73767

Східня Україна і козачина на порозі XVII ст. Соціальне значіннє козацтва

Лекция

История и СИД

До сього треба додати ще як постулят також на перший погляд елєментарний і скромний але в практичнім переведенню дуже мало удобоносний се право воєнних контінґентів козацьких взаміну за їx службу державі й охорону полудневих границь на приставстваrdquo; кватири і виживленнє в коронних маєтностях. що йно тільки сам замок збудовано люстрація виказує 36 сїл або хуторівrdquo; що належать до староства Білоцерківського 9 таких же осад на міських ґрунтах десяток сїл в шляхетських державах крім того в Романівськім ключу 5 сїл цїлий...

Украинкский

2014-12-20

357.5 KB

0 чел.

Розділ V. Східня Україна і козачина на порозї XVII в. Соціальне значіннє козацтва.

ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТВА: ЗНАЧІННЄ ВІЙН 1590-Х РОКІВ І МАТЕРІАЛІВ ПРО НИХ ДЛЯ ВИЯСНЕННЯ ЕВОЛЮЦІЇ Й ЗНАЧІННЯ КОЗАЧИНИ. НЕВИРОБЛЕНІСТЬ КОЗАЦЬКОЇ ПРОҐРАМИ В 1590-Х РР.

Козацькі війни 1590 р. не тільки мали важне значіннє в розвою українських відносин, де в чім затримавши, де в чім приспішивши їх еволюцію. Вони кидають своїми богатими (розмірно) звістками про козачину на тлї українських відносин того часу цїлий сніп світла і на еволюцію козачини і на значіннє і впливи, які вона здобувала собі на суспільні і полїтичні відносини східньої України. Тому представивши в попереднїм роздїлї формальну, зверхню історію сих подїй, ми повинні ще раз вернути ся, щоб витягнути з них те, що дають вони на загальнім тлї наших відомостей з суспільних і полїтичних відносин України, як показчики або як симптоми, для розуміння еволюції сих відносин в звязку з розвоєм козачини як дуже впливового і сильного суспільно-полїтичного фактора.

Правда, козацькі рухи й війни 1590-х років, коли дивити ся на них в цїлости, роблять дуже хаотичне вражіннє. Вони й не були одностайним рухом, а рядом конфлїктів в ріжних сферах, з боку ріжних ґруп і течій козачини, й тільки під кінець правительство, завзявши ся винищити козачину, своїм натиском сконсолїдувало її, обєднало, звело в одну точку і козачину й її конфлїкт з державним і суспільним устроєм. Спеціальні обставини, особливо безкарність, яку стрічала козачина в своїх вибриках протягом цїлого ряду лїт, дали їй можливість вибуяти по над міру й спричинили потім боротьбу на житє й на смерть, яку підняло з козачиною, хоч і не довело до кінця, польське правительство. Але боротьба була властиво передчасна, — бо тільки антиціпувала (випереджувала) пізнїйший конфлїкт польсько-шляхетського режіму з народнїм рухом, який наростав під проводом козачини. В 1590-х роках ся антітеза ще далеко не вияснила ся, не вигострила ся, й катастрофа 1596 р. була результатом дуже раптовного зросту козачини й різкої переміни в його становищу на Українї — стихійним вибухом сил, що не стрічаючи собі границь і перешкод, чи властиво стрічаючи самі занадто слабкі барєри, що ломили ся без трудности під їх напором — вибуяли занадто і перед часом, випередивши свій, щоб там сказати — проґрамовий підклад. Тому неможливо звести сих рухів 1590-х років не тільки до якоїсь ясної проґрами, але — й до якихось певних мотивів. Тому й опадають так різко розмахи козацького житя по неудачі солоницької кампанїї. Ще не у всїм було за що бороти ся; не було ясно сформулованих постулятів, проґрами, яка вимагала б боротьби за всяку цїну. Але і в сїм мало пляновім, мало свідомім буянню можна помітити цїнні симптоми нових напрямів і течій, бажань і домагань, які ще не сформували ся, але вже пробивали ся, сходили на ниві українського житя, повні віщого, далекосяглого значіння. Властиву проґраму, або проґраму — minimum даного моменту відкриває нам умова козаків з черкаським старостою в 1593 р. 1) Вона дуже скромна. Козаки запевняють свобідну комунїкацію Низу з українськими городами, свобідний довіз припасів на Низ, свобідний прихід і вихід з Низу до пограничних міст, незалежно від соймових постанов і заборон. По друге — вони добивають ся, щоб привілєґії, признані козачинї королївськими постановами — свобода від поборів, власти й юрисдикції адмінїстрації, додержували ся дїйсно, і то в приложенню не тільки до козачини реєстрової (в данім моментї властиво її не було de facto), а до козачини взагалї. До сього треба додати ще як постулят, також на перший погляд елєментарний і скромний, але в практичнім переведенню дуже мало удобоносний — се право воєнних контінґентів козацьких, взаміну за їx службу державі й охорону полудневих границь, на „приставства” — кватири і виживленнє в коронних маєтностях. Се питаннє виступає як дуже живе і гостре в сучасній кореспонденції, наслїдком різкого зросту козацьких континґентів в їх чисельности — і заразом різних вимог їх від пограничних державцїв

Козачина, орґанїзована в тім часї на Низу вже сильно і міцно, змагала до того, щоб роспустити свою орґанїзацію по Українї, мати тут свої признані орґани й репрезентацію — не офіціальну, правительством уставлену, а свою власну, вибрану (умова, що козаки на волости будуть мати своїх старших з поміж себе, які будуть над ними справедливість чинити — постулят козацького самосуду і імунїтету на волости). Під сю орґанїзацію хоче вона зібрати все що признаєть ся до козачини, визволивши її від усякої иньшої залежности і підвласности. Жаданнє се як з одного беку елєментарно скромне і самозрозуміле — бо ж правительство користало з услуг всеї козачини в своїх воєнних потребах, і взаміну повинно було признати їй певні права й привілєґії в повнім її складї, — так в дїйсности було далекосяглим супроти незвичайного тодїшнього розросту козачини.

Се, як я кажу, була проґрама-minimum; чи була поруч неї програма-mахіmum, се зістаєть ся неясним і на мій погляд не дуже правдоподібним. Але при тім сильнім зростї козачини, який помічаєть ся з кінцем XVI віка, переведеннє і тої мінїмальної проґрами вносило страшенний переворот в місцеві суспільно-економічні відносини.

Примітки

1) Див. вище с. 192-3.

ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТВА: ГРІЗНИЙ ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, ЙОГО ПРИЧИНИ: ЗРІСТ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ СХІДНЬОЇ УКРАЇНИ, ЕМІҐРАЦІЯ З ЗАХ. І ПІВН. УКРАЇНИ, РІЗКІ КОЛЬОНЇЗАЦІЙНЇ ЗМІНИ ЗА ПІВСТОЛЇТЄ.

На зріст козачини з кінцем XVI віка вплинули ріжні обставини. Перед усїм саме помноженнє тутешньої людности.

Останні десятилїтя XVI і перші XVII зазначили ся незвичайним поступом кольонїзащї в Східнїй Українї. Тільки порівняти стан залюднення початків XVII в. з кольонїзаційними обставинами які малюють перед нами люстрації середини XVI в. Тодї кілька міських осад при замках на цїлім просторі полудневої Браславщини, східно-полудневої й центральної Київщини; та цїлого майже Заднїпровя, і поза тим самі порожні простори, оживлювані тільки ватагами приходнїв, що виходили на промисли в степові уходи, а в близшім сусїдстві замків оброблювані тільки находом — міщанами й селянами, що виходили тільки на роботу або що найбільше — на робочі часи до своїх хуторів, пасїк, ріль, готові при кождій трівозї тїкати в замкові укріплення. Тепер побачимо величезну ріжницю. Край цїлком відминив ся в своїй фізіономії. Полїпшеннє кольонїзаційних обставин східньої України — з одного боку, погіршеннє обставин селянського житя й господарства в Українї Західнїй і Північній — з другого, викликають незвичайну еміґрацію в східно-українські простори 1). Зріст півоселого козацького уходництва в степах, що заткало їх з часом сїтю своїх зимовників і городцїв; повстаннє козацьких твердинь і залог на Низу, успіхи дрібної партизанської козацької війни з Татарами, голосні походи на них другої половини XVI в. — все се утворило инакшу, далеко теплїйшу й привітнїйшу атмосферу оселій кольонїзації Східньої України. Розумієть ся, до повної безпечности и тепер ще було дуже й дуже далеко. Як ми бачили 2), господарство й тепер приходило ся вести під неустанною грозою татарських нападів, що під пограничні замки приходили, як висловляєть ся (не без гіперболїзму розумієть ся) черкаський староста — і по кілька разів на тиждень. Але так безпомічним і пропащим не чув уже себе тут оселий господар, а незвичайне погіршеннє економічних і правних обставин селянського житя в иньших, лїпше захищених частях України — незвичайний зріст селянського оподатковання, перетяженнє панщиною, забираннє ґрунтів — все се змушувало богатьох і богатьох виберати повне небезпечности житє на східно-українських просторах, нїж безвихідне поневоленнє в безпечнїйших сторонах західнїх і північних.

З українсько-білоруського Полїся, з Побужа й Галичини, з північно-західньої Волини суне маса селянського і маломіщанського осадника на полуднє і схід, посуваючи ся звичайно етапами — переходячи в поблизькі околицї: з Галичини на Поділє, з Побужа на Волинь, тим часом як звідси сила еміґрантів-утїкачів іде далї — в сусїднї части Браславщини й Київщини найчастїйше, поки кінець кінцем ся еміґраційна хвиля не перекотить ся до крайнїх своїх границь — заднїпрянських пустинь. Процеси про селян-утїкачів, дуже часті в тодїшнїх актах судів місцевих і трибунальських, дають по части понятє — коли не про розміри, то напрями сеї масової еміґрації. Бо переважні маси еміґрантів пропадали безслїдно для їх бувших панів і не знаючи, де вони опинили ся, їх пани не могли і вчинити процесу з їх новими дїдичами 3). Тому про великість сеї еміґраційної хвилї дають понятє скорше ті переміни в залюдненню Східної України, які являють ся результатом сеї еміґрації.

В серединї XVI в. на полудневий схід від лїнїї Київ-Браслав ми не бачили зовсїм постійних осель, з виїмком кількох (всього тільки трох!) правительственних замків. При кінцї першої чверти XVII в. міста і місточка рахують ся вже тут десятками, а села навіть сотнями. Так в Білоцерківщинї, де в серединї XVI в. що йно тільки сам замок збудовано, люстрація виказує 36 „сїл або хуторів” що належать до староства Білоцерківського, 9 таких же осад на міських ґрунтах, десяток сїл в шляхетських державах, крім того в Романівськім ключу 5 сїл, цїлий ряд міст і містечок: Таборівка, Трилїси, Гуляники, Cквира 4). На Раставицї три місточка й коло 20 сїл 5). Низше по Роси, в старостві Богуславськім 13 сїл 6), в Канївськім звиш 20 7). За Днїпром в Переяславськім 25 сїл; крім Переяслава місточка Гелмязів, Яготин, Березань, Биків, Яблунїв, Ірклїїв, Голтва, Кропивна, Золотоноша (се приватне, иньші королївські) 8). Розширюєть ся значно сама територія кольонїзації. На крайній східнїй границї, під московським рубежем бачимо ряд осад на горішнїм Пслї: місточка Гадяч, Рашівка, Лютинка й ин. На Днїпрі зявляєть ся уже в першім десятилїтю XVII в. „староство Чигиринське,” в порічю Тясмина 9). Кольонїзуєть ся „пустиня Умань”, де в 1620-x рр. бачимо місточка Умань, Городецьке, Бабанку. На межирічю Бога і Днїпра осадчий кн. Збаразьких Василь Босий поставив замок на Бершади, і він стає гнїздом пограничників, що під проводом Босого ведуть звідси партизанську війну з Татарами й Турками (до котрих належав поблизький Ягорлик); замок зруйнованно на жаданнє Турків в 1617 р., але порічє Бершади кольонїзуєть ся далї. Над Днїстром в тім же часї зявляєть ся замок в Рашкові зруйнований Турками в тімже 1617 р., але кілька лїт пізнїйше (1623 р.) бачимо тут уже ключ Рашківський Замойских. За пятдесят лїт від першої Авґустової „реформи” козачини людність східньої України зросла в ріжних місцях в 15-20 і більше разів 10). А з тим незмірно зростала й чисельність самої козачини.

Примітки

1) Кольонїзація Східньої України на поч. XVII в. В звязку з соціально-економічними обставинами досї не була предметом спеціальних студий, так само і розвій козачини в звязку з сими факторами. Лїтература по історії кольонїзації Східньої України ХVІ-ХVII в. Вказана в прим. 1 сього тому і в т. VI с. 285 і далї в прим. 3. Лїтература відносин соціальних і економічних в т. V прим. 3 і 7. До житя козачини сих часів деякі інтересні помічення особливо у Кулїша Исторія возсоединенія Руси т. II і III, дещо у Каманїна Къ вопросу о козачест†до Б. Хмельницкаго (Чтенія київські, VIII, зі збіркою документів). Спеціальнїйше вказано низше при поодиноких місцях.

2) Див. с. 55-7.

3) Досї, на жаль, не роблено близших розслїдїв над сею еміґрацією, та розслїди ті утруднені й тим, що з актових книг найбільше інтересних з сього погляду судів — житомирського, київського, браславського дуже мало заховало ся. Яблоновский в своїй моноґрафії про українську кольонїзацію (Źródła XXII с. 128 і далї) вибрав деякі відомости, головно з процесів трибунальських, та на жаль подав їх в формі дуже мало пожиточній. Наведемо все таки дещо: в Котелянській волости Ружинських (полуднева Житомирщина) знаходять ся втїкачі з маєтностей корецьких, полонських, заславських; в Чуднові, Коднї, Слободищах тамже — втїкачі з маєтностей полїських, і з Кремінеччини; в Ружинї і Білиловцї (тамже) з Побожа і Зах. Поділя; утїкачі з Поділя в східнїй Браславщинї — в Пикові, Немирові, Краснім, Погребищах, Липовцю, Дашові й їх волостях; рідше стрічають ся мандрівки сюди з Галичини та Побужа, але й такі факти є в процесах (а ще частїйше мусїли бути в житю): в Тиврові, Браїлові, Краснім, Бортниківцях (в Браславщинї) знайшли ся втїкачі з землї Галицької, в Рогізній — з Підляша; теж саме в Коднї — втїкачі з Баворова; в Турчинцї (Житом. п.) з Володавської волости; з Бельзкої землї — в Білилівцї. Втїкачі з горішнього Побожа (Багринівцї, Маркушівцї, Коморовцї) спиняють ся в Корсунї, Стеблеві, навіть Золотоноші, з Мозирщини — в Чигринї, Переяславі, Жовнинї. Найбільше за Днїпро ідуть з східньої й полудневої Київщини — перед перспективою панського режіму, що наступав на них, шукаючи дальших і безпечнїйших від панських претензій країв. Виходнї з Черняхова (коло Житомира) йдуть до Гоголева, Боришпільської волости, Прилук; з Рожева (на зах. від Київа) до Бикова, Жеребятина, Лубень, Сенчі, з Ходоркова (на полуд. від Рожева) до Бобровницї, Бикова, Басани, Березни, Сенчі; з Ржищева і Триполя — до Остерської і Боришпільської волости, до Кропивни, Пещаното, Жовнина, Лукомля, Сенчі; в Пиратинї знаходять ся втїкачі з Новоселець (гор. Побоже), з Лучина, Безрадич, Княжич (на зах. і полуд. від Київа); в Прилуках — з Чорнобиля, Воронина (Макарова), Черняхова, Рожева, Кривого (київське Полїсє і Житомирщина).

4) Źródła dz. V с. 137-8.

5) Źródła dz. XXII c. 214.

6) Іb. V с. 136.

7) Ib. c. 131.

8) Źródła V с. 132-3.

9) Ib. XXI с. 146.

10) По підрахунку люстрацій 1545-1552 рр. в воєводствах Київськім і Браславськім виходить усього коло 4400 родин — господарств (Архивъ Ю. З. Р. VII. II передм. с. 32-3). По даним коло р. 1625 Яблоновский виводить для тих же воєводств (дуже приблизно розумієть ся) загальну цифру коло 92 тис. димів, отже зріст більше як в двадцять разів! Се дає деяке понятє, хоч на докладність цифр, розумієть ся, не можна покладатись. При тім треба памятати, що в лїпше залюднених північно-західнїх частях збільшеннє не було так значне; навпаки — в слабше залюднених східно-полудневих частях залюдненнє зростало незмірно.

ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТВА: ЗАВДАННЯ І ЦЇЛИ ЕМІҐРАЦІЇ, ПАНСЬКИЙ ПОХІД ПО СЛЇДАМ ЕМІҐРАНТІВ, СТРІЧА ЕМІҐРАЦІЇ З ПІДДАНСТВОМ, ТУТЕШНЇ ФОРМИ ЙОГО, ДРАЖЛИВІСТЬ ЕМІҐРАЦІЇ ДО ПАНСЬКИХ ПРЕТЕНСІЙ.

Людність сунула, шукаючи свободи від того панщинного гнету, що не давав уже й дихати в північних та західнїх краях, запрягши селянина як худобу в панське ярмо. В просторах Східньої України — сеї „нїчиєї”, „божої та господарскої землї” він хотїв бути паном своєї працї, не чуючи нїчого про пана й якусь залежність від нього. Але за ним слїдом ішов уже пан, з випрошеним у короля привилеєм на ті землї, де осїдав сей утїкач, де він збирав ся господарювати. Як ми вже бачили на иньшім місцї 1), в останнїх десятилїтях XVII в. — скоро тільки показалися перші симптоми полїпшення господарських відносин, а між сими симптомами власне грав головнїйшу ролю отсей приплив осадників, робочих рук,-зараз ріжні пани, які мали спромогу слїдити за тутешнїми обставинами, помітили, що шанси тутешнього господарства по цїловіковій застої починають іти в гору. В сподїванню грядущих благ хапають ся вони за тутешнї ґрунти, одні перед другими випрошують собі від короля надання на тутешні „пустинї”, як вони звичайно звуть ся в сих наданнях, або за дурничку змушують собі їх давнїх, номінальних власників продавати собі їх ґрунти. 2)

Були се переважно ріжні маґнати, високі репрезентанти місцевої адмінїстрації, які особисто чи через своїх підручних, намістників, факторів мали нагоду слїдити за тутешнїм житєм, і роспоряджали і своїми особистими, і урядовими засобами (з свого офіціального становища), щоб бороти ся з усякими перешкодами, закладаючи своє господарство на сїм вибуялім перелозї. Обстави тутешнього житя, повний брак публичного елєменту в тутешнїм житї — навіть такого слабкого суду і екзекутиви, які були в иньших провінціях держави, необмежене панованнє фізичної сили, кулачного права — робили тутешнє землеволодїннє і господарство монополїєю таких маґнатських риб першої величини — гетьманів, воєвод, що найменьше старост. Східня Україна стає з кінцем XVI в. і далї в XVII клясичним краєм маґнатських лятифундій, величезних розмірами, грізних необмеженною силою й властю своїх володарів „королевят”, першорядних маґнатів, що володїють тутешнїми землями, або на праві приватнім, дїдичнім, або як доживотні державцї величезних тутешнїх королївщин — на практицї се майже нїякої ріжницї не робило.

Втїкачі-еміґранти, що шукали обітованої безпанської землї, з кінцем XVI в. стрічають перед собою й тут, на „самій останнїй Українї’’ 3) гладку стїну маґнатського пановання, безконечну сїть маєтків, і попадають в руки нових панів, чи їх підстарост і офіціалїстів, в нове підданство — часом самі навіть того не підозріваючи, Правда, се підданство не було саме по собі дуже тяжке. Містечка й слободи, які закладали ся для уловлення сього еміґранта, обіцювали йому звичайно довголїтню свободу, на десять, двадцять і навіть тридцять лїт. Фільваркове господарство панське, з панщиною, поступало поволї, займаючи насамперед околицї близші з краями старшого засидження й панщинного хозяйства — Полїсєм, Волинею, Поділєм, і довго не показували ся в новоосаджених пустинях 4). Не можна було спішити ся з ним як з огляду на трівожні ще обставини тутешнього хозяйства, часті татарські напади, які робили фільваркове хозяйство занадто рисковним, так іще більше — з огляду на самий кольонїзаційний матеріал, страшенно ворожий і полохливий на пунктї всяких вістників підданства і його атрибутів. Ми мали нагоду бачити намальований рукою ревізора з 1590-х років образок тутешнїх відносин, з Слободищанської волости Тишкевичів (полуднева Житомирщина): при першій згадцї про те тільки, що селянські ґрунти будуть поміряні, а селяне вписані в інвентар, — вони однодушно запротестували й заявили, що зараз підуть геть, „бо бувши людьми вільними, в неволї бути не хочуть” 5).

Тому вичікуючи, поки тутешнї кольонїзаційні й суспільні відносини стверднуть відповідно, й новий осадник оговтаєть ся й привикне до гадки про нове панщинне ярмо, панське хазяйство не спішило ся з рільним господарством. Вдоволяло ся наїздною, рабівничою експльоатацією природних багацтв — як робленнє поташу, салїтри, та посереднїми доходами з підданської людности — корчемним і млинським правом, судовими доходами, згодом переходячи до ріжних натуральних поборів, як поволовщина, пчільна десятина і т. и., та ріжних помічних робіт 6). Переглядаючи люстрації східно-українських староств з першої чверти XVII в., бачили ми, що доходи їх ішли головно з корчом і млинів, в дальшій лїнїї — з митних і судових доходів, поборів від рибних і звіриних ловів, та з лїсного промислу, веденого старостинськими факторами, або віддаваного в аренду 7). Житомирське староство — крайнє на полудневім сходї, що має фільварки (люстр. 1622). В Київськім дохід дає головно аренда корчом, а далї: „мито, перевози, озера (рибні лови), подужне або торгове, обвістки (побори від приїзжих купцїв)”. Доходи Канївського староства вичисляють ся так: „з млинів, корчом горілчаних, поташових буд, чиншів, вин (судових), рибних ловів, перевозів, мит, обвісток і иньших пожитків” 8); фільварку нї тут нї в Київі нема нї одного. Міщане „послушні” служать воєнну службу, дають коляди по 15 гр. і стацію для підстарости, так само по селах. В старостві Переяславськім тільки воєнна служба з міщан і стація з селян; доходи грошеві — з корчом і млинів. В Корсунськім міщане дають чинш, де вийшла свобода (всього його 200 зол.), але головний дохід з млинів і корчом (більше півчетвертої тисячі), з поташових буд (1500), з перевозів; з сїл не приходить нїякого доходу. В Білоцерковськім, Богуславськім, Черкаськім теж саме, з тою ріжницею, що міщане не дають i чиншу, а служать воєнну службу при старостї 9).

Такою безвиглядністю фільваркового господарства в даних обставинах треба пояснити і той факт, що поки закладають більше містечок, а розмірно меньше сїл, і через те міщанство далї становить дуже високий процент людности 10), хоч властиво міського житя, торговельно-промислового було дуже мало, і людність має, навпаки, характер воєнно-хлїборобський та уходницький.

Хоч таким чином експльоатація підданської працї їх панами мала в сїм часї досить леткі й „невинні” форми, — одначе й вони викликали горяче невдоволеннє селянства. Тим часом як селянство західньої України більш меньш покірно двигало на собі тяжке ярмо панщини, тяжких даней і чиншів і всяких иньших атрибутів підданства, тутешнє ярить ся й протестує від легкого дотику панської руки.

Се може здавати ся дивним — і для людей, що стояли й стоять на становищу польсько-шляхетського світогляду — се тільки проречисте свідоцтво ненаситної претенсіозности й невдячности українського хлопа, що навіть против таких мінїмальних підданських обовязків бунтував ся й виступав. Одначе з становища тутешнього селянина се було вповнї зрозумілим і натуральним. Се ж були збігцї, які покинули насиджені місця, розірвали звязи кровні й господарські, перебули повні недогід і небезпечностей мандрівки і під грозою вічних татарських спустошень, вічно рискуючи бути забраним в неволю й піти невільниками за море, закладали своє господарство на те тільки, аби бути повними панами своєї працї, не дїлити ся її здобутками з паном дїдичом.

Еміґрація, як ми вже знаємо, йшла звичайно етапами. Втікачі, перше нїж пустити ся в східнї пустинї, звичайно в своїй мандрівцї перебули близші до сих нових земель околицї, дозвільні, богаті дарами природи, лїпше загосподарені, з обовязками далеко низшими, нїж західно-українські чи полїські. Але вони не лишили ся й тут, а понесли далї свої голови під татарський аркан і шаблю, пішли на край українського світу, в саму печеру льва, щоб не знати пана й панщини, щоб свобідно шафувати богатими запасами дівичої природи. І от що йно встигли вони тут розглянути ся, розташувати ся, розгосподарити ся, — як уже якісь панські посїпаки починають чіпати ся їх, обмежуючи в правах палення горілки, варення меду, мелення збіжа, і т. и. Се дражнило їх, як перші прояви панського права і вістуни нових і дальших претенсій панської зверхности, — зверхности про яку тут нїхто не чував давнїйше — доки не осїли сї селяне, не скропили землї своєю кровю й потом і не надали їй тим вартости в очах панських.

Історія привілєґіованого землеволодїння і поневолення людської працї привілєґіованими верствами, розложена на сотнї лїт в иньших краях, була через те меньше примітна й драстична там в своїм степенованню, в своїх етапах. Тут, в Східнїй Українї стиснена в кількадесятлїтнїм процесї перетворення „божих та господарських земель” в панські маєтности, вона кінець кінцем зводила ся до одного почерка королївського пера, до одного факту видачі з королївської канцелярії марного папірця, що робив сї вільні землї панськими маєтками, а вільних людей — панськими кріпаками. Се не могло не викликати гарячого протесту й обурення тих, на чий рахунок робили ся оті метаморфози. А дальші, будучі стадії сього процесу не могли бути їм не ясними. Проходячи етапами українські землї в своїй мандрівцї на схід, сї втікачі бачили з ріжними стадіями залюднення і ріжні фази соціально-економічного процесу, еволюції панського господарства й селянського поневолення, і значіннє тих перших вістунів панських прав і підданських обовязків представляло ся їм вповнї ясно. Вони знали на память сю ґамму пансько-підданських відносин і вгадували добре, яке с і d має наступати за скромним a і b панських претенсїй на горілчану корчму, на млинську монополїю й плату від жорен, на вини й пересуди. І тому сї перші претенсії так трівожили їх, викликали переходи з місця на місце, далї на безпанські землї, або — всякі проби увільнити ся від панської власти і панських претенсій.

Нам зрозуміле буде супроти сього таке явище, що право вільного палення горілки й варення меду, як побачимо далї, виростало тут до приціпіального питання високої ваги, тим часом як в Західнїй Українї радикальнїйші переміни в економічнім і правнім становищу селян проминали майже без слїду. Зрозумілим буде, що в лубенських маєтностях в 1620-х роках люде тїкають тому, що опікун сих маєтностей почав вибирати „неслиханныє податки пЂнежныє, быдлячиє, медовъ накиданє, горилки и селитры” 11), хоч се на перевірку мабуть означало не більше як заведеннє грошевих чиншів, поволовщина й примусу куповання собі певної скількости меду, горілки й салїтри з панських корчом і майданів. А пізнїйший „Самовидець”, бажаючи пояснити причини великого повстання народнїх мас в серединї XVII в., і зовсїм реально і з повним спочутєм беручи їх, очевидно не вмів вказати нїчого більше як те, що селяне — „любо во всемъ жили обфито — в збожахъ, в бидлахъ, в пасЂкахъ, але однакъ, чего не звикла была Украина терпЂти — вимисли великіє были от старостовъ и отъ намЂстниковъ и Жидовъ і чинши великіє, поволовщини, дуди, осипъ, мЂрочки сухіє, з жорновъ плату и инноє” 12). Отже і тут тільки заведеннє чиншів, дани збіжем, поволовщини й ріжних оплат звязаних з млинським правом. Все річи з становища тодїшнього панського хозяйства — самі елєментарні, але для східно-українського селянина-еміґранта такіж незносні, як „невинні” анґлїйські мита, що викликали епохальне повстаннє серед американських еміґрантів против їх анґлїйської метрополїї в XVIII в. Еміґрація вся і всюди має свої болячі місця, яких не треба доторкатись...

Примітки

1) В т. VI с. 279 і далі.

2) Приклади тамже. Польські історики, старші й новійші, приймаючи причину за наслїдок, бачуть навпаки в припливі еміґрантів результат панської господарки, заходів нових, польських поміщиків і державцїв; а наплив сих нових польських дїдичів і державцїв толкують як результат акту 1569 р., що відкрив двері в Східню Україну для польської шляхти й тим зробив переворот в тутешнїй кольонїзації й господарстві. На такім становищі стоїть і новійший польський дослїдник українського житя Яблоновский (Źródła XXII с. 113-4, 127 й ин.). Але при тім забуваєть ся факт, що в перших рядах фундаторів східно-українських лятифундій ідуть маґнати волинські, яким був сюди приступ вільний і перед 1569 в. Чогож сї Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Збаразькі, Ружинські etc. не пхали ся сюди перед тим, а так страшно заворушили ся в останнїх десятилїтях ХVII в. й на — випередки з прихожими польськими панами, або й ще перед ними випрошують та скуповують ґрунти, розбирають королївщини в Браславщинї, на Поднїпровю і за Днїпром? Тому що помітили оте полїпшеннє господарських шансів через приплив робучої еміґрації. Се була головна причина, і вона тільки припадком стріла ся хронольоґічно з актом 1569 р., а властиво розвиваєть ся зовсїм самостійно й незалежно від нього в останнїх десятилїтях XVI і першій половинї XVII в. Акт 1569 р. вплинув тільки на національну закраску пансько-маґнатської верстви й її землеволодїння в Східній Українї (пор. т. VI с. 278 і далї); з становища соціально-економічного і кольонїзаційного він для Східньої України не мав нїякого особливого значіння, тим меньше не був „епохою”. Звісні нам економічні й соціальні обставини сунули сюди однаково з Волини чи з Поділя, й хазяйство вело ся однаково прирожденними польськими панами й українськими маґнатами вихованими в тнхже соціальних поглядах і перейнятих принціпами тогож польського права.

3) Вираз Жолкєвского з 1619 р. (Pisma c. 364).

4) Див. в т. V с. 218 і далї.

5) Див. в т. V с 216.

6) Див. в т. V с. 220-1, т. VI с. 190-1, 229, також мою статю в Записках українського наукового товариства в Київі т. І. Господарство польського маґната на Заднїпровю перед Хмельниччиною: наведений тут образ з Миргородщини 1640-х років дає нам добре понятє про те, як виглядало панське хазяйство кінця XVI і початків XVII в. в околицях близших, скорше кольонїзованих.

7) Див. т. VI с. 229.

8) Źródła dz. V с. 117-8, 130, 131-2.

9) Źródła dz. V с. 132-4, 135-7.

10) Яблоновскій виводить (хоч і дуже гіпотетично) для східно-полудневої части Київського воєводства такі цифри міщанської й селянської людности коло р. 1625: 69 тис. міщан і 38 тис. селян, для Браславщини 225 тис. міщан і 85 тис. селян, тим часом для Галичини 124 тис. міщан і 447 тис. селян.

11) Див. т. V c. 220.

12) ЛЂтопись Самовидца с. 5.

ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТВА: КОЗАЦТВО ЯК ВИХІД ДЛЯ СОЦІАЛЬНИХ ЗМАГАНЬ ЕМІҐРАЦІЇ, ВПЛИВ ПРАВИТЕЛЬСТВЕННИХ РЕФОРМ НА СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОГО ІМУНЇТЕТУ, ПРАВИТЕЛЬСТВЕННІ ЗАХОДИ КОЛО РОЗЩЕПЛЕННЯ КОЗАЧИНИ, ЇЇ ОДНОЦЇЛЬНІСТЬ, КОЗАЦЬКИЙ ПРИСУД ЯК ПРИНЦІП, СОЦІАЛЬНА ВАРТІСТЬ КОЗАЦЬКОГО ТИТУЛУ, СХІДНО-УКРАЇНСЬКІ МАСИ ПЕРЕХОДЯТЬ В РЯДИ КОЗАЧИНИ, ЗМІНА ХАРАКТЕРА КОЗАЧИНИ ПІД ВЛИВОМ ГОСПОДАРСЬКОЇ ЛЮДНОСТИ.

В сїм змаганню східно-української еміґрації розминути ся з панською властю й її претенсіями, що сунули на неї, — спекати ся й не мати з нею нїчого, — несподївано для себе показало певний вихід сїй східно-українській людности польське правительство. Коли виявила ся неможливість утїкти від панського права міняючи місце пробутку, утїкаючи перед ним, — польське правительство вказало можливість утїкти від панського права зміною суспільного титулу, приступленнєм до нової, свобідної від панського права верстви — козацької.

Воно зробило се своїми козацькими реформами чи постановами, що мали управильнити на далї правне становище козаків. Розумієть ся, воно не мало при тім анї передчутя, що з тих постанов, які мали запевнити карність і порядок від козаків, буде зроблений такий несподїваний ужиток. А тим часом так вийшло. Приймленнє козаків на королївську службу, звільненнє їх від всякої иньшої, звичайної юрисдикції і підданнє під виключну власть і юрисдикцію їх шефа було вихідною точкою для ідеї козацького імунїтету, ідеї повного визволення козачини від яких небудь даней, повинностей, тягарів, від всяких обмежень домінїяльною властю та загалом від усякої власти крім своєї козачої.

Не знаємо, чи свобода козаків від усяких поборів, даней, тягарів і обмежень в правах з боку урядників чи державцїв була проголошена правительством відразу также виразно, як і свобода від усякої власти і юрисдикції крім козачої. Вона могла розуміти ся й сама собою, або бути виведеною як льоґічний наслїдок самого переходу козаків на королївську службу. В польській практицї часів Баторія була анальоґія для того в так званих вибранцях, селянах з королївщин, взятих на військову службу, що за се увільняли ся з усяких підданських обовязків, а під час війни діставали й платиню, як жовнїри 1). І в українськім житю не бракувало для того анальоґії: в переводах селян на боярську службу, або в звільненню міщан від усяких податків взаміну воєнної служби; тільки що бачили ми таку практику з того часу в ріжних містах Східної України 2). Нема сумнїву, що вже в звісній нам петиції 1582 р. козаки стоять на такім становищу: свободи від усяких поборів, і з сим поглядом солїдаризуєть ся й правительство: козачина взаміну своєї служби дістає платню, звільняєть ся від усяких поборів і від усякої иньшої власти й юрисдикції крім козачої 3)

Сї привілєґії правительство призначало „особливо” для козаків „що беруть від нас платню”, себто реєстрових; але як у сїй стилїзації воно не рішаєть ся говорити виключно про сих тільки, так і в практицї не могла перевести такого принціпу: зробити сї привілєґії виключним удїлом козаків королївських, взятих в реєстр. По перше тому, що правительство сього реєстру нїколи не могло утримати в порядку і удержати в реальнім житю (головно через неакуратне плаченнє платнї). По друге — через те що невеликим віддїлом реєстрових воно нїколи не могло вдоволити ся в своїх воєнних потребах і раз у раз кликало в свою службу ширші круги козачини з-поза реєстру, і тим самим не чуло за собою морального права виключити від користання з козачих прав сї ширші воєнно-служебні контінґенти, а тим меньше вважали се можливим самі козацькі круги. По третє — в інтересах карности і порядку правительство віддавало під козацьку юрисдикцію всю козачину, а тим самим і в сїй точцї підтримувало з свого боку погляди козачини на себе як на одну цїлість, якій мають прислугувати однакові права зовсїм незалежно від того, хто належить до того апокрифічного реєстру, а хто нї.

Правительство мало тенденцію розщепити сю одностайну масу козацтва: розрізнити статочнїйшу, „переднїйшу” частину, яку брало воно на свою службу, від ширших кругів козачини, що зіставала ся поза реєстром. По мислї правительственних ординацій, як ми бачили, ся правительственна козачина мала не тільки служити воєнним цїлям держави, але й сповняти обовязки полїцийні що до решти козачини:

мати нагляд над нею й стримувати від своєвільних вибриків. Та для сього треба було викликати суперечність інтересів між сими двома ґрупами, заінтересувати козачину реєстрову в правительственній проґрамі. Се можна було осягнути тільки, обдарувавши її якимись визначними прероґативами, зробивши сї прероґативи монополїєю реєстрової козачини та заінтересувавши її в монопольнім характері сих прероґатив: щоб реєстрова козачина мала інтерес недопускати до сих монопольних прав ширші круги козачини і щоб вона так високо цїнила права і привілєґії признані їй правительством, аж для них готова була наражати ся на ворожі відносини поза-реєстрових мас. Крім того мусїла б вона бути досить сильна, щоб могла витримувати таку ворожнечу, та силоміць здавлювати течії ворожі правительственній проґрамі. Але правительство сього всього не пильнувало. Воно занедбувало найперші обовязки прийняті на себе супроти реєстрової козачини, не платячи їй за службу. Воно не вміло утримати її на привілєґіованій позиції супроти козачини нереєстрової і раз у раз затирало границю між сими двома ґрупами, не пильнуючи реєстру і притягаючи до служби в суміш з реєстровими не-реєстрових. Нарештї ставило реєстрови занадто тїсні межі, занадто малою цифрою його означало, так що реєстрове козацтво в сїй цифрі не могло мати якесь значіннє, бути якоюсь поважною впливовою силою. І коли ми завважували вже в рухах 1590-х роках певну неохоту, ба навіть ворогованнє між властивим Низовим військом, більше сконсолїдованим, і добровольцями Наливайка (відзиви Лободи) 4), і ще виразнїйше побачили в подїях по кампанїї 1596 р., то мусимо мати на увазї, що ся ґрупа статочнїйших, чи льояльнїйших, чи консервативнїйших елєментів далеко не покривала ся понятєм війська реєстрового. Реєстру фактично в сих часах зовсїм не було; ся льояльнїйша ґрупа була далеко численнїйша нїж яку в теорії допускає реєстр (тисяча козаків по останнїй ординації 1590 р.) і нїякої охоти не мала бути втиснутою нї в офіціальну цифру реєстру, нї в офиціальні рамки прав і обовязків, поставлені правительством для реєстрового війська 5)

В таких обставинах кінець кінцем одиноким критерієм приналежности зіставало ся признаннє козацького присуду: хто признавав над собою власть і присуд козацький, був козак. Але присуд не зверхности уставленої правительством: ся зверхність звичайно мала характер номінально-гоноровий. Переглядаючи кореспонденцію в справах козацьких 1570-1600 рр., ми не стрічаємо тих правительственних шефів козацьких — Вишневецького, Оришовского, Язловецкого з реальними функціями справжньої власти над козачиною (найбільше впливів має Вишневецький, але очевидно як староста черкаський, а не іменований правительством козацький шеф). Козаки мають своїх власних гетьманів, а на іменованих правительством старших дивлять ся що найбільше — як на офіціальних посередників своїх з польським правительством. А про якусь реальну власть над козачиною, командуваннє нею, виконуваннє екзекутиви з їх боку нема мови, і правительство в випадках, коли треба було якоїсь екзекутиви над козаками, звертаєть ся до козацтва через своїх спеціальних післанцїв, або пускає в рух воєнну силу держави. Плачевна історія плянів Язловецкого, офіціального шефа козачини 6), показує ясно, як мало значила сама по собі правительственна повновласть в відносинах козацьких, коли сей повновластник не постарав ся особистим тактом здобути якийсь моральний вплив серед козачини.

Зоставав ся козацький присуд неофіціальний, козацька орґанїзація і власть виборна, який офіціальне признаннє здобуває козачина в сих часах (згадана вище умова з черкаським старостою 1593 р.). Хто признавав над собою сей присуд козацький, вважав себе тим самим за козака, зовсїм незалежно від усякої офіціальної санкції, від усякого реєстру. Зрештою реєстру цїлими роками не було нїякого не тільки в житю, а й на папері, і соймовими постановами 1593-6 рр. властиво реєстрове військо було так якби скасоване на довгий час. По наборі 1590 р. аж в 1619р. почало ся списуваннє реєстру, і також, видко, не дійшло кінця, і реєстр не був переведений в житє. Але чи був він чи нї, се не зміняло річи в очах козачини. Вона стояла на тім, що неустанно служить річипосполитій: чи стояло військо козацьке на Низу, чи на волости, чи ходило на ріжні сусїднї землї. Стоючи на Низу чи десь на пограничних волостях, воно стерегло, мовляв, Татар і манїфестувало свою службу оповістками, які давало польським властям — нераз навіть серед відносин дуже напружених, коли правительственні власти дивили ся на козаків як більше на hostes patriae нїж на слуг короля і річи посполитої, якими себе заявляли в такій кореспонденції козаки. І супроти того, що польська адмінїстрація почувала себе на пунктї сторожі полудневих границь вповнї безрадною без помочи і вістей від козаків, вона не могла нїяк обійтися без зносин з козаками і користуванню з їх услуг на сїм пунктї, навіть серед відносин дуже напружених. Але так само представляла козачина службою й услугою річипосполитій і свої походи на турецькі та татарські чи молдавські землї — все се, мовляв, були походи на непріятеля св. Хреста й річипосполитої, чинені козаками в її інтересах і на її користь. І хоч в дїйсности вони зовсїм непотрібні, або й шкодливі були польському правительству, козачина навіть в живі очи самому правительству рекомендувала сї свої своєвільні, заборонені походи, як заслугу перед державою. Вершком сього незрівняного лукавства служить лист Наливайка до короля, цитований нами не раз уже: він весь державній в тонї рапорта „слуги й. кор. милости” про ті служби й заслуги, як він робив королеви й річипосполитій 7). Але се не було становище Наливайка тільки, а взагалї козацьке. В 1583 р. пише Збаразький до короля, сповіщаючи його, що козаки, против найгострійших заборон королївських вчинивши напади на турецькі землї, „хваляться, що ходили з наказу (урядового) і тепер оповідають не инакше, як тільки, що, мовляв, служили ми річипосполитій” і випочиваючи по походї „на волости”, вимагають собі кватир і запасів, як нагороду за службу 8). Се таж нота, що і в листї Наливайка, який по трудах, понесених для річипосполитої в походах на її ворогів, претендує на відпочинок і виживленнє в коронних землях. Без сумнїву не було се самим тільки щирим непорозуміннєм, але й свідомою тактикою, свідомим лукавством козачини й її вождів — дати таку суґґестію суспільности й власти й самій собі. Могло се польських полїтиків горячійшої крови до фурії привести, але козаки не переставали стояти на такій, дуже вигідній для них позиції. Фактично вважаючи себе за самостійну полїтичну силу, зовсїм не залежну від правительства річипосполитої і в иньших випадках так трактуючи себе, вони в відносинах до правительства польського не переставали себе представляти слугами річипосполитої, що служать їй неустанно, роблять прислугу самим своїм істнованнєм і за се мають моральне незаперечне право на її вдячність, на певні права і привілєґїї в її землях; право на виживленнє коштом людности сих земель, які вони обороняють, повну свободу від усяких поборів і тягарів, свобідне землеволодїннє...

Поки що ми спинимося на сих останнїх моментах. Козачина несе неустанну службу річипосполитої (хоче її чи не хоче річпосполита — все одинаково, козаки лїпше знають, що їй треба). Всї козаки, що лиш признають над собою присуд козацький і зверхність козацької старшини, являють ся причастниками сеї служби й прав та прівілєґій з нею звязаних. Реєстрові чи не реєстрові — всї служать однаково, і всі однаково від правительства звичайно не дістають нїчого, бо й реєстрові, коли якийсь реєстр був, найчастїйше нїякої платнї не діставали за хронїчним браком гроша. За се претендують козаки на певні суспільно-економічні права. Всї козаки не підлягають нїчиїй власти (крім козацької), не несуть нїяких податків і повинностей, самі й їх родини, з своїх домів і ґрунтів; їх не дотикають нїякі обмеження, які випливають звичайно з домінїальних прав: право пропінаційне й т. иньші панські права їх не дотикають; вони свобідні від сього всього наслідком свого козацького імунїтету, за свою службу королеви й річипосполитій.

Прошу тепер се відповідно оцїнити. В незвичайно горячий момент, коли східня Україна, як Новий Світ український, зароїлася новими осадниками, що йшли сюди шукаючи безпанських земель, і з смертельною трівогою бачили, як за ними суне панська хмара й сюди — в сей момент являється отся формула: хто пристає до козаків, того не дотикає панське право, той свобідний від усього за свою козацьку службу. Розвинена з правительственних ординацій для козачини тїснїйшими козацькими кругами в останнїй чверти XVI в. ся формула з запалом підхоплюєть ся широкими масами української людности кінця XVI і першої половини XVII в. Однаково обставини східно-українського житя тих часів, навіть чисто господарського побуту, змушували тутешнього осадника бути заразом господарем і вояком, оборонною рукою вести навіть рільне хозяйство, як ми бачили; значить обовязок воєнний, участь в козацькій службі, коли того буде потрібно — не був чимсь особливо тяжким, чужим, диким для тутешнього господаря і не трудно було взяти на себе сей воєнний обовязок, коли він так багато обіцював в сфері тутешнїх господарських відносин. І от справдї що живо тільки — що хотїло позбути ся панської власти і всяких претенсій її в теперішности, перспективи панщини в будущинї, — тисло ся тепер до козачини, піддавало себе під козачий присуд заявляло про свою приналежність до козацького війська.

Як давнїйше, в середнїх десятилїтях XVI в. було повно шуму від козацьких походів, а самих козаків не можна було нїяк вимацати між українською людністю, бо нїхто не мав інтересу признавати ся до козацького звання, манїфестувати себе козаком, — так тепер зріст козацької верстви далеко випереджує розмах воєнної енерґії козацтва. До козацтва горнуть ся маси людей, яких зовсїм не тягне нї до пограничного воєнного спорту, нї тим меньше — до далеких заграничних походів, взагалї до „козацького хлїба”. Вони волїють хлїб звичайний, хлїборобський, хочуть під фірмою й покривкою козачини, під її зверхністю й охороною спокійно господарити „на волости”, не знаючи нї панів, нї їх посїпак — і для того пишуть ся в козаки. Козачина наслїдком того зростає страшенно. Як була се доба незвичайного, чисто американського зросту східноукраїнської кольонїзації — также буйно, по американськи разом з нею зростала, козачина.

Не тільки зростала, а й зміняла свій характер. Не була вже тільки побутово-кольонїзаційним явищем, буяннєм сил пограничної людности, нешкідною забавкою в руках пограничяої адмінїстрації й українського маґнатства. Стала катеґорією суспільного житя, многоважним явищем соціальним, а далї згодом — і національно-полїтичним. Стала формою, в який кристалїзували ся суспільно-економічні змагання українського демосу і його протест против польсько-шляхетського режіму, стала речником національних змагань української народности.

Номадний, добичницький воєнний елємент, яким була козачина XVI в., не счез. Навпаки він тепер зріс чисельно з загальним зростом української кольонїзації з кінця XVI в. і як елємент найбільше рухливий, неспокійний, галасливий, надавав далї туж добичницьку фізіономію козачинї. Але поруч нього в великий масі в ряди козачини війшов елємент зовсїм відмінний — господарський, хлїборобський, вповнї позитивний, який в козачинї шукав не безкарної самоволї, не добичництва, не широкого розмаху воєнної відваги, вічно-бурхливого воєнного життя, а ґарантій своїх особистих і маєткових прав, права на землю, права на працю й її результати 9). Рівнобіжність (паралєльність) інтересів звязала во єдино сї зовсїм відмінні ґрупи. Для козачини воєнної ся козачина господарська була резервою, яка в кождій небезпечній хвилї прийде в поміч їй — особливо в небезпечних конфлїктах з правительством, які раз у раз виникали особливо на ґрунтї полїтичнім — тому що ся воєнна козачина не піддавалася бажанням правительства й псувала його відносини з сусїдами. Для козачини господарської козачина воєнна була тою активною (дЂйствующею) армією, яка хоронила її інтереси суспільно-економічні і в соціально-економічнім конфлїктї інтересів сеї господарської козачини з інтересами державної шляхетської верстви готова була йти в перший огонь, мобілїзуючи заразом своєю воєнною орґанїзацією масові сили української людности. Ся рівнобіжність основних інтересїв — гарантія самоохорони обох ґруп виглажувала, переважала певні суперечности, які істнували між сими ґрупами. Козачина чула, що завязавши сей союз, вона незмірно розширила й свої сили й круг своїх інтересів, і тому держала ся його свідомо.

Так само як пізнїйше оцїнила, з мотивів більше моральних, союз з тими інтелїґентськими кругами, на яких опирали ся національні змагання тогочасної України.

Стихія на перший погляд руїнна, антикультурна, козачина під сею руїнною покривкою крила в собі енерґію творчу, далеко в більшій мірі нїж той польсько-шляхетський елємент, що гордий своєю державністю і культурністю — звеличаний за се пізнїйшими поколїннями — в дїйсности був елєментом розкладовим, деструкційним. Попереднє столїтє козацької своєволї принесло безпечність, оборонність, кольонїзаційний і цивілїзаційний зріст „дикому полю” східньої України; се мусїли признати навіть його старі шляхетські вороги, що дїлом козацьким було відвойованнє східно-українського погранича для культури й оселости 10). В новім столїттю під покривкою „українського своєвільства” наростала соціальна опозиція українських мас і національна енерґія українського елєменту, що спасала від розкладу і загибели українське житє.

Примітки

1) Див. т. V с. 335.

2) Див. с. 261.

3) Roskazuiemy.. aby potym nad tymi kozakami nizowemi zwłaszcza ktorzy żołd nasz biorą a w miesciech, miasteczkach i indziey mieszkaią, onych karząc i do więzenia sadzaiąc mimo wiadomosci starszego ich... iurysdykcyey nieprawnie w rzeczach potocznych nie używali, zadnych tedy podatkow, wymyslow wiecznie nie brali — Жерела VIII ч. 34.

4) Listy c. 66.

5) Супроти сказаного вище не можна вважати оправданим погляд, немовби то наданнє певних прероґатив козакам від Жиґимонта-Авґуста і Батория почавши, прищіпило козачинї опортунїзм і звело з революційної дороги. Поза скромними петиціями правительству козачина вела далї свою полїтику фактичного розширювання своїх впливів, і фактичного володїння, і правительствеників козацьких можна бачити і не скорше як в другій четвертинї XVII в.

6) Див. с. 202.

7) Broel-Plater Pamiętniki II с. 214, виімки вище с. 303 і далї.

8) Sprawy wojenne c. 155.

9) Отже не давнїй комадний козацький елємент сїдає на землю, стає землеволодїльним і хазяйновитим, як представляють часто сей процес, а землеволодїльний, господарський елємент суне в козачину поруч тих воєнних елєментів, з економічних, господарських мотивів.

10) Незвісний на імя польський полїтик (Жерела VIII ч. 121, 1616 р.), зітхаючи за давнїйшими, лїпшими відносинами до козаків, так описує їх: Byli a prima origine w karnosci i posłuszenstwie, był y z nich ten rzeczypospoliłey pożytek, że wyparszy Tatarow z tych pol i kocowisk, gdzie teraz sami przemieskiwaią, zatrzymywali incursiones ich, _ ktore asz po Lwow przed tym bywali. Laudator temporis polonici пок. Кулїш в своїх ранїйших історичних працях теж стояв на тім становищу, що козачина, будучи на зверх елєментом руїнним, в дїйсности була, фактором позитивним. „Козаки были призваны спасти народную будущность грубо реакціоннымъ способомъ”, як він формулує се в однїм містї (Исторія возсоединенія II с. 180); „колонизація опустЂлой Руси совершалась подъ прикрытіемъ козачества (с. 164). Тільки в пізнїйших своїх писаннях став він вповнї на становищу чисто шляхетськім, козачинї вповнї ворожім і через те вповнї одностороннїм.

ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТВА: ОЦЇНКА СОЦІАЛЬНОГО ЗНАЧІННЯ КОЗАЧИНИ В ШЛЯХЕТСЬКИХ КРУГАХ; ПРИКРОСТИ ШЛЯХТЇ ВІД КОЗАЧИНИ, СТАЦІЯ, ПРИСТАВСТВА, ЛЕЖІ, „НЕПОСЛУШНІСТЬ” ЛЮДНОСТИ, СТАТИСТИКА „НЕПОСЛУШНИХ”, ЗАХОДИ ШЛЯХТИ ПРОТИВ НЕПОСЛУШНОСТИ, УХВАЛИ СОЙМОВІ 1601-1609 РР., ВИКЛЮЧЕННЄ КОЗАЦЬКОГО ІМУНЇТЕТУ З МАЄТНОСТЕЙ ПАНСЬКИХ І ДУХОВНИХ, СПОРИ З СЬОГО ПРИВОДУ НА КОМІСІЯХ.

Проникливі полїтики і публицисти річипосполитої оцїнили се принціпіальне значіннє козацтва досить скоро. В універсалї своїм до київської шляхти, побуджуючи її до участи в поході на козаків, підчас комісії 1617 р., Жолкєвский дав докладний вираз поглядови на козачину як на соціальний фактор, представника інтересів хлопства, глубоко ворожого шляхетському режіму і грізного для нього. „Та своєволя їх — писав він про козаків — долягає вам; ви що мешкаєте тут, особливо відчуваєте се, а з часом сей огонь може і в дальних сторонах вчинити щось небезпечне і прикре для річипосполитої; бо се хлопство, неприязне з природи своєї народу шляхетському, може поважити ся і на дещо иньше й гірше, коли його занедбати” 1).

Отже козачина страшна тут не своїми спустошеннями, а як уоружене хлопство, його воєнна репрезентація; принціпіально ворожа шляхтї, вона грозить їй соціальним переворотом. А кілька лїт пізнїйше (на соймі 1623 р.) оден з українських маґнатів, кн. Юрий Збаразький, малюючи той страх, в який вганяє козацтво державу й шляхетську суспільність, поруч затасканого мотиву турецької небезпеки через козаків звертає увагу на „власний домашнїй страх і неволю, яку терпимо від своїх же хлопів, — що скоро вибухне ся буря з причин релїґійних і великої надутости сих людей” 2). В сих досить неясних виразах не тяжко уловити гадку оратора: страх перед козачиною, як речником українських мас в сфері соціальній і релїґійній, то значить національній в тодїшнїм розумінню, — і небезпекою, яку готовить поставленнє національної справи сим уоруженим „хлопством’’. Два роки пізнїйше, накликаючи правительство до великої уваги для козачини, бо вона грозить хлопською війною 3), князь докладнїйше виясняє підстави козацької „арроґанції” (надутости) — національно-релїґійне і соціальне спочутє до козаків всїх кругів, які чують утиск релїґійно-національний і тягар панского права. „Сила козацька так сильна не тільки самою чисельністю тих розбійників, є ще дві річи по над те: великий авторитет їх злодійств і явна або скрита прихильність до них трохи не всеї Київської землї й Білоруси. Міста королївські і приватні, доми шляхетські, одні явно, иньші потайки, через страх, пріяють їм і бажають всякого успіху, і великими приятелями своїми вважають в утиску своїм.” „Всї ті руські краї, каже він далї, що по части вважають себе пригнетеними панською властю, по части нарікають на ту унїю по своїй дурнотї — без сумнїву рушили ся б (з козацьким повстаннєм) і шукали б пімсти разом з ними” 4).

Та сї далекосяглі, принціпіальні переміни в становищі козачини шляхетському загалови могли виясняти ся поволї, — далеко скорше місцева українська шляхта побачила з трівогою на цїлім рядї конкретних явищ, як зріст козачини підриває її економічні інтереси в цїлім рядї пунктів.

Найбільш драстичною, різкою була козацька „стація”. Для своїх воєнних контінґентів, за прикладом коронного війська, вона вимагає кватир і виживлення від державцїв королївщин, а також дїдичів українських — „приставств” і „леж”, як їх називали. Не дістаючи платнї від правительства, козацьке військо вважало за оправданє надолужувати се, як і польські жовнїри, таким кватированнєм та поборами — в першій лїнїї з королївщин, а далї — і з приватних маєтностей, і з зростом воєнних козацьких контінґентів сї домагання козацькі упадають все тяжшим тягарем на українську шляхту і її господарство. В цитованім уже листї кн. Збаразького до короля 1583 р, бачили ми здержливі, але дуже сердечні жалї українського маґната на сї козацькі приставства і їх претенсії з приводу „служби річи посполитій”. „Не инакше кажуть як тільки, що служили річипосполитій і беруть собі приставства по давньому... Давнїйше я жалїв ся на Янчу, що собі силоміць позабирав приставетва і наробив немало шкоди — тепер приїзжають і кажуть, що мають приставства у мене й наказують уряднику (панському), щоб давав їм поживу; називають навіть післанця (мб. королївського чи гетьманського), за відомостю котрого визначають ся їм приставства. Ледво можна упросити, щоб силоміць не брали, а далї тільки Біг зна що буде. Я певний того, що вони ходили (в похід на Турків) без наказу (королївського) і не вважаю (оправданим), щоб їм мали давати ся приставства” 5), Таким чином в панських кругах, так само і в правительственних признавало ся, що козаки мають права на ,.приставства,” коли вони в службі річипосполитій. Бачили ми, що й ординація 1591 р. 6) признала за ними се право, і щоб позбути ся їх леж і приставств, постановила, що козаки будуть стояти по за волостю, на Низу, і туди будуть їм посилати ся припаси старостами й державцями королївщин. З того виводу козаків на Низ, тим меньше з вивозу їм припасів туди, не вийшло нїчого, і сей принціп виживлення козаків на волости зістався далї. А хоч сей обовязок виживлення козаків, а значить і право приставств, признавали ся тільки за королївщинами, як видко з наведеної постанови ординації, аде в дїйсности без сумнїву козаки розтягали сю практику й на маєтности приватні. Так само з другого боку, хоч се право признавалося тільки за тими козаками, які були в службі річиполитій і тодї як вони сю службу сповняли, але претендували і користали з нього всї козаки. Тому що правительство звичайно не вміло зробити докладної границї між козацтвом служебним і своєвільним, а козацтво, як ми бачили, все і всюди вважало, що воно не инакше як служить річипосполитій, то вся козачина, як тільки чула себе в силї, — домагала ся приставств в українських волостях. Бачили ми, як Наливайко, жертвуючи свої услуги коронному гетьману, заразом просить йому вказати, де б його козаки żywnosczy do czasu słusnego dosięgac miali 7), а й не діставши від гетьмана інструкцій в справі ириставств, і взагалї не прийнятий ним в свою службу, він чи то разом з Низовцями, чи осібно розкватировуєть ся без церемонїї в українських волостях, і жадає приставки всяких припасів, „стацій і помірного” від державцїв і дїдичів, а навіть відомостей про доходи королївщин — очевидно для визначення якихось контрібуцій 8). І у провідників властивої низової козачини се вічна, постійна нота у їх зносинах з воєнними й адмінїстраційними властями — вічне жаданнє, в більше або меньше делїкатних формах „не забороняти козакам хлїба соли в тутешнїх краях” 9). Коли слабла рука польської власти на Українї, коли розходили ся крайнї, найменьше дісцїплїновані елєменти козачини, се скромне уживаннє „хлїба й соли” переходило в таке безпардонне наїздництво й грабованнє, яке позволяли собі не тільки Наливайківцї, а й Низовцї Лободи в тім часї, коли він так любезно просив не забороняти козакам хлїба-соли 10). Але і в своїй найбільш льояльній формі се приставство докучало українській шляхтї, бючи її по кешенї, й крім того — через сї розкватаровання козаки ширили козачий фермент між українською людністю, помагали процесови її козачення.

Се козаченнє української людности підтинало в самім коренї господарські пляни шляхти на Українї. Маса людности, місцями — переважна маса її умикала ся з під рук шляхти: хапала ся ідеї козацького імунїтету, піддавала ся під козацький присуд і як козаки — відмовляла всяких даней і повинностей, всякої послушности своїй зверхности — в містах маґістратам і войтам, в королївщинах — старостам і державцям, в приватних маєтностях — дїдичам. Перехід мас людности в ряди козачини стає вічною піснею в першій чверти XVII віка. „Пішли до них неоселі (golotowie), пішли засудженцї, пішли втїкачі, повтїкали, покинувши поля, повтїкала челядь, зарвавши у панів — так що мало хто і до плуга має людей на Поділю”, каже королївська пропозиція на сойм 1615 р. 11) „Назбирало ся того гультяйства так, що трудно мати хлопа або наємника: до тої наволочи на своєволю плине все що тільки живе” 12), завважає два роки пізнїйше Жолкєвский. Сучасний публїцист виливає старі жалї на урядників по королївщинах, що не ставлять нїяких перешкод в виходї підданих на козацтво: ,,така їх загальна поголоска, що давши підстаростї червоний золотий, вільно йти на козацтво, а коли лотр-козак вернеть ся з розбою, дїлить ся з підстаростою тою здобичою, що награбили у убогих людей” 13). А поруч з ними величезні маси людности виходять з „звичайної юрисдикції” під власть козацьку. Люстрації королївщин 1616 р. дають незвичайно інтересні цифрові ілюстрації сього процесу, що роспочавши ся з кінцем XVI в. йде потім все далї.

При старостві Білоцерківськім читаємо: при ревізії заступник державця кн. Ян. Острозького заявив, що „староство се, як і иньші всї староства Київського воєводства, спустошене вічними нападами татарськими, своєвільними людьми-козаками, що силоміць позаберали й присвоїли собі багато старостинських пожитків, а також і жовнїрами своєвільними з московської війни й иньшими, — так що староста має сам ледве четверту частину доходів” (значить кварти нема з чого платити). В містї Білій Церкві „міщанських домів послушних 300”, які не дають нїяких податків, тільки відбувають військову службу, а „козацьких домів, що не хочуть бути під послухом 14), є більше як 300” 15). Але се ще не багато. В сусїднїм Богуславськім старостві було в містї домів послушних 200, непослушних 400 16). В Каневі домів міщанських послушних 160, домів козацьких непослушних 1346. „Сїл нїяких до того староства нема, тільки хутори, котрих більшість зайняли козаки 17), бо їх більше нїж послушних підданих, але мають в них також свої ґрунти й міщане, тільки нїяких обовязків крім воєнної служби з них не несуть” 18). В старостві Корсунськім подібне: в Корсунї послушних домів 200, козацьких 1300; в м. Стеблеві послушних домів 100, козацьких 400 19). В старостві Переяславськім — в Переяславі домів послушних 300, козацьких 700 20); в м. Яготинї послушних 50, „домів козацьких що не хочуть бути під послухом — 50”; в слободах: в м. Гелмязові „домів міщанських послушних 40, козаків непослушних домів 100”, в Бикові (торішньої осади) „домів міщанських послушних 30, козацьких 25”, в Яблонкові (теж торік осадженім) послушних міщанських домів 50, козацьких домів 30” 21). В Черкасах домів послушних 150, „козацьких непослушних 100”; в Боровицї, що цїла сидить на слободї, „домів послушних 50 22), козацьких 100”, в Ірклїю — також слободї — „домів міщанських послушних 20, козацьких домів більше як 300”; в м. Голтві, що „доперва другий рік як осїла” — „послушних домів 30, козацьких домів 700”; м. Кропивна, осаджена торік, має домів міщанських послушних 30, домів козацьких 60 23); в Чигринї домів послушних 50, козацьких 500; в Данилові послушних 20, козацьких 280 24).

Ітак в самих вичислених люстрацією містах і містечках, окрім сїл, з одної тільки частини української території ми знаходимо коло сїм з половиною тисяч непослушних козацьких домів, пять раз більше нїж послушних... Се тодї як весь офіціально признаний контінґент козацький для цїлої України правительство хотїло обмежити одною тисячею 25).

При тім „непослушних” козаків ми знаходимо в таких містах, які однаково не несли иньших обовязків крім воєнної служби — тільки що мали ходити в похід при старостї, а не під проводом козацького отамана. Знаходимо їх в новоосаджених слободах, котрих людність не несла однаково нїяких обовязків. Отже тут був не простий навіть опортунїзм, а принціпіальна неґація панського права. Люде заявляли себе козаками і не хотїли знати над собою пана, робили се умисно, щоб не мати нїчого з панською зверхністю — яка б вона не була, легка чи тяжка, одно слово — не хотїли бути послушними. В тім лежало революційне значіннє козачини з соціального і полїтичного становища, незалежно від того, бунтувала ся вона, чи жила в згодї з урядом в даний момент. Козак — се „непослушний чоловік”, homme sans foi et loi з становища шляхетської річи посполитої.

Ми розуміємо супроти того записку в тійже люстрації при м. Гуляниках (в київській околицї): „в сїм містї було осїлих домів більше нїж 300 — значно більше, але розійшли ся на своєволю, а за ними повиганяно й жінок і дїтей їх з міста, щоб охоронити ся від того, аби не приваблювати сюда козаків на мешканнє” 26). З панського становища дїйсно треба було силоміць розгоняти сї непослушні елєменти, аби не розмножали ся. Але не всї мали до того відповідну енерґію й відповідні сили та відвагу — зачіпати ся з козаками тут „яко на „Українї”. І „непослушна людність” росла й множила ся, законопослушна поруч неї зводила ся, як ми бачили вже, зовсїм на дрібні ґрупи, а непослушний елємент задавав тон і чув себе хазяїном.

Візьмем кілька штрихів з дещо пізнїйшої люстрації 1622 р. В Каневі козаки „тягнуть собі всякі користи з піль і з рік, забирають собі мало не всї ґрунти не тільки в містї, але й по селах, і з того нема нїяких доходів”, бо козаки сї „не чинять нїяких повинностей, анї послуху” 27). В Переяславщинї по селах і хуторах, що належать до королївщини (числом 25) підданих послушних 280, а між ними живуть козаки — „уживають ґрунтів і усяких користей, і з них нема нїякого пожитку анї послуху — їх більше нїж тисяча”. В старостві Богуславськім по всїх селах і хуторах „нема підданих послушних — хиба кілька, а все козаки” 28).

Панство хотїло зломити сей принціп козацької непослушности.

Реабілїтуючи козачину по переднїх засудах в 1601 р., сойм, як ми бачили, пробував знищити козацький імунїтет. Соймова ухвала постановила, що козацька зверхність обмежаєть ся командою мобілїзованим козацьким військом, але не обмежує „звичайної юрисдикції” старост, державцїв і дїдичів над козаками, оселими в їх маєтностях, як звичайними підданими 29). Але ся ухвала зістала ся несповненою, скільки її не поновлювано, і конституція 1609 р. напр. констатує виразно, що козаки таки далї не признають власти панів і старост, мають свій суд і беруть під свою юрисдикцію цїлі міста 30). „Анї маґістратів по містах, анї старост, анї гетьманів не слухають, самі собі права уставляють, урядників і вождів настановляють і в великій державі свою осібну творять, так що тільки не кажемо: „власть Цезар дїлить з Юпітером”, але не задовго і до того прийде, коли завчасу їх не стримаємо”, завважає цитований вже полїтик з 1616 р. 31). А десять лїт пізнїйше король в інструкції на сеймики малює той самий образ ще в сильнїйших фарбах: „Домашня своєволя (козацька) так завзяла ся, що вже справдї, забувши вірність і підданство, заводять собі свою удїльну державу. На житє і маєтність невинних людей наступають. Вся Україна їм підвласна. Шляхтич в домі своїм не вільний. По містах і місточках королївських вся управа, вся власть в руках козаків. Захоплюють юрисдикцію, закони видають” 32).

Коли зломаннє козацького імунїтету показало ся неможливим, інтересовані круги напирають на те, щоб докладно обмежити цифрою реєстру козацький контінґент, якому належать козацькі права, і щоб се обмеженнє, сей реєстр був дїйсно переведений в житє: всї не включені в реєстр козаки щоб були позбавлені козачих прав. З другого боку добивають ся того, щоб се привилєґіоване козацтво істнувало тільки в королївщинах, а не в приватних маєтностях: коли мала в інтересах воєнної служби державі робити ся уступка з домінїяльних прав сьому воєннослужебному козацтву, то ся уступка повинна бути зроблена коштом держави ж, її маєтностей, себто королївщин, а не коштом приватних прав і доходів. (Знов прошу памятати анальоґію з вибранцями, що набирали ся теж з королївщин тільки).

Уперве комісія 1619 р. виразно висунула сей принціп. По мислї її козацьким імунїтетом можуть користувати ся тільки вписані в реєстр козаки оселі в королївщинах; тут — постановляють комісари — козаки тільки повинні показувати адмінїстрації wszlaką uczciwość та в крайній потребі їздити на Татар з місцевим урядником, — більше від них не жадають тут (а й того мабуть не робили козаки в дїйсности). Але реєстрові козаки, оселі в маєтностях приватних, або мусять вийти звідти до королївщини, або зрікти ся козацької юрисдикції.

Так проєктували комісарі. Але в козацьких кругах не допускали можливости, аби козак мав підлягати власти панській, і не хотїли робити такого прецеденту; тому в гіршім разї — коли б юрисдикція козацька в приватних маєтностях не могла бути допущена, козацькі круги ставили обовязком для козаків перейти до котроїсь королївщини 33). Але при тім козаки таке обмеженнє козацького імунїтету самими тільки королївщинами вважали за „велику уйму вольностей, наданих привилеями покійних королїв”. Се показує, що по приватних маєтностях вони так само як і по королївщинах весь сей час не хотїли признавати власти дїдичів (про се зрештою свідчать і згадані вище конституції), і тільки за браком подібних реєстрів, які маємо з королївщин, не можемо ми сього представити в цифрах. Даремно король поясняв, що тут входять в гру святі права власности шляхти. „Не може король відібрати у кого небудь права власности, виймаючи підданих з послушности їх панам — він панує над вільним народом” 34), казав він. Але козаки не могли порозуміти сеї аксіоми шляхетського права, і далї просили, а не можучи допросити ся — фактично не хотїли піддати ся сїй нормі.

Від другого десятилїтя XVII в. справа козацької юрисдикції по маєтностях приватних стає на довгі лїта предметом спору: вічні ухвали, вічне витяганнє її показує, що козаки не мирили ся з сим принціпом і однаково не піддавали ся панській власти і юрисдикції як по королївщинах, так і по маєтностях приватних. Для всеї козачини, незалежно від офіціальних обмежень, і незалежно від місця пробутку доконче хотїли вони мати одно козацьке право і оден козацький устрій.

Примітки

1) Gdyż to chłopstwo, ktore z przyrodzenia narodowi szlacheckiemu nie jest przyiazno, może się y czego inszego gorszego, będzie, li zanedbane, poważic. Матеріали до гетм. Сагайдачного в київ. Чтеніях. XV c. 147.

2) Ale i względem naszego własnego domowego strachu i niewoli, którą od swoich ze wlasnych chłopów cierpimy, gdyż prędko na nas ta tempestas eruptura est rozney religiey y wzdęcia tych ludzi — Listy ks. Zbaraskiego 77.

3) Imminet beli servilis periculum.

4) Жерела VIII с. 179 (уривок у Кулїша Матеріали с. 102, з хибною датою).

5) Sprawy wojenne с. 155.

6) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 11.

7) Listy ч. 41.

8) Архивъ III. І ч. 22 (Listy c. 39).

9) Лист Лободи з 1596 р. (Listy ч. 42), лист Саська з 1595 ib. ч. 40.

10) A chleba soli w tym kraju zabraniacz ne racz, gdyżechmy nie iest przeciwni zwierzchnosci iego krol. mci naszego msciwego pana, tudziesz y roskazaniu wmci i wiemy iako mamy poważac msciwą laskę wmci naszego msciwego pana — l. c.

11) Жерела VIII с. 165.

12) Pisma żółkiewskiego c. 285.

13) Жерела VIII с. 176-7

14) Kozackich domów ktorzy niechcą być pod posłuszenstwem.

15) Архивъ Ю. З Р. VII I с. 290.

16) Zródła dz. XX с. 54.

17) В Архиві: ktorych wiecey 7 osiedli kozacy, се 7 мабуть вийшло через непорозуміннє, в Źródła dz. V с. 104 його нема, і пор. тамже с. 106.

18) Архивъ VII с. 308.

19) Źródła dz. XX с. 54.

20) Ibid.

21) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 312-3.

22) В виданім, текстї 500, але очевидно помилка, пор. цифри 1622 р. (70 послушних і 120 непослушних).

23) Архивъ Ю. З. Р. VII І с. 313-4.

24) Źródła XX с. 54.

25) Комісарський проєкт 1617 р., як низше.

26) Архивъ Ю. З. Р. VII. І c. 316.

27) Źródła V с. 131 (цифра козацьких домів 150 тут, очевидно, хибна, Канїв не міг разом мати несповна 300 домів всього (140 послушних).

28) Źródła dz. V с. 132 і. 136.

29) Vol. legum II c. 401.

30) Постанови 1607 р.: ustawujemy, aby ludzi swowolni, kozacy zaporozcy w dobrach naszych mieszkający iurysdycyey starostow naszych y podstaroscich ich, a którzy w dobrach panow tak duchownych iako y swieckich, tedy iurysdycyey panow dobr onych podlegali (Volum. legum II c. 447). Постанови 1609 р., з покликом на постанову 1607 р.: iednak mimo tę konstytucyą y dawne zwyczaie wielkie bezprawie y swywolą ci kozacy czynią, (nie) tylko to zwierzchności starostow naszych у раnоw swych nie przyznawaia, ale hetmany swe y inszą formę sprawiedliwości swey maią i низше: Miasta też nasze y mieszczanie chcemy aby się pod ich jurysdykcye nie podawali y synom swoim tego czynić nie pozwolali (c. 465). Пор. конст. O swywoli ukrainnej 1607 р. (с. 443, див. ще низше).

31) Жерела VIII с. 174.

32) Prawie zapomniawszy wiary y poddanstwa udzielną sobie rzeczpospolitą stanowią. Ukraina wszystka iest od nich scholdowana. W miastach y w miasteczkach i. kr. mosci wszystek rząd, wszystka władza przy kozakach — Жерела VIII ч. 178.

33) Деклярації 1619 р. Pisma żólkiewskiego с. 330 і далї, про сї постанови низше.

34) Жерела VIII ч. 153 (1622).

КОЗАЦЬКИЙ УСТРІЙ І ПОБУТ КІНЦЯ XVI І ПОЧАТКІВ XVII в.: ОРҐАНЇЗАЦІЯ НИЗОВА, СЇЧ, ЧИСЛО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА, ЙОГО ОРҐАНЇЗАЦІЯ, ЙОГО ПОДЇЛ, СТАРШИНА КОЗАЦЬКА, КОЗАЦЬКА КАНЦЕЛЯРІЯ, ТЕРМІНОЛЬОҐІЯ, ВЛАСТЬ ГЕТЬМАНСЬКА, РАДА, ЇЇ ПРАКТИКА, ШЛЯХТА В КОЗАЦЬКІМ ВІЙСЬКУ.

При кінцї XVI в. козачина в своїй орґанїзації поступила вже досить далеко. Кореспонденція з рр. 1594-1600 і дорогоцїнні записки Лясоти з його подорожи на Запороже 1594 р. рисують її досить докладно 1). Доповнивши їх вказівки з иньших сучасних пізнїйших записок можна виробити собі вже досить повне понятє про форми тодїшнього козацького устрою й козацьке житє, як воно в сих формах розвивало ся.

Головна вага сеї орґанїзації далї лежить на „Низу”, і тут, на свободї від зверхнїх впливів і перешкод, головно розвиваєть ся сей орґанїзаційний процес.

Центром козачини Сїч, що в 1594 р. була на острові Базавлуку, над Чортомликом, „або як вони називають — на Чортомлицькім Днїприщу” 2). Вона розпоряджала козацькими силами Низу і тою козацькою людністю, що „сидять по містах і селах, а признають ся до Запорожцїв” 3); через те „мала великий авторитет не тільки на Українї, але і в цїлій Польщі 4). Чисельні сили її Лясота лїтом 1594 р. рахував так: коло трох тисяч мобілїзованого війська на Низу, а кілька тисяч можна мобілїзувати з козачини, що була під зверхністю запорожського війська, а сидїла на Українї 5); в моменти його приходу 1300 козаків були в походї з гетьманом на чолї, 400 козаків було розложено в засїдках, в чагарниках і очеретах, на татарській переправі, де вони підстерегали Татар; решта в Сїчи і в ріжних пунктах Низу 6). Сама козацька старшина в листї до цїсаря рахувала козацького війська для далекого походу 6 тисяч — „старих козаків, вибраних людей”, окрім козацької хлїборобської людности „в пограничних краях” 7). При тім були ще ватаги козацькі, до яких Запороже не признавалось — „не знало їх і знати не хотїло” 8). Коли в козацькім війську під час кампанїї 1596 року було по польськім звісткам коло 10 тис. 9), то загальний козацький контінґент в 1590-x роках певно треба рахувати більше як у-двоє. Добре ознайомлений з українськими справами біскуп Верещинський, фантазуючи про хрестовий похід на Крим з козаками, рахує козацькі сили на 20 тис. 10).

Військо козацьке досить добре споряджене і орґанїзоване. На Сїчи розложена козацька гармата; приїзд і виїзд послів салютують гарматними стрілами. Є й музика військова. Коли Лясота з козацькими послами виїздив з Сїчи, загреміли військові барабани й труби, залунали вистріли з гармат 11). Рішеннє йти на війну з Татарами, прийняте військовою радою, було салютоване теж військовою музикою й стрільбою 12). Під Київом ми бачили козацьке військо на човнах теж з музикою. В реєстрі 1601 р. бачимо військових сурмачів, трубачів і довбишів 13). Мабуть був і скарб військовий, де в запасї були ріжні річи (Лясота дістає в дарунку шубу з куниць і шапку з чорних лисиць) 14). Була своя флотиля, з самодїльних чайок і забраних від Турків кораблїв: Лясоту з послами відправили на турецькім „сандалї” 15). Був кінський ремонт: не тільки лїтом, а й зимою перегодовували ся в степах козацькі табуни — Лясота каже, що місцем пробутку їх служив острів Хортиця 16).

Військо дїлить ся на полки, кождий з пятисот козаків; на чолї полку полковник 17). Полк дїлить ся на сотнї, кождою командує сотник. Сотнї складають ся з десятків, з отаманами на чолї 18). Порядку в війську пильнують „осаули”, штабовцї гетьмана — вони скликають напр. козаків на раду, і Лясота прирівнює їх до „ляйтнантів” 19). Досить докладну схему козацького війська на порозї XVII в. дає нам записка про виплату „жолду” Запорожцям на ливонську війну 20). Тут вичислені: „гетьман”, „обозний”, „писар”, чотири „полковники”, вісїм „осаулів”, 20 „сотників”, 152 „десятники”, 16 „прапорників, сурмачів, довбишів (bembenicze), трубачів”, 1799 рядових („чорних пахоликів”), 12 пушкарів, 20 фурманів; всього 2032 люда. Значить: чотири полки по 500 чоловіка (приблизно) в кождім; полк складаєть ся з пяти сотень, сотня має неповний десяток курінїв або десятків, з десятниками або отаманами на чолї. Та се був рахунок офіціальний, а в дїйсности в полку і тодї бувало більше нїж по 500 душ — очевидцї рахували козаків в ливонській війнї на 4 тис. 21), а пізнїйше з розростом козачини, поруч офіціальних полків були ще так сказати надзвичайні полки, і в полках по кілька тисяч козаків — напр. в Хотинській битві рахуєть ся полків 11, в кождїм від 1600 до 4000 тис. козаків 22). При кождім полку є корогва, сурмач, довбиш, трубач (яка ріжниця між трубачем і сурмачем, се неясно); вісїм осаулів були правдоподібно при гетьманї всї, як його адютанти і штабовцї. Гарматою завідує обозний, в ранзї полковника. Канцелярію веде писар. Цифри платнї дають понятє про відносини сих ранґів: гетьман має 120 зол. на чверть, полковники і обозний по 30, осаули по 26, сотники по 15, писар тільки 10, „десятники” по 9; пушкарі по 12, музиканти і прапорники по 8, козаки рядові по 7, фурмани по 3.

Як бачимо служба писаря цїнила ся дуже невисоко в порівнянню з воєнними урядами, хоч як важне було становище сього канцлєра війська. Він виготовляє й контрасіґнує всї важнїйші листи, що виходять від імени війська: „Иванъ Кречковичъ, писарь войсковый, именемъ всего войска’’, як читаємо на грамотї Косинського 1593 р. 23). Переважно маємо листи писані польським властям і по польски, в звичайнім тодїшнїм епістолярнім стилю. Але є грамоти й листи українські 24). Крім підписів вони стверджують ся військовою печатю 25). Найдавнїйший досї описаний ориґінал, з печатю війська запорозького, маємо з р. 1603 (гетьмана Крутневича); печатка має відтиск на папері козака з написом наоколо: „Печать войска запорозкого” 26).

Військо козацьке в своїх листах, грамотах титулує себе звичайно „військом запорозьким”, залюбки теж зве себе „рицарством запорозьким”, або „рицарством війська запорозького” 27), а в грамотї Микошинського 1594 р., переданім нам в нїмецькім перекладї Лясотою, зветься воно „вільним військом запорозьким” 28). Ся остання титулятура без сумнїву добре передає погляд козаків на себе, зазначений вище — як на самостійну полїтичну силу, що сама виключно собою роспоряджає і нї від кого не залежить 29). Вони продають свою службу сусїднїм володарям, як польському королеви так і иньшим, але коли в своїх листах звуть себе „нижайшими слугами” короля, цїсаря, чи кого иньшого, то се з їх боку тільки етикетальна формула — й на такі етикетальні ґречности, що нїчого не коштують і до нїчого не обовязують, козачина була дуже щедра. Але коли в 1620 роках польське правительство занадто доїло їй пригадками, щоб не нарушала своїми походами згоди з Турками, військо козацьке дало кінець кінцем таку відповідь: „Знаємо, що король помирив ся з цїсарем турецьким — але не ми!” 30).

Себе між собою козаки титилують товаришами (термін прийнятий і в польськім війську) — напр. в листї 1597 р. гетьман Василевич просить польску адмінїстрацію показати довірє „товаришам нашим К. Підвисоцькому і Г. Рожі” 31). Уживана й назва „товариства” для означення певної части, або цїлого війська — Байбуза напр. скаржив ся за погромленнє „товариства нашого” 32). З польської сторони в ґречних зносинах титулують їх „молодцями”, або „панами молодцями” (panowie mołojcy) 33).

Вибраний військом старшина титулуєть ся ,,гетьманом” або ,,старшим’’. Гетьман — титул не офіціальний: се слово уживаєть ся широко в сучасній українській і польскій суспільности в значінню головного начальника, і такий титул прикладаєть ся до іменованих правительством і виборних шефів козачини: гетьманами титулуєть ся і Оришовский, і брати Ружинські, і козацькі ватажки з власної інїціативи і виборні вожди козаків 1590-х рр. 34). І самі шефи козацькі титулують себе гетьманами, навіть в офіціальних листах, навіть в зносинах з польськими властями — напр. Полоус підписуєть ся в своїм листї до кн. Радивила: Phiedor Polous hetman woyska zaporożkiego y wszystko rycerstwo 35); Шаула в листї до кн. Ружинських: Mathwiey Sawla Hethman i wsze RyczersthwoZaporowskie; 36) Василєвич в своїм унїверсалї до української шляхти: Ihnath Wasilowicz Hetman ze wszitkim woiskiem zaporowskim; Байбуза в листї до канївського підстарости: Tychon Baybuza Hetman wssitkiego woyska Zaporoskiego 37); Микошинський в повновласти послам до цїсаря теж титулує себе гетьманом 38). Не беру в рахубу Наливайка, що в своїм листї до коронного гетьмана і короля титулує себе гетманом 39) — але й Кішка в листї до короля 1600 р. титулує себе так само 40). Але король в відповіди називає його тільки старшим (Starszemu i rycerstwu woyska zaporożkiego) 41), і сим скромнїйшим титулом часто титулують себе козацькі вожди і самі, напр. Лобода в листї з поч. 1596 р. — Hrehory Loboda starszy nad woyskiem zaporożskim y wszystko Rycerstwo Zaporoskie, і тойже Байбуза в листї до гетьмана польного 42). „Старшим” називає козацького начальника і конституція 1601 р. Отже се quasi — офіціальний титул.

Старший вибирається військом, і сим правом вибирати свого шефа військо дуже дорожить. Тільки крайнїм опортунїзмом, бажаннєм за кожду цїну дістати поміч від правительства і нею побити противну партию подиктоване було прошеннє Байбузовцїв в їх боротьбі з Полоусовцями, щоб правительство дало їм старшого від себе. Коли правительство, сповняючи соймову постанову, хотїло в комісіях 1617-9 рр. добити ся, щоб військо приймало старшого, іменованого королем чи гетьманом, військо противилося тому дуже завзято. В деклярації 1617 р. вони стоять при тім що старший їх має бути вибраний „нами самими, нїким иньшим”, тільки затверджений правительством 43). А хоч при переговорах 1619 р. не вважали можливим так боронити сього принціпу, обминаючи конфлїкту з правительством, одначе в дїйсности не вважали можливим приймати накинених їм старших, і на практицї в війську міг роспоряджати тільки такий старший, якого військо хотїло.

Справи військові сей виборний старший порядкує без огляду на офіціальних шефів козачини: в переговорах з козаками 1594 р., в їх нарадах нїде нема згадки про те, що козаки рахували ся з гадками чи з самим тільки істнованнєм таких шефів; для них вони, як я вже сказав, були тільки посередниками в зносинах з польським правительством — та й то тільки часом, коли такого посередництва було треба. Натомісць невідмінним участником всяких справ являєть ся саме військо, через свою раду. Сей принціп зазначує й звичайна формула гетьманських листів, де поруч самого гетьмана згадується звичайно й військова старшина й військо („з усїм військом запорозьким”). Як взірець особливо докладної формули послужить вам лист гетьм. Кішки з 1600 р., де на закінченню фіґурує: „Самійло Кішка гетьман, полковники, сотники і все рицарство вашої кор. мил. війська запорозького” 44).

Оповіданнє Лясоти досить докладно знайомить нас з практикою козацького народоправства 45). Справи обмірковуються або в тїснїйшій радї старшини — прибічній радї гетьмана, або на радї загальній. ту і другу Лясота зве „колом” — може бути, що вона так звала ся дїйсно, по анальоґії „кола рицарського” у польського жовнїрства, але се рівнозначне і з „військовим кругом’’ донських козаків, і відповідає реальному виглядови ради, що мала форму круга, в центрі якого стояла старшина. Всї вайжнїйші справи дають ся на рішеннє загальній військовій радї. Звичайно скликає її гетьман, збираючи через своїх осаулів все військо, яке є на місцї. Але вона збираєть ся часом і з власної інїціативи. Коли виникають труднїйші питання під час наради, рада для докладнїйшого обмірковання делєґує або делєґатів з поміж себе або старшину — тїснїйшу раду, яка результати своїх нарад предкладає загальній радї. Загальна рада розбиваєть ся таким чином на дві ради — тїснїйшу й ширшу раду демосу, що жде докладу тїснїйшої ради 46). Буває одначе й так, що рада загальна рішає справу, не ждучи докладу тїснїйшої ради, й накидає своє рішеннє їй. Взагалї на радї демос поводиться супроти старшини вповнї свобідно й безцеремонно, і ся похопність війська зараз радити над усїм загальною радою, піддаючи ся легко самогіпнозу юрби — була слабкою стороною козацької орґанїзації; вона одначе з часом ослабла трохи. Ultima ratio — гетьман зрікається проводу, то значить ставить питаннє про довірє. Рішенець обявляєть ся криком і киданнєм шапок. Докладнїйшого раховання голосів, або констатовання більшости нема — се міркуєть ся на око. „Як вибирається гетьман без порядку 47), не подачею голосів, а самим криком і киданнєм шапок на кандидата, так і позбавляєть ся власти часто капризом черни’’, каже пізнїйший Собєский 48). В принціпі рішеннє, очевидно, має бути одноголосним, і більшість силкується прихилити до своїх гадок незгідних з ними, навіть погрозами й терором. Форм представительства нема. Взагалї своєю примітивністю й хаотичністю військова рада сильно пригадує старе українське віче 49).

Між старшиною і між тою верхнєю верствою козачини, що була її офиціальним і неофіціальним штабом, і в сїм часї було ще чимало ріжних шляхетських осіб. Байбуза, нарікаючи на Полоусові своєвільства, що він побив козацький віддїл з 120 чоловіка, висланий під проводом осаула Скалозуба на татарські перевози, згадує, що при тім погинуло „уцтивих шляхтичів, дїйсно значних, до кількадесять чоловіка” 50). Не кажучи про ріжні шляхетські одиницї скомпромітовані в козацьких рухах 1590-х років 51), бачимо ми на чолї козацтва родовитих шляхтичів українських, як Байбуза, Кішка. І двадцять лїт пізнїйше між козацькими делєґатами при переговорах з польськими комісарами стрічаємо цїлий ряд шляхетських імен, українських і польських 52). В делєґації, правда, могли вони вибирати ся з огляду на їх завданнє — переговорювати ся з польськими панами; але нема сумнїву, що шляхетського елєменту в верхнїй верстві козацькій було таки досить.

Примітки

1) Як вище було сказано, Лясота їздив аґентом від цїсаря на Запороже, щоб заохотити козаків до діверсії на Татар; він був в Сїчи від 9/VI до 2/VІІ 1594 і досить докладно описав сю подорож і свої переговори з запорозьким військом в своїм дневнику, що обіймає рр. 1573-1594. Оповіданнє сухе, без прикрас; Слезак родом, Лясота дещо розумів з українського, наводить українські вирази, але часто польонїзує їх, або підмінює польськими. Його дневник видано в р. 1866 п. т.: Tagebuch des Erich Lassota von Steblau, herausg. von R. Schottin (по сьому виданню цитую); росийський переклад з коментарем Ф. Бруна: Путевыя записки Эриха Лассоты, Спб., 1873, і в Мемуарах относящихся къ исторіи Южной Руси, виданих під ред. Антоновича, кн. І (1880).

2) Лясота с. 210.

3) Ibid c. 216.

4) Ibid. с. 219.

5) Ibid. c. 216.

6) Ibid. с. 210.

7) Ausserhalb des Landsvolkes an Gränzen c. 222.

8) Listy c. 66.

9) Див. вище рахунки війська під Лубнами, по великих стратах в попереднїх битвах. Таким чином рахунок Хлопіцкого, що козацького війська може бути 8 до 10 тис. (Лясота с. 216), не був властиво неправдивий, хоч Лясота його й збиває: таке військо, без сумнїву можна було зібрати, добре сипнувши грошима і не роблячи дуже великого розбору.

10) Лист друк. в додатках у Стороженка с. 314.

11) Op. c. 223, пор. 210.

12) с. 214.

13) Див. низше с. 282.

14) с. 220 (инакше каже Папроцкий, див. с. 292).

15) с. 223.

16) с. 210.

17) Хлопіцкий еіn Polkownik, das ist ein bevehlshaber über fünf hundert Man — c. 220, пор. лист Саська з 1595 р. що підписав ся на нїм „połkownik woyska zaporoskiego” — Listy c. 64, полковники на листї Кішки 1600 р. — як низше. Супроти сього Кулїш непотрібно доводив, що полковників козацьких в тім часї не було (Ист. возсоед. II с. 37-8) — на тій підставі, що їх нема в листї Косинського. Але можливо, що уряд сей що йно виробляв ся тодї, й згадуєть ся досить рідко.

18) Сасько Федорович і Ничипор unsers Kriegsvolcks bevehlshaber über hundert Man — Лясота c. 222; сотники в листї Косинського 1593 р. — див. далї; „сотник войска... козаковъ гетмана Лободы” — в процесї 1596 р. (Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 35), сотнї й сотники Наливайкові — Ист. возсоед. II, дод. с. 437. Десятки з отаманами в реєстрі 1581 р. — Źródła XX в. 154 і вище с. 155-6. „Атаманья” в цитованім листї Косинського, пор. лист Байбузи — Listy ч. 60; в згаданім процесї 1596 р. Ганський „ся озывалъ атаманом сотни того то Слуцкого”, нарештї полковники, сотники й отамани — в листї Кішки 1600 р. — Жерела VIII ч. 72.

19) jassawuli, welches bevehlshaber undt etwan wie Leuttenand mächten gerechnet werden Лясота c. 214.

20) Кіевская Старина 1886 кн. 2, пор. Górski Historya piechety c. 243; ceй другий реєстр трошки відмінний, десятників тут 157, і є ще иньші ріжницї в цифрах: платнї гетьману 200 зол., осаулу по 25; при кінцї; pro plumbo, pukere pixidario 500 fl., pro pannis 12.640 fl.

21) Див. низше.

22) Жерела VIII c. 250

23) Архивъ Ю. З. Р III. І с. 56.

24) Напр. досї найдавнїйший з гетьманських листів — Микошинського з 1586 р. (Listy c. 34), згаданий лист Косинського 1593 р., грамота Крутневича з 1603 р. (К. Стар. 1898, І).

25) Dessen zu urkundt und mehrer gewissheit haben Wir unsern gesandten diesen volmachtbrieff mitgeben, somit unter des Kriegsvolcks Insigill verfertiget und von unserern schreiber Liew Woronowic mit eigner Handt unterschcieben worden — повновласть послам у Лясоти с. 222.

26) К. Старина 1898, I с. 3.

27) Напр. лист Байбузи 1598 р.

28) Ich Bochdan Mikossinssky hauptmanu der Zaporoser sampt der ganzen Ritterschaft des freyen Zaporosischen Kriegsvolcks — c. 222.

29) Вище с. 140.

30) Жерела VIII ч. 179.

31) ркп. бібл. орд. Замойского.

32) Listy c. 89. Се те, що Лясота перекидає словом gesellschaft (напр. с. 210, 216 й ин.).

33) Напр лист С. Батория з 1578-9 р. — Acta S. Batorei c. 131,136, Претвича 1596 р. — Listy c. 55, Замойского з 1600 р. — ib. ч. 74, короля з р. 1620 — ркп. бібл. Замойского й ин.

34) Гетьман Оришовский напр. в листї Батория — Acta S. Batorei с. 436, у Бєльского с. 1360 і в процесї 1586 р. — Архивъ VII. І ч. 35; гетьман М. Ружинський — в протесті київського маґістрату, Архивъ III, І ч. 7; гетьман Лобода — напр. в листах Острозького (Кулїш Ист. возсоединенія с. 431 і д., Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 26,35.

35) Археограф. сборникъ VII ч. 39.

36) Listy с. 48.

37) ркп бібл. Зам.

38) Лясота с. 222.

39) „Семерій Наливайко запороский гетман” в листї до коронного гетьмана 1594 — Listy ч. 41, Semery (хибно надруковано: Semеху) Nalewayko Hetman і wszystko rycerstwo в листї до короля 1596 р. — Broel-Plater II c. 218.

40) Жерела VIII ч. 72 (див низше).

41) Ibid. ч. 73.

42) Tichon Baybuza starszy, atamany y wszystko woisko Zaporozske -Listy c. 60.

43) Pisma Źółkiewskiego c. 32.

44) Жерела VIII ч. 72.

45) Тексти наведу зараз низше.

46) У Лясоти виходило б, наче старшина умисно усувала ся чи усувана була з загальної ради — немов би на те, щоб не стїсняти її в нарадї; але з иньших оповідань такої практики не знаємо, і можливо, що він не порозумів сього явища. Пор. оповіданнє польських комісарів 1619 р. про те, як рада, з огляду на неможливість вести дебати в повній радї, позволила, щоб гетьман з кількадесятьма иньшими старшинами вийшов з ради і вів переговори з комісарами осібно.

47) Tumultuario modo.

48) Commentarii с. 113.

49) Впливи конфедераційних практик жовнїрських, теж досить правдоподібні, очевидно, пішли в тім же напрямі.

50) Listy c. 89.

51) Див. мої матеріали до іст. коз. рухів.

52) Pisma żółkiewskiego c. 322, 339, іще див. низше.

КОЗАЦЬКИЙ УСТРІЙ І ПОБУТ КІНЦЯ XVI І ПОЧАТКІВ XVII В.: ОПОВІДАННЯ СУЧАСНИКІВ ПРО КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО І КОЗАЦЬКИЙ ПОБУТ: ЛЯСОТИ, ПАПРОЦКОГО, ҐАМБЕРІНІ, ЯКУБА СОБЄСКОГО, СТАРОВОЛЬСКОГО, БОПЛЯНА — ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА, МОРСЬКІ ПОХОДИ, ВИБОРИ ГЕТЬМАНА І ГЕТЬМАНСЬКА ВЛАСТЬ, РЕПУТАЦІЯ КОЗАЦЬКОЇ ВІДВАГИ; КОЗАЦЬКИЙ АСКЕТИЗМ, ТЕОРІЯ ПРО ВПЛИВИ ЗАХІДНЇХ МОНАШО-РИЦАРСЬКИХ БРАЦТВ НА ОРҐАНЇЗАЦІЮ СЇЧИ.

Подану вище загальну схему козацького устрою, витягнену з наших джерел, оживимо кількома образками з оповідань Лясоти й иньших джерел.

„На Базавлуку, пише Лясота 1), мали козаки тодї свій табор. Кілька поважнїйших вислано, щоб привитати нас іменем усього товариства, а як ми приїхали, дано багато вистрілів в гармат. Коли ми вийшли на беріг, нас провели зараз у „коло”. Тому що кілька день перед тим гетьман Богдан Микошинський на 50 човнах, і в них 1300 люда, вибрався на море, то ми в „колї” заявили, що ми дуже тїшимося, заставши тут рицарське товариство в добрім здоровю, але що пана гетьмана нема на місцї, і військо не все в зборі, то ми сим разом не хотїли б приступити до предмету нашого посольства, а волїли б відложити се до щасливого повороту гетьмана і иньших. Вони се прийняли з вдоволеннєм, і ми пішли в наші хижі — що вони звуть „коші’’, — зроблені з очерету й накриті кінськими шкурами від дощу.”

„20 червня мали ми „авдіенцію” і передали „колу” нам поручене. Потім вони попросили нас відійти і прочитавши публично переданий нами лист, зажадали, аби кождий з присутних висловив свою гадку. Коли ж на перше й друге жаданнє гетьмана всї мовчали, тодї, як у них звичай при важнїйших справах — роздїлили ся вони й утворили два „кола” — в однім старшини 2), в другім прості люде, те що вони звуть „чернь” 3). Після довгих нарад чернь нарештї своїм звичайним криком рішила йти в службу його цїс. величеству і на знак того кидала вгору шапки. Прибігли зараз до другого „кола”, старшинського, і грозили ся йому, що коли хто буде тому противити ся, то вони тих покидають у воду й утоплять 4). Але старшина зараз згодила ся, бо не могла противити ся черни: вона розяривши ся стає завзятою, ґвалтовною, упертою, й не терпить противного слова. Старшини бажали тільки, щоб їм дали поміркувати з нами про кондиції, і вибравши 20 депутатів, закликано нас наново в ,,коло”. Депутати серед великого „кола” утворили мале „коло”, посїдавши на землї, і по довгій нарадї покликали нас до себе, і ми сїли серед них. Тодї вони заявили нам, що вони всї готові служити його цїс. велич. і жертвувати для нього своїм житєм. Против того щоб їм іти на Волощину, перейти за Дунай і впасти в Туреччину, вони не мали б нїчого, але є тут багато трудностей, які стримують їх і стають на перешкодї. По перше — вони не мають коней, анї для себе, анї до гармат, відбігши їх: Татари останньої зими в сїм поворотів забрали й погнали у них більш як дві тисячі коней, так що у них не зостало ся і цїлих чотирох сот. Далї — з такою малою купкою — трома тисячами люду, вони не відважили ся б іти на Волощину, бо не дуже вірять „господареви”, а Волохи по природї своїй народ несталий і зрадливий, і вони їх невірність добре знають. По третє — при такий малій нагородї і непевности вони не можуть обовязатися до служби так як ми того бажали і пустити ся в таку далеку путь. Вони жадали, щоб я пошукав способів дістати коней — чи не схотїв би я вистарати їм кілька сот коней у воєводи браславського — для них і для гармат. Казали, що вони не мають звичаю служити на непевне і йти в похід; якби я іменем його цїс. вел. уложив з ними угоду, скільки їм буде на квартал на одного коня 5), то вони б з свого боку доложили старань щось зробити”. Коли Лясота запевняв їх, що служба їх не лишить ся без нагороди й заохочував таки йти в визначений їм похід — „вони свідчили ся Богом, що вони мають таку охоту послужити п. цїс. вел., — але я чув уже від них про ті трудности й важні причини, які сим разом не позволяють пускати ся в таку далеку путь. Щоб одначе його цїс. вел. посвідчити свій послух і прихильність, вони зараз готові послати своїх послів і дати їм повновласть уложити умову що до їх удержання 6), а за той час самі пошукають собі коней, та й зараз не дармуватимуть, а покажуть й. цїс. вел. свою службу на морі”, і коли се буде в людських селах і погода послужить, вони нападуть на Кілїю і Бабу — два визначні турецькі міста на Дунаю, або зруйнують Перекоп — головне місто кримських Татар, що лежить в 16 милях від них простою дорогою, а морем трохи далї”. На се одначе Лясота відповів намовами, аби козаки таки йшли зараз на Волощину, як того собі бажав цїсар, і з походу вислали до нього послів. Коли „ясавули” (начальники, яких можна прирівняти до lieutenants (намістників) обійшли велике „коло” і подали се до відомости всїм, чернь знову пішла на бік і вчинила осібне „коло” і на нарадї прийняла се, новим загальним криком 7) і киданнєм шапок. Коли ми після сього виходили з ,,кола’’, військо казало бити в барабани й труби і дало десять вистрілів з гармат, а в ночи пущено кілька ракет’’.

,,Але також самого вечера деякі неспокійні голови разом з богатшими козаками 8) — як ловцї звірини або хазяєва кораблїв або ,,човнів”, 9) звернули ся до простого народу і ходячи від куріня до куріня представляли їм далекість і небезпечність дороги і радили добре роздумати ся на тим, що роблять, аби потім самі не каяли ся: прислана нагорода мала й лиха і з нею не можливо пускати ся в таку далеку дорогу і в нїй утримувати ся (бо між ними є багато бідних товаришів) — що вони почнуть з такими грошима і що перше почнуть купувати — хлїб на прожиток чи коня? його цїс. вел.може завести їх в далекі сторони, а коли їх уже не буде йому потрібно — відправити з чим небудь, тим більше що вони не мають від нього нїчого певного — нїякої письменної, печатями ствердженої умови. Такими й иньшими подібними словами простий нарід був дуже рострівожений і коли другого дня, себто 21 червня, раннїм ранком, вони зійшлися знову в „коло”, вони вже говорили зовсїм инакше: що на такі непевні річи вони нїяк не можуть і не хочуть пускати ся, до того ще й не знають, чи є дїйсно гроші чи нї, і хто їм платитиме, бо до них не прийшло нїякої грамоти від й. цїс. вел. і на обіцяну в будущім нагороду чи дарунки нема нїякої письменної забезпеки. І вислали до нас, до нашого помешкання кількох, щоб оповістити нас про се все”. Лясота на се відповів, що гроші може зараз передати, скоро тільки вони приймуть пропозицію, і показав свою інструкцію з цїсарською печаткою. „Вони з сею відповідю вернули ся в „коло”, але воно зіставало ся при своїм. Тодї гетьман з кількома найвизначнїйшими людьми — між ними й Лобода, що був гетьманом перед ним, і при нїм зруйновано Білгород, — почали просити й умовляти, аби добре роздумали, що роблять, та не відпихали предложену їм цїсарську ласку й пропозицію, яку повинні вважати за велику честь для себе: вони осмішать себе зовсїм, коли не візьмуть участи в такій похвальній „імпрезї” проти відвічного ворога християнського імени і не приймуть пропозиції, зробленої їм ласкаво таким високим потентатом. Коли ж вони й далї трималися свого рішення, — гетьман розгнївав ся й скинув ся перед „колом” з своєї власти — зложив гетьманство, кажучи, що коли вони так мало вважають на свою честь, славу і добре імя, то він не хоче більше бути їх гетьманом, і на сїм „коло” розійшло ся”.

„По обідї ясаули скликали знову товариство 10) в „коло” — часом навіть уживаючи до сього й київ, і тодї вони насамперед почали просити Микошинського, аби знову прийняв гетьманство, і він се вчинив. Потім було богато говорено про Хлопіцкого 11) досить дивних річей, між иньшим — що він своєю фальшивою заявою увів у помилку не тільки його цїс. вел., але їх і нас. Деякі отверто говорили, что його треба б кинути в воду, — тим навели на нього не конче добрий настрій” 12).

„23 червня рано зібрали ся вони в „коло” і прислали до нас, до нашого помешкання кількох депутатів і поясняли нам, що ми не повинні сього розуміти так, нїби вони не хочуть послужити його цїс. вел., але ми самі знаємо, що вони не мають коней — якби не се, вони б себе показали. На се я заявив бажаннє уложити умови, на яких би ми прийшли до порозуміння, й предложити „колу”.

„З сим вони пішли знову до товариства, переказали мої гадки, і з тим вони розійшли ся. Я уложив умови, і вони те саме зробили з свого боку — на письмі уложили, на яких умовах вони вступили б у службу й. цїс. вел. Так що коли я пополуднї прийшов у коло, вони не хотїли чекати, аж я передам їм мої умови, але зараз прислали кількох з поміж себе, жадаючи відповіди на свої умови, подані на письмі”.

Козаки в своїх умовах, представивши, які послуги вони вже зробили цїсареви (такий характер надають вони сим разом своїм останнїм походам на Турків і Татар), зістають ся при своїм, що в Волощину вони підуть не инакше, як діставши катеґоричне приреченнє що до платнї, і для того бажають вислати своїх послів до цїсаря, а тим часом вчинять похід на Крим. Лясота, побачивши, що нїчого більше таки не добєть ся, мусїв кінець кінцем згодити ся на се, й як нагороду за походи, вчинені мовляв для цїсаря — передав їм привезені гроші.

„24 червня в відкритім „колї”, серед котрого застромлені були й повівали цїсарські корогви, передав я їм сї сїм тис. дукатів золотом. Вони зараз розстелили кілька татарських „кобеняків” 13) або плащів, які вони звичайно носять, висипали на них гроші й поручили кільком старшинам їх порахувати. Я по сїм вернув ся до свого куріня, а вони ще зоставали ся разом довший час. В дальших днях вони дуже пильно сходили ся в „коло” і нарештї урадили вислати Хлопіцкого не до його цїс. вел., а до в. князя московського, а на його місце вибрали й вирядили Саська Федоровича і Ничипора, аби вони разом зо мною їхали до його цїс. вел. і з ним уложили угоду що до їх служби й заплати”. Повновласть козацьким послам виглядала так: „Я Богдан Микошинський, гетьман запорозький, з усїм рицарством вільного війська Запорозького сим посвідчаємо, що ми сих наших послів: Саська Федоровича і Ничипора, нашого війська сотників за нашим відомом і згодою в нашім рицарськім колї вирядили, даючи їм повну силу і власть з його цїс. величеством, нашим ласкавим паном, умовити ся в наших справах і просимо покірно їм у всїм виріти, як і нам, всьому війську, а сим листом нашим під нашим рицарським словом заявляємо, що ми рішучу постанову, яку згадані наші посли з його цїс. вел. зроблять і учинять, у всїм приймемо і додержимо без усякого противлення. На посвідченнє і лїпшу твердість дали ми послам нашим сю грамоту, скріпивши її військовою печатю і підписом власноручним писаря нашого Льва Вороновича. Дано в Базавлуку на Чортомлицькім рукаві Днїпровім, 3 липня 1594 р.” 14).

Побутові риси, розсипані в сих повіданнях Лясоти доповнимо иньшими.

В книжцї Папроцкого виданій в 1599 р. знаходимо такі відомости про козаків: „Єсть місць кілька або островів широких на ріцї Днїпрі, більш уже в татарських, нїж подільських сторонах (що належать польському королеви). Там сливе за нашої памяти почали їздити люде рицарські, аби пробувати щастя з Татарами-поганами, а потім до них почали удавати ся такі люде, що в Польщі щось негарне вчинили або наброїли: там собі знайшли захист, і що далї то більше їх туди зїздило ся. Перше як їх було кілька сот, то здавало ся богато; а тепер уже і по кілька тисяч їх знайдеть ся. Одначе богато і молодиків бездоганних, хоч не богатих 15) їздить туди, щоб привчити ся до рицарського дїла, і з панят з Руси, Поділя, Польщі чимало заїздить між них, бо добре можна між ними вишколити ся в порядку і чуйности рицарській. Русаки звуть їх козаками запорозькими, від порогів, — а иньші звуть їх низовими козаками, бо низько, при кінцї ріки Днїпра мешкають. Мають на тих островах богато стрільби і стражу там тримають завсїди, коли йдуть на війну на Татар або Турків. Часами у всїм мають великий достаток у війську своїм, бо з усїх сторін до них привозять селяне, а вони платять їм чим ті схочуть — кіньми, волами, иньшим добутком, а також грошима. А хоч мешкають на ґрунтах татарських, Татари їх не можуть перемогти, навпаки — дари їм великі дають, щоб тільки з ними мати спокій. І з Москви, від в. кн. московського що року мають упоминки, а як би їм не дано, шкоди б великі чинили в його землї. Мають богато лосїв, серн, коней диких, звіру чорного, риби дуже богато особливої — її печену та печінки звірячі їдять часом замість хлїба. Скарбів нїяких не мають, а як кому хочуть щось подарувати, беруть на борг від котрогось найзаможнїйшого господаря між собою, а потім віддають, або складають, як їм дістанеть ся якась здобич, а потім виплативши те що військо завинило, решту пускають в рівний подїл, і кождий своїм шафує як схоче. На зиму розходять ся по селах подільських і волинських, чекаючи весни, а потім сходять ся знову на свій остров, а звідти йдуть до країв поганських або куди захочуть” 16).

Варто також навести де що з оповідання про козаків, що списав Ґамберіні з уст якогось козацького ватажка (capitano) коло р. 1584 17): Одні козаки служать королеви і пробувають на островах, під властю гетьмана, стережучи границь від Татар, є їх 1500; иньші то зайди, в значній мірі шляхтичі з сусїднїх земель, що займають ся грабованнєм земель турецьких і татарських, і вертають ся потім до дому; постаравши ся, можна з таких зайд зібрати 14 до 15 тис. вибраного, добре узброєного війська, жадного більше слави, як користи, готового відважити ся на всяку небезпечність. Зброя їх — шаблї й кілька рушниць — з них вони нїколи не хиблять. Добрі вони до війни кінної і пішої, а звуть ся козаками, бо легкі як кози і живлять ся чим небуть в курінях з галузя, критих очеретом. Живугь з рибальства, ловецтва і здобичи татарської. Не їдять хлїба нїколи, а пють воду. Серед козаків служебних (реєстрових) є всякого народу: Поляки, Нїмцї, Французи, Ішпанцї, Італїйцї, ріжні утїкачі — провинники. Тут мають такий добрий захист, що нїяка людська рука їх не здобуде; при тім визначають ся незвичайною солїдарністю. Живуть на островах: як їх мало — то на однім малім, як намножить ся — переходять на більший. Дерева там багато, і вони так уміють себе оборонити засїками, що й зимою, як Днїпро замерзне, не боять ся нїякого ворога; для більшої певности вирубують наоколо лїд і з нього роблять рід валу. А лїтом ріки не можна перейти, та ще по обох боках тягнуть ся великі болота на богато миль, так що тих островів не тільки не можна здобути, але й знайти, хто не знає дороги. Козаки також добре дають собі раду на морі, мають усякі човни й їздять грабувати чорноморські побережа.

З пізнїйшої характеристики козацького житя, поданою Якубом Собєским, що богато бував між козаками особливо в Хотинський війнї 1621 р., виймаю кілька подробиць про козацький устрій:

„Найвищу власть над військом має гетьман. Замість яких небудь відзнак носить він палицю з комишу. Виберають його без порядку, не подачею голосів, а тільки криками і киданнєм шапок на кандидата, і также часто капризом змінної черни позбавляєть ся він уряду. Але доки він на урядї, має власть над житєм і смертю кождого козака. На другім місцї по нїм що до поваги стоять чотири військові радники (consiliarii) звані асаули, і лєґат, що зветь ся наказним гетьманом (substitutus praefecti). Далї йдуть начальники обозу, гармати, полковники. Потім сотники і ґенеральний писар (publicus notarius), що записує їх платню і видатки, і пише листи до короля і панів, порадивши ся з монахами грецької віри. В містї Терехтемирові, в Київськім воєводстві, наданім їм за вірні заслуги річею посполитою, на память вдячности, — під завіданнєм гетьмана і осавулів переховують ся їх привилеї, армата ріжна, здобич принесена з зруйнованих турецьких городів, ріжний воєнний припас і королївські корогви, що посилають ся їм королями польськими з особливої ласки, на знак своєї зверхности, всякий раз як вони ідуть на службу річипосполитої 18).

„Коли трапляєть ся якось важна справа військова, гетьман скликає на збір всю чернь. Насамперед він кілька разів поклонивши ся перед громадою, надавши лицю свому вираз поважання і смиренности, виступає на призначене йому місце і знявши шапку, стає під розпущеним королївським прапором. Тільки він і чотири осаули стоять, а всї наоколо сидять, і так в промові повній чемности він викладає справу, яка прийшла під обраду. Потім збиває закиди, коли які небудь підносять ся против нього, або покірно просить у війська якоїсь ласки для себе. Тим способом одержує він нагороди, які дістає, і просить їх собі у громади. Коли вона відмовляє, він зносить всякий каприз її з незвичайним поважаннєм в голосї і в постанові. Поки говорить гетьман до них, слова його вислухують ся в повнім мовчанню. Потім висловляють свої гадки — викрикують їх то ті то сї” 19).

В малознаній і рідкій брошюрі Eques Polonus Старовольского (з 1628 р.) чимало цїкавих подробиць особливо з воєнного житя козацького. Хоч вони не мають такої безпосередної свіжости і місцями носять слїди певної схематизації, але безперечно мають в собі вповнї реальний підклад.

„Раннєю весною, коли сніги починають сходити з степів, кождий охочий до воєнної слави, спорядивши човна і припас, їде Днїпром до козацьких островів, а там їх вожд набирає військо з сих приходнїв: здатних каже писареви вписати в реєстр, а нездатних відправляє до дому, забравши принесені ним припаси. Прийнятих роздає під власть десятників (отаманів): їх вони слухають, доки не змінить ся їх зайнятє або становище. Гетьман вибираєть ся з поміж них і зістаєть ся на урядї, поки фортуна служить; як він розумний і знає своє дїло, то він до смерти все потверджуєть ся на своїм урядї полковниками, так як полковник сотниками, а сотники отаманами 20). Не беруть в сїм участи, так само як і в деяких иньших нарадах, новики (новобранцї) 21) — аж до трох лїт; за сей час вони сповняють ролю слуг і коли що наброять, поносять від своїх отаманів тяжкі кари. Таких новиків отаман, окрім девяти старих вояків, має під собою тридцять, а инодї пятдесят, і ними розпоряджаєть ся як їх повний хазяїн, особливо в битвах: коли хто з них утїче з битви, то не сміє вернути ся — скарали б його смертю; хіба десь дома, як розійдуть ся на зиму, може їх перепросити. На зиму гетьман, вертаючи ся до дому, лишає на кождім острові по 500 людей — стерегти місця і гармати та всякий воєнний припас. Там в хижах сплетених з очерету, вкритих корою дерев, чекають вони повороту гетьмана і товаришів, і ті що кілька лїт зносили тут холод і голод, для загального добра зостаючи ся на сторожі, вважають ся славнїйшими від иньших.

„Зброя їх — рушниця і шабля; иньші мають короткий спис і стріли, але рідше. Зелїзної бронї або панциря не носить нїхто, навіть гетьман, так само не має иньшої одежі, або богатшого столу. Вбирають ся в грубу сорочку і керею, а живлять вяленою рибою та дичиною — мід або сир їдять, вертаючи ся до жінок: в таборі їх не може бути нїяка жінка, хіба візмуть яку зі здобичею.

„Воюють на морі й на суші. На море не всї йдуть, а тільки відважні та здатні зносити його запах. Човни мають такі, що беруть тридцять люда або трохи більше, і щоб не потонули, наоколо човна привязують ся снопи трави (очерету). На відкрите море одначе вони не пускають ся, але їдуть берегом в право і пустошать краї Бесарабські й Тракийські, на скільки можуть пішо пройти від кораблїв за одну ніч. Дальше пускають ся, коли їдуть на лїво, пустошити Крим, бо знають, що Татари не мають такої відваги супроти них. Коли натраплять на турецькі ґалєри, вважають завсїди за лїпше згинути, нїж безсоромно тїкати або піддати ся, через те й не будучи рівні силами вони не ухиляють ся від битви і часто побіджають, попавши в розпучливе положеннє. А здобувши побіду часом на турецьких ґалєрах, під турецькими корогвами їдуть в Азію, в Трапезунт і кого захоплять, беруть в неволю. Але се бувало ранїйше, тепер же Турок майже всї свої кораблї обернувши на сторожу моря, богато перепинив їх нападів, а то вони були взяли звичай нападати, палити и грабувати навіть найблизші околицї Царгороду 22); тепер можуть поживитися ся тільки якимсь воєнним фортелем або штукою. На степи ж татарські, Ногайські або Перекопські виберають ся пішо. Як надибають кінські табуни, раптом стають кінними і або нападають на перестрашеного ворога, або вертають в свої сторони і Днїпрові укріплення — коли ворог грізний. Колиж знайдуть тільки худобу або вівцї, то повязавши їх за хвости й роги, ставлять їх замість укріплення, як їх нажене грізний ворог, і відбивають ся від нього наче зза валів. А коли їдуть походом в иньші краї, то кождий має віз запряжений одним конем і везуть на них мосяжні гармати, а кождий окрім рушницї і припасу мусить мати ще сокіру, косу, заступ, шнури і все иньше потрібне для того, щоб сипати вали або позвязувати вози, коли приходить ся йти цїлим військом оружною рукою (бючи ся з ворогом в дорозї). Вони називають таке розложеннє возів табором; з переду і з заду ставлять гармати, самі з рушницями прикривають боки, а коли велика небезпека наспіє, ховають ся за вози і звідти боронять ся не мов зза укріплення. Коли ж і сього замало, то зараз наповняють вози землею і роблять з них міцнїйший вал. Такий спосіб козацької війни. Їх табор злучений з польською кіннотою має величезну вагу, як переконали ся ми тому сїм лїт, в війнї з Турками 23). Самих козаків не більше 15 тис., але з новиками виходить військо сороктисячне, і в нїй мають староримську дісціплїну, спокій в таборі, тверезість, послушність, в секретних річах додержують пильну тайність, а провинників карають спартанським звичаєм, чи суворістю. Державі служать за наказом самого короля, без грошей і платнї несуть службу і поміч у війнї; тільки по скінченню війни король звичайно дарує їм значнїйшу суму, а визначнїйших з поміж них надїляє селами і маєтностями, а пани своїх підданих козаків — свободою з підданства й відповідними дарунками 24). Всї на війну одначе не йдуть, а кому накаже коронний гетьман: иньші почасти йдуть на море, по части в степи на Татар; иньші зістають ся стерегти Поділє та свої острови”.

Нарештї, для повноти образу, додаю кілька виїмків з помічень Бопляна над козацьким житєм, зроблених ними уже в 1630 і 1640-х рр.

„Вони грецької віри, а звуть її на своїй мові руською. Дуже шанують днї свят і пости, що займають вісїм або девять місяцїв в роцї, і під час їх не їдять мяса; вони так завзято тримають ся сеї формальности тому, бо переконані, що спасеннє їх залежить від того, аби вважати на мясо. Зате я не знаю иньшого народу подібного в неповздержности в питю, бо не встигнуть вони вийти з похміля, як уже починають те саме. Одначе се буває тільки при вільнім часї, бо підчас війни, або коли вони забирають ся до якоїсь експедиції, вони тверезі зовсїм. І нїчого простацького в них нема крім одежі. Вони дотепні і проникливі, вибагливі і щедрі, не жадні до великого ботацтва, а страшенно цїнять свою свободу: без неї не можуть жити, і за для неї підіймають вони повстання, счиняючи бунти против місцевих маґнатів, коли бачуть, що ті починають її обмежати. Через те рідко минає 7-8 лїт без того, щоб вони не задумували повстання, або не повставали против них. При тім се люде невірні, хитрі, так що покладати ся на них не можна 25). Вони дуже міцні тїлом, легко зносять жар і холод, голод і згагу. На війнї витрівалі, відважні, хоробрі, а навіть легкодушні, бо не цїнять свого житя. В чім проявляють вони найбільше зручности і умілости — се бити ся табором, заслонивши ся возами: вони дуже добре стріляють з рушниць, своєї звичайної зброї, і боронять позиції. Незлі вони також на морі, але на конї не найлїпші. Трапляло ся минї бачити, що двістї польських кавалеристів змушувало тїкати 2000 найлїпшого козацького війська. Можна сказати, що під ослоною табору 100 козаків не боять ся 1000 Поляків, і так само 1000 Татар, і як би й на конї вони були такіж сильні як пішо, то, думаю, їх не можна було б побороти. На зріст гарні, проворні, сильні; люблять гарно убирати ся: се видно по них, як вони обловлять ся здобичею в сусїднїх сторонах, бо без того вбирають ся вони досить скромно. З природи мають добре здоровє і навіть мало підлягають сїй пошести цїлої Польщі, званій рlіса 26). Від хороби вмирають дуже рідко, хиба в дуже великій старости. Здебільшого кінчають житє на ложі слави, вбиті на війнї 27).

„Наміряючи ся йти на море, роблять се без дозволу короля, а беруть на се дозвіл у гетьмана (свого). Потім збирають раду і вибирають отамана для начальства в сїм походї, і при тім виповняють тіж церемонїї, як при виборі гетьмана 28), але отаман вибераєть ся тільки на час походу. Потім удають ся в свою „військову скарбницю 29), своє збірне місце, і там будують чайки 30). Вони мають коло 60 стіп довгости, 10-12 стіп широкости і 12 стіп глубини. Чайка не має кіля (керми), а основою його служить човен вербовий або липовий, коло 45 стіп довжини і на їм набивають ся борти (боки) з дощок 10-12 стіп довжини, одні на другі, як будують річні барки, поки не дійдуть до висоти 12 стіп, а довжини 60 стіп, а ширина прибуває відповідно до того як підіймаєть ся висота. Обвідка з очерету, груба як бочілка, окружає весь корабль від краю до краю; вязки, міцно привязані вужівками липовими або черешневими, щільно притикають одна до другої. Середину виробляють як наші теслї звичайно роблять, з перегорожами і поперечними брусками, потім смолять. Мають дві керми, з кождого кінця, тому що при великій довжинї корабля вони багато тратили б часу на обертаннє, коли треба, тїкаючи, завернути ся назад. З кождого боку дають звичайно 10-12 весел, і їдуть скорше як турецькі ґалєри веслами. Мають і щоглу й на ній вішають вітрило, досить лихо зроблене, але уживають його тільки в добру погоду, а під сильний вітер лїпше люблять веслувати. Помосту сї чайки не мають, але як і повно наливають ся водою, то очерет, привязаний наоколо всього човна, не дає йому потонути. В бочцї, довжини 10 стіп і в промірі (діаметрі) 4 стіп, добре звязаній обручами, мають сухарі, і дістають їх через дїру. Мають также варене пшоно і розпущене з водою тїсто: вони їдять його мішаючи з пшоном, і воно служить їм і за їжу і за питє. Смак має квасний, а звуть вони його саламахою, себто чудова їжа; але минї смак її не здавав ся особливим і я тільки за браком чогось лїпшого їв її в моїх подорожах. Тверезости пильнують гостро, і як трапить ся між ними якийсь пяниця, отаман каже його зараз викинути; нїкому не можна мати з собою горілки, бо в походах вони дуже цїнять тверезість.

„Рішивши йти походом на Татар, щоб віддячити ся за кривди і руїну вчинену ними, вони виберають осїннїй час. Висилають в такім разї на Запороже річи потрібні для війни й походу і для будови кораблїв, взагалї все що вважають потрібним. Потім ідуть в степи 5 або 6 тис., все добрі козаки, добре оружні; приходять на Запороже і будують чайки. Шістдесять їх беруть ся до будови одної чайки і виготовляють її більше меньше за два тижнї, бо вони майстри на всї руки. Таким чином за два або три тижнї вони виготовляють 80-100 чайок, вище сказаного фасону. В кожду чайку сїдає 50-70 чоловіка, кождий з двома рушницями й шаблею, а на бортах корабля 4-6 гарматок, і потрібні припаси для поживи. Козаки вбрані в сорочки, штани (другі на переміну), лихенькі свитки й шапки. Кождий має шість фунтів пороху, олову подостатку; крім того кулї для гарматок. На кождім кораблї квадрант. Так виглядає лїтючий полк козацький, що годен напасти на найвизначнїйші міста Анатолїї.

„Так зібравши ся їдуть вони Днїпром. Отаман має свій значок на щоглї і пливе звичайно на передї. Човни їдуть так дїйсно, що сливе оден другого торкаєть ся. Турки звичайно знають про похід і тримають кілька ґалєр на устю Днїпра, щоб не дати їм вийти. Але козаки перехитруючи їх виходять темної ночи перед новим місяцем, ховаючи ся в очеретах, що ростуть в Днїпрі на 3-4 льє 31). Ґалєри не важать ся заходити туди, бо там не раз мали свій кінець; тому вдоволяють ся тим, що чекають їх в проходї, і хоч тут козаки їх все застають неприготованими, але все таки так скоро пройти, аби їх не побачили, козацькі чайки не можуть. Тодї йде алярм по всїх краях, аж до Царгороду. (Треба знати, що виходять тільки по св. Іванї, щоб вернути ся найпізнїйше з початком серпня). Султан розсилає гонцїв по побережах Анатолїї, Болгарії, Румелїї, остерігаючи людність, аби стерегла ся, бо козаки на морі. Але се до нїчого, бо вони виберають настільки відповідний час і пору, що за 36 або 40 годин вони вже в Анатолїї. Приїхавши, лишають в кождім кораблї тільки двох чоловік і двох хлопцїв для сторожі, а самі, кождий з рушницею в руках, нападають на міста, здобувають, грабують і палять, інодї заходять на льє від берега, але зараз вертають ся і з своєю здобичю сїдають на кораблї. Їдуть на иньше місце, попробувати ще там щастя: коли трапить ся що, нападають, як нї — вертають з добичею до дому. Як нагодить ся їм стрінути кілька турецьких ґалєр або иньших кораблїв, вони женуть за ними, нападають і здобувають. А роблять се так. Їх чайки підіймають ся над водою всього лише на 2 1/2 стопи, тому вони зобачать ґалєру чи иньший корабель перше нїж та їх помітить. Тодї вони спускають щоглу своєї чайки і завваживши, напрям вітра, пильнують, щоб мати під вечер сонце з тилу. За годину перед заходом вони починають сильно грести до корабля чи ґалєри, аби підійти на 1 льє, щоб не стратити її з виду, і так тримають ся до півночи. Тодї дають сіґнал, і гребуть сильно сильно до кораблїв, а половина людей приготовляють ся до битви, то значить, щоб приставши до кораблїв, кинути ся в середину їх. Неприятель здивований, побачивши, що його обпало 80-100 човнів, наповняючи кораблї людьми й здобуваючи їх від разу. Здобувши, грабують, що можуть знайти з грошей і дрібного товару, який не псуєть ся від води, також гармати, і все що на їх гадку може їм придати ся, а корабель з людьми топлять. Так поступають козаки. Колиб вони вміли правити кораблем або ґалєрою, вони забирали б і їх, але вони сих способів не знають 32).

„Тепер треба вертати ся. Сторожу на устю Днїпра тим часом подвоєно, щоб звести з козаками рахунок. Але вони сміють ся з неї, хоч тепер ще слабші, бо дана ними битва не може обійти ся без того, щоб вони таки не стратили богато й своїх, і море щоб не потопило кількох човнів: не можуть всї бути такі добрі, щоб кождий витримав. Вони ідуть в затоку, що лежить в 3-4 льє на схід за Очаковим, а від неї йде низька ложбина від моря до Днїпра, на яку три льє; вода в нїй підіймаєть ся часом на півстопи на яку чверть льє від моря. Тут козаки, по двіста і триста тягнуть оден човен на собі; так перетягають оден за другим і за два-три днї дістають до Днїпра з усею своєю здобичею. Так обминають вони стрічу з ґалєрами, що стережуть устє під Очаковим. Кінець кінцем вертають ся до своєї Скарбницї і дїлять добичу.

„Вони мають ще иньшу дорогу — вертають ся лиманом донським 33): проходять через протоку між Керчею і Таманею і йдуть лиманом до р. Міусу, потім нею доки можуть іти човни, потім від її верхівя до верхівя Волчої води 34) (тут тільки одно льє), а Вовчою водою в Самару, що паде в Днїпро одно льє низше Кодака. Але вони рідко йдуть сею дорогою, бо сюдою дуже далеко на Запороже. Инодї йдуть вони сею дорогою і на море, коли на устю Днїпра великі сили загорожують їм вихід, а їх нема більше як 20-25 чайок.

„Коли ґалєри стрітять козаків на морі в день, вони розпочинають сильну стрільбу з гармат і розгоняють їх як шпаків. Одні тонуть, иньші, кому удало ся вихопити ся, збентежені тїкають куди можуть. Але раз завязавши битву з ґалєрами, вони тримають ся, не рушаючи ся з своїх лавок. Весла привязані вузжівкою. Одні стріляють, і по кождім вистрілї товариші подають їм иньші, набиті рушницї, для нового вистрілу; так стріляють безперестанку і стріляють добре. Ручний бій ґалєра може счинити тільки з одною чайкою. Але її гармати чинять великі шкоди, так що в такій стрічі гине добрих дві третини козаків. Рідко коли вертають ся вони з половиною війська. За те приносять богату здобич: шпанські реали, арабські цехини, коври, золотоглави, бавовняні і шовкові матерії й иньші цїнні товари. От з чого живуть козаки; такий їх дохід. Повернувши ся вони не мають иньшого занятя окрім піячення та ріжних авантур з приятелями 35).

„Гетьмана свого вибирають так. Збирають ся старі полковники й старі козаки, що мають мїж ними повагу і дають голоси на того, кого вважають найбільше здатним до того. Хто дістав більшість голосів, той вибраний. Коли ж вибраний не приймає уряду добровільно, вимовляючи ся, що він нездібний або не гідний, недосвідний або старий, — се не помагає нїчого: йому відповідають тільки, що він справдї не варт такої чести, і зараз вбивають його на місцї як зрадника — хоч самі власне поступають з ним по зрадницьки (пригадайте сказане про їх характери і звичайне лукавство) 36). Як же вибраний козак приймає гетьманський уряд, він дякує радї за зроблену йому честь; хоч він не гідний і не здатний до такого уряду, одначе обіцяє, що буде силкувати ся своїми стараннями і пильністю зробити себе гідним служити їм всїм взагалї й кождому зокрема, і житє його готове буде завсїди на услуги його братам (так звуть вони один другого між собою). На сю промову плещуть йому й кричать: vivat, vivat, а потім кождий підходить до нього, в порядку своїх ранґ, віддає поклін, а гетьман подає йому руку — як то прийнято у них при здоровканню.

„Так вибирають вони вожда — буває се часто в пустім степу. Називають його на своїй мові гетьманом, слухають ся його, власть його необмежена; він може стинати й на палю сажати непослушних. Поступає суворо, але не рішає нїчого без воєнної ради, званої у них ruds (рада). Але й гетьмана може спіткати біда. Він мусить бути незвичайно обережним на війнї, щоб не стало ся якогось нещастя, і в усякій оказії і трудних обставинах мас показати себе проворним і пильним, бо як покажеть ся в чимсь плохим, вбивають його як зрадника, і зараз вибирають на його місце иньшого, тим же способом як я описав. Отже проводити і командувати у них — уряд тяжкий і при неудачі кінчить ся гірко. За сїмнадцять лїт, що я прослужив в тих сторонах, всї хто був на сїм урядї, скінчили нещасливо” 37).

Такі сї оповідання про козацьке житє кінця XVI і перших десятилїть XVII в. З уст чужих і навіть ворожих одною спільною нотою, як ми бачили, проходить здивованнє і поважаннє до воєнних лицарських прикмет сього воєнного українства.

Перейнятий високим поважаннєм до воєнних чеснот козаків, Старовольський саме імя їх толкує (не поясняючи близше сеї етимольоґії) як „людей, що легковажать собі все, й саму смерть”. Иньші письменники також не знаходять звичайно відповідних похвал для їх відваги й витрівалости. Папроцкий в уста Зборовского вкладає такі слова, коли козаки хотїли тїкати, несподївано наскочивши на турецьку ґалєру „не годиться того чинити вам, людям, про яких всї народи знають, що в мужности вам на цїлім світї нема рівних”. Лясота, поясняючи, чому він за всяку цїну хотїв прийти до порозуміння з козаками, толкує се тим, що вважав для цїсаря дуже важною поміч „таких смілих і відважних людей, від молодости призвичаєних до війни і особливо вправних в війнї з Турками й Татарами, з якими мають дїло сливе що дня” 38). Жолкєвский, а з його слів і правительство, святкуючи свою побіду над козацьким своєвільством, признавало козаків військом „відважним, в ремеслї рицарськїм добре вицвіченим’’ 39). Турецький хронїст Наїма, описуючи морські походи козаків та величаючи побіду над ними, каже: „можна смїло сказати, шо не можна на всїй землї знайти людей сміливійших, що меньше б дбали про житє, меньше б бояли ся смерти. Як оповідають люде що знають морське дїло, ся голота своєю зручністю і відвагою в таких морських битвах страшнїйша від усякого иньшого народу” 40). Французький посол в Царгородї, доносячи про туж морську битву козаків з Турками (1625), не знаходить слів похвали козацькій відвазї, і просить своє правительство поміркувати, що роздавши на козаків 50 тис. екю на рік, можна звязати турецьку морську силу, змусивши її стерігти Босфору 41).

Разом з сим високе поважаннє і здивованнє будив сей строгий стиль козацького життя, спартанська простота в житю і відносинах старшини й рядовиків, брак всякого зверхнього блеску, блїхтру — особливо по контрасту з незмірно охочим до всякої пишности й театральности військом польським, що ще Батория здивували своїм маскарадним виглядом. У козаків власне певним „шіком” вважало ся сполученнє високих внутрішнїх прикмет вояка, вождя з більш нїж з скромним зверхнїм виглядом 42). Козацька дума про козака Голоту з особливим замилуваннєм описує убогий вигляд сього степового лицаря, що „не боїться нї огня нї меча нї третього болота”:

           На козакови шати дорогиї —

           три семирязі лихиї:

           одна недобра, друга негожа,

           а третя й на хлїв незгожа;

           а ще, правда, на козакови

           постоли вязові,

           а унучі китайчані —

           щирі жіноцькі ряднані,

           волоки шовкові —

           у двоє жіноцькі щирі валові;

           правда, на козакови шапка бирка —

           зверху дирка,

           травою пошита,

           вітром підбита,

           куди віє, туди й провіває,

           козака молодого прохоложає 43)...

Сї прикмети по контрасту імпонували шляхетській суспільности і ми бачили вже слова Папроцкого, з часів кампанії 1596 р., про те як до козаків удаються молоді шляхтичі, особливо з небогатих домів, „тому що між ними добре можна привчити ся порядку і рицарськости” 44). Шляхетська суспільність одначе не годна була присвоїти собі сї прикмети житя, вироблені в суворій школї пограничного житя українським демосом, — не тільки що запорозького духу, і такі запорозькі вихованцї зоставали ся чужими йому й часто потім в польсько-козацьких війнах на козацькій шкурі здавали екзамен з науки, даної їм на Запорожу.

Примітки

1) С. 210; в лапках (кавичках) даю оріґинальні вирази Лясоти.

2) die bevehlshaber.

3) Czerna.

4) Звичай топлення провинників чи противників згадується в історії Зборовского: oni go za tym wskazaniem karać chcieli podług zwyczaju swego: opasawszy mocno piasku za nadre nasypać a w wode wrzycić c. 281. Так вбили козаки Глємбоцкого, а пізнїйше Грековича.

5) Се виразний вплив польських практик найму козаків і взагалї всякого війську найменьш на оден квартал (три місяцї).

6) Себто плати.

7) Cum solenni acclamatione.

8) Властиво такими, що мали лїпший прожиток — denjenigen so alda ihre guete Nahrung haben.

9) Die Wildtschützen und die so ihre aigne schiffe oder czolne haben.

10) Die Gesellschatt.

11) Що викликав се цїсарське посольство, зявившись перед цїсарем в ролї козацького посла — див. вище с. 197-8.

12) Потім Лясота від себе виясняє читачеви фальшивість звісток, поданих Хлопіцким на цїсарськім дворі.

13) Kepenikh.

14) С. 222.

15) Chudych pachołkow posciwych.

16) Ogrod krolewski w którem o początku cesarzow... krolow polskich, kiążąt slaskich, ruskich, litewskich, pruskich, л. 56. Огляд подїй тут кінчить ся p. 1597. Про козачину Попроцкий пише на підставі оповідань, очевидно.

17) Звісне поки що тільки з витягу зробленого Боратиньским (Kozacy i Watykan, c. 23, ориґ. в Ватикан. арх., Borgh. I, 204-7, f. 229-232).

18) Pleno comitatis sermone — автор, як бачимо, сильно підчеркує те поважаннє, з яким гетьман звертаєть ся до громади (multitudo).

19) Commentariorum Chotinensis belli 1. III, 1646, с. 113-5. Росийський переклад в Мемуарах багато пропускає (II с. 91). Оповіданнє Собєского про козаків писане без сумніву до кампанїї 1625 р.

20) Гетьмана С. зве generalis, полковників chiliarchi, сотників centuriones, отаманів decuriones. Порядок виборів і потверджень не мав, певно, в дїйсности такого докладного степеновання — С. далї сам дає понятє, що й загал козацький брав участь в виборах старшини.

21) Tyrones.

22) Мова про морські походи особливо другого і третього десятилїтя XVII в.

23) В Хотинську війну.

24) Іділя не конче згідна з фактами.

25) Переконаннє шляхетських кругів, присвоєне Бопляном.

26) Plica polonica — колтун.

27) Виданнє 1861 с. 19-22.

28) grand général, a атаман — просто général.

29) sczabeniska woyskowa.

30) voissaux

31) Lieue, французька миля трохи більше 4 кільом.

32) В дїйсности тому, що з ґалєрою не мали б де подіти ся потім.

33) Так Боплян зве Азовське море.

34) У Бопляна: Tacza Woda.

35) С. 104-115

36) Тут Боплян оповідає якусь байку, з наслуху; правдоподібно, привід йому дав звичай вибраного відмовляти ся від уряду і приймати тільки, як начинають силувати, лаяти і грозити.

37) С. 103-5.

38) С. 219.

39) Матеріали до історії козацьких рухів ч. 13, Жерела VIII ч. 64.

40) Collectanea І с. 181

41) Hist. Russiae monimenta I с. 430.

42) Деякі анальоґії козацького, спеціально сїчового побуту і устрою не раз давали привід прирівнювати його до західнїх рицарських монаших брацтв: такі гадки стріваємо і в українських кругах першої пол. XIX в. (див. напр. Гоголя Взглядъ на составленіе Малоросіи), а новійше польський письменник Маріан Дубєцький в своїх статях (особливо Zawiązki dziejów Siczy Zaporozkiej, 1887) попробував положити во главу угла історії Запорожа теорію його залежности від лринціпів західнїх рицарських брацтв, мовляв положених в основу запорозького брацтва його польськими орґанїзаторами. Робить се на підставі дуже простого і для всякого польського письменника самозрозумілого розумовання: Lud rusiński, który, pomimo wszelkiej możności rozwoju, nie wytworzył nigdy w ciągu wieków własnej inteligencyi, nie zdobył się na własną kulturę, nie mógł być założycielem bractwa siczowego; najbardziej nawet stronni, najniepry jazniesi majestatowi prawdy dziejowej historycy, nie zdołali się zdobyć na odwagę, by owym siermiężnym tłumom przypisać inicyatywę organizacyi bractwa siczowego... Myśl tworcza, wzniosła, szlachetna, myśl ciągłej, bojowej gotowości wobec nieprzyjaciela, mysl wytworzenia czegoś w rodzaju zakonu rycerskiego, nie mogła przyjsć i nie nadeszła skąd inąd, jak tуlkо z Polski. Zbiegające na Niż postacie takie, jak wspomniany Samuel Korecki, Dymitr Wiśniowiecki, a przed nimi Eustachy Daszkiewiczi Przecław z Brezia Lanckoroński... i inni liczni wspólcześni tym wymienionym, tudzież póżniejsi polscy rycerze, niesli z sobą mysl rzeczonej instytucyi (c. 84). Та не кажучи вже, що з вичислених тут імен (їх автор і потім називає як тих polskich rycerzy, що вилинули на орґанїзацію сїчового брацтва) Дашкович і Вишневецький нїяк не можуть уйти за репрезентантів „польської мисли”, чи польської культури, а Лянцкоронський нїчого не мав до низової козачини, так само як і Самійло Корецький, — трудно було польським рицарям дати Українї те, чого не мали. Принціп й прикмети монашо-рицарського життя в Польщі не були розвинені зовсїм. Факти наведені Дубєцьким нїби на доказ популярности — як пляни переселення на Днїпро німецького пруського рицарського брацтва, як пляни засновання якогось брацтва на українськім пограничу, з яких зовсїм нїчого не виходило — найлїпше показують, що в польській суспільности не було ґрунту для них. Польські „рицарські” круги могли прищепити козацтву й Запорожу тільки те, що мали: анархізм, неповажаннє закону й правительства, брак дисціплїни нешанованнє суспільности, чужого добра й працї — й справдї прищіпляли. Запорозька ж сувора простота, карність, неохота до сибаритизму, й неповздержности могла виробити ся тільки незалежно від польських впливів. І при слабім росповсюдненню західнїх монашо-рицарських практик в Польщі, трудно думати про впливи їх на Запорожу. Зрештою дещо з тих анальоґій — як закраска релїґійна, культ Покрови і т и. треба вважати мабуть явищами пізнїйшими, як признає й сам Дубєцкий. Отже цїла теорія збудована на ледї. Се не перешкодило одначе п. Дубєцкому знайти прихильників своїх поглядів, як от у авторі новійшої історії козачини Стороженка (С. Баторій с. 26)

43) Историч. пЂсни 1 с. 168-9. Подібно описує дума про Андибера соn amore свого героя, протиставляючи кармазинникам дукам, що обляшіли й вийшли з козацького стилю.

44) Див. с. 292.

КОЗАЦЬКІ РУХИ 1590-Х РОКІВ НА ТЛЇ КОЗАЦЬКОЇ ЕВОЛЮЦІЇ Й ДАЛЬШИЙ ЇЇ РОЗВІЙ: РУХ НА ВОЛОСТЬ, ОПОВІДАННЯ ВИШНЕВЕЦЬКОГО І ЖОЛКЄВСКОГО ПРО КОЗАЦЬКІ ПЛЯНИ ПЕРЕВОРОТУ, ЇХ ПЕРЕБІЛЬШУВАННЯ І РЕАЛЬНІ ПІДСТАВИ, ПИТАННЄ ПРО ПРОҐРАМУ РУХІВ 1590-Х РОКІВ — НЕВИТРИМАННЄ ПРОҐРАМИ НАВІТЬ ЧИСТО КОЗАЦЬКОЇ; ПРИЧИНИ РУХІВ: ПОЯСНЕННЄ ПЯСЄЦКОГО І НЕСТІЙНІСТЬ ЙОГО, СТИХІЙНІСТЬ І ХАОТИЧНІСТЬ РУХІВ, РОЗВІЙ ДОБИЧНИЦТВА, БЕЗУСПІШНІСТЬ РЕПРЕСІЙ, ВПЛИВ КАМПАНЇЇ НА ПІЗНЇЙШУ КОЗАЦЬКУ ТАКТИКУ, ВІДРОДЖЕННЄ Й УСПІХИ КОЗАЧИНИ В ПЕРШИХ ДЕСЯТИЛЇТЯХ XVII В., ОСЕЛА КОЗАЧИНА НА ВОЛОСТИ Й ПОЧАТКИ РОЗДЇЛУ КОЗАЧИНИ НИЗОВОЇ Й ГОРОДОВОЇ, ЗРІСТ КОЗАЦЬКОЇ СИЛИ Й КОЗАЦЬКОЇ ПРОҐРАМИ.

Представивши соціальний підклад козачини й її орґанїзаційні форми, як вони роскривали ся з часом, вертаємо ся до вихідної точки — козацьких рухів 1590-х рр., що вперше з цїлою виразністю зазначили перед очима сучасників і потомків контраст між сею новою силою й шляхетським режімом України.

В значній мірі вироблена, орґанїзована, повна почутя своєї сили — й моральної й фізичної, як осібне тїло полїтичне, — запорозька козачина з Днїпрового Низу, що був її огнищем і признаним володїннєм, в 1590-х роках рушила „на волость" — в сусїднї території України з польсько-шляхетським правом, і нагло стала їх повним хазяїном.

На недовгий час, що правда, бо польсько-шляхетському режіму вдалося побороти сю предчасно вибуялу силу. Але все таки страшний образ знищення шляхетського пановання представився тутешнїй шляхетській суспільности в повній виразности, вперше за стілький час, пронявши її жахом і грозою, і перший раз відчула вона, що за страшний ворог виростає у неї під боком, готовий звести боротьбу на життє і на смерть з самими основами польсько-шляхетського устрою.

Ми бачили сї алярмні крики, особливо з боку тих, кому привелося повести боротьбу з сею страшною силою. По словам Вишневецького, козачина під проводом Косинського сприсяглася була „до ґрунту вивернути все пограничне коронне, нас (шляхту) всїх вирізати", і для того Косинський війшов в порозуміннє з ханом і царем московським, піддаючи їм українські землї 1). Вишневецькому вторує Жолкєвский в своїх реляціях королеви з кампанїї 1596 р. „Гидко й згадувати, про що думало се своєвільство, в яких виразах згадувало маєстат вашої корол. милости, які замисли про Краків, славну столицю вашої кор. милости, про розбитє й вирізаннє шляхетського стану 2), — і то певно, що те своєвільство дуже стало сильне — в сам час зволив ти, ваша кор. милость, казати йому запобігти". І хоч в сих відзивах, повторюваних і тогочасною польською історіоґрафією 3), мусимо рахувати ся з бажаннєм кождого такого побідника представляти вбиту ним ворожу акцію можливо страшною і небезпечною, то нема сумнїву, що шляхта на Українї таки й справдї була сильно бояла ся за свою шкуру і за своє шляхетське володїннє, і козачина дїйсно давала їй привід до того. Ми бачили трівогу волинської шляхти з приводу того, що козаки „до присягъ на послушенство своє примушають, подбиваючи ихъ подъ годъ (sic) на послушенство своє" 4); жалї з Браславщини, що козаки сприсягли ся не допустити жовнїрів на кватири, скасували місцеву адмінїстрацію, вигнали шляхту з Браслава на спілку з міщанами й обложили шляхетські маєтности контрібуцією, вибираючи стацію й помірне 5). Бачили ґрандіозні контрібуції, цїлком як у ворожім краю, збирані особливо зимою 1595/6 року 6). Не маємо підстави сумнїватися, що з козацьких кругів виходили балачки й погрози на адресу цїлого польсько-шляхетського режіму на Українї, або й самого короля і його краківської столицї. Тільки неясним зістаєть ся, наскільки се було плянове, на скільки мало під собою певну, продуману і свідому проґраму. І тут, як і в иньших разах, ми не маємо з боку козацької сторони якихось памяток, котрі б відкрили нам щиро і ясно їх заміри й пляни, і ми мусимо відгадувати сї заміри й гадки на підставі того, що переховало ся нам з ворожого, польського табору, та що козачина писала або казала на адресу сього табору 7).

Отже спитаємо ся наших джерел, — чи сей рух козачини „на волость" в 1590-х роках був свідомий, пляновий, чи стихийний, викликаний обставинами, а не проґрамою вождів козачини?

Проґраму можна собі представляти або спеціально козацьку, тїснїйшу — в дусї тої мінїмальної, зазначеної нами вище: признання імунїтету і свободи від податків за всею козачиною, признання козацького устрою і свобідної дїяльности його на Українї, признання за мобілїзованим козацтвом права на виживленнє коштом волости. Або проґраму ширшу, в дусї радикального перестрою суспільних відносин України — того що Вишневецький або Жолкєвский називав цїлею козацьких рухів, і що признають справдї проґрамою сих рухів деякі сучасні історики, приймаючи вискази про заміри козаків „вивернути всю шляхту" за автентичне резюме козацької проґрами 8). Але не тільки сю ширшу проґраму — яка не війшла в свідомість козацьких проводирів навіть значно пізнїйших часів, як побачимо, так що для 1590-х років була б чистим анахронїзмом, і прийшло ся б думати, що по Косинськім і Лободї козачина пішла геть назад, — але навіть і ту чисто — козацьку проґраму-minimum, яка безперечно була дїйсним дезідератом козачина тих часів, не можна вважати за вихідну точку, за spiritus movens рухів 1590-x років, за їх проґраму — тому що в сих рухах взагалї не видно пляновости.

Я думаю, що вже з поданого вище огляду подїй 1593-6 рр. бє в очі хаотичність, безпроґрамовість сих рухів. Козачина кидається то на Волощину і Туреччину, то на Крим, облишаючи зовсїм свій український театр; не дбає про сконцентрованнє своїх сил (пригадаймо роздїл між Низовцями і Наливайківцями, що тріває аж до останього акту траґедїї); переходить в просте добичництво, зариваючи ся в сих добичницьких екскурсіях то в глибину Волини, то Полїся і Білої Руси, викликаючи обуреннє, роблячи собі все нових і нових ворогів, мобілїзуючи оружну силу на свою голову, і не роблячи на своїй властивій території нїчого для орґанїзації козацьких сил, для зміцнення певних пожаданих для них суспільно-полїтичних форм і відносин, для забезпечення їх на будуще. Тут, очевидно, не може бути мови про якусь проґраму чи плян. Дїяльність козачини, її вчинки йдуть незалежно навіть від тих клясових козацьких дезідератів, які безсумнївно, справдї у козачини були 9). І значить можемо говорити не про завдання сих козацьких рухів, а тільки про їх причини.

Сучасник і свідок сих подїй, польський історик Пясецкий, описуючи в своїй пізнїйшій хронїцї сї подїї, сей рух козачини на волость уважав наслїдком репресій, що загородили козакам дорогу на море, на турецькі й татарські землї: „тому що король забороняв, з огляду на турецькі скарги, ходити на Чорне море й землї турецькі і визначав суворі кари їх проводирям за шкоди починені останнїми часами Туркам на тім чорноморськім побережу, — вожд їх Наливайко держав на воєнній нозї своїх вояків, щоб силою забезпечити безкарність собі й своїм товаришам, а що сим бездомним і убогим людям не було иньшого способу прожитку, мусїли живити ся добичею, яку брали в маєтностях польських тих країв" 10). За сим обясненнєм пішли — чи й незалежно прийшли до такої гадки — і деякі з новійших істориків 11). Але в дїйсности як раз в тім часї меньше нїж коли небудь можна говорити про якісь перешкоди козакам в походах на море чи турецькі або татарські землї. Козаки не тільки свобідно ходили, куди хотїли, але ще й спеціальну заохоту мали до того від волоських та семигородських володарів, цїсаря й навіть папи. Отже се обясненнє нестійне. Правдоподібнїйше, ряд конфлїктів з пограничними маґнатами й адмінїстрацією, що стали ся оден по однім в 1592-3 рр., були тою безпосередньою причиною, що витягла козачину з Низу на волость: зачіпка Косинського з Острозькими, потім з Вишневецьким, з київським урядом. А пасивність правительства, з якою стріла ся в сих епізодах козачина, слабосилість місцевої адмінїстрації й маґнатства, з яким, як виявило ся, козачина могла бороти ся зовсїм серіозно, ся безкарність козацьких вибриків, які допускали ся тим часом, нарештї шляхетська анархія — ся атмосфера шляхетського українського своєвіля, безцеремонної оружної боротьби, що втягувала до помочи собі й козацьких ватажків, вправляла в сю внутрішню війну і своєвільство козацтво — все се осмілило й розохотило козачину до дальшого господарювання на Українї, до збирання козацького хлїба на волости далеко лекшим способом, нїж по чужих, турецьких чи волоських краях.

Се кількалїтнє хозяйнованнє козачини на Українї, її походи в ріжних напрямах України, лежі в ріжних місцях незмірно сильно вплинули на козаченнє України, особливо східно-полудневих частей її: спопуляризовали ідею козацького імунїтету, козачини як соціально-економічної форми житя й побуту, та притягли до неї маси нових елєментів. В східнїй Українї запанувала чиста козацька атмосфера й козачина стала тут хазяїном. „Вся Україна скозачіла, зрадцїв і шпигунів (козацьких) повно", писав під час походу 1596 р. Жолкєвский з Білої Церкви 12). Козацькі контінґенти зросли з 2-3 тисяч, як бувало давнїйше, до 12-15, і що більше — за спиною сих контінґентів чули ся дальші прихильно для них настроєні народні маси, готові встати й підтримати їх у всяких плянах соціального характеру.

На ґрунтї сього почутя сили козачини й безсильности панського режіму, проявленої ним в сих лїтах, з одного боку могли виростати гадки про закріпленнє, убезпеченнє тих козацьких дезідератів, які вище ми означили як козацьку проґраму-minimum супроти польсько-шляхетського режіму. Такий характер мали звісні нам умови козачини з черкаським і київським урядом (могло їх бути й більше) і ті близше на жаль не пояснені „присяги" (в скаргах волинської шляхти). Могли козаки справдї жадати від шляхти присяги, що вона буде сповняти козацькі жадання і шанувати козацькі права тих своїх підданих, які пристають до козаків (не потягати до повинностей, признавати їх в козацькім присудї) 13). З другого боку сила козацька могла будити і більш радикальні пляни: скасовання самого польсько-шляхетського режіму, вигнання урядників і шляхти. Такий в високій мірі характеристичний, хоч і відокремленний рух знаємо в Браславщинї, де міщанство, опираючи ся на Наливайківцїв, справдї було вигнало з міста шляхту і уряд, понищило акти і т. п. 14). В тім напрямі й по иньших містах могли давати себе чути ті голоси, з таким страхом передані Вишневецьким та Жолкєвским. Але й ті й иньші пляни й гадки: мінїмальні-козацькі й більш радикального і загально-соціального характеру змагання, виникаючи безперечно, не встигли перейти в свідому проґраму, не надали плянового характеру рухови, не опанували його. Навпаки — почутє сили й безкарности дали місце простому добичництву, яке й забило, заполонило більше плянові течії, не давши їм розвинути ся, і потягнуло не тільки авантурників-Наливайківцїв, але й більше здержливих і солїдних вождів Низовцїв, і кінець кінцем тільки прискорило та загострило репресії з боку правительства.

Як не зросла козачина в останнїх роках, вона ще була занадто слабка, щоб робити скільки небудь серіозні виломи в польсько-шляхетськім режімі „волости". Колонїзація українська ще не встигла розвинути ся відповідно, щоб дати козачинї потрібні засоби навіть при найбільш зручній козацький аґітації. А переведеннє навіть чисто козацької проґрами, проґрами-minimum, як ми бачили, задавало дуже серіозні удари шляхетському режімови, шляхетському хозяйству. Шляхетський реванш був неминучий. Спеціальні обставини відтягнули репресії правительства, але кінець кінцем занадто широкі і нездержливі розміри, які козацьке добичництво прибрало в останнім роцї, 1595/6, вивело з пасивности правительственні круги. Козачина занадто сильно і різко показала свою могутність і небезпечність не тільки самій собі, не тільки українській людности, але й правительственним сферам. Шляхта постановила її знищити „до останку".

Се одначе не удало ся: польському війську вдало ся тільки зігнати козачину з волости, і безоглядним терором — різнею де і скільки запопало, нелюдськими карами провідників, конфіскаціями і банїціями участників, військо і правительство польське хотїло запобігти новому зросту козачини. Се було лекше нїж усунути ті причини, які робили з козачини могутний елємент соціального і полїтичного перевороту; не тільки на се, але й на далеко більш елементарну річ — розложеннє на довший час на Українї польських війск для простої, механїчної перешкоди новому зросту „українського своєвільства" не ставало засобів у польського правительства. На все се треба було сильнїйшої орґанїзації, лїпшої власти, екзекутиви, а перед усїм коштів і коштів, ну — а се була перешкода, котрої не могли подолїти нїякі мотиви нї державних нї навіть клясових інтересів.

І козачина, перебувши скоро внутрішню дезорґанїзацію, викликану погромом, притихнувши і скоривши ся перед правительством, щоб добити ся реабілїтації й скасовання проголошених на неї репресій, уже з першими роками XVII в. починає знову опановувати „волость". Покликуючи ся на свою службу річипосполитій, претендує наново на приставства і стації, творить свої штаб-кватири, опорні мобілїзаційні пункти, домагаєть ся виводу звідси польського війська, щоб воно не ставало йому на завадї. Скориставши з недавньої науки, поступає тут обережнїйше, не допускає таких різких і безпардонних вибриків добичництва, звертає свою воєнну й добичницьку енерґію на море, на турецькі й татарські землї. І протягом яких десяти-пятнадцяти лїт від першого скасовання й проскрінцій доходить наново до дуже значних, а при тім далеко тривкійших і далеко свідомійших успіхів.

Акти з мобілїзації козацьких сил в 1618 р., зібрані в досить значнім числї 15), дають нам досить докладне понятє про успіхи осягнені козацтвом за сей час. Бачимо, що козацтво сидить великими масами по Київщинї, заходячи навіть в київське Полїсє, в маєтностях королївських, духовних і приватних; козацькі полковники резидують тут, і на поклик їх, під „піднесені ними хоругви" ставлять ся покозачені міщане й селяне з околицї. Так Хвастів, маєтність біскупа київського, служить резіденцією полковника Миська Фастовця і сотника Гришка Фастовця, а „иньші міщане і піддані фастівські" виступають в ролї козаків. Як друга резіденція полковницька згадуєть ся Кодня, а козаками виступають міщане й піддані з Котельнї, Паволочи й Коднї, „маєтности пана воєводи берестейського" (Ост. Тишкевича); третє гнїздо бачимо в околицї Родомисля (маєтности Печерського монастиря) і Брусилова (маєтність Бутовичів) 16). Таким чином район Тетерева, Гуйви, Унави виглядає як одна велика покозачена територія, з масою людности орґанїзованою в військову орґанїзацію (ставить до 2000 війська) 17), підвластною тільки власти й юрисдикції козацькій 18). Се осїданнє й закоріненнє козацтва в глубшій „волости" дає себе знати в сїм часї і в певнім роздїлї, який починає часами прокидати ся між козацтвом „волостним" чи „городовим" і запорожським низовим (перший виразнїйший такий прояв бачимо в р. 1620, коли Запороже опановує козачина своєвільна під проводом Бородавки, а на волости, в Київі і Терехтимирові далї перед веде і порядкує Сагайдачний, номінально признаючи або не признаючи реймент Бородавки, — антітеза до роздїлу 1598 року, коли обидві партиї, і Полоусовцї і Байбузовцї однаково товчуть ся на Низу, не маючи де подїти ся і не маючи приступу „до волости": в сїй ріжницї бачимо — глубоку переміну в житю і обставинах козачини за сю чверть столїтя). І комісія 1619 р., уже не бачучи можливости робити якусь опозицію козацькій орґанїзації на волости, відступала вповнї від старих постулятів соймових, що не хотїли знати нїякої осібної козацької юрисдикції і власти на волости: ся комісія признавала вже власть над козачиною місцевих отаманів козацьких 19) — старала ся тільки обмежити сей процес, зменьшуючи число законно-признаних козаків і силкуючи ся виперти їх з маєтностей приватних. Старання безплодні, бо нищили ся без останку першою ж мобілїзацією козачини.

Скупа і байдужа шляхта і її нище правительство, з браку засобів потрібуючи дешевого війська, мусїли забрати ся до мобілїзації тої самої козачини, ледво видітхнувши від криків про її „винищеннє до останку". І мобілїзували далї, від одної потреби до другої, стараючи ся стягнути того „майже безплатного" війська все більше і більше, в міру розросту і збільшення козачини, підганяючи як острогами сими вербунками її й без того незвичайно скорий зріст і безсило воркотячи потім на її розпаношеннє, на зріст козацьких претенсій, на привілєґії і права, які присвояла собі козачина чуючи залежність від себе адмінїстрації й правительства, і на те значіннє, яке здобувала вона собі в сфері відносин соціальних, а далї й національних.

Перебуті рухи 1590-x років поучили і саму козачину і иньшу суспільність, що вона може. І коли по всїх засудах і репресіях вона вернула собі свою стару позицію в державі, в відносинах місцевих і загальнодержавних, багато очей і гадок спочило на нїй. Не тільки вона сама — чи її свідомійші елєменти почули спромогу переводити в житє ті неясні, невироблені ще перспективи соціально-полїтичного характера, які повиникали були, як вислїд фактичних відносин і обставин того українського Sturm-und Drang періоду. Богатьом иньшим в тій бурхливій хвилї в козачині блиснула як блискавиця нова полїтична і національна сила, яка могла б багато змінити, коли б її енерґію обернути на певні точки суспільних чи національних відносин. „Наливайки" — се крилате слово, вилетївши з уст унїатських загорільцїв, як елєктрична іскра пролетїла по всьому сходу річипосполитої, що служив ареною боротьби двох релїґій, двох культур, двох національностей і з напруженою увагою за сею боротьбою слїдив.

Наливайка розтято „на штуки", але Наливайківщина зістала ся. Гадка, що православні ортодокси й українські патріоти опирають ся, та хочуть оперти ся на зревольтованих козачиною масах — пущена, очевидно, для простого компромітовання їх ворогами, була підхоплена житєм. І не легко в таких випадках буває розріжнити, де кінчить ся угаданнє наслїдків і де починаєть ся суґґестія певної ідеї — яку суґґестіонують так часто власне ті що хочуть її поборювати.

Соціальний протест — з одного боку, культурно-релїґійна і національна боротьба — з другого починають чіпляти ся за козачину, коли вона з репресій і нагінок рострівоженої шляхти підносить ся на ново з новими силами і енерґією. І козачина, шукаючи дальшого розросту, дальших сил, фізичних і моральних, іде на зустріч сим покликам. Під кінець другого десятилїтя се стає вже ясним для польських полїтиків, як ми бачили. Але шляхетське правительство далї підгоняє енерґію мобілїзації сього „майже безплатного" війська, з огляду на услуги, яке віддає воно йому, — з утїхою скупаря, який тїшить ся, що не потрібує купувати палива, бо палить деревом з своєї власної хати.

Примітки

1) Mało na tym maiąc, yż po ten czas wszistek rozlewał krew newinną ludzi... ale ieszcze i do gruntu wszistko pogranicze i. k. m. chciał wywrócić y nas wszistkich wysiec, y z swym woiskiem na to się sprzisiągł był, aby z woiski tureckimi i tatarskimi panstwa coronne spustoszył i do opanowania corony psom pogańskim pomogł, jako i teraz car krimski swoie woiska miał z nim posłać, a on mu przysiągł woiwać państwa i. k. m. Na co i kniaziu wielkiemu moskiewskiemu y ze wszistkim woiskiem swym przysiągł y onemu poddał iuż był wszistko pogranicze więcey nizli na sto mil granic owych, iakoż i w liscie swym do nich kniaż wielki pisał się iuż carem zaporozkim, czerkaskim i nizowskim i posłał im za porohi sukna y pieniądze — Listy ч. 17, пор. вище с. 190 про сї московські претензії.

2) Brzydko aż i wspominać, do czego się to swowolenstwo brało, jakie spominanie majestatu w. król. mci, jakie zamysły o Krakowie, stolicy sławnej w. król mci, rozbiciu, wytraceniu stanu szlacheckiego — Pisma żółkiewskiego c. 151.

3) Слова Жолкєвского, що козаки відгрожували ся на короля і на Краків повторяє і Гайденштайн с. 327 (II с. 363-4).

4) Архивъ III. І ч. 15 і 16.

5) Listy ч. 22, Архивъ III. І ч. 22. Кіев. Старина 1896, X с. 3 пор. вище с. 207-8.

6) Див. вище с. 209.

7) Гарно, хоч і з иньшого становища, висловив ся з сього приводу пок. Кулїш. „Ото важная потеря для русской исторіи, что украинскіе козаки... оставили по себЂ такъ мало памятниковъ своей дЂятельности. Кровь ихъ пролилась какъ вода на землю и не оставила даже пятна по себЂ. Энергическій духъ ихъ отошелъ въ вЂчность, не заградивши устъ хулителямъ своимъ; а ихъ потомки лишены утЂшенія слышать посмертное слово предковъ, каково бы оно ни было. И вотъ мы разворачиваемъ чуждыя сказанія о нашемъ быломъ, и устами историческихъ враговъ повЂдаемъ миру понимаемыя до сихъ поръ двусмысленно, сбивчиво, часто крайне нелЂпо дЂла героевъ равноправія". (Ист. возсоед. II с. 117).

8) В такім дусї писав пок. Кулїш, вважаючи цїлею сих козацьких рухів, як і пізнїйших — заступити право польське правом руським, польсько-шляхетський режім — рівноправністю (Ист. возсоедненія т. ІІ), і за його поглядами пішов і Еварницький (Ист. запорож.козаковъ т. II ).

9) Деякі факти, в яких давнїйші історики бачили прояв змагань козачини до перестрою суспільних відносин, мали зовсїм иньше значіннє. Таке напр. нищеннє Косинським документів Острозького в Білій Церкві — се був наслїдок особистого конфлїкту, а не прояв бажання знищити дипльоматичні права панів на українські землї. Більш серіозне значіннє мали браславські подїї (див. с. 207-8): се був рух українського демосу против шляхетського пановання і польського режіму; але був він від козачини незалежний: Наливайківцї відограли в нїм роль помічної сили, а не інїціаторів, і козачина не оборонила сих повстанцїв від репресій.

10) Chronica gestorum іп Europa singularium, вид. 1648 с. 172.

11) Напр. Костомаров — Богдан Хмельницький вид. 1884 т. I с.. 22 і 24.

12) Listy ч. 52.

13) Меньше правдоподібно, що козаки на саму шляхту хотїли розтягнути свій присуд і зверхність козацьку.

14) Див. вище с. 207-9.

15) Архивъ Ю. З. Р. III І ч. 62-71, Матеріали до гетм. Сагайдачного в кн. XV київ. Чтеній.

16) Архивъ Ю. З. Р. III І ч. 63, пор. 64, 66, 68.

17) Ibid. c. 250.

18) Сї факти пок. Антоновичу і приклонникам його поглядів дали привід намалювати образ перетворення Київської України в козацьку територію, подїлену на полки, вільну від пана — те що стало ся тільки за Хмельницького. „Конашевичъ — читаємо в Антоновичевій біоґрафії Сагайдачного — сталъ причислять къ своему войску цЂлыя области заселенной Украины, по мЂрЂ, какъ жители этихъ областей обращались къ нему, изгнавъ помЂщиковъ и заявивъ о своемь желаніи причислиться къ козацькому войску".

19) „Реверсал” козацький 1619 р. (Pisma c. 337), обіцюючи, що козаки будуть ходити на Татар з місцевими старостами й підстаростами, додають: lub z atamanem swoim, i комісари мовчки прийняли сей додаток. Значить по королївщинах були отамани козацькі: про таких, а не простих отаманів-старшин сїльських говорить, очевидно, сей додаток. Каманїн в своїх матеріалах до історії козацького землеволодїння (Чтенія київські т. VIII) подав кілька документів, виданих, або потверджених отаманами в рр. 1600 1630, в пізнїйшім стилю (с. 15-8); але сї документи, де атаман чигринскій в 1600 р. прикладає до документів „печать свою мескую чигринскую", виглядають анахронїстично.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

16426. Использование функции ЕСЛИ в формулах Excel 106 KB
  Лабораторная работа №2 Использование функции ЕСЛИ в формулах Excel Представьте себе что вам необходимо заполнить колонку на рабочем листе разными данными которые зависят от значений другой колонки. Для того чтобы результат формулы выводился в зависимости от выполнени...
16427. Использование логических, статистических и математических функций 113 KB
  Лабораторная работа 2 Использование логических статистических и математических функций Цель работы: Изучить возможности использования встроенных функций табличного процессора Excel; получить навыки работы с Мастером функций. Структура отчета: Титульны
16428. ОБРАБОТКА ДАННЫХ МЕТЕОСТАНЦИИ 133.5 KB
  ПРАКТИЧЕСКАЯ РАБОТА ОБРАБОТКА ДАННЫХ МЕТЕОСТАНЦИИ Цели работы: закрепить навыки по использованию функций Excel; научиться решать типовые задачи по обработке массивов с использованием электронных таблиц; познакомиться с логическими функциями Excel. Постановка зад
16429. Основные функции Excel 45 KB
  Основные функции Excel Приводится синтаксис некоторых часто используемых функций Excel. Приняты следующие сокращения: ИН интервал; Ч число ЗН значение. В фигурных скобках указаны имена функций в нерусифицированных версиях Excel. Статистические функции КОРРЕЛ{CORR...
16430. Применение стандартных функций MS Excel для решения задач статистики 72 KB
  Применение стандартных функций MS Excel для решения задач статистики СОДЕРЖАНИЕ Применение стандартных функций MS Excel для решения задач статистики. Ввод исходных данных. Вычисления размаха вариации оценки среднего среднеквадратичного отклонения и дисперсии...
16431. ВСТРОЕННЫЕ ФУНКЦИИ EXCEL. СТАТИСТИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ 60.5 KB
  ТЕМА №3: ВСТРОЕННЫЕ ФУНКЦИИ EXCEL. СТАТИСТИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ Цель работы: научиться работать с Мастером функций проводить анализ данных . Содержание работы: 1. Использование Мастера функций. 2. Анализ статистических данных. 3. Инструменты пакета анализа. Методические рек...
16432. Excel. Исследование мастера функций. Логическая функция Если 71 KB
  Тема Excel. Исследование мастера функций. Логическая функция Если 1. Цель работы: Создание приложения с использованием логической функции Если. 2. Теоретические основы: В предыдущей лабораторной работе мы исследовали работу с мастером ...
16433. Вычисление с помощью функций 56 KB
  Тема Вычисление с помощью функций Лабораторная работа Вопросы к лабораторному занятию Понятие функции Средства Excel для ввода функций Логическая функция ЕСЛИ 1. Методические рекомендации В Excel имеется большое количество встроенных функций. Функц
16434. ФОРМАТИРОВАНИЕ ЯЧЕЕК. РАБОТА С МАСТЕРОМ ФУНКЦИЙ 103 KB
  ПРАКТИЧЕСКАЯ РАБОТА Тема: ФОРМАТИРОВАНИЕ ЯЧЕЕК. РАБОТА С МАСТЕРОМ ФУНКЦИЙ. Вызвать Microsoft Excel. На первом листе создать таблицу Таблицу №1: ФИО История Химия Физика Гео...