7395

Підприємство в ринковій економіці

Курсовая

Экономическая теория и математическое моделирование

Тема № 9: Підприємство в ринковій економіці План: Вступ 1.Суть, функції, та приципи підприємництва. 2.Умови підприємницької діяльності. 3. Теорії підприємництва: неокеинсіанство та неокласичний синтез 4. Форми та види підприємницької діяльно...

Украинкский

2013-01-23

208 KB

15 чел.

Тема № 9 :« Підприємство в ринковій економіці»

План:

Вступ

1.Суть, функції,та приципи  підприємництва.

2.Умови підприємницької діяльності.

3. Теорії підприємництва: неокеинсіанство та неокласичний синтез

4. Форми та види підприємницької діяльності

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Поступовий перехід України до ринкових економічних відносин істотно змінює умови суспільного життя. Все більше людей пов'язують своє майбутнє із самостійною підприємницькою діяльністю. Тому постає потреба в осмисленні процесів становлення підприємницьких структур та їх впливу на стан економіки, у необхідності дослідження різних форм прояву підприємницької ініціативи.Підприємництво відповідно до нашого законодавства — це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик, діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Тому підприємницькою діяльністю може називатися будь-яка діяльність, не заборонена чинним законодавством, спрямована на одержання прибутку, а предмет такої діяльності — власною справою підприємця, або бізнесом.

Будь-яка нація пишається плодами діяльності своїх підприємців. Але будь-яка нація і кожний її окремий представник пишаються і своєю причетністю до втілення якої-небудь конкретної підприємницької ідеї. Підприємництво як одна з конкретних форм прояву суспільних відносин сприяє не тільки підвищенню матеріального і духовного потенціалу суспільства, не тільки створює сприятливий ґрунт для практичної реалізації здібностей і талантів кожного індивіда, але і веде до єднання нації, збереження її національного духу і національної гордості.

У своїй роботі я хочу розповісти про підприємництво, або підприємницьку здібність, хист, діяльність. Я не випадково обрала цю тему. Справа в тому, що у зв’язку з несприятливими політичними подіями і, як наслідок, незавершеним і недосконалим законодавством, підприємництво переживає протягом багатьох років незалежності нашої держави суттєву кризу. Звичайно, частково відбувається пожвавлення, але цей процес незначний. Проблема становлення та розвитку підприємництва в економіці будь-якої країни, а тим більше України, що перебуває в умовах трансформації всієї економічної системи, належить до категорії особливо актуальних, оскільки вона прямо пов'язана з рівнем соціальної комфортності населення. При цьому необхідно усвідомити, що переведення вітчизняної економіки на ринкові засади саме собою не здатне поліпшити умови життєдіяльності людей. Для цього необхідна зважена політика виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що повинна базуватися на пріоритетності людського розвитку.
Метою написання роботи є ознайомлення з підприємництвом, аналіз деструктивних явищ в економіці, які призводять до негативних наслідків в суспільстві, зокрема зниженні інвестицій активності підприємців, зниженні темпів приросту національного доходу тощо.
Я поставила перед собою такі завдання, як дослідження сутності підприємництва, його функцій, принципів, видів, організаційно-правових форм, проблем функціонування; показ перспектив розвитку – шляхів подолання кризи в економіці на основі досвіду інших країн, зокрема необхідність створення законодавчої бази та дієвих організацій.
Тема глибоко вивчена у літературних джерелах. Написано не тільки безліч підручників, в які включена ця тема або вона є провідною, а й існує велика кількість статей із періодичних видань. Серед підручників досить цікавими і зрозумілими для сприйняття є “Основи ринкової економіки і підприємництва” Боброва, “Основи підприємництва” Виноградської. А серед статей найцікавішими для мене здалися науково-дослідницькі роботи І.Вдовиченка, О.Голубенко, Р.Дякова, І.Комарницького, В.Свірона, В.Сизоненка, В. Гончарова, Ю. Дологорукова та інших. Автори використовували у своїх працях такі загальнонаукові методи економічної теорії, як спостереження, аналіз, синтез..

1.Суть, та приципи  підприємництва

Демократизація економічної системи створює можливості для розвитку плюралізму форм господарювання, що, в свою чергу, урізноманітнює підприємницьку діяльність.
Підприємництво як система економічних відносин у вітчизняній економічній літературі до недавнього часу не розглядалося. І це не випадково. Адже командно-адміністративна система несумісна зі свободою господарювання. В економічній науці панувало вульгарне уявлення про підприємництво. Воно характеризувалося як система відносин, властивих капіталістичній економіці, як явище експлуататорське за своєю суттю. На практиці підприємництво заборонялося. Ставлення до ділових людей було дуже настороженим, а нерідко й ворожим. Що ж стосується дрібного підприємництва, то воно теж заборонялося законом і вважалося кримінально карним діянням.
Водночас зарубіжний досвід, сучасні тенденції економічного прогресу переконливо доводять, що сьогодні без винахідливих, ділових людей, без розвитку різних форм підприємницької діяльності подальший рух уперед неможливий. У сучасних умовах, коли здійснюється перехід від командно-адміністративних до економічних методів господарювання, підприємництво виступає основним напрямом удосконалення господарської діяльності і важливою умовою створення ринкового середовища.
Підприємництво передбачає конкретну діяльність підприємця. Саме тому в економічній літературі при з'ясуванні суті підприємництва значна увага приділяється характеристиці поняття "підприємець". У буржуазній політекономії це поняття з'явилося ще у XVIII ст. і з самого початку мало неоднозначне тлумачення. Так, А. Сміт вважав, що підприємець - власник, котрий зважується ризикувати заради реалізації якої-небудь комерційної ідеї та отримання прибутку. Він сам планує, організовує виробництво, розпоряджається його результатами. На думку Ж.-Б. Сея, підприємець - це економічний агент, який комбінує фактори виробництва.
У пізніших концепціях австрійської школи (Й. Шумпетера, Ф. Хайєка) підприємець трактується як своєрідний соціально-психологічний тип господарника, для якого головне - аналіз і використання різноманітних ринкових можливостей, реалізація новаторських ідей.  Сьогодні науковці визначають підприємця як суб'єкта пошуку й реалізації нових можливостей у генеруванні та освоєнні новаторських ідей, розробці якісних продуктів і технологій, здійсненні нововведень та опануванні перспективними факторами розвитку, відкритті прогресивних способів обслуговування споживачів і нових сфер прикладання капіталу. Як свідчить зарубіжний досвід, для того щоб суспільство було багатим, необхідно, аби 5-7% активного населення мало схильність і до підприємництва. Підприємець - центральна фігура в бізнесі. Він прагне найефективніше поєднати всі фактори виробництва в єдиному господарському процесі з метою найраціональнішого втілення своїх ідей.
Головна суспільна функція підприємця зводиться до вивчення потреб суспільства та їх задоволення. У ринковій економіці саме підприємець першим повинен розгадати, які товари й послуги завтра знадобляться покупцям. Його діяльність дає суспільству такі переваги:
по-перше, підприємець, як правило, завжди має можливість досягти кращих результатів, тому що він є висококваліфікованим спеціалістом, який добре знає свою справу. Саме вміння примножувати багатство, розвивати свої здібності та здатність інших людей до творчості, раціонального використання наявних ресурсів вигідно вирізняє його в суспільстві;
по-друге, підприємець може краще працювати "на споживача". Прогнозуючи його запити, він намагається виходити не лише з поточних, а й з майбутніх потреб і спрямувати суспільне виробництво на їх задоволення;
по-третє, лише підприємець здатний організувати виробництво таким чином, щоб затрачені ресурси дали найбільшу віддачу. Отже, задоволення суспільних потреб тут досягається найефективнішим способом. Тому інколи не без підстав підприємця порівнюють з полководцем, який здатний з меншими силами виграти бій у кількісно переважаючого його ворога.
Виходячи із зазначених характеристик підприємця, підприємництво можна визначити як уміння починати й вести справу, генерувати і використовувати ініціативу, зважуватися на ризик, долати протидію середовища тощо. Воно виступає головним чином як прояв економічної та організаційної творчості й новаторства.
Економічна та організаційна творчість і новаторство - це серцевина підприємництва, а тому можна запропонувати таке визначення цього поняття. Підприємництво - це певна система функціонування підприємства, основу якої становлять демократичні форми його економічної діяльності, забезпечення для нього права ініціативи у виборі сфер, форм і методів господарювання, економічної, організаційної та технічної творчості і новаторства. В центрі даної системи знаходиться підприємець - компетентний господарник, здатний забезпечити організацію ведення господарства на базі найновіших досягнень економічної і технічної науки. Отже, природу підприємця не слід пов'язувати з його посадою чи суспільним становищем. Вона визначається високим професіоналізмом, умінням ризикувати, здатністю прогнозувати; створювати нові якісні товари, технології, послуги, об'єднувати людей, розвивати в них культуру й здібності до творчості та раціонального використання наявних ресурсів тощо.
Підприємцем може бути: дрібний власник, керівник акціонерного товариства, кооператор, орендар і т. д. Підприємницькою діяльністю може займатися як окрема особа, так і група людей (колективне підприємництво). Законом України "Про підприємництво" передбачено, що суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України та інших держав, не обмежені законом у працездатності або дієздатності, а також юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність".  Водночас не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, а також органів державної влади й управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємців.
Різні форми підприємництва мають свої особливості. Але загальним для всіх є ініціатива, прагнення отримати вигоду, вміння ризикувати. Чималу роль у підприємництві відіграють і психологічні мотивації економічної діяльності, наявність і значення яких не так давно заперечувалося вітчизняною економічною теорією.
Поняття "підприємець" близьке такому економічному поняттю, як "господар". Адже господар - не лише той, хто не розбазарює своє майно, а й той, хто намагається його примножити і заради цього сам займається підприємницькою діяльністю або доручає цю справу іншому. Збіг понять власника й підприємця характерний передусім для дрібного підприємництва. У великому виробництві, як правило, відбувається диференціація власників і підприємців. Керівник підприємства, що виконує підприємницькі функції, може й не бути власником (наприклад, у випадках акціонерної або державної форми підприємництва). В основі розмежування функцій власника й підприємця лежить відокремлення капіталу-функції від капіталу-власності.

У Законі України «Про підприємництво» зазначено, що підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку.
В. Сизоненко, проаналізувавши цілий ряд видань про підприємницьку діяльність, наводить таке визначення: «Підприємництво - розвиток інновативної ідеї в процесі самоорганізації та саморозвитку підприємства у взаємодії з внутрішнім і зовнішнім середовищами його функціонування» [22, 50].
Я вважаю, що
підприємництво (підприємницький хист, талант, діяльність) – це систематизована, самостійна, ініціативна, здійснювана на власний ризик діяльність, спрямована на таке поєднання факторів виробництва, щоб можна було отримати максимальний прибуток, а підприємець – суб’єкт, що поєднує в собі організаторські новаторські і комерційні здібності для пошуку і розвитку нових методів виробництва і має на меті отримання максимального прибутку.
Найбільш влучно завдання підприємців і їх функції висловив відомий австрійський економіст першої половини XX ст. Йозеф Шумпетер: «Завдання підприємців — реформувати і революціонізувати спосіб виробництва шляхом впровадження винаходів, а в більш загальному змісті — через використання нових технологічних можливостей для виробництва нових товарів або колишніх товарів, але новим методом, завдяки відкриттю нового джерела сировини або нового ринку готової продукції — аж до реорганізації попередньої і створення нової галузі промисловості» [25, 199].
До підприємницької діяльності в країнах Заходу висувають високі вимоги. Не кожний бізнесмен може бути названий повною мірою підприємцем. Ним не вважається, наприклад, власник фірми, яка з року в рік виробляє один товар (без модифікацій) або надає одні й ті самі послуги (без удосконалення). Вважається, що цей товаровиробник здійснює не підприємницькі, а репродуктивні функції. Хоч нині й прийнято називати підприємцями всіх, хто зайнятий бізнесом, насправді ж ними можуть бути тільки ті ділові люди, поведінка яких на ринку відрізняється пошуковим характером.
Отже, у особі підприємця мають поєднуватися новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку та розвитку прогресивних методів виробництва, створення нових видів продукції високої якості, ефективних сфер застосування капіталу. А термін «підприємництво» означає систематизовану, самостійну, ініціативну, здійснювану на власний ризик діяльність, спрямовану на таке поєднання факторів виробництва, щоб можна було отримати максимальний прибуток; тип господарської поведінки підприємців щодо організації, розробки, виробництва і реалізації благ для отримання прибутку та соціального ефекту.

Функції, та принципи підприємницької діяльності

Сутність підприємництва більш глибоко розкривається через його основні функції, які характеризують напрями діяльності суб’єкта ринкових відносин, його цілі та досягнення.

Держава зацікавлена в розвитку підприємництва, тому гарантує рівні права і створює однакові можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності. Роль підприємця в забезпеченні ефективності виробництва визначається його функціями, провідними з яких є :

•  підприємець втілює ініціативу поєднання факторів виробництва в єдиний процес з метою виробництва товару чи послуги;

•  підприємець бере на себе важливе завдання — прийняття рішень у процесі ведення бізнесу;

•  підприємець — це новатор. Він впроваджує на ринку нові товари, нові технології, прогресивні способи обслуговування споживачів, нові сфери прикладання капіталу;

• підприємець — це людина, котра йде на ризик. Він ризикує своїм часом, працею і діловою репутацією, а також своїми коштами і коштами інших власників [18, 179].

Виходячи з вищевказаних функцій, класичний підприємець — це водночас і власник, і організатор та керівник. Типовий «портрет» підприємця формувався історично. Оскільки підприємницька діяльність колись зароджувалась у торгівлі (відродження ринкових відносин у нашій країні в 90-х роках розпочалося також з бурхливого розвитку торгівлі), то спочатку за головну ознаку підприємця вважали його комерційну діяльність, тобто це був купець. З часом, у XVIII та XIX ст., економісти зображували портрет «господаря», роботодавця, капіталіста, власника індивідуального підприємства чи фабрики (наприклад, добре відомі в Україні Бобринські, Терещенки, Яхненки, Симиренки).
Сучасний підприємець - це переважно «груповий портрет», де основні підприємницькі функції виконують різні спеціалісти. Зокрема, в акціонерному товаристві ризик беруть на себе власники акцій, надаючи грошові кошти, управління виробництвом здійснюють менеджери, а рада директорів приймає економічні рішення.
Розвиток підприємництва завжди відбувається у середовищі функціонування певної соціально-економічної системи. Саме тому для його безпосереднього відтворення необхідні певні умови.
Суб’єкти та принципи підприємництва зазначені в Законі України «Про підприємництво» .

На мою думку, щоб успішно виконувати зазначені функції, підприємцю повинні бути притаманні певні здібності, серед них — ініціативність, здатність самостійного мислення та прийняття рішень, завзятість щодо досягнення мети, вміння організувати та вести за собою колектив, зробити цей колектив групою однодумців. Значну увагу, коли мова йде про характеристику особи підприємця, приділяють етичній стороні його діяльності, необхідності дотримання даного слова, виконання взятих зобов'язань, порядності у стосунках, тобто етиці ділових відносин. Сучасний підприємець повинен добре розуміти сутність економічних процесів, які відбуваються у суспільстві, орієнтуватись в обставинах, що швидко змінюються, вміти приймати нестандартні рішення, розбиратись в людях, правильно оцінювати їх позитивні якості та недоліки.

2.Умови підприємницької діяльності.

Підприємництво може розвиватися лише в певному економічному середовищі. Насамперед воно передбачає наявність у суб'єкта чітко визначеної сукупності прав і свобод щодо вибору виду господарської діяльності та джерел її фінансування, планування, доступу до ресурсів, організації й управління, збуту продукції тощо. Йдеться про економічну автономію підприємства. Вона фактично означає відмову від командних методів вирішення господарських завдань. Ці методи здатні забезпечити тільки тимчасовий комерційний успіх, який потім перекривається значними економічними втратами. Тому держава через систему законодавства, фінансово-кредитні важелі може лише здійснювати економічне регулювання підприємницької діяльності, але не втручатися в неї.
Підприємництво передбачає у господарника наявність прав власності на засоби виробництва, продукт і доход. Одержання прибутку - важлива мета для підприємця. Однак це не самоціль. Для нього головне - використання прибутку для ще більшого його зростання шляхом розширення, модернізації, структурної перебудови виробництва. В умовах підприємництва змінюється співвідношення між матеріальною заінтересованістю і мотивацією трудової діяльності. Для підприємця останнє висувається на перший план.
Класичним прикладом підприємницької діяльності може бути фірма "Форд моторз". Ще в 1915 р. Генрі Форд пішов на такий ризик: установив на своїх заводах найвищу в країні денну ставку заробітної плати і водночас почав систематично знижувати ціни на свої автомобілі, довівши їх до рівня найдешевшого автомобіля в Америці, Такий ризик міг закінчитися крахом. Насправді ж сталося зовсім інакше. Через сім років ця фірма виробила й випустила в продаж 1 млн. 150 тис. автомобілів. Такий "хід" Форда привів до того, що більше двох десятків років він нероздільно панував на ринку автомобілів в Америці. Це була перемога розуму людини на благо людини. Одна з найхарактерніших рис цивілізованого підприємництва полягає в тому, що кожний підприємець, реалізуючи власні цілі, водночас здійснює господарську діяльність в інтересах суспільства. Адже щоб отримувати більший прибуток і бути конкурентоспроможним, необхідно постійно дбати про науково-технічний прогрес, підвищувати якість товарів як виробничого призначення, так і особистого споживання і здешевлювати їх. Тому розвиток підприємництва неодмінно пов'язується з поставкою на ринок якісніших і дешевших товарів. З цього приводу ще А. Сміт, говорячи про економічну природу підприємця, зазначав: "Він має на увазі лише свій власний інтерес, дбає про свою власну вигоду, причому в цьому вилажу він невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в його наміри. Переслідуючи свої власні інтереси, він часто більш дієво служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається служити їм".
Підприємництво має ґрунтуватися на певних економічних важелях, які реально забезпечували б, а не просто декларували самоуправління, свободу господарського вибору, можливість інвестування доходу тощо. Іншими словами, має існувати ринково-конкурентний режим господарювання. Необхідна також система діючих законів, які захищали б підприємництво й забезпечували б стабільне ринкове середовище та стійкі "правила гри" на ринку.
Названі умови підприємницької діяльності значною мірою передбачені в Законі України "Про підприємництво". У ньому, зокрема, зазначається, що підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Тут же сформульовані такі принципи підприємництва:
вільний вибір діяльності;
залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;
самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється, встановлення цін відповідно до законодавства;
вільний найом працівників;
залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;
вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;
самостійне здійснення підприємцем як юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частини валютної виручки на свій розсуд.
Розробка правових норм і відповідного законодавства щодо розвитку підприємництва - сьогодні одне з найважливіших завдань, від оперативного вирішення якого залежить перехід до цивілізованих форм господарювання.

3.Теорії підприємництва: неокеинсіанство та неокласичний синтез

 Одним з фундаментальних принципів стало положення про те, що функціонування економічної системи можливе лише при досягненні рівноваги між елементами, що її складають. Це положення, сформульоване класичною економічною школою, витримало іспит і часом, і критикою і лягло в основу економічної теорії як загальновизнане, а різні школи і напрями розрізнялися лише пропонованими способами досягнення рівноваги.
Класики вважали, що рівновага досягається в процесі обміну на основі витрат на виробництво товарів і послуг. Але підхід з позицій трудової теорії вартості не зміг обґрунтувати необхідності повернення системи в рівноважний стан. Більш того, саме з позицій такого підходу Карл Маркс обґрунтував неминучість розбалансування системи, ЇЇ краху і пошуків рівноваги на іншій (нетоварній) основі.
Прихильники класичного підходу, однак, не здавалися. В останній третині XIX ст. виникає напрям в економічній теорії, що, зберігши деякі основні принципи традиційного класичного підходу, істотно видозмінив розуміння способів досягнення економічної рівноваги.
 У кейнсіанській теорії у 60—70-ті роки XX ст. виникла нова школа як поєднання ідей лівого кейнсіанства та критики ортодоксальних положень кейнсіанської теорії у формі неокласичного синтезу, а також окремих положень марксистської теорії та інституціоналізму, консолідованих на основі боротьби з неокласичним напрямом політекономії з метою завершення кейнсіанської революції в економічній теорії й створення якісно нового синтезу макро- і мікроекономіки (представники С. Вайнтрауб, П. Девідсон, X. Мінські та ін.).

Для такого синтезу посткейнсіанці передусім розширили сферу макроекономічного аналізу (предмет дослідження), включивши до нього зміни, що відбуваються в структурі фінансової системи (фінансові активи у формі акцій, облігацій та інших цінних паперів), тобто у функціонуванні та розвитку ринку капіталів. З огляду на високий ступінь замінюваності таких активів сучасними грошима, зміни грошового попиту впливають на всю сукупність грошових і фінансових активів, передусім на їх структуру, що, у свою чергу, зумовлює певні метаморфози у процесі виробництва, зокрема в рівні інвестицій в економіку.Важливого значення набувають проблеми джерел формування таких активів, зростання заборгованості різних економічних суб'єктів (компаній, банків, держави, населення та ін.), оскільки вони позначаються на економічному зростанні загалом.

Посткейнсіанці приділяють особливу увагу питанням ціноутворення за недосконалої конкуренції (впливу на процес ціноутворення монополій, зокрема олігополій), держави та сильних профспілок, що передбачає дослідження проблем ціноутворення за сучасного регульованого ринку, передусім ринку робочої сили і товарів. Основою змін вони вважають панування договірної або контрактної економіки, оскільки купівля-продаж робочої сили здійснюється у формі колективних договорів на коротко- та середньо-термінові періоди, а витрати на робочу силу є основним елементом витрат виробництва. Це зумовлює незначну гнучкість, є, на думку теоретиків посткейнсіанства, головною причиною інфляції. Стимулювання виробництва за рахунок зростання державних витрат і дефіцитів державного бюджету більше не слугують основним інструментом регулювання ефективного попиту. Такі дефіцити позитивно впливають на реальне зростання виробництва лише за економічної кризи (наявності вільних виробничих потужностей і трудових ресурсів).

Для одночасного розв'язання проблем безробіття та інфляції необхідне досягнення національної згоди завдяки новій політиці доходів, головна роль у якій, зокрема в регулюванні заробітної плати, належить державі, що суперечить найважливішим ідеям неокласичної школи. Посткейнсіанство певною мірою збігається з неокейнсіанством, однак є ширшим за нього, оскільки охоплює й окремі ідеї ортодоксального кейнсіанства.

Неокейнсіанство.

Це — сучасний модифікований варіант кейнсіанства, що повніше відповідає реаліям розвитку економічної системи у період після Другої світової війни, досконаліша модель кейнсіанської теорії, в якій макроекономічній аналіз найважливіших показників здійснюється з урахуванням науково-технічного прогресу, використанням позитивних аспектів монетаристської концепції, в органічному взаємозв'язку процесу виробництва і розподілу (Р. Харрод, Б. Хансен, Е. Домар, А. Лейонхувуд (США), Дж. Робінсон (Великобританія) та ін.). Причини його виникнення закорінені у відсутності у кейнсіанській теорії розробок щодо регулювання економіки в усіх фазах циклу (Дж. Кейнс обґрунтував здебільшого антикризову економічну політику), щодо тривалого економічного зростання та економічної динаміки (теорії Кейнса властивий статичний підхід).

Методологічною основою неокейнсіанства слугує теза про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівновагу економічної системи, макроекономічний підхід до аналізу проблем відтворення (який передбачає функціональний аналіз таких показників, як валовий національний продукт, національний доход, сукупний попит та ін.) в умовах науково-технічного прогресу. З цією метою Р. Харрод обґрунтовує поняття "коефіцієнт капіталу" — відношення всієї величини використовуваного капіталу до національного доходу за відповідний проміжок часу, тобто капіталомісткість одиниці національного доходу як важливий показник ефективності розвитку економіки. Водночас обґрунтовується досконаліша концепція про типи технічного прогресу та нові моделі економічного зростання.

Позитивним у методології неокейнсіанства є врахування динаміки макроекономічних показників (національного доходу та ін.), впливу науково-технічного прогресу на розширене відтворення, визначення важливої ролі грошей і грошової політики в арсеналі державного регулювання, що свідчить про використання окремих елементів системно-структурного аналізу. Одна з методологічних передумов неокейнсіанства — використання недосконалої концепції граничної продуктивності капіталу.

Представники неокейнсіанства пояснюють кризи передусім внутрішніми факторами, зокрема, вони намагаються показати вплив на цей процес розподілу національного доходу між працею і капіталом, встановити органічний зв'язок між виробництвом і розподілом продуктів, залучити до такого аналізу фактор науково-технічного прогресу, а отже, необхідність постійного і безпосереднього державного регулювання економіки, зокрема забезпечення темпів її зростання. Так, за допомогою акселератора неокейнсіанці показали зворотний зв'язок між приростом національного доходу і зайнятості та наступним приростом інвестицій. Особливістю цього процесу е швидший приріст (скорочення) інвестицій порівняно з приростом доходів, спричинений тривалим часом виготовлення машин, устаткування. Протягом цього періоду незадоволений попит призводить до розширення масштабів виробництва. Тривалість періоду використання основних виробничих фондів зумовлює більше відсоткове відношення нових капіталовкладень до спрямованих на їх відновлення капіталовкладень порівняно з відсотком приросту продукції. Акселератор виражається формулою:

де I — інвестиції; Y — дохід. Якщо, наприклад, основний капітал становить 500 млн дол. і зношується щорічно на 10 % (50 млн дол.), а попит на готову продукцію зростає на 10 %, то це потребує інвестицій не лише на заміщення зношування основного капіталу на 60 млн дол., а й на додаткове розширення капіталу для задоволення зростаючого попиту на 50 млн дол. Тому збільшення попиту на 10 % зумовлює приріст капіталовкладень в устаткування вдвічі. Скорочення попиту на готові вироби також призводить до більш різкого скорочення потреб у капіталовкладеннях.

У моделях економічного зростання його темпи залежать передусім від розподілу доходів, а розподіл — від темпів нагромадження. На думку неокейнсіанців, залежність зумовлена тим, що загальна сума заощаджень формується із заробітної плати і прибутку, а схильність до заощаджень у найманих працівників і власників капіталу — неоднакова. Крім того, темпи нагромадження капіталу визначають норму прибутку, що детермінує частку прибутку в загальному доході. Це означає, що темпи економічного зростання залежать від інтенсивності нагромадження і схильності до заощаджень. Позитивними надбаннями є відмова від неокласичної концепції граничної корисності та граничної продуктивності продуктів, намагання з'ясувати кількісні взаємозв'язки між нагромадженням, економічним зростанням і розподілом, використання функції технічного прогресу та ін.

Так, в моделі Ніколаса Калдора (1908—1986) при дослідженні проблеми економічної рівноваги і факторів, що визначають темпи економічного зростання на тривалий період, будь-яка зміна величини інвестицій щодо обсягу заощаджень призводить до перерозподілу доходів, внаслідок чого заощадження адаптуються до нового рівня інвестицій. Водночас за повної зайнятості зростання інвестицій із загальних обсягів платоспроможного попиту призведе до випереджаючого зростання цін щодо заробітної плати, тому частка робітничого класу у загальному доході знизиться, і навпаки. Проте такий механізм взаємозв'язку цих макроекономічних величин (нагромадження, економічного зростання і розподілу) в умовах панування монополій (олігополій) реалізувати на практиці неможливо. Крім того, досвід функціонування та розвитку економіки передових країн довів можливість підвищення темпів економічного зростання за певного зниження нагромадження шляхом підвищення ефективності капітальних вкладень.

Дещо однобічна теза Н. Калдора про те, що на нижчій стадії розвитку капіталізму зросла капіталомісткість, норма прибутку і знизилась частка заробітної плати в національному доході внаслідок недостатніх обсягів нагромадження капіталу; а на вищій стадії (почалася на початку XX ст.) обсяг нагромадження капіталу значно зріс, що забезпечило стабільне і оптимальне співвідношення між капіталом і продуктом, а отже, припинилось падіння частки заробітної плати в національному доході і стабілізувалась норма прибутку. Однобічною схема є тому, що Н. Калдор пояснює її лише з точки зору обсягів нагромадження капіталу, абстрагується від можливостей структурної перебудови економіки, зумовлених передусім новими можливостями науково-технічного прогресу.

За такого критерію розмежування двох стадій не взято до уваги найважливіші елементи економічної системи: розвиток продуктивних сил (точніше, з усієї їх сукупності автор виокремлює технологічні можливості, що розглядаються майже як синонім техніки), відносини власності, господарський механізм, узагальнюючі риси технологічного способу виробництва. Критерій обсягу капіталовкладень може стати одним із допоміжних у розмежуванні двох стадій більш синтезованого критерію — розмежування різних якісних форм капіталістичної власності.

Важливою особливістю неокейнсіанства є намагання пояснити механізм переходу від зростання до кризи і від кризи до спаду не зовнішніми, а внутрішніми факторами, зокрема дією акселератора, який двояко (позитивно або негативно) впливає на збільшення капіталовкладень, їх розподіл у певному періоді часу, що, у свою чергу, спричиняє перехід від зростання обсягів виробництва до їх зниження, а отже, збільшення або зменшення безробіття, відповідні інфляційні процеси та ін. Тому неокейнсіанство основним методом анти-циклічного регулювання економіки вважає політику бюджетного регулювання, зокрема дефіцитного фінансування — збільшення витрат держави, яке випереджає зростання її доходів. Наслідком такої політики є зростання дефіциту державного бюджету, грошової маси в обігу і посилення інфляційних процесів. Зокрема, представники неокейнсіанства пропонують для досягнення динамічної рівноваги економічної системи заздалегідь планувати невелику (З—5 % щорічно) і регульовану державою інфляцію. Така політика у період після Другої світової війни до кінця 60-х років дещо послабила економічні кризи, циклічний характер капіталістичного виробництва. Однак вона виявилася неспроможною під час криз 1969—1971 та 1974—1975 років. Неадекватним стало використання обмеження попиту як заходу стримування інфляції під час піднесення. Більше того, у цей період водночас із зростанням цін збільшувалося безробіття (стагфляція), тому не відповідав реаліям капіталістичної дійсності закон Філіпса, за яким найефективнішим засобом боротьби з інфляцією є зростання безробіття.

Істотний недолік неокейнсіанства — його неспроможність пояснити динаміку основних елементів ефективного попиту. Зокрема, практика засвідчила відсутність органічного взаємозв'язку між зростанням споживання і кратним приростом інвестицій (дією акселератора), оскільки споживчий попит значною мірою може бути задоволений шляхом введення удію незавантажених виробничих потужностей, наявних товарних запасів. Виробництво також може розширитися без додаткового залучення нової робочої сили — завдяки впровадженню прогресивніших технологій, зростанню інтенсивності праці. Крім того, не пов'язана з рухом національного доходу чимала частка капіталовкладень також не була досліджена прихильниками неокейнсіанства. Усе це послабило неокейнсіанство, призвело до його кризи. Запропоновані прихильниками неокейнсіанства заходи для зниження безробіття могли бути ефективними або під час кризи, або у статичній економіці з переважанням екстенсивних методів господарювання. Дефіцитне фінансування активізувало інфляційні процеси в економіці, й у 80-х роках XX ст. деякі розвинуті країни дещо переорієнтувалися з кейнсіанських методів регулювання народного господарства на неокласичні, зокрема на рекомендації монетаристів і авторів концепції економіки пропозиції. Однак на початку 90-х років роль неокейнсіанства у формуванні економічної політики розвинутих країн знову посилилася.

Ліве кейнсіанство. Обґрунтоване в 50-ті роки XX ст. у працях Дж. Робінсон, П. Сраффа, Л. Пазінетті та ін. Це радикально-реформістський варіант розвитку кейнсіанської теорії, спрямований на розроблення довготермінової стратегії макроекономічного регулювання народного господарства на основі національного планування і важливих соціальних реформ.

Заперечуючи тезу неокласиків щодо можливості вимірювати фізичну величину капіталу незалежно від цін і відносин розподілу. Дж. Робінсон і П. Сраффа встановили наявність такої залежності, зокрема залежності величини капіталу від динаміки цін виробництва, яка, у свою чергу, залежить від співвідношення прибутку та заробітної плати в межах чистого продукту. На підставі цього вони довели беззмістовність визначення норми прибутку граничним продуктом капіталу.

На противагу твердженням неокласиків, що відносне зниження норми прибутку зумовлює заміну праці капіталом (або перехід до більш капіталомістких методів виробництва), ліві кейнсіанці обґрунтували положення, що однакова норма прибутку може відповідати різним рівням капіталоозброєності, оскільки в межах сукупного капіталу існують капітали з різним періодом обороту, неоднаковою ефективністю тощо, тобто бездоказовим є твердження неокласичної школи про зв'язок між граничними продуктами факторів виробництва та їх цінами, а отже, й концепція розподілу доходів на основі попиту і пропозиції.

У своїй моделі економічного зростання і розподілу Робінсон враховує вплив розподілу національного доходу на умови реалізації суспільного продукту (Н. Калдор не враховував цей чинник), спирається на теорію недоспоживання (Сісмонді) і на положення К. Маркса про кінцеву причину економічних криз) та розмежовує два сектори (сектор інвестиційних товарів, або виробництва засобів виробництва, і сектор предметів споживання). Головною рушійною силою капіталістичного відтворення дослідниця вважає інвестування. Вартість кінцевої продукції кожного підрозділу складається із заробітної плати (W) і квазіренти, яка охоплює прибуток і амортизацію (Q):

Де W1 I W2 — відповідно заробітна плата працівників першого і другого підрозділів; Q1 I Q2 — прибуток і амортизація у першому та другому підрозділах; Р1 I P2 — продукція першого та другого підрозділів. Між двома підрозділами в умовах простого відтворення, на думку Робінсон встановлюється такий взаємозв'язок:

с5а певної продуктивності праці та певної величини W1 визначають обсяг Р1 та Q1 (оскільки W1 + Q1 = Р2). Крім того, W1 детермінує Q2. При цьому важливо, щоб норма прибутків в II підрозділі була не меншою, ніж у І, що, в свою чергу, визначатиме процеси ціноутворення:

Вилучивши з лівої частини останньої формули ((Q1 + Q2 = Р1) суму амортизації, отримують суму прибутку, а з правої частини суму, яка спрямовується на заміщення зношених засобів виробництва — чисті інвестиції:

Діленням обох частин рівняння на К отримують формулу, з якої випливає, що норма прибутку дорівнює темпам нагромадження капіталу (темп нагромадження капіталу визначає норму прибутку).

Розглядаючи далі проблеми споживання із прибутку і заощаджень із заробітної плати, Робінсон дійшла висновку, що перше спричиняє збільшення попиту, зростання цін і, отже, перевищення темпів нагромадження показника норми прибутку. Заощадження із заробітної плати зумовлюють зменшення попиту, зниження цін, нижчу від темпів нагромадження норму прибутку. Отже, норму прибутку в моделі економічного зростання і розподілу Дж. Робінсон визначають темпи нагромадження капіталу та схильність до заощаджень.

Темпи нагромадження капіталу не можуть бути довільними, існує їх оптимальний рівень, що забезпечує такий розподіл національного доходу, за якого зростання ефективності попиту супроводжується зростанням виробництва. За високого темпу нагромадження встановлюється надмірна частка прибутку в національному доході та зменшується частка працівників, що спричиняє інфляційні процеси. Із зниженням темпів нагромадження різко зменшуються норма і частка прибутку, що послаблює стимули економічного зростання і призводить до стагнації економіки. Така ситуація можлива і за зумовленої монополістичними тенденціями в економіці надто високої норми прибутку. Монополії посилюють нерівномірність у перерозподілі національного доходу. Ці негативні тенденції, на думку Дж. Робінсон, послаблює боротьба профспілок за підвищення ставок номінальної заробітної плати. Якщо таке підвищення сприятиме зростанню реальної заробітної плати тією ж мірою, що й збільшенню виробництва на душу населення, економіка може нагромаджувати капітал і збільшувати виробництво відповідними вимогами технічного прогресу темпами. Робінсон доходить висновку, що за конкуренції підвищення заробітної плати визначає зростання продуктивності праці, а не навпаки, і що таке підвищення — стимул технічного прогресу.

Прогресивним у лівому кейнсіанстві є пошук розв'язання кардинальних проблем сучасного капіталізму через обмеження влади монополій, перерозподіл національного доходу за їх рахунок на користь широких верств населення. У такий спосіб, вважають представники лівого кейнсіанства, зростає ефективний попит, зменшується схильність до заощаджень, що усуває безробіття, економічні кризи. У такому ж напрямі повинна діяти й держава щодо скорочення військових і збільшення соціальних витрат. Ці заходи, підкріплені вимогами профспілок, могли б значно підвищити рівень споживання серед широких верств населення, послабити конфлікт між виробництвом і споживанням, а отже, й гостроту економічних криз.

Невиправдано оптимістичною видається переконаність Дж. Робінсон, що заробітну плату в майбутньому свідомо підвищуватимуть "освічені монополісти", які розуміють, що це формує попит і стимулює технічний прогрес. Вона не бере до уваги, що на світогляд монополістів впливають також умови конкурентної боротьби, її закони на національному і на міжнаціональному рівнях, що переплітаються з дією основного економічного закону (виробництва і привласнення додаткової вартості), які диктують тактику і стратегію зменшення витрат виробництва, що змушує монополії скорочувати кількість найманих працівників, заощаджувати на заробітній платі через відкриття філіалів у країнах з нижчим її рівнем та ін. (упродовж 1981 — 1990 років великі корпорації США скоротили кількість працівників на 3 млн осіб). Якнайповніше приписувану "освіченим монополістам" політику може втілити у життя сучасна держава як колективний капіталіст, який за допомогою різноманітних форм і методів активно впливає на формування сукупного попиту, на його співвідношення з пропозицією, здійснює антикризове й антициклічне регулювання економіки. Однак на соціально-економічну політику держави впливають не лише вимоги профспілок щодо підвищення заробітної плати, а й протилежно спрямовані фактори — рекомендації прихильників неокласичного напряму, зокрема рецепти монетаристської школи, прихильників концепції економіки пропозиції, які рятують за скорочення соціальних витрат тощо.

Кардинальним засобом розв'язання проблем розширеного відтворення за капіталізму може стати приведення у відповідність суспільного характеру виробництва і форми привласнення, що передбачає насамперед перетворення найманих працівників на співвласників засобів виробництва. Таку політику певною мірою здійснюють великі компанії та держава. Найрадикальніша й найперспективніша — політика формування трудової колективної власності. Прихильники кейнсіанського варіанту не вивчають такий напрям еволюції економічної системи сучасного капіталізму.

Ліві кейнсіанці використовують далеко не всі елементи Марксової теорії відтворення. Так, прибуток і амортизацію вони об'єднують у поняття "квазірента", у структурі вартості сукупного суспільного продукту не враховують вартість сировини і частину національного доходу, що спрямовується на особисте споживання капіталістів. Називаючи основною і рушійною силою капіталістичного виробництва інвестування, абстрагуються від поняття "суперечність", розвиток якої, згідно з вимогами діалектичного методу, є рушійною силою розвитку будь-якої економічної системи.

Спроби західних вчених поєднати окремі аспекти кейнсіанства і неокласичного напряму призвели до появи концепції неокласичного синтезу.

Неокласичний синтез.

Це узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні елементи теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму з положеннями теорії макроекономічної рівноваги і зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії.

Прихильники неокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Проте на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання з метою наближення до такої моделі. Концепція неокласичного синтезу має другу назву — "ортодоксальне кейнсіанство", найвідомішими представниками якого є американські економісти Е. Хансен, П.-Е. Самуельсон, Дж. Хікс. їх вважають авторами теорії доходів—витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини.

На думку П.-Е. Самуельсона, розв'язання ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії доходу відроджує класичні істини і надає їм законної сили. На противагу кейнсіанській моделі мультиплікатора (як найпростішій моделі неокласичного синтезу), Дж. Хікс запропонував модель ISLM, яка за допомогою відповідного наукового апарату демонструє відмінність між законом Сея (пропозиція зумовлює попит) і законом Вальраса (сукупна сума попиту в економіці за вартістю дорівнює сукупній сумі пропозиції, або сума доходів і витрат в суспільстві збігається). До доходів належать і грошові заощадження, а їх певний обсяг виявляється в попиті і пропозиції на товар гроші, що, у свою чергу, впливає на рівновагу економічної системи. Механізм такої взаємодії досліджує модель Хікса, в якій, зокрема, аналіз сукупного попиту здійснюється у виробничому (реальному) і грошовому секторах.  Головна умова рівноваги в першому — рівність між інвестиціями і заощадженнями, в другому — між попитом на ліквідність і грошовою масою. За теорією неокласичного синтезу рішення підприємців про інвестування значною мірою залежать від величини відсоткових ставок позичкового капіталу. Підвищивши на ринку позичкових капіталів відсоткові ставки, підприємці можуть затримати інвестиції у виробництво, вкласти ці кошти в банки або придбати на них цінні папери, із зниженням відсоткових ставок діє зворотний механізм незалежно від того, здійснюється фінансування за допомогою власних чи залучених коштів. Оскільки із зростанням маси доходу збільшується частка грошової маси для забезпечення поточних угод, більшому доходу відповідає вища відсоткова ставка.

Теорію неокласичного синтезу неконструктивно і невиправдано критикують представники монетаристської школи (М. Фрідмен), концепцій економіки пропозицій, раціональних очікувань передусім за тезу, що механізм ринкового саморегулювання має доповнюватися цілеспрямованим державним втручанням, його коригуванням.

 Знайомство з основними етапами історії розвитку економічної теорії показує, наскільки це складний і суперечливий процес, що відбиває складність і суперечливість самого об'єкта вивчення - економічного життя суспільства. І тому жодна з численних теорій, жодна із шкіл або течій, які б ні були їхні заслуги, не змогли пояснити процес у всій повноті й обсязі, та й навряд чи можуть на це претендувати. Шлях пізнання закономірностей економічного життя пролягає не через боротьбу ідей і доктрин до їх повного взаємознищення (хоча їхня конкуренція і взаємна критика дуже корисні), а через їхній синтез, тобто визнання того, що кожна вносить свою лепту в побудову будинку економічної теорії [27].

.
4. Форми та види підприємницької діяльності

Види підприємницької діяльності класифікують за кількома ознаками, а саме:

  •  залежно від змісту діяльності;
  •  за формою власності;
  •  за величиною.

Залежно від змісту розрізняють такі види підприємницької діяльності.

Виробниче підприємництво — діяльність, пов'язана безпосередньо з виробництвом продукції, товарів, послуг, робіт, інформації. При цьому функція виробництва стає для підприємця основною, тоді як інші (транспортування, реклама, збут тощо) є другорядними, доповнюють основну. Природно, що виробниче підприємництво має бути прибутковим, відшкодовувати зроблені витрати. Вважають, що організація нового виробництва є доцільною лише в тому разі, якщо річний прибуток становитиме в сумі не менше ніж 15—20 % від потрібних витрат.

Комерційне підприємництво характеризується насамперед тим, що провідна роль у ньому належить товарно-грошовим, торговельно-обмінним операціям. Вони пов'язані з операціями та угодами з купівлі-продажу (або перепродажу) товарів і послуг. Успішною комерційна діяльність може бути тоді, коли, по-перше, реалізаційна ціна вибраного товару вища за купівельну і, по-друге, коли товар користується попитом на ринку. Комерційна акція вважається вигідною, якщо вона приносить прибуток не менше ніж 20—30 % від витрат.

Фінансове підприємництво пов'язане з купівлею-продажем валюти, цінних паперів. Агентами ринку грошей, валюти, цінних паперів виступають комерційні банки, фондові біржі, підприємства, фірми, окремі громадяни. Прибуток підприємця виникає в результаті продажу фінансових ресурсів з одержанням процентів.

Особливою формою фінансово-кредитного підприємництва є страхування. Страхові організації надають гарантії тим, хто за відповідну плату страхує своє майно, цінності чи життя, отримати компенсацію збитків у разі непередбачених обставин. Страхування захищає бізнес і населення, зменшуючи можливі ризики.

Посередницьке підприємництво — це підприємництво, суб'єкт якого сам не виробляє і не продає товару, а виступає тільки посередником у товарно-грошових операціях. Головна мета такого підприємця — знайти й звести дві заінтересовані в цій акції сторони. Завдання посередницької діяльності — надання послуг кожній з цих сторін. Посередницькі фірми спеціалізуються також на наданні інформаційних, консультаційних та маркетингових послуг, за що отримують відповідний прибуток [5, 369].

Основною складовою підприємницької сфери є фірма.

Фірма — це організація, яка володіє одним або кількома підприємствами й використовує кошти й ресурси для виробництва товару або послуги з метою отримання прибутку.

Фірми класифікують за різними ознаками. Головними з них є дві: форма власності й величина фірми.

За формою власності розрізняють три види фірм.

Індивідуальним підприємництвом називається бізнес, власником якого є одна особа. Власник індивідуального бізнесу одночасно виступає у функції менеджера. Він несе повну майнову відповідальність.

Індивідуальне підприємництво спрямоване на отримання особистого доходу. Індивідуальний підприємець працює від свого імені і на свій ризик. Він має право:

  •  створювати підприємство (фірму) і самостійно визначати його профіль та виробничу програму;
  •  придбавати майно або майнові права, використовувати майно інших осіб за угодою оренди;
  •  наймати або звільняти працівників; отримувати кредит і відкривати рахунок у банку; самостійно розподіляти прибуток від підприємницької діяльності, який залишається після сплати податків; здійснювати операції з валютою.

Він може також виступати як посередник між виробником і споживачем. Головне, що відрізняє підприємця від інших агентів ринкової економіки, — це прибуток, котрий він отримує як різницю між витратами на задоволення попиту і ціною, яку покупець сплачує за відповідний товар.

Товариством, або партнерством, називають бізнес, яким володіють дві або більше осіб. Товариства можуть виступати юридичними і неюридичними особами. Основними ознаками, що роблять підприємство юридичною особою, є:

а) створення та реєстрація його згідно з законом;

б) самостійна майнова відповідальність;

в) участь від власного імені в господарському обороті;

г) власний розрахунковий рахунок у банку [5, 370].

  •  Корпорація — це сукупність осіб, об'єднаних для спільної підприємницької діяльності як одна юридична особа. Право на власність корпорації поділено на частини за акціями, тому власників корпорацій називають держателями акцій, а саму корпорацію — акціонерним товариством.

Акціонерний капітал (власність) поділяється на власний та позичений.

Власний капітал складається із засобів, отриманих від випуску та реалізації акцій і облігацій та резервного капіталу, який утворюється в результаті відрахувань від прибутку та інвестування у виробництво. Позичений капітал утворюється за рахунок банківського кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій. У США, наприклад, власний капітал однієї з наймогутніших у світі корпорацій «General motors» в середині 90-х років становив приблизно 70 млрд. дол., позичений — близько 55 млрд., прибуток — 4,2 млрд. дол.

Нині у розвинених країнах світу кожна велика і навіть середня за розмірами компанія і частина малих фірм існують у формі акціонерних товариств. Кількість акціонерів у цих країнах, особливо США, постійно зростає. Так, у США в 1929 р. їх було близько 1 млн., а наприкінці 90-х років — понад 50 млн.

За ознакою величини фірми розрізняють: малий, середній і великий бізнес. Як правило, за кількістю зайнятих підприємства розподіляють на малі (до 50 зайнятих), середні (від 50 до 500), великі (понад 500). Однак розміри малих підприємств у різних країнах можуть розрізнятися. Так, у США, за даними статистики, малі, середні та великі підприємства поділяють на п'ять категорій: найменші (1—24 працюючих), малі (25—99), проміжні (100—499), середні (500—999), великі (1000 і більше працюючих).

Багаторічний досвід країн Європи, США і Японії свідчить про те, що малий бізнес утворює найбільший сектор господарства, де знаходять собі роботу понад половина усіх зайнятих. Найтиповішими формами малого бізнесу стали система франчайзингу (від англ. franchise — пільговий) та венчурного (від англ. venture — ризикувати) підприємництва.

Франчайзинг—це система дрібних приватних фірм, які укладають контракт на право користування фабричною маркою великої фірми у своїй діяльності на певній території та у певній сфері. Вони мають пільги на ціни, допомогу в доставці товарів, придбанні устаткування, кредитах тощо. Дрібні фірми стають роздрібними продавцями продукції великих компаній. Такі контракти взаємовигідні, оскільки дрібні фірми отримують фінансову й торговельну підтримку від великих корпорацій, а останні мають економію на реалізації своєї продукції, а також додатковий прибуток від своїх філій [5, 371].

Успіх могутньої транснаціональної корпорації «МакДональдс», що обслуговує на своїх 12 тисячах підприємств у різних країнах світу сотні мільйонів клієнтів, криється в залученні тисяч партнерів на основі франчайзингу. Бізнес у рамках цієї системи при грамотному веденні справи досить вигідний. Підраховано, що ця корпорація вивела в мільйонери більшу кількість американців, ніж будь-яка інша комерційна організація країни.

Можна навести чимало прикладів успішної діяльності малих фірм у системі франчайзингу. Так, фірма «Зінгер» франчайзирує право на продаж своїх виробів на території США. Компанія «General motors» у 1898 р., не маючи грошей на відкриття магазину, почала продаж парових двигунів через дилерів. Ця система донині залишається основним способом продажу автомобілів. Найвищий підйом у розвитку франчайзингу припадає на кінець 80-х років. У 1984 р. майже третина обсягу продажу у всіх магазинах США (близько 500 млрд. доларів) – була реалізована через франчайзингові фірми.

Франчайзинг створює 13 % національного багатства у валовому національному продукті США – це в три рази більше, ніж торгівля автомобілям. Так роботодавець-франчайзинг надає понад 7 млн. робочих місць, причому дуже багато з них для некваліфікованих, котрі не мали іншої можливості знайти роботу.

У Росії Володимир Довгань і Тольятінська науково-виробнича фірма «Дока» стали піонерами франчайзингу при реалізації широкомасштабних програм «Дока-піца» і «Дока-хліб».

В Україні та у Криму франчайзинговий бізнес тільки починає розвиватися. З’явилася мережа спеціалізованих магазинів із продажу (і з суміжного сервісного обслуговування) комп’ютерів, телевізорів, відео- і множинної техніки відомих фірм; підприємств з обробки і реалізації фотоматеріалів «Кодак», сервісного обслуговування автомобілів іноземних марок; ряд стоматологічних поліклінік «Cabot». До типових підприємств, що працюють на основі франчайзингу, відносяться підприємства з виготовлення і реалізації безалкогольних напоїв «Кока-кола» і «Пепсі-кола», косметичний центр «Пані Анеле», що використовує технології, устаткування і препарати знаменитої іспанської школи «Lady Annl», київська фірма «Денді-Ескім» пропонує на основі франчайзингу рентабельні проекти «Бар-морозиво» і «Бар-піцерія». До масштабних проектів франчайзингового бізнесу в Україні відноситься створення мережі ресторанів «Мак Дональдс» і розвиток виробництва і збуту кока-коли компаній «Coca-cola Amatil Ukraine Ltd» [20, 36-37].

Венчурна фірма — це комерційна організація, що займається розробкою наукових досліджень, фінансує і консультує компанії, які займаються нововведеннями. Венчурне підприємство зародилося в США після другої світової війни. Нині венчурні фірми створюються і в Україні, однак не отримали поширення, як і малий бізнес в цілому [5, 371].

Англійське слово «venture» означає ризик, отже, венчурний капітал – це «ризикований капітал». Часто засновники малого підприємства, маючи цікаву ідею, не мають у своєму розпорядженні засобів для її реалізації. У цьому випадку засновники повинні знайти фізичну чи юридичну особу, що володіє необхідними засобами, які можна вкласти в цей проект. У такій ситуації дуже важливо зацікавити венчурного капіталіста, переконати його, що має справу з надійним партнером, і що віддача його інвестицій буде досить високою.

Використання венчурного капіталу одержало поширення в США. До середини 80-х тут діяло більше 650 венчурних фірм. У 1987 р. загальний обсяг інвестицій із усіх джерел венчурного капіталу становив приблизно 4,5 млрд. доларів. Досвід цієї країни показує, що 30 % річних і більше вкладеного венчурного капіталу – нерідке явище. Власники звичайних акцій, нічим особливо не ризикуючи, одержують річний дохід від вкладених коштів у розмірі 10-15 %. Природно, чим більше ризикує власник капіталу, тим на більший відсоток доходів від своїх засобів він повинен розраховувати [16, 38].

Середній бізнес відіграє менш помітну роль, оскільки йому доводиться конкурувати як з великими, так і з малими фірмами. В результаті він переростає або у великий бізнес, або перестає існувати. Виняток становлять лише ті фірми, які виступають монополістами у випуску певної специфічної продукції, що має свого постійного споживача (зубопротезне обладнання, виробництво інвалідної техніки, спеціального взуття, туристичного обладнання тощо).

Великий бізнес відрізняється більшою стійкістю, ніж середній чи малий. Тенденція до зростання розмірів підприємств була характерною для першої половини XX ст. Вона пов'язана з розвитком продуктивних сил, концентрацією виробництва. Причому концентрацію виробництва слід розглядати у двох вимірах — збільшенні розмірів підприємств і зростанні частки великих підприємств в тій чи іншій галузі.

Концентрація виробництва на рівні підприємства дає можливість виявити його оптимальний розмір, який визначається мінімальними витратами виробництва і реалізації на одиницю продукції (рентабельністю). Якщо масштаби підприємства перевищують оптимальний розмір, це супроводжується зростанням витрат, а отже, зниженням рентабельності виробництва.

Концентрація виробництва сформувала основу для великого підприємництва, що займає провідні позиції у ринковій економіці. Наприклад, у США в економіці домінуюча роль належить 500 найбільшим промисловим корпораціям, на підприємствах яких зосереджено близько 20 % усіх зайнятих на виробництві і 3/5 усіх отримуваних прибутків. У ФРН налічується близько 3600 великих підприємств, в Японії кількість великих підприємств не перевищує 10 % їх загальної кількості.

Історія розвитку підприємництва на Заході показує, що воно виросло з малого бізнесу. Він і нині сприяє поширенню підприємницької діяльності, без якої не може існувати ринкова система. Про розвиток малого та середнього бізнесу в розвинених країнах світу може дати приблизне уявлення кількість малих і середніх фірм в окремих країнах (з чисельністю до 500 зайнятих): в США їх налічується до 8 млн., в Японії — 5,4, Франції — 3,1, ФРН —1,9, Великій Британії — 1,3, Нідерландах — 1,2, Канаді — 0,6 млн. За останнє десятиріччя значні темпи у розвитку малого і середнього підприємництва спостерігалися в Польщі, Угорщині, Чехії та Словенії. Так, у Польщі кількість таких фірм нині перевищує 2 млн., в Угорщині їх частка у загальній кількості підприємств більша ніж 70 %. Малі та середні підприємства в розвинених зарубіжних країнах — це юридично самостійні структури, спеціалізовані на галузях виробництва. Вони належать до сфери ризикового бізнесу. Нерідко їх очолюють вчені, інженери, винахідники, які прагнуть найшвидше впровадити свої ідеї, розробки або винаходи. Водночас малий бізнес дає можливість вирішити і ряд гострих соціальних проблем, що виникають в умовах ринкового господарства, наприклад проблеми зайнятості (безробіття), збільшення доходів, активізації творчого потенціалу окремої особи або групи людей, об'єднаних загальним інтересом [5, 373].

За даними зарубіжних досліджень, в економіці розвинених країн на малий та середній бізнес припадає понад 90 % усіх підприємств, до 40—60 % виробництва валового національного продукту. Із приблизно 20 млн. підприємств у США до малих належать понад 17 млн., у Великій Британії та Італії понад 96 % підприємств є малими і середніми. В Україні нині малих структур підприємств налічується близько 90 % загальної чисельності підприємств, проте вони виробляють лише 10 % валової продукції. Водночас у Польщі таких підприємств близько 2 млн. Вони виробляють понад ЗО % ВВП. Частка працюючих у малому бізнесі України на початку 2004 р. становила приблизно 12 %, тоді як у розвинених країнах світу — близько 60 % [7, 97].

Отже, сучасне підприємництво — це синтез великого і малого виробництва. Якщо велике виробництво є «становим хребтом» усієї виробничої та ринкової системи, то малі й середні підприємства (фірми) — «м'які і гнучкі тканини», без яких велике виробництво в сучасних ринкових умовах існувати не може. Нині стає очевидним, що становлення та розвиток підприємництва в Україні не зможе набрати інтенсивного імпульсу та рухатися безхибним шляхом без узагальнення світового досвіду США, Японії, Німеччини та інших розвинених країн.


Висновки

Отже, підприємництво – це систематизована, самостійна, ініціативна, здійснювана на власний ризик діяльність, спрямована на таке поєднання факторів виробництва, щоб можна було отримати максимальний прибуток, а підприємець – суб’єкт, що поєднує в собі організаторські новаторські і комерційні здібності для пошуку і розвитку нових методів виробництва і має на меті отримання максимального прибутку. Підприємницька діяльність людини є головною умовою її виживання і задоволення особистих потреб та потреб членів її родини.

Функціями підприємницької діяльності є інноваційна, ресурсна, організаційна, мотиваційна і функція пошуку. Принципи зазначені в Законі України «Про підприємництво» (ст. 5), а форми організації в Законі «Про підприємства». Види підприємництва розрізняються за залежно від змісту діяльності; за формою власності; за величиною.

Зараз в Україні є велика проблема, адже треба не тільки сформувати відповідну законодавчу базу, а й підняти авторитет підприємництва, створити умови для інвестицій, подолати тіньове підприємництво. Досвід функціонування зарубіжних підприємств дає підстави вважати за доцільне законодавчо закріпити їх створення та функціонування у нашій країні з певною державною підтримкою як необхідної умови подальшого розвитку підприємництва (інвестування, надання пільг, кредитування тощо). І це лише одна з перспективних можливостей.

Велику роль для функціонування підприємництва відіграє держава. Основним завданням держави, на мій погляд, вбачається:

створення сприятливих умов для розвитку приватної ініціативи;

компенсація негативного впливу дезінтеграційно-руйнівних процесів у сфері господарювання, а також відсутності усталених ринкових механізмів саморегуляції.

Проблемами функціонування підприємництва є недосконалість законодавства з питань розвитку дрібного та малого бізнесу і підприємництва в цілому; високі податки; недостатня державна фінансово-кредитна підтримка дрібних і малих підприємств; відсутність дієвого механізму реалізації державної політики з підтримки дрібного та малого бізнесу; недосконалість системи обліку та статистичної звітності дрібних і малих підприємств; обмеженість інформаційного та консультативного забезпечення; недосконалість системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності; відсутність стимулів для інвестицій та психологічне несприйняття позитивної ролі підприємців у ринкових перетвореннях серед окремих верств населення.

Проведене дослідження дозволяє заключити, що основними напрямами підвищення ефективності функціонування діяльності підприємництва можуть бути:

підвищення якості управління через забезпечення реалізації відповідного законодавства на місцевому рівні при його стабільності протягом 3-5 років;

спрямування зусиль держави на удосконалення чинного законодавства щодо розвитку підприємництва;

зменшення рівня прямої фінансової підтримки підприємництва, зокрема малого, з боку уряду. Від загального фінансування лише частина його має покриватися державою. З метою підвищення ефективного розподілу фінансових ресурсів фонди підтримки підприємництва повинні бути відокремлені від уряду, що дозволить попереджувати корупцію;

збереження спрощеної системи оподаткування для суб'єктів підприємництва та встановлення лише двох видів ставок податку для дрібних торгівців і решти малих підприємств, а також подальшого спрощення податкового обліку;

в умовах недостатніх фінансових можливостей держави зростає роль інтеграційних форм підтримки підприємництва. Серед них можна виділити два основних напрями – взаємодію малого підприємництва з великим та інтеграцію саме малих підприємств. Найбільш перспективними її формами є лізинг, венчурне фінансування, кооперативне кредитування.

На мою думку, вищевказане буде сприяти підвищенню ефективності діяльності підприємств по всій Україні.


Список використаної літератури

Про господарські товариства: Закон України

Про підприємництво: Закон України

Про підприємства в Україні: Закон України

Безтелесна Л. Підприємництво у контексті людського розвитку // Економіка України. 2003. № 12. с. 62-68.

Бобров В. Я. Основи ринкової економіки і підприємництва: Підручник. – К.: Вища шк., 2003. стр. 360-393.

Вдовиченко І. Проблеми розвитку підприємництва в Україні // Формування ринкових відносин в Україні. 2004. № 7. с. 20-22.

Виноградська А. М. Основи підприємництва: Навчальний посібник. Друге видання, перероб. і допов. – К.: Кондор, 2005. стр. 1-544.

Голубенко О. Проблеми підприємництва в Україні // Діловий вісник. 2004. № 1. с. 11-14.

Гончаров В. До питання розвитку інфраструктури малого підприємництва // Формування ринкових відносин в Україні. 2005. № 5. с. 7-9.

Гончарова Н. Основні напрями розвитку інтеграційних форм фінансової підтримки малого підприємництва в Україні // Регіональні економіка. 2004. № 2. с. 265-270.

Долгоруков Ю., Кружман О. Про розвиток малого підприємництва // Економіка України. 2005. № 12. с. 11-19.

Дяків Р. Підприємництво: економіко-правові важелі підтримки та розвитку // Віче. 2001. № 9. с. 56-64.

Єщенко П. С., Палкін Ю. І. Сучасна економіка: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 2005. стр. 110-119.

Комарницький І., Свірін В. Напрями активізації підприємницької діяльності малого підприємництва в процесі становлення ринкової моделі господарювання // Регіональна економіка. 2001. № 2. с. 50-58.

Курс экономики. За ред. Райзберга. – М., 1997. – стр. 528-559.

Ластовецький А. Зміст і спрямування державного регулювання підприємництва за умов перехідної економіки в Україні // Підприємництво, господарство і право. 2003. № 5. с. 125-129.

Мокряк В., Мокряк Е. Проблеми формування і розвитку підприємництва в процесі пострадянського трансформування суспільства. // Економіка України. 2004. № 11. с. 49-57.

Основи економічної теорії / За редакцією Предборського В. А. – Київ. – Кондор. – 2002. стр. 177-181.

Перспективи розвитку малого бізнесу в Україні // Вісник Податкової служби України. 2005. № 45. с. 24-28.

Підприємництво / За редакцією В. А. Подсолонко, Т. Л. Миронової. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. стр. 1-551.

Сарахман О. Про ефективність підприємницької діяльності в регіоні // Регіональна економіка. 2001. № 1. с. 177-182.

Сизоненко В. Теорія підприємництва: здобутки і проблеми дослідження // Економіка України. 2002. № 9. с. 45-51.

Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. Кн. I-III. – М., 1993. стр. 59.

Страна ЧП // Бизнес. 2005. № 18-19. с. 125-135.

Шумпетер Й. Теория экономического развития (исследование предпринимательской прибыли, капитала, кредита, процента и цикла конъюнктуры). М.: Прогресс, 1982. стр. 165-184.

www.ckrada.com

http://pidruchniki.ws


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

51200. Анализ влияния дискретности цифровой системы управления на параметры автоколебаний в системе с релейными исполнительными органами 559.64 KB
  Определить зависимость частоты и размаха автоколебаний от величины Мупр а0 и а1 при h = 1. Определить зависимость частоты и размаха автоколебаний от величины Мупр а0 Т при h = 50. Определили зависимость частоты и размаха автоколебаний от величины Мупр а0 и а1 при различных h. Результаты исследования влияния а0 и h на уравнение моделирующее работу цифровой системы управления с релейными и...
51201. Исследование биполярного транзистора 497.57 KB
  Цель работы: изучение свойств биполярного транзистора в режиме постоянного тока и при переменном сигнале в зависимости от схемы его включения. Характеристики биполярного транзистора П306А: Тип прибора Проводимость Предельные значения параметров при Т=25С Значения параметров при Т=25С П306А pnp 80 04 10 005 535 01 60120 Схемы установок для исследования транзисторов: Рис.1 Схема с общей базой для исследования выходных статических характеристик биполярного транзистора...
51202. Разработка интерпретатора текстовой (теговой) разметки документа 148.66 KB
  Идея языков разметки состоит в том, что визуальное отображение документа должно автоматически получаться из логической разметки и не зависеть от его непосредственного содержания. Это упрощает автоматическую обработку документа и его отображение в различных условиях (например, один и тот же файл может по-разному отображаться на экране компьютера, мобильного телефона и на печати...
51203. Аналитическое моделирование дискретно-стохастической СМО 241.97 KB
  Цель: Построить граф состояний СМО . Смысл кодировки состояний раскрыть (время до выдачи заявки, число заявок в накопителе и т.д.). На схеме условно обозначены
51204. Построение аналитической и имитационной модели одноканальной СМО с неограниченной очередью и ее исследование 56.42 KB
  Цель: Имеется n-канальная СМО с неограниченной очередью. Входной поток и поток обслуживаний - простейшие с интенсивностями и соответственно. Время пребывания в очереди ограничено случайным сроком , распределенным по показательному закону с математическим ожиданием...
51206. Построение синтаксического дерева 53.35 KB
  Включить в синтаксический анализатор из лабораторной работы №.3 построение синтаксического дерева. Использовать атрибутный метод Кнута, т.е. преобразовать КС–грамматику из лабораторной работы № 3 в атрибутную грамматику добавлением атрибутов и правил построения синтаксического дерева. Расширить программу синтаксического анализатора из лабораторной работы...
51207. Разработка контекстного анализатора 48.83 KB
  Для предложенного преподавателем варианта контекстного условия расширить атрибутную грамматику из лабораторной работы № 4 добавлением атрибутов, правил их вычисления, правил вычисления контекстных условий. Включить в программу синтаксического анализатора из лабораторной работы № 4 действия по вычислению атрибутов и проверки контекстных условий.