73981

Режим «народної демократії» в Польщі (1945-1948)

Контрольная

История и СИД

Зі створенням ПОРП у країні фактично розпочався процес формування тоталітарного політичного режиму. Узявши за взірець сталінську модель соціалізму керівництво ПОРП намагалося силовими методами в надзвичайно стислі строки здійснити перебудову польського суспільства.

Украинкский

2014-12-23

258.5 KB

3 чел.

Режим «народної демократії» в Польщі (1945-1948)

Нове політичне керівництво Польщі добре усвідомлювало той факт, що без широкої соціальної підтримки воно не зможе реалізувати своїх радикальних соціально-економічних перетворень та створити нову систему управління господарським життям суспільства. Тому вже у вересні 1944 р було оголошено про початок аграрної реформи. Під приму сову експропріацію підпадали землі німців та їхніх посібників, а також господарства загальною площею понад 100 га (або 50 га орних угідь), а в центральних та південних регіонах вилучалася земля в господарствах площею понад 50 га. Конфіскована земля (за певну компенсацію) передавалася до держфонду, а потім розподілялася серед селян за символічну плату. Площа новостворених господарств залежно від регіонів коливалася від 5 до 14  га. Промислові підприємства, захоплені німцями, підлягали поверненню їхнім колишнім господарям, але тимчасово передавалися до держуправління.

Політична роль нової держави закріплювалася декретами про створення органів влади й держапарату і в першу чергу – системи охорони ладу: армії, робітничої міліції, внутрішніх військ та служби безпеки. Усі ці структури, контрольовані ППР, створювалися за допомогою радянських радників, постійно й тісно взаємодіяли з командуванням Червоної армії та НКВС Однак репресивний характер нової влади не узгоджувався з деклараціями, що містилися в маніфесті ПКНВ, де гарантувалася широка демократія та громадянські свободи. Органи примусу ставали засобом політичної боротьби, а терор - одним з важливих методів утвердження нової влади.

У лютому 1945 р. на міжнародній конференції в Ялті лідери трьох великих держав після тривалих суперечок прийняли рішення про позбавлення емігрантського уряду прав міжнародного суб'єкта та реорганізацію існуючого тимчасового уряду «на ширшій демократичній основі з включенням діячів із самої Польщі та поляків з-за кордону». Головним завданням уряду мало стати проведення вільних виборів. Було також визначено, що східні кордони Польщі проляжуть по «лінії Керзона» відступами на 5-8  км на схід). Відносно західних та інших кордонів прийнято компромісну резолюцію: «Польща має здобути суттєвий приріст території на півночі та на заході», а «питання про розміри цього приросту через певний час треба погодити з новим урядом національної єдності».

Під впливом прийнятих у Ялті рішень у керівництві польського підпілля перемогла думка про необхідність зміни політичного курсу: залишивши конспірацію й порвавши з емігрантським урядом, піти на компроміс із новою владою та увійти до уряду національної єдності. Воно вважало, що утворення широкої політичної коаліції при забезпеченні масової підтримки населення створило б необхідні умови для наступу на гегемонію ППР у держапараті та органах примусу для продовження населених соціальних перетворень, але вже від імені інших політичних сил. З іншого боку, ялтинські домовленості означали, Польща перетворилася на одну з основних ланок радянської Системи безпеки в Європі. Саме це її місце було закріплене в Польсько-радянському договорі про дружбу, взаємну допомогу та співробітництво, укладеному в Москві 21 квітня 1945 р.

За роки війни Польща зазнала великих матеріальних та людських втрат: загинуло 6 млн. чоловік, національне багатство скоротилося на 38%, майже 2/5 загального промислового потенціалу країни було втрачено. У руїнах лежали столиця та багато міст і селищ.

Економічна скрута ускладнювалася тим, що опозиція в Підпіллі вела далі збройну боротьбу. І хоча в січні 1945 р. за рішенням емігрантського уряду АК була розпущена, а її бійці звільнялися від даної присяги, однак офіцерам було запропоновано не виходити з підпілля та зберігати зброю або інфільтруватися до лав Війська польського. Була створена нова підпільна організація «Нєподлеглосць», яка головною своєю метою проголосила боротьбу проти тимчасового уряду та «нових окупантів». У травні 1945 р. новій владі протистояли Майже 240 збройних загонів і різних угруповань, чисельність яких досягала 33 тис. бійців.

У південно-східних воєводствах діяла Українська повстанська армія (УПА), яка намагалася завадити переселенню українського населення згідно з угодою, укладеною між урядом УРСР і ПКНВ про взаємну репатріацію від 9 вересня 1944 р. Для боротьби проти збройного підпілля польська влада створили корпус внутрішньої безпеки.

Розширенню соціальної бази нової влади сприяли ЇЇ успіхи в зовнішній та внутрішній сферах і насамперед зміцнення блоку партій та організацій, що входили до тимчасового уряду. Зростали їхні лави (ППР, ППС, СЛ, профспілки, молодіжні союзи), яких формувався склад державних установ, армії, міліції тощо Провідна роль у цьому процесі належала ППР, яка у квітні 1945 р. налічувала вже 300 тис. членів. Відроджувалася і ППС, (150 тис), на черговому конгресі якої (червень 1945} було за значено, що партія має діяти як рівноправний партнер ППР, що будівництвом соціалістичного суспільства повинна керувати не одна партія, а весь робітничий клас. Зміцнило своє становище й «Стронніцтво людове», яке завдяки приєднанню до нього прихильників із СП - «Рох» налічувало 200 тис. членів. Великою популярністю користувався один з лідерів селянського руху С. Миколайчик. Відчутну підтримку тимчасовий уряд мав від 700-тисячних профспілок.

Ялтинські домовленості та підписання договору з СРСР примусили емігрантський табір не тільки погодитися з ними, а й приступити до формування уряду «національної єдності» Правда, спроби С. Миколайчика посісти посаду прем'єр-міністра були безуспішними. «Ми пропонуємо вам тільки ті посади в уряді, які вважаємо за можливе надати», - відверто заявив тоді лідер ППР В. Гомулка. 28 червня 1945 р. президент КРН Б. Берут затвердив тимчасовий уряд «національної єдності» на чолі з Е. Осубкою-Моравським. Лідер «людовців» С. Миколайчик став віце-прем'єром, міністром сільського господарства та у справах аграрної реформи. Водночас віце-президентами КРН стали «людовець» В. Вітос І колишній голова РЄН С. Грабський. У новому складі цей коаліційний уряд одразу ж дістав міжнародне визнання.

Делегація у складі Б. Берута, С. Миколайчика, В. Гомулки та інших обстоювала права Польщі на нові західні кордони під час Потсдамської мирної конференції. Незважаючи на тиск з боку британців, польська делегація за підтримки Й. Сталіна домоглася того, що визначення західних кордонів відбувалося без ув'язування цього питання з внутрішніми проблемами. Завдяки цьому площа Польщі в нових кордонах досягла 312 тис. кв. км, а до неї ввійшли порти Гданськ, Щецин, південна частина Східної Пруссії та промислові райони Сілезії. Згідно І переписом 1946 р. населення країни становило 23,7 млн. чоловік.

Боротьба за владу в цей період розгорталася між прихильниками соціалістичної перспективи на чолі з ППР та аграристської альтернативи на чолі з СЛ. У середині 1945 р. в політиці комуністів визначилися дві тенденції. З одного боку, проголошувався курс на широкий національний фронт демократичних Сил, коаліційність формування владних структур, на радикальні соціально-економічні перетворення, організацію багато секторної економіки та поліпшення становища незаможних прошарків населення. З іншого боку, в діяльності керівництва ППР з реалізації зазначеного політичного курсу чітко проступали авторитарно-тоталітарні методи. Політична взаємодія представників різних соціальних інтересів і коаліційність в управлінні країною все частіше підмінялись тиском та диктатом з боку ППР, а громадянські свободи порушувались «узаконений ми» або свавільними методами. Контроль ППР за провідними держструктурами становив не тільки фактор її реальної влади, але й демонстрував процес зрощування ППР з державними інститутами. Політична практика комуністів формувала в масовій свідомості оцінку змін, що відбулися, як «совєтизацію» Польщі.

Повернення з еміграції «людовських» лідерів спричинило серйозні зміни в розстановці політичних сил у країні. Так, С. Миколайчик як найближчий соратник В. Вітоса, прихильно парламентської демократії та орієнтації на Захід, дістав палку підтримку в усіх тих, хто відкидав процес «совєтизації» Польщі. Уже в серпні 1945 р. він пішов на створення паралельної партії «Польського стронніцтва людового» (ПСЛ), чисельність якої швидко зростала І вже наприкінці року досягла 540 тис. членів.

У програмі ПСЛ підкреслювалися «зверхність» селянського руху та право селянства відігравати поряд з робітничим класом роль «головного співправителя в державі». Висуваючи популярну серед селян ідею «третього шляху» розвитку суспільства ПСЛ виступало за рівноправність усіх форм власності.

По суті справи від імені ПСЛ висувалася програма політичного протистояння з ППР, вирішальним важелем якого ставали вільні вибори. Так, на переговорах з партіями соціалістичної орієнтації на початку 1946 р. керівництво ПСЛ вимагало для своєї партії 75 % депутатських місць у парламенті та право визначити зовнішньополітичний курс, що було свідченням серйозних претензій на політичну гегемонію й монополізацію влади в країні.

Інший вузол суперечок, що загострювалися у відносинах між ПСЛ та ППР, був пов'язаний з проблемою суверенітету Польщі й торкався змісту радянсько-польських відносин. Виступаючи за добросусідські міждержавні стосунки зі східним сусідом, керівництво ПСЛ прагнуло «врівноважити» їх зв'язками із Заходом і відкидало будь-які прояви радянського втручання у внутрішнє життя Польщі. У польському суспільстві наростали протести проти радянської військової присутності та депортацій до СРСР опозиційних діячів.

Непримиренну позицію займало ПСЛ і щодо порушень органами влади громадянських свобод, діяльності держбезпеки, долі учасників підпілля та військовослужбовців, які лишилися за межами Польщі в добровільній або вимушеній еміграції. У галузі соціально-економічної політики ПСЛ взяло курс не на відмову від реформ, а на їх коригування. У січні 1946 р. на конгресі ПСЛ була розроблена нова платформа, основу якої становила доктрина аграризму.

Спроба відновити в липні 1945 р. легальну діяльність «народовців» (СН) закінчилася невдачею, оскільки КРН не дала на це дозволу. Залишившись у підпіллі, СН продовжувало підтримувати контакти з емігрантським урядом Т. Арцишевського. Незважаючи на те, що після оголошеної в серпні 1945 р. амністії склали зброю 42 тис. бійців, підпілля продовжувало існувати. А у вересні виникло ще одне військове утворення — «Свобода й незалежність».

Однак головну лінію політичного розвитку Польщі становило відкрите протистояння ПСЛ і ППР, яке стало реальністю вже восени 1945 р. Тоді ППР розцінила дії ПСЛ як легальну опозицію всередині правлячої коаліції, трохи пізніше - як відкрито ворожу. ПСЛ робило ставку на легальний шлях завоювання влади - вибори. «Людовські» лідери вважали свої шанси перемогти на виборах досить високими за умови проведення їх з дотриманням демократичних норм.

Водночас у ПСЛ розуміли позитивну для влади соціально-політичну результативність двох головних економічних перетворень - аграрної реформи та націоналізації великої частини середньої промисловості.  Масові  переселення   1946  р., і заселення приєднаних земель, різкі зміни в соціальній структурі населення тощо - все це розмивало соціальний ґрунт для формування опозиційних існуючій владі настроїв.

Керівництво ПСЛ, готуючись до генеральної політичної сутички з комуністами, дістало підтримку католицької церкви. Маючи великий вплив на суспільство, костьол був вороже настроєний до ППР, але до відкритого конфлікту справа не дійшла.

Зі свого боку, лідери ППР, уважно стежачи за своїми головними політичними опонентами, прагнули, контролюючи становище, розширювати сферу свого впливу на суспільні процеси. Так, на першому з'їзді ППР (грудень 1945) наголошувалося на тому, що до урядової коаліції входять «демократичні сили, які складаються з елементів ліберальної та народної демократії». А генеральний секретар ЦК ППР В. Гомулка робив висновки, що в подальшому, за умов зміцнення політичної влади послідовно демократичними елементами, можливий перехід до соціалізму без диктатури пролетаріату шляхом еволюційних соціальних змін. На з'їзді також лунали голоси незгоди з такою позицією, оскільки співробітництво між ППР і ПСЛ має тимчасовий характер. І розгорнута на з'їзді дискусія виявила панівну думку щодо ПСЛ як головного противника для партії, котрому необхідно завдати поразки.

Одним з найважливіших питань, навколо якого точилася міжпартійна боротьба, була націоналізація промисловості. ППР прагнула не допустити здійснення прийнятого в травні 1945 р. закону про повернення володарям частини підприємств, які перебували в тимчасовому державному управлінні, тоді як ПСЛ наполягало на його виконанні. Комуністи, соціалісти та профспілки висловилися за прийняття закону про націоналізацію. ПСЛ пропонувало усуспільнити тільки підприємства, де працювало не менш як 100 робітників. Вважаючи, що «держава ніколи не була й не буде добрим хазяїном виробництва», ПСЛ вбачало альтернативу в переданні підприємств кооперативам або органам самоврядування.

Згідно з законом, прийнятим у січні 1946 р., націоналізувалися підприємства з кількістю робітників понад 50, будь-який громадянин діставав право на створення промислового або торговельного підприємства, гарантувалося збереження приватної власності, яка не підлягала націоналізації.

В листопаді 1945 р. було створено міністерство в справах повернутих земель на чолі з В. Гомулкою. Господарське освоєння цих територій супроводжувалося міграційними процесами. Крім 1,2 млн. німців, які залишили ці землі в 1945 р., з лютого 1946 р. розпочалося виселення ще 2,2 млн. Водночас повернуті Польщі західні землі заселялися репатріантами з СРСР та інших країн, а також переселенцями. На захід було переселено й 156 тис. українців під час операції «Вісла» (квітень 1947) зі східних воєводств. Проводилася «верифікація» - перевірка належності до польської нації «автохтонів» (корінного населення, яке мешкало тут, коли ці землі належали Німеччині). До кінця 1948 р. чисельність населення повернутих земель досягла 5,2 млн. осіб (утому числі 1,3 млн. репатріантів із СРСР, 2,5 млн вихідців зі східних воєводств). Понад мільйон «автохтонів» отримали польське громадянство.

Важливою проблемою залишалося проведення виборів до установчого сейму. Уже в середині 1946 р. чисельність ПСЛ досягла близько 800 тис. членів. Своєю чергою керівництво І  ППР прагнуло не тільки відтягти строки проведення виборів, а й створити напередодні їх сприятливий для партії політико-психологічний клімат. Було вжито низку заходів для створення виборчого  блоку з  числа  шести  провідних партій, у разі перемоги якого депутатські мандати мали розподілятися так: \ ППР, ППС, ПСЛ та СЛ - по 20 %, Спілка патріотів (СП) і «Стронніцтво демократичне» (СД) - по 10 %. У такій пропорції відбувався   й   розподіл   міністерських   посад. Але ПСЛ зажадало 70 % депутатських місць і вимагало ліквідації міністерств безпеки, постачання, інформації та пропаганди. Переговори закінчилися безрезультатно.

У цих умовах основою виборчого блоку ППР запропонувала угоду про співробітництво з ППС. Однак відмова керівництва ПСЛ увійти до блоку зробила строки проведення виборів украй небажаними для керівництва ППР. Саме тоді виникла необхідність їх відстрочки за допомогою проведення референдуму. На загальнонародне голосування ЗО червня 1946 р. були винесені три питання: 1) чи потрібен сенат у майбутньому парламенті; 2) здійснення аграрної реформи та націоналізації основних галузей  промисловості (при збереженні  приватної ініціативи); 3) затвердження західних кордонів. Фактично це були вузлові проблеми польського суспільства, розв'язання яких ініціювалося лівими силами. Більшість учасників референдуму дали позитивні відповіді (68, 77,2, 91,4 % відповідно). Наприкінці вересня 1946 р. був створений Демократичний блок (ДБ), учасники якого домовилися про розподіл депутатських мандатів у сеймі: ППР і ППС - по 32 %, СЛ - 25 %, СД - 10 %. Під час передвиборчої кампанії проти ПСЛ використовувалися відверто дискримінаційні засоби. Так, за обвинуваченням у зв'язках з підпіллям заарештовано 162 «людовських» кандидати в депутати, а в десяти виборчих округах списки кандидатів від ПСЛ визнано недійсними. Престиж «людовців» був остаточно підірваний тоді, коли уряди західних держав поставили під сумнів новий польсько-німецький кордон і відмовили Польщі в обіцяних кредитах.

За підсумками парламентських виборів у січні 1947 р., кандидати ДБ отримали 80 % голосів, за ПСЛ - трохи більше 10 %. Лідер «людовців» С. Миколайчик назвав вибори фальсифікованими. Однак на ці протести не відреагували не тільки польська влада, але й уряди західних держав, оскільки за ялтинськими угодами Польща входила до сфери радянських інтересів.

На початку лютого 1947 р. установчий сейм обрав президентом Польщі комуніста Б. Берута, а головою уряду став лідер ППС Ю. Циранкевич. Прийнятий невдовзі закон про державний устрій («мала конституція»} поєднав основні принципи конституції 1921 р. й положення маніфесту ПКНВ та закріпив підсумки червневого (1946) референдуму. Вищим органом влади стала Державна рада, яка наділялася правом законодавчої ініціативи, видання декретів та контролю за діяльністю місцевої влади - рад народових. Перемога ДБ на виборах відкривала шлях для реалізації концепції народно-демократичного устрою. Однак цьому не судилося статися.

 БЕРУТ БОЛЕСЛАВ (1892-1956)

Народився в селянській родині поблизу Любліна. Учасник молодіжного соціалістичного руху. З 1912 р. - член ППС - «лівиця». У 1915-1919 рр. - працівник кооперативів Любліна й Варшави. З 1919 р. - член Комуністичної робітничої партії (КРПП). У 1919-1926 рр. -в еміграції в Радянській Росії. У1926-1927 рр. - підпільна робота в Польщі, арешт та ув'язнення. У 1927 р. - еміграція до СРСР. У1927-1929 рр. - навчання в Міжнародній ленінській школі. У1930-1932 рр. - співробітник апарату Комінтерну. З жовтня 1932 р. - на підпільній роботі в Польщі. 1932-1933 рр. - секретар Лодзинського окружкому КПП. 1933-1938 рр. - арешт та ув'язнення. 31938 р. -в еміграції в СРСР. 1940-1941 рр. - учасник будівництва Дарницького залізничного вузла (Київ). З травня 1941 р. - в Білостоці, з червня - на окупованій гітлерівцями території. У 1941-1943 рр. - співробітник німецької окупаційної адміністрації в Мінську. У 1943-1944 рр. - редактор газети ППР «Трибуна свободи». З січня 1944 р. - голова, а в 1944-1947 рр. - президент КРН. У 1947-1956 рр. - президент Польщі (з 1949 р. - ПНР). У 1952-1954 рр. - голова Ради міністрів. У 1948-1956 рр. - генеральний секретар ЦК ППР (у 1948-1954 рр. - голова, у 1954-1956 рр. - перший секретар) ЦК ПОРП.

 Окрім легальної опозиції, в Польщі й далі діяло збройне підпілля, боротьба проти якого мала характер громадянської війни. Сукупні втрати ворогуючих сторін досягли 30 тис. осіб.

Рішення квітневого (1947) пленуму ЦК ППР були спрямовані на зміцнення провідних позицій членів партії у державних структурах. Курс на поширення ролі державного сектору в економіці та визнання націоналізації вищою формою усуспільнення свідчив про прагнення лідерів компартії до остаточної Ліквідації приватного сектору та класу буржуазії. Керівництво ППС намагалося виступити проти поширення держконтролю на кооперативний сектор, а розбіжності, що виникали в баченні перспектив розвитку країни, викликали полеміку та непорозуміння в стосунках між обома партіями. Однак під тиском ППР соцпартія погодилася на прийняття (червень 1946) закону про надання уряду надзвичайних повноважень для боротьби зі спекуляцією. Це був початок «битви за торгівлю», яка  фактично спрямувалася на обмеження приватної підприємницької ініціативи.

В цих умовах ПСЛ не переставало рішуче відстоювати пріоритетний розвиток аграрного сектору економіки, вважаючи, що в країні відсутні умови для прискореної індустріалізації. Водночас у партії дедалі більшій критиці стали піддавати керівництво на чолі з С. Миколайчиком, який 19 жовтня 1947 р. таємно залишив  Польщу.  Втеча лідера  за  кордон  стала -  свідченням втрати провідних позицій ПСЛ у суспільстві, що було результатом взаємодії ряду чинників, як внутрішніх (розчарування населення програмою партії, застосування проти; «людовців» заходів тиску й репресій), так і міжнародних. Наприклад, у відносинах між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції стали явно проявлятися розбіжності з основних питань післявоєнного устрою, зафіксованих у рішеннях Потсдамської конференції. Логіка «холодної війни» вела до розколу світу на ворогуючі табори та  військово-політичні блоки, а уряди США, Великої Британії та Франції ставили під сумнів остаточний характер територіальних змін у Центральній Європі, особливо новий польсько-німецький кордон.

Своєю чергою в міжнародному комуністичному русі визначився курс, який відкидав будь-які «національні особливості» в побудові соціалізму. На нараді у вересні 1947 р. в польському містечку Шклярська Поремба (поблизу Вроцлава) представники дев'яти європейських компартій створили Інформаційне бюро («Комінформбюро»), за допомогою якого повинна була запроваджуватися «радянська модель» соціалізму в країнах Центральної та Південно-Східної Європи. Конфлікт Сталіна и Тіто, який став розгортатися на початку 1948 р. переконливі засвідчив прагнення кремлівського керівництва будувати св<» стосунки з країнами «народної демократії» на нерівноправній основі.

У цей період у керівництві ППР загострилися суперечності між прихильниками гомулківської концепції «польського шляху до соціалізму» та «сталінської моделі» на чолі з Б. Берутом Значна частина доповіді генсека ППР на пленумі ЦК партії и червні 1948 р. була присвячена забезпеченню державної не залежності, яка «є однією з найкращих традицій соціалістичного руху». Однак позицію В. Гомулки було кваліфіковано як «поступ ку буржуазно-націоналістичним та реформістським силам» На пленумі ЦК ППР у вересні 1948 р. його було звільнено з по сади, а новим генеральним секретарем став Б. Берут. У грудні 1948 р. на об'єднавчому з'їзді двох партій ППС влилася в ППР Утворилася  Польська  об'єднана  соціалістична  робітнича партія  (ПОРП).  Головні  програмні  положення  нової парти засвідчили не тільки відмову від концепції «народної демократії», але й штовхнули країну на рейки сталінського деспотизму та беззастережного копіювання «радянських зразків» без урахування національно-культурних особливостей Польщі.

Утвердження тоталітарного режиму та його криза 1956 р.

 

 Зі створенням ПОРП у країні фактично розпочався процес формування тоталітарного політичного режиму. Узявши за взірець «сталінську модель соціалізму», керівництво ПОРП намагалося силовими методами в надзвичайно стислі строки здійснити перебудову польського суспільства. У партії по суті були вихолощені всі залишки внутріпартійної демократії, о найкращим засобом зміцнення лав вважалися масові чистки Постійно зростала войовничість офіційної пропаганди, відбувалася ідеологізація культури, освіти, науки, а в суспільстві насаджувався культ особи «польського Сталіна»  - Б. Берута.

Розгромивши підпілля та усунувши з політичної арени ліберально-демократичну опозицію, керівництво ПОРП, однак, не наважилося на ліквідацію «союзних».партій. Тим часом у листопаді 1949 р. відбулося злиття решток ПСП з «радикальними людовцями» з СЛ та утворення Об'єднаної селянської партії (ОСП). Після саморозпуску в 1950 р. Партії праці частина її членів влилася до Демократичної партії (ДП). Обидві ці партії висловили повну згоду з курсом на побудову соціалізму. Профспілки в нових умовах повинні були «стимулювати ініціативу та забезпечувати поліпшення соціальних умов» і підвищення культурно-освітнього рівня трудящих. Разом із Спілкою польської молоді {1948} та іншими громадськими організаціями профспілки стали виконувати роль «привідного паса» ПОРП з різними соціальними верствами. Фактично в країні була створена така політична система, у якій місця для опозиції не передбачалося. І хоча в Польщі існували уряд, сейм та державна рада, реальна влада зосереджувалася в політбюро та ЦК ПОРП, які фактично не підлягали  ніякому контролю. Тоталітарна політична система була закріплена конституцією 1952 р., згідно з якою Польща стала Народною республікою (ПНР).

Єдиною незалежною громадською структурою в країні залишалася римо-католицька церква. Польські католики мали власну організацію та ієрархію, інформаційну мережу, освітні заклади та міжнародні зв'язки. В умовах, коли віруючі становили переважну більшість населення країни, діяльність церкви стала викликати у влади стурбованість, яка невдовзі переросла в переслідування. Так розпочалася ліквідація підпорядкованих церкві підприємств, кооперативів, монастирських друкарень, видавництв, часописів тощо. Церкву відділили від школи.

У квітні 1950 р. між урядом і єпископатом римо-католицької церкви було підписано угоду, згідно з якою влада зобов'язувалася забезпечити свободу совісті в країні, не заважати діяльності церковних організацій, пом'якшити цензуру та гарантувала діяльність католицьких шкіл і католицького університету в Любліні. Зі свого боку, церква декларувала лояльність до існуючого політичного режиму, зобов'язувалася виховувати у віруючих повагу до закону, не чинити перешкод процесу кооперування на селі тощо.

Однак, порушуючи досягнуті домовленості, в лютому 1953 р. урядовим декретом усе внутрішнє життя католицької церкви було підпорядковане світській владі. У вересні того ж року примас римо-католицької церкви С. Вишинський був заарештований та інтернований до монастиря в Комачі. Акції тиску, до яких вдалася влада, примусили польських церковних ієрархів у грудні 1953 р. скласти присягу на вірність ПНР.

На виборах до сейму у жовтні (1952) всі польські партії та організації виступили у складі Національного фронту боротьби зо мир. За підсумками безальтернативних виборів 99 % голосів були віддані депутатам Фронту, а 425 мандатів були розподілені за «партійним ключем». Однак навіть сформований у такий спосіб сейм не відповідав конституційним вимогам, оскільки упродовж трьох років депутати працювали лише 17 днів та ухвалили 11 законодавчих актів. Своєю чергою державна рада за цей же період прийняла 115 декретів, що мали чинність законів.

Виконання трирічного плану (1947-1949) та зосередження в руках держави промисловості створили необхідні умови для здійснення індустріалізації й подолання аграрного перенаселення країни. У шестирічному плані (1950-1955) головна увага приділялася розвитку важкої, машинобудівної та оборонної галузей промисловості.

У аграрному секторі економіки було взято курс на розвиток виробничої кооперації. Кількість колективізованих господарств швидко збільшувалася й досягла у 1955 р. понад дев'ять тисяч. Високі темпи кооперування забезпечувалися застосуванням адміністративних методів примусу та жорстокого податкового пресу. Влада розглядала сільське господарство як джерело коштів, сировини та робочої сили для здійснення форсованої індустріалізації.

Успішне виконання головних показників шестирічного плану стало основою не тільки відбудови зруйнованої війною економіки й подальшого розвитку промисловості (виробництво зросло в 2,5 разів ), але й перетворило Польщу на аграрно-індустріальну державу. Валові показники державних планів справді вражали, але велика кількість пекучих соціальних проблем залишалася нерозв'язаною. Форсована індустріалізація сприяла різкому зростанню міського населення, житло ж будувалося повільно. За кількістю квартир на душу населення Польща посідала останнє місце в Європі. Зростання цін знецінювало зарплату робітників, не вистачало товарів першої необхідності, поширювалася спекуляція, процвітав «чорний ринок». Рівень життя народу залишався вкрай низьким.

Головну проблему становила продовольча. Ціни на продукти харчування стрімко зростали. У 1953 р. були запроваджені картки на м'ясо та жири. Все це викликало зростаюче невдоволення жителів міст. Як могло таке статися в країні –  традиційному виробнику сільськогосподарських продуктів. Причин такого становища було декілька. Головні полягали в запровадженні на селі примусової колективізації та введення системи обов'язкових державних поставок продуктів сільгоспвиробництва. На початку 50-х років обсяги капіталовкладень до аграрного сектору впали на чверть, а інвестиції до селянських господарств зменшилися утричі. Наслідком такої політики було зубожіння всіх рентабельних у минулому господарств.

Причини погіршення соціально-економічного становища в країні були наслідком здійснення форсованої індустріалізації та пріоритетного розвитку галузей важкої промисловості. Зростання виробництва товарів широкого вжитку, навпаки, було уповільнене. Все це вело до виникнення диспропорцій у промисловості, а поляки постійно відчували нестачу товарів повсякденного попиту. Загалом життєвий рівень населення зростав украй повільно, а в окремі періоди навіть знижувався.

Важкі умови життя породжували в польському суспільстві соціальну напруженість, розчарування в комуністичних ідеалах та недовіру до існуючої влади. Незадоволення викликали масові репресії, від яких постраждали десятки тисяч поляків - колишніх бійців АК, учасників політичного підпілля, членів ПОРП та військових, звинувачених у «опортунізмі», зв'язках з імперіалістичними розвідками та «клікою Тіто». Серед репресованих опинився навіть лідер компартії В. Гомулка.

Перші спроби скоригувати політичний курс були зроблені польським керівництвом відразу після смерті Й. Сталіна, однак вони виявилися безрезультатними. Надзвичайно сильне враження на поляків справило розвінчання культу особи Й. Сталіна на XX з'їзді КПРС, яке відразу завдало сильного удару по прихильниках сталінізму в Польщі. До того ж після з'їзду помер перший секретар ПОРП Б. Берут. Все це стало поштовхом для засудження тоталітарного режиму в польському суспільстві, а політична криза набувала дедалі гострішого характеру.

Поширення критичних настроїв серед поляків привело наприкінці червня 1956 р. до робітничих страйків у Познані. Спочатку застрайкували на комбінаті «Г. Цегельські», потім гумові фабрики «Стоміль» та ін., які висували суто економічні вимоги. Однак 28 червня під час проведення багатотисячної маніфестації в центрі Познані залунали гасла «Хліба і свободи», «Вілі. них виборів» та «Виведення радянських військ». Після захоплення учасниками демонстрації воєводського комітету ПОРІ І, міськради, суду, прокуратури, управління міліції та інших установ керівництво країни прийняло рішення про застосування сили. До міста були введені війська. Остаточно придушити ви ступи робітників вдалося лише наступного дня.

Під час подій у Познані загинуло 74 особи, а близько 600 було поранено. Жорстокість, із якою була здійснена розправа над страйкарями, свідчила не тільки про злочинну безвідповідальність влади, яка віддала наказ стріляти, але и про її впевненість у власній безкарності. Тоді польське керівництво кваліфікувало виступ познанських робітників як виключно «диверсійну», «провокаційну» та «скеровану імперіалістичними спецслужбами» акцію.

Однак розправа у Познані вже не могла загальмувати роз гортання спротиву тоталітарному режиму. Проти нього виступали все нові прошарки польського суспільства. Виникла певна небезпека переростання виступів проти влади у громадянську війну. Ситуацію могли врятувати лише рішучі дії. На пленумі ЦК ПОРП у липні 1956 р. виникло протистояння між сталіністами й реформаторами. І хоча в постанові пленуму ставилися завдання «підвищити рівень життя робітничого класу», розширити демократію на підприємствах, в армії, в парламенті  та  реабілітувати  несправедливо  засуджених,  його рішення не задовольнили тих, хто вимагав радикального реформування існуючого режиму. Опозиційний рух у Польщі все більше набував антикомуністичної та антимосковської спрямованості, проте керівництво ПОРП не висувало питання про вивід радянських військ із країни.

Польське суспільство за «доби В. Гомулки» та його криза наприкінці 60-х років

Більшість поляків у період загострення суспільно-політичної кризи 1956 р. багато в чому пов'язувала перспективи позитивних змін з ім'ям В. Гомулки, який уже був реабілітований, відновлений у партії та кооптований до складу ЦК ПОРП.

До Польщі 19 жовтня 1956 р. прибуло вище радянське керівництво на чолі з М. Хрущовим. Водночас до Варшави рушили радянські й польські військові підрозділи, це свідчило про рішучість не допустити приходу до влади реформаторських СИЛ. Військові одержали наказ зайняти важливі об'єкти столиці. У; відповідь робітники та студенти вийшли на вулиці Варшави під гаслами захисту батьківщини. Але побоювання керівництва КПРС щодо виходу Польщі з ОВД виявилися безпідставними. Уже після від'їзду радянського керівництва на пленумі ЦК ПОРП у жовтні 1956 р. В. Гомулка був обраний лідером партії.

ГОМУЛКА ВЛАДИСЛАВ (1905-1982)

Народився в робітничій родині. З 1926 р. - член Комуністичної робітничої партії Польщі (КРПП). У1926-1928 рр. секретар профспілки у Дрогобичі. У 1928-1932 рр. секретар оргкомітету лівих профспілок. У1932-1934 рр. арешт та ув'язнення. У 1939-1941 рр. - організатор польського руху Опору на Прикарпатті та в Жешуві. 1942 р. - секретар Варшавського комітету ППР. У 1942-1948 рр. - генеральний секретар ЦК ППР:  1944-1948 рр. - міністр, заступник голови Ради міністрів. У 1948 р. - виведений зі складу ЦК ПОРП. 1951-1954 рр. – арешт та ув'язнення. У1956- 1970 рр. - перший секретар ЦК ПОРП.

Більшість польського суспільства з великим ентузіазмом сприйняла запропоновану В. Гомулкою програму соціально-політичних перетворень. Так, характеризуючи події в Познані, новий лідер заявив, що робітники протестували  не проти соціалізму, а проти його перекручень. Причина кризи крилася і    в помилках колишньої правлячої верхівки у визначенні строків і темпів проведення соціалістичних перетворень, у її відриві від трудящих, у командних методах керівництва суспільними процесами та догматизмом у марксизмі-ленінізмі.

Нове керівництво скоригувало концепцію будівництва Соціалізму в Польщі. Передбачалося переглянути аграрну політику, нормалізувати відносини з римо-католицькою церквою, розвивати робітниче самоврядування, підвищити роль сейму та народних комітетів в управлінні державою, налагодити співробітництво у парламенті з ОСП, ДПП, організаціями «світських» католиків, профспілок, забезпечити Польщі рівноправні відносини із СРСР.

У 1956-1957 рр. була здійснена ціла низка заходів щодо демократизації суспільного життя: обмежено повноваження служби держбезпеки, покладено край поліцейському свавіллю, звільнено політв'язнів, пом'якшено цензуру друку, прийнято нові закони про сейм, народні ради, армію то громадські організації тощо. Було звільнено з посад 11 (із 18) перших секретарів воєводських комітетів ПОРП. Змінилося ставлення уряду до питання про свободу віросповідання Важливим було рішення про розпуск сільськогосподарських кооперативів, чим відразу скористалися селяни: чисельність таких господарств за два роки скоротилася до 1,5 тисячі.

Стали налагоджуватися стосунки з римо-католицькою церквою. Невдовзі був звільнений примас польських католиків кардинал С. Вишинський. За бажанням батьків діти могли вивчати Закон Божий у спеціальних катехізисних центрах.

Згідно з новим законом виборці отримали право вибору .ч декількох кандидатів, у сеймі збільшилося представництво союзницьких партій, організацій «світських» католиків та безпартійних. Проте, як і раніше, кандидатів міг висувати лише Фронт єдності народу (ФЄН), у якому панувала ПОРП.

У пошуках виходу з гострої кризи нове керівництво звернулося по допомогу до вчених. На другому конгресі (1957) представників польської науки була ухвалена програма економічних перетворень, яка передбачала реорганізацію центрального апарату управління, органів планування та місцевої влади, розвиток робітничого самоуправління тощо. Передбачалося децентралізувати економіку країни та розширити права підприємств.

Незважаючи на опір частини партійно-господарської верхівки проведенню реформ, вдалося розширити права місцевих народних рад, а також підготувати «тези з питань деяких змін економічної політики». До планування залучалися підприємства, цьому сприяло надання нового статусу трудовим колективам. Правове становище робітничих рад на підприємствах було закріплене спеціальним законом. Відтепер на них покладалися контроль за діяльністю організації, розробка проекту виробничого плану, проведення структурних змін на виробництві та участь у розподілі доходів. Але вже через два роки був прийнятий новий закон, який значно обмежував права робітничих рад, а до складу конференцій робітничого самоврядування мало входити й керівництво підприємства.

Керівництву на чолі з В. Гомулкою вдалося врегулювати Певні складнощі в польсько-радянських відносинах. Із СРСР повернулося понад 100 тис. поляків, було вирішено питання погашення польської заборгованості за рахунок постачання До СРСР вугілля, визначено статус перебування в Польщі радянських військ.

Завдяки вжитим заходам пощастило досягти певного Поліпшення матеріального становища польського населення. Зростання сільськогосподарського виробництва, лібералізація і політичному та культурному житті, засудження репресій та реабілітація їхніх жертв забезпечили тимчасове послаблення соціальної напруги в суспільстві. Однак усі реформаторські новації наштовхувалися на опір з боку партійно-державної верхівки. До того ж глибинні причини кризи, які містилися в самій природі командно-розподільчої системи, залишалися чинними. Сама сутність режиму з усіма притаманними йому механізмами влади та управління суспільством залишалися незмінними. Поступове запровадження в життя суспільства курсу, проголошеного керівництвом на чолі з В. Гомулкою, було загальмована, а вже на III з'їзді ПОРП (1959} став проявлятися відхід від нього. На початку 60-х років почала даватися взнаки неефективність та збитковість народногосподарського організму: продуктивність праці зростала повільно, гальмувалося Впровадження нових технологій, аграрний сектор не задовольняв зростаючих потреб міського населення. Керівництво ПНР далі дотримувалося курсу на екстенсивний розвиток виробництва з великою часткою ручної праці, яке було екологічно шкідливим, хоча й забезпечувало загальну зайнятість та певний рівень соціальної захищеності.

Економічна політика польського керівництва в 60-х роках, Як і в минулому десятиріччі, орієнтувалася на форсування розвитку важкої, хімічної, машинобудівної промисловості та виробництво будівельних матеріалів. Друга п'ятирічка (1961-1965} ґрунтувалася на екстенсивних факторах розвитку при збереженні методів централізованого планування й управління. Думка економістів, які обстоювали запровадження самостійності підприємств та самоврядування, не бралася до уваги керівництвом країни. Не дістала одностайної підтримки у селянства й аграрна політика ПОРП та ОСП. Навіть державна допомога власникам індивідуальних господарств не могла задовольнити споживчі  потреби  населення,  що  призвело до  імпорту н 1961-1965 рр. 12 млн. тонн зерна.

Однак попри всі негаразди та суперечливість економічної політики ПОРП в умовах екстенсивного розвитку за роки другої та третьої {1966-1970) п'ятирічок національний дохід ПНР зріс на 80 %. За цей період було збудовано майже 600 і повністю реконструйовано 150 великих підприємств. Дедалі більшою мірою визначалася спеціалізація Польщі в межах РЕВ як виробника суден, залізничних вагонів, обладнання для електротехнічних, текстильних та інших підприємств, виробів кольорової металургії.

Сільськогосподарське виробництво за 60-ті роки зросло лише на 25 %, а середня врожайність зернових становила 12,4 ц м гектара. Основна маса селян складалася з одноосібників, які володіли майже 85 % сільськогосподарських угідь та виробляли 86,5 % валової продукції сільгоспсектору. Держгоспи обробляли 13,3 % землі, а кооперативи - 1,7 %. Щоб якось вплинути на одноосібні селянські господарства, влада намагалася розвивати мережу т. зв. «сільськогосподарських гуртків», які сприяли розв'язанню питань сівозміни, застосуванню добрив, використанню техніки і т. ін. Кількість таких гуртків у 1970 р. досягла 35 тис.

Уроки недавньої кризи польського суспільства вже на рубежі 60-х років стали забуватися, а в ПОРП намітився відхід у політичній сфері від курсу реформ. Так, з керівних органів партії почали усувати реформаторські налаштованих лідерів, відбувалося подальше обмеження внутрішньопартійної демократії, не був запроваджений обіцяний розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, а профспілки залишалися обмеженими у визначенні соціальної політики держави. Дедалі формальнішого характеру набувало співробітництво ПОРП із «союзними партіями». За будь-яких змін квот представництва в різних державних органах перевага завжди залишалася за комуністами.

Посиленню авторитарності комуністичного режиму сприяли такі риси характеру В. Гомулки, як нетерпимість, категоричність, підозріливість. На початку 60-х років він остаточно розійшовся в поглядах з провідними представниками ліберальної політичної орієнтації. До того ж партійний лідер погодився відновити адміністративний тиск на римо-католицьку церкву. У липні 1961 р. було заборонено викладання Закону Божого в школах і перенесено до костьолів.

Конфліктна ситуація склалась у відносинах між керівництвом ПОРП та частиною представників творчої інтелігенції, яка відверто висловлювала своє незадоволення обмеженням демократії. Так, у лютому 1961 р. був закритий дискусійний клуб «Криве коло», а через два роки така ж доля спіткала клуби іШукачі протиріч» та «Політична думка», створених К. Модзалевським у Варшавському університеті. Існували також інші неформальні об'єднання, де обговорювалася практика побудови соціалізму в Польщі. Це непокоїло владу, тому в липні 1963 р. Пленум ЦК ПОРП прийняв ухвалу стосовно посилення боротьби з буржуазними поглядами в галузі науки, культури, мистецтва Та необхідності посилення політико-виховної роботи серед молоді й інтелігенції.

Така позиція керівництва ПОРП вела до поглиблення конфлікту з творчою інтелігенцією, яка виступала проти проявів партійного диктату. В усіх сферах культурного життя домінували догматичні підходи; «забувалися» національні герої, замовчувалися або перекручувалися історичні факти (особливо на доходу радянсько-польській дружбі), посилився тиск цензури. Найталановитіші діячі національної культури зазнавали утисків. У березні 1964 р. 34 письменники та науковці звернулися до голови уряду з листом, у якому вказувалося на обмеження державних асигнувань на видання книг та часописів, а жорстка цензура «створює ситуацію, яка ставить під загрозу розвиток національної культури». У «Листі 34-х» містилася вимога змінити політику в галузі культури «в дусі прав, гарантованих конституцією».

Ці вимоги підтримали студенти Варшавського університету на мітингу 14 квітня 1964 р., після якого викладачі К. Модзалевський і Я. Куронь розробили «програмний маніфест». У документі зазначалося, що економіка Польщі перебуває в стані кризи, яка є наслідком панування «партійно-державної еліти». Невдовзі обидва автори були виключені з членів ПОРП, а в березні 1965 р. заарештовані за виступ з «відкритим листом» до членів ПОРП та організації університетської Спілки соціалістичної молоді, у якому були повторені положення маніфесту. У липні за складання й розповсюдження «текстів, шкідливих для Інтересів Польщі», їх. засудили на 3,5 року ув'язнення (через два роки їх звільнили). Різке невдоволення інтелігенції викликала й антисемітська кампанія, розв'язана польською владою у зв'язку з шестиденною (1967) арабо-ізраїльською війною. Тоді В. Гомулка зробив заяву про існування в криті сіоністської «п'ятої колони», що призвела до масового виїзду польських євреїв до «землі обітованої».

Панування авторитарних методів керівництва суспільними процесами (особливо в галузі культури), штучне загострені ж відносин з римо-католицькою церквою та економічна стагнація все це вело до поглиблення кризових явищ у ПНР. Але в цій ситуації лідери ПОРП не тільки не схотіли скористатися пропозиціями, що надходили від творчої інтелігенції, а й обрали шлях репресій: інакомислячих переслідували, позбавляли роботи, а найактивніших кидали за ґрати. Такою політикою вони по суп створили умови для виникнення опозиційних громадських рухів.

Безпосереднім поштовхом до масових виступів на почату 1968 р. стала заборона у варшавському театрі «Народовий інсценізації поеми А. Міцкевича «Дзяди», оскільки деякі сюжети цієї вистави сприймалися глядачами як прозорий натяк ми порядки, що існували в ПНР, особливо на стосунки з СРСИ У відповідь на це рішення увечері 1 січня глядачі пройшли від театру до пам'ятника А. Міцкевичу під гаслами «Вимагаємо подальших вистав», «Хочемо свободи без цензури». Демонстрантів розігнала міліція.

Проти зростаючого втручання властей в літературний про цес висловлювалися наприкінці лютого 1968 р. на своїх зборах члени Варшавської спілки письменників. Резолюцію проти заборони «Дзядів», проти покарання учасників демонстрації ЗО січня та на підтримку рішення зборів варшавських письменників було прийнято на мітингу 8 березня у Варшавському університеті. Загостренню конфлікту сприяло введення сил правопорядку на територію університету, що означало порушення існуючої автономії закладу. Все це викликало хвилю студентських виступів у Варшаві, Кракові, Любліні, Познані, Гданську та в інших містах. Під час студентських протестів, які тривали майже місяць, лунали гасла «Браво, чехи!», «Польща знайде свого Дубчека!». До студентів приєдналися учні середніх шкіл та частина професорсько-викладацького складу, діячі культури, ієрархи церкви, депутати сейму групи «Знак».

Влада намагалася залякати студентів за допомогою робітників, але їхня поява на території вищих навчальних закладів лише підсилювала рішучість студентів, які зачинялися в навчальних корпусах, оголошували «окупаційні страйки» та голодування. Наприкінці березня 1968 р. по країні прокотилася хвиля  студентських демонстрацій.  У  результаті   вуличних сутичок з міліцією кілька десятків осіб було поранено, 360 - засуджено, а викладачів звільняли з роботи.

Участь у березневих подіях поляків єврейського походження було використано владою для розпалювання в країні антисемітської кампанії. Під приводом боротьби з «ревізіонізмом», «космополітизмом» та «сіонізмом» тільки у Варшаві майже півтисячі осіб єврейського походження були позбавлені високих посад у центральних партійних та державних установах, а понад 300 з них (у тому числі шість міністрів та їхніх заступників, чиї діти брали участь у акціях протесту) було виключено з ПОРП. На знак протесту залишили свої посади голова Державної ради Е. Охаб, міністр закордонних справ А. Рапацький, міністр фінансів Є. Альбрехт. На V з'їзді ПОРП (1968) березневі події були кваліфіковані як «підступи сил ревізіонізму та реакції».

У 1968 р. партійне керівництво на чолі з В. Гомулкою дійшло висновку про необхідність здійснення реформ у економіці. Рішення про модернізацію економічної структури країни, ухвалене V з’їздом ПОРП, мало надати пріоритетний розвиток галузям, пов'язаним з технічним прогресом. Передбачалося здійснення часткової децентралізації управління господарством, надання більшої самостійності  підприємствам, стимулювання праці робітників. Здійснення цих заходів розглядалося як певний етап для наступних реформ, якими передбачалося заморожування заробітної плати та обмеження споживання.

Кінець 60-х років у Польщі був позначений зростанням невдоволення різних верств населення своїм матеріальним становищем, викликаним нерозв'язаністю важливих соціально-демографічних проблем. Так, динамічний розвиток промисловості в містах Балтійського узбережжя та в інших регіонах країни спричинив значний міграційний потік до індустріальних центрів. Новим мешканцям міст бракувало житла, шкіл, ясел та інших установ соціальної сфери, а більшість пропозицій та скарг, які надходили до владних структур від населення, залишалися без відповіді. Ситуація в суспільстві загострилася внаслідок хибної політики ПОРП у галузі сільськогосподарського виробництва та неврожаю у  1970 р.,  що призвело до значного погіршення постачання населенню продуктів харчування.

Наприкінці жовтня 1970 р. партійне керівництво ухвалили рішення про підвищення цін на більшість продуктів харчування м'ясо, борошно, рибу (від 12 до 18 %) та інші товари (всього 45 найменувань). 13 грудня було оголошено про «регулювання цін» і запровадження нових компенсацій для незабезпечених родин Наступного для робітники суднобудівного заводу в Гданську розпочали страйк. Біля воєводського комітету ПОРП зібрався натовп страйкуючих, які намагалися отримати відповіді щодо підвищення цін. Нічого не дочекавшись, демонстранти зробили спробу захопити будинок. У сутичках з органами правопорядку, які тривали до вечора, були вбиті та поранені з обох сторін. 15 грудня до страйку приєдналися робітники підприємств Гданське і, Гдині та Сопота. Страйкові комітети зажадали скасування рішення про підвищення цін, поліпшення умов праці та звільнення заарештованих. Страйкуючим вдалося спалити воєводський комітет ПОРП та військову комендатуру.

У відповідь на виступи трудящих політбюро ЦК ПОРП прийняло рішення про застосування військ проти страйкуючих у містах Балтійського узбережжя. 16 грудня військові підрозділи відкрили вогонь по учасниках заворушень. Тоді робітники зайняли виробничі приміщення підприємств і оголосили про «безстроковий окупаційний страйк». Заворушення перекинулися на Слупськ, Ельблонг, Щецин. 17 грудня у Гдині армійські підрозділи розстріляли робітничу демонстрацію, що викликало обурення та спричинило зіткнення страйкуючих з військовими у Гданську, Гдині, Сопоті. Невдовзі страйками було охоплено не тільки майже все Балтійське узбережжя, а ще й десятки міст у п'яти воєводствах країни. Для придушення виступів влада скерувала понад ЗО тис. військових та 1,3 тис. танків і бронетранспортерів. Офіційна пропаганда намагалася видати ці події за справу рук «ворогів соціалізму» і «підступних сил анархії та контрреволюції, якими керують з-за кордону».

Вихід з кризи, в яку потрапила країна, був традиційний. У ніч на 19 грудня політбюро ЦК ПОРП вирішило усунути з посади В. Гомулку та обрати нового лідера. У грудні 1970 р. на пленумі ЦК ПОРП був обраний новий склад політбюро на чолі з Е. Гереком. 23 грудня сейм затвердив головою Ради Міністрів П. Ярошевича. Державну раду очолив Ю. Циранкевич. А ЗО грудня уряд ухвалив збільшити мінімальну зарплату, Пенсії та соціальну допомогу.

Так завершилася «епоха Гомулки», яка принесла полякам багато розчарувань, хоча політичний режим у цей період робив спроби трансформувати суспільство. Так відбулася фактична «декомунізація партії», у ході якої застаріла ідеологічна мотивація була замінена фразеологією «національної солідарності». Владу примусили «відмовитися» від тотального контролю над науково-творчим життям. Так, у галузі гуманітарних наук почали з'являтися праці, дистанційовані від панівної ідеології. Незважаючи на відсутність прогресу в напрямі розвитку демократії, були зроблені серйозні кроки на шляху детоталітаризації суспільства. І хоча груднева трагедія не змінила політичного устрою, робітники відчули свою силу, з якою вже не могли не рахуватися правлячі кола країни.

«Десятиріччя Е. Герека», Формування громадянської опозиції

Зміна керівництва наприкінці 1970 р. не принесла негайного заспокоєння, оскільки робітники чекали не обіцянок, а реальних змін у суспільстві. Наприкінці січня 1971 р. розпочалися страйки в Щецині та Лодзі. У лютому 1971 р. пленум ЦК ПОРП, даючи оцінку кризі в країні, звинуватив у всьому попереднє керівництво, яке втратило зв'язок з народом, а управління здійснювало виключно за допомогою адміністративних методів. Однією з нагальних проблем нового партійно-державного керівництва на чолі з Е. Гереком стала консолідація лав ПОРП, яку залишило майже 60 тис. членів. Для розробки нової стратегії розвитку Польщі були створені спеціальні групи експертів із залученням провідних учених і фахівців.

ГЕРЕК ЕДВАРД (1913-2001)

Народився в шахтарській родині в селі Поромка (Сілезія). У1923 р. після загибелі батька сім'я емігрувала до Франції - 3 1928 р. - шахтар. З 1931 р. - член компартії Франції. У 1934 р. за участь у страйку висланий до Польщі. 1937 р. - еміграція до Бельгії. З 1938 р. член компартії Бельгії. 1940-1945 рр. - учасник руху Опору в Бельгії. 1945-1948 рр. - голова Спілки поль ських патріотів та голова Національної ради поляків Бельгії. У 1948-1949 рр. - співробітник апарату ЦК ПОРП. У1949-1954 рр. - секретар Катовіцького воєводського комітету ПОРП. Заочно закінчив Краківську гірничо-металургійну академію. У 1954-1956 рр. - завідувач відділу важкої промисловості ЦК ПОРП. У 1956-1957 рр. - секретар ЦК ПОРП. У 1957-1970 рр. - перший секретар Катовіцького воєводського комітету ПОРП. У 1970-1980 рр. - перший секретар ЦК ПОРП.

Як першочергове завдання для виходу країни з кризи була визначена необхідність змін у політичному курсі та здійснення нової економічної стратегії. Про це йшлося в ухвалі VI з'їзду ПОРП (грудень 1971) «Про подальший соціалістичний розвиток ПНР». У документі передбачалося забезпечення швидкого економічного поступу на базі модернізації промисловості, підвищення життєвого рівня населення, демократизації соціальних відносин тощо. Гасло «модернізації Польщі» було покладене в основу передвиборної програми ФЄН. За підсумками виборів до сейму в 1972 р. кандидати Фронту здобули 99,5 % голосів. За розподілом депутатських мандатів ПОРП отримала 55,5 %, ОСП - 25,4 %, ДПП - 15 %; серед 49 безпартійних депутатів п'ять належали до католицького кола «Знак», три - до об'єднання «Пакс», два - до ХСС

Директивами четвертого п'ятирічного плану економічного розвитку (1971-1975) було передбачено зростання національного доходу на 40 %, промислової продукції - на 50 %, сільськогосподарської - на 20 %, заробітної плати - на 20 %. Однак забезпечити реалізацію накреслених завдань за рахунок внутрішніх ресурсів було неможливо. Тому було вирішено скористатися кредитами та технологіями західних країн. Цим намірам значною мірою сприяла розрядка напруженості між Заходом і Сходом. Загальна сума кредитів, отриманих польським урядом у 70-х роках, перевищила 24 млрд. доларів, значна частина яких була використана на закупівлю ліцензій (усього 452) та нового технологічного обладнання. Так, у 1972 р. було підписано угоду з італійською фірмою «Фіат» щодо випуску малолітражних легкових автомобілів, розпочато будівництво металургійного комбінату «Гута Катовіце», розбудовано Легніцько-Люблінський мідний район, збудовано нафтопереробний комбінат та Північний порт у Гданську тощо. Для селян із січня 1972 р. було скасовано обов'язкові поставки Сільгосппродукції, на них поширили безкоштовне медичне обслуговування. Громадянам було дозволено організовувати малі підприємства, полегшено виїзд за кордон тощо.

З 1973 р. було розпочато адміністративну реформу, яка тривала три роки. Спочатку громади були об'єднані у гміни, потім була скасована така територіально-адміністративна одиниця, як повіт, а замість 17 воєводств було створено 49.

Уже на першому етапі виконання накреслених планів було досягнуто позитивних результатів: національний дохід збільшився на 10%, промислове виробництво - на 11 %, сільськогосподарське - на 6 %. Це дало підставу керівництву ПОРП у січні 1973 р. висунути гасло: «Збудуємо іншу Польщу!», яке передбачало впродовж десятиріччя подвоїти економічний потенціал країни та довести споживання до рівня західних стандартів. Магазини наповнилися товарами, збільшилося виробництво автомобілів, холодильників, пральних машин та іншої побутової техніки. Окрилений першими успішними зрушеннями, Е. Герек заявив, що ПНР перейшла до будівництва «розвинутого соціалістичного суспільства».

Але в дійсності цій черговій спробі здійснення економічних перетворень не судилося досягти бажаних результатів. Волюнтаристське підвищення показників четвертої п'ятирічки, здійснене керівництвом без урахування світових економічних тенденцій та наявних у народному господарстві диспропорцій, зводили нанівець усі спроби змінити механізм функціонування економіки країни. Досягнуті успіхи значною мірою були результатом іноземних кредитів, які треба було повертати. Вже в 1974 р. заборгованість Польщі кредиторам удвічі перевищувала експорт до західних країн, а торговельний дефіцит постійно збільшувався. Світова енергетична криза 1974— 1975 рр. спричинила зростання цін на всю промислову продукцію та зменшення можливостей польського експорту.

У 1975 р. Польщу оголосили «банкрутом», оскільки вона була неспроможна сплатити проценти по зовнішніх боргах. В умовах Існуючої бюрократично-розподільчої системи, яка не зазнала суттєвих змін, не відбувалося планового зростання продуктивності праці та поліпшення якості промислової продукції. Попри це керівництво ПОРП і далі спрямовувало величезні кошти на капіталовкладення, що ще більше ускладнювало розрахунки із зарубіжними кредиторами й вело до напруження на споживчому ринку. В аграрному секторі тривала політика пріоритетного фінансування колективних господарств (21 % земельних угідь). Але неврожаї 1974-1975 рр. значно ускладнили становище з продуктами харчування, тому уряд змушений був Імпортувати продовольство.

На VII з'їзді ПОРП (грудень 1975) був затверджений курс на продовження політики, спрямованої на зростання споживання матеріальних благ населенням завдяки подальшій розбудові економіки та проголошенню гасла «побудови суспільства розвинутого соціалізму». Після тривалих суперечок у лютому 1976 р. сейм ухвалив поправки до конституції ПНР, у яких фіксувалося, що Польща є «соціалістичною державою», а ПОРП - «керівною силою суспільства в будівництві соціалізму». Наголошувалося на необхідності зміцнення «непорушних зв'язків дружби і співробітництва з СРСР». Після сесії сейму влада стала чинити утиски тих, хто протестував проти змін у конституції. У травні 1976 р. група представників творчої інтелігенції підготувала програму «польської незалежницької угоди», у якій ішлося про необхідність відновлення повного суверенітету Польщі, демократичних засад політичного устрою, вільного розвитку економіки та культури.

Намагаючись послабити тиск на споживчий ринок, уряд П. Ярошевича в червні 1976 р. повернувся до питання про підвищення цін на основні продукти харчування (м'ясні вироби - на 69 %, цукор - на 100 %) та часткової їх компенсації підвищенням зарплати. Сейм запропонував провести консультації з робітниками, реакція яких була однозначною - в містах десяти воєводств розпочалися страйки і демонстрації протесту проти зниження життєвого рівня та бюрократичних порядків. Найбільшого розмаху вони набули в Урсусі (передмістя Варшави), Радомі, Плоцьку, у яких робітники від страйків перейшли до нападів на будинки міліції, служби безпеки та партійних комітетів. Проти учасників протесту було застосовано водомети, палиці тощо. Активісти страйку були заарештовані та звільнені з роботи. Однак рішучі виступи робітників примусили керівництво країни відмовитися від підвищення цін.

У другій половині 70-х років становище в Польщі далі погіршувалося, зростали соціальна напруженість, невдоволення керівництвом країною та розчарування в «реальному соціалізмі». Червневі (1976) робітничі акції протесту дали новий поштовх для розповсюдження опозиційних настроїв серед інтелігенції, службовців та молоді. Так, група провідних польських вчених і літераторів надіслала керівництву країни листа, в якому висловлювала протест проти переслідування учасників робітничого опозиційного руху. У вересні 1976 р. завдяки зусиллям уже відомих дисидентів Я. Куроня, Е. Липинського, А. Міхніка був створений Комітет захисту робітників (КЗР), який виступив на захист конституційних прав страйкуючих та проти порушень законів під час їх затримання. У відозві до суспільства і влади ПНР КОР пояснював причини свого виникнення та закликав забезпечити конституційні права і свободи всім громадянам. Влада намагалася Ізолювати діяльність КОР, не вдаючись до сили. На захист робітників виступив також і єпископат римо-католицької церкви.

Солідарна діяльність КЗР дала поштовх розвитку легального опозиційного руху, який спирався на положення Заключного акта наради по безпеці та співробітництву в Європі (НБСЄ). Так, наприкінці березня 1977 р. група дисидентів за участю історика Л. Мочульського створила Рух захисту прав людини і громадянина, який у відозві «до польського суспільства» вимагав надання Польщі справжньої незалежності та повернення суспільства до національних і християнських традицій. Невдовзі у Гданську виник Рух молоді Польщі, у Кракові - Студентський комітет солідарності, у Варшаві - Товариство наукових курсів, у Лодзі - Рух вільних демократів тощо. Більшість із них видавала періодичні видання, які поширювалися серед населення. Влада по відношенню до опозиційних рухів, з одного боку, намагалася обмежувати їхню діяльність, а з іншого - застосовувала репресивні заходи .

Ратифікація державною радою ПНР документів ООН про права людини сприяла активізації громадської опозиції. То восени 1977 р. члени КЗР перетворили організацію на Комітет соціальної самооборони (КСС-КЗР), завданням якого буй захист громадян від переслідувань за політичні або світоглядні переконання та від порушень прав і свобод людини. Комітет налагодив випуск кількох періодичних видань, створив інформбюро й незалежне видавництво, встановив зв'язки з різними громадянськими опозиційними рухами як у Польщі, так і за її межами.

Невдовзі опозиційні настрої перекинулися й до робітників та селян. Уже в лютому 1978 р. в Катовіце за Ініціативою К. Світоня виник перший Комітет вільних профспілок (КВП), а у квітні -в Гданську (за участю електрика Л. Валенси) та в Урсусі (з ініціативи електрика 3. Буяка). З літа 1978 р. в різних районах Польщі стали виникати Комітети селянської самооборони (КСС), які виступали на захист інтересів селянських господарств, за реформу податкової системи та розвиток самоврядування.

Значний вплив на розвиток громадянського опозиційного руху в Польщі мало обрання у жовтні 1978 р. Папою Римським Івана Павла II - поляка К. Войтили. З цього часу розпочався стрімкий зліт римо-католицької церкви як провідної сили спротиву комуністичному режиму в Польщу. У червні 1979 р. під час тріумфального візиту понтифіка на батьківщину це усвідомили мільйони поляків. Уже у вересні того ж року Л. Мочульський оголосив про утворення «Конфедерації незалежної Польщі» (КНП), у програмі якої зазначалося, що діяльність КНП ґрунтується на традиційних чеснотах польського національно-визвольного руху, а головною метою є усунення ПОРП від влади, розрив польсько-радянського союзу, вихід з ОВД та утворення незалежної Польщі. У грудні 1979 р. КСС-КЗР оприлюднив «Хартію прав робітників», у якій ішлося не тільки про право на захист інтересів робітників, але й про необхідність утворення незалежних громадських структур, які стежитимуть за реалізацією висунутих вимог.

Активізація опозиційного руху відбувалася на тлі неухильного погіршення економічної ситуації в країні. Інвестиційна лихоманка поглинала значну кількість коштів, не даючи належного ефекту. У грудні 1976 р. на пленумі ЦК ПОРП було оголошено про здійснення «економічного маневру» - зменшення імпорту та капіталовкладень. Виробництво Сільгосппродукції в 1976-1980 рр. знизилося на 8 %. Зовнішньоторговельний баланс характеризувався постійним дефіцитом через низьку якість виробів польської промисловості, які не мали попиту на світових ринках. Водночас Польща була змушена й далі закуповувати зарубіжне обладнання, матеріали, корми тощо. Західні кредити, завдяки яким вдавалося на певному етапі стримувати напруження на внутрішньому ринку, досягли такого обсягу (24 млрд. у 1976 р.), що тільки на обслуговування відсотків боргу йшло понад дві третини доходів від експорту. Національний дохід країни в 1979 р. упав на два відсотки. Все це вело до погіршення матеріального становища поляків: знижувалася реальна зарплата, споживчі товари «вимивалися» з полиць магазинів, розквітав «чорний ринок» тощо.

Загалом економічна політика керівництва на чолі з Е. Гереком відзначалася волюнтаризмом, хаотичністю та безгосподарністю, а централістська командно-розподільча система управління дійшла ще більшої деградації. Керівні кадри на всіх ділянках державного управління забезпечувалися завдяки системі номенклатурного добору зі складу тримільйонної ПОРП, ОСП та ДПП. Номенклатурні працівники користувалися значними пільгами та привілеями. Усе це викликало зростаюче незадоволення в населення та сприяло розвитку опозиційного руху, чисельність активістів у сорока провідних організаціях якого досягла наприкінці 70-х років майже 15 тис. Ставало дедалі очевиднішим, що політичний курс Е. Герека зайшов у глухий кут.

Однак вищі ешелони влади ПНР були вже неспроможні до визнання явних ознак глибокої економічної та суспільно-політичної кризи, що насувалася. Навпаки, VIII з'їзд ПОРП (лютий 1980) відбувався в атмосфері обговорення «успіхів і досягнень» та директив «за подальший розвиток соціалістичної Польщі і польської нації», а нечисленні критичні голоси були спрямовані здебільшого проти голови уряду П. Ярошевича. Головою Ради міністрів невдовзі було призначено Е. Бабюха. Нові партійні документи, що містили далекі від реальності оцінки і пропозиції, викликали лише роздратування в суспільстві.

Криза 1980 р. та запровадження воєнного стану

Занепад економіки країни, викликаний волюнтаристською політикою гереківського керівництва, диспропорції матеріального виробництва, загострення соціальних проблем, втрата молодим поколінням віри в «соціалістичні ідеали» привели ПНР до глибокої соціально-економічної та політичної кризи. З 1 липня 1980 р. в країні розпочалися стихійні акції протесту. Робітники 180 підприємств Варшави, Гданська, Лодзі, Любліна та інших міст оголосили страйк, вимагаючи підвищення зарплати, збільшення пенсій, соціальної допомоги тощо. Влада, налякана масовими виступами трудящих, пішла на підвищення зарплати, і кількість протестуючих почала зменшуватися, а Е. Герек наприкінці липня 1980 р. навіть подався в Крим на відпочинок.

Однак нова потужна хвиля страйків у серпні, у яких брали участь понад 700 тис. робітників, охопила 750 провідних польських підприємств. Головні події відбувалися на суднобудівному заводі в Гданську, робітники якого розпочали страйк проти звільнення з роботи активістів «вільних профспілок». Виступ кораблебудівників відразу був підтриманий на заводах і фабриках Труймяста. Невдовзі представники промислових підприємств Гданська, Гдині та Сопота створили Міжзаводський страйковий комітет (МСК) на чолі з Л. Валенсою. Головні вимоги Комітету - створення «незалежної профспілки», визнання права на страйк, повернення на роботу звільнених, забезпечення свободи слова і зборів. Структури, подібні до МСК, виникли і в інших промислових центрах країни. Страйки супроводжувалися «окупацією» підприємств і відзначалися високим рівнем організації.

До Гданська і Щецина 21 серпня були направлені для переговорів з робітниками дві урядові комісії. Але всі спроби керівництва країни зняти напруження в суспільстві та вгамувати страйкуючих були безрезультатними. На знак солідарності з МСК 23 серпня розпочався загальний страйк на підприємствах усього Балтійського узбережжя, а наступного дня сюди прибули Т. Мазовецький, Б. Геремек, Я. Куронь, Р. Куклович, які порадили делегації МСК на переговорах не поступатися пунктом вимог про створення незалежних профспілок. Римо-католицька церква, симпатизуючи страйкарям, закликала їх водночас зберігати спокій і порядок.

На пленумі ЦК ПОРП 24 серпня було підтверджено курс на політичне розв'язання кризи шляхом переговорів із страйкуючими, оновлено склад політбюро, а Е. Бабюха на посаді голови уряду змінив Ю. Піньковський. Урядові комісії були змушені погодитися з вимогами страйкарів, до яких наприкінці серпня приєдналися робітники інших регіонів країни. Тому ЗО серпня пленум ЦК ПОРП погодився на підписання угод зі страйкарями, які й були укладені з МСК у Щецині, Гданську і Ястшемб'є. Вони передбачали утворення незалежних профспілок, право на страйк, обмеження цензури, підвищення зарплати, здійснення економічних реформ тощо.

Підписання угод свідчило про перемогу робітничого руху. Однак незважаючи на досягнуті домовленості, напруженість у суспільстві не спадала. У першій половині вересня 1980 р. продовжувало страйкувати 350 тис. робітників. Нестабільність вела до падіння дисципліни та обсягів промислового виробництва, зниження продуктивності праці та значних матеріальних втрат. Водночас різке підвищення зарплати й інтенсивне фінансування різних соціальних програм викликало появу в обігу значної грошової маси, яка не була забезпечена відповідною кількістю вироблених товарів та наданих послуг. Усе це спричинило величезний стрибок інфляції - злотий зовсім знецінився. Польща опинилася на межі цілковитого економічного краху.

Переважна частина польського суспільства покладала провину за становище, що склалося в країні, на партійне керівництво. Тому влада в серпні вдалася до низки персональних перестановок на вищому рівні. У вересні 1980 р. на пленумі ЦК ПОРП замість Е. Герека першим секретарем було обрано С. Каню та оновлено політбюро. На жовтневому пленумі ЦК ПОРП відбулося радикальне оновлення складу керівних органів партії, пролунала критична оцінка діяльності періоду усуненого керівництва та ухвалено рішення про скликання надзвичайного з'їзду ПОРП.

Незалежні профспілки формувалися на базі МСК і страйкомів у різних районах Польщі. У Гданську на зібранні представників страйккомів 17 вересня 1980 р. було засновано Незалежну самоврядну профспілку «Солідарність» (НСПС). Згідно з її статутом регіональні структури профспілки зберігали автономію, а з їхніх представників формувалася Загально-польська узгоджувальна комісія, яку очолив Л. Валенса. Чисельність «Солідарності» уже тоді становила понад три мільйони членів, а через рік досягла більше десяти. Невдовзі були створені Незалежне об'єднання студентів, Узгоджувальний комітет творчих і наукових товариств, а також було оновлено керівництво Товариства журналістів та Спілки літераторів.

Профспілка «Солідарність» була офіційно зареєстрована 10 листопада 1980 р., тим самим юридично закріплювалася поява в польській політичній системі опозиційної сили. Як у період свого формування, так і в наступні роки НСПС не приховувала своєї антикомуністичної спрямованості, але завжди ставилася до цього досить прагматично. Так, підкреслюючи свою політичну незалежність, профспілка насамперед оголошувала себе захисницею інтересів робітників. Але в дійсності НСПС ніколи не обмежувалася тільки цією роллю і прагнула до повалення комуністичного режиму. Однак на початковому етапі своєї діяльності «Солідарність» не мала чітких планів стосовно державно-політичного устрою країни. Загроза вводу радянських військ примушувала лідерів «Солідарності» дотримуватися концепції «саморегулювання революції», яка передбачала, що Польща (залишаючись у складі ОВД) повинна прагнути до «внутрішньої перебудови» існуючого суспільного ладу на засадах політичного плюралізму, громадського контролю за діяльністю держави і т. ін.

Розвиток подій у Польщі непокоїв кремлівське керівництво, яке в серпні 1980 р. створило для цього спеціальну комісію. До активних дій у Польщі радянське керівництво схиляли лідери ЧССР і НДР, які в жовтні-листопаді закрили кордон з Польщею. У грудні 1980 р. на території ПНР планувалося провести військові навчання «Союз-80». Водночас у Польщі була створена спеціальна група, яка розробила план запровадження воєнного стану. Однак рішення про військове вторгнення до ПНР було відкладене, а навчання ОВД були перетворені на штабні. Вирішальну роль у відмові від інтервенціоністських планів зіграли міжнародні чинники.

Новий 1981 р. ознаменувався обвальним загостренням економічної кризи.  Спорожніли полиці  крамниць,  інфляція перейшла в скажений галоп. Країну лихоманило від нескінченних акцій протесту та страйків, які відбувалися як під економічними, так і під політичними гаслами. У всіх негараздах влада звинувачувала страйкарів і «Солідарність», а ті - уряд. Більшість Існуючих опозиційних груп влилася до «Солідарності». Авторитет ПОРП катастрофічно падав. Опитування громадської думки показували, що, якби тоді відбулися вільні вибори, правляча партія набрала б не більше 4 % голосів. Структури «Солідарності» поступово зміцнювалися, охоплюючи понад половину працюючих на підприємствах і в установах. Так, у січні 1982 р. було створено пресову агенцію «Солідарність», яка сприяла швидкому розвиткові й поширенню газет та журналів, що виходили поза цензурою. Агенції видавали заборонену літературу з різних питань національної історії тощо. Зростанню авторитету «Солідарності» сприяв прийом Л. Валенси у Ватикані Папою Іваном Павлом II.

За рішенням лютневого 1981 р. пленуму ЦК ПОРП польський уряд очолив генерал В. Ярузельський. Оприлюднюючи в сеймі урядову програму, новий голова кабінету закликав населення й «Солідарність» припинити страйки з новими вимогами та встановити дев'яностоденний мораторій на їх проведення, щоб взятися за подолання нагальних проблем. В. Ярузельський провів із силовими структурами таємну воєнну гру за сценарієм запровадження воєнного стану. її підсумковий документ «Про підготовку держави до введення воєнного стану» невдовзі був представлений кремлівському керівництву. 10 березня 1981 р. В. Ярузельський зустрівся з Л Валенсою.

Наприкінці лютого 1981 р. польська державно-політична делегація привезла до Москви план запровадження воєнного стану. Водночас польські керівники переконували Кремль, що поточний момент несприятливий для цього через розкол у ПОРП, послаблення держапарату та поширення критичних настроїв серед населення.

Наступні три місяці принесли певну стабільність у життя польського суспільства, а страйки та конфлікти мали локальний характер. Щоб поліпшити забезпечення населення продуктами харчування, уряду квітні 1981 р. запровадив картки на м'ясо та м'ясопродукти. Водночас з 22 квітня для всіх друкованих видань вводилася цензура. У цей період відбувалися контакти між керівництвом «Солідарності» та заступником глави уряду М. Раковським. 25 травня було оголошено про додаткові заходи влади для забезпечення громадського порядку.

У лавах правлячої ПОРП відбувався складний процес диференціації її членів. З одного боку, проявилась тенденція до виходу з партії, дедалі гучніше лунали заклики до її радикального оновлення, а з іншого - консолідувалися консервативні сили, які вперто продовжували дотримуватися «класових позицій». У середині липня 1981 р. відбувся IX надзвичайний з'їзд ПОРП. З майже двох тисяч делегатів 20 % його були членами «Солідарності». В ухвалених на з'їзді рішеннях закликалось як до збереження керівної ролі партії, так і до визнання права на автономну діяльність незалежних профспілок. Програма виходу ПНР з кризи містила такі принципи реформування, що ґрунтувалися на самостійності, самофінансуванні та самоврядуванні підприємств. Відповідно до нового статуту ПОРП склад її керівних органів був оновлений на 88 %. Урядову антикризову програму 31 липня 1981 р. затвердив сейм.

Після зниження наприкінці липня 1981 р. норм відпуску м'ясопродуктів за картками, в Лодзі та інших містах пройшли «голодні марші» та маніфестації. Загалом же політичні вимоги «Солідарності» та протидія їм з боку влади знову загострили протистояння. Ситуацію міг розрядити лише взаємний компроміс, однак волі до нього не було в жодної з ворогуючих сторін. Так, 15 серпня представники влади виступили з обвинуваченням опозиції в «образі честі й гідності керівництва ПОРП та веденні антирадянської пропаганди», що стало приводом для заборони часопису «Солідарність» і конфіскації друкарні. У відповідь «Солідарність» 19 серпня закликала робітників друкарень до бойкоту офіційних видань, у результаті чого наступного дня з друку вийшли лише «Трибуна люду» та «Жолнеж вольносці». Становище в суспільстві ще більше загострилося після підвищення 24 серпня цін на продукти харчування.

На початку вересня 1981 р. в Гданську розпочав роботу з'їзд майже десятимільйонної НСП «Солідарність», серед майже 900 делегатів якого 10 % становили члени ПОРП. Серед низки документів, ухвалених у період роботи першого туру засідань, було і звернення «До трудящих Східної Європи», яке мало відверто конфронтаційний характер та закликало бути солідарними з усіма тими, хто в країнах цього регіону боровся за права людини. В останній день роботи з'їзду було прийнято програму «самоврядна Річ Посполита», у якій накреслювалися основні напрями поступової трансформації існуючого суспільного ладу на засадах демократії та ринкових відносин. У документі ставилося за мету запровадження в Польщі політичного плюралізму, забезпечення громадянських прав та здійснення під контролем робітничих рад радикальної економічної реформи. І хоча в програмі соціалізм не згадувався, однак ішлося про повагу до існуючих геополітичних реальностей та союзників Польщі.

Тим часом восени 1981 р. рівень матеріальних умов життя поляків далі погіршувався: тривав спад виробництва, вирувала Інфляція, картки на продукти харчування не могли врятувати становище, а тотальний дефіцит і зростаючі черги викликали незадоволення населення. З 15 жовтня розпочалася хвиля стихійних страйків.

Різке погіршення ситуації в країні спричинило заміну лідера партії С. Кані - прихильника продовження курсу на мирний вихід з кризи - на жорсткішого генерала В. Ярузельського, яка відбулася на жовтневому 1981 р. пленумі ЦК ПОРП. Новий керівник, звернувшись до опонентів із «Солідарності», висловився за політичне порозуміння, а якщо конфронтація триватиме, то він вдасться до надзвичайних заходів.

ЯРУЗЕЛЬСЬКИЙ ВОЙЦЕХ (Нар. 1923)

Народився у шляхетській родині в Курові (Люблінське воєводство). У1931 -1939 рр. - учень гімназії (Варшава). У 1939 р. родина була депортована до Алтайського краю (СРСР). У1940-1942 рр. -  чорнороб, лісоруб, вантажник. 1942-1943 рр. - курсант польської військової школи (Рязань). У 1943-1945 рр. - командир взводу розвідки, начальник розвідки полку 2-ї польської дивізії. Закінчив Вище піхотне училище та Академію генерального штабу. З 1947 р. - член ППР. У 50-х роках - на викладацькій роботі, на командних посадах у Міністерстві оборони ПНР. З 1956 р. - генерал бригади. У 1957-1960 рр. - командир механізованої дивізії. У 1960-1965 рр. - начальник головного політичного управління Війська польського. У1962-1965 рр. - заступник міністра оборони ПНР. У1965-1968 рр. - начальник генерального штабу Війська польського. У1968-1983 рр. - міністр оборони ПНР. З 1971 р. - член політбюро ЦК ПОРП. У 1981-1985 рр. - голова Ради міністрів. У 1981 1989 рр. - перший секретар ЦК ПОРП. У1985-1989 рр. голова Державної ради. У 1989-1990 рр. - президент Польщі.

В умовах загострення політичного протистояння кожна з ворогуючих сторін уже по суті самовизначилася як єдиний гарант виходу з кризи та розвитку процесу оновлення країни. До того ж польське керівництво піддавалося сильному тиску з боку СРСР та інших членів ОВД, які вимагали рішучих заходів проти опозиції Так, 24 жовтня 1981 р. нове керівництво наказало створити спеціальні військові оперативні групи, які повинні були допомагати місцевим адміністраціям «наводити порядок». ЗО жовтня В. Ярузельський у сеймі запропонував утворити Раду національної злагоди у складі представників союзних партій, профспілок, «Солідарності», єпископату та надати уряду надзвичайні повноваження для виходу з кризи. 4 листопада В. Ярузельський представив свої пропозиції на зустрічі з примасом римо-католицької церкви Ю. Глемпою та лідером «Солідарності» Л. Валенсою.

Однак усі ці та інші спроби досягти порозуміння між ворогуючими сторонами успіху не мали, а конфронтація загострювалася. Так, 19 листопада керівництво «Солідарності» обвинуватило владу у свідомій фальсифікації діяльності опозиції та закликало поляків до бойкоту державного телебачення. Наприкінці листопада вибухнули студентські страйки з вимогами прискорити реформи вищої школи. Виступ курсантів Вищої офіцерської пожежної школи у Варшаві був придушений 2 грудня, а зачин-щики заарештовані.

У Радомі 3 грудня 1981 р. відбулося засідання керівництва НСП «Солідарність», на якому було вирішено в разі схвалення в сеймі проекту закону про надання уряду надзвичайних повноважень провести 17 грудня загальнонаціональний попереджувальний страйк, який повинен перерости в безтерміновий. Було також ухвалено рішення про створення для самозахисту та охорони профспілки загонів «робітничої варти».

Наростаюче протистояння в суспільстві створювало загрозу його неконтрольованого розвитку з можливим переростанням у громадянську війну та наступною інтервенцією країн ОВД. За цих умов керівництво на чолі з В. Ярузельським прийняло рішення про запровадження в Польщі воєнного стану, а терміново скликана в ніч з 12 на 13 грудня 1981 р. Державна рада затвердила відповідний декрет. Військові підрозділи взяли під контроль стратегічні об'єкти, комунікації, промислові та адміністративні будинки. Упродовж ночі було затримано кілька тисяч опозиційно налаштованих осіб, здебільшого діячів і активістів «Солідарності». Інтернованих розмістили в майже П'ятдесятьох спеціально обладнаних таборах. До проведення операцій було залучено близько ста тисяч військових та Міліціонерів, понад три тисячі танків і бронетранспортерів.

Врешті 13 грудня 1981 р. генерал В. Ярузельський повідомив по радіо поляків про запровадження воєнного стану і перебрання повноти влади Військовою радою національного порятунку (ВРНП). Декрет про воєнний стан тимчасово обмежував конституційні права громадян, запроваджував нові вимоги організації праці, призупиняв діяльність усіх політичних партій, громадських організацій та профспілок. Запроваджувалися обмеження на пересування всіх громадян, заборонялись усі види туризму й спорту, страйки, збори та масові акції (за винятком релігійних обрядів), припинялась діяльність органів самоврядування, заборонялись усі засоби розповсюдження інформації, запроваджувалась цензура поштових відправлень і телефонних розмов, громадян зобов'язали здати зброю всіх типів тощо. На всій території запроваджувалась «міліційна година». Міліція та армія одержали широкі повноваження щодо наведення порядку у громадських місцях. Запроваджувався інститут Інтернування та покарання осіб, які не виконують розпорядження воєнного стану. Мілітаризації підлягали транспорт, зв'язок, енергетика, торгівля і 129 найбільших підприємств. Було припинено навчання в усіх навчальних закладах, закрито кордони та аеропорти. Виходили лише дві центральні газети.

Із закликом не допустити кровопролиття виступив по радіо примас римо-католицької церкви Ю. Глемпа, а незабаром єпископат створив Комітет допомоги особам, позбавленим свободи, який виступив на захист інтернованих.

Запровадження воєнного стану, обмеження свобод, арешти та інтернування боляче вдарили по національних почуттях поляків. І хоча більшість керівництва «Солідарності» була інтернована, а більшість осередків - паралізована, вже 14 грудня 1981 р. на крупних підприємствах узбережжя, шахтах Сілезії, на металургійному комбінаті в Гуті виникли міжзакладові страйкові комітети, які закликали до загального політичного страйку, розповсюджували листівки тощо. Однак страйки, якими були охоплені понад двісті промислових підприємств, досить швидко були зупинені силами правопорядку.

Реакція Заходу на воєнний стан була очікуваною - проти Польщі та СРСР запроваджувалися економічні санкції. У лютому 1982 р. між Ватиканом та США була укладена таємна угода про фінансову, матеріальну та політичну підтримку польських опозиційних сил. Лише Радянський Союз та країни ОВД надавали економічну допомогу та політичну підтримку польському режиму.

Запровадження воєнного стану тимчасово послабило гостроту політичного протистояння, однак не могло сприяти вирішенню нагальних проблем польського суспільства. У 1982 р. була розпочата економічна реформа, яка надавала підприємствам широку самостійність, запроваджувала самоврядування та самофінансування. Прагнучи розширити соціальну базу режиму, ПОРП спільно з союзними партіями та організаціями підписала декларацію про створення Патріотичного руху відродження (ПРВ). Вже восени 1982 р. місцеві комітети національного порятунку були підпорядковані ПРВ.

Тим часом «Солідарність», хоча й була ослаблена, продовжувала діяльність в умовах підпілля. Уже в середині січня 1982 р. був створений Загальнопольський комітет опору, який, проте, не став центром об'єднання опозиції. Наприкінці квітня представники регіонів утворили Тимчасову координаційну комісію «Солідарності» (ТКК), завданням якої було узгоджувати діяльність, спрямовану на відміну воєнного стану, звільнення інтернованих, повернення громадянських прав тощо. У липні 1982 р. в Брюсселі польська опозиція створила «Координаційне закордонне бюро», яке зосередило у своїх руках збір коштів для діяльності підпілля. Кошти надходили від ЦРУ, Вати-кану та деяких профспілок західних країн, І їх використовували здебільшого на закупівлю та доставку поліграфічного й іншого обладнання, матеріальну підтримку активістів підпілля та їхніх родин. Наприкінці липня 1982 р. ТКК «Солідарності» оприлюднила програмну декларацію «Підпільна держава», у якій підкреслювалося, що єдиним виходом із ситуації є досягнення суспільної згоди.

Влада також була схильна вважати, що нагромаджені проблеми не вдасться розв'язати за допомогою сили, тому необхідно домагатися «національного порозуміння». Військова влада стала поступово здійснювати «нормалізацію» суспільного життя: відновила діяльність навчальних закладів, установ культури і науки, поновила телефонний зв'язок, скасувала (травень 1982) міліцейську годину, звільнила певну частину інтернованих тощо. У жовтні сейм ухвалив закон про професійні спілки, який скасовував усі попередні об'єднання І запровадив складну процедуру створення нових спілок, починаючи з підприємств.

Лідери «Солідарності», спираючись на підтримку Заходу, не погоджувалися на співпрацю з владними структурами режиму, вимагаючи відміни воєнного стану. Польському підпіллю з-за кордону й далі надходила значна фінансова, матеріальна та пропагандистська підтримка. У підпільних осередках точилися гострі дискусії стосовно форм і методів подальшого спротиву комуністичному режиму. Так, А. Міхнік був прихильником тактики «ненасильницького захисту», Я. Куронь головним вважав підготовку до повстання, а 3. Буяк виступав за створення таких «паралельних громадських структур», які в певний момент повинні захопити владу. Однак на практиці підпільні опозиційні сили здійснювали бойкот існуючих інституцій та створювали власні. У підпіллі діяли університети, театри, видання. А кількість нелегальних газет і журналів сягала тисячі.

На кінець листопада 1982 р. керівництво Польщі дійшло висновку, що сили опозиції послаблені. Держрада ухвалила рішення про призупинення дії воєнного стану 31 грудня 1982 р. та звільнила 1,5 тис. інтернованих. Навесні 1983 р. влада приступила до створення нових профспілок. У червні цього ж року виникла Федерація металургійних профспілок, а в листопаді 1984 р. - Загальнопольське порозуміння профспілок (ЗППС) (З млн. членів).

Наприкінці червня 1983 р. відбувся черговий візит Папи Римського Івана Павла II до Польщі, який, на думку влади, повинен був символізувати «нормалізацію ситуації». Паломництво понтифіка відбувалося в супроводі сотен тисяч віруючих, які висловлювали симпатії до Папи і надії на зміну обстановки в країні.

Прагнучи скористатися благоприємною ситуацією, керівництво Польщі на чолі з В. Ярузельським ініціювало певні Зміни в чинній конституції та амністію інтернованих. 22 липня 1983 р. воєнний стан було скасовано.

Агонія комуністичного режиму

Після відміни воєнного стану ситуація в країні не зазнала суттєвих змін. Польське суспільство перебувало у стані апатії та недовіри до влади, оскільки вона так і не змогла зупинити зниження реальних доходів населення. Партійно-державний апарат прагнув зміцнити свій вплив на суспільство, не припиняючи тиску на опозицію. Офіційна пропаганда й далі дискредитувала «Солідарність», яка своєю чергою прийняла рішення про продовження діяльності підпільних структур і водночас використання легальних можливостей. Піднесенню опозиційного антитоталітарного руху в Польщі сприяло присудження Л. Валенсі Нобелівської премії миру за 1983 р.

Незважаючи на авторитетні визнання у світі «Солідарності», влада не припиняла політики репресій проти опозиції, здійснюючи арешти та захоплюючи підпільні друкарні, склади тощо. У в'язницях на той час перебувало понад двісті політв'язнів, а понад п'ять тисяч осіб вимушено опинилися за кордоном. На початку 1984 р. сейм утворив Комітет оборони країни (КОК) та прийняв закон, за яким встановлювалася кримінальна відповідальність за публікацію та поширення позацензурних друкованих видань. Віра поляків у спроможність адміністрації генерала В. Ярузельського вивести країну з кризи й домогтися громадянської злагоди була сильно підірвана жорстоким убивством у жовтні 1984 р. правоохоронцями молодого ксьондза Є. Попелушка. Річ у тім, що цей випадок був непоодинокий: за три роки таким чином було вбито майже дев'яносто осіб, але вбивство священика римо-католицької церкви не вдалося приховати, І воно набуло широкого розголосу.

Значна частина польського суспільства займала позиції, неприхильні до режиму. І навіть в умовах певного зменшення впливу «Солідарності» зростала кількість страйків та інших акцій протесту під економічними та політичними гаслами. Так, у квітні 1985 р. було створено молодіжній рух «Свобода і мир», учасники якого виступали за запровадження альтернативної служби та пропонували змінити зміст військової присяги. Молоде покоління поляків, зневірившись у соціалістичних ідеалах, не бачило перспектив життя на батьківщині. Лише в першій половині 80-х років за кордон виїхало понад 740 тис. осіб, переважно молоді люди.

Соціально-політичні процеси в країні відбувалися на тлі економічної стагнації. І хоча у квітні 1983 р. був прийнятий трирічний план економічного розвитку, який передбачав гальмування спаду виробництва та реструктуризацію економіки, позитивних зрушень у економічній сфері досягти так і не вдалося. Рівновага на споживчому ринку досягалася за рахунок постійного підвищення цін і обмеження споживання. Не принесла очікуваних результатів й економічна реформа. Промислові підприємства не були придатні для запровадження ринкових відносин та технологічного оновлення. Принципи самостійності, самофінансування та самоврядування, покладені в основу реформи, не спрацьовували в умовах командно-розподільчої системи. Водночас реформа принесла певну користь індивідуальним селянським господарствам та підприємцям приватного сектору торгівлі та сфери послуг.

В умовах здійснюваної політики «нормалізації» західні кредитори надали Польщі відстрочку зі сплати боргів на десять років, а країна була прийнята у МВФ. Уряд США скасував більшість економічних санкцій і надав кредит (понад 0,5 млрд. дол.).

Проведення восени 1985 р. виборів до сейму спонукало керівництво В. Ярузельського змінити виборчий закон. Відтепер на одне місце на один депутатський мандат могли претендувати дві особи, а також запроваджувався окремий список для представників вищого ешелону влади. «Солідарність» закликала до бойкоту виборів. У жовтневих (1985) виборах до сейму взяло участь майже 79 % виборців. Було оголошено амністію політв'язням, а також відбулися певні кадрові зміни. Уряд очолив відомий економіст З. Месснер.

На X з'їзді ПОРП (липень 1986) була зроблена остання спроба вивести країну з кризи. В ухваленій програмі, розрахованій до кінця XX ст., передбачалося продовження реформування економіки при збереженні планування, створення політичної системи на ґрунті «соціалістичної демократії» (погодження з курсом правлячої партії), а національне порозуміння - за умови збереження соціалістичного ладу в країні. Однак у суспільстві всьому цьому вже ніхто не вірив. Вище партійно-державне керівництво продовжувало закликати поляків до побудови соціалізму та формування соціалістичних відносин у всіх сферах суспільного життя, немовби не помічаючи, що не тільки сама ПОРП та її гасла вже остаточно втратили свій вплив не тільки серед усіх верств населення, а й серед більш ніж двох мільйонів членів самої партії.

Влада зробила кроки в напрямі лібералізації режиму. Так у вересні звільнено 225 політв'язнів та оголошено про створення Консультативної ради (при Держраді), до участі в якій були допущені і представники опозиції. У цих умовах напівлегальна «Солідарність» створила Тимчасову раду, яка знаменувала початок процесу легалізації всіх регіональних структур підпільної профспілки. Однак у першому засіданні Консультативної ради представники «Солідарності» брати участь відмовилися. Щоб продемонструвати готовність влади до діалогу, у травні 1987 р. був прийнятий закон про референдум, а з липня запроваджувалася посада уповноваженого з громадянських прав, який повинен був стежити за дотриманням конституційних свобод.

Під час візиту до Польщі у квітні 1987 р. ініціатора радянської «перебудови» М. Горбачова було створено радянсько-польську комісію істориків для дослідження спірних питань у стосунках обох країн. У середині червня 1987 р. відбувся черговий візит папи Івана Павла II, який у своїх промовах солідаризувався з опозиційним рухом, підкреслюючи право утворення незалежних профспілок. У жовтні на засіданні Тимчасової ради помірковане крило «Солідарності» створило Загальнопольську виконавчу комісію на чолі з Л. Валенсою.

З метою з'ясування ставлення населення до пропонованих владою реформ восени 1987 р. був проведений загально-польський референдум. Виборці повинні були відповісти на два питання: чи схвалюєш проведення реформ за умов погіршення життя та чи погоджуєшся із запропонованою моделлю демократизації (розширення прав громадян та участь в управлінні країною). За підсумками референдуму в листопаді 1987 р., в якому брали участь 67 % виборців, на перше й друге питання дали позитивні відповіді 44,3 % І 46,3 % відповідно. Підсумки голосування поставили риторичне питання про довіру громадян до існуючого режиму.

Наприкінці 1987 р. в керівництві «Солідарності» стала обговорюватися можливість укладання з владою «антикризового пакету». Проте керівництво В. Ярузельського не було готове до рівноправного діалогу, сподіваючись на результативність запровадженої господарської реформи. З 1 лютого 1988 р. було оголошено про підвищення цін на споживчі товари (до 40 %), а також квартплату, бензин, комунальні послуги (до 60 %) і водночас про скасування регулювання цін на всі продукти харчування (окрім м'ясних). На підприємствах країни прокотилася хвиля страйків, під час яких робітники окрім економічних вимог висували гасла легалізації «Солідарності».

На пленумі ЦК ПОРП у липні 1988 р. пролунало гірке визнання, що партія неспроможна стабілізувати економічну ситуацію в країні. Саме ці обставини привели партійне керівництво до висновку щодо необхідності радикальної трансформації Існуючої політичної системи, яка б у майбутньому могла «враховувати й погоджувати Інтереси різних громадських та політичних груп населення». В. Ярузельський вирішив зустрітися з Л. Валенсою. Однак налагодженню контактів завадила хвиля політичних страйків, які в серпні охопили Верхню Сілезію та Балтійське узбережжя. 20 серпня на засіданні Комітету оборони країни було прийнято рішення про підготовку до запровадження «надзвичайного стану» з 31 серпня. У таборі «Солідарності» все більш схилялися до переговорів з владою.

Пленум ЦК ПОРП у серпні 1988 р. ухвалив рішення про необхідність створення Ради національного порозуміння та коаліційного уряду. На зустрічі 31 серпня міністра внутрішніх справ Ч. Кіщіка, Л. Валенси та єпископа Є. Домбровського була досягнута домовленість розпочати переговори «круглого столу» стосовно здійснення реформ і місця «конструктивної опозиції» в політичній системі Польщі. Восени підготовка до проведення «круглого столу» перейшла у практичну площину. Після декількох зустрічей між представниками партійно-державного керівництва, єпископату та опозиції вдалося дійти згоди щодо персонального складу учасників «круглого столу» та порядку денного.

20 вересня 1988 р. головою Ради міністрів став М. Раковський, який зробив рішучий поворот у бік запровадження ринкової економіки. «План господарської консолідації 1989-1990 рр.», запропонований урядом, передбачав зрівняння у правах усіх секторів економіки, конкуренцію й свободу діяльності суб'єктів економічної діяльності. Кабінет також ініціював ряд законів про дозвіл господарської діяльності за участі іноземного капіталу, про комерціалізацію державних підприємств, про скасування обмежень для створення приватних підприємств. У березні 1989 р. запроваджено вільний обіг іноземної валюти. Це відкрило шлях до збагачення за рахунок привласнення державного майна. Проте економічні зміни не поліпшили становища населення.

У результаті напруженої боротьби в керівництві партії, яка відбувалася під час груднево-січневого (1988-1989) пленуму ЦК ПОРП, було прийнято рішення про запровадження в країні політичного плюралізму та визнання «необхідності залучення для вирішення нагальних проблем суспільства конструктивної опозиції». Невдовзі були скасовані обмеження щодо утворення та діяльності профспілок.

У Варшаві 6 лютого 1989 р. почалися засідання «круглого столу», в якому взяли участь представники правлячої коаліції (ПОРП, ОСП, ДПП), єпископату римо-католицької церкви та лідери ЗППС і «Солідарності». У його роботі брали участь кілька сотень експертів і радників. Усі вони працювали в трьох секціях: економічній, соціальної політики та профспілкового плюралізму. Засідання й наради тривали два місяці і закінчилися 5 квітня 1989 р. підписанням учасниками «круглого столу» цілої низки документів.

У першому документі «Позиції у справі політичних реформ» наголошувалося на невідкладності реформування політичних інститутів країни. Віднині в країні мали бути запроваджені політичний плюралізм, свобода слова, демократичне формування всіх представницьких органів, незалежність судочинства, територіальне самоврядування. Було вирішено провести в червні 1989 р. вибори до нового парламенту: до сенату - на демократичних засадах, а до сейму - за таким принципом поділу: 60 % місць для коаліції ПОРП та її союзників, 35 % для опозиції, 5 % - для світських християнських організацій. Замість Держради запроваджувалася посада президента, який обирався на спільному засіданні обох палат терміном на шість років.

У другому документі - «Позиція у справі економічної політики і системних реформ» - містилися проекти виходу країни з кризи, обмеження інфляції, забезпечення рівноправності всіх секторів економіки тощо. Запорукою майбутнього піднесення країни мало стати самоврядування трудових колективів, вільне формування структур власності, розвиток ринкових відносин тощо.

Третій документ - «Позиція у праві профспілкового плюралізму» - утверджував право працівників об'єднуватися у вільні професійні спілки, легалізував «Солідарність», поновлення на роботі працівників, звільнених у попередні роки і т. ін. Для контролю за реалізацією прийнятих рішень створювалася узгоджувальна комісія.

Перемога «Солідарності» та демонтаж тоталітарної системи

Порозуміння, досягнуті під час «круглого столу», відкрили шлях до проведення «контрактових виборів». Якщо комуністи в ході передвиборчої кампанії спирались на існуючий «адміністративний ресурс», опозиційні сили (зважаючи на свою організаційну слабкість) прагнули максимально використати благоприємні можливості та симпатії в суспільстві. Однак ситуація була непевною, оскільки проти порозуміння й далі виступала радикальна опозиція, яка організувала в ряді міст антиурядові виступи, розігнані силами правопорядку.

Підсумки червневих (1989) виборів до парламенту, які були проведені відповідно до досягнутих домовленостей, дали результати, бажані для опозиції. Правляча коаліція отримала в сеймі 299 депутатських місць, у сенаті - одне; опозиційні сили -166 і 99 відповідно. Депутати опозиції утворили Громадський парламентський клуб (ГПК) на чолі з Б. Геремеком.

Вибори стали не тільки переломною подією в політичному розвитку Польщі, але й продемонстрували негативне ставлення більшості поляків до комуністичного режиму взагалі. Поразка урядової коаліції поставила під сумнів право ПОРП керувати країною. У результаті відцентрових процесів ОСП та ДПП Швидко переорієнтувалися на опозиційні сили.

Національні збори (спільне засідання сенату і сейму) 19 липня 1989 р. більшістю в один голос президентом Польщі обрали генерала В. Ярузельського.

На липневому (1989) пленумі ЦК ПОРП В. Ярузельський подав у відставку, а першим секретарем був обраний М. Раковський. Останній у свою чергу 31 липня подав у відставку з посади голови уряду.

У серпні 1989 р. між лідерами ГПК, ОСП і ДП була досягнута домовленість про створення уряду національної відповідальності, який після затвердження сеймом 24 серпня очолив 62-річний радник «Солідарності» Т. Мазовецький. На початку вересня був сформований склад кабінету міністрів, до якого увійшли одинадцять представників - від НПК, чотири - від ОСП, три - від ДПП, п'ять - від ПОРП.

Нова влада розпочала демонтаж державно-політичного устрою країни. В перші місяці було усунуто із своїх посад майже сорок вищих державних управлінців, міліція була замінена поліцією, а служба безпеки - управлінням охорони держави, МВС і МО очолили представники колишньої опозиції. У поліції та армії були ліквідовані політвідділи та заборонено членство в політичних партіях. Сейм ухвалив закон про Верховний суд, який став незалежним від владних структур.

Восени 1989 р. відбулися зміни в «людівському» русі, коли ОСП на з'їзді була перейменована у Польську народну партію «Відродження». Водночас кілька партій відразу відновили свою діяльність: Конфедерація незалежної Польщі, Унія реальної політики, Польська соціалістична партія та ін. Процес утворення партій набув лавиноподібного характеру, а до кінця 1990 р. було зареєстровано понад сто п'ятдесят політичних партій. Дезінтеграційні процеси не обминули і строкатий табір «Солідарності», яка розкололася на проваленсівський «Порозуміння-центр» та Спілку підтримки демократії і громадський рух «Демократична акція», що підтримували Т. Мазовецького.

Наприкінці грудня 1989 р. сейм прийняв поправки до чинної конституції, згідно з якими країна отримала назву Республіка Польща, вилучено статті про керівну роль ПОРП, дружбу з СРСР, про соціалістичну державу й соціалізм. Польща визначалася як правова демократична держава, у якій влада належить народу і здійснюється через його представників, обраних до Національних зборів і територіальних самоврядних органів.

Було підтверджено принцип політичного плюралізму, який допускав створення політичних організацій у рамках конституційного устрою. В економічну частину внесено положення про самоврядування і свободу підприємницької діяльності.

Одним з головних напрямків діяльності уряду Т. Мазовецького було подолання господарської кризи та реформування економічних відносин. У жовтні 1989 р. віце-прем'єр та міністр фінансів П. Бальцерович представив план стабілізації економіки, який передбачав реформу фінансів і досягнення бюджетної рівноваги, запровадження ринкових механізмів; зміну структури власності. План був підтриманий МВФ, який на його здійснення надав Польщі кредит 2,2 млрд доларів.

Згідно з «планом Бальцеровича» з 1 січня 1990 р. уряд оголосив про замороження зарплати, лібералізацію цін, девальвацію злотого, реформи банківської системи й податків, припинення держдотацій для підприємств, приватизацію держвласності, лібералізацію торгівлі тощо. Вже через півроку завдяки енергійному запровадженню урядом «шокової терапії» вдалося вгамувати інфляцію (до 6 %), розпочати приватизацію державних підприємств. Одначе зупинити спад промислового виробництва не вдалося, швидкими темпами зростало безробіття (майже один мільйон), що викликало численні страйки та інші акції протесту.

Після саморозпуску ПОРП у січні 1990 р. президент В. Ярузельський втратив політичну підтримку. Виконавча та законодавча влади фактично перейшли до «Солідарності». Постало питання про главу держави. У липні з уряду були усунуті представники вже неіснуючої ПОРП. Примас римо-католицької церкви Ю. Глемпа виступив ініціатором зустрічі президента, прем'єр-міністра, голови «Солідарності», маршалів сейму та сенату, в ході якої був погоджений сценарій оновлення керівництва країни. 22 вересня В. Ярузельський повідомив сейм про готовність достроково скласти президентські повноваження. Невдовзі була прийнята поправка до конституції про обрання президента країни всенародним голосуванням. У грудні 1990 р. в другому турі загальних президентських виборів перемогу здобув Л. Валенса.

ВАЛЕНСА ЛЕХ (Нар. 1942)

Народився в селянській родині. У 1958-1961 рр. - учень професійно-технічної школи. У 1961 - 1963 рр. - електромеханік. У 1963-1965 рр. - служба у Війську польському. У 1967-1976 рр. - електрик Гданського суднобудівного заводу. У 1976-1978 рр. - робітник об'єднання «Електромонтаж» (Гданськ). У 1978 р. - один із засновників Вільних профспілок Узбережжя. У 1980 р. - електрик Гданської судоверфі. У1980-1981 рр. - координатор Міжзаводського страйкового комітету. З вересня 1980 р. - голова Загальнопольської узгоджувальної комісії Незалежної самоврядної профспілки «Солідарність» (НСПС). У 1981-1983 рр. - інтернований. У 1983 р. - лауреат Нобелівської премії миру. У 1987-1989 рр. - голова Загальнопольської виконавчої комісії НСПС. 1990-1995 рр. - президент Польщі.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

82601. Основы управления персоналом 83.5 KB
  На основе внутренней мотивации люди действуют спокойнее быстрее добросовестнее тратят меньше сил лучше усваивают задания и знания. Добиться желаемого поведения можно двумя путями: подобрать человека с заданным уровнем внутренней мотивации или воспользоваться внешней.
82602. Роль кардинала Ришельє в історії Франції 144.5 KB
  Бажаючи досягти абсолютної влади, Ришельє вступає на шлях придушення будь-якого опору, обмеження привілеїв окремих міст і провінцій і, врешті-решт, знищення противників. Ришельє проводить цю політику від імені Людовика XIII. При цьому сходження Ришельє на політичний олімп було важким і болісним.
82603. Педагогічні умови розвитку ораторських здібностей 108.5 KB
  Основні аспекти розвитку ораторських здібностей молодших школярів. Педагогічні умови розвитку ораторських здібностей. Засоби практичного розвитку ораторських здібностей. Психологопедагогічна робота з розвитку ораторських здібностей...
82604. Потребительский кредит в РФ. Теоретические основы потребительского кредита 153.5 KB
  Иными словами выдавая кредит на покупку автомобиля в рассрочку или выдавая кредитную карту банк-кредитор ориентируется на уровень заработной платы и для него важно чтобы этот уровень дохода являющийся источником покрытия кредита с большой степенью вероятности сохранился на весь иногда весьма...
82605. Физическая культура как совокупность различных физических упражнений направленных на укрепление здоровья 90 KB
  Физическая культура это деятельность человека, направленная на укрепление здоровья и развитие физических способностей. Она развивает организм гармонично и сохраняет отличное физическое состояние на долгие годы.
82606. Чим ми пізнаємо навколишній світ? 173 KB
  Мета: ознайомити учнів із засобами, якими людина пізнає навколишній світ – руками; навчати дітей методам пізнавання навколишнього середовища: спостереження, обстеження, практична робота, експериментування; розвивати у дітей вправність рук, звернути увагу дітей на чутливість шкіри пальців рук...
82607. Урок добра 37 KB
  Какой на ощупь предмет Мягкий нежный тёплый приятный Раскройте глаза и скажите что вы держите в руках А можно ли такими словами описать человеческое сердце Почему На какие дела способен человек с таким сердцем Можем ли мы сказать что в сердце живёт добро доброта...
82608. У царстві тварин 159.5 KB
  Мета. Ознайомити учнів із різноманітним світом тварин; формувати поняття комахи птахи звірі уміння їх розпізнавати за істотними зовнішніми ознаками; розвивати спостережливість увагу пам’ять уміння порівнювати; виховувати любов і бережне ставлення до тварин уміння бачити у природі найкрасивіше.
82609. Сезонні зміни в житті рослин і тварин. Виготовлення новорічних прикрас 145.5 KB
  Умови гри: вчитель читає текстдіти хором Так або Ні дають відповіді на запитання. Гра Чи буває на ялинці веселий Петрушка Так Із повидлом пиріжок Ні А буває на ялинці позолочений ріжок Чи бувають на ялинці біленькі сніжинки А бувають на ялинці яскраві картинки Чи буває на ялинці рибка золотиста...