73976

ВЕЛИКОМОРАВСЬКА ДЕРЖАВА

Контрольная

История и СИД

У процесі переселення племен родоплемінні звязки порушувались, і на нових місцях виникали територіальні обєднання, а не родові общини.

Украинкский

2014-12-23

1.87 MB

9 чел.

ВЕЛИКОМОРАВСЬКА ДЕРЖАВА

 

Виникнення Моравської держави

Німецька експансія на землі Великоморавського князівства

Просвітницька діяльність Кирила і Мефодія

Занепад Великоморавського князівства Культурне значення Великої Моравії

ВИНИКНЕННЯ МОРАВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Слов'янські племена вже у VVI ст. стали заселяти родючі рівнини території Східної Словаччини, Південної Моравії і Центральної Чехії. Саме тут сформувалася оригінальна культура кераміки так званого "празького типу", тісно пов'язана з іншими культурами Східної Європи і Балкан, її основу становило землеробство й розведення свійської худоби. Земля оброблялася плугом із залізним лемешем. Широко застосовувалося чергування сільськогосподарських культур, що сприяло підвищенню їхньої врожайності. Металеві сільськогосподарські знаряддя: серпи, коси, сокири, а також зброя (мечі, списи, кинджали) виготовлялися прогресивним способом комбінації заліза й сталі.

Слов'янські поселення були невеликими, складалися з кількох заглиблених у землю будівель наземної стовпової конструкції або конструкції в зруб. Поруч з будинком викопувались ями для зберігання зерна.

У процесі переселення племен родоплемінні зв'язки порушувались, і на нових місцях виникали територіальні об'єднання, а не родові общини. Наприкінці VI — на початку VII ст. Уявилася родова аристократія, влада племінних вождів стала спадковою. З розпадом общини більшість її земель захопила знать, з середовища якої виділялись князі. Ця частина суспільства поступово почала використовувати працю залежних селян.

Процес утворення держави в давніх слов'ян був досить тривалим. Так, для слов'ян, які мешкали в Дунайському регіоні, його ускладнювала поява в Центральній Європі на початку VI ст. кочівників-аварів. Авари підкорили землеробські слов'янські племена від Середнього Дунаю до Західної Словаччини і створили в Центральній Європі союз племен (кага-нат), що грунтувався на жорстокій експлуатації місцевого населення та пограбуванні сусідів. Це викликало опір слов'ян, який незабаром переріс у збройне повстання. До нього приєднався зі своєю дружиною франкський купець Само. Він добре зарекомендував себе серед повсталих і був обраний ватажком повстання. Слов'янський племінний союз під його проводом у 622—623 рр. розгромив аварів.

Новою перепоною на шляху утворення державного об'єднання слов'ян у Центральній Європі стала Франкська держава, яка прагнула захопити цей регіон. Так, у 631 р. франкське військо, очолюване королем Дагобертом І (629—638), напало на слов'ян, проте у вирішальній битві поблизу Вогастисбурга зазнало цілковитої поразки. Воєнні перемоги цього племінного союзу в боротьбі проти аварів і франків пояснюються насамперед тим, що князівська влада зуміла згуртувати слов'янське населення проти зовнішньої загрози. Територія племінного об'єднання Само збільшилася за рахунок серболужицьких земель. У середині VII ст. воно, очевидно, займало територію від Лужиці на півночі до Карінтії на півдні, на заході межувало з королівством франків. Таким чином, до його складу входили чеські, моравські та частина західнословаць-ких земель. Проте внутрішні зв'язки у цьому ранньому феодальному державному об'єднанні відзначалися слабкістю, і незабаром воно розпалося.

На території Моравії та сусідніх чеських і словацьких землях уже в VIII ст. виникла система укріплених городищ. Моравські поселення були не лише великими торговельно-ремісницькими центрами, а й політичними і військовими осередками. Це свідчить про те, шо дану територію населяла постійна людність. Землеробство досягло високого рівня розвитку, й забезпечувало продуктами харчування не лише самих виробників, а й ремісників та представників інших верств населення. Широко застосовувався плуг із залізним лемешем і плуж-ним ножем, що давало можливість значно підвищити продуктивність праці. З'явилися високопродуктивні сорти зернових і бобових культур. Розвивалося овочівництво й садівництво.

Про політичну історію суспільства на території чеських та словацьких земель після зникнення племінного союзу Само достовірні свідчення відсутні. Суспільні відносини слов'янських племен цього регіону, що належали до однієї етнічної групи, після їхнього розселення в різних місцях зазнали певних змін.

Найбільш сприятливі умови для суспільного розвитку склалися в Моравії. Саме тут (на північ від Дунаю) у другій половині VIII — на початку IX ст. слов'янські племена згуртовуються у племінні союзи, які згодом трансформувалися у більш досконалі форми суспільного устрою. У ранньосередньовічних хроніках згадується назва лише одного з таких племінних об'єднань у цьому регіоні — "морави".

В період формування державності у слов'янських племен в Моравії суттєво змінилася ситуація в регіоні Центрально-Східної Європи. Аварський каганат, послаблений спочатку повстанням слов'ян, а потім наступом франків під проводом Карла Великого (742—814), остаточно розпався. Могутньою військовою й політичною силою стала Болгарська держава, яка вступила в суперництво з Візантією і серйозно впливала на розвиток подій у Дунайському басейні. Тривав процес активного державотворення у сербських племен.

Формування державності в Моравії розпочалося в 30-х роках IX ст. Це засвідчують тогочасні історичні джерела, згідно з якими морави не завжди виступали під одним іменем на чолі з одним князем, влада якого була спадковою. На чолі князівства, що знаходилося в долині річки Морави, стояв рід Моймировичів, засновником якого був князь Моймир І (близько 830—846). Згідно з даними хронік моравська знать брала участь у роботі Франкфуртського сейму (822), де вона представляла території, підпорядковані Франкській імперії.

Цим періодом датується також засноване в західнослова-цьких землях князем Прибіною Нітранське князівство. Однак у результаті протиборства сусідніх державних утворень у 833—836 рр. князь Прибіна зазнав поразки, а його землі при-сднав до своїх володінь Моймир І. Ці події стали завершальним етапом інтеграції територій, які знаходилися на північ під середньої течії Дунаю. Так поступово почалося формування поіюї держави в центрі Європи, відомої під назвою Велика Моравія, її столицею, ймовірно, було місто Велеград, розташоване на річці Мораві у Старомі Місті (частина сучасного міста Угорське городише). На думку інших фахівців столиця Моравії знаходилася в районі городища Микульчице, розташованого також на Мораві. Уже в середині IX ст. до складу Великої Моравії увійшли території чеських, сілезьких, словацьких та серболужицьких земель, а також частина Паннонії.

НІМЕЦЬКА ЕКСПАНСІЯ НА ЗЕМЛІ ВЕЛИКОМОРАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Після розпаду Франкської імперії  (843) Людовік Німецький згідно з  Верденським договором дістав східну частину великої держави, яка без- посередньо межувала із слов'янськими землями. Людовік вважав Велику Моравію сферою своїх інтересів. Так, у 845 р. за його ініціативою була похрещена група представників слов'янської знаті, а після смерті Моймира І він посадив на трон його племінника Растислава (846—870), який виховувався при східно-франкському дворі. На південь від Великої Моравії в долинах річок Дунаю, Драви і Дна Людовік Німецький заснував маріонеткове Блатенське князівство, на трон якого було посаджено колишнього Нітранського князя Прибіну.

Моравський князь Растислав весь час прагнув звільнитися від опіки Людовіка. Скориставшись тим, що син Людові-ка — австрійський маркграф Карломан — та деякі графи виступили проти короля, він надав підтримку бунтівникам. Це стало приводом для початку війни (853) проти Растислава. У 855 р. війська франків вторгнулися до Великої Моравії і спустошили її землі. Але князь Растислав, спираючись на військову підтримку сусідніх слов'янських племен, зумів звільнити свою країну від франкських загарбників.

У 858 р. Людовік почав готувати новий похід до Великої Моравії. Князь Растислав, який підтримував союзницькі стосунки з маркграфом Карломаном, вирішив скористатися сприятливою ситуацією, щоб розправитися зі ставлеником Людовіка князем Прибіною. Після убивства Прибіни (861) престол Блатенського князівства успадкував його син — Коцел, який потрапив у васальну залежність від Растислава.

Нарешті Людовік Німецький опанував ситуацію у своєму королівстві. Карломана змусили припинити опір. Франки почали готуватися до нового походу на Схід. Готувалися до опору загарбникам і у Великій Моравії. Щоб отримати підтримку в боротьбі проти короля, Растислав уклав угоду з чеськими та серболужицькими князями про входження їхніх земель до складу Моравського князівства. Для протидії союзу, укладеному між Людовіком та болгарським ханом (князем), Растислав установив дипломатичні контакти з візантійським імператором Михайлом III. Намагаючись створити таку церковну організацію, яка була б підпорядкована йому особисто, Растислав просив імператора направити до Моравії місіонерів для роз'яснення населенню догматів християнської віри.

Успіхи князя Растислава на дипломатичній ниві могли звести нанівець агресивні наміри Людовіка проти Великої Моравії. Після вторгнення у 864 р. королеві зрештою вдалося змусити моравського князя визнати васальну залежність від франків. До того ж у державі розпочалися внутрішні чвари, викликані конфліктом між Растиславом і його племінником Святополком — удільним князем Нітри. Святополк виношував плани відібрати князівську корону у свого дядька.

Свій черговий похід до Великої Моравії Людовік Німецький розпочав у 869 р. В ньому брали участь і його сини Карл і Карломан. У 870 р. Святополк, скориставшись підтримкою місцевої знаті, захопив Растислава у полон і видав його франкам. Моравський князь був відвезений до Регенсбурга й осліплений, а Святополк ціною зради став правити Моравією як франкський васал. За ним постійно пильнували двоє приставлених до нього німецьких графів. Проте невдовзі німецьким "уповноваженим" було дано вказівку ліквідувати князівство взагалі. У 871 р. за наказом Карломана Святополка вивезли до Німеччини і посадили до в'язниці. Велика Моравія була оголошена частиною Східної Марки як складова Східнофранк-ського королівства.

Проте загарбники не змогли надовго закріпитися в Моравських землях. Проти влади намісників повстало місцеве населення. Після зникнення Святополка (вважалося, що він загинув) князем був обраний один з родичів Святополка священик Славомир. Німців позбавили влади і вигнали з країни. Тоді Карломан пішов на змову з Святополком і, випустивши його з в'язниці, на чолі війська вирушив до Моравії. Та Святополк не захотів воювати проти власного народу. Коли німецькі війська підійшли до столиці країни — Велеграда, він перейшов на бік повсталих. Ворожі гарнізони було розгромлено, Моравія знову стала вільною країною.

У 872 р. німецькі війська на чолі з королем Людовіком уже вкотре вторглися до Моравії, проте й цього разу вони зазнали поразки. У 874 р. між Людовіком і Святополком було укладемо мирний договір, згідно з яким моравський князь визнавав себе васалом короля і зобов'язувався платити данину. Проте незважаючи на це угода фактично створювала передумови для Моравії, щоб стати незалежною державою. Після смерті Лю-довіка Німецького Великоморавське князівство значно розширило свої кордони. До нього на той час входили: Моравія, чеські та західнословацькі землі, території сербських (по річці Сала), лужицьких, сілезьких, віслянських племен та Пан-нонія.

У Великоморавській державі не склалася єдина централізована система управління. Влада князя Святополка поширювалася лише на територію Моравії. В інших землях правили місцеві князі, які не лише визнавали зверхність Святополка, а й мусили виставляти на його вимогу певну кількість воїнів. Таким чином Велика Моравія була своєрідним конгломератом залежних від моравського князя територій, які об'єднувалися у єдиній державі завдяки встановленим військово-адміністративним завданням. Східнофранкське королівство не змогло суттєво обмежити суверенність моравського князівства. Влада Святополка залишалася необмеженою до самої смерті князя у 894 р.

ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КИРИЛА

І МЕФОДІЯ

Процес християнізації західних слов'янських племен розпочався в 831 р., коли в Рененсбурзі було похрещено кілька моравських князів. У 845 р. християнство прийняли також чотирнадцять чеських князів разом зі своїми дружинниками. Місіонерська діяльність того періоду була пов'язана виключно з прагненням зміцнити політичний вплив Франкського королівства. Зрозумівши зміст та спрямованість цієї діяльності, керованої Римською курією, моравський князь Растислав заходився створювати власний церковний клір. Саме тоді він звернувся до Візантії з проханням направити до Моравії проповідників з Константинопольської патріархії. Виконання цієї місії імператор Михайло III доручив братам Константину та Мефодію з міста Салоніки (Солуні), які вже мали певний досвід місіонерської діяльності й володіли мовою македонських слов'ян. Константан, який ставши ченцем прийняв ім'я Кирила (826/827 — 869), здобув освіту в школі при імператорському дворі в Константинополі. Потім працював бібліотекарем патріаршої бібліотеки, викладав філософію (внаслідок чого дістав прізвисько — "Філософ"), виїздив з дипломатичною та просвітницькою місією до Сірії. Його брат Мефодій (близько 815-885) розпочинав свою діяльність як військовий, був ке


різником одного з адміністративних районів поблизу Сало-нік, але потім постригся в ченці й певний час був ігуменом монастиря Поліхрон у Малій Азії,

Готуючись до виконання своєї місії у Великоморавському князівстві, Константин та Мефодій переклали слов'янською мовою церковні книги, записавши їх з допомогою складеної Константаном близько 863 р. слов'янської абетки.

Потрапивши до Великої Моравії, брати взялися активно проповідувати християнство, полемізували з представниками німецького духовенства, які представляли Римську курію. Водночас вони продовжували працювати над перекладами слов'янською мовою релігійних книг, писали релігійні твори, при церквах і монастирях відкривали школи для місцевого населення.

Невдовзі Константин і Мефодій зіткнулися з протидією і тиском з боку німецьких місіонерів, направлених Римом. Особливе неприйняття останніх викликала демократична ідея рівності всіх народів та мов, у тому числі в спілкуванні з Богом, що її проповідували брати-просвітителі з Візантії.

Німецькі місіонери звинувачували Константина і Мефодія в порушенні принципу "тримовного універсалізму", згідно з яким спілкування з Богом і, відповідно, здійснення всіх релігійних ритуалів та обрядів дозволялося лише трьома мовами: латиною, грецькою та арамейською. Цей принцип застосовувався ще в Римській імперії для поділу народів на "культурні" і "варварські". Право на "культурність" визнавалося тільки за мовами римлян та греків. Церковні ієрархи успадкували цей поділ, додавши до "богоугодних" мов ще й мову Біблії — давньоєврейську (арамейську).

Такий стан справ влаштовував тих, хто тримав у своїх руках світську й церковну владу. Нерівноправність мов вони (свідомо чи підсвідомо) щоразу використовували з метою здійснення державно-політичної експансії і упокорення народів.

Мотиви, які спонукали Константина та Мефодія переглянути принцип "тримовного універсалізму", залишаються невідомими. Можливо, у своїй діяльності вони прагнули залучити до християнської віри якомога більше слов'ян-язичників, використовуючи зрозумілу для них мову. Зі свого боку князь Растислав розглядав діяльність християнських просвітителів як важливий чинник протидії німецькій експансії щодо Ве-ликоморавського князівства.

У 864 р. князь Растислав змушений був визнати зверхність франків, після чого ворожість німецьких священнослужителів до Константина та Мефодія ще більше посилилася. Після 40-місячного перебування у Великій Моравії "солунські брати" несподівано припинили свою місіонерську діяльність і покинули територію князівства. Ймовірно, вони отримали запрошення від папи прибути до Риму, щоб зняти звинувачення, які висувалися проти них.

По дорозі до Риму Константин та Мефодій зупинилися при дворі паннонського князя Коцеля, де продовжили свою просвітницьку діяльність. Очевидно, ця зупинка не була випадковою. Мабуть, брати свідомо пішли на цей крок, прагнучи поширити свої ідеї серед слов'ян в інших землях.

Згодом брати вирушили до Венеції, де їх зустріли вкрай вороже. Місцеве духовенство було обізнане про зміст їхньої діяльності та про ідеї, які обстоювали Константин та Мефодій.

Головні випробування чекали на просвітителів у Римі. Однак Константинові вдалося зробити тактичний хід, який виявився надзвичайно вдалим і фактично вирішив суперечку на користь братів: він привіз понтифіку мощі св. Кли-мента — легендарного папи Римського, який загинув у Криму ще в 102 р.

Відомостей про хід дискусії між великими слов'янськими просвітителями та папою і його оточенням не збереглося. Проте відомо, що папа Адріан II схвалив діяльність братів у Моравії і підтвердив право використовувати слов'янську мову у відправах та літургійних книгах. Чимало учнів Константина та Мефодія глава Римської курії особисто висвятив у священики.

На жаль, цей безумовний успіх братів-просвітителів не мав серйозних наслідків. У 869 р. Константин помер в одному з грецьких монастирів у Римі, де він незадовго перед тим прийняв постриг. Мефодій повернувся до Нижньої Паннонії, куди його призначили паннонсько-моравським архієпископом і апостольським легатом. Одним із головних обов'язків нового архіпастиря було поширення християнства серед слов'янських племен.

Проте події в Моравії та Паннонії розгорталися дедалі трагічніше, внаслідок чого загальна політична ситуація в краї зазнала кардинальних змін: до влади тут прийшли політичні сили, зорієнтовані на німців, князів Растислава та Коцеля усунули від влади. Мефодія наприкінці 870 р. ув'язнили на два з половиною роки. Було заборонено вживати слов'янську мову в літургії. Мефодій після звільнення з в'язниці знову мусив їхати до Риму, щоб виправдатися перед папою у зв'язку зі звинуваченнями стосовно порушення ним цієї заборони. Особисто себе він реабілітував, але про продовження просвітницької діяльності думати вже не доводилося. У 885 р. Мефодій помер. Його численні учні продовжили справу "со-лунських братів" на інших слов'янських територіях: в Болгарії, Македонії, Хорватії.

ЗАНЕПАД ВЕЛИКОМОРАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Великоморавське князівство булоособливим типом ранньосередньовіч- ної держави, яка очолювалася князем. Моймирівська династія, що уособлювала державність, мала спадкоємні права княжіння. Моравському князеві підпорядковувалися князі інших земель і великі феодали, які мали власні дружини і входили до керівництва держави. Однією з головних функцій управління був збір данини та податків. Головною опорою й надійним інструментом виконавчої влади була князівська дружина, яка зосереджувалася в укріплених містах — Дубове, Микульчиці, Старому Місті та ін.

Політика, яку проводив князь Растислав, мала не лише певні успіхи, а й прорахунки. В першу чергу це стосувалося визначення релігійної орієнтації, наслідком чого стало підпорядкування церкви Великоморавського князівства латинському духовенству. У свою чергу князь Святополк, зміцнюючи зв'язки між Моравією та приєднаними до неї землями Паннонії, Чехії та Малої Польщі, намагався активно використовувати церковну організацію, створену слов'янськими просвітителями. Поширення християнства, на думку Святопол-ка, мало сприяти згуртуванню слов'янського населення в межах єдиної держави. Водночас князь Святополк сприяв діяльності німецького духовенства. Так, Нітранським єпископом він затвердив призначеного папою Римським німця Віхінга. Однак поведінку Святополка можна зрозуміти, беручи до уваги, що у своїй зовнішньополітичній діяльності він намагався використовувати існуючі суперечності між Схід-нофранкським королівством і Римською курією, а також між Римом і Константинополем.

У 887 р. Святополк допоміг правителю Паннонії та Хору-танії Арнульфу скинути з престолу Карла III. Підтримку Святополка Арнульф купив, визнавши повну незалежність Вели-коморавської держави (890).

Проте мир для Великої Моравії виявився короткочасним. Уже в 892 р. сталася збройна сутичка між Святополком і Арнульфом. Останній використав у боротьбі проти Великої Моравії угорців, які почали проникати до Паннонії та словацьких земель. Водночас Арнульф здійснював економічну блокаду Великої Моравії. Він домігся припинення поставок солі у країну з Болгарії. Проте серйозно підірвати економічну міць країни Арнульфу не вдалося ні в 892, ані в 893 рр.

І все ж Великоморавське князівство, попри свої великі розміри й воєнні успіхи, не було міцним державно-політичним утворенням. Частина князівських династій, які зберігались у державі Святополка, знемагали під його владою й тими матеріальними зобов'язаннями, які лягли на їхні плечі. Після смерті Святополка Великоморавське князівство поділили між собою його сини. Моймир II став великим князем, а Святополк II став княжити в Паннонії та словацьких землях. З цієї ситуації скористався Арнульф. Він підтримав Святополка II, який змагався з братом. Згодом угорці загарбали Паннонію. У 895 р. від Моравії відокремилася Чехія, а у 897 р. — землі лужицьких сербів.

Незважаючи на територіальні втрати й несприятливі зовнішні умови, Великоморавське князівство намагалося подолати кризу, викликану міжусобицями та німецькою експансією, і залишалося досить значним державним утворенням. Моймир II зробив спробу запровадити у князівстві самостійну церковну організацію. Попри шалений опір баварського єпископату церква в Моравії була безпосередньо підпорядкована Римові. Проте подальший розвиток Великої Моравії припинила навала мадяр-кочівників у 906 р.

Мадяри проникли до Центральної Європи з Придністров'я. Значну частину земель, заселених племенами паннонсь-ких слов'ян, а також Моравію та словацькі землі — угорці розорили й підкорили. В Паннонії розпочався процес формування ядра угорської держави.

В умовах переходу угорців-кочівників до осілого способу життя вони стали асимілювати місцеву слов'янську людність, чисельність якої різко скоротилася в результаті воєнних дій. Моравським і словацьким землям угорське завоювання завдало великої шкоди. Припинилися зв'язки між землями, що входили до Великої Моравії, порушилися також культурні й еко-І юмічні контакти між західними і південними слов'янами. Пан-Іюпські слов'яни внаслідок завоювання опинилися в лещатах процесів створення мадярами власної держави. Водночас гпоп'янське населення чеських та моравських земель згодом шмдналося в рамках Давньочеської держави. Таким чином порушилася єдність Історичних доль слов ямського населення Великої Моравії. Процес формування єдиної народності на базі чехо-моравських і словацьких племен, а також паннонських слов'ян не дістав свого продовження. Паннонських слов'ян асимілювали прийшлі мадяри. Історичний розвиток чехо-моравських племен сприяв формуванню чеської народності, поруч з якою зароджувалася словацька.

Історичне значення Великоморавської держави полягає в тому, що вона загальмувала експансію німецьких феодалів. Великоморавське князівство стало не лише колискою державності для значної частини західних слов'ян, а й мало велике культурне значення для народів цього регіону Європи.

КУЛЬТУРНЕ У період виникнення і зміцнення Вели-ЗНАЧЕННЯ коморавського князівства у VIIIIX ст. ВЕЛИКОЇ МОРАВІЇ було закладено основи культурного розвитку чеського і словацького народів, споріднених спільністю походження, близькістю мов та історичної долі. Однією з найвизначніших подій культурного життя слов'янства стало винайдення й поширення у Великій Моравії старослов'янської писемності і літератури, пов'язане з діяльністю слов'янських просвітителів — братів Кирила і Мефодія.

З поширенням християнства у Великій Моравії значного розмаху набуло культове будівництво. Воно розвивалося в єдиному руслі з європейською архітектурною творчістю того часу, використовуючи європейський досвід і водночас ураховуючи запити моравського суспільства і власні традиції. Відомі нині великоморавські пам'ятки різноманітні за своїм характером і наочно демонструють процес християнізації. Разом із християнськими місіонерами в Моравії з'явились перші будівельники, які принесли з собою культурні традиції своїх народів.

Досить рельєфно у великоморавській архітектурі простежується візантійський вплив. Найкращим підтвердженням цього є група центральних будівель-ротонд поблизу села Мі-кульчице. Одна із них, з двома апсидами, була князівським храмом. Стіни ротонди розписані фресками. В Мікульчиць-кому посаді збереглися фрагменти ще двох ротонд. Одна з них невелика, інша — масивна, з чотирма напівциліндрични-ми виїмками у стіні. В цій пам'ятці яскраво простежується пізньоантична традиція. Відкриття ротонд на території колишньої Великої Моравії засвідчує, що саме вона була центром, з якого ця архітектурна форма поширилася згодом на чеські, польські та інші землі Центральної Європи.

Найбільшу групу великоморавських храмів становлять будівлі типу базилік (прямокутна споруда, поділена всередині колонами або стовпами), як південно-східного, так і західного походження. Великий інтерес викликає храм у Старому Місті, який являє собою чудову купольну базиліку.

Видатним зразком великоморавської архітектури вважається комплекс культових споруд у селі Сади поблизу міста Угорське Городище. До нього входять церква, збудована у формі грецького хреста, вежі, притвор, де функціонувала школа, і два склепи. Комплекс міг бути центром великого маєтку, монастирем, чи навіть резиденцією архієпископа Мефодія. Підлога храму вимощена мармуром, а вівтар вкриває пелопоннеський порфірит. Стіни склепінь розписані.

Протягом другої половини IX ст. у Великій Моравії було споруджено кілька великих церков, палаців для князів і знаті. Наприклад, храм діви Марії у Празькому Граді, палац в Угорському Городищі тощо.

У містах Угорське Городище, Старе Місто, Мікульчице виявлено унікальні вироби із срібла й золота, майстерно виготовлені знаряддя праці, предмети побуту й різну зброю.

Привертають увагу оборонні укріплення Великої Моравії. Так, захисні споруди княжого замку в Мікульчице складалися з валу заввишки 10 м. Його основу складали рублені кліті, заповнені землею й облицьовані ззовні камінням. Підступи до валу перекривали кілька рядів частоколу, рів і річище Мо-рави. До княжого замку примикали укріплені посад і двори вельмож, оточені кам'яними мурами й частоколом. На ті часи замок вважався неприступною фортецею і вражав своєю величчю ворогів мораван. Так, автори "Фульдських літописів", згадуючи про неї, зауважували, що замок навіть важко описати.

У Мікульчице, Старому Місті, Нітрі високого рівня сягнули ремесла, зокрема ковальство. Ковалі навчилися зварювати залізо, обробляти леза інструментів (зокрема плужного лемеша і ножа), а також виробляти якісну зброю. Особливо уславилися сільські ковалі, інструментальники, зброярі та ін. Виробництво великої кількості залізних і сталевих інструментів сприяло розвиткові столярства й теслярства.

У гончарстві широко застосовувалися гончарний круг і випалювання у вертикальній печі. Великоморавська знать активно користувалася послугами місцевих ювелірів.

Моравські майстри запозичили досвід художнього ремесла Паннонії VIVIII ст., що базувалося на взаємодії провін цінної античної культури та культур слов'янських племен і аварів. Моравські ремісники, використовуючи досвід і традиції майстрів візантійсько-чорноморського регіону і франків, зробили вагомий внесок у скарбницю європейського ужиткового мистецтва. Свідченням цього є орнаментація багатих прикрас із поховань вельмож і дружинників першої половини IX ст., металеві наконечники, позолочені вироби, зброя тощо. З середини IX ст. в художньому ремеслі Великої Моравії застосовувалися нові матеріали й технології. Литі вироби слов'яно-аварського типу доповнилися оригінальними карбованими й гравірованими прикрасами з дорогоцінних металів, сферичними ґудзиками тощо.

Культура Великої Моравії формувалася і розвивалася у зламний період європейської історії. В художній творчості ще звучало відлуння пізньої античності й зароджувався світ ідей та образів Середньовіччя. З падінням Великої Моравії її культурні надбання не зникли безслідно. Досягнення в галузі писемності дістали продовження у слов'янському середовищі Східної та Південно-Східної Європи, архітектурні форми й зразки були запозичені іншими слов'янськими народами.

РЕКОМЕНДОВАНА  ЛІТЕРАТУРА Берштейн С. Б. Константин Философ й Мефодий. Москва, 1984.

Великая Моравия, ее историческое й культурное значение: Сб. статей. Москва, 1985.

История Чехословакии: В 3 т. Москва, 1956 .Т. 1.

История южньїх й западньїх славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Истрин В. А. 1100 лет славянской азбуки. Москва, 1988.

Краткая история Чехословакии: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1988.

Краткая история Венгрии: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1991.

Королюк В. Д. Славяне й восточньїе романцн в зпоху раннего средневековья. Москва,1985.

Хрестоматия по истории южньїх й западньїх славян: В 2 т. Минск, 1987. Т. 1.

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЧЕСЬКОГО КОРОЛІВСТВА (ІХ-Ш ст.)

Утворення держави Пржемисловичів

Чеське королівство у ХНІ ст.

Соціально-економічний розвиток

Розвиток чеських міст

Політична ситуація в Чехії в першій
третині
XIV ст.

Чеська корона за правління Карла IV

УТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ ПРЖЕМИСЛОВИЧІВ 

УIX ст. слов 'янське населення на тери- торії Чехії франкські джерела називали "богемами ". їх поділяли на декілька племен: чехів, лужичан, лемухів, літомерш-ців, пшованів, хорватів, дулібів. Саме тоді у цих племен розпадається родовий лад і формуються феодальні відносини. Внаслідок відмінностей у внутрішньому розвитку та впливу зовнішніх подій відбувалася диференціація племінних об'єднань. Водночас відбувалося об'єднання дрібних територіальних та етнічних утворень. Пржемисловичі князі племені чехів — поступово підкорили собі сусідні племена. Виникнення чеської держави стало результатом досить тривалого процесу взаємодії економічних, політичних і соціальних чинників.

До наших днів дійшли легенди про те, що плем'я чехів привів на терени Центральної Європи "праотець Чех", який побачив з пагорба Ржип красу цієї землі й тому обрав тутешні краї для розселення одноплемінників. Історичні хроніки повідомляють, що у 845 р. чотирнадцять чеських вождів зі своїми дружинами прибули до Регенсбурга, щоб заприсягнутися королю Східнофранкської держави. Цей акт супроводжувався прийняттям християнства.

Першим з династії Пржемисловичів хроніки згадують у 872 р. князя Боржівоя. У 885 р., намагаючись зміцнити свою владу, він прийняв від архієпископа Мефодія християнство. У 895 р. Чеське князівство на чолі з Спитичгнівом вийшло зі складу Великої Моравії і перейшло під заступництво франкської династії Каролінгів. Саме в цей період, що характеризувався посиленням чеського князя, зросло значення Празького града як стратегічного та економічного центру.

Після доби нестабільності, викликаної чварами серед місцевих князів, влада чеських правителів стабілізувалася, особливо за князювання Вацлава (921-935). Він мусив воювати на два фронти — проти мадярських загарбників і проти Саксонської династії, яка набирала силу, її засновник, Генріх І (919-936), зламав опір окремих князів і можновладців Східнофранкської імперії. Насамперед він намагався убезпечити східні кордони від мадярських наскоків. Завдяки успішному походу проти чехів у 929 р., Генріх І домігся від Вацлава обіцянки на вірність та зобов'язання сплачувати данину. Князь запроваджував у своїх землях християнство, збирав податки, організовував збройні акції проти непокірливих. Однак його честолюбні плани, а також політика у сфері культури викликали невдоволення найближчого оточення. Врешті-решт Вацлава підступно вбили змовники, яких найняв йогб рідний брат Болеслав.

Образ Вацлава як правителя набув певних героїчних і романтичних рис. В очах нашадків він постав мучеником, про якого легенди розповідали як про видатного християнського державця. Від XI ст.. разом зі зростанням могутності династії Пржемисловичів, чия влада ототожнювалася з більшою частиною чеських земель, серед народу поширився культ князя як мудрого й сильного фундатора чеської держави. Водночас Вацлав досить успішно розв'язав проблему відносин Богемії з папою Римським і Священною Римською імперією, що зміцнило авторитет Чехії у Європі.

Цієї політики намагалися дотримуватися й наступні правителі з династії Пржемисловичів. Католицька церква проголосила Вацлава святим заступником Чехії, а згодом канонізувала. Від XI ст. святовацлавська традиція перетворюється на ключову складову чеської державницької ідеології, а згодом і на символ чеського державного права взагалі. Через традицію Святого Вацлава ідея земної держави трансформувалася пізніше в містичну концепцію вічного "царства святого Вацлава ", увійшовши до свідомості середньовічних чехів.

Наступний чеський князь — Болеслав 1 (935-967) — спершу намагався скористатися з непевної ситуації на німецько-

Чехія та Словаччина в XXIII ст.

— землі Чеського (Празького) князівства Пржемисловичів до 967 р. (за Колеслава І); 2 — землі Либицького (Зличанського) князівства Славни-ковичів, об'єднані з Празьким князівством наприкінці X ст.; З — кордони Чеського королівства у XII ст.; 4 — територія, приєднана до Чехії в період правління Пржемисла II Отокара (1253—1278); 5 — напрям походів монголо-татарів у XIII ст.; 6 — кордони Чеського королівства, об'єднаного з Польським королівством у 1300-1306 рр.

му престолі, однак після тривалого конфлікту з Оттоном І (936—973) визнав верховенство короля (950). Болеслав чинив опір мадярській експансії. На річці Лех у Баварії 950 р. відбулася битва німецького війська з мадярами, в якій брав участь і загін Болеслава. Унаслідок поразки мадяр 'їхній наступ углиб Центральної Європи припинився.

У добу правління Болеслава І та його сина Болеслава II (976—999) держава Пржемисловинів сягнула свого апогею. Вона охоплювала більшу частину Моравії, значну частину Сілезії, Словацькі землі та Малопольщу. Болеслав II, хоча й дістав прізвисько Побожний, цілеспрямовано посилював особисту владу, безцеремонне усуваючи противників. У 995 р. за його наказом винищили майже повністю останній незалежний рід Славників, які правили Східною Чехією. Кривавої бані уникнув тільки один Славник — другий празький єпископ Войтех (936—997), який вчасно виїхав з країни і знайшов порятунок у саксонських королів, з котрими мав добрі стосунки. Проте через два роки, під час місіонерського перебування в Пруссії, він був убитий. Католицька церква згодом канонізувала Вой-теха (Войцеха) як святого. У польських землях культ Святого Войтеха поширився як культ Вацлава у чехів.

Пржемисловті в 50—80-ті роки XI ст. проводили активну зовнішню політику. Вони ревно захищали власні права і для зміцнення влади вміло використовували чвари у Священній Римській імперії, шукаючи вигідних союзників. Так, зокрема, князь Вратіслав II (1061 — 1092) у боротьбі за інвеституру між папою Григорієм VI та імператором Генріхом IV (1056-1106) підтримав цісаря, завдяки чому на тривалий строк дістав не тільки обширні землі в Мішні та Лужице, а й коронувався у Мотучі в 1085 р. Король Владислав II (1140—1173) також підтримував дружні зв'язки з німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою з династії Штауфенів (1152—1190). За послуги, надані німцям під час воєнної кампанії у Північній Італії, він у 1158 р. здобув королівський титул, який став спадковим.

Внутрішньополітичну ситуацію намагався поліпшити князь Бржетіслав. У 1039 р. він видав декрет, у якому кодифікував перші юридичні норми в галузі цивільного та кримінального права. Стабілізації та зміцненню влади Пржемисловичів мав сприяти його Спадковий статут, що з'явився незадовго до смерті Бржетіслава (1055). Ним запроваджувався принцип сеньйорату, згідно з яким трон завжди передавався найстаршому, хоч би скільки він мав родичів. Інші члени династії діставали своєрідну винагороду, в тому числі завдяки новоутвореним моравським уділам в Оломоуці та Брно.

Проте наприкінці XI ст., після того як рід Пржемисловичів дуже розрісся, на даний статут перестали зважати. Не зовсім вдалий поділ Моравії перетворився на джерело численних інтриг. Особливо багато їх було в першій чверті XII ст., згодом пристрасті трохи вгамувалися, однак у 1125—1172 рр. вибухнули знову. За такий короткий строк князівський трон посідали вісім чоловік. У цей період певну роль у згаданих подіях відіграв імператор Фрідріх І Барбаросса. Він передав Моравію, як васальне володіння, Пржемисловичу Конраду Отті. Коли той у 1189—1191 рр. обійняв празький престол, Моравія знову зблизилася з Чехією, проте самостійність у межах держави Пржемисловичів вона зберігала тривалий час.

Так, попри складне економічне становище та політичну нестабільність, Чехія протягом трьох століть перетворилася на центр, потенційна сила якого набагато виразніше виявилася вже в наступному столітті.

ЧЕСЬКЕ КОРОЛІВСТВО У XIII ст.

В європейських країнах у XIII ст. завершився процес розподілу праці та формування товарного господарства.

Характерними рисами економічного розвитку цього періоду було розширення площ орної землі, налагодження зовнішньоторговельних зв'язків, розвиток ремісництва та видобутку корисних копалин, удосконалення грошової системи. Трипільна та багатопільна системи землеробства створювали умови для інтенсивнішого обробітку грунтів. Значне збільшення продукції сприяло розвиткові міст, стимулювало феодалів до пошуку нових способів збагачення. За цих умов панщина та натуральні повинності перетворилися на грошову ренту. Перехід до грошової ренти в Центральній Європі відбувався у XIIIXIV ст., на одне-два століття пізніше, ніж у Західній Європі. У Чеських землях інтенсивне освоєння нових земель почалося з середини XII ст. й тривало в XIII ст. Відносно вигідні економічні умови, сприятлива внутрішня та зовнішня ситуація піднесли Чехію в XIII ст. як одну з провідних країн Центрально-Східної Європи.

Саме в цей важливий період чеським князем став Прже-мисл І Отакар (1197—1230), який уміло втручався в боротьбу І:І імперський трон і, підтримуючи різних претендентів, кожен з яких нагороджував його, домігся визнання королівського титулу для чеських правителів. У 1212 р. Пржемисл І дістав у дарунок Золоту сицилійську буллу, шо визнавала неподільність чеської держави, право чеських феодалів обирати короля, право інвеститури королем чеських єпископів і тільки мінімальні зобов'язання чеських державців перед німецькими королями та імператорами.

Цей крок, крім іншого, провіщав зміни в політиці Пржемис-ловичів стосовно папської курії взагалі. Попри тиск папи Іно-кентія III, який не бажав посилення чеських королів, не погоджувався на створення Празького архієпископства, втручався у стосунки Пржемисла І з чеською церквою, Пржемисл І зробив усе, щоб вирішальне слово в заміщенні посад єпископів залишалося за королем, який збирав податки з церковного майна.

Пржемисл І Отакар добре пам'ятав про родинні негаразди наприкінці минулого століття й тому намагався усунути небезпеку суперечок за досягнуті привілеї. Заручившись підтримкою Фрідріха II, він уже в 1216 р. обрав собі наступника -- п'ятнадцятирічного сина Вацлава. Щоб це рішення залишилося в силі, Вацлава коронували в 1228 р., ще за життя батька. Так з першої половини XIII ст. було скасовано принцип старшинства і встановлено принцип примогенітури*. Настав час розв'язати проблему юридичного та політичного статусу церкви, що в період понтифікату Інокентія III (1198-1216) вдавалася до дедалі більшого тиску. Пржемисл прагнув не погіршувати стосунки з папською курією, але й не міг змиритися з перетворенням церкви на державу в державі. Тривалі переговори завершилися компромісом: 5 квітня 1222 р. церква дістала великі привілеї. Перший договір між державою і церквою створював передумови для визнання католицькою церквою пріоритету короля та її всебічного розвитку. Церква ставала одним з цілком природних станів середньовічного суспільства.

У 1241 р., коли монгольські орди вдерлися на територію Моравії, міста Оломоуц, Брно та ін. героїчно витримали облогу. Монголам було завдано рішучого удару, після чого вони покинули Моравію.

Безперечним є факт, що Пржемисл І Отакар зміцнив королівську владу, заклавши міцний фундамент для честолюбної політики своїх наступників. Вже його син — король Вац-лав І (1230—1253) дбав про розширення кордонів держави Пржемисловичів.

Після смерті Вацлава І в 1253 р. його синові відкрився шлях на празький престол. Зосередження влади в одних руках, до якого прагнув новий король Пржемисл II Отакар (1253-1278), не викликало заперечень у Священній Римській імперії.

У період міжцарів'я у Священній Римській імперії, за Пржемисла II, посилилася боротьба Чехії за приєднання нових територій і вихід до Середземного й Балтійського морів. У результаті протиборства з угорським королем Белою IV Чехія завоювала Австрію, Штірію, Карінтію і Крайну й дістала вихід до Адріатичного моря. Пржемисл II здійснив два походи на північ Європи з метою добитися виходу до Балтійського моря.

Німецькі князі побоювались зміцнення Чеського королівства. Коли Пржемисл II почав претендувати на імператорський трон, німецькі курфюрсти віддали перевагу Рудольфу Габ-сбургу. Він відібрав у Чехії Австрію, Штірію, Карінтію і приєднав ці землі до власних володінь. Під час війни, яку Пржемисл, не маючи жодних шансів на перемогу, вів проти Рудольфа, 26 серпня 1278 р. його військо зазнало поразки, а сам король загинув.

У країні після загибелі Пржемисла II Отакара запанував хаос. Це дало змогу дворянській опозиції виявити свою силу. Чеська шляхта, очолювана єпископом Празьким, Тобіашем із Бехіне, прагнула захистити інтереси чеської держави й династію Пржемисловичів. У 1282 р. земська управа, за підтримки більшості дворянства, взяла у свої руки владу в країні. Після п'яти років смути ситуація в країні нормалізувався. Шляхта обрала королем Вацлава II і разом з ним виступила носієм державної влади.

Вацлав II (1283-1305), залишивши вищих дворян на головних земських посадах, одночасно формував королівський уряд з фінансистів, правознавців, економістів, церковників, фахівців із зовнішньої політики, культури. Король, запровадивши державну монополію на видобуток срібла, збільшив доходи скарбниці, а в 1300 р. видав правовий кодекс. Наприкінці XIII ст. Вацлав II захопив польські землі й 1300 р. коронувався польською короною. Але вже у 1305 р. Польща відокремилася від Чехії.

В 1305 р. Вацлав II помер, а його сімнадцятилітнього сина Вацлава ПІ, який правив усього один рік (1305—1306), убили в Оломоуці. Після цього рід Пржемисловичів за чоловічою лінією перервався.

СОЦІАЛЬНО--ЕКО НОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

У Х ст. в чеських землях зміцнюються фе одальні відносини й різко зростає кількість феодальна залежних селян. Князь вважався власником усіх вільних земель, ґрунтів селян, які не потрапили в пряму залежність від феодалів, церковних володінь, земель, наданих у тимчасове користування своїм близьким. Незначна частина земель перебувала у власності громад і окремих феодалів.

Таким чином, князь, очолюючи державу, був верховним володарем землі. Він мав широкі привілеї: право на користування лісами, водами, корисними копалинами, на будівництво замків, карбування монети.

Для управління державою князь мав адміністративний апарат і дружину. Він керував країною через систему градів, за якими закріплювалися певні території. Господарська організація спиралася на маєтки князя і поселення, що виконували чітко визначені служби й ремісничі роботи.

Всі податки й повинності з часом перетворилися на феодальну ренту. Вільні общинники ставали залежними — спочатку від князя, а згодом і від інших феодалів. Основну масу феодальне залежних селян складали ті з них, які передавались у спадок дідичами.

Селяни, які розорялися, мусили залишати свої грунти і оселятися на землі феодала. За право користуватися землею селяни сплачували ренту феодалові й виконували низку по-винностей. Окремі селяни несли військову службу у князя. Оскільки ця служба забирала багато сил і часу, селяни за борги часто потрапляли у феодальну залежність.

В XI ст. відбувається диференціація і серед самих феодалів. Поступово виникає прошарок вищої шляхти. Здебільшого — це вихідці з середовища дружинників, які за службу князеві діставали землю з селянами. У нижчій шляхті опинилися вільні вояки, які наділялися за службу королю або великим шляхтичам дрібними володіннями. Унаслідок дарунків князя і магнатів церква поступово перетворюється на значного землевласника.

Наприкінці XIст. в чеському суспільстві сталися важливі зміни. Заселяються вільні землі, підвищується культура їх обробітку, зростає ефективність господарювання. У XII ст., на відміну від попередніх часів, вільні землі вважалися неабиякою цінністю, оскільки навіть невеликий маєток за рахунок праці селян міг прогодувати феодала. У зв'язку з цим ті, хто служив князеві, намагалися отримати від нього нові ґрунти. Князь зберігав верховне право на землю і селян, які на ній працювали, проте з часом це право фактично перетворилося на формальність.

У XII ст. в загальних рисах сформувалася васальна система як одна зі складових більш індивідуалізованих прав, привілеїв та обов 'язків. За ті чи інші заслуги більшість представників шляхти, що зароджувалася, діставали землю, на ній оселялись і засновували автономні володіння. Оренда землі набувала більшого внормування, що сприяло виразнішому визначенню васальних відносин (кріпосницької залежності), в які потрапила більшість селян. Проте тривалий час у чеських землях стосунки між князем і шляхтичами, залежними від нього, так само як і стосунки між шляхтичами і простим людом, залишалися не врегульованими. Лише в 1189р. з'явився статут князя Конрада Отти, де гарантувалося право на володіння чесно одержаними маєтностями й водночас формулювалися загаль-нообов 'язкові правила на випадок, коли б їх потрібно було змінювати. Статут став визначальним етапом на шляху від самовільного відчуження та невнормованої оренди до юридичного впорядкування нових власницьких і соціальних відносин.

З появою феодальної власності на землю з 'являється і феодальний імунітет, за яким окремі права і функції центральної влади переходять до власників землі. Спочатку імунітет дістала церква. Світський імунітет поширюється з кінця XII ст. Великі землевласники поступово перетворюються на самостійних можновладців.

УХПІст. розпочалася багата на події доба економічного розквіту чеської середньовічної держави. Незважаючи на те, що географічне положення чеських земель не сприяло господарському розвиткові й тіснішому входженню в міжнародний ринок, економічний потенціал Чехії та форми господарської діяльності зазнали відчутних змін. Суто аграрний характер економіки переростав у аграрно-ремісницький. Таким чином, припинилося відставання від розвиненіших регіонів Південної та Західної Європи. Позитивну роль у цьому відіграли насамперед певні технологічні й технічні новації в аграрному секторі. Вирощування сільськогосподарських культур залишалося основним предметом праці й джерелом, з якого селянин харчувався, оскільки система трипілля, яка тоді переважала, гальмувала виробництво м'яса. Як правило, третина угідь засівалася озиминою, ще третина — яровиною, а решта пустувала протягом одного — двох років. Підвищення врожайності забезпечили використання досконалішого плуга та ефективніша культура землеробства. Не слід недооцінювати й той факт, що юридичні норми, за якими земля здавалася в оренду, стабілізувалися. Статистика свідчить, що у XIII ст. виробництво сільськогосподарської продукції •зросло принаймні у два рази порівняно з попереднім. Завдяки цьому істотно підвищився рівень ринкових відносин, збільшився обіг у торгівлі сільськогосподарською продукцією, що, своєю чергою, зумовлювало подальше поглиблення поділу праці, сприяло розвиткові ^сільськогосподарського виробництва й, нарешті, зростанню чисельності населення.

Іншим важливим чинником, що мав далекосяжні економічні й політичні наслідки, стало різке зростання видобутку й обробки коштовних металів, насамперед срібла та золота. Попит на них викликав справжню срібну (золоту) лихоманку. Ще в першій половині XII ст. з'явились багаті срібні копальні на Чеське-Моравській височині, зокрема під Іглавою та Гавлич-ковим бродом. Через кілька десятиліть відкрилася дуже перспективна копальня на Кутній Горі. Прибуток швидко збільшувався й невдовзі чеські землі стали одним з найвідоміших європейських центрів з видобутку дорогоцінних металів.

Третьою визначальною рисою соціально-економічного розвитку XIII ст. стали істотні зміни у складі та густоті населення, в його структурі. У 20-х роках XIII ст. великого розмаху набуває колонізація вільних земель. Ситуацію змінила зовнішня, німецька, колонізація, яка в широкому масштабі більш-менш систематично розпочалася в другій половині XIII ст. її, безперечно, стимулював розвиток видобувної галузі, що відкривало широкі перспективи для працевлаштування. Німецька колонізація аж ніяк не була насильницькою, оскільки здійснювалася за цілком усвідомленою згодою правителя. Вона не загрожувала обмеженням прав чи гнобленням корінного слов'янського населення. На відміну від інших регіонів, особливо на півночі Європи, куди німці проникали тривалий час, кількома потоками, аси-мілюючи місцеву людність, у чеських землях колонізація відбувалася інтенсивно, завершившись за життя трьох-чотирьох поколінь. Уже протягом наступного століття чужинський наплив ослаб і демографічна ситуація в Чехії стабілізувалася.

Звичайно, німецька колонізація не просто збільшила людність у досі переважно незаселених районах — вона сприяла їхньому окультуренню. Таким чином, з одного боку, зміцнювалися феодальні відносини, юридична оформлюючись на основі емфітев-тичного права, а з іншого чеські землі зазнавали урбанізації.

Емфітевтичне право, що формально гарантувало спадкову оренду маєтку та землі, яка до нього належала, й точно окреслювало умови оренди (розмір відповідних податків), передусім застосовувалося у новостворюваних господарствах. Та невдовзі воно набуло загального характеру. В певному сенсі нова юридична форма була вигідною для обох сторін, оскільки усувала свавілля знаті та невпевненість кріпака, й водночас забезпечувала панові регулярний прибуток, що раніше не мало правового оформлення. Основи стосунків правителя і шляхти заклав "Статут Конрада". Емфітевтичне право тепер визначало відносини між шляхтичем і його кріпаком. Таким чином завершилося формування системи феодальних відносин.

РОЗВИТОК ЧЕСЬКИХ МІСТ     Зміни в сільському господарстві й торгівлі в другій половині XII — на початку XIII ст. на чеських землях сприяли підвищенню ролі міст як центрів торгового обміну й ремісничого виробництва.

До XII ст. центрами обміну товарів виступали поселення навколо фортець, а також торгові села. У XIII ст., поряд зі старовинними поселеннями міського типу — Прагою, Оломоу-цем, Брно — виникають перші справжні міста, їх засновував насамперед король. Мешканці міст залишалися підданими, але могли вільно пересуватися й розпоряджатися власним майном. Вони будували міські стіни та укріплення. Міські привілеї узаконювали становище міст як центрів ремесла й торгівлі.

Закладення міст відбувалося на принципах приватного підприємництва. Його здійснював локатор, який забезпечував прибуття нових жителів, розподіл ділянок і будівництво. Локатори робили попередній внесок королю або шляхтичу, на землі яких засновувалося місто. Нові міста споруджувалися за певним принципом: від прямокутної площі в центрі розходилися вулиці — у напрямі до стін і шляхів.

Міщани регулярно сплачували зі своїх ділянок королю чи великому шляхтичу грошовий оброк. Окрім того, король одержував прибуток у вигляді штрафів, здавання в оренду різних посад тощо. Таким чином, закладаючи нові міста король і великі шляхтичі передовсім дбали про власний добробут. Разом з тим у містах король убачав не тільки джерело постійних доходів, а й опору корони на противагу свавіллю можновладців.

Король і феодали були заінтересовані в економічному розвої міст у своїх володіннях. Проте їх не задовольняв відтік кріпаків з сіл до міст. Аби запобігти цьому, вони підтримали переселення до міст іноземних колоністів, головним чином з Німеччини. Такі міста вирізнялися серед інших своїм юридичним статусом або привілеями. У Чехії поширювались нюрн берзьке і магдебурзьке право, у Моравії система привілеїв, що виникла у Відні.

Міське право закріплювало за містами окремі привілеї. Право на проведення регулярних ярмарків, монопольне право на виробництво і продаж ремісничих виробів у певній окрузі; право обов'язкових складів і торгівлі, яке зобов'язувало іноземних купців продавати у певний термін свої товари при транзитному проїзді, тощо.

На першому етапі розвитку міст їхні жителі ще залежали від короля і магнатів, на землях яких стояло дане місто. Водночас вони мали такий рівень особистої і колективної свободи, який дав можливість їм перетворитися на суспільну верству.

Спочатку містами керували представники володаря, здебільшого колишні локатори. Але вже у другій половині ХНІ ст. в містах виникли міські ради, до складу яких обиралися багаті городяни. Велику роль у житті міста відігравало загальне віче.

Серед жителів міст не існувало ані майнової, ані політичної рівності. Той, хто володів у місті ділянкою землі й мав будинок, вважався повноправним міщанином. Із середовища повноправних міщан незабаром виділився вузький прошарок патриціату. Наприкінці ХІП ст. він був здебільшого німецьким, що створювало помилкове уявлення про німецький характер чеських міст. Патриціат зосередив у своїх руках великі багатства, використовуючи доходи від оренди, стягування податків і митних зборів, а також від самої колонізації. Це викликало заздрість шляхти.

Найчисленнішим прошарком міщан були ремісники, більшість яких становили чехи.

У першій половині XIII ст. в Чехії виникло двадцять міст. Та найбільше 'їх з'явилося в другій половині XIII ст. — понад 120. Незабаром королівські міста стали розрізняти за іменами засновників чи власників. До королівських міст разом з Унічовим належали Опава (1224), Градец Кралове (1225), Лі-томержице (1230), Старе Мєсто Празьке (1235), Брно (1240), Іглава (1249), Оломоуц (1253), Чеське Будейовіце (1265), Ку-тна Гора (1289), Пльзень (1295) та ін.

Заснуванню ряду міст у Чехії сприяв видобуток корисних копалин, зокрема срібла. Наприкінці першої половини XIII ст. було відкрито багаті поклади срібла в районі міст Іглави та Гавличків Брод. Моравія стала регіоном інтенсивної міської колонізації. У другій половині XIII ст. срібну руду знайшли і в інших областях Чехії. Протягом десятиліття виросла Кутна Гопа з численним населенням.

Жителі гірничих міст мали значну особисту й колективну свободу. Провід тут перебував у руках кверків — підприємців, які фінансували видобуток руди. Певну роль у цих містах відігравали королівські чиновники, які стежили за видобутком і розподілом продукції: восьма частина срібла належала королю, решту ділили кверк, власник землі та рудокопи, які відразу продавали свою частину кверку. В 60-ті роки XIII ст. в Іглаві створено "Кодекс гірничого права", що став зразком для чеських і моравських гірничих міст. Інший подібний кодекс укладено в 1300 р.

ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ В ЧЕХІЇ В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XIV 

Після смерті Вацлава III (1306) бороть- ба за чеський трон не припинялася аж до 1310 р. Чеська шляхта міцно трима- ст. ла владу у власних руках, підшукуючи кандидатуру на святовацлавський престол. У 1306р. королем проголошено Генріха Хорутанського (Ка-рінтійського). Імператор Священної Римської імперії Альб-рехт Габсбург рушив з військом на Чехію, прагнучи посадити на престол свого сина Рудольфа. Генріх мусив залишити престол, королем обрали Рудольфа Габсбурга (1306-1307), який зобов'язався визнати всі привілеї чеської держави і чеської шляхти. Після смерті Рудольфа, за домовленістю з Альбрех-гом, чеський престол мав посісти Фрідріх Красивий, його другий син. Кандидатуру Фрідріха підтримували окремі пани й частина патриціату, а також німецьке населення Праги. Противники австрійської партії знову висунули кандидатуру Генріха Хорутанського, який був одружений з сестрою покійного Вацлава III. Боротьба двох угруповань доходила до кривавих сутичок. Нарешті Генріх Хорутанський (1307-1310) сів на престол. Фрідріх Красивий, діставши солідний викуп, відмовився від корони на користь суперника. Можновладці, які посадили на престол Генріха, захоплювали королівські землі й маєтності. Дехто з них домігся права на користування доходами з Кугаогорських копалень, що зачіпало інтереси німецького патриціату. Наступні події, зокрема загострення конфлікту між патриціями і можновладцями, викликали невдоволення чеських панів, які перейшли на бік австрійської партії. Генріха вигнали з Празького замку, але незабаром він повернувся з німецьким військом, яке пограбувало місто. Проти Генріха виникла змова.

Пани вирішили одружити Яна Люксембурга, сина німецького імператора Генріха VII, з дочкою Вацлава II й посадити його на престол. Ян Люксембург прийняв пропозицію і прибув до Праги, а Генріх Хорутанський покинув Чехію. Ян Люксембург (1310—1346) видав панам грамоту, в якій зобов'язувався не надавати жодних привілеїв, що обмежували б права і вольності вищого духовенства та можновладців, котрим гарантував особисту та майнову недоторканність. Чеське панство, діставши значні привілеї, тим самим юридичне обмежило королівську владу. Король мусив скликати сейм, аби дістати дозвіл на збирання податків. На сеймах керували велика шляхта і вище духовенство. Король скликав також представників міст, щоб домогтися від них додаткових коштів.

Серед чеської шляхти не було єдності. Група можновладців, очолювана Генріхом з Липи, підтримувала короля. Інша група, під проводом Заїца з Вальдека, орієнтувалася на королеву. Після низки сутичок, 23 квітня 1318 р. було досягнуто мирної угоди, згідно з якою усі вищі державні посади король передавав великій шляхті. Таким чином влада панів зміцніла на противагу владі королівській.

У 1320 р. Ян Люксембурзький покинув Чехію. Перебуваючи за кордоном, він брав участь у європейській політиці й домігся приєднання до Чехії' низки нових земель. У 1322 р. його сестра Марія стала королевою Франції. Свого сина Вацлава Ян одружив із сестрою Філіппа Валуа, майбутнього короля Франції.

ЧЕСЬКА КОРОНА

ЗА ПРАВЛІННЯ

КАРЛА IV

Величезний вплив на історичний поступ Чехії здійснив син Яна Люксембурзького — чеський король Карл. Період його правління ввійшов у історію під назвою "золота доба ". На відміну від свого батька, схильного до авантюризму, що майже все життя провів у походах, беручи участь у нескінченних європейських війнах, витратив усі державні кошти й мало не довів Богемію до банкрутства, Карл з самого початку зарекомендував себе прагматичним і ощадливим державцем.

Перебуваючи на троні (1346—1378), Карл основну увагу приділяв вирішенню внутрішньополітичних питань як у самій Чехії, так і у всій імперії. Незважаючи на участь у численних сутичках і конфліктах, він ніколи не вів справжніх війн, намагаючись розв'язувати проблеми дипломатичними засобами, в тому числі завдяки цілеспрямованій шлюбній політиці.

Ставши чеським королем, Карл запровадив ціпу низку правових актів, спрямованих на зміцнення своєї влади, повернув короні відторгнуті землі, створив умови для наступу на панську олігархію. Головною становою опорою корони король уважав церковних феодалів. Він звільнив від податків занедбані монастирі, а свою канцелярію комплектував з освічених, здібних церковних ієрархів. Стимулюючи розвиток міст як центрів внутрішньої та міжнародної торгівлі, Карл водночас прагнув не допустити їх перетворення на самостійну політичну силу, постійно підтримуючи рівновагу між різними міськими станами.

У своїй діяльності Карл спирався на потужну підтримку свого духівника та вихователя, обраного в 1342 р. папою Римським — Клемента VI. Завдяки папській буллі чеська католицька церква в 1344 р. дістала статус самостійного архієпис-копства (з 973 р. вона підпорядковувалася Майнцському архієпископству), до складу якого входили єпископства Оло-моуцьке та Літомишльське. Празьким архієпископом був призначений високоосвічений політичний діяч, особистий друг короля — Арношт з Пардубіце.

Після відлучення від католицької церкви імператора Лю-довіка Баварського та його детронації, папа Клемент VI сприяв обранню (липень 1346р.) чеського короля імператором Священної Римської імперії під ім 'ям Карла IV (коронований у 1355р.). Тісні контакти Карла з церковними феодалами, папою та католицьким кліром дали підстави його суперникам називати монарха "попівським королем ". Водночас, будучи ставлеником папи, Карл ніколи не виступав провідником його політики на континенті, а використовував союз із курією у власних політичних цілях.

Священна Римська імперія германської нації на початку XIVст. являла собою сукупність роздроблених і позбавлених внутрішньої єдності територій, ядро яких складали старонімецькі землі, а також великі області за Ельбою та вздовж Дунаю, понімечені в ході колонізації. Формально до неї належали держави Північної Італії і Тоскани та Королівство Чехія. Зовнішні й внутрішні кордони імперії постійно змінювалися під час воєн або після династичних шлюбів. За цих умов Карл як імператор мусив піклуватися не про абсолютну владу, а про визнання особистого авторитету, який, на його думку, мав спиратися на могутність Чеського королівства. Карл IV вирішив перетворити Чехію на центр імперії.

Кодифікацію правових норм устрою Священної Римської імперії Карл здійснив у "Золотій буллі" (1356). Вона залишалася ядром імперського законодавства (до скасування в 1806 р.) і ставила Чеське королівство у привілейоване становище. Булла підтверджувала, що імператора мала обирати спеціальна колегія у

складі семи князів-курфюрстів: трьох церковних (архієпископи Майнський, Кельнський, Рейнський) та чотирьох світських (король Чеський, пфальцграф Рейнський, герцог Саксонський, маркграф Бранденбурзький). Вибори відбувалися з ініціативи архієпископа Майнського у Франкфурті-на-Майні простою більшістю голосів. Згода папи Римського вимагалася тільки при коронації імператора. Документ закріплював нові князівські привілеї: право на вищий суд, право на видобуток корисних копалин, карбування монет, збирання мита і податків.

"Золота булла "підтверджувала свободу обрання чеського короля в Чеському сеймі у випадку припинення династії, а імператор не міг самостійно призначати чеського короля або змінювати статус Чеського королівства. Йому надавалося право лише затверджувати вже обраного монарха. Підданих Чеського королівства мав судити тільки чеський суд. Чеський король міг придбати землі та маєтності в будь-якій частині імперії, тоді як інші курфюрсти, обрані імператорами, не мали права на придбання в Чехії майна.

За таку спрямованість політики окремі сучасники закидали Карлові IV, що "для чехів він був рідним батьком, а для німців — вітчимом". Насправді причини такого курсу були набагато глибшими.

Особлива увага до Чехії (богемоцентризм) як політичного центру імперії виявилася в намаганні Карла IV підвищити статус Праги. За його правління це місто вважалося не тільки столицею земель Чеської корони, а й центром архієпископства і резиденцією імператора.

В чотирнадцяти спеціальних грамотах (1348) Карл визначав місце Чехії в імперії і підтверджував права, свободи та привілеї чеських королів. У документах визначалися території, що належали до "земель Чеської корони": Чехія, Моравія, сілезькі князівства, Верхня і Нижня Лужиця. До складу своєї держави Карл включив також Люксембург та маркграфство Бранденбург. У кожній із цих земель існував власний сейм, а рішення Чеського сейму мали обов'язковий характер для шляхти інших земель Чеської корони. Водночас сейм кожної землі мав право висловлюватися стосовно політики й особи монарха, вирішувати внутрішні питання, проте не мав права вести самостійну зовнішню політику.

Проводячи курс, спрямований на зміцнення центральної влади, Карл використовував суперечності всередині шляхетського стану. Однак для того, щоб остаточно приборкати панську олігархію, він заходився розробляти загальночеський законник, відомий як "Ма]ез(а8 Сагоііпа "("Велична Кароліна "). У 109 пунктах цього кодексу правових звичаїв і норм регламентувалися економічні та правові відносини між королівською владою і підданими Чеської корони. Однак на Генеральному сеймі 1355 р. велика шляхта — прихильниця "неписаного права" — провалила прийняття нового кодексу. В проекті законника прагнення Карла остаточно централізувати владу зайшли надто далеко, тоді як історичні умови для 'їх здійснення ще не визріли.

Політика Карла IVсприяла економічному зміцненню Чехії. В цей період тут активно розвиваються хліборобство, тваринництво, вирощування хмелю, зростають обсяги видобутку корисних копалин тощо. Влада забезпечувала стабільне функціонування річкових та наземних шляхів сполучення.

Особливу увагу Карл IV приділяв розвиткові освіти, науки та культури, вважаючи їх вагомою політичною противагою зазіханням шляхти на владу. Саме знання й освіченість (сам Карл володів п'ятьма мовами), на його думку, створювали міцні підвалини не тільки для системи управління суспільством, а й для процвітання чеських земель узагалі. У1348р. в Празі був заснований університет перший у Священній Римській імперії. Все це вело до того, що католицька церква втрачала монополію на освіту, яка відтепер ставала доступною і для світських осіб. Університет від самого початку свого функціонування вирізнявся певною демократичністю, а відносна свобода академічних дискусій сприяла розвиткові передових ідей, формуванню у людській свідомості критичного ставлення до навколишнього світу.

До Празького університету запрошувалися провідні європейські вчені, завдяки чому тут не тільки викладалися навчальні предмети, а й виникло підґрунтя для проведення досліджень у галузі точних і природничих наук: астрономії, математики, медицини. Підвищився рівень шкільної освіти. Тільки в Празі налічувалось 25 шкіл. Школи існували в кожному королівському місті. Карл IV піклувався про розвиток мистецтва, літератури І а музики, зібравши в Чехії кращі культурні сили Європи.

За сприяння монарха розвивалося красне письменство, осо-бливо історична проза. Так, для написання історичних хронік імператор особисто добирав літераторів і складав план І нору: до хроніки Беніша Крабіце і Пржібіка Пулкави він до-даіі "Святовацлавську легенду" та власну "Автобіографію".

За правління Карла IV у Празі було побудовано нові собори, палаци та мости через Влтаву. В чеських землях розвива лися музика й театр. Значні здобутки були у книговидавничій справі та інших сферах культурної діяльності.

Таким чином, за часів правління Карла IV Чехія сягнула вершини своєї могутності. Однак у багатогранній діяльності імператора були не тільки позитивні моменти. Вже у 60-х роках XIV ст. помітним стає гальмування економічного розвитку чеських земель, причиною якого були об'єктивні закономірності, притаманні феодальному способу виробництва. Наприкінці правління Карла IV в країні загострилися соціальні суперечності. Імператор був надзвичайно обдарованою людиною, високоосвіченим, розумним політиком, проте йому, як і іншим середньовічним володарям, були притаманні підступництво, віроломство й цинізм. До останніх днів життя вищим законом для нього залишалися державні та династичні інтереси, заради яких він був готовий на все.

РЕКОМЕНДОВАНА  ЛІТЕРАТУРА Великая Моравия. Ее историческое й культурное значение. Москва, 1985.

История южньїх й западннх славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Козьма Пражский. Чешская хроника. Москва, 1962.

Краткая история Чехословакии: С древней-ших Бремен до наших дней. Москва, 1988. Лаптева Л. П. История Чехии периода фео-дализма (V в. — 1648). Москва, 1993. Сказання о начале чешского государства в древнерусской письменности. Москва, 1970. Тржештик Д., Достал Б. Великая Моравия й зарождение чешского государства // Ран-нефеодальньїе государства й народности (южньїе й западньїе славяне VIXII вв.). Москва, 1991.

Хрестоматия по истории южньїх й западньїх славян: В 3 т. Минск, 1987. Т. 1. Хроповский Б. Славяне. Историческое, по-литическое й культурнеє развитие. Прага, 1988.

Ве)іпу геті Кошпу Севісе. В. І. Ой ргісЬойи 5Іоуапй йо гоїси 1740. РгаЬа, 1997. Сар&а Ргапікеіс Веііпу геті Кошпу Секісб v гіаІесЬ. РгаЬа, 1998.

СЛОВАЦЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ УГОРСЬКОГО КОРОЛІВСТВА (Х-ХУ ст.)

Приєднання словацьких земель
до Угорського королівства

Словацькі терени під владою Арпадів
та Анжуйської династії

Рух "братиків" і боротьба за Угорську
корону в
XV ст.

Соціально-економічне становище
словацьких земель

Розвиток культури

ПРИЄДНАННЯ СЛОВАЦЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО УГОРСЬКОГО КОРОЛІВСТВА

Після розпаду Великоморавської держави основним політичним чинником для населення, яке протягом усіх наступних століть залишалося етнографічним поняттям, було постійне посилення мадярів. До X ст. угорські племена заволоділи частиною території Придунайської низовини, заселеної слов'янами. Введення словацьких земель до складу Угорської держави призвело до того, що слов'янське населення півдня було частково знищене, частково мадяризоване, багато хто назавжди залишив ці землі. Впродовж X — на початку XI ст. західний та центральні райони території Словаччини неодноразово входили до складу володінь князів Чехії та Польщі. В період правління угорських королів Іштвана І (997-1038) та Ладислава (Ласло) І (1077-1096) більша частина словацьких земель була приєднана до Угорської держави. Загарбання північних словацьких районів у XII ст. призвело до того, що безпосередньо словацька етнічна територія охоплювала північ Угорського королівства і дістала навіть відповідну назву "Верхня Угорщина ". В адміністративно-територіальному відношенні словацькі землі були поділені на комітати (окрема область королівських володінь), або "жупи". Так, наприкінці XIX ст. із наявних 16 комітатів тільки в чотирьох був словацький мо-ноетнічний склад населення, а ще в шести словаки становили більшість.

Відсутність достовірних джерел раннього періоду словацької історії породжувала різні легенди та концепції, які на різних етапах історичного розвитку використовувалися в угорському середовищі для обгрунтування законності загарбання слов'янських земель. Так, стверджувалося, що місцевий князь Святополк "обміняв свої землі на угорського білого коня". У словаків відома легенда про те, що місцеве населення зустріло мадярів як "добрих гостей", а пізніше з ними був укладений "мирний договір". З таких легенд достовірним слід вважати те, що включення словацьких територій до складу Угорської держави являло собою тривалий процес, в ході якого траплялися як підписання угод, так і насильство.

Про застосування мадярами насильницьких методів для підкорення слов'ян свідчить, зокрема, назва, яку вони їм дали "тот "(скорений). Збереглися також відомості про мирне співіснування обох народів. Слов'яни з розвинутим ремісництвом і сільським господарством перебували на вищій стадії розвитку, ніж угорці-кочовики. Обставини змусили мадярів поступово переходити до осілого способу життя, пов'язаного з обробітком землі. При цьому вони перейняли у слов'ян методи та засоби обробітку землі. Терміни, запозичені мадярами зі слов'янської мови, свідчать, що вони переймали також форми територіальної та владної організації. Представники слов'янської знаті запрошувалися на службу до угорського королівського двору.

Стосунки слов 'ямського населення з прийшлими угорцями на словацьких теренах слід характеризувати як конфронтацію (у період захоплення земель) і мирне співіснування (за часів Угорської держави). Вже на початку X ст. баварські єпископи повідомляли папі Римському, що придунайські слов'яни служать мадярам, перейняли їхній спосіб життя й беруть участь у воєнних походах мадяр.

Слов'янські землі були найбільш розвинутою частиною ранньофеодальної угорської держави. Слов'янське населення займалося землеробством і складалося з напіввільних селян, які мали обмежене право переходу й становили основну робочу силу в маєтках феодалів. Існував також досить численний прошарок особисто вільних "замкових людей", які підлягали жупанам. Вільними вважалися також воїни замку. В наступний період розвитку феодальних відносин диференціація населення зменшувалася, а найчисленнішу верству населення становили кріпаки.

Вже наприкінці XI ст. у словацьких землях виникло ремісництво. Наприкінці XII ст. розпочався процес розвитку міст як торговельно-ремісницьких центрів, які боролися за здобуття привілеїв. У містах діяло німецьке право, за винятком Спиш-ських міст, де було запроваджене міське право і які підпорядковувалися безпосередньо королю. Пільгами користувалися й гірські міста, населення яких видобувало корисні копалини.

З приходом мадяр припинилося функціонування єпископства в Нітрі. Після прийняття мадярами християнства словацька церква опинилася під юрисдикцією Естергомського ар-хієпископства. Вже в XIXII ст. виник ряд монастирів, які згодом стали великими землевласниками.

Входження словацьких земель до складу ранньофеодального Угорського королівства зумовило панування тут мадярської політичної культури. Етногенез словаків відбувався у межах Угорської держави, яка ізолювала їх від решти слов'янського світу. Вже в XIII ст. в писемних джерелах згадується термін "словацький". Отже, внаслідок підкорення словацьких земель мадярами вони остаточно втратили свою самостійність і перетворилися на звичайну провінцію Угорського королівства.

СЛОВАЦЬКІ

ТЕРЕНИ ПІД

ВЛАДОЮ АРПАДІВ

ТА АНЖУЙСЬКОЇ

ДИНАСТІЇ

Ранньофеодальна Угорська держава, очолювана князями з династії Арпадів, була поділена на уділи, один із яких, з центром у Нітрі, знаходився в словацьких землях. Першим королем Угорщини став засновник централізованої держави Іш-тван І Святий, якому 1 січня 1001 р. папою Римським була надана корона. Іштвану І належить заслуга викорінення залишків язичництва серед мадяр. Спираючись на підтримку Римської курії, Іштвану І вдавалося балансувати в небезпечному вирі подій середньовічної Європи, зберегти корону й територіальну цілісність країни. Заслуги першого короля Угорщини були високо оцінені католицьким кліром, який уже наприкінці XI ст. канонізував Іштвана як святого, а святоішт-ванська корона стала символом мадярської державності.

Необхідність зміцнення держави зумовлювалася зовнішньою загрозою. Особливу небезпеку для молодої країни становила Священна Римська імперія. Угорщина адміністратив-

               

но поділялася на замкові округи (комітати), очолювані ішпа-ном, центрами яких були замки-фортеці. На зміну родоплемінним відносинам поступово прийшли соціально-територіальні. Так, ішпан Нітранського комітату, як правило, був наступником престолу.

Закони, прийняті в період правління Іштвана І, заклали підвалини феодального землеволодіння, визначили відмінності між родовою власністю і родовими маєтностями, закріпили за вільними землевласниками право передавати власність за заповітом і за спадком. В Угорському королівстві крім мадярів жили хорвати, словаки, німці, серби та представники інших народів. Офіційною мовою, як і в інших середньовічних державах, вважалася латинська, якою велося офіційне листування, проводилося навчання, правилася служба в церкві.

У 1241 р. Угорське королівство зазнало руйнівного нападу монголів. Військо короля Бели IV (1235—1270) було розбите й загарбники вдерлися до внутрішніх районів Угорщини. Внаслідок монголо-татарської навали країна була спустошена, міста зруйновані, розпочався голодомор, від якого загинуло майже мільйон чоловік. Однак у гірських районах, де словацьке населення становило більшість, монголо-татари завдали значно менших збитків. У словацьких землях у цей період посилюється німецька колонізація.

В умовах феодальної роздробленості та послаблення центральної влади, що відбувалися в період правління королів з т. зв. "змішаних династій", словацькі землі на початку XIV ст. фактично були розділені на дві частини. Неофіційним правителем західних областей став магнат М. Чак (1260—1321) з Тренчина, а східний регіон контролював великий землевласник О. Абі. Однак уже першому королю з нової правлячої Анжуй-ської династії Карлу І Роберту (1308—1342) вдалося, спираючись на підтримку шляхти та міських патриціатів, подолати сепаратизм феодальної опозиції і зміцнити королівську владу.

В Угорській державі відбулися значні соціально-економічні зрушення: завершилося формування системи феодальної залежності, зміцніли великі феодальні господарства, прискорився розвиток міст і торгівлі. Відсутність протягом досить тривалого періоду руйнівних війн, епідемій тощо, господарське піднесення та інші чинники сприяли збільшенню населення королівства. Переважну частину людності словацьких земель становили залежні селяни, які відробляли феодальну ренту, сплачували "церковну десятину ", а з XIVст. й т. зв. "дев 'я-тину" — натуральний державний податок. Однак османська загроза, що виникла на півдні країни, спричинила введення нових повинностей і посилення панщини. Так, у 1397 р. був запроваджений спеціальний податок, кошти від якого йшли на організацію оборони від османів. У словацьких землях будувалися кам'яні фортеці, засновувалися нові міста, загальна кількість яких сягнула в XIV ст. кількох десятків. Багато міст домагалися автономії в управлінні та судочинстві.

Наявність багатих родовищ корисних копалин, позитивні зміни в економічних відносинах сприяли прискоренню розвитку словацьких земель: зростав видобуток срібла, золота й міді; розвивалися господарство й торгівля в таких містах, як Банська Бистриця, Банська Штявниця, Нова Баня, Кремниця, Лево-ча та ін. Так, у другій половині XIV ст. дістав продовження торговельний шлях на північ від Дунаю до Ступави, а звідти — до Брно й Праги, завдяки чому виникло торгове місто Жиліна.

Розвиток торгівлі й поширення грошової ренти вимагали впорядкування монетної системи Угорського королівства. В обігу тут були як іноземні, так і власні металеві гроші. Однак вага монет, що карбувалися зі словацького срібла, постійно змінювалася. З ініціативи Карла II була впроваджена нова єдина грошова система. У Кремниці почали карбувати золоті дукати й срібні динари.

Дальший розвиток Угорського королівства був пов'язаний з правлінням Лайоша І (Людовік Анжуйський Великий) (1342— 1382). Саме в цей період міщани словацького походження були зрівняні в правах з німцями в Жиліні та інших містах.

Після смерті Лайоша І, який не залишив наступника, королівство знову пережило період анархії, викликаної боротьбою за трон. Після тривалої боротьби, в 1387 р. королем Угорщини став син німецького імператора й чеського короля Карла IV — Сигізмунд Люксембурзький, одружений з дочкою Лайоша І — Марією. Новий король намагався зупинити експансію Османської імперії, яка після поразки сербів на Косовому полі (1389 р.) фактично стала межувати на півдні з Угорщиною, проте зазнав поразки і сам ледве не потрапив у полон.

Для ведення війн королі потребували грошей. Коли їх не вистачало, вони позичали гроші у можновладців, віддаючи під заставу цілі міста й регіони. Так, Сигізмунд заставив Братиславу й Нітру моравським графам, тринадцять королівських міст відійшли польському королю і т. ін. Шляхта була невдоволена такою політикою, в Нітрі з цієї причини навіть спалахнуло повстання.

Наприкінці XIV сіп. у гірській частині словацьких земель розпочалася волоська колонізація. Скотарські племена волохів, які перебували на родоплемінному етапі розвитку, прийшли сюди з Карпат. Прийдешні волохи залишалися вільними людьми, проте мусили сплачувати "дев'ятину" худобою, яку вони випасали на землях місцевих феодалів. З часом волохи осіли в цій місцевості й частково асимілювалися місцевим населенням.

РУХ "БРАТИКІВ І БОРОТЬБА ЗА МАДЯРСЬКУ КОРОНУ В ХV ст.        

Відомості про розгортання гуситського руху в сусідній Чехії швидко досягли Словаччини. Поширенню гусизму сприяли словацькі студенти, що навчалися в Празі, а також мовна близькість і різноманітні культурно-господарські контакти між населенням обох земель. ІЦе один канал поширення інформації про чеську революцію був пов'язаний із зовнішньополітичною діяльністю угорського короля Сигізмунда (Жигмонда) Люксембурзького (1387-1437), який на початку століття намагався повторити досягнення свого батька — імператора Карла IV в західному напрямі. В 1411 р. Сигізмунд був обраний німецьким королем, а в 1420 р. — чеським; у 1433 р. він коронувався в Римі й став імператором.

Угорщині це не принесло користі, оскільки Сигізмунд витрачав кошти з королівської скарбниці для здійснення своєї імперської політики, і насамперед на боротьбу з гуситами. Так, під його проводом були здійснені кілька воєнних походів з метою боротьби з гуситськими "єретиками". Всі вони завершилися поразками, а таборити, переслідуючи залишки військ Сигізмунда, неодноразово (1422, 1423, 1428, 1432) вторгалися до словацьких володінь угорського короля. У 1432 р. загони таборитів оволоділи Трнавою та іншими фортецями й замками на західнословацьких землях, а в 1433 р. під їхнім контролем опинилися всі міста центральної Словаччини. Слід зазначити, шо прийшле чеське воїнство не завжди було лише носієм прогресивного гусизму. Нерідко воно влаштовувало в населених пунктах галасливі бешкети, здійснювало пограбування, що обурювало місцеве населення. В цілому ж зміцнені чеськими таборитами громади відігравали роль опорних пунктів антифеодальних рухів словацького населення.

В 20—30-х роках XV ст. у словацьких землях під впливом гуситських ідей посилився рух міського населення проти засилля німецького патриціату в органах самоврядування. Після поразки в битві при Ліпанах (1434) у східних регіонах словацьких земель оселилися чеські таборити. Саме вплив переселенців з Чехії започаткував у середині 40-х років поширення таборизму, ідеї якого наслідував словацький рух "братиків "*, серед учасників якого переважали вихідці з незаможних прошарків сільського та міського населення. Ситуація ускладнилася настільки, що угорські Державні збори були змушені (1449) звернутися до папи Римського з проханням надати Угорщині допомогу в боротьбі з чехами, які сприяють поширенню гусизму серед словаків. Рух "братиків" був спрямований проти угорських феодалів, яким належала більшість земель у Словаччині, проти католицького духовенства та німецького патриціату міст. Форми цієї боротьби були різноманітними: селянські повстання в ряді волостей, виступи гірників, вигнання німецького патриціату з деяких міст, захоплення католицьких монастирів та ін.

Розгортання руху "братиків " у Словаччині збіглося в часі з династичними змаганнями за угорську корону, викликаними смертю Сигізмунда, між австрійськими Габсбургами, польськими Ягеллонами та угорськими магнатами. Вдова короля Альбрехта IIГабсбурга (1437-1439) Єлизавета, захищаючи інтереси малолітнього сина Ладислава (Ласла), звернулася за підтримкою до моравського шляхтича Яна Іскри з Брандеса. Разом з ним до словацьких земель прибуло кілька тисяч колишніх гуситських воїнів, які досить швидко взяли під контроль значну частину території країни. В цей час Я. Іскра спирався на патриціат заможних гірських міст і вміло використовував антифеодальні настрої словацького руху "братиків". Коли позиції Іскри значно зміцнилися, лідер мадярських магнатів Янош Хуньяді призначив його в 1440 р. жупаном словацьких міст Бардієв, Кошице, Левоча та Кремниця. Протягом усього періоду правління обраного на угорський престол Владислава (Уласло І) Ягеллона (1440—1444), Іскра стояв на сторожі інтересів Єлизавети та її сина Ласла. Після загибелі Владислава в бою з османами (це сталося під Варною) Державні збори призначили королем Угорщини немовля Ласла (Ладислава) V (1444—1457), який перебував на той час у полоні в імператора Священної Римської імперії Фрідріха III. До звільнення Ласла V правителем було обрано магната Я. Хуньяді, оточення якого в 1452 р. домоглося усунення Я. Іскри з усіх посад, позбавивши його маєтностей. Але після повернення короля Ласла V з полону Я. Іскру було покликано на службу, йому повернули конфісковане майно. У 1453 р. Я. Іскра під тиском мадярських магнатів змушений був залишити Угорське королівство, проте його військо, побудоване за таборитським зразком (20 тис. вояків) на чолі з капітаном П. Аксамитом з Коше-ва, перейшло на бік "братиків ", а укріплені табори "іскрівців" перетворилися на центри антифеодального руху словацьких селян. У період піднесення руху (1453-1458), який охопив практично всю Словаччину, "братики" контролювали понад ЗО міст і замків, у тому числі Бардійов, Бороч, Кежмарок, Кошице та ін. Повстання набуло такого загрозливого характеру, що феодальна верхівка змушена була звернутися за допомогою до Я. Іскри, який у 1460 р. знову повернувся до Словаччини. У 1458 р. об'єднані сили короля та угорських магнатів у битві, що відбулася поблизу Шарошського Потоку, завдали повсталим нищівної поразки, після чого розпочався загальний занепад руху. Останні загони "братиків" були ліквідовані в 1467 р. в західнословацьких фортецях Костелянах та Святого Петра, а на початку 70-х років рух було остаточно придушено.

Зміцнення центральної влади в Угорському Королівстві відбулося за правління короля Матіяша Хуньяді І Корвіна (1458— 1490), який зміцнив апарат управління (насамперед канцелярію та казначейство), провів судову реформу й створив постійне наймане королівське військо. Завдяки цим та іншим заходам Корвін зміг проводити незалежну від магнатів політику. Вдало завершилися й переговори з Я. Іскрою, який після повернення до Словаччини (1460) об'єднав розрізнені загони "братиків". Згідно з досягнутою домовленістю воїнство братиків мало отримати грошову винагороду й залишити словацькі землі або ж перейти на службу до короля Матіяша. Сам Я. Іскра дістав титул барона у Трансільванії та грошову винагороду в 400 тис. форинтів.

СОЦІАЛЬНО- ЕКОНОМІЧНЕ

СТАНОВИЩЕ

СЛОВАЦЬКИХ

ЗЕМЕЛЬ

У XV ст. Угорська держава формується як станово-представницька монархія, її особливості визначалися специфікою станової структури мадярського королівства. Міські стани через свою слабкість не могли бути опорою королівської влади в боротьбі проти магнатів, не могли забезпечити необхідний рівень незалежності від свавілля великих феодалів. Король шукав підтримки у шляхти, надаючи їй дедалі більше прав і привілеїв, внаслідок чого дворянство сформувалося в досить численний і потужний стан. Угорська станова монархія склалася в протиборстві трьох компонентів: королівської влади, магнатів та шляхти. Посилення чи послаблення королівської влади залежало від ставлення до неї різних угруповань феодалів, що постійно ворогували.

Вищим представницьким органом у королівстві були Державні збори, історія яких ведеться з 1437 р., коли в Буді зібралися представники дворянства й духовенства. У 1445 р. тут з'явилися депутати від міст. Державні збори мали законодавчі функції, встановлювали податки й обирали королів. З'їзди збиралися щорічно: магнати отримували персональні запрошення, а представництво шляхти забезпечували дворянські комітати.

Процес формування основних станових структур в Угорському королівстві тривав до XV ст. Більшість населення країни становило селянство, правовий стан якого був досить строкатим, а статус визначався походженням, а також тим, у чиїх володіннях селяни мешкали. Трохи кращим було становище селян, що проживали в королівських землях і т. зв. "госпи-тів", які займалися землеробством на пільгових умовах. Водночас простежувалася загальна тенденція до пониження статусу вільних селян. Однією з найважливіших ознак правового статусу залишалася військова служба, від якої можна було в разі необхідності відкупитися.

Привілейований прошарок суспільства становили військові. Служити у війську могли як вільні мадяри, так і представники словацької, хорватської та іншої знаті. За наказом короля вони були готові виступити в похід під проводом королівських ішпанів, на відміну від "сервієнтів", які постійно перебували при дворі короля. Через певний час військові переходили до феодального стану. В боротьбі проти племінної знаті король Іштван І спирався на іноземців (здебільшого німців). До країни прибували рицарі та місіонери з німецьких земель, які відіграли помітну роль у формуванні нової знаті й різних державних інституцій.

Розподіл земельних угідь у королівстві постійно змінювався. В період міжусобного феодального розбрату, якому поклав кінець король Андраш II (1205—1235), з'ясувалося, що королівський земельний фонд істотно скоротився, а створена Іш-тваном І система королівських комітатів остаточно занепала. До рук магнатів потрапляли не лише окремі комітати, а й цілі регіони королівства. Все це було наслідком того, що на відміну від інших європейських країн правителі Арпадської династії жа лували землі своїм васалам без усяких умов і довічно. Внаслідок цих процесів деякі магнати стали фактично незалежними від центральної влади. В цей період кількість повністю залежних селян дещо зменшилась, водночас зросла кількість напіввіль-них селян, які працювали на орендованих землях і виконували феодальні повинності. У XIII ст. з'явилося багато селян, які здобули право після виконання всіх феодальних повин-ностей переходити на інші землі. Всі піддані в країні мали обов'язки перед державою, феодалами й церквою, якій віддавали "десятину" з урожаю. Ті, хто працював на державних і королівських землях, сплачували натуральний податок — до 20% від урожаю. Селяни на землях феодалів відпрацьовували повинності й сплачували натуральний оброк.

У сільськогосподарському виробництві важливе місце відводилося скотарству, яке інтенсивно розвивалося в словацьких землях уже в XV ст. Цьому певною мірою сприяло переселення сюди волоських племен. Волохи-скотарі випасали худобу на високогірних луках і сплачували феодалам десяту частину від своїх прибутків. З метою урегулювання правового статусу селянства король видав спеціальний декрет (1351). У цьому документі селянські повинності на користь феодала вперше були регламентовані в межах усього королівства.

Угорські королі в XIVXV ст. послідовно проводили політику, спрямовану на підтримку дворянства, розраховуючи на нього в боротьбі з магнатами. Декрет від 1351 р. закріпляв права та привілеї дворянства й фактично підводив риску під його оформленням в єдиний стан. Відтоді шляхта за підтримки короля могла ефективніше захищати свої інтереси. Цим завданням також служили дворянські комітати (виникли в XIII ст. замість королівських). Шляхті надавалося право в межах комітатів мати власний суд, адміністрацію, фінанси, збройні формування. Вищим органом комітату були збори. Очолював комітат призначений королем ішпан.

Важливою галуззю економіки в словацьких землях було ремісництво. Якщо в XII ст. ремесла були зв'язані з сільськогосподарським виробництвом (ковальство, гончарство, теслярство та ін.), то вже з XIII ст. ремісники працювали переважно в передмістях, або в містах, які стали центрами торгівлі. У XV ст. реміснича справа почала регламентуватися певними правилами. Вдосконалювалася цехова організація, збільшилась кількість ремесел. Словацька земля славилася виробами зі скла, кришталю, золота, срібла, заліза й дерева.

Уже в XIVст. словацькі землі стають одним із центрів гірничої справи в Європі. Тут постійно зростав видобуток залізної руди, міді, цинку, срібла й золота. Здавна в гірничому виробництві у глибоких шахтах застосовували енергію водяних коліс, насоси для відкачування Ґрунтових вод. При виплавці заліза повітря подавалося в доменні печі механічним способом.

З метою розвитку міст угорські королі запрошували німецьких торговців і ремісників, надаючи їм всілякі пільги. Самоврядування міст здійснювалося на засадах "німецького права", а міський патриціат здебільшого складався з німців. Однак уже в другій половині XV ст. завдяки пожвавленню господарської діяльності в містах зростала питома вага словацького населення, з якого формувалися основні прошарки робітничого люду. Існування привілеїв для німців та нерівність словацького населення викликали невдоволення, що призводило до зростання соціальної напруженості в містах.

Для XV ст. характерним залишалося прагнення феодалів підпорядкувати собі міста, які здебільшого (крім королівських міст) не були захищені від свавілля магнатів. З метою протидії зазіханням угорських феодалів і захисту власних інтересів словацькі міста об'єднувалися в союзи. Так, у 40-х роках XV ст. Кошице, Левоча, Пряшів, Бардієв і Сабінов створили "союз Пентаполітана" (п'яти міст).

Упертій половині XVст. міста Словаччини переживали економічну кризу, зменшилися видобуток руди та виплавка металів. Поверхневі рудні горизонти вичерпались, а для закладання нових глибинних шахт не вистачало необхідних коштів. Зменшення видобутку срібла й золота негативно позначилося на стані державної скарбниці. Водночас добуте у словацьких землях контрабандою надходило до Італії.

Поліпшенню економічного становища словацьких земель сприяла діяльність Я. Турзо. Завдяки цьому підприємцю було збільшено видобуток міді в Банській Бистриці. З метою розвитку гірничої справи в краї були залучені кошти німецького ділка Фугтера й "Товариства з видобутку руди та виплавлення срібла й міді". Невдовзі словацькі землі стали одним із провідних центрів мідного виробництва в Європі.

Феодальні усобиці в Угорщині на межі XVXVI ст. призвели до посилення феодальної експлуатації, що прискорило запровадження нового кодексу законів — "Трипартітуму". Згідно з новим законодавством були скасовані будь-які юридичні обмеження для феодалів на право володіння своїми сільськими й міськими підданими, встановлювався фіксований мінімум грошової натуральної ренти. Селяни втратили рештки особистої свободи й перетворилися на кріпаків. Водночас згідно з новими правовими нормами шляхта могла не сплачувати податків і захищати набуті привілеї. Новий кодекс набув чинності і в словацьких землях.

Важкі умови праці й нещадна експлуатація спонукали словацьких шахтарів до повстань. Гірники вимагали підвищення заробітної плати й запровадження контролю міської влади над цінами на продукти харчування. У середині травня 1525 р. шахтарі Банської Бистриці відмовилися працювати й незабаром домоглися підвищення заробітної платні. Активізувалися гірники Кремниці й Банської Штявниці, які змусили господарів підвищити оплату за свою працю. Восени того ж року було створено союз майже усіх міст — центрів з видобутку руди в Словаччині. Крім збільшення платні, шахтарі вимагали матеріального забезпечення хворих, сиріт і вдів, дотримання міськими й королівськими властями прав гірників.

РОЗВИТОК Офіційною мовою в Угорському коро-

КУЛЬТУРИ лівстві, до якого входили словацькі зем-

лі, вважалася латина. Словаки використовували декілька мовних діалектів, відмінності між якими з часом зростали. Проте консолідуючим елементом виступала компактність розселення словаків, які відрізнялися від угорців і німців своєю мовою та культурою.

Мовні або літературні словацькі пам'ятки середньовічної доби історичній науці невідомі. Провідним центром культури була Нітра, де існував шкільний навчальний заклад. Книги в словацьких землях видавалися тільки латиною. Лише послідовники гуситів у релігійних проповідях вживали чеську мову. В цілому події та ідеї революції в Чехії справили значний вплив на розвиток словацької культури й відбилися у піснях та народному епосі.

У XIV ст. в Угорському королівстві поступово поширювалася освіченість. У цей час в усіх регіонах функціонували школи, які закладалися й утримувалися містами або громадами. Вони готували не лише священнослужителів, а й світських освітян. Вищу освіту словаки здобували переважно в університетах Праги, Відня і Кракова. В другій половині XV ст. з ініціативи єпископа Я. Вітеза зі Стредни виник університет у Братиславі — "Академія Істрополітана", проте його діяльність невдовзі припинилася.

Значні здобутки в цей період були досягнуті в галузі архітектури. В XIXII ст. були збудовані численні замки, князівські палаци й церкви, переважно в романському стилі. До наших днів збереглися храм Св. Марії поблизу Нітри, замок у

Спиші тощо.

У XIVXV ст. в Угорщині запанував готичний стиль. Для забудови міст здебільшого запрошувалися майстри з-за кордону, хоча працювало чимало й місцевих: Штефан з Кошице, Ян з Пряшева та ін. Відомими пам'ятками готики цього періоду є костели в Банській Штявниці, каплиця Св. Катерини у Братиславі, Спишський, Нітранський і Тречинський замки. У другій половині XV ст. в стилі раннього Ренесансу будуються палаци та міські ратуші в містах Спиш, Нітра, Жиліна тощо.

У XIV ст. в словацьких землях розвиваються живопис і скульптура. Справжніми центрами мистецтва стали Спиш, Тренчин, Нітра, Кошице та інші міста, в яких працювали маляри, різьбярі по дереву й каменю та скульптори. Так, Павел з Левочі вважається представником пізньої готики, однак у його творах простежується тенденція до зображення живих істот, виразу на обличчях, ознак руху. Найвизначнішою роботою Павла є головний вівтар у костелі Св. Якуба в

Левочі.

Діяльність короля Карла Роберта, який наділяв словацькими землями своїх родичів з Італії, сприяла розвиткові культурних зв'язків Словаччини з іншими країнами. З тих часів зберігся настінний живопис з алегоричними зображеннями коронації Карла в Спишському соборі (1317).

З кінця XIV ст. зріс вплив чеської живописної школи, зразком якої є настінний живопис у церкві Св. Якуба в Левочі та ілюстрації рукопису священика Михайла з Трнави. З початку XV ст. посилюється вплив французької та віденської шкіл живопису.

Оцінюючи розвиток культури в словацьких землях у XXIVст., варто зазначити, що він відбувався досить повільно. Це зумовлювалося відсутністю у словаків власного політичного центру, а також їхнім провінційним становищем в Угорському королівстві.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

41213. РОЛЬ РЕЧИ В ПРОТЕКАНИИ РЕГУЛИРУЮЩАЯ ФУНКЦИЯ РЕЧИ И ЕЕ РАЗВИТИЕ 154 KB
  Необходимо выйти за пределы организма и посмотреть как волевые процессы формируются в развитии конкретной деятельности ребенка и в его общении со взрослыми. Выготского объясняющая организацию волевого акта основана на анализе речевого развития ребенка. Предъявляя ребенку эти речевые инструкции мать перестраивает его внимание: выделяя названную вещь из общего фона она организует с помощью своей речи двигательные акты ребенка. Поэтому истоками произвольного акта является общение ребенка со взрослым причем ребенок сначала должен...
41214. ВНУТРЕННЯЯ РЕЧЬ И ЕЕ МОЗГОВАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ 76 KB
  Сначала регуляция поведения собственной речью ребенка требует его развернутой внешней речи затем речь постепенно свертывается превращаясь во внутреннюю речь. Таким путем формируется тот сложный процесс самостоятельного волевого акта который по существу является подчинением действия ребенка уже не речи взрослого а его собственной речи которая носит сначала развернутый а затем свернутый внутренний характер. попытаться дать анализ того как формируется внутренняя речь ребенка имеющая регулирующую функцию и какова структура этой...
41215. СИНТАКСИЧЕСКАЯ И СЕМАНТИЧЕСКАЯ СТРУКТУРА ФРАЗЫ 104.5 KB
  Чем определяется переход от отдельных слов к фразам которые составляют основную единицу целого высказывания Мы уже сказали о том что если изолированное слово обозначает предмет действие или качество и обобщает его т. Однако подобные предположения лишь подчеркивают своеобразие тех процессов которые обеспечивают порождение фразы. Потребовалось длительное время чтобы понять процесс порождения целой фразы этой единицы речевого сообщения.
41216. РАЗВЕРНУТОЕ РЕЧЕВОЕ СООБЩЕНИЕ И ЕГО ПОРОЖДЕНИЕ 95.5 KB
  С одной стороны мы рассмотрим психологический путь формирования речевого высказывания от мысли через внутреннюю схему высказывания и внутреннюю речь к развернутой внешней речи из которой и состоит речевая коммуникация. С другой стороны мы остановимся на анализе того как протекает процесс восприятия и понимания речевого высказывания который начинается с восприятия развернутой речи собеседника и через ряд ступеней переходит к выделению существенной мысли а затем и всего смысла воспринимаемого высказывания. Таким образом предметом...
41217. ОСНОВНЫЕ ФОРМЫ РЕЧЕВОГО ВЫСКАЗЫВАНИЯ 82 KB
  Мы посвятили прошлую лекцию анализу основных этапов формирования речевого высказывания или что то же самое психологическому анализу процесса порождения развернутой внешней речи. Как известно существуют две формы развернутой внешней речи: это устная речь с одной стороны и письменная речь с другой. Центральным вопросом психологического исследования структуры этих видов речи будет вопрос о том как в каждой из них соотносятся языковые синсемантические и внеязыковые...
41218. ПОНИМАНИЕ КОМПОНЕНТОВ РЕЧЕВОГО ВЫСКАЗЫВАНИЯ. СЛОВО И ПРЕДЛОЖЕНИЕ 109 KB
  Теперь мы остановимся на психологическом анализе понимания высказывания т. Анализ процесса понимания речевого сообщения составляет одну из наиболее трудных и как это ни странно одну из наименее разработанных глав научной психологии. ПРОБЛЕМА Психологи неодинаково подходили к анализу процесса понимания смысла речевого сообщения или процесса декодирования воспринимаемого речевого высказывания. Одни авторы предполагали что для понимания смысла речевого сообщения достаточно иметь прочный и широкий словарь т.
41219. ПОНИМАНИЕ СМЫСЛА СЛОЖНОГО СООБЩЕНИЯ 92.5 KB
  Приступая к обсуждению этого вопроса мы тем самым переходим от анализа понимания системы внешних значений речевого высказывания к пониманию его внутреннего смысла от проблем понимания слова фразы и даже внешнего значения текста к пониманию подтекста смысла и в конечном счете к пониманию мотива который стоит за текстом. В проблемах понимания литературного произведения понимание подтекста смысла и в конечном итоге мотива пожалуй является основным. Глубина прочтения текста или обнаружение его подтекста его внутреннего смысла может...
41220. ЯЗЫК И ДИСКУРСИВНОЕ МЫШЛЕНИЕ. ОПЕРАЦИЯ ВЫВОДА 91 KB
  Это свойство языка создает возможность сложнейших форм дискурсивного индуктивного и дедуктивного мышления которые являются основными формами продуктивной интеллектуальной деятельности человека. Сложившийся в течение многих тысяч лет общественной истории аппарат логического сочетания нескольких высказываний образует основную систему средств лежащих в основе логического мышления человека. Моделью логического мышления осуществляющегося с помощью речи может являться силлогизм. Таким образом силлогизм как аппарат логического мышления...
41221. МОЗГОВАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ РЕЧЕВОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ. ПАТОЛОГИЯ РЕЧЕВОГО ВЫСКАЗЫВАНИЯ 144.5 KB
  Выше мы подробно осветили основные вопросы психологии речевой деятельности. Мы остановились на структуре слова и фразы на происхождении этих основных составных единиц языка на порождении целого речевого высказывания на анализе того пути от мысли к развернутому речевому сообщению который проделывает человек формулируя свое речевое высказывание. Мы остановились на этапах декодирования или понимания речевого сообщения начинающегося с восприятия обращенной к человеку речи проходящего стадии...