73768

Полїтичні обставини перших десятилїть XVII в. і їx вплив на зріст і розвій козачини

Лекция

История и СИД

Не кажуть про Ливонїю тільки про Швецію і дуже її боять ся щоб туди не завели їх на погибільrdquo; доносив кореспондент. Нема згоди між нимиrdquo; доносив згаданий кореспондент Замойскому в початках квітня ст. І чи сукно прийшло б на чотири тисячі чи на шість і так само якісь гроші то хочуть розібрати між собою ті що були в волоськім походї а иньшим дати не хочуть; кажуть так: ми се заслужили а иньші нехай собі заслугують. Так була й Кощина мова на радї: обіцяно гроші й сукно з початку на чотири тисячі а тепер на шість ...

Украинкский

2014-12-20

476 KB

0 чел.

VI. Полїтичні обставини перших десятилїть XVII в. і їx вплив на зріст і розвій козачини.

ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: НЕОХОТА КОЗАКІВ, МОТИВИ ЩО ЗМУСИЛИ ЇХ ДО УЧАСТИ В ЛИВОНСЬКІЙ ВІЙНЇ 1602 Р., ТЯЖКІ ОБСТАВИНИ ВІЙНИ, ЗМІНИ ГЕТЬМАНІВ, КОЗАКИ НА БІЛОРУСИ, ПРЕТЕНСІЇ КОЗАКІВ З ПРИВОДУ СВОЄЇ СЛУЖБИ, СПРАВА ЖОВНЇРСЬКИХ ЛЕЖ НА УКРАЇНЇ. КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ І НА МОЛДАВУ. ЗРІСТ КОЗАЧИНИ.

Молдавська кампанїя 1600 р. була першим кільцем в довгім ланцюху воєнних авантур, що заповнили собою сю воєвничу добу польської історії і казали польському правительству неустанно мобілїзувати козацькі сили та запобігати козацької охоти до служби річипосполитій.

Відправляючи козацьке військо з молдавської війни, гетьман Замойский старав ся заручити ся козацькою помічю для ливонської війни й привіз на сойм козацьку обіцянку участи, як мотив певних признань і уступок для козачини. Але перспектива сього далекого походу на зовсїм чужий і незнаний театр війни сама по собі дуже мало вабила козаків. „Не кажуть про Ливонїю, тільки про Швецію і дуже її боять ся, щоб туди не завели їх на погибіль”, доносив кореспондент. З другого боку, ласку показану соймом козаки вважали не задатком за службу в новім походї, як хотїло то трактувати правительство, а нагородою за попередню кампанїю. Тай сойм, як ми бачили, тільки по части сповнив їх домагання. Тому поклики до мобілїзації для нової кампанії приймали ся в козацьких кругах досить холодно, і багато було тої гадки, щоб розібравши ті гроші і сукна, які прийдуть від правительства, між учасників молдавської кампанії, іти собі на Запороже. „Нема згоди між ними”, доносив згаданий кореспондент Замойскому в початках квітня ст. ст. 1), „Кошка три рази скликав раду, і на тих радах багато було таких, що не годили ся на службу королеви, але побравши сукно і гроші хочуть іти на Запороже. І вже чи будуть сукна чи нї, чекають тільки своїх посланцїв (післаних на сойм); човни вже готові, готують обрік, і борошно набивають в бочки — багато вже понабивали. І чи сукно прийшло б на чотири тисячі чи на шість, і так само якісь гроші, то хочуть розібрати між собою ті що були в волоськім походї, а иньшим дати не хочуть; кажуть так: „ми се заслужили, а иньші нехай собі заслугують”. Так була й Кощина мова на радї: „обіцяно гроші й сукно з початку на чотири тисячі, а тепер на шість — тим лїпш, довшиї сукнї мати будемо” 2).

Та хоч як непривабна була для козачини перспектива „шведскої війни”, інтереси козацькі не позволяли їй відтягнути ся. Як ми бачили, свої уступки козачинї сойм 1601 р. починив в формі умовній — коли козаки візьмуть участь в ливонській війнї; спеціально що до знесення баннїції се було зазначено виразно, а воно було найголовнїйшим дезідератом козачини. Але се була тільки одна половина справи; другу половину своїх дезідерат, не санкціоновану ще соймом, козачина опирала і реалїзувала на практицї як активне військо на службі річипосполитій (сюди належать претенсії на приставства і лежі, на контрібуції з „волости”, і навіть свій імунїтет козацький, не признаний соймом, приходило ся, певно, опирати на фактї служби королеви і річипосполитій). Тому вирікати ся сеї служби і відмовляти ся від участи в походї, визначенім правительством, козачинї нїяк не можна було. І кінець кінцем, покричавши на тих радах, козачина таки рушила в ливонський похід під проводом все тогож Кішки, що очевидно — твердо держав ся опортунїстичної полїтики. Було їх дві тисячі офіціально — на стільки визначена була платня; дїйсне число не звісне докладно. Білоруський лїтописець, оповідаючи про їх похід через Білорусь з кампанїї, каже, що козаків було чотири тисячі, але се може й побільшеннє 3).

Рушили в похід десь лїтом, як і польське військо; в Ливонїю приспіли на осїнь. Служба була справдї тяжка, особливо як надійшла зима. Край був сильно випустошений, запровіантувати ся було трудно. „Земля замерзла, куренїв будувати не можна, коням теж дуже зле; посилали ми своїх товаришів, розвідуючи про живність — нема нїякої живности, і дерев нема — хиба де хата одна або дві, а й то з рища плетена; нам в такий порожнїй край нема по що — до решти коней потратимо”, — читаємо в однім листї Кішки до гетьмана коронного. Козаки скаржили ся, що платню їм визначено малу (по 7 зол. на квартал), а головно, що й тих грошей по першім кварталї, заплаченім десь з початком мобілїзації, їм не плачено. Тому вже з кінцем року, не діставши платнї, козаки рішучо загрозили, що підуть назад на Україну: „на радї в минулу середу постановили речінець на будучу середу рушити ся з тої землї, і як би ми що иньше постановили, то б нас товариство каміннєм побило”, писав Замойскому Кішка 4). Правдоподібно, якоюсь грошевою сумою і обіцянками всїлякими удало ся козаків відвести від сього заміру, й вони зістали ся; подібні клопоти мали гетьмани польські і з власним військом, позичаючи й свої річи під застав віддаючи, та роздаючи бодай частинні задатки на рахунок плати. З кінцем 1602 р. козацьке військо мало незаплачених три квартали, то значить дістало тільки половину грошей, які йому належали за службу, і дуже бідувало, обдерлось і зголодило ся. „Рачив ти, ваша милость, приглянути ся одїжи й достатком нашим”, писав старший козацький до гетьмана коронного з кінцем року; „не тільки те що вислужили ми у короля, але і те що за молодих лїт по ріжних неприятельських землях добуто було шаблею, все те Інфлянтська (Ливонська) земля нам винищила, і довго буде в памяти в війську запорозькім служба інфлянтська; вже тепер нема різницї в уборі між нами слугами королївськими — і Лотишами” 5). Багато погинуло; сам гетьман Кішка наложив головою в одній битві під Фелїном, як каже польський історик — „казали, що хтось з своїх пробив його кулею ззаду” 6). По нїм був гетьманом його давнїйший конкурент Гаврило Крутневич, але й він незадовго уступив з гетьманства, і з кінцем року старшує вже Іван Куцкович 7). Сї зміни на старшинстві показують теж, як роздражнене було козацтво і як трудно було дати раду в тих обставинах. Незаплачене, обдерте й голодне військо козацьке тим тяжше давало ся в знаки місцевій людности, видушуючи з неї що лиш можна, включно до тих убрань, що з лотишевих плеч переходили на „слуг королївських”, як іронїзували козаки. Подорожнї, що переїздили через Ливонїю в 1602 р., наслухали ся страхів про козацькі спустошення: „козаки зруйнували всї оселї, попалили й попустошили їх, чинячи незвичайні, нечувані насильства над бідними людьми: допитуючи про гроші, пекли огнем, мучили всїляко, і потім, добувши, все таки рубали їх на смерть” 8). І все таки край був так випустошений уже литовським і польським військом, що скільки не нищили його, бідували самі справдї. Але тактика козацька наказувала терпіти все, не відмовляючи служби річипосполитій.

Кампанїя взагалї йшла добре для Поляків; ливонські здобутки у Шведів відібрано, і Замойский перенїс війну в Естонїю, обложивши замок Вайсенштайн, ключ Естонїї. Шведське правительство йшло на згоду, але Жиґимонт жадав не тільки Ливонїї, а й Естонїї, і щоб його конкурент Кароль уступив ся йому з престолу. Через се війна за балтийське побереже потягнула в безконечність (її закінчила аж Олївська угода 1660 р., облишивши за Польсько-литовською державою тільки східно-полудневий кут Ливонїї). Шведи могли держати ся в приморських містах, а Поляки, не маючи фльоти, не могли їх там бльокувати. Брак гроша стримував і сухопутні операції. Замойский затримував військо як міг, але з здобутєм Вайсенштайна, з кінцем серпня, все урвало ся. Старий Замойский, змучений дволїтнїм житєм на війнї, зберав ся відїхати, передавши кому иньшому команду. Військо стало також росходити ся. Козаки, як каже Гайденштайн, рушили перші 9). Пішли на Білу — Русь — латати злиднї. Зпочатку „дещо з тої нужди й нещасть відпочинок дали собі і коням у Полоцьку”, починивши, розумієть ся, місту „великую шкоду”, як записує білоруський лїтописець 10). Відти подали ся до Витебська й вислали на перед своїх людей — писаря й осавула, з кількадесять коней, „для порядного росписання господ” для козацького постою. Але витебські міщане задумали відборонити ся від козацької біди силоміць і нїчого не хотїли слухати, коли козаки доводили, що ,,заслугами своїми і за наказом й. корол. мил. (sic) мають у них визначений одпочинок”. Козаки, як скромно поясняли в своїй реляції Замойскому 11), ,,мусїли ґвалт ґвалтом відбивати” й давши формальну битву Витеблянам, оружною рукою опанували місто і на правах побідників обнесли як хотїли — „место славноє, место богатоє Витебскъ звоєвали, мещанъ побили, панны поплюгавили, скарбы побрали 12). Відти під кінець року пересунули ся на Поднїпровє. Головною кватирою їх був Могилїв. В околицї виберали вони великі контрібуції грошима й припасами, викликаючи велике невдоволеннє людности. „Там у Швеции козаки запорозкиє ничого доброго не вчинили, ани гетманови и пану королю жадного ратунку не дали, толко зъ Швеции утекли, а тутъ на Руси Полоцку великую шкоду чинили и место славноє великоє Витебскъ звоєвали, злота, сребра множество побрали и такъ шкоду содомию чинилы, горше злыхъ неприятелей албо злыхъ Татаръ” 13), записує місцевий лїтописець. „Брали приставство, пише він далї, зъ волости Боркулабовской и Шупенской, тоєсть грошей копъ 50, жита меръ пятьсотъ, яловиць полтораста, кабановъ 50, салъ свиныхъ 100, меду пресного пудовъ 60, масла пудовъ десять, куровъ пятьсотъ, сена возъ триста”. Ся записка поясняє нам значіннє сього терміна „приставства” і дає нам понятє про те, як латала ся козачина й нагороджала себе за незаплачену платню, ідучи прикладом козацького рицерства коронного, яке разом з ними бушувало в землях литовських і коронних 14). Жалї й крики місцевої людности спонукали короля прислати до козаків свого дворянина з порученнєм, аби козаки не лежали на Білоруси, а йшли на Україну 15). Козаки се порученнє до відомости прийняли, але не спішили ся. Побираючи контрібуції й чинячи заразом иньші насильства над людністю — трактуючи сю православну Русь як неприятельску землю 16), вони сунули ся поволї Днїпром в долину. „Брали приставства в Полоцьку, Витебську, Орші, Мстиславлю, Кричеві, Могилеві, Головчинї, Чичерську, Гомелї, Любечу, Річицї, Бихові, Рогачові і по всїх містах” 17). Забирали з собою скільки можна коней, а навіть людей — жінок, дївок, хлопят, „одинъ козакъ будетъ мети коней 8, 10, 12, а хлопятъ троє, четверо, жонки албо дЂвки две албо три”, записує все тойже лїтописець, віддаючи коли не фактичні обставини (правдоподібно прибільшені), то поголоски, які ходили про козачину. Він каже, що з огляду на козацьке своєвільство гетьман Куцкович — або Куцка, як він його називає, зложив з себе гетьманство в Могилеві 18), і на його місце вибраний був Іван Косий. Під його проводом весною 1603 р. прийшло козацьке війско до Київа, і тут на гетманство вибрало ще раз Крутневича 19).

З могилївського побуту козаків маємо цїкавий лист на Україну 20), який нам поясняє, що за користи робили собі козаки з свого шведського походу й які претенсії підносили з того титулу, що сповняли службу річипосполитій. Лист писаний на Україну, до старого знайомого Якуба Струся старости браславського і винницького, наслїдком вістей, що він розквартирував польських вояків на Українї 21). Пише „гетьман” Іван Куцкович. Пригадує великі заслуги війська запорозького — що воно „перед усяким иншим рицарством завсїди віддавало значні послуги королеви й річипосполитої, не стільки для користи або якоїсь вислуги, але з любови до доброї слави і річипосполитої — можна то сказати, що тільки за траву й воду служимо’’ 22). „За свої заслуги заслугуємо не тільки того, щоб були заховані в цїлости й спокою наші убогі хати й маєтности, часто і сильно облиті кровю нашою й поганською, — але і того також, щоб були ми в слушних вільностях і пошанованню від кождого стану. Його королївська милость, будучи особливим прихильником і оборонцем людей рицарських, маючи в ласкавій увазї державу й сердечні послуги наші, рачив нас усїм тим обдарувати і упривилеювати: признавши нас синами коронними 23). Ублагороднивши стародавнїми вільностями нас, жінок і маєтности наші 24), він тільки собі і ї. м. панам великим гетьманам начальство і власть над нами полишити зволив, утвердивши то міцно унїверсалами, ґлейтами і конституціями”. Козаки рішучо протестують против розкватировання польського жовнїра на України, „де єсть більша частина наших домів і маєтностей, а крім того кор. милость пан наш за чесні заслуги наші зволив нам дати, на спочинок і очікуваннє нашої чесно заслуженої платнї, почавши від Могилева всю Україну аж до Днїпрового устя; все то власні наші приставства, спустошені з причин вашої милости, а що більше — доми, і маєтности попустошені, гірше нїж неприятельським способом спустошені, зневажені, осоромлені”. Протестують також против листів, розісланих Струсем на Українї, де козаки називають ся своєвільниками і їм забороняєть ся приступ до міст і королївщин — „за котрими унїверсалами наші товариші, які також віддавали послуги й. кор. мил., не могли мати свобідного кавалка хлїба і спокійного переходу”; протестують против сих претенсій на якусь власть над козаками, „чого нїколи не буде”. Жадають виводу жовнїрів з України, инакше грозять оружною росправою й окупацією винницького староства п. Струся. „Що з такої наруги, зневаги і деспекту нашим неприятелем прийде, то в короткім часї можна буде бачити і досвідчити на дїлї, бо супроти того, що нам доносить товариство наше, — прийдеть ся нам в нашім жалю ґвалт ґвалтом відбивати; донесемо його кор. милости про спустошеннє вами визначених нам приставств і мусимо розложити ся в Винницї і в иньших маєтностях ваших та там собі платнї чекати, бо на Українї і по домах наших нема нам що робити”.

Лист сей кидає світло на сучасну ситуацію на Українї. Адмінїстрація і взагалї панство хотїло тримати ся букви соймової постанови 1601 р., що здіймала банїцію тільки з участників ливонської кампанїї і полишала в силї всї постанови против своєвільників, всю „звичайну юрисдикцію”. Навпаки козачина за поданий мізинний палець тягнула цїлу руку, вважала конституцію за повне і необмежене приверненнє прав і вільностей, на які вона претендувала; признавала своїм одиноким зверхником короля і гетьмана коронного і з приводу своєї служби річипосполитій, та й ще в додатку — незаплаченої платнї — претендувала на повне хазяйське право на Українї, як на території своїх приставств, і то не тільки, очевидно, для участників ливонської війни, а й для цїлого товариства. З того приводу, що певна частина козаків сповняла, службу його кор. мил.,” цїла козачина претендувала не тільки на всякі права і вільности, але і на „свобідний кавалок хлїба”, як скромно виражаються козаки — то значить на право вибирання контрібуцій для своїх пограничних воєн, якими козачина займала ся тодї на полуднї. Заразом вона вважає сю українську територію заказаною для жовнїра коронного — не тілько тому, що той конкурент позбавить козаків можности збирати контрібуції собі, але й тому що тут маса покозаченої людности, неофіціальної козачини, яку жовнїри обтяжали б контрібуціями. Се перший випадок, де з такою гострістю виступає справа жовнїрських леж на козацькій території; як в офіціальних кругах се роскватированнє польського війська вважало ся найгострійшою репресією на козаків, так в кругах козацьких признавало ся найбільшою прикрістю, яку можна було собі уявити, і заразом — найлїпшим аґітаційним мотивом против правительства і польського режіму, як в такім мотиві бувала потреба.

Про козацькі війни на полуднї в сих роках маємо деякі відомости в посольських реляціях Пісочинського, що в рр. 1601 і 1602 їздив в Крим і Туреччину 25). Лїтом 1601 р. багато нарікали в Криму на козацькі напади, і казали як звичайно, що Татари, нападаючи на Україну, тільки мстять ся за козацькі напади; був якийсь козацький напад на турецькі осади в околицї Білгороду. „Якийсь Киршта Волошин” з козаками докучав Туркам і Татарам на морі і на землї.

Весною 1602 р. козацьке військо (коло двох тисяч, як казали) стояло над Каменицею за Браславом і свою службу пропонувало молдавському господареви. Волоські землі по погромі Михайла слїдом знову стали ареною усобиць, бо на Семена Могилу в Мунтянах підняло ся повстаннє, вигнано його з краю і посаджено на господарстві Раду Щербана Басарабу (1602); його підтримала Австрія, тим часом як Могила шукав помочи у Поляків і Турків, і се знову відкривало арену козацькому спортови. Господар молдавський сим разом услуг козацьких не прийняв, і тодї їх стали сподївати ся в Білгородї. В маю козаки на 30 чайках і кількох ґалєрах відібраних від Турків вийшли на море і під Кілією били ся з турецькими ґалєрами; взяли одну ґалєру, та переймали купецькі кораблї. Під осїнь того року стрічаємо козаків під проводом якогось Ґурского — йшло їх коло тисячі на Молдаву 26). Такі занятя, очевидно, потягнули ся без перерви і відміни і в дальших роках. Хан скаржився, що козаки пробуваючи на Днїпрі чинять Криму неустанні шкоди і злости, багато злого броять, і жадав, аби їх доконче прогнано з Днїпра 27). Король в інструкції на сойм 1604 р. звертає увагу, що „за короткий час козаки зруйновали Туркам три міста”, і се грозить неприємностями від Туреччини 28).

Реституція козацьких вільностей і козацького престіжу потягнули свіжі маси людей в козацькі ряди, збільшаючи своєвільну енерґію козацьку. З кінця 1603 р. маємо королївський унїверсал, де пригадуєть ся попереднє (якесь недавнє) королївське роспорядженнє на погамованнє українського своєвільства і загострюєть ся новими наказами, щоб батьки не пускали синів „на козацъство до тамтыхъ людей свовольныхъ, которыи покой посъполитый и перемирьє с панъстви суседъскими взрушают”, щоб до козаків не перепускали і не возили воєнних запасів під страхом кари смертної і т. и. 29). А шляхта київська в інструкціях своїх з кінця 1604 р. висловляє жалї, що з скасованнєм банїції, від ливонської війни „те гультяйство так пнеть ся в гору, що приходить ся бояти ся, аби „останнє не було горше від першого”, і жадала енерґічних репресій 30).

Примітки

1) Лист Бартоша Верещиньского з 15/IV н. с. у Стороженка с 320.

2) Obiecano pierwey hroszy y sukna na cztery tysiący, a teper na szyst, tym lipsz, dolszygi sukni budem mieti. Се не зовсїм ясне говореннє мабуть треба розуміти так, що в молдавській війнї рахувало ся 4000 козаків, і їм обіцяна була заплата, а на ливонську війну ухвалені кредити на 2000, разом на 6000; тому що справа з платнею була неясна, в польських кругах, мішаючи платню за попереднє і задаток на будуще, за сї гроші хотїли притягнути до служби в ливонській війнї як найбільше козацького війська — до 6 тисяч, а козаки. не хотїли такого толковання і все брали за плату за молдавську війну. Иньше толкованнє було б таке, що плата для 4 тис. так і посилала ся за попереднє, а плата для 2 тис. призначала ся для ливонського корпусу з двох тисяч, і на більше число козацького війська правительство і не претендувало, але козаки і сю платню ливонську хотїли розібрати між участників молдавської війни. Тому що все обертало ся тільки в сфері поголосок, визнати ся трудно.

3) Боркулабівська лїтоп. с. 25 (вид. Кулїша с. 77).

4) Лист Кішки до Замойского 323 XІІ. 1601 — Listy ч. 83.

5) Listy ч. 88.

6) Praefectus illorum Kostka globo a suis aliguibus, ut putabatur, a tergo trajicitur (Гайденштайн с. 378). Очевидно, був се припадок; без усякої підстави думає Стороженко (с. 324), ще се козаки зі злости Кішку вбили: де рада могла кождої хвилї гетьмана скинути, не було місця для такого підступного вбийства.

7) Listy c. 86 і 88.

8) Сборникъ матеріаловъ по русской исторіи нач. XVII в. с. 50.

9) с. 388

10) Боркулабівська лїтопись с. 25.

11) Listy Źółkiewskiego ч. 86.

12) Боркулаб. лїтоп. с. 24.

13) Ibid. c. 25.

14) Пор. інструкцію з кінця 1603 р. — Жерела VIII ч. 75 і протестацію у Жуковича с. 432-3.

15) Ркп. бібл. Замойских.

16) Боркулабівський лїтописець записує оден епізод, який очевидно зробив особливо сильне вражіннє: як перед королївського дворянина, присланого в справі сих насильств козацьких, принїс оден міщанин могилївський на руках свою доньку-дївчинку шестилїтню „змордованую, зкгвалчоную, ледве живую, чого было горко плачливе страшно глядети; на тоє вси люде плакали, Богу сотворителю молили ся, абы таковыхъ своєволниковъ вечне вигладити рачилъ” (с. 28, вид. Кулїша с. 81).

17) Боркулабів. лїт. с. 28.

18) Иванъ Куцка здалъ зъ себе гетманство козацкоє, для того ижъ у войську великоє своволенство: што хто хочетъ то броитъ (с. 28).

19) Див. його унїверсал, для Никольського монастиря, даний 22 мая 1653 р. в Київі, „кгды єсмо с послуги кр. м. з Ынфлянтъ до Києва прибыли” в Кіев. Старинї 1898 кн. І. Тут згадка листу „теперешнего часу пана Ивана Косого”; мабуть Крутневич саме тодї був вибраний, і ченцї звернули ся до нього за потвердженнєм.

20) Ркп. бібл. Замойских.

21) Пор. записку боркулабівського лїтописця, що тим часом як на Білоруси були на приставствах козаки, „на Волыни на Подолю, у Києве — тамъ на тотъ часъ жолнери лежали, которыє зъ Волохъ выєхали, яко десять тысячъ” (с. 28).

22) Mozemy tho rzecz, ysz tylko za trawę a za wodę słuzimy.

23) Популярна назва, прикладана до себе шляхтою польською.

24) Nass thym udarowacz mcziwie y upriwileyowacz raczył, yss prziznawssi nass za syny coronne, starodawnymi wolnosciami nas, żony y maiętnosczi nasze uslachciwszi, sobie tylko y ich mc. panam hethmanom wielkiem nad nаmі zwierchnoscz y władzą zostawicz raczył, dobrze tho uniwersały, gleithami y costitutiami seymowemy warowawszi.

25) Ркп. Петерб. Публ. бібл. Пол. IV № 171 л. 41-7.

26) Реляція Пісочинського л. 84-106, 124.

27) Жерела VIII ч. 80 (десь з р. 1603).

28) Ibid. ч. 76.

29) Видано у Кулїша Матеріали с. 26.

30) Жерела VIII ч. 78.

ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: МОСКОВСЬКА СМУТА: УЧАСТЬ КОЗАКІВ В ПОХОДЇ ЦАРЕВИЧА, МОБІЛЇЗАЦІЯ КОЗАЧИНИ, МОСКОВСЬКІ СМУТИ 1605-8 Р. І УЧАСТЬ В НИХ КОЗАЧИНИ. ЗАЧІПКИ З ТУРКАМИ І ТАТАРАМИ; ПОГРОМ ВАРНИ 1606 Р., ПОХОДИ МОЛДАВСЬКІ. СВОЄВІЛЬСТВА НА УКРАЇНЇ, „БУНТИ” КОРСУНСЬКІ, КОНСТИТУЦІЇ НА УКРАЇНСЬКУ СВОЄВОЛЮ 1607 РОКУ, ПОСТАНОВИ 1609 Р., ЇХ БЕЗПЛОДНІСТЬ.

Але на місце погамовання українського своєвїльства, жаданого правительством і кругами шляхетсько-панськими, ті ж сами круги кинули в козацькі круги новий фермент, який ще сильнїйше зміцнив українську анархію і під покровом її дав спромогу далї зростати козацтву і козацькій деструкції польсько-шляхетського режіму. Була то московська авантура, сотворена українськими маґнатами, але кінець кінцем підтримана і самим правительством. З початку король не хотїв мішати в сю аферу державу й полишив її інїціативі маґнатів. В другій половинї 1603 р. Вишневецькі висувають звісного „царевича Дмитра” як московського претендента, законного сина царя Івана, і вже від зими 1603/4 рр. мусїло роспочати ся вербованнє охочих до задуманого походу на Москву. Між участниками мусїли в першій лїнїї знайтися козаки. Уже в передових полках, які повів з собою „царевич” з кінцем лїта 1604, ішов цїлий ряд українських пограничників — кн. Вишневецький, Ружинський, Струсь, староста остерський Ратомский, і вони мусїли рушити з собою цїлу хмару українського козацтва — козаки справдї згадуються в сїм війську 1). У в тих операціях, які вели ся разом з сим на полудневій границї московській, від Посемя, нема теж сумнїву, що поруч донських брали участь також козаки запорозькі. Головні маси їх рушили одначе пізнїйше, в осени 1604 р. Під Новгород Сїверський в груднї 1604 р. прийшло велике запорозьке військо — 12 тисяч, з доброю гарматою, „котрим царевич (Димитрий) давно був післав корогву (закликаючи до походу); вони мали з собою добру армату, кілька гарматок, і царевич був їм дуже радий, богато покладаючи ся на їх мужність, і велику силу їх війська” 2). Надїї сї не дуже справдили ся, бо в великій битві під Добриничами козаки, як нарікав потім царевич, не додержали йому компанїї й утїкли 3). Але хоч головне козацьке військо кинуло Дмитра, українські козаки зістали ся участниками дальшого походу, і на місце першого їх корпусу мобілїзували ся дальші партії їх в московський похід. Київська шляхта в своїй інструкції, писаній в перших днях грудня н. с., згадує про дальші їх ватаги, що громадили ся ще на Українї, „вигребши ся з Низу”, і наповняли страхом місцеву шляхту, що сподївала ся від них нових поборів і контрібуцій та нарікала на всякі безправства, особливо в заднїпрянських волостях, де громадили ся козацькі полки для походу в Московщину 4). На соймі, на початках 1605 р. Януш Острозький на підставі відомостей, які приходили з України, оповідав, що козаки справдї „росписали унїверсали по тамошнїх краях, кажуть собі платити гроші, і з тим боїмо ся, що б і хлопи наші не приставали до козаків і до них не прилучали ся при такім своєвільстві безкарнім” 5). Правительство було зайняте иньшими справами і не вважаючи за добре стримувати козачину, що головно підтримувала тодї московську авантуру (від якої сподївалися в двірських кругах великих користей полїтичних), не вважало можливими брати ся до якихось значнїйших репресій. Тим більше що козачина заразом несла й пограничну службу против Татар: напр. 1605 р. вони погромили Татар на Піднїстровю, а з кінця 1606 р. маємо лист Григорія Ізаповича „гетьмана” і всього рицарства запорозького, де вони остерігають усю людність ,,України Поднїпрської” про скорий напад татарський (правдоподібно оден з многих, сей лист заховався тому, що гетьман просив його лист записати до актів, на доказ козацької служби) 6). А коли з початком 1606 р. прокинув ся грізний внутрішнїй рух против короля і його близких дорадників, що приводить до оружного рокошу (1606-8), правительство вже не мало анї часу анї спромоги думати про що небудь иньше крім сього небезпечного руху, що грозив самого короля скинути з престолу 7).

Козачина буяла, вмішуючи ся в заграничні авантури. Далї брала участь в московських замішаннях, підтримуючи після упадку царевича Дмитра († 17/V. 1605) повстаннє, що розвинуло ся на сїверськім пограничу против його наступника царя Вас. Шуйского під проводом Болотнїкова, з сильною соціальною закраскою, в дусї української козачини (лїто 1606 — осїнь 1607). Повстаннє терських козаків, що виставили претендента названого царевичом Петром, внуком царя Івана, і з ним рушили на Поволже, ще за житя царя Дмитра, також знайшло собі помічників між Запорожцями. Дмитро Другий (чи так званий потім „Тушинський вор”), що виступив лїтом 1607 року і підняв повстаннє на тім же сїверськім пограничу, підтриманий ріжними авантурниками з Польсько-литовської держави (кн. Роман Ружинський, Ад. Вишневецький, Ян Сопіга, Тишкевич, Лїсовский), крім козацьких ватаг, навербованих ним, був також ущасливлений запорожськими полками, особливо коли справа Болотнїкова і „царевича Петра” була рішучо убита (жовтень 1607 р.). Так в походї сього „другого Дмитра” з Сїверщини, в тімже жовтнї прилучили ся до нього в Карачеві запорожські ватаги 8), а хоч скоро відстали, то з початком 1608 р. почали до нього прибувати нові ватаги козацькі, з своїми ватажками і під проводом ріжних шляхетських авантурників з України 9). І з дальшими успіхами, коли „Дмитру” удало ся пройти під саму Москву й заложивши табор тут в с. Тушинї, взяти Москву в бльокаду, козаків все прибувало до нього. З кінцем 1608 р. рахували в його таборі Запорожцїв до 13 тисяч 10), і вони брали визначну участь в московський „смутї” й пустошенню московських земель разом з иньшими авантурничими ватагами, що під фірмою претендента, якому нїхто не надавав значіння, зробили своїм ремеслом пустошеннє і войованнє Московщини 11). Під весну 1609 р. потягнули туди нові ватаги: в сучаснім листї (з 1/III) чуємо про Низовцїв, що йдуть туди через Білорусь, в числї, як казали, до 8 тисяч 12).

Разом з тим не переривали ся козацькі зачіпки з Татарами й Турками; в переговорах Порти з Польщею незмінним Leitmotiv-ом повторяють ся жадання приборкання козаків, а польське правительство повторяє старі оправдання, що воно нїчого не може на се порадити, бо се „племя не постійне, не послушне, безпутне, зложене з утїкачів московських, татарських, турецьких, руських, волоських, без отчини, без закону, без постійного осїдку, що живе з грабунків і розбоїв, безпечне в сховищах і пристановищах своїх на Днїпрі й иньших ріках, свого майна не має, чужому небезпечне, нїякої власти над собою не признає і не зносить” 13). З кінця 1605 р. маємо королївський унїверсал, де згадуєть ся про якісь недавні напади козаків на турецькі землї (козацы... в земли єго (цесара турецкого) вривати се и шкоди немалыє чинити мели), і король наказує старостам, аби більше таких нападів не допускали 14). Лїтом 1606 р. козаки кілька разів нападали на турецькі міста чорноморського побережа, ходили на Кілїю і Білгород, взяли навіть з собою і королївського дворянина, присланого до них для порядку. Забрали на морі десять турецьких ґалєр з людьми, запасами і товарами. Напали з моря на Варну, вибили мешканцїв і забрали більш як на 180 тис. золотих здобичи з собою 15). До сього походу прикладаєть ся з деякою правдоподібністю стара пісня про взятє Варни:

              А в недїлю пораненьку

              Зібрали ся громадоньки,

              До козацької порадоньки:

              Стали ради додавати,

              Відкіль Варни доставати —

              Ой чи з поля, чили з моря,

              Чи з тої річки невелички?

              Послали посла під Варну,

              Поймав же посел Турчанина,

              Старенького ворожбита,

              Стали його випитувати,

              Відкіль Варни діставати —

              Ой чи з поля, чили з моря,

              Чи з тої річки невелички?

              „Анї з поля анї з моря,

              А з тої річки невелички”,

              А в недїлю пораненьку

              Зібрали ся громадоньки

              До козацької порадоньки.

              Стали ради радувати,

              Відкіль Варни діставати:

              Ой чи з поля, ой чи з моря,

              А чи з річки невелички?

              Біжуть, плинуть човенцями,

              Поблискують весельцями;

              Ударили з самопалів,

              З семи пятдесят 16) запалів,

              Півсоткою із гармати

              Стали її добувати,

              Стали Турки нарікати.

              Стали Варни діставати,

              Стали Турки утїкати,

              Тую річку проклинати:

              Бодай річка висихала,

              Що нас Турків в себе взяла.

              Була Варна здавна славна.

              Славнїйшії козаченьки,

              Що тої Варни дістали

              І в нїй Турків забрали 17).

Припадком довідуємо ся далї, що в осени 1608 р. козаки ходили на Перекоп, „дивною хитрістю здобули, розграбили й спалили’’ се місто, як записує сучасний єзуітський хронїст 18). Потім з 1609 р. (в осени) маємо звістку, що козаки на 16 чайках напали на устє Дунаю, попалили й пограбили придунайські міста: Ізмаїл, Кілїю, також Білгород, але не встигли забрати всю здобичу, бо їх сполошили Турки 19). Та се тільки уривкові, припадкові звістки про походи, що стали явищем хронїчним, звичайним.

Крім нападів на землї турецькі і татарські далї давали козакам поле для подвигів нещасливі краї волоські — тепер уже Молдава, де з смертю Єремії Могили в р. 1606 почали ся довгі усобицї, з незмінною участю ріжних шляхетнороджених авантурників і козаків. Польща підтримувала синів Єремії; конкурентами виступив з початку давнїй претендент Степан Богдан. Весною 1607 р. султан довідав ся, що він подав ся на Україну й збирає там козаків, щоб іти на Молдаву; він просив короля його зловити там, але король, розумієть ся не міг сього зробити 20). З сих заходів Богдана не вийшло нїчого, і далеко серіознїйшим претендентом виступив брат Єремії Симеон (невдалий господар мунтянський). Він купив собі ласку турецького двору і мав його протекцію; скинув Константина Єреміїного сина з господарства, але в поміч Єреміїній родинї пішов їх шваґер Стефан Потоцкий, зять Єремії, і зігнав Симеона. Симеон скоро потім умер, як казали — отруєний Поляками, і пішла боротьба між синами Єремії і Симеона, поки Константина Могилу не висадив з сїдла иньший претендент Стефан Томша (син претендента з часів Дмитра Вишневецького). Стефан Потоцкий пішов знов — висланий уже королем в поміч Константину, але не міг подужати його конкурента: Потоцкого погромлено дуже гірко — стратив усе військо, сам попав ся в неволю Туркам, і польське правительство мусїло зрікти ся своїх впливів на Волощину 21). Підчас сих усобиць козаки, без сумнїву, не переставали брати участь в молдавських справах, хоч ми тільки з рідка маємо про се виразні звістки 22).

Разом з сим розмахом козацької воєнної енерґії і повної свободи й безкарности, яку козацька стихія стрічала на Українї в сїм часї, розвиває ся все більше „козацьке своєвільство” серед місцевої людности, козацька „непослушність” серед ріжних верств її. Побоювання українських маґнатів, що з розвоєм козацької енерґії, як козацтво не тільки наберає фонаберії, але і дїйсно „дуже бере гору на Українї”, воно потягне за собою й народнї маси, міщан і „хлопів” 23), не були марні. Се були часи незвичайного розвою „непослушности”, коли величезні маси людности, задаючи ся під козацьку зверхність та присуд, вимовляли всяку послушність своїм ,,законним” зверхникам, старостам і дїдичам, і наповнивши ся козацького своєвільного духу не хотїли признавати над собою нїякої власти.

Особливого розголосу з сих епізодів набрали ,,своєвільства міщан браславських і корсунських”, констатовані королем на соймі 1607 р, — що у них „анї комісії анї декрети наші (королївські) не мають нїякої ваги”, і через те король віддав їх на волю старостинської власти, віднявши право апеляції до яких небудь вищих інстанцій 24). В справі корсунських бунтів трапило ся минї відшукати рішення королївського суду, числом аж три, які досить добре ілюструють тодїшню українську своєволю, заправлену козачиною. Почали ся спори між корсунськими міщанами і їх старостою й війтом звісним маґнатом Яном Даниловичом (а властиво його урядником) за справи досить дрібні: мішане не хотїли мостити мостів за містом і стачити ся перед старостиними урядниками „на муштру або оказованьє”. Але далї пішло вже на всякі иньші „бунты розмаитыє, ростерки и розненья”, які кінець кінцем староста характеризує як „досить значную ребелию”. Перестали йому платити арендну плату за право варення і шинковання напитками й иньші вигоди. Далї відмовили ся юрисдикції замкової, старостинської, тримали ся виключно своїх судів, а старосту почали бойкотувати: всїх міщан послушних, які хотїли далї зіставати ся під юрисдикцією старости, вони зганяли з міських ґрунтів, як се описує позов до них: „всю юрыздыцыю замковую старостинскую собе прывлащаєте, справы и розсудки всЂ межы укрывжоными, узявшы тоє з моцы старосты нашого, сами надъ звыклость давную одправуєте, а хто бы ся у реєстръ вашъ, в юриздыцыю вашую не вписалъ и противъ старосте нашому з вами не переставалъ, тогды з мЂста проч од маєтности выганяєте, добра ихъ берете”. Коли староста хотїв повідшукувати між міщанами утїкачів, підданих ріжних панів, що тих утїкачів добивали ся, і їх панам видати, міщане рішучо не позволили їх видавати, а як урядники хотїли їх силоміць видати, то міщанство почало ладити ся до оружного відпору, заявивши, що тих бувших підданих боронитимуть ,,до горл своїх” 25).

На сойм 1607 р. шляхта українських воєводств принесла цїлу пачку жалїв і нарікань на се українське своєвільство, і на соймі ухвалено цїлий ряд законів на погамованнє його. Окрім конституції „Про україннї міста”, зверненої головно против міщан браславських, але виданої, здаєть ся, взагалї як норма для всяких таких міщанських своєвільств, — маємо ще кілька постанов в високій мірі характеристичних для тодїшнїх українських відносин. Конституція „Про своєволю українську”, видана „для приведення в добрий звичай і порядок міст і староств українських”, постановляє, що в воєводстві Київськім міщане 26), а в Подольськім — міщане і бояре мусять бути під властю і зверхністю старост, повинні сповняти воєнну і замкову службу на їх роспорядженнє, і старости мають відправляти суд в справах міських і боярських (видко, що вже перестали ті суди й відправляти ся, бо нїхто їх не хотїв слухати); для переведення в житє сих прав і постанов старостам повинні помагати воєнними силами гетьмани 27). Конституція „Про козаків запорозьких”, потверджуючи давнїйші постанови (1589, 1590 і 1601 р.), пригадувала, що козаки, мешкаючи по королївщинах, мають підлягати юрисдикції старостинській, а ті що мешкають в маєтностях приватних і духовних — власти своїх панів і їх суду, „а також каранню за всякі проступки”; на своєвільні купи козацькі даєть ся право репресій як на бунтівників 28). Нарештї серед конституцій в. кн. Литовського, ухвалених на тім де соймі, на першім місцї читаємо довгу постанову „Про погамованнє своєвільних українських людей”, де дають ся широкі судові і екзекутивні права на всяких своєвільних людей, „плебеїв” і шляхтичів, які зберають людей, нападають на чужі держави і нарушають спокій та стягають клопоти на річ посполиту 29).

Всї сї постанови одначе полишили ся тільки виразом ріа desideria української шляхти та характеристикою українських відносин. Бо ж вони нїчого не давали нового адмінїстрації: всї ті широкі права на своєвільників вона мала й перед тим, і як не могла з ними перед тим нїчого позитивного вчинити, так само і тепер, коли правительство полишало її далї своїм силам. А правительство далї було вповні занято рокошевим рухом, що з новою силою зірвав ся по сїм соймі, і не могло думати нї про що иньше; а рокошевий рух і сусїдні замішання московські тільки далї підсилювали всякі своєвільні елєменти в державі, а в тім і козацьку стихію. Тому в постановах найблизшого сойму (поч. 1609 р.) ми знову читаємо постанову про своєвільних людей, яка констатує ще більше множеннє таких своєвільних воєнних компанїй в останнїх часах, а далї довгу й інтересну постанову „Про козаків запорозьких”, яка свідчить тільки про дальший розвій козацької стихії в супереч всїм шляхетським постановам і ляментаціям 30). Згадавши про попереднї ухвали, що козаки мають признавати власть і юрисдикцію дїдичів і державцїв королївщин, вона констатує, що дїєть ся зовсїм противне: „всупереч тій конституції й давнїм звичаям сї козаки чинять велике безправє і своєвілє, не тільки не признають власти старост наших і панів своїх, але мають своїх гетьманів і иньшу форму своєї справедливости (власний козацький устрій і суд); тим вони утискають міста і міщан наших, роблять перешкоди власти наших урядників і уряду українного (конкуренцією свого козацького присуду), чинять безкарно незносні шкоди й кривди, насильства і убийства; нарештї — своєвільно, без волї й відомости нашої й урядників наших воєнних збираючи великі купи, чинять наїзди на міста наші у волостях і на замки неприятельські, нарушаючи публичний спокій і наші договори з сусїдами”. Супроти сього сойм наказує містам і міщанам, аби не піддавали ся під юрисдикцію козацьку і синам своїм того не позволяли. Для приведення ж козачини до порядку визначає комісарів, які разом з гетьманом коронним, яко воєводою і старостою київським 31), мають зробити суд над всякими допущеними своєвільствами, покликавши до сього козаків запорозьких, „які мешкають на вільностях”; козакам низовим наказує настановити старшого і завести між ними порядок; міста від козацької юрисдикції й ,,опресії” увільнити; взагалї забезпечити ті сторони від своєвільства, „приладжуючись до обставин і потреб тих країв і мешканцїв їх”.

Наскільки пусте одначе було все се говореннє, буде нам ясним, коли пригадаємо, що той же сойм принціпіально (хоч і неофіціально) ухвалив війну з Москвою, і удїлив кредити для неї, і король з гетьманом в дїйсности думали не про приборканнє козачини, а про притягненнє її в розмірах можливо як найбільших для будучого походу на Московщину як незрівняно дешевого, а користного війська. Не маємо близших відомостей про визначену комісію, але можемо сказати на певно, що визначені комісари навіть не пробували сповнити вложене на них порученнє. З кінця серпня, вже з походу на Москву, король висилає лист з своїм дворянином до сенїора українських маґнатів кн. Януша Острозького, поручаючи йому ,,загамувати козацьке своєвільство по Українї, аби не збирало ся до купи і не нарушало договорів з сусїднїми державами”. Але кн. Острозький, неприхильний плянам московської війни, досить різко відповів королеви, що він не чує себе з силами своїми особистими заходами направляти того, що псують з усїх боків: на Українї як раз іде вербунок козацтва на королївську службу, і се дає права кому небудь заявляти себе королївським військом і підносити всякі претенсїї. „Тепер іменем вашої кор. милости по Українї корогви носять і ріжні люде називають себе слугами ваш. кор. милости, хоч то і не правда; і я бачу, що під такою управою не тільки я, але й сильнїйший від мене не потрапить вгамувати сього” 32). Острозький не міг виразно сказати в очі королеви, що він сам своїми вербунками підтримує українську самоволю, і щож тут жадати від поодиноких українських достойників, аби вони ту самоволю гамували!

Примітки

1) Див. лист в Archiwum Radziwiłłów c. 233 (переказана реляція очевидця). В історичній лїтературі сих козаків, що брали участь в першій стадії царевичевих операцій, вважають донськими (новійший перегляд питання у Жуковича Сейм. борьба, вип. І, с. 119). Але зовсїм неймовірно, щоб донські козаки прилучили ся до царевича ще на правім боцї Днїпра, перед Київом; се мусїли бути українські. З сучасних мемуаристів нїхто не називає їх донськими (Маскєвіч каже, що царевич мав в битві з Новгородом 2 тис. запорозьких козаків, Борша називає їх козаками українськими — Pamiętniki S. Maskiewicza c. 2, Рус. ист. библ. I с. 367; оден з ватажків сих козаків — Куцко навіть виглядав на давнїйшого гетьмана Куцковича). Донцї мусїли зявити ся вже далї за Днїпром. І в московських повістях про цар. Дмитра першими союзниками його виступають козаки українські, а пізнїйше вже донські — Рус. ист. библ. III с. 25, пор. 156, 799).

2) Рус. истор. библіотека с. 383, Сказаній современниковъ о ДимитріЂ — самозванцЂ II с. 16, кор. Собраніе госуд. грамотъ II с. 171 (тут згадано тільки 4 тис. — мабуть передовий полк).

3) Рус. ист. библ. І с. 387-388, Сказанія II с. 20-1. Критичні замітки до сих оповідань у Пірлїнґа La Russie et la Sainte Siege III c. 139-140, пор. Жуковича op. c. прим. 14.

4) Жерела VIII ч. 78.

5) Жерела VIII ч. 82.

6) Жерела VIII ч. 84, Архивъ III. І ч. 45.

7) Про рокошевий рух див. в т. VI с. 577-8.

8) Рус. ист. библ. I с. 125, 127.

9) Marchocki Hist. wojny moskiewskiej c 9-10.

10) Звістки зібрані у Соловйова 847 й далї.

11) Пор. оповіданнє Мархоцкого про екскурсію з Тушина під Новгород kozaków Zaporoskich, ktorych sie iuż było do nas nagarnęlo nie mało (c. 47).

12) Листи Мик. Радивила в Публ. бібл., Пол. № 185.

13) Кореспонденція 1606 р., — Жерела ч. 80-90 і записка в Соllectanea-х Сенковского І с. 123.

14) Матеріали до історії гетьманства Сагайдачного в Чтеніях київських т. XV ч. 2; проф. Жукович толкує, що тут мова про замір козаків іти на турецькі землї (ор. с. І с. 122), але се не вірно.

15) Рукоп. Публ. біблїот. Пол. № 119 с. 2063 (інструкція на соймики, 24. II. 1607). Бантиш-Каменський (І с. 23 в 1 вид) пустив сей епізод з датою 1605 р., і так він ходив з сею датою до останнїх часів (Антонович і Драгоманов І с. 247, Каманинъ Очеркъ гетьманства Сагайдачнаго с. 5, й инш.); з правдивою датою подав його доперва Жукович (І с. 122).

16) Др. Франко поправляє: семипяденних.

17) Русалка Днїстрова і Ź. Pauli Pieśni ludu ruskiego I с. 134, відти у Антоновича і Драгоманова І с. 246, варіанти ще у Франка Студії ч. XIV. Пісня сильно деформована в укладї і зіпсована в мові і ритмі; вибераю з неї те що певнїйше належить до первотвору, справляючи дещо й форму, наскільки се можливо. Перша половина піснї — жалї царицї (ханової чи султанової жінки на море, що втопило її сина єдинака: „Кляла цариця вельможная пані”) не вяжеть ся з другою, властивою, і ті спільні подробицї, на які звернув увагу др. Франко, могли в нїй зявити ся уже пізнїйше.

18) Велєвіцкий II с. 280.

19) Жерела VIII ч. 93.

20) Жерела VIII ч. 89.

21) Pisma Źółkiewskiego c. 413 і 452-7.

22) Крім наведеного вище листу султана з 1607 р. див. згадку Острозького з 1610 р. — Жерела VIII ч. 92; пор. і реєстр війська, післаного з Потоцким 1612 р. (Pisma c. 452), де чимало також рот козацьких, навербованих ріжними панами, і пізнїйші козацькі заходи до походу на Волощину в рр. 1613-4 (як низше).

23) Жерела VIII ч 78 і 82, пор. теж ч. 86.

24) Volum. legum II c. 443.

25) Акти т. зв. Руської Метрики, 1604-5 рр.

26) 3 київських міст спеціально сїй конституції мають підлягати:Корсунь, Чигирин, Стеблїв і Данилів.

27) Volum. legum II с. 443.

28) Ibid. c. 447, пор. вище с. 278.

29) Volum. legum II с. 448.

30) Volum. legum II с. 465, пор. вище c. 278.

31) Сей уряд київського воєводи Жолкєвский (що став гетьманом великим по смерти Замойского в р. 1605) одержав незадовго перед соймом 1609 р., по Андрію Сопізі, що наступив по кн. Конст. Острозькім.

32) Жерела VIII ч. 92.

ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: ПОЛЬСЬКО-МОСКОВСЬКА ВІЙНА 1608-13 Р. І ВЕРБОВАННЄ КОЗАЧИНИ, КОЗАКИ ПІД СМОЛЕНСЬКОМ, КОЗАКИ В СЇВЕРЩИНЇ, НЕОХОТА ШЛЯХТИ І НОВІ ВЕРБУНКИ КОЗАЧИНИ 1611 Р.; КОЗАЦЬКІ ОПЕРАЦІЇ В СЇВЕРЩИНЇ.

Король і його дорадники не могли зістати ся спокійними свідками успіхів, які робили в державі московській ріжні польсько-литовські авантурники під фірмою московського „царика”, як його називано в Польщі й на Українї, і за помічю української козачини. Поки ярився рокош, польському правительству було не до того (навіть був плян серед рокошан, що стояли в певних звязках з московськими авантурниками, висадити царика на польський трон, на місце Жиґимонта). З московським правительством (царя Василя Шуйского) правительство Жиґимонта лїтом 1608 р., коли втихомиреннє рокошу ще не було певне, уложило навіть новий перемирний трактат. Але рокош ущух, польсько-литовські банди в Московщинї робили дальші успіхи, які в серединї 1608 р. дїйшли свого апоґея, так що майже цїла Московська держава була в їх руках; а правительство Шуйского війшло в союз з Швецією, з Карлом IX, смертельним ворогом Жиґимонта й Польщі, Супроти того в двірських кругах польських в другій пол. 1608 р. виникає рішеннє розірвати перемирний трактат з царем, причепившись до деяких дрібних приводів, і скористати з страшного розбитя Московської держави в інтересах Польщі й її короля. Сподївали ся перейняти на себе здобутки польсько-литовських авантуристів і скинувши безрадного Шуйского, посадити на московськім тронї Жиґимонта, а потім з подвоєними силами знищити опозицію в Швеції й вернути Жиґимонтови батьківську корону, яку утратив він з переходом на польський трон — і не міг її забути.

Такі пляни укладалися в кругах Жиґимонтових повірників. Перед ширші круги польської суспільности, підозріливо настроєної до всяких династичних плянів, до всякою зросту королївської сили і власти, з ними не можна було виступати. Щоб прихилити їх до своїх плянів московської війни, Жиґимонта мусїв центр тяжкости класти на приверненнє Польсько-литовській державі утрачених земель: Смоленська і Сїверщини, на розширеннє границь; мусїв обіцяти і запевняти, що всї здобутки сеї війни дістане Польща: нїчого не лишить король собі чи свому потомству, все передасть Річипосполитій (такі формальні деклярації мусїв Жиґимонт зробити, виступаючи в похід). І все таки польська суспільність досить холодно і непевно приймала всї сї королївські запевнення і обіцянки, і сойм 1608 р., котрому була предложена ся справа, хоч прийняв до відомости королївські пляни, але мовчки, і нїякої ухвали в сїй справі не повзяв і нїяких спеціальних кредитів на неї не дав: був ухвалений тільки звичайний побор на те, щоб запобігти ріжним небезпечностям, і на підтриманнє ливонської війни. Але Жиґимонт, жадний завойовань і тріумфів, без соймової ухвали, з порожнею кешенею, з державною машиною розбитою ледви що втихомиреною рокошевою смутою, — кинув ся в московську авантуру. І треба було війська, по можности як найбільше, по можности недорогого, по можности на кредит. І де ж шукати його як не на Українї? І от, як писав Януш Острозький, пішли ріжні авантурники гуляти з королївськими корогвами по Українї, вербуючи всякого охочого.

Король рушив під осїнь 1609 р. через Білорусь на Смоленськ. Жолкєвский радив звернути ся на иньшу утрачену провінцію — Сїверщину, як добичу лекшу, і се була добра рада, тим більше що вже попереднїми повстаннями Сїверщину незвичайно розбурхано і залято козацьким елєментом. Але король не послухав. На Сїверщину післано козаків, а король пустився на Смоленськ — сильно укріплений, майже не приступний 1), і обложив його з кінцем вересня. З ним було ріжного навербованого війська коло 8 тис. 2) — як на таку кампанїю зовсїм небагато. Тим більше цїнено Запорожцїв, що прибували до війська неустанно і з України і з банд „царика”. Значна частина польсько-литовських вояків, які були з цариком, діставши заклик прилучити ся до короля, прилучилася до королївського війська, сподїваючи ся богатої заплати, тим часом як иньші банди за лїпше вважали пустити ся на самостійний розбійний промисел в московські землї, а „царик” з козачиною, покинувши Тушино, подав ся на полудне в Калугу, близше до козачих країв. З ним, безперечно, лишило ся чимало Запорожцїв, тим часом як иньші перейшли в королївське військо або пустили ся пустошити північні краї.

В дневнику смоленської облоги під днем 7/X читаємо звістку про прихід послів від запорозьких козаків до короля з повідомленнєм, що військо їх в числї 3000 іде до короля і просить собі корогву від нього, і тиждень пізнїйше се військо приходить справдї. Півтора тижня пізнїйше — запорожська ватага з царикового війська, з-під Білої, приходить до короля, а згодом нове посольство від иньших козаків, що ще зоставали ся з цариком: заявляє, що вони не хочуть брати участи в конфедерації царикових банд против короля, просять корогви від короля і віддають йому свою службу. Другого дня — посли від козацького війська з-під Вязьми, в числї 3 тис. вибраного війська, з заявою готовости своєї служити королеви 3); але прилучити ся до королївського війська не дуже спішили ся, бо два місяцї пізнїйше, як бачимо з записок, вони стоять собі далї під Вязьмою й Білою та переговорюють ся з королем і цариком, чекаючи мабуть, хто лїпше заплатить — і чия візьме гору 4). Але й під Смоленськом козаків зібрало ся багато. Жолкєвский в своїх записках каже, що вже в початках облоги (в початках жовтня) назбирало ся їх туди 30 тисяч, що прийшли під проводом Олевченка 5), а пізнїйше ще прибувало. По словам участника смоленської кампанїї, „козацтва українського насунуло тодї (зимою 1609/1610 р.) на королївські заклики і з власної пильности страшенна маса: „Запорозьких козаків на ріжних місцях в Москві страшенна сила, рахували їх більше як 40 тисяч, і все більше їх прибувало: трохи що не з усїм кошем з Запорожа вийшли, а послугу королеви чинили значну” 6). Крім того козацького війська, що прилучило ся до короля по утечі царика до Калуги (в сїчнї 1610 р.) 7), приходить якийсь більший полк „з України”, десь з початком лютого 8); потім, за кілька тижнїв, нове посольство від 7000 козаків з України „що найлїпших’’ — йдуть до короля, під його корогви. В червнї йде до короля ще 4 тис. Запорозцїв, 3 тис. конних, а тисяча піших, а веде їх київський шляхтич Харлїнский. Кілька тижнїв пізнїйше приводить якійсь Кульбака 2500 козаків з України 9).

Крім того, як сказано вже, оден козацький корпус займав ся підбиваннєм Сїверщини: взято Чернигів, Новгород Сїверський, Почеп, Брянск, Козельск й ин. тутешнї замки 10). Туди ж вислав король під весну (1610) частину новоприбулого з України війська. Вони здобули Стародуб, під проводом свого старшини Іскорки, заскочивши несподїваним нападом. Московська залога заложила ся в замку і нї защо не хотїла піддаватися; козаки запалили замок, але ті кидали ся в огонь, а не піддавали ся — козаки силоміць де кого уратували, взявши в неволю. Новгород Сїверський піддав ся без кроворозлиття „старшому полковнику” Гунченку, що з трохтисячним козацьким військом приступив під місто. Иньший віддїл здобув Почеп: тутешня людність піддалася козакам, як не сила стала далї бороти ся 11). З листу „старшого полковника” Андрія Стороженка, писаного весною 1610 р. з під Почепа, довідуємо ся, що з ним в Сїверщинї було 10 до 15 тисяч козаків, і число їх все прибувало. Маємо два листи його, однакового змісту, оден писаний 30 мая, другий 2 червня; в першім він подає число своїх козаків на „десять тисяч і більше”, в другім вже „до пятнадцяти тисяч війська і більше’’ 12). Коли на весну 1610 р. під Смоленськом, по довгій і безплодній облозї, почали ладити ся до рішучого приступу, рішено стягнути й сей сїверський корпус під Смоленськ; хоч було і тут козаків велика маса, але видно, не могло їх бути забагато. В сїй справі писав до них Лев Сопіга, оден з головнїйших участників смоленської кампанїї, і відповідю на се були згадані вище листи „старшого полковника” сих сїверських полків Андрія Стороженка 13). В листах своїх писаних з сього приводу, він посвідчав, що військо готове йти на сю службу, тільки хотїло б знати умови служби: почім дістануть на чоловіка, і на як довго беруть їх на службу, „нарештї — на кім, на чім і на якім місцї тої убогої крівавої платнї мають упоминати ся по сповненій службі ті що зістануть ся живі” 14).

Та се власне було найтруднїйше питаннє, на яке не міг би відповісти не тільки Сопіга, а й сам король. Жиґимонт сам пускав ся на сю війну по козацьки: „Не на те козак пє що є, а на те що буде”. Настягавши війска з тушинського табора і звідки видно, він покладався на будучі успіхи, тим часом тріумфи матеріальних засобів не приносили. Дневники записують все нові й нові козацькі полки, що приходили під Смоленськ, але переважно промовчують про їх дальшу долю. Хоч козацьке військо все згадуєть ся як важний і показний чиновник смоленської війни 15), але велика частина козачини, не дістаючи нїякої платнї, згодом кидала королївське військо і пускала ся сама, чи з Поляками разом в самостійні грабівничі екскурсії 16). Тому й сїверські козаки не спішили ся до королївського табору, і не знати чи не частина тільки їх туди перейшла 17).

При лїквідації тушинського табору тутешня боярщина рішила просити на царство у Жиґимонта його сина королевича Володислава, і сей плян був прийнятий і московським боярством, що встигло вже зсадити царя Василя. Але Жиґимонт вважав потрібним наперед забезпечити Польщі спірні землї (Смоленськ і Сїверщину), та й на проєкт коронації Володислава не міг рішити ся. В сих ваганнях і ріжних нетактовностях утратив він момент: зайнятий облогою Смоленська упустив Москву і царську корону безповоротно. Аж лїтом 1611 р. удало ся нарештї взяти Смоленськ, і Жиґимонт скликав сойм, щоб заімпонувавши йому здобутками й тріумфами добитися санкції своєї московської війни (повзятої без формальної ухвали сойму) і солїдних кредитів на її дальше веденнє. Сподївав ся, що приверненнє утрачених перед столїтєм провінцій, вибір на московський престіл польського королевича, введеннє польської залоги до Москви, вчинене на сїй підставі — всї сї від віків нечувані тріумфи відчинять йому серця і кешенї шляхти. В своїм експозе передсоймовім і соймовім 18) король підчеркував, що щасливий хід сеї війни, і її незвичайні успіхи виразно вказують, що війна ся була дїлом божим — воля божа в данім разї взяла польського короля за знарядє своїх судів. Він звертає увагу польської суспільности на вагу хвилї, на перспективи, які вона відкриває і — на засоби, яких вимагають сї перспективи, та заохочує до жертв на добро держави. Та шляхта очевидно розсудила, що коли сам Бог поборає на Москву, як запевняв король, то можна безпечно і далї сю війну на саму ласку божу зложити, не піклуючи ся нею і кредитами на неї. Сойм з вдоволеннєм прийняв до відомости успіхи королївські, пробачив йому самовільну війну (хоч і остеріг на будуще, що зачіпної війни король не може вести без згоди сойму), ухвалив звичайний податок, якого далеко не виставало навіть на заплаченнє довгів війську за сю дволїтню війну і — поручив королеви вести далї війну по козацьки „не те на що є, а на те що буде”: на ті здобутки і скарби, які мали впасти в руки короля в Московщинї. І правительство Жиґимонта по всїх тріумфах і комплїментах опинило ся знову з незаплаченим військом: з порожньою касою перед перспективою завзятої війни, що вимагала для осягнення ґрандіозних плянів, начеркнених Жиґимонтом, людей і людей, грошей і грошей.

Се було в осени 1611 р. Обставини були того роду, що справа польська була вже сильно попсована і вимагала енерґічних заходів, коли хотїло ся її направити. Польська залога сидїла в Москві, і правило Москвою боярське правительство іменем Володислава, але в ріжних кінцях Московщини підіймала ся реакція все серіознїйша против сього скомпромітованого правительства; Москва була в бльокадї й тільки енерґічна поміч з Польщі могла виратувати її. Але брак, гроша паралїзував усе, і незаплачені роти росходили ся навіть з московської залоги, та післаного їй в поміч війська, з гетьманом литовським Ходкевичом на чолї. В таких обставинах особливо цїнна була правительству поміч козаків — найменьше вибагливих, найбільше готових служити на непевний кредит: надолужувати незаплачену платню реквізіціями, контрибуціями і простими грабунками. Не маємо подробиць про вербованнє козаків на королївську службу в сих роках, але очевидно не без спеціальної заохоти правительства тягнули вони далї в Московщину під час кампанїї 1611-3 рр.: що більше вичерпували ся ресурси правительства на утриманнє польського війська, тим важнїйшою була для нього поміч козацька. В сучасних листах знаходимо згадку про великий корпус козацький, 15 тисяч, що в осени 1611 р. йшов з України через Білу Русь, очевидно в Московщину 19). В падолистї того року Ходкевич рахує всїх козаків в Московщинї, в службі королївській, на 30 тисяч 20); великий корпус козацький був при нїм, віддїл козацький сидїв в Москві, в залозї. Иньші оперували далї в Сїверщинї, а крім того більші або меньші козацькі ватаги на власну руку промишляли в ріжних кутах Московської держави. Коли в серпнї 1612 р. похід Ходкевича під Москву не удався, і він мусїв відступити, козацьке військо відлучило ся від нього й пустило ся на північ, на Вологду, Тотьму, Сольвичегодськ, і потім два роки ходили тут, пустошили край, здобували міста і замки, палили і грабували 21). Иньші козацькі ватаги брали участь в наїздах провідника банд Лїсовского (аж до р. 1615).

З кінцем 1612 р. польська залога в Москві мусїла піддати ся московським військам, зібраним тимчасовим правительством (орґанїзованим по інїціативі Нижегородцїв при кінцї 1611 р.) Король, не маючи чим заплатити вже давнїйше військо, не міг стягнути нїяких нових сил. Навіть польські вояки, що стояли під Смоленськом, не діставши заслуженого, не схотїли йти з ним під Москву. Як на сміх підійшов Жиґимонт з сином під Москву з горсткою війська — уже по капітуляції залоги, і в свідомости повного свого безсильства і безвиглядности — відступив слїдом і подав ся назад до Польщі.

Воєнні операції йшли потім тільки у Сїверщинї, і тут головну ролю грали козаки. З лютого 1613 р. маємо королївську грамоту до Запорожцїв „в Путивлї”, на Запорожу, на Українї й по иньших місцях”, де король складає подяку за їх служби в Московській війнї і взагалї за їх останню службу в Сїверщинї, де вони взяли Путивль. Король надав Путивль з волостю Мих. Вишневецькому, що був мабуть одним з провідників, а може й головним провідником в сїй війнї, як пограничний з Московщиною маґнат, властитель Лубенщини і староста пограничної Остерщини; король висловляє надїю, що козаки поможуть Вишневецькому затримати в своїх руках Путивлські землї 22). В иньшім, пізнїйшім листї король просить Запорожцїв вести далї боротьбу з ворогом і підтримувати Вишневецького 23). Лїтом того року вони разом з Лїсовчиками і з литовським військом здобули цїлий ряд замків на полудневім пограничу Московщини, заходили під Калугу. На півночи далї ходили українські козаки, притягом 1613 і 1614 р., заходячи під Архангельськ, Холмогори, Олонець, лучили ся з шведськими військами для спільних операцій 24).

Заразом несли службу і на полудневий границї: на поклик гетьм. Жолкєвского ходили боронити її від татар, а потім від Волохів 25).

Правительство польське не могло підтримувати далї операцій, в Московщинї і вело безладні переговори з московським правительством, не маючи спромоги виступити більш активно. Сойм, скликаний на початку 1613 р., під вражіннєм останнїх неуспіхів, а ще більше — тих своєвільств, спустошень і грабунків, які допускало незаплачене жовнїрство, перенїсши в границї річипосполитої ту грабівничу роботу, яку розвело було в Московщинї, — різко і рішучо висловив ся против московської авантури Жиґимонта, і всяка надїя на її продовженнє була убита на якийсь час.

Примітки

1) Pisma Źółkiewskiego c. 19.

2) Див. у Ґурского Obleżenie Smoleńska c. 7.

3) Рус. истор. библ. 1 с. 453 (цифра 300 замість 3000), 459, 464, 466, 475-6.

4) Ibid. c. 493, 498.

5) Pisma c. 32; трудно не вірити Жолкєвскому — а простої помилки в писанню не допускає контекст. Маскєвіч в своїх записках рахує козаків тільки 12 тис, a hetman u nich ze Zborowa miasteczka, Zborowskim się zwał, kozak staranny — c. 14. В оповіданню про приступ під Смоленськ в серпнї 1610 р. дневник облоги називає гетьманом козацьким якогось Каленика (Kalenik hetman ich — Рус. ист. бибд. I с. 656).

6) Pamietniki Sam. Maskiewicza c. 15.

7) Рус. ист. библ. I с. 529.

8) Згадка ibid. c. 541.

9) Ibid. c. 543, 604, 616, 635.

10) Маскєвіч с. 15.

11) Рус. ист. библ. І с. 543, 558-61, 566-7, 570-l.

12) Листи в Чтеніях київських VІІ с. 70.

13) Видавець сих листів, А. Стороженко-junior, здогадуєть ся, що сей титул треба розуміти як „старший” себто гетьман козацький, але се не так: „гетьманом” титулував себе тодї Тискиневич, і з сим титулом підписав звісний лист в справі Грековича „за порогами року 1610 мая 29 дня” (Акты Ю. З. Р. II с. 66). Тому Стороженко й підписав ся не просто „старший”, а „старший полковник”, і місця йому на гетьманство в сїм часї нема, і „довгої прогалини”, яку був запримітив д. Стороженко в реєстрі запорожських гетьманів, в дїйсности не було.

14) Чтенія як вище.

15) Напр. Рус. ист. библ. I с. 477, 485, 657, 640, 656.

16) Див. напр. тамже с. 554, 573, 591, 604 й ин.

17) Górski c. 100 каже про 15 тис., аде в дневнику Рус. ист. биб. того нема, див. с. 635-7.

18) Зміст (з рукописей) у Жуковича Сейм. борьба вип. I с. 57-65.

19) Листи Радивила — Ркп. Публ. бібл. Пол. N 202 л. 154.

20) Bibl. ordyn. Krasińskich I c. 92.

21) Документальний матеріал про се зібраний в статї Н. Ардашева: Изъ исторіи XVII вЂка (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1898, VI).

22) Рукоп. Публ. бібл. Разн. F. IV № 85 с. 50.

23) Ibid.

24) Акты Москов. госуд. I ч. 46-7, 52, 53, 55, 56, 69, 70.

25) Про се доносили козаки королеви ркп. № 85 с. 50, пор. реляцію про погром козаками Татар, в вереснї 1612 р. ркп. Пол. F. IV № 202 л. 175.

ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: КОЗАЦЬКЕ ПАНОВАННЄ НА УКРАЇНЇ; СВОЄВІЛЬСТВА АВАНТУРНИКІВ З МОСКОВСЬКОЇ ВІЙНИ, ПОСТАНОВИ СОЙМУ 1611 Р., УХВАЛИ 1613 Р. НА КОЗАЧИНУ. КОЗАЦЬКІ ЗАЧІПКИ З ТУРЕЧЧИНОЮ.

Чотири роки українська козачина віддавала неустанні услуги польському правительству в московській війнї. Латала свої злиднї московським добром, мобілїзувала й висилала туди десятки за десятками тисяч української людности, вириваючи її з рам „звичайної зверхности і послушности” польського режіму, помножала й розширяла в нескінченість свої кадри, стаючи силою все більше сильною і активною, — і заразом обовязувала польське правительство як свого невиплатного довжника, за невиплачені платнї, до всякої поблажливости й вирозумілости і до своїх своєвільств і до своїх претенсій. Козацькі впливи, козацьке право, козацьке панованнє на „українї”, вже перед тим розвинувши ся сильно, знаходить собі тепер нові опорні точки, нові оправдання в козацькій службі річипосполитій, в козацьких заслугах, в козацьких претенсіях до невиплатного державного скарбу, і не було що думати ставити якісь границї і перешкоди сим претенсіям. Мобілїзуючи ся до походу, зявляючись на Українї в антрактї між двома походами, випочиваючи і ремонтуючись по походах, і козаки — під фірмою козацькою, „подъ заслоною и назвискомъ рыцерства низового козацкого”, і ще незмірно гірша, далеко більше хижа і грабівнича ріжна воєнна збиранина — не мали стриму в своїх вимогах: претенсіях до місцевої людности і її хозяїв — панів і державцїв.

Звички сучасної війни, хижої і грабівничої тодї скрізь, так само у Поляків як і Нїмцїв, не тільки у козачини, що зрештою воюючи власним коштом і промишляючи війною на прожиток тим самим була засуджена на мародерство, на обдираннє людности, — переносили ся на відносини домашнї. Люде, особливо з країв близших до театру війни: з Литви, Білоруси, України, не знаходять слів на жалї від шкод і насильств, які терпіли від всякого рода війська з московської війни. „Вже язик не може описати бід і спустошень від своєвільного козацького війська і від частих леж вояків в нашім повітї за всї лїта від початку Московської війни; згинули сили і вся натура людська”, пише мозирська шляхта до гетьмана литовського на поч. 1614 р. 1). „Будемо дивити ся на ту неволю і погибіль нашу”, вторує пинський шляхтич, доносячи про козацькі полки, які загостили на лежі до Пинщини з кінцем 1613 р.; „на правду вже сей край видано на мясні ятки; як вовки шарпають убогих підданих, але дістаєть ся і убогій шляхтї: мусять з своїх домів давати грошима стацію — як хто вже їх умовить і згодить, до того пиво, горілку — де хоче мусить взяти, а ще й похвалки ріжні чинять на річпосполиту” 2). Там були ватаги полк. Старжиньского, Путивльця, Мітли, Топіги 3).

А от маленький образок з Київщини (Житомирщина) 4). На лїто 1610 р. заїхав в волости Черняхівську і Шершнївську Стефана Немирича полковник Григорій Пашкевич, з иньшими полковниками Старжиньский, Маґдаленьский, Федір Книш, Козич й ин.), маючи ще при собі велику силу вояків і ріжних своєвільних людей (як казав Немирич — до восьми тисяч). Він з ними страшенно нищив села Немирича і його підданих, так що той, аби видчепити ся, мусїв відкупити ся (дав йому двоє коней добрих і 50 червоних), бо не бачив иньшого виходу (шкоди починені сим військом Немирич рахує — розумієть ся перебільшуючи, на 40 тис. зол., окрім шкоди в збіжу, яку рахує він на 7 тис.). Та не вважаючи на окуп, з початком 1611 року Пашкевич завитав знову до Немиричових маєтностей і почав їх „плюндрувати” і знущати ся з людей, як оповідає се Немирич: „розмаите се надъ поддаными моими безъ погамованья по поганску и по содомску явне паствилъ, жоны и девки учтивыє подданныхъ моихъ кгвалтилъ, а маючи мало на тымъ єще тыє белыє головы, мало не по поясъ кошули пообрезовавши, пасучи лотровскыє своє очи, яко быдло якоє, награваючись зъ нихъ, гналъ по улици; и кгвалты немалыя починилъ: подданыхъ побилъ, помордовалъ, а никоторыхъ позабиявши на смерть ни маємъ ведомости где ихъ тела подевалъ” 5) (таких убитих вичисляє Немирич шість). Возний судовий потвердив, що бачив в маєтностях людей побитих і покалїчених, до семдесяти душ — старих і молодих, потовчених, побитих булавами, шаблями, з ріжними ранами на головах, спинї, ногах і руках; „тыє крычали и волали на тогожъ Григория Пашьковича и на люди при немъ своволне идучиє, ижъ были побиты, потлучоны, поранены, и дочки ихъ погвалчоны, пошкарожоны, маєтности побраны, полупены” 6). Кінець кінцем прийшло до оружної стрічи Пашкевича з Немиричом, і в нїй Пашкевич з кількома товаришами наложив головою. З актів процесу виясняєть ся, що Пашкевич і його товариші були полковниками козацьких охочих полків, одним з тих ротмистрів, що дістаючи „приповідні листи” (право на навербованнє собі роти) 7) і королївські корогви на знак сього, збирали під ті корогви козаків і всяку збиранину. По словам жінки Пашкевича він „їхав до Москви, на послугу королївську, і там як належить рицарському чоловікови, свої обовязки сповняв, і король, „затягнувши” його на службу свою разом з иньшим рицарством, дав йому корогву і під власть його поручив полк людей рицарських, і він будучи полковником над ними, на ріжних місцях в Москві визначно служив, а потім його король і гетьман (коронний) з листами своїми вислали до тутешнїх країв в ріжних справах і „для зведенъя” більшого числа людей рицарських” 8). Близшими товаришами Пашкевича в сїй афері виступають одначе не козаки, а ріжна збиранина: Поляки, Серби, Угри, Волохи 9), „чужоземцї” 10). А от реєстр майна, заграбленого від Пашкевича, по словам його жінки, що дає нам образок того „добра”, яке привозили сї „рицерські люде” на Україну з своїх московських послуг. Забрано у нього, по убитю, „золота, сребра робленого и ламаного (в виробах і лому), клейнотовъ и перелъ, шатъ коштовнихъ, яко злотоглововыхъ, алътемъбасовыхъ и инъшихъ розмаитыхъ єдвабныхъ и штуками розмаитыхъ акъсамитовъ, одамашокъ, атласовъ, китаєкъ, розноє масти, и футеръ такъже яко соболихъ, рысихъ, мармурковъ, кунихъ, бобровъ, лисихъ и инъшихъ розмаитыхъ”, на суму 100 тис. золотих польських, грішми — дві тисячі червоних, „а на возї в двох скринях монетою ріжною московською і польською, талярами і червоними золотими 20 тис. золотих поль”, коней дванадцять упряжних, і т. и. 11).

Супроти сих своєвільств і грабовань від тих ріжних „людей своєвільних” з Московської війни чисто козацькі домагання і претенсії блїдли і мусїли здавати ся дуже скромними і льояльними.

На соймі 1611 р., невважаючи на його оптимістичний настрій і прихильність королївським плянам, висловлено було, хоч в обережній формі, бажаннє, щоб король не брав на службу української козачини, „з огляду що українська своєволя бере так дуже гору „під претекстом служби нашої і чинить великі і незносні шкоди і кривди станови шляхецькому в його маєтностях і наших (королївських)”. Король обіцяв не брати її на нїякі служби, „хиба б виявила ся нагла потреба річипосполитої'', а і в такім разї вербованнє козачини буде робити ся тим способом, що „приповідні листи” видаватимуть ся тільки шляхтичам місцевим, маєтним, котрих би маєтности могли служити зарукою і відшкодованнєм за шкоди, які б починили їх вояки 12). Але нагла потреба в козацькім війську не зменьшала ся, а збільшала ся за браком грошей на наєм иньшого війська, а та обставина, що замість правдивих козацьких контінґентів, під проводом виборних козацьких полковників, поручало ся, відповідно до бажання сойму, вербувати в суміш козаків і всяку всячину ріжним, хоч би й шляхетно родженим бандитам-авантурникам, могла тільки погіршати, а не полїпшати справу. Хоч би навіть се були й заможні шляхтичі, що було робити з ними, коли правительство не сповнило своїх обовязків супроти них і не заплатило їх людям платнї?

Але панів заможнїйших, лїпшої марки й не могло бути богато між охочими до того, і приходило ся звертати ся до ріжних шляхетних пройдисвітів, а які результати з того виходили, показують вище наведені звістки й оповіданння.

Сойм, скликаний королем на поч. 1613 р. для лїквідації московської справи, завзято і злобно ударяв на короля й його дорадників-інїціаторів московської війни; хотїли судом доходити на них тих шкод, які з того вийшли для річипосполитої; королю заборонили вчинати яку небудь війну без виразного дозволу. На заплату війську ухвалили потрійний побор, але й його далеко-далеко не вистало, і з кінцем року скликало новий сойм, який ухвалив іще шестїрпий побор на сю мету. Репрезентанти східнїх провінцій, що терпіли від козацьких леж, пригадували, що крім вояків треба думати й про козачину. Біскуп виленський напр. в своїй промові 13) просив застановити ся над тим, що взагалї робити з сею величезною масою воєнного люду, змобілїзованого, призвичаєного за кілька лїт до воєнного ремесла і розбійничого житя, — навіть як би їм заплатити за попереднє, — і звертав спеціальну увагу на козачину: „козацьких військ на всї сторони повно, таких що їх анї річпосполита, анї король, анї гетьмани не затягали, — вони або нас тут вічно будуть непокоїти й нищити, або пересварять нас з котримсь сусїдом, против умов і трактатів; побачимо, що нам вчинять ті козацькі громади, що нищать в. кн. Литовське, і тих що з конфедератів сапіжинських вийшли” (з давнїх банд „царика”).

„Як би ми мали державу добре упорядковану, росправляє далї біскуп-сенатор, їх можна б було законами заспокоїти і розвести, або вивести за границї, на нові кольонїї; але що у нас все робить ся по невчасї, а своєволя так розпустила ся, що її нї король нї закон (nес гех nес lех) не може стримати, то нам на нїщо ті способи, які в державах порядних ідуть своїм порядком; мусимо шукати иньших способів”. І він радить напустити якимсь способом ті „купи” знова на Москву. Але шляхетський загал, натерпівши ся від війська, нїчого не хотїв чути про якісь дальші зачіпки з Москвою. Він ухвалив ще шість поборів на заплаченнє довгів воякам, щоб позбути ся військових контрібуцій, а на козаків, всупереч виводам біскупа, що з тим можна б щось починати тільки „в порядній державі” (іn rеpublica bene ordinata) — наухваляли законів і відозв. Вислано до всїх тих своєвільних куп мандати, щоб росходили ся; позволено кождому оружно боронити ся від їх наїздів; уневажнено всякі відклики до приповідних чи рекомендаційних листів королївських і гетьманських.

Нарештї сойм не більше не меньше як ще раз скасував всяку юрисдикцію козацьку, так як би не робив уже того кілька разів: „Тому що сї люде, зневажаючи нашу власть (королївську) і виломлюючи ся з юрисдикції своїх панів і з послушности своїй власти, під котрою живуть, а постановивши собі осібних судїв і старших, не хочуть ставити ся нї перед яким судом, тільки перед атаманами, яких собі установили, — то ми ту юрисдикцію їх касуємо, як противну загальному праву, а піддаємо їх під власть місцеву в їх пробутку” 14).

Король на жаданнє „чисто всеї річипосполитої”, що „одностайним голосом горячо домагала ся, аби ту своєволю карано і гамовано”, вислав лист до козаків: наказував, аби вони залишили свій замір іти на Волощину (про се власне принесено вість на сойм), розійшли ся й не чинили шкоди на волости, не зачіпали сусіднїх держав, инакше грозив оружною силою і карами „на маєтностях, жонах і дїтях їх'' 15). І не покладаючися на вплив сих наказів і погроз, визначено комісію, яка оружною рукою мала зробити лад з козачиною.

Дїйсно, в міру того як правительство польське залишало воєнні заходи свої в Москві, а нове правительство московське, орґанїзоване вповнї з вибором нового царя на поч. 1613 р., відновляло порядок і лад в державі та вигоняло з неї грабівничі банди, які волочили ся ще по ріжних московських краях (1613-5), — козачина, змобілїзована в небувалих ще розмірах і вибита з своєї колїї московською війною, вертала ся на Україну і страшенно заваджала тут шляхетському режімови, і з подвоєною силою вела зачіпки з полудневими „сусїдами” — турецькими землями і турецькими васалями. Вони, сї зачіпки не переривали ся, безперечно, весь сей час — з Турками, Волощиною, Татарами 16), але з перервою в московській війнї набирають небувалої сили. Сей час, роки 1613-1620, се героічна доба особливо морських походів козацьких на турецькі краї, й иньших зачіпок з Туреччиною й її васальними краями. Сї ж зачіпки незвичайно нервували польське правительство і суспільність. Польща почувала за собою власну вину — експедицію Потоцкого на Молдаву, вчинену з королївського наказу; розуміла, що Турки будуть і дальші зачіпки класти на рахунок польського правительства, не вважаючи на всї його відхрещування, і з страхом думала, що гнїв турецький колись може вилити ся в грізнім походї на Польщу, винищену московськими війнами, жовнїрськими конфедераціями, позбавлену війська і зовсїм на здатну до відправи.

Заразом не давала козачина дихати й шляхетському режімови на Українї. Мало ми знаємо з тих „незносних насильств”, але і того що знаємо можемо розуміти безмірне роздраженнє офіціальних панів українських земель. Сойм 1613 р. (лютневий) мусїв між иньшим зайняти ся справою м. Хмельника, попаленого Татарами і козаками (правдоподібно вийшла у них якась сварка з Струсем, старостою хмельницьким) 17). Зимою 1613/4 р. козаки, як оповідав Жолкєвский, „вийшовши великим військом з Запорожа на волости, почали злости і утиски чинити людям всякого стану по всїй Українї”, і шляхта воєводства Браславського через депутацію свою просила гетьмана Жолкєвского, аби визволив з тої біди 18). В осени 1614 р. чуємо, як „своєвільне козацтво, що мешкає на волости, декотрих рот не хотїло пустити на кватири”, визначені їм гетьманом, і Жолкєвский мусїв наказати жовнїрам уступати сим претенсіям — „оминати зачіпок, з яких могло б прийти до гнїву або якогось розлитя крови, і не давати до того причини, доки не вияснять ся результати переговорів з козаками комісії 19), і т. д.

І разом з сим ті небезпечні „зачіпки” з Турками, що грозили стягнути на Польщу страшний турецький похід.

Примітки

1) Рукоп. Публ. бібл. Пол. F IV 182, витяг у Жуковича I с. 132.

2) Жерела VIII ч. 97.

3) Рукоп. Публ. бібл. Пол. F. IV № 202 л. 200, 214, 216, пор Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 54.

4) Акти в Архиві Ю. З. Р. III. І ч. 49-53.

5) Ibid. c. 156-7.

6) Архивъ III. І с. 164.

7) Див. про се в т. V с. 336.

8) Архивъ III. І с. 169, пор. 175.

9) Войтїх Малчиньский, Януш Лїпский, Оршул і Петрашко Рекети, Василь Давидович, Блажей, Кштьян, Януш Тхоревский, Войтїх Бжезіньский і иньші їх товариші Серби (с. 157), Мігаль Сербин, Марко Сербин, Григорій Полїцкий, поручик „Раквиренц” Лїпский (с. 177).

10) С. 174.

11) Іb. с. 171-2; див. ще матеріали до гетьманства Сагайдачного Чтенія київські XV ч. 5.

12) Volum. legum III с. 16, постанова О swawoli ukrainney kozackiey

13) Жерела VIII ч. 98.

14) Volum. legum I c. 122.

15) Архивъ III. І ч. 55.

16) Див. вище с. 321-2, 327, 338. Жукович, не роспоряджуючи цїлим матеріалом, в своїм оглядї козачини (Сейм. борьба І с. 128-9) проводить ту гадку, що під час московских походів Запорозцї лишили Молдаву в спокою і взагалї їх зачіпки з Турками й Татарами ослабли.

17) Volum. legum III с. 92.

18) Pisma Źółkewskiego c. 509-10.

19) Ibid. c. 421.

КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ В РР. 1613-7 І КОМІСІЇ ПОЛЬСЬКІ: ПОХОДИ НА МОРЕ 1613 Р., ПОХІД НА ВОЛОЩИНУ 1614 Р., УЛЬТИМАТУМ ЖОЛКЄВСКОГО, ЗБОРИ ДО ВІЙНИ І ПЕРЕГОВОРИ, НЕЩАСЛИВИЙ ПОХІД НА МОРЕ 1614 Р.; ПОГРОМ СИНОПУ. ПЛЯН ТУРЕЦЬКОГО ПОХОДУ І ПАНЇКА В ПОЛЬЩІ. КРИМСЬКІ УСОБИЦЇ І ТАТАРСЬКІ НАПАДИ. ПОХІД АХМЕТ-БАШІ НА ДНЇПРО. КОМІСІЯ НА КОЗАКІВ 1614 Р., ПОСТАНОВИ КОМІСІЇ, ТАКТИКА КОЗАКІВ.

Першою причиною турецької небезпеки вважано ту необережну експедицію Потоцкого на Молдаву, що закінчила ся його погромом (лїто 1612). „Як Йов проклинав колись день свого народження, так я проклинаю той нещасливий день”, говорив Жолкєвський на соймі 1618 р. 1), представляючи історію тої турецької небезпеки, „Були й перед тим прикрости Туркам, але се була найбільша, яка була досї; бували щасливі походи королївські — а з того часу як з печи на голову впали ми: розсердили ся погани, розятрили ся, стратили поважаннє до нашого рицарства; впали ми як камінь в пекло й горимо”.

Зараз, за кільканадцять днїв по походї Потоцкого прийшов Мехмет ґерай, знищив Поділє. Жолкєвский зайнятий був переговорами з жовнїрською конфедерацією, ледво вибіг на зустріч, стримуючи татарський похід, а під Білою Церквою застукали Орду козаки, погромили й відібрали коло 5 тисяч невільників 2). Потім ще два рази того року повторили ся татарські наїзди, а Турки почали готовити ся до війни. Олїю в огонь підлили козаки, в 1613 р. два рази ходили на море і починили великі шкоди в землях царя турецького, як оповідає Жолкєвский 3). „Цїсар турецький вислав фльоту не малу — ґалєри і чайки, в порт очаківський, аби козаків в тім порті погромити, як будуть вертати ся, повоєвавши кілька міст в Криму — бо їм тудою дорога назад на Низ; але вийшло навпаки, бо натомість що мали їх громити Турки, самі вони придибали ночним дїлом необачних Турків” 4). Се зробило великий ефект і мало сильний розголос на Українї. Козаки поспішили потїшити короля реляцією про таку славну побіду. Але в правительственних і шляхетських кругах на зимовім соймі, де її обговорювано, звістка ся наробила великої трівоги. З ріжних боків, від ріжних кореспондентів приходили чутки, що турецьке правительство дуже роздражнене сими козацькими нападами й готуєть ся до походу на Польщу. В додатку прийшла на сойм також звістка, що козаки збирають ся до нового походу на Волощину. Король на жаданнє сойму вислав до козаків свого секретаря з згаданим уже листом, рішучо заказуючи того походу. Але він не зробив на козаків нїякого впливу і з початком 1614 р. вони рушили через Браславщину на Волощину, маючи з собою якогось претендента на волоське господарство і збираючи ся його на тім господарстві посадити. А з Туреччини приходили далї звістки про війну: що султан уже визначив в похід на Польщу намістника Румелїї Ахмет-башу 5). Жолкєвский невважаючи на незначні свої сили (жовнїрам ще не було заплачено, і їх бунт, конфедерація ще трівала) рішив ся пробувати стримати козаків оружною демонстрацією. Загрозив козакам, що піде на них з військом і стягаючи жовнїрські роти, як міг, рушив на них. Козаки рішили ся прийняти війну й відступили до Днїпра, а потім за Днїпро під Переяслав і тут стали ладити ся табором до війни. Та Жолкєвский не чув себе на силах іти на них туди й розпочати кампанїю справдї. Тому рішив перейти до переговорів: вислав до козацького війська двох своїх ротмистрів, взиваючи козаків, щоб вони не чинили шкод в державі, не зачіпали ся з сусїдами і ждали королївської комісії, яка мала дати нову конституцію козацькому війську. Козаки заявили, що будуть чекати, і Жолкєвский вернув ся з своїм військом 6). До комісії були визначені умисно найбільші пани з України: кн. Януш Острозький, кн. Януш Заславський і такі иньші 7), в надїї, що вони приведуть значнїйші полки з собою й тим скріплять слабі сили коронного гетьмана. Жолкєвский почав на всї способи алярмувати короля і всякі иньші інстанції, щоб як скорше комісія рушила ся й стримала козаків від дальших походів на Турка. Бо з Туреччини давали знати, що на св. Юрія вже визначено похід і наказано мобілїзацію турецьким військам з балканських країв. Тим часом маґнати визначені на комісію, не дуже радо приймали сю частинну мобілїзацію, визначену їм в формі тої комісії. Між иньшим на перешкодї стояла трибунальська сесія, де всї ті пани звичайно мусїли пильнувати своїх несчисленних процесів. Жолкєвский не міг добити ся, щоб трібунал відложив справи всїх участників комісії 8). А козаки зараз на початку весни вибрали ся знову походом на море. Похід не удав ся, бо напала буря, рознесла по морю чайки, багато війська потонуло, де яких занесло на турецькі береги, і там їх побито або забрано в неволю:

           А по Чорному морю супротивна хвиля вставає,

           судна козацькі на три части розбиває:

           одну часть взяло — в землю Агарську занесло,

           другу часть гірло Дунайське пожерло,

           а третя де ся має — в Чорному морю потопає 9)

Се нещастє анї трошки одначе не ослабило козацької енерґії. Лїтом козаки зібрали ся в новий похід, небувалої сміливости замислу, і з кінцем липня пустили ся просто на полуднє через Чорне море. Було їх коло двох тисяч, значить коло сорок чайок. Перепливши море навпростець під Трапезунт, почали пустошити тут побереже, засїяне богатими містами й селами, що жили тут безпечно, не маючи нї звідки страху, „бо нї від кого иньшого досї анї від козаків не було тут трівоги й небезпечности, від коли Турки опанували Малу Азію” 10). За провідників, як оповідає турецький сучасний історик Наіма, послужили їм втїкачі з Туреччини 11). „Напали на кріпость Синоп, положену на березї Анатолїйськім і з огляду на його роскішні околицї звісну під назвою ,міста коханків’; здобувши тутешнїй старинний замок, вирізали залогу, пограбували й спустошили доми мусульманські і під кінець спалили цїле місто так, що той прегарний і чудовий осїдок обернув ся в сумну пустиню”, оповідає тойже Наїма. При тім знищили турецький арсенал, попалили все що було там — всякі кораблї, ґалїони і ґалєри. Шкоду рахували на 40 мілїонів 12). І перше нїж встигли зібрати на них місцеву людність, козаки встигли забрати свою здобич на чайки й пустити ся назад. Султан, прочувши таку історію, впав в страшенний жаль і гнїв, казав був великого візіра Насух-башу повісити; насилу жінка, доньки і иньше жіноцтво випросило у султана, що йому дарував житє — тільки сильно будзиганом вибив — зараз про те пішла по всьому Царгороду поголоска. Візир оправдав ся, що він уже вислав військо і фльоту, аби козаків при поворотї знищити.

Баша Ахмет, що тим часом рушив був на Поднїпровє, рішив застукати козацьку фльоту при поворотї в очаківськім портї і вислав туди турецькі кораблї з Білгороду. З Царгороду були вислані туди теж кораблї під начальством Алї-баші. Але козаки завчасу дістали про се відомість і роздїлили ся на дві части. Одні пішли в обхід: висївши ся на схід від Днїпрового устя, задумали перетягнути свої човни на валках через суходол і обминути засїдку; але тут найшли на них Татари, і козаки потратили багато людей і здобичи. Иньші пішли перебоєм через Очаківський лиман; теж багато стратили здобичи, бо щоб облекшити чайки, самі своїми руками мусїли її кидати в лиман; стратили дещо й людей, але кінець кінцем таки продерли ся на Низ. Туркам в руки попало всього двадцять козаків і їх відіслано до Царгороду, аби було на кім зірвати серце: коли до султана прийшли люде з Трапезунтської околицї з плачем на своє нещастє, видано їм сих козацьких невільників, аби мали на кім помстити ся 13).

Про висланнє свого війська на Україну для приборкання козачини султан упередив короля приятельським листом. Він пригадав польські давнїйші відповіди в козацькій справі, що козачина не підвластна королеви, й він нїчого не має против того, щоб Туреччина чи Орда їх винищила; отже султан висилає тепер „трохи війська” на знищеннє її, запевняє, що сей похід не має нїякого ворожого характеру супроти Польщі, і просить тільки не пускати в її границї козаків, коли б вони хотїли туди від Турків ховатись 14). Невважаючи на дуже приятельський тон сього листу, а може власне через сей лагідний тон — польське правительство було страшенно занепокоєне сею перспективою турецького походу на Україну. Король поспішив вислати гонця до султана з запевненнєм, що він уже поручив Жолкєвскому з иншими найпервійшими сенаторами перейти цїлу Україну й вичистити її від козаків; що вже кілька козацьких куп погромлено і забрано ріжних головних провинників до Камінця, щоб там їх в присутности турецького посла покарати (!). З другого боку король виясняв султанови, що та територія, на якій турецьке військо збираєть ся шукати й ловити козаків — польська, отже ся експедиція не може обійти ся без нарушення польських границь, і треба її занехати 15).

Трівога в польських кругах була тим більша, що в оден час з Турками й Татари посунули на Поднїпровє, й се виглядало на скомбінований напад, хоч в дїйсности татарский наїзд стояв не так у звязку з турецьким походом, як викликаний був кримськими усобицями. Сї усобицї тягнули ся довго й відограли чималу ролю в козацьких справах, тому треба їх пояснити 16). Привідцями їх були брати Магомет і Шагін, сини Сеадат-ґерая, бічні члени ханської династії. Вони претендували на ханство, і старали ся добути йото то заходами та перекупствами на султанськім дворі, то оружною боротьбою против тих свояків, яким діставало ся ханство. Хан Селямет-ґерай (1608-1610), діставши ся на ханство, хотів їм зробити кінець; брати підняли повстаннє в Ордї, але були розбиті й мусїли забрати ся з Криму. По смерти Селямета силкували ся дістати у султана ханство, але се їм не удало ся і ханство дістав Джанібек. Тодї брати, засївши коло Білгорода, зібрали тут розбійничі банди і з ними ходили на сусїднї краї. Сї напади дуже докучали хану і він за позволеннєм султана вибрав ся походом на бунтівників і погромив їх під Білгородом. По тім Магомет удав ся до Царгорода, шукати Щастя на султанськім дворі; Шагін якийсь час зоставав ся ще на Українї і з звісним пограничником Босим, з Браславщини, укладав собі якісь пляни. Хан писав про се до Царгороду, і султан в вище згаданім листї жадав, щоб король зловив бунтівника й видав. Але хан на се не покладав ся й лїтом 1614 р. вибрав ся на Україну сам; погромив Босого, знайшов Шагіна і побив його невеличку банду. Шагін утїк до Добруджі й відти потім пішов в Персію, в службу до шаха, ворога султана. А Україна пережила лїто 1614 р. в великій тривозї, з дня на день чекаючи татарського нападу 17).

Королївські представлення не відвернули походу Ахмета-баші. Він пройшов до Білгороду й довідавши ся тут про козацький наїзд на Синоп, як сказано вислав, турецьку фльоту з Білгороду в Очаківський лиман, щоб козаків перехопити. Сам же, перейшовши Днїстер, потягнув тудиж суходолом. Від султана мав він порученнє побудувати замки на козацьких дорогах, щоб загородити їм приступ до турецьких країв. Такий оден замок зачав будувати на устю Богу при лиманї, а другий шість миль вище на Богу ж, при устю Чичаклею, де стояв колись городок Балаклей; на долїшнім Днїпрі мали бути відновлені колишнї замки — в Тегінцї, на правім боцї, і в Аслангородку — на лївім. Але се було вже в місяцї вереснї; зачинали ся вже осїннї непогоди, дощі, холоди, і роспочинати будову в таку пору серед безлюдних степів було пізно. Турецьке військо скоро занудило ся стояти „на пустім місцї”, серед нього почали ся нарікання, непорядки. Баша побачив, що мусить іти чим скорше на зимівку за Дунай.

Коли з Царгороду прийшли листи про прислані султанському правительству від короля запевнення, що козаки будуть приборкані польськими військами, Ахмет-баша рішив з тим вертати. Вислав листи до короля і до Жолкєвского, де писав, що від узятих в неволю козаків з синопської експедиції він довідав ся, що всї козацькі походи дїють ся з волї самого короля або можнїйших пограничних панів (знаємо вже сї козацькі запевнення, що всї свої походи на Турків і Татар вони чинять не инакше як для короля, в службі річипосполитій), і здобич, яку забирають козаки в турецьких землях, вони „дають монастиреви королївському і пограничним панам”. Довідавши ся про се, баша збирав ся вислати турецькі й татарські війська в границї Польщі, але султан спинив сей похід, і турецьке військо йде назад. Але польське правительство нехай доконче зробить з козаками кінець, бо більше вже нїякі оправдання не будуть прийняті, і Польщі не мине руїна і неволя з рук турецьких 18).

Сї похвалки звучали досить неприємно, але й без них сама прогулька турецького війська під самі українські волости була дуже грізним симптомом. На Українї бути тої гадки, що тільки запізненнє сьогорішнє, та мобілїзація коронного війська і комісарських полків на козаків, яку Жолкєвскій робив можливо демонстративно, відвернули сього року турецький похід на Україну, але на весну треба сподївати ся Турків на ново; з ріжних боків доходили вісти про воєнні заміри Турції. Україна пережила дуже трівожні хвилї — „трівога, страх був великий, декотрі хотїли тїкати з замків, як би їх не підбодрило розложеннє війська і надїя скорого ратунку”.

Правительство з огляду на турецьку небезпеку кинуло ся ще з лїта як скорше вислати на Україну свою комісію, визначену ще з весни на погамованнє української своєволї. Трибунали відложили справи участників комісії, й на день 10/X н. с. (30/IX с. с.) удало ся зібрати до Житомира бодай де кого з панів-комісарів: приїхав Януш Острозький, Януш Заславський, староста камінецький Калїновский, і Жолкєвский; головно постарав ся зібрати значні сили Острозький: показав себе і прислав „значний, правдивий княжий полк”, як рекомендував його Жолкєвский. Кінець кінцем не дала комісїя того що могла б дати, але все таке значно покріпила коронне військо. З маєтностей кн. Збаразьких немалим полком зібрала ся їх служба. Шляхта Браславського воєводства рушила в загальний похід під проводом старости в поміч війську. З иньших країв також багато прибувало шляхти, „чуючи небезпеку що висїла над їх головами” 19). Як ми знаємо, мобілїзація робила ся на два фронти: против козачини й против турецького війська заразом; але небезпека від Турків велїла не доводити по можности до конфлїкту з козаками. Козаків було оповіщено й вони прислали на тойже час своїх відпоручників. Вони заявили, що близших інструкцій для яких небудь постанов від війська не мають, але військо готове сповнити волю королївську. Комісари дали їм таку ординацію:

Військо козацьке буде по старому звичаю нести пограничну службу, против Татар і Турків, провідуючи вісти про неприятеля і боронячи переправ, за певну платню, а власне річно 10 тис. золотих і 700 поставів каразії, що мають їм рік річно присилати ся до Київа.

Старшого матимуть з руки королївської від гетьмана коронного.

Пробуватимуть на своїх звичайних місцях (себто на Низу), на волость не виходитимуть, вибриків і прикростей нїяких не чинитимуть.

Козацькі сїмї й ті козаки, що мешкають в маєтностях державних, духовних і приватних, не будуть претендувати на свою осібну юрисдикцію — нїколи небувалу і богатьма соймовими законами скасовану (!), а будуть послушні своїм панам або їх намістникам яко власти від Бога даній.

Монастир терехтемирівський зістаєть ся при них, але має служити тільки для спокійного промешкання старим, хорим, скалїченим, до смерти їх. Але зберати чи скликати козаків до купи не можна їм нї там нї в иньшім місцї, бо тим самим скасували б те наданнє.

Не повинні на сусїдні держави без волї короля і річипосполитої нападати, давнї трактати держави з ними нарушати, анї людей своєвільних до себе приймати 20).

Вислухавши сю інструкцію, козацькі делєґати сказали, що візьмуть її до товариства і обіцяють, що за пять тижнїв дасть воно на се відповідь. Ординація була того рода, що аби змусити козаків прийняти її серіозно і щиро, треба було б хиба погромити й розперіщити їх так як погромлено вісімнадцять лїт тому на Солоницї. На волость не виходити, в купи не збиратись, на сусїдні землї не ходити, панам дїдичам у всїм бути послушними — сеж було скасованнєм усїх прав, усього побуту й житя козацького. Але козаки, очевидно, вести до конфлїкту не хотїли і нїякого різкого протесту не заявляли, сподїваючи ся, що з того всього так само нїчого не вийде, як і з попереднїх соймових конституцій, що згадували ся в тім комісарськім рішенню. Комісари розложили коронне військо по правому боцї Днїпра від Київа до Черкас; Януш Острозький теж лишив своє військо разом з коронним, розложивши його в своїх староствах Білоцерківськім і Богуславськім. Зроблено се „для більшого постраху, аби козаки, бачучи, що річ серіозно трактуєть ся, були послушнїйші комісарським постановам, боячи ся якої небезпеки” 21).

По сїм комісія розїхала ся. Козаки ж вислали депутатів до короля з листом, на жаль досї нам незвіснім в повнім текстї, — але зміст його можна в головнім відгадати; козаки правдоподібно вказували на якісь неможливости сповнити комісарські рішення і просили їх не примушувати до них. Король і сойм одначе потвердили комісарську ухвалу й поручили козакам її тримати ся 22). Сойм одначе формальних рішень не міг постановити нїяких, бо був розірваний, так що його голос у сїй справі мав значіннє моральне більше. З тою відповідю козацьких делєґатів відіслано по закінченню сойму, вже в квітнї 1615 р.

Примітки

1) Pisma c. 302.

2) Рукоп. публич. бібліотеки Пол. Р.ІV № 202 л, 175.

3) Pisma c. 507.

4) Ibid. с. 508.

5) Pisma с. 508-10, Архивъ Ю. З Р. III. І ч. 55.

6) Pisma c. 510.

7) Ркп. Публ. бібл. Пол. F IV № 99 л. 4, 6, 16, 17 В комісїї потім взяли, очевидно, далеко не всї з тих визначених.

8) Жерела VIII ч. 102,105, Pisma c. 512-3, пор. 225, Ркп. №99 л. 19.

9) Дума про бурю на Чорному морю й Олексїя Поповича — Антонович і Драгоманов I с. 186.

10) Pisma Źółkiewskiego с. 513, Жерела VIII ч. 105 (лист Жолкєвского з 26/IX).

11) Collectanea z dziejopisów tureckich przez Sękowskiego, I c. 126.

12) Pisma c. 513.

13) Даю такий образ козацького повороту з під Синоду на підставі досить богатих джерел, які ми тепер маємо для історії сеї експедиції: Наіма в Collectanea-х Сенковского, як вище, і сучасні листи й реляції: Ахмета-баші до короля в Жерелах т. VIII ч. 101 (час трохи хибно означений: не перша половина 1614 р., а осїнь, кінець вересня або початок жовтня правдоподїбно) і до Жолкєвского ч. 106, реляції Жолкєвского -Pisma c. 302-3 і 513 і Жерела ч. 108 і лист там же ч. 105 (писаний ще перед поворотом козаків до дому). Турок Наіма знає про обхідний марш козаків, иньші джерела (Жолкєвский, Ахмет-баша) говорять тільки про засїдку зроблену під Очаковим. Але тим часом як турецькі джерела (особливо Наіма) говорять так, нїби то козаків погромлено зовсїм, Жолкєвский пише, рік пізнїйше, коли про се можна було зібрати всестороннї відомости (jako teraz odkryto), що з загального числа козаків коло 2000 — було убитих разом з покалїченими коло 200. Пізнїйше каже він, що 18 козацьких човнів прорвало ся через очаківську засїдку, „а иньші вискочивши берегом утїкали” (Pisma c. 303). Значить поворот їх зовсїм не був так плачевний. Той сам Ахмет-баша каже, що „декотрі з кількома кораблями чи човнами утїкли і в границї польські до Черкас, до Корсуня пішли” (ч. 101, пор. 106: сї два листи писані більше меньше в однім часї). Вертали козаки десь при кінцї вересня н. ст.; Жолкєвский, пишучи з України 26 вересня, трівожить ся, що про поворот козаків нїчого не чувати, „а вже їм давно час”.

14) Жерела VIII ч. 100 (лист писаний мабуть під лїто).

15) Жерела ч. 103, в тім же дусї писав канцлєр польський до великого візіра турецького ibid. 104.

16) Ширше про них у Смірнова Крымское ханство с. 472 і далї.

17) Реляція Жолкєвского Pisma c. 223-4.

18) Жерела ч. 101 і 105.

19) Pisma c. 516, 530, Жерела ч. 108.

20) Текст в Жерелах VIII ч. 107.

21) Жерела VIII ч. 108, Ркп. № 99 л. 35-8.

22) Архивъ Ю. З. Р. III. I ч. 58.

КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ В РР. 1613-7 І КОМІСІЇ ПОЛЬСЬКІ: ПОХІД ЖОЛКЄВСКОГО НА КОЗАКІВ 1617 Р., ЗМІНА НА ГЕТЬМАНСТВІ (Д. БАРАБАШ), КОЗАЦЬКА НЕПОКІРНІСТЬ, ПОХІД КОМІСАРІВ, САГАЙДАЧНИЙ ЗНОВ ГЕТЬМАНОМ, ПЕРЕГОВОРИ НАД ОЛЬШАНКОЮ, УХВАЛИ КОМІСІЇ, ПОТРЕБА В КОЗАКАХ І ЗДЕРЖЛИВІСТЬ ПОЛЯКІВ.

Позбувши ся Турків, Жолкєвский з тими силами, які мав в руках, хотїв заразом росправити ся і з козачиною. Вважав се доконче потрібним не тільки з огляду на Турків, що за перший козацький напад заповідали розірваннє згоди, і Жолкєвский не брав сього за пусті слова, — але і з становища самої річипосполитої. Як я вже сказав, був він в високій мірі роздражнений непослушністю козаків — що вони — to chłopstwo zbestwione, як він їх називав — відмовили помочи і служби в такий рішучий час, самі стягнувши турецьку небезпеку на державу, і взагалї вийшли з послушности — не хочуть служити державі, а тільки під покривкою служби нищать волость своїми поборами: замість іти в поміч, як їх накликав король і королевич, вони „під претекстом що йдуть до нас, Україну немилосердно обдерли, облупили (збераючи немов би припаси на війну), а потім назад пішли на Днїпро” 1). Потім Жолкєвский вислав до них свого післанця, повідомляючи, що з Турками вже прийшло до угоди — аби вони не пустошили України, а йшли на Днїпро, а до нього прислали б кількох поважних осіб, „аби з ними порозуміти ся про волю королївську”. Але й сього післанця козаки відправили „досить легковажно” — сказали, що до Жолкєвского не підуть: „коли того треба кому, то нехай до нас прийде або пришле”. Очевидно, пусті комісарські переговори попереднїх років, ставлячи козачинї неможливі жадання, домагаючи ся від неї обіцянок сповнювання сих жадань, а нїчого не роблячи, щоб добити ся того сповнювання на дїлї, і роздражнили козачину і відобрали у неї всяке поважаннє до сих комісарських церемонїй і до „маєстату річипосполитої”.

Але коли б на чолї козачини стояли ті самі „статочні люде”, що держали ся принціпу „дуріть, коли хочуть, аби їх дурили” (mundus vult decipi, ergo decipiatur, як формулує се клєрикально-католицький афорізм) і приймали всї попереднї інструкції комісій, пускаючи їх на довгий дріт проволоки, вони певно б і тепер не відмовили Жолкєвскому в його досить невиннім жаданню „розмовити ся” з козацькими делєґатами „про волю й. кор. милости”. Але в сїм роцї мусїло вийти якесь замішаннє в козацкій полїтицї. Загальний провід на хвилю вийшов з рук зручною керманича козацької полїтики, гетьмана Сагайдачного і опинив ся в руках репрезентанта козацького радикалїзму, вродї пізнїйшого Бородавки. Був ним Дмитро Богданович Барабаш, батько звісного „угодовця” часів Хмельницького, звісний нам на гетьманскім урядї з одного унїверсалу 7 марта 1617 р. 2). Тою переміною треба пояснити, що козаки так нетактовно відмовили помочи на Турків, і так різко відповіли на запросини Жолкєвского до переговорів.

Розгнїваний і заклопотаний, Жолкєвский рішив дати козакам почути на собі його силу. Він задумував захопити їх несподївано воєнним походом: „пустити поголоску, що військо йде до королевича й. м. і рушити з військом в київські краї, бо війську таки найблизша дорога на Київ або близько поуз Київ”, і як би козаки не прийняли вимог комісії — ударити нагло на козачину. Для того ще перед кінцем переговорів з Іскандер-башею просив він короля прислати поручення комісарам і „суворі мандати до тих самих лотрів і до українських міст, особливо поднїпрянских: аби нїхто не смів посилати на Низ живности і припасів під страхом найтяжших кар — смерти, конфіскації майна; бо як тепер нїчого не буде зроблено, то потім наново зберати військо і вести його через цїлу державу — було б то і довго і трудно, а тим часом сї лотри і нашу умову з Турками розібють і будучи в такій масї бо зна як багато злого зможуть зробити” 3).

Такоїж гадки про потребу приборкання козачини був і король. Тим більше, що з огляду на московську війну важно було запевнити собі козацьку службу і послушність; нї король нї Жолкєвский не могли бути так наівні, аби думати, що без козаків можна буде обійти ся в тій війнї, особливо при тих скромних кредитах, які були удїлені соймом на сю війну. Унїверсал на комісію з козаками був виданий королем ще в липнї; прихід турецького війська не дав тій комісії дійти кінця, та й з визначених до того панів майже нїхто до тої комісії не брав ся; тому видано новий унїверсал 15/IХ н. с. і сї королївські поручення комісарам і мандати до козаків прийшли саме на час, зараз потім як Іскандер-баша ладив ся до дому, і Жолкєвский став збирати ся до походу на козаків, хоч здоровє його вимагало спочинку по довгій кампанії. „Скільки сил стане, буду старати ся приборкати своєволю, бо навіть як би не треба було оглядати ся на Турка, вона й сама по собі страшна річипосполитій”, писав він королю. „Назбирало ся того гультяйства так, що трудно дістати хлопа-наємника: все що живе йде до тої наволочи на своєвільство. Правда не такі — то й сили у мене, але прийдеть ся рискнути, як би не обернула ся фортуна річипосполитої”. Не покладаючи ся на свої сили, не дуже значні, Жолкєвсвий задумував „більше доходити розумом нїж силою”, инакше сказати інтриґою і хитрістю, як і під час кампанїї 1596 р. „Я вже кинув між них деякі насїння незгоди: старші не в згодї з черню, бо старші радо б инакший завели порядок, а в такім замішанню порядку не може бути, бо заглушають людським криком і гуком” 4). Може бути, Жолкєвский знаючи про внутрішню боротьбу між партиєю „старших”, на чолї якої стояв очевидно Сагайдачний, і „своєвільцїв” Барабаша, вийшов в потайнї переговори з „старшими” і рахував, що вони його підтримають в дальших переговорах. І справдї, як побачимо ще, під час переговорів, в звязку з оружною демонстрацією Жолкєвского, змінила ся ситуація в козачинї, й наверх вийшов знову Сагайдачний з старшими та дав привід до порозуміння з правительством — то значить дав ще раз згоду на польські вимоги, аби оминути конфлїкт, так само як давав уже кілька разів і так само не надаючи тому всьому значіння сим разом як і попереднїми.

В останнїх днях вересня н. ст. Жолкєвский, скінчивши справу з Турками, попасав кілька день в своїй державі в Бару, (Барське староство належало до нього), і звідси вислав листи до козаків, наказуючи їм прислати своїх делєґатїв для переговорів до Паволочи, як торік, а кілька день пізнїйше рушив туди сам, чотирма полками. Але замість делєґації на зустріч їм рушило цїле козацьке військо; „старші” стримували козаків, але ті таки йшли і відгрожували ся на Жолкєвского. Та Жолкєвский мав досить значні сили і не хотїв дати себе стероризувати. Крім властивого війська прийшли значні полки комісарів: кн. Януша Острозького, кн. Збаражського, воєводи руського і старости чигиринського Даниловича (сей прийшов особисто). Покладав ся Жолкєвский на київську шляхту, що тодї саме була скликана „на оказ” (okazowanie, воєнна контроля), власне сюди — між Паволоч і Трилїси, може власне з огляду на козаків. Покладаючи ся не так може на сї сили, як на психольоґічний вплив свого походу, Жолкєвский в серединї жовтня н. с. рушив з своїм війском з під Паволочи під Білу Церкву, на стрічу козацькому війську, а заразом, як каже, написав до них „дуже гладкий і людяний лист”, хотячи їх привести до слушних способів слушними намовами” 5). Але в відповідь на се козаки „написали лист гордий і надутий, вважаючи за кривду собі, що (Жолкєвский) пішов з Паволочи під Білу Церкву, і даючи знати, що поступають до його” 6). Се була погроза війною, і Жолкєвский уважав неможливим від неї ухилити ся. З під Білої Церкви він рушив у низ Росею, тим часом як козацьке військо ішло над Рось з полудня, чи може вже й було над нею. Ся рішучість Жолкєвского, за котрим потягнула також і київська шляхта з під Паволочи, зробила певне вражіннє. З другого боку мусїли вплинути також намови „старших”, партиї Сагайдачного, що мусїв виясняти некористні перспективи такого гострого конфлїкту з правительством і вигоди полїтики угодової, опортунїстичної. Його партия і полїтика компромісу взяла гору. До польського табору, що стояв на ур. Суха Ольманка (недалеко теперішньої Таращі) прибули делєґати козацькі з табору козацького, що стояв також на Роси, в місцї близше незвіснім, і завязали переговори. „Козаки, особливо старші, заявили, що вони не хочуть воювати з гетьманом коронним, тодї й иньшим серце упало, і розпочали переговори” 7), ляконїчно оповідає в своїм соймовім справозданню Жолкєвский. На жаль не поясняє, на скілько в сїй, змінї відбили ся ті semina discordiarum, які він старав ся серед козачини посїяти. Гетьманська булава опинила ся наново в руках Сагайдачного і він повів справу методом попереднїх комісій.

Проєкт ухвали комісари виладили ще перед походом під Білу Церкву в Житомирі, на зїздї київської шляхти. З довгої низки визначених до комісії панів особисто ставили ся тільки Данилович, Станислав Конєцпольский (будучий гетьман) та свояк гетмана Ян Жолкєвский. З гетьманом разом вони зладили на підставі комісарської постанови 1614 р. нову декляраціго, в тім же дусї, але ще більше загострену. Число „запорозьких козаків” зводило ся на одну тисячу, всї иньші мали стратити зараз титул козаків і всякі претенсії до своєї козацької юрисдикції; на всїх непослушних і своєвільників ухвалено кари смерти; заборонено пускати на Низ всякий припас без відомости воєводи київського і старости черкаського 8). Потім, коли в польський табор на Старій Ольшанцї (як оповідає деклярація комісарів) явили ся перед комісарів козацькі делєґати й заявили, що не мають заміру противити ся волї короля й готові умовити ся з комісарами що до дальших порядків, з польської сторони були делєґовані парляментери, які виїхали для переговорів в козацький табор і предложили козакам проєкт, вироблений в Житомирі. Він був одначе настільки неможливий і нереальний, що комісари не вважали можливим на нїм наставати: обмежити козацьке військо тисячею людей було таким абсурдом, що сами комісари мусїли се признати: для оборони погранича, порученої козакам, „треба більшої купи людей”. Иньші справи — що до розміру річної плати козацькому війську і потвердження за козаками їх вільностей, „старинним козаками стародавно наданих попереднїми королями”, козаки відложили до найблизшого сойму: козаки мали вислати на сойм своїх делєґатів до короля, і комісари з свого боку обіцяли підтримати сї козацькі прошення. І так прийнято постанову, в формі двох деклярацій (комісарської й козацької), в дечім між собою відмінних.

Число козацького війська не означало ся, але військо мало виключити зпоміж себе ріжну збиранину, яка поналазила в останнїх лїтах до козацтва: „ремісників, купцїв, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафанників, балакезїв, різників, кравцїв і иньших неприкаянних від себе відогнати і виключити з реєстрів („виписати”), а також і тих всїх новоприбувших міщан, які в двох останнїх роках, виломавши ся з урядової юрисдикції, пристали до нашого війська — аби вже більше козаками не називали ся, і на будуще без волї короля й. м. і п. гетьмана коронного таких до війська приймати не будемо” 9). Плата лишала ся в тім розмірі, який ухвалила комісія 1614 р., але козаки, як сказано, полишили сю справу до порішення соймови. При виплатї сеї платнї комісари проєктували перевести „виписку виключених і зложити реєстр війська, аби тільки певне число зоставало ся”; але козацька деклярація проминула се мовчки.

Другій пункт з тих, що звернув на себе увагу при переговорах — се справа „старшого”. Житомирський проєкт, як і ухвала 1614 р., говорив просто тільки, що старший їх має бути „з королївської руки” 10). Козаки хотїли виразного зазначення, що сей старший має бути не іменований правительством, а вибраний військом і тільки затверджений урядом. Особливо виразно се зазначено в декларації козацькій, тим часом як декларація комісарська не висловляєть ся так докладно, може бути що й навмисно, так що в її стилїзації можна розуміти старшого іменованого, а не вибраного 11).

Инші справи полишено, як в давнїйших постановах: козаки будуть пробувати на своїх звичайних місцях, не виходячи на волость; не будуть зачіпати ся з сусїднїми державами, і т. д. 12).

Козацьку деклярацію підписали як старшини козацькі: Петро Кунашевич на той час війська й. к. м. запорозького гетьман рукою своєю, Богдан Балика, Харлик Свиридович, Іван Мамаєвич асавул війська й. к. м. запорозького, Лаврентий Пашковський писар війська й. к. м. запорозького, Станїслав Костжевский, Ян Міровский. Деклярація писана по польськи — але ми маємо її тільки в копії.

Сойм, на котрий мала вислати своїх делєґатів козачина для порішення тих ріжних питань, мав зібрати ся під весну 1618 р. Таким чином кілька місяцїв мали потягнути ся відносини statu quo. Але сим соймом безпечно козаки не мали причини журити ся, як і постановами комісії, з огляду на обставини, в яких сї постанови укладали ся. Тодї як вели ся переговори над Росю, королевич Володислав ішов з невеличким військом під Смоленськ, щоб своєю появою підогріти кандидатуру свою на московський трон, поки надтягнуть сильнїйші війська. Конфедерація незаплаченого війська затримала його на зиму в Вязмі, і супроти браку засобів і слабких надїй на соймові кредити роблять ся всякі заходи коло того, щоб притягнути до участи в московській кампанїї в можливо більших розмірах козацьке військо, як одиноку силу, яка могла бути зараз, моментально змобілїзована, щоб витягнути кампанїю і королевича з того багна, в якім так сумно він застряг 13). Сим також, між иньшим поясняєть ся та вирозумілість, яку показав до козацьких ґрімас, їх „річей і фантазій” старий їх ворог Жолкєвский, відповідаючи „гладко і людяно” на їх „горді й надуті листи” й усякими способами пильнуючи обійти конфлїкт. Так само обережно ставив ся супроти козаків і сойм. Не хотячи уступити нї в чім серіознім, „искупував время”. Не маємо звісток, чи посилали козаки своїх делєґатів у тих справах, які відложили до рішення сойму, чи сойм мав перед собою тільки акти комісії, предложені Жолкєвским. Але се властиво не зміняє річи. Не хотїли зразити козаків, з якими саме тодї вели ся переговори про похід у Московщину, а з другого боку — не хотїли зробити скільки небуть серіозних уступок козачинї; тому пущено справу в нову проволоку. Соймова ухвала „про низових козаків”, повторивши стереотипові жалї на „козацьку своєволю” і шкоди, які терпить від них українська шляхта і польська полїтика загранична, рішила, що для доведення козацької справи до кінця має бути вислана нова комісія, і вона разом з гетьманом має порішити все — ті спірні питання, які з попередньої комісії пішли до сойму 14). Був се очевидний викрут, бо справа була вияснена осїннїми переговорами аж занадто добре, і сойм найлїпше міг оцїнити, як далеко можна було піти в уступках козацьким бажанням. Але в даний момент він не вважав можливим висловити своїх гадок відкрито, по попереднїй науцї, яку дали козаки своєю абстіненцією під час останньої турецької кампанїї. Правительству ж, королю і його повірникам доконче хотїло ся притягнути козачину до московської війни. Сойм, дуже неприхильний московським плянам короля, дав рік часу на полагодженнє відносин з Москвою і майже нїяких коштів до провадження війни (тільки оден звичайний побор). Отже треба було хапати ся, щоб попробувати ще вирвати у фортуни щось, і вся надїя була на козачину.

Кінчила ся постанова погрозами на козаків, як би вони знову ходили на море або иньшим способом зачіпали ся з сусїднїми державами. Але крім погроз ухвалив сим разом сойм і дещо більш реальне: постановлено добити ся від козаків, щоб попалили свої човни, в яких вони ходили на море, а за се виплатити їм відшкодовання 6000 золотих 15). Гроші сї навіть були виплачені коронним підскарбієм. Чи дійшли до рук козаків, се не знаю — може. Але призначена козакам річна платня — дарма що така убога — і сим разом виплачена не була, і сим одним козаки могли вважати себе морально розвязаними з усїх обовязків і обмежень вложених на них останньою комісією — так само як і попереднїми.

Примітки

1) Pisma c. 215.

2) Унїверсал сей звісний з пізнїйшої копії, кінця XVII в., і виданий з неї в Кіев. Старинї 1883 кн. V с. 145. В стилїзації його деякі річи здають ся минї підозрілими, вони може бути й поправлені. Але думаю, що через се нема причин вважати непевним імя гетьмана і дату документа — вони мабуть походять з автентичного прототипу.

3) Pisma c. 276 (лист з Яруги, 16/IX).

4) Pisma c. 285.

5) Унїверсал Жолкєвского до київської шляхти з Білої Церкви, 23/X н. с. — Матеріали до гетм. Сагайдачного ч. 16.

6) Napisali do mnie list hardy i nadęty, biorąc sobie za krzywdę, żem się z Pawołoczy ruszył ku Białey Cerkwie, a daiąc mi znac, że ku mnie pomykała.

7) Pisma c. 285, 288, 311.

8) Pisma c. 313-5.

9) В деклярації комісарській говорило ся про новоприбувших в останнїх трох роках, в деклярації — тільки двох, і при тім докладнїйше означено, що се міщане; се мабуть також обмежало і зменьшувало число тих, що мали бути виключені з війска.

10) Z ramienia jego kr mci.

11) В деклярації козацькій: a starszego z ramienia jego krol. mci, pana naszego mciwego i pana hetmana koronnego teraz i na potym bę dącego, któryby z wojska naszego godny i do tego sposobny przez nas samych [a od] nikogo inszego obrany, a przez jegomci pana hetmana koronnego potwierdzony był (слова в ломаних скобках додав я по констексту — в друкованім текстї їх бракує). В деклярації комісарській : deklarawoli (козаки), że starszego z ramienia jego król. mci pana naszego i od hetmana koronnego danego, jako niegdy bywał Oryszowski i insi, radzi przy sobie mieć chcą, któryby z wojska ich sposobny być mial obrany. Стилїзація козацької деклярації звучить як свідома поправка неясного тексту комісарської деклярації.

12) Pisma żółkiewskiego: c. 311-5 житомирський проєкт, с. 515-8 деклярація комісарів з датою 28/Х; с. 318-322 деклярація козацька, з датою 30/X. Деклярація комісарів також в Архиві Ю. З. Р. III. І ч. 41.

13) Бракувало не тільки грошей, але і матеріалу на військо, як пише Жолкєвский: Аlес у о ludzi służebnych nie tak lacno, lubo by to y pieniądze byli: wygynęło ich niemało przez te wołoskie niepotrzebne woyny, potracili konie y rystunki: patricii zas opuscili slużbę oyczyzny; ubodzy chocby chcieli, sposobu y dostatku nie maią.

14) Volum legum. II c. c. 157.

15) Pisma c. 314.

КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ В РР. 1613-7 І КОМІСІЇ ПОЛЬСЬКІ: КОЗАЦЬКИЙ ПОХІД НА ЦАРГОРОД 1615 Р., НЕВДАЛИЙ ПОХІД АЛЇ-БАШІ НА КОЗАКІВ, ПОГРОМ КАФИ 1616 Р. І ПОХІД НА ТРАПЕЗУНТ. ПЕРЕГОВОРИ ЖОЛКЄВСКОГО З КОЗАКАМИ ПІД ПАВОЛОЧЮ, ПОХІД ІСКАНДЕР-БАШІ НА УКРАЇНУ І ПОЛЬСЬКО-ТУРЕЦЬКА УМОВА ПІД БУШЕЮ-ЯРУГОЮ.

Сї пересилки й переговори були єдиним наслїдком комісії 1614 р. Козаки, в делїкатнїй формі, через своїх післанцїв зазначили неможливість подиктованих їм умов. Правительство не вважало можливим загостряти відносини з козачиною з огляду на перспективу війни з Турками й Татарами. Ще з осени приходили вісти, що хан ладить ся до походу на Україну, так само з Царгороду були трівожні вісти. Війна висїла в повітрі; турецькі говорення про те, що їх військо буде згоняти козаків, вважали тільки покривкою для окупації України, і на козаків в Польщі дивили ся як на головне забороло против сих плянів: як би Туркам козаків удало ся знищити, то тодї б безпечно Україну забрали 1). На випадок війни з Турками — що здавала ся неминучою — козаки були теж майже одинокою воєнною силою, якою правительство польське могло роспоряджати, бо з конфедерацією війска справа була ще й досї не закінчена, а до дна вичерпаний скарб і брак кредитів (сойм на поч. 1615 р. розійшов ся не ухваливши нїчого) не позволяли й думати про орґанїзацію якогось нового війська. В роспорядженню Жолкєвского в 1615 р. було всього 300 жовнїрів! Сподївання козаків, що з комісарських ухвал не вийде нїчого, вповнї оправдали ся, і козаки не вважали на їх зовсїм.

Уже під час сойму, на поч. 1615 р. прийшли звістки, що якісь своєвільні козаки з полковниками Челядкою і Коробкою війшли в границї в. кн. Литовського, збераючи контрібуції й чинячи всякі насильства. Сойм рішив видати до них унїверсал, а коли б вони не послухали ся, гетьман мав іти з військом — котрого не було 2).

На весну зараз козаки вибрали ся великим походом, на 80 човнах, не більше не меньше як на самі околицї Царгорода. Вийшли на берег під Царгородом між Мізевною і Архіокою, царгородськими портами, й спалили їх; султан бувши на ловах сам бачив з свого покою дим від того козацького огню. Страшенно розярений, казав він своїй фльотї прогнати козаків. Козаки, вважаючи себе безпечними, спокійно грабували околицї, свільки хотїли, потім забрали здобич і пішли назад. Турецька фльота догонила їх аж против устя Дунаю. Козаки не побояли ся, кинули ся на турецькі ґалєри, на абордаж, і погромили Турків. Самого адмірала турецького взяли в неволю раненого; давав він за себе 30 тисяч окупу, але умер, не вийшовши на свободу. Иньші Турки кинули ся тїкати. Козаки забрали кілька ґалєр турецьких і привівши їх під Очаків, на глум спалили на очах очаківської залоги 3). Потім великим військом напали на околицї Очакова, зайняли стада, штурмовали замок 4).

В правительственних кругах польських рішено було вирядити нову комісію на козаків, але потім роздумали ся: король в листї до головного з комісарів, Ян. Острозького, поясняє, що козаків під теперішнїй час не треба дражнити, тому з комісією нема що зачинати: він просив Острозького замість комісії обернути своє військо против московських наїздів на сїверській границї. Правдоподібно, тудиж правительство хотїло обернути й козаків. Натомість прийшли вісти про козацький похід на Царгород. На нарадї сенату рішено вислати таки ту комісію на козаків, додавши ще нових комісарів. В трибуналах спинено („лїмітовано”) справи комісарів, щоб дати їм спромогу вибрати ся в комісію 5). Але вони не вибрали ся, бо прийшла нова гроза, яка змусила їх пильнувати свого житя і добра. Розгнїваний козацькою відвагою султан носив ся з плянами пімсти і репресій. Насамперед послав Орду. Під осїнь того року (1615) впала вона на Поділє, звідти на Волинь. Гетьман Жолкєвский не мав з чим рушити против неї. Король росписав унїверсали до шляхти, але нїхто не рушив ся. Орда пройшла Поділє, „по локіть миючи руки в нашій крови, пустошачи все огнем і огнем, а нїде і на очі не побачивши піднесеної против неї зброї”, як не без дотепу описувала се королївська пропозиція на сойм 1616 р. 6). А хан вислав по сїй прогульцї глузливий лист до короля, хвалячи ся, що в сїм походї знищено 200 міст і иньших осад, а кождому Татаринови дістало ся по сїм, по вісїм, по десять невільників, а числа худоби нїхто не знає окрім самого Господа Бога. „Воювати держави — то спадщина, переказана нам батьками, а вам де брати ся до войовання? то не ваше дїло; хто хоче наїзжати і воювати — так треба воювати”, глумив ся кримський розбійник, представляючи свій наїзд відповідю на той козацький напад на Очаків. „Не знаємо, чи то було за вашою відомістю, чи за радою і справою кн. Януша (Острозького), але знайте, що ми доходили до самого Камінця, і на будуще, що зможемо за божою помічю, не занехаємо того вчинити, а ви но вдячно приймайте” 7).

Король мовчки мусїв прийняти сю нечувану наругу над річеюпосполитою, її державним значіннєм — і культурною місією в українських землях. Мусїв мовчки дивити ся на відновленнє, заходом нового румелїйського намістника, городків на Днїпрі — Аслангородка і Тягинки, вчинене того року 8), і ще вислухувати від турецьких послів жадання, аби прислав поживу для турецького війська, що мало будувати сї замки на козаків, і приготовив для нього будівляні припаси 9). Хоч то добре було, що якісь перешкоди перебили турецький похід на Україну, що був призначений на сей рік. Але в осени знову „як олїй на огонь” — казав Жолкєвский на соймі: вибрали ся в Волощину вигоняти Томшу й садити на господарстві молодшого Єреміїєного сина Олександра українські маґнати разом з козаками: кн. Михайло Вишневецький і кн. Самійло Корецький. Польське правительство, недавно перед тим віддавши Томші Хотин, щоб його прихилити до себе, і тепер поспішало вислати йому запевнення, що ся експедиція зроблена без волї й відомости короля. Але в кождім разї в рахунок турецьких образ прийшла ще одна нова позиція.

На щастє війна з Персією стримала трохи розмах турецького гнїву. Вислано тільки турецьку фльоту на козаків під проводом Алї-баші, на початку 1616 р., а кілька місяцїв пізнїйше десятитисячне військо під начальством Іскандер-баші в Волощину, в поміч Томші на наїздників польських. Від польського правительства зажадано виведення своєвольників з Волощини і видачі їх партизанів — волоських бояр 10).

Морська експедиція на козаків випала одначе жалїсно знову, як і першим разом. Алї-баша поплив до Днїпрового лиману, але козаки не убояли ся, вийшли на зустріч і вдаривши на турецьку фльоту, знищили її до решти. Взяли кільканадцять ґалєр і до сотнї човнів. Алї-баша ледво утїк сам 11). Потім козаки обернули ся на кримське побереже, повоєвали його, здобули і спалили Кафу, забравши й пустивши на свободу масу невільника. Се було голосне дїло, прославлене в похвальних нагробних віршах Петру Сагайдачному — завдяки їм знаємо і се, хто був гетьманом козацьким в сїм часї (про особи гетьманів не маємо певних звісток від самого 1610 р.):

           За своєго гетманства взялъ въ Турцехъ мЂсто Кафу,

           ажъ и самъ цесаръ турскій былъ въ великимъ страху,

           бо му чотырнадцать тысячъ тамъ люду збилъ;

           каторги єдины палилъ, другіи потопилъ;

           много тогды зъ неволЂ христіанъ свободилъ,

           за што то Богъ зъ воинствомъ єго благословилъ 12).

В Царгородї настало страшенне замішаннє. Позбирали козаків, які були в неволї, покликали їх перед воєнну раду й питали ся, якими б способами можна на будуще тому запобігти і виперти козаків з їх осель. Не знати, що там мали говорити ті експерти-невільники, але казали, що на радї потім уложено страшні пляни (сповнені багато десятків лїт пізнїйше, і то по части тільки, тай дуже ефемерно): рішено осадити Турками Волоську землю, взяти Камінець і дальші землї на схід по Київ, поставити турецькі залоги на Днїпрі. До польського правительства вислано жаданнє, щоб відступило Туреччинї пограничні замки Поднїпровя: Черкаси, Канїв, Білу Церкву 13).

Певне вдоволеннє натомість дав турецькому правительству похід Іскандер-баші на Волощину. Він без труду погромив наїздників (Вишневецький умер від хороби, Корецький полишений був польськими вояками, бо не заплачено їм грошей, а Жолкєвский, як кажуть, з свого боку наставав на них, щоб кинули Корецького, аби не компромітувати Польщу перед Портою). Корецького з иньшими шляхтичами взято в неволю й відіслано до Царгороду; Томшу посаджено наново на господарстві. В Польщі зі страхом чекали з Волощини турецького походу на Поділє. Жолкєвский постарав ся знову демонструвати свою оружну готовість на волоськім пограничу — кинув ся туди з своїми невеликими силами, мобілїзував місцеву шляхту і маґнатів, і як думали, тим заімпонував справдї й стримав турецький похід з Молдави на Поділє 14). Татар, висланих на Покутє, удало ся також погромити. В результатї кампанїя польсько-турецька закінчила ся переговорами під Хотином, з захованнєм „гідности річипосполитої” 15).

Козаки одначе попсували слїдом се ледве склеєне помиреннє. В осени тогож (1616) року вони вибрали ся новим походом за море, на малоазійське побереже, і сим разом похід їм удав ся ще ефектовнїйше нїж попереднїй, хоч всього було їх не більше в походї як 2000. Вони вибрали ся під Самсун, але вітри занесли їх чайки до Мінер. Вони вийшли на берег і берегом пройшли до Трапезунту, здобули його й пограбили. Ударила на них турецька фльота під проводом Цікалї-баші, ґенуезького адмірала, зложена з 6 великих ґалєр і богатьох меньших кораблїв, але козаки погромили його й потопили три ґалєри. По сїм погромі довідали ся, що султан вислав під Очаків фльоту під начальством Ібрагім-баші, щоб заступити їм дорогу. Тодї вони ударили на Босфор, наробили тут спустошень, а потім, обминаючи Очаків, пройшли в Азовське море і відти — мабуть через ріку Молочну і Конку — пройшли собі човнами на Днїпро й подали ся на Україну. Ібрагім же баша, щоб вийти з такої дурної ситуації, пройшов Днїпром на пусту Сїч. Була то десь пізня осїнь уже; козаки, які не пішли на море, вийшли „на волость”. Стояла тільки маленька залога, кілька сот козаків; вона уступила ся перед турецьким військом, і баша міг потріумфувати над порожнїм гнїздом ненависного ворога. Взяв кілька малих козацьких гармат і кільканадцять човнів і з сими трофеями фіктивного тріумфу подав ся до Царгороду — потїшити султана сею „мальованою” побідою 16).

Ся казкова авантура козацька набере ще особливої піканції, коли завважимо, що вона правдоподібно відбула ся як раз, коли правительство польське вело переговори з козацькою старшиною про погамованнє українського своєвільства. Король листом з 17/IX н. с. поручав Жолкєвскому, упоравши ся з Турками, разом з иньшими комісарами розпочати знову заходи, „аби українське своєвільство, що нас сварить з поганами, було поскромлене і приведене до якогось порядку і послушности”. Сим разом король одначе й сам уже не мав нїяких ілюзій і додає: „коли й сим разом не удасть ся осягнути нїчого позитивного, то принаймнї піде той слух між поганство, що старань нам не бракує” 17). Було отже се більше демонстрацією про око, ut aliquid fecisse videatur. Крім турецьких справ міг бути й иньший мотив. Сойм 1616 р. дав нарештї дозвіл на відновленнє московського експеріменту: позволив кор. Володиславу орґанїзувати експедицію в Московщину, щоб доходити своїх прав на московську корону. Уставляючи порядок козацької служби, треба було заразом заручити ся їх участю в московській експедиції. Але з сього нїчого не вийшло.

Жолкєвский, покінчивши переговори з Іскандер-башею, пройшов під Паволоч, де стояло якесь козацьке військо, і тут знову поновили ся переговори: дано знову інструкцію козакам що до порядку і служби і поручено не чинити нїяких зачіпок з Турками 18). Козаки, очевидно, обіцяли дати на се відповідь. Правительство сим разом, видно, само не надавало сим переговорам нїякого значіння. Рішено було вислати нову комісію, з більш імпозантним воєнним арґументом, на день 1 марта 1617 р. до Київа і про се оповіщено з кінцем року козаків і всї українські уряди й міста: щоб козаки нїяких приготовань до нового морського походу на весну не чинили, нїяких зачіпок з Турками не допускали, і щоб до них з міст і місточок з України не пускали нїяких припасів і запасів до такої експедиції 19).

Очевидно, до правительственних кругів дійшли чутки, що на весну ладить ся новий похід на море. І він дїйсно справдив ся, а королївські унїверсали не зробили на козацькі пляни нїякого впливу. Замість ставити ся до Київа, на комісію, козаки лагодили ся до походу на море, і пішли коло середопостя 20). Подробиць не знаємо. Ще перед тим зявила ся на Українї Орда, під проводом калґи, і впала на Волинь. Виступити против неї не було з чим. Жолкєвский мав тільки 700 вояків. Козацьке військо попробувало заступити Ордї дорогу, але сили його були слабі й не могли устояти 21). Слїдом прийшла вість, що на Україну суне турецке військо, під проводом Алїмазор-баші — нищити козацькі осади й замки; воєвода семигородський, господар молдавський і мунтянский мали прислати помічні полки. По відомостям, зібраним Жолкєвским, було турецького війська 30 тис., 12 тис. семигородського, коло тогож числа волоського і більше 20 тис. Татар. Замість комісії на козаків треба було думати про мобілїзацію на Турків. Королевич Володислав дістав наказ обернути на полудневі границї зібране ним військо; місцеву шляхту завізвали в похід; українські маґнати прислали хто що мав. Але козаки ухилили ся; мотивів не знаємо — може невдоволені були тим як трактовано їх на тих комісарских зїздах і хотїли змусити правительство до инакших відносин. „Хоч було до них писаннє і наказ вашої кор. мил. і королевича й. м., і я їм то багато разів пригадував, щоб схотїли прислати поміч війську вашої кор. мил., коли самі того пива наварили, — але вони не схотїли того зробити, й не зробили, тільки там на Українї грабують і людей мучать своїми вимаганнями, — ще й удають, нїби я їм то казав”, з великим роздражненнєм скаржив ся на них Жолкєвский 22). Королевичу Жолкєвский писав, що козаки пустили поголоску, нїби Жолкєвский стягнув королевича на Україну на згубу козаків: аби на них ударити й знищити, й для того не хочуть іти — жадають від Жолкєвского закладнїв. Жолкєвский писав до підвоєводи київського, щоб він зібрав київских міщан, обовязаних до військової служби, і ріжних охочих людей та виступивши на татарський шлях під Ягнятин, там злучив ся з козаками 23). Але сей маневр і посередництво підвоєводи нї до чого не привело, очевидно, і козаків таки не удало ся притягнути до участи в кампанїї.

Все таки й без козаків Жолкєвскому удало ся стягнути досить значні сили й осягнути ще раз свою мету: демонстрацією воєнних сил Польщі стримати турецьке військо від переходу польської границї. Ставши над Днїстром, против турецького табора, він змусив Іскандер-башу спинити ся й розпочати переговори. Жолкєвскому навіть докоряли, що він, маючи такі значні сили, не дав сам битви Туркам; але се було забагато, і Жолкєвский зовсїм справедливо вказував, що се було б занадто великим риском, бо на випадок програної битви він віддав би в руки турецького війська річпосполиту зовсїм безборонну. Тому всї заходи Турків спровокувати його до походк лишили ся без успіху; Жолкєвский не вважав можливим віддїлити щось з свого війська, бо зараз би ослабив свою позицію против турецьких сил. Коли Татари, невдоволені тим, що в трактатї Польща не прийняла на себе обовязку виплатити їм харач за попереднї роки (коли вони рік річно грабили Україну), під носом Жолкєвского пустили ся грабити Галичину, він стоічно дивив ся на дими татарських пожеж і стояв над Днїстром напротив турецького війська, не сміючи ратувати земляків і добиваючи ся лише одного: щоб Іскандер-баша пішов назад. Се йому удало ся. По довгім стоянню роспочато переговори й уложено трактат, затверджений 23/IX під Яругою. Першим пунктом його було: „Розбійники козаки 24) не мають виходити з Днїпра на море, в краях цїсарських (султанських) нїяких шкод не мають чинити, взагалї якимсь способом вони мають бути знищені, аби більше анї від нас (Поляків) анї від козаків не було нїяких шкод, так щоб цїсарській фльотї більше не треба було виходити на Чорне море, і ми обіцяємо і обовязуємо ся козаків і їх край приборкати й покарати”. Крім того Польща обіцяла не мішати ся в справи семигородські, молдавські, мунтянські, не підтримувати там ворожих Туречинї рухів; Татарам мав платити ся харач, а вони за те не мали нападати на землї Польщі. Іскандер-баша, якому не давали спати торішнї лаври Ібрагим-паші, „що перевернув Запороже”, жадав знищення пограничних замків: Білої Церкви, Канева, Корсуня, Черкас, Чигирина, але на се дано рішучу відмову, і він мусїв вдоволити ся тим, що спалив Рашків і добив ся знищення Бершади — гнїзд звісного пограничника Босого, що не давав спокою Туркам і Волохам. І з тим забрав ся назад 25).

Примітки

1) Королївські інструкції й пропозиції — Жерела VIII ч. 110, 116, 117.

2) Рукоп. бібл. Пол. F. IV №99 л. 48

3) Оповідає се Жолкєвский в своїй промові — справозданню на соймі 1618 р. — Pisma c. 503. Инакше представляє се візир — ркп. Публ. Бібл. Разн. Q. IV №8 л. 132 — тут горою Турки.

4) Жерела VIII ч. 115.

5) Рукоп. Публ. бібл. Пол. F. IV №19 л. 50-8. Pisma c. 532-3.

6) Жерела VIII ч. 117; Публ. бібл. Пол. F. IV №99 л. 80-1.

7) Жерела VIII ч. 115.

8) Пясецкий с. 365.

9) Жерела ч. 118.

10) Жерела VIII ч. 168, Pisma c. 504.

11) Оповідає Жолкєвский в тій же промові на соймі 1618 р. Pisma c. 304.

12) ВЂршЂ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска єго кор. милости Запорозкого, зложоныи презъ инока Касіана Саковича, Київ, 1622, с. 19. При сїм поданий образок того нападу на Кафу і при нїм дата: „Кафу воєвалъ року ахsi”. Але в одинокім звіснім примірнику сих Віршів цифра і була наведена чорнилом, і се дало привід Максимовичу вважати цифру за дописану, а дату за сфальшовану, намість 1606 (див. Собраніе сочиненій І с. 359, на підставі рукописної замітки його). На сїй підставі й Антонович, що ранійше приймав дату 1616 р. (Истор. пЂсни І с. 203), змінив її на р. 1606. Але при близшім розглядї виявило ся, що цифра і не приписана, а наведена на невиразнім друкованім — се і я сам мав нагоду провірити на власні очі. І з сею датою вповнї згоджують ся иньші звістки — Жолкєвского, як вище. Але Ґолубєв передруковуючи ВЂршЂ при своїй працї Исторія кіевской духовной академіи, дод. 5, подав дату 1606 р. і се мабуть було причиною, що сю дату підтримують і досї — напр. Каманинъ Очеркъ гетманства Сагайдачного с. 6.

13) Pisma с. 305, Жерела VIII ч. 119.

14) Pisma c. 304, Жерела VIII с. 168-9, 189.

15) Pisma c. 304. Жукович хибно зрозумів, що тут мова про комісію козацьку (с. 47); се те саме, що в королївській пропозиції 1618 р. названо: przyszło y do jakiegokolwiek z Turczynem zastanowienia pokoiu (Жерела c. 189), пор. оповіданнє Пясецкого с. 357.

16) Промова Жолкєвского Pisma c. 305, Пясецкий с. 356.

17) Pisma c. 537,

18) Оповідає про се Пясецкий, дуже коротенько — с. 537-8.

19) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 39.

20) Pisma c. 306.

21) Ibid. c. 247, 251, 305.

22) Pisma c. 276, пор. с. 284.

23) Жерела VIII с. 183.

24) Łotrostwo kozackie.

25) Реляцїї Жолкєвского, кореспонденція з Іскандер-башею і трактат — Pisma c. 248-284, 422-447; справозданнє про переговори з Іскандер-башою парляментера Петра Ожґи, старости теребовельського переказане у Кулїша II с. 226 і далї. Записка турецького історика Наіми про сей похід в Collectanea-х Сенковского І с. 128-9, також Пясецкого Chronica c. 359, 361.

КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ В РР. 1613-7 І КОМІСІЇ ПОЛЬСЬКІ: ПОХІД ЖОЛКЄВСКОГО НА КОЗАКІВ 1617 Р., ЗМІНА НА ГЕТЬМАНСТВІ (Д. БАРАБАШ), КОЗАЦЬКА НЕПОКІРНІСТЬ, ПОХІД КОМІСАРІВ, САГАЙДАЧНИЙ ЗНОВ ГЕТЬМАНОМ, ПЕРЕГОВОРИ НАД ОЛЬШАНКОЮ, УХВАЛИ КОМІСІЇ, ПОТРЕБА В КОЗАКАХ І ЗДЕРЖЛИВІСТЬ ПОЛЯКІВ.

Позбувши ся Турків, Жолкєвский з тими силами, які мав в руках, хотїв заразом росправити ся і з козачиною. Вважав се доконче потрібним не тільки з огляду на Турків, що за перший козацький напад заповідали розірваннє згоди, і Жолкєвский не брав сього за пусті слова, — але і з становища самої річипосполитої. Як я вже сказав, був він в високій мірі роздражнений непослушністю козаків — що вони — to chłopstwo zbestwione, як він їх називав — відмовили помочи і служби в такий рішучий час, самі стягнувши турецьку небезпеку на державу, і взагалї вийшли з послушности — не хочуть служити державі, а тільки під покривкою служби нищать волость своїми поборами: замість іти в поміч, як їх накликав король і королевич, вони „під претекстом що йдуть до нас, Україну немилосердно обдерли, облупили (збераючи немов би припаси на війну), а потім назад пішли на Днїпро” 1). Потім Жолкєвский вислав до них свого післанця, повідомляючи, що з Турками вже прийшло до угоди — аби вони не пустошили України, а йшли на Днїпро, а до нього прислали б кількох поважних осіб, „аби з ними порозуміти ся про волю королївську”. Але й сього післанця козаки відправили „досить легковажно” — сказали, що до Жолкєвского не підуть: „коли того треба кому, то нехай до нас прийде або пришле”. Очевидно, пусті комісарські переговори попереднїх років, ставлячи козачинї неможливі жадання, домагаючи ся від неї обіцянок сповнювання сих жадань, а нїчого не роблячи, щоб добити ся того сповнювання на дїлї, і роздражнили козачину і відобрали у неї всяке поважаннє до сих комісарських церемонїй і до „маєстату річипосполитої”.

Але коли б на чолї козачини стояли ті самі „статочні люде”, що держали ся принціпу „дуріть, коли хочуть, аби їх дурили” (mundus vult decipi, ergo decipiatur, як формулує се клєрикально-католицький афорізм) і приймали всї попереднї інструкції комісій, пускаючи їх на довгий дріт проволоки, вони певно б і тепер не відмовили Жолкєвскому в його досить невиннім жаданню „розмовити ся” з козацькими делєґатами „про волю й. кор. милости”. Але в сїм роцї мусїло вийти якесь замішаннє в козацкій полїтицї. Загальний провід на хвилю вийшов з рук зручною керманича козацької полїтики, гетьмана Сагайдачного і опинив ся в руках репрезентанта козацького радикалїзму, вродї пізнїйшого Бородавки. Був ним Дмитро Богданович Барабаш, батько звісного „угодовця” часів Хмельницького, звісний нам на гетьманскім урядї з одного унїверсалу 7 марта 1617 р. 2). Тою переміною треба пояснити, що козаки так нетактовно відмовили помочи на Турків, і так різко відповіли на запросини Жолкєвского до переговорів.

Розгнїваний і заклопотаний, Жолкєвский рішив дати козакам почути на собі його силу. Він задумував захопити їх несподївано воєнним походом: „пустити поголоску, що військо йде до королевича й. м. і рушити з військом в київські краї, бо війську таки найблизша дорога на Київ або близько поуз Київ”, і як би козаки не прийняли вимог комісії — ударити нагло на козачину. Для того ще перед кінцем переговорів з Іскандер-башею просив він короля прислати поручення комісарам і „суворі мандати до тих самих лотрів і до українських міст, особливо поднїпрянских: аби нїхто не смів посилати на Низ живности і припасів під страхом найтяжших кар — смерти, конфіскації майна; бо як тепер нїчого не буде зроблено, то потім наново зберати військо і вести його через цїлу державу — було б то і довго і трудно, а тим часом сї лотри і нашу умову з Турками розібють і будучи в такій масї бо зна як багато злого зможуть зробити” 3).

Такоїж гадки про потребу приборкання козачини був і король. Тим більше, що з огляду на московську війну важно було запевнити собі козацьку службу і послушність; нї король нї Жолкєвский не могли бути так наівні, аби думати, що без козаків можна буде обійти ся в тій війнї, особливо при тих скромних кредитах, які були удїлені соймом на сю війну. Унїверсал на комісію з козаками був виданий королем ще в липнї; прихід турецького війська не дав тій комісії дійти кінця, та й з визначених до того панів майже нїхто до тої комісії не брав ся; тому видано новий унїверсал 15/IX н. с. і сї королївські поручення комісарам і мандати до козаків прийшли саме на час, зараз потім як Іскандер-баша ладив ся до дому, і Жолкєвский став збирати ся до походу на козаків, хоч здоровє його вимагало спочинку по довгій кампанії. „Скільки сил стане, буду старати ся приборкати своєволю, бо навіть як би не треба було оглядати ся на Турка, вона й сама по собі страшна річипосполитій”, писав він королю. „Назбирало ся того гультяйства так, що трудно дістати хлопа-наємника: все що живе йде до тої наволочи на своєвільство. Правда не такі — то й сили у мене, але прийдеть ся рискнути, як би не обернула ся фортуна річипосполитої”. Не покладаючи ся на свої сили, не дуже значні, Жолкєвсвий задумував „більше доходити розумом нїж силою”, инакше сказати інтриґою і хитрістю, як і під час кампанїї 1596 р. „Я вже кинув між них деякі насїння незгоди: старші не в згодї з черню, бо старші радо б инакший завели порядок, а в такім замішанню порядку не може бути, бо заглушають людським криком і гуком” 4). Може бути, Жолкєвский знаючи про внутрішню боротьбу між партиєю „старших”, на чолї якої стояв очевидно Сагайдачний, і „своєвільцїв” Барабаша, вийшов в потайнї переговори з „старшими” і рахував, що вони його підтримають в дальших переговорах. І справдї, як побачимо ще, під час переговорів, в звязку з оружною демонстрацією Жолкєвского, змінила ся ситуація в козачинї, й наверх вийшов знову Сагайдачний з старшими та дав привід до порозуміння з правительством — то значить дав ще раз згоду на польські вимоги, аби оминути конфлїкт, так само як давав уже кілька разів і так само не надаючи тому всьому значіння сим разом як і попереднїми.

В останнїх днях вересня н. ст. Жолкєвский, скінчивши справу з Турками, попасав кілька день в своїй державі в Бару, (Барське староство належало до нього), і звідси вислав листи до козаків, наказуючи їм прислати своїх делєґатїв для переговорів до Паволочи, як торік, а кілька день пізнїйше рушив туди сам, чотирма полками. Але замість делєґації на зустріч їм рушило цїле козацьке військо; „старші” стримували козаків, але ті таки йшли і відгрожували ся на Жолкєвского. Та Жолкєвский мав досить значні сили і не хотїв дати себе стероризувати. Крім властивого війська прийшли значні полки комісарів: кн. Януша Острозького, кн. Збаражського, воєводи руського і старости чигиринського Даниловича (сей прийшов особисто). Покладав ся Жолкєвский на київську шляхту, що тодї саме була скликана „на оказ” (okazowanie, воєнна контроля), власне сюди — між Паволоч і Трилїси, може власне з огляду на козаків. Покладаючи ся не так може на сї сили, як на психольоґічний вплив свого походу, Жолкєвский в серединї жовтня н. с. рушив з своїм війском з під Паволочи під Білу Церкву, на стрічу козацькому війську, а заразом, як каже, написав до них „дуже гладкий і людяний лист”, хотячи їх привести до слушних способів слушними намовами” 5). Але в відповідь на се козаки „написали лист гордий і надутий, вважаючи за кривду собі, що (Жолкєвский) пішов з Паволочи під Білу Церкву, і даючи знати, що поступають до його” 6). Се була погроза війною, і Жолкєвский уважав неможливим від неї ухилити ся. З під Білої Церкви він рушив у низ Росею, тим часом як козацьке військо ішло над Рось з полудня, чи може вже й було над нею. Ся рішучість Жолкєвского, за котрим потягнула також і київська шляхта з під Паволочи, зробила певне вражіннє. З другого боку мусїли вплинути також намови „старших”, партиї Сагайдачного, що мусїв виясняти некористні перспективи такого гострого конфлїкту з правительством і вигоди полїтики угодової, опортунїстичної. Його партия і полїтика компромісу взяла гору. До польського табору, що стояв на ур. Суха Ольманка (недалеко теперішньої Таращі) прибули делєґати козацькі з табору козацького, що стояв також на Роси, в місцї близше незвіснім, і завязали переговори. „Козаки, особливо старші, заявили, що вони не хочуть воювати з гетьманом коронним, тодї й иньшим серце упало, і розпочали переговори” 7), ляконїчно оповідає в своїм соймовім справозданню Жолкєвский. На жаль не поясняє, на скілько в сїй, змінї відбили ся ті semina discordiarum, які він старав ся серед козачини посїяти. Гетьманська булава опинила ся наново в руках Сагайдачного і він повів справу методом попереднїх комісій.

Проєкт ухвали комісари виладили ще перед походом під Білу Церкву в Житомирі, на зїздї київської шляхти. З довгої низки визначених до комісії панів особисто ставили ся тільки Данилович, Станислав Конєцпольский (будучий гетьман) та свояк гетмана Ян Жолкєвский. З гетьманом разом вони зладили на підставі комісарської постанови 1614 р. нову декляраціго, в тім же дусї, але ще більше загострену. Число „запорозьких козаків” зводило ся на одну тисячу, всї иньші мали стратити зараз титул козаків і всякі претенсії до своєї козацької юрисдикції; на всїх непослушних і своєвільників ухвалено кари смерти; заборонено пускати на Низ всякий припас без відомости воєводи київського і старости черкаського 8). Потім, коли в польський табор на Старій Ольшанцї (як оповідає деклярація комісарів) явили ся перед комісарів козацькі делєґати й заявили, що не мають заміру противити ся волї короля й готові умовити ся з комісарами що до дальших порядків, з польської сторони були делєґовані парляментери, які виїхали для переговорів в козацький табор і предложили козакам проєкт, вироблений в Житомирі. Він був одначе настільки неможливий і нереальний, що комісари не вважали можливим на нїм наставати: обмежити козацьке військо тисячею людей було таким абсурдом, що сами комісари мусїли се признати: для оборони погранича, порученої козакам, „треба більшої купи людей”. Иньші справи — що до розміру річної плати козацькому війську і потвердження за козаками їх вільностей, „старинним козаками стародавно наданих попереднїми королями”, козаки відложили до найблизшого сойму: козаки мали вислати на сойм своїх делєґатів до короля, і комісари з свого боку обіцяли підтримати сї козацькі прошення. І так прийнято постанову, в формі двох деклярацій (комісарської й козацької), в дечім між собою відмінних.

Число козацького війська не означало ся, але військо мало виключити зпоміж себе ріжну збиранину, яка поналазила в останнїх лїтах до козацтва: „ремісників, купцїв, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафанників, балакезїв, різників, кравцїв і иньших неприкаянних від себе відогнати і виключити з реєстрів („виписати”), а також і тих всїх новоприбувших міщан, які в двох останнїх роках, виломавши ся з урядової юрисдикції, пристали до нашого війська — аби вже більше козаками не називали ся, і на будуще без волї короля й. м. і п. гетьмана коронного таких до війська приймати не будемо” 9). Плата лишала ся в тім розмірі, який ухвалила комісія 1614 р., але козаки, як сказано, полишили сю справу до порішення соймови. При виплатї сеї платнї комісари проєктували перевести „виписку виключених і зложити реєстр війська, аби тільки певне число зоставало ся”; але козацька деклярація проминула се мовчки.

Другій пункт з тих, що звернув на себе увагу при переговорах — се справа „старшого”. Житомирський проєкт, як і ухвала 1614 р., говорив просто тільки, що старший їх має бути „з королївської руки” 10). Козаки хотїли виразного зазначення, що сей старший має бути не іменований правительством, а вибраний військом і тільки затверджений урядом. Особливо виразно се зазначено в декларації козацькій, тим часом як декларація комісарська не висловляєть ся так докладно, може бути що й навмисно, так що в її стилїзації можна розуміти старшого іменованого, а не вибраного 11).

Инші справи полишено, як в давнїйших постановах: козаки будуть пробувати на своїх звичайних місцях, не виходячи на волость; не будуть зачіпати ся з сусїднїми державами, і т. д. 12).

Козацьку деклярацію підписали як старшини козацькі: Петро Кунашевич на той час війська й. к. м. запорозького гетьман рукою своєю, Богдан Балика, Харлик Свиридович, Іван Мамаєвич асавул війська й. к. м. запорозького, Лаврентий Пашковський писар війська й. к. м. запорозького, Станїслав Костжевский, Ян Міровский. Деклярація писана по польськи — але ми маємо її тільки в копії.

Сойм, на котрий мала вислати своїх делєґатів козачина для порішення тих ріжних питань, мав зібрати ся під весну 1618 р. Таким чином кілька місяцїв мали потягнути ся відносини statu quo. Але сим соймом безпечно козаки не мали причини журити ся, як і постановами комісії, з огляду на обставини, в яких сї постанови укладали ся. Тодї як вели ся переговори над Росю, королевич Володислав ішов з невеличким військом під Смоленськ, щоб своєю появою підогріти кандидатуру свою на московський трон, поки надтягнуть сильнїйші війська. Конфедерація незаплаченого війська затримала його на зиму в Вязмі, і супроти браку засобів і слабких надїй на соймові кредити роблять ся всякі заходи коло того, щоб притягнути до участи в московській кампанїї в можливо більших розмірах козацьке військо, як одиноку силу, яка могла бути зараз, моментально змобілїзована, щоб витягнути кампанїю і королевича з того багна, в якім так сумно він застряг 13). Сим також, між иньшим поясняєть ся та вирозумілість, яку показав до козацьких ґрімас, їх „річей і фантазій” старий їх ворог Жолкєвский, відповідаючи „гладко і людяно” на їх „горді й надуті листи” й усякими способами пильнуючи обійти конфлїкт. Так само обережно ставив ся супроти козаків і сойм. Не хотячи уступити нї в чім серіознім, „искупував время”. Не маємо звісток, чи посилали козаки своїх делєґатів у тих справах, які відложили до рішення сойму, чи сойм мав перед собою тільки акти комісії, предложені Жолкєвским. Але се властиво не зміняє річи. Не хотїли зразити козаків, з якими саме тодї вели ся переговори про похід у Московщину, а з другого боку — не хотїли зробити скільки небуть серіозних уступок козачинї; тому пущено справу в нову проволоку. Соймова ухвала „про низових козаків”, повторивши стереотипові жалї на „козацьку своєволю” і шкоди, які терпить від них українська шляхта і польська полїтика загранична, рішила, що для доведення козацької справи до кінця має бути вислана нова комісія, і вона разом з гетьманом має порішити все — ті спірні питання, які з попередньої комісії пішли до сойму 14). Був се очевидний викрут, бо справа була вияснена осїннїми переговорами аж занадто добре, і сойм найлїпше міг оцїнити, як далеко можна було піти в уступках козацьким бажанням. Але в даний момент він не вважав можливим висловити своїх гадок відкрито, по попереднїй науцї, яку дали козаки своєю абстіненцією під час останньої турецької кампанїї. Правительству ж, королю і його повірникам доконче хотїло ся притягнути козачину до московської війни. Сойм, дуже неприхильний московським плянам короля, дав рік часу на полагодженнє відносин з Москвою і майже нїяких коштів до провадження війни (тільки оден звичайний побор). Отже треба було хапати ся, щоб попробувати ще вирвати у фортуни щось, і вся надїя була на козачину.

Кінчила ся постанова погрозами на козаків, як би вони знову ходили на море або иньшим способом зачіпали ся з сусїднїми державами. Але крім погроз ухвалив сим разом сойм і дещо більш реальне: постановлено добити ся від козаків, щоб попалили свої човни, в яких вони ходили на море, а за се виплатити їм відшкодовання 6000 золотих 15). Гроші сї навіть були виплачені коронним підскарбієм. Чи дійшли до рук козаків, се не знаю — може. Але призначена козакам річна платня — дарма що така убога — і сим разом виплачена не була, і сим одним козаки могли вважати себе морально розвязаними з усїх обовязків і обмежень вложених на них останньою комісією — так само як і попереднїми.

Примітки

1) Pisma c. 215.

2) Унїверсал сей звісний з пізнїйшої копії, кінця XVII в., і виданий з неї в Кіев. Старинї 1883 кн. V с. 145. В стилїзації його деякі річи здають ся минї підозрілими, вони може бути й поправлені. Але думаю, що через се нема причин вважати непевним імя гетьмана і дату документа — вони мабуть походять з автентичного прототипу.

3) Pisma c. 276 (лист з Яруги, 16/IX).

4) Pisma c. 285.

5) Унїверсал Жолкєвского до київської шляхти з Білої Церкви, 23/X н. с. — Матеріали до гетм. Сагайдачного ч. 16.

6) Napisali do mnie list hardy i nadęty, biorąc sobie za krzywdę, żem się z Pawołoczy ruszył ku Białey Cerkwie, a daiąc mi znac, że ku mnie pomykała.

7) Pisma c. 285, 288, 311.

8) Pisma c. 313-5.

9) В деклярації комісарській говорило ся про новоприбувших в останнїх трох роках, в деклярації — тільки двох, і при тім докладнїйше означено, що се міщане; се мабуть також обмежало і зменьшувало число тих, що мали бути виключені з війска.

10) Z ramienia jego kr mci.

11) В деклярації козацькій: a starszego z ramienia jego krol. mci, pana naszego mciwego i pana hetmana koronnego teraz i na potym bę dącego, któryby z wojska naszego godny i do tego sposobny przez nas samych [a od] nikogo inszego obrany, a przez jegomci pana hetmana koronnego potwierdzony był (слова в ломаних скобках додав я по констексту — в друкованім текстї їх бракує). В деклярації комісарській : deklarawoli (козаки), że starszego z ramienia jego król. mci pana naszego i od hetmana koronnego danego, jako niegdy bywał Oryszowski i insi, radzi przy sobie mieć chcą, któryby z wojska ich sposobny być mial obrany. Стилїзація козацької деклярації звучить як свідома поправка неясного тексту комісарської деклярації.

12) Pisma żółkiewskiego: c. 311-5 житомирський проєкт, с. 515-8 деклярація комісарів з датою 28/Х; с. 318-322 деклярація козацька, з датою 30/X. Деклярація комісарів також в Архиві Ю. З. Р. III. І ч. 41.

13) Бракувало не тільки грошей, але і матеріалу на військо, як пише Жолкєвский: Аlес у о ludzi służebnych nie tak lacno, lubo by to y pieniądze byli: wygynęło ich niemało przez te wołoskie niepotrzebne woyny, potracili konie y rystunki: patricii zas opuscili slużbę oyczyzny; ubodzy chocby chcieli, sposobu y dostatku nie maią.

14) Volum legum. II c. c. 157.

15) Pisma c. 314.

КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ В РР. 1613-7 І КОМІСІЇ ПОЛЬСЬКІ: ПОЛЇТИКА КОЗАЦЬКА, ТАКТИКА СТАТОЧНЇЙШИХ. САГАЙДАЧНИЙ ЯК РЕПРЕЗЕНТАНТ ЇЇ. БІОҐРАФІЧНІ ЗВІСТКИ ПРО САГАЙДАЧНОГО, ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКИ, ТРАДИЦІЯ ПРО НЬОГО.

Постанови комісій з останнїх лїт, соймові дебати і конституції виявляли зовсїм виразно задушевні бажання польського правительства і шляхетських кругів що до козачини. Звести козачину до невеличкої пограничної сторожі, в числї одної тисячі — як проєктувала комісія 1617 року, віддати її в повне і абсолютне роспорядженнє польської воєнної адмінїстрації, зігнати з „волости”, позбавити власної юрисдикції, обчистити з усїх прикмет соціального фактора, суспільної опозиції — яким власне завдячала вона свою стихійну силу і свій незвичайний зріст останнїх лїт — така була ся задушевна думка польських кругів. Проєкт комісарських постанов 1617 р. (житомирський) і пізнїйші дебати соймові показували її зовсїм виразно 1); тільки досї річпосполита, зайнята ріжними війнами, не маючи свобідного війська на приборканнє козачини, навпаки — ще потрібуючи козацького війська для помочи, не могла своїх бажань здїйснити на практицї, перевести в житє своїх ухвал і комісарських постанов. Але було се, очевидно, тільки питаннєм часу та поправи полїтичних обставин. І провідники козачини мусїли се розуміти зовсїм ясно.

І супроти того вставало тяжке питаннє — якої тактики держати ся козачині супроти правительства, взагалї супроти польської держави?

Чи старати ся присипляти його увагу, не підіймаючи нїяких принціпіальних справ, запевняючи в готовости козачини прийняти всякі його жадання, представляючи всякі конфлїкти й суперечности інтересів як хвилеві малозначні непорозуміння, а заразом дбати про те, щоб приподобати ся йому ріжними прислугами в його державних потребах та можливо прихилити до себе? Чи ставити справу кождого разу гостро, торгувати ся за кожду свою прислугу і жадати формальних уступок для козацьких претенсій і дезідерат — формулувати їх ясно і отверто, хоч би і не в усїм їх обсягу, не всї на раз, а ступінь за ступінем здобувати для них формальне признаннє правительства?

Перше було лекше: не загострювати, не задирати ся, покладаючи ся на те, що „якось то буде”: що фактичні обставини: брак воєнних сил, і потреба в війську козацькім, загальна дезорґанїзація і брак екзекутиви не дадуть можности польському урядови допильнувати на дїлї своїх домагань, і козаки не манїфестуючи своїх претенсій, годячи ся на все, фактично зістануть ся далї хозяєвами України, як зіставали ся вже стільки часу, невважаючи на всї конституції й комісїї, вислані на них. Правда, се був непевний рахунок, бо перше полїпшеннє в загальних полїтичних обставинах могло дати польському правительству спромогу збити козачину з позицій — бодай на якийсь час, і не можна було сумнївати ся, що правительство і шляхта не занехають такої нагоди. Нїякі присиплювання уваги, нїякі заяви льояльности, нїякі придобрювання і заслуги не могли забезпечити від того козачину, як тільки вона стала виразом соціальної опозиції шляхетсько-польському режімови.

Се був ворог не примирений, смертельний, і польсько-шляхетські круги не могли панувати спокійно, поки він жив — поки козачину не общіпано з тих її соціальних аспірацій і не зведено до ролї простого воєнного корпусу пограничної сторожі. Козачина з усїми своїми здобутками, фактичними володїннями і т. д. все жила на вулканї.

Але дорога формальних здобутків, забезпечення своїх жадань і претенсій конституційними, законодатними ґарантіями була не тільки далеко тяжша, але також не мала перед собою значнїйших виглядів. З того часу як козачина набрала соціальної закраски і стала репрезентанткою суспільних змагань народнїх мас (і далї — коли вона прилучила до того ще домагання релїґійно-національні, ставши речником національних потреб і домагань українського елєменту взагалї) — її домагання ішли занадто далеко, підривали занадто глубоко всю соціально-полїтичну будову річипосполитої, щоб можна було сподївати ся їх законодатної реалїзації — навіть розложивши сї домогання на довгі роки, на поменьші етапи. Навіть той страшний удар, який задала річпосполитій Хмельниччина, похитнувши самими основами її, не довів польські круги до добровільних уступок козацьким домаганням в сфері полїтичній і національній, не тільки що соціальній. І можна було знати, що перше нїж згодити ся на яку небуть серіознїйшу формальну уступку козачинї, річпосполита напружить свої сили, щоб козачину погромити — як погромила в 1596 р.

Значить, обидві дороги кінець кінцем зводили ся до тоїж самої перспективи — оружної боротьби за козацькі змагання, і останнїм критерієм мали бути відносини реальних сил. Для козачини в його новій формі питаннєм житя ставало таким чином можливе збільшеннє оружних сил, які могли б забезпечити його ролю господаря на Українї і оборонити від можливого розгрому з боку ворожого польсько-шляхетського режіму. Дороги, якими йшов зріст козацьких сил, ми вже бачили — се було так сказати інтенсіфікація соціального характера козацтва і через неї — притягненнє можливих більших мас народнїх, розширеннє території козачини, і розвій воєнних сил, які стояли б на оборонї сих покозачених мас і територій. Для розвою воєнних сил була потрібна вдатна, добичлива війна. Для розширення козачини між масами треба було хоронити її від погромів, які неминучо викликали депресію і підривали атракційну силу козачини. Значить поки не було шансів виграти в оружній боротьбі з державою, треба було уникати всяких оружних конфлїктів. Тіж шанси довго мусїли бути ще по сторонї річипосполитої, поки вона в своїх руках держала всї замки й укріплені пункти „волости”, а одинокою твердинею козачини зіставала ся Сїч. Значить треба було до якогось часу перед усїм обминати гострих конфлїктів, можливо не давати місця гострим репресіям з боку річипосполитої, меньше налягати на формальні концесії й пильнувати фактичного „стану володїння”. В сїм напрямі переважно і йде тактика козацьких полїтиків, тих „статочних” чи „старших” елєментів, які держали її в руках, від Байбузи і Кішки до Сагайдачного і Кулаги. Не доводити до загострень відносин, не відмовляти услуг річипосполитій, пригадувати, що козацька сила їй потрібна, але знову і не вислугувати ся понад міру, навпаки — по можности не випускати Польщу з воєнних клопотів. Хто зна навіть, чи в усїх тих зачіпках з сусїднїми державами було тільки своєвільне добичництво, а не було певного пляну — втягати річпосполиту в воєнні трівоги, які б займали її воєнні сили, не давали можности обернути сї воєнні сили на приборканнє козачини, навпаки — змушували річпосполиту запобігати козачини для помочи; одним словом — utile dulci.

Такі прикмети має козацька тактика і всього того часу, коли ми можемо добачати в нїй провід Сагайдачного.

Роками 1616-7 зачинаєть ся історична дїяльність сього визначного проводиря козацького, хоч безперечно його впливи і вага в козацькім війську сягають далеко ранїйших часів. Але мало про кого з визначнїйших наших людей сих часів знаємо так небагато як про нього. Посмертний панеґірик, зложений на похорони Сагайдачного ректором брацької школи Саковичом (ВЂршЂ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана войська є. кор. милости Запорозкого, 1622), головне джерело для його ранїйшої біоґрафії, каже нам дуже мало:

           Уродил ся онъ въ краяхъ Подгорских Премысскихъ,

           Выхованъ въ вЂрЂ церкви всходнейзъ лЂтъ дЂтинскихъ.

           Шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтивыхъ

           ...................................................................................

           Тамъ теды Конашевичъ часъ немалый живши

           И наукъ въ писмЂ нашемъ словенскомъ навыкши,

           Потомъ видячи ся способнымъ до мензства,

           Шолъ до Запорозкого славного рыцерства.

           Межи котрымъ презъ часъ не малый жиючи

           И рыцерскихъ дЂлностей там доказуючи,

           Гетманомъ потомъ собЂ войско го обрало

           И зъ нимъ менжне Татаровъ и Турковъ бивало.

           За своєго гетманства взялъ въ Турцехъ мЂсто Кафу,

           Ажъ и самъ, цесаръ турскій былъ въ великимъ страху.

           ..............................................................................................

           Дознавалъ не по єдинъ кротъ Турчинъ поганинъ

           Єго мензства, и прудковоєнный Татаринъ.

           ПовЂсть и Мултянская земля и Волошинъ,

           Якъ ихъ тамъ гетманъ зъ своимъ рыцерствомъ полошилъ.

           ДосвЂдчилъ и Інфлянтчикъ того войска силы,

           Кгды ихъ там рыцеры якъ траву косилы.

           Пулночныи тыжъ краи будутъ памятати

           Долго єго мужество, бо ся имъ далъ знати,

           Велкого звитезства тамъ доказуючи,

           МЂста и городы ихъ моцныи псуючи.

           И завше онъ дЂлностю своєю в то трафлялъ,

           Якъ бы безъ шкоды своихъ, неприятелювъ досталъ.

           А кгды якого мЂста въ христіанст†досталъ,

           Теды церкви въ покою оставляти казалъ,

З долученого образка Сагайдачного на конї, з гербом Побоґ, (підкова з хрестом на горі) міркуємо, що був він з уродження шляхтич, з котроїсь дрібношляхетської української православної родини в Перемищинї. Так і Єрлич, київський мемуарист з молодшого поколїння, про нього пише, поясняючи звідти такі чесности у якогось козака знайшли ся: „був він не простого походження, а шляхтич з-під Самбора” 2) (Але автори хотинських дневників і між ними Собєский, що так багато займаєть ся Сагайдачним, вважають його не-шляхтичом — видко Сагайдачний не підчеркував свого шляхецтва). Коли в Острозї учив ся досить довго, то до війска Запорозького вступив не дуже молодим. Як перші кампанїї, де брав він участь, Сакович, як бачимо, називає війну молдавську й ливонську; судячи з сього початки воєнної карієри Сагайдачного треба покласти перед 1600 роком. Але „історичною особою” стає він аж на склонї своєї дїяльности: імя його зявляєть ся в джерелах тільки від р. 1616, і саме не то що роки, а останнї місяцї його житя і дїятельности кидають найяснїйше світло на сю рідку історичну стать, що такими похвальними гімнами записала ся в признаннях двох ворожих тодїшнїх сторон — православної Руси і католицько-шляхетської Польщі. Як. Собєский, оден з комісарів в Хотинській війнї, що мав багато дїла з Сагайдачним і в сїй кампанїї і в попереднїй московській і добре знав гетьмана 3), дає таку характеристику його особи і дїяльности в своїй історії хотинської війни:

„Сей Петро Конашевич настільки підіймав ся над своїм простим походженнєм і способом житя своїм гострим розумом, визначною зрілістю гадок, незвичайним дотепом в словах і дїлах, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства між найвизначнїйших людей Польщі. Скільки проводив він запорозьким військом, всюди окритий славою своїх подвигів на суші й морі користував ся він незмірною ласкою фортуни. Кілька разів погромивши Татар на Перекопських степах, наводив страх на Крим. Там він зайняв худобу на степах, у самої цїли відобрав здобич, захоплену на Руси. Коли Володислав оружною рукою вертав собі права на Московську державу, Конашевич незвичайно проворно, страшенно збентеживши ворога, злучив ся з ним під самою Москвою, столицею держави, обнїс побідні корогви свої по безмірних просторах її, попустошивши огнем і мечем ворожі краї, обернувши в сумні руїни такі незвичайно сильні своєю позицією і залогами міста як Єлець, Шацк, Ливни, Калуга. Обтяжений богатою здобичю, зробив він своє імя пострахом для цїлої Московщини і з плачем від таких бід і нещасть бачила вона як його руки заберали її річи, її богацтва, і ляментуючи рахувала ті товпи бранцїв ріжного стану, ріжного віку, чоловіків і жінок, що йшли за його колїсницями, за його обозом. Не меньше прославили імя Конашевича його морські походи: і тут була звісна його фортуна, що завсїди приносила щасливі результати його піратським походам, і кілька зруйнованих визначнїйших торговельних міст Европи й Азії, попалені околицї Константинополя, і на рештї рідка оборотність проявлена ним в отсїй Хотинській війнї — все се неустанно збільшало його славу серед Турків. І взагалї був се чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив житє, в битві перший, в відступленню останнїй, проворний, дїяльний. В таборі він був сторожкий, мало спав і не був відданий так піяцтву, як то звичайно у козаків. За те неповздержно служив Венері, і се прискорило його смерть. На нарадах, чи був він тверезий чи підпилий, був обережний і в усяких розмовах дуже маломовний. Королеви і річипосполитій вірним зістаючи ся завсїди однаково, був він так суворий в стримуванню козацького своєвільства, що за найменьшу причину лив він щедро їх кров, і через те, зненавидивши його собі, кілька разів буйна товпа скидала його з того старшинства над запорозьким військом. Обряд і релїґію грецьку 4) окружав він культом незвичайно горячим, більше нїж забобонним і для тих що перейшли в лоно римської церкви був він ворогом дуже зявзятим і запеклим; через те ще перед самою його смертю почали ходити в суспільности поголоски і підозріння про якісь його злочинні замисли на річпосполиту” 5).

Коли Сагайдачний дістав ся на верхи козацького житя, лишаєть ся нам незвістним. Гетьманом називає, його Сакович у походї на Кафу 1616 р. Чи тодї в перше дістав ся він на гетьманство, розумієть ся не можна сказати, але судячи з того, що Сакович не назвав якогось ранїйшого походу, можна думати, що се таки й не дуже давно перед 1616 р. наступило по довгій і славній, повній „рицарських дїльностей” воєнній карієрі 6). Будучи репрезентантом партиї „старших” і „статочнїйших”, він не раз навіть і в сїм „історичнім” часї своєї дїяльности, 1616-1622, мусїв уступати ся перед провідниками своєвільників, що на час захопляли в свою руку булаву — як се було в 1617, і потім в 1620 роцї (може й частїйше) але не тратив свого впливу й значіння і давши перешуміти своєвільній бурі, знову брав загальний провід в свої руки. Мірою його виливів таких неофіціальних служать подїї 1620 року, коли булава переходить в руки провідника своєвільників, але Сагайдачний зістаєть ся далї на чолї городового війська і переводить дїло, яке окриває його безсмертною славою в очах українського суспільства — відновленнє єрархії.

Своїм союзом з духовними і світськими кругами української інтелїґенції, опікою й живою участю в сучасних церковно-національних змаганнях її Сагайдачний здобув незвичайну вдячність її і поважаннє. В своїм панеґірику Сакович величає Сагайдачного:

                        в немъ залецаю

           При мензст†вЂру єго, въ которой статечне

           Трвалъ, заставляючи ся за ню дость сердечне.

           И завше зъ своимъ войскомъ короля пана просилъ

           Абы вЂру нашу святую успокоилъ,

           ОфЂруючи ся му тымъ хентнЂй служити,

           Кгды бы рачилъ релію нашу успокоити.

Але в широких масах козачини й народу його компромісова полїтика, її мета і результати не могли бути оцїнені відповідно, і популярним в них Сагайдачний правдоподібно не був нїколи, не вважаючи на те що козачина багато завдячала йому в своїм зміцненню й зростї свого престіжу. Тим поясняють ся сї часті рухи звернені против нього.

В народнїх устах задержало ся голе імя Сагайдачного, стративши всяку реальність, всї індівідуальні прикмети 7); але з тих популярних ватажків, що противставляли ся йому, не донесли народнї уста навіть і голого імени до наших часів.

Примітки

1) З сойму 1618р. маемо промову литовського підканцлєра (Жерела ч.130), де приймаєть ся як факт довершений z kozaki postanowienia, уложені комісією, ktore у trzymac у do skutku przywiesc omnino potrzeba: dawac im pewny iurgielt, podawac nad nіmі starszego przysięglego wodza, рewnу miec ich numerum dla strazy na Dnieprze, czolny im pobrac y popalic, ktoremi na Czarne morze wyiezdzaia, panom starostom ukrainnym przykazac, aby ich w karze przystoiney mieli, zywnosci nie dodawali, kupic się nie dopuszczali y wszelkim sposobem sweywoli ich

2) Latopisiec І с. 5.

3) Деякі подробицї його характеристики, — як от ся, що Сагайдачному вкоротили житє його сексуальні пристрасти, давно вже викликали певне недовірє. З усїм тім в його характеристиці чуєть ся й богато реального.

4) Religionis graecae ritum в ориґіналї.

5) Собєского Commentariorum belli Chotinensis I. III с. 35-38,. польський і росийський переклади (Мемуары II с. 59) передають сю тіраду з кількома значними помилками. Меньше інтересна, бо більше шабльонова характеристика у Петриція (с. 119), наводжу її в скороченню: „В науках невчений, як здебільшого козаки, за те з маленькости привчив ся натягати лук, зброї й коня з рук не випускати, з непогодою бороти ся не покровами, а витрівалістю; легко зносити всяку тяготу, голод, працю; не бояти ся ворога, і в небезпецї проявляти мужність; і тому на нарадах, коли його питали про спосіб ведення війни, те що иньші міркували більше з теорії, він на диво розберав прирожденним розумом і з довгого воєнного досвіду”.

6) Давнїйші дослїдники датуючи похід на Кафу 1606 роком, клали початки гетьманства Сагайдачного на рр. 1604-5.

7) Розумію звісний марш „Ой на горі та женцї жнуть”, де виступає Сагайдачний:

           що проміняв жінку

           на тютюн на люльку,

           необачний!

Супроти того, що тут він виступає разом з Дорошенком, в історичній лїтературі було ваганнє, чи розуміти тут гетьмана Сагайдачного, чи пізнїйшого запорозького кошового того імени. Каманїн в своїй статї про Сагайдачного виступив против сього, силкуючи ся довести, що пісня ся вповнї відповідає реальним фактам Хотинської війни і характеру Сагайдачного. Новійша полєміка про се в Записках київських (Б. Грінченко: пісня про Дорошенка і Сагайдачного в т. І, І. Каманїн: Ще за пісню про Петра Сагайдачного в т. II, і резюме в протоколах т. І с. 154-5). Я думаю, що в піснї маємо імя гетьмана Сагайдачного, але тільки імя, вирване з реальних історичних обставин і причеплене до характеристики типового зайди-голови запорожця. В текстї піснї в збірнику 1713 р. виданім проф. Перетцом (ЗамЂтки и матеріалы по исторіи пЂсни въ Россіи. ИзвЂстія петерб. академій, 1901 кн. II) до імени Сагайдачного ще не притулено сеї характеристики, але вона і тут уже (в формі: Сагайдачник) вповнї вирвана з реальної обстанови і анахронїстично звязане з іменем Дрозденка дїяча 1660-рр.

МОСКОВСЬКА КАМПАНІЯ 1618 Р. І КОМІСІЯ 1619 Р.: ВЕРБОВАННЄ КОЗАКІВ НА МОСКОВСЬКУ ВІЙНУ. ПОХОДИ НА МОРЕ 1617/8 Р.; ПОХІД ІСКАНДЕР-БАШІ. САГАЙДАЧНИЙ ПІД МОСКВОЮ; ТРАКТАТ В ДЄУЛЇНЇ. УГОДА З ТУРКАМИ, ОБІЦЯНКИ ПРИБОРКАТИ КОЗАКІВ.

Відносини козацько-польські по комісії 1617 р. носять характеристичні прикмети полїтики Сагайдачного.

Приймаючи жадання комісії, він міг напевно рахувати, що всї постанови її не будуть мати нїякого значіння супроти плянів московської війни, що так інтересувала короля.

Правительственні круги, чинячи волю короля, запобігали козачини для сеї кампанїї. Ще перед соймом ведуть ся переговори з нею про се. Лев Сопіга, оден з головних проводирів московської кампанїї, їдучи на сойм, вислав свого післанця до козацьких старшин, намовити їх до участи в війнї — аби як найскорше вислали своє військо в московські землї в поміч королевичу. Коли він вертав ся з сойму, в Слонимі стрів його післанець з відповідю: козаки готові рушити на війну, скоро тільки буде їм на се наказ від короля. Наказ такий, розумієть ся, був їм даний, а сойм, з інїціативи Сопіги, асіґнував козакам 20 тис. зол., і сї гроші „для заохоти” були їм вислані 1). Тим даний був новий імпульс мобілїзації всякого воєнного елєменту. На Українї розпочало ся вербованнє козацьких полків; ріжні авантурники, уповажнені й ще більше — не уповажнені до сього, „поднесши хорокнгевъ и забравши до себе людей люзныхъ свовольныхъ”, не спішачи в Московщину, зайняли ся наїздами, збором контрибуцій. Иньші рушили в землї в. кн. Литовського — вже в початках сїчня на сойм до Вильна принесено звістки, що „низові козаки” війшли немалими купами роблячи велики шкоди й утиски людности й розложили ся кошем десь недалеко Полоцька 2). Оден з пограблених полїських панів так описує сей новий вибух українського своєвільства — „подъ часъ своєволенства, кгды гултає козацство, подъ претекстемъ истя на експедицыю московскую, рЂкомо до королевича єго милости, свовольне купы збирали и безъ дозволенья єго кор. милости яко и гетмана коронного великого корогви роспростираючи, землю є. кор. милости власную: Украину, Полисе и Литву одно сплюндровали” 3). Сей вибух своєвільства без сумнїву був одним з мотивів, які підновили неохоту суспільности до московських плянів короля, і викликали соймову ухвалу, що дала тільки рік часу для полагодження московської справи. Сеж вплинуло і на рішучість соймових комісарів, які в супереч замірам короля і королевича перервали кампанїю трактатом з Москвою — і підлило нового олїю до роздражнення шляхти на козацьке своєвільство. Волинська шляхта уже на весну підняла ся загальним походом і заняла ся розбиваннєм і розгоном тих своєвільних банд 4). Теж саме рекомендував король і шляхтї київській, в місяцї маю, коли вона удала ся до нього з скаргами на наїзди, здирства і грабовання від ріжних проводирів своєвільних банд 5).

Козачина низова тим часом накликала на Корону нові страхи від Татар і Турків. Ще з осени 1617 р., здаєть ся, мав місце якийсь козацький похід на море; козаки починили Туркам великі шкоди й погромили турецьку фльоту, при чім убито й самого адмірала, якогось великого башу, свояка султанового 6). Потім на весну маємо звістку про якусь сильну експедицію козаків донських; вороги Польщі говорили, що ту експедицію підстроїла Польща, і в тім походї ходили козаки з Польщі 7) — се друге вповнї можливо. Результатом були насамперед наїзди Татар, яким ще до того й обіцяного харачу не виплачено. Перший наїзд став ся в маю, і Жолкєвский, не вважаючи на малі сили свої, встиг дати йому відправу. Але другий, під кінець лїта, вчинений був з далеко більшими силами, так що Жолкєвский не відважив ся виступити против нього, і „поганин” по словам королївської інструкції — „глубоко запустивши ся в Покутє, шаблею і огнем пустошив і забирав людей в свою паскудну неволю, так що сим хижакам вже мабуть і рук до забирання і лик до вязання не ставало, а що найжалоснїйше — він уже немов погорджував людьми підлого стану, а тільки шляхетською кровю наповняв немилосердно свої хижі руки: скільки половлено людей поважних, скільки осоромлених панєн, скільки оцїнених на нечувані цїни — стидно згадати й вимовити” 8). А слїдом за Ордою рушив знову Іскандер-паша з турецьким військом під границї Польщі; Жолкєвский мав відомости, що татарський набіг був певного рода фортелем, щоб відкрити дорогу турецькому війську, і знову стоічно до пізньої осени стояв під Орининим, заступаючи дорогу Турку. Ріжні постороннї обставини відвели Іскандер-башу від атаки; але ся пасивність Жолкєвского накликала на нього велике невдоволеннє в шляхетських кругах 9).

Низове військо, по довгих запросинах, обіцянках, заохотах, пригадках рушило на московські землї тільки лїтом. Вів його Сагайдачний, і було в нїм „більше 20 тисяч козаків самого вибраного війська” 10). Ішов через Сїверщину на Путивль, Єлец, Лебедянь, Шацк, Коломну, здобуваючи замки, руйнуючи міста 11), під Москву, щоб злучити ся з військом королевича, що поволї йшло під Москву ж від Смоленщини, вичікуючи козаків. Московське військо, вислане, щоб заступити козакам дорогу, не потрапило сього зробити, і Сагайдачний свобідно пройшов під Москву. Коли в серединї вересня с. с. в польський табор прийшла вість про наближеннє козацького війська, вона була прийнята з великою радістю: „в незвичайно тяжких обставинах війська ся несподївана, наче з неба післана поміч сповнила душі всїх радістю незвичайною”, пише участник похода 12) — бо по довгім жданню стратили були вже всяку надїю на козаків і не мали про них нїяких вістей. Королевич багато обдарував козацьких послів, а Сагайдачному послав через свого посла, войського мстиславського Мадалиньского, богаті дарунки, булаву, корогву й бубни. Сагайдачному поручало ся пройти під Тушино і там зійти ся з польським військом і він зручно відогнавши московське військо, злучив ся з польським військом, і на парадній авдієнції передав королевичу взятих в неволю московських комендантів Єльца і Ливен і перехоплених в дорозї московських послів з листами до Криму. Потім зараз же другого дня (під 1 жовтня) вчинено нічну атаку на Москву. Але в Москві знали про неї наперед, і через се, а також через деякі нежданні роспорядження польських начальників, приступ не удав ся 13).

Але все таки прихід козачини і приступ під Москву, хоч і невдалий, зробили своє вражіннє в московських кругах, і вислані соймом для уложення трактату комісари, що весь сей час вели свої переговори, поспішили ся використати се вражіннє, щоб посунути наперед свої торги. Московське правительство стало більше податливе на польські жадання, і комісари, стараючи ся сповнити бажаннє сойму — щоб протягом року московська справа була покінчена, почали гнати до угоди, хоч і всупереч бажанням короля. Жиґимонт, щоб дістати дозвіл на дальше веденнє війни, росписав новий сойм на початок 1619 р. Королевич з своїми дорадниками збирав ся зазимувати в московських землях, щоб з весною, з новими засобами повести кампанїю далї. За продовженнє війни стояв і Сагайдачний, що по невдалім приступі під Москву пустив ся на Калугу, здобув і знищив її, й тепер прислав до королевича Путивльця, полковника козацького, „щоб їм з Московської землї не виходити”. Від Донцїв теж були до королевича післанцї — заявляли, що хочуть йому помагати в дальшій війнї. Але комісари, не оглядаючи ся на сї пляни і бажання, всїми силами вели до помирення, і в два місяцї по приступі під Москву в с. Дєулїнї уложено угоду на 14 лїт. Москва відступила Польсько-литовській державі забрані землї: Смоленщину і Сїверщину; Чернигів, Новгород Сїверський, Стародуб, Почеп, Трубчевськ. Путивль, Рильськ, Сївськ стали пограничними городами Московської держави. Під час перемиря кор. Володислав обязував ся нїяких заходів коло московської корони не чинити, річпосполита — нї в чім його не спомагати. Але вивести з московських земель козаків — сього польські комісари не хотїли взяти на себе, чи не рахуючи на послух козацький, чи може відкриваючи собі двери для козацького походу, на випадок потреби.

Сим трактатом московська справа, в супереч бажанням короля і двору, була убита на довгий час. Польща мала спокій на східнїй границї, могла подумати про забезпеченнє полудневої, що в останнїх лїтах жила з року на рік таким трівожним і небезпечним житєм. Сойм, скликаний з осени 1618 р. на початок 1619 головно для справи московської, присвятив головну увагу вже небезпецї полудневій, котрої речником на цїлім ряді соймів виступав Жолкєвский. Маємо широко начеркнений ним плян мобілїзації воєнних сил і воєнних операцій для забезпечення полудневої границї 14): проєктував довести військо польське до 100 тис., скористати з сил козацьких, здобути чорноморське побереже і Подунавє — Тегиню, Білогород, Кілїю, разом з тим, очевидно, взяти знову в васальство Молдаву. Сойм не схотїв іти так далеко в жертвованню державі суспільного гроша, але все таки ухвалив досить значні кредити, прийняв орґанїзацію повітового війська і загальний похід на випадок потреби 15); мету не названо, щоб не дражнити ворога, але нема сумнїву, що розуміла ся тут небезпека турецька. Поручено також обернути на сю потребу і козацьке військо, яке буде прийняте на службу держави. Сойм при тім дипльоматично дав королеви й гетьманови тільки загальне порученнє подбати про загамованнє своєволї, зменьшеннє козацького війська і установленнє для нього певного числа, бо козаків треба було ще „до нинїшної потреби’’, і було б не тактовно дражнити їх якимись репресивиими постановами” 16).

Весною Жолкєвський розпочав мобілїзацію сил на полудневій границї, для відповідного вражіння на Турок. Правдоподібно, вона й справдї відвернула дальші воєнні демонстрації з боку Іскандер-баші, висланого знову на границї Польщі, а новий господар молдавський Каспар Ґраціанї взяв на себе ролю посередника між Жолкєвським і Іскандер-башею, і спільними заходами приведено до „почестної і користної згоди” 17).

Козаки участи в сїй мобілїзації не брали здаєть ся, офіціально вони взяли на себе ролю лївого крила — сторожі України від Татар 18), не знати тільки чи з поручення польського правительства, чи з власного помислу, щоб відтягнути ся від походу на Турка. Але з того всього вони, здаєть ся, вибрали ся весною в морський похід: Іскандер-баша про се писав в маю Ґраціанї — що козаки пішли великим військом, приходили чайками під Тегиню 19). Щось в тім мусїло бути спеціально для Волощини, бо господарі молдавський і мунтянський, щоб забезпечити себе від козацьких клопотів, надумали відкупити ся від них — подібно як Поляки від Татар. Про се писав Ґраціанї до Жолкєвского, але той рішучо запротестував против такої тактики, бо такий окуп тільки ще більше роздражнить козацькі апетити: „на сих розбійників треба ужити зброї”, писав він. „Давнїйше також, як число їх занадто виросло було, також не було иньшого способу привести до порядку, як тільки сила і зброя, і по всяких безладних стараннях прийшло ся минї їх побити і погромити в кількох крівавих битвах” (мова про 1596 р.). „І тепер нема на них иньшого способу, і аби тільки не перешкоджали походи турецькі і татарські, се обіцяю щиро, що ми знайдемо спосіб на приборканнє й приведеннє до порядку сих злочинників” 20). Аби тільки переговори з Турками не потягнули ся, каже він на иньшім місцї — „ще буде досить часу, щоб покінчивши справи між собою, ударити на злодїїв козаків” 21).

Примітки

1) Kobierzycki Historia Vladislai c. 560-l; кілька записок про видатки післанцям до козаків — рукоп. Публ. бібл. у Жуковича II с. 65.

2) Archiwum Radziwiłłów c. 261.

3) Архивъ Ю. 3. Р. III ч. 62-66, 68, 71, Матеріали до гетм. Сагайдачного ч. 28, 36.

4) Архивъ Ю. З. Р. III І с. 258.

5) ibid ч. 70.

6) Pisma c. 342, час сього походу Жолкєвский означає дуже загально: skoro się chadzka ta do Turek stała po tranzakcyej owej z Skinderbaszą pod Podbiłem; трактатом під Підбілим називає він угоду під Бушею-Яругою, в вереснї 1617 р. (пор. тамже с. 395).

7) Жерела VIII ч. 193.

8) Жерела VIII с. 198.

9) Pisma żółkiewskiego c. 342-347, 493-6, 432-3, Жерела VIII ч. 133, хронїка Пясецкого с. 370-l.

10) Kobierzycki Historia Vladislai c. 558.

11) Місту Михайлову удало ся одначе відбити ся від Cагайдачного, як каже місцева повість: „всепагубный врагъ Сагайдачный съ остальными Запороги своими отъиде отъ града со страхомъ и скорбію, а жители богохранимаго града Михайлова совершаютъ по вся лЂта торжественныя празденства въ тЂ дни: въ первый приступный день (день першої атаки) августа въ 17 день чудо архистратига Михаила, а объ отшествіи отъ града Запорогь августа въ 27 день празднуютъ великому чудотворцу НиколЂ” (Кіев. Старина 1885, XII с. 689). Маленьке pendant до ”чуда св. Івана з Дуклї, що оборонив Львів від Хмельницького тридцять лїт пізнїйше.

12) Kobierzycki l. c

13) Коbіеrzуckі с. 559-6. J. Ossolinskiego Autobiografia c. 70-2 (дата хибна). Ияановъ Описаніе разрядного архива с. 288 (московські урядові записки). Максимович в своїй біоґрафії Сагайдачного (Сбор. сочин. І c. 362) намалював образок (правда — в формі здогаду), як Сагайдачний завагав ся здобувати православну Москву для иновірних Поляків в рішучий момент — „когда Москва звономъ колоколовъ своихъ позвала православный народъ къ заутренЂ на праздникъ Покрова, и руки осаждавшихъ ее козаковъ невольно поднялись на крестное знаменіе”. Сю сентіментальнісгь старого історика їдко висміяв потім Кулїш.

14) Жерела VIII ч. 139.

15) Volum. legum III с. 169, 170, 171.

16) Ibid. c. 170.

17) Pisma c. 761, — ркп. Публ. бібл. Пол. F. IV л. 182.

18) Пор. Pisma c. 351.

19) Pisma c. 402; Жолкєвский не вірив сїй звістцї; але згадку в раставицьких постановах про недавнїй похід на море мабуть треба прикласти до сього походу.

20) Pisma c. 404. Жукович помиляєть ся, доглянувши в сїм листї заяву Жолкєвського, що він, давши дарунки козакам стримав їх від морського походу (III с. 3).

21) Pisma c. 401.

МОСКОВСЬКА КАМПАНІЯ 1618 Р. І КОМІСІЯ 1619 Р.: ПЕРЕГОВОРИ З КОЗАКАМИ. ПОХІД ЖОЛКЄВСКОГО НА КОЗАКІВ, ДЕКЛЯРАЦІЯ КОМІСАРІВ, ОПОВІДАННЄ СУЧАСНИКА ПРО ПЕРЕГОВОРИ І РАДУ КОЗАЦЬКУ, СПІРНІ ПИТАННЯ, УХВАЛИ КОМІСІЇ, ОПТИМИЗМ ЖОЛКЄВСКОГО, ІЛЮЗОРИЧНІСТЬ УХВАЛ КОМІСІЇ. ВЕРБОВАННЄ КОЗАКІВ В ЦЇСАРСЬКЕ ВІЙСЬКО І ПОХІД НА ПЕРЕКОП.

Справдї, покладаючи ся, що за посередництвом Ґраціанї, який все більше схиляв ся на сторону польську і під польські впливи, справа з Турками буде полагоджена, Жолкєвский уже з лїта зачав ладити ся до походу на козаків. Як і попереднього разу, він задумував їх заскочити несподїваним походом, і такої ж тактики держало ся правительство. Король вислав до козаків в червнї с. с. післанця з листами — зміст їх близше незвісний, але Жолкєвский вважав сю висилку дуже користною, бо вона мала відвернути увагу козаків, зайняти їх, доки Жолкєвский з комісарами зібрали ся б на них, під покровом операцій на Турка. Від себе він радив їм іти з Днїпровських перевозів на Запороже, або вислати туди кілька тисяч війська — „бо і так їх дуже велика сила” — тільки аби не йшли на море 1). З другого боку в правительственних кругах вважали потрібним погладити „статочнїйші” круги козацькі й їх шефа Сагайдачного, та дати їм пізнати, що правительство робить ріжницю між козацьким своєвільством і льояльними його елєментами. Таку мету мала, очевидно, королївська грамота, видана 13 (23). VII на імя Сагайдачного 2). В нїй король заявляє своє вдоволеннє і вдячність Сагайдачному з огляду на засвідчені перед ним заслуги його і війська Запорозького в останнїй московській війнї та заходи його і „старинних його товаришів” коло приборкання своєвільного козацтва. „І тепер на волости”, читаємо тут, „гамує він і карає військо Запорозьке, а особливо тих, що називають себе, не належачи до війська Запорозького, иньшим — тим що звикли своєвільно перекрадати ся й псувати трактати з цїсарем турецьким — забороняє ходити на Чорне море, і всяку зичливість і услужність показує з иньшими старинними товаришами своїми нам і річипосполитій”. (На якесь реальне добродїйство і супроти сих льояльних елєментів правительство одначе не здобуло ся, і в сїй грамотї король обіцяє свою ласку й опіку Сагайдачному, його родинї й потомству!).

В таких пересилках пройшло лїто, а вже 23/VIII (3/IХ) король видав унїверсал, визначаючи предовгу низку українських панів і ротмистрів польських до комісії на козаків. „Тому що попереднї умови не були здїйснені, а тих козаків що далї то більше прибуває, так що ся сила не тільки може нас розсварити з поганами, але й викликати внутрішнї замішання” — поручало ся сїй комісії війти в переговори з козаками, „аби ті своєвольцї, що вже часто і своїх старших не слухали, були приборкані, уставлений був порядок і послушність”, і т. д. 3).

Але заскочити козачину несподївано так само не удало ся сим разом, як і попереднїм, а навіть іще меньше. Репресивні заміри правительства не були для неї тайною; в двірських кругах варшавських оповідали, що козаки переловили кореспонденцію Жолкєвского з Іскандер-башею і довідали ся про обіцянки, які робили ся турецькому правительству про приброканнє козачини; почувши се, козаки зараз рушили — одні кажуть, що вони збирають ся йти оружною рукою на Україну, иньші — що вони задумують злучити ся з Татарами 4). Коли під кінець вересня Жолкєвський з своїм військом і комісарськими полками прийшов по торічньому під Паволоч, над Раставицю — військо козацьке притягло сливе під Білу Церкву і стало табором на р. Узени. Але було його не так багато, всього понад десять тисяч, з арматою. Сил Жолкєвского і комісарів докладно не знаємо. З великого числа маґнатів-комісарів сим разом ставили ся особисто воєвода руський Данилович, новоіменований воєвода київський Томаш Замойский (син канцлєра), Станїслав Конєцпольский, також ново іменованний гетьманом польним, і староста камінецький і браславський Калїновский. Коли з табору козацького, на заклик комісарів прибули козацькі делєґати (Ян Костжевский, Петро Одинець, Яцина, Ратібор Боровский й ин., всього до двадцяти душ), по переговорах з ними була уложена деклярація комісарська, і з нею вислані комісарські делєґати в табор козацький для дальших переговорів.

Комісари положили в основу своєї деклярацію попередню, ольшаницьку деклярацію і по переведених переговорах, як свій ультіматум, поставили такі жадання: щоб відповідно до тої ольшаницької деклярації козаки виключили з війська всяких „неприкаянних людей”, які пристали від пяти лїт до козацького війська, та прийняли те число реєстрового війська, яке потім їм визначить король; щоб були занехані походи на море, понищені човни, які ще зостали ся, і покарані участники останнїх морських походів; щоб козаки прийняли старшого, якого їм настановить гетьман коронний. З свого боку комісари робили тільки ту уступку, що підносили цифру річної плати козакам (а з сим розуміло ся і побільшеннє козацького реєстру): від 1620 р. козацьке військо мало діставати на рік 40 тис. золотих (замість давнїйших 10 тис. золотих і 700 поставів каразії). При тім виплачено війську плату за рік попереднїй і останнїй, 20 тис. золотих за службу московську, і ще осібно потім на гармату і на старинну коло 4 тис. золотих „за покірність, яку вони показали”. 5).

Сї значні суми грошей, виплачені під сю хвилю, безперечно мали значіннє бочок олїю розлитого на розбурхані хвилї. Золота шкарлупа осолодила гірку пілюлю, яку польське правительство подавало козачинї, використавши її quantum satis в останнїй московській кампанїї, а тепер певне того, що вже козачини не потрібує. Помогла вона й козацькій старшинї прихилити козацькі маси до уступок сим правительственним домаганням, щоб не довести до загострення конфлїкту. Переговори й торги одначе тягнули ся довго. „Було не мало терґіверсацій” (викрутів), писав Жолкєвский королеви по скінченню справи; „вставляли і хотїли включити в свій ,реверсал’ то те то се, а особливо на тім наставали — і дуже то зайняло часу, що хотїли додати: коли б котрого року не виплачено їм визначеної платнї, то було б їм вільно йти на море для здобичи; зійшло більше тижня на тім, в зносинах і пересилках з ними, одначе стало таки на тім, що містять в собі ті писання”. 6). Маючи більші сили при собі, не потрібуючи козацької ласки й помочи як торік, комісари сим разом ставили ся супроти козаків гострійше й безогляднїйше і грозили оружним нападом, війною, коли козацьке військо не прийме їх умов. „До такої скрухи в значній части привело їх те, що бачили військо королївське: хоч тяжкі були осїннї непогоди, снїги, дощі, морози, таки нї одного дня без непогоди, але військо зносило ті невигоди; чули погрози, що як не схочуть піддати ся волї і наказам короля, то жовнїри королївські готові поступити з ними як з ворогами, і завдяки тому справа взяла такий користний для держави оборот”, писав Жолкєвский 7). І так привабний дзенькіт золота, з другого боку — хвалький бренкіт польських шабельок рішили дїло. Козацька старшина, не сподїваючи ся виграти оружної боротьби з річею посполитого, а на випадок невдачі рискуючи стратити й те все, що їй комісарські пропозиції лишали ще, рішила піддати ся і за всяку цїну обминути конфлїкт.

Рапорт польських делєґатів висланих в козацький табор для переговорів з дня 5 (15). X 8) дає нам кілька характеристичних подробиць до сих переговорів, та й дещо побутових деталїв, так що варто з нього навести що інтереснїйше. „Поїхали ми до них, скоро тільки розвиднїло і застали їх при шикованню війська. Спинили нас, не давши переїхати гребельки на Узени: просили, аби ми почекали, поки вони упорядкують полки. Довго пересували полки на гору і за гору, довго мішали ся і нарештї прислали до нас, аби ми їхали списувати військо. В тім і сам гетьман Сагайдачний зближив ся до нас; ми зближились до нього і сказали, що нам не те важно, аби ми військо списували, але щоб ми прийшли до угоди й комісію уложили: передали вам її (деклярацію комісарів), а від вас узяли реверсал. Тодї вони усильно просили хоч не писати, то оглянути, і ми з тим остереженнєм поїхали. Поставили вони одинадцять полків; майже все були з огнистою стрільбою, рідко хто з луками; на наш погляд могло їх так бути 8000. Подали нам реєстр своєї переписи і в нїм рахували війська 10600. Полки по порядку давали вистріли. Потім привели нас до армати; при нїй було більше меньше 200 піхоти з рушницями. Дали вистріли, стріляли з гармат. Потім обернено полки до обозу, показуючи їх нам, і так кождий ішов до свого становища. Сагайдачний зсївши з коня просив нас їсти. На прошеннє наше потім зараз били в бубни на раду; мало що стративши часу на їду, пішли ми на нараду. Там признали їм, що бачили у них готовість воєнну, і похвалили її; переказали подяку вашої милости (Жолкєвского). По пунктам намовляли ми їх до постанов комісії; доводили, що тут в громадї, в гуку, в такій великій купі до нїчого не можна договорити ся. Тодї вони позволили, щоб Сагайдачний з кілька-десятьма відійшов з нами осібно. Насамперед не згодили ся вони на те, щоб брати гроші у Львові, а щоб у Київі на св. Ілю, руське свято, чотирі недїлї по св. Іванї. По друге — просять, щоб з шляхетських маєтностей їм виходити до тогож свята св. Ілї, і на се ми зважили ся згодитись. По третє, коли ми їм сказали волю вашої милости (гетьмана Жолкєвского), щоб їх тільки 3000 війська зістало ся, — на се нїяким чином не хотїли пристати. Казали: „ми вже виключили 5000 неналежних до війська і зісталися самі в собі, і то нїчого не буде коштувати королеви і річипосполитій по над признані нам 40 тис. золотих; роспустивши раз, ми вже більше не будемо в такій масї, — а не дай Боже, як би якийсь ґвалт і небезпечність прийшла на річпосполиту від неприятеля ?! а їх (тих понад 3000) виживимо з тоїж плати, не беручи стації нї звідки, — хоч би й по грошу, то будемо дїлити ся з ними; і так сильнїйшими будемо на відправу неприятелеви, легко нам буде і своєвільних між собою стримати, і походи на море загамуємо”. Секретно запевняли нас: „ми тепер в купі голосимо, що всї в тій купі зістануть ся, а роспустивши, потім лекше, без всякого замішання і небезпечности кровопролитя і усобицї випишемо скоро, а як би тепер оголосили певне число, нїяким чином не уйшли (кровопролитя)”. Від присяги відмовляють ся, кажуть, що ми додержуємо Татарам словесного приречення або дання руки, то й. кор. милости, пану нашому милостивому, поготів дотримаємо, давши умову і обовязок наш на письмі з печатю і підписом рук, і по рицарськи, прийнятим у нас звичаєм, як і на Ольшанцї було, потвердимо (умову), підписавши реверсал комісії”. Бачучи, що їм хотїло ся вже розїздити ся, ми, щоб затримати їх і збільшити надїю на певнїйшу постанову, казали їм на завтра рахувати гроші”. Тим часом просять у гетьмана інструкцій, як бути з тими бажаннями козаків.

І так, по перше, — потім як козацьке військо приняло і сповнило жаданнє виключення всїх „неприналежних до війська людей”, які до нього вступили за останнї пять лїт, комісари поставили жаданнє, щоб військо козацьке було зведено до 3 тисяч. Була се велика уступка з польської сторони, по тім як житомирська деклярація 1617 р. проєктувала обмежити козацьке військо одною тисячею, але по тім як кілька місяцїв тільки тому річпосполита покористувала ся помічю двадцяти-тисячного козацького корпусу, було се жаданнє по просту безстидне. Козаки не хотїли прийняти сеї цифри як занадто малої, і не хотїли зараз перевести „виписки”, кажучи, що се привело б до розрухів. Рішено виписку відложити, перевести її по містах, а означеннє цифри козацького війська лишити королеви; всї виписані мусять стратити права до вільностей козацьких і підлягати власти дїдичів і державцїв.

Особливу увагу сим разом звернено на місце пробутку козаків. Козаки можуть мешкати і користувати ся своїми вільностями (свободою від власти пана і козацькою юрисдикцією) тільки в королївщинах, ,,не обтяжаючи собою маєтностей духовних і шляхетських”, хто хоче бути в війську, мусить вийти з тих маєтностей і перенести ся до котроїсь королївщини. В деклярації комісарській ставить ся ділєма: козаки або не мешкатимуть в маєтностях духовних і шляхетських, або коли б там мешкали — то будуть признавати власть тих панів, і не будуть виломлювати ся з підданства або удавати ся до иньшої юрисдикції. Але такої альтернативи козацький реверсал не приймає, не вважаючи, очевидно, можливим, щоб козак був не під військовою юрисдикцією, а під панською властю, — не хоче заводити такого прецендента, хто хоче бути козаком, постановляє він, — мусить вийти з приватної власности до королївщини. В королївщинї державцям і їх урядникам козаки мають показувати „пристойне пошанованнє” тільки, не послушність, і не відрікають ся їхати в наглій потребі на Татар, коли нападуть, при старостї, підстаростї або своїм отаманї, не більше. На переносини до королївщин виторгували вони собі девять місяцїв. Але всю сю постанову — се обмеженнє в мешканнях в своїм реверсалї називають вони „великою уймою наших вільностей, наданих нам привилеями покійних королїв”, і вимовляють, що удадуть ся ще з прошеннєм до короля, аби він у сїй справі полишив їх при стародавнїх вільностях і правах.

В справі іменовання старшого козаки уступили сим разом стільки, що полишили се на волю короля. „Що панове зволили включити в комісію, аби ми мали при собі старшого з руки королївської і п. гетьмана коронного, як колись був небіжчик п. Оришовский, — ми і тому не противимо ся; п. канцлєр і гетьман коронний, не іменуючи зараз, зволив відложити се до будучого сойму, і ми вишлемо туди своїх послів, зоставляючи то на волю й. кор. милости; просимо тільки такого, щоб разом з нами ставив ся на славу і послугу річипосполитій, наставляючи горло против ворога держави, і нам потрібного у й. корол. милости вмів домовитись’’.

Обіцяли понищити решту морських човнів, які ще не понищені (sic), а ті що зістануть ся для перевозів — тримати під сторожею; ті що осмілили ся ходити своєвільно на море останнїми часами — будуть покарані, і на будуще козаки „своїм рицарським словом” прирікають в морські походи „на шкоду земель цїсаря турецького” самим не ходити з Днїпра на море і иньшим не дозволяти й не допускати. Як знаємо з вище наведеної реляції Жолкєвского, козаки довго не згоджували ся на таку абсолютну абстіненцію і хотїли лишити собі право ходити на море за добичею, коли їм не буде платити ся платня, але комісарі на те не пристали. Але в „реверсалї” козацькім воно постилїзовано все таки, може й умисно, так що виглядає на певну умовність: „побираючи вище згадану річну платню від й. к. милости постійно, ми обіцюємо” і т. д.

Козацький реверсал сей має дату 17 н. с. жовтня (два днї по згаданій реляції польських делєґатів). Підписали його: „Петро Конашевич, старший; Ян Ярич 9); Григорій Затиркевич осавул війська запорозького; Михайло Воловець 10); Тишко Бобель; Станїслав Злочовский; Дмитро Прецлавець; Ян Бачинський; Ян Костжевский; Мартин Пнєвский; Александр Качковський; Іван Гайдученко; Лаврентий Пашковський, писар військовий; Іляш Ільницький 11). Крім ствердження підписами і військовою печатю, військо зложило на сї обовязки присягу: „старші полковники і асесори (sic) формально, а поспільству читав їх писар військовий, і вони через аклямацію присягли, що будуть то сповняти”. „Не маю сумнїву, що вони будуть мати охоту то сповнити”, додав Жолкєвский 12).

Надїя була дуже сміла, супроти глубокого противенства між бажаннями і змагання козачини і тими обмеженнями і обовязками, які накинула їй комісія. Але Жолкєвскому хотїло ся віріти трівкости осягнених ним результатів, і він вірив. Відїздячи з під Паволочи в 20-х днях жовтня н. с., він лишив тільки три роти „при самій останнїй Українї”, „аби виписчики, котрих козаки від себе відсилають, не збирали ся в купи”, та від „тих рвачів Татарів”. Все иньше військо висилав на Підгірє, під угорську і шлезьку границю, де треба було стерегти землю від хижих Лисовчиків з Угорщини, й де все більшим полумєм розгорала ся страшна тридцятьлїтня війна 13). „Глубокій спокій на Українї, з божої ласки”, писав він з кінцем року до свого помічника, польного гетьмана Конєцпольского, і поручав вивести решту війська під Карпати, стерегти границю від карпатських „сабатів” 14).

Але спокій глубоким не був. Нема сумнїву, що козацька старшина, уступаючи пресії правительства та його чорній невдячности супроти козацького війська, мала надїю, що й сим разом обставини незадовго розвіють всї обмеження вложені на козачину останньою комісією, і зовсїм не брала собі їх дуже траґічно. Сагайдачний, що правда, їздив на Низ і палив козацькі чайки — так принаймнї доносив правительственним кругам 15); але не перший се раз уже палено ті чайки, а вони все далї зіставали ся.

Виписка була, без сумнїву, більше формальністю. З переходом до королївщин козаки правдоподібно не спішили ся, справедливо сподїваючи ся, що до Ілї свята руського можуть зайти ще дуже важні переміни в загальній ситуації. Старший, якого б заіменувало правительство, очевидно, міг бути тільки правительственним комісарем при козацькім війську, а не дїйсним начальником його, коли б се іменованнє не мирило ся з військовим вибором. Що до заборони походів на море, то загороджуючи дорогу походам на турецькі міста, польські комісарі заразом давали козакам до зрозуміння, що не мають нїчого против участи їх в кримських, усобицях і походів на Крим, а також, правдоподібно, відкривали їм перспективу участи в війнї австрийській. Козацькі посли вислані кілька місяцїв пізнїйше до Москви з трофеями кримського походу поясняли, що їм „на людей турецького царя заборонено ходити з Запорожа, а не з малих річок: з річок їм, окрім Запорожа, ходити не заборонено трактатом, і на Крим їм ходити не заборонено” 16). І таке толкованнє було не вповнї довільне; з листів Януша Радивила довідуємо ся, що і в офіціальних кругах було звісно про таку інтерпретацію: „з козаками постановлено тільки що до моря, все иньше відложено на сойм, дано їм одначе право ходити на Орду”, писав Януш 17). З иньшого його листу довідуємо ся, що до козаків їздили аґенти австрийські з листами короля і гетьмана, закликаючи їх на службу цїсарську. Козаки заявляли готовість іти туди в числї тридцяти тисяч, але жадали ґарантїй, що без них не буде нїяких репресій на козачину, і хотїли грошей наперед, мотивуючи се тим, що инакше для мобілїзації мусїли б брати ріжні побори, а се викликало б нарікання і репресії шляхти 18). Поки вели ся сї переговори, козаки пішли в Крим, закликані очевидно Шагін-ґераєм, що вернувши ся з Персії, розпочав тодї разом з братом завзяту боротьбу з ханом Джанібек-ґераєм. „Ходили з Запорожа на кримські улуси, а було їх з 5000 чоловіка, мали битви з кримськими людьми по сей бік Перекопа, під самим муром; Татар було в Перекопі з 7000 чоловіка, а передової сторожі 1000, і козаки Татар багато побили і народу християнського богато висвободили з рук татарських” 19). Так оповідали в Москві козацькі посли, післані туди з татарськими невільниками з сього походу.

Польські мужі державні знайшли вихід козацькій енерґії. Правда се трохи нагадувало „охримову свиту”, але польська полїтика не перший раз латала ся тим способом — треба було зараз заспокоїти Турка, отже нехай уже відібєть ся то на Татаринї.

Примітки

1) Pisma c. 351.

2) Видана в Кіев. Старинї 1902 кн. XI.

3) Кіев. Ст., 1 с. с. 329.

4) Листы Януша Радивила — Публ. бібл. Пол. F. IV № 202 с. 349; не зовсїм вірно у Жуковича III. 4.

5) Pisma c. 362.

6) Pisma c. 361.

7) Pisma c. 362-3.

8) Рукоп. бібл. Замойских.

9) Чи може Ларич?

10) Може Волевач?

11) Друкований в Pisma St. żółkiewskiego c. 334; деклярація комісарів, з датою 8/X, тамже с. 330, і з иньшого кодексу — Сборникъ лЂтоп. къ ист. Южной и Зап. Россіи с. 246.

12) Pisma с. 362.

13) Pisma с. 364.

14) Ibid с. 367.

15) Януш Радивил писав брату новину, що „старший (козацький) їздив на Низ, попалив і понищив човни — ркп. Пуб. бібл. Пол. F. IV № 202. с. 395.

16) Матеріали Кулїша с. 94.

17) 1. с. с. 395.

18) Згадка, що козаки збирають ся в Орду, дає хронольоґію сїй звістцї 1. с. с. 395-6.

19) Матеріали Кулїша с. 94, Pisma żółkiewskiego с. 365 (тут довідуємо ся, що в похід на Шагін-ґерая хан рушив в останнїх днях вересня н. с., козацький же похід мусїв стати ся десь в груднї н. с.).


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

34382. Прогнозирование ТС и их использования. Сводный баланс ТС, его содержание и методика разработки 73.5 KB
  Сводный баланс ТС его содержание и методика разработки Прогнозирование трудовых ресурсов является составной частью процесса разработки демографических прогнозов служащих для решения следующих задач: определение перспективной численности населения и его половозрастной структуры; оценка численности населения трудоспособного возраста основного источника трудовых ресурсов; обоснование перспектив социальноэкономического развития; разработка концепции демографического развития согласованной с концепцией...
34383. Социальная политика. Показатели, характеризующие уровень жизни населения 77.5 KB
  Показатели характеризующие уровень жизни населения Социальная политика государства это комплекс организационных экономических и других мероприятий по улучшению материального благосостояния духовному и физическому развитию населения оказанию поддержки инвалидам и малообеспеченным членам общества. Учитывая комплексный характер определения социальная политика ее обычно расчленяют на следующие составные части: политика доходов населения; социальная защита граждан; развитие системы здравоохранения образования культуры...
34384. Социальные нормы и нормативы. Минимальный потребительский бюджет и минимальная заработная плата 61.5 KB
  Минимальный потребительский бюджет и минимальная заработная плата Переход к рыночной модели хозяйствования неизбежно привносит в жизнь общества хронические болезни капиталистической системы: безработицу резкое имущественное расслоение бедность многочисленных слоев населения. Необходимость проведения активной социальной политики направленной на поддержание уровня жизни населения и обеспечение социальной защиты наиболее нуждающихся граждан обусловливает широкое использование в прогнозировании и планировании социальных нормативов. Это...
34385. Баланс денежных доходов и расходов населения, его роль и методика разработки 72 KB
  Политика доходов была направлена на сохранение в условиях инфляции определенного уровня заработной платы низкооплачиваемым слоям населения и реальной стоимости социальных выплат путем их периодических централизованных повышений или индексаций. Их успешная реализация стала важным этапом в обеспечении устойчивого экономического роста и повышении уровня жизни населения. Реальные денежные доходы населения повысились на 72 их рост по отношению к 1990 г.
34386. Прогнозирование и планирование оплаты труда 66 KB
  Основная цель оплаты труда обеспечить объективно необходимое воспроизводство рабочей силы в соответствии с ее стоимостью и повысить уровень мотивации исполнителей к эффективному труду. Фонд оплаты труда по народному хозяйству – это сумма денежных средств предназначенных для распределения между рабочими и служащими в зависимости от количества и качества затраченного труда. Источниками фонда оплаты труда является национальный доход который распределяется на фонд потребления и фонд накопления.
34387. Реальные доходы населения. Методы их прогнозирования 55 KB
  Методы их прогнозирования Важнейшим обобщающим показателем социального развития и уровня жизни населения являются реальные доходы. Основным источником формирования реальных денежных доходов и стимулирования трудовой деятельности являются зарплата повышение производительности труда и эффективности хозяйствования во всех звеньях экономики рост инвестиционного потенциала населения снижение налоговой нагрузки на фонд зарплаты субъектов хозяйствования всех форм собственности что будет способствовать созданию новых рабочих мест...
34388. Потребительский рынок (ПР). Прогнозирование спроса на товары народного потребления 33.5 KB
  Рынок – сфера товарноденежного обращения охватывает совокупность конкретных отношений и связей между производителями и потребителями товаров. Структура ПР: международный рынок рынок государств содружества рынок РБ рынок региональных областей рынок конкретных товарных групппродовольственных. Рынок: 1.
34389. Прогнозирование и планирование покупательных фондов и товарных ресурсов 37.5 KB
  Рассчитанный таким образом покупательный фонд определяет необходимый объем продажи товаров населению в денежном выражении. К этой величине прибавляется оборот по продаже товаров организациям и учреждениям в порядке мелкооптовой торговли и в результате определяется необходимый объем товарооборота. Дело в том что потребительские ожидания относительно таких факторов как будущие цены на товары наличие товаров и будущий доход способны изменить спрос. Для увязки совокупного спроса на товары народного потребления с товарными ресурсами наряду с...
34390. Формирование структуры товарооборота. Баланс спроса и предложения, его содержание и назначение 41.5 KB
  Чтобы сформировать структуру товарооборота необходимо определить спрос на отдельные группы товаров и сопоставить с ресурсами этих товаров. Структура характеризует соотношение товарных групп и отдельных товаров в общем объеме розничного товарооборота. Соотношение отдельных товарных групп и товаров связано вопервых с их значимостью и вовторых со степенью дополняемости и заменяемости товаров в процессе реализации и потребления. В процессе разработки прогнозов должен осуществляться анализ тенденций изменения структуры товарооборота за...