73751

Зародження та розвиток анімаційних форм дозвілля

Лекция

Туризм и рекреация

На відміну від сучасної людини, якій не важко відокремити свій вільний час від робочого, первісні люди сприймали життя як єдиний безперервний процес виживання свого роду і племені у ворожому і багато в чому незрозумілому світі.

Украинкский

2014-12-20

160.5 KB

40 чел.

Тема 2. зародження та розвиток

                     анімаційних форм дозвілля

 

2.1. Анімаційні форми дозвілля

      Стародавньої Греції

На відміну від сучасної людини, якій не важко відокремити свій вільний час від робочого, первісні люди сприймали життя як єдиний безперервний процес виживання свого роду і племені у ворожому і багато в чому незрозумілому світі. Тому дозвілля первісної людини якоюсь мірою теж  слугувало меті виживання в широкому сенсі цього слова.

У цей час людина займала себе різними справами: облаштуванням свого житла, приготуванням їжі, підготовкою спорядження для полювання і, безпосередньо, відпочинком, під час якого крім суто фізичної відбувався і процес психологічної, духовної рекреації. Головною складовою цього процесу були ритуальні дійства, пов’язані з віруваннями і фантастичними уявленнями первісної людини. Ці дійства були спрямовані на досягнення такого психологічного стану, при якому людина забувала б про страх перед оточуючим її світом і заручалася б підтримкою духів, які б або захищали її від природної стихії і ворогів, або ж допомагали добувати їжу.

Подібні ритуально-обрядові дійства були анімаційними за своєю сутністю, оскільки вони збуджували уяву, піднімали життєвий тонус, зміцнювали впевненість у завтрашньому дні, згуртовували плем’я або рід, надихали його.

А люди, які організовували і проводили ці ритуали й обряди (шамани, жерці), володіли здібностями і навичками сучасного аніматора і рекреатора: комунікабельністю; умінням, зацікавивши, повести за собою; ораторськими і музичними здібностями (ритуально-обрядові дійства супроводжувалися музикою і танцями). Часто шамани володіли мистецтвом навіювання (гіпнозу).

У подальшому подібні ритуали та обряди стають образно-видовищною частиною великих релігійних і побутових свят.Важливим етапом становлення анімаційних форм відпочинку став період розквіту давньогрецької культури. Стародавні греки розуміли важливість змістовного, різноманітного дозвілля і говорили: “Ми започаткували багато різноманітних розваг для відпочинку душі від трудів та турбот. Із року в рік у нас повторюються ігри й святковості. Благопристойність домашньої обстановки дає насолоду і допомагає розсіяти турботи повсякденного життя”.

Анімаційні форми дозвілля давніх греків базувалися на „триєдиній хореї” – своєрідному синтезі музики, співу і танців. Уже в прадавній міфології: божественний Аполлон Музагет, покровитель муз, надихав як поетів, так і музикантів, співаків, танцюристів. Світозарного бога зображували з лірою в руках. Міфи розповідають, що він нерідко змагався у грі на музичних інструментах навіть зі смертними, але горе тому, хто не оцінить його переваги. Досить згадати історію нещасного царя Мідаса, який насмілився віддати перевагу грі бога Пана на простій сопілці пастуха перед солодкою музикою величного Аполлона і за це поплатився – Аполлон перетворив його вуха на вуха віслюка.

Греки любили змагатися не лише у музиці, співах і танцях, але й у театральних виставах і, звичайно ж, у спорті. Все дозвілля греків було проникнуте духом агоністики (agon – боротьба, змагання).

Агон був однією з форм вшанування загальноеллінських або місцевих богів і охоплював усі верстви населення. Міфи розповідають про участь богів в різних агонах. Той же Аполлон перемагав у киданні диску, Аталанта  бігала швидше усіх чоловіків-претендентів на її руку і сердце, аж поки не з’явився Міланін і не наздогнав її, вдавшись до хитрощів. Одним з перших конкурсів краси був суд Паріса.

Греки намагалися зробити будь-які змагання видовищними і привабливими для великої кількості глядачів. Для цього будувалися спеціальні приміщення і облаштовувалася прилегла територія. Так, у 325 р. до н. е. відкривається грандіозний (100 м у ширину, 30 м у висоту, з 78 сходинками-рядами) театр Діоніса у Афінах. Театр будувався 100 років і вміщував набагато більше запланованих сімнадцяти тисяч глядачів. Цей театр став першою театральною спорудою такого масштабу у світі. Будувалися також і криті приміщення для поетичних і музичних змагань – Одеони (до 6 тис. гляд.).

Вистави в театрах відбувалися у формі агона під час свят на честь бога вина і виноробства Діоніса. Двічі на рік у Великі Діонісії і Лінеї на суд жюрі з жерців храму Діоніса і глядачів представлялися вистави у жанрах комедії, трагедії і сатирикової драми. Переможці театральних агонів отримували скромні нагороди.

Не менш видовищними були спортивні змагання. Греки любили спорт і присвячували багато часу фізичній культурі. Будувалися спортивні майданчики, стадіони і спеціальні просторі приміщення для спортивних змагань – палестри. Згодом палестри увійшли до складу гімнасій – багатофункціональних закладів, де займалися не лише спортом, але й науками. Тут були приміщення для ігор молоді, для гімнастичних і силових вправ, для боротьби і кулачного бою. Були при палестрах і кімнати відпочинку – ескедри – з лавами і столами. Крім фізичного перепочинку в ескедрах спортсмени, і не тільки, могли стати свідками виступів і дискусій філософів і риторів. При гімнасіях будували також майданчики для гри у м’яч – сферістеріони, для бігу – дроми.  Дбали давньогрецькі архітектори і про гігієну спортсменів – так виникли лазні з гарячою і холодною водою і навіть з парними.

У гімнасіях спортсмени тренувалися, а змагалися вони на великих стадіонах у присутності багатотисячної глядацької аудиторії. Апогеєм спортивного життя еллінів стали Олімпіади – найбільше і найвидовищніше свято стародавнього світу. Воно влаштовувалося на честь батька олімпійських богів – Зевса і відбувалося в Олімпії, у священному гаю Зевса Олімпійського, на площі у 3,5 га. На цій території, огороженій стіною (спочатку Олімпіади були суто елітарними заходами), розташовувалися храми богів, адміністративні споруди, гімнасії, лазні, басейни.

Найбільш видовищними видами програми Олімпійських ігор були біг на 200 і 500 м, боротьба, кулачний бій (з 688 р. до н. е.). З 696 р. до н. е. в програму Олімпіад було включено перегони на колісницях, які дуже швидко стали надзвичайно популярними у Греції. Ще однією анімаційною формою дозвілля давніх греків можна вважати гру. Важко собі уявити дозвіллєву діяльність греків без різноманітних ігор. Перше місце серед них займали ігри у м’яч, хоч вони так і не вийшли за межі навчального майданчика у гімнасії і не досягли високого рівня агону. Вони служили для підтримування фізичної форми і для активних розваг.                              В аристократичній атмосфері олімпійського спорту ігри виділялися демократичним духом. Для гри у м’яч не потрібно було жодних пристроїв, обладнання, спорядження, крім м’ячів. Тому ігри у м’яч були доступні всім – і старим, і молодим. Проте, у м’яч грали під керівництвом тренера-сферистика, дотримуючись певних правил. М’ячі вже тоді робили зі шкіри і наповнювали або повітрям (такими частіше грали діти) або піском. Найдавніші описи гри у м’яч ми знаходимо у Гомера в „Одіссеї”.

В одному випадку мова йшла про гру під назвою „фенінда”, яка ґрунтувалася на своєрідному обмані партнера: той, що кидає м’яча, нібито поціляє ним в одного з граючих, а насправді, спрямовує його іншому. Тому усі гравці повинні бути уважними. В іншому місці згадується про гру „уранія”: м’яч кидається високо в небо одним з учасників, а інший учасник повинен, підстрибнувши, спіймати його на льоту.

Була ще одна гра – „тригон”, тобто трикутник: кожен з трьох учасників повинен був однією рукою спіймати м’яча, що летить, і, швидко перекинувши його в іншу руку, надіслати комусь із партнерів.

Серед командних ігор можна виділити „гарнастон”: дві команди намагалися відібрати одна у одної м’яча, причому гравці зіштовхували супротивників з місць, де ті стояли. Ця гра мала великою мірою характер змагальний, вимагала спритності та сили, а також швидкої орієнтації та реакції.

Крім спорту греки присвячували свій вільний час і таким світським розвагам, як сімпосіони (побутові або професійні бенкети). Якщо на сімпосіон збиралися люди, схильні до інтелектуальних занять, то вони вели бесіди на філософські, літературні, життєві теми. На подібні застілля запрошувались поети, філософи, музиканти, танцівниці, міми. У програму сімпосіонів входили різноманітні ігри. Греки любили настільні ігри, особливо гру в „кості”. Розповсюдженою в Греції була і гра, подібна до сучасних шашок або шахів – петейя. У неї грали ще герої Гомера.

Популярними на сімпосіонах були й ігри з вином. Однією з найбільш розповсюджених була гра „коттаб”, яка вимагала від гравців певним чином вилити залишки вина з келиха.

Серед азартних ігор популярністю користувалися бійки півнів.

Надзвичайно насиченим і різноманітним в Аттиці було святкове життя. Анімаційні форми святкування мали майже всі свята, але особливо жваво і різноманітно відзначалися свята на честь богів – Діоніса, Афіни, Аполлона, Зевса, Деметри, Крона, Артеміди, Афродіти та ін.

До циклу Діонісійських свят, крім згаданих вище Великих Діонісій (березень) і Ліней (січень), належали ще й Малі (або Сільські) Діонісії (грудень), Антестерії (лютий), Осхофорії (жовтень). Кожне з цих свят було пов’язане з певним етапом річного циклу вирощування винограду або виготовлення вина. Загальною рисою святковостей були вшанування богів, жертвопіднесення, святкові процесії, виступи акторів, народні ігри.

Головні святковості на честь заступниці Афін – мудрої воїтельниці Афіни відбувалися під час Панафінейських свят, що проходили в перший місяць року за афінським календарем. Найбільшим Панафінейським святом були Великі Панафінеї. За п’ять діб святкувань мешканці Аттики брали участь у різноманітних дійствах: святковій процесії, величезному бенкеті (на честь богині забивалося 100 биків), перегонах на колісницях, легкоатлетичних змаганнях чоловіків, музичних і співочих агонах, виступах ораторів, танцях у повному військовому спорядженні, нічних змаганнях бігунів з ліхтарями і смолоскипами. З 480 р. до н. е. після битви біля Саламину для Панафінейських свят був відведений шостий день святковостей. У цей день у порту Пірей влаштовувались перегони на трієрах – великих військових веслувальних човнах.

Цікавим було свято на честь богині земних плодів і врожаю Деметри та її доньки – володарки підземного царства тіней – Персефони. Вони називались Великими Елевсінськими Містеріями і відмічалися восени, після закінчення збору врожаю. Основними анімаційними заходами свята були спільні купання у морі, обмивання поросяти, що потім підносилося в жертву Деметрі, багатолюдна процесія до храму богині. У храмі люди оплакували юну дочку богині, яку вкрав володар підземного царства Аїд. Апогеєм першого дня святкувань були театралізовані обряди у вигляді драматичних сцен, що відтворювали міфи про Персефону. Другий день присвячувався масовим видовищам, доступним усім.

Крім свят на честь окремих богів у Греції відмічали і державні свята. Вони присвячувалися великим перемогам греків над зовнішніми ворогами. Елевтерії, наприклад, влаштовувалися на честь перемоги над персами при Платеях у 479 р. до н. е., Марафонії – на честь перемоги при Марафоні (490 р. до н. е.).

Святкова культура Стародавньої Греції стала своєрідним фундаментом для розвитку усієї традиційної культури Європи. У цій культурі яскраво прослідковується анімаційний аспект, коли у процес святкування втягується велика кількість людей, коли відсутні відсторонені споглядальники, натомість всі є активними учасниками дійства.

Величезну роль у формуванні видовищних форм дозвілля відігравав давньогрецький театр і пантоміма. Хоч за деякими даними перші міми в Грецію прийшли з Сицилії, саме в Греції їх мистецтво стало всенародним. Саме міми і мімографи (автори сценок) стали творцями старогрецького театру. Театр, спортивні видовища та ігри, триєдина хорея (музика, співи, танці), своєрідна застільна культура, різного роду святковості – усі ці форми дозвіллєвої діяльності отримали подальший розвиток у культурах інших країн та епох. Багато з них дійшли до сьогодення, а такі, наприклад, як діонісійські свята, танці “сиртакі”, театральні вистави використовуються у туристичному бізнесі сучасної Греції.

2.2.  Дозвіллєва культура Стародавнього Риму

Давньогрецька культура суттєво вплинула і на дозвіллєву культуру Стародавнього Риму. Щоправда, у Стародавньому Римі вже не існувало триєдиної хореї, багато розваг були запозичені не лише з Греції, а й з інших країн Сходу і Заходу. Як наслідок спостерігається певна вторинність дозвіллєвої культури римлян, хоча з’являються і нові форми дозвілля, які, втім, носять жорсткий, а інколи жорстокий характер.

Це стосується, в першу чергу, таких видовищ як цькування тварин, гладіаторські бої, ярмарки потвор (людей і тварин з фізичними вадами). Традиція публічних бійок до смерті виникла під час ритуалів поховань заслужених воїнів. Їх родичі біля поховання змушували битися рабів. Можна припустити, що таким чином приносилася жертва на честь померлого. Ці бійки сподобалися глядачам. З часом вони стали видовищем для розваг, що вимагало спеціальних майданчиків і споруд, які згодом почали називатися цирками. Деякі дослідники вважають, що гладіаторські бої або циркові ігри (Луди Цирциєнсес) виникли в останні роки існування Республіки з метою відродження і зміцнення в римлянах войовничого духу. Ці ігри дали поштовх виникненню професії „гладіатор”. Гладіатори вчилися публічно вбивати собі подібних у спеціальних школах. Цікаво, що в цих школах, серед інших дисциплін, викладали риторику. Досить часто гладіатор, виходячи на арену цирку чи амфітеатру, звертався з короткою промовою до глядачів, закликаючи їх підтримати саме його. Інколи ораторські здібності гладіатора врятовували йому життя в момент, коли він отримував поранення. Якщо під час промови боєць встигав сподобатися публіці – вона його милувала, якщо ж ні – опускала великі пальці рук донизу, що означало – смерть. Для урізноманітнення і без того жорстокого видовища до бійок між гладіаторами додаються цькування хижих тварин, як одна на одну, так і хижаків на людей. Так, Діон Кассій стверджував, що 9000 диких хижаків були вбиті за 100 днів свята на честь найбільшого цирку світу – Колізею (перша назва „Амфітеатр Флавія”). Колізей збудовано усього за 8 років (72-80 р. нової ери) за часи імператора Віспасіана і його сина Тіта.                   Його розміри вражали: 187 м довжина, 155 м ширина.

У хорошу погоду Колізей не був накритий, але на випадок дощу, літньої спеки його накривали величезним тентом, що натягувався двома командами моряків. Ці ж моряки брали участь у морських баталіях, які влаштовувалися на заповненій водою арені після гладіаторських боїв.

Римський Колізей разом з театром Діоніса у Афінах стали найбільшими видовищними закладами Стародавнього Світу.

Іншим анімаційним заходом, що відбувався у спеціально збудованих цирках, були перегони на колісницях. Для римлян ці видовища були азартними, оскільки робилися ставки на переможця. В перегонах брали участь представники еліти і навіть імператори. Емоції під час перегонів досягали апогею, коли змагалися представники різних країн, що входили до складу Римської імперії.

Розваги, що відбувалися в цирках і амфітеатрах, не обмежувалися бійками і перегонами. Тут відбувалися театральні виступи акробатів, еквілібристів, жонглерів, коміків, дресирувальників.

Давні римляни жили за лозунгом: „Хліба і видовищ”. Видовищ у Римі було вдосталь. Публіка мала можливість обирати. Часто-густо вибір більшості з римлян падав на легкі для сприйняття або на жорстокі видовища. Так, комедія Теренція „Свекруха” провалилася лише тому, що поряд виступали канатохідці і борці. Хоч давньоримський театр і запозичив багато ідей з грецького, його значення для римлян було набагато нижчим, ніж для греків. Натомість, ще за часів Республіки (ІІ ст. до н. е.) стають розповсюдженими голосні читання, філософські диспути,  які відбуваються за великої кількості переважно освіченої, інтелігентної публіки. Традиція рецитацій теж прийшла з Греції, але, на відміну від театру, зберегла на римському ґрунті свою первісну форму.

Рецитація промов або віршів затягувалась інколи на декілька днів, поки не дочитувався увесь твір. Подібна мода затвердилась і при імператорському дворі. Добре відома пристрасть імператора Нерона публічно читати свої вірші. Це ж робив і його попередник Клавдій, правда, не дуже вдало.

Римська імперія мала величезні розміри, тому багатьом чиновникам, воїнам, купцям доводилося багато їздити у справах. Внаслідок цього для їх розміщення стала складатися доволі розгалужена мережа заїжджих дворів, таверн, „питних” закладів, яких у Римі було вдосталь. Вони поділялися на заклади нижчого і вищого рангу. Утримували подібні осередки дозвілля вільновідпущені раби, які завдяки цьому інколи наживали чимале багатство.

Римляни в своєму дозвіллєвому арсеналі мали велику кількість ігор. Особливо їм подобались азартні ігри. У тавернах існували спеціальні кімнати для гри в „кості”. Азартні ігри, в принципі, були заборонені протягом усього року, за винятком свята Сатурналій. Втім, заборони ці порушувались і порушували їх як раз ті, хто їх запроваджував, особливо в епоху імперії. Для римських імператорів гра у „кості” була постійною розвагою. Вона давала відпочинок від нелегких державних справ і не менш складних, а ще й заплутаних – сімейних. Грали Октавіан Август, Тіберій, Калігула (цей славився вишуканим шахрайством під час гри). Чудовим гравцем був імператор Клавдій. За свідченням Светонія, він грав у поїздках, прилаштувавши дошку таким чином, щоб зручно було грати під час руху. Він навіть написав цілу книжку – посібник з гри у „кості”. Грали в цю гру сенатори, заможні і не дуже мешканці міст і сіл. Є багато свідчень і про римських письменників, які охоче тішилися таким чином.

Були ігри на увагу, на реакцію, на удачу. Популярною була гра „Дванадцять ліній”. Вона нагадує сучасну гру „Хрестики-нолики”. Знали римляни і гру, схожу на шашки чи шахи. Грали і в рухливі, спортивні ігри.

Крім ігор, улюбленими видами відпочинку римлян були полювання, бенкети, купання в термах.

Існуючий спектр дозвіллєвих форм дозволяв римлянам обирати будь-яку – в залежності від віку, освіти, потреб.

Давньоримська дозвіллєва культура характеризується і великою кількістю свят. Свята поділялися на загальнодержавні та свята нижчого рангу, офіційні та побутові, сільські та міські, постійні або разові, свята окремих божеств і професій. До програм свят додавалися суто видовищні, розважальні дійства.

Найрозкутішими серед землеробських свят були Сатурналії – грудневе свято на честь бога землеробства Сатурна. У 497 р. до н. е. біля підніжжя Капітолійського пагорбу було збудовано храм Сатурна. Він і став епіцентром 5-денного святкування з процесіями ряджених, веселощами, забавами, сміхом. З 217 р. до н. е. під час свята почали влаштовувати масову, безкоштовну „божу трапезу” для всіх бажаючих. Сатурналії стали святом вседозволеності, коли всі ставали рівними, коли відмінялась будь-яка ієрархія. Більше того, під час „божої трапези” раби бенкетували, а господарі їм прислужували. Відбувався масовий обмін подарунками – під час „гостювання” чи просто на вулицях міста. У театрах виконувались сатури (сатиричні сцени), які збирали величезну кількість глядачів. Вважається, що саме Сатурналії стали передвісниками карнавалу.

Ще одним цікавим святом були березневі Великі Квінкватри. Спочатку це свято влаштовувалось на честь Марса і було святом ремісників, а згодом перетворилося на свято людей мистецтва, школярів, що проходило під заступництвом богині Мінерви. На час святкувань (5 діб) відмінялися заняття в навчальних закладах, відбувалися бенкети з маслинами, вином і обов’язковими млинцями. Всюди влаштовувалися рецитації, виступи акторів, поетів, читців.

Під час імперії дуже популярними у Римі були військові свята на честь бога Марса (Армілустрії, Тубілустрії, Еквіррії, Севіральські ігри). Головним дійством під час цих свят були різноманітні паради військ – піших і кінних, у повному або частковому спорядженні, денні або нічні зі смолоскипами, на вулицях міст чи в цирках.

Отже, різноманітність і різнобарвність анімаційних форм дозвілля в Римі надавали його мешканцям можливість у будь-який спосіб відновлювати свої духовні і фізичні сили, хоча б тимчасово отримувати задоволення від життя.

2.3. Анімаційні форми дозвілля Середньовіччя та епохи Ренесансу

  Дозвілля Середньовіччя базувалося, переважно, на святковій культурі народів Європи.

На протязі усієї історії людства роль свят була величезною. Святкове ствердження життя невід’ємне від самої людської природи, яка прагне до художньої творчості та ігрового самовираження. Щоб зрозуміти сутність дозвіллєвої культури Середньовіччя, треба починати з аналізу естетики свята з його ритуалами, архаїчними рисами, вже втраченими в повсякденному житті. Це дозволить проникнути в глибинні пласти свідомості народу, в його емоційний світ, відчути духовну культуру епохи.

Перед обличчям усіляких негараздів і лихоліть, жорстокої боротьби за існування середньовічна людина знаходила забуття і перепочинок у святковостях і веселощах. Адже здатність відверто радіти зустрічається переважно у тих, хто знайомий з тяжкою працею і гіркою бідністю. Сувора реальність, що породжувала відчуття невпевненості і нестабільності, страх перед загробним покаранням тимчасово відступали перед нестримною стихією свята.

Одноманітність повсякденності, буденні турботи і серйозні проблеми – все це забувалось в атмосфері безкорисливої та п’янкої радості. Свято знімало внутрішню напругу, переносило людину в інший, безпроблемний світ.

У людях вирувало бажання жити. У найрелігійнішу з епох, коли життя сприймалося як небезпечний процес з нещастями, насильством і стихійними лихами, людина не могла задовольнятися лише безтілесною любов’ю до бога. І якщо її глибоко хвилювала велич церковної літургії, високе достоїнство церемонії, урочистість церковних співів і звуків органу, яскравість риз, сяйво дорогоцінної утварі та аромат ладану, – то і мирські свята з їх багатоголоссям, різнобарвністю і розкутістю не залишали байдужими. З одного боку серйозні, затиснуті в жорсткі рамки, церковні обряди, з іншого – галасливі карнавальні процесії ряджених, блискучі рицарські кавалькади, розраховані на масового глядача.

Традиційними у Середні віки були простонародні сільські святковості, джерела яких губилися в сивій давнині. Кожне нове покоління сприймало їх як невід’ємну частину успадкованого від пращурів побуту. Свята допомагали людині орієнтуватися в часі, яке в середньовічному суспільстві регулювалось як природними аграрними циклами, так і церковним календарем.

Відомий російський вчений Михайло Бахтін вважав, що святкове життя середньовіччя формувалося за двома основними напрямами:

  1.  офіційно-церковному та феодально-державному;
  2.  народному, сміховому.

Особливо бурхливо розвивалася народно-сміхова культура Середньовіччя, яка охоплювала величезні маси простого люду і суттєво впливала на усі боки життя суспільства. Народно-сміхова культура мала свої анімаційні, обрядово-видовищні форми. До них належали святковості карнавального типу, ярмарки, різноманітні площові та сміхові дійства.

Святковості карнавального типу і пов’язані з ними сміхові дійства чи обряди займали в житті середньовічної людини величезне місце. Крім карнавалів з їх багатоденними і складними площовими і вуличними дійствами й ходами, справлялись особливі „свята дурнів” або „свята віслюків”, тобто, існував особливий, освячений традицією вільний „великодній сміх”. Більше того, майже кожне церковне свято мало свій, теж освячений традицією, народно-площовий сміховий бік. Такими були, наприклад, так звані “храмові свята”, які супроводжувались ярмарками з їх багатою і різноманітною системою ігрових веселощів за участю велетнів, карликів, виродків, „вчених” звірів. Карнавальна атмосфера панувала у дні постановок містерій і соті (побутових сценок), а також на таких сільськогосподарських святах як збір винограду, що проходили в горах. Сміх супроводжував, звичайно, і громадські, і побутові церемоніали (уславлення переможців на турнірах, посвячення у рицарі та ін.). І побутові бенкети не обходилися без елементів сміхової організації,  наприклад, обрання на час бенкету королів та королев „дня сміху”.

Обрядово-видовищні форми народно-сміхової культури були розповсюджені в усіх державах середньовічної Європи, але найбільше у романських державах, у тому числі й у Франції.

Основною обрядово-видовищною формою народної культури Середньовіччя був карнавал. За своїм наочним, конкретно-чуттєвим характером і за наявністю в ньому сильного ігрового елементу, карнавал близький до художньо-образних навіть театрально-видовищних форм. Але ця культура за своєю сутністю не входить в область мистецтва. Вона знаходиться на межі  мистецтва і самого життя.

Насправді, карнавал не знав розподілу на виконавців і глядачів. Карнавал не споглядали – у ньому жили, тому що за своєю ідеєю він був всенародним. Ідея карнавалу найвиразніше виявлялася у римських Сатурналіях, які замислювались як реальне і повне (але тимчасове) повернення в золотий Сатурновий вік.

Для народно-сміхової культури Середньовіччя важливими носіями карнавальної філософії були блазні і дурні. Вони були головними сатириками, викривальниками  недоліків існуючого стану речей.

Ще одна важлива особливість карнавалу – це відміна ієрархічних відносин. На час карнавалу усі ставали рівними між собою і рівними перед блазневими королем і королевою карнавалу. Карнавальні дійства були ще й амбівалентними, тобто такими, що заперечували, але, одночасно, і стверджували; ховали і відразу ж відроджували. Голе заперечення взагалі було чуже народній культурі. Люди в умовах карнавалу висміювали не лише владу і церкву, але й самих себе.

Найбільшими карнавалами Європи були Венеціанський, Римський, Валенсійський, Авіньйонський, Ліонський, карнавали Кьольна і Нюрнберга.

Кожен карнавал поряд із загальноприйнятими мав і притаманні лише йому риси і форми. Так, Венеціанський карнавал носив яскраво виражене маскарадне забарвлення. Його учасники не лише перевдягалися у спеціальні костюми, а й ховали свої обличчя під маскою. Маска уособлювала в собі радість змін і перевтілень, відміну ієрархій і будь-яких норм і заборон. Найяскравішими дійствами Римського карнавалу були битви з використанням конфетті, диспути між маскарадними героями і „свічкові ходи”.

Ліонський карнавал об’єднувався навколо веселого ненажерливого страховиська, яке намагалося все і всіх з’їсти.

У деяких карнавальних дійствах головною дійовою особою був символ майбутнього – хлопчик, що грає, на ім’я Геракліт.                В інших – блазневий єпископ, архієпископ і навіть папа. Інколи в авангард карнавалу виходили тварини. Але найчастіше епіцентром карнавалу ставали карнавальні королі і королеви.

Крім карнавалів існувало багато свят, які носили нібито релігійний характер, а насправді відображували той же сміховий, гротесковий позацерковний прояв життя. Так, осінні свята на честь покровителів виноробства Святих Мартіна і Михайла носили яскраво виражене вакхічне забарвлення.

Під час святкування дня Святого Лазаря у Марселі орієнтувалися на цикл легенд про пекло, що повинно було застерігати від гріховного життя. Але крім церковної процесії з домашніми тваринами – кіньми, мулами, коровами, биками – проходила й інша, суто карнавальна процесія, що закінчувалася масовими веселощами і “великими танцями” на центральній площі міста. У цій ситуації будь-які застереження забувались.

Свято Тіла Господня теж носило напівцерковний - напівкарнавальний характер. В одній процесії йшли як священослужителі з причастям, так і карнавальні герої: чудовиська, вавілонська блудниця, велетні, маври, негри, молодь з чуттєвими танцями. У кінці процесії рухались розмальовані вози з мандруючими акторами.

Найрозкутіші свята дурнів і віслюків теж мали подвійний стандарт. Свята дурнів справлялися у день Святого Стефана, на новий рік, у день невинних немовлят, Богоявлення, але були суто сміховими, народними святами вседозволеності. Свято віслюка відмічали на честь біблейської події – утікання Марії з немовлям Ісусом в Єгипет. Щоправда, мало воно яскраво виражений матеріально-тілесний характер. Єдиним, що його поєднувало з релігією, була так звана „меса віслюка”, що проходила у церкві. Але й вона була сміховою і за змістом, і за формою.

На  яскраві свята Середньовіччя часто-густо перетворювалися і ярмарки. Такими були ярмарки в Ніорі, в Апрасі, в Нюрберзі та в багатьох інших містах Європи. На ярмарках люди не лише торгували, а й розважались. Ярмаркова площа, особливо у вечірні години, ставала ігровим і сценічним майданчиком.

Постійними носіями святкового начала в середньовічному суспільстві були професійні розважальники (аніматори) – мандруючі актори. Людей цього ремесла в письмових пам’ятках називали по-різному. Церковні автори застосовували традиційні давньоримські імена: мім (mimus), пантомім (pantomimus), гістріон (histrio). Загальноприйнятий латинський термін – йокулятор (joculator – жартівник, забавник, балагур). У народі їх називали танцівниками, блазнями, музикантами. Останніх розрізняли за родами інструментів – гітаристи, волинщики, віолісти, лютнярі, цимбалісти (symbalista) та ін. Розповсюдження отримала французька назва жонглер (jongler); в Іспанії їй відповідала назва хуглар; в Німеччині – шпільман, на Русі – скоморох, у Сербії – іграч, у Чехії – герец.

Мандрівними акторами також були ваганти (школярі), менестрелі (співаки і музиканти), трубадури (провансальські поети-співці), трувери (поети-співці Північної Франції), міннезінгери (поети-співці Німеччини). Всіх їх можна назвати аніматорами дозвілля Середньовіччя. Діяльність представників саме цих професій створила фундамент для появи сучасних розважальників – аніматорів дозвілля.

Творчість жонглерів розквітла в ХІ-ХІІ ст. разом з розвитком міської і придворної культури. ХІІІ-XV ст. – золотий вік жонглерії. У великих містах жонглери об’єднувались в корпорації зі своїми статутами. У Парижі та Кьольні на „вулицях жонглерів” і „вулицях музикантів” мешкали „комедіанти”, „фідельщики”, „скрипалі”. Розкішні святковості вимагали великої кількості „веселих людей” і розмаїття розваг, забав і видовищ.

Зазвичай жонглери були універсальними акторами.                        

В ідеальному варіанті вони уособлювали в собі поета-співака, розмовника, міма, акробата, танцюриста, музиканта, дресирувальника, фокусника, лялькаря. Артист мандруючого театру не знав обмежень у засобах виразності. Він міг ковтати вогонь, імітувати голоси тварин і співи птахів. Він уособлював синтез видовищних мистецтв і задовольняв усі бажання святкуючого люду. Щоправда всередині цеху розважальників існувала своя ієрархія. Ось яку систематизацію менестрелів запропонував „останній трубадур” Гіраут Рік’єр:

  1.  „доктори поетичного мистецтва” – кращі із трубадурів. Вони “показують шлях суспільству, створюючи зразкові вірші і кансони, граціозні новели і дидактичні твори” розмовною мовою;
  2.  трубадури, які пишуть пісні і музику до них, створюють танцювальні мелодії, балади, альби і сирвенти;
  3.  жонглери, які догоджають смаку багатіїв: вони грають на різних інструментах, розповідають повісті і казки, співають чужі вірші і кансони;
  4.  буффони (блазні) „своє низьке мистецтво на вулицях і площах показують і ведуть спосіб життя недостойний”.

Серед „докторів” були і представники збіднілого рицарства і міщанства. Вони вважали неможливим змішувати високе мистецтво з еквілібром чи акробатикою. З іншого боку, більшість жонглерів намагалися підвищити свою кваліфікацію за рахунок універсалізації навичок і вмінь. Скажімо, багато жонглерів були розпорядниками свят, організаторами площових ігор, своєрідними сценаристами і режисерами анімаційних заходів, причому не лише на площі, а й у замку і навіть у королівському палаці. Відомо, що багато талановитих акторів працювало на барона, інколи за пристойну грошову винагороду, а інколи і за скромний харч.

Стилю середньовічного життя відповідала пристрасть до різноманітних рухливих ігор як просто неба, так і під дахом.                   Ці веселощі були пов’язані з святковою площовою атмосферою, приносили радість учасникам і часто не потребували глядачів. „Людина, що грає”, намагалась виявити усі сторони своєї натури: силу і витривалість, швидкість реакції і кмітливість, винахідливість і багатство фантазії. Ярмарково-балаганні розваги простого люду мали багато спільного із забавками при феодальних дворах. Разом з тим ігри сприймалися як життя в мініатюрі (шахові битви асоціювались зі справжніми), відображали практичні заняття суспільства: так, військовий спорт і турніри притаманні рицарському побуту. Ігри Середньовіччя не лише мали об’єднуючу і тренувальну роль, але й зберігали світоглядне значення. „В образах гри бачили стислу, універсальну формулу життя та історичного процесу: щастя – нещастя, підвищення – падіння, надбання – втрата, увінчання – розвінчання… Це стосується не лише карт, кісток і шахів, але й інших ігор, у тому числі спортивних (гра в кеглі, гра в м’яч) і дитячих ігор”.

За даними художника Брейгеля Старшого, у період пізнього Середньовіччя існувало 80 дитячих ігор. Багато розваг дорослих наближалися до дитячих забав. Франсуа Рабле наводить 217 карточних, кімнатних, настільних ігор та ігор на повітрі.

Серед конкурсно-ігрових дійств Середньовіччя можна виділити змагання в силі і спритності (боротьба, перетягування, кидання каміння, ходулі, гойдалки, балансування та ін.); змагання у влучності (стрільба з луку, гра „страта півня”); військові ігри (квінтана (мішень), поєдинки, турніри); ігри з м’ячем і кульками (нелота (лапта), „хокей”, кидання дерев’яних куль, кеглі, волан, кидання кілець, кубарі та ін.).

Серед молоді були популярні піжмурки або „жучок” (відгадати, хто вдарив з-за спини).

Однією з наймодніших куртуазних розваг у ХІІІ-XIV ст. була гра „Жаба посередині”. Головний персонаж – „жаба” – сідає, схрестивши ноги, на землю і намагається впіймати когось з гравців, які стрибають навколо, штовхають „жабу”, смикають її за волосся.

Розповсюдженими майже по всій Європі були бійки півнів, а в країні басків, Тіролі і Вірменії – ще й бійки баранів.

Взимку, коли замерзали водоймища, любили змагатися на ковзанах і санках, застосовуючи навіть парус.

Найпопулярнішими розвагами еліти були полювання і турніри. Рицарські турніри стали ще й масовим видовищем. Для них відводились спеціальні майдани за містом або біля замку.

Дослідник К. Іванов вважає, що турнірами називали лише масові змагання. Турнір складався із багатьох поєдинків, що відбувалися одночасно і в одному місці. Коли ж з’ясовували відносини лише двоє рицарів – це дійство називалось поєдинком.

Турніри виникли у Франції на початку ХІ ст., а потім розповсюдились на всі західноєвропейські країни.

Рицарі, які з’їжджалися на турнір з усіх усюд, розташовувалися в заїжджих дворах міст, у приватних помешканнях. Якщо ж у провінційному місті не вистачало місця для ночівлі, неподалік від турнірного поля ставилися намети.

До місця події підтягувалися різного роду ремісники, а також розважальники – жонглери і блазні.

Турнірне поле являло собою великий подовжений майдан, з одного боку якого влаштовувались трибуни для дам, почесних глядачів і суддів, а також естрад для музикантів. З іншого боку майдану ставилися огорожі, за якими збиралися всі інші глядачі. Усі околиці турнірного поля пістрявіли гербами, що свідчили про давність того чи іншого рицарського роду.

Церква намагалася боротися з турнірами. Папські булли загрожували відлученням від церкви учасникам турнірів, лякали позбавленням християнського поховання „тих, хто буде вбитий на них”.

Але ніщо не могло втримати справжніх рицарів від бажання продемонструвати усім, і в першу чергу прекрасним дамам, свою силу, сміливість і завзяття. Турніри стали невід’ємною частиною дозвіллєвої культури Середньовіччя.

Незважаючи на зусилля церкви і на жорстокість інквізиції, Середні віки увійшли в історію дозвілля як епоха світлої поезії трубадурів і міннезингерів, гротескових вистав жонглерів і менестрелів, яскравих карнавальних дійств і мужніх рицарських поєдинків.

Більшість вулично - площових форм середньовічного дозвілля і тепер використовуються в культурно - дозвіллєвій діяльності в європейських країнах, а такі форми як карнавали, ярмарки, рицарські турніри стали невід’ємною частиною туристичного бізнесу та індустрії розваг.

 

2.4. Святкова культура українців

Дозвіллєва культура українців сягає своїми коренями в сиву давнину. Археологічні знахідки, свідчення чужоземних істориків, починаючи від Геродота (V ст. до н. е.) і закінчуючи готськими і арабськими дослідниками, доводять, що і в дохристиянську добу на території сучасної України кипіло життя. Слов’янські народи вже тоді мали історичні риси, притаманні українцям і нині – працьовитість, гостинність, чесність, добропорядність, співчутливість, єдність і святість родини, пошана до померлих.

Візантійський історик Прокопій Кесарійський (VІ ст.) так характеризує антів (давніх українців): “Вони визнають владикою всіх Єдиного Бога, що посилає блискавку. Жертвують йому корів та всяку іншу жертву. Якоїсь фатальної долі, яка мала б силу над людьми, вони не визнають… Шанують річки, німф та деякі інші божества, жертвують їм усячину і з тих жертв ворожать собі…” .

Своєрідність вірувань давніх слов’ян, максимальна наближеність їх життя до природи сформували ранню культуру українців, суттєве місце в якій займали родинні, громадські свята, звичаї, ритуальні дійства. Кожна дія, кожний народний твір, такий як колядки, щедрівки, побажання, гаївки, купальські пісні та звичаї, Андрія-Калити, зажинкові, обжинкові пісні – колись були молитовними, магічними діями і словами, що хоча б частково розкривають душу, почуття, вірування, бажання, прагнення та ідеали наших пращурів.

Найбільшим, найголовнішим святом давніх українців було свято Корочуна, одне з циклу зимових свят – брумалій. Назва “Корочун” тлумачиться по-різному: як свято дня, що з цього моменту починає збільшуватись (відповідно – ніч скорочується), як назва сонячних променів, що входять з цього часу під земну кору… Але етимологія слова Корочун достеменно не відома.                  А самі свята могли прийти з Азії через Грецію та Рим в Європу. Тут вони змішалися з культурами європейських народів і стали цілком самостійними явищами цих культур.

Українське свято Корочуна має анімістичне забарвлення, тобто базується на впевненості людей в тому, що вся природа, жива й нежива, має душу, і що людина своїми діями може впливати на природні та надприродні сили. Це свято – народження чудодійної енергії, що надає силу природі – рослинам, тваринам, людині, воді і землі. Хоч свято і зимове, воно орієнтується на хліборобську весну і стає в ті далекі часи імпульсом надихання людини, надією і вірою у щасливий рік урожаю, приплоду худоби, добробуту, здоров’я та радісного життя господаря. Саме тоді, під час цього свята почали співати колядки й щедрівки, посівати й посипати, використовуючи при цьому природний реквізит – зерно, “березу”, сіно (Дідуха). Ці ритуали, святкові дії носили яскраво виражене анімаційне забарвлення. Вони й одухотворювали, вони й розважали, залучаючи до цього процесу усіх присутніх. Пасивних споглядальників у цьому святі не було. Всі виконували свої ролі.

Ці форми святкування Корочуна перейшли й у християнське Різдво, що прийшло на зміну Корочуну. Християнська церква ті звичаї – рештки первісної культури – хоч і не відразу, але прийняла, вклавши в них християнські ідеали, християнську мораль, нові ідеї щодо вдосконалення. Незважаючи на це, і дотепер у колядках можна почути після кожного рядка рефрен: “Ой Даждьбоже!” (Даждьбог – це дохристиянський бог урожаю, сонця).

З приходом на Русь християнства традиційні зимові святковості набувають інших рис, освячених новою релігією. Церква намагалася боротися з проявами язичницької культури, але марно. Те, що формувалося віками, що вийшло з глибини народної мудрості і віри, що стало частиною людської душі, не можна знищити або заборонити. Багато обрядів, ритуалів звичаїв з Корочуна перейшли в найбільше християнське свято – Різдво.            З плином часу Різдво набуває нових рис. У ньому, поряд з народними, доісторичними  дійствами з’являються і нові – суто християнські обряди, ритуали, видовища.

Одним з таких видовищ став Вертеп – лялькова вистава, що розігрується у великому дерев’яному двоповерховому коробі. Вертеп прийшов в Україну з Європи, але тут набув нових оригінальних рис. Інколи вертепом називали живі костюмовані   сценки, здебільшого побутової тематики, що розігрувалися селянами під час “ходіння зі звіздою”, “водіння кози”.

 Ці звичаї, а також середньовічні містерії породили вертеп у тому вигляді, в якому він дійшов дотепер. Кожен з двох поверхів (сцен) вертепу виконував свої функції. На верхньому “Віфлеємі” відбувалися вистави на біблійську тематику “про народження Христа”. Цей сюжет з віками майже не змінювався. Постійних змін сюжету зазнавали сцени, що розігрувалися на нижньому поверсі. Це був своєрідний театр гумору й сатири, що відтворював життя простого люду. І персонажі цих вистав могли змінюватись: дід, селянин, баба, циган, жид, лях, венгер, запорожець, купець, шинкар тощо.

Поряд з живим театром “водіння кози”, ляльковий вертепний театр дає поштовх для розвитку народного українського театру, на базі якого пізніше з’являється професійний театр.

Найбільшим весняним святом у давніх слов’ян був Великий день, пізніше Великдень. Ця назва залишилася і після прийняття християнства і перейшла до християнського свята – Воскресіння Христового. Але головне, що збереглися традиції, обряди, ритуали, започатковані під час Великодня. В уяві наших пращурів це свято, точніше, цикл весняних свят, розглядаються як повна перемога весни-літа над зимою (у ті часи розрізняли лише літо й зиму) або життя над смертю. Великий день вважався найбільшим днем у році (весняним рівноденням), “коли й сонце не заходило”. У цей день усе живе й неживе оживає. Живуть земля, вода, повітря, живуть покійники, живе небо-сонце. Таке світосприйняття за своєю сутністю – анімаційне. Воно спонукає до оживлення не лише сили природи, але й саму людину. Великий день – це день вселюдської любові, кохання, надії на врожай, день добра, здоров’я, повного радісного й щасливого життя.

У зв’язку з тим, що давні українці мали анімістичний світогляд,  глибоко вірили в сили природи, більшість святкових дійств були пов’язані саме з цими віруваннями. Вони проводилися в гаях, лісах, на луках, біля води. Основна роль відводилася молоді. Хлопці й дівчата проводили своєрідні комплексні ігри (хороводи, струмки, танці, співи, ритуальні рухи, поєднані в цілісне дійство). Під час цих святкувань проходив підбір пари.

Такі ігри – веснянки (ігрища) мали магічне забарвлення.      Це безмежна хвала сонцю-весні, своєрідна молитва прихилення до себе добрих сил і захист від злих.

Під час весняних свят народилася унікальна поетична й музична культура наших пращурів. Найяскравішим проявом цієї культури стали веснянки-гаївки  – анімаційні за сутністю, життєстверджуючі за настроєм обрядові пісні. Тематичне розмаїття цих пісень дуже широке – від філософських, магічно-символічних до жартівливо-еротичних. Веснянки-гаївки виконувалися в хороводі, під час ритуальних або ігрових дій.

В умовах сучасної етнічної анімації веснянки-гаївки, виконані в первісному, автентичному стилі могли б привабити велику кількість туристів як з України, так і з-за кордону. У це дійство можна залучити людей, навчаючи їх простим діям і рухам, вводячи їх в ауру справжнього українського свята кохання, природи.

Якщо в Іспанії туристів навчають народному танцю фламенко, у Греції – сиртакі, то в Україні поки що немає такого доступного і в той же час істинно народного танцю, за допомогою якого можна б було довести наші культурні надбання до розуму і душі кожного туриста. Такими танцями та піснями могли б стати саме веснянки-гаївки.

Розпочинався циклі весняних свят Вербною неділею або Верницею. У давнину верба була тотемом східнослов’янських народів, тобто священним деревом, якому поклонялися і поклоняються дотепер. З дохристиянської пори зберігся звичай, коли люди при зустрічі били злегка один одного гілками верби, приказуючи:

                “Не я б’ю, верба б’є:

                 За тиждень Великдень!

                 Будь здоровий, як вода

                 Будь багатий, як земля!”

Пізніше з приходом на Київську Русь християнства вербні гілки освячували у церквах, потім клали на ікони, щоб охороняли хату від негараздів.

Тема верби стає основною в українських народних піснях.

Після Вербної неділі йшов Чистий (або Білий) тиждень.  Він присвячувався підготовці до Великодня. Серед його ритуалів був і ритуал очищення вогнем. Цей цілком анімаційний захід розпочинався з добування живого вогню за допомогою тертя сухої деревини об деревину. Потім робилися вогнища, які символічно очищували поля, ліси, води й луки – все, чого досягало світло від вогню. Те ж саме відбувалося і в ніч перед Великоднем – хлопці-парубки розкладали вогнище на високому горбку, в лісі або на лузі біля води (а з ХVІІ ст. християнська церква дозволила розкладати вогнище біля церкви). У давнину цими вогнями вітали прихід Великого дня, посилали запрошення весняному Сонцю. Крім того ці вогні світили усім душам дідів-прадідів…

У всіх наших святкових звичаях-ритуалах та традиціях, починаючи з Святої Вечері (куті) і закінчуючи Великоднем, використовувалась символіка вогню – праведного сонця. Склався своєрідний культ сонця, символічним проявом якого стали запалені свічки і лампади.

Цікавий анімаційний захід існував у гуцулів на другий день Великодня. Він мав назву Волочильний понеділок. У цей день хлопці та дівчата збиралися на вечорниці з танцями. Кожен парубок, що танцював з дівчиною мав отримати від неї писанку. З тими писанками парубки ходили-волочилися від хати до хати, обмінюючи їх між собою. Ці вечорниці були ще й оглядинами “дівки на сватанні”. Крім того Волочильний понеділок – це час відвідин найближчих родичів, знайомих, священика, кумів, обдарування їх “волочильним” калачем, писанками та крашанками. Все це відбувалося під сміх, пісню, скороморошеські забави. Під вечір створювалися своєрідні “клуби за інтересами”: хтось ішов до церкви поспівати веснянок-гаївок, хтось погойдатися на гойдалках. Старша молодь збиралася десь на лузі чи на майдані, чоловіки проводили частину часу в корчмі (у пізніші часи).

На другий і третій день дівчата й хлопці обливали одне одного водою. З одного боку, це були своєрідні залицяння, з іншого – це чарування здоров’я, багатства та майбутнього одруження. Крім того, наші пращури вірили в надзвичайну силу води (як і вогню) і влаштовували різні водяні ритуали на пошану чистителю – воді.

Під час святкувань весняних свят сформувався і яскраво проявлявся ще один важливий елемент української національної культури – гра. Ми вже знаємо, що гра була важливою складовою багатьох культур світу. Ігрова культура українців не поступається європейським за розмаїттям і глибиною ігор, а з точки зору внутрішньої і зовнішньої привабливості та оригінальності випереджає їх. Крім того, наші пращури на відміну від давньогрецьких чи давньоримських були більш гуманні, орієнтовані на життя, на кохання, на природу, а не на війну і смерть. Щоправда, і в нас були парубочі ігри у війну, але вони були скоріше тактичними, пов’язаними з орієнтуванням та маскуванням у лісі, аніж суто бойовими.

Щоправда, в українських селах хлопці могли доводити свою перевагу у грі за допомогою фізичної сили. Але й у цьому випадку боротьба відбувалася голими руками, “на кулачках”. Видатний український етнограф Стефан Килимник дійшов висновку, що більшість ігор, побудованих на боротьбі, кулачних боях, моделюванні елементів військових дій, почали проводитись під час тризн-поминок над покійниками.

Переважна більшість парубоцьких ігор була орієнтована на розвиток спритності, координації рухів, кмітливості, витривалості…

Так, гра “У довгу верству”, або “довгу лозу” (у північних слов’ян “чехарда”) передбачала перескакування гуртом парубків один через одного. І цей “стрибаючий ланцюг” міг простягатися інколи до 2-3 км.

Символізм цієї гри полягав у перемозі весни над зимою, де врешті перемагало “здорове літечко”.

Ще одна відома гра, що в радянські часи отримала назву “Вожатий, вожатий”, була відома кілька сторіч і називалась вона “гра у короля”. Крім того, що вона розвивала спритність і фізичну силу, її основною функцією було відпрацювання колективних дій, керованих “королем”. Були й інші силові ігри: “Боротьба на лопатки”, “Боротьба без рук”, “Чий батько дужчий?”, “Боротьба навколішки”, “Боротьба лежачи”.

До рухливих ігор, що проводилися просто неба, належали такі: “Гра у великий дзвін”, “Просо”, “Береза” (наввипередки), “Стукалка” або ”Хованка”, “Журавлиний ключ” тощо.

У дівчаток були свої ігри: “Подоляночка”, “Мак”, “Ластівка”. Вони здебільшого копіювали веснянки-гаївки. Хлопчики мали свої, серед яких були не лише рухливі, а й інтелектуальні, наприклад, “Вгадай”.

У молоді були популярними парні ігри: “Струмок”, “Горюдуба”, “Гойдалки”. Майже на всіх святах ставили “стовп” – обструганий, гладенький стовбур дерева заввишки 6-8 м, який закопували в землю, а зверху чіплялися “добро” – вузол чи з горіхами, чи з цукерками, чи з писанками, чи з калачем-паскою… Пізніше почали чіпляти чоботи чи валянки, а інколи живого півня. Потім парубки визначали черговість спроб і по черзі намагалися дістати добро.

Гра була частиною розважальної програми, що влаштовувалась молоддю на “Вулиці” – літній вечорниці з піснями, танцями, залицяннями…

“Вулиця” брала свій початок саме під час Великодня і закінчувалася восени. Вона стала одним з найяскравіших анімаційних комплексних заходів української дозвіллєвої культури. Виглядало це приблизно так: на майдан чи на луг збиралися яскраво одягнені парубки й дівчата з соняшниковим або ж гарбузовим насінням у кишенях. Вони розсідалися чи то на спеціально зроблених лавах, чи на повалених стовбурах дерев. До них могли приєднатися музики: бандуристи, лірники, пізніше – троїсті  музики у складі скрипки, бубну, цимбал. Досить часто до молоді приєднувалися одружені люди з малими дітьми, люди середнього віку, а інколи бабусі з дідусями, щоб помилуватися танцями та послухати, а може, й підтримати співи. Отже, потроху розмови переходили в танці, а танці в пісні. Інколи вони об’єднувались в одне ціле і виходили хороводи або вокально-хореографічні композиції. Все це могло вилитися в еротичні за змістом, але дуже цнотливі за формою ігри. Вважалося дуже нечемним хлопцеві торкатися дівчини, якщо це не передбачено грою або танцем.

Танці на “Вулиці” були досить досконалі, переважно веселі, але були й витончені, ліричні. Серед відомих нам танців можна виділити козачок, шумку, метелицю, гопак,  пізніше – польку, валець (вальс).

Дуже важливим надбанням “Вулиці” стала пісенна творчість. Величезна кількість побутових пісень співалася під час цих вечорниць. Стихійно створювалися дівочі й парубочі ансамблі, хори. Між ними влаштовувалися співочі змагання, діалоги, які завершувалися, як правило, миром і загальними, змішаними піснями. Ці багатоголосні хори сільської молоді, хлопців і дівчат – являли собою справжні мистецькі народні “капелі”, що підняли українське народне піснярство на рівень високого мистецтва, цікавого і донині.

Форма “Вулиці” як анімаційного заходу була б дуже доречна і в сучасному сільському або етнографічному туризмі.

Цикл літніх святковостей за глибинною філософією особливо не відрізнявся від зимових і весняних свят – те ж анімістичне забарвлення, ті ж молитовні дії і слова, звернені до сил природи, той же вияв любові до людини, природи, те ж прагнення молоді підібрати відповідну пару. Під час літніх свят відчувається хіба-що більша орієнтація на очікування врожаю, на зростання молодняку-худоби, розмірковування з приводу життя та смерті. Але основною відмінністю літніх свят (особливо Івана Купала) було намагання пізнати себе, знайти свою життєву дорогу.

Під час літніх свят сформувалась низка анімаційних форм дозвіллєвої діяльності. Вони мали визначальне значення у святковому житті наших пращурів. Усі свята літнього циклу були анімаційними і за формою, і за змістом. Серед них можна виділити:

  1.  Зелені свята;
  2.  Русальний (Зелений) Тиждень;
  3.  Слов’янський Семик;
  4.  Свято Ярили;
  5.  Купало.

В основі зелених свят лежать культ Сонця, культ покійників, культи Дерева і Квітів. У ті давні часи люди вірили в Сонце, Зиму, Весну, Літо, Осінь, Вітер, Грім, Дерево, Квіти – як у живі істоти, дружні до людини. Принаймні, ці сили можна прихилити до себе, здобути їх ласку – і навпаки,   захиститись від зла і негараздів.

Усі анімаційні заходи і дії тою чи іншою мірою відображали чи боротьбу добра і зала, чи торжество перемоги добра, чи сподівання на цю перемогу. Святкові дійства були проникнуті особливою анімістичною символікою. Кожна квіточка чи травинка уособлювала певні функції. Скажімо, полин оберігає від відьом і дідьків; м’ята – символ дитячого здоров’я; папороть – зілля щастя чи долі; любисток – символ любові й злагоди; ласкавці – символ дружби й зближення; калина – образ вірності, невинності, в розлуці – туги; лілея – то дівоча краса, а бузок – емблема втіхи молодого подружнього життя; чебрець – спокій родини та здоров’я дітей і т. ін.

Збирання дівчатами трав і квітів – це ще дохристиянський ритуал, що уособлював надію на краще, красу і злагоду, а також своєрідний “знак долі” (особливо папороть). Зібрані трави й квіти використовували для прикрашання хати, двору, господарських приміщень. Потім промовлялися молитовні слова, які стали лейтмотивом усіх Зелених Свят:

…“Сонце ясне, Сонце праведне, святі наші діди-лада, духи лісів, вод і полів, зустрічаємо вас, вітаємо з літом, шануємо вас і запрошуємо!”.

“Програма” Зелених свят складалася з Зеленої або Клечальної Суботи, Зеленої Неділі, Русального (Зеленого) Тижня, Зеленого Четверга (Русального Великодня).

Під час Зеленої Неділі українці вшановували духів своїх померлих родичів. Крім інших ритуалів був і такий, що нагадує давньогрецькі поховальні обряди – це прихід на кладовище людей у масках, строкатому вбранні, з бубнами, сопілками. Вони грали, співали, танцювали, сміялися. До них приєднувалися й самі поминальники. Традиція поминальних веселощів зародилася в дохристиянську епоху, але зберігалася в похристиянську пору,  про що свідчать давні документи (Києво-Печерський  патерик, “Стоглав”). Св. Кирило Турівський писав: “Бесовския песни, плясанье, боубни, сочели, гусли, пискове, игральи неподобния роусалья”. Церква боролася з “бесовскими” проявами традиційної святкової культури українців. Багато дохристиянських обрядів і ритуалів загубилися у віках, але були й такі, що здолали всілякі перешкоди і дійшли дотепер. Нині ми вже не побачимо своєрідних реконструкцій боїв і боротьби “перебійців” під час “тризни”. Давно відсутні і перегони біля поховань пращурів. Натомість ми  добре знаємо, як українці, переважно молодь, у Зелену Неділю “завивали” березу. З іграми, піснями, танцями, сміхом хлопці й дівчата проводили обряд завивання вінків з берези з метою визначення своєї пари. На Полтавщині замість “завивання берези” водили “тополю”. Це був дуже видовищний, яскравий обряд, якому передували хороводи, гадання, ігри. “Тополею” обиралася переможниця ігор – найжвавіша дівчина. Потім між хлопцями і дівчатами починалася боротьба за “тополю”. Перемагали дівчата, ставили “тополю” у центр кола, прикрашали її яскравими липовими гілками і, зав’язавши їй очі, з обрядовими піснями водили по селу.

На Волині у цей же час молодь влаштовувала схожий обряд “Лялі”.

Поетичні назви мало ще одне анімаційне свято “Мавський Великдень” (у північних слов’ян – “Семик”.) Вважалося, що в цей день русалки б’ються з покійниками. Тому люди “допомагали” своїм померлим пращурам березовими гілками відбивати атаки русалок.

Анімаційне забарвлення мав язичницький ритуал, що припадав на Зелені Свята – Похорони Ярили (Ярило – дохристиянський бог зростання рослинності, сонячного тепла, пристрасті чи парування).

Етнограф М. Макаров так описав це свято: “…Ярило – древнеруське свято вакханалій, буйств, п’янства, великої розпусти” ( М. Макаров, “Преданія”, том І).

Основним героєм свята був хлопець (іноді дід), який уособлював Ярила. У росіян Ярила робили з соломи у вигляді опудала. Поховання чи спалення Ярила ставало своєрідним сигналом до ігрищ.

Дуже видовищним, театралізованим був “Русальний Тиждень”. Він пов’язаний з віруваннями у “Русалок” або “Мавок”. Всі його обряди й ритуали відбувалися на тижні, що йшов відразу після Зеленої Неділі.

Сучасним етноаніматорам бажано вивчати всі ці свята, дійства і застосовувати їх у процесі організації анімаційної діяльності. Образи русалки (або мавки) дуже добре описали у своїх поетичних творах Т. Г. Шевченко та Леся Українка.

Своєрідною кульмінацією літніх анімаційних святковостей давніх українців було свято Купала або Купайла, що з часом, після прийняття християнства, з’єдналося з святом церковним – народженням Іоанна Хрестителя. Саме тому і сьогодні це свято носить подвійну назву – “Івана Купала”.

З самого свого зародження це свято сприймалося нашими пращурами як свято сонця, природи, молоді і кохання. Воно відбувалося в дні літнього сонцестояння, коли сонце найвище підіймалося над землею, давало найбільше тепла і світла, виявляло свою найвищу чудодійну силу для рослинного і тваринного світу, а також для людини. Саме в цей час (23 – 24  липня за старим стилем) досягає піку життя природи: наповнюються соком лісові ягоди, розповсюджуються найприємніші аромати, трави набувають лікувальних та цілющих властивостей. Вода в річках та озерах стає лагідною і теплою. У ній приємно купатися, очищуючи своє тіло і душу від усього злого й лихого.

Культи води й вогню, як основні засоби очищення, найяскравіше проявилися саме під час купальських святковостей.

Подібні свята мали й інші народи, але українські Купала були (та й залишаються) найпоетичнішими, найспівочішими анімаційними заходами в Європі.

З приходом на Русь християнства церква почала боротися проти усіх проявів язичницької культури, найбільше – проти свята Купала. Стоглав так описує це свято: “…Проти свята, майже на саме свято, весь день і до ночі чоловіки, жінки й діти по домах і на вулиці, ходячи, обливаючись водою, забавляються всілякими іграми, скоморошеством, піснями й плясками сатанинськими, гуслями й іншими способами і паскудними образами; тут хлопці й дівчата безчестяться; коли минає ніч, ідуть по згіну з великим криком, як біснуваті; миються водою і, вернувшися додому, падають як мертві від великого клопотання” .

Церква закликала знищити свято: “…Купала на Крестителя утопите й огненное скакание отсечите”.

Але не зважаючи на заборони, Купала багато сторіч було одним з найулюбленіших свят не лише літнього, а й річного циклу українських святковостей. Поширене воно в Україні і нині. Причина багатовікової популярності свята закладена у його сутності. Саме купальські обряди й ритуали найбільше відповідають глибинному духу українського народу, його любові до природи, до життя і його шанобливому ставленню до померлих і живих, до сім’ї і продовження роду людського.

Серед великої кількості купальських обрядів дотепер днів дійшли такі яскраві дійства як очищення вогнем і водою, пошук квітки щастя, вінкоплетіння біля води та пускання вінків на воду. Менш відомі обряди й ритуали з солом’яними ляльками у зріст людини – Мареною та Купалом. Більшість з цих обрядів була своєрідним намаганням заглянути в майбутнє, принаймні, задобрити сонячного бога кохання Купала (аналог давньогрецького бога Гіменея), щоб той послав молодій парі сонячне тепло щирого кохання, щасливого життя. Це спрямування у майбутнє породило животворне, безмежно веселе й велике свято молоді, що втілювало любов до життя, прагнення до мистецтва, до праці, до кохання, до початків святої родини – сімейного оберігу.

Звертатися до Купала треба було з чистими помислами й чистою душею. Тому молодь на березі річки, на лузі чи на лісовій галявині влаштовувала обряд очищення вогнем. Спочатку хлопці розкладали вогнище. Поки вони це робили, дівчата оздоблювали польовими квітами гільця (вершечок черешні, вишні, яблуні чи клена), співаючи купальських пісень. Коли вогнище розгоралося, дівчата вже вставали й водили хоровод навколо гільця, продовжуючи співати. Текст цих пісень спонукав хлопців до діалогу і до початку ігрищ. Хлопці “правильно” розуміли дівочі пісні і “нападали” на дівчат, намагаючись відібрати гільце. Дівчата не віддавали… Врешті гільце спільно ламали на шматки, розкидали їх, а стовбур кидали у вогнище. Дівчата розбігалися, намагаючись знайти ті гілочки. Хлопці їх ловили і несли до вогню. Потім хлопці й дівчата гуртувалися так, що кожен хлопець брав за руку “свою” дівчину, утворюючи пару. Потім ті пари, утворивши коло навколо вогнища, починали “за сонцем” водити спільний хоровод. Купальські пісні, що співались, мали еротичний підтекст. Переспіви та ігри продовжувались до того моменту, коли полум’я спадало. Тоді  переходили до іншого ритуалу – очищення вогнем. Спочатку стрибали через вогонь старші хлопці, потім – молодші. Від висоти і довжини стрибка залежало майбутнє хлопця. Потім стрибали хлопці й дівчата попарно. Перестрибнуть вдало – поєднають свої долі, зачеплять вогонь або спіткнуться – не зійдуться в майбутньому.

Поки одні стрибають, інші співають спеціальні ритуальні пісні:

             “… А ти Ясне, святий Яне,

                  Освяти нам наше зело,

                  Наше зело і корене,

                  Што на огонь положене.”

                                               

                                                    (Записано на Лемківщині).

Пізньої ночі, коли ігри закінчувались, залишки купальського вогнища розкидали по траві, ретельно затоптували їх, бо вони ставали чарівними. Якщо відьма чи упир знайдуть ще живий залишок того вогню, вони можуть заподіяти лиха.

Інший яскравий анімаційний обряд купальських свят – пускання вінків на воду. Передував йому ритуал збирання квітів кожною дівчиною окремо, а після цього – колективний процес вінкоплетіння у колі над водою, поблизу купальських вогнів.               Цей процес супроводжувався спеціальними піснями. Закінчивши плести вінки, дівчата йшли до вогнів, до хлопців, тричі обходили вогнище з піднятими до сонця вінками і підходили до річки.                Тут після ритуальної промови однієї з дівчат – провідниці – кожна дівчина загадувала свою долю і пускала вінок.

“…Віночка звивши на воду пущу:

Хто вінка пійма, той мене візьме…”

Усі уважно слідкували за своїми вінками, бо від того, як вони попливуть – чи затонуть, чи зійдуться з іншими, чи припливуть до берега, чи зникнуть з поля зору на плаву, – залежить майбутнє подружнє життя кожної дівчини.

Уже в ті далекі часи формувалися ідеали родинного щастя. Усі хотіли знайти саме “свою”, Купалою створену половинку, бо лише союз з нею гарантує майбутнє сімейне щастя. І хлопці, і особливо дівчата боялися помилитися, тому крім ворожіння на вінках, були й інші обряди – ворожіння, що допомагали знайти вірний шлях до щастя.

У ранішні язичницькі часи були у слов’янських племен ритуали, що відповідали культурі і філософії життя того часу.               Це так звані “пташині шлюби”, що відбувалися прямо під час свята. Але вже в період родового побуту, за думкою професора Килимника, принаймні, у полян були культурні шлюби.

Свято Купала породило велику кількість поетичних, співочих, музичних творів, багато з яких дійшло донині. Купальська обрядовість посіла важливе місце у святковій культурі українців. У свою чергу, святкова культура українського народу стала невід’ємного складовою світової культури.

Контрольні питання

 

  1.  Назвіть основні анімаційні форми дозвілля Стародавньої Греції.
  2.  Які форми дозвілля Стародавньої Греції застосовуються у практиці анімаційної діяльності сьогодення?
  3.  Охарактеризуйте основні форми дозвілля Стародавнього Риму.
  4.  Яке давньоримське свято стало передвісником карнавалу?
  5.  Охарактеризуйте основні форми дозвілля Середньовіччя та Ренесансу.
  6.  Карнавали яких міст Середньовіччя були найбільшими в Європі?
  7.  Охарактеризуйте святково-анімаційну культуру українців.
  8.  Що таке „Вулиця” як традиційна форма дозвілля українців?
  9.  Які свята дохристиянської пори доцільно використовувати у практиці туристичної анімації в Україні?

PAGE   \* MERGEFORMAT22


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

39429. МНОГОКАНАЛЬНЫЕ СИСТЕМЫ ПЕРЕДАЧИ (цифровые) 1.6 MB
  Таблица 2 – Основные параметры системы передачи Параметр Значение параметра Число организуемых каналов Скорость передачи информации кбит с Тип линейного кода Амплитуда импульсов в линии В Расчетная частота кГц Номинальное затухание участка регенерации дБ Номинальное значение тока ДП мА Допустимые значения напряжения ДП В Максимальное расстояние ОРПОРП Максимальное число НРП между ОРП Максимальное число НРП в полу секции ДП 1. Для размещения НРП необходимо определить номинальную длину участка регенерации lном. Число НРП между...
39430. Цифровые системы передачи (ЦСП) 322.5 KB
  Целью данного курсового проекта является формирование у студентов твердых теоретических знаний в области современных систем телекоммуникаций а также приобретение ими практических навыков и умений по технической эксплуатации и техническому обслуживанию цифровых систем передачи работающих на сети связи Республики Беларусь. Задачи курсового проектирования: изучение основ теории цифровых систем передачи и принципов построения образованных на их базе каналов передачи для видов первичных электрических сигналов телефонных телеграфных звукового...
39432. ПРОЕКТИРОВАНИЕ ЦИФРОВОЙ ЛИНИИ ПЕРЕДАЧИ. Расчет напряжения дистанционного питания 106.5 KB
  Расчет вероятности ошибки. Расчет затухания участков регенерации Для проверки правильности предварительного размещения НРП необходимо определить вероятность ошибки которая зависит от величины защищенности.3 Расчет вероятности ошибки. Расчет допустимой вероятности ошибки Переходные помехи и собственные шумы корректирующих усилителей приводят к появлению ошибок в цифровом сигнале которые вызывают искажение передаваемой информации.
39433. ЦИФРОВЫЕ И МИКРОПРОЦЕССОРНЫЕ УСТРОЙСТВА 2.49 MB
  наук Ц75 Цифровые и микропроцессорные устройства : методические указания и задания к курсовому проекту для студентов специальностей 245 01 03 – Сети телекоммуникаций 245 01 02 – Системы радиосвязи радиовещания и телевидения. УДК ББК ISBN Учреждение образования Высший государственный колледж связи 2011 ВВЕДЕНИЕ Курсовой проект по дисциплине Цифровые и микропроцессорные устройства выполняется студентами специальностей 2–45 01 02 Системы радиосвязи радиовещания и телевидения 2–45 01 03 Сети телекоммуникаций третьего курса...
39434. МНОГОКАНАЛЬНЫЕ СИСТЕМЫ ПЕРЕДАЧИ (ЦИФРОВЫЕ) ЦСП 591.5 KB
  Выбор и характеристика системы передачи. В большинстве промышленно развитых стран осуществляется массовый выпуск цифровых систем передачи ЦСП использующих принципы импульснокодовой модуляции ИКМ и предназначенных для организации многоканальной передачи по городским соединительным линиям между АТС а также по междугородным линиям связи. В нашей стране применяется аппаратура для городских телефонных сетей обеспечивающих организацию 30 каналов ТЧ первичная система передачи ИКМ30 аппаратура для городских и зоновых...
39435. Создание качественных каналов и связи на направлении Брест-Кобрин-Пинск 314.5 KB
  В состав аппаратуры ИКМ120у входят: аналогоцифровое оборудование формирования стандартных первичных цифровых потоков АЦО оборудование вторичного временного группообразования ВВГ оконечное оборудование линейного тракта ОЛТ необслуживаемые регенерационные пункты НРП. В состав аппаратуры входят: оборудование вторичного временнго преобразования ВВГ оконечное оборудование линейного тракта ОЛТ необслуживаемые регенерационные пункты НРП а также комплект контрольноизмерительных приборов КИП. Оконечное оборудование линейного тракта...
39436. Создание качественных каналов и связи на направлении Гродно - Брест (через Слоним) 356.5 KB
  Основные параметры системы передачи Параметр Значение параметра Число организуемых каналов 480 Скорость передачи информации кбит с 34368 Тип линейного кода HDB3MI Расчетная частота кГц 17186 Номинальное затухание участка регенерации дБ 65 Номинальное значение тока...
39437. Разработка линии связи между ОП1 (Брест) и ОП2 (Гомель) через ПВ (Пинск) 387 KB
  Для этого на стойке в оконечном пункте размещены: оборудование линейного тракта на две системы; оборудование дистанционного питания НРП двух систем передачи; оборудование магистральной телемеханики; оборудование участковой телемеханики; комплект служебной связи КСС; панель ввода; панель обслуживания. 3 Необслуживаемый регенерационный пункт НРП Промежуточное оборудование линейного тракта размещается в грунтовых контейнерах полуподземного типа НРПГ2. Оборудование НРПГ2 обеспечивает...