73846

Діяльність та особистість

Лекция

Психология и эзотерика

Діяльність в житті людини: види структура предмет. ДІЯЛЬНІСТЬ – можна визначити як специфічний вид активності людини спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу включаючи самого себе й умови свого існування. Навчання являє собою прогресивне відтворення людини як свідомої особистості на основі засвоєння ним практичного та теоретичного досвіду людства. Особливе місце в житті людини займає ПРАЦЯ.

Украинкский

2014-12-21

148.5 KB

0 чел.

PAGE  11

ЛЕКЦІЯ 4. 

діяльність та особистість

план

1. Діяльність в житті людини: види, структура, предмет

2. Мотиваційна сфера особистості

3. Особистість та її характеристика

4. Роль. Соціальна роль. Соціальний статус. Соціалізація. 

1. 

ДІЯЛЬНІСТЬ – можна визначити як специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, включаючи самого себе й умови свого існування.

У загальноісторичному плані основним видом діяльності, що визначає розвиток свідомості людства, є праця. Тому при вивченні свідомості окремої особистості необхідно враховувати особливості її трудової діяльності.

Тварини тільки споживають те, що їм дано природою. Людина, навпаки, більше створює, ніж споживає.

До основних видів діяльності відносяться праця, навчання, гра.

В процесі ГРИ, яка починається у дітей з підвищення уваги до окремих предметів і надалі стає грою сюжетної і за правилами, людина, яка починає свідомо діяти, пізнає навколишній світ. На цій основі в нього створюються певні уявлення, різні відтінки почуттів, вольові якості та знання про властивості предметів та їх призначення, про дорослих людей, їх взаємини, про самого себе, про свої можливості, достоїнства і недоліки.

Таким чином, в іграх, які, в кінцевому рахунку, відображають суспільні відносини, кожен учасник психологічно формується як особистість. Це найбільш характерно для дитячого віку.

НАВЧАННЯ – історично обумовлений процес, що відповідає потребам суспільства в формуванні свідомості особистості своєї епохи. Навчання являє собою прогресивне відтворення людини як свідомої особистості на основі засвоєння ним практичного та теоретичного досвіду людства. При цьому люди усвідомлюють процес навчання як особливий вид діяльності і навмисно встановлюють цілі, зміст, принципи, методи і створюють організаційні основи цього процесу.

У процесі навчання незалежно від віку кожна людина набуває необхідні знання, навички, вміння, які систематично збагачуються і вдосконалюються. При цьому у нього розвиваються розумові якості, почуття, воля, світогляд, моральні підвалини, що характеризують його як свідому особистість.

Особливе місце в житті людини займає ПРАЦЯ. У процесі фізичної та розумової праці люди впливають на природу і створюють все, що необхідно для задоволення їхніх матеріальних і духовних потреб. У цьому сутність трудової діяльності. Тому праця є вирішальною умовою формування особистості та її свідомості.

Однак це зовсім не означає, що праця автоматично, сам по собі, формує особистість з передовим свідомістю. Більше того, непосильна, виснажлива праця, як відомо, викликає у людини негативне до нього відношення, породжує тенденцію ухилитися від нього. Наприклад, рабська праця в епоху рабовласництва не міг виховувати людину і формувати у нього усвідомлено позитивне ставлення до праці і до знарядь праці.

У діяльності людина не тільки створює предмети матеріальної і духовної культури, а й перетворює свої здібності, зберігає й удосконалює природу, будує суспільство, створює те, чого без його активності не існувало б в природі.

Творчий характер людської діяльності проявляється в тому, що завдяки їй він виходить за межі своєї природної обмеженості, тобто перевершує свої ж генотипів обумовлені можливості. Внаслідок продуктивного, творчого характеру своєї діяльності, людина створила знакові системи, знаряддя впливу на себе і природу.

Розглядаючи основні види діяльності як умови формування свідомості особистості, необхідно враховувати, що в житті працю, навчання і гра часто взаємно переплітаються. Так, у грі чимало елементів вчення, а в навчанні - праці. У свою чергу і в праці, як правило, містяться елементи вчення. Але як би тісно перепліталися ні гра, навчання і працю, вони все-таки мають свої суттєві відмінності, які визначаються цілями кожного виду діяльності і способами їх досягнення.

Спільним же для гри, навчання і праці є те, що для задоволення своїх потреб людина повинна оволодіти відносинами між людьми, речами і явищами навколишнього світу, специфікою своєї діяльності.

В якості мети діяльності виступає її продукт. Предметом діяльності називається те, на що вона безпосередньо спрямована.

Будь-яка діяльність має певну структуру. Людська діяльність складається з дій і вчинків.

ДІЇ - це елементарна частина діяльності, в якій досягається найпростіша ціль, не розкладається на більш прості. Кожна дія має початок і кінець, смислове завершення і спрямоване на досягнення щодо близьких цілей. Дія завжди в тій чи іншій мірі усвідомлено.

ВЧИНКАМИ називаються дії, які підпорядковані моральним принципам, моралі. Соціальне значення їх усвідомлюється людиною. Тому вчинки людей за своїм змістом бувають благородними і негідними, позитивними і негативними. Разом з тим вчинок - це ще і спосіб здійснення будь-якого конкретного дії. Скільки є різних способів виконання дії, стільки можна виділити різних вчинків.

Єдність дій і вчинків, що відбуваються в грі, навчанні та праці, є діяльність людини. У ній людина формується і виявляє себе як особистість, що володіє свідомістю. До цього слід додати, що вплив діяльності на формування свідомості конкретної людини багато в чому залежить від його професійної спрямованості.

Автоматизовані, свідомо, напівсвідомо і несвідомо контрольовані компоненти діяльності називаються відповідно ВМІННЯМИ, НАВИЧКАМИ і ЗВИЧКАМИ.

УМІННЯ – це елементи діяльності, що дозволяють що-небудь робити з високою якістю, наприклад, точно і правильно виконувати будь-яку дію, операцію, серію дій або операцій. Уміння звичайно містять у собі автоматично виконувані частини, називані навичками, але в цілому являють собою свідомо контрольовані частини діяльності, принаймні, в основних проміжних пунктах і кінцевої мети.

НАВИЧКИ – це повністю автоматизовані, інстинктоподібні компоненти умінь, реалізовані на рівні несвідомого контролю. Якщо під дією розуміти частину діяльності, що має чітко поставлену свідому мету, то навичкою також можна назвати автоматизований компонент дії.

Велике значення у формуванні всіх типів умінь і навичок мають вправи. Завдяки їм відбувається автоматизація навичок, вдосконалення умінь, діяльності в цілому.

Ще один елемент діяльності – це ЗВИЧКА. Від умінь і навичок вона відрізняється тим, що являє собою, так званий, непродуктивний елемент діяльності. Якщо вміння і навички пов'язані з вирішенням якої-небудь завдання, припускають одержання якого-небудь продукту й досить гнучкі (у структурі складних умінь), то звички є негнучкою (часто і нерозумною) частиною діяльності, яка виконується людиною механічно і не має свідомої мети або явно вираженого продуктивного завершення. На відміну від простого досвіду, звичка може деякою мірою свідомо контролюватися. Але від уміння вона відрізняється тим, що не завжди є розумною і корисною (погані звички). Звички, як елементи діяльності, являють собою найменш гнучкі її частини.

ЗАДАТКИ – біологічна основа здібностей. Виділяють два види задатків: вроджені (або природні) і набуті (або соціальні). Кожна людина від народження наділений певними задатками. Але головне тут те, що задатки неспецифічні стосовно здібностям, тобто на основі задатків не можна передбачити, які саме здібності розвинуться, сформуються на їх основі. Задатки носять набагато більш загальний характер. На основі одних і тих самих задатків можуть сформуватися абсолютно різні здібності, а можуть і одночасно кілька здібностей або ж нічого.

ЗДІБНОСТІ – властивість особистості, індивідуальні особливості людей, від яких залежить набуття ними знань, умінь і навичок, а також успішність виконання різних видів діяльності.

Здібності – лише можливість певного освоєння знань, умінь і навичок, а чи стане вона дійсністю, залежить від різних умов. Без відповідних умов (спеціальне навчання, творчо працюють педагоги, можливість сім'ї і т.д.) здатності стихнуть, так і не розвинувшись.
Окремі здібності не можуть існувати самі по собі і незалежно один від одного. Кожна здібність змінюється, набуває якісно інший характер в залежності від ступеня розвитку інших здібностей. Якісна характеристика здібностей передбачає виявлення відмінностей між людьми в різних областях діяльності. Також можна відзначити, що кожна здатність має різну силу, рівень, тобто має кількісну характеристику, яка показує, якою мірою розвинені вони в даної людини в порівнянні з іншими людьми.

Здібності можуть відрізнятися не тільки за своєю спрямованістю, за якісними та кількісними характеристиками, але і за своїм рівнем та масштабом.

Розвиток здібностей визначається не стільки продуктами людської культури, скільки діяльністю людини по їх присвоєння. Здібності людини розвиваються в діяльності.

Класифікуючи людські здібності, ми можемо виділити наступні з них:

- Природні - біологічно зумовлені в своїй основі (сприйняття, пам’ять, мислення і т.д.);

- Загальні (розумові, тонкість і точність ручних рухів, розвинена пам'ять, досконала мова тощо);

- Спеціальні (музичні, математичні, лінгвістичні, технічні, спортивні та ін..);

- Теоретичні та практичні;

- Навчальні та творчі;

- Здатності до спілкування, взаємодії з людьми, предметно-діяльні, предметно-пізнавальні (інакше їх називають соціально-обумовлені здібності);

- Здатності міжособистісного характеру (вміння переконувати інших, впливати на інших, домагатися порозуміння і т.д.).

2

Серед усіх понять, які використовуються в психології для пояснення спонукальних моментів у поводженні людини, самими загальними, основними є поняття мотивації і мотиву.

Термін "мотивація" представляє ширше поняття, ніж термін "мотив". Слово "мотивація" використовується в сучасній психології в двоякому сенсі: як позначає систему факторів, що детермінують поведінку (сюди входять, зокрема, потреби, мотиви, цілі, наміри, прагнення і багато іншого), і як характеристика процесу, який стимулює і підтримує поведінкову активність на певному рівні. Мотивацію, таким чином, можна визначити як сукупність причин психологічного характеру, що пояснюють поведінку людини, її початок, спрямованість і активність.

Мотив на відміну від мотивації - це те, що належить самому суб’єкту поведінки, є його стійкою особистісною властивістю, зсередини спонукає до здійснення певних дій. Мотив також можна визначити як поняття, що в узагальненому вигляді представляє безліч диспозицій.

МОТИВИ, ЛЮДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ можуть бути різними:

- Органічними (задоволення природних потреб організму);

- Функціональними (задовольняються за допомогою різного роду культурних форм активності, наприклад ігор та занять спортом);

- Соціальними (породжують різні види діяльності, спрямовані на те, щоб зайняти певне місце в суспільстві, отримати визнання і повагу з боку оточуючих людей);

- Духовними (лежать в основі тих видів діяльності, які пов'язані з самовдосконаленням людини).

З усіх можливих диспозицій найбільш важливої ​​є поняття потреби. Нею називають стан потреби людини або тварини в певних умовах, яких їм бракує для нормального існування та розвитку. Потреба як стан особистості завжди пов'язана з наявністю у людини почуття незадоволеності, пов'язаного з дефіцитом того, що потрібно організму (особистості).

Відомий американський психолог А.X. Маслоу в 1954р. створив ієрархічну модель мотивації ("Мотивація і особистість"), запропонувавши наступну класифікацію людських потреб:

  1.  Потреби фізіологічні (органічні) - голод, спрага, статевий потяг і ін..
  2.  Потреба в безпеці - відчувати себе захищеним, позбутися страху, від агресивності.
  3.  Потреба в приналежності і любові - належати до спільності, знаходитися поруч з людьми, бути прийнятим ними.
  4.  Потреба у повазі (шануванні) - компетентність, схвалення, визнання, авторитет, досягнення успіхів.
  5.  Пізнавальні потреби - знати, вміти, розуміти, досліджувати.
  6.  Естетичні потреби - гармонія, симетрія, порядок, краса.
  7.  Потреби в самоактуалізації - реалізація своїх цілей, здібностей, розвиток власної особистості.

У відповідності зі своєю моделлю А.X. Маслоу стверджував, що вищі потреби можуть направляти поведінку індивіда лише в тій мірі, в якій задоволені його більш нижчі потреби. Що ж до самого високого класу здібностей - самоактуалізації, то, за А.X. Маслоу, самоактуалізація як здатність може бути присутнім у більшості людей, але лише у невеликої меншини вона є в якійсь мірі доконаний.

Друге після потреби по своєму мотиваційному значенням поняття - мета. МЕТОЮ називають той безпосередньо усвідомлюваний результат, на який в даний момент спрямована дія, пов'язане з діяльністю, що задовольняє актуалізовану потребу. Якщо всю сферу усвідомлюваного людиною в складній мотиваційній динаміці його поводження представити у вигляді своєрідної арени, на якій розгортається барвистий і багатогранний спектакль його життя, і допустити, що найбільш яскраво в даний момент на ній освітлене те місце, яке повинне приковувати до себе найбільшу увагу глядача (самого суб'єкта), то це і буде мета.

Мета є основним об'єктом уваги, займає обсяг короткочасної і оперативної пам'яті; з нею пов'язані розгортається в даний момент часу розумовий процес і велика частина всіляких емоційних переживань. На відміну від мети, пов'язаної з короткочасною пам'яттю, потреби, ймовірно, зберігаються в довготривалій пам'яті.

Розглянуті мотиваційні освіти: диспозиції (мотиви), потреби і цілі - є основними складовими мотиваційної сфери людини.

Крім мотивів, цілей і потреб, як збудників людської поведінки розглядаються також інтереси, завдання, бажання і наміри.

ІНТЕРЕСОМ називають особливий мотиваційний стан пізнавального характеру, яке, як правило, прямо не пов'язане з якою-небудь однієї, актуальною в даний момент часу, потребою. Інтерес до себе може викликати будь-яке несподіване подія, мимоволі привернула до себе увагу, будь-який новий з'явився в полі зору предмет, будь-який приватний, випадково виник слуховий чи інший подразник.

ЗАВДАННЯ як приватний ситуаційно-мотиваційний фактор виникає тоді, коли в ході виконання дії, спрямованої на досягнення певної мети, організм наштовхується на перешкоду, яку необхідно подолати, щоб рухатися далі. Одна і та ж завдання може виникати в процесі виконання самих різних дій і тому так само неспецифічна для потреб, як і інтерес.

БАЖАННЯ і НАМІРИ - це миттєво виникаючі і досить часто змінюють один одного мотиваційні суб'єктивні стани, що відповідають змінюваних умов виконання дії.

Мотивація поведінки людини може бути свідомою і несвідомою. Це означає, що одні потреби і цілі, що керують поведінкою людини, їм усвідомлюються, інші ні. Багато психологічні проблеми отримують своє рішення, як тільки ми відмовляємося від уявлення про те, ніби люди завжди усвідомлюють мотиви своїх дій, вчинків, думок і почуттів. Насправді їх істинні мотиви не обов'язково такі, якими вони здаються.

Особистісні цінності пов’язують внутрішній світ особистості з життєдіяльністю суспільства та окремих соціальних груп. Будь-якій соціальній групі - від окремої родини до людства як цілого - властива спрямованість на певні спільні цінності: ідеальні уявлення про хороше, бажаному, належному, узагальнюючі досвід спільної життєдіяльності всіх членів групи. У кожної групи свій набір цінностей, вони можуть більшою чи меншою мірою перетинатися між собою - від повного збігу до повного розбіжності. Опановуючи від оточуючих погляди на щось як на цінність, людина закладає в себе нові, незалежні від потреб регулятори поведінки. Звичайно, окрема людина не вбирає, в себе автоматично всі цінності навіть тих соціальних груп, членом яких він є. Перетворення соціальної цінності в особисту можливо тільки тоді, коли людина разом з групою включився в практичну реалізацію цієї загальної цінності, відчуваючи її як свою. Тоді в структурі особистості виникає і вкорінюється особистісна цінність - ідеальне уявлення про належне, що задає напрямок життєдіяльності і виступає джерелом смислів. Формальне ставлення до соціальних цінностей не приводить до перетворення їх в особистісні.

Отже, ЦІННОСТІ – це те, що людина особливо цінує в житті, чому він надає особливий позитивний життєвий сенс.

У кожної людини свої життєві цінності. У когось вони матеріальні, в когось духовні. Але жодна людина не може прожити в повній самоті. Волею чи неволею людині доводиться спілкуватися із собі подібними. На роботі, на вулиці, в магазинах, у транспорті ми постійно спілкуємося з людьми. Це постійний процес своєрідного психологічного взаємодії в суспільстві веде за собою виникнення якихось певних форм спілкування, відносин, формування загальних цінностей. Деякі форми спілкування під впливом суспільства перейшли в загальнолюдські цінності: дружбу, любов.

ДРУЖБУ можна визначити як позитивні взаємини, засновані на взаємній відкритості, повному довірі, спільності інтересів, відданості людей один одному, їх постійної готовності в будь-який момент прийти один одному на допомогу. Дружні стосунки безкорисливі, в них людина отримує задоволення від того, що доставляє приємне іншому.

Цілі, які переслідує дружба, можуть бути різними: діловими, або утилітарними; емоційними, пов'язаними із задоволенням від спілкування один з одним; раціональними, заснованими на взаємному інтелектуальному збагаченні друзів; моральними, орієнтованими на взаємне моральне вдосконалення. Всі ці цілі в реальному житті складним чином переплітаються, поєднуються і взаємодоповнюють, а сама по собі дружба набуває багатоцільову орієнтацію.

Справжні друзі підтримують один одного не тільки емоційно, але і всіма доступними для них способами, причому така підтримка завжди є безкорисливою, йде від душі.
В індивідуальному житті людини дружба виникає як цілком закономірне явище. З'являється вона в дитинстві тоді, коли у дитини виникають перші проблеми і питання суто особистого характеру - такі, в яких він самостійно не в змозі розібратися. Це - перехід до дорослості, званий у повсякденному житті отроцтвом, а мовою вікової психології іменований підлітковим. Тут вперше усвідомлюються і в міжособистісному спілкуванні підлітків з оточуючими людьми засвоюються основні норми і правила дружби.

З віком і підвищенням рівня психологічного розвитку людини змінюється не тільки зміст, а й форми дружніх зв'язків. Від спілкування на особисті теми друзі переходять до продуктивної спільної діяльності, включаючи інтегральну творчу роботу. В історії науки, літератури, мистецтва, економіки і політики відомо чимало прикладів того, як друзі зберегли дружні відносини і перенесли їх у професійну діяльність.

Але, як показує практика, найбільш міцні дружні стосунки складаються у шкільні та студентські роки. Саме в ці періоди життя люди, як кажуть, набувають друзів на все життя. З роками дружні стосунки переходять на вищий щабель відносин - родинних відносин.
Дружба людей протилежної статі згодом може непомітно перерости в більш глибоке інтимне почуття - любов, яка міцно і надовго пов'язує людей між собою.

Якщо дружба - перший акт душевного зближення людей, то любов – заключний, що становить вершину людської інтимності.

ЛЮБОВ – це не лише почуття, а й здатність любити іншу людину, а також можливість бути коханим. Вона потребує зусиль і старання, кінцеву мету програми яких можна виразити одним словом - самовдосконалення, тобто підняття себе до висот гідності любові, до здатності дарувати її іншим. Любов - це також мистецтво, якому треба вчитися і в якому необхідно постійно вдосконалюватися.

Любов – це такий вид стосунків між людьми, який не допускає панування однієї людини над іншим чи беззаперечного підпорядкування одного іншому. У любові обидві сторони рівні, одна не жертвує собою заради іншого, і кожен, нічого не втрачаючи, лише набуває. Люди в цьому типі відносин не залишаються розділеними. Разом вони складають нероздільне ціле, кожна сторона, частина якого служить умовою і найважливішою передумовою для вдосконалення інший.

Любов передбачає турботу про іншу людину, зацікавленість у поліпшенні його життя і розвитку. Де немає цього, там не може бути справжнього кохання. Любов - це милосердя і відповідальність люблячого за улюблене істота. Це і повага до нього, і активне проникнення в нього з метою пізнання, але без порушення права мати таємниці та залишатися особистістю.
Пристрасне пізнання іншого в любові відрізняється від бездумного споглядання і байдужого мислення, використовуваного як бездушне засіб пізнання світу. Це пізнання шляхом духовного зближення, ідентифікації з коханою людиною, переживання тотожності з ним.

Людина, глибоко й по-справжньому любить когось, не може любити тільки його одного. Свої благодатні якості його любов поширює на інших навколишніх людей. Люблячий, особисто збагачений цим почуттям, надлишок його дарує іншим людям у вигляді доброти і сердечності, чуйності і людяності.

Існує кілька видів любові: братерська, материнська, еротична, любов людини до самої себе і любов до Бога.

Братська любов - це любов між рівними. Вона однаково поширюється людиною на всіх близьких йому людей.

Материнська любов - це любов сильного до слабкого, захищеного до беззахисного, маючому до незаможному. Материнська любов найбільш безкорислива і відкрита для всіх.
Еротична любов - це любов психофізичного плану до єдиній людині, спрагла повного злиття з ним і народження потомства. Цей вид любові на відміну від двох попередніх є винятковим в тому сенсі, що вимагає переваги, особливого виділення улюбленого істоти серед інших йому подібних і особливого, виняткового до нього відношення.

Любов до себе як цінність до недавнього часу заперечувалася в нашій літературі, оскільки вважалося, що любити інших - чеснота, а самого себе - гріх. Ця ідея мала широке поширення серед людей нашої ідеологічно спотвореної культури. А якщо задуматися: чи може любити інших людей, не здатний любити себе? Логічно припустити, що при тверезому роздумі відповідь буде негативним. Кожна людина таке ж істота, як і оточуючі його люди. Якщо він любить інших, то чому ж не повинен любити самого себе? Не може бути двох різних типів любові: до людей і до самого себе, кохання як високе почуття або є, або її зовсім немає.

До псевдолюбовних почуттів можна віднести сентиментальну любов. У цьому типі любові на перше місце виходить поверхове, ритуальне залицяння, театральне поведінку з епізодами мелодрами. Тих, хто реалізує таку любов, насправді не характеризує скільки-небудь глибоке почуття до коханої людини. Вони, скоріше, зайняті самозамилуванням, самими собою, ніж проявами почуття любові до іншої людини, на яке вони, ймовірно, взагалі не здатні.

Любов, що починається з сексуального потягу чи заснована тільки на ньому, майже ніколи не буває міцною. Вона зазвичай не довговічна тому, що в ній немає справжніх високих почуттів, про які йшлося вище. Сексуальний потяг може скріплювати любов, але тільки при її наявності.

3.

На питання, що таке особистість, психологи відповідають по-різному, і в різноманітності їх відповідей, а почасти й у розбіжності думок на цей рахунок виявляється складність самого феномена особистості.

Проблема особистості в психології - проблема неосяжна, що охоплює величезне поле досліджень. Почасти в силу розтяжності поняття "особистість", почасти через те, що такі слова як "особистість", "характер", "темперамент", "здібності", "потреби", "сенс" і багато інших входять не тільки в систему наукових понять психології особистості, але і в наш повсякденний мову, навколо проблеми особистості ведеться дуже багато суперечок і дискусій: адже майже кожен в якійсь мірі вважає себе фахівцем з проблеми особистості! При цьому існує дуже мало достовірних, експериментально підтверджених даних, щоб на їх основі можна було впевнено визнати одну теорію правильною, а іншу - ні, оцінити істинність кожної з зіштовхуються точок зору.

Спробуємо побудувати таке подання, такий образ особистості під психологічним кутом її розгляду, який би найбільшою мірою міг допомогти нам в повсякденному зіткненні з такою реальністю, як особистість – в особі, як самих себе, так і інших людей. При цьому особливу увагу, з усією очевидністю, необхідно приділити деяким міфам або забобонам по відношенню до особистості, які побутують у звичному, точніше, в обивательському свідомості, і які часом пропагуються в науково-популярній літературі. Ці міфи спираються на властиву майже кожній людині потреба в простоті. Вони дають прості пояснення складних явищ і не вимагають від людини роздумів, тому вони такі привабливі. Єдиний їхній недолік – вони мають мало спільного з дійсністю. Подібно пародіям і шаржам, вони вихоплюють одну рису з картини реальності і роздувають її до максимальних розмірів, а решта ігнорують. Ці міфи подібні наркотиків для свідомості, тому їх розвінчання надалі буде приділятися досить велике місце.
Дуже важливо, на наш погляд, зуміти вийти за рамки розхожих, дуже зручних, однак занадто спрощених схем і спробувати побачити дещо більше граней в тому, в чому ми звикли бачити, може бути, трохи більше прості речі. Застереження щодо буденного і обивательського мислення аж ніяк не випадкова: протиставлення буденного і наукового пізнання в процесі вивчення психології в корені неприпустимо. Адже епітет "науковий" дуже неоднозначний, в ньому міститься деяка замкнутість, відрив від практики, від життя. Можна точніше охарактеризувати той рух, який ми постараємося виконати, як рух від обивательського мислення, яке обтяжене міфами і забобонами, до пізнання особистості, яке з упевненістю можна назвати серйозним, тобто по можливості вільним від забобонів і пристрастей, що спотворюють картину світу.

Отже, приступимо безпосередньо до розмови про те, що ми бачимо в особистості і що ми в ній можемо побачити.

Слово "особистість" часто вживається в повсякденній мові й навіть іноді в науковій літературі стосовно не до кожної людини, а лише для деяких, вартих особливої ​​уваги: ​​"Ось це особистість! А той - хіба це особистість?" Можна тільки порадіти за нашу суспільну свідомість, яка повільно, важко, але нарешті, дійшло до розуміння цінності особистості, і на зміну образам людини-гвинтика і людини-фактора прийшов образ людини-особистості. І хоча не можна не погодитися з тим, що особистість – це добре, слід з самого початку поставити все на свої місця: особистість – не оціночна категорія, особистість притаманна кожній людині, принаймні, починаючи з певного віку. Тільки так можна всерйоз говорити про особистість як про предмет наукового пізнання.

Якщо ж піти іншим шляхом і тільки обраним присвоювати почесне звання особистості, то питання "що є особистість?" втрачає свій сенс. Він підміняється іншим питанням - питанням "хто є особистість?", Відповідь на який завжди залежить від того, кому ми його ставимо: у кожного часу і в кожної навіть не країни, а компанії - свій "герой".

Якщо ж ми визнаємо, що особистість є надбання кожної людини, те, що, власне, і робить його людиною, перед нами відкривається можливість об'єктивного наукового аналізу того, в чому полягає сутність особистості. Хоча ця проблема ще аж ніяк не вирішена, на сьогоднішній день в психології накопичилося вже чимало того, що можна сказати про особистість.

Будемо відштовхуватися від чотирьох простих аксіом:

  1.  Особистість властива кожній людині.
  2.  Особистість є те, що відрізняє людину від тварин, у яких особистості немає.
  3.  Особистість є продукт історичного розвитку, тобто виникає на певному щаблі еволюції людського суспільства.
  4.  Особистість є індивідуальна відмінна характеристика людини, тобто те, що відрізняє одну людину від іншої.
  5.  Спілкуючись з людьми, ми, перш за все, орієнтуємося на особливості їх особистісного складу.

Механізми розвитку зрілої особистості вивчені в психології поки ще дуже слабко, набагато гірше, ніж механізми розвитку особистості в дитинстві і при психічних відхиленнях.

Поряд з поняттями "людина", "особистість", в науці нерідко вживаються терміни "індивід", "індивідуальність". Їх відмінність від поняття "особистість" полягає в наступному. Якщо поняття "людина" включає в себе сукупність усіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, присутні чи відсутні вони у даної конкретної людини, то поняття "індивід" характеризує саме його і додатково включає такі психологічні та біологічні властивості, які поряд з особистісними також йому притаманні. Крім того, в поняття "індивід" входять як якості, що відрізняють дану людину від інших людей, так і загальні для нього та багатьох інших властивості.

Отже, ОСОБИСТІСТЬ - це поняття, що означає сукупність стійких психологічних якостей людини, що складають його індивідуальність. У свою чергу індивідуальність є своєрідне поєднання індивідних властивостей людини, що відрізняє його від інших людей. А індивід – окремо взята людина в сукупності всіх властивих йому якостей: біологічних, фізичних, соціальних, психологічних та ін.

У структуру особистості зазвичай включаються здібності, темперамент, характер, вольові якості, емоції, мотивація, соціальні установки.

Почнемо з того, що виділимо в структурі особистості три ієрархічних рівня, відразу зазначивши, що кордони між ними досить умовні.

Вищий рівень - це рівень ядерних структур особистості, той психологічний скелет, або каркас, на який згодом нашаровується, нанизується все інше.

Другий рівень - це відносини особистості зі світом, взяті з їх змістовної сторони, по суті те, що позначається поняттям "внутрішній світ людини" (до нього ми відносимо емоційну, вольову і мотиваційну сфери особистості).

Нарешті, третій, нижній рівень - це експресивно-інструментальні структури, що характеризують типові для особистості форми або способи зовнішнього прояву, взаємодії зі світом, її зовнішню оболонку (тут ми можемо виділити такі складові, як темперамент, характер, здібності людини).

Психологічна структура особистості.

                                                         (за К.К.Платоновим)

  1.  Низький рівень особистості це біологічно обумовлена підструктура: вікові, статеві властивості психіки, уроджені властивості – тип нервової системи, темперамент.
  2.  Індивідуальні особливості психічних процесів людини: індивідуальні прояви пам’яті, сприймання, відчуттів, мислення здібностей, які залежать як від уроджених факторів, так і від тренувань, розвитку, вдосконалення цих властивостей.
  3.  Рівень індивідуального соціального досвіду: набуті знання, навички, уміння, звички. Ця підструктура формується переважно в процесі навчання і має соціальний характер.
  4.  Вищий рівень особистості – це спрямованість: бажання, інтереси, потяги, нахили, ідеали, погляди, переконання, світогляд, особливості характеру, самооцінки. Формується під впливом виховання в суспільстві, найбільш повно відображає ідеологію спільноти, до якої включена людина.

Несхожість людей між собою значна: в кожній з підструктур маються відмінності переконань і інтересів, досвіду і знань, здібностей і умінь, темпераменту і характеру. Ось чому дуже непросто зрозуміти іншу людину, непросто запобігти розбіжностей, суперечностей, навіть конфліктів з іншими людьми. Щоб більш глибоко зрозуміти себе та інших, треба мати певні психологічні знання у сполученні з спостережливістю.

4.

Тепер ми можемо перейти до розгляду ще однією важливою складовою «зовнішньої оболонки» особистості – поняттю і значенням ролі у психологічній структурі людини.

РОЛЬ – поняття, що означає поведінку людини в певній життєвій ситуації, відповідній становищу яке вона займає.

Від шекспірівського порівняння світу з театром до створення психологічної теорії ролей минуло не одне століття, але точністю цього порівняння психологи не втомлюються захоплюватися. Відповідаючи на питання "хто я?", Люди дуже часто описують свої ролі в стійких системах відносин з іншими людьми: "мати", "дружина", "викладач", "учень" і так далі.

Соціальна роль як елемент структури особистості задається тим, що, потрапляючи у певну систему відносин з іншими людьми в тій або іншій якості (викладача, дружини і т. п.), людина стикається з певними вимогами, які неминуче і неминуче пред'являються тому, хто потрапляє на це місце, з системою очікувань, що в певній ситуації він буде себе вести певним чином. Основою, на якій формуються ці ролі, є соціальні норми.

Людина, як правило, є носієм ролей, пов'язаних з нормами різних соціальних груп, до яких він належить. Часом ці норми пред'являють до людини взаємовиключні очікування, що породжує так званий рольовий конфлікт. За прикладом далеко ходити не треба. У нашому суспільстві, та й не тільки в ньому, придбав загрозливі розміри рольової конфлікт працюючої жінки, яка розривається між обов'язками, які накладає на неї роль дружини і матері, і очікуваннями, що пред'являються до неї як до повноправного члену трудового колективу.
Необхідно розрізняти два класи ролей: конвенціональні і неформальні.

Конвенціональні ролі - це шаблони, яким має слідувати будь-яка людина, що опинився в даній ситуації: професійні ролі (вчителі, продавця, міліціонера), ролі пасажира, покупця, виборця, ролі сімейні (батька, матері, старшого брата і ін.)

Неформальні ролі - це теж деякі стійкі шаблони, пов'язані з очікуванням від людини певної поведінки, але вони не є загальними для всіх вимогами, вони більш варіативні, залежать від того, що за людина виконує цю роль. Наприклад, конвенціональна роль матері може доповнюватися неформальними ролями турботливої ​​матері, яка працює матері і т.д., конвенціональна роль члена трудового колективу - неформальними ролями лідера, знавця, маріонетки, критика і т. д.

По суті, неформальна (чи персональна) роль - це роль самого себе. До людини пред'являють очікування, що він буде вести себе так само, як вів і раніше в подібній ситуації. Якщо він буде вести себе інакше - хай так, як належить, так, як інші, але не так, як цього чекають саме від нього, виникне дискомфорт в міжособистісних відносинах і, досить імовірно, конфлікти. У певному сенсі ми опиняємося рабами власного образу, "розіп'яті на образі самого себе".

Дуже часто в соціальних групах існує досить чітко визначена структура і ієрархія таких неформальних ролей. Особливо жорсткою вона є в злочинних співтовариствах. Вбираючи, освоюючи, опановуючи, набуваючи в спілкуванні з іншими уявлення про норми, що існують у суспільстві, людина тим самим формує в собі певну систему ролей. У дитячих і дорослих іграх ці ролі освоюються, відпрацьовуються і відточуються.

Людина, по суті все своє життя займається освоєнням нових і нових ролей: спочатку він виконує роль сина чи дочки в своїй сім'ї, потім роль молодого неодруженого людини або молодої дівчини, потім роль чоловіка або дружини і т. д. Кожну з ролей людина має, по-перше, освоїти технічно, тобто сприйняти для себе і опанувати її змістом - тим, що він повинен робити в цій якості, як себе вести, і, по-друге, прийняти її для себе. Тобто існує сторона технічна і сторона значеннєва (ставлення до власної ролі). І в тому, і в іншому випадку можуть виникати труднощі й внутрішні колізії. Перший типовий варіант - це неосвоєння ролей, неосвоєння певної культури поведінки в тій чи іншій конкретній соціальному середовищі, соціальної ситуації.

У старих романах часто обігравалися ситуації, коли провінціал або людина з нижчих станів не знає, як себе вести в так званому "пристойному суспільстві", та й що з нього взяти? Зазвичай осміянню піддавався саме людина, не вмів грати належну роль. Але цю ситуацію можна і повернути зовсім по-іншому, як це було зроблено в популярному в недалекому минулому фільмі "Данді на прізвисько Крокодил". Перша половина його побудована саме за тією схемою, яку ми тільки що назвали - простак у світському суспільстві, не знає "правила гри", що спілкується з шофером і швейцаром у готелі як з добрими приятелями і валить їх цим у шок. Однак саме його поведінка і виявляється до кінця фільму найбільш нормальним, а шофер і швейцар справді стають його добрими приятелями, і ми несподівано бачимо за рольовими оболонками неабияку особистість кожного з них, особистість, якій допомогло виступити на передній план саме порушення рольових "правил гри" .

Друга типова проблема - це проблема неприйняття ролей. Людина може чудово знати і уявляти собі всю систему очікувань, які до нього пред'являються, але принципово не хотіти їх дотримуватися. У цьому випадку можна говорити про неролевом або антіролевом поведінці. Причому нерідко, особливо в підлітковому віці, людина не бажає слідувати ролі просто з принципу, щоб самоствердитися, щоб показати, що він є щось більше, ніж роль. Це дуже гостра потреба, яка існує у людей в цьому віці, вона є рушійною силою багатьох, в тому числі іноді зовні дуже дивних поведінкових проявів.

Навіть у житті самого байдужого і застебнутої на всі ґудзики "людини у футлярі" знайдеться чимало того, до чого він небайдужий, що він приймає близько до серця, до чого він так чи інакше відноситься. Знання того, що людина любить, а що ненавидить, до чого він ставиться серйозно, а до чого з зневагою, що для нього важливо, а що байдуже, дає, мабуть, найбільше в плані пізнання особистості, як самого себе, так і іншого людини з її змістовної сторони.

Процес соціалізації особистості.

Соціальне середовище – це все те, що оточує людину в її соціальному житті, це конкретний прояв, своєрідність (своеобразие) суспільних стосунків на певному етапі її розвитку. Соціальне середовище залежить від типу суспільно-економічної формації, від класової і національної належності, від внутрішньокласових різниць («середовище міста», «селищне середовище», «виробниче середовище», «артистичне середовище» тощо).

Таким чином, суспільно-економічна формація в її історичній, географічній, національній конкретності формують дане соціальне середовище, який породжує той чи інший образ життя і внаслідок цього – образ мислення і поведінки.

Отже, суспільно-економічна формація                  соціальне середовище                   образ життя                  особистість                    такий принциповий шлях формування особистості.  

Соціалізація особистості представляє собою процес формування особистості в певних соціальних умовах, процес засвоєння людиною соціального досвіду, в ході якого людина перетворює соціальний досвід власні цінності і орієнтації, вибірково вводить в свою систему поведінки ті норми і шаблони поведінки, які прийняті в суспільстві чи групі.

Норми поведінки, норми моралі, переконання людини визначаються тими нормами, які прийняті в даному суспільстві.

Стадії соціалізації:

1. первинна соціалізація чи стадія адаптації (від народження до підліткового періоду дитина засвоює соціальний досвід некритично, адаптується, пристосовується, наслідує (імітує (подражает));

2. стадія індивідуалізації (з’являється бажання виділяти себе серед інших, критичне відношення до суспільних норм поведінки). В підлітковому віці стадія індивідуалізації, самовизначення – «світ і Я» - характеризується як проміжна (промежуточная) соціалізація, так як все це нестійке у світогляді і характері підлітка;

3. стадія інтеграції (з’являється бажання знайти своє місце в суспільстві, «вписатися» в суспільство). Інтеграція відбувається благополучно, якщо якості людини сприймаються групою, суспільством. Якщо не сприймаються, то можливі наступні наслідки:

 а) збереження своєї несхожості і поява агресивних взаємодій (взаємовідносин) з людьми і суспільством;

б) зміна себе («стати як всі»);

 в) конформізм, зовнішнє погодження (догідництво-угодовство рос. угодничество - соглашательство) адаптація.;

4. трудова стадія соціалізації охоплює весь період зрілості людини, весь період її трудової діяльності, коли людина не тільки засвоює соціальний досвід, але й відтворює його шляхом активного впливу на зовнішнє середовище через свою діяльність;

5. після трудова стадія соціалізації розглядає похилий вік як вік, який вносить суттєвий вклад у відтворення соціального досвіду в процес передачі його новим поколінням.

Кожна людина, яка живе в суспільстві, включена в безліч різних соціальних груп (родина, навчальна група, дружня компанія тощо).

В кожній з цих груп людина займає певне положення, володіє певним статусом, до якого пред’являються певні вимоги. Таким чином, одна і та ж людина повинна вести себе в одній ситуації, як батько, в другій, як друг, в третій, як керівник, іншими словами, виступати в різних ролях.

Соціальна роль – відповідний прийнятим нормам спосіб поведінки людини в залежності від її статусу чи позиції в суспільстві, в системі між особистих відносин.

Засвоєння соціальних ролей – частина процесу соціалізації особистості, неодмінна умова «вростання» людини в суспільство собі подібних. Соціалізацією називається процес і результат засвоєння і активного відтворення індивідом соціального досвіду, який відбувається в спілкуванні і діяльності.

Прикладами соціальних ролей є статеві ролі (чоловіча чи жіноча поведінка), професійні ролі. Засвоюючи соціальні ролі, людина засвоює соціальні стандарти поведінки, вчиться оцінювати себе з боку і самоконтролю вати. Однак, в силу того, що в реальному житті людина включена в багато видів діяльності і відносин, змушена виконувати різні ролі, вимоги до яких можуть бути суперечливими, виникає потреба в якомусь механізмі, який дозволяв би людині зберігати цілісність свого «Я» в умовах безлічі зв’язків із світом (іншими словами , залишатися собою, виконуючі різні ролі). Особистість (а точніше, сформована підструктура спрямованості) якраз і  є тим механізмом, функціональним органом, який дозволяє інтегрувати своє «Я» у власну життєдіяльність, здійснювати власну моральну оцінку своїх вчинків, знаходити своє місце не тільки в окремій соціальній групі, але й у житті в цілому, виробляти сенс свого існування, відмовлятися від одного на користь другого.

Кожна людина в соціальній системі займає декілька позицій. Кожна з цих позицій обумовлює певні права і обов’язки і це називається статусом. Людина може мати декілька статусів. Але частіше за все тільки один визначає її положення в суспільстві. Цей статус називається головним чи інтегральним. Часто буває так, що головний (інтегральний) статус обумовлюється посадою (директор, професор). Соціальний статус відображається як у зовнішній поведінці, вигляді (одежа, жаргон, інші ознаки соціальної та професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях тощо).

Відрізняють запропоновані (предписанные) і набуті соціальні статуси.

Запропонований -  це значить нав’язаний суспільством, який не залежить від зусиль і заслуг особистості. Він обумовлений етнічним походженням, місцем народження, сім’єю тощо.

Набутий (досягнутий) – визначається зусиллями самої людини (наприклад, письменник, вчений, директор тощо).

Природний (естественный) – статус передбачає суттєві і відносно стійкі характеристики людини (чоловік чи жінка, дитинство, юність, зрілість, старість тощо).

Професійно-посадовий – це базисний статус особистості. В ньому фіксується соціальне, екологічне, виробнично-технічне положення (банкір, інженер, адвокат…).

Соціальний статус визначає конкретне місце, яке займає індивід в даній соціальній системі. Сукупність вимог, які пред’являються індивіду суспільством, створюють зміст соціальної ролі.

Соціальна роль – це сукупність дій, які повинна виконувати людина, яка займає даний статус в соціальній системі. Кожен статус звично включає ряд ролей. Сукупність ролей, які витікають з даного статусу, називається рольовим набором.

Соціальна роль розпадається на рольові очікування – те, що згідно «правил гри» чекають від тієї чи іншої ролі і на рольову поведінку – те, що людина реально виконує в рамкам своєї ролі. Кожен раз, коли людина бере на себе ту чи іншу роль, вона більш чи менш чітко уявляє пов’язані з нею права і обов’язки, приблизно знає схему і послідовність дій і будує свою поведінку у відповідності з очікуваннями оточуючих. Суспільство при цьому слідкує, щоб все робилося, «як треба». Для цього існує ціла система соціального контролю – від суспільної думки до правоохоронних органів – і відповідно їй система соціальний санкцій – від осуди (догани), осудження до насильницького винищення.

Індивідуальні (індивідуально-психологічні) різниці – це особливості психічних явищ (процесів, станів і властивостей), які відрізняють людей одне від одного. Індивідуальні різниці строюються в ході життя, в діяльності і спілкуванні, під впливом виховання і навчання, в процесі взаємодії людини з оточуючим світом в самому широкому значенні цього слова.

Індивідуальні особливості людини обумовлюють індивідуальний стиль діяльності, який представляє собою:

1. стійку систему прийомів і способів діяльності;

2. ця система обумовлена певними індивідуальними особистісними якостями;

3. ця система є засобом ефективного пристосування до об’єктивних вимог;

4. це ті особливості стилю діяльності, які обумовлені типологічними властивостями нервової системи людини.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

65286. Підвищення продуктивності роботи тягодуттьового обладнання котельних установок на основі нових критеріїв проектування 164 KB
  Відповідно до поставленої мети сформульовані наступні задачі: проаналізувати існуючі способи підвищення продуктивності роботи тягодуттьових машин і аеродинамічних систем; провести дослідження впливу неактивних зон у типових елементах...
65287. ФОРМУВАННЯ МОДИФІКОВАНИХ ШАРІВ З УЛЬТРАДИСПЕРСНОЮ ЛИТОЮ СТРУКТУРОЮ В ІНСТРУМЕНТАЛЬНИХ СТАЛЯХ ПОВЕРХНЕВОЮ ПЛАЗМОВОЮ ОБРОБКОЮ 1.26 MB
  Проте останнім часом все більша увага дослідників приділяється розробці нових технологій поверхневої модифікації з отриманням шарів з ультратонкою литою структурою при оплавленні сталей і сплавів ВКДН.
65288. Експериментальне дослідження просторово-часових характеристик завад від морської поверхні й неоднорідностей тропосфери для оптимізації пристроїв обробки сигналів радіотехнічних систем 982 KB
  Проблема забезпечення безпечного судноводіння в умовах обмеженої видимості й у складних метеоумовах належить до однієї з найбільш затребуваних завдань сучасної навігації. При цьому використанню радіолокаційних засобів немає альтернатив, тому що виявлення...
65289. Швидкий пошук різноформатних даних в граничних режимах систем управління 845 KB
  Сучасний розвиток промисловості характеризується зростанням вимог до інформаційного забезпечення інтеґрованого організаційно-адміністративного управління на верхньому рівні ієрархії та жорсткими вимогами...
65290. Творчість Палладія Еленопольського в контексті формування ідеалів християнського життя: історико-соціальний аспект 208.5 KB
  Актуальність роботи зумовлюється і тим що дослідження процесу використання біблійних текстів у конструюванні християнського дискурсу за часів Пізньої Античності є відносно новими і нечастими; ця сфера історичних досліджень лише нині почала активно розвиватися в зарубіжній історіографії...
65291. ФОРМУВАННЯ ФАХОВОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ ІНЖЕНЕРІВ-МЕТАЛУРГІВ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ПРОФЕСІЙНО ОРІЄНТОВАНИХ ДИСЦИПЛІН 217 KB
  Необхідність підвищення рівня фахової компетентності майбутніх інженерівметалургів зумовлена інтенсивною модернізацією вітчизняного металургійного...
65292. Формування дослідницьких умінь студентів технічних університетів у процесі вивчення професійно-орієнтованих дисциплін 538.5 KB
  Критерії: 1 мотиваційно-ціннісний 2 когнітивний 3 діяльнісний формування ціннісного ставлення до дослідницької діяльності; створення в технічному університеті професійнодослідницького середовища; забезпечення...
65293. Підвищення ефективності процесу електродугового наплавлення шляхом використання комбінованих магнітних полів 2.57 MB
  Встановлення особливостей впливу КМП на процеси утворення форми посилення валика та форми проплавлення основного металу при дуговому наплавленні під флюсом дасть можливість розробити рекомендації для вибору оптимальних параметрів...
65294. ФОРМУВАННЯ ЗАГАЛЬНОТЕХНІЧНИХ ЗНАНЬ У ПРОЦЕСІ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ТЕХНОЛОГІЙ 221.5 KB
  Нерозробленість даної проблеми наявні протиріччя обумовили вибір теми дисертаційного дослідження: Формування загальнотехнічних знань у процесі професійної підготовки майбутніх учителів технологій.