73977

НФЧС та визначення шляхів розвитку ЧСР (1945-1948)

Контрольная

История и СИД

При цьому КПЧ мала такий сильний додатковий аргумент як активна підтримка її з боку СРСР який багато зробив для відновлення ЧСР в довоєнних кордонах. Це викликало в керівництві КПЧ побоювання саботажу з його боку та спричиняло дії з реорганізації Міністерства внутрішніх справ держбезпеки та інших. Проте ступінь впливу КПЧ в армії не був однозначним.

Украинкский

2014-12-23

224 KB

3 чел.

НФЧС та визначення шляхів розвитку ЧСР (1945-1948)

Наприкінці березня 1945 р. у Москві відбулися переговори між емігрантським урядом, Словацькою національною радою та московським закордонним бюро КПЧ. З Лондона прибули лідери Національно-соціалістичної, Соціал-демократичної та Народної партій, а з Братислави - керівники словацьких Демократичної та Комуністичної партій. На переговорах було вирішено питання стосовно утворення Національного фронту чехів І словаків (НФЧС). До його складу увійшли представники чеських і словацьких політичних партій, які брали участь у московських переговорах.

У Кошице 5 квітня 1945 р. було оголошено про створення чехословацького коаліційного уряду та оприлюднено його програму дій. Прем'єр-міністром став соціал-демократ 3. Фірлінгер. Було відновлено посаду президента - ним став Е. Бенеш - та конституцію 1920 р. із змінами і доповненнями відповідно до програми НФЧС.

Першочерговою метою ухваленої програми дій проголошувалося остаточне очищення Чехії та Словаччини від окупантів, рішуче викорінення залишків фашизму та забезпечення для суспільства широких демократичних прав і свобод. Економічна частина програми передбачала націоналізацію й кодифікацію земель колабораціоністів, німців та мадярів. Позиції підприємців, які не заплямували себе співробітництвом з окупантами, залишалися практично недоторканими.

Кошицька програма НФЧС проголошувала не тільки рівноправність чехів і словаків, а й визнавала самобутність словацької нації та її національних органів як носіїв державної влади на території Словаччини. Але програмою не визначалася форма державного устрою та компетенція загальнодержавних і словацьких органів влади. У документі передбачалося, що вирішення долі Підкарпатської Русі (Закарпатська Україна) повинне відбутися у відповідності з волевиявленням її населення, німці (за винятком антифашистів) позбавлялися громадянства й підлягали переселенню, військові злочинці та колабораціоністи піддавалися суду.

Кошицька програма передбачала запровадження національного управління на підприємствах і в установах, які належали німцям, угорцям, чеським та словацьким колабораціоністам, і передання землі селянам. У документі наголошувалося, що зовнішньополітичну діяльність ЧСР завжди визначатиме чехословацько-радянський договір 1943 р.

Прийняття Кошицької програми значною мірою було досягнуте завдяки просоціалістичним настроям, що домінували тоді серед чехів і словаків. У Чехії та Словаччині Існувало певне розмаїття як трактувань соціалістичних ідей, так і методів їх реалізації: 1) «некласовий», або «демократичний соціалізм», який базувався на спадщині Т. Масарика; 2) соціал-демократичне бачення (на західноєвропейський зразок) розв'язання головних суперечностей суспільства за допомогою «ненасильницької революції»; 3) просування до соціалізму через розв'язання загальнонаціональних завдань та об'єднання більшості нації навколо компартії; 4) побудова соціалізму на радянський зразок.

Тим часом питання про подальший розвиток країни залишалося у прийнятій програмі відкритим. Політичні сили, які брали участь у її розробці, були єдині тільки тоді, коли мова йшла про національний аспект перетворень (боротьба з колабораціоністами, вислання німців та мадярів). Поза цим кожна партія пов'язувала з НФЧС власні розрахунки.

У цілому ж упродовж перших трьох повоєнних років у Чехії та Словаччині відбувалося протиборство в головному питанні - виборі напряму подальшого розвитку, який відбувався в умовах нестійкої рівноваги політичних сил. Усе залежало від того, кому вдасться привернути на свій бік більшість суспільства. При цьому КПЧ мала такий сильний додатковий аргумент, як активна підтримка її з боку СРСР, який багато зробив для відновлення ЧСР в довоєнних кордонах.

Специфіка політичного протистояння у Чехії та Словаччині в цей період полягала в тому, що використовувалися здебільшого парламентські методи. Так, у словацьких землях НФЧС спирався на угоду КПС та ДПС. Демпартія, яку підтримувало переважно селянство, проголошувала себе прихильницею такої суспільної системи, яка врешті-решт «перетворить землеробів, ремісників, торгівців на самостійних незалежних підприємців».

Відсутність у програмах усіх чеських і словацьких партій відвертих пропозицій щодо відновлення довоєнного соціально-політичного устрою певною мірою знижувала напруження політичного протистояння, тому воно мало «стримані», приховані форми. У відносинах між партіями НФЧС впродовж тривалого періоду переважало прагнення до компромісів.

Такі стосунки між партіями зумовлювалися не тільки атмосферою загального національно-патріотичного піднесення та ентузіазму, не тільки тим, що партії усвідомлювали загальнонаціональну значущість своїх завдань, а й тим, що вони досягли паритету при формуванні державних органів влади. Проте цей паритет був досить хистким. Якщо в уряді Я. Фірлінгера кожну з партій, що входила до коаліції, представляли по три міністри, а чотири міністри були безпартійні, то в місцевих органах влади (крайові й районні національні комітети) домінували комуністи.

У центральних структурах держапарату контингент чиновників залишався без змін. Це викликало в керівництві КПЧ побоювання саботажу з його боку та спричиняло дії з реорганізації Міністерства внутрішніх справ, держбезпеки та інших. Внаслідок цього ключові посади в столиці, у крайових та районних органах влади опинилися під контролем комуністів. Проте ступінь впливу КПЧ в армії не був однозначним. І хоча безпартійний міністр оборони генерал Л. Свобода симпатизував комуністам, переважна більшість офіцерського складу не сприймала комуністичної ідеології.

У цілому ж співвідношення сил, яке складалося в системі органів влади, було далеким від декларованого принципу паритету. Це об'єктивно підвищувало роль НФЧС як органу, покликаного забезпечити кожній партії можливість контролю за діями своїх партнерів по коаліції. Саме тому всі партії прагнули створення жорсткої структури Фронту, яка базувалася б на принципових домовленостях усіх його учасників.

Найгостріше протистояння розгорнулося з питань націоналізації промисловості. Одні партії намагалися гальмувати виконання Кошицької програми, а інші прагнули до її поглиблення. Так, компартія домоглася прийняття у 1945 р. декретів стосовно конфіскації майна депутатів і колабораціоністів (травень), а в жовтні - націоналізації банків, страхових компаній та крупних промислових підприємств. У червні було прийнято декрет про аграрну реформу. Конфіскації підлягала земельна власність німців, угорців та колабораціоністів, яка за символічну плату передавалася селянам.

У середині 1946 р. панівні позиції в економіці країни стали належати державному сектору, який охоплював понад 60 % промисловості з кількістю зайнятих майже 80 %. На цьому етапі націоналізації власність вилучалася переважно у крупних підприємств.

По суті декрети про націоналізацію закладали в нову структуру економіки два напрями. З одного боку, на основі змішаної економіки мали розвиватися «економічна демократія» та «політичний плюралізм», з іншого - перетворення держсектору на домінуючий означало формування підвалин держави тоталітарного типу.

Під час передвиборної кампанії до Установчих національних зборів об'єднуючими для більшості політичних сил були два принципи. Перший полягав у обстоюванні єдності Чехословаччини як держави двох слов'янських народів, гарантом Існування якої став «радянський фактор»; другим виступав принцип існування багатосекторної економіки, яку розглядали як довгострокову об'єктивну реальність.

Перші повоєнні вибори було призначено на травень 1946 р., а голосування проводилося за «партійними списками». Найбільшу кількість голосів у Чехії отримала КПЧ (40 %), а у Словаччині - ДПС (62 %). Загалом по ЧСР чеські та словацькі комуністи отримали 38 %, Національно-соціалістична партія (НСП) - 18,3 %, Народна (НПЧ) - 15,6 %, ДПС - 14 %, Соціал-демократична (СДПЧ) - 13 %. Підсумки виборів засвідчили, що громадські настрої в обох частинах Чехословаччини суттєво відрізнялися.

Пошук компромісу в межах НФЧС серед прихильників протилежних тенденцій у Чехії та Словаччині та існуючі парламентські традиції привели до створення коаліційного уряду на чолі з лідером КПЧ К. Готвальдом. Представники компартії обіймали посади міністрів внутрішніх справ, фінансів, сільського господарства.

ГОТВАЛЬД КЛЕМЕНТ (1896-1953)

Народився у селянській родині в селі Дедіце (Моравія), У1908- 1915р.- учень, помічник теслі на деревообробному підприємстві у Відні. З 1912 р. -. член Соціал-демократичної спілки молоді. У 1915-1918 рр. - призив до австро-угорської армії та участь у бойових діях на Італійському та Східному фронтах. 3 1918р.- член Соціал-демократичної робітничої партії (СДРП). З 1921 р. - член Компартії Чехословаччини (КПЧ). У 1922-1925 рр. - редактор газет КПЧ. У 1926 - 1929 рр. - завідувач відділу пропаганди ЦК КПЧ. У 1929-1938 рр. - депутат національних зборів. У 1929-1953 рр. - генеральний секретар ЦК КПЧ. У 1928-1943 рр. - член (з 1935 р. - секретар) виконкому Комінтерну. У 1939-1945 рр. - в еміграції в СРСР, керівник закордонного бюро КПЧ. У1945-1946 рр. - заступник голови уряду ЧСР. З 1946 р. - депутат Національних зборів. У 1946-1948 рр. - голова уряду ЧСР. У 1948-1953 рр. - президент ЧСР.

Після утворення коаліційного уряду КПЧ взяла курс на подальше поглиблення соціально-економічних перетворень у країні. її керівництво висунуло як першочергові два завдання: прийняття нової конституції та затвердження плану відновлення економіки країни. Питання про «дворічку» відразу опинилося в центрі уваги політичного протиборства, оскільки тенденція до етатизації економіки, що проявлялася дедалі виразніше, викликала незадоволення серед партій НФЧС За цих умов керівництва НСП, НПЧ та ДПС домоглися визнання не тільки існування багатосекторної економіки, а й констатації в програмі НФЧС завершення процесу націоналізації та гарантування захисту приватної власності. Банки мали здійснювати контрольні функції лише за діяльністю націоналізованих підприємств.

Незадоволення соціал-демократів підсумками виборів посилило прагнення їхнього керівництва до здійснення незалежнішого від КПЧ політичного курсу, а лінія на співробітництво з комуністами стала предметом постійних внутрішньопартійних суперечок. За таких умов складалася нестійка рівновага в парламенті (151 мандат - КПЧ і СДПЧ; 149 мандатів - НСП, НПЧ, ДПС) і в уряді - 12 міністерств були за КПЧ і СДПЧ, а решта дванадцять - за іншими партіями.

У ході діяльності коаліційного уряду К. Готвальда стали визначатися дві протилежні перспективи. За кожною з них стояли певні політичні сили, інтереси яких дедалі більше розходилися, що об'єктивно звужувало платформу НФЧС.

Серед керівництва КПЧ у 1946 р. проявилося намагання звузити розуміння суті НФЧС, визначаючи його не як загальнодемократичне, а як якесь «класове утворення», що об'єднувало різні соціальні верстви населення країни. Пленум ЦК КПЧ в січні 1947 р. проголосив «курс на завоювання більшості нації» на наступних виборах у 1948 р. Партією було поставлено питання «хто - кого». Саме з цього моменту КПЧ почала проводити неприховану лінію на монополізацію влади.

Однак до 1947 р. керівництво КПЧ рухалося в цілому в річищі коаліційної політики з партнерами по НФЧС. Проте курс на реалізацію антикапіталістичних аспектів програми, ініційованої КПЧ, наштовхувався на протидію інших політичних сил. Поступки партнерам по Фронту не тільки ставили під загрозу вплив КПЧ в масах, а й посилювали залежність реалізації накресленого курсу від радянської допомоги.

Шлях до встановлення політичної монополії вбачався керівництву КПЧ в організації тиску знизу на партнерів по НФЧС. Компартія розгорнула кампанію на захист інтересів «трудової більшості» нації. Саме в цей період у парламенті відбулися дебати з приводу пропозиції КПЧ стосовно запровадження податку на мільйонерів (35 тис. осіб) з метою надання допомоги селу, що потерпіло від посухи 1947 р., навколо програми заходів щодо поліпшення умов торгівлі та постачання, встановлення державного контролю за розподілом продукції текстильних підприємств тощо. Підтримка КПЧ серед селянства зросла, чому сприяло прийняття з її ініціативи закону щодо перевірки підсумків проведення аграрної реформи. Блокування частини цих пропозицій іншими партіями давало змогу компартії апелювати «прямо до народу».

У Чехії до осені 1947 р. КПЧ, вміло використовуючи в суспільстві соціально-економічне напруження, організувала потужний рух «знизу» на підтримку своїх пропозицій щодо дальшого реформування.

У Словаччині становище було зовсім інше. На виборах у травні 1946 р. перемогу одержала ДПС (62 %}, КПС отримала ЗО %, а решту - Партія праці (соціал-демократи) і католицька Партія свободи. Демократи мали в СНР 63 депутатських мандати (із 100), а комуністи - 31. Головою СНР був Й. Летріх (ДПС), а «збір повіреників» очолював Г. Гусак (КПЧ). Якщо відразу після закінчення війни ще були сподівання на те, що становище Словаччини у відновленій ЧСР буде істотно відрізнятися від довоєнного, то невдовзі ситуація різко змінилася. Так, завдяки трьом «празьким угодам» 1945-1946 рр. повноваження органів словацької влади (СНР і «збору повіреників») були суттєво урізані на користь загальнодержавних (празьких) інституцій. На інструмент відновлення централізму перетворилися самі словацькі комуністи, які з часів війни зберігали організаційно самостійну партію. Однак результати виборів 1946 р. змусили керівництво КПС у боротьбі за владу в Словаччині шукати підтримки чеських комуністів.

Спроби КПС послабити вплив ДСП у суспільстві, спираючись на «синдром словацького сепаратизму», успіху не мали. Тоді КПЧ, яка контролювала як центральні, так і словацькі органи державної безпеки, вдалася до вже випробуваного засобу. У вересні - жовтні 1947 р. було «розкрито» антидержавну змову та «встановлено» причетність до неї лідерів ДПС. її представникам у словацькому уряді висловили «вотум недовіри» у зв'язку з тим, що демпартія начебто бойкотувала націоналізацію та продовжувала співробітничати з антидержавним підпіллям.

Уже восени 1947 р. ДСП була позбавлена свого впливу. Національний суд Словаччини, незважаючи на спротив демократів, виніс смертний вирок Й. Тісо, а уряд ЧСР та президент Е. Бенеш відхилили клопотання про помилування. СНР і «збір повіреників» подали у відставку.

В умовах «полювання на змовників» керівництво КПС при підтримці уряду К. Готвальда та спираючись на профспілки й фабрично-заводські ради, здійснило у листопаді 1947 р. реорганізацію словацького уряду, в результаті чого ДПС втратила в ньому більшість.

Центром політичного протистояння в ЧСР, яке досягло свого апогею наприкінці 1947 р., стало визначення долі приватного сектору економіки. У цих умовах комуністична фракція в національних зборах запропонувала націоналізацію всієї промисловості, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, обмеження землеволодіння (до 50 га), розподіл землі серед селян тощо.

Усе це сприяло тому, що політика КПЧ дістала масову підтримку незаможних прошарків населення. Саме серед них вона знайшла непримиренних супротивників концепції «не-класового демократичного соціалізму», що передбачала змішану економіку та рівність усіх її секторів. Політичний плюралізм і парламентська демократія сприймалися незаможною частиною суспільства як прагнення до захисту приватного підприємництва та приниження ролі держави в управлінні економікою, а саме державу багато хто став вважати гарантією свого добробуту.

Влітку 1947 р. уряд Чехословаччини під тиском СРСР відмовився від участі в плані Маршала, запропонованого США.

Останнім епізодом внутрішньополітичного протистояння стала «вереснева угода про спільні дії», підписана КПЧ і СДПЧ. її результатом став спільний проект законів про реформу зарплати та про запровадження надзвичайного оподаткування надмірних прибутків заможних підприємців.

Важливим рубежем у розвитку ЧСР стали вересневі події 1947 р. Після утворення Інформаційного бюро дев'яти європейських компартій у Шклярській Порембі (Польща), де нищівній критиці було піддано західну соціал-демократію, керівництво СДПЧ засудило декларацію КомІнформбюро. У свою чергу КПЧ, зважаючи на союзницькі відносини з чеськими соціалістами, підтвердила свою відданість курсові на співробітництво з ними в межах НФЧС. І хоча на листопадовому (1947) з'їзді СДПЧ у Брно представники лівого крила зазнали поразки, питання про організаційну самостійність лівих соціалістів не було зняте з порядку денного.

Лютневі  події  1948  р.

Прискорення наприкінці 1947 р. соціально-економічних перетворень у різних сферах суспільного життя під керівництвом КПЧ викликало негативне ставлення до них з боку партій ліберально-демократичної орієнтації. У країні назрівала політична криза.

У січні 1948 р. депутатська фракція КПЧ, виступивши в парламенті проти спекуляції текстилем, запропонувала програму нового етапу націоналізації й аграрної реформи. Але на цей раз законопроекти комуністів були заблоковані. 20 лютого на засіданні уряду мали звітувати міністри оборони й внутрішніх справ. Але міністри від Національно-соціалістичної партії відмовилися від участі в засіданні. На засіданні були відсутні також і міністри від Народно-демократичної та Соціал-демо-кратичної партій. Того ж дня дванадцять (із 26) міністрів подали заяву президентові Е. Бенешу про відставку, сподіваючись, що це приведе до падіння уряду К. Готвальда, утворення нового кабінету міністрів або проведення нових виборів.

У цих умовах керівництво КПЧ діяло рішуче: воно звернулося до населення з програмою подолання кризи; на місцях створювалися комітети дій НФЧС та загони робітничої міліції. У бойову готовність було приведено корпус національної безпеки, а його прикордонні підрозділи ввели до Праги.

22 лютого з'їзд заводських комітетів схвалив програму КПЧ і, закликав провести 24 лютого загальний одногодинний страйк. По всій країні відбувалися маніфестації під гаслом «За уряд Готвальда без реакціонерів!». Опоненти компартії, спираючись на підтримку Інтелігенції, провели в столиці демонстрацію під гаслом «Хай живе президент Бенеш!».

23 лютого К. Готвальд під час зустрічі з Е. Бенешом наголосив на необхідності прийняття відставки міністрів«бунтівників», а президент пропонував продовжити переговори з ініціаторами бойкоту. Лідер КПЧ представив склад нового уряду, до якого разом із соціал-демократами та безпартійними (Л. Свобода і Я. Масарик) увійшли дванадцять міністрів від партій оновленого Фронту. Увечері того ж дня в Празі був створений центральний комітет дій НФЧС, а опівдні наступного дня розпочався загальний страйк.

Після закінчення 25 лютого загального страйку президент Е. Бенеш дав згоду на відставку дванадцяти міністрів«бунтівників» та формування нового уряду на чолі з К. Готвальдом, склад якого був поповнений за рахунок кандидатів від тих самих партій, але які вже пройшли «чистку». Більшість приміщень штаб-квартир партій ліберально-демократичного спрямування було зайнято міліцейськими загонами.

Ситуація в Словаччині була майже дзеркальним відображенням сценарію празьких подій, однак вони дозволили керівництву КПС завершити зміни влади, започатковані в період осінньої {1947) політичної кризи. Так, уже 26 лютого 1948 р. головою СНР став К. Шмідке, а у «зборі повіреників», очолюваному Г. Гусаком, одинадцять міністерських посад зайняли комуністи. У місцевих органах самоврядування, в державних установах, у засобах масової інформації та в громадських організаціях створювалися «комітети дій», які здійснювали «чистки» від небажаних осіб.

Згодом період завершення лютневої політичної кризи дістав в офіційній історіографії назву «перемога соціалістичної революції в ЧСР». Головне питання - про владу та напрями подальшого розвитку країни - було вирішене на користь КПЧ.

Серед причин поразки ліберально-демократичного табору в лютому 1948 р. здебільшого називали прорахунку допущені президентом Е. Бенешом. Однак на результати протиборства впливала й загальна атмосфера тієї пори, яка панувала в чехословацькому суспільстві. А її визначали не тільки силові засоби органів держбезпеки проти людей, які не сприймали комуністичні догмати, а й сумніви щодо можливості швидкої побудови суспільства соціальної справедливості. До того ж у пам'яті багатьох громадян ЧСР залишався період правління партій ліберально-демократичної спрямованості, який завершився мюнхенською національною катастрофою. Компартія в той період користувалася широкою соціальною підтримкою, тому під час лютневих подій керівництво КПЧ не просто захопило владу - значна частина населення ЧСР в критичний момент підтримала запропоновану комуністами програму подальшого розвитку. Однак унаслідок лютневих подій 1948 р. вдруге в XX ст. парламентська демократія в ЧСР припинила своє існування.

Утвердження тоталітаризму та «соціалістичне будівництво» 50-60-х років

Зміцнення комуністичного режиму після лютневого перевороту визначило характер усіх змін, які відбулися в політичній, економічній та культурній сферах суспільного життя ЧСР. Національні збори ухвалили програму уряду К. Готвальда. 10 березня 1948 р. 70 «скорочених» депутатів зали шили країну, а одним із головних завдань влади стала чистка апарату та інших державних структур від «реакціонерів». У цих умовах міністр закордонних справ Я. Масарик наклав на себе руки, а президент Е. Бенеш демонстративно замкнувся у своєму маєтку поблизу столиці.

Аналогічні події відбувалися і в Братиславі, де була також здійснена «чистка» СНР. Частину депутатів було виключено, інша опинилася за ґратами, а решта емігрувала.

«Комітети дій» в установах, товариствах, профспілках, навчальних закладах та в органах місцевого самоврядування енергійно здійснювали «чистку». Національні комітети, у яких комуністи не мали більшості, було розпущено, а на підприємствах «чистки» здійснювалися робітничими радами.

Підсумки лютневого перевороту були закріплені в травневій конституції ЧСР 1948 р., відповідно до якої формально продовжували своє існування колишні інститути влади, однак їхні повноваження суттєво обмежувалися. Відтепер уся повнота влади зосереджувалася в керівництва КПЧ. Президент Е. Бенеш, який висловив незгоду із змістом конституції, відмовившись підписати її, у червні пішов у відставку. Обрання президентом К. Готвальда підсумувало справжній тріумф КПЧ, яка відтоді впродовж сорока років тримала в своїх руках неподільну владу в країні.

Монополія компартії на владу хоча і не була відображена в законодавстві, але послідовно здійснювалася. Внесення пропозицій щодо складу списків будь-яких кандидатів у депутати було під контролем керівництва КПЧ, а всі наступні вибори проходили фактично у .формі плебісциту. Встановленню, як декларувалося керівництвом КПЧ, «народно-демократичної влади» (а фактично тоталітарної) сприяла її масова підтримка.

У новому політичному режимі «союзницькі партії» повністю підпорядковувалися КПЧ й не мали права самостійно висувати своїх кандидатів у депутати під час виборів. У цих умовах парламентська система перетворилася на формальну. Уже на травневих (1948) виборах до Національних зборів партії НФЧС ішли за «єдиним списком» і отримали 89 % голосів. У жовтні уряд очолив А. Запотоцький.

Ядром тоталітарного режиму була КПЧ, яка підпорядковувала собі усі існуючі політичні інституції. Спочатку керівництво Соціал-демократичної, Національно-соціалістичної (перейменована в Соціалістичну) та Народної партій перейшло до лівих. У червні 1948 р. на базі програми та статуту КПЧ відбулося об'єднання її з СДПЧ, і майже 120 тис. (третина від загальної кількості) соціал-демократів стали комуністами. У червні 1948 р. відбулося об'єднання КПЧ з чотирьохсоттисячною КПС. За короткий строк чисельність КПЧ збільшилася до 2,5 млн членів. Однак уже наприкінці 1948 р. в партії розпочалися «чистки», а для вступаючих запроваджувався кандидатський стаж.

Ключовим фактором тоталітарного режиму було поширення монополії держави на сферу економіки. Услід за першою хвилею післявоєнної націоналізації, в результаті якої були одержавлені великі підприємства, банки, зовнішня торгівля, після лютневих подій настала черга середніх та дрібних підприємств, кустарів і ремісників. Уже до кінця 1948 р. в ЧСР не залишилося приватних підприємств із кількістю працюючих понад 20 осіб.

Після лютневих подій у країні відбулася також і радикальна трансформація усталених форм ведення сільгоспвиробництва. Новий режим започаткував аграрну реформу, яка була пов'язана із значним перерозподілом земельної власності та нав'язування «соціалізації села». На першому етапі у власників було вилучено 2 млн. гектарів орної землі, 60 % якої було розділено між селянами, а 20 % - передано держгосподарствам. Під час здійснення другого і третього етапів аграрної реформи селяни отримали ще 17 % орної землі, а держгоспи - майже 50 %.

Наступний період змін у аграрному секторі пов'язаний із запровадженням чотирьох типів «єдиних сільськогосподарських кооперативів» (ЄСГК). Перші два мали вести спільний обробіток землі, а урожай ділити між селянами залежно від кількості землі. Третій передбачав усуспільнення землі та худоби, розподіл за працею і внесеним земельним паєм. Четвертий відповідав рівню радянського колгоспу. Процес кооперування та ліквідації індивідуальних селянських господарств здійснювався із застосуванням примусових методів. Так, державна монополія позбавляла селян можливості вільно купувати машини, добрива та вільно продавати продукти праці. Система примусових поставок державі певної кількості продуктів («продрозверстка») давала можливість накладати на селян практично невиконанні обов'язки, а потім оголошувати їх «куркулями» або «саботажниками».

Якщо до 1950 р. в офіційній пропаганді ще йшла мова про якісь пошуки «національного» шляху розвитку, то на практиці здійснювалися лише сталінські директиви. Головні перетворення в ЧСР ішли за радянським зразком, а у всіх міністерствах ЧСР провідну роль відігравали радянські радники.

Несприйняття певною частиною населення ЧСР курсу на побудову соціалізму було подолане за допомогою сфабрикованих політичних процесів, а також концтаборів на уранових рудниках, позбавлення майна, конфіскаційної грошової реформи. Загальна чисельність усіх жертв репресій, здійснених тоталітарним режимом (до 1953 р.), складала 280 тис. чехословацьких громадян. Понад 130 тис. осіб було позбавлено волі, а 180 -страчено. У трудових таборах опинилося майже дев'ять тисяч ченців та священнослужителів.

Під коток політичного терору потрапили не тільки лідери опозиції та «реакціонери», а й діячі правлячої партії. Так, восени 1951 р. разом з першим секретарем КПЧ Р. Сланським були заарештовані 14 працівників ЦК - переважно євреїв за походженням. За вироком суду, винесеним у грудні 1952 р., всі вони визнавалися як «троцькістсько-тітовські» шпигуни, буржуазно-націоналістичні та «сіоністські» зрадники, вороги чехословацького народу, «народно-демократичного ладу й соціалізму». Р. Сланський та десять комуністичних функціонерів були засуджені до страти.

У травні 1949 р. на IX з'їзді КПЧ було розроблено політику І стратегію партії у перехідний період. Головним завданням залишалося зміцнення держсектору при одночасному витісненні з економіки «капіталістичних елементів». Було вирішено також у короткий термін перетворити Словаччину на промислово розвинутий регіон та забезпечити її економічне «вирівнювання» з Чехією.

На перший п'ятирічний план (1949-1953) ставилася мета модернізації економіки та переважного розвитку важкої промисловості. У цілому ж передбачалося побудувати матеріально-технічну базу соціалізму. У 1949 р. ЧСР стала членом РЕВ, а питома вага країн Східної Європи у її зовнішньо-економічному обігу зросла удвічі й сягала у 1953 р. майже 80 %.

На стані чехословацької економіки позначалися також труднощі політичного характеру, пов'язані з обмеженням самостійності Словаччини та посиленням централістських тенденцій. Кошти виділялися в першу чергу на розвиток оборонної й машинобудівної галузей. ЧСР була однією з найбільш розвинених країн «соціалістичного табору». Традиційні чеські підприємства працювали на повну потужність та переміщували свої окремі технологічні виробництва до Словаччини. Водночас Чехія (услід за СРСР) відігравала роль «майстерні й донора» для здійснення індустріалізації в Словаччині та інших країнах радянського блоку.

У цих умовах зміст індустріалізації («вирівнювання») розвитку Словаччини певною мірою визначався також її геостратегічним становищем, Оскільки вона була найбільш віддалена від кордонів стикання з НАТО, саме сюди переміщувалося виробництво зброї. З іншого боку, розташування на кордоні з СРСР і достатня кількість робочої сили привели до будівництва підприємств легкої промисловості (взуттєвих, текстильних, меблевих), які були розраховані на радянський ринок у обмін на руду, газ, нафту та сировину. Так, у Кошице виник Східнословацький металургійний комбінат, а будувати інші підприємства з виробництва кольорових металів та хімікатів влада була змушена через запровадження західними країнами ембарго на постачання цієї стратегічної сировини. При цьому зовсім не враховувалися ані витрати, ані рентабельність.

Лише у середині 50-х років почалося певне уповільнення темпів зростання важкої промисловості на користь виробництва товарів широкого вжитку та підвищення життєвого рівня населення Чехословаччини. Однак до цього керівництво країни примусили події під час здійснення влітку 1953 р. грошової реформи. Тоді страйкували робітники понад сто провідних підприємств ЧСР.

Після раптової смерті у березні 1953 р. К. Готвальда президентом ЧСР обрали А. Запотоцького, а першим секретарем ЦК КПЧ у вересні цього ж року став А. Новотний.

НОВОТНИЙ АНТОНІН (1904-1975)

Народився в робітничій сім'ї в Летнянах (передмістя Праги). У 1923-1935 рр. - слюсар, токар на празьких підприємствах. З 1921 р. - член КПЧ. У 1933-1937 рр. - секретар Празького обкому КПЧ. У 1937-1938 рр. - секретар Годонінського обкому КПЧ. У 1938-1941 рр. - секретар Празького підпільного обкому КПЧ. У 1941-1945 рр. - арешт та ув'язнення у концтаборі Маутхаузен (Німеччина). У 1945-1953 рр. - секретар Празького обкому КПЧ. У 1951-1953 рр. - заступник голови Ради міністрів ЧСР. У 1953-1968 рр. - перший секретар ЦК КПЧ. У 1957-1968 рр. - президент ЧССР.

За підсумками першої п'ятирічки в ЧСР на 56 % збільшився національний дохід, частка держсектору в якому становила 89 %. Щорічний приріст промислової продукції становив 4 %. У промисловості, будівництві, на транспорті приватний сектор було ліквідовано. Ольгоспкооперотивам належала майже половина земельних угідь.

Прискореними темпами відбувалася індустріалізація Словаччини, де за короткий термін було побудовано десятки промислових підприємств, а обсяг промислової продукції в 4,5 разів перевищив довоєнний рівень.

Успіхам ЧСР багато в чому сприяла радянська допомога, питома вага якої в зовнішній торгівлі досягла 79 %.З СРСР постачалося 90 % вугілля, 80 % залізної руди, 80 % нафти, 70 % алюмінію, 40 % вовни тощо.

Радянська «відлига» сприяла певній політичній лібералізації в ЧСР. Активізувалася діяльність профспілок, молодіжних та студентських організацій, католицької церкви та різних громадських рухів. Після XX з'їзду КПРС в країні розгорнулася дискусія щодо оцінки минулої політики КПЧ й спрямування подальшого розвитку країни. Опозиційні настрої особливо проявилися під час роботи другого з'їзду Спілки письменників ЧСР (квітень 1956), на якому було піддано критиці політику КПЧ, ЇЇ керівну роль у суспільстві, поставлено під сумнів принцип партійності та необхідність «класової детермінованості» творчої діяльності. Частина письменників виступила із закликом рішуче відмежуватися від сталінських методів та приступити до реформування суспільних відносин.

Квітневий (1956) пленум ЦК КПЧ засудив культ особи Й. Сталіна та його вплив на ЧСР, оголосивши Р. Сланського винуватцем усіх політичних негараздів, а його засудження визнав справедливим. І хоча в ході політичної «відлиги» характер тоталітарного режиму по суті залишився незмінним, керівництво КПЧ вимушене було погодитися на здійснення певних реформ. У 1956 р. було прийнято закон, який підвищував повноваження словацьких органів влади. Так, СНР отримала право видавати постанови національного значення (затверджувати план розвитку, бюджет), а «збір повіреників» - спрямовувати розвиток економіки. У 1957 р. було розпочато реорганізацію системи планування та управління економіки ЧСР, що проявилося у здійсненні певної децентралізації, у розширенні прав використання частини прибутку на інвестиції та у спробі поставити зростання зарплати у залежність від рівня продуктивності праці.

Однак режим А. Новотного був неспроможним розпочати реформи. Розвінчання сталінізму не стало сигналом для перегляду методів діяльності як самої КПЧ, так і державних структур. Так, незважаючи на вимоги реабілітувати невинні жертви політичних репресій, лише в 1962 р. було створено державну комісію із розслідування репресій та розпочалася реабілітація.

Події в Угорщині та Польщі у 1956 р., а також реакція на них з боку Кремля, дали змогу догматичному крилу керівництва КПЧ не тільки зберегти свій вплив, ай розпочати ідеологічний наступ на творчу інтелігенцію. Однак успіхи консервативних сил були досить обмежені. Саме в другій половині 50-х років у суспільстві стали порушуватися теми про необхідність децентралізації влади та демократизації життя. Певні зрушення, хоча й поволі, поширились і на політичну сферу, почалася поміркована критика тодішнього політичного режиму. Народні маси тверезо стали оцінювати трагічні події в сусідніх країнах. Дедалі помітніше проявлялося розчарування в соціалістичних ідеях та методах їх реалізації.

Національні збори (липень 1960} прийняли нову конституцію, в якій твердилося, що всі завдання перехідного періоду виконано й побудовано соціалістичне суспільство, а країна отримала нову назву - Чехословацька Соціалістична Республіка (ЧССР). Стаття четверта основного закону визначала КПЧ як «керівну силу суспільства», а марксизм-ленінізм як обов'язковий фундамент культури, виховання та освіти.

Водночас липнева конституція поряд з декларацією про «ЧССР як єдину державу двох рівноправних народів» фактично закріплювала ліквідацію словацьких вищих органів влади. Так, СНП була перетворена на суто символічний представницький орган, а Існування якоїсь виконавчої владної структури навіть і не передбачалося. Керівництво усіма сферами життя в Словаччині здійснювалося виключно з Праги. Обмеження суверенних прав словаків офіційна пропаганда пояснювала подальшим зближенням націй у період соціалістичного будівництва.

У другій половині 50-х років процес колективізації сільського господарства вступив у завершальний етап, коли влада приступила до створення ЄСКГ вищих типів. З 1957 р. селяни за здану до кооперативів худобу стали отримувати гроші, розпочалось пільгове погашення позик, були встановлені більш високі закупівельні ціни на продукцію ЄСКГ, що сприяло переходу до них середняків. Влада фінансувала будівництво, механізацію та хімізацію державної сфери аграрного сектору.

До 1960 р. процес кооперування в країні було практично завершено. На селі залишалося лише кілька десятків тисяч приватних господарств, у яких працювало 2,6 % всього зайнятого населення, а держгоспам та ЄСКГ вищих типів належав майже 91 % усієї орної землі. У 1961 р. було запроваджено соціальне страхування членів кооперативів, яке зрівняло їх з працівниками інших галузей економіки. У цілому ж усуспільнення несприятливо позначилося на розвиткові сільського господарства, яке за обсягом продукції на початку 60-х років так і не досягло довоєнного рівня.

Завдання третього п'ятирічного плану (1961-1965) були підкориговані на партконференції 1960 р. в бік підвищення контрольних показників. Через відсутність достовірної інформації громадяни ЧССР навіть не уявляли всієї складності становища, в яке поступово сповзала країна.

На початку 1960-х років економіка ЧССР опинилася в стані застою. Так, якщо в 1962 р. не було приросту національного доходу, то в наступному році він навіть зменшився на 2,2 %. Поряд із застійними явищами в економіці внутрішньополітичне становище країни ускладнювалося невирішеністю «словацького питання». Словаччина практично не мала політичної та державної рівноправності з Чехією, а повноваження її державних органів залишилися дуже вузькими.

На ХІІ з'їзд КПЧ (1962) було прийнято рішення про розробку семирічного плану. У 1963 р. була створена комісія з підготовки і проведення економічної реформи на чолі з О. Шиком, яка підготувала пропозиції щодо зміни планування й управління економікою. Суть реформ зводилася до ліквідації жорсткого централізованого планування й поступового контрольованого переходу до ринкових відносин із встановленням трьох груп цін - твердих, лімітованих та ринкових. Восени 1964 р. програма була оприлюднена, а в січні 1965 р. затверджена.

У цих умовах частина керівництва КПЧ дійшла висновку про необхідність трансформації існуючих державних інститутів та створення нових моделей «соціалістичної демократії». Це була одна з перших свідомих спроб перебудувати політичну структуру та втілити в життя вже проголошені й підтримувані в суспільстві ідеї свободи, демократії й незалежності. Так, керівництво КПС було незгідне з ЦК КПЧ, оскільки вважало за необхідне істотно скоригувати відносини чехів І словаків, які ґрунтувалися на концепції «єдиної чехословацької нації». Але керівництво А. Новотного залишалося прихильником застарілих підходів та вважало, що для розв'язання «словацької проблеми» достатньо піднести рівень розвитку Словаччини до рівня Чехії. Виникнення опозиції з боку КПС сприяло послабленню позицій А. Новотного.

Загалом же перед у ідейному опорі політичному режиму А. Новотного вела творча інтелігенція, яка закликала комуністів та громадян до усвідомлення глибоких протиріч, які існували між декларованими «ідеями соціалізму» та жорстокістю політики, яку провадила існуюча влада. Завдяки цьому в другій половині 60-х років у Чехословаччині розгорнувся громадський рух за докорінні політичні й економічні реформи та за соціалізм «з людським обличчям».

Важливим фактором суспільного розвитку в цей період була громадська думка, яка сприяла зусиллям реформаторів. І якщо окремі прояви нонконформізму ще можна було подолати, то методи маніпулювання свідомістю, які застосовував правлячий режим, вже виявлялися недієвими. На справжні трибуни, що формували опозиційні настрої, перетворилися такі періодичні видання, як «Літерарні новіни», «Культурні жівот».

На XIII з'їзді КПЧ у червні 1966 р. була врешті-решт затверджена програма реформ, запропонована комісією О. Шика. У підготовленому документі передбачалося часткове запровадження в ЧССР ринкових відносин при збереженні центральних органів управління, розширення прав підприємств, стимулювання ініціативи робітників тощо. Однак головні сподівання покладалися на вдосконалення механізму господарювання: конкуренцію, вільний вибір підприємствами партнерів, комерційний кредит та договірне ціноутворення.

Незважаючи на те, що економічна реформа за своїм змістом взагалі не виходила далеко за межі вже створеної системи господарювання, вона сприяла розвитку самоврядування та неминуче спричиняла політичні зміни у напрямку демократизації суспільного життя. Проте керівництво А. Новотного, добре усвідомлюючи це, всілякими засобами намагалося гальмувати здійснення реформ. Так, у січні 1967 р. було скасовано закон про лібералізацію цензури, а ЗМІ переходили під контроль Міністерства культури.

Такий поворот подій викликав обурення серед творчої інтелігенції та студентської молоді. III з'їзд Спілки письменників (червень 1967) засудив авторитарні методи режиму А. Новотного,  який «паплюжив духовне життя». У резолюції з'їзду висловлювався рішучий протест проти запровадження цензури та посилення партійного контролю над літературою.

Реакція влади, була миттєвою. Усіх ініціаторів критики політики КПЧ було покарано, а найбільш активних було засуджено. Невдовзі лідер партії А. Новотний знов попередив невдоволених про те, що «демократія та свободи мають свої межі». Але в жовтні 1967 р. виникла нова конфліктна ситуація - на цей раз із празькими студентами. Для придушення організованої ними демонстрації було застосовано силові методи, що викликало різкий осуд не тільки серед громадськості, а й серед партійних функціонерів.

В умовах виразної кризи політичної системи на перший план вийшло завдання активного пошуку виходу з неї. Авторитет і вплив КПЧ на цей час помітно зменшились. Гострота кризи в керівництві проявилася на пленумі ЦК КПЧ в жовтні 1967 р., на якому А. Дубчек піддав різкій критиці політику А. Новотного. У інших виступах пролунала критика зосередження в одних руках функцій лідера партії та глави держави.

На грудневому (1967) пленумі ЦК КПЧ О. Шик, проаналізувавши стан економіки країни, зажадав не тільки зміни керівництва, а й скасування заборони на утворення та легалізацію опозиційних угруповань. ЦК КПЧ практично розколовся на два табори. Була висунута також і пропозиція відсторонити А. Новотного від влади.

На січневому (1968) пленумі ЦК КПЧ першим секретарем було обрано А. Дубчека. Проте А. Новотний, який залишався на посаді президента ЧССР, та його прихильники ще зберігали значну владу та вплив і не втрачали надії.

ДУБЧЕК АЛЕКСАНДР (1921-1992)

Народився в селі Угровець (Словаччина) у родині теслі. У 1925-1938 рр. - в еміграції в СРСР. У1938-1941 рр. - слюсар на підприємствах Тренчина. З 1939 р. - член КПЧ. У1941 -1944 рр. - коваль заводу «Шкода» в Дубниці-над-Вагом. У 1944 р. - учасник СНП. У 1945-1949 рр. - робітник дріжджового заводу в Тренчині. У1949-1951 рр. - секретар, перший секретар Тренчинського обкому КПС. У1951-1952 рр. - перший секретар Банська-Бистрицького обкому КПС. У1951-1955 рр. - депутат Національних зборів ЧСР. У 1955 р. закінчив (заочно) Університет Яна Коменського. У 1955-1958 рр. - навчання у ВПШ при ЦК КПРС (Москва). У 1958-1960 рр. - перший секретар Братиславського обкому КПС. У1960-1968 рр. - секретар, перший секретар ЦК КПС. У 1968-1969 рр. - перший секретар ЦК КПЧ. У1969 р. - голова Федеральних зборів ЧССР. У 1969-1970 рр. - посол у Туреччині. У 1970-1981 рр. - працівник лісового господарства Словаччини. У 1989-1992 рр. - голова Федеральних зборів ЧСФР.

«Празька весна» 1968 р.

Реформатори, очолювані А. Дубчеком, були переконані в тому, що зміни, започатковані на січневому (1968} пленумі ЦК КПЧ, мали бути поширені на всі сфери суспільного життя, а суттю всіх змін повинна стати ліквідація деформації соціалізму та широка демократизація суспільного життя. Як невідкладні заходи називалися врегулювання словацького питання, зміни відносин між партією та інтелігенцією. У наступі проти консервативних сил, який розпочався як «зверху», так і «знизу», провідну роль відігравали засоби масової інформації. У березні 1968 р. була відмінена цензура, і в суспільство ринув потік критики та викриттів. З'явилась ціла низка нових громадсько-політичних утворень: «Клуб активних непартійних», «Клуб колишніх засуджених за антидержавну діяльність», «Коло незалежних письменників». Широкої популярності набув рух під гаслом «профспілки без комуністів», а Прокомуністична спілка молоді розкололася на двадцять об'єднань. У Словаччині набирав розмаху національний рух.

Боротьба між неосталіністами та реформаторами в КПУ поступово переходила з верхівки до низових партійних організацій. Загостренню протистояння сприяло повідомлення про те, що прихильники А. Новотного в керівництві армії начебто планували ввести танкову дивізію в Прагу. Почалося розслідування справи. Учасники численних зборів та мітингів вимагали усунути авантюристів з політичного життя країни. 22 березня 1968 р. А. Новотний мусив піти у відставку з посади президента.

За підсумками партійної звітної кампанії, яка відбувалася у березні 1968 р., прихильники реформаторських сил опинилися в керівництві більшості районних партійних організацій, а Празький міськком КПЧ перетворився на справжній центр прихильників реформ. Вже наприкінці березня 1968 р. реформаторські сили обіймали ключові державно-політичні посади як на місцях, так і в центрі. Так, головою Національних зборів став Й. Смрковський, прем'єр-міністром - О. Чернік, головою НФ - Ф. Кригель, віце-прем'єром - О. Шик, міністром закордонних справ - Й. Гаєк, міністром внутрішніх справ - Й. Павел. ЗО березня президентом ЧССР було обрано генерала Л. Свободу.

Консолідація реформаторських сил та зростання підтримки їх у КПЧ та в суспільстві викликали природне занепокоєння кремлівського керівництва. Учасники засідання Політичної консультативної ради (ПКР) країн ОВД 23 березня 1968 р. в Дрездені вдалися до відвертого тиску на чехословацьке керівництво.

Курс на демократизацію партії та чехословацького суспільства підсилився на квітневому (1968} пленумі ЦК КПЧ затвердженням нового складу його президії. Так, секретарями стали 3. Млинарж, Ч. Цісарж, Й. Шпачек. 5 квітня 1968 р. була затверджена «програма дій КПЧ», у першій частині якої містилося визнання помилок, здійснених партійним керівництвом за минулі роки. У головній частині програми, по-перше, відкидалося положення про керівну роль КПЧ в суспільстві та зазначалося, що правляча партія має здійснювати свою керівну роль не шляхом «диктаторського насильства», а спираючись на «добровільну підтримку» народу; партія «має не силою домагатися визнання свого авторитету, а повинна щоразу знову завойовувати його своїми справами»; по-друге, заперечувалося монопольне право вузького кола партійного керівництва на дозування інформації, на обмеження свободи слова, друку тощо; неприйнятним оголошувалося використання служби держбезпеки як інструменту придушення свободи думки; по-третє, обстоювалося право на свободу думки для членів КПЧ; по-четверте, проголошувалося, що «влада в соціалістичній державі не може монополізуватися однією коаліцією політичних партій, вона має бути доступна всім політичним організаціям»; по-п'яте, для забезпечення рівноправ'я чехів і словаків передбачався перехід до федеративного устрою країни.

Економічний розділ ухваленої «програми дій» передбачав перехід від жорсткого директивного планування до концептуального планування при значному розширенні економічної самостійності підприємств, які повинні формувати свою діяльність на підставі попиту й пропозиції. Особливо підкреслювалася необхідність запровадження елементів ринкової економіки.

6 квітня 1968 р. влада реформаторів ліквідувала цензуру. Чи влаштовувала «програма дій КПЧ» чехословацьке суспільство? Згідно з соціологічним опитуванням (червень 1968}, 57 % громадян довіряли КПЧ, 16 % - не довіряли, а 27 % не могли визначитися. Пропозицію про введення «капіталістичної системи» підтримували 5 % опитаних, а 89 % віддали перевагу подальшому розвитку «соціалістичної системи». Проте неосталіністи вважали, що країна «втрачає завоювання соціалізму» та обвинувачували реформаторів з керівництва КПЧ в ревізіонізмі.

У радянського керівництва та його союзників по ОВД «програма дій» викликала повне несприйняття й реакцію відторгнення, тому стали робитися спроби покласти край небезпечному експерименту за допомогою дипломатичного та військово-політичного тиску. Так, на початку травня 1968 р. під час візиту до Москви А. Дубчека на адресу празьких реформаторів пролунала критика й погрози.

Маневри військ ОВД в ЧССР розпочалися 20 червня 1968 р., о через тиждень у пресі ЧССР з'явився маніфест «2000 слів», у якому містилося незадоволення чехословацького суспільства недостатньою відсіччю консервативним силам з боку реформаторського керівництва КПЧ. Його автори (письменник Л. Вацулик та сімдесят провідних діячів культури й науки), які поставили свій підпис під цим документом, прямо закликали громадян до усунення всіх перешкод реформам на місцях. У маніфесті містився заклик усіма шляхами домагатися відставки посадових осіб будь-якого рангу, які допустили зловживання владою, завдали шкоди суспільній власності та чинили перешкоди реформам. Відверто йшлося й про загрозу радянської інтервенції.

Незважаючи на те, що в офіційних засобах масової інформації намагалися класифікувати «2000 слів» як документ, що закликає громадян до руйнування Існуючої політичної системи, на чехословацьке суспільство він справив надзвичайно сильне враження. Значна більшість учасників районних партконференцій у Чехії під час виборів делегатів на XIV з'їзд КПЧ висловилися на його підтримку.

Усередині літа 1968 р. важко було казати про керівну роль компартії в чехословацькому суспільстві. Реформаторські сили, спираючись на широку громадську підтримку, вимагали реформування КПЧ і НФ на принципах демократії, плюралізму та парламентаризму.

Політичні зміни, що відбувалися в Чехословаччині, дедалі більше непокоїли керівників країн ОВД, які на нараді ПКР в середині липня 1968 р. у Варшаві звернулися з «листом п'яти» До лідерів КПЧ. У документі пролунав заклик розпочати рішучий наступ на «праве крило» в партії й усі «антисоціалістичні сили» в ЧССР, а також заборонити всі політичні організації «антисоціалістичної» спрямованості та відновити цензуру. «Лист п'яти» викликав гостру реакцію в суспільстві, а керівництво КПЧ рішуче відмовилося від проведення заходів, запропонованих лідерами країн ОВД. У відповіді на листа наголошувалося, що «КПЧ намагається продемонструвати, що вона здатна на інші політичні методи, аніж бюрократично-поліцейські», а також рішуче відкидалися будь-які спроби втручання у внутрішні справи країни.

На радянсько-чехословацькій зустрічі наприкінці липня в Чієрні-над-Тисою А. Дубчек зажадав виведення радянських військ (30 тис), які залишалися в країні після закінчення маневрів. У свою чергу Л. Брежнєв наполягав на «нормалізації» політичної атмосфери в країні. Переговори закінчилися тим, що чехословацька сторона підтвердила лояльність до СРСР та ОВД, зобов'язалася протидіяти антирадянським настроям, а радянське керівництво обіцяло вивести війська з країни й припинити напади на реформаторів у пресі.

Однак тиск партнерів по ОВД на керівництво не припинявся. Так, на зустрічі лідерів шести країн «соціалістичної співдружності» (окрім Румунії) 3 серпня 1968 р. в Братиславі була підписана спільна заява, де поряд з декларуванням «національної незалежності й територіальної недоторканності» йшлося і про спільний захист «завоювань соціалізму». Кожна із сторін розцінила цей документ по своєму. До того ж, намагаючись послабити тиск «союзників», А. Дубчек у Братиславі погодився підтвердити декларацію «стосовно єдності соціалістичних країн у боротьбі проти імперіалізму» та визнав, що «захист соціалістичних цінностей є загальним інтернаціональним обов'язком усіх соціалістичних країн».

Рішення про введення військ ОВД до ЧССР було прийняте 18 серпня 1968 р. на засіданні політбюро ЦК КПРС після узгодження з керівництвом НДР, ПНР, НРБ та УНР. Атмосферу загострювали поширювані засобами масової інформації чутки про підготовку в Чехословаччині контрреволюційного перевороту.

Війська країн ОВД (за винятком румунських) у ніч на 21 серпня здійснили збройну акцію проти одного із своїх членів. У ході комбінованої десантно-наземної операції вони зайняли Чехословаччину. У військовому відношенні операція майже півмільйонної армії вторгнення відбулася успішно: чехословацькі війська за наказом свого командування не чинили спротиву, а окупаційні підрозділи швидко оволоділи засобами зв'язку, військовими складами, стратегічними комунікаціями, контролювали кордони. Радянські війська у перші години вторгнення після десантування на празькому аеродромі захопили радіо, телебачення, партійно-державні установи та інші стратегічні об'єкти столиці.

У політичному відношенні акція вторгнення виявилася менш успішною. Відповідно до плану операції владу в країні повинен був узяти «робітничо-селянський уряд» та забезпечити схвалення вторгнення військ країн ОВД «новим керівництвом». Однак президія ЦК КПЧ оперативно (вже вночі) прийняла заяву, яка засуджувала окупацію країни та оцінила вторгнення як дії, що «суперечать принципам відносин між соціалістичними державами й нормам міжнародного права». Партійно-державне керівництво ЧССР закликало громадян дотримуватися спокою, а президент Л. Свобода наказав чехословацькій армії не виходити з казарм та не чинити опору.

Вторгнення викликало хвилю обурення у населення Чехословаччини. Воно проявилося у зміні в містах табличок з назвами вулиць та транспортних вказівників, появі в містах транспарантів та написів на стінах, у яких містився протест проти дій окупантів. У столицях і в інших населених пунктах країни невдовзі була налагоджена діяльність підпільних радіостанцій та випуск нелегальних газет, а населення в різних акціях протесту висловлювало підтримку керівництву на чолі з А. Дубчеком та засуджувало інтервенцію. У ході стихійних виступів проти вторгнення загинули десятки осіб. Були заарештовані та відправлені літаком до Москви А. Дубчек, Й. Смрковський, О. Чернік, Б. Шимон, Ф. Кригель, Й. Шпачек та ін.

У одному з цехів заводу ЧКД (у Височанах - передмісті Праги) 22 серпня 1968 р. відбувся надзвичайний XIV з'їзд КПЧ, на якому були присутні дві третини обраних делегатів. До керівних органів партії на з'їзді були обрані всі вивезені в Москву партійні лідери. Делегати прийняли резолюцію і звернення до комуністичних і робітничих партій світу, в яких засуджувалась окупація країни військами ОВД. Аналогічні рішення 26 серпня прийняв у Братиславі надзвичайний з'їзд КПС. Національні збори та чехословацький уряд солідаризувалися з рішеннями височанського з'їзду КПЧ, а 27 серпня в країні відбувся одногодинний страйк протесту.

У Москві з 23 по 26 серпня 1968 р. відбулися переговори між кремлівським керівництвом та делегацією ЧССР на чолі з президентом Л. Свободою. Чехословацькій стороні була нав'язана «програма виходу з кризової ситуації». Були також обговорені умови «тимчасового» перебування в ЧССР радянських військ. Повернувшись на батьківщину, свої посади залишили голова НФ Ф. Кригель, секретар ЦК КПЧ Ч. Цісарж, заступник голови уряду О. Шик, міністр закордонних справ Й. Гаєк, міністр внутрішніх справ Й. Павел. Решта вищого партійно-державного керівництва країни ще залишалася певний час незмінною.

Національні збори 27 жовтня 1968 р. прийняли закон про федералізацію ЧССР. 1 січня 1969 р. утворилися Словацька І Чеська Соціалістичні Республіки з власними Національними радами та урядами. Разом вони складали ЧССР із спільними президентом, федеральним урядом та Федеральними національними зборами, які складалися з двох палат - народної палати й палати національностей. Запроваджена система голосування повинна була перешкодити здійсненню волі більшості по відношенню до представників Словаччини, населення якої становило лише третину ЧССР.

Окупація Чехословаччини була засуджена урядами багатьох країн світу, у тому числі й соціалістичними - СФРЮ, Румунії, Албанії та Китаю. Однак 21 серпня 1968 р. на засіданні Ради Безпеки ООН резолюція, яка засуджувала вторгнення та вимагала негайного виведення окупаційних військ, не була прийнята через радянське вето.

В умовах окупації країни А. Дубчек та його оточення за допомогою низки певних компромісних кроків намагалися утриматися при владі. Хоча, втративши довіру кремлівського керівництва, на це не варто було сподіватися. Анулювання рішень височанського з'їзду КПЧ, обрання в серпні першим секретарем ЦК КПС Г. Гусака та введення його й генерала Л. Свободи до складу президії ЦК КПЧ суттєво вплинули на розклад сил у керівництві.

Дедалі частіше в офіційних засобах масової інформації стали вживати термін «нормалізація», який мав означати настання стабілізації в суспільстві. У середині жовтня 1968 р. у Празі був підписаний договір про «тимчасове перебування» в ЧССР 70-тисячного контингенту радянських військ.

На пленумі ЦК КПЧ в листопаді 1968 р. було утворено виконавчий орган президії ЦК (з восьми осіб), у якому реформаторам на чолі з А. Дубчеком протистояли «реалісти», до лав яких перекинувся й голова уряду О. Чернік. Водночас було створено й чеське бюро ЦК КПЧ на чолі з Л. Штроугалом, який разом з Г. Гусаком став одним з найвпливовіших членів керівництва. Пленум прийняв також ухвалу, в якій засуджувалася політична лінія реформаторських сил у досерпневий період, а проти активістів «празької весни» в офіційній пресі було розгорнуто кампанію жорсткої критики. На початку січня 1969 р. у зв'язку з реорганізацією парламенту залишив свою посаду його голова Й. Смрковський.

На підтримку продовження курсу реформ проводилися масові маніфестації студентів, присвячені 50-й річниці утворення ЧСР, які набули яскраво вираженого антирадянського характеру. Акція самоспалення студента Карлового університету Я. Палаха на Вацлавській площі 16 січня 1969 р. викликала нову хвилю демонстрацій протесту. А перемога збірної команди ЧССР над збірною СРСР на чемпіонаті світу з хокею в березні спричинила нові масові антирадянські акції по всій країні.

Режим «нормалізації» та його крах

Окупація ЧССР військами ОВД припинила спробу реформування соціалізму в країні, а кремлівському керівництву дозволила зберегти «радянську імперію» у Східній Європі. На квітневому (1969) пленумі ЦК КПЧ А. Дубчека було усунуто з посади (він став головою Федеральних національних зборів), а першим секретарем ЦК КПЧ було обрано Г. Гусака.

ГУСАК ГУСТАВ (1913-1991)

Народився в робітничій родині в Дубравні (Словаччина). У 1932-1937 рр. - студент університету ім. Яна Коменського. З 1933 р. - член КПЧ. У 1937- 1938 рр. - на підпільній роботі. У1938-1943 рр. - арешт та ув'язнення. У 1943 р. - заступник голови ЦК КПС. У серпні-вересні 1944 р. - один з керівників СНП. У 1946-1950 рр. - голова «збору повіреників Словаччини». У 1951-1960 рр. - арешт та ув'язнення. У 1963-1965 рр. - науковий працівник Інституту держави й права АН Словаччини. У 1968 р. - заступник голови уряду ЧССР. У 1968-1969 рр. - перший секретар ЦК КПС. У 1969-1987 рр. - перший (з 1971 р. - генеральний) секретар ЦК КПЧ. У 1975-1989 рр. - президент ЧССР.

Запропонована керівництвом на чолі з Г. Гусаком програма «нормалізації» по суті передбачала повернення до неосталіністських методів управління. У ній містилися такі завдання: відновлення єдності партії на «принципах марксизму-ленінізму» та відновлення її керівної ролі в суспільстві; зміцнення функцій соціалістичної держави як органу влади робітничого класу й трудового народу; вирішення  нагальних соціально-економічних проблем; визнання  пріоритетними в зовнішньоекономічній сфері відносини з СРСР та країнами соціалістичної співдружності.

Ці директивні напрями були конкретизовані не тільки в наступних партійних рішеннях, а й у відповідних законодавчих актах і мали стати підґрунтям для консолідації всього суспільства. Тепер на реформаторів «празької весни» були начеплені ярлики «контрреволюціонерів», «правих ревізіоністів», «антисоціалістичних сил».

На пленумі ЦК КПЧ у травні 1969 р. були визначені заходи щодо відновлення керівної ролі партії в усіх сферах життя суспільства: здійснення чистки лав партії від «ревізіоністів», скасування економічної реформи 1968 р., зміцнення «інтернаціональних» зв'язків з СРСР та іншими соціалістичними країнами. Із ЦК було виключено сімох членів, у тому числі Ф. Кригеля, О. Шика, Й. Шпачека. Під приводом обміну партійних квитків з лав КПЧ було виключено майже півмільйона «неблагонадійних» членів. Чистки відбулися також у молодіжних, профспілкових та інших організаціях.

Найскладнішим завданням для керівництва режиму «нормалізації» було подолання спротиву представників творчої Інтелігенції. З цією метою була прийнята постанова ЦК КПЧ «про боротьбу проти проникнення антикомуністичної ідеології та пропаганди в ЧССР». До літа 1969 р. в повному обсязі відновлено цензуру. У зв'язку з тим, що в річницю окупації відбулися масові акції протесту, 22 серпня Федеральні збори ухвалили надзвичайні закони для переслідування прибічників реформ та інших інакодумців. У цих умовах впродовж року через незгоду з курсом «нормалізації» КПЧ залишили 150 тис. її членів. У грудні 1969 р. А. Дубчека було відправлено послом до Туреччини, а в наступному місяці Л. Штроугал заступив А. Черніка на посаді голови уряду.

У грудні 1969 р. в Празі відбулася конференція діячів культури ЧССР, на якій було продовжено тиск з боку режиму на непримиренні чеські творчі спілки.  Щоб угамувати непокірливу інтелігенцію, власті прийняли рішення про заборону професійної діяльності активних прихильників реформ. Кожний четвертий професор був позбавлений місця роботи. З різних структур АН ЧССР було звільнено 1,2 тис. наукових працівників та закрито п'ять інститутів. Припинили існування літературні та культурні журнали, а 117 письменників взагалі позбулися права публікації своїх творів. Майже сорок відсотків працівників театральних закладів стали безробітними. Судових переслідувань зазнали письменники Л. Вацулик, В. Гавел, П. Кугут, журналісти Й. Гохман, М. Юнгман та ін. Багато діячів культури мусили стати вантажниками, кочегарами тощо. За рік, який пройшов після окупації, з країни емігрувало майже 140 тис. осіб.

На пленумі ЦК КПЧ у грудні 1970 р. була прийнята постанова «Уроки кризового розвитку в партії та суспільстві після XIII з'їзду КПЧ», у якій з догматичних позицій розкривалися причини кризи 1968 р. Цей документ став своєрідним маніфестом консервативних сил і впродовж майже двох наступних десятиліть визначав спрямованість партійно-державної політики.

Певні підсумки реалізації «нормалізаторського» курсу були підведені на XIV з'їзді КПЧ (травень 1971), на якому зухвало констатувалося, що «в ідейному, політичному, організаційному відношенні партія згуртована й боєздатна. Суспільство консолідувалося, відновлена стабільність економіки». Як головне завдання висувалася побудова розвинутого соціалізму.

Насправді ж реалізація політичного курсу режиму Г. Гусака поступово заводила чехословацьке суспільство в глухий кут. Так, управління економікою було повернуто до централізованих методів, і її розвиток знову став залежати від політичних міркувань. А для досягнення успіхів у процесі «нормалізації» необхідно було постійно підвищувати рівень життя населення, що в першій половині 70-х років досягалося за допомогою «заморожування» цін, а не підвищення продуктивності праці, а також завдяки радянським кредитам та постачанню сировини й матеріалів по пільгових цінах.

За підсумками п'ятирічки (1971-1975), вона виявилася найвдалішою за весь період будівництва соціалізму і забезпечила певне підвищення якості життя населення. Так, за цей період було значно збільшено допомоги матерям, запроваджено пільгові державні позики молодим родинам та допомоги при народженні дитини. У 1976 р. набрав чинності новий закон про пенсійне забезпечення, згідно з яким був збільшений розмір пенсій для трьох мільйонів осіб. У цілому ж повернення до планових принципів керівництва в той період дало змогу спрямувати значні кошти на будівництво ряду об'єктів, які перетворилися на символи розвитку соціалізму в ЧССР (автомагістраль Прага-Брно-Братислава, празькі метро та Палац культури, міст через Дунай у Братиславі).

Однак уже в другій половині 70-х років у економіці країни стали проявлятися негативні тенденції. З року в рік знижувалися темпи приросту промислового виробництва та національного доходу. Це стало помітним передусім у головних галузях машинобудування, а потім перекинулося й на інші. Таке становище спричинялося багатьма факторами, у тому числі падінням загального приросту народногосподарських ресурсів та звуженням можливості їх ефективного використання. Ситуацію також обтяжували й нераціональна структура економіки, низька питома вага сучасних галузей з низькою метало- та енергомісткістю, негнучке й непослідовне використання факторів інтенсифікації та повільне впровадження нових технологій.

У 80-ті роки технічне відставання порівняно з країнами Заходу посилилося, постійно зростала вартість промислової продукції та знижувалася її конкурентоспроможність на світових ринках. Ускладнення в економічному розвитку були викликані однобічною орієнтацією зовнішньої торгівлі та необґрунтованістю капіталовкладень. Так, у Словаччині було налагоджено військово-промислове виробництво, яке ґрунтувалося на ввізній сировині та чужій енергетичній базі. Величезні відрахування робилися на будівництво АЕС та гідрогіганта Габчиково-Надьмарош на Дунаї. Разом з тим ЧССР на відміну від інших соцкраїн уникала великих зовнішніх позик. Незважаючи на уповільнення темпів приросту національного доходу, Чехословаччина посідала друге місце (після НДР) за рівнем життя серед соцкраїн.

У 1975 р. президентом ЧССР став Г. Гусак, який уособлював режим «нормалізації». У 1980 р. Федеральні збори прийняли три конституційні акти, які істотно доповнювали федеральний закон 1968 р. Знов стали проявлятися тенденції до централізму, розширення повноважень центральних федеральних органів за рахунок ущемлення прав республік. Водночас багато з нагальних питань національних взаємовідносин чехів і словаків залишалися нерозв'язаними, і в першу чергу - економічних. У цілому на рубежі 80-х років адміністративно-директивне управління поширилось не лише на економіку, а й на культуру, освітню й наукову сфери.

Стагнація економіки, ідеологічний тиск правлячої партії та переслідування проявів вільнодумства викликали природний спротив у творчих особистостей. Спочатку арештам піддавалися лише представники дисидентської інтелігенції з найближчого оточення лідерів «празької весни», а потім це коло було розширене. Проте з 1976 р. було налагоджено випуск самвидавівських видань, у яких розкривалися масштаби репресійних акцій проти опозиції. Водночас виникли й перші напівлегальні правозахисні групи, які ставили за мету інформування громадськості про репресії та порушення прав людини. Вся ця діяльність виходила з підсумків Наради з безпеки та співробітництва в Європі і підписаного 1 серпня 1975 р. у Гельсінкі «Заключного акту».

Важливою подією в ЧССР стало оприлюднення на початку січня 1977 р. декларації («хартії»), в якій містилися не тільки критика існуючого політичного режиму, а й конструктивні пропозиції щодо демократизації суспільства. Серед 248 осіб, які поставили свій підпис під декларацією хартії, були В. Гавел, Л. Вацулик, Й. Гаєк, які закликали поважати права людини й політичні свободи. Незважаючи на переслідування, ініціатори опозиційного руху швидко перетворилися на авторитетних лідерів громадського спротиву.

Наприкінці 1977 р. під декларацією було поставлено майже 800 підписів. Надалі назву «Хартія-77» отримала група, що об'єднувала певне коло активістів правозахисного руху та політичних дисидентів, які в умовах тоталітарного режиму намагалися протистояти свавіллю влади. Організація стежила за виконанням зобов'язань, прийнятих чехословацьким керівництвом по забезпеченню прав людини в країні. Жорстоке переслідування «хартистів» привело до створення у 1978 р. Товариства захисту прав репресованих.

У боротьбі за права людини в ЧССР дисидентський рух спирався на підтримку міжнародної громадськості. Так, у Стокгольмі виник Фонд «Хартії-77», а в Парижі - Міжнародний комітет солідарності з «Хартією-77». Ці організації допомагали видавати газету «Лідове новіни» та інші періодичні видання, організовували підтримку репресованим дисидентам та їхнім родинам. Так, у 1982 р. драматургу В. Гавелу та філософу Л. Гайданеку була присуджена премія ім. Я. Палаха.

Правозахисні громадські рухи закликали керівництво режиму до діалогу щодо демократизації суспільного життя, але влада у відповідь організовувала «кампанії протесту», а в засобах масової інформації вона таврувала своїх опонентів як «агентів імперіалізму», «самозванців», «представників залишків буржуазної реакції», «самозакоханих банкрутів» тощо.

Початок радянської «перебудови» сприяв виникненню в певної частини чехословацького суспільства сподівань на демократичні зміни. Однак підсумки XVII з'їзду КПЧ (березень 1986) повністю спростували ці надії, оскільки не було внесено жодних корективів до політичного курсу партії. Лише на початку 1987 р. голова уряду Л. Штроугал став висловлюватися за необхідність економічної реформи, а на черговому пленумі ЦК КПЧ пролунали голоси на підтримку «радянської перебудови» та необхідності удосконалення економічного механізму в ЧССР.

Тим часом керівництво на чолі з Г. Гусаком дедалі більше втрачало підтримку населення та членів партії. В другій половині 80-х років влада мусила вжити певних заходів, спрямованих на подолання нагальних соціальних проблем, які, проте, здебільшого мали косметичний характер і не зачіпали суті існуючого режиму. У всьому цьому проявлялася нездатність КПЧ до самореформування. Не привели до бажаних результатів і кадрові перестановки. Так, у грудні 1987 р. генеральним секретарем ЦК КПЧ був обраний М. Якеш, а в жовтні 1988 р. на чолі уряду став Л. Адамец. Нове керівництво не тільки не поспішало проводити зміни в суспільстві, а й навіть висловлювало стурбованість розвитком подій у сусідніх Польщі та Угорщині.

Певна частина чехословацького населення цікавилася розгортанням реформаційних процесів у країнах Східної Європи й дедалі вимогливіше закликала до змін. Так, нонконформістський характер та яскраве політичне забарвлення нетрадиційних культурних напрямів демонструвало «Товариство Джона Ленона». На його мітингах з 1985 р. можна було почути не лише «антисоціальну» музику, а й заклики опозиційного характеру.

Наприкінці 1988 р. важливу роль у діяльності опозиції стала відігравати римо-католицька церква, що спиралася на підтримку Ватикану. Виступаючи важливим фактором спротиву впродовж усіх років «нормалізації», церква не втрачала своєї специфічної ролі. Справжнім лідером та натхненником цього спротиву виступав примас церкви у чеських землях кардинал Томашек. З його ініціативи французьким та німецьким єпископам була надіслана «хартія для віруючих», у якій містився заклик до захисту свободи совісті в ЧССР. У цей же період був оприлюднений також і «Меморандум молодих католиків Словаччини». Під петицією, яка вимагала від влади поважати конституційні права віруючих, було поставлено 600 тис. підписів. Підтримка цьому руху надходила з Ватикану й особисто від папи Івана Павла II, який у листопаді 1989 р. канонізував чеську святу Анежку.

У цілому ж 1988 р. став періодом остаточної дискредитації КПЧ, викликаної кількома гучними публічними скандалами, пов'язаними з фактами корупції в середовищі вищої партійної номенклатури. Прізвища Штроугала, Бабинського, Біляка у свідомості багатьох чехословацьких громадян почали асоціюватися з масштабним розкраданням державних коштів, хабарами, незаконним отриманням житла та інших матеріальних благ.

За таких обставин громадянська опозиція отримала надзвичайно сприятливі умови для активізації діяльності. Незважаючи на свою відносну нечисельність, опозиційні громадянські угруповання досить ефективно використовували різноманітні агітаційні акції (у перш чергу - міжнародні) для дискредитації існуючого політичного режиму. Лише в Празі у цей період відбулися масові демонстрації, присвячені двадцятій річниці окупації країни військами ОВД; п'ятдесятиріччю утворення ЧСР, сорокаріччю «Декларації прав людини». На Вацлавській площі столиці десятки тисяч людей 16 січня 1989 р. вшанували пам'ять Я. Палаха.

Загалом же у 80-х роках навколо руху «Хартії-77» уже існувало кілька різних громадських опозиційних угруповань, за участю яких була підготовлена відозва під назвою «Декілька слів». У цьому документі містився заклик до влади розпочати діалог про здійснення демократичних перетворень в країні. Масового характеру набула кампанія по збору підписів за звільнення В. Гавела, якого було заарештовано в січні 1989 р. У червні цього ж року делегатами з'їзду клубів «Відродження» було висунуто вимоги про звільнення політв'язнів, надання свободи дії громадським рухам та розгорнення дискусії навколо ключових проблем національної історії. Восени 1989 р. кількість підписів під відозвою «Декілька слів» досягла сорока тисяч. Фактично в цей період опозиційні рухи спиралися на підтримку «мовчазної більшості» чехословацького суспільства. Ситуація в країні перетворилася на критичну.

«Оксамитова революція» 1989 р.

Повалення тоталітарного режиму в Чехосло-ваччині відбулося в досить сприятливих міжнародних умовах. Так, радянське керівництво, очолюване М. Горбачовим, толерантно поставилося до формування некомуністичного уряду в Польщі, вітало здійснення радикальних перетворень в Угорщині та з певним задоволенням сприйняло зміни в НДР після усунення від влади Е. Хонекера. Антикомуністичні революції в сусідніх країнах, відмова керівництва СРСР від «доктрини Брежнєва» привели врешті-решт до ізоляції та краху комуністичного режиму в Чехословаччині.

Розвиток подій у країні був прискорений масовою втечею громадян НДР до ФРН через Чехословаччину та Угорщину влітку 1989 р. Саме цей відчайдушний приклад жителів Східної Німеччини дав можливість чехам та словакам на власні очі переконатися у можливості успіху акцій громадянської непокори. Внутрішні ж передумови для здійснення радикальних змін у Чехословаччині давно визріли. Кінець 80-х років ознаменувався кризою, яка охопила «верхи» - керівництво КПЧ, що надало подіям стрімкості й нестримності.

Головними чинниками, які руйнували тоталітарну систему в Чехії та Словаччині, стали громадянські сили. Якщо до середини 1989 р. їхні виступи проти існуючого режиму мали здебільшого моральний характер та фактично не несли реальної загрози для існуючого державного устрою, то всі наступні події та їхня зростаюча бойовитість, послідовність і масовість вказували на рішучість «низів» - пересічних громадян Чехії та Словаччини відмовитися від тоталітаризму.

Саме в цей доленосний і визначальний момент історії справжніми моральними лідерами чехословацького суспільства виступили діячі культури, Інтелектуали-нонконформісти, правозахисники та дисиденти. Видатна роль у пробудженні духу опору проти тоталітарного режиму належала активістам «Хартії-77». Серед лідерів опозиційного руху кінця 80-х років найбільшою популярністю користувалися В. Гавел, І. Дінсбер, кардинал Томашек, Ф. Кригель та Й. Гаєк. Реформаторські сили у Словаччині гуртувалися навколо А. Дубчека, М. Ковача, М. Князка та Й. Чорногурського. Лідери опозиції неодноразово пропонували керівництву КПЧ розпочати діалог відносно перспектив суспільного розвитку. Але правлячі кола не тільки недооцінювали своїх опонентів, а й зробили ставку на силові методи протидії опозиційно налаштованим студентам та Інтелігенції.

Визначним моментом у розвитку подій осені 1989 р. став розгін 15-тисячної студентської демонстрації в Празі 17 листопада. Проти радикально налаштованих студентів були застосовані спецпідрозділи поліції. У ході зіткнень було поранено 143 особи, а понад сто - заарештовано.1 18 листопада студенти та актори столичних театрів закликали до проведення впродовж наступного тижня страйку протесту. До страйку приєдналося багато студентської молоді та творчої інтелігенції.

Жорстокість розгону демонстрації студентів у Празі стала детонатором вибуху загального невдоволення в країні, яке вже неможливо було зупинити. 19 листопада у Празі був створений «Громадянський форум» (ГФ), а у Братиславі - організаця «Громадськість проти насилля» (ГПН). Відтепер щовечора кожного дня на центральних майданах обох столиць проводилися багатотисячні мітинги, учасники яких висували вимоги позбавити КПЧ монополії на владу та провести в країні вільні вибори.

26 листопада у Празі було оприлюднено програму ГФ під назвою «Чого ми хочемо?», у якій зазначалося, що країна опинилася в глибокій політичній, економічній та духовній кризі, а існуючий суспільний устрій показав свою повну неефективність. Винуватиця такого стану - КПЧ - повинна бути усунена від влади. Чехословаччина має стати демократичною та плюралістичною державою з вільними виборами до всіх представницьких органів влади. Економіка країни має перейти на ринкові рейки, а культура, освіта й наука мають бути деідеологізовані.

Резонансним кроком лідерів ГФ стала вимога відставки найвищого керівництва країни. Більша частина чехів і словаків вважала, що верхівка існуючого політичного режиму повинна нести відповідальність за кризу та застосування сили проти учасників акції протесту опозиційних сил. Вона мусить також відповісти І за «національну зраду 1968 р.», результатом якої стала окупація країни Іноземними військами.

Однією з визначальних подій, яка мала далекосяжні наслідки для розгортання громадянського спротиву в країні, стала демонстрація та 150-тисячний мітинг на Вацлавській площі 21 листопада. Саме в цей день (був понеділок) учасники акції протесту відчули, що поліція вже не в змозі застосувати проти них силу. Того ж дня відбулася зустріч голови уряду Л. Адамця з В. Гавелом, під час якої було досягнуто домовленості про припинення протистояння.

На пленумі ЦК КПЧ 24 листопада все партійне керівництво на чолі з М. Якешом подало у відставку, а партію очолив К. Урбанек. У короткий термін усі державні та громадські структури, на які спирався режим, дистанціювалися від своїх учорашніх патронів. На захист влади виступив лише генералітет армії та лідери профспілок.

25 листопада на Летенському полі в Празі відбувся організований ГФ 750-тисячний мітинг, учасники якого зажадали рішучих змін у суспільстві. Динаміка подій, які відбувалися в житті країни у ті листопадові дні, була вражаючою. Один журналіст із цього приводу влучно зауважив: «Те, на що полякам треба було десять років, угорцям - десять місяців, східним німцям - десять тижнів, чехи й словаки здійснили за десять днів!».

Слабкі намагання влади нейтралізувати наростання опозиційного руху в країні не мали успіху, а комуністи та їхні прихильники (без підтримки Кремля) перебували у стані повної розгубленості. Вирішальним у двобої керівництва режиму та опозиції став успіх загальнодержавного страйку 27 листопада. Влада змушена була піти на діалог з чеським ГФ та словацьким ГПН, які вже через два дні оголосили про своє об'єднання для продовження боротьби проти режиму під гаслом: «Ми прагнемо жити у вільній, демократичній, квітучій Чехословаччині».

29 листопада парламент вніс зміни до конституції, вилучивши з неї статті про керівну роль КПЧ в суспільстві, про обов'язковість вивчення марксизму-ленінізму в навчальних закладах. У грудні подав у відставку президент Г. Гусак, припинили діяльність осередки КПЧ в армії, органах безпеки, поліції, прикордонних військах, прокуратурі, апараті парламенту та уряду.

10 грудня в Празі був сформований коаліційний уряд «національної згоди» на чолі з М. Чалфою, в якому посади було поділено між комуністами та реформаторами. Новий прем'єр одразу оголосив, що головною метою уряду є перехід країни до ринкової економіки та парламентської демократії. Водночас Словацьку національну раду в Братиславі очолив прагматично налаштований Р. Шустер, а на чолі уряду став М. Чіч - колишній міністр юстиції. У новому словацькому уряді було шість комуністів і дев'ять безпартійних.

На засіданні «круглого столу» 22 грудня в Празі, в якому брали участь чотирнадцять політичних партій та рухів, було досягнуто домовленості про заходи щодо утвердження в суспільстві принципів демократії й злагоди. Були також узгоджені кандидатури на посади президента та голови Федеральних зборів. 24 депутати від КПЧ добровільно склали повноваження, а звільнені місця отримали представники ГФ і ГПН.

Процес відсторонення КПЧ від влади та переходу до демократичної системи завершився 29 грудня 1989 р., коли Федеральні збори обрали своїм головою А. Дубчека, а президентом Чехо-Словацької Федеративної Республіки (ЧСФР) -В. Гавела.

ГАВЕЛ ВАЦЛАВ (Нар. 1936 р.)

Народився в заможній родині в Празі. У1953 р. закінчив вечірню гімназію. У 1953-1955 рр. - студент Чеської вищої технічної школи. У 1955-1957 рр. - студент Академії драматичного мистецтва. 1957-1959 рр. - на військовій службі. У 1960-1968 рр. - робітник сцени, помічник режисера, драматург. У 1968 р. - учасник «празької весни», голова «Клубу незалежних письменників». У 1977 р. - засновник руху «Хартія-77». У 1979-1983 рр. - в ув'язненні. У 1989 р. - засновник «Громадянського форуму». У 1989-1992 рр. - президент ЧСФР. У 1993-2003 рр. - президент Чеської Республіки.

Осінні події 1989 р. в Чехословаччині не випадково названі «оксамитовою», або «ніжною революцією». Багатотисячні маніфестації відбувалися тут надзвичайно організовано, радикальний політичний поворот в країні відбувся майже без ексцесів. Так сталося головним чином завдяки існуванню в суспільстві певних демократичних традицій та початкових громадських структур, високому ступеню готовності чехів і словаків до змін.

Трансформація суспільного ладу та розпад ЧСФР

Після революційних подій 1989 р. та створення Чехо-Словацької Федерації перед суспільством обох республік постали три невідкладні завдання: 1) створення плюралістичної демократичної системи; 2) переведення економіки від директивно-планової системи на «ринкові рейки»; 3) визначення місця країни у новому геополітичному просторі. У контексті вирішення останньої необхідно було також остаточно з'ясувати державно-правове становище Словаччини.

На початку 90-х років міжнародна ситуація була досить сприятливою як для здійснення реформ, так і для відновлення суверенітету країни в повному обсязі. Поразка СРСР у «холодній війні» унеможливлювала його втручання у внутрішні справи країн Центрально-Східної Європи. В цих умовах зовнішньополітична орієнтація ЧСФР була визначена гаслом «повернення до Європи». Під цим розумілося не тільки відновлення традиційних цінностей, а й приєднання до інтеграційних процесів, які відбувалися в країнах Західної Європи у другій половині XX ст. Тому вступ до ЄС та НАТО був визначений як головна мета у сфері зовнішньої політики федерації.

Великі сподівання покладалися і на «Вишеградську трійку», названу на честь міста, в якому відбулося підписання угоди про співробітництво між ЧСФР, Польщею та Угорщиною. Однак «трійка» (згодом - «четвірка») стала жертвою певного егоїзму цих країн, які віддавали перевагу власним прагненням якнайшвидше потрапити до західноєвропейських структур.

ЧСФР, як і інші посткомуністичні країни Центрально-Східної Європи, охопила економічна криза. Валовий національний продукт скоротився у 1990-1993 рр. на дві третини, споживчий попит - на третину, а заробітна плата - на 70 %. Стрибок інфляції знецінив заощадження населення, спричинив зміни у структурі ціноутворення не на користь головних продуктів харчування, вдарив у першу чергу по пенсіонерах, родинах з дітьми та соціально незахищених прошарках населення. На справжнє лихо для значної частини населення перетворилося безробіття.

Головною причиною кризи був розвал традиційних ринків взагалі та ринків збуту зокрема, зміни в структурі власності та перехід до ринкових механізмів. Розпад пострадянських ринків вдалося частково відшкодувати переорієнтацією на ринки збуту в країнах з розвиненою економікою, але лише ціною великих втрат. Однак це вдалося зробити досить швидко, а доходи, отримані на західних ринках, дозволили сплачувати витрати за російську сировину та енергоресурси.

У перші місяці 1990 р. в Чехословаччині відбувався бурхливий процес зміцнення державної незалежності та демократизації всіх сфер життя суспільства. Федеральні збори затвердили нову назву країни - Чеська І Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР). Уже в першому півріччі відбувся вивід 75-тисячного контингенту радянських військ, а керівництво країни заявило про готовність ЧСФР вийти зі складу ОВД та РЕВ.

Нова влада зайняла жорстку позицію в питанні трансформації політичного ладу. Парламент затвердив понад шістдесят законів, які регламентували діяльність партій та засобів масової інформації. До загострення політичної ситуації в країні призвели загальна департизація державних установ, силових структур та навчальних закладів, а також прийняття у жовтні 1991 р. закону про люстрацію, згідно з яким заборонялося посідати керівні посади в державних установах особам колишньої партійно-державної номенклатури. Курс на переведення економіки країни на «ринкові рейки» був підсилений прийняттям закону про приватне підприємництво.

Початок 90-х років був перехідним періодом, коли на політичну арену замість КПЧ виходили нові, або «старо-нові», політичні сили. Найвпливовішими в цей період залишалися чеський ГФ та словацький ГПН. У Чехії відновили свою діяльність Соціалістична, Народна та Соціал-демократична партії. Були також утворені Чехословацька селянська та Республіканська партії, Ліберально-соціальна унія, Моравсько-сілезький рух, партія «зелених». У Словаччині відновили діяльність Національна та Соціал-демократична партії, а також Християнсько-демократичний рух. Усього перед парламентськими виборами 1990 р. в країні існувало понад двадцять політичних партій і рухів.

За підсумками парламентських виборів 1990 р., ГФ і ГПН отримали 46,5 % голосів, чеські та словацькі демократи -19%, КПЧС - 13,4 %. Новий федеральний уряд М. Чалфи складався лише з представників демократичних сил. У Чехії уряд очолив П. Пітгарт, а в Словаччині - В. Меч'яр. Подальші зміни в органах влади на місцях відбулися після перемоги демократичних сил на листопадових (1990) виборах до національних комітетів усіх рівнів.

У другій половині 1990 р. в ЧСФР тривав процес розмежування повноважень між федерацією та республіками. Після парламентських виборів прискорився процес диференціації провідних політичних сил. Так, навесні 1991 р. фактично припинили своє існування ГФ і ГПН. У Чехії утворилися Громадська демократична партія (ГДП), «Громадянський рух» та Громадянсько-демократичний альянс (ГДА). У Братиславі з однієї частини ГПН був створений «Рух за демократичну Словаччину» (РДС), інша приєдналася до Соціал-демократичної партії (СДПС). Після розпуску у серпні 1991 р. КПЧС на її базі виникла Компартія Чехії і Моравії (КПЧМ), Спілка комуністів Словаччини (СКС)та словацька Партія лівих демократів (ПЛД).

Із січня 1991 р. розпочалося виконання розробленої міністром фінансів В. Клаусом програми проведення економічних реформ. У її основу було покладено стабілізацію крони, приватизацію та лібералізацію цін. Упродовж року близько 20 тис. об'єктів торгівлі, харчування, побутового обслуговування тощо перейшли в приватну власність. У квітні набрав чинності закон про роздержавлення та приватизацію, які проводилися за допомогою спеціальних купонів. У першому етапі «купонної приватизації» (літо 1992) взяли участь майже 8 млн. громадян, мільйон з яких придбали акції приватизованих підприємств.

Питання про реформування сільськогосподарських кооперативів згідно із законом про землю (травень 1991) було відкладено. Закон передбачав на першому етапі повернення земельних угідь та майна, які перебували в користуванні юридичних осіб або держави (кооперативи, держгоспи), постійно проживаючим у країні громадянам ЧСФР та їхнім спадкоємцям.

Федеральному уряду М. Чалфи, незважаючи на складнощі, вдалося трохи загальмувати інфляцію, пожвавити промислове виробництво, зробити крону внутрішньо конвертованою, стабілізувати життєвий рівень населення, зменшити безробіття, забезпечити збільшення внутрішнього товарообігу, довести експорт до рівня розвинутих країн. Швидкій стабілізації економіки ЧСФР сприяла значна фінансово-економічна допомога з боку МВФ та інших західних фінансових структур.

Проте відносно успішний початок трансформації суспільно-політичного ладу був затьмарений наростанням відцентрових тенденцій у житті федеративної держави. Так, ряд регіонів Словаччини опинився в стані економічної депресії, що вело до різкого падіння життєвого рівня словаків (у порівнянні з чехами), які стали сприймати все це як результат певної спрямованості економічної політики уряду М. Чалфи. Суперечності перехідного періоду вели до загострення чесько-словацьких відносин, які досягли своєї критичної позначки в період підготовки та проведення червневих (1992) парламентських та президентських виборів.

Запровадження ринкових відносин та утвердження демократії розширили прірву між чехами й словаками. Справа полягала в тому, що за період існування ЧСФР та діяльності президента В. Гавела у напрямі побудови проголошеного ним ідеалу «інтелектуального та справді культурного суспільства» держава зіткнулася з певними негативами. Так, суспільство ЧСФР було розколоте и досить корумповане, позбавлене загальних позитивних прагнень та єдине лише в ненависті до комуністичного минулого. Визначальний вплив на формування громадської думки тоді справляла позиція авторитетних політичних діячів.

Вузловою проблемою політичного життя ЧСФР стало національне питання. Непримиренність провідних чеських та словацьких партій, які мали визначити після виборів спрямованість розвитку федеративної держави, сприяла поширенню відцентрових тенденцій у обох частинах федерації. У цих умовах у Словаччині домігся масової підтримки лідер партії РДС В. Меч'яр, який на противагу прихильникам чесько-словацької федерації фактично очолив  рух словаків за  національний суверенітет. За незалежність виступили також і словацькі емігрантські організації США й Канади.

Загострення чесько-словацьких відносин стало проявлятися вже навесні 1990 р., коли у Федеральних зборах обговорювалося питання про нову назву країни. Після прийняття компромісної назви - ЧСФР - розпочалися нові суперечки, які торкалися повторного розподілу компетенцій між чеським та словацьким урядами. У цих умовах певним компромісом став прийнятий у грудні 1990 р. закон про компетенції.

Словацький уряду липні 1991 р. очолив Я. Чорногорський, який ініціював укладення особливого чесько-словацького договору. І хоча чеська сторона погодилася на цю пропозицію, у Словаччині все настирливіше лунало гасло утворення суверенної держави. Словацькі політики розраховували на те, що Прага піде на створення конфедерації, однак більшість чеських політичних сил уже в 1992 р. відкидала цей варіант як неприйнятний. Таким чином, питання про майбутнє федеративної держави було зумовлене позицією певних чеських і словацьких політиків, хоча це ще не означало фатальної невідворотності розпаду федерації. Каменем спотикання стала вимога словацького керівництва надати Словаччині самостійність у зовнішньополітичній сфері.

Голові чехословацького уряду та лідерові чеської ГДП В. Клаусу, який прийшов до влади у червні 1992 р., вдалося створити собі імідж прагматика, орієнтованого виключно на економічні питання, а міжнаціональну політику він начебто віддавав на відкуп голові словацького уряду В. Меч'яру. Проте В. Клаус як «батько економічних реформ» виявив себе дуже жорстким політиком, який не тільки вміло розіграв карту словацького сепаратизму, а й «прив'язав» до своєї концепції навіть президента ЧФСР В. Гавела. Саме В. Клаусу належить визначення регламенту «розлучення» обох республік у економічній сфері.

У свою чергу В. Меч'яр виступав як прихильник конфедеративних відносин. Ще за часи свого прем'єрства він зробив спробу «підредагувати» урядовий сценарій економічних реформ з метою пристосування його до умов Словаччини, що врешті-решт стало однією з причин його відставки.

Під час проведення червневих (1992) парламентських виборів посилилося протистояння чеських і словацьких лідерів. Так, В. Меч'яр почав звинувачувати чехів у розпаді федерації, ніби вони підштовхують Словаччину до незалежності, хоча остання до неї ще не готова. Тим часом В. Клаус, рішуче відкидаючи ідею створення конфедерації, головною причиною кризи держави вважав словацький сепаратизм. Як бачимо, чеські та словацькі лідери виступали з прямо протилежних позицій. Якщо чеська ГДП була прихильницею союзу, то словацький РДС виступав за роз єднання федерації. Так, В. Клаус обстоював принципи «вільного ринку», а В. Меч'яр був противником «шокової терапії». Однак опитування громадської думки, проведене в червні 1992 р., засвідчило, що за поділ ЧСФР на самостійні Чехію і Словаччину висловилося 35,5 опитаних чехів та 35 % словаків, хоча більшість була переконана в тому, що розділ федерації неминучий.

За підсумками парламентських виборів, у червні 1992 р., в яких брали участь понад сорок політичних партій і рухів, у Чехії ГДП отримала ЗО % голосів (до Федеральних І чеських Національних зборів}, а в Словаччині РДС - відповідно 34 % до федеральних зборів і 37,2 % до СНР. Саме перемога двох непримиренних політичних сил визначила й долю ЧСФР.

Після того як Меч'яра вибрали лідером РДС, він виступив із заявою про те, що відтепер у країні будуть здійснюватися дві економічні реформи. Для ГДП подібний підхід був неприйнятний, а її лідер В. Клаус заявив, що «цивілізоване розлучення краще за формальне співіснування». У свою чергу, В. Меч'яр зажадав перегляду ряду федеральних законів та ліквідації восьми (з 12) федеральних міністерств.

Напередодні виборів СНР відхилила пропозицію президента ЧСФР В. Гавела про проведення референдуму щодо майбутнього устрою федерації, а також проект угоди про розподіл державних функцій між керівництвом Чехії та Словаччини. Улітку 1992 р. під час візиту В. Гавела до Словаччини на вулицях міст він читав гасла: «Досить нам Гавела!», «Досить нам Праги!». Оскільки програми чеської ГДП та словацького РДС Істотно розійшлися, то це призвело до протиборства їх у Федеральних зборах, у результаті чого федеральний президент, на пост якого претендував В. Гавел, так і не був обраний.

Спираючись на зростаючу підтримку словаків, лідер РДС В. Меч'яр висунув вимоги проголошення суверенітету Словаччини через референдум, обрання президента та прийняття конституції, побудову відносин між Чехією та Словаччиною лише на основі договору. Якщо словацький РДС вважав за можливе збереження ЧСФР як конфедерації, то лідери чеської ГДП категорично заявляли: або федерація, або розлучення.

Словацький уряд В. Меч'яра 14 липня 1992 р. оголосив Словаччину суб'єктом міжнародного права, а через тиждень ГДП та РДС уклали договір про «розлучення» двох республік. Для цього було створено чотири комісії, які повинні були до ЗО вересня підготувати відповідні документи про ліквідацію Федерації та розподіл майна, збройних сил, транспорту тощо.

1 вересня 1992 р. СНР ухвалила конституцію, згідно з якою Словаччина проголошувалася суверенною державою. У вересні Федеральні збори визначили, що спільне майно повинне розподілитися між Чехією та Словаччиною в пропорції 2:1. Уся нерухомість належала тій республіці, на території якої вона знаходилася. На час перехідного періоду укладалися фінансова та митна унії.

25 листопада 1992 р. Федеральні збори затвердили закон про ліквідацію ЧСФР з 31 грудня й поділ країни на Чеську та Словацьку Республіки. 16 грудня в Празі на засіданні Чеської національної ради (ЧНР) була прийнята конституція незалежної Чеської Республіки.

Таким чином, без референдуму та за угодою між ГДП та РДС ЧСФР було ліквідовано. Наприкінці грудня уряди Чехії та Словаччини підписали договір про добросусідство, дружбу і співробітництво терміном на п'ятнадцять років, а також ще понад двадцять договорів та угод з конкретних питань двосторонніх відносин.