати М. В. Гоголя як людину, що зрадила свою культуру; щось подібне спостерігалось і в Японії, громадськість якої намагалась звинуватити всесвітньо відомого кінорежисера Акіру Курасаву у зраді національній культурі, а ізраїльтяни висловлювали

™'7


Культурологія

фе 1  ^

недовіру філософу М. Буберу.

Отже, враховуючи те, що всі ті явища, які є загрозливими для культури, існують і в наш час, хоча, можливо, і в дещо змінених формах, необхідно звернутись до питання про перспективи сучасного культурно-історичного процесу.

6.3. Сучасні процеси глобалізації та культурна самоідентифікація

Яка доля очікує національно-етнічні культури, а, відповідно, і культурну поліфонію? На це питання культурологи відповідають по-різному. В їх поглядах можна виділити кілька виразних позицій; позначимо та розглянемо найбільш важливі із них.

Ще у XIX ст. під впливом індустріалізації та переможної ходи вільного економічного ринку виникли твердження про те, що в міру подальшого розвитку суспільства різноманітні національно-етнічні культури будуть все більше і більше зближуватись, поки разом не утворять деякої єдиної вселюдської культури. Таку позицію відстоювали, наприклад, Сен-Симон, Гегель, Конт, прихильники марксизму. Декому здається, що сучасні процеси глобалізації діють саме в такому напрямі, тобто ведуть до стирання відмінностей між різними культурами, оскільки глобалізація приводить до того, що різні люди в різних куточках планети, люди різних національно-етнічних коренів, починають

> однаково національно-етнічні культури працювати, шляхом зближення утворять г однаково єдину взаємолюдську культуру  споживати,

&    ґ\ ґ\ гі п іг ґ\ о ґ\

>■ національно-етнічні культури       "«чилі/ои

одвічно будуть існувати, лише їх  відпочивати,

діалог буде утворювати єдиний   *   слухати

простір культури ту ж саму

. . музику,

208


Тема 6. Кризові явища в культурі

*§* ■ — а^

одягатись. За таких умов ті елементи культури, які традиційно поставали як національні, будуть функціонувати в режимі "клаптиків килима єдиної культури" (метакультури) і використовуватись тими, кому вони внаслідок індивідуальних уподобань будуть близькими.

Друга позиція є прямо протилежною: її прихильники стверджують, що культура ніколи не буде стандартизованою та одноманітною, що національні культури одвічно будуть становити обличчя культури, і лише їх діалог буде утворювати єдиний простір культури людства. Підставою для таких тверджень постає доволі велика живучість національних культур, а також час від часу піднесення їх значущості в історії людства. Окрім того, звернення до начал людської історії засвідчує те, що культури утворюються на грунті деяких етнічних угрупувань; іншими словами, сьогодні ми не знаємо якихось інших конкретних виявлень культури, окрім національно-етнічних. Вважається також, що і в майбутньому в культурній творчості люди будуть відштовхуватись від певних рис психіки, звичаїв, способу життя, типів людського спілкування: адже культура може набути реальності лише у зверненні до цілком реальних людей та їх спільнот.

Нарешті, існує проміжна позиція, яка вважає, що процесів зближення різних народів та культур уникнути неможливо, а боротися із ними безглуздо. Проте це не приведе до панування виключно уніфікованих форм культурного життя: серед творців культури були, є і завжди будуть люди, які будуть черпати натхнення в тих чи інших явищах національних культур, так само, як завжди будуть люди, яким буде подобатись певний стиль одягу, певні звичаї, свята та святкування, певні музичні мелодії та ін. У цьому процесі будуть дійсно виникати культурні явища, породжені загальнолюдськими прагненнями та цінностями, тобто явища для всіх людей, будуть також виникати синтетичні форми культури, подібні, наприклад, до джазу або тих різновидів рок-музики, що орієнтується на певні традиційні національні мотиви ("фолк-рок")- Більше того, оскільки в сучасній культурі все більше домінує авангардне мистецтво, то саме синтетичним формам культурного творення в майбутньому може

14 Культурологія


Куль, турологія належати провідна роль.

Як ставитись до наведених прогнозів щодо майбутньої долі національно-етнічних культур? Досвід історії свідчить, що вона не розвивається за якимось одним-єдиним сценарієм. Скоріше за все, в подальшому будуть спостерігатись якісь поєднання окреслених вище прогнозів, тобто будуть вироблятись і єдині для всього людства культурні цінності та норми, але в той же час будуть існувати і синтетичні культурні утворення і, нарешті, в тих чи інших формах, в ті чи інші періоди історії, в тих чи інших регіонах планети буде спалахувати інтерес до особливого, національного.

Не будемо забувати, що в питанні про співвідношення національного та загальнолюдського в культурі існують різні позиції, серед яких найбільш відомі Ь етноцентризм (піднесення своєї культури над іншими), ^ксенофобія (вороже ставлення до чужаків та чужої культури), ♦ культурний релятивізм (кожна культура має свої виправдання) та ♦ космополітизм (кожна людина є громадянином світу, а тому наполягання на національних відмінностях є проявом консерватизму чи просто нездатності людини вийти за межі своїх звужених часткових уявлень та інтересів). Всі ці позиції є достатньо поширеними та живучими, а тому людина може себе ідентифікувати за:

^наголосом на тому, що зближує її з групами інших людей;

% відштовхуванням від того, що найбільше відрізняє її від чужинців, тобто від тих, із ким вона не бажає ідентифікуватись;

% вибором тої системи культурних цінностей, які вважає найбільш органічними для свої особистості;

^>тим, що об'єднує всіх людей і постає загальнолюдськими прагненнями.

Коли ж ми ставимо питання про національно-етнічну ідентифікацію, то тут також справа не така проста, як здається на перший погляд. По-перше, більшість сучасних націй та народів складається із (або на основі) різноманітних етнічних груп. По-друге, людина може мати батьків із різних етнічних груп. По-третє, навіть в тій же самій нації (етносі) існують регіональні відмінності. Звідси випливає, що людина може ідентифікувати себе із певними національно-етнічними групами на основі: а) мови; б) вихідної системи цінностей; в) генетичних особливос-210і—


Гема 6. Кризові явища в культурі

тей; г) історичного минулого; д) перспектив майбутнього; є) особливостей психічного складу характеру.

Можуть існувати й інші підстави для національно-етнічної самоідентифікації. Але зазначимо основне: такий вектор можливих основ самоідентифікації зайвий раз свідчить, що людей не можна загнати в якийсь єдиний тип вибору своєї суспільної та життєвої позиції.

# Оскільки в сучасній історії чітко прослідковується тенденція до зростання ролі суб'єктивно-особистісного начала, то це означає, що в майбутньому людство очікує також варіативний сценарій розвитку, в якому полікультурність, монокультурність та різного роду культурні синтези є явищами цілком реальними.

суттєво 1 Резюме

За самою своєю сутністю, за особливостями внутрішніх зв'язків та особливостями культурної творчості культура постає явищем крихким та проблематичним. Вона потребує постійної людської опіки, турботи, наснаги, витрат енергії не лише на її творення, але також: на її збереження та підтримання в стані здатності виконувати свої функції. Найбільш загрозливими для культури постають явища аномії, асиміляції та зовнішнього впливу. Проте ці загрозливі явища і зумовлюють те, що для сучасної культури відкривається багатовекторна перспектива розвитку, в якій будуть конкурувати між; собою тенденції до монокультурності, полікультурності та вироблення синтетичних культурних форм.

¥уЛ   Запитання для роздуму, самоперевірки, повторення

  1.  Чому культура постає як проблематичне явище?
  2.  Як співвідносяться між собою культурне і природне?
  3.  Що слід розуміти під артефактами?

Прокоментуйте формулювання філософії XX ст. стосовно того, що засадою культури є ніщо.

211


Культурологія

  1.  Чому виникають кризові явища в культурі?
  2.  Які існують форми входження культури у кризовий стан?
  3.  Назвіть шляхи збереження духовного ядра культури.
  4.  Який зміст вкладає В. Ф. Огборн у поняття "відставання культури"?
  5.  Проаналізуйте існуючі сьогодні прогнози щодо майбутнього національно-етнічних культур.

  1.  Які існують позиції щодо співвідношення національного та загальнолюдського в культурі?
  2.  Дайте визначення "культурного етноцентризму", "культурного релятивізму", "культурного постмодернізму".


ТЕМА 7

КУЛЬТУРА. КОНТРКУЛЬТУРА. СУБКУЛЬТУРА

Кожної історичної епохи в середовищі різних соціальних класів, груп, спільнот утворюються специфічні культурні феномени -так звані субкультури. Вони проявляються в особливих рисах свідомості, мовлення, поведінки, соціальних дій і взаємодій.

Вивчення особливостей субкультур та їх співвідношення з базовою культурою, змісту та форм прояву контркультури було й залишається перспективним напрямом культурологічних досліджень, як зарубіжних, так і вітчизняних.

суттєво "і  Після вивчення матеріалу теми Ви зможете:

^ осмислити складність феномену культури та причини появи субкультур;

^> виявляти особливе і загальне субкультур і культури взагалі;

Ч> визначати зміст контркультури та її прояв в суспільстві;

Ч» розуміти модернізаційні і постмодернізаційні процеси в молодіжній культурі.

н

Ключові поняття та терміни

субкультура

елітарна культура

субкультура бідності

• кримінальна культура

базова культура

• маргінальна культура

пануюча культура

• субкультура андеркласу

масова культура

• регресивні субкультури

культурні стандарти

• прогресивні субкультури

культурні цикли

контркультура

• риси культурної єдності

культура сільських
виробників

• молодіжна культура

213


Культурологія

*£«, 1 їй ^

!,, [        План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

  1.  Складність феномену культури. Поняття субкультури.
  2.  Контркультура та її прояви в суспільстві.
  3.  Проблема молодіжних субкультур.

7.1. Складність феномену культури. Поняття субкультури

Німецький культурфілософ В. Віндельбанд стверджував, що наша культура, як, зрештою, і культура будь-якої іншої епохи, настільки складна, багатогранна і сповнена суперечностей, що особистість не здатна цілком її осягнути.

Кожен з нас прикріплений до певного місця великого механізму, соціального життя і в такому стані вже не може осягнути і сприйняти всю сукупність інших видів діяльності та їх духовного змісту.

В. Віндельбанд

Окремі зони культури немовби розкидані в ній. Всередині конкретної культури >міське середовище відрізняється від сільського, У офіційна культура - від народної, У аристократична - від демократичної, У християнська - від язичницької, У доросла - від дитячої. Суспільству загрожує небезпека, як зауважував той же В. Віндельбанд, розчленуватись на групи і атоми.

Кожна культурна епоха постає перед нами у вигляді складного спектру культурних тенденцій, стилів, традицій і виявів людського духу. Навіть в античній культурі, яка на перший погляд видається цілісною і монолітною, Ф. Ніцше, як уже зазначалося, виявив протистояння аполлонічного та діонісійного начал. На думку В. Соловйова, в кожній культурній епосі можна виділити щось відмінне: ^езотеричне і Ьпрофанне, ^елітарне і ^масове, ^офіційне і ^народне. Так, у середньо-вічному світогляді і життєвому укладі нове духовне, тобто християнське начало, зовсім не витіснило старе, язичницьке. Культурі феодального і церковного Середньовіччя протистояв масштабний світ сміхових форм карнавальної творчості.

Отже, кожна культура демонструє широкий спектр субкуль-

214    


Тема 7. Культура. Контркультура. Субкультура

турних елементів. Деякі з них, вважає П. С. Гуревич, немовби відгороджені від магістрального шляху духовної творчості. Офіційна культура визначає головний зміст епохи. Однак на розвиток культури впливають найрізноманітніші фактори. Скажімо, деякі її сфери відображають соціальні чи демографічні особливості її розвитку. В середовищі різних суспільних груп утворюються специфічні культурні феномени. Вони фіксуються в особливих рисах поведінки людей, свідомості, мовлення. Ці феномени отримали назву субкультур.

Спочатку термін "субкультури" з'явився як позначення молодіжної культури, особливо тієї її частини, яку соціологи позначали як девіантну. Саме так трактували цей термін Т. Па-рсонс у 1954 р. та С. Ейзенштадт в 1956 р. У ЗО -50 рр. XX ст. у США про-водилися соціально-наукові студії, у процесі яких вивчали виникнення молодіжних банд у великих містах, особливо у Чикаго. Тут вперше розглядалася ненормативна поведінка молоді. Студії показали, що члени таких банд живуть за своїми власними нормами та    Т. Парсонс правилами, які є відхиленням від базової культури.

^Отже, було закладено наріжний камінь визнання концепції субкультури, за якою "нетипова поведінка трактується як конформізм щодо певних поведінкових стандартів підсистеми суспільства, яка не визнається суспільством загалом, насамперед його владною частиною".

Ь Субкультура - частина загальної культури нації. Субкультури певною мірою автономні, закриті і не претендують на те, щоб витіснити пануючу культуру. Тому визначальною ознакою субкультури є герметичність.

Субкультура прагне зберігати соціокультурні ознаки в певній ізоляції від інших культурних утворень і не перетворюватись в офіціоз.

?

Потрібно чітко диференціювати субкультуру та цілком самобутні культурні феномени. Основною ознакою того, що маємо справу саме з субкультурою, а не з повністю само-

•— 215


*§*>

Найчастіше буває так, що ціннісні пошуки та духовні віяння неминучі у зв 'язку з віковою адаптацією. Однак минає вік бродінь і шукань, і культура знову спрямовується в своє головне русло. Інакше кажучи, субкультури цікаві лише тим, що відображають деяке минуще відхилення від магістрального шляху.

К. Мангейм

216


Тема 7. Культура. Контркультура. Субкультура

У*> <*%>

В них поступово виробляються певні риси культурної єдності

(переважно у формах символічного станового самовираження), ■=> варіанти соціальної престижності, ■=> кураж:, ■=> жаргон, ^>стиль, ^естетичні уподобання, ^спосіб життя (в межах економічних можливостей) і т. п.

На сучасному етапі найбільш типовими збереглись чотири основних соціальних стани, хоча чіткість їх іх виділення на "со-ціа-льній карті' сучасного суспільства у XX ст. помітно потьмяніла, оскільки простежуються процеси злиття і перемішування деяких елементів з різних станів. Тим не менше, сьогодні ми можемо говорити   про наявність таких субкультур, як:

^культура сільських виробників (переважно селян), чиєю функцією є забезпечення фізичного виживання суспільства за рахунок забезпечення суспільства продуктами харчування, і цією функцією в істотній мірі визначаються параметри даної станової культури;

^культура міських виробників, чия функція - забезпечення соціального виживання суспільства і забезпечення його технічними та інтелектуальними засобами і послугами для подібного виживання та соціального відтворення, чим і визначаються особливості та багатогранність функцій цього стану;

1> елітарна культура тих, хто встановлює, підтримує і відтворює існуючий соціальний порядок, цей стан володіє засобами для найму тих, хто створює міф про якусь особливу витонченість та вишуканість елітарної культури;

^кримінальна та маргінальна культура тих, хто не знайшов достойного та легального місця в існуючому порядку і тому воліє жити, порушуючи цей порядок або демонстративно не зважаючи на його правила та норма.

Деякі дослідники виділяють в окрему групу субкультуру бідності - >сукупність звичаїв, >норм поведінки, ^цінностей і У стереотипів свідомості, притаманних найменш забезпеченим прошаркам суспільства. Дане поняття виділив в окрему дефініцію у кінці 50-х - на початку 60-х рр. XX ст. американський культуролог Оскар Левіс. Вивчаючи проблему бідності в Мексиці, а пізніше на Кубі, він зробив висновок, що проблема бідності - це не тільки економічна, а й культурна проблема. В такій суб-культу-

" 217


Куль турологія

\^в  «^

рі перебільшуються цінності сьогодення на противагу цінності майбутнього.

Характерні риси субкультури бідності

>• озлобленість

У ризикованість

У безнадійність

У стихійність

У крайнощі

У імпульсивність

У фаталізм

У недовір 'я до уряду

У відчай

У підвищена агресивність

У агресивність

У культ сили

У комунікативність

У відсутність планів на майбутнє

У схильність до

авантюрних та

ризикованих починань

У звинувачення

інших у

своїх власних бідах

У специфічне розуміння

життєвого успіху

Необхідними умовами формування субкультури бідності є накладання економічних передумов та культурної ситуації бідності. Наслідком такої ситуації є формування особливого способу життя та системи цінностей. їм притаманні замкнутість та демонстративний ізоляціонізм. Соціологи визначили обов'язковий перелік рис, які визначають специфіку субкультури бідності:

економічна та соціальна залежність;

відсутність чітких моделей рольової поведінки;

девіантна поведінка (наркоманія, алкоголізм, проституція, відчуження і політична пасивність, відсутність життєвих планів та впевненості в собі);

• підвищена конфліктність внутрішньосімейних стосунків.
Вчені дійшли висновку, що ці риси можуть бути притаманні не

цілому нижчому класу, а лише його частині - тим, хто "хронічно бідний". Це та частина бідноти, до яких застосовується поняття "андерклас" - за даними досліджень, до цих людей належить лише 2 % від загального числа тих, хто перебуває за межею бідності.

218      і         


Тема 7. Культура. Контркультура. Субкультура

«£>о : —^*

Як правило, субкультура андеркласу територіально локалізована (гетто, райони, квартали бідноти).

Як приклад структуризації культури можна навести проект Центру сучасних культурологічних студій в Бірмінгемі, який засновується на моделі двох культур - панівної та опанованої. Ці дві культури визначають як базові, з яких розвиваються усі інші субкультури. На підставі розмаїття субкультурних форм були визначені критерії систематизації:

добровільні та вимушені субкультури;

субкультури із свідомими або виразними політичними вимогами, які ставлять собі за мету або відродження попередніх суспільних стосунків (регресивні субкультури) або подальший розвиток наявного типу суспільства (прогресивні субкультури);

>раціоналістичні та емоційні субкультури;

> злочинні та легальні субкультури.

Суспільство задля своєї стабільності зацікавлене в особливому збалансуванні співвідношення консервативних субкультур як носіїв ядра культури та інноваційних субкультур, за потреби - у стимулюванні розвитку інноваційних субкультур для підтримки нових сфер і напрямків культурного життя, для випробування нових культурних моделей, експерименту. Такий можливий обсяг взаємодій субкультур з базовою культурою, що трансформується, за її значним полем визначає її поліфункціональність, яка проявляється щодо культурно-трансформаційного процесу в цілому, щодо сфер, які вони охоплюють, і щодо особистостей, які до них входять. Прийнято визначати такі функції субкультури:

^Забезпечення цілісності культури.

\ Формування нових можливостей розвитку культури.

\ Збагачення соціокультурного контексту.

% Комунікативна - забезпечує спілкування всередині групи.

^Компенсаторна - дозволяє забезпечити високу чи достатню ступінь самооцінки члена угруповання.

% Охоронна - направлена на підтримку рівня ідентичності і захист своєї специфічності.

% Солідаризаційну - забезпечує екзистенційну і соціальну підтримку членів групи.

Поняття субкультур у руслі сучасної постмодерністської філо-

~ 219


Культурологія

софії отримало нове трактування. Зокрема, Грент Мак-Крекен у своїй праці "Наповненість: культура, породжена сум'яттям" вирізняє три риси сучасного світу:

Зусюди панує відмінність: "світ збуджений і мінливий, оселя з багатьма кімнатами, місце великого розмаїття та відмінностей";

+ наш світ динамічний: "усе перебуває у майже безперервному русі";

Ьце світ, який творить: "десь глибоко у цій культурі існує постійний генеративний імпульс".

Субкультури допомагають розвиватися домінантній культурі. Хоча вони аж ніяк не є відповіддю людей, загнаних у безвихідь, що за допомогою ритуалів протистояння з усіх сил борються за життя, проте багато субкультур перебувають на самому вістрі - і ведуть ціле суспільство в нові площини розвитку. Адже головне річище культури перестає бути центральним. Ми живемо у світі, де спільноти все більше накладаються одна на одну, де існує океан можливостей. Головного річища нема - зате є багато течій.

Сучасна філософія відмовляється від жорсткої диференціації культури та субкультур і базується на розумінні суспільного розмаїття, заснованого на понятті рівності, толерантності і традиційному антропологічному внескові культурного релятивізму, просування до культурного плюралізму та мультикультурності. Раніше ми могли поділити світ на категорії на підставі ^класів, ^психологічних типів, ^поколінь, ^способів життя та ін. Але світ все сильніше протистоїть класифікаторським схемам. Коли ми роззираємося довкола, то бачимо безліч варіантів та гетерогенність. МакКрекерен називає це "Ріепііиа'е" - наповненістю.

7.2. Контркультура та її прояви в суспільстві

В сучасній культурології та соціології поняття "контркуль-тури" використовується в двох тлумаченнях:

*Ьперш за все, для позначення соціально-культурних установок, які протистоять фундаментальним принципам, які панують в кон-


Тема 7. Культура. Контркультура. Субкультура

*£е — и<2*

кретній культурі;

%по-друге, воно ототожнюється з західною молодіжною суб-культурою 60-х рр. XX ст., яка відображала критичне ставлення до сучасної культури і відкидання її як "культури батьків ".

Поняття "контркультура" з'явилось в західній літературі у 1960 р., відображаючи ліберальну оцінку ранніх хіппі і бітників. Слово належить американському соціологу Теодору Роззаку, який спробував об'єднати різноманітні духовні впливи, спрямовані проти пануючої культури, в деякий відносно цілісний феномен - контрку-льтуру. В науковий обіг даний термін запровадили /'. Маркузе і Т. Роззак у 1972 р. Безпосереднє виникнення цього терміну пов'язують з студентською революцією 60-х рр. у СІЛА. Єдиний позитивний лозунг цієї революції - "Створення контркультури" - передбачав три основних моменти:

^ виховання нового типу особистості з новими формами свідомості і діяльності;

^ формування нових стосунків між; людьми;

\ формування і сприйняття нових цінностей, вироблення нових моральних і соціальних норм, принципів, ідеалів, етичних та естетичних критеріїв.

Для класичної контркультури характерна відмова від усталених соціальних цінностей, моральних норм та ідеалів, стандартів та стереотипів масової культури, способу життя, який базується на прагненні до респектабельності, соціального престижу, матеріального благополуччя. Відмова, як правило, виявляється в негативізмі стосовно культурних досягнень людства, в екстравагантному способі мислення, почування та спілкування. Культ розуму та науки підмінено культом несвідомого прояву природних пристрастей і містичного екстазу душі, пуританська мораль - відкритістю інтимних зв'язків, праця - масовими оргіями, наркоманією і т. п. Протест проти "масового суспільства" і "масової культури" отримав практичне завершення в організації різноманітних комун, в яких повинно було здійснюватися виявлення істинно гуманного ставлення людини до світу, до інших людей та до самої себе.

Контркультура об'єднує концепції, які утворюють еклектичну суміш з різних понять ♦ екзистенціалізму, ^фрейдизму, Фвульга-

Г7Ї^=^, І^^Г-Т-        „п ^ й        ^Г   221


Культурологія

ризованого марксизму, ^руссоїзму, ^анархізму, ^цинізму, ^східної філософії та ^релігії.

Слід чітко розрізняти ознаки, які характеризують функціонування домінуючої та контркультури в суспільстві:

КУЛЬТУРА

КОНТРКУЛЬТУРА

1.   Державна   структура;   правові установи; економічна система

1. Заперечення всіх старих структур влади, судочинства, економіки. Анархізм

2. Політичні та ідеологічні доктрини

2. Відмова від політики та ідеології. Деполітизація та деідеологіза-ція

3. Система освіти та виховання

3. Відмова від старої системи освіти, заперечення всякої системи в освіті та вихованні

4. Мистецтво

4. Нетрадиційне мистецтво: поп-рок, панк-мистецтво (музика, танці, живопис і т. п.)

5. Релігія

5. Нетрадиційні форми релігії: містика, східні культи і т. д.)

•£ Феномен контркультури існує на межі, яка розділяє всю множинність варіантів субкультур та прояви молодіжних культур.

7.3. Проблема молодіжних субкультур

Молодіжна революція 50-х рр. XX ст. на Заході заперечила тезу Ф. Моріака про спільні міжпоколіннєві відмінності попередніх епох. У наукових дискусіях багато місця посідають >генераційні конфлікти, Асоціальна зміна, >молодіжна субкультура. Дослідники і теоретики різних шкіл і напрямків досліджують молодь як соціальний феномен різними способами.

Функціоналісти (Ейзенштадт, Тенбрук, Шельскі) розглядають молодь як сполучник поміж сім'єю та суспільством. Вони приписують групам однолітків реорієнтаційну та інтегруючу функцію.

Марксисти у своїх теоріях досліджують субкультури як ідеологію, що приховує антагонізми у капіталістичному суспільстві,

222 ^77^


Тема 7. Культура. Контркультура. Субкультура

*&* ; : -«^

тому на практиці категорично відкидають усі теоретичні концепції, пов'язані з існуванням молодіжних субкультур.

Прихильники теорії соціального конфлікту використовують молодіжні субкультури для пояснення міжпоколіннєвих конфліктів (Бугофер).

Молодіжні теорії, зорієнтовані на процеси соціалізації у контексті стратифікаційної специфіки, приймають відмінність субкультур у співвідношенні до соціального походження молоді.

Теоретики соціальної дії насамперед звертають увагу на поведінку особистості у співвідношенні з іншими особистостями і взаємодію з ними. Важливе значення вони приписують ціннісно-нормативній структурі суспільства, яка виступає як регулятивний комплекс, що координує і керує структурою. У контексті теорії дії субкультури появляються як своєрідна рамка інтеракції у співвідношенні до зацікавлення і потреб молоді.

За мірою відношення до модернізаційних і постмодернізацій-них процесів молодіжні субкультури можуть бути систематизовані за ознаками модернізаційності, закритості і соціальності, креативності таким чином:

^ авангардистські, конфронтаційні до усталеної культури постмодернізаційного характеру, елітні;

\ модернізаційні і постмодернізаційні, толерантні у стосунках з офіційними установами;

\модернізаційні і постмодернізаційні, соціально- і культурно нейтральні;

^>модернізаційні, соціально закритого типу, неконфронтаційні;

%консервативні закритого типу;

^>контркультурні, творчого типу;

\контркультурні, асоціальні, деструктивного типу, в тому числі кримінальні.

Увага!

Саме поняття молодіжних субкультур виникло в англомовній соціології та розглядається як процес, що відбувається у кримінально орієнтованому середовищі із протиправними нормами поведінки.

223


Культурологія

ф» : : <*&

Деякі вчені стверджують, що вчинками підлітків керує бажання здобути визнання однолітків. Вони вважають, що важливою є тільки хитка непевність цього життєвого етапу, а все інше: ^зачіски, ^одяг, ^мова, ^проводження вільного часу, ^музичні смаки - це просто дивацтва та данина моді, вульгарне мавпування, необхідне, щоб належати до групи. Інші дослідники наполягають на тому, що причина такого сильного та жвавого розмаїття у підлітковому віці - міжвікова та класова ворожнеча. Однак насправді сум'яття на поверхні підліткового світу походить, на думку Марка Тітлея, від глибшого, систематичного процесу оновлення, який викидає на поверхню різні типи підлітків, кожен з яких має власні ідеї, цінності та ідеологію. Ці типи чітко виражені, їх легко вирізнити, для них властива узгоджена підтримка та енергійне управління.

^ Отож:, однією з визначальних характеристик молодіжної субкультури є насиченість. Пояснювати всі підліткові субкультури як один і той самий акт протесту - це узагальнювати саме там, де слід зважати на особливості.

224


Гема 7. Культура. Контркультура. Субкультура

*р* — —о^>

діжних субкультурах - це частина процесу, в якому індивідів безперервно характеризують і оцінюють у порівнянні зі суспільними стандартами;

>має тенденцію до дихотомії, а саме, послуговується глобальними опозиціями, як от: домінування - підкорення, протистояння - улягання, впорядкованість - експресивність, молодь - старші. Молодих людей не лише протиставляють дорослим, а й поляризують різні групи молоді через їхні стосунки з дорослими.

Радикальний варіант теорії молодіжних субкультур - це теорія контркультур. Одна з адептів контркультури, О. Яворниць-ка виділяє дві основні підгрупи представників бунту і втеч:

соціально-звичаєвого бунту - хіпі, панки, поперси, бітники;

ізоляції від суспільства - рокери, гітовці, кілєри, скінгеди.

Поміркований варіант теорії конфлікту - це теорія альтернативи Ф. Тенбрука, яка приписує молоді культурну автономію у межах домінуючої культури. Теорія ця означає перехід від контркультури в альтернативу. В межах теорії Тенбрука альтернатива означає зменшення ролі молодіжних бунтів і різних форм маніфестації. Вона насамперед звертає увагу на самореалізацію людини як особистості та задоволення нею позаматеріальних потреб конструктивними напрямками нової дійсності. Альтернатива фактично стосується переорієнтації та збагачування кожної окремої культури ідеями інших цивілізаційних осередків або призабутих культур.

Прихильники альтернативи виступають проти верифікації суспільства, відкидають споживацькі стандарти. Вони протиставляють анонімності світу екзистенційні цінності та креативність, акцентують на єдності з природним світом. Найвідоміші гасла альтернативи стосуються + пацифізму, * медитативної зосередженості, ^містицизму. Феномен альтернативи полягає в її різноманітності і водночас комплексності. Теорія альтернативи виокремлює:

альтернативно-релігійну терапію - кришнаїтів, сатаністів, метале;

екологічно-пацифістську альтернативу - альтернативних християн, анархістів, відмовників від військової служби;

ікреативну альтернативу - електронні гуру, геппенінговий рух, графітники.

  ' » 225

15 Культурологія


Культурологія
*&о
1 ї£ „^

Феномени молодіжних (часткових) культур набули значення, якому поняття молодіжної субкультури більше не відповідає. Під назвою "Прощання із поняттям молодіжної субкультури" Баске і Ферхгоф наводять різні аргументи проти використання цього терміну: вираз "субкультура" передбачає стосунки підпорядкування між елітною, високою культурою та менш цінною і значною суб-культурою; ця оцінка вже не функціонує. Неможливою також видається диференціація субкультур як обмежуючих часткових сегментів, які є похідними від домінантної культурної форми.

# Через стирання і переходи між: колишніми субкультура-ми, через їхній взаємовплив та суттєво підвищену реле-вантність до гегемонної (не локалізованої) культури, концепція молодіжної субкультури втрачає свій описовий та пояснювальний характер.

СУТТЄВО

 ^2 Резюме

Будь-яка культурна епоха характеризується широким спектром культурних тенденцій, станів, традицій і виявів людського духу. В середовищі різних соціальних груп утворюються субкультури - невід 'ємні частки загальної культури нації. Субкультури є автономними, закритими і, як правило, не претендують на витіснення пануючої культури. Визначальною ознакою субкультури є її герметичність.

Для позначення соціально-культурних установок, які протистоять фундаментальним принципам базової культури, використовується поняття "контркультури". Часто-густо це поняття утотожнюють зі західною молодіжною субкультурою 60-х рр. XX ст. Проте контркультура об'єднує концепції, які утворюють еклектичну суміш з різних понять екзистенціалізму, фрейдизму, вульгаризованого марксизму, східної філософії та релігії тощо.

Що ж до змісту поняття молодіжних субкультур, то воно іноді
розглядається як процес, що відбувається у соціальному середо
вищі з протиправними нормами поведінки. Радикальним варіантом
молодіжних субкультур виступає теорія контркультури.
226 В=


Тема 7. Культура. Контркультура. Субкультура

<Р« - <£>>

п

Запитання для роздуму, самоперевірки, повторення

  1.  У чому полягає складність феномену культури?
  2.  Які існують причини появи субкультур?
  3.  Що є спільним і відмінним між культурою і субкультурою?
  4.  Який зміст вкладається у поняття "молодіжна субкультура"?
  5.  Чи завжди субкультура постає як контркультура?
  6.  Які риси характеризують: "контркультуру", "масову культуру", "елітарну культуру", "культуру сільських виробників", "культуру місцевих виробників"?
  7.  Що є характерним для "субкультури бідності"?
  8.  Які субкультури можна віднести до регресивних, а які до прогресивних субкультур?
  9.  Як можна охарактеризувати "молодіжну субкультуру"?

10. Хто запровадив в науковий обіг термін "контркультура"?

227


ТЕМА 8

РОЛЬ КУЛЬТУРНИХ ОРІЄНТАЦІЙ У РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Поняття "культурна орієнтація" трапляється все частіше в наукових і публіцистичних творах гуманітарного спрямування. Воно постійно використовується в повсякденному спілкуванні. Як і кожне багатозначне поняття, це поняття має дуже різноманітне застосування. Воно потребує уточнення і обмеження обсягу, коли використовується в наукових текстах. Причинами розповсюдження цього поняття є зростання значення суспільних і гуманітарних галузей знань в житті суспільства і нагальна необхідність визначення пріоритетів світової спільноти. Таким пріоритетом все більше стають позитивні цінності, втілення яких має стати порятунком для існування людства і допоможе встановленню справедливого і гуманного ладу в усіх країнах світу.

Джерелом вічних цінностей, які повинні реалізуватися в культурі, є священні тексти, в яких міститься Слово Боже, що дає справжні орієнтири істини, добра, любові і спасіння.

суттєво 2 Після вивчення матеріалу теми Ви зможете:

*£> з'ясувати походження і зміст поняття "культурна орієнтація";

Ч> ознайомитися з основними культурними орієнтаціями тих суспільств, які сьогодні визначають основні пріоритети політичного і культурного життя нашого світу;

^> побачити зв'язок культурних орієнтацій різних типів суспільств з релігійними основами їх життя;

"ї> окреслити основні глобальні культурні орієнтації;

Ч> вміти в строкатих явищах сьогодення України розрізняти основні напрями розвитку її культури.


«£*-

 Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

■*&

Ключові

поняття та терміни

аватара

• лі

атман

• любов

• ахімса

• махді

• Брахман

• позитивні духовні

• бхагті

цінності

глобальні культурні

ріта

орієнтації

салят

• дайя

самадхі

дао

санскари

• джихад

• сансара

• екуменічний рух

секуляризація

• євангелізація

• терпимість,

• Закон

толерантність

культурна орієнтація

\_\        План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

  1.  Походження поняття "культурна орієнтація" і його зміст.
  2.  Культурні орієнтації в різних типах культур.

  1.  Культурні орієнтації Китаю.
  2.  Культурні орієнтації Індії.
  3.  Арабо-мусульманські культурні орієнтації.
  4.  Християнські культурні орієнтації.

8.3. Глобальні культурні орієнтації сучасного світу. їх вплив
на культуру України.

8.1. Походження поняття "культурна орієнтація" і його зміст

Поняття культурної орієнтації можна розглядати в різних аспектах. Ми оберемо два головні зрізи - діахронічний і синхронічний (структурний). Перший аспект пов'язаний з походженням поняття, його лінгвістичним і теологічним змістом. Другий аспект з'ясовує складові культурних орієнтацій і їх значущість у створенні головних засад сучасного життя.

 229


КіґЛЬТІґООЛОГІЯ

«р» . 1 ЇГ «^

Етимологія поняття "культура" і його зміст розкриті у попередніх розділах. Проте з усіх змістів полісемантичного поняття "культура" найбільш близьким в розумінні спрямування діяльності суспільства, тобто його орієнтації, є вшанування, благоговіння перед вищим, на чому базується релігійне почуття, існування релігій загалом.

Поняття "орієнтація" має кілька значень. Первинне значення у перекладі означає напрям на схід (лат. огіеш, огіепіік - схід). Цікаво з'ясувати етимологію такого східного напряму у просторі, на який вказує ця лінгвістична форма. Заглиблюючись у значення слова, знаходимо певні культурологічні аспекти, що мають теологічне підґрунтя. Цікавим є той факт, що всі найбільш розвинуті релігії сформувалися на Сході. Щодо походження терміну "орієнтація" певні роз'яснення отримуємо, звернувшися до ранньохристиянської апологетики, для якої головною була онтологічна проблема, тобто буття Бога і людини як божого творіння.

Поняття орієнтації у розумінні східного напрямку сягає певних уявлень щодо створення і організації світу, які були поширені на етапі раннього християнства. Один з тогочасних теологів Лактацій уявляв початки світу таким чином. Найперше Бог створив Небо і розташував там свій престол, сповнивши його сяйвом і світлом. Все отримує світло і життя лише з неба. Земля створена для життя людей і тварин, є місцем ночі і смерті. Бог поділив землю на дві протилежні частини - східну і західну. Схід безпосередньо пов'язаний з Богом, отже, з духовним світлом, що осяює людей і веде їх до безсмертя. Захід, навпаки, уособлює темний дух, що викрадає в людей світло і штовхає їх на шлях смертних гріхів. Схід - це світло, через світло існує життя, а Захід - це морок, що містить погибель і смерть. Південь співвідноситься зі Сходом, як тепло зі світлом, а північ із Заходом, як холод із темрявою.

Для кожної частини світу Бог визначив відповідну пору року: для Сходу - весну, для Півдня - літо, для Заходу - осінь і зиму для Півночі. Бог також протиставив день і ніч як передумову протиборства істинної релігії і хибних вірувань. День, що починається зі сходу, належить Богові, як і будь-яке добро. Ніч, породжена заходом, є у володінні злого духа.

230 ~


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

З часом зміст поняття "орієнтація" змінюється, приймає значення з'ясування свого положення у просторі, проте словосполучення "культурна орієнтація" повертає нас до цього первинного, теологічного змісту поняття.

А Отже, поняття "культурна орієнтація" в глибинних шарах свого значення пов 'язане зі спрямуванням на схід як до джерела світла, правди, істинної релігії. Це значення так чи інакше, відверто чи приховано наявне в більшості випадків застосування поняття в культурологічному аспекті.

Отже, сполучення понять "культура" і "орієнтація" недвозначно вказують на спрямування життєдіяльності людини і суспільства до акцентування ціннісної переваги добра і світла над темними, руйнівними початками буття. Тут можна вбачати різниці між поняттями "культура" і "культурна орієнтація". Поняття "культура" містить все, що стосується діяльності суспільства, все, що ■ Істинна релігія опосередкується розумом і працею людини, а "культурна орієнтація" -поняття, що пов'язане з ідеальними прагненнями, пориваннями людей до блага, божественного.

Звертаючись до структурного визначення терміну "культурна орієнтація", слід включити до змісту поняття різні сфери життя суспільства, які визначають спрямованість його культурної діяльності {^релігійної, Аморальної, Аполітичної, Аосвітньо-виховної, ^мистецької, Фнаукової, ^технологічної, ^економічної тощо). Важливими складовими культурних орієнтацій кожного суспільства є ставлення до традицій (дотримування або подолання), національні чинники, сімейні стосунки, особливості менталітету. Стосовно окремих історичних типів суспільств, певних культур завжди можна і слід визначати пріоритети культурної діяльності, головні позитивні духовні цінності, які і будуть становити зміст поняття "культурна орієнтація" в кожному окремому випадку.

231


Культурологія

<^о о^>

...Справжні

культурні

цінності

орієнтують розвиток

культури в бік збагачення людини та

її проявів...

В. Л.

Петрушенко

У сучасному світі існують кілька відносно незалежних типів культур, що сформувались в різних історичних умовах, на відмінних релігійно-догматичних і моральних засадах. Безперечно, в кожній культурі є багато спільного з іншими. Порівняння основних положень відомих людству священних писань різних релігій яскраво свідчить про подібність культурних орієнтацій відмінних за своїм характером типів суспільств. Про що це може свідчити? Про неземне походження вищих духовних благ, про істини, подаровані згори? Якщо це так, то джерелом цього знання є Схід, інакше чим пояснити те, що прийняті більшістю людей віросповідання мають східне походження? Захід є основою і джерелом раціоналістичного світогляду і технологічного прогресу. Проте культурні орієнтації західного світу, духовні істини християнської спільноти, хоч і в раціоналізованому вигляді, в своїх витоках є східними.

Відносини між різними типами культур визначали і нині визначають шляхи історичного поступу людства. Найбільш стійкими і впливовими від давніх часів до нашого часу виявилися ^китайська, Ф індійська, Фарабо-мусульманська і Щхристиянська культури. Ми пов'язуємо це з особливостями культурних орієнтацій цих суспільств, значним потенціалом позитивних цінностей, які становлять духовне ядро життєздатності людських спільнот. Ці орієнтації не є здобутком недавніх часів, не вироблені нашою епохою, яка, скоріше, дає нам серйозні підстави для песимістичних настроїв і невтішних прогнозів. Ми звертаємося до вічного, до вищого, там шукаємо порятунку. Ми звертаємося до скарбниці релігійних писань, до істин божественного походження, щоб віднайти сили і наснагу для створення кращого майбутнього.

У сучасному світі згадані суспільства займають свої історич
но визначені позиції, проте глобалізація культурних процесів вно
сить суттєві зміни в традиційні культурні орієнтації. Поряд з тра
диційними, властивими кожному типу культури орієнтаціями,
слід говорити про
глобальні культурні орієнтації сучасності. Ос
мислення цього феномену становить особливу проблему куль
турологічної науки.
232 ~т        ,    ,  -;^.—    "    ■  ;     ■'-.т^т-^-^


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

4^в „^

8.2. Культурні орієнтації в різних типах культур

8.2.1. Культурні орієнтації Китаю

Культурні орієнтації Китаю складалися протягом дуже тривалого часу. Якщо брати до уваги традиціоналістський характер китайського суспільства, то багато стародавніх уявлень цього народу є чинними і нині. Китайці завжди глибоко поважали свої традиції, оберігали їх від зовнішніх впливів, що дозволило цій величезній країні зберегти свою унікальність і життєдайність культурних надбань до наших часів.

Найбільш стародавні релігійно-міфологічні уявлення Китаю орієнтовані астрологічно. Двома протилежними космічними силами, що виділилися з безформенного темного Хаосу і впорядкували його, є Ян (небесне начало) і Інь (земне начало). Надалі уявлення про Ян та Інь як два антагоністичні і в той же час невід'ємні одне від одного начала розвиваються і набувають значення концептуальних опозицій типово китайського мислення. Це протилежність світла і темряви, освітленої і тіньової сторін гори, тепла і холоду, впертості і поступливості, чоловічого і жіночого. Пізніше склався загальнокитайський культ Неба (Тянь). Країну почали називати Піднебесною. Воля Неба уявлялася найвищою силою, яка створила все існуюче на землі і надалі керує всім. До Неба апелювали найбільш знані китайські мудреці. Небу поклонялися і будували храми для цього культу. Величний храм Неба можна побачити в Пекіні.

У письмових джерелах стародавнього Китаю йдеться про п'ять початків світу: <=>воду, ^вогонь, ^дерево, ^>метал і ^землю. Називаються також п'ять явищ природи: Фдощ, ^сонячне сяйво, Фспека, Фхолод, Фвітер. Від їх своєчасності залежить добробут народу. Дія природних сил знаходиться в безпосередньому зв'язку з моральністю і розумом правителя. Для культури Китаю з давніх часів характерні етичні акценти як в релігії, так і в філософії та політиці. Давні міфологічні персонажі поступово набрали соціального статусу, стали правителями - імпера-

"■^^^ 233


^°-

**&

Культурологія

торами, придворними чиновниками. Поступово складається уяв лення про Дао (шлях) - одне з базових понять китайської культури. Дао - космічний і моральний закон, який обумовлює буття природи і людей. Всі стосунки між людьми здавна підпорядковувалися складному ритуалу (Лі), який мав світоглядне значення з вагомим моральним елементом.

В одному з поважних китайських письмових джерел говориться, що Лі заснований на постійності Неба, порядку на землі і в поведінці народу. Світський ритуал взаємовідносин між вищими і нижчими мав безпосередній зв'язок із специфічним для Китаю культом померлих предків. Китайці постійно молилися духам предків, приносили жертви - в найдавніші часи людські; в оселях створювався домашній вівтар з табличками духів; батько сім'ї відправляв церемонію перед табличками. Цей культ в Китаї розвинувся як ніде більше.

На державному рівні одним з головних напрямів діяльності суспільства було відправлення культу імператорських предків. Вшанування старших знаходило конкретні форми в підкоренні владі (імператору і чиновникам, всім вищеим чиновникам), в повазі до батьків (Сяо), в покорі старшому братові (Ді). Старший брат був єдиним спадкоємцем у сім'ї. З часом розвинулося навіть домашнє рабство, і батьки могли продавати своїх дітей. Молоді брали шлюб за домовленістю батьків, нікого не цікавили почуття наречених.

Великий вплив на формування культурних орієнтацій китайського суспільства мали вчення і діяльність видатного мудреця давніх часів Конфуція (511 -479 рр. до Н.Х.) та його послідовників.

них орієнтацій китайського суспільства.

У міркуваннях про Небо Конфуцій дотримувався традиційних уявлень, викладених в стародавній книзі Ші Цзін. Небо є найвищою      силою,      воно

Основні положеннями конфуціанства, пізніше стали підґрунтям формування культур-культ Неба

культ предків

культ людини

культ церемоній як закону суспільного життя, побудованого за велінням Неба

234


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

*&°~. ; «^*

слідкує за справедливістю на землі, збереженням порядку в

суспільстві. Право керувати країною надається Небом тільки доброму і турботливому правителю - Тянь Цзи (Сину Неба) і забирається в того, хто своєю негідною поведінкою і недбалістю завдає багато лиха народові. На службі правителів перебували астрологи, які через спостереження за небесними явищами доводили до керівництва веління Неба. За якістю роботи астрологів слідкували конфуціанці. Якщо ставалося надзвичайне лихо, що тлумачилося як гнів неба, правителі царств чи навіть сам імператор мали здійснити спеціальні обряди спокути. Контроль за цим також здійснювали конфуціанці.

Подальший розвиток в конфуціанстві одержав старовинний китайський культ предків. Конфуцій сконцентрував увагу на такому аспекті цього культу, як синівське вшанування батьків (Сяо), вважаючи його найвищою цінністю для людини. Сяо полягало у служінні батькам за правилами Лі, похованні їх, посмертних жертвоприношеннях за цими правилами. Героїчні приклади синівського вшанування батьків містяться у збірнику "24 приклади Сяо ", на яких вчилися поведінці в сім'ї китайські діти багатьох поколінь. Конфуціанський культ предків і норми Сяо спричинили культ великої сім'ї, клану. Людина була, перш за все, членом родини, клану, а вже потім громадянином. Утворилися великі родини, які намагалися народжувати більше дітей. Така орієнтація і нині є важливою складовою китайської культури, хоч в умовах демографічної кризи це створює серйозні проблеми, які намагаються вирішувати на державному рівні.

Серцевиною конфуціанства є вчення про ідеальну людину і суспільство. Сучасне не влаштовує Конфуція, і він прагне повернутися до минулого. Концепція "виправлення імен" обґрунтовує спроби привести всі речі у відповідність до їх значень у минулому. Конфуцій вчив, що в плині змін правитель, чиновник, батько, син повинні бути такими не тільки за назвою, але і насправді. Орієнтація на минуле, обґрунтована і розвинута в конфуціанстві, є основою традиціоналізму китайської культури.

У творі "Лунь Юй" ("Бесіди і висловлювання"), складеному учнями Конфуція, змальовано ідеальну людину Цзюн Цзи, яка ^знає веління Неба, *=>шанує великих людей і ^прислухається до

= щ  — 235


^„ . З її . <^

слів мудреців. Протилежністю цього ідеалу є низька людина Сяо Жень, яка <=їживе і ^помирає ганебно. Співставлення цих персонажів протягом всього твору дає можливість докладно уявити модель стосунків між людьми в суспільстві, якими вони мають бути, за уявленнями Конфуція. Засадничими в цих стосунках є взаємність, людяність, "золота середина". Ідеальний політик керує країною як мудрий і турботливий батько великої родини, його слухаються охоче, визнаючи його авторитет. Пізніше конфуці-анський ідеал людини став більше пов'язуватися з формальними аспектами поведінки, з етикетом (Лі), і відхилення від нього, особливо з боку освічених осіб, не допускалися.

Під впливом конфуціанства освіченість стала справжнім культом в Китаї. Під освітою розумілося докладне знання класичних древніх текстів, вміння вільно оперувати цитатами і писати твори. Складність письма вимагала довгого і наполегливого навчання. Зате найбільш успішні в цій справі люди отримували високі посади в державному апараті, землі, гроші тощо і були гордістю своєї сім'ї і клану. Ті, хто мали вчений ступінь, і пошукачі користувалися величезною повагою в Китаї. Завдяки конфуціанству престиж вченої людини піднявся так високо, як ніколи до цього ні в Піднебесній, ні в інших країнах Сходу.

Зазначені культурні орієнтації, розвинуті Конфуцієм і його послідовниками на основі традицій, створили фундамент сучасної культури китайського народу і багато в чому зумовили як успіхи, так і значні проблеми цієї країни. Якщо правила моральної поведінки в суспільстві - це надбання конфуціанства, то філософсько-містичні орієнтири китайського менталітету в широкому розумінні цього слова слід шукати в даосизмі.

Даосизм сформувався приблизно в ті ж часи, що і конфуціанство - в середині І тис. до Н.Х. Основоположником цієї системи є Лао Цзи, який народився приблизно в 604 р. до Н. X. Відомостей про нього збереглося небагато. Він був хранителем архівів в місті Чжоу. Мудрець Лао не заснував школи. Свої роздуми він виклав в книзі "Дао Де Цзін " ("Книга про Дао і Де ") на прохання одного з митників. Після цього він зник назавжди, перетнувши кордон Індії. З часом він був обожнений.

Вихідним в даосизмі є вчення про Дао. Воно відоме з дуже давніх
236  і ^^;


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

<^Є . . - д^

народних уявлень, є важливим в конфуціанстві, в інших філософських та релігійних системах Китаю. Даосизм поглибив і розвинув його. Дао почали тлумачити як закон всього існуючого, який організує всесвіт і людське життя. Це також першоначало, субстанція, кінець існування. Дао можна тлумачити як ніщо, яке, однак, породжує все існуюче. Дао повинно бути зразком для мудреця, ким би він не був.

За допомогою древнього Дао можна управляти життям

теперішніх часів.
 Дао Де Цзш

Таке управління полягає в тому, щоб надати можливість подіям йти своїм природним шляхом. Правитель - спокійний і бездіяльний. Люди знають лише про його існування. Коли правитель діяльний, народ - нещасний, і навпаки. Справжній правитель попереду всіх, тому що, наслідуючи Дао, ставить себе нижче за всіх. Таким є принцип недіяння (У Вей) в даосизмі, який відображав ставлення до соціальної активності і цілковитої заангажова-ності людини суспільством, що характерне для конфуціанства.

Важливим також є поняття Де, яке означає благо, вище добро. Де діє на космічному і природному рівні, сприяючи дозріванню всіх речей, воно виявляє себе через вибраних і мудрих людей.

Лао Цзи рекомендує в усьому наслідувати Небо. Його мудрець Шен Жень - носій вищого Дао і Де. Він не прагне робити добрі справи, він нічого не виборює, він любить як ближнього, так і дальнього. Він бездіяльний. До почестей і ганьби ставиться з презирством, як до примари. Даоси засуджували війни, оскільки шлях Дао винятково мирний. Мудрий правитель не починає війн, йде на поступки сусідам. Якщо ж перемагає у війні, не радіє і не святкує, адже не можна радіти вбивству людей.

Даоси виробили вчення про досягнення безсмертя. Вони продовжили і розвинули популярну в Китаї орієнтацію на довге життя. Конфуцій також був прибічником довголіття, оскільки лише старість є віком мудрості. Даоське вчення про довголіття і безсмертя має релігійне підґрунтя. Даоси виробили цілу систему ідей, що пояснюють механізм безсмертя людини, і практичні рекомендації тим, хто хоче досягти цієї мети.

- 237


Культурологія

Основні положення даосизму

-► в усьому треба наслідувати Небо

"► треба любити як ближнього, так і дальнього

-► до почестей і ганьби ставитись з презирством, як до примари

-► мудрому правителю не слід починати війни, він має йти на поступки

сусідам -+ лише вільна від знань людина ніколи не хворіє -► старість є віком мудрості -> коли правитель діяльний, народ - нещасний, і навпаки

Послідовники даосизму намагалися знайти еліксири і пілюлі безсмертя, займалися алхімією. Вони розумілися на лікуванні багатьох хвороб. Відома терапевтична китайська медицина - це надбання служителів даоських храмів і монастирів. Проте концепція лікування базувалася на ідеї, що суперечила культу знання в конфуціанстві. Даоси вважали, що лише вільний від знань ніколи не буде хворіти. Даоси приділяли велику увагу астрології, спостерігали небесні явища і складали гороскопи, визначали сприятливі і несприятливі дні. Вони практикували заклинання і обереги - зображення богів, займалися ворожінням. їх запрошували для визначення сприятливих місць для будівництва храмів та інших важливих споруд.

Розквіт даосизму припадає на X - XII ст. н. є., після чого спостерігається його занепад як активної соціальної сили. Попри всі негаразди історії, він увійшов невід'ємною частиною в культуру народу. Достатньо згадати, що відомі китайські правителі і сьогодні дбають про своє здоров'я, використовуючи надбання лаоської медицини, прагнуть довголіття і фактично досягають його. Чудовою є даоська художня спадщина. Даосизм також є своєрідною філософією і релігією Китаю. Можна сказати, що в даосизмі більшою мірою, ніж в інших світоглядних системах, відображена душа народу.

В культурній орієнтації китайського суспільства певний внесок зробив буддизм, чужорідна релігія, яка в зміненому вигляді була прийнята населенням і з часом стала невід'ємною частиною його життя і побуту. Головну позицію займає конфуціанство. Але даосизм і буддизм зайняли своє місце. Відбувся своєрідний розподіл сфер впливу:


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

^о— _ о^*

%за конфуціанськими правилами будувалися стосунки в сім'ї і суспільстві;

^> даосизм панував у царині вірувань, обрядів, магії і містицизму;

% буддисти опікувалися спасінням душі і церемоніями поховання.

У народному житті склалася синкретична релігія, в якій знайшлося місце не лише цим трьом релігійним напрямам, але й численним народним віруванням - в духів міст і сіл, домашніх богів (дверей, вогнища, постелі, худоби, навіть відхожих місць тощо), покровителів ремесел, торгівлі, медицини, довголіття, щастя, багатства, народження дітей. Вірили і в злих духів, бісів, служителів пекла, привидів та ін. На честь днів народження цих численних культових осіб влаштовувалися свята, що відзначалися за місячним календарем. Багато з цих традицій збереглося і в сучасному Китаї, хоч глобалізація і більш тісні зв'язки із західним світом внесли певні корективи в культурні орієнтації цієї надзвичайно традиціоналістської країни.

8.2.2. Культурні орієнтації Індії

Культура Індії належить до найбільш стародавніх. Вже в IV
тис. до Н. X. на цій території склалися організовані форми цивілі
зованого суспільства, а з
III тис. до Н. X. розвивалася цивілізація
високого рівня, створена дравідами, яка от-
 .

римала назву по головних містах, де прово- Лї|*<    І   і    ,,ЛІ
дилися розкопи - Мохенджо-Даро і Хараппа. І '   . адИ

Ця цивілізація біля 2000 р. до Н. X. занепала ' ] і.':     ■ ї %      *•
внаслідок причин, які докладно не встанов-     •    і..
 Щшш

лено, і на ці землі прийшов інший народ - арії, культура якого стала базовою для всього подальшого розвитку Індії. Дравіди жили в долині Інду, арії прийшли в долину Гангу - на відстані тисячі кілометрів. Проте чимало міфологічних і релігійних ідей індуїзму - пануючої релігії Індії - значно раніше зустрічаються і в надбаннях протоіндійської культури. Отже, культурні орієнтації індійського суспільства мають початки в глибинах тисячоліть і цей традиціоналізм відчутно впливає і на сучасну культуру Індії.

І

    Ш Основоположні засади індійської культури мають своїм джерелом індуїзм.

 239


Культурологія

*&°Т-Г^- : —г1  : : : *^

Індуїзмом іменується сукупність найрізноманітніших вірувань

більшості населення Індії, Непалу і Шрі-Ланки, що спираються

на авторитет Вед.

Веди (в пер. - знання) - один з найдавніших стародавніх документів, відомих людству. Перші з них писалися, починаючи з 2500 р. до Н. X. Веди містять міфи про походження Всесвіту, людей і тварин, про богів, є твори світського спрямування. Крім Вед, існує інша література, яку називають ведичною. До неї разом з Ведами (Самхі-тами) належать ще Брахмани, Аран'яки (тексти для лісових аскетів) і Упанішади.

В культурних орієнтаціях індійського суспільства щільно переплітаються релігійні і філософські ідеї. Арії були народом духовним, релігія і філософія не вважалися виключно справою вузької верстви професіоналів, але складали сутнісний елемент свідомості народу. Розмірковуючи над причинами і наслідками всіх явищ, шукаючи органічної єдності у суперечливих явищах життя, люди могли мужньо витримувати випробування і нещастя, зберігаючи гідність і життєрадісність.

Кастова ^\   -ИР брахмани (жерці, філософи, вчителі) система        \-—^ кшатрії (правителі і воїни)

стародавньої   І у   вайш "і (землероби, ремісники і торгівці)

Індії      ^г    р,    иіудри (батраки, слуги, люди неарійського

~ походження)

Внаслідок приходу аріїв до Індії виникли проблеми взаємовідносин різних народів - тих, що прийшли, і місцевих. При подоланні конфліктів і укладенні взаємних угод виробилася кастова система, яка здійснила величезний вплив на релігію, культову практику - всю культуру загалом. Спочатку виник поділ на аріїв і неаріїв. Згодом сформувалися 4 касти - брахмани (жерці, філософи, вчителі), кшатрії (правителі і воїни), вайшТ (землероби, ремісники і торгівці) і шудри (батраки, слуги, люди неарійського походження). Поза кастами знаходилися чандали (недоторкані). Вищою кастою були брахмани, оскільки вважалося, що завдання визначення духовних цінностей, вироблення етичних норм можуть виконувати тільки люди, вільні від матеріальних турбот і інших важливих обов'язків. Вони користувались загальною пошаною. Брахман (в пер. - благочестиве життя) стає ідеалом людини, яка

240


Гема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

%ре — . . _ _^

є вченою і обізнаною, наділеною вищим знанням і чеснотами. Згодом брахмани перетворилися на впливовий жрецький прошарок, який завзято оберігав свої привілеї, проте ідеал цей існує і нині, коли кастову систему в Індії формально скасовано.

Культурні орієнтації Індії базуються на низці концепцій індуїзму. Це уявлення про дхарму, яка є частиною ріти - загального морального закону, що спрямовує життя Всесвіту і всього, що є в ньому. В соціальному житті індусів дхарма здійснюється через карму і касти. Статус індивіда визначений ще до його народження сукупністю добрих і поганих вчинків, які він зробив в попередньому житті (закон карми). Місце людини в космічній еволюції щільно пов'язане з дією реінкарнаціїї (доктриною переселення душ, сансарою), згідно з якою душа - частинка Вищого Духа - перебуває послідовно в різних тілах, наближуючись до повного позбавлення від тілесних оболонок, тобто до чистого Духа. Соціальний статус людини визначається кастовою приналежністю батьків. Кастою визначається професія, соціальні зв'язки, права і обов'язки людини. Найкраще, що може робити людина - доброчесно виконувати свої обов'язки. Тоді може в наступному народженні опинитися у вищій касті. В іншому разі може бути покарана через народження в гіршій касті, а можливо, і не в людській подобі. Крім того, карають і в цьому житті іноді навіть вигнанням зі свого середовища.

Значний внесок в подальше формування культурних орієнтацій Індії зробив брахманізм, вчення брахманів, які з розмаїття ведичних вірувань виділили певні положення і надали окремим богам визначальних функцій у світобудові. Брахманізм в основному спирається на філософські ведичні тексти - Упанішади (в пер. -сидіти біля ніг). Вищим знанням вважається інтуїтивне. Головна увага приділяється етиці особистого вдосконалення. Стиль цього твору - це записи бесід вчителів і учнів, відверте і допитливе обговорення питань, що хвилюють співбесідників.

В усьому світі немає вченої праці...такої благотворної і величної, як Упанішади... Вони - плоди вищої мудрості... Рано чи пізно їм судилося стати релігією народу... Вивчення Упанішад було втіхою мого життя, і воно стане втіхою мені і в смерті.

Артур Шопенгауер

' ~~ 241

16 Культурологія


Культурологія

Згідно з уявленнями брахманізму, світ є тільки примарою, це -майя, породжена діяльністю божественної субстанції, безособової і безякісної - Брахманом, тотожним із світовою душею - Ат-маном. На чолі пантеону богів було поставлено трійцю (три-муртї), триєдиний образ, що символізував створення світу, його існування і загибель. Три фази індійської космології були ототожнені з трьома богами. Це Брахма - Бог-творець, Війту - Бог-хранитель, уособлення вічно живої природи, і Шива - Бог-руйні-вник, що втілює перебіг життя і смерті, він пов'язаний із старовинними культами родючості. Процес руйнування відбувається під час танцю Шиви - цей сюжет полюбляли митці Індії. Згодом брахманізм поділився на дві гілки - шанувальників Вішну (вай-шнави або вішнуїти) і тих, хто поклонявся Шиві (шайви або ши-ваїти). Такий розподіл існує і нині в Індії, причому культ вішнуїзму має більше прихильників.

В "Упанішадах", де імена окремих богів зустрічаються рідко, Вішну згадується неодноразово і асоціюється з поняттям мокша (кінець шляху, звільнення), яке означає мету релігійного вдосконалення людини. У вішнуїзмі розвинулася і набрала завершеного вигляду ідея аватари - втілення Бога в земних істотах. В пізніших формах вішнуїзму це верховне божество втілюється в тваринних аватарах (черепахи, риби, кабана, лева, коня, корови, царя мавп). Звідси шанобливе ставлення індусів до тварин, особливо до корови. Згодом втілення набирають антропоморфного вигляду (Крішна, Рама, Будда тощо).

У соціальному і особистому житті індусів спостерігається тотальна сакралізація. Релігія для індуса в усі періоди загалом ототожнюється з життям, а життя - з релігією. Обрядова практика і поведінка відзначаються надзвичайною складністю і різноманітністю. Повсякденне життя і думки людини, належні їй справи ретельно розписані. Все життя від народження дитини до похорон і поминок регламентується спеціальними обрядами (санскара-ми), які обґрунтовуються поси-

242


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

*р° . <^>

ланнями на безліч священних текстів. Адже вдосконалюючи себе духовно і виконуючи обов'язки, людина сприяє покращенню світу, але може відігравати і негативну роль своїми вчинками і навіть думками, гальмуючи загальний розвиток світу і понижуючи його духовність. Життєвий шлях арія розділено на 4 стадії. Перша -юність, час навчання, виховання самодисципліни. Юнака приводили до вчителя, і там він жив, вивчаючи Веди і допомагаючи вчителю у домашньому господарстві. Друга стадія - життя в сімТ, мирські справи, третя - служіння суспільству (державна служба, політична діяльність тощо). Остання стадія - життя відлюдника, який поринає в глибини пізнання себе і Бога. Докладна регламентація стосується сім'ї і шлюбу, особливо щодо становища жінок, їх обов'язків по відношенню до чоловіка, його батьків та інших родичів, які вважаються вищими за статусом, ніж родичі дружини. Саме в сім'ї спочатку, а вже згодом в касті, клані, варні отримував індус свої перші уявлення про нерівність, спричинену релігійним підґрунтям і відображену в соціальній структурі суспільства. Регулятивна функція індуїзму гарантувалася психологією віруючого, його внутрішнім самоконтролем. Благочестивий індус завжди прагнув чесно і максимально повно виконувати всі необхідні релігійні приписи. На цьому базувалася і нині ґрунтується індійська культура.

  Стадії життєвого шляху арія

 перша - юність, час навчання, виховання самодисципліни

друга стадія - життя в сім "і, мирські справи

 *■ третя -- служіння суспільству (державна служба, політична діяль
ність тощо)

четверта стадія - життя відлюдника, який поринає в глибини пізнання

себе і Бога

Певні корективи у типово індійські культурні орієнтації вне
сли
Рамакрішна, видатний духовний вчитель Індії XIX ст. і його
учень
Свамі Вівекананда. Вони вважаються реформаторами індуї
зму, і ті нові тенденції, яких зазнала індійська культура в
XIX -
XX ст., в значній мірі - наслідок їх ідей і діяльності. Рамакрішна
вважав істинними всі шляхи богопізнання, але надавав перевагу
бхакті - шляху любові. Він дуже поважав інший шлях - джнана
(шлях знання), проте вважав його досягнення дуже сумнівним.
Водночас бхакті є універсальним і не суперечить джнана, оскіль-
"~ 243


ки Бог з любові до віруючого може подарувати йому і знання Брахмана. Рамакрішна вчив, що сутність кожної релігії і головна мета життя людини - пізнання Бога. Слід виконувати всі приписи своєї релігії і не сумніватись в них, адже Бог не попустить, щоб той, хто шукає його, помилився. Бог присутній в усьому. Він прихований від людських очей, хоч і перебуває в людському серці. Між людиною і Богом знаходиться майя (спокуси зовнішнього світу, а також людське "его"). Майя перекручує сприйняття Бога і світу, роблячи світ більш реальним, ніж Бог, хоч насправді це не так. Спокуси зовнішні - не найбільша перепона для людини на шляху до Бога. Гіршим є "его", від якого можна повністю відійти, тільки занурюючись у самадхі, тобто стан блаженства, коли людина пізнає істину про те, що Брахман є його внутрішньою свідомістю. Однак "его" повертається після виходу із самадхі. Рамакрішна вводить нове поняття дайя, тобто те, що веде до Бога. Дайя - любов без протиставлення і вибірковості, до всіх людей без винятку.

Рамакрішна дає багато порад мирянам. Він вважав, що немає нічого гріховного в звичайному житті, немає особливої необхідності ставати аскетом, слід лише відріктися від спокус. Визнаючи реальність світу, він вважав активну діяльність в ньому бажаною, проте людина, виконуючи свої обов'язки, не повинна бути прив'язаною до цього світу і їй слід за всіх умов думати про Бога і шукати його. Серцевиною вчення Рамакрішни (що було незвичним з боку індуїського жерця і проповідника) є підтримка активної діяльності на благо інших людей і суспільства.

Учень Рамакрішни Вівекананда, також жрець, висував на перший план не служіння Богу, а народу. Активна цілеспрямована громадська діяльність, що має на меті зміну існуючих порядків, була для нього більш важливою, ніж віра в Бога, знання священних текстів і відправлення обрядів.

Якщо ви шукаєте власного спасіння, ваш шлях прямує в пекло! Невже ви не здатні присвятити життя служінню іншим? В наступному народженні ви зможете вивчати веданту і інші філософські системи. А це життя віддайте іншим...

Свамі Вівекананда

244


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

■*&

*§>»

  Основні положення вчення Ромакрішни

 істинними є всі шляхи богопізнання

►■ бхакті - шлях любові - є універсальним шляхом і не суперечить джнана

- шляху знання, оскільки Бог з любові до віруючого може подарувати йому і знання Брахмана

сутність кожної релігії і головна мета життя людини - пізнання Бога

Бог присутній в усьому. Він прихований від людських очей, хоч і

перебуває в людському серці

між: людиною і Богом знаходиться майя - спокуси зовнішнього світу,

а також: людське „ его "

немає нічого гріховного в звичайному житті, немає особливої необ
хідності ставати аскетом, слід лише відрікшися від спокус

людина повинна активно діяти на благо інших людей і суспільства

виконуючи свої обов'язки людина, не повинна бути прив'язаною до

цього світу, їй слід за всіх умов думати про Бога і шукати його

Така орієнтація на зміну суспільного життя типово індійськими шляхами стала відчутною у формуванні і кінцевій перемозі руху за незалежність Індії під проводом духовного лідера Ма-хатми Ганді, в діяльності видатних політиків Індії Джавахарла-ла Неру, Індіри Ганді, Раджива Ганді. І досі партія Індійський Національний Конгрес має найбільшу серед інших партій популярність в Індії. її лідери традиційно очолюють уряд цієї країни, що є свідченням глибокого розуміння ідеологами цієї партії глибинних прагнень народу, основних засад його культури, що сформувалась впродовж тисячоліть.

Значний вплив на культурні орієнтації індійського суспільства мав буддизм, започаткований в Індії в VI ст. до Н. X. Його основоположник Будда походив із кшатріїв, від народження мав ім'я Сіддхартха і був принцем. Згодом він покинув родину і своє багатство і відправився на пошуки істинного шляху і правди. Суть його вчення можна сформулювати як чотири благородні істини:

%• Життя є стражданням;

^> Причиною страждань є жага життя, бажання;

% Можливе звільнення від страждань через подолання бажань;

% Восьмиступеневий шлях звільнення від страждань.

245


Культурологія

*9*   іґ *&

Ці істини були проголошені Буддою у Бенареській проповіді.

Від брахманізму буддизм відрізняється орієнтацією не на особисте спасіння, а на служіння багатьом, хто шукає спасіння. Вчення Будди відрізняється дуже високим рівнем моральності. В поведінці рекомендації буддизму орієнтовані на ^подолання зла, •=>відсіч злу, ^допомогу виникненню добра, ^підтримку добра.

У буддизмі знайшли продовження і розвиток такі позитивні моральні принципи індуїзму:

Фповага до людини та її справи,

^терпимість до інших народів і культур,

^прагнення до пошуків істини людського існування та інші.

Багато спільного є в понятійних системах індуїзму і буддизму. Проте буддизм набув поширення в багатьох країнах світу - Китаї, Тібеті, Японії, Таїланді, Цейлоні, В'єтнамі, Монголії і Камбоджі, а індуїзм лишився світоглядом переважно індійського народу. В Індії, на батьківщині буддизм поступово був у більшості витіснений індуїзмом, хоч у світогляді і життєвих орієнтирах збереглося багато релігійних і моральних норм Будди. Дещо в буддизмі було несумісним з традиціями індійської громади, зокрема принцип ненасильства (ахімса), неприйняття кастовості тощо. Буддизм іманентно присутній в культурних орієнтаціях сучасного індійського суспільства, проте дотримання всіх норм буд-дистської етики суперечило тому устрою життя, що формувався тисячоліттями на основі індуїзму і авторитету Вед, який був відкинутий Буддою.

8.2.3. Арабо-мусульманські культурні орієнтації

Формування культурних орієнтацій арабського світу визначається ісламом, світовою релігією, що зумовлює характер діяльності суспільства, ціннісні пріоритети як громадського, так і приватного життя людей. Ця релігія виникла в першій половині VII ст. Родоначальником ісламу був Маго-мет, який став головним пророком Аллаха. І хоч за переказами вже від самого народження доля Магомета була визначена, до свого служіння він пройшов нелегкий життєвий шлях. Він був

246     ;       ;      —       ^^^ 


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

*р» . в^

пастухом, займався торгівлею, був торговим посередником багатої вдови Хатіджі, з якою потім одружився. У мить осяяння йому з'явився ангел, який оголосив волю Аллаха щодо магометового призначення і показав йому письмена на свитку. Ці тексти згодом стали основою Корану - головної священної книги ісламу. Після цієї події Магомет став пророком-проповідником, який закликав до покірності волі Аллаха. Покірність - основа віри в Аллаха, визначальна риса віруючих цієї релігії. Власне тому вони звуться муслімами або мусульманами, що в перекладі означає "покірні". Магомет проповідував також про певний спосіб життя, якого вимагає від мусульман Аллах.

Іслам виник в Аравії, де здавна жили араби-скотарі. Поширеною була торгівля, центром якої була Мекка. Там почалася проповідницька діяльність Магомета, хоч згодом він вимушений був переселитися в Медіну, де і прожив до кінця життя. Пізніше на цих землях виникає велика держава - Арабський халіфат, який веде активну завойовницьку політику. Підкорені народи (від Іспанії до Середньої Азії) приймають іслам, більшою мірою не через насильницьку ісламізацію, а через економічні стимули з боку арабських правителів - халіфів. Немусульмани повинні були платити більш високі податки, ніж вірні Аллаха. В такий спосіб відбувалася ісламізація різних народів, які, маючи власні, іноді значно витонченіші форми релігійних віросповідань (Єгипет, Персія та ін.), вимушені були приймати іслам. Існує думка про те, що ці народи вже були підготовлені до прийняття монотеїстичної релігії і тому процес ісламізації не був занадто болючим для них. Проте серед підкорених були і ті, що вже прийняли християнство, але також мусіли перейти до ісламу. Нині спостерігаємо певне повернення в середовищі немусульман в ісламських країнах до своїх автохтонних релігій. Так, в Ірані збільшується число прибічників зороастризму.

Перехід у мусульманство простий за формою. Треба визнати
Аллаха наймогутнішим, наймилосерднішим, єдиним безсмертним
Богом і в присутності свідків виголосити: "Немає Бога, окрім
Аллаха, і Магомет - божий посланець".
Це означає укладення
угоди з Аллахом. Не допускається розірвання цієї угоди, в іншо
му випадку зрадника чекає смерть. Отже, Аллах - найвища
цінність арабської культури. Він все створив, все знає, все пе-
- 247


Культурологія

*£?*> «^*

редбачив і постійно опікується своїми прибічниками, які повинні

бути повністю вірними і відданими йому. Аллахові допомагають вірні йому ангели Джабраїл, Михаїл, Ісрафіл та Ізраїл, сумлінні виконавці його волі. Так, Джабраїл, відвідавши Магомета, повідомив пророка про місійне служіння і познайомив з основами майбутнього Корану. Ворогом Аллаха є шайтан - Ібліс, у минулому ангел, що не послухався Аллаха. За це Ібліс був скинутий з неба і почав шкодити людям. Того, хто слухається шайтана, чекає пекельний вогонь. Аллах перебуває поза світом і спілкується з людьми через своїх посланців - пророків. Один з пророків Ібрахім мав двобій з шайтаном і переміг його в долині поблизу Мекки. Пам'ятаючи про це, віруючі під час паломництва в Мекку здійснюють обряд побиття шайтана. Збираються величезні натовпи, оскільки час обряду обмежений певною датою. В такі моменти трапляються смертні випадки через велике скупчення і давку. Проте ця смерть серед мусульман не розцінюється як нещастя, оскільки віруючий потрапляє просто до раю. В ісламі існує оповідь про чудовисько Даджала, якого прикуто ланцюгами на острові посеред океану. Його охороняють і годують джинни. Напередодні кінця світу Даджал звільниться і це буде час жорстокого панування, звільнення від якого прийде від пророка їси ібн Маріам, що зійде з неба. Пророк Магомет отримав одкровення від Бога щодо їси (Ісуса в християнстві) в таких словах:

...Я був благословенний в той день, коли народився, і благословенний буду в день моєї смерті; і нехай буде мир мені в той день, коли я знову повстану до життя.

Коран, 19: 34

Вірних мусульман, які вірно служили Аллаху, терпіли, молилися, давали подаяння, чекає рай - сади вічності.

Людину створено Аллахом з глини після ангелів і джиннів. Створивши людину, Аллах наказав ангелам впасти на землю, щоб поклонитися їй. Ангел Ібліс з погорди відмовився і був покараний Аллахом. Адам і Хава, яку було створено для нього, мали перспективу щасливого життя, але Ібліс спокусив Хаву. Люди скуштували від дерева вічності і скоїли гріхопадіння. Після цього на шляху до радісного життя людей чекали неймовірні муки. Пройти

248


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

і£* ■ 0^>

достойно цей шлях можна лише зберігаючи вірність Аллаху і ретельно дотримуючись всіх правил, встановлених для мусульман.

Викладені вище положення містяться в Корані, священній книзі, яка є основою культури ісламського світу. Коран (в пер. з араб, "кур'ан" - читання) створено на межі - VII - VIII ст. н. є. В ньому містяться ^проповіді, ^обрядові і юридичні установлення, &зак-линання, Фмолитви, ^повчальні розповіді і приповідки, виголошені Магометом в містах Мекка і Медіна. Коран заборонялося перекладати іншими мовами, тому всі народи, які прийняли мусульманство, повинні були засвоїти арабську мову. З мовою поступово відбувалася арабізація, яка стала додатковим фактором формування культурних орієнтацій ісламського світу. Відбувалося формування менталітету і способу життя арабізованого світу, характерними рисами якого є активність, войовничість, здатність до ризику і наполегливість у досягненні мети.

Другою священною книгою є Сунна, зібрання священних переказів про дії і висловлювання Магомета, створені пізніше. Важливим джерелом культурних орієнтацій мусульман є також Шаріат (в пер. - належний шлях) - зведення мусульманських правових і теологічних нормативів, що проголошені ісламом вічним і незмінним наслідком божих установлень. Шаріат було створено в VII - XII ст. Згідно з релігійно-етичними приписами, що містяться в ньому, всі мусульмани є рівними перед Аллахом і кожен покірний волі Аллаха є воїном ісламу.

Священні тексти відіграють велику роль в ісламській культурі. З цим пов'язане культивування знання, вивчення текстів, розвиток науки та філософії, які в певний час випереджували західну культуру. Художня культура відзначається тим, що в ній розвивалося лише те, що пов'язане з текстом. Засуджувалося ідолопоклонство, тому не постали зображувальні мистецтва. В ісламі заборонено зображувати Аллаха і все божественне, людину і навіть тварин. Дозволені лише рослинні орнаменти. Тому живопис не міг розвиватись. Каліграфія, поезія - головні види мистецтва. Храми, на відміну від західних, прикрашаються не скульптурою, а майстерно виконаними текстами.

-. ,^5^; 249


Культурологія

*9* . ї—її. . «^

Соціальна структура ісламського суспільства безпосередньо пов'язана з теологічними засадами, викладеними в священних книгах. Аллах керує всім світом, але будучи позасвітовою сутністю, не спілкується з людьми безпосередньо, він звертається до людей через посередників - махді (обрані). Ці месії час від часу з'являються, щоб покращити життя людей, проте справи на землі йдуть все гірше, наближуючись до кінця світу. Втілення сили Аллаха відбувається в уммі - мусульманській громаді, яка контролює життя, мислення, побут кожного індивіда. Поза уммою неможливе благочестиве життя і спасіння.

Мусульманська культура ^виключає встановлену згори соціальну нерівність, закритість і недоторканість привілеїв окремих прошарків суспільства. Всіляко заохочується і теологічно обґрунтовується ^активність, 0 підприємливість, Асоціальна мобільність. 0Таланти, 0сміливість, Фризик, 0випадок - все це праведні шляхи, що можуть допомогти людині досягти успіху у житті. Невипадково надзвичайно популярний нині в світі бразильський письменник Паоло Коельйо відправляє свого молодого героя християнина Сантьяго з Андалузії, який прагне здійснити свої мрії, знайти свої скарби, у мандрівку арабськими країнами. Там Сантьяго зустрічає людей, які надихають його на здійснення задуму, заохочують до ризику і допомагають, коли він хоче зупинитися або втрачає надію. Цілком у дусі фаталістичного оптимізму мусульманської культури є такі думки Паоло Коельйо з його твору "Алхімік":

Досягти здійснення своєї долі - це єдиний справжній обов 'язок людини... Всі люди, поки вони ще молоді, знають свою долю... Проте з плином часу таємнича сила починає їх запевнювати в тому, що домогтися втілення їх долі неможливо. Сила ця здається недоброю, але насправді вона вказує людині на те, як здійснити свою долю. Вона готує   до цього дух і волю людини.

Паоло Коельйо

Мусульманська культура виробила систему правил і регламентацій, які є обов'язковими для нормального життя в спільноті. Недотримання або порушення цих засад загрожує позбавленням соціального захисту, а іноді і фізичним знищенням. Прийнято го-

250 її


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

: ^

„    , , ворити про 5 стовпів

шахада (молитва) . г        ,

ісламу, тобто п ять го-

саум (піст) ловних і необхідних за-

хадж (паломництво)       сад мусульманського

віросповідання.
закят (милостиня) Першим   є   символ

джихад (боротьба за віру)   віри під назвою шахада

("Нема Бога, крім Аллаха..."). Це також молитва {салат), яку здійснюють п'ять разів на день. Молитвою правовірний мусульманин засвідчує своє поклоніння Богові і вдячність йому. Молячись, віруючі час від часу торкаються чолом землі, визнаючи в такий спосіб велич Бога. Час молитви регламентовано, і людина молиться в будь-якому місці, де в цей час перебуває. В людних місцях, особливо в містах, де є мечеті, особливий служитель муедзин закликає з мінарету людей до молитви.

Важливим установленням є піст (саум), якого дотримуються протягом цілого місяцю рамазан. Постити починають на світанку і закінчують після заходу сонця. В цей час не можна їсти, пити, курити, мати статеві стосунки. Ці заборони не обов'язкові для дітей, хворих і старих людей, мандрівників, вагітних жінок, які можуть перенести саум на інший час. Піст привчає людей до дисципліни і нагадує про місяць, в який було повідомлено перші вірші Корану.

Принаймні один раз в житті мусульманин повинен здійснити паломництво (хадж). Ця традиція йде від Авраама. Хадж відбувається з 7 по 10 день останнього місяця мусульманського календаря. Хадж полягає в наступному: вірні прибувають до Мекки і там перш за все обходять сім разів навколо чорного каменю Кааби, після цього двічі вклоняються місцю Авраама і йдуть до священного колодязю Замзам, згодом переходять між двома пагорбами на знак терпіння і наполегливості Хаджар, матері Ізмаїла. Паломники виголошують в цей час слова: "Підкоряюсь Тобі, Господи, підкоряюсь". Потім вони приєднуються до тих, хто йде в долину Арафат, відпочивають там і йдуть в долину Міна, щоб кинути камені у три стовпи, що символізують шайтана. Після цього паломники здійснюють жертвоприношення тварини і повертаються до Кааби, щоб зробити прощальний обхід. М'ясо жер-


Культурологія

-**&

'мусульманськакультуратеоцентрична, світське життя в усіх його проявах підпорядковано релігії на чолі ієрархії цінностей перебуває Аллах, який в своєму слові - Корані повідомив вищі істини через пророків, найзначнішим з яких був Магомет Бог також визначив той шлях, яким має йти правовірний сила Аллаха на землі виявляється через громаду віруючих - умму окрема людина, індивід, протягом всього життя підкоряється волі Аллаха і регламентаціям, встановленим для умми на основі Корану, Сунни і Шаріату не забороняється, навіть у певних випадках заохочується самогубство жінка є особою значно менш вартісною, ніж чоловік, вона має повністю підкорятися чоловікові, що становить її головну чесноту за порадами пророка Магомета, мусульманин повинен вести себе благородно з дружиною

твенної тварини роздають бідним умми. На завершення паломники відвідують гробницю пророка Магомета в Медині.

Правовірний мусульманин має також давати закят (милостиню, податок для бідних). Розмір закяту становить 2,5 відсотки від розміру капіталу. Віра в Бога, за мусульманськими уявленнями, має виявлятися через добрі діяння, головним різновидом яких є цей податок.

Важливим положенням мусульманського віровчення і способу життя є також джихад (в пер. - зусилля, наполегливість), який означає боротьбу за віру, священну війну. В першу чергу, це боротьба з собою задля морального та релігійного вдосконалення. Інший принцип джихаду - боротьба, що передбачає застосування зброї, з метою захистити іслам чи поширити його. Цей припис ісламу допускає застосування будь-яких засобів для поширення ісламу, в тому числі війну проти невірних. Невірних розглядали в мусульманських державах як нерівних із правовірними. Стосовно до невірних допустимими були хитрість, жорстокість, підступність. Разом з тим, джихад передбачав терпимість до послідовників релігій Святого Писання, християн та іудеїв - людей Біблії.

252


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

*&<> «^^

З викладеного вище можна зробити певні висновки про характер культурних орієнтацій мусульманських суспільств. Мусульманська культура теоцентрична, світське життя в усіх його проявах підпорядковано релігії. На чолі ієрархії цінностей перебуває Аллах, який в своєму слові - Корані повідомив вищі істини через пророків, головним з яких був Магомет. Бог також визначив той шлях, яким має йти правовірний. Сила Аллаха на землі виявляється через громаду віруючих - умму. Окрема людина, індивід, протягом всього життя підкоряється волі Аллаха і регламентаціям, встановленим для умми на основі Корану, Сунни і Шаріату.

У мусульманському світі не відбувалося секуляризації, не було також достатньо впливового руху, подібного до гуманізму в Європі. Тому цінність життя звичайної людини є порівняно низькою, її найбільшими чеснотами є покірність і терпіння. В мусульманстві не забороняється, навіть у певних випадках заохочується самогубство. І досі жінка є особою значно менш вартісною, ніж чоловік. Вона має повністю підкорятися чоловікові, що становить її головну чесноту. Жінки обмежені в своїх правах, у деяких мусульманських країнах повинні носити чадру, хоч це є не припис Корану, а традиція. За релігійними уявленнями, невідомо, чи жінка має душу. Разом з тим, правовірний мусульманин, за порадами пророка Магомета, повинен вести себе благородно з дружиною.

Увага! У^ Деякі жінки мусульманського світу \.

у^       були відомими особистостями, брали     
у^   активну участь в громадських справах і навіть у ^ч.
у/у    війнах. Так, дружина Магомета Хатіджі була першою,     >^
у/   кому він повідомив про Боже об'явлення, і надалі значно сприяла \.
\^       
поширенню віровчення. І нині ми можемо спостерігати, як       У\
>* жінки, що перебувають в родинних стосунках з у^

^^^харизматичними лідерами мусульманських країн, у^ >^      іноді займають головні посади в уряді.      У\

8.2.4. Християнські культурні орієнтації

Культурні орієнтації сучасного Заходу є синтезом здобутків різних народів. Культура західного світу, за образним висловлюванням Ервіна Тойфєля, відомого німецького політика і громадського діяча, ґрунтується на трьох пагорбах: ^першим є Ак-

 253


Культурологія

^>

рополь (філософія), ^другим - Ко лізей (право) і ^третім - Голгофа (релігія). Всі ці чинники в переплетенні і складній суперечливій взаємодії породили іудео-христи-янський тип культури - найбільш динамічний фактор загальносвітової історії. Дуже активний і особливо енергійний нині ісламський світ в значній мірі сформувався під впливом іудаїзму та християнства і розвивався у взаємовідносинах із християнськими спільнотами. В основі сучасного глобального протистояння християнського і мусульманського світів є, безперечно, конфлікт ціннісних систем та ідеалів, а отже, культурних орієнтацій.

Християнство виникло в І ст. н. є. в Римській імперії. Воно сформувалося на базі іудаїзму і зберігає багато спільного з релігією єврейського народу. Проте суттєві різниці дуже скоро зробили нову релігію самостійною і самодостатньою. Вона несла в собі великий потенціал, який розгортався з часом і продовжує розвиватись і нині. Більшість віруючих сучасного світу є християнами, відлік земного часу відбувається від Різдва Христова, і з цим повинні співставляти виміри історичного часу в суспільствах нехристиянського світу, хоч всередині цих країн можуть використовуватися інші системи виміру.

На формування християнства великий вплив мали ідеї месіанства, властиві віровченням Стародавнього Єгипту, Персії, Вавілону, Іудеї, есхатологічні уявлення попередніх часів, а також інтелектуальні досягнення античних мислителів, особливо положення про створення світу Богом, про сина Божого як посередника між Богом і світом, про людський гріх, про душевну рівність всіх людей перед Богом.

Основним джерелом християнського віровчення є "Новий за
повіт",
де містяться 4 Євангелії, розповідь про життя і діяльність
учнів
Ісуса Христа, послання апостолів і "Об'явлення св. їв. Бо
гослова".
Для всіх християн канонічне значення мають і книги
"Старого Заповіту". Проте саме "Новий Заповіт" є концентра
цією християнського віросповідання. Коротко суть християнства
міститься в
"Символі віри", що був прийнятий в 325 р. на Нікейсь-
254 


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

*р» ■ ,—«^

кому і в 381 р. на Константинопольському Вселенських соборах. На перших церковних соборах зазначалося, що Ісус Христос є істинним Богом, який народжений від Бога Отця до початку всіх віків і є так само вічним, як і Бог Отець. Він є народженим, не-сотвореним і одноістотним з Богом Отцем. Важливим є положення про Святу Трійцю, тобто, що Бог Отець, Бог Син і Бог Святий Дух є рівними і одноістотними. Визнавалося поєднання в Ісусі Христі після того, як він став чоловіком, божественного і людського. Ісус Христос - досконалий Бог і досконала людина. Діва Марія оголошена Пресвятою Богородицею. На одному із соборів було засуджено іконоборство, дозволено мати в церквах зображення Хреста Господнього, святих ікон і поклонятися їм.

   Особливості   культурних орієнтацій християнства

Бог є любов, любов є необмеженою і всеохоплюючою в її проявах до

Бога і до ближнього, а також до ворога
> Бог не робить різниці між: людьми, він любить всіх однаково, всі

народи є рівними
життя Христа є ідеалом для віруючих. Його життя, вчинки, ставлення

до інших, звершення в ім'я людей - все це є гідні зразки наслідування

 у страждання очищує і облагороджує людину, воно реально прилучає

її до Бога

1віруючий у Христа прагне і намагається виконувати те, що міститься

в Законі, він серцем тяжіє до праведного життя. Це добре розуміли християнські мислителі, зокрема український геній Г. Сковорода

Християнство стало релігією, яка дала відповідь на важливі питання життя людей кризової епохи. Воно дарувало багатьом знедоленим надію на спасіння. Сам Бог так полюбив світ, що віддав свого єдинородного сина на муки і смерть задля викуплення гріхів і створення можливості для них подолати смерть і знайти втрачене Царство Боже. Бог християнства інакший, ніж в інших релігіях. Головна його характеристика - це любов, яка є основоположною заповідю і настановою, ідеалом і метою християнської культури, її головною культурною орієнтацією.

Улюблені, любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога!

Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!
 І Івана 4:7-8


Культурологія

^д * ї£ д^

Однією з дуже суттєвих орієнтацій християнства є рівність між народами і між людьми. Бог не робить різниці між людьми, він любить всіх однаково. Цим християнство значно відрізняється від національно-державних релігій, зокрема від індуїзму та іудаїзму. Немає обраного народу, ані елліна, ані іудея немає для Бога, а в усьому є Христос.

Те, що Христос став чоловіком, жив в людському образі, перетерпів людські муки і постраждав заради спасіння людей, піднімає людину так високо, як в жодній з інших релігій і культур. Саме цим зумовлений антропоцентризм християнської культури і звеличення людини, яке в епоху Відродження привело до гуманістичного світогляду.

Бог у вигляді людини! Не у вигляді тварини..., але й не у вигляді абстрактних понять. Абсолютного, метафізичного, нескінченного і т. ін., але й не грецький Боголюбський персонаж, "людина в собі", - ні, а "людина для інших!" - ось чому Розп'ятий.

Дітріх Бонхоффер

256


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

*£Є __ д^>

Страждання займає значне місце і в інших релігіях. Так, важливою культурною орієнтацією в буддистьких спільнотах є уникання страждання, позбавлення від нього. Метою буддиста є нірвана - стан не тільки повного позбавлення від страждань, але ліквідація самого кореню страждань, яким є земне життя. Що ж стосується християнина, то йому немає потреби остаточно відмовлятися від земного життя, його завдань, проблем, суперечностей задля того, щоб прагнути вічності і спасіння. Навпаки, як і сам Христос, людина повинна вичерпати земну чашу до дна, гідно пронести свій хрест.

Увага! __ - ; 

Земна доля християнина — це

життя, страждання, розп 'яття і воскресіння разом із

Христом.

Моральні настанови християнства - це не правила впорядкування зовнішньої поведінки, це звернення до внутрішніх мотивів людських дій. Поділивши людину на два начала - тіло і душу -християнство рішуче акцентує перевагу духа над тілом. Складовою частиною християнської моралі є десять заповідей "Старого заповіту", яку ще прийнято називати Законом. Власне, ці заповіді регламентують життя людини, дають йому зовнішні орієнтири, проте внутрішнього, вищого сенсу життю християнина надає любов. Християнин не може бути спасенний ділами Закону, він може бути звинувачений Законом, оскільки, як зазначає апостол Павло, "...Законом бо гріх пізнається" (Римлян 3:20). Пізнання гріха означає не спасіння, а засудження, оскільки "всі згрішили, і позбавлені Божої слави" (Римлян 3:23), тобто Закон не здатний врятувати жодного з грішників. Єдиним, хто виконав Закон на землі, був Христос.

А тепер, без Закону, правда Божа з 'явилась, про яку свідчать

Закон і Пророки. А Божа правда через віру в Ісуса Христа в

усіх і на всіх, хто вірує...  Ґп „ „, „_ч

7 *х Ап. Павло (Римлян 3:21-22)

Отже, головною настановою християнина є віра у Христа і життя за Христовим прикладом, виконання заповіді любові. В католицизмі особливо акцентується важливість добрих справ.

=5 257

17 Культурологія


Культурологія Тобто Закон не відкидається, не ігнорується. Христос неодноразово говорить своїм учням, що він прийшов не відмінити Закон, а виповнити його. Адже віра спричиняє відповідну поведінку. Віруючий у Христа прагне і намагається виконувати те, що міститься в Законі, він серцем тяжіє до праведного життя. Це добре розуміли християнські мислителі, зокрема український геній Г. Сковорода.

Вся десятисловія (десяти заповідей) сила вміщаєшся в одном сем имени Любов. Она єсть вечнім союзом между богом и человеком. Она огонь єсть невидимій, которьім серце разпаляется к божію слову или воле, а посему и сама она єсть бог.

Григорій Сковорода

Заповіді Божі, за Євангеліями, спрямовані до людської душі, сприймаються, перш за все, серцем. Пізніше апостол Павло в цьому значенні застосовує поняття совісті, запозичене з античної культури. Надалі совість стає одним з основоположних понять християнського віровчення і всієї християнської культури загалом. Совість становить важливу культурну орієнтацію християнського світу і сьогодні і набуває особливого значення в контексті принципу свободи совісті. Цей принцип був сформульований видатним релігійним реформатором XVI ст. Мартіном Лю-тером. Він вважав, що світське правління регламентується законами, застосування яких правомірне лише до зовнішньої людини, її майна і тіла, але не до душі, над якою панує один лише Бог.

Принципи свободи совісті і релігії пізніше були відображені в

Я не можу підкорити свою віру ані папі, ані Собору, ...бо небезпечно для християнина   говорити проти своєї совісті.

Мартін Лютер

і » '

ст.18 Всезагальної Декларації прав людини, яка є одним з епохаль
них документів і позитивним кроком на шляху втілення в міжна
родну практику християнських засад взаємовідносин між людьми.
Орієнтація на внутрішнє, духовне зумовила більшу свободу і
різноманітність проявів релігійності в християнських, ніж в інших
типах суспільств. Динамічність, постійні пошуки праведності,
адекватності Божим настановам у житті людей спричиняли
258. 


Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

фв . __ д^*

релігійні розходження, схизми, реформації. Так, у 1054 р. відбулося масштабне розділення єдиного до того часу християнського світу на два християнські світи, які з часом дуже розійшлися в своїх культурних орієнтаціях. Це ж стосується Реформації XVI ст., коли набув розповсюдження протестантизм, який вніс в подальший розвиток західного християнства нові культурні акценти. Проте всі ці зміни відбуваються в межах християнського світогляду і християнської культури. Християнське віровчення містить в собі багато можливостей, які дають імпульси подальшого розвитку культури. Ті чи інші ідеї з часом виступають на передній план і зумовлюють певні орієнтації в житті суспільства.

Зокрема, з епохи протестантизму суттєво змінюється ставлення до багатства. В первинному християнстві ми спостерігаємо негативну позицію щодо збагачення, матеріальної заможності. "Не збирайте скарбів на землі", - це християнське положення було суттєвою складовою моралі в християнстві. Накопичення багатств сприймається в культурі як гріховне, і цим породжене релігійне і культурне меценатство як спокутування гріха. З часом ставлення до заможності змінюється і стає відверто позитивним в протестантській етиці. Це також ґрунтується на євангельських положеннях, зокрема про гріховність дій, які символічно описані в притчі про таланти.

З XIII ст. в Європі розпочався процес секуляризації, аналогу якого немає в культурах нехристиянського типу. Наслідком було розмежування сфер релігійного і мирського життя в країнах західного світу. Причинами цього був не лише розвиток природничих наук, які, здавалося б, спростували багато догматів християнського віровчення. В самому цьому віровченні іманентно присутні можливості подібного розвитку суспільства. Коли Христос говорить про Богове і Кесареве, про Царство Своє, яке не від цього світу - тут вже містяться перспективи секуляризації.

Культурна парадигма минулих століть виходила з того, що релігія атрибутивно притаманна людині. Сучасний етап буття людини західного світу відрізняється радикальною безрелігійністю. Процес секуляризації з часів Відродження поступово охоплював все більш широкі ділянки людської діяльності - природничі науки, філософію, політику, мораль, мистецтво. Люди в усіх

  259


Культурологія важливих питаннях навчилися обходитися власними силами, без залучення Бога. Вже більш ніж 100 років це стосується і релігійних проблем. Бога вилучено не тільки з галузі науки, але й з більшості сфер людського існування. Ще лишаються так звані "останні людські питання" - смерть, провина і т. ін., на які можуть дати відповіді лише Бог і релігія. Деякі теологи на цій підставі говорять, що сучасні люди - безбожники, а світовий розвиток стає антихристиянським.

Проте безрелігійність не є синонімом антихристиянської позиції. Про це говорять видатні теологи сучасності, зокрема Дітріх Бон-хоффер, який глибоко проаналізував основні тенденції сучасного світу. Нерелігійний розвиток багатьох сфер людського життя, навпаки, підсилює і поглиблює правду Христового віровчення. Християнство все більше переходить туди, де воно має бути - у сферу внутрішнього духовного життя і звідти керує всіма зовнішніми проявами життя людини.

Поширення християнства в світі не було адекватним дійсній християнізації світу. Після прийняття християнства країнами Заходу під його назвою в багатьох сферах життя панували язичницькі культурні орієнтації. Криваві міжусобиці, війни, інквізиція минулих століть вражають своєю несумісністю з християнським віровченням. На життя західних країн значно вплинули і далі впливають культурні орієнтації античного світу, зокрема в галузі права, які є, безперечно, важливим досягненням і необхідним етапом на шляху до справжньої християнізації. Згадаємо також про важливу роль Закону, який є здобутком іудейської культури. Можна сказати, що життя за Законом нині є еталоном сучасних демократій. Проте Закон, хоча і необхідний, але недостатній для утвердження християнських культурних орієнтацій. Потрібним є сходження Святого Духа. Під час П'ятидесятниці апостоли в Єрусалимі отримали Святого Духа, і в них "було одне серце і одна душа" (Дії 4:32). І хоч, як відзначав видатний релігійний мислитель В. Соловйов, християнська світова спільнота на загал до цієї пори ще не дожила до своєї П'ятидесятниці, певні процеси в світі свідчать про позитивні тенденції в цьому напрямі.

8 травня 2004 р. в німецькому місті Штутгарт відбувся христи
янський конгрес
"Разом в Європі". Лідери християнських рухів і гро-
260 м              ' їГ=-,


*р*

 Тема 8. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства

 ^

8.3. Глобальні культурні орієнтації сучасного світу, їх вплив на культуру України

Сучасний світовий культурний простір в XX - XXI ст. значно ущільнився завдяки різним факторам. Це засоби транспорту і зв'язку, ринкова економіка і новітні технології, поширення західних стандартів політичного і громадського життя, в якому на перше місце вийшли принципи свободи і демократії, масова культура, а також християнізація багатьох народів світу завдяки активній місіонерській діяльності християнських церков.

Спостерігаємо зростання взаємного впливу культурних орієнтацій різних типів культур. Християнська культура домінує в сучасному світі, помітним є тенденція до засвоєння і адаптації християнських цінностей в межах інших культурних типів. Зокрема, образ Хриспш певним чином засвоюється сучасною формою індуїзму - кришнаїзмом, в якому Христос оголошується сином Крішни.

Все більшого поширення набуває месіанський іудаїзм, який визнає Христа сином Божим і Месією. Традиційним є визнання Ісуса Христа одним з головних пророків в ісламі. Разом з тим і сучасна християнська культура загалом є в значній мірі толерантною до інших вірувань і релігій. Поширений нині в світі екуменічний рух все більше орієнтується не тільки на взаємне порозуміння між християнами різних конфесій, але й на діалог з представниками нехристиянських релігій.

Екуменічні процеси стали впливовим фактором міжнародного життя і глобальної міждержавної політики. Вони інтенсивно розвиваються і на теренах України. Характерними рисами екуменічних процесів є терпимість і толерантність, які, з християнської точки зору, є виявом любові до всіх людей, незважаючи на їх віру, національність, стать, майновий стан тощо.


Культурологія