73969

Давні слов’яни

Лекция

История и СИД

Хронологічні межі курсу: з найдавніших часів до сьогодення. Історія слов’янських народів є невід’ємною частиною всесвітньої історії, в той же час має свої особливості, охоплює періоди: найдавніші часи, добу середньовіччя, нову та новітню історію, у т. ч. на початку ХХІ ст.

Украинкский

2014-12-23

183.5 KB

3 чел.

Лекція 1. Вступ. Давні словяни

(2 год.)

План.

  1.  Загальна характеристика курсу “Історія слов’янських народів”.
  2.  Проблеми етногенезу слов’ян. Характеристика джерел з історії давніх словян.
  3.  Розселення словян.
  4.  Господарська діяльність та суспільний лад давніх слов’ян.
  5.  Релігія, побут та звичаї давніх слов’ян.

1. У курсі “Історія слов’янських народів” вивчається історія західних, південних та східних (крім України) слов’ян, які мають спільність у походженні, історичній долі, мовно-етнічному та культурному розвиткові. До них відносять, крім українців: росіян, білорусів, поляків, чехів, словаків, лужичан, сербів, хорватів, словенців, македонців, чорногорців, боснійців, латишів, литовців та естонців.

Хронологічні межі курсу: з найдавніших часів до сьогодення. Історія слов’янських народів є невід’ємною частиною всесвітньої історії, в той же час має свої особливості, охоплює періоди: найдавніші часи, добу середньовіччя, нову та новітню історію, у т. ч. на початку ХХІ ст. Новизна сучасних підручників з курсу полягає у залученні новітньої літератури з низки найважливіших проблем слов’янської історії, відкиданні авторами ідеологічних та політичних штампів, їхньому прагненні об’єктивно підійти до висвітлення історичних подій.

Вивчення історії слов'янських народів є одним із чільних напрямів вітчизняної історичної науки. Тривалий час ця дисципліна викладається студентам вищих навчальних закладів України як окремий нормативний курс. Особливе значення дослідження історії слов'янських країн набуло наприкінці XX ст., коли з'явилися нові незалежні держави: Хорватія, Словенія, Чехія, Словаччина, Боснія та Герцеговина, Македонія, Союзна республіка Югославія (у складі Сербії та Чорногорії). У всіх слов'янських державах активно розвивається вітчизняна історіографія. Програма курсу побудована за хронологічно-проблемним принципом; у ній розкриваються найважливіші риси соціально-економічної, політичної історії та культури слов’янських народів. Вивчення їх історії допомагає глибше пізнати зв’язки цих народів між собою, з українським народом.

Курс має міжпредметні зв’язки з такими навчальними дисциплінами, як археологія (давні слов’яни), історія України (всі періоди), історія середніх віків, нова та новітня історії (відповідні періоди), політологія (ХХ – початок ХХІ ст.).

Студенти після вивчення даного курсу повинні знати:

  •  внесок словянських народів у світову історію;
  •  основні закономірності, тенденції та проблеми розвитку цих народів;
  •  хід та взаємозв’язок важливих історичних подій слов’янських країн;
  •  головні наукові праці з історіографії історії слов’янських народів та сучасний стан її вивчення;
  •  основні категорії та терміни, що застосовуються у курсі.

  Студенти також повинні вміти:

  •  теоретично осмислювати спільне та особливе в історії слов’янських народів;
  •  творчо та ефективно використовувати набуті знання у практичній діяльності за своєю спеціальністю;
  •  обгрунтовувати свою точку зору при написанні курсових робіт;
  •  формувати у себе та учнів обєктивну оцінку при вивченні сучасних процесів у розвитку цих держав; повагу до їх історії та культури;
  •  знаходити взаємозв’язки та взаємовпливи в історії різних слов’янських народів, у т. ч. з історією нашого народу та всесвітньою історією.

2.  Етногенез – це сукупність історичних явищ і процесів, які супроводжують всі етапи становлення та розвитку того чи іншого етносу (від родоплемінного ладу до формування окремих етнічних спільнот). Ознаками етногенезу давніх слов’ян вчені називають: наявність певної території; певної загальнослов’янської культури; існування праслов’янської мови; досягнення необхідного рівня самосвідомості.

На думку відомого російського історика-етнолога Л.М.Гумільова (1912–1992), послідовника вчення академіка В.І.Вернадського про біосферу (“Из истории Евразии”, “Древняя Русь и Великая степь”, “От Руси до России” та ін.)., людина народжується, мужніє, старіє та помирає – подібно до цього існує кожний етнос у світі. Тривалість життя етносу визначається ним у 12001500 років; фази розвитку є такими:

пасіонарний вибух (виникнення нового етносу – близько 300 років);

акматична фаза (найбільше піднесення пасіонарності – 300 років);

надлом (різке зниження пасіонарності  200 років);

інерційна фаза (плавне зниження пасіонарності – 300 років);

обскурація (руйнування етнічних звязків – 200 років);  

меморіальна фаза (умирання етносу  200 років).

Розвиток етносу, на його думку, залежить від пасіонарної напруги всередині нього (наявності членів етносу, готових до самопожертви заради загального блага); на тілі етносу залишаються рубці та зміни напрямів його розвитку після великих міграцій.

Проблеми етногенезу давніх  словян: 1) де містилася можлива прабатьківщина словян; 2) коли словянство вперше виступило на історичній арені як самостійна етнічна спільнота; 3) як відбивався процес формування етносу та розселення тих племен, які стали носіями певних етнічно-культурних ознак словян; 4) на якому етапі цього процесу стався поділ словян на західних, східних і південних (за В.І.Яровим).

Загальновизнаним у сучасній історичній науці вважається положення, що слов’яни є автохтонами і є однією з гілок індоєвропейської спільноти. Російський вчений В.В.Сєдов дотримується тієї точки зору, що початок слов’ян пов’язаний з центральноєвропейською культурною спільнотою, а походження індоєвропейців є окремою темою (походять з Передньої Азії); початкове заселення індоєвропейцями Середньої Європи відноситься до III тис. до н. е.

Процес формування слов’ян проходив такі етапи, як вважає більшість сучасних дослідників: індоєвропейська спільнота – германо-балто-слов’янська спільнота – балто-слов’янське етноплемінне об’єднання – формування праслов’ян (початок 1 тис. н.е.) – західні, східні і південні слов’яни (праслов’янські племена внаслідок злиття з іншими етнічними спільнотами Центрально-Східної Європи поступово сформувалися у три окремі гілки (починаючи з VVI ст. і раніше). В.В.Сєдов вважає, що хронологію підрозділу південних і північних слов’ян необхідно розпочати з кінця І тис. до н.е., підставою чого є пшеворська археологічна культура (у ній простежуються контакти слов’ян із кельтами)). Вважається, що слов’янські племена на певній території використовували зрозумілу для них загальну мову.

Первісний арал розселення праслов’ян, на думку В.І.Ярового, є північ від Паннонії (сучасна Австрія, Угорщина) та Карпатських гір, на Середній Віслі й балтійському Помор’ї.

Гіпотези та концепції прабатьківщини слов’ян:

  •  дунайська гіпотеза (Нестор, С.М. Соловйов, В.Т. Ключевський)
  •  теорія азійського походження слов’ян (німецькі вчені, ХVІІІ ст.: у середині І тис. н.е. разом з гунами, аварами, болгарами з’явилися слов’яни)
  •  прикарпатська теорія (П. Й. Шафарик, ХІХ ст., словацький історик-славіст)
  •  привісельська теорія (ХV ст., відомості про венедів античних авторів І- ІІ ст. н. е. – в основі концепції – слов’яни жили вздовж Балтійського узбережжя, де впадає Вісла і до верхів’їв Карпатських гір.).
  •  вісло-одерська концепція (середина ХХ ст., вчені Костровський. Т. Лер-Славінський – більша частина Польщі, Східної Німеччини, Чехія, Словаччина, Західна Україна – лужицька археологічна культура)
  •  верхньодніпровська теорія (Русанов І.П., Сєдов В.В., радянський час)
  •  синтетична концепція (60-ті рр. ХХ ст., Рибаков Б.О., Артамонов М.І., Третьяков П.М.) тощо.

Розглянемо думки ряду вчених з цієї проблеми. Так, у дослідженні Л. Нідерле, польського дослідника першої третини ХХ ст., початок слов’янського розселення необхідно шукати у верхів’ї Дніпра на сході, на півночі – р. Нарва, ліві притоки Прип’яті, на заході – р. Ельба. Російський вчений А.А.Шахматов (Очерк древнейшего периода истории русcкого языка (1915р.)) вважав, що словяни спочатку проживали у пониззі Західної Двіни та Неману, по сусідству з балтами. На думку радянського дослідника П.М.Третякова, територія слов’ян не обмежується вісло-одерським регіоном, а поширюється на Подніпров’я (на схід) – скіфські культури Подолії і Середнього Подніпров’я; неври, гелони, будини Геродота – це слов’яни; пізніше там існували черняхівська та зарубинецька культури; племена шнурової кераміки (ІІ тис. до. н.е., від Ельби до Дніпра) – протослов’яни. Український вчений радянського періоду В.П.Петров висуває гіпотезу, що історію слов’ян можна розпочати з трипільської культури; на зарубинецькому етапі мова скифів-борисфенітів модернізувалась у слов’янську.

У концепції радянського історика Б.О.Рибакова (История, культура, этнография и фольклор славянских народов. – М.,1978) праслов’янський період розпочався з ХV ст. до н. е. і пройшов 5 етапів: 1) тшинецько-комаровська археологічна культура ХV–ХІІ ст.; 2) лужицько-скіфська культура ІV ст.; 3) пшеворська, зарубинецька культури ІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.; 4) пшеворська, черняхівська культура ІІ–ІVст. н. е.; 5) празька культура VVІІ ст. н. е. (від Дніпра до Одера).

Джерела з історії давніх словян:

  •  давньогрецький історик та географ Геродот (Vст. до н. е.) згадував племена неврів, гелонів, будинів;
  •  давньогрецький вчений Птолемей (праця “Географія”) описує венедів, язигів та роксоланів, алано-скіфів (простір між степами Північного Причорномор'я, Венедські (Карпатські) гори)
  •  римські автори Пліній Старший, Корнелій Тацит (1 ст. н. е.) згадують про венедів (район Вісли та Одеру і нижче) та інші племена під назвою сармати; про рух слов'ян у напрямі нижньої течії Дунаю;
  •  "Пейтингерові таблиці" – римська карта (ІІІ–IV ст.н.е., римський географ Касторій) містять дані про розселення венедів на узбережжі Балтики, між Дністром;
  •  звіт імператору Феодосію, поданому дипломатичною місією Максиміана (середина V ст. н. е.)  – про присутність у Подунав'ї слов'ян, гунського вождя Аттілу.
  •  Прокопій Кесарійський (VІ ст. н. е.) Історія війн Юстиніана" (543554) –  про війни антів та словян з візантійськими військами під керівництвом стратига Хілвудія; про суспільний устрій словян, побут та вірування, військове мистецтво: А племена эти, славяне и анты, не управляются одним человеком, но издревле живут в демократии, и потому как удачи, так и несчастья обсуждаются у них сообща. Да и в остальном, коротко говоря во всем, все издавна одинаково у обоих этих варварских племен как в жизни, так и в верованиях. Они верят, что один бог, создатель молнии, является единственным владыкой надо всем, и приносят ему в жертву быков и всяких жертвенных животных. Предопределения же они не знают и вообще не признают, что оно имеет какую-либо власть, по крайней мере над людьми, а потому, когда над ними нависнет смерть, в болезни ли, на войне ли, они дают обет, что если избегнут ее, то немедленно принесут жертву богу за свою жизнь; спасшись же, они жертвуют, что обещали, и думают, будто избавление куплено этой жертвой. Но почитают они и реки с нимфами, и какие-то другие божества, всем им приносят жертвы и при этих жертвоприношениях творят гадания. Живут они в жалких хижинах, на большом расстоянии друг от друга, причем каждый часто меняет место обитания.”

Таємна історія" (550559) –  про вторгнення словян: “Иллирию и всю Фракию от Ионийского залива вплоть до предместий Константинополя, в том числе Элладу и страну херсонеситов, почти каждый год разоряли гунны, а также славяне с антами. Начиная с того времени, как ромейскую державу принял Юстиниан, они творили ужасные злодеяния в отношении тамошних жителей. Думаю, при каждом набеге они убивали и обращали в рабство там более 200 тысяч человек, так что вся эта земля окончательно превратилась в пустыню.”

Про будівлі» (554559) – про оборону від словян, будівництво імператором фортеці Адіну. Ставлення історика до словян насторожене, але не вороже.

  •  Йордан,“Про походження та діяння гетів"(551), писав про місця проживання венедів (від витоків річки Вісла), згадує про підкорення антів, склавинів. 
  •  Псевдо-Кесарій, Відповіді на питання" (середина VІ ст. н. е.) – про натуру словян: живут в дерзости, своеволии и безначалии и часто убивают своего вождя и начальника, как во время совместной трапезы, так и в пути. Питаются же они лисами, лесными кошками и кабанами, а перекликаются волчьим воем.  
  •   Менандер, Історія” (558—582) – про прохання візантійців аварів про спільну боротьбу та похід Баяна аварського проти словян: Так как Эллада опустошалась славянами и опасности угрожали одна за другой отовсюду, Тиверий, совершенно не имея боеспособного войска даже против одной части, противников, а тем более — против всех и не будучи в состоянии выступить против своих врагов (поскольку войска ромеев были посланы на войну восточную), отправляет послов к Баяну, игемону аваровубеждает его подняться на войну против славян, чтобы все те, которые разоряют землю ромеев, отвлекаемые собственными бедами, скорее предпочли оборонять отечественную, и одни прекратили опустошать ромейскую, а другие — встретили опасность в их собственной [земле].”
  •  Іоанн Ефеський, “Церковна історія”  (571585) писав про напади словян: в царствование императора Тиверия, вышел проклятый народ славяне и прошли всю Элладу, области Фессалоники и всю Фракию. Они берут в плен, убивают, сжигают, они разбогатели, имеют золото и серебро, табуны коней и много оружия и обучены воевать более, чем ромеи. Они люди грубые, которые не осмеливаются показываться вне лесов и защищенных деревьями мест. Они даже не знали, что такое оружие, за исключением двух или трех лонхадиев, то есть копий для метания.
  •  Маврикій,Стратегікон(кінецьVI–початок VII ст.) охарактеризував спосіб життя словян, їхнє військове мистецтво і як боротися з ними: По причине любви к свободе они никогда не соглашаются служить или подчиняться, и особенно в своей собственной стране. Они многочисленны и выносливы,  легко  переносят  и  жар,   и холод, и дождь, и наготу  тела, и недостаток пищи. С гостями они кротки и радушны, в случае надобности охраняют их поочередно, когда те путешествуют с места на место, так что, если гостю придется пострадать из-за нерадения хозяина, против того идет войной тот, кто принимал у себя этого гостя накануне,— такая месть почитается священным долгом. А тех, кто попадает к ним в плен, они держат в рабстве не бесконечно, как другие племена, но назначают им определенное время Живя жизнью разбойничьей, они любят нападать на своих врагов в лесах, теснинах и кручах. Они умело пользуются засадами, внезапными набегами и хитростями, как днем, так и ночью; ими изобретено множество уловок. Более всех людей они опытны в переправе через реки и храбро переносят пребывание в воде, так что, если кого-либо настигнет опасность, когда он находится дома, часто он погружается в воду, держа во рту заранее приготовленные стебли камыша, достающие до поверхности воды и совершенно полые. Походы против них лучше предпринимать в зимнее время, когда деревья голые и спрятаться среди них нелегко, а снег выдает следы беглецов. К тому же и запасов у них мало, и сами они почти обнажены... Следует распространять слухи, что и из других мест на них готовится нападение, чтобы из-за этой молвы, благодаря предусмотрительности начальников, каждый сражался за собственные владения, не имея возможности соединиться с другими и доставлять сложности нашему войску... Поскольку у славян много предводителей 61, между которыми нет согласия, не лишено смысла приручить некоторых из них речами или дарами, и прежде всего властвующих поблизости от наших границ, и тогда нападать на других, чтобы не все они прониклись к нам враждой и не склонились к единовластию.
  •  Феофілакт Сімокатта, “Історія”  (30-і рр. VII ст.) – про словян та аварів, їх напади на візантійців, похід останніх у словянські землі.
  •  Феофан Сповідник, “Хронографія” (кінець VIII–початок IX ст.) – про розселення болгар та їх відносини з Візантією.
  •  Чудеса св. Димитрія”(VII ст.) – розповідає про облогу Фесалонік слов’янами та варварами, невдачу їх, допомогу молитвами св. Димитрія жителям міста.
  •  Фредегар, франський історик, Хроніка (середина VІІ ст. н. е.), Алкуїн (хроніст Карла Великого, друга половина VIII — початок IX ст.)вперше вживається назва словяни щодо венедів.

Названі автори виходили з критеріїв та оцінок, притаманних більш розвинутому суспільству, були пристрасними та тенденційними у своїх судженнях, тому інтерпретація їх повідомлень про словян (на думку укладачів Хрестоматии по истории южных и западных славян: Учеб. пособие для вузов: В 3 т. Т. I. / Отв. ред. М. М. Фрейденберг.— Минск, 1987) потребує критичного підходу та обережності, врахування літературного жанру твору, на які джерела спирався сам автор, чи був він сучасником тих подій тощо. 

3. І. Дословянський період:

  •  індо-іранські племена кіммерійців – найдавніші жителі степів Північного Причорномор’я (кінець ІІ – початок І тис. до. н.е.);
  •  скіфи Північного Причорномор’я (ареал розселення – від Алтаю до Дунаю, VІІІ ст. до н. е.); скіфи-орачі, неври, гелони, будини Геродота, на думку ряду українських вчених, зокрема Г.К.Василенка, В.Петрова, були слов’янськими племенами, нащадками трипільської культури;
  •  колонізація греками Чорноморського узбережжя (VІІІ ст. до н. е.);  
  •  сармати (кочівники з Центральної Азії, ІІІ ст. до н. е.), витіснення скіфів; згадка про пеквинів, венедів (Мала Польща, Волинь, Галичина), фенів.

ІІ. Початковий період розселення словян:

  •  на рубежі н. е. археологи виділяють зарубинецьку археологічну культуру (ІІ ст. до н. е.ІІ ст. н. е., райони Полісся та Середнього Подніпров’я). Наприклад, Л.М.Гумільов повязує з нею початок словянського розселення.  Важливе значення також надається черняхівській (ІІ–V ст. н. е.) та  пшеворській (ІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.) культурам;  
  •  навала готів (ІІ–ІІІ ст. н. е.), утворення готської державної федерації Ерманаріха (середина ІV ст. н. е. ); підкорення антів, склавинів, венедів, естів; військовий союз антських племен між Дніпром і Дністромередина ІV ст. н. е.).

ІІІ. Період великого переселення народів:

  •  гунська держава (кінець IV–кінець V ст. н. е.); деякі українські вчені (напр., Г.К.Василенко) вважають гунів поліетнічною назвою, Аттіла вважається антським вождем (Vст.), ототожнюється з Києм; сучасні російські історики дотримуються протилежної думки;
  •  витіснення за Ельбу східногерманських племен привісельськими словянами, заселення Паннонії, лівобережжя Дунаю (V ст.);
  •  проникнення слов’ян на Балкани (кінець V ст.); набіги слов’ян на Балкани, Адріатичне узбережжя, візантійські провінції (перша половина  VІ ст.);
  •  підкорення частини словянських племен аварами (561 р. – 20-і рр. VI ст.).

        ІV. Період освоєння нових територій та боротьби за незалежність

              словянських племен:

  •  заселення слов’янами Балканського півострова (з 550-х рр.); рух на південь – Солунь, до Егейського моря; Істрія, Далмація, до Адріатичного моря (друга половина VІ ст.); Мезія, Македонія, Епір, Північна Греція (початок VII ст.); рух орди хана Аспаруха на Дунай і створення Першої Болгарської держави (середина VII ст.);
  •  боротьба за незалежність слов’янських племен у зв’язку із занепадом Аварського каганату з кінця 20-х рр. VI ст.: держава Само (чеські та моравські землі), Далмація, “Велика Булгарія” хана Курта у Північному Причорномор’ї, звільнення хорватів у Далмації і слов’ян в Македонії; утворення словіній – військово-територіальних об’єднань союзів племен на Балканах;
  •  підкорення слов’янських племен Північного Причорномор’я хазарами (початок VII ст.);
  •  повалення франками Аварського каганату наприкінці VIII ст.; визнання влади булгарського хана слов’янськими племенами Сремського регіону між Савою і Дунаєм, франкам пікорилися хорвати на захід від Срему (20-і рр. ІХ ст.). 

V. Період остаточного поділу словянських племен (VIIIIX ст.) та

    початок формування окремих народностей:

  •  східні: поляни, древляни, сіверяни, дреговичі, волиняни, дуліби, уличі, тиверці, хорвати, радимичі, кривичі, полочани, словени, в’ятичі;
  •  західні: вісляни, поляни, мазовшани, ленцяни, серадзяни, чехи, лучани, моравани, литомерійці, пшовани та ін.;
  •  південні: словени, серби, дукляни, хорвати, болгари, струменці, смоляни, драговичі, берзити та ін.

4.  Суспільний лад давніх словян:

  •  пройшов еволюцію від роду до багатоплемінної держави:

1) рід грунтувався на кровній спорідненості, охоплював кілька поселень, що утворювали жупу (родову територію); староста, старшина або жупан керував справами роду, здійснював судочинство, організовував оборону роду;

  1.  родоплемінний союз мав такі ознаки: певна територія, наявність військового

укріплення або міста, загальні збори як вищий орган влади; кровна помста, кругова порука, спільність майна, можливість передачі його у спадок;

3) племінне об'єднання складалося з кількох родоплемінних союзів; ним керував князь разом із своєю дружиною (радою); соціальне розшарування суспільства призвело до перетворення родової верхівки і вождя у великих економічно могутніх землевласників (VIVII ст.);

4) багатоплемінна держава була найвищим етапом в обєднанні різних племен на чолі з великим князем (великим жупаном);

  •  особливістю суспільного розвитку словян був перехід до феодалізму через

родову і територіально-племінну общину, минуючи рабовласництво; рабство існувало з метою отримання викупу, для продажу людей.

Господарська діяльність давніх слов’ян:

  •  поступовий перехід від кочування до осілості;
  •  основою господарства було землеробство (екстенсивне вирубно-вогняне

рільництво); використовували копачки, борони, рала, сохи, серпи, зернотерки, волів і коней;

  •  заняття відгінно-випасним скотарством,  вирощуванням великої рогатої

худоби, молочним тваринництвом; полюванням (пастки, тенета, сильці); збиранням меду, диких плодів, ягід, грибів, коріння, трав тощо; рибальством залежно від районів проживання;

  •  велика роль дерева в господарській діяльності;
  •  розвиток ремесла (вироблення знарядь праці, зброї, посуду, прикрас тощо; видобуток солі та інших мінералів;
  •  видобуток руд і розвиток металургії, ковальства;
  •  розвиток гончарства;
  •  обробка дерева (ложки, ступи, корита; спорудження мостів, князівських садиб, культових будівель тощо);
  •   ткацтво й прядіння (пошиття одягу, виготовлення пасків, взуття та ін.);
  •   транспортні засоби: плоти, судна, сані , лижі, колісний транспорт, воли, коні.;
  •  розвиток торгівлі, виникнення ярмарків (сіль, продукти землеробства,

домашні тварини, шкіри, хутра, мед, віск, риба, ремісницькі вироби); торговельні шляхи – "Янтарний шлях" від Балтики до Середземного моря; “шлях уздовж Дунаю"; шлях уздовж Двіни та Дніпра з Балтики до Чорного моря, "шлях Волгою".

5.  Релігія давніх слов'ян:

  •  була органічно пов'язана із землеробством і навколишньою природою;
  •  в основі її були уявлення про боротьбу світлого і темного начал, пов'язані з чергуванням творчих сил природи; добра і зла;
  •  язичництво охоплювало духовну сферу та господарську діяльність, містило уявлення про небо (натягнута шкура бика із проявами зірок, сонця) та землю (пласка; плаває у воді; опора на чотирьох биків),  життя природи (культи грому, блискавки, вогню, води), її духів, всесвіт, зодіакальні сузір’я і душу людини, її перевтілення, потойбічне існування;
  •  пантеон словянських богів мав певну ієрархію на чолі із верховним

богом (Перуном), з певними функціями окремих богів:

Перун – творець грому та блискавки, Дажбог (Хорс) – бог сонця і вогню, Сварог – бог неба і світла, Стрибог – бог вітру (в інших – розподілу багатств),

Велес – скотній бог, Святовит – бог неба і світла у західних слов’ян (4 голови на 4-х шиях), Чорнобог – бог біди, Божич – верховний бог у південних слов’ян, Син – бог сонця, Дій  – бог дня та світла у болгар, Прабог – у лужицьких сербів верховний бог, Триглав – у поморських слов’ян Балтики, поляків (три його голови символізували владу над трьома царствами – небом, землею та підземним світом; священий кінь Триглава виконував роль посередника між божеством та  людьми); Яровит – бог війни та родючості,  Руєвит – бог війни (з 8-ми мечами).

Богині у слов’ян: Лада, Весна, Морана, Мокош, Діва, Сива, Припечала.

Перун і Велес були шанованими богами у всіх слов’ян. Дослідники релігії давніх слов’ян дійшли висновків, що слов’яни по-різному сприймали духовні цінності античності; їм були притаманні у VІ ст. всі типові чесноти і вади варварів, вони не бажали служити або підкорятися будь-кому. Звертається увага також на те, що слов’янський світ був самобутнім, з наявністю культури певного рівня розвитку, тобто система уявлень давніх слов’ян не була досить примітивною, а відповідала тогочасному рівню свідомості населення цих земель.

  •  слов'янські народні обряди: веснянки,ігри, Русалчин тиждень, Великдень, купальська ніч; обряди, пов’язані з народженням, весіллям, похованням людини тощо;

Християнізація слов'ян (VIIXIII ст.): 

  •  сприяла ліквідації культу богів, знищенню ідолів, утвердженні віри в єдиного істинного бога Ісуса Христа; різко обмежувалась сфера впливу на життя людей язичницьких богів; відбувалося також їх перейменування;
  •  місія Константина (Кирила) та Мефодія до Великої Моравії (друга

половина IX ст.) сприяла церковному і книжному просвітництву слов'ян, поширенню сфери візантійського впливу на західні слов’янські племена; створенню церковнослов’янської мови, писемності (говорячи про їх значення, сучасні українські дослідники історії слов’ян підкреслюють, що це сприяло літературно-культурній діяльності, зміцненню зв’язків між західними, південними та східними слов'янами; цією мовою створювали релігійну,  художню, історичну літературу, видавали грамоти й документи тощо).

Англійський дослідник запровадження християнства у слов’янських народів А.П.Власто дійшов таких висновків: “Ніде розвиток слов'янських народів, зокрема виникнення слов'янських держав, не відбувався без сильного зовнішнього тиску з боку Сходу або Заходу, прямо або непрямо слугуючи інтересам тих вищих центрів цивілізації, з якими зіштовхувалася слов’янська експансія. Перед кожним слов’янським народом поставала необхідність вибору між східним і західним християнством; лише щодо Русі, можливо, існував певний ризик бути втягнутою до ісламського світу. Навернення у християнство відбувалося успішно там, де розпад язичницького слов’янського суспільства під впливом міграції, нових екологічних чинників, спричинених географічним положенням, або під впливом зовнішнього тиску відбувався швидкими темпами. Майже скрізь християнству вдавалося завоювати прихильність правителя і, загалом, правлячого класу, отож воно поширювалося серед народу за ініціативою верхів. Тимчасом як особисті якості місіонерів завжди відігравали визначальну роль у кінцевому успіхові місії, що виражався у темпах прийняття християнства і стабільності досягнутих результатів, вони значили відносно мало там, де ґрунт був надто кам’янистим і несприйнятливим для сівби, тобто там, де соціальні умови були надто несприятливі для нормального функціонування християнства. Християнство, що проповідувалося у великій імперії, ґрунтувалося на фундаментальному принципі абсолютної рівності всіх людей у найвищому вияві людської природи. Родина, клан, нація і мова – все підпорядковувалося цьому принципові. Християнство, безсумнівно, заклало духовну і культурну основу для самобутнього національного розвитку. Достатньо відзначити ще одну відмінність. Словяни на Балканах і в Русі на ранніх етапах очевидно були у кращих умовах. В IXX сторіччях візантійська цивілізація була значно вищою за західноєвропейську. Через віддалене географічне розташування Русі її історію треба розглядати окремо. Політичне життя східних слов'ян формувалося не під впливом загрозливого сусідства імперії, а під впливом проблем внутрішньої роз’єднаності та пересування кордонів під постійним тиском нехристиянських народів з євразійських степів. Оскільки у Русі тоді не було імперських амбіцій, ідея створення власного патріархату не мала підґрунтя, що із самого початку стало характерним для Болгарії та Сербії.

Література:

Яровий В. І. Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до ХХ ст.). –К.: Либідь, 2003.

Хрестоматия по истории южных и западных славян: Учеб. пособие для вузов: В 3 т. Т. I. / Отв. ред. М. М. Фрейденберг.— Минск, 1987.

Петров В. П. Етногенез слов’ян. – К., 1972.

Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. – М., 1979.

Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М., 1981.

Гумилёв Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. – М.: Мысль, 1989.

Василенко Г. К. Велика Скіфія. – К.: Знання, 1990.

Юшков С. В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. – К.: Наук. думка, 1992.

Власто А. П. Запровадження християнства у слов’ян: Вступ до середньовічної історії слов’янства. – К.: Юніверс, 2004. – 496 с.

Муравьёва Т.В. Мифы славян и народов Севера. – М.: Вече, 2005. – 416 с.

 Лекція 2. Словянські народи у добу середньовіччя

(2 год.)

План.

  1.  Утворення та політичний устрій Російської централізованої держави.
  2.  Білоруські землі у ІХ – першій половині ХVІ ст.

1. Необхідно зазначити, що процес утворення Російської централізованої держави мав ряд особливостей: 1) проходив при наявності монголо-татарського гноблення (постійне відбирання матеріальних і людських ресурсів через данину, дарунки ханам); 2) відбувався на грунті феодальної системи, що зміцнилась внаслідок цього (тому Російська держава сформувалась як феодально-кріпосницька абсолютна монархія); 3) політична централізація значно випереджала економічну (боротьба за владу, об’єднання руських земель в умовах підкорення Золотій Орді йшла попереду економічних передумов); 4) московські князі проводили гнучку політику щодо Золотої Орди, були нащадками Олександра Невського, мали значну підтримку у феодальному середовищі, городян і селян; 5) новостворювана держава мала тісний союз із православною церквою, яка мала у тогочасному суспільстві велике значення і духовний вплив (згадаємо, наприклад, преподобного Сергія Радонезького як духовного наставника Дмитрія Донського в багатьох його державних справах, митрополита Олексія та ін.).

Важливо назвати землі, що були центром формування Російської централізованої держави: Владимиро-Суздальська, Рязанська, Муромська, Смоленська землі, частина Чернігівської (тут сформувалась російська народність). Гнучка політика володарів Москви щодо Золотої Орди зробила її керівним і політичним центром. Піднесення Москви розпочалося за нащадків Олександра Невського. До середини XIII ст. Москва входила до складу Владимирського князівства, але у 1263 р. отримала самостійність.

Данило Олександрович (1276–1303) вдвічі збільшив територію Московського князівства: відвоював у Рязані Коломну, отримав Переяславське князівство, приєднав Коломну; при ньому було збудовано монастир біля Москви (Свято-Данилів).

Юрій Данилович (1303–1325) відвоював у Смоленського князівства Можайськ, приєднав верхів’я р. Москви, боровся за велике князювання (заручився підтримкою хана Узбека, із сестрою якого він був одружений) і мав цей ярлик у 1320–1322 рр.; виявив свою прихильність до митрополита Петра, підтримував і захищав його; суперництво і боротьба із Тверським князівством за велике князювання.

 Іван Калита (1327–1340) володів значними землями, скуповуючи їх у дрібних князів; налагодив добрі стосунки із золотоординським ханом і вміло використовував це у своїх інтересах; отримав ярлик і звання великого князя всієї Русі; хан доручив йому збір данини з усіх князівств; мав часто корисливі цілі збагачення та зміцнення особистої влади; зміцніло також московське боярство; остаточним місцем перебування митрополитів стала Москва (Феогност); утвердився в Новгороді, ходив на Псков.

Семен Гордий (1340–1353) та Іван Красний (1353–1359) продовжували політику батька; було приєднано Юріївське князівство, відбувалася боротьба із заколотами.

Дмитрій Іванович Донський (1359–1389): очолив народну боротьбу проти монголо-татарських завойовників, прийшов на допомогу Рязані у 1378 р. у боротьбі із ними; боротьба, а потім союз Москви з Твер’ю проти Орди; 8 вересня 1380 р. – Куликовська битва; прискорився процес об’єднання російських земель навколо Москви; приєднав Владимир, Галич, Тулу; вперше в історії Московського князівства офіційно передав свою владу старшому сину у спадок.

Василій І Дмитрович (1389–1425) приєднав до Москви Нижньогородське,  Муромське князівства; відновив союз з Литвою через династичний шлюб.

Василій ІІ Темний (1425–1462): політична криза, що переросла у феодальну війну 1420–50-х рр.; взяття у полон його татарами у 1445 р.  і звільнення ціною великого викупу; незадоволення людей, осліплення його Дмитром Шемякою; знищення майже всіх удільних князівств, посилення позицій великокнязівської влади; приєднав силою у 1456 р. Новгород, у 1460 р. – Псков; руська православна церква відокремилась від константинопольської у боротьбі з унією (собор 1448 р.; остаточно у 1589 р. після створення Московського патріархату).

Завершальний етапом у процесі створення єдиної Російської держави були князювання Івана ІІІ та Василія ІІІ.

Іван ІІІ Васильович (1462–1505): боротьба за остаточне приєднання Новгорода (1471,1478), приєднання земель Ярославського та Ростовського князівств, Нижнього Новгороду; кінець монголо-татарського іга (1480 р. – “стояння на р. Угрі”); Казань визнала васальну залежність від Москви (1487); боротьба за повернення білоруських та українських земель, а також Прибалтики; зміна статусу великого московського князя – “Государь всея Руси”; Судебник 1497 р. (вперше було створено суд бояр і окольничих (за участю дяків); точно фіксувався розмір судового мита (6% – боярину, 4% – дяку); вводилось опитування представників місцевого населення при відсутності доказів особи, яку звинувачують; намісники могли судити за карними справами тільки разом із боярським судом; полегшилось становище холопів; було встановлено єдиний для всієї країни термін переходу селян від землевласника (з 19 листопада до 3 грудня); диференціювався розмір “пожилого” – плати селянина феодалу при уході від нього; вперше згадується помістя та ін.); складні відносини з церквою; великі міжнародні зв’язки (зокрема, він був одружений із племінницею останнього візантійського імператора – Софією Палеолог). Важливо зазначити, що Іван ІІІ шукав опори своїм планам у служилих людях, що пізніше буде продовжено при його нащадках (особливо при Івані Грозному).

На думку радянського дослідника Ю.Г.Алєксєєва, Іван ІІІ був значним державним діячем свого часу, людиною великих політичних замислів і сміливих початків; розумний, сміливий і в той же час обережний та хитрий, він продовжував справи батька, успішно втілив в життя політику зміцнення державної влади; йому вдалося переможно завершити два процеси, що розпочалися задовго до нього: це тісно пов’язані між собою завдання збирання національної території навколо Москви і боротьба з татаро-монгольським ігом.

Василій ІІІ (1505–1533 рр.): приєднання Пскова (1510), Рязанського князівства (1521), Сіверської землі, Смоленська після російсько-литовської війни 1512– 1522 рр.; було розширено склад Боярської думи (до 12 бояр), князі незалежних раніше князівств могли стати боярами; створення Палацу та Казни – двох загальнодержавних відомств; країна поділялася на повіти, стани і волості; високого рівня досягла збройна справа (Оружейна палата почала створюватися ще за часів Івана ІІІ); створення системи кормління намісників та волостелів (судові мита, певна частина податків); розлучення його у 1525 р. зі своєю першою дружиною – Соломонією Сабуровою через те, що вона була бездітною та його одруження на молодій племінниці відомого литовського князя Михайла Глинського – Олені Глинській; оголошення її перед своєю смертю княгинею і створення на час малолітства сина Івана регентської ради.

Досліджували проблему утворення Російської централізованої держави у ХІХ – початку ХХ ст. такі російські історики як М.М. Карамзін, С.М.Соловйов, В.О.Ключевський  та ін. При всій значущості зібраного ними фактичного матеріалу окремі їх положення та концепції були тенденційними: частково деякі історики переоцінювали значення династичного початку в історії Північно-Східної Русі; багато хто з них не надавав необхідного значення тим процесам, що проходили у XV–XVIІ ст., формуванню української та білоруської народностей. Продовжували досліджувати цей період у 20-ті рр. ХХ ст. М.К.Любавський, А.Є.Пресняков. Пізніше займались його розробкою радянські історики М.М.Тихомиров, Л.В.Черепнін, Б.О.Рибаков, Б.Д.Греков, А.М.Сахаров, І.І.Смирнов, В.Т.Пашуто, В.Б.Кобрін, А.А.Зімін та ін.

Відомий російський історик-етнолог Л.М.Гумільов звертає увагу у своїй оригінальній концепції пасіонарності, що при утворенні Російської централізованої держави велику об’єднуючу роль у суспільстві відіграла православна віра, монастирі, подвижники. Москва знищила традиції вічової вольності та княжих міжусобиць, замінивши їх іншими нормами поведінки, що багато в чому були перейняті від монголів, – системої суворої дисципліни, етнічної терплячості та глибокої релігійності.

Сучасні російські історики зокрема звертають особливу увагу на перемогу у Куликовській битві, що стала переломною в історії Русі, і з якою відбулося піднесення національної свідомості на північноруських землях; саме Москва відіграла тут вирішальну роль та стала лідером в об’єднанні руських земель. Наприкінці ХV ст. сформувалася основна територія Російської централізованої держави. Івану ІІІ вдалося остаточно покінчити із золотоординським ігом та міжусобицями, зібрати більшу частину земель в єдину державу, намітити напрями її подальшого розвитку.

2.     Вже у VI ст. у Білорусію відбулося проникнення перших словян (кривичі). До кривичів тут проживали балтські племена Дніпро-Двінської культури (Північна та центральна Балтія). Територію цю поступово заселили також племена вятичів, радомичів, дреговичів.

Полоцьке князівство займало басейн Західної двини, Березини. Полоцьк згадується вперше у 862 р. Майже все X ст. Полоцьке князівство було незалежним, а в XIпершій третині XII ст. постійно протиборствує з Київом та Новгородом. Війни ці трактуються істориками як свідоцтво боротьби за незалежність. У другій половині Х ст. літописи згадують першого полоцького князя Рогволода. Близько 980 р. у Полоцьку княжив князь Рогволод. Володимир Святославович вбив Рогволода та одружився на його дочці Рогнеді. Пізніше, ставши великим князем київським, він віддав Полоцьку землю своєму сину від Рогнеди Ізяславу, який започаткував нову династію полоцьких князів. До його дочки Рогнеди сваталися два брати Володимир і Ярополк київські. Вона обрала Ярополка. Ображений Володимир робить напад на Полоцьк і бере Рогнеду у дружини. Від Рогнеди Володимир мав 4-х синів –  Ізяслава, Ярослава (Мудрого), Мстислава (чернігівський князь), Всеволода (володимиро-волинського князя); 2-х дочок – Прадславу (за чеським князем), Премиславу (за угорським князем). Наприкінці життя Рогнеда прийняла чернечий постриг під ім’ям Анастасія (померла у 1000 р.).

Князь Ізяслав помер у 1001 р. За правління Брячислава Ізяславовича (1001–1044) поширюються межі Полоцької землі, контроль над торговим шляхом по р. Двині до Балтійського моря. У боротьбі між Ярославом та Брячиславом за Новгород була укладена мирна домовленість. Полоцькій землі було повернуто м. Вітебськ та Усвяти. Син Брячислава Всеслав Чародій (1029–1101) боровся за землі Псков, Новгород, Смоленськ, Мінськ із синами Ярослава у 1065–1078 рр. Після повстання киян 15 вересня 1068 р. став великим князем Київським, але потім повернувся до Полоцьку. З початку ХІІІ ст. полочани разом із ливами, естами та ін. героїчно боролися проти німецьких лицарів, які наступали у Прибалтиці. Побоюючись активності горожан та агресії хрестоносців, полоцьке боярство пішло на компроміс із литовськими феодалами: у 1262–1263 рр. у Полоцьку княжив Товтівіл з династії литовських князів.

Туровське князівство утворилося в межах розселення дреговичів у південній Білорусії, басейні р. Прип’ять. У 980 р. згадуються брати Рогволод і Тур. До кінця Х ст. у Турові державою керувала власна династія князів. У 988 р. князь Володимир Київський виділив Туровську землю сину Святополку, який боровся за самостійність Туровської землі. Він загинув у 1019 р. у боротьбі за Київське князівство з Ярославом Мудрим. Останній передав Туровську землю своєму сину Ізяславу, який став великим князем Київським і залишив Туров. Два сини Ізяслава – Ярополк і Святополк – тримали Туров за собою. У 1113 р. Туровське князівство перейшло до роду Мономахів.

Білоруські землі (на відміну від українських земель) визнали владу литовських князів раніше: у Полоцьку ще у середині ХІІІ ст. сидів литовський князь Товтівіл; на початку ХІV ст. до складу Великого Князівства Литовського відійшли Туров, Пінськ, Мозир. У другій половині ХІV ст. значна частина українських земель і вся Білорусія увійшли до Великого Князівства Литовського (далі – ВКЛ). Монголо-татарам не вдалось підкорити білоруські землі, незважаючи на багато походів у середині та другій половині ХІІІ ст., що пояснюється, на думку дослідників, такими причинами: на час наближення до цих земель монголо-татари були виснажені у тривалій тяжкій боротьбі із населенням північних та південних земель Русі; Полоцька, Смоленська, Новогрудська та інші землі були досить сильними у військовому відношенні; князі білоруські були у союзі з добре озброєними литовськими князями.

Соціально-політичний устрій та основні феодальні інститути залишилися незмінними. Удільні князі зобовязувалися за це сплачувати ВКЛ щорічну данину й надавати військову допомогу. Після Кревської унії 1385 р. вони змушені були написати присяжні грамоти на вірність польському королеві. Відбувалися також у цей період експансія католицизму на білоруські землі, загроза поширення влади польських феодалів.

Необхідність політичного об’єднання Литовської держави та її централізація штовхали великокнязівський уряд Вітовта на ліквідацію удільних князівств (90-і рр. ХІV ст.). Колишні уділи продовжували зберігати залишки своєї автономії. Обласні привілеї наприкінці ХІV–на початку ХV ст. у Білорусії отримали феодали Полоцької та Вітебської земель, однак це не усунуло привілейованого становища литовської знаті.

У 40-х рр. ХV ст. поширюється рух на білоруських землях проти іноземного панування. З-під влади литовських феодалів визволилися Полоцька й Вітебська землі. У 1447 р. польсько-литовський князь Казимир видав привілеї і для феодалів православного віросповідання, у 1468 р. – судебник, який надавав землевласникам право вотчинної юрисдикції. Потім була ліквідована автономія Полоцької і Вітебської земель, збереглися залишки феодальної автономії (за обласними привілеями).

Основою економіки залишалось у ХІІІ–ХV ст. землеробство (трипільна система). Селянство зберігало стародавню общинну організацію. Найбільш поширеною формою феодальних повинностей була данина натурою (медом, воском) у середині ХІV ст., а також і грішми. У ХІV ст. поширюється фільваркова система ведення сільського господартва; поширення панщини (1–2 дні на тиждень). У 1-ому Литовському Статуті 1529 р. було закріплено, що 10 років проживання селянина на землі феодала роблять його старожилом; за право залишити феодала він мав сплатити велику суму – 5 литовських грошей (вартість 20 корів). У 1557 р. Сигізмунд-Август ІІ провів аграрну реформу з метою впорядкування селянського землекористування та збільшення доходів казни: наділ селянина складала волока розміром 33 морга (23,41 га) земли, незалежно від її якості; селянам відводились також сіножаті, ліси та ін. у загальне користування; земля в першу чергу відводилась під державні двори – фільварки, на кращих землях, по 200–400 га кожний; селяни поділялись на тяглих та осадних і виконували встановлені повинності. Протягом ХІV–ХV ст. магдебурзьке право отримали Брест, Гродно, Полоцьк, Мінськ. Міста та містечки на білоруських землях у XIVпершій половині XVI ст. поділялись на 3 групи: королівські (напр., Скидель, Озери), приватновласницькі (Сморгонь) та церковні (Жировичі, Ігумен). Єдиний внутрішній ринок ще не виник остаточно у цей період, незважаючи на різноманітність внутрішніх та зовнішніх торговельних шляхів.

Щодо виникнення білоруської народності, немає єдиної думки серед істориків та етнографів, але все ж багато дослідників вважають, що головну роль у цьому відіграло політичне об’єднання білоруських земель у складі єдиної держави – ВКЛ – це сприяло зміцненню соціально-економічних зв’язків між різними частинами цих земель, консолідації населення та інтеграції із сусідами. Термін “Біла Русь” вперше зустрічається у літописах у 1135 р. щодо Владимиро-Суздальського князівства, з другої половини ХІІ ст. так називалися московські, псковські  та смоленські землі; у 1305 р. під цим терміном згадуються і білоруські землі в Іпатіївському літописі; з XVII ст. – назва східної частини Білорусії, західна до ХІХ ст. не мала такої назви. Походження цієї назви має багато версій: від краси цієї землі (Макарій, XVI ст.), вільна і незалежна земля від монголо-татар (Любавський, ХІХ ст.), від переваги білого кольору в одязі (Є.Карський, початок XX ст.); назва пов’язується з більш раннім прийняттям християнства порівняно із Чорною Руссю (Я.Юхо), східні білоруські землі мали таку назву на противагу західним, що потрапили у ХІІІ ст. у залежність від литовських феодалів; конфесійна різниця між православними та католиками на східних і західних землях, білий одяг православних священиків і чорний ксьондзів (П. Шевцов); згідно балтської традиції, чорний колір символізував Захід, а білий – Схід, тому спочатку ці терміни використовувалися у географічному розумінні, пізніше вони символізували етнографічні відмінності між західною та східною частинами білоруських земель; у ХІХ ст. термін “Білорусія” охопив всю її етнічну територію (етнограф М.Ф.Пилипенко).

 Історіографія періоду:

Літописи, що велися у Полоцьку, Мінську та Турові не збереглися. Про розвиток білоруських земель у ті часи можна дізнатися з “Хроніки Лівонії” Генріха Латиша, договірних грамот Полоцька, Вітебська, Смоленська з Ригою; праць В. Татіщева, В. Данилевича (Очерк истории Полоцкой земли конца 14 ст. –К.,1896), М.Довнар-Запольського (Очерк истории Кривичской и Дреговичской земель конца 12 ст. – К., 1891), Л. В. Алексєєва (Полоцкая земля. – М., 1996) та ін.

Полоцьке князівство, на думку ряду сучасних білоруських істориків, було самостійною давньобілоруською державою з усіма відповідними атрибутами (суверенна влада князя, віче, адміністрація, столиця, військо, грошова система). Воно мало власні династійні лінії; удільні князівства мали значну автономію, узгоджуючи з Полоцьком лише питання зовнішньої політики (Г. Штихов, С. Тарасов, Г. Семенчук, І. Марзалюк, А. Кравцевич, В. Орлов, Т. Коробушкина та ін.). Другий напрям істориків (із середини 1990-х рр.) фактично повторює та захищає постулати радянської історіографії про існування давньоруської народності, про Київську Русь як спільну державу етнічно єдиних східних слов’ян; Полоцька земля була органічною частиною Русі. Рогволод і Тур могли бути намісниками київського князя, а територіальне оформлення різних земель усередині єдиної держави не могло відбуватися без конфліктів між сусідніми князівствами.

Значна частина білоруських істориков, досліджуючи проблему походження ВКЛ, повторює концепцію дореволюційної російської та радянської історіографій, що це було наслідком захоплення литовськими феодалами західноруських земель; це була держава чужа та ворожа білоруському народу; роль об’єднуючого центру відігравало Московське князівство. М. Єрмолович у своїх працях стверджує, що литовська знать не захоплювала руські землі, а ВКЛ було створено шляхом об’єднання з білоруськими землями, при завоюванні балто-литовських; давня Литва була історичною областю Бєларусі та локалізувалася між Молодечно, Мінськом та Слонімом. Є. Ширяєв дійшов висновку, що назва “Литва” зявилося у XII ст. на території з населенням, до складу якого входили слов’яни, балти та частково угро-фіни. У сучасній білоруській історичній літературі замість терміна ВКЛ вживається часто “Бєларусько-литовська держава”, введений національними істориками 1920-х рр. Основою ВКЛ була Новогородська земля, а сам Новогородок був першою його столицею; більшу частину населення складали білоруси, які визначали в основному його внутрішню та зовнішню політику; білоруські феодали відіграли вирішальну роль у створенні держави; офіційною мовою була давньобілоруська тощо. Статут 1529 р. називається “першою білоруською конституцією (Я. Юхо). Білоруська історіографія першої половини 1990-х рр. при розробці історії ВКЛ акцентує увагу на етнічні фактори, домінуванні білоруського елементу у поліетнічній державі. Це було піддано критиці в ряді праць другої половини 90-х рр. (звинувачення авторів у націоналізмі, русофобії тощо). Так, на думку Д. Карєва, такий підхід є непродуктивним; це звужує погляд на загальну історію ВКЛ.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

43250. Доходи Державного бюджету України 185 KB
  Характеристика доходів державного бюджету. Соціальноекономічна суть призначення і роль доходів Державного бюджету України. Джерела надходжень державного бюджету.Аналіз та склад доходів бюджету за перше півріччя 20092010рр. Одержавлення національного доходу здійснюється державою різними методами. Основним методами, які використовуються органами державної влади для перерозподілу національного доходу та утворення бюджетних доходів, являються податки, державний кредит та емісія грошей.
43251. Полевые транзисторы в интегральных схемах 323.5 KB
  Чем больше обратное напряжение тем глубже обедненный слой и тем соответственно меньше толщина канала w. Таким образом меняя обратное напряжение на затворе можно менять поперечное сечение а значит и сопротивление канала. При наличии напряжения на стоке будет меняться ток канала т. Определим зависимость толщины и сопротивления канала от управляющего напряжения на затворе при нулевом напряжении на стоке.
43252. Расчет токарного сборного резца с треугольной пластиной 386 KB
  Определяем глубину резания. Определяем скорость м мин главного движения резания допускаемую режущими свойствами резца. Определяем главный поправочный коэффициент...
43253. Расчет водяного насоса 922.5 KB
  Задачу решают подбором и перераспределением масс звеньев введением дополнительной маховой массы с постоянным моментом инерции в виде маховика. Расчет масс и моментов инерции звеньев.Располагая центры масс по серединам рычагов определим их массы и моменты инерции: вычисление масс момент инерции звена относительно центра масс момент инерции звена относительно оси вращения 2.Массы зубчатых колес и их моменты инерции определим по следующим формулам: масса iго колеса где =7800 кг м3 а d делительный диаметр колеса момент инерции iго...
43254. Разработка импульсного источника вторичного электропитания электронно-вычислительной аппаратуры 1014.5 KB
  Источники вторичного электропитания предназначены для получения заданной мощности в нагрузке при определённом заранее преобразования энергии. Требуемая мощность часто оказывается значительной, и поэтому повышение плотности упаковки электронных элементов не оказывает прямого и решающего влияния на миниатюризацию ИВЭП. Миниатюризация потребителей энергии не приводит к увеличению относительного объёма ИВЭП в системе, если их миниатюризация не осуществляется одновременно и с такой же эффективностью.
43255. Исследование методов сортировки с поиском минимума и деревом 211 KB
  Простейшая задача сортировки заключается в упорядочении элементов массива по возрастанию или убыванию. Другой задачей является упорядочение элементов массива в соответствии с некоторым критерием. Обычно в качестве такого критерия выступают значения определенной функции, аргументами которой выступают элементы массива. В работе приводится постановка задачи сортировки и поиска данных, описание алгоритмов, описание программы и правила ее использования, а также прилагается текст программы, решающей поставленную задачу.
43256. Расчет гидропривода 486 KB
  Под гидроприводом понимают совокупность устройств, предназначенных для приведения в движение механизмов и машин посредством рабочей жидкости под давлением. В качестве рабочей жидкости в станочных гидроприводах используется минеральное масло.
43257. Схема для живлення переговорного пристрою 624.5 KB
  Аналізуючи ці схеми, можна впевнитися, що дана схема є найбільш актуальною у розробці, порівняно з її аналогами, приведеними нижче. Схема, що розробляється, призначена для живлення, як потужної так і малопотужної апаратури, залежно від максимально допустимого рівня пульсації на вході. З точки зору схемотехнічного проектування виробу, дана схема є найбільш простою, так як має найменшу кількість елементів, та не має потужних елементів схеми, які присутні в двох аналогічних схемах.
43258. Разработка и расчет законченного электронного устройства 669 KB
  Датчиком температуры описываемого прибора служит кремниевый диод. При этом используется линейная зависимость паления напряжения на нем от температуры при фиксированном прямом токе смешения. Температурный коэффициент напряжения (ТКН) для кремниевых диодов практически постоянен в диапазоне -60...+ 100°С и составляет -2...-2,5 мВ/°С — в зависимости от типа диода и значения тока смешения. Как показали исследования, практически любой кремниевый диод или транзистор может быть использован как линейный температурный преобразователь в диапазоне от -55-С до+125°С.