73938

М.С. Грушевський - видатний український діяч

Курсовая

Исторические личности и представители мировой культуры

Формування особистості М.С. Грушевського. Формування політичних поглядів і переконань на різних етапах життя М.С. Грушевського. Повернення в Україну. На чолі Центральної Ради. Ідея соціалістичного федералізму. Брестська трагедія. Зрілість. Останні роки життя...

Украинкский

2017-03-09

298 KB

0 чел.

      Зміст

Вступ………………………………………………………………………..

Розділ 1. Формування особистості М. С. Грушевського

  1. Походження, родинне оточення……………………………………
  2. Молоді роки…………………………………………………………..
  3. Зрілість. Останні роки життя………………………………………..

Розділ 2. Історична діяльність видатного вченого

  1. Львівський  період життя М.С. Грушевського……………………..
  2. Написання багатотомного видання

«Історія України – Руси»……………………………………………………

  1. Історіософські концепції……………………………………………..

Розділ 3. Формування політичних поглядів і переконань на різних етапах життя  М.С. Грушевського

  1. Повернення в Україну…………………………………………….......
  2. На чолі Центральної Ради………………………………………….....
  3. Ідея соціалістичного федералізму. Брестська

трагедія……………………………………………………………………......

Висновки……………………………………………………………………..

Список джерел та літератури……………………………………………..

Додатки………………………………………………………………………

                                                        Вступ

            Актуальність теми. На сьогоднішній день актуальною є проблема дослідження постаті М.С.Грушевського, оскільки вона проливає світло на з’ясування ролі видатного діяча в розвитку України як держави.Чи не найбільше ця проблема актуальна при дослідженні спадщини знакової постаті української науки Михайла Грушевського. Сьогодні це питання досліджене, на жаль, фрагментарно, залишаючись висвітленим лише в аспекті взаємин видатного вченого з його сучасниками. Водночас, реконструювавши дискусії, викликані запропонованими вченими ідеями, ми не тільки повніше усвідомимо його вплив на тогочасну історичну науку, а й зрозуміємо,як, зазнаючи критики, змінювалася творчість самого М.Грушевського. В цьому і виявляється новизна даної роботи.

Об’єктом роботиє дослідження постаті М. С. Грушевського.

Предметом даної роботи виступають закономірності і тенденції розвитку суспільства, що сформувалися у результаті політичної діяльності М.С. Грушевського;опрацювання різних джерел щодо життєвого шляху, громадсько - політичної діяльності та творчості Михайла Грушевського як історика.

Мета курсовоїроботи в тому, щоб показати надзвичайно великий внесок вченого і політичного діяча в українське суспільне життя другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Завданняполягає в дослідженні постаті М.С.Грушевського та його ролі в суспільно - політичному та громадському житті України.Звернення до творчої особистості такого масштабу дозволяє вирішити ще одне не менш актуальне завдання - екстраполювати оцінки, які прозвучали на адресу наукового доробку М.Грушевського поза українським інтелектуальним середовищем, - ясна річ, з певною долею умовності, - на всю вітчизняну історіографію його часу.Отже, окреслена дослідницька проблема актуалізує нове прочитання та переосмислення творчої спадщини вченого. Це уможливить визначення її справжнього місця в інтелектуальній культурі України кінця ХІХ - ХХ ст.

           Проаналізовані щойно питання, якщо розглядати їх у комплексі, визначають актуальність звернення до досвіду сприйняття та осмислення творчої спадщини М.Грушевського його сучасниками. Дослідження проблеми сприятиме вирішенню нагальних історіографічних завдань.

             Методи дослідження.Методологічною основою роботи є принцип історизму, об’єктивності та системності в підході до висвітлення явищ минулого на основі комплексного аналізу джерел. Для досягнення мети використано загальнонаукові методи аналізу, синтезу і узагальнення, що взаємодоповнюють один одного. Історико – хронологічний метод дав змогу дослідити тему комплексно. Співставлені типологічний та порівняльно – історичний методи дали змогу з’ясувати особливості суспільно – політичної  діяльності М.С.Грушевського, а також прослідкувати його вчення як історика України.

Хронологічні межі даної роботи сягають від року народження майбутнього діяча – 1866 р., до часу його смерті, тобто 1934 р.

Історіографія та характеристика джерел

«Батько Грушевський» - так за часів Української Центральної ради називали цього українського державного та політичного діяча, знаного у світі історика прибічники українcької ідеї. Роль і місце М.Грушевського виявилися такими значними, що йому віддавали належне навіть найзапекліші опоненти,а то й відверті вороги. Так, газета «Правда» визнала М.Грушевського видатним буржуазним істориком України. Втім оцінки коливались - від гостро негативних у радянській історіографії та в тій частині закордонної української, що заперечувала демократичні цінності, до захоплених, особливо відразу після відновлення незалежності України 1991р. Найгостріші суперечки точилися навкого політичної діяльносності Михайла Сергійовича. Задвадцять років, що минули, новітня українська історична наука накопичила чималий матеріал із грушевствознавства, зокрема, з його політичних аспектів.

На початку 90-х рр. минулого століття з'явилася низка статей, які, за назвою однієї з них, можна охарактеризувати коротко - повернення. Їх автори намагалися, насамперед, надолужити«інформаційний голод» українського суспільства щодо М.Грушевського. Переважали невеликі ознайомчі студії,чиї висновкиґрунтувалися на джерелах, з використання яких лише щойно впала заборона. Вочевидь, що на цьому початковому етапі ще важко говорити про ґрунтовні напрацювання, багато статей носили відверто популяризаторський, некритичний характер. Показово, яка термінологія, часом, використовувалася: «великий українець», «велична постать державотворця», «Зевс олімпу історичного», «український фенікс», «славний син України», «совість української державності» та ін. [6,c, 137]. Зрештою, це цілком зрозуміла реакція з огляду на попередню жорстку заборону.

Водночаспочинають виявлятися й окремі, пріоритетні напрями дослідження. Природньо, що найпомітніше місце в історіографії обійняв період головування в Українській Центральній раді з березня 1917 по квітень 1918 р. Історики підкреслювали його відданість ідеї українського національного відродження та демократичним принципам, що простежується у всіх виданих від імені УЦР програмних документах, включно з останнім - Конституцією Української народної республіки від 29 квітня 1918 р. Вказувалося також на органічний зв'язок М.Грушевського історика й політика.Одночасно у контексті вивчення проблем заснування власної держави робляться спроби пошуку причин поразки Української революції. У зв`язку з цим дослідники відзначали недостатню увагу до проблем створенняУкраїнської армії з боку УЦР, зокрема М.Грушевського як її голови. Інші теми, що тоді порушувалися - ставлення царського та радянського режимів до М.Грушевського, в тому числі його арешти, причини повернення з еміграції 1924 р. та реакція на такий крок українського політикуму, взаємини з радянською владою, між іншим, із більшовицькими лідерами України. Зокрема, останнім питанням присвячена перша з сучасних монографій про М.Грушевського, автор якої - Р.Пиріг, і дотепер залишається одним із найбільших спеціалістів у зазначеному напрямі. Серед дослідників початку 90-х рр. ХХ ст., які й надалі зверталися до постаті М.Грушевського - С.Кульчицький, О.Копиленко. Я.Грицак, І.Гірич, Л.Зашкільняк, П.Сохань, Я.Дашкевич, Н.Яковенко, С.Білокінь, В.Потульницький, Л.Решодько. Це цвіт української історичної науки. Середина 90-х рр., у переддень та після відзначення 130-річчя з дня народження М.Грушевського, стало часом появи ряду праць, які підсумовували попередні зусилля українських науковців, а разом з тим стали грунтом для подальших розробок. 1995 р. вийшла друком книга Л.Винара, українського історика з діаспори, засновника грушевствознавства, «Михайло Грушевський - історик і будівничий нації». Вона є збірником вибраних праць різних часів, які охоплюють більш-менш всі сфери діяльності Михайла Сергійовича. Доречі, він звернув увагу на парадокс - будучи прихильником народницького напряму в історії, М.Грушевський фактично своєю діяльністю в політиці сприяв появі іншого - державницького. Надалі представники останнього, в тому числі вже у сучасній Україні, доволі гостро критикували того ж таки М.Грушевського за недооцінку ролі національної еліти й перебільшення звичайного народу.       За рік побачила світ хроніка життя і діяльності М.Грушевського, складена В.Верстюком та Р.Пирогом. І хоч вона не містила аналітики, але був важливим сам факт оприлюднення в одному виданні життєвого шляху М.Грушевського. Тому, певною мірою, можемо стверджувати, що вся її історіографія - характеризує М.Грушевського як політика.Водночас багатоаспектність його діяльності призводить до того, що навіть,  науковці, які спеціалізуються за іншими періодами, також вважають за необхідне звертатися до його спадщини.Отже, В.Верстюк, що є знаним фахівцем періоду Центральної Ради, закликав до вивчення конкретного історичного матеріалу, пов'язаного з керівництвом М.Грушевським Центральною радою, а не фрагментарним його використанням для з'яcування історико-політичної спадщини УНР. М.Грушевський, на думку В.Верстюка, сформулював його ідейно-політичні засади, а саме: здобуття Україною національно-територіальної автономії в складі демократичної федеративної Росії, з гарантуванням прав усіх національних меншин. На думку його колеги, В.Солдатенка, насамперед М.Грушевському належить розробка концепції Української революції, національного відродження вцілому, адже він інтелектуально домінував протягом першого року її здійснення. Б.Андрусишин та О.Реєнт проаналізували соціально-економічну програму М.Грушевського. Ця ж тема присутня й у доробку творчого тандему М. та О.Копиленків. На їхню думку, М.Грушевський висунув ідею соціально-орієнтованої та регульованої державою економіки. Також вони привернули увагу до бачення М.Грушевським зовнішньої політики (виступів проти «українського імперіалізму»).Копиленки торкнулись й доволі делікатного моменту - чому після падіння гетьманської Української держави та відновлення УНР у грудні 1918 р. М.Грушевський, незважаючи на обрання делегатом представницького Трудового конгресу, так і не зміг повернутися у велику політику. Серед оприлюднених 1996 р. виділяється дослідження І.Гирича «М.Грушевський і С.Єфремов на тлі українського суспільно-політичного життя кінця ХІХ - 20-х рр. ХХ ст.». В ньому, на мою думку, дослідник вперше зробив спробу поєднати різні етапи суспільно-політичної та наукової діяльності М.Грушевського в одній роботі, щоправда, через його взаємини з іншим видатним чільником - С.Єфремовим. Доречі, компроміс М.Грушевського з радянською владою також висвітлював О.Рубльов, а тему взаємин репресивно-каральних органів СРСР та М.Грушевського - В.Пристайко, Ю.Шаповал, І.Верба.

Кінець 90-х рр. минулого - початок ХХІ ст. - час появи праць, що відрізняються поглибленням розробки проблем, поставлених ще на початку 90-х рр. Майже одночасно захищаються дисертації В.Крота та В.Кухар, у яких ідеться про громадсько-політичну діяльність М.Грушевського в дореволюційний період. Зміни у ставленні М.Грушевського до ідеї української державності зробив спробу розкрити О.Салтовський. Оцінки М.Грушевським ролі русифікованих міст у національно-демократичній революції привернули увагу Г.Басари. На її думку, М.Грушевський мріяв про УНР як модерну європейську державу, де толеруються права всіх національних меншин.Лише в останні роки українські історики нарешті подолали одне з попередніх непорозумінь стосовно М.Грушевського, а саме - його нібито обрання на посаду Президента УНР. Зусиллями П.Усенка, С.Кульчицького, В.Верстюка доведено - насправді такої посади не існувало, голосування не було, що можна побачити, прочитавши протоколи засідань УЦР.

         Важливу роль зіграв узагальнюючий біографічний нарис Ю.Шаповала та І.Верби про М.Грушевського, що сконцентрував попередні досягнення дослідників.Втім сама праця отримала неоднозначну критику. А головне, 2002 р. розпочато друк 50-ти томного зібрання творів М.Грушевського - як історичних, так і художніх та публіцистичних.Безумовно, це вже грунт для принципово нового щабля дослідження його спадщини, що, вочевидь, незабаром відіб'ється на підходах й висновках її дослідників.

Структура роботизумовлена метою та завданнями дослідження. Складається зі вступу, 3 розділів, поділених на 9 підрозділів, висновків, списку джерел та літератури,  додатків.

Практичне значення роботиполягає у можливості використання наведених в ній матеріалів та висновків для підготовки історичних досліджень у питанні аналізу та об’єктивної спроби висвітлення постаті М.С.Грушевського, його значення для подальшого творення української ментальності і національної свідомості, виокремлення основних рис політичної діяльності; звернення більшої уваги на вченого як історика, дозволяє краще прослідкувати його внесок до науки. Робота може слугувати як довідковий матеріал для тих, хто досліджує і цікавиться постаттю світоча історії М. С. Грушевським.

Розділ 1.  Формування особистості М. С. Грушевського

  1. Походження,  родинне оточення

          Рання біографія Михайла Грушевського ще й досі мало вивчена. Ще менше відомо про його генеалогію, особливо ідейну. Щоправда, для цього вже зібрано чимало джерельного матеріалу, та й окремі дослідники цікавилися цими аспектами. Хрестоматійним вже  став факт   народження

М. Грушевського в м. Холмі 17 (29) вересня 1866 р. у тодішньому Царстві Польському. Немовля хрестили в Холмській  Іоанно – Богословській церкві. Таїнство хрещення здійснили місцевий протоієрей Яків Крошановський з братією, дияконом Василем Алексієвським і псаломщиками Юліаном Кунаховичем та Володимиром Плишевським. Хрещеними батьками стали комісар Красноставської комісії по селянським справам Федір  Кокошкін і Юлія Лебединцева, дружина священика, церковного і громадського діяча, тодішнього директора Холмської учбової дирекції, майбутнього засновника та першого редактора журналу «Киевская Старина» Феофіла Лебединцева. На час появи на світ Михайлика, його батько Сергій Федорович тоді тимчасово обіймав посаду учителя греко – уніатської гімназії. Про це пізніше писав сам вчений в автобіографії [29,c. 10].

          Натомість, у свідоцтві про народження Михайла Сергійовича від жовтня 1866 р. сказано, що батько тоді вчителював у Холмській руській гімназії. Більш уточнений варіант назви гімназії та посади Грушевського – батька зустрічаємо у сьогоднішніх дослідників, які фіксують, що він на момент появи на світ свого первістка – сина Михайла – обіймав посаду учителя російської мови і словесності в російсько – греко – уніатській гімназії у м.Холмі. Цей факт, звичайно, незначний в біографії Сергія Федоровича, однак він беззаперечно засвідчив його православне віросповідання. Велетенська фігура Михайла Сергійовича відсторонила від науковців постать його батька Сергія Федоровича, який своєю сподвижницькою працею на ниві народної освіти і сам заслуговує на пошанування та окреме дослідження. Батько М.С.Грушевського був енергійним і добродушним чоловіком. Він  народився в місті Чигирин, але

дитинство провів у с. Лісники Київського повіту. У Києві закінчив духовне училище і духовну семінарію, а у 1859 року – й Київську духовну академію, удостоївшись звання магістра, однак відмовився від священицького постригу і обрав кар’єру освітянина, щоправда, головним чином у духовних закладах тодішньої Російської імперії. Сергій Федорович вчителював у різних навчальних закладах м. Києва. Саме в цей період відбулося його знайомство, а пізніше і вінчання з Глафірою Захарівною Оппоковою (1847– 1918), дочкою священика з с. Сестринівка Бердичівського повіту на Київщині Захарія Оппокова[29,c. 12].

        Про матір науковця відомо незаслужено мало. Грушевськознавці їй не приділяли належної уваги. Одне зрозуміло: це була ладна і міцна, набожна і гордовита жінка. Глафіра захарівна стала вірною супутницею життя Сергія Федоровича. Невдовзі молоде подружжя переїхало до м.Холма, де чоловік посів посаду учителя російсько – греко – уніатської гімназії.  Перебуваючи далеко від України, Грушевський – старший не поривав зв’язок з прабатьківщиною, по можливості навідувався додому, збирав українознавчу бібліотеку, захоплювався національними традиціями, піснями, мовою. І все ж Сергію Федоровичу не судилося повернутися в Україну. За порадою лікарів він до кінця життя проживав і вчителював на півдні Російської імперії. Він викладав у Кутаїській гімназії, служив у Стврополі, а з серпня 1878 р. і до смерті (помер 27 січня 1902 р.) проживав у Владикавказі, працюючи відповідно інспектором народних училищ Ставропольського краю, директором народних училищ всієї Терської області. За свою звитяжливу працю на ниві педагогіки він удостоївся чина дійсного статського радника, що в табелі про ранги давав право на спадкове дворянство. Цей факт сьогодні мало відомий дослідникам. Та й сам Михайло Сергійович не зовсім пишався своїм дворянством, хіба що єдиний раз в анкеті від 1914 р. зазначив, що  він із дворян [9,c. 21].

           Отже, можна стверджувати, що батько М.Грушевського досяг у тодішній Російській імперії значних висот і забезпечив фінансово свою

родину,  що дало можливість його дітям займатися улюбленим ділом.

          Акцентуючи увагу на духовних та інтелектуальних витоках М.Грушевського, буде несправедливо обійти й інших дальших і ближчих родичів великого українського історика, які будь – що – будь, а таки зіграли свою роль у його житті. Нотуючи свій родовід, Михайло Сергійович писав, що походив він із давньої, відомої ще з ХVІІІ ст., але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, яка мешкала в Чигириському повіті [30,c. 116].

              На сьогоднішній день, батькова лінія суспільствознавця нараховує щонайменше 250 осіб, а її генеалогічне коріння сягає відмітки зламу ХVІІ  і ХVІІІ ст. Саме в цей час з’явився на світ прапрадід науковця Ничипор Ботвиновський (по бабиній лінії) і прапрадідДанило Груша (Грушка) (по дідовій  лінії). За іронією долі Ботвиновські тривалий час правили службу в родинному маєтку творця Української козацької держави – великого гетьмана Богдана Хмельницького в селі Суботів. Немає сумніву, що М.Грушевський знав про своїх предків і ті славні місця, де вони жили, одноразово переймався їх долею.

              Прямий же родовід Михайла Сергійовича нараховує щонайменше чотири покоління[29,c. 14]. Прадід вченого – Василь Данилович (бл. 1757 – 1805) також тривалий час правив в худоліївській церкві св. Параскеви, обіймаючи скромну посаду паламаря. Цим же шляхом прямував і його син Федір Грушевський (бл. 1791 – 1851), з 1836 р. – священик Преображенської церкви в с. Лісники під Києвом.

           З попівського роду походила і мати Михайла Сергійовича – Глафіра Захарівна, народжена Оппокова по лінії батька, а по лінії матері –Сарчинська. Ця гілка родоводу М.С.Грушевського ще мало висвітлена. До сім’ї  Оппокових належав і відомий гідробіолог, академік ВУАН з 1929 р. Євген Володимирович Оппоков (1869 – 1938), який тривалий час був професором Київського політехнічного інституту і директором (з 1926 р.) Науково – дослідного інституту водного господарства України. Отже, тоталітарна система кривавим смерчем пройшлася по родовому древу Оппокових.

       Михайло Сергійович, як міг, допомагав становленню брата. Його особа ще й до сьогодні залишається в тіні М.Грушевського. Проте, Олександр заслуговує на більше. Обдарований змалку, учень славнозвісного В.Антоновича, він закінчив із золотою медаллю історико – філологічний факультет Університету Св. Володимира у Києві, що було для тих часів помітним явищем. Грушевський – молодший одним із перших професорів почав виклади своєї лектури українською мовою в Одесі, а в Москві і Петербурзі читав курси з історії Малоросії. Великою його заслугою було і збереження в умовах військового лихоліття та розрухи 1918 – 1920 – х рр. Історичної секції Українського наукового товариства – тієї установи, на основі якої після еміграційного поневіряння в 1920 – х рр. зфундував свою історичну секцію ВУАН Михайло Грушевський.

         Сестра Михайла Сергійовича Ганна – фігура теж помітна. Ще 22 – літньою одружена далеко від батьківщини з поручиком 4 – ї Кавказької стрілецької дружини Віктором Шамраєвим, вона досить рано відчула свій кровний зв’язок з українською землею і пізніше тривалий час працювала в часописах «Засів» та «Літературно  - науковому віснику». Успадкована від батька любов до рідного краю привела її ще в грудні 1921 р. до Державного видавництва України. Напевне, не варто говорити, наскільки це була важлива подія для Михайла Грушевського, котрий переважну більшість своєї наукової продукції у 1920- х рр. публікував саме там[9,c. 12].

            Отже, можна твердити, що рід Грушевських з його численними гілками – це рід глибоко духовний, козацький, український, в якому перехрещувалися різні впливи. Хронологічно він опускається в національну минувшину принаймні до середини ХVІІ століття. Із покоління в покоління Грушевські вірно служили Україні, а ряд представників цього коліна досяг в її історії помітного місця. Їх  діяльність відбувалася головне в церковно – релігійній сфері та національній історії і позначена просвітницькими ідеалами.

1.2.   Молоді роки М.С.Грушевського

          Молоді роки Михайла проходили на Кавказі під сильним впливом православної релігії, спочатку у Ставрополі (1870 – 1879 рр.), а потім у Владикавказі (із 1879 р.), де його батько обіймав посаду директора народних шкіл Терської області. Про свою початкову освіту Михайло Сергійович залишив скупі слова: «Рано набравши охоти до читання, позбавлений дитячого товариства, відірваний від гурту, я виростав серед мрій і фантазій, замкненим в собі відлюдком»[29,c. 20].

           Все ж слід констатувати, що це усамітнення надолужувалося значною інтелектуальною працею. Хлопчина посилено читав, вперто займався самоосвітою. Значна сімейна бібліотека – цей осередок українознавства на Кавказі,  була для нього відкрита. Молодик осилив твори М.Костомарова, П.Куліша, М.Максимовича і поступово відкривав землю своїх предків через українську літературу, етнографію, фольклор. Вплив батька тут безперечний. Сучасні дослідники особливо підкреслюють значення поїздок Михайла Грушевського в Україну як  один із основних елементів цементування його національної свідомості саме в ранні роки. Натомість відомий грушевськознавець – закордонний український вчений Л.Винар пише про формування його національного світогляду у дещо пізніші роки, а саме  в часи  навчання М. Грушевського у 1- й Тифліській класичній гімназії (1880 – 1886), коли останньому було 14 – 20 років [10,c. 214]. Цю історіографічну суперечку розв’язав сам Михайло Сергійович, який зазначив, що його національне українське почуття викристалізувалося в ранньому віці під впливом оповідань батька, який заховав тепле прив’язання до всього українського – мови, пісні, традиції, «піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася майбутньому вченому «в ареолі далекої вітчизни і контрастом чужеплеменної, чужомовної чужини» [9,c. 15]. В цих словах, занотованих через багато років, сам суспільствознавець дещо згущує фарби. За період із 1869 по 1876 рр., тобто час його активного формування, він з батьками тричі побував в Україні у довготривалому відрядженні. У 1689 р. – 8 місяців (січень – серпень), у 1873 р. – 3 місяці (червень – серпень) і у 1876 р. – теж 3 місяці (червень – серпень). Неважко помітити, що з 10 років свого дитинства Михайло Сергійович 14 місяців проживав в Україні у с. Сестринівка, що на Київщині. Свої перші учнівські університети Михайло долав вдома в колі домашніх вчителів і за  допомогою батьків. Однак, більш систематизоване навчання прийшло до нього у стінах першої Тифліської класичної гімназії, коли він у 1880 р. склав іспити до четвертого класу. Щоправда, хлопця зарахували до третього класу за наполяганням батька як безкоштовного пенсіонера за заслуги Сергія Федоровича. Пригадуючи цю подію, Михайло Сергійович писав: «Батько – педагог з професії і покликання, умисно віддав мене до школи пізно, до класи значно нижчої, ніж яку я вмів, аби я не мав труднощів в науці…» [29,c. 35]. Навчання в Тифліській гімназії – це важлива віха в житті науковця, що мала значний вплив на формування його психіки та індивідуальності. Це перший раз за своє існування суспільствознавець був відірваний від сім’ї, від рідної домівки і розпочав самостійне побутування. Дитинство залишилося у Владикавказі, а  юність Михайло зустрів у Тифлісі.

             Весь вільний від навчання час молодик віддавав читанню української, російської і світової белетристики та історичним працям. Читав усе, що потрапляло до рук, але особливо ґрунтовно студіював історичні романи М.Костомарова, І. Нечуя – Левицького, літературні праці І.Тургенєва, Ф.Шпільгагена, А.Доде, Е.Золя. З великою насолодою читав збірки українських пісень М.Максимовича (1827), А.Метлинського (1854), «Сербські пісні, народні думи і пісні» в українському перекладі М. Старицького (1876), «Історія слов’янських літератур» О. Пипіна та В.Спасовича (в 2 – х тт., 1879 – 1881). Зокрема, велике враження справила ґрунтовна і новаторська стаття Володимира Боніфатофича «Київ, його судьба і значення з ХІV по ХVІ ст. (1362 – 1569)», де вчений переглянув усталені стереотипи щодо обезлюднення Києва після золотоординської навали після 1240 року.

            Захоплене читання мрійливого юнака побачило гімназійне начальство і призначило його бібліотекарем учнівської книгозбірні. Під впливом цієї праці формувався і поглиблювався його історичний та літературний  світогляд, вироблялися літературна мова вченого і літературний стиль. Спочатку Михайло Грушевський  бачив своє майбутнє в українській белетристиці. У багатьох працях зазначається, що вісімнадцятирічного парубка благословив на літературну стежку відомий український письменник І.  Нечуй – Левицький [2,c. 53]. На сьогодні відомо декілька псевдонімів молодого М.Грушевського: «Піфагор Кружик», «Степан Півень», «Михайло Козак»,  «Хлопець». Однак українським письменником він так і не став,  хоч все життя потаємно захоплювався літературою і створив ще не одну прозову та поетичну працю. Історія – ось та сфера громадського і наукового інтересу, яка взяла гору у суспільствознавця ще у гімназії. Тривалий час вважалося, що у гімназії М.Грушевський тільки у віці 18 років написав свою першу працю з історії «О схоластическом напрпавлении (в науке)». Наполегливий і начитаний, Михайло навчався легко. Гімназія дала молодому Грушевському чимало. Насамперед, озброїла його знаннями, націлила на звитяжну працю, посилила відчуття національної самоідентифікації. Він мав один шлях – у Київ до Університету св. Володимира. Батько, наляканий  недавніми студентським виступами у Києві і побоюючись українського запалу юнака, ще довго вагався.

              Університет св. Володимира – відповідальний етап у біографії Михайла Сергійовича. Щоправда, сам суспільствознавець був  дещо скептичної думки про своюAlmamater, про рівень викладання і наголошував, що тодішні університетські виклади небагато йому дали. Михайло вчився за певним планом, який виробив для себе. Прагнув від нього не відступати роками. Зранку йшов на лекції, відвідував семінари, після обіду працював у бібліотеці, ввечері заходив до церкви, ночами частенько писав. На останніх курсах потягнувся в архіви. Михайло скурпульозно студіював лекції, залюбки відвідував семінари. Особливо цікавими для нього стали практичні заняття проф. Фортинського із загальної історії та проф. В. Антоновича з давньої російської історії. Підготовка і видання документалних збірників і праць, заснованих на джерелах, формувало світогляд М. Грушевського як історика – позитивіста, де неабиякого значення надавалося саме джерелознавству [5,c. 98].

            Науковому престижу Михайла Сергійовича надало і членство в Історичному товаристві Нестора – літописця, куди він був обраний  за рекомендацією В.Антоновича, І.Каманіна, О.Левицького ще 19 травня 1891 р

Згодом магістрант у блискавично рекордні строки видав книжку «Барское староство. Исторические очерки», як первісно планувалося, у кількості 150 примірників.  Захист дисертації призначили на 22 травня 1894 року. Михайло дуже хвилювався. Подолавши хвилювання, він виклав основні тези своєї роботи і під кінець цілком опанував ситуацією, за що удостоївся оплесків присутніх.

           Молоді роки М.С.Грушевського були насиченими багатьма подіями.  Досить важливу роль зіграв університет св. Володимира, хоч і був мало шанований істориком, все  ж дав йому чимало.  Тут він став висококласним вченим – фахівцем, отримав перший досвід громадської роботи. Роки, проведені за студентською лавою і в магістратурі, зміцнили у ньому український дух, звели його з національно свідомим товариством. М.С.Грушевський стояв на порозі наукової зрілості і став особистістю з повнісю сформованою політичною свідомістю.

1.3.  Зрілість. Останні роки життя ученого

На початку 1921 р. українська делегація на ризьких переговорах знайшла можливість передати Грушевському запрошення повернутися в Україну. Вчений вступаєв зносини з головою раднаркому X. Раковським. Звістки проНЕП і початок політики українізації знову повертають його думками на рідну землю. З іншого боку, і радянські власті вважали за краще мати Грушевського вдома, аніж за кордоном: дуже це була принадлива фігура, навколо якої могла гуртуватися опозиція. Адже настав час Генуезької конференції. Лід невизнання і блокади СРСР потроху скресав. У грудні 1923 р. видатного українського історика обирають членом АН УРСР, за ним резервується кафедра української історії, власті запевняють його, що він матиме всі можливості плідно працювати.

2 березня 1924 р. родина Грушевських виїздить з Відня, а вже 7 числа палкі прихильники патріарха української історичної науки, визначного політичного діяча зустрічають його на пероні Київського вокзалу. Навколо Грушевського створюється школа дослідників різних напрямків історії, культури, літератури українського народу, відтворюються академічні інституції. Вчений зав'язує контакти з науковим зарубіжним світом, насамперед в Європі. В цей період свого життя Грушевський повністю відходить від політичної діяльності але ж постійно перебуває під гласним і таємним наглядом ДПУ[24, с. 154].

           І все ж були дні радісні. Виходять чергові томи його фундаментальних досліджень, ростуть нові покоління істориків. Визнанням світового значення його наукової діяльності стало святкування 6О-річчя вченого-енциклопедиста в жовтні 1926 р. З цієї нагоди на його адресу надійшли поздоровлення з наукових центрів США, Німеччини, Австрії. Чехословаччини, Польші, інших країн, від різних установ Росії і України, приватних осіб. Не було лише вітання від офіційних властей, що стали на шлях вичищення української культури. Саме ці інституції вживають заходів до того, шоб перешкоджати поширенню серед читачів його «шкідливих для радянської влади праць» [27,c. 47]. Всупереч організованій кампанії проти вченого в Україні, підступів його недоброзичливців, всесоюзна академія обирає його своїм дійсним членом.Але становище в Україні стає нестерпним. Проходить гучний процес проти міфічного СВУ. Засобамизалякування та адміністративного тиску ДПУ підключають до цькування вченого його колишніх учнів і співробітників Л.Онишкевича, О.Оглоблина. Особливо інтенсифікувалося шельмування після виходу IX тому його «України-Руси». Концепцію вченого історії визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького офіційна преса кваліфікує як націонал - фашистську.Зрештою, вченого відправили до Москви, де його фактично інтернують, ставлять під постійний нагляд ДПУ, часто викликають на допити, але дають можливість працювати в архівах. Ніби відчуваючи наближення кінця, вченнй, незважаючи на значну втрату зору, продовжує інтенсивно працювати. Він закінчує Х том «Історії України-Руси», який був відредагований його дочкою Катериною Михайлівною. Було підготовлено й рукопис XI тому, який зник з ЦНБ АН УРСР уже в повоєнні роки за загадкових обставин. В цей же період він закінчує роботу над 7-м, 8-м, і частиною 9-го тому історії української літератури, видає серію трактатів з історії громадської думки XVIII століття на Україні.Але труднощі наростають.ДПУ інкримінувало йому ідейне керівництво т. зв. «Українським національним центром» (УНЦ). Жодних доказів існування такої організації навіть ДПУ не вдалося винайти, але це не завадило його безперервним викликам на Луб'янку, а також на «співбесіду» з сталінським сатрапом Лазарем Кагановичем.Восени 1934 р. дружина історика Марія Сільвестрівна домоглася дозволу на короткочасну поїздку до Кисловодська на лікування. Під час перебування в санаторії для вчених в результаті некваліфікованого медичного втручання, а фактично знову ж таки за загадкових обставин вчений помер. Йому лише нещодавно минуло 68 років, попереду ще могли бути роки плідної роботи... [27,c. 47].

Свою присягу Михайло Грушевський гідно додержав. Ніхто з українських вчених не дорівняв йому числом своїх публікацій (майже 1800, в тому числі 180 книжок). Ледве чи багато вчених є на світі, що могли б з ним рівнятися. Своє завдання, як історика свого народу він розумів дуже широко, і його сумліннота талановито виконав.

Розділ 2. Історична діяльність видатного вченого

  1. Львівський період життя М.С.Грушевського

Маючи зв'язки із представниками львівських істориків, професор Антонович радить магістру Михайлу Грушевському виїхати до Львова, де, за рекомендацією свого наставника, він очолив у 1894 році кафедру «Всесвітньої історії з спеціальним оглядом та історії Східної Європи» у Львівському університеті [4,c. 82].

У Львові молодий Михайло Грушевський розпочав свою бурхливу науково -педагогічну діяльність і протягом двадцяти років успішно працював як в університеті, так і в Науковому товаристві імені Т. Шевченка.І тут, в столиці Галичини, старовинному Львові, прийшло до вченого визнання і слава великого дослідника історії України.

Два крила, два напрями стали основними в роботі Михайла Грушевського на Львівському науковому олімпі. Чітко вироблена організація праці вченого  давала рік у рік свої плоди. Постійна робота в бібліотеках і архівах заповнювала теки вченого джерелами, а викладаня предмету, надто під час семінарських занять, додавало йому снаги. У своїй автобіографії професор Грушевський писав, як в університеті викладав і вів семінарські заняття, щоб «впровадити здібних слухачів в самостійні наукові заняття», а то і вів «приватні наукові заняття поза університетом», готував своїх учнів до самостійної наукової роботи і кращі їх реферати друкував у «Записках» НТШ [18,c. 110].

Так поступово створювалася Львівська школа професора Михайла Грушевського. На очах вчителя зростав рівень підготовки його учнів-студентів, спочаткувони під проводом професора відчитували виявлені ними документи й інтерпретували їх, обговорювали праці інших дослідників, проводили корисні дискусії з тих чи інших проблем історії України, ставали зрілими науковцями. Як згадував Грушевський, частина цих учнів після закінчення університету йшла в «глуху провінцію», а деякі з них «полишали значний слід в науковій роботі» [6,c. 150]. Своїми перспективними учнями академік називає когорту вчених, які пізніше успішно працювали над історією України.

Це були О.Терлецький, Д.Коренець, М.Кордуба, С.Томашівський, С.Рудницький, О.Целевич, 3.Кузеля, О.Чайківський, В.Герасимчук, О.Сушко, Ф.Голійчук, І.Джиджора,І.Кравецький, І.Крип'якевич.

Всебічно вивчаючи першоджерела, Михайло Грушевський плідно працює над різними проблемами історії рідного краю, незабаром стає головою історико -філософської секції Наукового товариства імені Шевченка і редактором його славнозвісних «Записок». Сам учений писав у своїй біографії, що «з початком 1897 року став головою Товариства імені Шевченка, провадив ним фактично від часу свого переїзду (1894) і заразом далі зоставався головою його історичної секції й археографічної комісії та редактором «Записок», куди вкладав багато праці й редакторської, й авторської» [18,c. 112].

Яка то була гігантська робота, видно хоча би з того, що за вісімнадцять років (1895-1913 рр.) М. Грушевський відредагував 110 томів «Записок» НТШ.  Під його керівництвом успішно працювали окремі комісії, і, зокрема, археографічна, що видавала фундаментальні дослідження - «Українсько-руський архів», «Пам'ятки української мови і літератури». Знов успішно працювала етнографічна комісія, яка вивчала культуру і побут українського народу, видавала «Етнографічний збірник» і «Матеріали до українсько-руської етнології», в яких прославились своїми публікаціями відомі тодішні вчені -  Володимир Гнатюк, Федір Вовк та інші.

Михайло Грушевський був засновником періодичноговидання за європейськими зразками - літературного місячника під назвою «Літературно-науковий вісник» (1898 р.), що об'єднав галицьких та буковинських українців з наддніпрянцями. У віснику плідно працювали такі світочі науки і літератури, як І.Франко, В.Гнатюк. О.Маковей.

Ім'я Михайла Грушевського як визначного історика України, активного  громадсько - політичного діяча з кожним роком ставало все популярнішим. У Львові він тісно співробітничав з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Гнатюком, закладав міцні підвалини Львівської історичної школи в напрямі вивчення рідної історії [2,c. 54].

Прогресивна галицька інтелігенція раділа з успіхів наукової і громадсько-політичної діяльності Грушевського, тому з таким глибоким поклоном зустріли його учні 10-річчя діяльності свого наставника, присвятили йому збірник. А шанувати було за що свого наставника, бо за спиною його на 1905 рік опублікували 593 праці, які подав тоді відомий галицький бібліограф Іван Левицький в своєму бібліографічному словнику.

М. Грушевський був надзвичайно працездатний і віртуозно умів поєднувати роботу на кафедрі і головування в НТШ та своєчасне редагування його наукових «Записок» і  «Літературно -наукового вісника»,   встигав дбати про видавництво, бібліотеку, музей, друкарню і все інше.

Окрім цього, Михайло Грушевський значну  увагу приділяє галицькій рідній школі.1908 року за його почином створюється у Львові організація українського вчительства середніх шкіл «Учительська громада». Він стає першим її головою та редактором  журналу «Наша школа». В 1910 році постає за його почином «Український шкільний союз», що ставить собі за мету опікуватися розбудовою українського приватного середнього шкільництва. І знову професор Грушевський стає його першим головою.

Яскравим прикладом цього може послужити його патріотичне ставлення до української мови. У передмові до своєї праці «Про українську мову і українську школу» він писав: «В сій книжечці зібрав я статті про українську мову і шкільну науку чи освіту, що друкував у газеті «Село» в роках 1909 і 1910, головне для читачів селян». Саме в ній М. Грушевський чітко висловився про те, що «вчити добре можна тільки такою мовою, котру ученики добре знають і розуміють», «треба доконче вчити дітей рідною мовою, щоб наука йшла добре - значить на Україні треба вчити по школах українською мовою. Інакше український народ не вийде з теперішньої темноти». У численних працях з цього ж приводу учений висловлює обурення тим, що російські чиновники («російське начальство») робили все для того, аби діти «инородцев» не вчились в сільських школах рідною мовою; спростовує тенденційні твердження, що, мовляв, «наші селяни самі не хочуть того, щоб їх дітей учили українською мовою, а хочуть мови руської» [2,c. 51].

На багатьох прикладах історії нашого народу учений демонструє, як колись на Україні процвітала широка освіта, були «усі діти письменні, навіть дівчатка, навіть сирітки». «Український народ, як порівняти його до московського, приміром, - був тоді далеко розумніший, освіченіший, проворніший... З України потім ціле століття находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували», - стверджує історик [6,c. 137]. А далі на противагу становищу народної освіти українців в Росії Михайло Грушевський наводить приклади галичан, які в умовах австрійського панування успішно борються за народну українську освіту в школах, гімназіях і навіть «добиваються тепер..., щоб у Львові був осібний український університет» [4,c. 83].

У своїх спогадах Іван Крип'якевич визнавав, що усі відчували, що «між нами живе хтось великий. Всі дивилися на нашого історика, як на надзвичайну людину, як на вченого, що сміливо може стати поруч найбільших людей науки на світі, всі ми подивляли його роботящість, і бачили в ньому одного з найкращих борців за єдність нації». Таким чином, внесок М.С.Грушевського в розвиток і поширення історії рідного краю, а також громадської думки на землях Галичини був колосальним.

2.2.Написання багатотомного видання “Історія України-Руси”

Найбільш фундаментальним виданням Михайла Грушевського стала 10-томна у 13 книгах «Історія України-Руси» - плід копіткої багаторічної праці вченого, що приніс йому світову славу. Збір матеріалів, підготовка і видання цих книг має свою історію. Задум такої великої праці зародився в автора ще під час навчання в Київському університеті. Але на цей сподвижницький шляхважкобулостати, потрібно було зібрати колосальнукількість першоджерел,аналітично осмислити всі праці своїх попередників, створити свою схему, винайти видавничі можливості і спробувати окремими частинами друкувати певні розділи...

Лише з переходом у Львів вдалося приступити вченому до видання перших томів «Історії України-Руси». Але цьому передувала велика робота по збору матеріалів, частину яких, безперечно, допомогли виявити його учні, але систематизація і узагальнення уважно опрацьовувалися вже досвідченим професором. Тому тенденційні твердження професора Л.А.Коваленка з   Кам'янець-Подільського у його «Історіографії історії УРСР» (1983) про те, що всі вісім томів, котрі вийшли до 1917 року, побудовані на підібраних і систематизованих матеріалах учнів, є просто вигадкою і не роблять честі авторові. Модою було і для деяких радянських істориків фальсифікувати титанічну спадщину Грушевського, зводити її до «волюнтаризму», як це зробив Коваленко.

Михайло Грушевський згадував, що «зайнявши кафедру, я сім семестрів к ряду (1894-97) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз у 1898-1902 рр. курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії... “Ближче розглянувшися, прийшов я скоро до переконання, що розпочати діло треба не такою популярною й короткою, а ширшою й строго науковою історією України, яку б потім можна переробити в коротку й популярнішу... Протягом 1897-98 рр. був написаний І том і при кінці 1898 р. був видрукуваний» [2,c. 54].

З цього року й почали виходити по черзі томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. У 1899 р. був написаний і виданий другий том, у 1900 - третій, у 1903 - четвертий, у 1905 - п'ятий, а на початку XX ст. були опубліковані наступні 6-8 томи.

Пізніше затримка видання наступних томів була викликана політичними обставинами, працею на посаді голови Центральної Ради, вимушеною еміграцією, і тільки з поверненням на Україну, в 1924 році історик спромігся підготувати і видати дев'ятий том «Історії Українн-Руси» (1928-31). Він підготував і десятий та одинадцятий томи.Десятий вийшов вже після його смерті, під редакцією дочки Катерини Грушевської у 1936 році, а доля подальших рукописів стала таємницею для нас.

Деякі томи «Історії України-Руси» перевидавалися ще за життя вченого у Львові, Києві, Відні, а з наступом сталінізму на українську культуру в 30-х роках і пізніших десятиліттях такого роду перевиданняприпинились. І тільки за кордоном, у Нью-Йорку, в 1954-58 рр. перевидано цей десятитомник. Прикро, що вчений довів своє дослідження тільки до 1658 року.

У цілому багатотомна історія України Михайла Грушевського, як уже було сказано, грунтується на величезній кількості першоджерел, що стосуються історичного процесу на Україні з найдавніших часів до середини XVII століття [6,c. 141].

Незважаючи на різні перипетії і труднощі з виданням цієї праці, вона стала найбільшим твором української національної історіографії, а її автор - Михайло Грушевський зайняв місце в когорті найбільших світових істориків. Тому не випадково,починаючи від Івана Франка, спеціалісти і визначні діячі науки та культури давали таку високу оцінку цьому дослідженню.

Працюючи в поті чола над багатотомником, Михайло Грушевський готував і науково-популярну книгу для народу, причому не одну, а три. У 1907 році в Санкт-Петербурзі вийшла невеличка за обсягом книжка М. Грушевського «Про старі часи на Україні». Вона стала другою ластівкою у підготовці до наступних подібних книг з історії України для масового читача. Знайомство з нею дає можливість в загальних рисах переглянути славні сторінки літопису українського народу з найдавніших часів до середини XIX ст. Ще раніше, у 1904 р., в Петербурзі вийшла його книга «Очерк истории украинского народа», яка перевидавалась у 1906, 1911, 1900 роках. А у 1911 році в Києві з'явилася третя, значно більша книга автора - «Ілюстрована історія України», яка серед інших науково-популярних праць не лише початку XX ст., але й до нашого часу залишається однією з найкращих за джерельною базою. Цінна вона ще й тим, що в ній вміщено велику кількість ілюстрацій - старовинні гравюри, малюнки, портрети і т. д.

Це був свого роду дар народові за відзначення 25-ліття наукової діяльності. У передмові до першого видання М. Грушевський писав: «Бажаючи подякувати українському громадянству, що привітало мене з 25-літтям моєї письменської діяльності, вернувсь я до отсього діла і випускаю тепер отсю книгу. Хотів я дати громадянству нашому книгу, написану легко і приступно, оживлену образами минулого життя, уривками нашої старої творчості, нашої словесности, і знимками цікавих предметів старого побуту, портретами давніх українських діячів, картками і планами вікопомних подій» [9,c. 78].

Ця книга багато разів перевидавалась у наста закордоном,істаласьогодні настільною книгою кожного свідомого українця.

Невмирущість історичних праць Михайла Грушевськогогрунтується на тому, що ці книги написані на міцних першоджерелах, з глибоким науковим аналізом і синтетичним узагальненням різних проблем історії України з праісторичних часів до початку XX століття. Найголовніша цінність їх полягає у правильній схемі подання історії України, яку виробив вчений. Ще у 1904 році М. Грушевський в «Сборнике статей по славяноведению» опублікував статтю під назвою «Звичайна схема русской історії, або справа раціонального укладу історії східного слов'янства», в якій на основі вагомих джерел подав концепцію-схему історичного розвитку українського і білоруського народів [21,c. 290]. Ця схема стала основою всієї пізнішої історіографії не лише на Україні, але й серед українських істориків діаспори.

Він автор десятитомної "Історії України-Руси", найбільшої історіографічної праці про український народ, котра увійшла до скарбниці світової історіографії.Написана на великому документальному матеріалі архівів України, Росії, Польщі, Швеції, Туреччини, вона є, образно кажучи, історичним посвідченням чи паспортом українського народу. Створення М. Грушевським фундаментальної історії України мало не лише наукове, а й політичне значення, оскільки Україна тоді була розділена між австрійськими, польськими та російськими сусідами, реакційні кола яких узагалі не визнавали за українським народом права на існування як нації й права на власну мову та культуру.

2.3.Історіософські концепції М.С.Грушевського

         Визначне місце в історії української науки і культури кінцяXIX — першої третиниXX ст. посідав М.  Грушевський, історик і патріот свого народу.Усуспільнійдіяльності М. Грушевський вважав вищим мірилом любов до свого народу і до історичної істини. В цьому і проявлялися історіософські концепції. Основні позиції суспільно - політичних поглядів М. Грушевського випливають із його концепції історіософії [6,c. 150]. Колосальна ерудиція у сфері історії, літератури, мистецтва, гуманітарних наук загалом неминуче дала змогу вченому скласти своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. Це засвідчує, зокрема, вступна лекція, яку М. Грушевський виголосив 30 вересня 1894 р. у Львівському університеті, і у якій виклав свою історіософію, що визначала вихід на суспільно-політичну проблематику.

             Історіософські думки висловив М. Грушевський також 1892 р. у статті «Громадський рух на Вкраїні - Руси вXIII віці», у якій йшлося про так званих болехівців — мешканців міст Болехівської землі на території між Волинню, Галичиною і Київщиною, що 1240 р. вирішили прямо платити данину татарам, обходячи князя Данила Романовича. Важливо, що автор статті, схвалюючи дію болехівців як акт народної (селянської) громади, на цьому історичному факті прагнув проілюструвати позитивістську концепцію«прогрес-регрес» в історичному процесі еволюції, водночас розкриваючи погляд на державу.

М. Грушевський надавав великого значення питанню відбиття у свідомості мас тих чи інших подій та ситуацій. Важливо знати не лише те, як проходили події, а й те, як вони були прийняті і відчуті сучасниками, як відбилися у їхній свідомості і які враження та настрої у них викликали. Особливо це стосується широких низів, де виняткове значення має зв'язок цих настроїв з економічною і соціальною обставиною їхнього життя. Тут ученого цікавило зростання свідомості в громадянстві і масах, їхнє бачення соціального і політичного, державного і національного тощо.

          М. Грушевський розкрив бачення народу як дійової сили, яка у своїх змаганнях проносить головну ідею, що проходить крізь віки, крізь різні політичні і культурні обставини. Це ідея «національної самооборони» та «національної смерті» [7,c. 10]. Вся історія українського народу — це розбудження відпорної енергії, національної  самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті. На такій історичній основі виростають ідеали українського народу, які ще досі не осягнуті.Це свобода, рівноправність та «народний ідеал справедливості», або автономія. У боротьбі за осягнення своїх ідеалів український народ пройшов складну і важку історію, яка принципово вплинула на виховання і самого М. Грушевського.У своїй програмній праці «Підстави Великої України» М. Грушевський писав: «Головною підставою цієї Великої України ще довго, коли не завжди, буде селянство, і на нім доводиться її будувати. У довгі часи нашого животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будучина, українське відродження і взагалі майбутність України. Протягом усього XIX століття українство і селянство стало ніби синонімами. З того часу як інші верстви зрадили свою національність, від селянства черпався весь матеріал для національного будівництва, і воно покладало свої надії: Україна зможе встати тільки тоді, коли встане цей скинений у безодню пітьми й несвідомості титан, цей позбавлений зору і сили, обстрижений з своєї політичної й національної свідомості Самсон. Треба було подати йому цю чудотворну воду свідомості — тільки ж усе ходу не було, бо стеріг його пильно стоголовий цербер старого режиму» [9,c. 53].На доповнення поняття «народ» як національно-етнічної, духовно-культурної визначеності М. Грушевський дав дефініцію «народу», яка розкривала (чи включала) антропологічну та психофізичну характеристику. Ученийпідкреслював: «Так само відрізняється українська людність від своїх найближчих сусідів прикметами антропологічними — в будові тіла, і психофізичними — в складі індивідуальної вдачі, у відносинах родинних і суспільних, у побуті й культурі матеріальній і духовній. Ці психофізичні і культурні прикмети,що мають за собою більше або менше поважну історичну давність — довгий процес розвою, зовсім виразно зв'язують в національну цілість поодинокі групи української людності супроти інших таких цінностей і роблять з неї живу національну індивідуальність «нарід», з довгою історією його розвою» [2,c. 53]. Як історик М. Грушевський прагнув з'ясувати питання ролі держави в історичному плані. Тут значення мало, чи держава відповідала, чи не відповідала потребам народу. Саме у цій сфері М. Грушевський шукав ілюстрації своїм поглядам. Першим чинником стала Руська держава з центром у Києві, а згодом зі своїм продовженням у Галичі XII—XIV ст. Важливо було довести, що Київська держава виникла на своєму рідному ґрунті і не була принесена варягами. Цій меті учений присвятив розділ аналізу норманської теорії походження Київської держави.

«Герої в історії» з'являються і виростають не самі із себе, у відриві від конкретно-історичних умов, без врахування, стану, вимог і потреб самого народу, у якого слід шукати підтримки. Як зазначає О. Пріцак, концепція «героїв в історії» М. Грушевського виходить із твердження: «Люди, а в тім історичні постаті є продуктом епохи і середовища» [6,c. 140].У такому ключі учений в основному й розглядав історичні постаті. Але М. Грушевський був далекий від того, щоб трактувати історичних діячів як просте, механічне, автоматичне породження епохи і середовища, бо «герой в історії» діє, отже, виявляються його розум, воля, сила, а це вже суб'єкт, а не просто і тільки об'єкт історії. На цій основі і стає можливим оцінювати роль, значення «героя в історії» у світлі вимог та потреб народу.

Розділ 3. Формування політичних поглядів і переконань на різних етапах

                                         життя  М.С. Грушевського

3.1 Повернення в Україну

                                                            Я сам прийшов до політики через історію,

і сей шлях вважаю нормальним – тільки

                                                     він мусить бути проведений відповідно

широко…

М.С.Грушевський

Початок першої світової війни захопив родину Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним і небезпечним: через Відень,де були давні знайомі та друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще не знала, на чиєму боці вона воюватиме. Звідти через Румунію повернулися додому, в Київ. Та місцева влада зустріла історика холодно і з недовірою. На підставі наклепницького звинувачення в «симпатіях до Австрії» його було заарештовано і посаджено в Лук'янівську в'язницю. Щоправда, під тиском масових протестів у Києві, Петрограді і навіть в Нью-Йорку влада зрештою звільняє видатного вченого, депортують разом з родиною до Симбірська. Невдовзі Грушевським дозволяють переселитися до Казані. До 1916 рокувінвикладає в Казанському університеті - своєрідному притулку багатьох опальних петербурзьких, московських та українських вчених-дисидентів. Згодом родина одержуєдозвіл напроживанняв Москві, із забороною відвідувати Україну під будь-яким приводом.

Лютнева революція 1917 року звільнила Грушевського з-під нагляду царської охранки. Він негайно повертається в Україну і поринає в політичне життя. Ще під час перебування видатного вченого в Москві його заочно обирають лідером Товариства українських поступовців. Виконавчий орган Товариства дуже швидко трансформується в Центральну раду, яка діє як громадська організація, об'єднуючи навколо себе широке коло людей найрізноманітніших класових, ідеологічних і політичних переконань. Досить несподівано для самих її засновників-поміркованих ліберально-демократичних діячів Є. Чикаленка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри, членів соціалістично- революційної партії -М. Ковалевського, І. Аристенка, М. Шаповала та інших - Центральна рада дістала широку підтримку не тільки середукраїнцівна материнській землі,ай поза її межами, зокрема в українських громадах Москви, Петрограда та інших міст, де проходили мітинги, масові маніфестації на підтримку ідеї федералізму, якою від імені Ради виступив Грушевський.

        Після багатьох десятиліть гноблення всього українського і перетворения України на «Малоросію», найголовнішим для діячів Ради стало прагнення досягти консолідації, єдності українського народу представників різних політичних напрямів.Гольденвейзер пізніше у своїх спогадах підкреслював,що на перших порах «мы смотрели на Раду как на чисто национальное объединение, наподобие нашего «Совета объединенных еврейских организаций» и «Польского исполнительного комитета» [24,c.155]. Роль Грушевського і полягала в тому, щоб на основі консолідації слабких ще політично і організаційно національних сил перетворити це громадське зібрання в орган конституційної влади в Україні. Дуже швидко Рада перестала визнавати виконком Тимчасового уряду, що діяв у Києві, і звернулася до Тимчасового уряду з декларацією про надання Україні повної автономії.

3.2. На чолі ЦентральноїРади

Спроби Грушевського порозумітися з Тимчасовим урядом, або якось дійти згоди, успіху не мали. Повернувшись до Києва, на засіданні Центральної ради він наполягає на негайному скликанні Всеукраїнського національного конгресу, який відбувся 5-7 квітня 1917 р. Грушевському належала величезна роль у згуртуванні й консолідації 700 делегатів конгресу навколо ідеї повної автономії України. Братання на з'їзді представників різних народностей України, політичних партій і соціальних верств, писав Грушевський, давало надію на майбутнє будівництво нового автономного ладу в Україні [15,c. 64].

Через місяць, 18 травня 700 солдатських делегатів, що зібралися у Києві від діючої армії, також обрали своїх представників до Центральної ради. Ще місяць згодом близько 1000 делегатів Українського селянського з'їзду наслідували їх приклад. Новообраний орган підтрималиі делегати Робітничого з'їзду. Усе це спричинило до того, що Центральна рада почала вважати себе не тільки представницьким органом відносно невеликої групи національно-свідомих українців, а парламентом України.

           Але тоді як Тимчасовий уряд постійно ухилявся від визнання де-факто української автономії,Центральна рада гаяла час у безплідних дебатах про межу повноважень, обходячи такі важливі проблеми, як вироблення законодавства, забезпечення міст продовольством, проведення земельної реформи, створення національної армії.

           З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради, Грушевський зайняв позицію гострої критики екстремістських     націоналістичних елементів, послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах імперії Романових. У своїй промові перед 100 тисячами маніфестантів 1 квітня 1917 р. в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовно проголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи, на якій об'єднуються всі активні елементи української людності. Це старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі» [20,c.70]. Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського політичного лідера на засадах автономії і федерації стояли майже всі демократичні і ліберальні партії.

           Спираючись на таку загальну підтримку українського населення, Грушевський і його однодумці поклали фундаментальні принципи автономності й федералізму в основу перших законодавчих актів Центральної ради, що були прийняті цими своєрідними Установчими зборами України.

Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її заснування і до розгону австро-німецькими окупантами, Грушевськнй, за визнанням його сучасників, значно еволюціонував вліво. Він вважав, що очоливши молоді сили соціалістів-революціонерів, серед котрих чимало було його колишніх студентів, допоможе їм уникнути зайвого екстремізму.Така його позиція викликала гостру критику з боку поступовців, колишніх друзів-лібералів і відверто націоналістичних елементів.

        Палкий прихильник свободи і рівності між народами, Грушевський з обуренням відповідав на націоналістичні вихватки харківського юриста Міхновського.

Відповідаючи сподіванням насамперед українського селянства, 10(23) червня 1917 р. Центральна рада видала свій Перший Універсал, у якому декларувалося: «Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям» [8,c. 67].

Але, як відомо, Тимчасовий уряд не поспішав з передачею хоч якоїсь частини влади Центральній раді. Лише після страшного провалу наступу вГаличині, щоб якось підштовхнути українців до участі у чужій їм війні за інтереси Антанти, Керенський змушений був визнати за Центральною радою право на урядування в п'яти губерніях: Київській, Полтавській, Волинській, Подільській та Чернігівській (колишньої царської імперїї).

В засіданнях «Малої ради» на рівних брали участь представники «меншостей», в тому числі від польських партій, єврейських, загальноросійських - кадетів, меншовиків, більшовиків, військових організацій та ін. На спеціально присвяченому проблемам національного та соціального рівноправ'я і представництва засіданні Центральної ради було заслухано доповіді представників «меншин», виголошені національними мовами під бурхливі оплески делегатів та гостей. Рівні права представників усіх народів, що здавна мешкали на Україні, були гарантовані Другим універсалом Центральної ради3(16)липня 1917 р.

За своїм складом Центральна рада аж ніяк не відповідала тому ярликові, який згодом за нею було закріплено так званою марксистсько-ленінською історіографією. В ній були представники переважно міської інтелігенції, а також напівінтелігенції - сільські вчителі, дрібне духовенство, чиновники, земські службовці, молодші офіцери, вихідці з заможного селянства. Оскільки українське населення переважало у сільській місцевості, тож і в Центральній радi більшість належала вихідцям із украінського села.

          Напруження у відносинах між Центральною радою і центром особливо зросло після більшовицького перевороту в Петрограді, тому що лідери українського і національного руху на чолі з Грушевським не поділяли більшовицької концепції соціалізму.Вони вважали головним творчим класом республіки трудове селянство, а не переважно зрусифікований робітничий клас, прагнули зберегти нейтралітет щодо перебігу подій у Росії.

              Після проголошення Декретів ІІ Всеросійського з'їзду Рад, Центральна рада, втративши надію на скликання Установчих зборів прийняла Третій Універсал 7 (20) листопада 1917 р., який проголосив утворення Української Народної Республіки (УНР).

Було прийнято і цілий пакет соціальних програм - ліквідація власності на поміщицькі та інші нетрудові доходи, передачацих земель народу без викупу, встановлення 8-годинного трудового дня, державного контролю над виробництвом. Забезпечувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, страйків, недоторканість особи, помешкання, поширення прав місцевого самоврядування, гарантії «розвитку всіх народностей на Україні сущих» на основі національно-персональній автономії та інші демократичні свободи.

          Продекларувавши утворення УНР як складової частини Російської Республіки - Федерації «рівних і вільних народів», - Універсал встановлював суверенітет УНР над землями, заселеними в більшості українцями: Київщиною, Волинню, Чернігівщиною, Полтавщиною, Харківщиною, Таврією(без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР мало бути встановлене згідно волі народів суміжних територій, де більшість населення становили українці. На жаль, з прийняттям Третього Універсалу Центральна рада явнозапізнилась.Він не повернув їй підтримку дезорганізованих і розчарованих мас.Контролювати хід подій Центральна рада вже незмогла. Повстання у великих містах, вторгнення більшовицьких збройних сил на Україну поставили питання про самоіснування УНР.

Дні і тижні після падіння Тимчасового уряду були вирішальними для Центральної ради. Гострі суперечки між більшовиками і націоналістами завершилися тим, що більшовицькі делегати покинули Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві і 25грудня 1917 р. проголосили в Харкові Україну Республікою Рад. Уряд новоутвореної радянської республіки беззастережно визнав над собою владу Раднаркому. Натомість в Києві продовжувалися пошуки компромісу. Націоналістам не вдалося взяти гору. Грушевський доклав усіх зусиль, щоб консолідувати покинутий більшовиками парламент.

3.3.  Ідея соціалістичного федералізму. Брестська трагедія

         Проголошення Радянської влади в Петрограді, ультиматум, пред'явлений Раднаркомом Центральній раді, що означав фактичний відхід більшовиків від принципів федералізму і продовження імперської політики збереження «єдиної і неділимої», поставили Грушевського і його прихильників перед неминучістю історичного вибору.В таких умовах і народився Четвертий Універсал - декларація незалежності України, - затверджений Малою радою і проголошений 24 січня 1918 року, але датований 9 (22) січня- днем, коли мали зібратися Установчі збори.

           Відстоюючи незалежність і повну державну самостійність України, Універсал водночас відбив прагнення його авторів до соціалістичного вибору і в кінцевому рахунку - до створення федерації соціалістичних республік усього світу. Але це бачилось десь там, у далекій перспективі. Згодом у своїй статті «Україна окремішна», Грушевський, розуміючи це і твердо стоячи на грунті реалій кінця 1918 року, звертається до своїх сучасників, а може й до нас сьогоднішніх: «Поки що ж перед нами велике і тяжке завдання соціального і політичного будівництва на Україні». І перший її Президент твердо заповідав своїм нащадкам: «...всі, хто щиро приймає до серця інтереси українського народу, повинні дбати про збереження української окремішності від сторонніх впливів і втручань» [20,c. 65].

          Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною; стомлені війною, розгублені, політичнодезорієнтовані і введені в оману селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби, яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу на Україну.

Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з'їзду Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь на погрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати свої інтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи.Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань на Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьому наступові не було. 25 січня (7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишили зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.

        Крах ілюзій федералізму доповнювався ускладненням зовнішньополітичної ситуації. Фактично війна між Центром і Україною вже розпочалася. Однак це   не завадило спільній російсько-українській делегації вести переговори у Бресті про перемир'я з австро-німецькими властями, що розпочалися 22 грудня 1917 р. Троцький якомога затягував їх, виконуючи вказівку Леніна [20,c. 67].

Про «зрадницьку» роль Троцького й Грушевського у підписанні Брестського миру в сталінській схемі «Короткого курсу» і безкінечних варіаціях на цю тему, написаних впродовж 70-тих років, сказано чимало. Всього там було вдосталь, не було лише незалежного «скептичного» аналізу. Насправді від української делегації там мало що залежало. Після приїзду делегації до Києва з австро-німецькими пропозиціями на руках,де не було жодного слова про воз'єднання з УНР західноукраїнських земель, Грушевський опинився в скрутному становищі. Перед ним стояв вибір із двох неприйнятних умов: або вести переговори з Антантою, а це означало брати участь у чужій Україні війні, або підписати договір з австро-німецькою делегацією. Як пізніше згадував керівник  української  делегації

О. Севрюк, Грушевський наполягав на тому, що мир може бутиукладенийлише за умови об'єднання Східної Галичини і Північної Буковини на правах окремої Землі Австрійської імперії під протекторатом австрійської корони.

Австро-німецьке командування не збиралося виконувати жодних умов, висунутих урядом Центральної ради. Замість сіро- і синьожупанних дивізій, шо були сформовані з галицьких українців у Австрії (Грушевський просив повернути їх додому), в Україну, поділивши її на зони впливу, рушили окупанти. Коли О. Севрюк, підсівши у вагон Грушевського десь між Житомиром і Сарнами, розповів йому про умови миру, професор гірко заплакав. Згодом після повернення до Києва, Грушевський говорив на засіданні Центральної ради, що німецькі війська прийшли на власний розсуд, але ж у розумінні простих людей прихід біьше як 450 тисяч окупантів в Україну так чи інакше пов'язувався з діями Центральної ради (це не додавало їй авторитету в масах).

Після повернення до Києва Грушевський видає кілька трактатів, де він викладає свої принципи побудови майбутньої Української республіки «не для буржуазії, а для трудящих мас...» [2,c. 55]. Це мала бути народна республіка з децентралізованим управлінням в ній на грунті поділу на землі за американською моделлю без жодного бюрократичного політичного диктаторського  центру.

Німецько-австрійське командування недовго терпіло Центральну раду. 28 квітня 1918 року, саме тоді, коли депутати гостро критикували дії української делегації в Бресті, до залу засідань вдерлася команда німецьких солдат. Це була, за словами Винниченка, прелюдія кінця. Наступного дня в залі засідань зібралися незаарештовані депутати (Грушевський був змушений провести ніч у казармі однієї з українських частин, оскільки на нього було здійснено замах російським офіцером), похапцем затвердили конституцію, внесли зміни до земельного законодавства і проголосили Грушевського Президентом УНР, якої вже не існувало. Саме в цей час під наглядом німецьких частин на Софійській площі Скоропадського було проголошено гетьманом, який «узяв на себе усю повноту влади».

Увесь період гетьманщини професор перебував у пілпіллі. Ще раз його бачили на Софійській площі, коли 22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Але вже 6 лютого вояки Директорії відійшли з Києва, залишивши місто більшовицьким військам. Останні дні перебування Грушевського в Україні пов'язані з його спробами створити опозицію Директорії в особі Комітету захисту республіки. В есерівській газеті «Життя і Поділля» Грушевський відкрито виступив проти спроб Петлюри налагодити контакти з Антантою через французьких представників у Одесі, закликав порозумітися з більшовиками і робітничо-селянськими Радами.

Перед загрозою арешту петлюрівськими властями, Грушевський вирушає до Станіславу (тепер Івано-Франківськ), а звідти - на Прагу, де він зустрічається з першим президентом ЧСР професором Томашем Масариком, своїм давнім знайомим і колегою. Там він готується взяти участь у роботі конгресу Соціалістичного інтернаціоналу. Дізнавшись про договір Петлюри з Пілсудським, він виступає з гострим осудом польської інтервенції на Україну, прагне захистити інтереси України на Паризькій мирній конференції. Всесвітньо відомий вчений відвідує Берлін, Женеву, Відень. Він одержує пропозиції від Оксфорда і Прінстона, веде переговори з Львівським університетом, де запанували його опоненти [15,c. 65]. Зрештою разом з родиною він залишається у Бадені під Віднем (у Австрії в цей час при владі перебував уряд соціал - демократів), куди до Грушевських з'їжджаються представники інтелектуальної еміграції з обох частин України.

             Таким чином, і на цьому етапі життя М. С. Грушевського були різні колізії, з якими йому вдавалося змагатися, хоч і складними методами.

Висновки

На основі здійснення дослідження на тему «М.С.Грушевський – видатний український історик і політичний діяч» можна зробити наступні висновки.

          Рід Грушевських з його численними гілками – це рід глибоко духовний, козацький, український, в якому перехрещувалися різні впливи. Хронологічно він опускається в національну минувшину, принаймні до середини ХVІІ століття. Із покоління в покоління Грушевські вірно служили Україні, а ряд представників цього коліна досяг в її історії помітного місця. Їх діяльність відбувалася головне в церковно – релігійній сфері та національній історії і позначена просвітницькими ідеалами.

           Молоді роки М.С.Грушевського були насиченими багатьма подіями.  Досить важливу роль зіграв університет св. Володимира, хоч і був мало шанований істориком, все  ж дав йому чимало. Тут він став висококласним вченим – фахівцем, отримав перший досвід громадської роботи. Роки, проведені за студентською лавою і в магістратурі, зміцнили у ньому український дух, звели його з національно свідомим товариством. М.С.Грушевський стояв на порозі наукової зрілості і став особистістю з повністю сформованою політичною свідомістю.

У своїх спогадах Іван Крип'якевич визнавав, що усі відчували, що «між нами живе хтось великий. Всі дивилися на нашого історика, як на надзвичайну людину, як на вченого, що сміливо може стати поруч найбільших людей науки на світі, всі ми подивляли його роботящість, і бачили в ньому одного з найкращих борців за єдність нації» [9,c.119]. Таким чином, внесок М.С.Грушевського в розвиток і поширення історії рідного краю, а також громадської думки на землях Галичини був колосальним.

Він автор десятитомної "Історії України - Руси", найбільшої історіографічної праці про український народ, котра увійшла до скарбниці світової історіографії.Написана на великому документальному матеріалі архівів України, Росії, Польщі, Швеції, Туреччини, вона є, образно кажучи, історичним посвідченням чи паспортом українського народу. Створення М.С. Грушевським фундаментальної історії України мало не лише наукове, а й політичне значення,оскільки Україна тоді була розділена між австрійськими, польськими та російськими сусідами, реакційні кола яких узагалі не визнавали за українським народом права на існування як нації й права на власну мову та культуру.

М. Грушевський надавав великого значення питанню відбиття у свідомості мас тих чи інших подій та ситуацій. Важливо знати не лише те, як проходили події, а й те, як вони були прийняті і відчуті сучасниками, як відбилися у їхній свідомості і які враження та настрої у них викликали. Особливо це стосується широких низів, де виняткове значення має зв'язок цих настроїв з економічною і соціальною обставиною їхнього життя. Тут ученого цікавило зростання свідомості в громадянстві і масах, їхнє бачення соціального і політичного, державного і національного тощо.

             Після багатьох десятиліть гноблення всього українського і перетворения України на «Малоросію», найголовнішим для діячів Ради стало прагнення досягти консолідації, єдності українського народу представників різних політичних напрямів.

            З самого початку свого перебування на чолі Центральної Ради, Грушевський зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів, послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах імперії Романових.

           У багатовіковій історії українського народу серед найпривабливіших для суспільної думки сторінок — період української революції. Це був справжній злет і торжество національного руху, але водночас й глибокі розчарування та прикрі, нищівні поразки. Але різні аспекти досвіду української революції, та й явище в цілому на сьогодні вивчені достатньо всебічно і грунтовно. Більше того, навіть сам термін «українська революція» надійно закріпився в науковому і політичному лексиконі лише з початку 90-років, з часу здобуття Україною державної незалежності.

              Віддаючи належне колективній творчості, колективному розумові, все ж важко заперечувати, що в екстремальних умовах (а такі й виникають в революційні періоди) визначальні імпульси виходять від найкритичніше мислячих індивідумів, які надзвичайно оперативно оволодівають свідомістю мас, перетворюються на їхні надбання і переконання.

           Саме такою особистістю в українській революції був М.Грушевський. У його працях  концентрувалися попередні досягнення суспільно-політичної думки українства, уроки віковічного історичного генезису нації, теоретичні передбачення подальших шляхів розвитку українського суспільства, вибір найприйнятніших, найперспективніших варіантів спрямування визвольного руху, його стратегії, форм і методів боротьби, лінії поведінки в конкретних ситуаціях.Тому для осягнення концепції україської революції за доби Центральної Ради зайве аналізувати всі без винятку політичні документи. Вони, здебільшого, вторинні і в них лише в той чи інший спосіб оформлялися ідеї, висновки, настанови, вироблені М.Грушевським. Навіть у численних усних і друкованих виступах В. Винниченка — людини великого творчого потенціалу, яка не позбавлена політичної амбітності, втілювалися такі самі думки як і в М. Грушевського.

Своє завдання, як історика свого народу, Грушевський розумів дуже широко,ісумлінно і талановито його виконав. Великою заслугою Грушевського,яквченого, є створення цілісної концепції українського історичного процесу. Не меншими є і його заслуги перед народом  як політичного діяча. Ми всі повинні пам'ятати, що саме йому, Михайлу Сергійовичу Грушевському, маємо завдячувати тим, що після майже 300-літнього національного поневолення і нищення, він проголосив Україну незалежною самостійною державою, що й було зафіксовано IV Універсалом. Перший голова ЦентральноїРади, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування доти роз'єднаного імперською політикою народу України, його політичних представників.

Ці та інші здобутки ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.Отож, є всі підстави стверджувати, що справжнім ідеологом української революції, творцем її концепції став Михайло Сергійович Грушевський.Саме його праці містять найголовніші, найвагоміші елементи платформи українського національно - визвольного руху, національного державотворення, національного відродження вцілому.

          Вироблена М.Грушевським концепція, сформульовані на її основі підходи і лозунги ідейно наповнювали український рух, сприяли визначенню політичних орієнтирів, перетворенню їх у суспільну практику.

Величезна працездатність, енциклопедична ерудиція, універсалізм дозволили йому однаково плідно працювати в літературознавстві й фолькльористиці, археографії й соціології.Найбільше гострих дискусій розгорталося, і по сьогоднішній день точиться навколо його фундаментальної праці, - «Історія України-Руси».

Свою присягу Михайло Грушевський гідно додержав. Ніхто з українських вчених не дорівняв йому числом своїх публікацій (майже 1800, в тому числі 180 книжок). Ледве чи багато вчених є на світі, що могли б з ним рівнятися. Своє завдання, як історика свого народу він розумів дуже широко, і його сумлінно і талановито виконав.

           Отже, М.С.Грушевський зробив великий внесок в сферу політики та історії  українського суспільного життя другої половини ХІХ – початку ХХ століття.Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського - видатного вченого - енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому і громадсько - політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди і щасливого майбуття.

                                  Список джерел та літератури

  1. Абаїмов В. Чи був М. С. Грушевський президентом України, а якщо був, то скільки? : Питання, що виникло на уроці історії, 10 клас / В.Абаїмов // Історія в школі. – 2002. - №8. – с. 8 – 13.
  2. Бурлака Г. Історична тематика в літературній творчості М. Грушевського/ Г.Бурлака// Дивослово. – 2011. - №12. – с. 51 – 54.
  3. Бурлака Г. Літературно – критична спадщина М. Грушевського – джерелознавчі знахідки/ Г. Бурлака// Слово і час. – 2008. - №6. – с. 77 – 82.
  4. Бурлака Г. Роль О. Кониського в переїзді М. Грушевського до Львова/ Г. Бурлака// Слово і час. – 2011. - №11. – с. 80 – 83.
  5. Ващенко В. Наукова самопрезентація М.Грушевського/ В. Ващенко// Київська старовина. – 2005. - №4. – с. 93 – 107.
  6. Ващенко В. В. Історія як фізика: М. Грушевський у пошуках універсальних законів історичної дії / В. В. Ващенко // Український історичний журнал. – 2007. - № 4. – с. 138 – 152.
  7. Верба І. Михайло Грушевський: роки заслання (1914 – 1917)/ І. Верба// Історичний журнал. – 2006. - №4. – с. 8 – 21.
  8. Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада: Навч. посіб./ В.Ф. Верстюк. – К.: Заповіт, 1997. – 341 с.
  9. Верстюк В.Ф. М.С. Грушевський : Коротка хроніка життя та діяльності / В.Ф. Версюк, Р. Я. Пиріг. – К.: Либідь, 1996. – 143 с.
  10. Винар Л. Михайло Грушевський: Історик і будівничий нації: Статті і матеріали / Л.Винар; Укр. іст. т – во. Ін – т укр. археографії та джерелознавства  ім. М.С. Грушевського НАН України. – К.: Вид – во ім. О. Теліги, 1995. – 304 с.
  11. Гайбонюк В. Славний син і полум’яний патріот України (на вшанування М.С.Грушевського) / В. Гайбонюк // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. – Рівне: РДГУ, 2000. – Вип. 1, Ч.1. – с. 3 – 17.
  12. Гайбонюк В.Д. Михайло Сергійович Грушевський: (До 130 – річчя від дня народження) / В.Д.Гайбонюк; Правління Рівненської обласної організації «Просвіта» ім. Т.Шевченка. – РДПІ. – Ріне, 1996. – 16 с.
  13. Голобородько Я. Професор – державотворець: (про М. Грушевського)/ Я.Голобородько// Українська література в загальноосвітній школі. – 2006. - №8. – с. 2 – 6.
  14. Гомотюк О. Михайло Грушевський – архітектор науки про українство/ О.Гомотюк// Психологія і суспільство. – 2010. - №2. – с. 26 – 52.
  15. Грушевський М.С. Початки громадянства (теоретична соціологія) / М.С. Грушевський // Вісник Львівського університету. – Л.: ЛНУ ім. І.Франка, 2010. – Вип. 4. – с. 60 – 68.
  16. Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т.3/ М.С.Грушевський; НАН України. Ін – т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського; Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич. – Л.: Світ, 2005. – 774 с. – Суспільно – політичні твори (1907 – березень 1917).
  17. Жулинський М.Г. Вірю в силу духа: І.Франко, Л.Українка і М.Грушевський у боротьбі за піднесення політ. і нац. Свідомості укр. людності / М. Г.Жулинський. – Луцьк: Медіа, 1999. – 102 с.
  18. Зайцева З. Роль М.С. Грушевського в академізації НТШ / З.Зайцева // Історичний журнал. – 2004. - №10-11. – с. 109 – 117.
  19. Кметь І. Фольклорна апокрифіка у творчості Михайла Грушевського/ І. Кметь// Нова педагогічна думка. – 2009. - №3. – с. 50 – 52.
  20. Корольов Г. Трансформації федералістської концепції М.Грушевського в роки еміграції: (1919 – 1924) / Г.Корольов // Історичний журнал. – 2009. - №2. – с. 64 – 70.
  21. Лєбєдєва О. Проблема походження українського народу в працях М. Грушевського «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» та «Історія України – Руси» / О.Лєбєдєва // Українознавство. -  2009. - №4. – с. 287 – 290.
  22. Масненко В.В. Формування образу М.С.Грушевського в масовій свідомості сучасного українського сугспільства / В.В. Масненко // Український історичний журнал. – 2006. – №5. – с. 19 – 35.
  23. Пиріг Р. Я. Михайло Грушевський / Р. Я. Пиріг // Український історичний журнал. – 2006. - №3. – с. 223- 226.
  24. Савенко Є. Під недремним оком царської поліції: (До 90 – річчя переведення Михайла Грушевського з казанського заслання до Москви)/ Є. Савенко//Українознавство. – К.: Укр. Видавнича Спілка, 2005. – с. 154 -155.
  25. Світленко С. І. Світ модерної України кінця ХVІІІ – початку ХХ століття: зб. наук. пр. / С. І.Світленко. – Д.: Герда, 2007. – 457 с.
  26. Трум О. Роль М.Грушевського в розвитку української історичної науки (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) / О.Трум // Наукові записки[Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка]. Серія: Історія / Терноп.держ. пед. ун – т ім. В.Гнатюка; [редкол.: М. Алексієвець, В. Борисенко, П. Брицький та ін.]. – Т., 2001. – Вип. 14 . – с. 161 – 166.
  27. Шаповал Ю. Загадка смерті Михайла Грушевського/ Ю. Шаповал//Історія в школах України. – 2004. - №3. – с. 47- 48.
  28. Шаповал Ю. Г. Україна Людей: Особистість у контексті національного чину/ Ю. Г. Шаповал; М – во освіти і науки України. Львів. нац. ун – т ім. І. Франка. НАН України. ЛНЛ ім. В. Стефаника, Наук. – дослід. Центр періодики. – Л., 2001. – 274 с.
  29. Шаповал Ю.І. Михайло Грушевський / Ю.І. Шаповал, І.В.Верба. – К.: Альтернативи, 2005. – 352 с.: іл. – (Особистість і доба).
  30. Шаров І. Ф. 100 видатних імен України. – К.: Альтернатива, 1999. – с. 137-142.

  Додатки

                                                                                                   Додаток А

Зображення взято із наукового видання

М. Грушевського  «Історія України – Руси». Т.1. -C. 2.

                                                           

                                                                                                         Додаток Б

       Посвідчення дійсного члена Академії Наук СРСР М. С. Грушевського.

Зображення взято із ілюстрованого видання М.С. Грушевського

          «Як жив український народ». – К.: Веселка, 1992. – с. 105.

Додаток В

Пам’ятна монета НБУ 2007 року

Світленко С.І. Світ модерної України кінця ХVІІІ –

початку ХХ століття: зб. наук. пр. / С. І. Світленко. – Д.: Герда, 2007. – с. 358.

  Додаток Г

Схема, складена сучасним істориком І. Гиричем,

яка є свідченням збільшення інтересу  істориків, науковців, читачів до постаті М. С. Грушевського в останнє десятиліття

Пиріг Р.Я. Михайло Грушевський/ Р. Я. Пиріг// Український історичний журнал. – 2006. - № 3. – с. 224.

        Додаток Д

Пам’ятникМ.С.Грушевському в м. Київ

Шаповал Ю. Загадка смерті Михайла Грушевського/ Ю. Шаповал// Історія в школах України. – 2004. - № 3. – с. 48.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

71105. Средневековая философия (IV-XIV вв.) 32.5 KB
  Квинт Септимий Тертуллиан из Карфагена (160-240) – Платона, Аристотеля, Эпикура, Гераклита, Эмпедокла и других мыслителей античности Тертуллиан считает “патриархами еретиков”. Следовательно, все кто ищет истину на путях, пройденных античной философией, попадает...
71106. Философия эпохи Возрождения (XIV-XVI вв.) 43.27 KB
  Философия эпохи Возрождения – совокупность философских направлений, возникших и развивавшихся в Европе в XIV-XVI вв., которые объединяли антицерковная и антисхоластическая направленность, устремленность к человеку, вера в его великий физический и духовный потенциал...
71107. Философия Нового времени (XVII-XVIII вв.) 43.37 KB
  Развернутая критика средневековой схоластики – если в средние века вера возвышается над разумом, то теперь речь идет о развитии разума, независимо от веры. В таком виде разум оказывается уже орудием не богословов, а ученых.
71108. Философия эпохи Просвещения (18 век, Франция) 23.43 KB
  Основные черты философии: Радикализм - радикальная критика того состояния, в котором находилось общественная жизнь и мысль Франции 18 века. Просвещение – задача просветить народные массы, очистить их сознание от предрассудков, которые мешали освободиться от устаревших феодальных порядков.
71109. Немецкая классическая философия. Основные черты классической философии 61.34 KB
  Термин немецкая классическая философия был введен Фридрихом Энгельсом в его поздней работе Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии, опубликованной в 1886 году
71110. Философия марксизма 21.78 KB
  Материалистическое понимание истории. Материалистическое понимание истории. Поэтому люди – продукты истории а не Бога и не Природы. В этом положении уже содержится материалистическое понимание истории.
71111. Общество, семья, личность 39.03 KB
  Слово Семья восходит к корню сем имеющему отношение к семени и продолжению рода то есть рождению и воспитанию детей которое традиционно считается основным предназначением создания семьи. Иногда для обозначения семьи или родословной используется латинское слово фамилия...
71112. Психологические аспекты подготовки молодежи к семейно-брачным отношениям 131.9 KB
  Гребенникова сейчас в нашей стране подавляющее большинство браков заключаются по любви. Долго и упорно боролись за это люди ведь без взаимной любви нет и не может быть личного счастья. Но дело в том что даже настоящее взаимное чувство любви ещё не означает того что молодые люди готовы к браку.
71113. Семья как малая группа. Причины, мотивы брака, их возрастная динамика 218.53 KB
  Начинается семья с двух человек самая большая семья в мире состоит из родителей и двадцати одного ребенка Семье как социальной группе свойственен феномен гетерогенности разнородности члены семьи различаются по полу по возрасту по уровню образования доходам склонностям и привычкам...