73772

Початки української козачини

Лекция

История и СИД

Вони брали ся за рішеннє сього питання тодї як се явище не тільки скристалїзувало ся вповнї набуло незвичайної екстензивної сили стало великою й впливовою суспільною верствою але й покрило собою иньші суспільні верстви стало репрезентантом української народности pr ехсеllеnсе подібно як народ шляхецькийrdquo; репрезентував сучасну народнїсть польську. І таке всенародне значіннє козачини в звязку з незмірноориґінальними прикладами козацького устрою козацької стихії що так різко відріжняли її на тлї загального поневолення народнїх...

Украинкский

2014-12-20

378 KB

0 чел.

II. Початки української козачини.

ОБЯСНЕННЯ ПОЧАТКІВ КОЗАЧИНИ. КОЗАКОВАННЄ ЯК ПОБУТОВЕ ЯВИЩЕ І КОЗАЦЬКЕ ІМЯ: ПРИЧИНИ, ЩО ВИКЛИКАЛИ РІЖНІ ТЕОРІЇ ПОЧАТКІВ КОЗАЧИНИ, ТЕОРІЇ ЕТИМОЛЬОҐІЧНІ І ЕТНЇЧНІ В ІСТОРІОҐРАФІЇ XVII-ХVIIІ В., УПАДОК РЕАЛЬНОЇ ТРАДИЦІЇ. ТЕОРІЯ ЧЕРКАСЬКО-ЧОРНОКЛОБУЦЬКА, НЕЙМОВІРНІСТЬ ЧЕРКЕСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ В ДЇЙСНОСТИ; ТЕОРІЯ ТАТАРСЬКА. ТЕОРІЇ ҐЕНЕТИЧНОГО ЗВЯЗКУ КОЗАЧИНИ З КИЇВСЬКОГО РУСЮ, ТЕОРІЯ ПРОТИВ-КНЯЗЇВСЬКА (БОЛОХОВСЬКА), ТЕОРІЯ БРОДНИЦЬКА.

Складний процес, яким творила ся й формувала ся козачина, не ясно представляєть ся навіть репрезентантам сучасної історіоґрафії, при всїх матеріалах, якими вони роспоряджають; тим меньше міг бути ясним старим книжникам і ученим, яким хотїло ся дати відповідь сучасній суспільности на питаннє, як виникло се найбільш кольоритне, найбільш характеристичне, блискуче й голосне явище українського історичного житя. Вони брали ся за рішеннє сього питання тодї, як се явище не тільки скристалїзувало ся вповнї, набуло незвичайної екстензивної сили, стало великою й впливовою суспільною верствою, — але й покрило собою иньші суспільні верстви, стало репрезентантом української народности par ехсеllеnсе, подібно як „народ шляхецький” репрезентував сучасну народнїсть польську. І таке всенародне значіннє козачини, в звязку з незмірно-ориґінальними прикладами козацького устрою, козацької стихії, що так різко відріжняли її на тлї загального поневолення народнїх мас і України й иньших сусїднїх країв — Білоруси, Великоруси, Польщі, — сей контраст поневолення і свободолюбного козацького духу й устрою — все се перед усїм мусїло навівати гадки про якусь етнїчну окремішність козачини, ідеї ”козако-руського народу” як осібної етнїчної ґрупи.

Такі теорії етнїчного походження козачини були досить наручні змаганням її репрезентантів до спеціальних свобід і привілєґій, тому знаходили пригожий ґрунт в українській суспільности. Оден з пізнїйших ”лїтописців” української козачини Ріґельман досить сильно виступає против виводів козачини від ріжних народів, або „отъ древнихъ нЂкакихъ вольныхъ людей, кои якобы не принадлежали ни къ какому владЂнію”. „Для того не почитають себя, чтобъ они подлинно были изъ русскихъ людей или же бывшіи подданные”, а се чинять тому, бо хочуть представити ,,якобы и до нынЂ были по тЂмъ древнимъ народамъ вольные и никому не принадлежащіе” 1). З становища суспільної психольоґії вказівка досить цїнна, і можна справді думати, що такі мотиви суспільного характеру причиняли ся до переваги теорій етнїчної окремішности козачини над теоріями етімольоґічними, яких теж не бракувало. Так виводили імя козаків від „кози’’ — що вони були легкі як кози 2), або що вони ловили кіз в степах; від „коси”- „то есть отъ остроты и понятности козацкой”. Але вже оден з найранїйших репрезентантів „ученої” козацької історії Гр. Грабянка (1710), вичисливши кілька етімольоґічних чи етіольоґічних виводів 3), відкидає їх, чи лишає на другім пляні, а во главу угла кладе вивід від Козар — „древнЂйшаго рода скифска, идущаго отъ племени перваго Афетового сына Гомера”. При тім Козари, розумієть ся, являють ся Словянами, і „малороссійскіе вои Козаровъ нарицаніе мало что перемЂнивши, въ мЂсто Козаровъ Козаками именуются”. З часом ґалєрія предків української козачини розширяла ся й збільшала ся: відшукано Казахію у Константина Порфирородного, Кавказьку Гірканїю, що в перекладї має значити ,,Козакію” (hircus — цап), лїтописних Касогів. Але вивід від Козарів зістав ся при найбільшій популярности, завдяки визначній ролї, яку сей нарід грає в нашій лїтописній традиції, та досить широкому росповсюдженню сього імени в хороґрафії України. Дотепу й ерудиції ріжних козацьких лїтописцїв полишало ся широке поле для всяких заходів у звязуванню сих псевдо-історичних предків української козачини з її дїйсними історичними початками. Рекорд побив безперечно автор „Історії Русів”, бо у нього старі Козари являють ся попередниками козачини не тільки по імени, але і в подробицях орґанїзації: се було козацьке військо, а иньші українські племена грали роль посполитих XVIII в., і хозарська дань IX в., описана в лїтописи — се датки київських посполитих на удержаннє козаків 4). Si non e vero...

Супроти таких гучних ґенеальоґій козачини від Ноєвих синів в простій лїнїї зіставляли ся на боцї скромні, але вповні реальні замітки про утвореннє козачини, які знаходимо у старших письменників. Так популярний на Українї „Гваґнїн”, оповівши про похід Лянцкороньского під Білгород, що від Бєльского почавши вважав ся історичним початком козачини, з притиском підносив, що козачина почала ся от з таких охочих людей, яких зібрав Лянцкороньский 5). Оповіданнє се повторив потім укладчик Густинської лїтописи, додавши до того етимольоґічну фантазію: ,,И потомъ бранилюбивый сей народъ, засмаковавши себЂ зъ добычъ, поставиша себЂ старЂйшину зпосередЂ себе, нарицаємаго Козака, отъ него же и сами потомъ козаками нарекоша ся” 6). Але такий простий і прозаічний початок не вдоволяв українських патріотів XVIII віка і вони зістали ся при тих хитрих етноґрафічних виводах.

Але хоч як наївні й ненаукові були сї ґенеальоґії козачини, в кождім разї інтересне й характеристичне для української історіоґрафії XVIII віка — се бажаннє звязати початки козачини з староруськими часами, поставити їх як репрезентантів полїтичного українського житя в тїсні звязки з Київською державою, з полїтичним житєм староруських і переходових часів. Сим стара історіоґрафія наша і ті працї, які писали ся під її впливами 7), відріжняєть ся досить різко від того, що писало ся під впливом традиційних поглядів на Українцїв як на чужородцїв — Черкас. Сей другий погляд, задокументований для XVI в. старою ґльосою Воскресенської лїтописи про Чорних Клобуків — предків козаків Черкас 8), на ріжні способи потім розробляв ся в росийській історіоґрафії 9). А своє канонїчне завершеннє знайшов він у її найавторитетнїйшого репрезентанта в формі досить рішучо висловленого здогаду, що козаки були зрущеними потомками Чорних Клобуків. Торки й Берендїї, каже він, инакше звались Черкасами й Козаками, вони затримали ся на неприступних островах Днїпра, і розмножені припливом утїкачів-тубильцїв, прийняли їх віру й мову, стали обороняти тих країв від Татар і Турків; від їх імени дістало своє імя місто Черкаси 10).

Імя днїпровських Черкас, без сумнїву, має центральне значіннє в розвою сих теорій і поглядів. Імя звучало і звучить як назва якоїсь кольонїї, осади черкаської; подібність імени пригадувала кавказьких Черкасів (Черкесів), і нїчого неможливого не було в тім, що справдї якась купка кавказьких Черкасів, захоплена якимсь рухом кочовників, залетїла сюди й лишила тут своє імя. Як і коли се стало ся, в XVI в., по стільких перемінах і переворотах кольонїзаційних, очевидно, не мали понятя. Історія, записана ревізорами в 1552 р. від канївських міщан про „початок Черкасів і Канїва”, має вповнї лєґендарний характер, хоч і приймаєть ся більш або меньш серіозно сучасною історіоґрафією 11). Канївцї оповідали, що в. кн. Ольгерд, здобувши Кафу, Перекоп і Черкасів пятигорських (кавказьких), вивів відти Черкасів з їх княгинею і головну частину їх посадив на Снепородї, за Днїпром, а иньшу частину в Черкасах, а Снепородцїв перевів у Канїв. Се говорило ся на те, аби оправдати претенсії Канївцїв на заднїпрянські уходи, і дуже тяжко відріжнити, що тут може бути деяким відгомоном подїй, а що — умисним комбінованнєм ex post для вказаної цїли. В кождім разї оселеннє Черкас було річею такою давньою, що в серединї XVI в. не можна було мати про се нїякого докладного понятя: звісне оповіданнє старшої русько-литовської лїтописи представляє, що вже під час першого походу Витовта на Україну Черкаси були досить значним замком, так що їх оселеннє треба класти або на перші початки литовської окупації, або може ще скорше — на часи перед-литовські. У людности про таку давнину не могло лишити ся ясної памяти, і дїйсно подробицї канївського оповідання вповнї лєґендарні (похід на Кафу й Кавказ, особа Ольгерда, перевід людности з Снопороду до Канева). З другого боку осадженнє сеї черкаської кольонїї, коли б воно не було, з погляду етнічного було, очевидно, таким же малозначним фактом, як і осадженне яких небудь „Козарів”, ,,Печенїгів”, „Ятвягів”, яких досить має наша топоґрафія. Якогось слїду оселення більшої маси Черкасів ми не маємо 12), та скільки б їх не було, вони мусїли розгубити ся, розсїяти ся майже без слїду під час ріжних кольонїзаційних пертурбацій, так що при кінцї XV і в XVI в. в кождім разї не могло бути мови про якусь черкаську кольонїзацію на Поднїпровю.

Але замок черкаський з кінцем XV в. стає осередком пограничної української вольницї, яка своїми зачіпками з Татарами та всякими стрічними і переїзжими (в тім і з московськими послами та купецькими караванами) робила багато шелесту. Етнічна форма його імени, привична московському уху, що знало добре Черкасів пятигорських, надавалась дуже добре для означення сеї нової, а голосної вольницї. І так „Черкаські люде”, або просто „Черкаси” стало означеннєм для української козачини в московських кругах, а своєю назвою викликаючи в уяві понятє чогось чужородного, піддало московським книжникам ідею звязати сю пограничну людність з чорноклобуцькою, що жила в тих же околицях в XI-XII віцї. Росийські ж історики XIX в. постарали ся без близшої аналїзи фактів і обставин надати сїй старій гіпотезї наукообразну форму і стали виводити українську козачину від чорноклобуцької людности, хоч вона під час кольонїзаційних переворотів XIII в. мусїла розсїяти ся й зникнути без останку 13).

Згодом, коли вияснив ся татарській початок козацького імени і деяких козацьких терминів — з одного боку, з другого боку — стала відомою татарська кольонїзація в в. кн. Литовськім, стали зявляти ся проби поставити справу козачини в зязку з татарською кольонїзацією 14). По анальоґії з татарською кольонїзацією Литви гіпотетично припускали анальоґічну татарську кольонїзацію в Київщинї, за часів Витовта і пізнїйше, і від сеї татарської кольонїзації виводили перші початки, обо й перші кадри козачини. Вповнї сї теорії розвинули ся в новійших часах, в історіґрафії росийській і польській 15). Дарма, що тепер, при розмірно значнім запасї документального матеріалу ми можемо констатувати зовсїм виразно, що Київщина нїяких скільки небудь значнїйших слїдів татарської воєнно-служебної кольонїзації не має 16); що українська козачина зовсїм не представляє з себе в своїх початках якоїсь суспільної верстви чи кляси, і що український козак в тих початках, як чоловік бездомний і неоселий, являєть ся антитезою воєнно-служебному Татарину в. кн. Литовського, державцю певної маєтности, репрезентанту воєнно-служебного володїння, і що скільки небудь визначної турецько-татарської домішки серед української козачини в тих часах зовсїм не можна вказати.

З другого боку одначе впадала в певні крайности і українська історіоґрафія, в супереч сим виводам української козачини від чужородних етнічних початків стараючи ся привести її в ґенетичну звязь з формами й явищами давнїйшого староруського житя. Ненаукові виводи від ріжних подобоіменних народів вона відкинула уже з початками XIX в. 17) і звернула свою увагу головно на внутрішнїй зміст козачини, як реакцію народнього житя против польських державних і суспільних форм (особливо з серединою XIX в.). Зовсїм справедливо констатувала вона в козачинї, як вона розкриваєть ся перед нами в пізнїйших часах, з кінцем XVI в., українську народню стихію, форми й тенденції народнього житя вповнї анальоґічні з тими, які розкриває перед нами житє староруське. Але при тім ретроспективно перенесла вона сї суспільно-полїтичні, громадські форми козацького устрою з початків XVII на початки XVI віка. Вона заговорила про громадський устрій козачини на переломі XV і XVI в., про козацькі самоуправні громади з радою козацькою й народноправними гетьманами на чолї. Козачина від своїх початків виступає тут як узброєна громада (община) староруських часів, тільки під новим, татарським іменем 18). Се була антиціпація вповнї анальоґічна з иньшою — перенесеннєм на початки XVI в. пізнїйшого козацького устрою XVII в.: преємства гетьманів, подїлу козацького війська на полки, і т. и., що зявляєть ся уже у старших українських лїтописцїв XVIII в. і доживає в більш або меньш ослаблених формах до кінця XIX віку. Меньше різка, делїкатнїйша нїж вона, ся теорія козацького громадського устрою кінця XV і поч. XVI в. в ослаблених формах живе до нинї в українскій історіоґрафії і близьких їй по духу кругах. 19). І на загальнім тлї її виникають ріжні спеціальнїйші теорії, що силкують ся звязати козачину в її перших стадиях з тим або иньшим явищем староруського житя, сеї або иньшої форми його. Така теорія козацько-княжа, що в паралелю староруським громадам з князями на чолї представляє козачину на переломі XV-XVІ вв. як озброєні народнї громади під проводом місцевих князїв-гетьманів 20). Теорія противкнязївська, що звязує козацькі громади з противукняжим рухом XIII в. і тими громадами, що виломлювали з князївсько-дружинного устрою й піддавали ся під безпосередню власть Татар, щоб спекати ся князїв 21). Теорія бродницька, що ззязувала козачину з бродниками перед-монґольських часів 22), и т. п.

Всї сї теорії не раз дуже справедливо і влучно вказували анальоґії козацького устою, його тенденцій й відносин до иньших полїтичних чинників (напр. анальоґія уходницького житя XVI в. з бродниками XII-XIII в., відносини козачини XVI-XVII в. до польсько-шляхетського режіму і відносини громад XIII в. до князївсько-дружинного устрою, козацький громадський устрій і громадсько-вічевий лад староруських часів). Але ґенетичного звязку тут нема й бути не може по тій простій причинї, що козачина на переломі XV-XVI віків не була анї орґанїзованою суспільною верствою, анї творила громад, і всї говорення про козацькі громади на початку XVI в. і їх „вічевий”, самоуправний устрій переносять на початки XVI в. явища, які мали місце доперва при кінцї сього столїтя, як я тільки що сказав.

Примітки

1) ЛЂтописное повЂстствованіе о Малой Россіи с. 3.

2) Вивід се дуже старий: його подавали вже в 1580 р, — як от в меморіалї Гамберіні (Boratyński Kozacy i Watykan, Przegląd polski 1906 жовтень).

3) „Аще же Веспасіан Коховскій и отъ козъ дивнихъ (диких) козаковъ нарицаєтъ, яко тЂмъ скоростію до брани соровняются и тЂхь ловомъ наипаче упражняются, но приличнЂе Стриковскій проименованіе производить, глаголющи, яко отъ древняго своєго нЂкоєго вожда Козака, егоже промысломъ многажди Татаръ побЂждаху, козаками нарицаются. Александеръ ГвагнЂнъ отъ свободы ихъ тако нарекшихся разумЂетъ быти, занеже праотцы ихъ отъ доброй воли охотнЂ на брань исхождаху” (с. 15). Кн. Мишецкий передав нам в своїй „Исторії о козакахъ запорожскихъ” записаний від Запорожцїв в 1730-х роках переказ про славного стрільця Семена, що мовляв назбирав козаків і з ними осїв ся на Низу, а память про себе лишив мовляв в назві „Семенового рогу” на бозькім лиманї.

4) „Сіє названіе (Козарів) получили наконецъ и всЂ воины славянскіе, избранные изъ ихъ же породъ для войны и обороны отечества, коему служили въ собственномъ вооруженіи, комплектуясь и перемЂняясь также своими семействами. Но когда во время военное выходили они внЂ своихъ предЂловъ, то другіе гражданскаго состоянія жители дЂлали имъ подмогу и для сего положена была у нихъ складка общественная или подать, прозвавшаясь наконецъ съ негодованіемъ: дань Козарамъ” (с. 2).

5) Вид. Туровского с. 221.

6) Полн. собр. лЂтоп. II с. 368.

7) Напр. начерк Г. Ф. Мілєра О малороссійскомъ народЂ (вид. Бодянським).

8) „ВсЂ Черныє Клобукы, єже зовут ся Черкасы” — Воскр. I с. 56.

9) Напр. Болтін (I с. 344) оповідає (фантазує), що Ахматові слободи в Курщинї були залюднені „Черкасами”; вони, по їх знищенню, втїкли до Канева, оселили ся тут і поставили город Черкаси.

10) Карамзін V с. 231: він опираєть ся на тій же ґльосї Воскр. лїтоп., як пізнїйше се робить і Поґодін (ИзслЂдованія V с. 206-7), приймаючи en toutes lettres погляди Карамзіна, тільки в формі цїлком катеґоричній („отстранилъ возможность возражать”, як самовдоволено заявляє сей обмежений чоловік). В трохи слабшій формі прийняв сї погляди й Соловйов („но если упомянутые народцы дЂйствительно составили зерно малороссійскаго казачества, то... къ этому зерну присоединились многочисленныя толпы казаковъ чисто русскаго происхожденія” — I с. 1686). Пізнїйше карамзінську теорію приймав Кулїш (Перший період козацтва) і новійше сю тезу — що чорноклобуцькі племена звали ся Черкасами, з повним переконаннєм повторив В.-Буданов (Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 56 — він відкликуєть ся до Карамзіна, очевидно не підозріваючи, що має дїло з пізнїйшою гіпотезою).

11) В оборот її пустив проф. Антонович (Очеркъ исторіи в. кн. Литовского с. 62-3, пор. Кіев. Стар. 1884, VIII с. 583). В.-Буданов брав її досить скептично (Архивъ Ю. З. Р. VII. I с. 40 і 56). Новійше уживає сього переказу Ляскоронский (Рус. походы въ степи, с. 118) без церемонїй звязуючи сю історію з Витовтом.

12) Яблоновскнй (Ukraina c. 33) завважає, що цїлу Черкащину називано „Черкасами”, jak by przez jakieś przypomnienie dawne, і вказує на грамоти вид. Каманїним (Чтенія київські т. VIII ч. 1 і 2): „въ Черкасехъ селище моє Бузуково”, але грамоти сї маємо в пізнїй копії.

13) Див. т. ІІ 2 с. 550-1.

14) Вивід козаків від татарського „козак” дав Сенковський в своїх Collectanea (І с. 220, 1824); йому ж очевидно належать анальоґії козацького устрою з турецько-татарським (з устроєм яничарів, єгипетських мамелюків) в час. Библіотека для чтенія 1840-хъ рр. (див. замітку Ол. Грушевського в Записках Наук. тов. Шевченка т. LXXIX). Потім ріжні анальоґії для козацького устрою з татарським принесла статя Хартахая Историческая судьба крымскихъ татаръ, 1866, й вони були перейняті Кулїшем (Ист. возсоед. Россіи І с. 34-5). Навіть Костомаров, що в молодих лїтах сильно виступав против виводів козачини з чужородних початків і доводив ґенетичні звязки побуту княжих часів з запорожським житєм (його статя Мысли объ исторіи Малороссіи, в Бібліот. для чтенія 1846) кінець кінцем підпав впливу сих поглядів і в новійших виданнях свого „Богдана Хмельницкого” писав, що „козачество безспорно татарскаго происхожденія, какъ и самое названіе козакъ (4 вид. 1884 р. І с. 5). Кулїш уже в першій своїй працї (Перший період козацтва с. 27) прийняв московську теорію про чорноклобуцьке походженнє козаків, а пізнїйше (Козаки въ отношеніи къ государству и обществу, Рус. Архивъ 1877 кн. III i VI, Исторія отпаденія І с. 46, але не в Исторіи возсоединенія, де сї всї теорії поминені) приймав теорію черкаського початку козаків і пробував її підперти ріжними етнольоґічними прикметами людности Черкащини й Чигиринщини.

15) Розумію особливо працї Любавского (Обл. дЂленіе с. 531-3, рецензія на працю Каманїна в Ж. М. Н. П. 1905, VII), Яблоновского особливо Ukraina (с. 395-8), де він, очевидно не без впливу виводів Любавского, виводить українську козачину від гіпотетичної татарської кольонїзації Київщини, по анальоґії з татарськими кольонїями Литви.

16) Одинока вказана досї згадка воєннослужебних „Татар київскихъ” що одержали наче б то якісь ґрунти в Остерщинї від кн. Олелька і Семена (Акты Зап. Рос. І ч. 77) не знаходить продовження в пізнїйшім матеріалї.

17) У Бантиша-Каменського в першім виданню його історії (1822) сї виводи вже збуто повним мовчаннєм і початок козачини представлено реально, на тлї історії України XV-XVI в.; козаки се українскі збігцї, що тїкають від польських утисків з кінцем XV в., а імя приймають від Татар „съ коими имЂли столь частыя брани” (с. XV).

18) Подібні погляди, більше або меньше різко й катеґорично висловлені, ми знаходимо у Максимовича, Костомарова, Антоновича, в 1840-60 роках. Костомаров як в згаданій статї своїй (Мысли объ исторіи Малороссіи 1846) так і в пізнїйших — яку звіснїм своїм манїфестї Д†русскія народности (1861) бачить козачину в житю княжої Київщини — її громадськім народоправнім устрою („Казачество уже въ своемъ сущест†возникало въ XII-XIII вЂкЂ”, „старорусскіе элементы, розвитые, до извЂстной степени еще в XII вЂкЂ и долго крывшіеся въ народЂ, виступають блестящимъ метеоромъ въ формЂ казачества” — с. 69 і 72 І т. Монографій). Максимович в своїх Письмах о козакахъ приднЂпровскихъ, виступаючи против теорії Антоновича, „не сумнїваєть ся”, що устрій козацькій в останнїй четвертинї XV в. був громадський — „устройство... было у нихъ общинное, также какъ и у мЂщанъ и у всего поспольства южнорусскаго” (Собр. соч. І с. 279). Але найбільш різко сформулував сї погляди Антонович в своїй першій працї про козаків (Архивъ Ю. З. Р. III. І, 1863): він бачить на Поднїпровю „въ XV и XVI вЂкЂ органически образовавшійся, укрЂпившійся и выросшій изъ туземныхъ элементовъ общинный порядокъ устройства — встрЂчаемъ его только подъ чужимъ, заимствованнымъ отъ татаръ именемъ Козаковъ. Князья, предводительствующіе ими, носятъ тоже особенное названіе — гетмановъ... Во внутреннемъ своемъ устройст†(козаки) представляють сохранившееся вполнЂ начало обшинъ славянскихъ и подчиняются, какъ высшей власти, приговору вЂча, которое теперь называется радою”.

19) Антонович в своїм новійшім курсї по історії козачини (Бесїди про козацькі часи, 1897) бачить в козачинї воєнно-служебні громади, покликані до воєнної служби корпоративно і орґанїзовані на основах громадського-вічевого устрою (с. 14-5). Каманїн в своїй статї къ вопросу о козачест†до Богдана Хмельницькаго (1894) в козачинї XV в. бачить „отдЂльныя общины”, „во гла†каждой изъ нихъ свой особенный князь” (с. 68).

20) Виставлена Антоновичом в цитованій розвідцї (1863), прийнята зараз Кояловичом (Лекціи по исторіи Зап. Россіи), скритикована Максимовичом (ст. с. 1863-5), відроджена Каманїним в цитованїй працї.

21) Дашкевичъ Болоховская земля (1876, с. 120: .колыбелью южно-русскаго козачества мы рЂшаемся считать тЂ територіи, гдЂ въ половинЂ XIII ст. лЂтопись помЂщаетъ Болоховцевъ и ихъ союзниковъ и единомышленниковъ”). Новійше такі погляди знаходимо у Каманїна op. c.

22) Такі гадки бачимо вже у Арцыбашева (ПовЂствованіе о Россіи І с. 182), потім у Максимовича (III с. 262: „Первымъ началомъ или зерномъ запорожскаго казачества были наши Тмутарканцы); потім підтримав їх Голубовский (ПеченЂги с. 200)

ОБЯСНЕННЯ ПОЧАТКІВ КОЗАЧИНИ. КОЗАКОВАННЄ ЯК ПОБУТОВЕ ЯВИЩЕ І КОЗАЦЬКЕ ІМЯ: КОЗАЧИНА ЯК ПОБУТОВЕ ЯВИЩЕ: ДАВНІСТЬ ЯВИЩА, АНАЛЬОҐІЇ В СТАРОРУСЬКІМ ЖИТЮ. ТЕРМІН „КОЗАК” — ЙОГО УЖИВАННЄ У ТУРЕЦЬКИХ НАРОДІВ В XIII-XV ВВ.; ПЕРЕНЕСЕННЄ МІЖ СЛОВЯН, КОЗАЦЬКЕ ІМЯ В ПАМЯТКАХ XV В.; РІЖНІ ЗНАЧІННЯ СЛОВА „КОЗАК” — РОЗБІЙНИК, СВОБІДНИЙ, БЕЗДОМНИЙ ЧОЛОВІК, СТЕПОВИЙ УХОДНИК, ДОБИЧНИК-ПАРТИЗАН; КОЗАЦТВО ЯК ЗАЙНЯТЄ, А НЕ СУСПІЛЬНА ВЕРСТВА АБО ҐРУПА В ПЕРШІЙ ПОЛ. XVI в.

Коли ми хочемо собі здати справу з походження козачини — як і коли вона зародила ся, як розвивала ся й формувала ся, ми повинні докладно розріжняти ріжні сторони сього питання. Мусимо відріжняти козачину як побутове явище і як певну орґанїзовану суспільну верству, правно-суспільний інститут; з другого боку розріжняти козачину як явище, і її термін, з яким вона спеціалїзуєть ся і кристалїзуєть ся.

Козачина як явище, побутове, знане нам з часів староруських. Своє козацьке імя в тім матеріалї, яким розпоряджаємо, дістає вона з другої половини XV в. А формуєть ся в певну суспільну верству протягом цїлого XVI в. і певні орґанїзовані форми й певне правно-признане значіннє дістає аж на переломі XVI і XVII в. І тільки з кінця XVI в. про козачину можна говорити як певну суспільну ґрупу, орґанїзацію, міркувати про козацький устрій, козацькі громади, управу і т. и.

Як явище побутове, ті прояви українського житя, які в XVI в. стають нам звісними під технїчною назвою „козацтва”, — старі як Україна. Се результат відвічної боротьби побуту оселого, хлїборобського з хижою, розбійничою, кочовою людністю степів, що віками тягнеть ся, все в нових і нових формах, в нових відмінах на тійже території України. І коли полишимо на боцї часи давнїйші і будемо тримати ся тільки історичних часів нашого народу, ми на кождім кроцї будемо стрічати ся з попередниками української козачини XVI в. І сї стенові бродники, українська людність Чорноморя, вибита з обставин культурного, оселого житя кочовим потоком, віками спожитя серед кочових орд приладжена до обставин сього трівожного, півдикого житя, загартована й воєвнича, а заразом неминучо здичіла, пересякнена елєментами турецького кочового житя. Сї „Берладники’’, „вигонцї галицькі” й иньші ріжноіменні чи безіменні промисловцї, що ходили на рибу й на иньший промисел в низини Дунаю, Днїстра, Днїпра, Дону, готові серед сих промислів кождої хвилї перетворити ся в воєнну дружину, щоб відбити ся від ворожого нападу чи самим вдарити, пограбити купцїв чи иньших промисловцїв, або пустити ся походом в глубину краю 1). І близше — на пограничах оселої кольонїзації з степами — ся погранична людність українська на Посемю, на переяславськім пограничу, Поросю й Побожу, воєвнича, завзята, готова дати відправу однаково всякій степовій напасти, і всяким претенсіям княжої власти чи боярської адмінїстрації. Сї „Куряне, славні вояки — під трубами повивані, під шоломами випещені, з кінця списа вигодовані”, як їх описує Слово о полку Ігоревім — „дороги їм відомі, яруги знайомі, в них луки (завсїди) натягнені, сагайдаки відчинені, шаблї вигострені — вони. скачуть як сірі вовки в полї, шукаючи собі чести, а князеви слави” 2). Сї „чернигівські билї” з словянськими й турецькими іменнями, що „без щитів з самими ножами за халявою однім покриком проганяють ворогів, звонячи в прадїдівську славу”. Ті Поршане, ще за Володимира Вел. „нарубані” з ріжних країв і провінцій Київської держави, й пізнїйше складані з ріжних преріжних елєментів, з яких трівожне житє, очевидно, висївало найбільш тверді, загартовані на воєнну трівогу части, — що держали ся тут серед періодичних спустошень, перемішані з кочовою чорноклобуцькою людністю, приладивши ся до сусїдства і пожитя з сими турецькими елєментами, в вічній боротьбі присвоївши собі манєри і практики віковічного ворога ,,поганина”. Все се прототипи козачини, — теж побутове явище, яке на переломі XV і XVI в. здобуває собі імя „козацтва”.

Коли ми читаємо на останнїх сторінках Київської лїтописи припадком поданий нам образ сього пороського житя — сих сміливих, але безцїльних наїздів на Половцїв, диктованих тільки бажаннєм „сайгатів”, здобичи, — видумуваних самою пограничною людністю з сих мотивів, а чинених місцевими молодшими князями в супереч бажанням князїв старших, розважнїйших полїтиків. Коли слухаємо вирази невдоволення сих „старійшин Руської землї” на сї наїзди на половецькі кочовища, — бо се лупленнє половецьких веж і стад викликає тільки, як реванш, нові напади половецькі, — і заразом чуємо те співчутє, яке викликала в пограничнїй людности, в дружинних кругах ся безконечна погранична війна, де так приємно було застукати бісурман серед їх нападу на Руську землю, чи при поворотї, з здобичею, де небудь на тяжкій переправі, на порозї степів, або заїхати десь несподївано половецькі кочовища, забрати „колодники, и кони, и скота, и челяди и всякого полону” — ми чуємо себе в обставинах пізнїйшого XVI в. А слїдячи рух сих пограничних громад Побожа против князївсько-дружинного режіму XIII в., їх піддаваннє Ордї, щоб виломити ся з під власти князїв, — чуємо прототипи козацької полїтики кінця XVI, XVII-XVIII вв., її вічної опозиції державному ладу й суспільному режіму Польщі, її союзів з Кримом і Портою й змагань в сих турецько-татарських силах знайти опору против шляхетського режіму Польщі, против централїстичної полїтики Москви.

В XV в. сї старі прояви українського пограничного, свобідного і трівожного войовничого житя здобувають технїчну назву козацтва. Назва знов таки стара: в турецькім світї вона здавна означала вояка, при тім легкого і малоцїнного, так би сказати — низшої катеґорії. В словнику половецькім з 1303 р. знаходино слово козак в значінню передової сторожі: понятям сторожа, варта відповідають половецькі слова ,,караул”, „козак” 3). В татарськім світі, з яким Українї прийшло ся житя в такій близькій стичности в XIII-XV вв., козак має значіннє чоловіка свобідного, незалежного, воєнного авантурника, але знов таки низшої катеґорії — волоцюгу, партизана, розбійника, чоловіка бездомного, неоселого 4). В такім значінню — досить широкім, непевнім і не легкім для докладнїйшого означення, се слово переходить до сусїдньої, людности, яка мала дїло з степовиками — в кримські міста на Україну і в Великоросийські землї. В приписках на синаксарі XII в. міста Сурожа (Судака) знаходимо записку, очевидно сучасну, про якогось молодика Алмальчу, вбитого „козаками” в 1308 р. 5); очевидно козаки — тут кримські чи степові розбійники, татарські чи якісь иньші. В статутах кримських ґенуезьких кольонїй 1449 р. не раз згадують ся козаки з Кафи й иньших ґенуезьких міст, чи то з місцевих вояків (т. зв. орґузіїв — кінної полїцийно-воєнної сторожі при консулї м. Кафи), чи з иньших людей, що займали ся добичництвом — забирали чи переймали (interceptio) у Татар худобу й ріжну здобич 6). На великоросийськім пограничу, в Рязанській землї, першу звістку про свійських, рязанських козаків, як легке військо, стрічаємо в р. 1444 7), але в пізнїйшім лїтописнім оповіданню, так що автентичність сього терміна для 1440-х років не безсумнївна (в документальнім матеріалї що до Рязанської землї ми про них зачуваємо тільки в перших роках XVI в.) 8). На Українї документальні, вповнї виразні згадки про козаків свійських, українських, маємо з 1490-х років, а меньше ясні натяки — з 1470-х років. При тім одначе в звістках, які дотикають України, і в иньших сучасних слово „козак” (казак), „козацтво”, „козаки” уживаєть ся в ріжних значіннях, які передають ріжні відтїнки сього понятя.

Козак — степовий розбійник, добичник. З одного часу ми маємо дві таки згадки, що являють ся заразом найстаршими слїдами уживання козацького імени на Українї. Під 1469 р. Длуґош записує: „велике татарське військо, набране з утїкачів, розбійників і вигнанцїв, яких звуть вони своєю мовою козаками, під проводом заволзького хана Маняка, трома віддїлами напало на землї Польської корони” 9). В 1474 р. громада м. Кафи заносила своїм зверхникам скаргу, що кілька років тому пограбували в степах великий караван їх купцїв „розбійники й козаки”. 10) з земель в. кн. Московського, і на се вони не дістали нїякої сатисфакції, а навпаки своєвільство і сміливість „сих розбійників і иньших сусїднїх зросла до того, що майже що дня чинять пребагато шкоди Кафинцям” 11). В обох оповіданнях імя козаків безпосередно прикладаєть ся до добичників неукраїнських 12), але заразом вони натякають досить виразно, що назва козаків прикладала ся широко до ріжного роду степових добичників (convicini nostri, як їх називають Кафинцї). Тим поясняєть ся фразеольоґія актів з кінця XV і початків XVI в. Хан напр. скаржить ся в 1492 р. в. кн. Олександру, що Кияне і Черкасцї розбили під Тягинею татарський корабель; а в. князь відписуючи повідомляє, що він поручив трусити „козаків” 13). Отже „козаки” — се ті Кияне і Черкасцї, які промишляють в степах розбиваннєм. Півстолїтя пізнїйше, виправдуючись перед турецьким правительством в справі пограблення Очакова козаками, польське правительство подібним же способом поясняло, що се зробили ,,прокляті ті розбійники, люде неоселі, що тягають ся по степах” 14).

Козак — чоловік свобідний, нїкому не підлеглий, над яким нема анї власти, анї екзекутиви. „Вільний козак” стало орґанїчним понятєм в пізнїйшім козачім житю. В тім же очаківськім епізодї, правительство польське, спихаючи з себе всяку відповідальність, писало, що згода не може бути порушена „своєвільством і злочином розбійників, котрих провідниками були московські піддані, а решта люде не оселі в державах королївських, і за ними пішла вся наволоч; вони не мають постійних осель і живуть в степах як дикі звірі, живлять ся з грабунку, нїчиїй власти не підлягають, і через те не легко таких людей ловити й карати” 15). Правительство Баторія на всякі скарги татарські й турецькі на козаків повторяло, що „то купа людей з ріжних народів, які ходять самопас, не мають нї постійного пробутку, анї певних законів, анї якоїсь власти над собою 16).

Козак — взагалї чоловік бездомний, неоселий, неприкаянний, без певного зайнятя. „Окромъ осилихъ бояръ и мещанъ бываютъ у них прихожиє козаки” — читаємо в ревізії черкаського замку 1552 р., по вичисленню оселої людности міста. Подібно при Канїві, на закінченнє реєстра, де вичислені бояре, міщане, слуги, вояки, люде панські й монастирські: „А окромъ того бываєть там людей прихожихъ, козаковъ неоселыхъ — а бываєтъ ихъ не ровъно завжды, але яко которыхъ часовъ” 17). „Козаків, людей неоселих, прихожих нїколи не держати по селах довше трох днїв, і коли козак прийде до кого і коли буде відходити, все село повинно про се знати, бо від таких дїєть ся по селах богато шкод і злодїйства”, постановляє пізнїйша ревізія кремінецька, і уставляє, що як би хто пустив до свого дому „такого козака, неоселого чоловіка”, не повідомивши громади, або так само випустив, або перетримав над три днї, і за той час стала ся б кому шкода, — то він має за те відповідати 18).

Зайнятя козака люстрації 1552 р. описують так: „Козаки которыє домовъ тамъ въ Черкасахъ не мають, и тыє дають старосте колядки по шести жъ грошей и сена косять єму по два дни на лете толоками за єго стравою и за медомъ; а которыи козаки не отходячи у козацътво на поле ани рекою у низъ, служатъ въ местехъ в наймехъ бояромъ або мещаномъ, тыи старосте колядки давати ани сена косити не повинни” 19). Першу фразу можна розуміти на двоє: що під козаками треба розуміти неоселих людей, в противставляннє міщанам, або що були такі козаки, що мали доми й тому розуміють ся в катеґорії міщан, а тепер мова про неоселих (при широкім значінню слова „козак” обидва толковання вповнї будуть на місцї, як ще побачимо). Сї неоселі козаки або ходять на свій козацький промисел, „у козацтво” в степи й низ, або служать за наймитів в містї. Се друге теж важне, бо відтїнює те понятє бездомного, пролєтарського характеру козацтва, яке вище я зазначив; але перед усїм характеристичне для нашого козака перше — його козакованнє в степах, яке роскриваєть ся в дальших понятях.

Претвич, виправдуючи в своїх записках партизанську війну з Татарами, пише: „що до лягання на полю між шляхами, яке зветь ся козацтвом 20), — то вийшовши на степи за дуброви там такі болота, що як би й чотири чоловіки йшло, то не може закрасти ся, бо на болотах всюди їх можна вислїдити — і такою службою на степах між шляхами трапляло ся минї часом не допустити Татар в землю королївську, а часом підстеріг, як вони йшли в землю королївську, підстерігав і побивав” 21). Так отже ще в серединї XVI в. ,,козацтво” було технїчною назвою для степової партизанської війни, підстерігання ворога в степах, щоб при нагодї його ,,улузати”, як казали. (Се розуміннє „козацтва”, як бачимо, сходить ся дуже близько з тим, в якім се слово вперше приходить в наших памятках — в значінню варти, сторожі). „Козацтво” люстрації 1552 р., очевидно, ширше понятє: „іти у козацтво” в нїй, очевидно, означає не спеціально тільки степове розбиваннє чи пограничну війну, а степовий промисел взагалї — рибні й звірині лови і нерозлучну з тим партизанську війну. В такім більше спокійнім характері степових промисловцїв виступають перед нами козаки в однім з найранїйших звісток, в уставній грамотї м. Київа 1499 р.: „Которыи козаки зъ верху ДнЂпра и съ нашихъ сторонъ ходять водою на низъ до Черкасъ и далЂй, и што тамъ здобудуть, съ того со всего воєводЂ десятоє мають давати; а коли рыбы привозять зъ верху або зъ низу просолныи и вялыи до мЂста кіевского, тогды маєтъ осмъникъ воєводинъ то осмотрЂти и обмытити и маєтъ на городъ взяти онъ бочки рыбъ по шести грошей, а отъ вялыхъ рыбъ и свЂжихъ десятоє” 22). Тут козаками звуть ся степові промисловцї, навіть прихожі люде з Полїся, що ходили на уходи й вертали ся потім з рибою й иньшими продуктами уходницького господарства.

Отже козак на українськім Поднїпровю другої половини XV і першої половини XVI в. — се з одного боку неоселий, нїкуди не приналежний чоловік, в тім родї як ludzie lóżni, гультяї польського права. З другого боку се чоловік такий, що незалежно від свого становища суспільного, — чи буде то чоловік неоселий, чи оселий міщанин, боярин, пан, — промишляє в українських степах і спеціально займаєть ся тут пограничним спортом, степовим добичництвом, а ще спеціальнїйше — практикує партизанську війну з Татарами. В анальоґічних значіннях се козацьке імя уживало ся в тім же часї також і серед Татар, де сим іменем називали ся вільні, неприкаянні вояки, степові добичники 23), і в світі великоросийськім, де крім свого пограничного воєнного козацтва — донського, стрічаємо козаків в ріжних місцях в значінню наємних робітників, промисловцїв і певних воєнно-служебних контінґентів 24); а навіть і на Білоруси і Литві, так далекій від татарського світу, були безземельні воєнно-служебні козаки з татарських осадників 25).

Нї в першім значінню — неприкаянного пролєтаріату, тим меньше в другім, добичницькїм, українське козацтво кінця XV і першої половини XVI в. не представляє з себе нїякої замітної, скільки небудь орґанїзованої суспільної верстви. З одного боку воно розпливаєть ся в тій рухливій хвилї уходників, що набігає з весною в поднїпрянські міста й уходи й відливає відси з кінцем степового сезону, розпливаючись по ріжних кінцях України; з другого боку воно всякає й непомітно переходить в місцеві суспільні верстви східно-полудневої України — особливо в міщанство. „В козацтво” ходять тутешнї міщане, селяне і навіть дрібне боярство; з „козаків” рекрутують ся „почти” служебників місцевих старост і державцїв. Козацтво і в сїм часї і довго ще пізнїйше — більше зайнятє нїж суспільна позиція, і тодї як про дїла, походи, зачіпки козацькі стогдом стогне в тутешній укра-їнській атмосфері, козацтва як суспільної верстви, як якихось „громад”, про які стільки писало ся в новій українській історіоґрафії, — не видно й не слїдно в нашім документальнім матеріалї довго-довго, майже до самого кінця XVII віку.

Поки що ми переконаємо ся про се, коротко переглянувши найстарші звістки про українську козачину, з кінця XV і початків XVI в.

Примітки

1) Пор. т. ІІ 2 с. 520.

2) Пор. т. ІІ 2 с. 331.

3) Codex Gumanicus bibliothecae ad templum Marci Venetiarum ed. Géza Kuun, c. 118. В сїм словнику на слово латинське даєть ся слово перське, потім слово або два або цїла ґльоса половецька. В данім разї маємо такий ряд: guayta — naobat — ghasal cosac. Ceредновічно-латинське guayta, у Дюканжа gaita — eхсubіае, vigil; перське naobat — як толкує видавець, значить сторожу (ехсubiае, custodia); ghasal, по його поясненню, зіпсована транскрипція karaul. Отже cosac відповідає словам варта, „караул”.

4) В турецькім словнику Радлова (Опытъ словаря тюркскихъ нарЂчій) читаємо: козак в мові джаґатайській, в діалєктах кримськім і казанськім — „чоловік вільний, незалежний, авантурник, волоцюга”, ein freier, unabhängiger Mensch, Abenteurer, Vagabund; в джаґатайсько-турецькім словарі Велямінова-Зєрнова — розбійник, der Rauber, Wegelagerer; козак дієслів в джаґат. — розбійничати, raubend umherziehen.

5) „ЗамЂтки XIII-XIV вЂка, относящіяся къ крымскому городу СугдаЂ (Судаку), приписанныя на греческомъ синаксарЂ” (Записки одеського істор. тов.V с. 613: τη αύτή ήμέρα έτε λιωδ ό δoυλ τoύ θύ άλμαλτηoύ ύιός τoύ σαμακά, φευ ό υέoς ξίφη σφαγης υπo καζακων. ινσ ς τoύ ςώις έτ. — „того дня (17 мая) умер раб божий Альмальчу син Самака, ой! — молодик, убитий мечем козаків, р. 6816 (1308)

6) Див. статути, видані в V т. одеських Записок с. 757: si соntinget fieri aliquam predam terrestrem per casachos orgusios seu homines Caphe tam de rebus bestiaminibus et bovis Tartarorum quam aliorum quorumcunque, — устава забороняє кафинській адмінїстрації відбирати від них здобичу, а навпаки консул повинен tales casachos orgusios et interceptores sustinere et eis dare omne аuхіlіum et favorem, a за відібраннє здобичи ab interceptoribus (добичннків) predictis уставляєть ся кара. Стороженко в своїй моноґрафії про Баториєву реформу перекладає сей текст так, що тут іде мова про козаків та орґузіїв та иньших Кафинцїв (с. 17), але я вважаю правильним переклад і толкованнє видавця, проф. Юрґевича (див. прим. 108 на с. 830), що тут мова про козакованнє орґузіїв та иньших кафинських людей — отже слово „козаки” толкуєть ся дальшими словами — се або орґузії (що як люде воєнні особливо сим добичницьким спортом займали ся), або иньші Кафинцї. Що таке орґузії, поясняє устава на с. 699-700, се воєнна ескорта консуля, анальоґічна з старостинськими „почтами”, що так само козакували на Українї (про походженнє сього слова у Смірнова Крым. ханство с. 43). Устави Судака і Чембало (Балаклави) (тамже в Записках V с. 783 і 789) додають іще постанови про подїл козацької здобичи. Інтересні своїми анальоґіями з українською практикою: четверту частину дістає консуль, решта дїлить ся по половинї між громадою і козаками (de quacunque preda fienda de quibuscumque rebus inimicorum seu aliorum, qui quovismodo contrafecissenfc decretis Caphe, perveniat in consulem dicti loci quarta pars (et) relique tres quarte partes dividantur inter comune et dictos cazachos seu alios interceptores, videlicet quemlibet eorum per dimidia — ibid. c. 189 і теж саме с. 783).

7) Никон. III с. 62: „козаки рязаньскіа на ртахъ съ сулицамя и съ рогатинами и съ саблями”. В коротшім оповіданню Воскрес. л. (т. II с. 111) нема про них згадки.

8) Звістки зібрані у Иловайского Исторія рязанского княжества (Сочин. І с. 202).

9) ex fugitivis, praedonibus et exulibus, quos sua lingua kozakos appellant — V c. 530.

10) per publicos latrones et cosachos illius domini de Mosco.

11) tantum crevit libido et audacia horum latronum et aliorum convicinorum nostrorum — Codice diplomatico delle colonie tauro-liguri II т. II ч. 1102, передрукований сей текст з коментарем в моїй статї: Козаки в 1470-х роках (Записки Наук. тов. ім. Шевченка LIV).

12) Порівняннє сеї кафинської скарги з дипльоматичною кореспонденцією московською показує, що пограбили кафинський караван татарські „козаки” московського васаля „царевича” Касима.

13) Pulaski докум. ч. 24.

14) a perditis illis latronibus, qui nunquam certo loco consistunt, sed per campos vagantur. В польськім концептї сього листу: сі ludzie, ktorzi w Oczakowie skodi pocynieli, beli kozacy polni, a nie osiedli na iednem mieisczu. Збірка документів до епізоду 1545 р., видана Е. Барвінським (Набіг козаків на Очаків 1545 р.) в Записках Науков. тов. ім. Шевченка т. XVIII с. 15.

15) Ibid. ч. 1.

16) Гайденштайн (ІІ с. 113), пор. інструкцію Батория — Źródła dz. IV с. 77.

17) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 89 і 106.

18) Архивъ Ю. З. Р. VII. II с. 114 (1563).

19) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 82.

20) Co sie dotycze legania na polu między szlaki na straży, ktore zowią kozacwo.

21) l. с. с. 52. Пор. оповіданнє Бєльського, як 1516 р. Предслав Лянцкороньский вибрав ся під Очаків w kozactwo (c. 991 — оповіданнє се наведене низше).

22) Акты Зап. Россіи І ч. 170.

23) Див. напр. Памятники снош. съ Крымомъ II с. 128, 231-4, 613 — татарські козаки азовські й білгородські, тамже с. 230 — „козакъ ордьінскій”, с. 376-9 „козаки мещерські” (татарські, служебні московського в. князя); в Актах Ю. З. Р. II ч. 143 поіменний реєстр 24 козаків білгородських, що вступають на службу в. кн. Литовського (характеристичні татарські ймення).

24) Див. напр. звістки зібрані у Костомарова у вступі до Б. Хмельницького (вид. 1884, г. 6-7).

25) У Любавского Обл. дЂленые с. 529-30.

КОЗАКИ І КОЗАКОВАННЄ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНЇ XVI В. ВІДНОСИНИ ДО КОЗАЦТВА МІСЦЕВОЇ АДМІСТРАЦІЇ Й ЦЕНТРАЛЬНОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА: НАЙДАВНЇЙША ЗВІСТКА ПРО УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ (1492), ЗВІСТКИ 1493-1499 Р. І 1502-3 РР., „КОЗАКИ КН. ДМИТРА" І „БУРСНИКИ"; ЗВІСТКИ 1510 Р., КОЗАЦЬКИЙ ВЕРБУНОК 1524 р.

Найдавнїйшу, вповнї означену звістку про українських козаків ми вже знаємо 1). В 1492 р. в. кн. Олександр писав до Менґлї-ґерая: „Також писал єси намъ въ ярлыку своємъ, ижбы наши люди Кіяне и Черкасцы, пришедши ДнЂпромъ, подъ Тягинею корабль твой розбили и чоловека одного иняли и много статковъ и денегъ побрали, а потомъ иного твоєго чоловека иняли и колькось воловъ съ нимъ взяли, а после того подъ Тягинею Черкасцы ж десять коней взяли, а тры чоловеки иняли и зъ собою повели. Ино намъ то несведемо, будетъ ли ся стало — ино ся то стало безъ нашоє воли. Про то послали єсмо до нашихъ врадниковъ украинныхъ, абы того обыскали межи козакы, а чого доискавши ся — дали в руки слузе твоєму Мусаце, и люди которыи будут поиманы, и статки што будут побраны. А тыхъ лихихъ людей, которыи то будутъ вчинили, велели єсмо сказнити" 2). Отже в тім часї термін „козак" для українських вояків був уже прийнятий, звісний в правительственних кругах, і ними без всяких близших пояснень уживаєть ся для означення степових добичників.

Рік пізнїйше маємо факт подібний, тільки уживаннє козацького імени меньше виразисте. Менґлї-ґерай доносить в. кн. московському, що його посла Суботу, що йшов від волоського господаря до Криму, коло Днїпрового перевозу „изъ Черкаскаго городка козаки потоптали, все поимали — пЂша остали;" по словам московських аґентів се були „Черкасцї", і з ними „Богданъ, черкаский воєводка" (кн. Богдан Глинський) — вони тодї зруйнували Очаків 3). Звістку сю вважаю не так виразистою, бо сих черкаських людей називав козаками тільки Менґлї-ґерай, а він з свого, татарського становища міг від себе приложити назву козаків до сього українського походу; хоч сам похід вповнї в стилю козацькім.

Дальший з ряду текст наведений вище 4) в цїлости: згадка про козаків-уходників в уставній грамотї м. Київа 1499 р. Крім сеї більшої постанови, присвяченої їм спеціально, устава кілька разів згадує про них і купцїв, як людей прихожих, стороннїх, що до Київа приїздять і замешкують тут.

Зимою 1502/3 р. повторилась історія з перед десяти лїт, Менґлї-ґерай писав про се до Москви: їхав від волоського воєводи до Криму посол, сим разом ханський; воєвода допровадив його з своєю „ратью" до границї, а хан вислав на границю їм на зустріч свою охоронну сторожу. Незважаючи на всї сї охороннї заходи таки напали на них на Днїпрі на перевозї „кіевскіе и черкаскіе козаки", „на судЂхъ... пріЂхав ночью". Татарська ескорта одначе кінець кінцем відбилась і втїкла від них: „бились съ ними и русскихъ козаковъ побили". Не була се одначе їх побіда, а тільки вони „отъ бЂды утекли": українські козаки Татар „топтали", вбили з них сїмох, а сїмох покалїчили і 30 коней у них вбили 5). Назву „руських козаків" маємо й сим разом в устах хана (перед тим говорив він про козаків татарських).

Потім десь лїтом 1504 р. писав Менглї-ґерай до в. кн, Олександра, що він збирав ся висилати свого посла на Литву, але, як переказує його слова кн. Олександр — прийшла до нього вість, „штож злыи люди козаки на перевозе (знов днїпровськім очевидно, під Тягинею десь) лихое дЂло учинили, купцовъ и пословъ разогнали и скарбы и товары ихъ побрали". Се стримало посольство; хан жадав, аби литовське правительство вишукало тих ворохобників і заграблені ними річи. Тому що тодї хотїли доконче якось прийти до згоди з Кримом, в. князь дав місцевій адмінїстрації — київському воєводї й наміснику черкаському сильні накази — вишукати пограблені річи й покарати тих „злих людей козаків" (в иньшім листі — „безименныє люди козаки"). І намісник черкаський кн. Василь Глинський дїйсно повишукував ріжні річи й повіддавав татарським купцям, а провинників — „тих людей многихъ поимавши, шыєю казнилъ", коли вірити запевнянням в. кн. Олександра перед Татарами, — навіть „вседши на конь за тими лихими людьми гонялъ", і багато їх тримав в арештї 6).

В звязку з якоюсь пригодою в тім же родї, тільки може ранїйшою, маємо записку про трус вчинений у черкаських козаків ключником київським і управителем черкаським Сеньком Полозовичом 7) для розшукання пограблених у купцїв річеї, очевидно за наказом в. князя. Він знайшов товари Охматові у черкаських козаків кн. Дмитра, що „перекрали тих купцїв у Щурової роти": кілька шуб біличих і лисячих і кавалок цвїковського сукна; а після одного з козаків Щурової роти, Митечка, що вмер під той час, у його „бурсника" (товариша) козака ж Каленика зістала ся штука сукна, дороге каміннє, перли і золоті ґудзики — не знати чи з того ж погрому чи з иньшого, бо вони були забрані „на город" як відумерщина, а не при трусї. Записка незвичайно цїкава тим, що козаки виступають перед дами в відміннїй ролї: як наємні вояки в місцевих компанїях. Однї служать у кн. Дмитра, себ то воєводи київського Дмитра Путятича, мабуть в полку його служебників 8), иньші в ротї якогось Щура, мабуть ротмистра роти „драбів", наємних вояків, які тут в поднїпрянських замках звичайно стояли. Очевидно, рота ся не складала ся з самих козаків, а козаки — як той покійник Митечко і його „бурсник" Каленик 9), входили туди поруч иньших вояків, і тому записка зазначує від себе спеціально, що Каленик також козак 10). Очевидно, сї черкаські добичники-козаки могли вступити у воєнну службу по своїх степових подвигах, або й серед служби взяти участь в такім походї — хто знає чи не була вмішана в сю справу сама місцева адмінїстрація, сам „славний козак" Полозович й місцеві ротмистри, тільки супроти великокняжого наказу з ролї участників чи протекторів походу мусїли перейти до ролї слїдчих судїв та розшукувати пограблені річи, як се нераз бувало, і знаємо се часом документально (порівняти пізнїйші докори в. князя місцевій адмінїстрації, що вона для свого пожитку дозволяє козакам на улуси татарські наїзжати, а потім з добичею з ними дїлить ся) 11).

Про пізнїйші козацькі походи на Татар маємо загальну звістку в цитованій уже мною реляцїї Макарця Товмача з 1510 р. Він оповідає, що хан хоче розвалити старий Очаківський замок, а поставити новий на устю Бога, на розї між Днїпром і Богом, і против того нового замку вибудовати „бойницю", і в нїй поставити гармати й перетягнути через Днїпро ланцюхи, „аби твоєї милости людемъ (з в. кн. литовського) нельзо переЂжджати ни в верх ни в низ". „У Товани рЂчка Ярыймова обойшла кругъ острова а в ДнЂпръ зася втекла, и тою рекою покрадывали ся козаки твоєє милости мимо городы татарскіи, и тую речку на весне маєтъ лесою переплести и каменемъ засыпати, штобы козаки туда не переходили" 12). Мова йде, очевидно, про походи козаків на човнах, значнїйшими партиями, в околицї Очакова й на чорноморське побереже, що чинили — вони в тих лїтах, 1505- 509. Близших подробиць про них в джерелах не маємо.

Ріжні иньші війни й битви, в пізнїйшій традиції звязані з козацтвом і в тій формі передані потомству — як походи „славного козака" Остафія Дашковича з кінця першого і початків другого десятолїтя XVI в., як подвиги „Русака Полоза, славного козака" в сїй формі передані Бєльским 13) — в старших, сучасних джерелах не мають козацького імени в польських кругах се імя тодї ще було дуже мало знане. Навіть голосний похід Предслава Лянцкороньского під Білгород, що з легкої руки Бєльского для пізнїйшої традиції, на цїлі столїтя, аж до XIX в. включно став фактом епохальним, „початком козачини" 14), в джерелах сучасних не має козацького імени 15). Аж з 1524 року маємо звістки про козаків яко таких. Одна говорить про напад черкаських козаків на кафинських купцїв — козаки пограбили їх і побили, і хан грозить ся за се йти на Україну 16). Друга далеко важнїйша. Се згадка про те, що вже десь зимою 1523/4 р., або й ще ранїйше в. князь рішив орґанїзувати пограничний корпус з козаків і для того поручив Семену Полозовичу й Криштофу Кмитичу, пограничним старостам, навербувати на державну службу козаків і з ними вчинити похід далї Днїпром. Не вважаючи на те, що рада в. кн. Литовського занедбала великокняже розпорядженнє й не прислала для того козацького війська грошей і сукон, Полозович і Кмитич вчинили похід під Тавань і вели дуже користну боротьбу з Татарами, так що в. князь проєктує орґанїзувати з козаків постійну значнїйшу мілїцїю, тисячу або й дві, та розложити їх залогами против Татар 17). Про сей проєкт будемо говорити пізнїйше; нам тут він інтересний як симптом невпинного розвою козачини, її чисельних сил і воєнної енерґії. Бо проєкт сей не міг виникнути инакше. Він не лишає сумнїву, що протягом всього другого десятилїтя неустанно розвивала ся козацька партизанська війна і хоч джерела наші не згадують козаків яко таких, але в тих ріжних епізодах боротьби з Татарами, які переказують вони нам з тих часів, проявляла себе власне козачина.

Примітки

1) Старші звістки або натякають тільки на розповсюдненнє козацького імени в наших сторонах, а безпосередно кажугь про козаків не-українських (як наведені вище — с. 78), або ex post прикладають імя козаків до українських вояків. До сеї другої катеґорії належать згадки Стрийковского; його згадку про подільських козаків в війнї з Федором Коріатовичом (ІІ с. 19) Дашкевич вважав найдавнійшою звісткою про українських козаків: але Стрийковский залюбки, на власну руку, уживає сеї назви (пор. Молчановского Очеркъ исторіи Подольской земли с. 133 і далї, де наведені приклади такої довільности). Така ж, очевидно, звістка Бєльского під 1489 р., прийнята за найстаршу звістку Антоновичом, і за ним Еварницьким) — що в буковинській кампанїї Яна-Ольбрахта провідниками польському війську служили kozaki tych tam miejsc swiadome (с. 882): в иньших джерелах про них згадки нема, Бєльский сам потім записує звістку про козаків під 1516 р. як найдавнїйшу (с. 991). Антонович в ряд найранїйших звісток про козаків ставить повстаннє Мухи (Бесїди с. 15), але се рух анальоґічний з козацькими рухами XVII в, а до ранньої козачини не має нїчого. З більшим правом притягає Каманїн (Къ вопросу с. 61) звістку 1489 р. про напад людей Юрія Папа, воєводи київського, на московський купецький караван на таванській переправі (Пам. сношеній съ Польско-лит. госуд. І c. 23); се безсумнїву „козакованнє", але документ не називає сих людей козаками.

2) Пулаский ч. 24 (19/ХІІ. 1492).

3) Памятники снош. съ Крымомъ І с. 194-6.

4) Див. с. 81.

5) Памят. снош. съ Крымомъ XLI с. 476.

6) Пулаского ч. 64 і 65 (кілька сповіщень в. кн. Олександра в Крим, в подібних виразах).

7) Записка ся, видана двічи (з ориґіналу в Архиві Югозап. Рос. III. І ч. 1 і з копії Литов. Метрики у Леонтовича Акты ч. 641), не має дати, а датуєть ся гіпотетично 1503 роком, тому що вписана між двома документами 1503 р Але що попереднїй документ має дату з цвітня, а дальший — з сїчня, тож хронольоґічного порядку тут нема, і записка наша може бути і з пізнїйшого часу. Той факт, що розпоряджаєть ся тут в Черкасах Сенько Полозович і завідає замком („на мене, на городъ пришли отумерлыя речи"), промовляв би за тим, що се стало ся перед старостованнєм кн. Василя Дашковича Глинського. А. Яковлев в недавнїй розвідцї своїй про черкаських намісників Полозовича вважає черкаським намісником 1502-3 рр. Се був би дуже привабний здогад, але не легко припустити, щоб у нього потім се намісництво відібрано і тільки пізнїйше дано намісництво овруцьке.

8) Любавский, в звязку з своєю теорією, бачив в сїм Дмитру „хрещеного татарського князька, подібного до тих, що тримали татарські роти по описи 1528 р." (Обл. дЂленіе с. 532).

9) Слово „бурсникъ" в сїм документї дуже інтриґувало дослїдників. Любавский бачив тут якихось підсусїдків чи що, і виводив з того доказ козацького землеволодїння і на тім опирав свою теорію походження української козачинни від „испомЂщенныхъ Татаръ" Київщини (Обл. дЂленіе с. 531-2). Тепер, з виданнєм судних книг Литов. Метрики значіннє сього слова перестало бути неясним: се слово значить товариша, колєґу. Так в однім процесї (1520) виступає перед нами слуга кн. Острозького Ірик Михнович „съ товарищемъ своимъ Коптемъ", а в дальшім оповіданню називає його своїм „бурсникомъ" („потомъ звадил ся зъ бурсникомъ моимъ съ Коптемъ"), і з оповідання видко, що се справдї були собі кумпани, люде одного становища (Литов. Метрика І с. 1417). В такім значінню се слово уживаєть ся й на иньших місцях — ibid. c. 9 і 1439.

10) Отже не вважаю оправданим погляд, що се був спеціально козацький подїл на роти — що то вони були органїзовані в роти (сей погляд новїйше у Яблоновского Ukraina c. 413). Принаймнї документ не дає скільки небудь сильної підстави для такого погляду.

11) Акты Ю. З. Р. І ч. 105 (1541).

12) Пулаский ч. 120; текст має сильні помилки — спрявляю їх дещо.

13) Wasyl w. ks. moskiewski przysyłał mu (Глинському) na pomoc Ostafija onego sławnego kozaka — c. 944, і низше c. 949: których był wodzem Ostafi Daszkowicz kozak niepospolity (під р. 1508). Cześć ich zagonów (татарських) Polus Busak, sławny kozak pogromił (c. 950).

14) У Бєльского: Których (вояків наємних) się zebrawszy tego czasu kilka set z Przecławem Lanckorońskim jechali w kozactwo pod Biłagród, zajęli dobytek turecki i tatarski, pędzili do domu; Tatarowie i Turcy pogoniwszy je u Widowego jeziora bili się z nimi, przemogli je naszy i z korzyścią się wrócili. A natenczas się dopiero kozacy u nas się wsczęli (c. 991).

15) В новійшій моноґрафії про початки козачини, І. Каманїна, на перші два десятилїтя XVI в. кладуться ще дві подїї з історії козачини: наданнє козакам першого привилею великим князем і повстаннє козаків против правительства (с. 78-81). Перше опираєть ся на пізнїйшій амплїфікації козацької традиції про першого гетьмана козацького, що основою своєю має записку Бєльского про початок козаків 1516 р. (з ріжними поправками й відмінами в датах). Друга звістка опираєть ся на записці про погром польського й литовського війська під Сокалем в 1519 р. (див. вище. 28), тільки зміненій одним з пізнїйших компіляторів (або через непорозуміннє, або через кепський здогад) в тім напрямі, що Татари за порозуміннєм з Поляками бють „наших" (себто Волинян) — Сборникъ лЂтописей Юж. и Зап. Рос. с. 75.

16) Рада в. кн. Литовського писала до в. князя: Scriptum esse ad nos a dno Eustachio capitaneo in Czerkassy et Kanyow, quod Sahath Kirej imperator atque Aslam soltan scripserunt illi, aggravantes sibi plurimum de mercatoribus caffensibus per cozacones de Czerkassy occisis et spoliatis, promittentes ob noc venire ad depopulandum dominium mtis vre — Acta Tomiciana VII c. 51.

17) Документы арх. юстиціи I с. 523.

КОЗАКИ І КОЗАКОВАННЄ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНЇ XVI В. ВІДНОСИНИ ДО КОЗАЦТВА МІСЦЕВОЇ АДМІСТРАЦІЇ Й ЦЕНТРАЛЬНОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА: ПРОВІДНИКИ КОЗАЦЬКІ В ТРАДИЦІЇ І ПРОВІДНИКИ ДЇЙСНІ: ЮР. ПАЦ, БОГДАН ГЛИНСЬКИЙ І ДМИТРО ПУТЯТИЧ, СЕМ. ПОЛОЗОВИЧ, ОСТ. ДАШКОВИЧ, ЙОГО ВІДНОСИНИ ДО МІСЦЕВОЇ ЛЮДНОСТИ, ПРЕДСЛАВ ЛЯНЦКОРОНЬСКИЙ Й ИНЬШІ ЗАХІДНЇ ПОГРАНИЧНИКИ, БЕРНАТ ПРЕТВИЧ. РІДКІСТЬ ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ЗГАДОК ПРО КОЗАКІВ І ПРИЧИНИ СЬОГО; УЧАСТНИКИ КОЗАЦЬКИХ ПОХОДІВ ВИПИРАЮТЬ СЯ ЇХ; УЧАСТЬ МІСЦЕВОЇ АДМІНЇСТРАЦІЇ Й ШЛЯХТИ В КОЗАЦЬКИХ ПОХОДАХ, ЗГАДКИ ЛУБЄНЄЦКАГО ПРО ШЛЯХЕТСЬКЕ КОЗАКУВАННЄ, БРАК КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ, ЕЛЄМЕНТИ, ЩО БРАЛИ УЧАСТЬ В КОЗАКУВАННЮ, НЕОРҐАНЇЗОВАНІСТЬ КОЗАЦТВА ЯК ВЕРСТВИ.

В пізнїйшій козацькій традиції й історіоґрафії української козачини деяким пограничним старостам, або иньшим проводирям козацьких експедицій, більш або меньш припадково переказаних польськими хронїстами, припала честь бути орґанїзаторами козачини й її гетьманами, в дусї пізнїйшого значіння сього уряду — всенароднїх вождїв України. Грабянка, автор першої „наукової” історії козачини визбирав такі ймення козацьких провідників, записаних ним в гетьмани: ,,в року 1506 былъ первымъ гетманомъ Прецславъ Лянцкоронскій, а в року 1514 будучи гетманомъ запорожскимъ нЂякійсь козакъ Венжикъ Хмелницкій розбилъ великую орду въ ПолщЂ подъ Заславемъ, потомъ былъ гетманомъ Димитрій князь Вишневецкій, а по немъ Евстафій князь Ружинскій” 1). Вихідною точкою послужила й тут таж записка Бєльского про початок козаків в 1516 р., в „козацькім” походї Лянцкороньского на Очаків, тільки її дата в якійсь компіляції була помилена на р. 1506, так само як записка про побіду „Венжика козака Хмельницкого” під Заславом з під 1534 р. 2) була перенесена, мабуть також помилкою, під р. 1514. Правдива дата походу Лянцкороньского була одначе пізнїйше справлена, а з тим на перше місце серед козацьких гетьманів поставлений був иньший традиційний „славний козак” Остафій Дашкович, ще в історіоґрафії XVIII в. 3), а українські історіоґрафи XIX в., при всїх ваганнях в дальших іменнях, уставили на довго сих двох перших гетьманів — першого Дашковича, другого Лянцкороньского 4). В звязку з тим все більше рішучо переносила ся на перші десятилїтя XVI в. й орґанїзація козачини, звязувана з іменем Дашковича уже в першій половинї XVII в. 5), але в пізнїйшій традиції покрита більш популярними оповіданнями про реформу Баторія. Після того як Дашковича і Лянцкороньского знов висунено на перший плян, як перших гетьманів козацьких, на початки XVI в. почала переносити ся й орґанїзація козацького війська, незалежно від тих старих, забутих переказів. В найбільше рішучій формі зробив се автор Історії Русів (звязавши одначе сю орґанїзацію чомусь з іменем Остафія Ружинського, чоловіка з другої пол. XVI в.), і його оповіданнє при всїй анахронїстичности довго приймало ся в пізнїйшій історіоґрафії.

Та навіть і по тім, як з громадженнєм історичного матеріалу все більше розлїтали ся хмари здогадів і фантазій сплетених старшими й новійшими історіоґрафами української козачини, ся пара: черкаський намісник Остафій Дашкович і Хмельницький староста Предслав Лянцкороньский зістали ся, можна сказати, аж до наших часів в ролї ґенїїв-опікунів української козачини, як її перші орґанїзатори й провідники. Тим часом не були вони анї орґанїзаторами козачини, анї першими в ролї привідцїв „козацьких” походів, і своє значіннє на сїм полї вони мусять роздїлити з богатьма иньшими репрезентантами української адмінїстрації, які так само старали ся використати козачину, як побутове явище, в інтересах оборони українського погранича та з ріжних мотивів брали участь в „козацтві”.

Першим з українських адмінїстраторів, замішаних в „козацтво”, в нашім матеріалї виступає київський воєвода Юрий Пац: в 1489 р. його люде (Юрьєвы люди Пацевича) погромили московських купцїв на Днїпровім перевозї 6). На скільки сам він особисто був у се вмішаний, не видно. Його люде, судячи по іменам провідників: „Богдан та Голубець та Васько Жила”, се мабуть не орґанїзований похід київських рот, а свобідний набіг „козаків”, що служили в „почтах” київського воєводи, хоч вони й не виступають в сїй звістцї під козацькою назвою: як ми вже знаємо, технїчним терміном ся назва стала не скоро.

Активнїйше виступає сучасник Паца намісник черкаський кн. Богдан Глинський. Ми не знаємо, коли настав він в Черкасах — мабуть ще в 1480 роках 7); в 1495 р. бачимо його вже намісником путивльським. Одинокий певний похід його знаємо в 1493 р„ коли віддячуючи ся за татарський наїзд, він разом з „царевичом Уздемиром” ходив походом на Низ, здобув і зруйнував новопоставлений Менґлї-гераєм „город” (Очаків), забрав в нім на „30 тис. алтин” грошей, і людей ханських 64 по части побив, по части забрав в неволю; тодї ж пограблено московського посла Суботу, що їхав до Криму з Волощини, й хан називає сих грабителїв „козаками черкаськими” 8). Хоч тут назва „козаки”, як я підносив, не має сильно-вираженого технїчного значіння, але можемо прийняти се за певно, що похід справдї був вчинений з участю козаків, і дуже можливо, що й деякі иньші походи Черкасцїв з кінця 1480 років і потім в 1490-х робили ся з участю Б. Глинського.

Про наступника Паца на воєводстві кн. Дмитра Путятича знаємо вже документально 9), що в його „почтах” служили черкаські козаки: вище згадано трус у ,,козаковъ черкаскихъ — князя Дмитриєвихъ козаковъ”; Щурова рота, де теж служили черкаські козаки, згадані в тій же записцї, могла бути ротою як київської так само й черкаської залоги. Спеціально козацьких рот чи полків в сих згадках нема нїяких підстав бачити: се було б антіціпацією, судячи по иньших фактах еволюції козачини. Воєвода набирав до своїх почтів козаків, і вони ж служили в місцевих ротах.

З наступників кн. Богдана з козачиною в нашім матеріалї звязуєть ся імя Сенька Полозовича, управителя черкаського староства на початках XVI в. Він був ключником київським в 1490-х рр., потім намісником овруцьким (коло 1510), державцем річицьким, але при тім, як оден з корінних київських земян, все виступає в наших звістках як оден з героїв пограничної війни з Татарами. Сучасник Децій знає його як „славного руського вояка” 10); у пізнїйшого Бєльского він славить ся як „Полоз Русак славний козак” 11) — все з нагоди побіди над татарськими загонами в 1508 р. Потім в сучасній кореспонденції маємо згадку про його побіду над Татарами в 1511 р. 12) Але в найбільш характеристичній ролї, як інїціатор ширшої орґанїзації козацької й провідник козацького війська, виступає він перед нами в 1520-х рр., разом з иньшим київським паном Криштофом Кмитичем, сином теж черкаського намісника, державцем чорнобильським. Хоч правительство литовське не дало їм нїякої підмоги на те, щоб зібрати козацьке військо, Полозович і Кмитич, „собравшы малый почотъ козаковъ, на низъ Днепром до Києва и далей до Тованя на службу нашу ходили”, як писав в. князь до панів-рад литовських. „И тамъ будучы послугы своєє намъ немало вчынили и тыхъ людей неприятелей всихъ Татаръ, которыє в паньстве нашомъ были, тыждень через Днепръ не пропустили, и на кождый день з ними бытву мевали и иншихъ били, а иншии сами потонули” 13).

Та славу й значіннє Полозовича, як провідника й орґанїзатора козацького, покрила слава иньшого черкаського намісника Остафія Дашковича. Був се також як Полозович місцевий чоловік, знавець місцевих відносин, завзятий вояка, герой пограничних воєн; його дїяльність, анальоґічна з дїяльністю роля Полозовича, але яркійша, шумливійша, інтензивнїйша, закрила фіґуру його попередника і для пізнїйших часів зробила з нього найвизначнїйшого репрезентанта днїпровської козачини. Хоч то треба піднести, що в сучасних актах з Дашковичом нїде не звязуєть ся козачина як назва, як термін.

Дашкович був київським паном-земянином з походження — тут були його маєтности „отчызныи матерыстыи” 14). Але на полїтичну арену виступає він на Білоруси: на початку XVI в. під час війни Литви з Москвою був він комендантом Кричева; перед тим був він „воєводою во многихъ мЂстЂхъ” на пограничу, але про сю його службу не маємо близших відомостей 15). В 1503 р., обмовлений за щось перед в. кн. Олександром, Дашкович постановив попрощатись із ним і здавши замок дворянину господарському П. Епимаховичу, він перейшов, уже по уложенню перемиря між Москвою й Литвою, на службу в. кн. московського. В. кн. Олександр жадав, щоб його видали йому як зрадника, але в. кн. московський на се не пристав, трактуючи перехід Дашковича в дусї старого права свобідного переходу „бояр і слуг вольних” 16). Щоб оправдатись перед в. кн. Олександром в зложених на нього обвинуваченнях, Дашкович приїздив за охоронним листом в 1505 р. на литовський сойм в Берестю і оправдав ся дїйсно: був реабілїтований, і маєтности йому вернено 17). Але очевидно, він лишив ся ще на службі московській, і під час повстання Глинського приходив йому в поміч з московським військом 18). Тільки по погромі повстання Дашкович вернув ся до Литви і переносить свою дїяльність на Україну. З початку він дістав в державу Канїв, потім, в р. 1514 до Канева придано йому й Черкаси, і обидва староства лишили ся в його руках до смерти, двадцять лїт з верхом.

В сїм періодї його спеціальністю стають справи татарські: охорона України (вся східно-полуднева Україна поднїпрянська належала до його уряду як канївського й черкаського старости), зносини й дипльоматичні пересправи з Татарами. В польсько-литовській державі вважали його незрівняним спеціалїстом на сїм полї. В сучасній записцї про похід під Очаків так росписуєть ся репутація Дашковича. Він мав велику славу у своїх і у Татар, „бо багато мав побід над Татарами, не раз також був провідником Татар в походах на Москву, пустошив московські землї на великі простори і татарське військо щасливо приводив назад додому обтяжене величезною здобичею. Хитрий, відважний і щасливий войовник, він був правдивим пострахом Татар. Його лице, весь вигляд тїла й одежа все було чисто татарське. Він знав їх мову і часто буваючи на розвідах, він зіставав ся не пізнаним в їх таборі: його вважали за Татарина і завдяки тому довідавши ся про їх справи, він розбивав їх на голову, а післанцїв татарських, посиланих до нього, він виставляв на страшний позір, прибитих на палях в степах в тих місцях, кудою проходили Татари 19). Знаємо його похід з Татарами на Сїверщину в 1515 р. і голосний похід на Москву в 1521 р.; в. кн. Жиґимонт прислав за сї подвиги почесні дарунки Остафію: оксамит і сукна і 50 кіп грошима. По сїм Остафій послує в Крим і зараз по тім — пустошить його близше незнаним способом, під час усобиць по смерти Магмет-ґерая 20). Пізнїйше він також бере участь в кримських усобицях, і використовуючи їх для набігів на Татар (в родї голосного походу під Очаків 1528 р.), підтримує кримських претендентів. Так під його опікою, в сусїдстві Черкас, шукав захисту при кінцї 1520-х рр. претендент Іслам-ґерай, і се стягнуло на Дашковича похід хана Сеадат-ґерая: він приходив в 1532 р. на Черкаси, з яничарським військом і великою артилєрією, щоб поконати невгомонного сусїда, але міста не здобув, і по тринадцяти днях безуспішних зусиль, як оповідав польський хронїст, запросив Дашковича на зїзд і запив з ним союз і братерство. Дашкович їздив з трофеями сеї голосної кампанії на зїзд до Пьотркова — з кулями від гармат, якими обстрілювано Черкаси, і так йому складали великі комплїменти й дарунки. Там же він висловив свої памятні поради про заложеннє постійних залог на Днїпрі на татарських перевозах, для оборони України 21). Се був його останнїй тріумф, він умер незадовго (1535), не полишивши потомства, нї жінки (не знати, чи й був жонатий), за те роздавши богаті надання на монастирі, як належало „чоловіку рицерському”. Серед місцевої людности лишив він память не особливо світлу своїми „новинами’’, як ми бачили вже по части. Збиваючи засоби на свої військові „почти”, на оборону замків і на свої воєнні потреби, сей суворий пограничник держав зелїзною рукою місцеве міщанство і всякий иньший люд, позаводив ріжні побори й оплати, обмежив місцеву людність у свобіднім користуванню уходами і всякими иньшими вигодами, і його „новини” стали потім вихідною точкою для довгих спорів місцевої людности, що не могла помирити ся з утратою старих свобід, і вела завзяту війну з пізнїйшими старостами, які не маючи сил і авторитету Дашковича, вели далї його фіскальну полїтику. Зараз по смерти Дашковича „войт і всї мішане міста Черкаського” заносять в. князеви скаргу „штожъ дей якъ держалъ отъ насъ тотъ замокъ Черкасы небожчихъ панъ Остафей Дашковичъ, ино дей въ тотъ часъ кривды ся великія имъ отъ него стали”: він вийняв з юрисдикції громади багато людей і перевів їх на послугу замкову і під його присуд; відобрав міські уходи на Днїпрі й Сулї і почав роздавати їх за оплатами „людемъ обчымъ”; почав з здобичи уходників брати половину риби або звіря; забрав на замок доходи з корчми; завів примусову продажу риби й меду на замок; збільшив старостину частину в добичі воєнній, козацькій спеціально і т. д. 22).

Се не перешкодило одначе пізнїйшій українській історіоґрафії зробити з Дашковича репрезентанта громадського, народоправного елєменту, хоч в дїйсности, як бачимо, власне сьому громадському елєменту він сильно дав ся в знаки.

В західнїм, побожськім районї, на браславсько-подільськім пограничу, пізнїйша традиція звеличала особливо ролю й значіннє Предслава Лянцкороньского, старости Хмельницького, анальоґічно, але з далеко меньшим правом нїж се зробила з Дашковичом. У сучасників центральною фіґурою тутешньої оборони й боротьби з Татарами аж до самої своєї смерти в 1530 р. виступає кн. Константин Ів. Острозький, summus cum Tartaris belli gerendi imperator, як його називають сучасники 23). З свого титулу винницького і браславського старости він був офіціальним сторожем литовського Побожа, а як гетьман в. кн. литовського, перший маґнат Волини і взагалї чоловік незвичайно авторитетний і поважаний, він в другім і третім десятилїтю був шефом цїлої української оборонної орґанїзації. Його останнїй тріумф над Татарами в 1528 р., був оваційно святкований: по всїй Польщі „кн. Константина до небес виносили найбільшими похвалами, і коли він скоро по тім приїхав до Кракова до короля Жиґимонта, той прийняв його з найбільш вишуканими почестями, в присутности всього двору і коли він вїздив в город і замок, перед ним несли воєнні знаки, забрані від ворога в сїй війнї, й вели перед ним забраних в неволю Татар” 24).

При нїм на другім плянї стояли подільські старости, начальники наємного війська й стражники — начальники сторожі, що завідали обороною коронної границі. Серед них в сучасних джерелах на першім плянї Станислав Лянцкороньский, староста камінецький і стражник (ехсubiarum praefectus) в другім десятилїтю, його наступники в стражництві Якуб Струсь (від 1520 р.) і Микола Сенявский, пізнїйший гетьман, начальники наємного війська Ян Сверчовский (старший), Якуб Сецеґіньовский, старий пограничник, брат Станислава Предслав Лянцкороньский староста Хмельницький, Юрий Язловецкий, тодї ще молодий воєвничий маґнат, герой нещасливого походу під Очаків 1528 р. 25). З них в пізнїйшій традиції найбільш пощастило Предславу Лянцкороньскому — в сучасних звістках не так дуже замітному. Старовольский в своїх Sarmatiae bellatores звеличав його як гідного ученика Конст. Острозького, як лицаря, вишколеного в рицарській штуцї сучасної Европи („пройшовши цїлу Европу, побував также в Єрусалимі і в ріжних варварських краях, і там багато навчив ся з воєнної штуки і вернувши ся до дому, покористував ся тим: в воєнній штуцї багато відмінив і нового завів”) 26).

В 1530-х рр. зачинав свою службу на Поділю як ротмістр Бернат Претвич, від р. 1540 староста новозбудованого барського замку, оден з найбільш славлених пограничників 27). Про його казали: za pana Pretwica wolna od Tatar granica; налїчували 70 його битв з Татарами, і в усїх він, мовляв, побивав їх. Найбільш прославленим епізодом був його похід під Очаків 1541 р., оповіджений Бєльским: „незадовго перед тим Татари впали були на Русь, починили великі шкоди коло Винницї й по иньших місцях. Бернат Претвич гербу Вчелє, староста барський, вартий памяти у всїх нас Поляків, пустив ся за ними з невеликим числом козаків і Черемисів, прийшов за ними аж під Очаків, але вже забрані в неволю люде були на кораблях: везли їх в Кафу на продаж. Плакав, дивлячи ся на їх біду, промовляючи: як би я радий був вас виратувати, коли б міг. За те славно помстив ся за них, порубавши дїтей татарських, і жінок їх, або потопивши, коли вони утїкали на воду. Черемиси стріляли на водї як качок. З добичею вернув ся до дому і другого року то повторив” 28). В своїх мемуарах, предложених в 1550 р. соймови в відповідь на турецькі скарги, Претвич дав нам цїкавий образ тодїшньої пограничної війни, вже використаний нами вище. Шефом і учителем своїм і своїх товаришів називає він гетьмана польного Сенявского — може й занадто, з ґречности перебільшуючи його ролю, та ховаючи ся за його повагу супроти невдоволення двору з причини турецьких скарг. Своїм близшим товаришем в пограпичній війнї з Татарами 1530-х років, як ми бачили, називає він кн. Семена-Фридриха Пронського, старосту винницького і браславського, а в 1540-х роках кн. Федора Сангушка також старосту виницького і браславського, потім володимирського († 1547), Богуша Корецького, що старостував також в Винницї і Браславі в кінцї 1540-х років, князя Дмитра Вишневецького (славного Байду) 29). Се розумієть ся — тільки більш меньш припадком названі ймення героїв тодїшньої пограничної війни.

Звязь сеї пограничної боротьби з козачиною тут, на західнїм театрі сеї війни, виступає в офіціальнім, сучаснім матеріалї ще рідше, ще слабше і припадковійше, нїж на Поднїпровю — хоч і там вона, як ми бачили, в сучаснім матеріалї также зрідка тільки проступає. Дїяльність Пред. Лянцкороньского, героя пізнїйшої козацької традиції, фундатора козачини, в сучасних звістках нї одною йотою не звязуєть ся з козацьким іменем. Голосний похід на Очаків Претвича в пізнїйшім оповіданню (Бєльского) представлений дїлом козацьким, але в записцї Претвича 30) про козаків в сїм походї не згадано й словом. Від козацького нападу на Очаків 1545 р. вся адмінїстрація литовської й польської України відхрестила ся руками й ногами; польські слїдчі, очевидно на підставі пояснень Претвича чи його служебників, поясняли, що то „козаки з в. кн. Литовського через волость Барську, Претвичовим шляхом, займаючи на кільканадцять миль коронної території, ходять брати добичу на Волощину і на улуси й чабанів турецьких, і се для того так роблять, аби ввести в підозріннє у сусїдів Претвича й иньших пограничних людей з корони Польської”. Польські аґенти спихали справу на старост литовських: вони зловили якогось козака Івашка, одного з козацької ватаги, і той показав на слїдстві в Кракові, перед двором королївським, що „вони ходили тепер на Волощину за відомістю й наказом кн. Федора старости володимирського, а иньшим часом ходять на Тягиню й Очаків” 31). Сї пояснення одначе зістали ся секретом польського правительства 32). Даремно турецьке правительство заявляло, що інїціаторами сього нападу були: старости пограничних замків, перед усім Претвич, Сангушко, Пронський (не знати, чи староста черкаський Андрій, чи воєвода київський Семен, давнїйший староста браславський) 33). Польське правительство стало на тім, що похід вчинила степова наволоч, переважно з московських підданих, а дуже мало — литовських, над якою нема нїякої екзекутиви, і щоб не розмазувати справу, поспішило заплатити шкоди турецьким підданим. Претвич в своїх записках тільки оден однїсенький раз прохопив ся про свої звязки з козаками. Оповідаючи про свою засїдку, вчинену Татарам, коли вони погромили риболовів браславських (десь в р. 1548), він пише: „ідучи в степи, полишив я кількадесять служебників — стерегти на Кучманськім шляху, над ними був Бєрнашевский з козаком старшим 34), і за тиждень по моїм виходї вони вистерегли білгородських Татар.... що йшли просто на Бар; пішли за ними й догонили за 4 милї від Бару, побили, а декоторих живцем узяли”. Ся припадком упущена звістка дуже інтересна, особливо як звязати її з тими виясненнями турецькими, і оповіданнєм не дуже пізнїйшого Бєльского про козаків в Претвичових походах. Такі замітки Претвича як та, що практикована ним сторожа на шляхах зветь ся „козацтвом”, або що в походї Претвича з иньшими панами й старостами на Татар був у них „асавулом” кн. Корецький — найлїпше показують, як пересякнена була козацькими елєментами вся отся погранична війна з Татарами.

Не підлягає сумнїву, що на цїлім просторі від Київа й Черкас до Бару й Хмельника протягом всеї першої половини XVI в. погранична боротьба з Татарами й партизанська війна тими всїми правительственними аґентами — сторожами, державцями, гетьманами, стражниками, ротмістрами, й ріжними панами, що з власної охоти віддавали ся сьому пограничному спортови, вела ся з участю козаків і елєментом козацьким в дуже значних розмірах. Згадки про козаків в сучасних джерелах, рідкі й скупі, тільки кидають промінчики світла на сю практику, що в дїйсности була явищем постійним, звичайним, можна сказати — нормальним. Коли в джерелах сучасних з київських воєвод тільки кн. Дмитро Путятич, з черкаських намісників тільки кн. Богдан Глинський, з овруцьких Сенько Полозович, з житомирсоких кн. Корецький, з браславських кн. Сангушко, з барських Претвич більше документно звязані в сучаснім матеріалї з козачиною: уживають козацьких сил до своєї боротьби з Татарами, виступають на чолї козацьких ватаг, — то в дїйсности, можна сказати, всї скільки небудь визначні участники сеї пограничної боротьби робили се: уживали козацьких сил і „козакували’’ разом з козаками. Не тільки „Русак Полоз” або Остап Дашкович, але всї визначнїйші старости черкаські починаючи від кн. Богдана Глинського — Кмита Олександрович, Іван і Василь Дашковичі Глинські (брати Богдана в других), Андрій Немирович, пізнїйший воєвода київський, звісний участник війн з Татарами — всї вони були такими ж „козаками”, якими пізнїйший Бєльский рекомендує нам Полозовича й Дашковича, тільки більше або меньше „славними”. Козакували державцї браславські як старий Константин і молодий Іля Острозькі, як Сангушки, Пронські, Корецькі. Козакували ротмістри литовські й коронні й маґнати в родї Язловецьких (похід 1528р.), Сєнявских (Ярош і Микола сини воєводи белзького), Вишневецькі (як славний кн. Дмитро). „Руські землї” за короля Авґуста мали багато молодїжи охотної й ґречної (sic), з котрою багато мали роботи Татари, від них відбиваючись”, — споминав за свіжої памяти ан. Лубєнєцкий; „такі були Сєнявскі, Струсї, Гербурти, Претвич, Станислав Замойский, Потоцкий. Влодек, кн. Вишневецькі, Збаразькі, Заславські, Корецькі, Рожинські й иньшої значної шляхти не мало, що рідко сходила з поля. Вони вважали то за рід ловів (myslistwo) ходити в поле самим або посилати туди свою челядь і підданих — через те й спокій був з Татарами” 35).

Таким „козацтвом”, як називає Лубєнєцкий на иньшім місцї сей степовий спорт 36), сї пограничники, урядові й не урядові, старости і ротмістри, маґнати й поменьші пани, безперечно, сильно причиняли ся до розросту сил і енерґії козацької. Своєю участю чи підмогою козацьким походам вони розколисували динамічну енерґію козачини і приготовляли, приспішали його орґанїзаційний процес. Але не були анї орґанїзаторами козачини анї формальними провідниками її хоч трохи в такім стилю, в якім представила декого з них пізнїйша традиція козацька. Те, що хоч трохи підходило під такий стиль, було і лишило ся самими проєктами (як проєкти Полозовича й Дашковича), що найбільше — ефемерними епізодами (як екскурсія Полозовича), не переведеними в практику. Загалом же беручи, все те шляхетське „козацтво” від часу до часу тільки, принагідно або хвилево використовувало місцеву козачину народню, не роблячи нїчого для її постійної орґанїзації і зовсїм не приймаючи на себе (виключивши одного тільки Дмитра Вишневецького в 1550-1560 рр.) ролї формальних проводирів козачини. Навпаки, репрезентанти сього шляхетського козацтва мали всяку причину на те, щоб не тільки не манїфестувати ся офіціально своїми звязками з козачиною, а навіть скромно промовчувати їх.

По перше — солїдарізувати ся з козачиною було ненаручно, бо вона раз у раз переходила границю дозволеного і попадала „не в тон” полїтицї правительства. Епізод 1545 р. дуже характеристичний з того погляду, що показує, як старанно відпекували ся від усякої участи в козацьких подвигах їх панські участники, коли з того виходила небезпека королївської неласки, або й перспектива заплати з власної кешенї рахунку шкод, починених козаками. І тому що нїколи не можна було вгадати, який оборот справа візьме, сим панським участникам козацького спорту далеко мудрійше було не дуже висуватись на перед, особливо коли козацький похід робив ся не в формі погонї за напастниками Татарами, а з власної інїціативи (Претвич в своїй записцї все тільки й оповідає про те, як він ганяв за Татарами, коли вони приходили в коронні або литовські землї). По друге, козачина не встигла ще здобути собі того блискучого престіжу, тої авреолї, яка окружила її пізнїйше. В першій половинї й серединї XVI в. козачина — се була перед усїм бездомна голота, неприкаянні люде. Козацьке імя уживало ся в досить згірдливім, непочестнім значінню, і навіть в другій половинї XVI в., звертаючи ся до них, не називано їх козаками, тільки „молойцами”, „рицарством” або иньшим титулом 37). Тож і я думаю, що Ост. Дашкович чи який иньший репрезентант тодїшнього козаковання не взяв би то собі за великий комплїмент, як би хто його в очі назвав „славним козаком”, як називає по за очі Бєльский, уже в другій полов. XVI в., коли престіж козачини виріс незмірно.

В першій половинї XVI в. козачина як явище побутове, тим більше — як термін, була досить слабо ще знана по за місцевими українськими кругами, і тим поясняєть ся також, що звістки про неї в тім часї у сучасників такі рідкі й припадкові. Вона не тільки не сформувала ся ще як певна верства, але не набрала якоїсь виразности в своїм понятю. Ми бачили вже, в якім широкім, неозначенім розумінню уживало ся се слово на протягу всеї першої половини XVI віку. в козацтво — козакованнє, але пошукайте людей, які б відізвали ся й сказали на себе, що вони козаки! Таких тодї сливе не було. Козакує Претвич й ходить з козаками; але я свого часу перегриз документальний матеріал для його Барщини, і знаю, що нема слїду там козаків, як якоїсь катеґорії суспільної чи кольонїзаційної. Єсть одиницї, до яких прилипло імя козацьке як призвище, як Дмитро Базанович Козак, земянин браславський, що осїдає в Барщинї, Козачина селянин, Козак новооселий свобідний 38); а в козацтво ходили, очевидно, й місцеві міщане, й Чемериси-кольонїсти, і воєнно-служебна барська шляхта й старостинські служебники та наємні вояки. Перепись сторожі з подільсько-браславського погранича знайомить нас напр. з сими місцевими земянськими контінґентами, що несли сторожову службу і заразом становили кадри всякої партизанської війни. На Кучманськім шляху, над Мурахвою, відбувають сторожу шляхтичі з Барщини (пізнїйшої) з своїми підданими і служебниками на 30 конях (Лазар Карачіївський з 4 кіньми, Павло Стабровский з 7, Ян Волик з 6, Гира Снитовський і Мирча з 2, Васько Поповський, Лехинча Женечкович, Васюта з Івановець, Гринець Каричинський, Янек з Слобідки, Васько Сташович, Федір Поповський, Олекса Женечкович, Андрушко Станчулович, Кузьма Криванович — по одному); під Копистерином 40 коней (м. ин. Захар війт з 2, Ленарт пушкар з 3); на браславських шляхах — на Саврани, Чечельнику, під Звенигородом і Кошиловцями — 25 коней, і т. д.). Он хто козакує. В Браславщинї 1540-х рр. повно скарг на браславських козаків: скаржить ся на них турецьке правительство; признаєть ся до вибриків браславських і винницьких козаків правительство литовське; місцеві земяне й міщане міркують над способами, як би стримати козаків, щоб вони не зачіпали ся з Турками; винницькі земяне в своїх жалях на старостів згадують про свої давнїйші доходи з козаків і пасїк козацьких, покасовані старостами 40). І що ж? Маємо докладні переписи Браславщини з 1545 і 1552 р. і знов таки не бачимо в них козачини як якоїсь суспільної катеґорії чи ґрупи. Єсть земяне, міщане, піддані панські й державні, а козаків нема; а вже ж неможливо собі представити, що се все мова була тільки про козаків прихожих.

Тільки на Поднїпровю, в головних огнищах козачини — в Черкасах і Каневі в 1550-х рр. виступають козаки як певне суспільне понятє, але і тут по за чистими ембріонами козацької орґанїзації, якими були „ватаги” степової козачини, ми в тім часї — аж до 1560-х рр. не знаходимо ще нїяких скристалїзованих орґанїзаційних форм 41). Навпаки місцева козачина виступає перед нами в таких формах, які ще виразно вказують на неорґанїзованість сього понятя. Очевидно бо, що анї та бездомна козачина, яка живе в наймах в містї, нї та прихожа, якої в 1551 р. в Черкасах начислено коло 250 душ, не представляє собою тої козачини, яка в тих часах, в 1540 і 1550-х. рр. наповняє своїми голосними подвигами Україну і якої правительство ще в 1520-х рр., на підставі поданих йому місцевими людьми відомостей, вважало можливо навербувати на службу против Татар хоч би й 2000. Ті ріжні понятя козака, які дають нам люстрації поднїпрянських замків — козака-бездомника, козака-уходника, не покривають ся з понятєм козака-войовника. Понятє козака ще дуже мало означене, скристалїзоване, і сформованнє козачини як суспільної верстви навіть тут, в головнїйших огнищах її ледво-ледво що зачинало ся в 1550-х рр.

Козацький елємент наростав неустанно, але сформованнє козачини як правно-суспільного понятя, як суспільної верстви мало ще перейти довгий процес розвою — наслїдком внутрішної еволюції і під впливами тактики адмінїстрації місцевої й центрального правительства: того ужитку, який робили вони з козачини, як суспільно-побутового явища, і тих способів, на які брали ся вони, щоб підбити козачину під свої пляни й бажання.

Примітки

1) с. 20-1.

2) Як читаємо її у Стрийковского с. 397.

3) Так у Ніґельмана: „въ самомъ началЂ 16 столЂтія одинъ изъ украинскихъ жителей и уроженецъ города Овруча, именемъ Дашкевичь, назвавшись хетманомъ, собралъ нЂсколько одноземцевъ своихъ, наименовавъ ихъ козаками, именемъ отъ Татаръ заимствованнымъ (і воював з Татарами), за что въ 1505 г. испросилъ отъ короля польскаго Жигмунда перваго земли въ кіевскомъ и браславскомъ воеводствахъ для пространнЂйшаго оселенія сихъ воиновъ” (с. 14); теж в Переписи, вид. Білозерським. Відси потім дата 1500 р., як початок гетьманства (як в історії Маркевича). На хронольоґізацію, хоч дата походу Лянцкороньского була вже поправлена, все таки впливала стара дата 1506 р., і тим очевидно поясняєть ся, що Дашкевича посунено на самі початки XVI в., і його привилей положено на р. 1505.

4) Про вагання в сїй справі див. в прим. 3.

5) Розумію головно оповіданнє Старовольского — наведене в прим. 3.

6) Памятники снош. съ Литов. госуд. І с. 23. Згаданого тут Богдана, провідника нападу, Каманїн (с. 62) і Яковлев (с. 343) вважають кн. Богданом (Глинським). Се трудно думати: по перше — дуже він не гонорно тут названий, без титулу, по друге — чому він виступав би на чолї воєводиних людей, а не своєї власної дружини?

7) Яковлев в своїй розвідцї про черкаських намісників (с. 344) наводить записку з 1488 р. про наданнє пушкарю черкаському і по нїй „там же князю Богдану Федоровичу 10 коп. грошей з листа (чит.: мита) в Кіе—; але се „там же” мабуть вказує не на Черкаси, а на місце надання. Помиляєть ся д. Яковлев, кажучи, що кн. Богдана взяли Татари в неволю: в реляції татарській, ним вказаній, про се нема нїчого.

8) Памятники снош. съ Крымомъ І с. 194-6.

9) Як вище, с. 85.

10) Polusz miles ruthenus insignis — під р. 1508 (с. 35).

11) Polusz Rusak, sławny kozak — під тим же 1508 р. (с. 950).

12) Див. вище, с. 25.

13) Документы арх. юстиціи І с. 523.

14) Акты Ю. З. Р. II ч. 117; про ріжні баламуцтва про Дашковича див. прим. 3.

15) Памятники снош. съ Лит. гос. І с. 447-8, 470, Воскр. I с. 24.

16) Памятн. снош. съ Лит. гос. I с. 469-70.

17) Литов. Метрика I с. 770-1.

18) Див. в т. IV 2 с. 486.

19) Acta Tomiciana XI с. 233.

20) Про се у Карамзїна VII с. 78 (без показання джерела воно не звісне й досї).

21) Бєльский с. 1055 і 1059, пор. записку сучасного дневника про приїзд Дашковича на сойм в Monum. Poloniae V с. 899.

22) Архивъ Ю. З. Р. VIII. V ч. 6-7. II с. 367-8.

23) Див. вище с. 32.

24) Ваповский с. 218.

25) Всїх їх біоґрафії у Старовольского Sarmatiae bellatores, але риторичні й дуже бідні реальним змістом

26) Sarmatiae bellatores вид. 1631 розд. LXXVII. В наших часах сї старі комплїменти, пересоливши їх ще більше (за Кулїшем), повторив Еварницький: у нього Лянцкороньский „извЂстенъ былъ какъ лучшій полководецъ своего времени, много путешествовавшій по разнымъ странамъ Европы и Азіи, изучившій всЂ боевые пріемы лучшихъ европейскихъ и азіатскихъ полководцевъ” (Исторія запорож. казаковъ II с. 9-10).

27) Видавець його мемуарів Любомірский знав його з рахунків ротмістром на Поділю від 1537 р. (Bibl. Warszawska, 1866, III с. 47). Про його дїяльність як барського старости див. мою книгу Барское староство с. 100 і далї.

28) Вид. Туровского с. 1085.

29) Див. вище с. 64.

30) Його оповіданнє наведене вище с. 63-4.

31) Збірка документів про сей напад 1545 р. (з Acta Tomiciana) видана Е. Барвіньским в Записках т. XVIII ч. 2.

32) Окрім згаданої збірки з Acta Tomiciana, маю в руках ще оден документ, який показує, що кн. Сангушко дїйсно був скомпромітований в тім епізоді: Testimonium genorosi Bernardi Prethwicz capitanei barensis contra Demetriuni filium ducis Chwiedori Wlodimirski. Sigismundus etc. Significamus tenore praesentium etc., quod constitutus personaliter in praesentia nostra regia generosus Bernhardus Prethwicz statuit testem generosum Hyeronymum Szyenyawsky palatinidem belzensem personaliter coram nobis, qui testimonium praestitit praesensque adfuisse se dicit, quando praedictus generosus Bernardus Prethwicz ostendit literas serenissimi domini regis junioris nobili Demetrio, filio ducis Chwiedori Wlodimirski, quibus sua majestas serio prohibuerat omnibus capitaneis, in confiniis agentibus, ne vel ipsi ad rapinas aegendas in Oczakow aut alia caesarea Thurcarum dominia descenderent aut proficiscerentur, aut homines quoscunque mittere auderent. Quas tum literas ipse Prethwicz dicit, quod Demetrius negabat se vidisse aut sibi per ipsum Prethwicz esse oblatas vel ostensas. Insuper dux Demetrius Wiszniowieczki et nobilis Ioannes Hrynko coram nobis per literas sub sigillis eorum sunt testati ejusmodi literas et prohibitionem severam serenissimi domini regis iunioris praefato Demetrio esse per praedictum Prethwicz ostensas et explicatas, quod idem personaliter probare se submittunt aut coram nobis aut serenissimo domino rege iuniore filio nostro charissimo, quando illis a nobis aut serenissimo domino rege iuniore locus et tempus data fuerint et praescripta, — harum testimonio literarum quibus sigillum nostrum est subimpressum. Datum Сrасоvіае feria sexta in octava visitationis virginis Mariae anno Domini millessimo quingentesimo quadragesimo sexto regni vero nostri quadragesimo. Relatio magnifici Thomae de Sobota regni Poloniae canicellarii (Метрика Коронна кн. 70 л. 605). Тут виступає, як бачимо, цїла компанія пограничників, що фіґурує і в записках Претвича: кн. Федор і його син, сини Мик. Сенявского, кн. Дмитро Вишневецький; тільки як в записках Претвіча вони представляють ся приятелями-товарищами, то тут, супроти гнїву короля, сердечно спихають оден на другого вину.

33) S państwa wassego s Polski z nikotorich zamkow przotkiem z Braczlawia Izaczko, a Masslo z zamku tess wassego s Cerkass na imie Karp, Jan Dersko — су s Czerkassow y s Kiowa, y z innich zamkow nyektorzi panowie ssami w glowach, przodkem Prethwicz, Wlodimierski, Pronski, y z innich panow roszkazania ci bendącz glowami, sprawiwssi ssobie trzidzieisczi y dwie szaiky, wodą przissli... pod zamek nasz Oczakow — ibid. ч. 8. Як бачимо з усього, Турки мали про орґанїзацію походу досить докладні відомости.

34) Nad któremi byl Biernaszewski z kosakiem z Tarszem — так в виданню (l. c. c. 58); очевидно треба читати: ztarszem або starszem. „Старший козацький” кількадесять лїт пізнїйше вже звісний нам як, офіціальна, назва козацького ватажка.

35) An. Łubieniecki Poloneutichia c. 30.

36) с. 15

37) Напр. листи Баторія 1578-9 (Acta Steph. Batorei ч. 168, 189, 192) — Mołojcom Zaporożnym; лист Язловецкого (Listy S. Zółkiewskiego ч. 12): Panowie Моlоdсzу; лист Кр. Зборовского: Zacne rycerstwo! (Pauli Pamiętniki do życia i sprawy Sam. i Kr. Zborowskich c. 43, i т. д. — див. ще низше.

38) Архива Ю. З. Р. VII. II с. 221-2, VIIІ. І с. 137-8, 222-3.

39) Źródła dz. т. XX c. 144.

40) Записки т. LXIII, ор. c. ч. 8, Книга Посольская I с. 20 і 35, Źródła dziejowe VI с. 122, Архивъ Ю. З. Р. VIII. V ч. 26.

41) „Роти” — як „Щурова рота” згадана в наведенім вище черкаськім епізодї коло р. 1503, очевидно не були ротами спеціально козацькими: нема тут їх слїду протягом цїлого XVI віку.

КОЗАКИ І КОЗАКОВАННЄ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНЇ XVI В. ВІДНОСИНИ ДО КОЗАЦТВА МІСЦЕВОЇ АДМІСТРАЦІЇ Й ЦЕНТРАЛЬНОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА: ПОЛЇТИКА ПРАВИТЕЛЬСТВА СУПРОТИ КОЗАЧИНИ В 1-ІЙ ПОЛ. XVI В., ПРОЄКТ КОЗАЦЬКОГО НАБОРУ 1523/4 Р., ПРОЄКТ ДАШКОВИЧА 1533 Р.; ТАТАРСЬКІ ЖАЛЇ НА КОЗАКІВ, СКАРГИ ТУРЕЦЬКІ І ПРАВИТЕЛЬСТВЕННІ ЗАХОДИ КОЛО ПРИБОРКАННЯ КОЗАЧИНИ, ЦИРКУЛЯР 1541 Р.

Уже з кінцем XV в. зачіпки козачини з Татарами, Турками, Москвою й скарги на них від тих правительств починають звертати на неї увагу правительства польського, а особливо литовського. Ми бачили вже, як напад козаків в 1504 р. на татарский караван з послами й купцями спинив посольство ханське для уложення угоди, і литовське правительство, що безмірно бажало якось ту угоду склеїти, для придобрення ханови наказало своїй українській адмінїстрації ужити як найгострійших способів против участників сього ненаручного інциденту. Їм поручено було відшукати заграблене й сильно покарати участників, і староста черкаський справдї не тільки повідшукував ріжні річи, але й половив ріжних участників — ходив навіть оружною експедицією для того в степи. Посадив одних до вязницї, иньших карав на смерть — принаймнї коли вірити запевненням литовського правительства та донесенням, які дістали в Криму з Черкас. В дїйсности сї нагінки не були може так суворі й гострі, й багато з того могло бути зроблено „про око”, як робило ся й пізнїйше: не в інтересах сеї української адмінїстрації було занадто приборкувати козаків, і то ще на потїху неприятеля „поганина”.

При кожній нагодї ся адмінїстрація не залишала пояснити правительству свій улюблений принціп, що розвій партизанської війни з Татарами являєть ся одиноким пострахом і способом стримання Татарів, та підчеркнути цїнність, яку мають козаки в орґанїзації такої степової війни з Татарами і оборони від Орди. Результатом таких представлень було рішеннє вел. князя навербувати з козаків пограничний корпус для сторожі шляхів і перевозів від Татар. Я згадував уже про се. В груднї 1524 р. в. кн. Жиґимот, піддаючи радї вел. князївства з нагоди близького сойму ріжні гадки й проєкти до обдумання, між иньшим пригадував справу навербовання козаків. „Писали ми вже перед тим вашим милостям, щоб ви наказали державцю річицькому Семену Полозовичу і Криштофу Кмитичу зібрати козаків і піти Днїпром на низ на службу нашу; і ми казали їм дати ,,на страву”, а для козаків кількадесять кіп грошей і сукон. Тепер пан Семен і пан Криштоф писали до нас, сповіщаючи, що вони зібрали були чимало козаків і стояли з ними довгий час у Київі, ждучи того датку нашого, але анї їм самим анї для козаків не прислано анї одного пенязя. Через те козаки ті розійшли ся, а вони як слуги добрі й вірні, сповняючи наказ наш і в. мил. рад наших, забрали все таки малий „почот” козаків і пішли з ними Днїпром до Київа і далї — до Тавани, на службу нашу. Там вчинили вони нам не малу послугу: всїх тих ворогів Татар, що були в державі нашій, вони цїлий тиждень не перепускали. Кождого дня зчинали з ними битву, богато побили, иньші потонули. І ми за сю послугу їм дуже вдячні. І з огляду на се й. м. господар поручає сказати в. милости: коли з таким малим числом людей були вчинені такі послуги нам, то ми з того бачимо, що як би там на Днїпрі стояло козаків тисяча або дві, то певно з того була б „большая а знаменитая послуга и оборона паньствамъ нашимъ”. Через те поручаємо вам, радам нашим: звольте порадити ся і поміркувати про се. І коли б надумали ви тримати там на будучий рік козаків на Днїпрі для охорони й оборони держав наших, то звольте вибрати якогось відповідного чоловіка з наших дворян і поручіть йому завчасу, зараз по великоднї їхати до Київа — збирати козаків. І накажіть на той час післати для них сукон і грошей кілька сот кіп. А тих козаків розложити по Днїпру на перевозах, аби вони служили державі й нам, стерегли тих перевозів і боронили, скільки їм Бог поможе” 1).

Як міркувати з сього, вже не далї як при кінцї другого десятилїтя виник проєкт узяти козаків на державну службу. Се була досить смілива гадка — обернути на службу державі тих степових розбійників, яких в. князь так недавно наказував ловити й горлом карати, і признати їх за своїх слуг, зсолїдаризувати ся з ними. Мусїло минути кілька лїт, поки в. князь, заклопотаний охороною від Татар своїх полудневих границь, рішив ся взяти сей проєєкт за свій і поручити — десь в 1523 р. — радї вел. князївства до виконання. Його сповненнє було поручене двом панам державцям київським — Полозовичу, бувшому овруцькому державцю й Кмитичу чорнобильському. Але проєкт був певно підтриманий, коли не поставлений поважнїйшими репрезентантами української адмінїстрації, почавши від київського воєводи Немировича, одного з героїв пограничної боротьби з Татарами. Характеристично, що кільканадцять лїт пізнїйше на запитаннє польського сойму про спосіб оборони від Татар, Дашкович поставив тойже проєкт орґанїзації залог (очевидно козацьких) на долїшнїм Днїпрі як єдино реальний спосіб 2). Отже се була задушевна гадка української адмінїстрації. Рада в. князя Литовського, очевидно, прийняла її, й передала великокняже порученнє Полозовичу й Кмитичу; але при хронїчній бідности скарбу в. кн. Литовського кошти на сю експедицію не були вислані нею. І о той же камінь очевидно, зачепив ся й новий проєкт в. князя: повербувати на р. 1525 козацький полк з тисячі або двох тисяч. Ми не маємо нїякого слїду, аби він був здїйснений. Сойму тодї, здаєть ся, не було, проєкти в. князя лишили ся не сповненими, і свого проєкту вербовання козаків він потім не поновив. 3).

Вісїм лїт пізнїйше пригадав сей проєкт Дашкович сойму коронному. Приїхавши на пьотрковський сойм, на початку 1533 р., разом з послами свого приятеля й протеґованця Іслам-ґерая, обсипаний дарунками й комплїментами за свою останню кампанїю з Татарами 4), він на запитаннє сенаторів про способи оборони від Татар, розвинув той давнїйший проєкт. ,,Коли в сенатї питали того Остафія, оповідає Бєльский, як би запобігти тому, щоб Татари не чинили шкод у нас, він радив, щоб ми держали на Днїпрі по всяк час дві тисячі чоловіка, які б на чайках боронили перевозів від Татар, а кілька сот їзди на те, аби їм довозити поживу. Окрім того на островах, яких багато на Днїпрі, побудувати замки й коло них аби осаджено міста. Рада ся подобала ся всїм, але таки нїчого з того не вийшло” 5).

Відложивши на бік гадку про побудованнє замків і міст на Днїпрових островах, ми в сїм проєктї Дашковича бачимо старий проєкт 1520-х рр. про те, щоб розложивши козацьке військо на Днїпрових перевозах, боронити приступу Татарам 6). Безперечно, що й сим разом мова йшла про навербованнє козаків, хоч Бєльский і не ужив сього слова 7).

„З того нїчого не вийшло”. Правительство не здобулось на енерґію, на розвагу й такт на те, щоб узяти в свої руки орґанїзацію козацького елєменту в початках його зросту та цїною певних субсидій звернути його на службу державним потребам. Козачина була полишена своїй долї, своїй еволюції, і зростала як стихійна, неорґанїзована сила далї, під покровом і опікою провінціальної адмінїстрації, котрої мотиви й інтереси одначе дуже сильно росходили ся з інтересами держави, як незадовго прийшло ся констатувати самому правительству.

Але козачина й не потрібувала державної опіки й підмоги для розвою своїх сил. Раз рушивши ся, вона зростала й росла своєю власною стихійною силою. Тільки свої сили й свою енерґію вона обертала не на оборону границь, як хотїло собі правительство, але на далеко интереснїйшу й видатнїйшу партизанську війну з „поганством” — походи на „улуси” татарскі й турецькі, „лупленнє чабанів татарських” та купецьких караванів. З зростом козачини сї зачіпки й своєвільства ставили все частїйші та переходили в значнїйші воєнні експедиції. З пізнїйших років маємо посольство хана, де він заявляє свою готовість посилати своїх людей на землї литовського неприятеля в. князя московського, тільки жадає щоб їм не було перешкоди від козаків: аби Татар пускали через литовську, заднїпрянську територію, і щоб старостї черкаському й канївському наказано, аби не було шкоди від козаків:

„Приходять козаки черкаські й канївські, стають на Днїпрі під нашими улусами й чинять шкоди нашим людям. Я до вас багато посилав за тих козаків, аби їх приборкати, і в. м. не схотїв приборкати. Тепер отсе йшов я на московського в. князя і як наближив ся до Днїпра, з нашого війська вернуло ся чоловіка з тридцять немічних, а козаки ваші — Солтанець, Вороча і Масло з товаришами їх покалїчили й коней забрали. Коли хочеш мати приязнь з нами, будь ласкав прислати до нас тих, що чинили шкоди; инакше не май того за зле: я не хочу зломити приязни братської й присяги, але на ті замки — Черкаси й Канїв пошлемо нашу рать” 8).

Коло 1540 року. коли хан Сагіб уложив вічну згоду з Жиґимонтом і дістав від нього з своїм двором великі „упоминки”, — козаки знову дали знати себе королївському „союзнику” цїлим рядом зачіпок. Ударили нагло на Каїрі на Татар, що, мовляв, ішли з спасенною гадкою „воювати до Москви”, побили 25 душ і 250 коней забрали; погромили й пограбили гонцїв татарських, що їхали до вел. князя Литовського; так само погромили й пограбили гонцїв, що їхали до кримського хана з Казани, — не кажучи вже про більш звичайне лупленнє пограничних татарських кочовищ: „которыє люди царя перекопского зъ быдломъ своимъ кочуютъ у поли, тыхъ дей людей єго многихъ частокроть козаки наши бьють и статки ихъ отбирають”. Хан повторив, що при таких козацьких нападах не може стояти згода. Тисячні упоминки, плачені йому, готові були пропасти, й новий татарський похід грозив Українї 9).

Турецьке правительство теж неустанно скаржить ся на „своєвільних людей” з України, що нападають на турецькі володїння й громлять купцїв. Так з початку 1538 р. маємо скаргу за напад на Очаків, пішим військом і чайками, та пограбованнє місцевої людности. Кілька місяцїв пізнїйше — скарга на браславських людей, що погромили чабанів і заграбили гроші у „вівчарського писаря”. Десь зимою 1540 р. беруть люде з України участь в повстанню Татар против Порти й разом з ними нищать околицї Білгороду й Тягинї 10).

Всї сї й багато подібних иньших жалоб (бо ми маємо тільки дещо з того) змусили литовсько-польське правительство серіозно задумати ся над козацькою справою, вже з иньшого становища нїж в 1520-х рр. Треба було якось стримати козаків, бо се грозило розятрити в кінець відносини до Татар і Турків, а правительство хотїло цїною всяких уступок купити спокій з ними. Більш енерґічний і воєвничий настрій перших десятилїть пановання Жиґимонта, коли зброї татарській чи турецькій хотїли противставити свою оружну силу, зброїли границї, будували замки, — дав місце шуканню спокою за кожду цїну. Заразом, очевидно, переведені слїдства виказали, що пограничні старости не зовсїм безгрішні в козацьких зачіпках. Їх оправдання, що козацькі напади чинять ся без їх волї й відомости, не були прийняті: слїдства пригадали, що старости беруть частину з козацької здобичи, отже являють ся участниками козацьких нападів; само правительство зрештою санкціонувало свого часу старостинські побори з степової здобичи (в спорах Черкасцїв з старостами), 11), з мотивів фіскальних, але тепер воно виходило з иньших поглядів. Принціп застрашування Татар козацькими нападами признавав ся небезпечним. Правительство рішучо хотїло зробити кінець партизанській війні на турецько-татарськім пограничу й чути нїчого не хотїло про якісь пляни боротьби.

Результатом були циркулярі, розіслані в липню 1541 р. до пограничних старост, одного того самого змісту 12).

В. князь пригадував, що він уже багато разів писав, наказуючи під страхом утрати ласки господарської та грізної кари, щоб було дано пильний позір на те, аби козаки тамошнї не ходили на татарські улуси та не чинили їм нїякої шкоди. „Але ви нїколи не хотїли поступати відповідно до того наказу нашого господарського і не тільки не стримували від того козаків, але самі їм давали на то дозвіл, для своєї користи”. Згадавши про останнї козацькі вибрики, на які скаржив ся хан, в. князь вказує, які з того виходять прикрі наслїдки в відносинах до Татар: хан грозить розірвати вічну згоду та йти походом на Україну. Одвічальність за се спадає на пограничних старост за їх недбалість. „Первей того многокроть о томъ єсьмо до васъ писали”, повторяє в. князь, — „напоминаючи аби єсте яко сами из себе, тако и казаковъ въ таковомъ своволенъст†гамовали, — вы николи отъ того ся повъстегати не хотели, и ач колве мели єсмо то вамъ у терпливости нашей, не хотячи за то срокгости никотороє надъ вами чинити, нижли кгды ся вы въ том впаметати не хочете, мы вжо большей того такового своволенства вашего вамъ терпети не хочемъ. Бо ачколве чините вымовы, якобы кромЂ воли и вЂдомости вашоє казаки подданнымъ царя перекопъского таковыи шкоды чинили, ино то не єсть речъ слушъная, абы вы врядники не мели о томъ вЂдати.. и яко бы тежъ и вы поветнивовъ врадовъ своих 13).. у ведомости або в послушенстве своємь мети не могли”. „Чыните вымовы речъми непотребными, а то може кождый розумети, ижъ тымъ шкодливымъ речамъ земскимъ прычына єсть та, штожъ вы для своєго пожытку дозволили єсте казакамъ на влусы татаръскиє наєжъдчати и шкоды имъ чынити, а тыми их добытки на пол с ними делите; а для тыхъ вашыхъ пожытъковъ мы, господаръ, шкодуємь, а реч посполитая великий впад прыймуєть”. В. князь грозить, що коли б знов через якийсь козацький напад розірвала ся згода з Татарами й пропали ті гроші, які заплачено ханови по умові, то вина за се спаде на старосту того повіту, з котрого вийде та козацька зачіпка, і в. князь буде вже карати за неї того урядника без милосердя: на маєтности й на особі його, „на чти и горлехъ”. Щоб запобігти тим козацьким ексцесам на будуще, в. князь постановляє таке: Його дворянин Стрет Солтанович обїде замки київський, канївський і черкаський і для контролї спише на реєстр всїх тутешнїх козаків; місцевий староста чи адмінїстратор має допильнувати того, щоб дїйсно всї козаки вписали ся в той реєстр. Старости, даючи козакам дозвіл іти в степи на дозволені промисли „на рыбы и на бобры”, мають при поворотї контролювати їх „добитки” (відбераючи на себе часть) — чи ті козаки дїйсно займали ся тільки тими дозволеними промислами, чи не нарушили в чім державних заборон (не ходили в промисел на Татар). Хто б з них відважив ся на таке — вчинив би які шкоди улусам татарським, таких старости мають арештувати і карати на місцї або відсилати до в. князя 14).

Примітки

1) Документы арх. юстиціи І с. 523.

2) Максимович (І с. 293), за ним Каманїн (ор. с. с. 81), думали що і попереднїй проєкт вийшов від Дашковича ж: що він його поставив на соймі в Городнї 1522 р., і що в. князь прийнявши сей проєкт, дав своє порученнє радї. Максимович не цитує своїх джерел і розуміє тут мабуть проєкт Дашковича, предложений на соймі Пьотрковськім, а Каманїн очевидно пішов за Максимовичом.

3) Любавський Сойм с. 237 і далї.

4) Див. вище с. 93.

5) Бєльский с. 1059. Правдивість його оповідання про приїзд на сойм Дашковича потверджуєть ся запискою в дневнику слуги біск. Томіцкого, що був на. тїм соймі: 19 ianuarii Eustachius Daschkowicz vir bello ot milicia clarus venit Pyotrcoviam (Monum. Poloniae histor. V c. 899).

6) Порівняннє того, що він сам далї говорить в сїй справі, з проєктом Дашковича не лишає в сїм сумнїву.

7) 3 огляду на се трудно вважати проєкт, вложений ним в уста Дашковича, лїтературною фікцією, — хоч він дуже відповідає тому, що сам Бєльский на иньшім місцї висловлює як свою гадку в справі уставлення modus vivendi козачини (с. 1358).

8) Акты Зап. Рос. II ч. 150. Документ не має дати, видавець вважає сього хана Сагіб-ґераєм і датує документ 1527-1533 рр. Коли він Сагібів, то мусив би бути пізнїйший.

9) Великокняжі грамоти з липня 1541 р. — як низше.

10) Жерела т. VIII ч. 3, 4, 7

11) Архивъ Ю. З. Р VII II. ч. 18.

12) Видані з них грамоти: до справцї (адмінїстратора) київського воєводства і до старости черкаського (Акты Ю. З. Р. І ч. 105 і Архивъ VIII. V ч. 19), третя — до канївського старости Бобоїда в витягах у Пулаского Szkice І с. 43-4. Вони буквально подібні до себе, з деякими тільки відмінами, (але київська грамота видана з виразними помилками). Нема сумнїву, що й иньшим старостам були післані подібні ж грамоти.

13) Людність свого повіту.

14) Як показує виданий д. Яковлевим уривок (Україна, II), такі накази були повторені місяць пізнїйше ще раз.

КОЗАКИ І КОЗАКОВАННЄ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНЇ XVI В. ВІДНОСИНИ ДО КОЗАЦТВА МІСЦЕВОЇ АДМІСТРАЦІЇ Й ЦЕНТРАЛЬНОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА: БЕЗПЛОДНІСТЬ ПРАВИТЕЛЬСТВЕННИХ ЗАХОДІВ ПОЛЇЦІЙНИХ КОЛО КОЗАЧИНИ, ТАТАРСЬКІ НАПАДИ ЯК МОТИВ ОПРАВДАННЯ НАПАДІВ КОЗАЦЬКИХ. КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ 1540-Х РОКІВ: ПОГРОМ КАРАВАНА НА САНЖАРОВІ, ПОХІД НА ОЧАКІВ, ЖАЛЇ НА СПІЛКУ АДМІНЇСТРАЦІЇ З КОЗАЧИНОЮ.

Як бачимо, все се задумано було дуже просто. Козаків спишуть на реєстр, тодї буде звісно, на випадок якоїсь зачіпки з Татарами, чиї козаки, з котрого замку те зробили, і хто з старост має за них відповідати; старости у власнім інтересї, щоб не стягнути халепи на себе, будуть пильно наглядати за ними, пускаючи в степи і оглядаючи їх, коли вони будуть вертатись, і суворими карами відібють у них охоту до промислу над Татарами 1). Тільки все се грішило повним незнаннєм і нерозуміннєм місцевих обставин, вийшло з голов столичних бюрократів, які думали, що циркуляром можна творити житє і наказом або забороною розвязувати найтяжші проблєми. І через те було засуджене на повний неуспіх. Подробиць не маємо, але результат — що з того знов таки „нїчого не вийшло", зовсїм ясний.

Можемо припустити, що дворянин великокняжий дїйсно приїхав до Київа; се було не трудно. Але списати реєстр було вже далеко тяжше. Ми бачили, що понятє „козака" в серединї XVI в. було дуже широке і неозначене. Такої верстви людей не було. На поклик, аби козаки ставили ся до реєстрації, могло відізвати ся дуже мало, або таки й зовсїм нїхто; і також не легко було уставити обєктивні критерії для того, кого притягнути до тої реґістрації, і як списати ту катеґорію людей, для якої була та реґістрація призначена: тих що мали охоту промишляти над Татарами. Ті напр. козаки, що „не отходячи у козацтво" служили в наймах в містї — не мали нїякого інтересу в данім разї. Ті що дїйсно промишляли в степах — се була рухлива людність в значній мірі не звязана з даними замками, навідувала ся до них часами й збирала ся з широких просторів України (та й не України тільки). Для багатьох се зовсїм не було постійне зайнятє, рід житя. Тай місцевим урядникам не було нїякого інтересу вишукувати та силоміць втягати в козацький реєстр людей, які могли б дїйсно колись скомпромітувати себе зачіпкою з Татарвою, та стягнути халепу на адмінїстрацію свого замку. Зареґіструвати отже „козачину" не було можливости. Не було можливости й віддати її під нагляд старост. Козаки не конче брали дозвіл від старости на свої степові промисли й не конче ставили ся до контролї. А місцеві урядники — се теж дуже важно, не мали зовсїм охоти справдї перейняти ся таким ріґорізмом супроти степових промислів, який рекомендувало їм правительство, та розірвати з усїми практиками і своїми поглядами на місцеві обставини. Не могли зрікти ся так легко доходів, які мали з того, тим більше, що вони не вірили в можливість здійснення тих полїційних загострень і особливо — не вірили в те, щоб се справдї забезпечило спокій Українї від Татар. І ми можемо бути зовсїм певними, що коли справдї, для заспокоєння правительства й був списаний якийсь реєстр, то він не мав нїякого реального значіння. Що найбільше — своїми впливами на місцеву людність місцева адмінїстрація могла добити ся на якийсь час повного ослаблення воєнної енерґії, тих зачіпок з Татарами — поки перший значнїйший напад якоїсь татарської ватаги не положив кінця сїй здержливости, давши оправданнє дальшим промислам добичників українських.

Сього, розумієть ся, не треба було довго чекати, навіть при найщиршій охотї хана чи санджака турецького справдї дати спокій Українї й не давати приводу до набігів татарських: козачину татарсько-турецьку ще тяжше було взяти під контролю і стримати нїж козачину українську. З записок Претвича бачимо, що татарські напади на Україну в 1541-5 рр. ішли неустанно 2). Трохи чи не тодї саме, як правительство займало ся гадками про приборканнє днїпровських козаків, напад Татар на київське Полїсє дав привід до голосного походу Претвича на Очаків, коли він дав собі духу над Татарами, „мстячи ся кривди його королївської милости". Потім Татари йдуть з земель в. кн. Литовського, забравши людей по уходах — отже спокійних ловцїв риби й бобрів, і знову бійка. „Потім приходили Татари на в. кн. Литовське, і пан воєвода (Сєнявский) ходив з литовськими панами в погоню аж до Лебедина, але не догнавши, вернули ся назад", тільки Претвич погромив кілька ватаг, що хотїли ще вернути ся на Україну. На другий рік на весну пішли Татари „на дорогу барську"; їх переловили, і довідали ся, що Татари збирають ся йти на Україну, й Татари білгородські пішли вже на Черкаси; Татари погромили слуг черкаського старости й забрали стадо, але Претвич забіг їм дорогу під Очаковим, погромив і відобрав людей і хуадобу, що вони взяли під Черкасами, і т. д.

Розумієть ся, одного-двох таких татарських наїздів було досить, щоб зробити кінець всякому перемирю з боку української козачини й пограничних урядників, коли таке перемирє було, й „розрішити на вся" по давньому. І дїйсно з рр. 1545-6 ми вже знову маємо цїлу пачку скарг татарських і турецьких на козацькі зачіпки, погроми, походи і т. д. Жалї ханські на дрібнїйші бійки й зачіпки від козаків з тих лїт ми мали нагоду читати 3). Але сї козацькі напади приберали все більші розміри. Як констатувало саме литовське правительство, з Черкас, Канева, Браслава, Винницї й иньших „українних" городів в. кн. Литовського назбирало ся „мнозство козаковъ", вісїм сот або й більше, під проводом Карпа, Андрушка, Лесуна й Яцка Білоуса, і розложивши ся в степу за Браславом, робили відти напади, громили купецькі каравани і т. и. Їх дїлом мало бути погромленнє великого турецько-татарського каравана на Санжарові, що йшов до Москви і кінець кінцем дуже сильно дав ся в знаки литовському скарбови 4). Провинників, здаєть ся, знайти не вдало ся: за наказом правительства адмінїстрація наловила козаків і прислала їх на двір королївський, але сї козаки були мало що винні: вони займали ся ріжним промислом на уходах хорольських і ворсклянських, і караванщики самі зачіпали їх, били й забирали тих уходників, і вони тільки віддячили ся дечим потім караванщикам, а розбили караван козаки з московської України 5). Кінець кінцем виходили найбільше винні самі купцї, що обминаючи законну дорогу й митні побори з нею звязані, пішли „яловими степами", а головними грабителями — московські піддані „которыи зъ замковъ украинъныхъ съ Путивля, съ Чернигова, съ Новагорода Северскаго завжды тамъ подъ замъки и влусы приходячи, тыи збытки починаютъ и шкоды чинять, и то все на є. м. козаковъ (литовських) ускладаютъ и во всемъ ихъ винуютъ" 6). Так представляло справу литовське правительство перед ханом, але радї своїй в. князь висловив своє переконаннє, що ті козаки були не тільки домашнї, але й вчинили свій погром не без участи місцевої адмінїстрації — „не одно сами своволне, але снать и за выправою и посланьємъ некоторыхъ самихъ державецъ украиныхъ на поле ходили и въ томъ тыє корованы громили". І рада з в. князем постановила, що ті гроші, які скарб в. кн. Литовського мусїв виплатити пограбленим купцям, мусять йому покрити ті, що „були причиною выправы оныхъ козаковъ, такъ тежъ и користи тоє причастъниками" — чи то самі державцї, чи їх урядники-ротмистри, десятники і всякі люде 7). Було се одначе, розумієть ся, бажаннє вповнї плятоничне.

Другим таким голоснїйшим епізодом було пограбленнє Очакова в тім же 1545 р., вище вже згадуване. Козаки на 32 чайках вночи напали на замок, здобули його, кількох убили, кількадесять душ взяли в неволю і випустили потім на окуп, та побрали що надибали добичи і коней. І тут правительство складало головну вину на московських підданих, на ріжну вільну степову козачину, над якою воно не має нї власти нї контролї, але знов таки мусїло заплатити шкоди з державного — сим разом польського скарбу 8). Само для себе правительство і сим разом знало, що наброїли козаки свої. Провідники були тіж, що в Санжарівській історії: Карпо Масло з Черкас (очевидно той самий Карпо, що зветь ся одним з провідників козацьких в попереднїй історії), Яцко з Переяслава — мабуть одна особа з Яцком Білоусом, Єндрушко з Браслава 9). Досить сильно скомпромітований був що до участи в сих козацьких нападах староста браславський Сангушко, в підозрінню був і Претвич і Пронський.

І знову завертїло ся колесо. Правительство литовсько-польське нарікало на те, що не вважаючи на велику данину, рік річно плачену ханови, Татари грабують українські землї й забирають людей в неволю. Хан запевняв, що всьому виною козаки: вони своїми нападами на

Лївобережу не дають Татарам можности ходити на московські землї й позбавляють їх сього леґального джерела поживи; вони нападають на турецькі й татарські улуси й викликають тим напади на Україну 10). Нема що говорити про спокій, поки дїють ся зачіпки й напади від козаків: „естли же ты, братъ нашь, козаковъ своихъ украиныхъ, которыє водою Днепромъ подходячи подъ замки и улусы наши шкоду чинять, воимовати не будешъ — Татарове мои своєє шкоды терпети не будутъ" 11). Такі самі нарікання й претенсії йшли й від турецького султана. Вимовляння своєвільними козаками, московськими підданими нїчого не помагали 12). Татари й Турки зовсїм катеґорично винуватили по давньому пограничних старост. Коли в 1550-х рр. пограблено на Тавани караван турецького купця „Адрахмана", хан зовсїм недвозначно заявив, що се черкаський староста кн. Дмитро Сангушкович, приставивши для безпечности навіть свого чоловіка, потім казав козакам його пограбити 13). Кілька років пізнїйше, повідомляючи, що „перекопський князь Алъклычъ" за наїзди на Україну всаджений „у твердоє везеньє", хан жадав, аби в. князь з свого боку покарав своїх старост і ,,врадниковъ украинныхъ", що позволяють козакам нападати на улуси татарські, і виразно вказував при тім на київського воєводу і старосту черкаського: „зъ ведомостью и дозволеньємъ" їх нападають козаки з їх замків на Татар 14). З турецького боку особливо скаржили ся на Претвича 15).

В. князь розсилав все нові й нові листи до пограничних старост, наказуючи їм „козаковъ повстегати и шкодниковъ карати", робити слїдства разом з відпоручниками ханськими, ставити до очей підозрілих, а винних горлом карати 16); скомпромітованих старост кликав на оправданнє й навіть скидав з урядів або переносив на иньші місця (як Претвича з Бару, а Дм. Сангушка з Черкас 17) — хоч Сангушка біда спіткала не так за татарські шкоди, як за його аферу з княжною Острозькою). Але все се нїчого не помагало. Старости оправдували ся тим, що вони тільки відбивали ся від татарських нападів, або стерегли ся від них — як Претвич у своїй нераз цитованій „апольоґії", а пограблені купцї далї виходили самі собі винними, тому що їздили „свовольне небезпечъными дорогами" 18). Провинників найчастїйше не знаходилось, а як і вишукували часом якихось жертвенних козлів 19), то се нїкого не стримувало. Пограничний спорт розвивав ся все більше, погранична війна приймала все ширші розміри. Козацькі напади ставали явищем повсечасним, звичайним; козачина вповнї опанувала низ Днїпровий, степи; доходило до того, що сам король мусїв посилати своїх післанцїв в Орду обходом, на Волощину, тому що Днїпром їхати було небезпечно від козаків — „которыє немалымъ почътомъ поля на тотъ часъ наполнили и вси перевозы залегли", як писав король весною 1558 р., під час афери Вишневецького.

Примітки

1) По анальоґії з попереднїми й пізнїйшими проєктами представляють собі, що і в 1541 р. списаннє реєстра означало вербованнє козаків на службу державну (Каманїн op. c. с. 82). Але се не так: списаннє 1541 р. мало характер чисто полїційний, і про службу козацьку нема мови.

2) Почасти див. вище наведені виривки (с.64-5.) і 1. с. с. 55 і далї. Хронольоґічні означення у Претвича не дуже докладні здаєть ся, — а може не докладні дати Бєльского. Але загалом записки Претвича дають богатий образ пограничної війни від поч 1541 (облога Пронського) до 1549 р.

3) Див. с. 106.

4) Про сей епізод була вже мова в т. VI с. 10-11. Акти в Посольській Книзї І ч. 17-20; деякї з сих документів, очевидно не знаючи сього видання, передрукував Яковлев, Україна кн. III.

5) 1. с. с. 26 і 30.

6) 1. с. с. 26.

7)1. с. с. 36.

8) Збірка актів в т. 18 „Записок" ч. 8. і Жерела т. VIII ч. 13-5, про епізод сей див. іще вище с. 96.

9) З Карпа Масла польська канцелярія по созвучности зробила „Карпа Московитина" (Karp Moscum — все та ж тенденція зложити справу на Москву); Яцко раз зветь ся Браславцем, другий — Переяславцем (теж мішали видко, по созвучности), Андрушко раз зветь ся Єндрушко, другим разом з нього зробив ся Jan Dersko.

10) Посольская книга І с. 22, 83, 100.

11) Ibid. c. 85.

12) Ibid. с. 77, 112, 137 й ин.

13) Посол. книга І с. 77.

14) Ibid. с. 110.

15) Жерела т. VIII і цитованя „апольоґія" Претвича в Bibl. Warsz. 1866, IIІ.

16) Посольская книга І с. 78, 110, 112, 116, 134.

17) Ibid. 78, 112, 114.

18) Посол. книга І с. 134, 137.

19) В. князь в 1555 р. пригадував ханови, як він „не давно прошлыхъ часовъ" наказав видати в Черкасах татарському гонцеви „шкодниковъ горлы на караньє", і заохочував, аби хан так поступав і з своїми (Посол. кн. І с. 116).

КН. ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ І ЗНАЧІННЄ ЙОГО ДЇЯЛЬНОСТИ: НЕДОСТАЧА ВІДОМОСТЕЙ ПРО МОТИВИ ДЇЯЛЬНОСТИ ВИШНЕВЕЦЬКОГО, ЗАМОК НА ХОРТИЦЇ, ПОДОРОЖ В ТУРЕЧЧИНУ І ПОВОРОТ НА УКРАЇНУ, ПЛЯНИ БОРОТЬБИ З КРИМОМ І БОЯЗКІСТЬ ЛИТОВСЬКОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА, ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ЗВЕРТАЄТЬ СЯ ДО МОСКВИ, ПОХІД РЖЕВСКОГО НА ТАТАР, ЛИТОВСЬКЕ ПРАВИТЕЛЬСТВО ЗАПОБІГАЄ РОЗРИВУ З КРИМОМ, ОБЛОГА ХОРТИЦЬКОГО ЗАМКУ ТАТАРАМИ В 1557 Р., ВИШНЕВЕЦЬКИЙ В МОСКВІ, ПЕРЕГОВОРИ З МОСКОВСЬКИМ ПРАВИТЕЛЬСТВОМ ПРО СПІЛЬНУ ВІЙНУ З КРИМОМ, ЇХ БЕЗПЛОДНІСТЬ, ПОХОДИ ВИШНЕВЕЦЬКОГО І АДАШЕВА НА КРИМ, КІНЕЦЬ МОСКОВСЬКОЇ АКЦІЇ, ВИШНЕВЕЦЬКИЙ НА УКРАЇНЇ; ВОЛОСЬКА АВАНТУРА І КІНЕЦЬ ВИШНЕВЕЦЬКОГО; ТРАДИЦІЯ ПРО НЬОГО.

В сї степові відносини, в житє козачини в тих 1550-х роках Вишневецький, безперечно, влив багато нового ферменту. Його коротка, переривчаста, блискавична дїяльність варта з сього боку всякої уваги. Тільки на жаль ми бачимо самі зверхнї моменти — і то тільки декотрі, рідкі, відірвані, і мусимо відгадувати цїлість, провідну гадку сеї дїяльности. А се тим тяжше, що не завсїди можна бути певним такої провідної гадки, якогось глубшого пляну в тих киданнях сього степового короля, що не лишив нам нїякого автентичного коментарія до них, нїякого власного пояснення. Попереднїм дослїдникам його вчинки здавали ся преважно безцїльними киданнями неспокійного духа. неурівноваженої енерґії. Але навіть в найгіршім разї — хоч би се було справедливо, все таки се явище на тлї нерухливого, шабльонового житя нашого українского маґнатства на стільки незвичайне, блискуче, що мусить притягнути до себе увагу кождого дослїдника тодїшнього житя. Єсть безперечна сміливість гадки, безгранична відвага в розмаху сеї енерґії — те що так цїнне в чоловіку всїх часів, і я певний, що ся авантурнича, неспокійна енерґія не проминула безслїдно, а заплоднила певними ідеями, певними конкретними прикладами житє українського погранича. Я бачу виразні анальоґії, певні ідейні звязки з дїяльністю Вишневецького не тільки в самій ідеї Запорожа, як постійної твердинї серед степового моря, але і в полїтицї пізнїйших козацьких ватажків — в їх змаганнях грати певну міжнародну ролю, опираючи ся на сусїднїх державах, котрих інтереси сходили ся тут в степах. Перед тим ми сього не бачили, і я добачаю тут не тільки post hoc, але й propter hoc. Сей степовий авантурник мав наслїдників своїх ідей, хоч і дрібнїйших, скромнїйших, більш повздержних і урівноважених. З попередників він пригадує не в однім Дашковича, тільки все таки більше неповздержливий, невгамований, широкий. І тому коли Дашкович кінець кінцем скінчив ролею державного мужа, Staatsmann’a, Вишневецький скінчив авантюристом.

На публичну арену виходить Дмитро Вишневецький в 1540-х рр. Знаємо його як заможного маґната, властителя кількох сїл в полудневій Волини. Але замість росширяти й збільшати свою „фортуну”, він віддаєть ся пограничному, модному тодї спорту — боротьбі з Татарами. З сього боку, як одного з визначнїйших репрезентантів боротьби з Татарами рекомендує його в своїй записцї з 1550 р. Претвич 1). Але Вишневецький не вдоволив ся тою, більше оборонною боротьбою, яку вели пограничні старости й маґнати; він береть ся здїйснити гадку, яка носила ся перед очима, очевидно, не одного з тодїшнїх людей, але не була реалїзована досї — хоче заложити замки на Днїпрових островах, як твердинї против Татар. На початках 1550-х рр. 2) „на острові Хортицї, против Конських вод, коло кримських кочовищ”, ставить він замок і громадить наоколо себе козачину 3). Серед сих заходів удаєть ся він до Турків. Не знати — чи вчинив він се тільки тому, що литовське правительство не давало йому досить енерґічної помочи, чи се було в його таки плянах — оперти ся на Туреччинї против Криму. Досить того що десь лїтом 1553 р. він їде в Туреччину. Про се Жиґимонту-Авґусту писав кн. Острозький — що Вишневецький „з усею своєю ротою, себто з усїм козацтвом і хлопством, яке тримав коло себе”, зїхав до Турків — вислав наперед свою козацьку роту, а потім і сам з своїми козаками потягнув до Туреччини 4). Се викликало страшенну трівогу в двірських кругах, та і на Українї: бояли ся, що Вишневецький наведе Турків на Україну. Але страхи були безосновнї: з початком 1554 р. Вишневецький приїхав з Туреччини, представив ся королеви з початком марта, в товаристві воєводи Миколи Сєнявского, свого давнього товариша з пограничної війни, що тепер взяв на себе ролю посередника і заступника перед королем 5). Його вияснення кінець кінцем були прийняті, і Вишневецький дістає від в. князя порученнє тримати сторожу на Хортицї против Татар. Отже у Вишневецького се була ідея союзу на два фронти: опираючи ся на Литовсько-польську державу і підтримуючи добрі відносини з Туреччиною, держати в руках Крим.

Але смілі пляни Вишневецького й безоглядність в їх виконанню страшили короля. „Під сї часи таких слуг потрібно як найбільше, тільки: не з такими мислями”, писав він Радивилу кілька лїт пізнїйше 6). Супроти Татар литовсько-польське правительство старало ся держати ся можливо обережно: формально Крим був союзником Литви против Москви. Правительство бояло ся, щоб Вишневецький не зачепив Татар якось нетактовно і в. князь носив ся з гадкою „звести” його з границї й вислати з козаками на війну в Ливонію, навіть хитрощами якось звабити його з Низу, або вислати на заступство котрогось з його братів 7). Але Вишневецький не давав себе звести, й правительству зіставало ся тільки пильно уникати всякої прояви солїдарности з небезпечним своїм слугою. Пізнїйше (1557) Жиґимонт-Авґуст на татарські скарги на Вишневецького писав хану, що Вишневецький вів свої пляни на власну руку; він, Жиґимонт, його на Днїпро не посилав, а потім поручив йому степову сторожу головно покладаючи ся на добрі відносини Вишневецького з Туреччиною й ханом. „Можете міркувати з того, що і до й. м. цїсаря турецького він ходив против волї нашої, а як там його принято, самі знаєте: він вернувши ся до держави нашої, розповідав, що там дістав дарунки (жалованьємъ осмотренъ былъ), і у тебе, брата нашого, ласку мав, і з тих причин ми головно й поручали йому степову сторожу, в тім переконанню, що він буде підтримувати відносини з вашими людьми, зазнавши від вас ласки”. І Жиґимонт-Авґуст старав ся представити ханови, який то користний може бути для нього самого і для Туреччини Хортицький замок: він буде хоронити татарські й турецькі володїння, улуси їх і чабанів їх від всяких зачіпок і прикростей, особливо з московської сторони, бо як раз, мовляв, то московські козаки чинять ті зачіпки 8).

Але ся традиційна полохлива полїтика литовська Вишневецькому була не по мисли. Тим часом як литовське правительство силкувало ся затримати добрі відносини з Кримцями й звернути їx против Москви, Вишневецький як раз звернув ся в московський бік. Правдоподібно се був його власний плян, зовсїм натуральний і льоґічний: іґноруючи державне суперництво Литви й Москви, свою степову політику вести, опираючи ся на обидві сї держави, що рівно терпіли від Орди і з українських пограничних земель своїх противставляли козацьку оборону сим руїнним атакам Криму. Сама ся полїтика не була нова. Уже в 1530-х рр. хан скаржився в кн. литовському, що черкаські старости, іґноруючи ворожнечу Литви й Москви і союз Литви з Кримом, уживають на свою службу путивльських козаків (себто з українських земель в. кн. московського), насилають їх на татарські улуси разом з козаками черкаськими й канївськими 9). Зовсїм натурально, що й Вишневецький задумав притягнути Московську державу до спільної боротьби з Кримом й суперництво інтересів, з традиційним науськуваннєм Орди одних на другого, заступити спільною боротьбою з сим спільним ворогом. Але Вишневецький мав всї причини не хвалити ся перед часом такими плянами з огляду на офіціальний союз Литви з Кримом против Москви, а в московських кругах, з свого боку, не мали причини признавати інїціативу сього ефектовного пляну чужинцеви Вишневецькому. Офіціальна московська лїтопись говорить про перші стадиї боротьби з Кримом, як про дїло самих московських воєвод, зовсїм іґноруючи Вишневецького. Але він був без сумнїву правдивим інїціатором сих плянів, які в московських кругах также скоро опадають потім, як нагло виникли з його виступленнєм.

В мартї 1556 р. московське правительство заповіло похід на Крим, Днїпром на Низ, під улуси кримські. Провід дано дяку Ржевскому; вихідною точкою мав служити Путивль. Ржевский мав побудувати човни на верхівях Псла і з путивльськими козаками йти „добувати язиків”, провідувати „про царя” (хана). Офіціальним приводом служили вісти, що хан збираєть ся походом на московські землї 10). В дїйсности, очевидно, подвигнули до того московське правительство ради й представлення зроблені Вишневецьким через путивльських козаків, участників його нових заходів і плянів. І при великій обережности і неособливій скороспішности московської бюрократії, мусимо думати, що свої заходи коло спільної акції з Москвою Вишневецький мусїв зачати досить довго перед тим — десь слїдом по своїй візитї в Туреччинї. В червнї Ржевский доносив уже про свої успіхи. Він писав, що на Днїпрі приступили до нього козаки черкаські і канївські, в числї 300, під проводом своїх отаманів Млинського і Михайла Єськовича. З ними і з своїми путивльскими козаками Ржевский пішов під кримський городок Іслам-кермен (на долїшнім Днїпрі, коло перевозів, де теп. Каховка), але Татари мали вісти про них і замкнули ся в замку. Козаки зайняли тільки коней і худобу, й пішли під Очаків. Тут здобули ,,острог” (місто), побили Турків і Татар, забрали багато „язиків” (полонянників) і пішли з тим назад. За ними погнали ся санджаки (турецькі коменданти) з Очакова й Тягинї з великим військом, але козаки в Днїпрових очеретах зробили засїдку, побили з рушниць багато людей і змусили їх вернути ся. Потім під Іслам-керменом догонив їх калґа з великою ордою („съ нимъ весь Крымъ, князи и мирзы”, як писав хвалькуватий дяк). Козаки заложили ся на Днїпровім острові й почали відбивати ся від Орди, відстрілюючи ся з рушниць. Шість день добували їх Татари, але добути не могли, й відступили кінець кінцем. А козаки зайнявши в ночи кінські стада, забрали їх на острів і перебравши ся з річного війська в кінне, пішли навпростець через степи 11).

В усїй тій реляції нема найменьшої згадки про Вишневецького, фіґурує тільки сам дяк Ржевский. Думаю, що се трудно зложити на саму хвальковатість сього Московитина, і що Вишневецький старав ся перед часом не відкривати своїх карт перед ханом, не розривати відносин з ним, і для того не висував ся наперед з своєю участю в против-татарських заходах, а навіть ховав її. В литовських кругах його зносини з Москвою в тім часї не були тайною — московські посли, бувши у Жиґимонта лїтом 1556 р., чули там, що Вишневецький „отъЂхалъ къ Моск— 12), хоч формальне посольство до московського царя від Вишневецького в московській офіціальній лїтописи записане тільки в вереснї 1556р. 13). На литовськім дворі його сміливі пляни викликали заразом і трівогу перед можливими полїтичними клопотами від його акції 14) й живі симпатії для сих плянів орґанїзації широкої боротьби з Кримом спільними силами християнських держав. Як з одного боку в московських кругах, так з другого в литовсько-польських Вишневецький ширив сю ідею спільної боротьби, своїми зносинами, своїм прикладом, і його гадки викликали співчутє. Його зносини з Москвою не будили невдоволення в литовсько-польських кругах з огляду на поставлені ним завдання, принаймнї — се невдоволеннє в значній мірі нейтралїзувало ся свідомістю тих користей, які мали з того вийти, як би удало ся справдї орґанїзувати таку спільну боротьбу. На жалї хана з причини козацького нападу 1556 р. 15), литовське правительство відповідало можливо заспокоючи його. Запевняло, що сей напад був дїлом козаків московських, Вишневецький в нїм участи не брав і нї в які спільні заходи з тими московськими козаками вступати не хотїв: московські люди заохочували його служити Москві й помагати їй збудувати замок для в. князя московського на Хортицї, але Вишневецький на се не здав ся, держить хортицький замок на в. князя литовського і тримаєть ся козаків низових, а з московськими не заходить (се була офіціальна закраска свідомо мабуть надана литовським правительством акції Вишневецького з минулого року) 16).

Жиґимонт-Авґуст представляв ханови всю небезпечність московського пляну — всунути ся московськими замками над низ Днїпровий, пригадував анальоґічну тактику Москви супрти Казани й лякав анальоґічними перспективами Крим — поставивши свої замки під Перекопом, Москва буде пильнувати того, щоб взяти й Крим в свої руки. Тому радив поки що, в таких трівожних обставинах не зачіпати ся з Вишневецьким: пізнїйше, як сї обставини проминуть, в. князь розбере справу й коли б Вишневецький був винуватий, він його укарає, й забере з Хортицї, а поки що він там дуже потрібний, супроти московських плянів. Москва, можливо, навіть буде старати ся силоміць забрати Хортицю собі, а як би Вишневецького звідти вивести, то вона зараз би захопила його замок. Татарам і Туркам литовський замок на Хортицї дуже буде користний, хоронячи їх від московських козаків, а щоб сам Вишнивецький не зачіпав ся з Татарами, про се він, Жиґимонт, йому накаже, і певний, що Вишневецький покаже ханови свою зичливість 17).

Але хан не міг слухати сих намов, бо Вишневецький навпаки виступав против Криму все більше ворожо. В осени 1556 р. (десь в жовтнї) він сам, чи може його козаки напали знову на Іслам-кермен, здобули сей замок, забрали з нього гармати й перевезли до хортицького замку 18). Розгнїваний хан, здаєть ся, з початку хотїв звабити до себе Вишневецького: присилав йому дарунки й лист, закликаючи до себе на службу 19). Але Вишневецький на те не здав ся, і тодї хан, як тільки став Днїпро, вибрав ся походом на небезпечного сусїда. В сїчнї 1557 р. він приступив під хортицький замок з великими силами — „з сином і з усїми людьми кримськими”, й силкував ся його добути. Більше трох тижнїв (24 днї) тягнулася отся облога, але кінець кінцем здобути замку не удало ся, й хан вернув ся з великими стратами 20). Вишневецький спішив сповістити в. князя про сю огняну пробу своїх хортицьких укріплень і планів і просив заразом „посилити його замок людьми й стрільбою’’, щоб дальше боронити ся від Криму. Але литовське правительство так манїфестувати свою солїдарність з Вишневецьким супроти Криму не відважало ся. В. князь в відповідь на донесення Вишневецького висловив своє вдоволеннє за „сталость і мужну оборону”, обіцяв прислати „жалованьє”, але заразом рекомендував йому не загострювати відносин до Криму, пильнувати, щоб козаки не зачіпали Татар і Турків і т. и. 21).

Сї ради були не на часї. Відносини до Криму у Вишневецького стали на вістрю меча і про якесь злагодженнє їх не було мови. За зимовим походом 1557 р. прийшов новий, ще більший, десь лїтом: хан приступив знову з Ордою під Хортицю, разом з ним турецьке військо на човнах і поміч волоська, і сим разом взято Вишневецького в бльокаду. Подробиць на жаль не маємо. Кінець кінцем не стало на Хортицї провіанту, козаки стали розбігати ся від Вишневецького, і він нарештї мусїв уступити з Днїпрового низу далї на Україну, в Черкаси 22). Тут знов таки, очевидно, не знайшов він нїякої реальної помочи для своїх плянів боротьби з Кримом, і рішаєть ся нарештї йти в Московщину, шукати там нових засобів, реальнїйшої помочи для своїх плянів, бо Москва стояла на воєнній нозї з Кримом.

Як я вже згадав, формальні зносини з московським правительством були завязані Вишневецьким рік перед тим, в осени 1556 р., хоч фактичні відносини мусїли істнувати вже перед тим. Московське правительство тодї прислало йому ,,жалованьє”, але кликало в Москву; він присяг перед московськими послами, що приїде й служити буде, а поки що вимовляв ся війною з Кримом. Під кінець 1557 р., не маючи иньших ресурсів, він приїхав до Москви, зложив на жаданнє присягу вічної служби й дістав великі надання й доходи: „въ вотчину” (дїдичне володїннє) місто Бєлев з усїми волостями й селами, як було за Бєлевськими князями, багато сїл під Москвою, багато дарунків грошима й уборами і на приїзд десять тисяч рублїв — величезну суму, яка найлїпше показувала, як Вишневецького цїнили в Москві й яке велике значіннє йому надавали 23).

Перед московськими полїтиками розвиває Вишневецький все тіж свої пляни спільної боротьби против Орди в союзї з Литвою. Вони знаходять тут повне співчутє. Полишаючи на боцї всяку дальшу ідеольоґію, московським полїтикам було однаково інтересно і розірвати союз Литви з Кримом, втягнувши її в війну з Ордою, і приборкати Орду. На початку 1558 р. орґанїзуєть ся велика кампанія на Крим, під проводом Вишневецького. Сам Вишневецький мав іти слїдами кампанії 1556 р.: побудувати на горішнїм Пслї човни, і човнами йти на Низ. З ним вислано значне московське військо 24), і крім того мав він згромадити коло себе козаків. Кабардинський мурза Канклич мав разом з тим іти зі сходу „на пособь” Вишневецькому. Вони мали злучити ся з Вишневецьким в Іслам-керменї, і відси мав він „надъ крымскимъ промышляти, сколько имъ Богъ помочи подастъ” 25).

Разом із тим рішено вислати посольство в Литву, щоб заохотити литовське правительство до спільних заходів против Криму. Близший привід давало те, що хан, розгнїваний вчинками Вишневецького, зірвав свій гнїв на литовській Українї — не вважаючи на всї заходи литовського правительства можливо спихнути з себе всяку відповідальність за вчинки Вишневецького і взагалї не допустити до розриву з Кримом. З початком року калґа з двадцять-тисячною ордою несподївано впав в Браславщину, поруйнував і пограбив її й поблизькі волости подільські — Хмельницьку, Барську й иньші сусїднї околицї Волини й Поділя і з величезним полоном (рахували його на 40 тисяч), вийшов собі спокійно, перше нїж зібрали на нього якусь силу. Навіть ще з дороги частина орди вернула ся назад і ще раз шарпнула на прощаннє 26). Покладаючи ся на вражіннє від сього нещастя, московське правительство постановило, як драстично висловляла ся боярська ухвала — „короля о дружбЂ задрати”, доки він не помирив ся з Ордою, — аби його відвести від хана 27). Цар посилав на сю тему грамоту досить загального змісту, а послам поручав пояснити, що він, цар, жалує розлитя крони християнської і шукає способів „христьянству избаву учинити отъ насилованья татарского”; для того він відкинув всякі зносини з ханом, вислав Вишневецького на Крим, і бажав би в союзї з в. кн. Литовським „христьянство отъ бесерменскихъ рукъ отвселЂ боронити”, без всяких апетитів на литовські землї 28).

Ся ідея була стрічена з повним співчутєм в литовських кругах. Ост. Волович, що вів переговори з московськими послами з поручення в. князя, і українські маґнати як кн. Острозький й кн. Степан Збаразький, і сенїор литовського маґнатства Радивил — всї висловляли свої симпатії таким плянам і бажаннє, щоб між обома державами прийшло до трівкого порозуміння на сїм ґрунтї, й вони поставили ся супроти Орди. Але при тім не перемовчувано й певних скептичних заміток що до такої спільної акції. Бояли ся, що всї користи від знищення Орди загорне Москва й зміцнить свою позицію против Литви. Вказувано, що кримського хана приборкати не тяжко: „єсть за що на нього стати і не хитра річ таким двом державам його з Криму зовсїм вигнати, але за нього як за васаля свого уступить ся Туреччина, і боротьба з нею упаде на саму литовсько-польську сторону, і не знати, чи піддержить її тодї Москва. З другого боку, по старим традиціям і прецедентам, будили певні підозріння сї московські заходи на нижнїм Днїпрі: не вважаючи на всї запевнення Москви, що вона не має нїяких плянів на литовські землї, бояли ся, щоб з того не виникла потім якась інтриґа. Московським послам казали, що супроти місії Вишневецького вже був даний наказ іти в Київ литовському війську — берегти литовських інтересів, і тільки миролюбні запевнення московські, через се посольство, стримали сю експедицію 29).

Кінець кінцем в. князь литовський через своїх послів заявив своє співчутє ідеї союза против бусурман і бажаннє вести в сїй справі дальші переговори 30). Рішено було для сього вислати спеціальне посольство. Але коли се посольство, вислане до Москви з кінцем 1558 р., поставило сю справу, з московського боку подано умову, що має бути наперед уложена вічна згода між обома державами, на підставі даного стану володїння. Литовські посли не згодили ся на се, бо се значило б вирікти ся всяких претенсій на землї, забрані Москвою протягом столїтя (Сїверщина, Смоленськ), і на тім справа розбила ся 31). Жиґимонт перед тим обсипав хана докорами за його нельояльність: за походи на хортицький замок і зруйнованнє сього замку, бо хоч він був, мовляв, поставлений без волї литовського правительства, але стояв на території литовській, і за татарські напади на Україну (крім згаданого великого походу цїлий ряд меньших) 32), але кінець кінцем, супроти такого обороту, відновив знову союз з Кримом, звернений против Москви. І полїтична ситуація, що захитала ся була, таким чином вернула ся в 1559 р. до старого 33).

Се був сильний удар Вишневецькому. Пляни спільної, скомбінованої атаки на Крим розвівали ся. Він мусїв рахувати на сили одної Москви. А Москва, занята все більше боротьбою на балтийськім побережу, не могла особливої енерґії розвинути на чорноморськім, та й трудно було на такім віддаленім, відірванім театрі війни розвинути сильнїйшу дїяльність — не вважаючи на дуже користні обставини. По словам Курбского, що ставив в велику вину і московському і литовському правительству занедбаннє кримської справи, Орда була тодї дуже ослаблена посухою, голодом, пошестями 34). При спільній боротьбі Москви й Литви, безперечно, можна було Орду приборкати дуже сильно. Без Литви, при дальшім суперництві з нею, се було далеко тяжше.

В кампанію 1558 р. Вишневецький, як доносив в Москву, пройшов до Перекопу, але в середину Крима не пішов, а відступив на Таванський перевоз. Кримцїв нїде не було: хан забрав усю орду за Перекоп і скупив усї сили до оборони. Очевидно, Вишневецький атакувати його так не вважав можливим — мабуть чекав помочи. З Москви йшов до нього дяк Ржевский з припасами; зійшовши ся з ним в Порогах, Вишневецький відсвіжив свої сили, відіславши до Москви нездалих, потомлених, і з новим вибраним, але невеликим контінґентом пішов лїтувати в Іслам-кермен. Він мав у плянї похід по за Перекоп, під Козлов (Евпаторію), але з Москви, куди він вислав про се вісти, дістав наказ лишити на Днїпрі московське військо і козаків з Ржевским і иньшими московськими воєводами, а самому їхати до Москви 35). Можливо, що супроти Литви вважали невідповідним тримати Вишневецького на Днїпрі. На другий рік (1559) плян походу в середину Криму був сповнений, але його поручено вже московському воєводї Адашеву, а Вишневецького вислано на Дін, відти напасти на Крим. Московське військо, виїхавши з Днїпра на море, висадило ся в Криму, попустошило близші околицї, нагнало великого страху. Натомість роля Вишневецького була зовсїм не визначна 36). На новий рік йому дали ще дальшу місію — виправили на Кавказ до Черкесів, з якими мав він дїло попереднього року 37). Може бути, що понятя про одноплеменність днїпровських Черкас-козаків з кавказькими Черкесами мали також свій вплив на такий плян, але Вишневецькому така місія могла подобати ся хиба з браку чогось інтереснїйшого. З Кримом Москва більше не хотїла зачіпати ся: зроблене в Криму вражіннє від московських походів хотїла використати, щоб стримати хана від нападів на московські землї. Вся енерґія московської держави звертала ся на ливонську війну, що готова була кождої хвилї перейти в війну з Литвою (й дїйсно перейшла в 1561 р.).

Вишневецькому з його плянами не було що більше робити в Московщинї 38). Та й війна, що розпочинала ся у Литви з Москвою, ставила його в фальшиве становище „зрадника”, чого він теж собі не міг бажати. Лїтом 1561 р. ми бачимо його вже знов на Низу. З Манастирського острова (вище Хортицї), 30 миль від Черкас, вислав він до свого брата, тодїшнього старости черкаського Михайла, лист, заявляючи своє бажаннє вернути ся назад в Литовську державу й оправдуючи ся тим, що його виїзд до Москви став ся під час перемиря й не мав нїяких злих замірів (що було й правда). Разом з тим і козаки, товариші одісеї Вишневецького, заявили також своє бажаннє вернути ся до дому й просили охоронних листів. В. князь литовський поспішив „прийняти в свою ласку господарську” Вишневецького, так само що до козаків, тільки поручив старостї черкаському й воєводї київському розвідати, чи нема між ними участників очаківського погрому 1556 р. Як би були вони, і можна було б з сеї причини сподївати ся якогось невдоволення з боку турецького і татарського правительства, що тих ворохобників прийнято назад на Україну, то намовляти тих козаків, аби вони не лишали ся на Українї, а йшли на ливонську війну — дістануть на то „даток і живность” 39). Чи пійшли дїйсно козаки на ливонську війну, не знаємо, але той факт, що в ливонській кампанії маємо звістки про якихось козаків, робить се досить правдоподібним. Вишневецький же зараз роспочав якісь нові пляни на українськім пограничу, зачепив ся з Турками під Очаковим, потім робить якісь нові походи 40). Невважаючи на всї свої вибрики, він все таки цїнив ся сильно в двірських сферах; на соймі його приймали і витали, і коли він захорував тодї — думав, що його отроєно, в. князь казав своїм лїкарям його лїчити 41).

Не вийшовши ще добре з хороби, невгомонний князь вмішав ся в волоські справи — і тут проторюючи дорогу для цїлого ряду козацьких ватажків, до Тимоша Хмельниченка включно. Звабив його приятель Ольбр. Лаский, що вже перед тим вмішав ся в волоські справи — підтримував узурпатора т. зв. Гераклїда або Деспота, але потім розірвав з ним. За його приводом Вишневецький взяв участь в молдавській усобицї. Против Деспота підняло ся повстаннє під проводом Молдавана Томші і серед сього замішання Вишневецькому подано надїю теж на господарство: „иньші Волохи, не хотячи Томші, саме тодї як Томшу проголошувано господарем, післали по Вишневецького”. Вишневецький прийшов з козаками, але молдавські партизани підтримали його слабо, й Томша без великого заходу погромив його військо 42). Дмитро, або Димитрашко, як його тут називали, мусїв утїкати, але його зрадили й видали Томші, а той відіслав його до Царгороду, де його чекала смерть. „Бідний Димитрашко з своїм товариством має приїхати сюди нинї або завтра рано”, писав 15 жовтня 1563 р. французький посол в Царгородї, а два тижнї пізнїйше додає: „Бідний Димитрашко тільки що прибув, як його величество султан казав його вбити (engaucher) з иньшим великим паном з Польщі по імени Пісоніскі (Пясецький), що за своє житє давав баші 20 тис. дукатів; решту його вояків післано на ґалєри, крім одного, що служив Деспотови — його повішено” 43).

Сей траґічний кінець і героічна смерть Вишневецького, як образ побіди ідеально настроєного духу над грубою фізичною силою, символ безсильности хижого бісурменського світу побідити морально світ український, взагалї християнський — зробили сильне вражіннє. В кругах українських, польських, литовських по горячим слїдам подїї історія смерти Вишневецького почала переказувати ся в лєґендарних, ріжними поетичними подробицями розцвічених формах. Оповідали, що він скінчив житє, повішений на гак за ребро в Царгородї, й висїв так три днї, посміваючи ся з Турків і лаючи їм на наругу Магомета, так що Турки не витримавши сих наруг, застрілили його й тим перервали муку, на яку його призначили. Дивуючи ся його відвазї й завзятю, вони роздїлили між собою його серце й їли його, щоб собі присвоїти щось з його сміливости й зневаги смерти, яку показав він. Потім що дальше то більше ріжних поетичних lосі соmmunes вплїтано в се оповіданнє. Султан турецький, повний здивовання з хоробрости й подвигів Вишневецького, хоче його привабити, зробити з нього Турка, обіцяючи всякі благодати, але Байда зневажає то все й іде на страшну смерть, замість панувати з бісурменами. Висячи на гаку, він просить лук і стріли й стріляє Турків, навіть самого султана 44). Сї перекази обробляли ся і в поетичній формі, і одна з таких поетичних перерібок, в видї української народньої піснї, перелетїла до нас через прірву трох столїть, задержавши ся в народнїх устах.

Се популярна пісня про Байду, росповсюднена на цїлій Українській території, від Галичини до Заднїпровя. Іґноруючи його житє, вона займаєть ся виключно його героічною смертю. Легковаженнє житя і житєвих роскошів, зневага смерти — її провідний мотив, і ухопивши його, поет на місце історичної постати князя-маґната за лїпше вважав підставити типову фіґуру гуляки козака, що непоясненим близше способом опинив ся в Царгородї й піячить тут:

              В Царгородї на риночку

              Ой пє Байда мед-горілочку;

              Ой пє Байда — та не день не два,

              Не одну нічку та й не годиночку.

              Царь Турецький к ньому присилає,

              Байду к собі підмовляє:

              „Ой ти, Байдо, та славнесенький

              „Будь менї лицар та вірнесенький!

              „Візьми в мене царівночку,

              „Будеш паном на всю Вкраїночку!”

              „Твоя, царю, віра проклятая,

              „Твоя царівночка поганая!”

              Ой крикнув цар на свої гайдуки:

              Візьміть Байду добре в руки,

              Візьміть його, повисїте,

              На гак ребром зачепіте!

              Ой висить Байда тай киваєть ся,

              Та на свою джуру поглядаєть ся:

              „Ой джуро мій молодесенький,

              „Подай минї лучок та тугесенький

              „Ой бачу я три голубочки —

              „Хочу я убити для його дочки!”

              Ой як стрілив — царя вцїлив,

              А царицю в потилицю,

              Його доньку — в головоньку 45).

Багацтво редакцій сеї піснї свідчить про її широку популярність. Траґічна смерть гідно вінчала се бурхливе, блискуче житє.

Примітки

1) Як вище с. 64 Претвич зве його просто Вишневецьким, але Вишневецьких не було богато, і порівняннє з наведеним вище документом (с. 97) не лишає сумнїву, що се Дмитро. Лїтерату див. в статї моїй про Байду.

2) Ми бачили вище, що таку гадку вкладає в уста Бельский Дашковичу на пьотрківськім соймі — с. 104-45.

3) Думаю, що про сї замки згадує Жиґимонт-Авґуст в листї 1553 р. — порівняти його лист з 1554 р. (як низше). Давнїйші дослїдники, почавши від Бартошевича, думали про Канїв і Черкаси, але ті замки в сих часах держав Дмитро Сангушко.

4) Listy Zygmunta Augusta c. 58, перші поголоски про се ще перед тим — с. 54 (червень 1553 р.).

5) Listy c. 76.

6) Ibid c. 131.

7) Ibid с. 107-108, пор. 94, 110.

8) Посол. книга І с. 135.

9) Акты Зап. Рос. І с. 186 (се вважають дїлом Дашковича напр Кулїш Ист. возсоед. І с. 59, вповнї правдоподібно, що й він так поступав, але лист ханський належить до пізнїйших часів і говорить про пізнїйших старост).

10) Никоновская лЂтоп. (Пол. собр. лЂтоп. XIII) с. 269. Д. Каманїн, в останнє переглядачи звістки про Вишневецького, особливу увагу надавав звісткам лїтописи Нормантского (Временникъ моск. общ. ист. V). Але ся пізнїйша компіляція не дає про Вишневецького нїчого понад те, що маємо в Никонівській

11) Никонов. лЂтоп с 271.

12) Памятн. снош. съ поль.-литов. госуд. II с. 530-1.

13) Никон. л. с. 275.

14) Див. виїмок з листу короля 1556 р.

15) Посол. книга І с. 130 і 133-5.

16) Посол. книга І с. 139.

17) Посол. книга І с. 135.

18) Никон. лЂтоп. с. 277.

19) Посол. книга І с. 158.

20) Посол. книга І с. 139, Никонов. лЂтоп. І с. 280.

21) Акты Ю. З. Р. II ч. 130. Лист без дати, ало порівняннє його з актами Посол. книги показує виразно, що він писаний не скорше мая 1557 р., бо по висланню до Крима Довґірда. Вольф хибно клав його на часи перед кампанїєю 1556 р.

22) Про се Вишневецький писав до Москви в жовтнї 1557 р. — Никон. с. 286; думаю одначе, що не зараз по своїм приходї до Черкас тим похвалив ся, а тодї як переконав ся, що з литовського боку нїчого не осягне.

23) ІІамятн. снош. съ Польско-литов. гос. І с. 543, Никон. с. 286.

24) Московські посли казали 30 тисяч, але се мабуть побільшена цифра; Курбский рахує се військо тільки на 5 тис., але се мабуть якась частина тільки тих сил, якими мав роспоряджати Вишневецький.

25) Памятники II с. 542-3, Никон. с. 288.

26) Памятники II с. 547, пор. с. 539 і Никон. с. 289, Посольская кн. I с. 141-2, 143, 144.

27) Памятники II с. 593.

28) Памятники II с. 541-3.

29) Памятники с. 545-9.

30) Памятники II с. 557-9.

31) Памятники II с. 567-579.

32) Посол. книга І с. 160.

33) Ibid. ч. 91-3, 98-102.

34) Сказанія, вид. 1833 І с. 80-2.

35) Никон. с. 296.

36) Временникъ моск. общ. V с. 142-4, Курбский I с. 81-2, Памятн. II c. 584.

37) Временникъ V с. 145, виписка з лїтописи у Карамзїна VIII прим. 566.

38) Як бачимо, нема що здогадувати ся якихось спеціальних причин, чому Вишневецький схотїв вертати ся назад на Україну (Вольф думав, що на нього вплинула переміна в характері царя Івана, Соловйов підозрівав якісь „незвісні причини”).

39) Акты .Ю. З. Р. II ч. 142-4.

40) Listy Z. Augusta c. 129, 131.

41) Бєльскій c. 1145.

42) Бєльский с. 1148.

43) Charrière Negotiations de la France dans le Levant II c. 741-2 і відти y Hurmuzaki — Dokumente privitore la istoria Românilor, supplem. l vol. I c. 19.

44) Перекази зібрані у Нєсєцкого sub voce.

45) Антоновичъ и Драгомановъ І с. 145-6; пропускаю деякі непотрібні амплїфікації й допускаю малу реконструкцію.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

84304. Движение бактерий 85.08 KB
  Большинство подвижных бактерий активно передвигается только в жидкой среде. Движение бактерий осуществляется: С помощью жгутиков. Некоторые виды бактерий имеют один жгутик монотрихи у других жгутики располагаются пучками на одном или обоих концах клетки политрихи у третьих покрывают всю поверхность клетки перитрихи.
84305. Размножение бактерий 27.14 KB
  У подавляющего числа грамположительных бактерий деление происходит ровно пополам с помощью поперечной перегородки сеты которая образуется за счет выпячивания внутрь клетки цитоплазматической мембраны. У грамотрицательных бактерий деление происходит путем образования перетяжки цитоплазматическая мембрана и клеточная стенка прогибаются до слияния с противоположной поверхностью клетки.
84306. Классификация прокариот 33.46 KB
  Наиболее известна и широко используется классификация бактерий Берги. Составители Краткого определителя бактерий Берги девятое издание которого выпущено в 1980 г. По этой классификации царство прокариот в зависимости от отношения к свету разделено на 2 отдела: отдел цианобактерий фотосинтезирующие и отдел скотобактерий нефотосинтезирующие.
84307. Нефтегазодобывающее управление Лянторнефть 1.04 MB
  Лянторское месторождение находится на поздней стадии разработки характеризующейся высокой обводненностью добываемой нефти. В настоящее время этими установками оборудовано около 10 эксплутационного фонда скважин и этот способ добычи нефти еще длительное время останется самым распространенным. Цех добычи нефти и газа – ЦДНГ 7 является структурным подразделением нефтегазодобывающего управления Лянторнефть. ЦДНГ – 7 осуществляет добычу сбор и внутри промысловый транспорт нефти и газа.
84308. Финансовая система Республики Казахстан 114.85 KB
  В юридической литературе существует множество мнений о концепции нормативного договора диктуется различием в позициях конкретной традиционной теории все договоры надлежащим образом заключенные субъектами содержат правила микронормы и является источником права...
84309. Электроснабжение участка механического цеха №19 1.46 MB
  Цеховые сети распределения электроэнергии должны: обеспечивать необходимую надёжность электроснабжения приёмников электроэнергии в зависимости от их категории; быть удобными и безопасными в эксплуатации; иметь оптимальные технико-экономические показатели минимум приведённых затрат...
84310. ОГРАНИЧЕНИЕ ДЕЕСПОСОБНОСТИ И ПРИЗНАНИЕ ГРАЖДАНИНА НЕДЕЕСПОСОБНЫМ 69.61 KB
  Цель моей курсовой работы состоит в том, что бы детально рассмотреть вопросы, которые связаны с дееспособностью граждан, их возможностью быть участниками гражданских правоотношений, а так же нести в связи с этим определенные обязанности и осуществлять гражданские права.