73939

УПРАВЛІННЯ ПРИБУТКОМ

Лекция

Финансы и кредитные отношения

Ключовим завданням управління фінансами підприємства є досягнення та подальше забезпечення належного рівня конкурентоспроможності підприємства у короткостроковому та довгостроковому періодах. Прибуток розглядається в трьох основних аспектах: прибуток як вираження результату фінансовогосподарської діяльності суб’єкта господарювання та винагорода за підприємницький ризик; прибуток як вираження ефективності управління операційною інвестиційною та фінансовою діяльністю суб’єкта господарювання; прибуток як джерело...

Украинкский

2014-12-21

195 KB

1 чел.

28

ТЕМА 5. УПРАВЛІННЯ ПРИБУТКОМ

Ключовим завданням управління фінансами підприємства є досягнення та подальше забезпечення належного рівня конкурентоспроможності підприємства у короткостроковому та довгостроковому періодах.

5.1. Прибуток як об’єкт фінансового менеджменту

Прибуток суб’єкта господарювання відіграє провідну роль у системі управління його фінансами. Прибуток розглядається в трьох основних аспектах:

  •  прибуток як вираження результату фінансово-господарської діяльності суб’єкта господарювання та винагорода за підприємницький ризик;
  •  прибуток як вираження ефективності управління операційною, інвестиційною та фінансовою діяльністю суб’єкта господарювання;
  •  прибуток як джерело самофінансування підприємства (при цьому чистий прибуток розглядається як найдешевше джерело фінансування потреби підприємства у капіталі і посідає основне місце у так званій ієрархії фінансування).

Однак реалізація моделі управління прибутком як функціонально-організаційного блоку управління фінансами підприємства має принципові особливості, що визначаються насамперед специфікою прибутку як об’єкта фінансового менеджменту.

Метою управління прибутком підприємства – суб’єкта господарювання можна вважати забезпечення максимізації абсолютної величини чистого прибутку та стабільності його формування у часі. При цьому прибуток (і, відповідно, управління прибутком підприємства) розглядається як джерело створення достатку акціонерів (shareholder value) у формі грошових дивідендних виплат та максимізації ринкової вартості підприємства (його корпоративних прав).

Об’єкт управління прибутком підприємства включає:

  •  дохід від реалізації продукції, товарів, надання послуг, виконання робіт;
  •  покриття витрат, що включають матеріальні витрати, оплату праці виробничого та управлінського персоналу, покриття амортизаційних відрахувань;
  •  сплату податків та інших обов’язкових платежів;
  •  покриття процентних платежів за позиками (витрат, пов’язаних з фінансовою діяльністю);
  •  формування прибутку до сплати податків;
  •  сплату податків, що здійснюється за рахунок прибутку;
  •  формування чистого прибутку;
  •  виплату грошових дивідендів та тезаврацію прибутку;
  •  формування нерозподіленого прибутку.

Серед цих завдань необхідно виділити такі:

  •  підтримання конкурентоспроможності підприємства у короткостроковому та довгостроковому періодах;
  •  забезпечення зростання абсолютної величини прибутку;
  •  забезпечення стабільності формування чистого прибутку, зокрема, збільшенням відносної частки прибутку від основної діяльності;
  •  забезпечення прийнятного рівня рентабельності фінансово-господарської діяльності суб’єкта господарювання;
  •  забезпечення пріоритетного фінансування інвестиційних проектів із позитивним NPV за рахунок внутрішніх джерел, насамперед прибутку;
  •  забезпечення оптимальних пропорцій розподілу прибутку шляхом досягнення компромісу між потребами дивідендної політики та політики тезаврації прибутку.

5.2. Організація та інструментарій управління прибутком

Модель управління прибутком є індивідуальною для кожного підприємства. Індивідуальність такої моделі визначається потребою врахування особливостей його фінансово-господарської діяльності, специфіки ринкового середовища її реалізації. Водночас зазначена індивідуальність досягається шляхом використання загальних методів, принципів та прийомів – інструментарію управління прибутком.

Ефективність управління прибутком може забезпечуватися насамперед через оптимізацію процесу управління відповідно до специфіки конкретного підприємства та обґрунтування доцільності використання окремих інструментів цього управління. Тому розглянемо основні питання реалізації моделі управління прибутком суб’єкта господарювання:

  1.  стратегія управління прибутком підприємства;
  2.  особливості обґрунтування управлінських фінансових рішень;
  3.  критерії організації управління прибутком підприємства.

5.2.1. Стратегія управління прибутком

Ключовим елементом організації та реалізації моделі управління прибутком суб’єкта господарювання є визначення стратегії управління. Загалом стратегія як така являє собою узагальнюючу сукупність окремих, взаємозв’язаних дій, реалізація яких є необхідною для досягнення встановлених довгострокових цілей у межах підконтрольних управлінню ресурсів шляхом їх координації та розподілу. Виходячи з цього визначення стратегії управління прибутком підприємства можна охарактеризувати як формалізовану сукупність критеріїв прийняття управлінських фінансових рішень щодо управління прибутком підприємства, дотримання  яких забезпечує виконання  завдань та досягнення цілей, визначених корпоративною стратегією підприємства. Відповідно, стратегія дає змогу визначити особливості та ключові параметри формування і реалізації моделі управління прибутком на конкретному підприємстві виходячи зі специфіки його фінансово-господарської діяльності. Під моделлю управління прибутком суб’єкта господарювання необхідно розуміти сукупність фінансово-правових та організаційно-технічних методів і прийомів прогнозування, планування та контролю за формуванням доходів підприємства з метою забезпечення підтримання прийнятного рівня прибутковості суб’єкта господарювання у довгостроковій перспективі, а також досягнення інших цілей, визначених корпоративною стратегією.

Необхідно звернути увагу, що прибуток безпосередньо не є об’єктом управління. Управління прибутком передбачає насамперед реалізацію обґрунтованого впливу на факторні показники формування прибутку суб’єкта господарювання – доходів та витрат. Відповідно, модель правління прибутком суб’єкта господарювання має включати сукупність логічно цілісних та взаємозв’язаних функціонально-організаційних блоків, а саме:

  •  управління затратами;
  •  управління доходами;
  •  управління розподілом прибутку;

Кожен із цих блоків вирішує специфічні завдання, однак прийняття управлінських фінансових рішень за кожним із визначених напрямів має підпорядковуватися єдиній меті – стратегії управління прибутком, яка розроблена на даному підприємстві. Ця стратегія має враховувати об’єктивні фактори її реалізації:

  •  прибуток є результатом активної фінансово-господарської діяльності підприємства, що визначає необхідність управління його формуванням;
  •  ефективне управління прибутком вимагає узгодження управлінських рішень з іншими напрямами фінансового менеджменту;
  •  управління прибутком потребує належного інформаційного забезпечення прийняття, підтримання та супроводження управлінських фінансових рішень;
  •  забезпечення двостороннього зв’язку між суб’єктами прийняття управлінських рішень та суб’єктами їх виконання.

Зважаючи на особливості формування прибутку підприємства, можна визначити основні дискретні варіанти (концепції) обґрунтування стратегії управління ним:

  •  агресивна (наступальна) стратегія – забезпечення збільшення абсолютної величини прибутку підприємства шляхом максимізації рівня доходів підприємства в результаті збільшення виручки від реалізації товарів, робіт та послуг (наприклад, стимулюванням збуту, підвищенням ціни тощо) – забезпечення зростання доходів підприємства за порівняно стабільного рівня затрат;
  •  захисна стратегія – забезпечення контролю витрат з метою збільшення прибутку суб’єкта господарювання як різниці між абсолютною величиною доходів та витрат (слід зауважити, що така стратегія є ефективною у довгостроковій перспективі, оскільки у короткостроковому періоді підприємство, як правило, не може суттєво зменшити рівень витрат).

5.2.2. Особливості обґрунтування управлінських фінансових рішень

Модель управління прибутком практично здійснюється у вигляді процедури прийняття, підтримання та виконання управлінських фінансових рішень під час реалізації функцій планування та управління. Ця процедура зображена на рис. 5.5.

Прийняття

Процес плану-вання

1. Постановка цілей

2. Пошук альтернативних варіантів діяльності  

3. Збір даних, пов’язаних із альтернативними діями

    рішень,

планування   та

4. Обґрунтування вибору із сукупності альтернат-тивних варіантів

 управління

    

5. Реалізація прийнятих рішень

 

Процес

6. Порівняння фактичних та планових результатів

                       управління

7. Реагування на виявлені відхилення від плану

Рис. 5.5. Процес прийняття та супроводження управлінських фінансових рішень  

Слід звернути увагу на ряд особливостей управління прибутком підприємства порівняно з іншими об’єктами фінансового менеджменту, зокрема:

  •  об’єктом управління в моделі є не факторний, а результуючий показник – прибуток як результат взаємодії витрат суб’єкта господарювання та його доходів;
  •  модель управління прибутком цілісно інтегрує інші функціонально-організаційні блоки фінансового менеджменту (наприклад, фінансове планування, бюджетування, управління дебіторською заборгованістю, управління інвестиціями та ін.);
  •  прибуток підприємства є основним джерелом самофінансування суб’єкта господарювання (внутрішнє джерело формування власного капіталу);
  •  прибуток є джерелом забезпечення доходів власників підприємства;
  •  у процесі управління прибутком широко використовуються методи фінансового контролінгу (наприклад, CVP-аналіз, АВС-аналіз, XYZ-аналіз та ін.) тощо.

Поряд зі специфікою управління прибутком підприємства, прийняття фінансових рішень щодо управління формуванням його доходів та витрат визначають такі фактори:

  •  причина (вид та характер операції; належність їх до операційної, інвестиційної чи фінансової діяльності) та джерело (у розрізі центрів доходів) формування доходу підприємства, що визначає проходження господарської операції суб’єкта господарювання (або їх сукупності), у результаті якої і формуються доходи підприємства;
  •  причина (вид та характер операції; належність до операційної, інвестиційної чи фінансової діяльності), що визначає формування абсолютної величини та структури витрат підприємства в результаті виконання підприємством господарської операції (або їх сукупності);
  •  ідентифікація та структурування витрат підприємств за центрами їх формування та видами таких витрат, спрямованих на інформаційне та методологічне забезпечення управління прибутком через оптимізацію величини витрат;
  •  фактори трансформації доходу підприємства (насамперед, виручки від реалізації) в прибуток, прибутку – у ринку вартість підприємства та формування доходів власників його корпоративних прав;
  •  напрями розподілу прибутку, що визначається необхідністю фінансового забезпечення потреби підприємства у к капіталі та потреб його дивідендної політики;
  •  кількісні показники прибутковості (рентабельності), що відображають ефективність фінансового менеджменту та господарської діяльності підприємства.

5.2.3. Критерії організації управління прибутком підприємства

Розглядаючи планування як функцію управління прибутком підприємства, необхідно зазначити, що останнім часом спостерігається чітка тенденція зміщення акцентів з традиційної форми організації менеджменту на поопераційний (функціональний) менеджмент – АВМ (Activity-based Management, далі - АВМ). Головною особливістю АВМ є розгляд фінансово-господарської діяльності підприємства за відособленими напрямами операційної, інвестиційної та фінансової діяльності, що забезпечує при цьому повну ідентифікацію доходів і витрат за цими напрямами. При цьому АВМ дає змогу фінансовим менеджерам та відповідним службам підприємства вирішити такі питання:

  •  визначення можливостей підвищення ефективності діяльності підприємства;
  •  визначення та відособлення видів чи напрямів діяльності суб’єкта господарювання, що не створюють вартості;
  •  визначення черговості забезпечення фінансовими, матеріальними, трудовими та іншими видами ресурсів окремих напрямів діяльності підприємства за критерієм максимізації прибутку (вартості ринкової капіталізації підприємства чи доставку акціонерів).

Підприємству рекомендується, зважаючи на світовий досвід, поєднувати функціональні можливості АВМ та вартісного менеджменту - VBM (Value-based Management, далі - VBM). У цьому випадку функціональний розподіл напрямів господарської діяльності підприємства спрямований на визначення основних джерел створення вартості підприємства і, як наслідок, достатку акціонерів. При цьому досягається ув’язка прибутку підприємства та його ринкової вартості як основних показників ефективності підприємницької діяльності. Серед основних фінансових індикаторів, що можуть використовуватися і використовуються на середніх та великих підприємствах для обґрунтування фінансових рішень щодо управління прибутком, можна виділити такі:

  •  Економічна вартість додана – EVA (Economic Value Added)

EVA = (ROA - WACC) . TA = EAIT – WACC . CE,           (5.1)

де: ROA – рентабельність активів;

WACC – середньозважена вартість капіталу;

ТА – сукупні активи;

EAIT – прибуток підприємства після сплати процентів і податку на прибуток (операційний прибуток);

СЕ – сукупний капітал.

Пропонований показник дає змогу оцінити рівень ефективності фінансового менеджменту з позицій трансформації прибутку підприємства в його ринкову вартість. Єдина вимога до ефективного використання пропонованого показника – адекватна оцінка середньозваженої вартості капіталу (WACC) підприємства.

  •  Ринкова вартість додана – MVA (Market Value Added):

МVA = ТMVCE = MVe + MVdCE,                                (5.2)

де: ТMV – сукупна ринкова вартість;

MVe – ринкова капіталізація;

MVd – ринкова вартість зобов’язань;

СЕ – сукупний капітал.     

Наведений вище показник відображає порядок формування ринкової премії, яка відповідає ефективності організації фінансового менеджменту взагалі та управління прибутком зокрема.

  •  Грошова вартість додана – CVA2 (Cash Value Added):

CVA = (FCF + Interests) – WACC . CE,                         (5.3)

де: FCF – грошовий потік до фінансування – Free Cash Flow;

WACC – середньозважена вартість капіталу підприємства ;

Interests – процентні платежі підприємства за зобов’язаннями;

СЕ – сукупний капітал підприємства.

Як зазначалося раніше, управління прибутком нерозривно пов’язане з іншими напрямами фінансового менеджменту, і насамперед з управлінням грошовими потоками. Такий зв’язок визначає об’єктивну необхідність узгодження управлінських рішень щодо грошових потоків та формування і використання прибутку.

Загалом запропоновані вище показники доцільно використовувати для обґрунтування фінансових управлінських рішень з ряду напрямів, що дозволить, зокрема, забезпечити мінімізацію втрачених можливостей підприємства при формуванні прибутку та вибір найбільш оптимальних варіантів розвитку підприємства в умовах невизначеності та ринкової конкуренції, у тому числі на глобальних ринках.

5.3. Управління формуванням доходів

Управління формуванням прибутку включає два основні напрями – управління доходами та управління затратами, балансування яких у результаті і визначає формування абсолютної величини прибутку суб’єкта господарювання.

Формування доходів суб’єкта господарювання здійснюється за такими складовими, у розрізі яких і формуються окремі складові сукупного прибутку суб’єкта господарювання:

  •  доходи від основної діяльності, що включають насамперед дохід від реалізації продукції, товарів, робіт та послуг;
  •  доходи від іншої операційної діяльності, яка включає дохід від реалізації оборотних активів, реалізації курсових різниць, оренди, отримані штрафи, пені, неустойки, списання зобов’язано та ін.;
  •  доходи від фінансових операцій, які формуються за рахунок отримання доходів від вкладень в асоційовані та дочірні підприємства, спільної діяльності, доходи від портфельного інвестування (дивіденди, процентні платежі) та ін.
  •  доходи від іншої звичайної діяльності, що визначаються формуванням доходів від фінансових інвестицій (реалізований капітальний дохід), реалізації (ліквідації) необоротних активів, безоплатно одержаних активів тощо;
  •  доходи від надзвичайних подій

Зважаючи на особливості наведених вище джерел формування сукупного доходу підприємства, можна визначити такі завдання управління його доходами:

  •  збільшення абсолютної величини доходів підприємства в цілому та за окремими джерелами їх формування;
  •  збільшення у структурі доходів підприємства частки чистого доходу;
  •  забезпечення стабільності надходження доходів, а також обмеження впливу на формування доходів підприємства надзвичайних подій, прогнозування та оцінювання впливу яких є проблематичним;
  •  забезпечення зростання у структурі чистого доходу підприємства доходів, отриманих від основної діяльності;
  •  прискорення отримання доходів шляхом зменшення проміжку часу між їх формальним визнанням (момент визнання доходів з метою оподаткування – за першою подією) та реальним отриманням (момент надходження грошових коштів від контрагента).

Відповідно до визначених вище завдань управління доходами підприємства можна сформулювати основний зміст управлінської діяльності фінансових служб підприємства та їх менеджерів щодо управління формуванням його доходів:

  •  забезпечення своєчасності та повноти формування доходів підприємства;
  •  виявлення резервів збільшення доходів підприємства та загроз скорочення доходів з метою їх уникнення;
  •  забезпечення об’єктивності, достовірності та повноти локалізації планових та/або отриманих доходів підприємства за центрами їх формування з метою інформаційного забезпечення прийняття управлінських фінансових рішень;
  •  оцінювання результативності діяльності центрів доходів з позицій їх формування та отримання, визначення рівня відповідності результатів діяльності окремих центрів доходів плановим величинам;
  •  аналіз складу та структури доходів підприємства за такими критеріями:
  •  відповідно до центрів доходів;
  •  у розрізі структурних підрозділів підприємства;
  •  за видами продукції (робіт, послуг);
  •  у цілому по підприємству;
  •  прогнозування тенденцій формування доходів підприємства у плановому та перспективному періодах та їх планування.

Відповідно, управління цими доходами має враховувати потреби супроводження та підтримання управлінських фінансових рішень щодо таких питань – визначення обсягів реалізації (у натуральних одиницях виміру) та формування цінової політики підприємства.

Формування обсягів реалізації підприємства у натуральних вимірах є результатом взаємодії його як постачальника товару та ринкового попиту певної сукупності споживачів. На рівень останнього, зокрема, впливають такі фактори:

  •  якість продукції підприємства та аналогічної продукції підприємств-конкурентів;
  •  унікальність товару та наявність на ринку товарів-замінників;
  •  конкурентна позиція підприємства на ринку;
  •  маркетингова діяльність підприємства з просування окремих видів товарів, що виробляються підприємством;
  •  реклама продукції підприємства;
  •  гарантійне та постгарантійне обслуговування;
  •  наявність та рівень цін на супутні товари.

Цінова політика суб’єкта господарювання – невід’ємний елемент моделі управління його прибутком, що визначає особливості формування доходів такого підприємства. Загалом під ціновою політикою суб’єкта господарювання необхідно розуміти процедуру обґрунтування масштабу цін на його продукцію (товари, роботи, послуги) та критеріїв її застосування щодо конкретних категорій покупців. Відповідно, цінова політика може виконувати такі функції:

  •  масштаб цін використовується як індикатор для фінансового планування, зокрема планування грошових потоків підприємства для розрахунку планового бюджету грошових потоків та планування ліквідності;
  •  сприяння формуванню сталого контингенту клієнтів підприємства;
  •  формування конкурентної позиції підприємства на ринку його продукції (робіт, послуг);
  •  сприяння скороченню терміну інкасації дебіторської заборгованості.

При цьому масштаб ціна підприємства включає базову (основну) ціну, а також систему знижок (націнок), як застосовується залежно від специфічних умов укладання контрактів із конкретними покупцями.

Для потреб управління прибутком використовують сукупність показників, що характеризують та визначають абсолютну величину ціни продукції суб’єкта господарювання (див. формули 5.4 та 5.5), у тому числі:

  •  собівартість одиниці продукції;
  •  величина умовно-змінних витрат на одиницю продукції;
  •  величина умовно-постійних витрат на одиницю продукції;
  •  прибуток на одиницю продукції;
  •  відпускна ціна одиниці продукції.

Ціна виробника продукції підприємства є показником, на основі якого визначається грошовий потік, кошти від якого надходять у повне розпорядження суб’єкта господарювання. Величина цих коштів визначається множенням ціни виробника одиниці продукції на обсяг реалізації у натуральному виразі. За рахунок такого грошового потоку підприємство покриває витрати, пов’язані з виготовленням і реалізацією продукції, та формує прибуток:

Р' = С + І,          (5.4)

де: Р' – ціна виробника одиниці продукції підприємства;

С – собівартість одиниці продукції підприємства;

І – прибуток підприємства з одиниці продукції.

Відпускна ціна продукції суб’єкта господарювання відповідає величині грошових коштів, що її має сплатити покупець за визначену кількість товару під час їх купівлі. При цьому відпускна ціна включає як ціну виробника, так і сукупність платежів, щодо яких суб’єкт господарювання виступає у ролі номінального платника, - непрямі податки (акциз та податок на додану вартість):

Р = Р' + акциз + ПДВ,        (5.5)

де: Р – відпускна ціна одиниці продукції підприємства.

Зауважимо, що під час визначення масштабу цін має враховуватись необхідність стимулювання збуту, у тому числі й обґрунтування фінансових механізмів такого стимулювання. Фінансовий механізм стимулювання збуту продукції суб’єкта господарювання передбачає процедуру обґрунтування фінансово сприятливих для покупця умов придбання продукції, насамперед, завдяки оптимізації строків відвантаження продукції та умов її оплати. При цьому можна виділити такі основні напрями впливу підприємства на фінансову привабливість його продукції для покупця:

  •  рівень базової ціни одиниці продукції;
  •  форма грошових розрахунків;
  •  термін передплати (післяплати) реалізованої продукції;
  •  рівень знижки від базової ціни залежно від обсягів закупівлі продукції;
  •  рівень знижки від базової ціни залежно від категорії покупця;
  •  надання відстрочення оплати відвантаженої продукції із відповідною націнкою на базову ціну одиниці такої продукції;
  •  рівень знижки від базової ціни при оплаті відвантаженої продукції раніше встановленого терміну оплати;
  •  формування мережі реселерів та дилерів із відповідним рівнем відпускної ціни для таких покупців;
  •  диференціація націнок та знижок від базового рівня цін відповідно до регулярності ділових контактів із таким підприємством-партнером.

При обґрунтуванні та реалізації цінової політики підприємство має враховувати такі фактори організації взаємовідносин із підприємствами-контрагентами:

  •  особливості здійснення грошових розрахунків, зокрема строки їх здійснення, ймовірність надходження платежу та рівень ризику несплати;
  •  управління дебіторською заборгованістю, зокрема контроль за своєчасністю інкасації дебіторської заборгованості, визначення сумнівної заборгованості та здійснення заходів щодо її стягнення, а також рефінансування дебіторської заборгованості;
  •  аналіз та оцінка привабливості клієнта (далі – EVCO1), групування клієнтів за певними категоріями (наприклад, прибутковості) та формування групи VIP-клієнтів.

Для обґрунтування грошових розрахунків із покупцями фінансовий менеджер має враховувати тривалість фінансового циклу та формування касових розривів.  

Іншим напрямом реалізації функцій управління доходами суб’єкта господарювання від основної діяльності може розглядатися оцінювання привабливості клієнта.

Загалом, використання оцінки привабливості клієнта для підприємства доцільне для підтримання управлінських фінансових рішень за такими напрямами:

  •  обґрунтування взаємовідносин з окремими клієнтами (їх групами);
  •  обґрунтування цінової політики підприємства;
  •  визначення доцільності та оцінювання результативності масштабу цін стосовно конкретного клієнта (їх групи), оцінювання обґрунтованості використання спеціальних (партнерських) цін;
  •  оцінювання величини прибутку підприємства, який буде отримано завдяки налагодженню взаємовідносин із окремим клієнтом (групою клієнтів);
  •  визначення залежності підприємства від клієнта, їх групи чи категорії;
  •  оцінювання ризиків, що виникають у сфері взаємовідносин із клієнтами.

Так, на основі вивчення світового досвіду та узагальнення практики окремих вітчизняних підприємств можна рекомендувати для кількісної оцінки привабливості клієнта для підприємства такі методи:

  •  аналіз вартості життєвого циклу клієнта;
  •  аналіз прибутковості клієнта.

Серед функціонально-організаційних особливостей реалізації EVCO необхідно звернути увагу вітчизняних менеджерів на припущення, яке стверджує (за визначенням Андона), що, із зростанням періоду підтримання постійних господарських зв’язків між підприємством та його клієнтом (створення лояльного клієнта), привабливість останнього зростає з таких причин:

  •  лояльні клієнти купують більший асортимент продукції, робіт та послуг підприємства;
  •  підвищення ефективності та зменшення затратності господарських зв’язків між підприємством та клієнтом;
  •  за рахунок зворотного зв’язку клієнт-підприємство останнє має можливість оперативніше реагувати на потреби ринку;
  •  лояльні клієнти з часом стають чутливішими до цінових факторів стимулювання попиту;
  •  розподіл у більшому проміжку часу витрат на знаходження та утримання прибуткового клієнта.

Серед інших напрямів управління доходами підприємства необхідно виділити управління дебіторською заборгованістю, що формується внаслідок розбіжності у часі між відвантаженням продукції та її оплатою. Виникнення заборгованості з боку покупців пов’язано із наданням останнім відстрочення оплати рахунків з метою стимулювання збуту продукції підприємства. Однак надання цієї пільги має здійснюватися з урахуванням таких факторів:

  •  оцінювання основних параметрів динаміки (тренду) розвитку ситуації з оплатою контрагентами рахунків за відвантажену продукцію;
  •  аналіз структури дебіторської заборгованості у розрізі своєчасності її погашення, оцінка окремих дебіторів з позиції ризику та визначення величини фінансових ресурсів, необхідних для формування резервів, зокрема резерву сумнівної дебіторської заборгованості;
  •  розрахунок середнього періоду інкасації дебіторської заборгованості та його зіставлення із можливостями підприємства покрити касовий розрив за рахунок кредиторської заборгованості, залучення короткострокових кредитів чи за рахунок інших джерел;
  •  визначення та оцінювання рівня впливу дебіторської заборгованості та формування абсолютної величини прибутку підприємства та обґрунтування доцільності надання покупцеві відстрочення в оплаті продукції – оцінка видатків підприємства на залучення фінансових ресурсів на покриття касового розриву (наприклад, процентні платежі за кредитом) та/або витрат на проведення рефінансування заборгованості;
  •  обґрунтування оптимального терміну надання відстрочення оплати рахунків покупцями та визначення відносного рівня необхідної націнки на базову ціну одиниці продукції, яка має враховувати рівень втрат, яких зазнає підприємство у зв’язку з іммобілізацією оборотних коштів, та привабливість даного клієнта (за інших рівних умов, рівень надбавки доказової ціни має бути не меншим, ніж проценти за банківським кредитом за період надання відстрочення);
  •  вивчення можливості та доцільності мобілізації фінансових ресурсів через рефінансування дебіторської заборгованості, зокрема шляхом обліку векселів (якщо заборгованість оформлена видачею векселя), факторинг чи форфейтинг боргових вимог підприємства до третіх осіб, оцінювання обґрунтованості збитків у результаті рефінансування дебіторської заборгованості.

Серед інших джерел формування доходів підприємства необхідно виділити такі, як реалізація активів (оборотних та необоротних), доходи від інвестиційної діяльності. Формування доходів від таких господарських операцій (проведення інвестицій - дезінвестицій) може здійснюватися з метою:

  •  оптимізації величини та структури робочого капіталу підприємства (наприклад, реалізації надлишкових запасів);
  •  управління операційними ризиками, насамперед, ціновим ризиком;
  •  реалізації надлишкових оборотних та необоротних активів;
  •  підкріплення господарських зв’язків відносинами власності (перехресне інвестування у корпоративні права, вкладання в асоційовані господарські товариства), отримання в результаті цього додаткових переваг у формі спеціальних (внутрішніх) цін, отримання дивідендів;
  •  участь підприємства у бізнес-групах, господарських альянсах з метою доступу до нових ринків збуту, зниження витрат на реалізацію продукції, доступ до нових джерел сировини.

На абсолютну величину доходу підприємства впливають і дискретні джерела його формування, тобто джерела, які мають нерегулярний, епізодичний характер.

Так, величина доходів підприємства у поточному періоді збільшується за рахунок надходження штрафних санкцій, застосованих до суб’єктів господарювання – контрагентів за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов’язань.

Серед інших джерел доходу підприємства, що мають дискретний характер, можна виділити реалізовані курсові різниці, списання зобов’язано та безоплатно одержані активи.

5.4. Управління витратами підприємства

Управління витратами полягає у контролі за процесом формування та розподілу витрат підприємства в результаті здійснення фінансово-господарської діяльності. Відповідно, управління витратами підприємства спрямоване на обґрунтування рівня витрат підприємства та їх фінансового забезпечення. Результативність управління витратами та забезпечення ефективності такого управління передбачає реалізацію таких взаємозв’язаних фінансово-управлінських ітерацій:

  •  групування витрат підприємства за групами відповідно до визначеної сукупності критеріїв;
  •  контроль за формуванням витрат та оптимізації їх абсолютної величини;
  •  виявлення відхилень від планових показників та ідентифікація причин таких відхилень, їх нейтралізація або врахування (шляхом коригування планових показників);
  •  виявлення та оцінювання резервів зменшення витрат суб’єкта господарювання, визначення та обґрунтування механізмів їх мобілізації.

В основному формування витрат підприємства припадає на сукупність господарських операцій, що реалізуються в межах його основної (операційної) діяльності.

Серед інших напрямів формування витрат підприємства необхідно виділити такі:

  •  витрати, пов’язані з інвестиційною діяльністю, що визначаються як сума усіх витрат підприємства на реалізацію інвестицій в необоротні активи, що припадають на поточний період (зокрема, основні фонди, нематеріальні активи, прямі та портфельні фінансові вкладення);№
  •  витрати, пов’язані з фінансовою діяльністю, що включають сукупність витрат підприємства на обслуговування залученого капіталу, у тому числі витрати на обслуговування яка позичкового, так і власного капіталу (наприклад, процентні платежі, грошові дивідендні виплати, витрати на оформлення-переоформлення фінансових угод, їх супроводження).

Формування витрат у межах основної діяльності визначається сукупністю господарських операцій підприємства, спрямованих на забезпечення виробничого процесу зі створення продукту (послуг, робіт), просування продукту на ринок, його реалізації та наступного обслуговування у споживача такого продукту (гарантійний та постгарантійний сервіс).

Відповідно, перед моделлю управління затратами суб’єкта господарювання можуть ставитися такі завдання:

  •  зменшення абсолютної величини витрат підприємства в цілому та за окремими видами (напрямами) його діяльності;
  •  зменшення у структурі витрат підприємства частки умовно-постійних витрат, що, у свою чергу, дає змогу знизити поріг рентабельності та сформувати більш гнучку цінову політику щодо продукції підприємства (зниження рівня умовно-постійних витрат дасть можливість зменшити маржинальний прибуток без зменшення абсолютної величини  операційного прибутку підприємства);
  •  забезпечення стабільності розподілу витрат у просторі та часі, що дасть змогу забезпечити фінансову стійкість підприємства та попередити його неплатоспроможність;
  •  зменшення у структурі сукупних витрат підприємства непрямих витрат;
  •  відстрочення моменту покриття витрат шляхом збільшення проміжку часу між їх формальним визнанням (і, зокрема, зменшенням оподатковуваного прибутку) та реальним покриттям (втратою підприємством контролю над грошовими коштами).

Визначені вище завдання управління витратами підприємства дають можливість сформулювати основний зміст управлінської діяльності фінансових служб підприємства та їх менеджерів щодо управління формуванням витрат, пов’язаних із операційною, інвестиційною та фінансовою діяльністю:

  •  забезпечення своєчасності та повноти виявлення ви трат підприємства, надання відповідної оперативної інформації через служби фінансового контролінгу;
  •  оцінка обґрунтованості та доцільності покриття окремих витрат у розрізі центрів їх формування, структурних підрозділів, видів діяльності (продукції) та підприємства в цілому;
  •  пошук та обґрунтування резервів зменшення витрат у наступних періодах, урахування виявлених резервів під час реалізації поточного фінансового плану та складання фінансових планів на наступний плановий період, зокрема:

а) зменшення собівартості продукції за збереження рівня її якості (наприклад, заміщення сировини чи окремих її елементів дешевшими аналогами, упровадження на базі одного продукту кілька його модифікацій, орієнтованих на різні цінові категорії споживачів);

б) зменшення накладних витрат на виготовлення та реалізацію продукції за збереження рівня обслуговування клієнтів та супроводження товарів (сервісного обслуговування);

в) зменшення витрат на обслуговування капіталу (вартості капіталу) за збереження цільового рівня фінансового лівериджу та прийнятного рівня ліквідності активів підприємства та його платоспроможності;

  •  забезпечення об’єктивності, достовірності та повноти локалізації поточних (або планових) витрат по центрах їх формування з метою інформаційного забезпечення прийняття управлінських фінансових рішень;
  •  прогнозування на основі отриманої інформації тенденцій зміни величини витрат підприємства у плановому та перспективному періодах, оцінювання точки беззбитковості та планування (перспективне калькулювання) собівартості продукції;
  •  забезпечення методологічного та інформаційного підтримання фінансового контролю за формуванням витрат підприємства, виконання планових величин та аналізу відхилень.

Кваліфіковане управління витратами підприємства передбачає наявність у фінансового менеджера повної та достовірної інформації щодо об’єкта управління, у тому числі його абсолютної величини, складу та структури. Так, практика, розподілу витрат за класифікаційними групами (як об’єктам управління), а також спосіб зіставлення величини витрат із доходами підприємства дає змогу виділити такі варіанти організації калькуляції сукупних витрат підприємства:

  •  традиційне (пряме) калькулювання;
  •  цільове калькулювання;
  •  калькулювання відповідно до життєвого циклу товару (продукту);
  •  калькулювання за етапами просування товару на ринок;
  •  поопераційне (функціональне) калькулювання.

Розглянемо згадані методи детальніше.

Традиційне (пряме) калькулювання. Традиційне калькулювання в рамках управління прибутком підприємства спрямоване на загальне зіставлення витрат та доходів суб’єкта господарювання у межах одного й того самого горизонту планування. Метою традиційного калькулювання є встановлення факту покриття (непокриття) сукупних витрат підприємства та вихід на позитивний фінансовий результат – операційний прибуток.

Традиційне калькулювання використовується для оцінювання економічної доцільності виробництва того чи іншого продукту, рівня необхідної ціни та/або обсягів реалізації такого продукту з метою досягнення прибутковості або, принаймні, забезпечення беззбитковості діяльності підприємства щодо виробництва даного продукту. Для цього використовуються такі формули:

         FC

Q = ---------- ;       (5.15)

     p - AVC      

                   FC

p = AVC + -----,      (5.16)

     Q

де: Q – обсяг реалізації в точці беззбитковості, в натуральному виразі;

FC – абсолютна величина постійних витрат;

AVC – середні мінні витрати на виготовлення одиниці продукції;

р – ціна виробника одиниці продукції.

Використання традиційного калькулювання для обґрунтування управлінських фінансових рішень щодо управління прибутком та витратами підприємства має певні недоліки, зокрема:

  •  викривлення структури витрат за окремими напрямами діяльності підприємства (відсутність чітких та однозначних критеріїв розподілу витрат підприємства, які мають подвійний характер), що призводить до завищення рентабельності окремих продуктів та заниження інших;
  •  оперування усередненими та приблизними величинами (оскільки калькулювання показників собівартості здійснюється на рівні підприємства з наступним розподілом по окремих продуктах);
  •  відсутність чіткого критерію ідентифікації витрат за окремими видами продукції підприємства (якщо підприємство не є монопродуктовим), що стосуються більше ніж одного продукту.

Цільове калькулювання. Цільове калькулювання спрямоване на приведення собівартості продукту до рівня, що забезпечує цільовий (плановий) рівень прибутку підприємства від виробництва такого продукту за очікуваного рівня доходів від його реалізації. Вихідною точкою проведення цільового калькулювання є оцінювання величини очікуваних доходів від реалізації продукту (надання послуг, виконання робіт) у плановому періоді. Отриманий результат порівняння величини очікуваних доходів та цільового прибутку, що закладається в ціну, визначає максимальний рівень собівартості даного
продукту – цільову собівартість. При цьому перед управлінням витратами ставиться завдання забезпечити такий абсолютний рівень витрат, який буде не більшим за цільову собівартість як максимально допустимий рівень витрат за встановлених обмежень – рівня доходів від реалізації продукту та цільового рівня прибутку.

Цільове калькулювання використовується з метою обґрунтування управлінських фінансових рішень, спрямованих на підтримання цільового рівня операційного прибутку підприємства, і, на противагу традиційному, дає змогу вирішити зокрема, такі завдання:

  •  оцінити максимально допустимий рівень витрат підприємства на виготовлення конкретного продукту у плановому періоді;
  •  визначити необхідність приведення абсолютної величини собівартості відповідно до зміни ринкової ситуації – зміни середніх ринкових цін та попиту на даний продукт;
  •  обґрунтувати доцільність зменшення собівартості продукції шляхом (1) ре дизайну продукту, (2) відмови від окремих статей витрат підприємства чи (3) їх заміщення дешевшими аналогами;
  •  розрахувати величину необхідного зменшення витрат на виготовлення та просування продукту на ринок;
  •  обґрунтувати доцільність подальшого випуску даного продукту (оцінити можливість забезпечення прийнятного рівня прибутку) чи зняття його з виробництва у випадку не можливості скорочення витрат до цільового рівня.

Калькулювання за етапами життєвого циклу продукту. Цей варіант калькулювання витрат передбачає ідентифікацію витрат (понесених або очікуваних) із окремими етапами життя продукту – починаючи від упровадження продукту і завершуючи зняттям продукту з виробництва. Даний метод дає змогу оцінити рівень та доцільність витрат на кожному із етапів просування продукту на ринок.

Таким чином, використання методу калькулювання за етапами життєвого циклу продукту можна рекомендувати для вирішення таких завдань:

  •  оцінювання загальної прибутковості продукту за період від початку його розроблення до зняття з виробництва;
  •  визначення фінансових індикаторів планування грошових потоків, що генеруються у зв’язку із просуванням та позиціонуванням продукту на ринку;
  •  обґрунтування абсолютних та відносних величин формування витрат підприємства на конкретний товар за етапами його життєвого циклу.

Калькулювання за етапами просування товару на ринок. Метою даного методу є обґрунтований розподіл витрат, що ідентифікуються з конкретним продуктом підприємства.

Загалом перед методом CGC можуть ставитися такі завдання:  

  •  визначення економічної доцільності розроблення нового продукту;
  •  планування руху інвестиційних, фінансових та операційних грошових потоків під час розроблення, виробництва та реалізації продукту;
  •  визначення очікуваної прибутковості нового продукту, порівняння альтернативних дизайнів окремого продукту або порівняння альтернативних продуктів;
  •  обґрунтування доцільності виходу з продуктом на ринок та його позиціонування;
  •  визначення доцільності та своєчасності зняття продукту з виробництва.

Основою функціонального калькулювання є поняття ”центру витрат”, під яким слід розглядати функціонально та організаційно відокремлений процес або явище (технологічна операція, угода), які пов’язані із формуванням однорідної сукупності витрат підприємства.

  •  Аналіз техніко-організаційних та фінансових особливостей процесу виробництва продукції (надання послуг чи виконання робіт).
  •  Обґрунтування та визначення центрів витрат суб’єкта господарювання. При цьому рекомендується (на основі досвід зарубіжних підприємств) використовувати чотириступінчасту модель аналізу центрів витрат – виготовлення одиниці продукції, партії продукції, окремого виду продукції взагалі, діяльність підприємства за певним напрямком.
  •  Відстежування розподілу сукупності затрат відповідно до визначених вище центрів витрат.
  •  Оцінювання кількісних та структурних параметрів центрів затрат та обґрунтування відповідних управлінських рішень.

Однак функціональне калькулювання має також певні недоліки, зокрема:

  •  суб’єктивність обґрунтування та вибору базових параметрів аналізу;
  •  трудомісткість та затратність інформаційного забезпечення організації та проведення такого аналізу.

5.5. Управління використанням прибутку

Управління прибутком підприємства, як уже відзначалося, спрямоване на забезпечення його максимізації та стабільності формування у часі. Однак модель управління прибутком не може вважатися логічно завершеною без складової, спрямованої на підтримання управлінських фінансових рішень щодо використання створеного у процесі операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства прибутку.

Відповідно, можна виділити такі питання, розв’язання яких має забезпечити оптимальний розподіл прибутку підприємства:

  •  забезпечення погашення податкових зобов’язань суб’єкта господарювання (сплата податку на прибуток підприємств);
  •  обслуговування залученого у попередніх періодах власного капіталу суб’єкта господарювання;
  •  формування фондів-коштів та резервів для використання  наступних періодах.

Розглянемо ці питання детальніше.

У рамках управління прибутком підприємства податкове планування передбачає контроль за формуванням та виконанням податкових зобов’язань з податку на прибуток, що може здійснюватися за такими ключовими напрямами:

  •  визначення доходів підприємства та їх віднесення до складу валових доходів;
  •  визначення витрат підприємства та їх віднесення до складу валових витрат;
  •  формування амортизаційних відрахувань відповідно до податкового законодавства;
  •  моніторинг податкових пільг з податку на прибуток;
  •  своєчасність подання податкових декларацій та сплата податку на прибуток.

Так, для потреб податкового планування зобов’язань з податку на прибуток підприємства доцільно використовувати, зокрема, такі методи:

  •  зниження бази оподаткування з метою скорочення абсолютної величини податкових зобов’язань з податку на прибуток;
  •  зменшення грошових потоків, що входять до складу валових доходів підприємств і, відповідно, збільшують об’єкт оподаткування;
  •  збільшення грошових потоків, що включаються до складу валових витрат підприємства і, відповідно, зменшують об’єкт оподаткування;
  •  використання податкових пільг;
  •  оптимізація перерозподілу податкових зобов’язань з податку на прибуток у часі.
  •  максимальне скорочення у часі розриву між визнанням виручки податкових зобов’язань та реальним надходженням на підприємство грошових коштів;
  •  максимальне наближення дати визнання господарських операцій, що призводять до зменшення об’єкта оподаткування і, відповідно, абсолютної величини податкових зобов’язань суб’єкта господарювання;
  •  використання у діяльності підприємства чи його окремих підрозділів (або, навіть, дочірніх підприємств та підконтрольних компаній) законодавчо затверджених альтернативних режимів оподаткування;
  •  переміщення окремих виробництв, структурних підрозділів або ж дочірніх компаній довільних економічних зон з метою використання можливих переваг для оптимізації абсолютної величини та структури податкових зобов’язань суб’єкта господарювання;
  •  використання легальних механізмів офшорних зон з метою законного уникнення оподаткування тих чи інших доходів суб’єкта господарювання та ін.

5.5.1. Розподіл прибутку серед власників підприємства

та дивідендна політика

Дивідендна політика підприємства як ключова детермінанта використання прибутку підприємства являє собою керовану діяльність підприємства, спрямовану на забезпечення формування доходу власників його корпоративних прав. Виплата грошових дивідендів є однією із операції емітента з цінними паперами власної емісії – операцією з виплати доходу за власними цінними паперами. Таким чином, дивідендна політика підприємства формується як сукупність цілей та завдань у сфері участі власників у прибутках підприємства, що передбачає обґрунтування управлінських фінансових рішень щодо таких питань:

  •  розмір дивідендів на одну акцію;
  •  відношення обсягу розподілу прибутку поточного року до його тезаврації;
  •  розмір грошових виплат;
  •  регулярність чи дискретність виплати дивідендів;
  •  частота виплати дивідендів;
  •  форма оприлюднення обраної дивідендної політики.

Реалізація права власників акцій (корпоративних прав, паїв) суб’єкта господарювання на дивіденди відбувається шляхом формування частини прибутку такого суб’єкта господарювання для наступної виплати у вигляді дивідендів. Незважаючи на той факт, що рішення щодо виплати грошових дивідендів відноситься до компетенції загальних зборів акціонерів (власників), дивідендна політика підприємства не повинна випадати з поля зору моделі управління використанням прибутку.

Незважаючи на значну увагу фінансової науки до проблеми управління дивідендною політикою підприємства, і досі не вироблено цілісної теоретичної моделі обґрунтування дивідендної політики суб’єкта господарювання. Так, серед найбільш поширених теорій дивідендної політики доцільно виділити такі:

  •  напрям преференцій інвестора (власника):

- модель Міллера – Моділіані;

- модель синиці в руках;

- модель податкових переваг;

  •  напрям корпоративного біхевіоризму:

- сигнальна модель;

- модель М. Дженсена;

- модель Ла порта.

Викуп корпоративних прав здійснюється, як правило, за ринковим курсом або із премією від ринкового курсу корпоративних прав. При цьому викуп корпоративних прав власної емісії може здійснюватися у таких формах:

  •  викуп на відкритому ринку;
  •  викуп через загальну тендерну пропозицію за фіксованим курсом;
  •  викуп через загальну тендерну пропозицію за голландським аукціоном;
  •  цільовий викуп корпоративних прав у визначеної аудиторії власників корпоративних прав.

Серед можливих аргументів на користь викупу корпоративних прав власної емісії, які наводяться у науково-практичній літературі, можна виділити такі:

  •  позитивний інформаційний контекст;
  •  позитивний ринковий ефект (зростання ринкового курсу корпоративних прав) у короткостроковому періоді;
  •  урегулювання конфлікту принципал-агент та зменшення витрат моніторингу.

5.5.2. Капіталізація прибутку як форма його використання

Формування нерозподіленого прибутку підприємства являє собою фінансовий механізм формування капітального резерву, що не має цільового призначення. Типовими напрямами фінансування витрат фінансово-господарської діяльності підприємства за рахунок прибутку можуть вважатися:

  •  фінансування інвестиційних проектів (придбання основних засобів, нематеріальних активів, вкладення в цінні папери, придбання контролю над іншими підприємствами);
  •  покриття потреби в операційному капіталі;
  •  покриття непокритого збитку минулих періодів;
  •  збільшення статутного капіталу;
  •  додаткові внески до резервного капіталу;
  •  викуп акцій (інших корпоративних прав) власної емісії;
  •  виплата заохочення менеджерам;
  •  резервування під грошові дивідендні виплати наступних періодів;
  •  гарантування виплати  дивідендів за привілейованими акаціями.

Таким чином, капіталізація прибутку підприємством спрямована переважно на вирішення таких завдань:

  •  покриття потреби підприємства у капіталі за рахунок внутрішніх джерел, при цьому тезаврація прибутку здійснюється з метою розширення обсягів фінансово-господарської діяльності підприємства за двома основними
    напрямами – поповнення оборотного капіталу та фінансування необоротних активів;
  •  сприяння зростанню ринкової вартості корпоративних прав підприємства, а також вартості підприємства як цілісного майнового комплексу шляхом фінансування за рахунок прибутку підприємства інвестиційних проектів із позитивним NPV;    
  •  забезпечення прийнятного рівня платоспроможності підприємства шляхом зменшення фінансового лівериджу;
  •  зниження ризиковості фінансово-господарської діяльності суб’єкта господарювання за рахунок забезпечення частини або усього ризику шляхом формування резервів (формування резервного капіталу для покриття потенційних збитків підприємства, а також формування спеціалізованих резервів).


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

28570. Общая схема электронной подписи на основе дискретной экспоненты 14.29 KB
  Пусть DATA – пеpедаваемое Александpом Боpису сообщение. Александp подписывает DATA для Боpиса пpи пеpедаче: Eebnb{Edana{DATA}}. Боpис может читать это подписанное сообщение сначала пpи помощи закpытого ключа Eebnb Боpиса с целью получения Edana{DATA}= Edbnb{ Eebnb{ Edana {DATA}}} и затем откpытого ключа EeAnA Александpа для получения DATA= Eeana{ Edana {DATA}}. Таким обpазом у Боpиса появляется сообщение DATA посланное ему Александpом.
28571. Однонаправленные хеш-функции Понятие хеш-функции 13.67 KB
  Изменения в тексте сообщения приводят к изменению значения хешфункции. На бесключевые хешфункции накладываются определенные условия. однонаправленность устойчивость к коллизиям устойчивость к нахождению второго прообраза Применение ключевых хэшфункций Ключевые хешфункции применяются в случаях когда стороны имеют общий секретный ключ доверяют друг другу.
28572. Примеры хеш-функций 14.18 KB
  Расширение исходного сообщения Собственно хеширование . Расширение исходного битового сообщения M длины L происходит следующим образом. Алгоритм хеширования работает циклами за один цикл обрабатывается блок исходного сообщения длины 512 бит. Цикл состоит из четырех раундов каждый из которых вычисляет новые значения переменных A B C D на основании их предыдущего значения и значения 64битного отрезка хешируемого 512битного блока исходного сообщения.
28573. Примеры хеш-функций Классификация хеш-функций 13.05 KB
  На бесключевые хешфункции накладываются определенные условия. Предполагается что на вход подано сообщение состоящее из байт хеш которого нам предстоит вычислить. Эту операцию называют проверка хеша hashcheck.
28574. Примеры хеш-функций: применение хеш-функций в системах ЭЦП; хеш-функции с ключом 12.72 KB
  Чтобы избежать этого вместе с цифровой подписью используется хешфункция то есть вычисление подписи осуществляется не относительно самого документа а относительно его хеша. В этом случае в результате верификации можно получить только хеш исходного текста следовательно если используемая хешфункция криптографически стойкая то получить исходный текст будет вычислительно сложно а значит атака такого типа становится невозможной. Также существуют другие преимущества использования хешфункций вместе с ЭЦП: Вычислительная сложность.
28575. Примеры хеш-функций sha 12.54 KB
  Для входного сообщения длина которого меньше 264 бит алгоритм SHA1 выдаёт 160битовый результат. Предназначен SHA1 для использования вместе с алгоритмом цифровой подписи DSA. Цифровая подпись формируется на основе дайджеста SHA1 от сообщения что повышает эффективность процесса подписания.
28578. Сертификаты открытых ключей. Аннулирование сертификатов 20.88 KB
  Сертификаты открытых ключей. Механизмы контроля использования ключей. Подтверждение подлинности ключей Сертификат открытого ключа сертификат ЭЦП сертификат ключа подписи сертификат ключа проверки электронной подписи согласно ст. Предположим что Алиса желая получать зашифрованные сообщения генерирует пару ключей один из которых открытый она публикует какимлибо образом.