73651

Економічна система

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

Сутність та структура економічної системи. Національні та міжнародна економічні системи. Формування глобальної економічної системи У результаті вивчення даної теми студенти зможуть поглибити власні знання які стосуються розуміння природи визначальних характеристик і особливостей функціонування економічних систем. Сутність та структура економічної системи Проблема економічних систем суспільства їх генезису чинників та логіки становлення є однією з найбільш актуальних у сучасній економічній науці.

Украинкский

2014-12-19

430.38 KB

2 чел.

Тема 3. ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА (4 год.)

Лекція 1

3.1. Сутність та структура економічної системи

3.2. Відносини власності

3.3. Домогосподарства, підприємства (фірми), сектори економіки, кластери, внутрішні регіони, регулятивні інститути

Лекція 2

3.4. Типи і моделі економічних систем та їх еволюція

3.5. Національні та міжнародна економічні системи

3.6. Формування глобальної економічної системи

У результаті вивчення даної теми студенти зможуть поглибити власні знання, які стосуються розуміння природи, визначальних характеристик і особливостей функціонування економічних систем. Особлива увага в лекції приділена типологізації економічних систем, їхній структурі, сутнісним ознакам і характеристикам національних, міжнародних та глобальної економічних систем.

Опанування даної теми дозволить студенту використати набуті знання у своїй подальшій навчальній і науковій роботі, зокрема під час підготовки семінарських занять, рефератів, курсових робіт, різного роду наукових досліджень. Засвоєння наведеного матеріалу сприятиме формуванню функціональних компетенцій у студентів у частині їхньої здатності об’єктивно оцінювати існуючу макроекономічну ситуацію в державі, аналізувати національні моделі економічних систем і тенденції міжнародного та глобального економічного розвитку загалом.

3.1. Сутність та структура економічної системи

Проблема економічних систем суспільства, їх генезису, чинників та логіки становлення є однією з найбільш актуальних у сучасній економічній науці. Це зумовлено багатьма причинами, серед яких насамперед виділяється необхідність розкриття і глибокого усвідомлення закономірностей еволюції економічних систем з метою конструювання відповідної економічної та соціальної політики, а також пошук різними країнами оптимальних соціально-економічних моделей їх стратегічної суспільної трансформації.

Загалом, під поняттям “система” (від гр. systema – складене із частин, об’єднане), що є одним із головних в економічній науці, розуміють у самому широкому значенні впорядковану сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів. У деякому сенсі цю категорію можна протиставляти категорії “хаосу”. Взаємодія окремих елементів системи породжує у ній такі властивості, якими не володіє жоден елемент цієї системи окремо.

Іншими словами, система, на відміну від простої сукупності елементів – це такий об’єкт, властивості якого не зводяться лише до властивостей його складових. Такий принцип появи у цілого властивостей, які не випливають з властивостей окремих частин, відомим зарубіжним дослідником У.Ешбі був названий принципом емерджентності.

Сутність економічної системи визначається і разом з тим залежить від конкретної історичної сукупності економічних відносин, яка відповідає певному рівню розвитку продуктивних сил і розвивається на основі дії об'єктивних економічних законів і суб'єктивних чинників. Інакше кажучи, економічна система – це обшир дії виробничих відносин і продуктивних сил, а їх взаємодія характеризує сукупність видів та організаційних форм господарювання. Розглянемо найпоширеніші у науковій літературі визначення економічної системи (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Визначення різними авторами наукової категорії

економічної системи

Автор, праця

Визначення

Бєляєв О. “Політична економія”

Економічна система – це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя.

Бєляєв О. “Сучасні економічні системи”

Економічна система – це комплекс підсистем, що об’єднані загальними ознаками та утворюють соціально-економічну цілісність.

Климко Г.Н.,

Несторенко В.П.

“Основи економічної теорії: політ економічний аспект”

Економічна система – це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності.

Кульчицький Б. В. Сучасні економічні системи: навч. пос.

Економічна система суспільства – це система механізмів та інституцій, що забезпечують організацію виробництва й розподілу створених у суспільстві матеріальних і духовних благ, спосіб, яким вирішується проблема нестачі ресурсів і досягаються відповідні економічні цілі.

Економічна система суспільства – це складне системне утворення, що пронизує усі сфери життєдіяльності суспільства та, поєднуючи чинники виробництва з урахуванням панівних цінностей і, відповідно, інституцій, форм власності, забезпечує створення матеріальних та духовних благ і на цій основі – самовідтворення суспільства.

Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє: До ефективніших суспільств. Доповідь Римському клубові

Економічна система – спосіб організації виробництва і розподілу створеного у суспільстві багатства.

Стівен Роузфілд. Порівнюємо економічні системи

Економічні системи – це сукупності саморегульованих та регульованих культурою видів діяльності, спрямованих на досягнення корисності, що їх здійснюють шляхом добровільного обміну, взаємних чи односторонніх обов’язків або доручень за умов обмеженості ресурсів.

Шимко П. “Оптимальне управління економічними системами”

Економічна система – це система суспільного виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ, основною функцією якої є максимальне задоволення потреб населення у товарах та послугах.

Булатов А. “Економіка”

Економічна система – це сукупність усіх економічних процесів, здійснюваних у суспільстві на основі сформованих у ньому відносин власності і господарського механізму.

Нурєєв Р. “Курс мікроекономіки”

Економічна система – це сукупність економічних елементів, що формують певну цілісність, економічну структуру суспільства, єдність відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

Грегорі П., Стюарт Р. “Порівняння економічних систем”

Економічна система – це організаційна структура, за посередництвом якої приймаються управлінські рішення і реалізуються дії, направлені на виробництво, розподіл і споживання благ у межах певного географічного регіону.

Зайдель Х., Теммен Р. “Основи вчення про економіку”

Економічна система – це організація людських ресурсів і машин, а також розподілу матеріальних благ, направлена на зменшення нестачі у забезпеченні цими благами.

Бузгалін А., Колганов А. “Введення у компаративістику”

Економічна система – це історично визначена, локалізована у соціально-економічному часі і просторі, система виробничих відносин.

Відяпін В. “Економічна теорія”

Економічна система – це особливим чином впорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних та нематеріальних благ і послуг.

Однією з найважливіших характеристик системи є її структура. Під структурою системи розуміють сукупність складових її елементів і характер постійних, стійких у часі зв’язків між ними. Будь-яка складна система, очевидно, володіє множиною структур, пов’язаних між собою. Сталі взаємні зв’язки елементів системи, що забезпечують її цілісність, й формують структуру економічної системи, конкретний зміст якої багатомірний і залежить від мети та завдань дослідника. До вагомих структурних елементів економічної системи, які є водночас її підсистемами, належать:

– економічні відносини;

– продуктивні сили суспільства;

– механізм господарювання.

Основною, найважливішою ланкою економічної системи є економічні відносини, які визначають глибинний пласт кожного способу виробництва. Економічні відносини – відносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання благ. Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини (які водночас є структурними елементами економічних відносин).

Організаційно-економічні відносини мають місце у конкретних галузях народного господарства, наприклад, у торгівлі, громадському харчуванні, науці, освіті тощо. Самі ці галузі є предметом конкретних економічних наук. Організаційно-економічні відносини – це відносини у сфері кредиту, фінансів, маркетингу, менеджменту, грошового обігу, бірж тощо. До них належать форми і методи господарювання, ринкова система, підприємництво, товарно-грошові відносини.

Соціально-економічні відносини охоплюють питання забезпечення інтересів людей, окремої людини. Всі економічні процеси, що відбуваються у суспільстві, повинні забезпечити поліпшення життєвого рівня народу. Людина – мета суспільного виробництва і соціально-економічні відносини не повинні використовувати людину лише як виробника, як "фактор виробництва". Людина – не засіб, а кінцева мета створення матеріальних благ. Не людина для виробництва, а навпаки, виробництво для людини. Необхідно будувати такі соціально-економічні відносини, щоб інтереси переважної більшості населення країни відображали стан її економіки.

Техніко-економічні відносини стосуються насамперед виробничо-господарської діяльності матеріальної сфери, підприємств, їх підрозділів та об'єднань, їх впливу на виробничо-господарську практику розвитку техніки, технології й організації виробництва. Техніко-економічні відносини охоплюють також питання використання виробничих потужностей галузей та їх складових – заводів, шахт, будмайданчиків, залізничних, тролейбусних і трамвайних депо, сільгосппідприємств тощо, використання сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Ці відносини відображають найважливіші сторони роботи підприємства в тісному взаємозв'язку з технікою і технологією виробництва, найповнішу характеристику технічного, організаційного й економічного становища на цьому підприємстві, ступінь концентрації, спеціалізації, механізації та автоматизації виробничих процесів, застосування прогресивних технологій.

Матеріальною основою економічної системи є продуктивні сили. Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певними економічними законами. Продуктивні сили – це система факторів, які забезпечують перетворення речовин природи у життєві блага для задоволення потреб суспільства. Продуктивні сили є системою суб’єктивних (людина) та речових (техніка і предмети праці) елементів, необхідних для процесу матеріального виробництва. Вони включають в себе, крім людини, засоби праці – це перш за все знаряддя праці, знаряддя виробничого процесу (інструменти, машини тощо), умови праці, а також виробничі будівлі, залізниці та шосейні дороги, освоєні водні шляхи, канали, засоби зв’язку тощо та предмети праці. Однак, головною продуктивною силою суспільства є люди, які приводять у рух всі інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ включена в процес виробництва і характеризується деякими властивостями: – по-перше, певним рівнем і складом фізичних сил; – по-друге, навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці; – по-третє, психічними здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями. Таким чином, психічні, ідеальні властивості людей є моментами продуктивних сил суспільства. Все це дозволяє людині виступати не лише головним елементом продуктивних сил, але й рушійною силою їх розвитку. Факторами розвитку продуктивних сил є: всебічний розвиток людини, розвиток освіти і науки, розвиток техніки і технологій, удосконалення організації та управління.

Сучасні продуктивні сили потребують не лише збалансованості між галузями й підгалузями народного господарства країни, а часто й синхронності їх дій. Продуктивні сили не лише визначають рівень продуктивності суспільної праці, а й змінюють навколишнє середовище, причому як у бік поліпшення, наприклад, у результаті побудови дамб, гребель для запобігання повеням, насадження лісів тощо, так і деколи у бік погіршення екологічного стану у разі виникнення небезпеки техногенних катастроф.

Третій структурний елемент економічної системи – механізм господарювання – це функціональний бік виробничих відносин, який відображає взаємодію останніх з продуктивними силами і надбудовою. До нього належать глибинні, докорінні, сутнісні відносини – відносини власності і поверхневі – організаційні структури та конкретні форми господарювання. Отже, господарський механізм – це сукупність організаційних структур, конкретних форм господарювання і методів управління, які базуються на певних відносинах власності. Господарський механізм, на відміну від виробничих відносин, є поверхневим шаром, що не зменшує його значення і ролі у функціонуванні економічних систем, адже йдеться про механізм господарювання кожного способу виробництва, про форму реалізації пануючої власності на засоби виробництва, про виявлення і поєднання економічних інтересів суспільства. Крім організаційних структур продуктивних сил, що виступають у конкретних формах суспільного поділу праці, господарський механізм включає методи управління, значення яких дедалі більше зростає, надбудовні відносини – правові, політичні, соціальні і відповідні їм організаційні структури. Також механізм господарювання – це механізм дії та використання економічних законів.

Будь-яка економічна система виконує певні, визначальні, щодо її сутності і змісту, функції: створення матеріальних благ у відповідних кількісних і якісних параметрах; визначення комбінацій економічних ресурсів (землі, робочої сили, технологій тощо), від яких залежить створення матеріальних благ; координація всіх видів економічної діяльності; визначення споживача вироблених благ; забезпечення системного функціонування економіки в усіх її видах і формах (державних підприємствах, приватній діяльності, домогосподарствах тощо); реалізація соціальних завдань.

3.2. Відносини власності

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Як соціально-економічна категорія, власність визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування. Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів. Отже, власність – це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей-продуктів праці. Власність у юридичному трактуванні – це встановлення майнових прав між людьми, за яких виявляється річ чи сукупність речей (об’єкти власності), які належать певній особі чи їх групі (суб’єкти власності), та визначаються види власників, яким належить вказане майно.

Суб’єкти власності – це індивіди, фізичні особи, які в процесі привласнення-відчуження матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва – окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо. Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці, уся сукупність благ.

Категорія власності, як будь-яка інша, має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі:

1) власність – це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі;

2) власність – це результат суспільного розвитку, а не окремої людини;

3) власність – це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг;

4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами;

5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника;

6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі;

7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.

Як відомо, людське суспільство, зрештою, організовується в різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини між людьми, у тому числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами. Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури.

Категорії "володіння", "розпорядження" і "користування" виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів власності. Мова йде про функції цих суб’єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб’єктами в процесі реалізації таких функцій. Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності. Розпорядження – це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності. Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності.

Структура власності представляє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. Тип, форму, вид власності не можна зрозуміти без аналізу відносин привласнення, взаємодії суб’єктів власності, системи її об’єктів. Так, тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва. Форма власності – це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Сучасна економічна система характеризується багатоманітними формами і різновидами власності (рис. 3.1).

Тип власності

Суспільна

Приватна

Змішана

Форма власності

Державна

Колективна

Індивід.-

трудова

З найманою працею

Вид власності

Загальнодержавна

Муніципальна (комунальнана)

Кооперативна

Акціонерна

Партнерська

Власність громадських організацій

Власність релігійних і культових організацій

Одноособова

Сімейна

Індивідуальна з застосуванням найм. праці

Монополістична

Корпоративна

Державно-колективна

Державно-приватна

Приватно-колективна

Спільна з залученням іноземного капіталу

Інші

Рис. 3.1. Основні типи, форми і види власності в економічній системі

Суспільна власність – така, де три її функції – володіння, розпорядження, користування – належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння й управління. Наприклад, акціонерна, або корпоративна, власність – юридично приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, колективному капіталі, але економічний зміст її реалізується вже через колективне право володіння, розпорядження і користування.

Приватна власність – така, за якої три функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави.

Результативність власності залежить від реалізації прав власності та її юридичної форми. Право власності – це зовнішня, або юридична, форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси та явища. Визначення і розмежування прав власності фіксують основоположні принципи взаємовідносин господарських суб’єктів з приводу привласнення об’єктів власності. Це свого роду "правила гри" – правила коректної економічної поведінки щодо майнових відносин, котрі пронизують усі сфери економічного життя. Якщо такі правила сформульовані нечітко або неконкретно (наприклад, взаємосуперечливі чи залишають поза увагою деякі сфери майнових відносин, перешкоджають ефективному перерозподілу прав власності), то наслідками цього є ерозія господарської мотивації, а згодом і самої економічної системи.

Пучок прав власності – це правова теорія, яка використовується для визначення природи об’єкта власності, згідно із якою об’єкт власності (майно, нерухомість, ресурси тощо) представляє собою не матеріальний чи нематеріальний предмет як такий, а сукупність прав, пов’язаних з ним, що можуть бути продані окремо, таких як права володіння, використання, контролю, отримання вигоди, розпорядження власністю. Найбільш повна специфікація пучків прав власності визначена відомими західними економістами Р.Коузом, А.Алчіаном, А.Оноре та ін. ще на початку 1960-х рр. і включає в себе 11 пунктів:

– право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

– право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

– право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

– право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;

– право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

– право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

– право на передачу благ у спадок;

– право на безстроковість володіння благом;

– заборона на використання способом, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;

– право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;

– право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.

Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є основою різноманітності видів приватної форми власності.

3.3. Суб’єкти економічної системи

Економічна наука виокремлює шість основних суб’єктів сучасних економічних систем:

 домашні (сімейні) господарства;

– підприємства (фірми) різних видів, форм і господарської спеціалізації;

– сектори економіки;

– кластери;

– внутрішні регіони;

– регулятивні інститути.

Домашні господарства

Первинним (базовим) суб’єктом економічних відносин є домашнє господарство. В економічному плані під цим розуміється група осіб, які пов’язані родинними стосунками і ведуть спільне господарство для сімейного споживання. Тому саме поняття “домогосподарство” близьке до поняття сімейне господарство у традиційному розумінні: сім’я – це люди, пов’язані родинними зв’язками, мають спільні доходи і спільно їх використовують (сім’я може складатись і з однієї людини). Отже, домашнє господарство – це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї або групи осіб, об’єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в економіку та одержує натомість кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності.

Домашні господарства постачають підприємствам незамінні виробничі ресурси: робочу силу, підприємницькі здібності, а також капітал, землю тощо. Формування в домашніх господарствах споживчого попиту – необхідна умова стимулювання розвитку будь-якої економіки. Домашнє господарство є одним з найактивніших суб’єктів економічних відносин суспільства, оскільки саме в ньому виникають первинні економічні потреби, формуються первинні економічні інтереси, які стимулюють розвиток суспільного виробництва.

Підприємство

В XVIIIна початку XIX ст. основним економічним суб’єктом вважався індивід. Він розглядався як інструмент багатства та могутності держави. Однак, уже з кінця XIX ст. в якості активних і потужних економічних суб’єктів стають групи людей, які функціонують у складі різноманітних об’єднань – підприємств (фірм). Під сучасним поняттям «підприємство» розуміється самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Воно має дві обов’язкові економічні ознаки: по-перше, виробництво продукції або послуг для задоволення суспільних потреб; по-друге, одержання прибутку (доходу). Розрізняють такі поняття: організаційна форма підприємства; економічна форма підприємства; тип підприємства.

Підприємства мають такі ознаки:

– виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого господарств);

– організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);

– фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначати напрямки економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрямки розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та обліку).

Організаційна форма підприємства – це спосіб взаємозв’язку окремих елементів продуктивних сил (факторів виробництва). З цієї точки зору підприємства можуть виступати як заводи, фабрики, комбінати, трести і т. п. Економічна форма підприємства являє собою господарські або економічні зв’язки і має такі конкретні форми, як бюджетне, орендне, кооперативне, акціонерне тощо. Різноманіття економічних та організаційних форм підприємства розвивається у межах історично визначених відносин власності, що характеризують тип підприємств: приватні (недержавні), до яких часто відносять і колективні (кооперативні), державні, змішані.

Підприємство на Заході зазвичай знане як фірма. У сучасній економічній теорії фірма – це, з одного боку, організація, що перетворює вихідні ресурси на кінцевий продукт, а з іншого – юридично самостійна форма існування бізнесу, відповідним чином зареєстрована підприємницька одиниця, що має комерційну самостійність. Нею може бути як велика корпорація, так і невелика компанія.

Сектори економіки

Секторальна структура національної економіки характеризує поділ економіки країни за секторами, типами та формами власності, за організаційно-правовими формами підприємництва і є узагальненою характеристикою якісного рівня розвитку економічної системи в цілому. Сектор економіки – велика частина економіки, якій притаманні схожі спільні характеристики, що дозволяє виокремити її від інших частин народного господарства у теоретичних та практичних цілях.

За формами господарювання розрізняють приватний, державний та інші сектори економіки. Приватний сектор економіки – частина економіки країни, що прямим чином не перебуває під контролем держави. Його складають домогосподарства і фірми з приватним капіталом. Приватний сектор поділяється на корпоративний, фінансовий та індивідуальний сектори економіки. Державний сектор – частина економіки країни, яка повністю контролюється державними органами та перебуває у власності держави. Державний сектор економіки складають: освіта, охорона здоров’я, сфера соціальних послуг, громадський транспорт, національні і місцеві державні підприємства та державні корпорації.

На Заході для осмислення направленості економічного розвитку країн ще в 1930-х рр. була розроблена теорія секторальної структури економічної системи (теорія структурних змін), авторами якої стали відомі економісти А.Фішер і К.Кларк. На основі досліджень західних економістів, ураховуючи постіндустріальні тенденції в економіці, у тому числі значення інформації та торгівлі, що постійно зростає, організаційно-функціональну структуру сучасних національних економік можна подати у вигляді п’яти секторів, що поєднують такі галузеві ринки:

– первинний, або видобувний, сировинний – галузі видобувної промисловості та сільського господарства (вугільні, газові, нафтопереробні, гірничорудні підприємства, заготівлі деревини, рибальства, сільського господарства, гірничо-збагачувальні тощо);

– вторинний, або обробний – обробна промисловість та будівництво (нафтопереробної промисловості, металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості, машинобудування та металообробної промисловості, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості, промбудматеріалів, легкої та харчової промисловості);

– третинний, або інфраструктурний – промислові послуги та послуги щодо забезпечення життєдіяльності людини (залізничного, повітряного та водного транспорту, зв’язку, електроенергетики, водопостачання, теплопостачання тощо).

Подальший розвиток поданої теорії супроводжувався виокремленням із третинного сектору ще двох. Зокрема, російський вчений В.Іноземцев виокремив як:

– четвертий, або розподільчо-обмінний – фінансів, страхування, операцій з нерухомістю тощо;

– п’ятий, або соціально-управлінський – медичних послуг, освіти, спорту, туризму, науки, інформації тощо.

В цілому, класифікація галузевих ринків за секторами економіки дозволяє проаналізувати структуру національної економіки, визначити необхідні напрямки її вдосконалення, розробити ефективні методи та інструменти стимулювання розвитку галузевих ринків у межах пріоритетних секторів економіки. Серед основних пропорцій, що визначають секторальну структуру, можна виділити: співвідношення між підприємницьким сектором, сектором домогосподарств, державним сектором та зовнішнім сектором в створенні та розподілі ВВП країни; співвідношення між частками приватної, державної, колективної та змішаної форм власності; співвідношення між організаційно-правовими формами підприємницької діяльності з урахуванням рівнів концентрації й централізації виробництва та капіталу (між кількістю та обсягом виробництва великих, середніх та малих підприємств). На галузеві пропорції, окрім наукового-технічного прогресу, впливають рівень витрат на інноваційно-інвестиційну діяльність як на загальнодержавному рівні, так і на рівні конкретних підприємств; величина та кваліфікаційна характеристики залучених трудових ресурсів; економічні фактори; інтеграційні процеси та міжнародний поділ праці в умовах глобалізації.

Фахівці часто та умовно розрізняють реальний та фінансовий сектори економіки країни. В реальному секторі економіки створюються товари і послуги, а фінансовий (грошовий) покликаний обслуговувати сектор, в якому реально виробляється продукція. Інколи виділяють внутрішній та зовнішній сектори економіки. Внутрішній представляють національні товаровиробники, які націлені на внутрішній попит, а зовнішній сектор складають підприємства-експортери.

Кластери

Зростаюча кількість досліджень по всьому світу свідчить, що географічна близькість відповідних економічних видів діяльності дає можливість сприяти більш високому рівню продуктивності та інновацій у тому чи іншому регіоні. Кластери, тобто розташовані у безпосередній своїй близькості кінцеві виробники, постачальники, постачальники послуг, дослідницькі лабораторії, навчальні заклади та інші установи у певній економічній сфері, є важливими рушійними факторами розвитку економічної системи не лише регіонального, а й макро- та міжнародного рівня.

Поняття кластеру у західній літературі було введено в економічну теорію відомим американським економістом М.Портером, який визначав цю структуру таким чином: “кластер – це сконцентровані за географічною ознакою групи взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов’язаних з їхньою діяльністю організацій (наприклад, університетів, агентств зі стандартизації, а також торговельних об’єднань) у певних сферах, які конкурують між собою, але разом з тим ведуть спільну роботу”. Таким чином, аби бути кластером, група географічно близьких і взаємопов’язаних компаній і зв’язаних з ними організацій повинна діяти у певній сфері, характеризуватися спільною діяльністю і взаємодоповнювати одна одну.

Необхідно відмітити, що кластерний розвиток економіки – це певний інструмент бізнесу. Ринково орієнтоване суспільство формує правила діяльності своїх господарюючих суб’єктів через закони, взаємовідносини, банківський сектор, інститути підтримки тощо. Тому кластер, існуючий в рамках даних правил – це не що інше, як особливим чином організований простір, який дозволяє успішно розвиватися великим фірмам, малим підприємствам, постачальникам (обладнання, комплектуючих, спеціалізованих послуг), об’єктам інфраструктури, науково-дослідницьким центрам, вузам та іншим організаціям. При цьому важливо, що в кластері досягається синергійний ефект, оскільки участь конкуруючих підприємств стає взаємовигідною.

На відміну від звичайних форм кооперації і координації суб’єктів кластерні системи характеризуються такими особливостями:

– наявністю підприємств-лідерів, відповідальних за довгострокову господарську, інноваційну та інші стратегії всієї системи;

– територіальною локалізацією основної маси господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи;

– стійкістю коопераційних зв’язків господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи, домінуючим значенням цих зв’язків для більшості її учасників;

– довгостроковою координацією взаємодії учасників системи в рамках її бізнес-програм і стратегічних цілей.

Таким чином, кластер – це передусім соціальне явище, яке формується в результаті об’єднання зусиль людей та організацій задля задоволення своїх економічних інтересів. При цьому регіони, на території яких складаються кластери, стають лідерами економічного розвитку. Вони визначають в цілому конкурентоспроможність національної економіки. Регіони, що не мають кластерів, займають гірше економічне положення, а в більшості випадків перетворюються на депресивні території.

Внутрішні регіони

В сучасних умовах ринкових трансформацій задля забезпечення необхідних для економічного розвитку національної економіки різноманітних ресурсів і доходів перед регіонами багатьох країн особливо актуалізуються проблеми самовизначення в загальній системі відтворювальних відносин. Необхідність управління економічним розвитком в регіоні обумовлена в першу чергу загальними недоліками функціонування ринкової економіки, її націленістю на отримання економічного ефекту та ігноруванням проблем соціальної справедливості. У свою чергу, регіональна структура національної економіки виступає певним індикатором участі економічних районів, регіонів та інших територіальних утворень у створенні та споживанні сукупного суспільного продукту і ґрунтується на поглибленні територіального поділу праці та спеціалізації.

Розглядаючи методологічні аспекти, важливо визначити понятійний інструментарій категорії регіон. Адже в науковій літературі немає чіткого визначення даного поняття, що є однією із причин різноманіття напрямів та методологічних концепцій у сучасних регіональних дослідженнях. Загалом, поняття регіон походить від латинського кореня regio, що у перекладі означає країна, край, область. Цей термін зявився ще у другій половині XIX століття для позначення країни, області.

В економічній літературі найчастіше фігурують два поняття регіону, причому, досить часто між поняттями регіон та район ставиться знак рівності. Так, низка авторів під регіоном розуміє певну частину народногосподарського комплексу країни, що відрізняється географічними умовами та природно-ресурсною спеціалізацією. Інші, під регіоном розуміють одиницю адміністративного поділу країни: край, область, місто.

У західних країнах термін регіон практично не використовується. Буквальний зміст слова регіон – це район. Називати регіоном ті чи інші території прийнято у випадках, коли вони мають якісь специфічні ознаки щодо інших територій. Із визначень представників російської економічної науки (С.Барзілов, В.Сігов, М.Некрасов), концептуальними параметрами, що обумовлюють поняття регіон є: географічне положення (розташування, величина території та кількість населення); виробничо-функціональні особливості (специфіка переважаючих видів діяльності); соціологічні особливості (норми спілкування, поведінки). У сучасній економічній науці найбільше розповсюдження отримали чотири парадигми регіону: регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок (ринковий ареал), регіон-соціум.

Регіон як квазідержава представляє собою відносно відокремлену систему держави та національної економіки. У багатьох державах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, що раніше належали «центру» (процеси децентралізації та федералізації). Одна із головних функцій регіональної влади – регулювання економіки регіону. Взаємодія загальнодержавної та місцевої влади, а також різні форми міжрегіональних економічних відносин забезпечує функціонування регіональних економік у системі національної економіки.

Регіон як квазікорпорація представляє собою значний суб'єкт власності (регіональної та муніципальної) та економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладом може слугувати захист торгової марки місцевих продуктів, змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг). Регіон як економічний суб'єкт взаємодіє із національними і транснаціональними корпораціями. Розміщення філіалів корпорацій, їх механізми ціноутворення, розподіл робочих місць та замовлень, трансфертів доходів, сплати податків спричинює значний вплив на економічний стан регіонів. У найменшому ступені, ніж сучасні корпорації, регіони володіють значним ресурсним потенціалом для саморозвитку.

Підхід до регіону як до ринку, що має певні кордони (ареал) акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) та особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знання тощо. Вказані три парадигми у теорії регіону охоплюють проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання та соціального контролю.

Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, що проживають на певній території) висуває на передній план відтворення суспільного життя (населення і трудових ресурсів, освіти та охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища) та розвиток системи розселення. Вивчення проводиться у розрізі соціальних груп із їх особливими функціями та інтересами. Даний підхід ширше економічного. Він охоплює культурні, освітні, медичні, соціально-політичні та інші аспекти життя регіонального соціуму, синтезу яких регіональна наука із самого початку приділяла відчищену увагу.

Ефективність державного управління економічним розвитком в регіоні передбачає дослідження проблем взаємозв’язку регіональної економіки та регіональної політики. При цьому необхідно чітко розуміти, що регіональна економіка в процесі свого розвитку виражає відносини, які виникають між центром країни і регіонами, між самими регіонами, а також всередині регіонів з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання продукту виробничої діяльності. Безумовно, регіональна політика є важливою частиною економічної політики держави і охоплює комплекс різноманітних законодавчих, адміністративних та економічних заходів, які здійснюються як центральними, так і місцевими органами влади і направлені на регулювання розміщення продуктивних сил. Регіональна політика держави – це сфера діяльності з управління економічним, соціальним та політичним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, тобто пов’язана із взаємовідносинами між державою та районами, а також районів між собою. Її головна ціль – створення умов для входження в ринок усіх зацікавлених регіонів, підприємств та громадян, для розкриття і розвитку їхніх цільових здатностей і підприємливості з врахуванням територіальної специфіки.

Проблема створення всезагальної теорії раціонального розміщення економіки по території країни поки не вирішена. Мають місце лише окремі спроби врахувати фактор розміщення при налагодженні раціональних економічних зв’язків. При цьому обґрунтування розумного розміщення галузей і виробництв базується на аналізі потреб країни в цілому і окремих районів у певних видах продукції, наявності виробничих потужностей, сировинних, паливно-енергетичних і трудових ресурсів.

Регулятивні інститути

Інститути – досить важливе поняття при вивченні системи управління економічним розвитком. Згідно із визначеннями класиків інституціоналізму, інститути – це “правила гри” у суспільстві, тобто створені людиною обмежувальні рамки, на основі яких організуються взаємовідносини між людьми. У вузькому значенні слова “інститут” – це порядок, закріплений у формі закону, установи. У більш широкому значенні термін “інститут” застосовують для позначення організацій або установ, що формують соціально-економічне середовище ринкового господарства, а також різні неформальні відносини, регульовані традиціями, неписаними правилами поведінки, досягнутими угодами тощо. Тобто інституціональна сфера розглядає формальні й неформальні обмежувальні (регулятивні) рамки, які організують відносини між людьми в суспільстві. Розрізняють регулятивні інститути формальні, які існують у стійких формах, таких як органи влади та організації, закони, інші встановлені правила. Також існують й неформальні регулятивні інститути – неписані правила, звичаї, традиції, принципи.

В організаційній структурі системи державного регулювання економікою виділяються інституціональні структури державного управління, наприклад, банківська система (Центральний банк, державні, комерційні банки), фінансова система (сукупність місцевих, державного бюджетів) тощо. До загальновизнаних правових регулятивних інститутів відносять конституцію держави, кодекси, що регулюють чи інші сфери суспільного життя, закони, постанови, суди, прокуратуру і т.д. Серед економічних та адміністративних інститутів можна виокремити податкову систему, системи державного кредитування, субсидування, пенсійного забезпечення, ліцензування, ціноутворення, штрафних санкцій тощо. За способом дії регулятивні інститути державного регулювання економіки поділяються на планові та ринкові регулятори. Планові регулятори – це свідомі дії людини із налагодження конкретної економічної діяльності; ринкові регулятори – об’єктивно існуючі, які складаються в результаті взаємодії багатьох виробників і споживачів товарів та послуг.

3.4. Типи і моделі економічних систем та їх еволюція

Розмаїття наукових поглядів щодо функціонування економічних систем обумовило численну диференціацію підходів до їхнього розмежування. В економічній науці найпоширенішими підходами до типологізації економічних систем є формаційний, цивілізаційний і за способом організації господарської діяльності.

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис – система продуктивних сил та економічних відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип економічної системи (суспільно-економічної формації – історичного типу суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва) (рис. 3.2).

Засоби

праці

Предмети

праці

Засоби

виробництва

Людина

Продуктивні

сили

Економічні

відносини

Спосіб

виробництва

Надбудова

(соц.-дух. відн.)

ФОРМАЦІЯ

Рис. 3.2. Структура суспільно-економічної формації

У найпоширенішому трактуванні реалізації формаційного підходу виділяють п’ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, капіталістичну (буржуазну) і комуністичну (перша фаза якої отримала назву соціалістичної). Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. При капіталізмі, стверджував К.Маркс, ринкова економіка досягає найвищої точки розвитку і починає заперечувати саму себе. “Могильником” капіталізму виступає робітничий клас, покликаний знищити приватну власність на засоби виробництва. Перехід до загальнонародної власності і позаринкового, тобто не опосередкованого грішми, розподілу продукції означав встановлення комунізму. Перехідний до комунізму період він називав соціалізмом. В уявленнях основоположників марксизму комунізм був вінцем розвитку людського суспільства, останньою суспільно-економічною формацією. Ф.Енгельс навіть проголосив, що вся історія людства до встановлення диктатури пролетаріату є його передісторією.

Варто зауважити, що формаційний підхід до історії в Радянському Союзі був закріплений у спрощеному і вульгаризованому вигляді. В центрі всесвітньої історії поставили Європу, в центрі європейської – Росію. Тривалість формацій стали датувати з точністю до одного дня. Вважалося, зокрема, що капіталізм розпочався в Росії з підписання царського указу про скасування кріпосного права, а соціалізм — з проголошення радянської влади.

Для історії Азії, яка не вміщувалася в рамки рабовласництва або феодалізму, класики марксизму винайшли так званий азіатський спосіб виробництва. Він досить точно описував закономірності саме російської історії, хоч її більшовики прагнули подати як магістральний шлях у розвиткові людства. Тому азіатському способу виробництва не знайшлося місця у формаційній п’ятичленці. Вся історія людства в інтерпретації ленінізму начебто засвідчувала неминучість соціалістичної революції в Росії і наступної перемоги комунізму в планетарному масштабі. Комунізм зображувався як суспільство загального благоденства, в якому всі матеріальні і духовні блага розподілятимуться за потребами.

Інший підхід – цивілізаційний – покладає в основу типової класифікації економічних систем поняття “цивілізація”, її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Існує кілька трактувань і цивілізаційного підходу до типології економічних систем. Найбільш часто термін “цивілізація” вживається як синонім культури взагалі й позначає історично визначений рівень розвитку суспільства, виражений у типах і формах організації життя та діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

За цивілізаційним підходом виділяють декілька цивілізаційних систем у рамках, які не виходять за межі предмету економічної теорії. Найпоширенішими у літературі є три класифікації економічних систем за цивілізаційним підходом (табл. 3.2).

Таблиця 3.2

Класифікація економічних систем за цивілізаційним підходом

Класифікації

Типи економічних систем

I класифікація

(за ступенем політичного та соціально-економічного розвитку суспільства)

– традиційна (патріархальна, авторитарна) економічна система;

– ліберальна (ринкова, демократична) економічна система;

– проміжна між традиційною і ліберальною економічна система;

II класифікація

(за ступенем індустріального розвитку суспільства)

– доіндустріальна економічна система (цивілізація);

– індустріальна економічна система;

– постіндустріальна економічна система;

III класифікація

(за національними та регіональними ознаками і ступенем їх інтеграції у єдиний світогосподарських процес)

– локальні економічні системи (євразійська, західноєвропейська, ісламська, латиноамериканська, індійська, буддистська, далекосхідна цивілізації);

– міжнародні економічні системи (ЄС, НАФТА, СНД);

– глобальна економічна система.

Американські вчені Дж. Гелбрейт, Д.Белл, У.Ростоу, А.Тоффлер, французький соціолог Р.Арон, голландський економіст Я.Тінберген та деякі інші, класифікуючи економічні системи за ступенем індустріального розвитку суспільства, виокремлюють доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне та інформаційне (дехто його називає технотронним) суспільства. Доіндустріальна економічна система, вважають вони, була характерна для докапіталістичних суспільств, тобто для первіснообщинного, рабовласницького та феодального. Характерною рисою цієї системи є виробництво сільськогосподарської продукції і низький рівень розвитку товарно-грошових відносин. Індустріальна економічна система, за твердженням авторів цієї концепції, мала місце в розвинутих капіталістичних країнах до середини 50-х років XX століття, а також в СРСР і деяких соціалістичних країнах Східної Європи в 70-80-х роках минулого століття. Індустріальне суспільство характеризується масовим виробництвом промислових виробів. В 1970-80-х роках в розвинутих країнах, на думку західних вчених, утвердилося постіндустріальне суспільство, яке надалі почало переростати. Постіндустріальне суспільство характеризується розвитком сфери послуг. Таке суспільство характеризується високим рівнем комп'ютеризації й автоматизованої праці. Комп'ютеризація докорінно змінює інформаційні функції, перетворює інформатику на елемент технологічного процесу, один з найважливіших факторів збільшення продуктивності праці. Комп'ютеризація широко застосовується у виробництві і невиробничій сфері, вносить радикальні зміни в діяльність з управління суспільними процесами.

Класифікація економічних систем на основі способу організації господарської діяльності враховує такі ознаки: форму власності на чинники виробництва; хто і як ухвалює основні економічні рішення; спосіб координації економічної діяльності; мотиви. що стимулюють ведення економічної діяльності. За цим критерієм виділяють такі типи економічних систем:

  1.  традиційна економічна система;
  2.  планова (демократична і командна) економічна система;
  3.  ринкова (класичний капіталізм, змішана економіка, соціальна ринкова економіка) економічна система;
  4.  трансформаційна (перехідна, транзитивна) економічна система.

Традиційні економічні системи ґрунтуються на звичаях, обрядах тощо, які завжди передавались із покоління до покоління. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Зазвичай такі економічні системи недостатньо сприймали технічний прогрес і все нове, що породжує динамізм розвитку суспільства.

Основними рисами традиційної системи є те, що:

  1.  виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;
  2.  спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;
  3.  соціально-економічний застій “рельєфно” виражений, оскільки економіка розвивається досить повільно, протягом багатьох десятків років;
  4.  розвиток техніки обмежений, оскільки він об’єктивно підриває підвалини традиційної системи;
  5.  стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявні високий рівень безробіття і низька продуктивність праці;
  6.  зубожіння і бідність основної маси населення;
  7.  нерозвиненість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал у країні в цілому.

Зважаючи на викладене, нині країни з суттєвими елементами традиційної економіки є постачальниками сировини та матеріалів у світове господарство, виступають ринком збуту готової продукції для розвинутих держав.

Існує два види планової економіки: демократична планова економіка і командна планова економіка. Демократична планова економіка припускає як суспільну. так і приватну власність на економічні ресурси. Планування має загальний. а не детальний характер. для більшості учасників економіки плани мають рекомендаційний характер. тобто макропланування має індикативний характер. Виконання планів обов'язкове лише для державних підприємств (імперативне планування). Елементи демократичної планової економіки є як у розвинених країнах (Франція, Німеччина), так і в тих, що розвиваються (наприклад, в Індії з 1951 р. розробляються п’ятирічні плани соціально-економічного розвитку країни).

Командна планова економіка (адміністративно-командна економіка) представляє собою більш жорстку модель, характерну для колишнього СРСР, а також для низки країн Східної Європи і Азії.

Адміністративно-командна модель господарювання сформувалася у 30-х роках XX ст. спочатку в СРСР, а відтак була поширена на всі країни соціалістичного табору. Ця модель заснована на соціалістичній ідеї необхідності панування державної власності на засоби виробництва, одержавлення всього народного господарства і централізованого планування. За цієї моделі існує затратний механізм використання національних ресурсів, а також дисбаланс між платоспроможним попитом і наявністю товарної маси, тотальний дефіцит у магазинах продовольчих і непродовольчих товарів.

Вона заснована на державній власності на економічні ресурси. Приватна власність майже повністю виключається. Планування охоплює всі сфери економічної діяльності, а виконання плану є обов’язковим для всіх (директивне планування). В умовах командної економіки управління всіма підприємствами здійснюється з єдиного центру. Тому безпосередні виробники обмежені у прийнятті економічних рішень. Вони не мають можливості самостійно вибирати постачальників сировини. устаткування. а також здійснювати збут продукції. У свою чергу. споживачі обмежені у виборі пропонованих продуктів. Підсумком цього є відсутність конкуренції. гальмування зростання якості продукції. продуктивності праці і введення інновацій. Панування адміністративних методів у колишніх соціалістичних країнах призвело до постійного дефіциту товарів і послуг. Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів конкретного споживача. Ця система ґрунтується на обмеженій диференціації доходів для більшості споживачів, що є гальмом економічного розвитку країни в цілому, оскільки недостатньо стимулюється високопродуктивна праця.

Разом з тим, такій економіці притаманний і цілий ряд достоїнств (переваг): по-перше, вона має великі можливості оперативного нагромадження виробничих ресурсів і концентрації, перерозподілу їх у пріоритетні галузі та сфери; по-друге, такий перерозподіл ресурсів дозволяє забезпечити повну (хоч і не завжди раціональну) зайнятість населення, уникнути хронічного масового безробіття та зубожіння; по-третє, держава, враховуючи суспільні потреби та інтереси, забезпечує за рахунок централізованих коштів усім громадянам певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує цілий ряд інших соціальних проблем.

Отже, планова економіка – це економіка, при якій матеріальні ресурси складають державну власність, а напрям і координація економічної діяльності здійснюється за допомогою централізованого планування, управління і контролю. Планова економіка функціонує на базі суспільної власності на економічні ресурси. Основні економічні рішення приймаються централізовано у вигляді планів соціально-економічного розвитку. За допомогою виконання планів досягається збалансованість економічної діяльності.

Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:

  1.  панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;
  2.  ринкова (стихійна) система координації та управління господарською діяльністю людей;
  3.  дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де бажано його власнику. Аналогічне стосується і споживача у разі наявності в нього коштів;
  4.  поведінка учасників (суб’єктів) ринкових відносин в основному диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через погоню за власними інтересами, досягається в суспільстві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;
  5.  кожен господарюючий суб’єкт прагне до отримання максимуму прибутку, самостійно приймає рішення і діє на свій страх і ризик;
  6.  економічна влада окремих виробників і споживачів так “розсіяна”, що деякі з них не мають реальної можливості, щоб якось відчутно змінити ситуацію на ринку. Тут діє так звана вільна конкуренція ”всіх проти всіх, а також припускається, що немає необхідності державі втручатися у функціонування системи “вільного” ринку.

Ринкова економіка сформувалася в XVIII ст. і є найгнучкішою економічною системою, яка під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників має властивість трансформуватися і видозмінюватися.

Змішана економіка склалася у високорозвинених країнах, де крім пануючої приватної капіталістичної власності досить значною є частка державного сектору в народному господарстві. Про це переконливо свідчить практика Західної Європи. Скажімо, державний сектор Франції охоплює близько третини її економічного потенціалу. Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання. На сьогодні змішана економіка представляє собою цілісну економічну систему, яка виступає адекватною формою сучасного розвиненого суспільства. Складові її елементи спираються на такий рівень продуктивних сил і на такі тенденції соціально-економічного розвитку, які об’єктивно потребують доповнення ринку державним регулюванням, приватногосподарської ініціативи соціальними гарантіями, а також включення в економічну структуру суспільства постіндустріальних засад. На відміну від класичного капіталізму для змішаної економіки характерним є панування колективної приватної власності у формі акціонерних та інших товариств.

Соціальна ринкова економіка – це найрозвиненіша форма ринкової економіки, в якій принцип свободи і ринкового господарювання поєднується з соціальним порядком і соціальним прогресом. Соціальна ринкова економіка – це продукт природного історичного розвитку суспільства. властивий усім країнам з ринковою економікою. Саме поняття “соціальна ринкова економіка” з’явилося в Німеччині і пов’язане з ім’ям Людвіга Ерхарда. Досить часто таку економіку називають соціально-орієнтованою змішаною економікою. На відміну від змішаної економіки соціальна економіка орієнтована на досягнення як економічних, так і соціальних цілей.

Особливим станом еволюційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм є трансформаційна (перехідна) економіка, тобто перехідна економіка – це економіка, яка перебуває в процесі переходу (трансформації) від однієї економічної системи до іншої. Часто економічні системи країн колишнього СРСР, які перебувають в умовах переходу від планової командної економіки до ринкової, називають транзитивними.

Для колишніх соціалістичних країн, у тому числі й України, головною проблемою перехідного періоду є, з одного боку, формування змішаної соціально-орієнтованої економіки. а з другого – формування інформаційного суспільства і закладення підвалин економіки знань. Перелік головнях завдань перехідного процесу до ринкової економіки витікає із особливостей планового господарства. які повинні зникнути в перехідний період. До них перш за все належать: лібералізація цін; зміни в відносинах власності; формування ринкової інфраструктури господарювання; зміни форм соціальних гарантій; відкриття економіки тощо.

Моделі змішаної економіки

Для кожної економічної системи макро– чи міжнародного рівня характерні свої національні моделі змішаної економіки, так як країни відрізняються поміж собою особливостями історичного процесу, рівнем економічного розвитку, соціальними та національними факторами. Реально в різних країнах і регіонах складаються різні моделі організації господарства. Вони відрізняються один від одного своїм специфічним поєднанням форм власності, ринку та державного регулювання, капіталу та соціальності, економічної і постекономічної складових. Ця особливість залежить від багатьох факторів: рівня і характеру матеріально-технічної бази, історичних та геополітичних умов формування суспільного устрою, національних та соціокультурних особливостей країни, впливу тих чи інших соціально-політичних сил і т.п. Більш того, в змішаній економіці, як правило, може домінувати та чи інша сторона параметрів.

Загалом, економісти виокремлюють два типи національних моделей змішаної економіки, яким властиві стійкі внутрішні характеристики і принципи організації, зокрема англосаксонську (сучасну американську, притаманну США) і німецько-японську, на основі яких розбудовуються інші, специфічні, національні моделі змішаної економіки. Англосаксонська модель вважається більш прагматичною, порівняно з європейською чи японською і спрямованою на максимально швидке отримання найбільшого фінансового прибутку. Вона представляє собою ліберальний некоординований варіант організації економічної системи суспільства. Натомість, німецько-японська модель, на відміну від англосаксонської, більшою мірою схильна до вирішення соціальних аспектів розвитку. За своїми ознаками вона є неліберальною і координованою державою. Інколи перша модель ще називається “поганим капіталізмом”, а друга – “хорошим”. Порівняльна характеристика обох моделей наведена в табл. 3.3.

Таблиця 3.3

Характеристика англосаксонської і німецько-японської

моделей змішаної економіки

Сфера господарських відносин

Англосаксонська модель

Німецько-японська модель

Корпоративне управління

Управління в інтересах окремих акціонерів в умовах роздрібненої власності

Управління в інтересах великих акціонерів і зацікавлених груп (наймані працівники, ділові партнери, держава, місцеві спільноти тощо) в умовах концентрації власності

Фінансова система

Провідна роль фондового ринку при фінансуванні підприємств

Залежність фінансування від ринкової кон’юнктури

Провідна роль банків при фінансування підприємств

Довгостроковий і стабільний характер фінансування

Міжфірмові відносини і конкурентне середовище

Автономність фірми, орієнтація на разові угоди

Підтримання інтенсивної конкуренції, антимонопольні заходи

Інтегрування фірми у ділові мережі. Довгострокові відносини, високий рівень між фірмової кооперації.

Важлива роль бізнес-асоціацій і ділових мереж у визначенні характеру конкурентного середовища.

Зайнятість і трудові відносини

Гнучкі ринки праці, децентралізація трудових відносин, короткостроковий найм

Розвинуті інститути регулювання (колективні переговори з профспілками, системи участі працівників в управління), довгостроковий найм

Професійна підготовка

Загальні навики, отримані в рамках формальної освіти. Особисті інвестиції індивідів в освітню підготовку

Спеціалізація навиків в рамках системи профпідготовки, організованої фірмами, бізнес-асоціаціями чи державою. Інвестиції фірм в освіту співробітників

Соціальна політика

Мінімальна роль держави в соціальному захисті

Розвинуті системи соціального захисту, високий рівень перерозподілу доходів

Інновації

Радикальні (переважно)

Поліпшуючі (переважно)

Країни-представники моделі

США, Великобританія, Австралія, Канада, Нова Зеландія

Німеччина, Японія, Швеція, Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Норвегія, Данія, Фінляндія, Австрія

Іншим варіантом типологізації змішаної економіки, за своїми ідеологічними ознаками і вихідними принципами організації, є виділення консервативної, ліберальної і соціал-реформістської моделей змішаної економіки. Консервативну модель змішаної економіки відстоюють американські економісти Л.Мізес, Ф.Хайєк, М.Фрідмен та інші. Вони вважають, що втручання держави в економіку повинне обмежуватися лише створенням сприятливих умов для розвитку приватного сектора і активізації ринкових важелів, тобто забезпеченням правил гри на ринку і проведенням відповідної бюджетної та податкової політики. Цим вимогам в якійсь мірі відповідає економічна система США. Ліберальну модель змішаної економіки розробляють знову ж таки американські економісти Дж. Гелбрейт, Д.Белл, А.Тофлер, та інші. На їх думку, в сучасному суспільстві забезпечується раціональна взаємодія державного і приватного секторів економіки, впроваджуються системи макроекономічного планування, програмування і прогнозування, відбувається переорієнтація приватного сектора економіки на вирішення соціальних проблем. Згідно з цими ознаками до ліберальної або змішаної економіки можна віднести економічну систему, що має це сьогодні в Японії, Німеччині та інших країнах. Соціал-реформістський варіант змішаної економіки обстоює необхідність оптимального поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму в систему демократичного соціалізму.

Цінності суспільства та форми політичного правління визначають основні прототипи економічних систем. На цій основі український вчений Б.Гаврилишин виділяє такі основні економічні системи: (а) вільне підприємництво; (б) узгоджене вільне підприємництво; (в) адміністративно-командна економічна система.

а) Економічна система вільного підприємництва. Індивідуалістсько-конкуренційні цінності та політичне правління у формі боротьби за владу породжують систему, в якій панує приватна власність, вільний ринок та гонитва за максимізацією прибутку, які уряд затверджує нормою закону, що створює суперницькі відносини між урядом, бізнесом та робітництвом. Економічну систему з такими характеристиками часто називають системою вільного підприємництва і прикладом її називають США.

б) Економічна система узгодженого вільного підприємництва. Групово-кооперативні цінності при колеґіально-політичному правлінні породжують систему своїми рисами схожу на попередню, але можливостями досягнення згоди у питаннях загальнонаціональних цілей, пріоритетів, узгоджені економічних зусиль уряду, бізнесу (а в деяких країнах і робітництва) набагато ефективнішу і гуманнішу. Таку економічну систему Б.Гаврилишин назвав системою узгодженого вільного підприємництва і розрізняє її три моделі: німецьку, французьку та японську.

в) Адміністративно-командна економічна система. Еґалітарно-колективістські цінності при унітарному політичному правлінні не можуть створити економічну систему іншою, ніж такою, яка характеризується державною або "колективною" власністю, максимізацією виробництва продукції, абсолютно заорганізованим ринком, вирішальною роллю уряду (чи як у колишньому СРСР - комуністичної партії) у розв’язанні економічних питань, що здійснюються через централізоване планування та адміністративний розподіл ресурсів. Економічна система з такими ознаками є "звичайною" адміністративно-командною системою. Найяскравішим прикладом цієї системи був СРСР.

Крім цих трьох основних характерних прототипів економічних систем, Б.Гаврилишин розглядає ще два гібридні варіанти, які особливо помітні: (г) розподільчий соціалізм та (ґ) ринковий соціалізм.

г) Економічна система розподільчого соціалізму. Ця економічна система є своєрідним поєднанням соціалістичних цілей та економічних систем вільного підприємництва. Зразком цієї системи є Швеція, але у різних варіантах вона існує і в інших скандинавських країнах. Основний принцип системи полягає у розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства та його розподілу. Перша виконується на основі вільного підприємництва приватним сектором, друга - прямим втручанням соціалістичного уряду з метою усунення, на його погляд, несправедливості у розподілі.

ґ) Економічна система ринкового соціалізму. Це особлива економічна система, яка існувала у колишній федеративній Юґославії. Основою цієї системи була така головна ідея: робітництво своєю працею створює вартість, а, отже, має право нею розпоряджатися. Вважалося, що цю функцію не може ефективно виконувати уряд, навіть якщо він представляє партію пролетаріату. Ті, хто працюють на будь-якому підприємстві, повинні мати змогу впливати на рішення, які стосуються того, яку роботу виконувати і як, хто буде ними керувати і за якими принципами повинна здійснюватись матеріальна винагорода.

3.5. Національні та міжнародна економічні системи

Сучасна економічна система не є лише сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою чотирьох рівнів, що взаємодіють між собою (рис. 3.3). Оскільки остання не є сукупністю індивідуальних виробників одного рівня, розрізняють чотири рівні економічної системи суспільства: глобально-економічний; макроекономічний; мезоекономічний; мікроекономічний.

Глобально-економічний рівень економічної системи включає світову (планетарну) економіку й економіку міждержавних об'єднань (СНД, ЄС, ВТО, АСЕАН і т. ін.). До цих двох суб'єктів глобально-економічного рівня економічної системи як власні суб'єкти належать міжнародні і міждержавні фінансово-економічні інститути (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку, Європейський валютний фонд, фінансово-промислові групи, транснаціональні корпорації, світові підприємницькі мережі та ін.).

Мікроекономічний рівень пов'язаний з локальною й індивідуальною економікою, до якої належать підприємства, фірми, організації, заклади, установи, окремі індивіди, родини, домашнє господарство, тобто тут водночас перебувають потужні підприємства, середній і малий бізнес.

Найбільшу кількість суб'єктів охоплює мезоекономічний рівень, до якого належать економіка територіально-регіональних комплексів, галузева економіка, економіка окремих ринків (товарного, ресурсного, робочої сили тощо), економіка ринкових інфраструктурних підсистем (банківської, фінансової, податкової, грошової). Всі ці види економік, у свою чергу, складаються з територіально-регіональних і галузевих об'єднань, вільних економічних зон, територіально-виробничих комплексів, інфраструктурних інститутів окремих ринків, банківських і біржових об'єднань.

Світова

економіка

Економіка міждержавних об’єднань (ЄС, СНД, АСЕАН, НАФТА)

Глобальний економічний рівень

Національні економіки

Макроекономічний рівень

Економіка територіально-регіональних економічних комплексів

Галузева економіка

Економіка окремих ринків (товарного, ресурсного, робочої сили тощо)

Економіка ринкових інфраструктурних підсистем (банківської, фінансової, податкової, грошової тощо)

Мезоекономічний рівень

Локальна економіка (підприємства, фірми, організації, установи)

Індивідуальна економіка (індивіда, сім’ї, домашнього господарства)

Мікроекономічний рівень

Рис. 3.3. Рівні економічної системи

Макроекономічний рівень стосується економік окремих країн та їх суспільно-державних інститутів. Тобто головною ланкою економічної системи макрорівня є національна економіка. Національна економічна система – це сукупність взаємопов'язаних механізмів та інструментів розвитку і функціонування національної економіки. Всі елементи цієї системи знаходяться в певних співвідношеннях один з одним. Національна економічна система – це складна макроекономічна структура, яка визначається як взаємодія та взаємоузгодженість окремих сегментів ринку (ринку економічних ресурсів, товарів та послуг, грошей та валюти, капіталу, цінних паперів тощо) та окремих їх елементів.

Спосіб взаємозв'язку між елементами та компонентами національної економічної системи, внутрішня її організація визначають економічну структуру країни. Структура національної економіки – це співвідношення, які виражають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки, окремими її секторами, галузями тощо. Виражені в абсолютних (натуральних і вартісних) та відносних величинах співвідношення (пропорції) між певного типу взаємопов'язаними елементами економіки дають змогу конкретної якісно-кількісної оцінки структури національної економіки, оцінки її ефективності та оптимальності. Залежно від змісту економічних явищ та процесів, зв'язки між якими відображаються в пропорціях, розрізняють такі основні види структури економіки: відтворювальну; галузеву; територіальну (регіональну); соціальну; секторальну; зовнішньоекономічну; техніко-економічну (рис. 3.4).

Рис. 3.4. Види структур національної економічної системи

Складовими елементами сучасної міжнародної економічної системи є насамперед національні економічні системи, що представляють собою сукупність взаємопов’язаних в організаційному, технологічному та економічному плані галузей і сфер господарської діяльності країн, які через зростання їхньої відкритості у взаємодії одна з одною формують світові ринки і перетворюють виробництво товарів та послуг на міжнародну економічну діяльність – другу складову міжнародної економічної системи. Окрім того, міжнародна економічна система включає регулятивні механізми національного, міждержавного та наднаціонального рівнів і систему міжнародних економічних відносин (МЕВ).

Отже, міжнародна економічна система – це сукупність елементів світової економіки з властивими їм характеристиками, у процесі взаємодії яких виникають загальні властивості та якості, закони і закономірності функціонування цієї системи. Головна ж сфера функціонування міжнародної економічної системи – світове господарство. Незважаючи на існування значної кількості визначень даної категорії, найбільш точним є: сукупність національних господарств у їхній взаємодії через систему міжнародних економічних відносин. Саме вони виявляють стосунки між країнами в економічній сфері, охоплюючи коопераційні і відтворювальні зв’язки.

Формування світового господарства відбувається на основі процесу інтернаціоналізації господарського життя, тобто процесу виникнення та розвитку зв’язків між національними господарствами, їхнього зближення та посилення взаємозалежності економічних суб’єктів різних країн, що є об’єктивною закономірністю розвитку продуктивних сил суспільства. Наслідком інтернаціоналізації виробництва стає розвиток міжнародного поділу праці (МПП) як вищого ступеня суспільного поділу праці між країнами, що проявляється у спеціалізації окремих країн на виробництві певної продукції та знаходить свій вияв у міжнародній спеціалізації виробництва та міжнародному виробничому кооперуванні. Рисою розвиненого міжнародного поділу праці є те, що в систему його зв'язків втягнуті майже всі країни світу. Кожна з них знайшла або намагається знайти своє місце в системі економічних взаємозв'язків, породжених міжнародним поділом праці. Останнє стосується передусім постсоціалістичних країн.

Щодо структури сучасних міжнародних економічних відносин, то вона включає такі форми:

– міжнародна торгівля – обмін товарами і послугами між державно оформленими національними економіками;

– міжнародний рух капіталу – переміщення капіталу між країнами світу в пошуках найвигіднішої сфери вкладення;

– міжнародна трудова міграція – переміщення працездатного населення між країнами, викликане причинами переважно економічного характеру;

– світова валютна система – закріплена міжнародними угодами форма організації валютних відносин, яка опосередковує і сприяє реалізації всіх інших форм МЕВ, забезпечуючи систему міжнародних розрахунків.

Міжнародні економічні відносини здійснюються і розвиваються на різних рівнях: з одного боку, залежно від ступеня, масштабів та регулярності взаємодії суб’єктів господарювання (економічні контакти, економічна взаємодія, економічне співробітництво, економічна інтеграція); а з другого – залежно від сфери діяльності: мікро – на рівні суб’єктів; мезо – на рівні галузей; макро – на рівні країн; мета – на рівні регіональних угруповань. Ядром сучасних МЕВ виступає міжнародна економічна діяльність суб’єктів господарювання (насамперед, підприємств), спрямована на отримання прибутку переважно за рахунок зовнішніх факторів. При цьому слід зазначити, що в кожній країні є підприємства, діяльність яких обмежена національним ринком, хоча частка таких підприємств має тенденцію до зменшення. Досить представницьку групу складають підприємства з орієнтацією як на національні, так і міжнародні ринки. І, нарешті, існують фірми, які працюють виключно на зовнішній ринок.

Аналіз розвитку міжнародного бізнесу та його результативності буде неповним, якщо не враховувати те середовище, яке на нього впливає. Оскільки кожний із суб’єктів МЕВ є відкритою системою, то його діяльність залежить від зовнішнього світу. Фактори, які впливають на діяльність суб’єктів, бувають двоякого роду: прямого впливу і опосередкованого впливу. До першої групи зараховують такі фактори, які безпосередньо впливають на дії суб’єктів МЕВ, – економічна поведінка постачальників, споживачів, конкурентів, дія законів та установ державного регулювання. Щодо опосередкованих факторів, то вони не мають безпосереднього впливу на дії суб’єктів МЕВ. До цих факторів належать: стан економіки країни, міжнародні політичні події, соціально-культурні чинники. Сукупність названих факторів створює середовище розвитку міжнародних економічних відносин, тобто своєрідну ауру, яка супроводжує і опосередковує міжнародний бізнес, пов’язаний з пересуванням через національні кордони ресурсів, товарів, послуг, інформації, капіталу та робочої сили. Якщо суб’єкт господарювання розпочинає свою виробничу, комерційну чи інвестиційну діяльність, то він повинен враховувати зовнішнє середовище і його вплив на стратегію поведінки фірми на світовому ринку.

3.6. Формування глобальної економічної системи

Сучасний етап в еволюційному розвитку світової економіки характеризується посиленням тенденції до глобалізації, яка проявляється у виході національних економічних систем і національних ринків на рівень глобальної економічної системи. Глобальна економічна система – світогосподарська система, в якій національні процеси виробництва, обміну і споживання благ втрачають свою автономність і відбуваються як єдиний процес.

Таким чином, більш повне трактування категорії світового господарства і визначає його як глобальну економічну систему, яка самовідтворюється на рівні продуктивних сил, виробничих відносин і відповідних аспектів правових і політичних відносин. Головне протиріччя глобальної економічної системи пов’язане з формуванням в рамках провідних західних держав замкненої господарської системи. Цей процес можна прослідкувати за такими напрямками: 1) концентрація в постіндустріальному світі більшої частини інтелектуального і технологічного потенціалу людства; 2) зосередження основних торговельних потоків в межах співдружності розвинених держав; 3) замикання інвестиційних потоків та 4) спрямованість міграційних потоків з країн “третього світу” в розвинені регіони планети.

Концепції глобальної економічної системи:

1. Теорії імперіалізму і неоколоніалізму – пояснюють структуру світу як боротьбу між провідними державами за нові ринки, джерела сировини, сфери прикладання капіталу, за посилення їхнього політичного і культурного впливу. Під імперіалізмом розуміється така стадія розвитку, коли склалося панування монополій і фінансового капіталу, отримав визначальну роль вивіз капіталу, почався розподіл світу міжнародними трестами і вже закінчився розподіл усієї території землі найбільшими капіталістичними країнами» (В.Ленін). Засновниками теорії імперіалізму є О.Бауер, Р.Гільфердінг, В.Ленін.

2. Теорія модернізації – виходить з того, що всі існуючі в історії людські суспільства біполярні. Теорія базується на розходженнях у розумінні традиційного і сучасного, зв'язує перехід до сучасного економічного зростання з духовними цінностями, а не тільки з матеріальним інтересом, з переходом соціальної структури до її мобілізаційного типу. Традиційні суспільства керуються індивідами, що не підготовлені до нововведень, а сучасні – індивідами, що застосовують нові ідеї і речі під впливом раціонального мислення і практичного досвіду. Методологічними передумовами теорії модернізації є погляди М.Вебера, Т.Пірсона, Ш.Эйзенщтада.

3. Теорія (метатеорія) залежності була висунута групою латиноамериканських економістів і соціологів. Її засновник – відомий аргентинський економіст Р.Пребиш. Її вихідний момент – теза про те, що капіталістична система у світовому масштабі одночасно породжує економічний розвиток і слаборозвиненість на міжнародному, національному і локальному рівнях. Прихильники теорії залежності і нерозвиненості стверджують, що капіталістична система активно сприяє недорозвиненості третього світу і що гармонійний розвиток неможливий, поки ця система існує.

4. Концепція світової системи – ґрунтуючись на динамічній зміні поділу праці, вона поділяє світ на центральні (світові ядра), периферійні і напівпериферійні країни. Концепція тісно зв'язана з положенням про державну залежність, відповідно до якої розриви в економічному розвитку між центром і периферією визначають основне протиріччя світової системи. Концепція світової системи також тісно зв'язана з теорією нового міжнародного поділу праці (НМРТ) Ф.Фробела, яка звертає увагу на наслідки змін у глобальній виробничій стратегії ТНК в останні десятиліття.

5. Теорія глобальної взаємозалежності. Термін глобальна взаємозалежність був введений американським політологом С.Хоффманом, а концепція розкрита Р.Купером. Ріст взаємозалежності країн у глобальному економічному просторі піддає національні платіжні баланси усе більш частим і сильним впливам ззовні, у результаті чого уряди повинні приділяти усе більшу увагу проблемі збереження зовнішньої рівноваги, координувати використання всієї сукупності інструментів, що знаходяться в розпорядженні держав.


РЕЗЮМЕ

1. Єдиного та універсального визначення наукової категорії економічної системи не існує. У найзагальнішому вигляді її можна представити як об’єктивну єдність закономірно пов’язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя. Сутність економічної системи визначається і залежить від конкретної історичної сукупності економічних відносин, яка відповідає певному рівню розвитку продуктивних сил і розвивається на основі дії об'єктивних економічних законів.

2. Структура економічної системи представляє собою сукупність складових її елементів і характер постійних, стійких у часі зв’язків між ними, до яких відносять: економічні відносини, продуктивні сили суспільства, механізм господарювання (підсистеми економічної системи). На рівні національної економічної системи виділяються шість основних груп елементів сучасних економічних систем: домашні господарства; підприємства різних видів, форм і господарської спеціалізації; сектори економіки; кластери; внутрішні регіони; регулятивні інститути.

3. Найпоширенішими підходами до типологізації економічних систем є формаційний, цивілізаційний і за способом організації господарської діяльності. Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій. Цивілізаційний підхід покладає в основу типової класифікації економічних систем поняття “цивілізація”, її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Класифікація економічних систем на основі способу організації господарської діяльності враховує такі ознаки: форму власності на чинники виробництва; хто і як ухвалює основні економічні рішення; спосіб координації економічної діяльності; мотиви. що стимулюють ведення економічної діяльності.

4. Соціальна ринкова економіка – найрозвиненіша форма ринкової економіки, в якій принцип свободи і ринкового господарювання поєднується з соціальним порядком і соціальним прогресом. Даний тип економічної системи є продуктом природного історичного розвитку суспільства, властивий усім країнам з ринковою економікою і, на відміну від змішаної економіки, орієнтована на досягнення як економічних, так і соціальних цілей суспільно-економічного розвитку.

5. Базовими капіталістичними моделями сучасного економічного устрою вважаються “англосаксонська” (сучасна американська) і “рейнська” (німецько-японська). Англосаксонська модель є більш прагматичною, порівняно з рейнською, і спрямована на максимізацію фінансового прибутку. Рейнська модель більшою мірою направлена на вирішення соціальних аспектів розвитку. Розглянута градація моделей капіталізму є лише поверхневою, узагальнюючою і може бути поглиблена на цілу низку специфічних національних економічних моделей.

6. Сучасна економічна система є складною субординованою системою економічних чотирьох рівнів, що взаємодіють між собою: глобальний економічний рівень (світова економічна система), макроекономічний рівень (національні економіки), мезоекономічний рівень (економіка окремих територій та регіонів, ринків та ринкових інфраструктурних підсистем, галузеві економіки), мікроекономічний рівень (економіка індивіда, домашнього господарства, фірми, організації, установи).

ТЕРМІНИ  ТА  ПОНЯТТЯ

Економічна система

Структура економічної системи

Продуктивні сили суспільства

Економічні відносини

Господарський механізм

Власність

Суспільна, приватна, змішана власність

Пучок прав власності

Домашнє господарство

Підприємство

Сектор економіки

Кластер

Внутрішній регіон

Інститут

Формаційний підхід до типологізації економічних систем

Цивілізаційний підхід до типологізації економічних систем

Традиційна економічна система

Планова економічна система

Ринкова економічна система

Трансформаційна економічна система

Соціальна ринкова економіка

Рівні економічної системи

Національна економічна система

Міжнародна економічна система

Глобальна економічна система


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

61187. ДІЛОВІ ПАПЕРИ. ПРОТОКОЛ 52.5 KB
  Присутні: 13 членів гуртка керівник. Про роботу гуртка Живе слово у ІІ семестрі доповідач Клиганівська В. Про підготовку до підсумкових заходів гуртка за звітний період доповідач Зорін А.
61188. РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ У ПРОСТОМУ УСКЛАДНЕНОМУ РЕЧЕННІ 53 KB
  Настановно-мотиваційний етап Психологічна настанова щодо повторення матеріалу з розділу Просте ускладнене речення. Виділити в реченнях відокремлені члени схарактеризувати їх і визначити спосіб вираження.
61189. Синтаксис. Пунктуація 202.5 KB
  Словосполучення й речення Просте двоскладне речення Односкладні й неповні речення Речення з однорідними членами Речення зі звертаннями вставними словами Речення з відокремленими членами; розвивати пізнавальний інтерес логічне мислення пам’ять увагу...
61190. Культурні процеси в незалежній Україні 46.5 KB
  Мета: визначити умови і стан розвитку культури в Україні охарактеризувати розвиток освіти стан науки здобутки літератури мистецтва фізкультури спорту; формувати уміння самостійно складати повідомлення висловлювати своє ставлення виховувати естетичні смаки.
61192. Пересечение и объединение множеств 284.53 KB
  Формировать умения выделять множества, подмножества; формировать навыки находить на изображениях область пересечения и объединения множеств и называть элементы из этой области, решать задачи.
61194. Железо и его соединения 127.5 KB
  Повторить свойства соединений алюминия. Охарактеризовать железо по его положению в Периодической системе химических элементов Д. И. Менделеева. Познакомить с физическими и химическими свойствами железа как простого вещества. Сформировать понятия о составе и свойствах оксидов и гидроксидов железа.
61195. Числовые промежутки 1.04 MB
  Формировать мыслительные умения; развивать интеллектуальные умения: делать выводы, выявлять закономерности, анализировать; устанавливать связи ранее изученного с новым.