73983

Національно-визвольний рух у польських землях наприкінці ХVІІІ–в 60-х роках ХІХст

Контрольная

История и СИД

Відсутність власної держави відчули на собі всі верстви польського суспільства. Шляхту було позбавлено громадянських і політичних прав, якими вона користувалася протягом кількох століть, зокрема можливості брати участь у законотворчості і встановленні розміру податків

Украинкский

2014-12-23

222 KB

2 чел.

Національно-визвольний рух у польських землях

наприкінці ХVІІІ–в 60-х роках ХІХст.

СТАНОВИЩЕ ПОЛЬСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

3 1795 р. не існує єдиної історії Польщі —вона перетворюється на історії її окремих частин, що перебували у складі трьох держав: Росії, Пруссії і Австрії. Однак завдяки багатовіковій традиції державності, високому рівню національної самосвідомості польський народ значною мірою зберіг національну єдність, особливо в духовному житті, культурі, національно-визвольному русі. Незважаючи на митні бар'єри та інші перешкоди, тривалий час не переривалися й економічні зв'язки. З 1790-х років з'єднувальною ланкою в духовному й матеріальному житті поляків виступали емігрантські кола.

За трьома поділами до Росії відійшло 62% території Речі Посполитої, де прожившю 45% населення, до Пруссії —- 20% території і 23% населення, до Австрії — 18% території і 32% населення. На всіх приєднаних до Росії, Пруссії і Австрії землях окупанти відразу запровадили свої закони й адміністративну систему, мову, податки.

Відсутність власної держави відчули на собі всі верстви польського суспільства. Шляхту було позбавлено громадянських і політичних прав, якими вона користувалася протягом кількох століть, зокрема можливості брати участь у законотворчості і встановленні розміру податків, оскільки в жодній з трьох країн піддані таких прав не мали. Шляхта не могла відкрито висловлювати свою думку з приводу державних справ і передусім з приводу рішень монарха, втратила власні суди та органи місцевого самоврядування.

Втрато державності вплинула й на становище римсько-католицької церкви, яка підпала під цілковитий контроль влади. Усі монархи вимагали, аби польське духовенство зносилося з Ватиканом тільки за їхнього посередництва. На території Росії в 30-х роках XIX ст. греко-католицьку (уніатську) церкву взагалі було скасовано.

Зміна кордонів спричинила зміни в економіці: утворилися митні бар'єри в межах колись єдиного господарського комплексу країни, в обігу з'явилися нові гроші, зросли ціни. Все це заважало розвиткові торгівлі й погіршувало становище міст і міської людності. Яскравим прикладом є Варшава» яку протягом кількох років покинула майже третина її жителів. Матеріальне становище селян у цілому не змінилося, хоча запроваджувались нові податки, а також тяжка військова служба, яка тривала 12—14 років у Австрії й до 25 років у Росії.

Найпоміркованіші представники польського суспільства сподівалися відродити Польську державу, спираючись на підтримку однієї з держав, що брали участь у поділі. Наприклад, магнати з австрійської смуги окупації, шо дістала назву "Королівство Галичини і Лодомерії", розраховували на Австрію. Натомість князь О. Чарторийський, міністр закордонних справ петербурзького уряду, укладав плани відродження Польщі за допомогою російського царя Олександра І.

Однак більшість патріотично налаштованої польської шляхти всі надії щодо визволення країни покладала на Францію. Тут зосереджувалася найактивніша частина польської еміграції. З 1798 р. у Франції оселився Т. Косцюшко, котрого звільнив Павло І. Радикальне крило однієї з емігрантських організацій під назвою "Депутація" виступило з ініціативою створення у складі французької армії спеціальних військових формувань-легіонів з польських емігрантів-добровольців. У майбутньому вони могли стати ядром збройних сил незалежної Польщі. І справді, в 1797 р. в Ломбардії (Італія), яку захопили французи, такі легіони було створено під командуванням генерала Яна Генріха Домбровського. Проте головнокомандувач французькою армією в Італії генерал Наполеон Бонапарт, хоч і намагався використати польські легіони для тиску на своїх противників у Європі, ніяких зобов 'язань щодо Польщі на себе не взяв. Коли італійська кампанія наближалася до завершення, Наполеон уклав мирну угоду з Австрією, в якій про поляків і їхню державу навіть не згадувалося.

У зв'язку з французькою експансією на схід театр воєнних дій наблизився до польських земель. За таких обставин Наполеон продовжував загравати з поляками. Нічого конкретного їм не обіцяючи, він у 1806 р. знову дозволив створити польські збройні загони, які цього разу брали активну участь у війні Франції з Пруссією.

Розгромивши прусську армію, Наполеон зіткнувся з союзними їй російськими військами. Після важких для обох сторін боїв у червні 1807 р. Франція і Росія підписали Тільзіт-ський мир. За умовами мирного договору польські землі, що належали Пруссії, Росія і Франція поділили між собою. За Пруссією залишались тільки Сілезія, Вармія і Помор'я. Під-ляшшя відходило до Росії. Центральна частина Польщі разом із Варшавою й Великопольща утворювали Варшавське герцогство, на чолі якого Наполеон поставив свого спільника — саксонського короля Фрідріха Августа, того самого, який, відповідно до Конституції 3 травня, мав обійняти польський престол після смерті Станіслава Понятовського. Гданськ проголошувався вільним містом. Проте й Варшавське герцогство, й Гданськ перебували під протекторатом Франції

Польські політики і військові, які співпрацювали з Наполеоном, висловлювалися за відновлення Конституції 3 травня 1791 р. Однак Наполеон запропонував власний варіант державного устрою герцогства. Він визначався конституцією, яку французький імператор підписав у липні 1807р. в Дрездені. Згідно з нею зовнішньою політикою герцогства керували саксонські дипломати, проте питання внутрішнього життя варшавський уряд вирішував самостійно. Конституція скасовувала особисту залежність селян, хоча за королівським указом, який доповнював конституцію, земля залишалася у власності поміщиків. Запроваджувався принцип рівності прав усіх жителів герцогства. Такі політичні права, як право обіймати державні посади, обирати й бути обраним до сейму надавалися тим, хто мав певний достаток або освіту. Фактично в герцогстві набував чинності французький цивільний кодекс (Кодекс Наполеона), що, безумовно, сприяло подальшому політичному й соціально-економічному розвиткові цієї частини Польщі.

У 1809 р. армія герцогства, очолювана небожем останнього польського короля, князем Юзефом Понятовським (1763— 1813), разом із французькими військами брала участь у воєнних діях проти Австрії, яка напала на Варшавське герцогство.

За Шенбруннським миром Наполеон приєднав до герцогства більшу частину Малої Польщі, яка до цього часу належала Австрії. В умовах зростання напруження у відносинах між Францією і Росією Варшавське герцогство перетворювалося на передовий форпост Наполеона на сході. В поході французького імператора на Росію брали участь і польські збройні формування, зокрема окремий корпус під командуванням Ю. Понятовського. Вигнавши Наполеона з Росії і переслідуючи рештки французької армії, російські війська зайняли територію Варшавського герцогства. Перед Ю, Понятовським постала дилема: скласти зброю перед росіянами чи залишитися з Наполеоном. Він обрав другий шлях; польський корпус підтримував французьку армію в кампанії 1813 р. У жовтні того ж року в "битві народів" під Лейпцигом Наполеон зазнав поразки. Ю. Понятовський загинув.

Долю герцогства після ост а пі очної поразки Наполеона в Європі вирішив Віденський конгрес країн-переможниць. Згідно з його заключним актом, підписаним 9 червня 1815 р., відбувся новий поділ польських земель. Більша частина Варшавського герцогства відходила до Росії під назвою Королівства Польського. Познанський і Бидгоський департаменти герцогства, з яких утворювалось Познанське велике князівство, а також: місто Гданськ, знову дісталися Пруссії. Мала Польща (без Кракова) поверталася Австрії. Краків з невеличкою округою проголошувався вільним містом "(Краківською республікою) і мав перебувати під контролем трьох держав. Черговий поділ польських земель укотре порушував економічну й політичну єдність країни, а також: створював специфічні умови для розвитку різних її частин.

Згідно з Конституцією Королівства Польського, підписаною 27листопада 1815 р. у Варшаві російським імператором Олександром І, виконавча влада в ньому цілком належала російським царям, які відтепер водночас вважалися й польськими королями. Законодавча влада розподілялася між Сеймом і царем, але фактично останнє слово залишалося за монархом. Вищим урядовим органом ставала Адміністративна рада, а управління Королівством здійснював призначений імператором намісник. Територія Королівства поділялася на вісім воєводств і за своїми розмірами й кількістю населення посідала перше місце серед інших польських земель. Конституція давала дозвіл на створення польського війська. Адміністративні й судові справи мали провадитись польською мовою. Жителі Королівства отримували право на недоторканність особи, свободу слова і друку. Таким чином своїм польським підданим Олександр І фактично надавав набагато більше прав, ніж їх мали інші піддані Росії.

Першим намісником у Королівстві Польському російський імператор призначив генерала Ю, Зайончека, в минулому депутата Великого сейму, учасника повстання 1794 р., а на останньому його етапі — навіть заступника Т. Костюшка. Генерал Ю. Зайончек улаштовував і Варшаву, і Петербург, оскільки був польським патріотом і водночас не виявляв особливої ворожості до Росії і всього російського. Щоб запобігти можливим сепаратистським діям генерала, головнокомандувачем польської армії призначили великого князя Костянтина Павловича, а сенатора М. Новосильцева Олександр І призначив своїм комісаром в Адміністративній раді Королівства.

Хоча Конституція і гарантувала полякам громадянські свободи, однак царська бюрократія уже в ході роботи перших сеймів продемонструвала своє прагнення обмежити ці свободи. Під час чергових виборів до сейму 1825 р. опозиційно налаштовані польські політики не мали змоги висунути свої кандидатури. У Конституції Королівства з'явилася "додаткова стаття", що скасовувала гласність сеймових засідань. За відсутності змоги відкрито виступити із засудженням існуючих порядків поляки, передусім студенти і військові, почали створювати спочатку просвітницькі, а пізніше й таємні революційні організації.

Познанське велике князівство недовго залишалося на особливому становищі у складі Пруссії. Невдовзі на нього поширилася політика онімечення, що проводилася прусською владою на інших, "старих" польських землях. Познанський сейм, позбавлений автономних прав, не став органом національного самоврядування для польської людності Пруссії. Більшість його учасників складали лояльні до прусської влади депутати, меншість перебувала на становищі ліберальної опозиції. Поза сеймом, як і в Королівстві Польському, існували нелегальні студентсько-офіцерські організації.

Становище "Королівства Галичини і Лодомерії" у складі австрійської монархії протягом 1815–1830 рр. не зазнало суттєвих змін. Незначні поступки на користь "польськості" австрійська влада зробила для того, щоб зменшити притягальну силу конституційного ладу Королівства Польського. Краківська республіка формально вважалася незалежною, але фактично нею керувала створена в 1816р. "Організаційна комісія", що складалася з резидентів Австрії, Пруссії та Росії, Проте навіть невеличкий ступінь свободи, наданий "Вільному місту" цією комісією» давав йому змогу відігравати роль важливого центру національного й культурного життя польського народу в цю добу.

Віденський конгрес, що забезпечив тривалий мирний період в історії Європи, сприяв певним чином і позитивним зрушенням в економіці польських земель. Це насамперед стосувалося Королівства Польського. У 1815 р. площа Королівства становила 127 тис. км2 з населенням близько 2,7 млн чоловік. Переважна більшість людності жила за рахунок селянської праці. Тим часом зруйновані війнами й обтяжені боргами дворянські маєтки занепадали. В такій ситуації уряд заснував Кредитне земське товариство, яке надавало землевласникам позики на вигідних для них умовах. Завдяки урядовій підтримці поміщики ліквідували заборгованість і стали запроваджувати сучасні методи господарювання, передусім вирощувати більш рентабельні культури (картоплю, цукрові буряки, льон і коноплі), розводити худобу, зокрема овець.

У 20-ті роки XIX ст. в Королівстві зростало велике мануфактурне виробництво, передусім суконне (Каліське й Мазо-веаьке воєводства), гірничодобувна промисловість і металургія (околиці Кельце і Домбровський басейн), помітно розширилося текстильне виробництво (передмістя Варшави, Лодзь), яке фінансувалося приватними підприємцями.

Значний внесок у модернізацію й розвиток економіки і промисловості в Королівстві Польському зробили князь К. Друцький-Любецький і ксьондз Станіслав Сташиць. Друць-кий-Любецький, перебуваючи на посаді міністра державної скарбниці, уклав вигідні для Королівства митні угоди з Росією, збирав кошти на будівництво й реконструкцію Домб-ровського басейну тощо. Станіслав Сташиць (1755—1826), автор наукових праць про природні багатства польських земель, основні зусилля спрямовував на розвиток і модернізацію промислових підприємств у Старопольському басейні. У Кельце він заснував Прийму школу.

Особливе піклування про розвиток початкових і середніх шкіл у цей період виявляла Урядова комісія народної освіти, очолювана членом патріотичної партії Великого сейму, великим знавцем мистецтва і меценатом Станіславом Косткою Потоцьким. Завдяки йому в 1820 р. в Королівстві створено понад 1200 початкових шкіл. 1816р. у Варшаві було засновано університет, ще через кілька років відкрились консерваторія, Політехнічний і Агрономічний інститути. Усі охочі мали доступ до великих книжкових зібрань варшавського Товариства друзів науки, Гїлоцького наукового товариства.

Економічне піднесення сприяло розвиткові міст і будівництва. У Варшаві споруджувалися великі будівлі громадського користування: Польський банк, Великий театр, будинок Товариства друзів науки тощо. До найбільших досягнень Королівства варто віднести прокладання мережі брукованих шляхів сполучення між найзначнішими містами, а також будівництво Августовського каналу, який поєднав басейни Вісли і Немана.

Певні позитивні зміни в економіці відбувалися й на польських землях, захоплених Пруссією. У1823р. в Познанському великому князівстві проведено реформу, внаслідок якої селяни отримали права на землю, якою користувались, за умови її викупу в землевласника. Ця реформа зробила самостійними значну частину селян і водночас дала колишнім землевласникам кошти на модернізацію господарства. Проте місцева промисловість розвивалася повільно. Причиною такого становища було засилля німецьких товарів, а також дискримінаційна політика прусського уряду, який намагався перетворити польські землі на сировинний додаток німецької промисловості. Виняток становила лише Сілезія, яка стала важливим індустріальним районом. Це зумовлювалося тим, що онімечену Сілезію правлячі кола Пруссії вважали не польською, а німецькою територією.

Найповільніше розвивалася економіка Галичини. Указ імператора Йосифа II про ліквідацію особистої залежності селян (1781), а також підготовлені ним податкову та урбаріальну реформи (1789), що нормували селянські повинності й дещо обмежували права поміщиків, під тиском консервативних політиків було невдовзі скасовано. Тому аж до революції 1848 р. економічні відносини в Галичині зберігались у майже недоторканому вигляді. Через жорстоку експлуатацію селян землевласниками і державою внутрішній ринок був надзвичайно вузьким. Розвиток місцевої промисловості гальмувала також конкуренція австрійських і чеських промислових товарів, що вільно проникали до Галичини.

ЛИСТОПАДОВЕ ПОВСТАННЯ 1830-1831рр.

Поділену й поневолену Польщу протягом більш як півстоліття (від початку XIX ст. до середини 60-х років) неодноразово охоплювали революційні йастрої і великі національні повстання. Головною вимогою польського визвольного руху було відродження незалежної Польщі й об'єднання її розрізнених частин. Цей рух мав загальнонаціональний характер, хоча й не всі верстви польського суспільства брали в ньому однакову участь. В умовах слабкості нового промислово-торговельного стану, котрий тільки в другій половині XIX ст. почав відігравати помітну роль у громадсько-політичному житті польських земель, основною рушійною силою, а водночас і керівником визвольного руху на першому його етапі (до середини XIX ст.) виступала патріотично налаштована частина шляхти. Однак слід пам'ятати, що в той час польська шляхта складалася з представників як панівних кіл, так і народних низів. Через це склад учасників і навіть керівників визвольного руху позначався неоднорідністю.

У польському визвольному русі політичні вимоги були тісно пов 'язані з вимогами соціальними. Ідеологи його правого крила на перше місце ставили відродження Польської держави і проблему її кордонів, відсуваючи соціальні перетворення на другий план. їхня соціальна програма не йшла далі вимог відновлення Конституції 3 травня 1791 р. Ідеологів лівого крила також турбувала проблема незалежності Польської держави, проте головне завдання руху вони вбачали в боротьбі за демократизацію суспільних відносин. Строкатість складу учасників польського визвольного руху, а також переплетення політичних і соціальних вимог дають підстави стверджувати, що хоча перший етап цього руху традиційно вважається шляхетським за своїм характером, однак не варто применшувати роль, яку відіграли в ньому всі інші соціальні верстви суспільства, як патріоти, так і демократи.

Центром польського національно-визвольного руху після Віденського конгресу стало Королівство Польське. Після нетривалого періоду здійснення відносно ліберального курсу щодо Польщі Петербург починає відходити від нього. Усупереч конституції на Королівство поступово поширювались самодержавно-кріпосницькі порядки імперії, що зумовило появу конспіративних патріотичних організацій. Окремі з них мали тільки просвітницький характер, тоді як учасники інших передбачали необхідність збройної боротьби для досягнення національного й соціального визволення. Найвпливовішою організацією було Патріотичне товариство, що діяло протягом 1821— 1826 рр. на польських землях Австрії, Пруссії і Росії. Його очолював майор В. Лукасінськищ а після арешту останнього — полковник С. Кшижановський. Польське товариство ставило собі за мету відновлення незалежної Польської держави на основі Конституції 3 травня 1791 р.

В ході боротьби з декабристським рухом у Росії, після поразки повстання в Петербурзі в 1825 р., царський уряд розгромив Патріотичне товариство. Проте ідеї товариства, а також діяльність деяких його учасників підготували грунт для національно-визвольного повстання 1830—1831 рр. Ініціативу підготовки повстання взяла на себе нова таємна організація, заснована поручником И Висоцьким наприкінці 1828р. в Школі підхорунжих піхоти, розташованій неподалік від Варшави. Керівники організації встановили контакт з іншими польськими таємними товариствами.

Початок повстання прискорило повідомлення про те, що імператор Микола І вирішив направити польські війська на придушення французької і бельгійської революцій 1830 р. Увечері 29 листопада 1830 р. (звідси назва повстання — Листопадове) озброєні повстанці під проводом діячів відродженого Патріотичного товариства И Набеляка і С. Гощинського напали на Бельведер — резиденцію царського намісника у Варшаві — великого князя Костянтина. Водночас група учасників таємного товариства в Школі підхорунжих, очолювана П. Висоцьким, зробила спробу захопити розташовані неподалік казарми російських військ.

Напад на Бельведер не мав особливого значення, оскільки намісник утік у район зосередження російської армії. Польські генерали відхилили прохання ініціаторів виступу очолити повстання. Однак виступ активно підтримали робітники і ремісники Варшави, які досить легко оволоділи Арсеналом. 30 листопада польська столиця опинилася в руках повстанців. Російські війська покинули Варшаву, а через деякий час і всю територію Королівства Польського.

Відразу активізувалося помірковане крило прихильників повстання, яке було готове задовольнитися обіцянками російського уряду дотримуватись Конституції Королівства Польського. Воно розпочало переговори з намісником, але припинило їх під тиском відродженого Патріотичного товариства. За сприяння виших кіл польського суспільства, які утворили Тимчасовий уряд на чолі з А. Чарторийським, з 5 грудня диктатором повстання в Королівстві проголосили командувача польською армією, наполеонівського генерала Ю. Хлопицького. Він направив до Миколи І делегатів, сподіваючись, що цар погодиться задовольнити найважливіші для поляків вимоги: розширення Королівства за рахунок приєднання Литви, Волині й Поділля, а також обов'язкового дотримання конституції. Однак Микола зажадав беззастережноїкапітуляції. 8 січня 1831 р. Ю. Хлопицький склав з себе диктаторські повноваження. 25 січня Патріотичне товариство організувало у Варшаві велелюдну маніфестацію на знак ушанування пам'яті страчених декабристів. Того ж дня сейм, скликаний Тим часовим урядом, ухвалив рішення про позбавлення Миколи І польського престолу, що фактично означало проголошення війни Росії. Сейм сформував Національний уряд.

У відповідь на детронізацію російські війська під командуванням генерала І. Дібича на початку лютого вступили на територію Королівства. Проти них вирушила вдвоє менша польська армія, доповнена добровольцями. У першій битві, що відбулася 14 лютого 1831 р. під Сточеком, росіяни зазнали поразки. У генеральній битві під Гроховим (тепер один із районів Варшави) 25 лютого явної перемоги не здобула жодна зі сторін.

Повстання охопило й землі, що безпосередньо входили до складу Росії. Для боротьби з повстанцями в Литві, Білорусі та Україні царський уряд використовував десятки тисяч російських солдат. Польські партизани нападали на невеликі загони противника, руйнували мости, дезорганізовували рух транспорту. Повстанцям Королівства надавали всебічну допомогу співвітчизники з територій, підвладних Пруссії та Австрії. Виряджені в Литву на допомогу повстанцям загони регулярної армії, якими командували генерали Д. Хлаповський і А. Гелгуд, були змушені відійти за прусський кордон. Корпус генерала Ю. Дверницького. що діяв в Україні, також відступив до кордону і склав зброю на території Галичини. З кінця травня повстанці зазнавали поразок майже повсюдно. Найбільшою невдачею польських військ і їхнього нового командувача, генерала Я. Скшинецького, стала битва під Остроленкою 26 травня 1831р.

Скориставшися підтримкою Пруссії, яка активно сприяла придушенню повстання, російські війська під командуванням генерал-фельдмаршала І. Паскевича форсували Віслу в районі Торуня і з північного заходу наблизилися до Варшави. Організувати належний опір царським військам заважали консервативні й угодовські сили. Народні виступи в столиці 29 червня і 15 серпня призвели тільки до самосудів, однак не справили істотного впливу на співвідношення сил. Новий уряд під проводом генерала Я. Круковецького, вважаючи, що подальший опір не має сенсу, відмовився озброїти варшав'ян. Коли 6 вересня війська Паскевича штурмом оволоділи передмістям столиці — Волею, польське військо покинуло місто й відступило до Модліна. 8 вересня російська армія захопила Варшаву, а 5 жовтня головнокомандувач польською армією разом з 20 тис. вояків перетнув прусський кордон. Того ж місяця капітулювали останні вогнища опору — Модлін і Замостя.

Листопадове повстання тривало десять місяців. Протягом восьми з них — з кінця січня до початку жовтня 1831 р. — лоляки відчували себе вільним народом, хоча жодна з європейських країн не визнала незалежності Польської держави. Верховна влада під час повстання належала сейму, який призначав уряд і головнокомандувача, ухвалював рішення з питань бюджету і податків. Незважаючи на те, що повстання 1830-1831 рр. нічого не змінило у внутрішньому становищі польського народу, воно стало важливим етапом боротьби поляків за національну незалежність. Повстання мало велике міжнародне значення, оскільки підривало лад, запроваджений Віденським конгресом, сприяло розвиткові національно-визвольного й демократичного руху в багатьох країнах Європи.

«ВЕЛИКА ЕМІГРАЦІЯ» І НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

У 30-40-х ХІХ ст.

Після придушення повстання тисячі польських вояків виїхали до Пруссії і Австрії. Емігрували також члени Національного уряду, депутати сейму, письменники, журналісти, студенти, середня та дрібна шляхта, ремісники і селяни. На відміну від старої еміграції, переважно магнатсько-шляхетської, нова еміграція за своїм соціальним складом була надзвичайно строкатою. Наприкінці 1831 р. Микола І оголосив амністію, що дозволяла біженцям повернутися на батьківщину. Однак ця амністія не поширювалася на політиків, а також жителів областей, що не входили до Королівства Польського.

Прусські й австрійські власті примусили багатьох рядових і підофіцерів прийняти "царську ласку" й повернутися до Королівства, де їх відразу забрали до російської армії. Проте понад десять тисяч осіб — офіцерів і солдатів, а також політичних діячів — обрали для себе долю вигнанців. Еміграція після поразки Листопадового повстання за її численність і визначну роль у змаганнях за незалежність, у розвитку культури й зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції.

Біженці оселялися в європейських державах, на співчуття яких у польському питанні вони сподівалися — в Англії, Бельгії, Швейцарії і передусім у Франції. Керівники більшості країн побоювалися, що численні угруповання емігрантів пропагуватимуть революційні ідеї, а тому намагались оселяти біженців таким чином, щоб вони не утворювали занадто великих скупчень. Попри невеличку грошову допомогу, яку уряди Франції, Англії та Бельгії надавали польським емігрантам, матеріальне становище більшості з них було вкрай скрутним.

Емігрантів об 'єднували любов до вітчизни і туга за нею, але розділяли погляди на минуле і майбутнє рідної країни, на причини поразки повстання й методи подальшої боротьби за свободу, на характер майбутнього політичного устрою і соціальних перетворень. У результаті суперечок виникло кілька угруповань різної політичної спрямованості.

Аристократи, відомі політики і керівники повстання, заможні поміщики й узагалі всі противники радикальних соціальних реформ зосереджувалися навколо вже старого князя А. Чарто-рийського та його паризької резиденції під назвою "Готель Лямбер". Майбутня Польща уявлялася їм як конституційна монархія в кордонах 1772 р., котра б гарантувала рівність усіх громадян перед законом, а політичні права надавала лише заможним. Вони вважали, що змагання за незалежність поновляться тільки в разі війни західних країн з Росією і поразки царату в ній. До початку такої війни слід готувати кадри для майбутнього повстання. Князь та його прибічники водночас визнавали необхідність розкріпачення селян і наділення їх землею, яку вони обробляли.

Демократичний табір очолював видатний польський історик і політичний діяч Иоахім Лелевель (1786—1861). У грудні 1831 р. він створив Польський національний комітет, програма якого передбачала відродження Польської держави як республіки. Шлях до незалежності, на його думку, пролягав через повстання в усіх трьох частинах Польщі. Лелевель виступав за скасування кріпацтва й демократичну атаду народу. Його прихильники підтримували зв'язок з революційними організаціями інших країн, і тому французька поліція розпустила комітет, а самого Лелевеля примусила покинути Францію. Він оселився в Брюсселі й надалі активної участі в політичній діяльності не брав.

Найчисленнішим і найкраще організованим табором Великої еміграції було Польське демократичне товариство, що виникло в Парижі у 1832 р. Свою програму молоді демократи виклали в двох маніфестах. На їхню думку, за поразку повстання несла відповідальність шляхта, що нерозв 'язапа селянського питання. Майбутня Польща мала стати демократичною республікою. її незалежність товариство сподівалося вибороти шляхом народного повстання, основною рушійною силою якого виступило б селянство. Товариство обіцяло передати селянам у власність без викупу їхні земельні наділи. Щодо кордонів майбутньої Польщі, то вимоги Польського демократичного товариства нічим не відрізнялись від вимог консерваторів. Товариство в роки свого піднесення налічувало понад 4 тис. членів і проіснувало до 1862 р.

Найрадикальніші позиції серед польських емігрантських організацій займала революційно-демократична організація "Люд польський", що виникла в Англії в 1835 р. під проводом С. Ворце-ля і Т. Кремповецького. Погляди ідеологів цього угруповання вирізняли дві найважливіші особливості: визнання нерозривного зв'язку змагань за національну незалежність із соціальною революцією і вкрай негативне ставлення до шляхти і приватної власності. Соціальна програма "Люду польського" є найрадикальнішою в польському визвольному русі того часу, але вплив самої організації був досить обмежений.

Всі політичні угруповання емігрантів приділяли велику увагу постійним зв'язкам зі співвітчизниками в усіх частинах Польщі, прагнучи знайти там підтримку своїм політичним концепціям. На батьківщину виряджалися емісари, створювалися надійні канали для регулярного пересилання в Польщу надрукованих за кордоном журналів, книг, брошур і листівок, в яких викладалися нові ідеї і програми. У розповсюдженні власних видань на польських теренах найбільших успіхів досягло Польське демократичне товариство.

Після поразки Листопадового повстання царська влада почала переслідувати його учасників. Микола І разом із новим намісником у Варшаві і командувачем російськими військами в Королівстві Польському генерал-фельдмаршалом І. Па-скевичем запроваджували тут новий лад. Конституція 1815 р. була скасована, замість неї з'явився "Органічний статут". "Статут" передбачав збереження польських установ, але він так і не набув чинності. Насправді тривало цілеспрямоване руйнування автономії Королівства Польського. Було ліквідовано сейм, Державну раду й вищі судові установи Королівства, польську армію. З 1834 р. в країні запроваджено воєнний стан, що давало змогу місцевій владі заарештовувати кожного, хто викликав бодай найменшу підозру. Учасників повстання висилали до Сибіру, кидали до в'язниць, забирали до російської армії, відправляючи служити в Сибір або на Кавказ. Маєтки засуджених за участь у повстанні підлягали конфіскації. Запроваджувалася сувора цензура на твори А. Міцкевича, Ю. Словацького, І. Лелевеля та інших видатних польських діячів науки і культури. Закрито університети у Варшаві й Вільно, Кременецький ліцей. На територію Королівства поширилися загальноросійська грошова система та система мір і ваги. У Білорусі та Україні остаточно ліквідовано уніатську церкву. Уніатів почали насильно навертати у православ'я. Дрібну шляхту позбавили станових привіте, близько 90 тис. польських родин переселили вглиб Росії.

Повстання 1830—1831 рр. викликало хвилю репресій і на території Польщі, що перебувала у складі Пруссії. З посади польського намісника в Познанському великому князівстві звільнили А. Радзивілла, а главою провінції призначили Е. Флоттвелла, відомого своїми антипольськими поглядами. Утисків зазнали не тільки повстанці, в яких реквізували маєтки, а й уся людність Великої Польщі. В установах і школах замість польської мови вводилася німецька. На князівство поширилася прусська система мір і ваги. У поляків скуповували землі, на яких оселялись німецькі колоністи. Таку саму політику стосовно польського населення проводила й Австрія.

Поразка повстання й наступні репресії не зломили волі польського народу до змагань за національну незалежність. Від середини 30-х років пожвавішала підпільна політична діяльність у Королівстві. Першою невдалою спробою поновити збройну боротьбу стала експедиція полковника Ю. Залівського, яку організували прихильники І. Лелевеля в 1833 р. її учасники пробралися з Галичини на територію Королівства з метою підняти тут повстання, але через кілька тижнів відмовилися від свого наміру, оскільки їхні заклики не були підтримані жодним із соціальних прошарків польського суспільства. У соціально-політичній програмі й тактиці організатори й учасники експедиції Залівського повторювали лозунги повстанців 1830-1831 рр.

Протягом ЗО—40-х років у польських землях існувало чимало таємних організацій. Найбільші серед них у Королівстві — "Співдружність польського народу" (1835—1838), Келецько-Люблінська організація (1840—1844), яку очолював ксьондз П. Сцегенний, Організація 1848 р, тощо. У Великій Польщі, Сілезії і на Помор 7 патріоти створили "Союз плебеїв " під проводом книговидавця В. Стефанського. У Галичині діяла організація "Селянський союз ".

Хоча в 1843-1844 рр. окремі таємні товариства в Польщі зазнали погрому, боротьба за незалежність не припинилася. Ті організації, що збереглися або відновили свою діяльність, установили тісний контакт з польською еміграцією і спільними зусиллями розпочали підготовку загальнопольського повстання. Його ініціатором виступило Польське демократичне товариство.

Підготовка до повстання проводилася майже на всіх польських землях. Проте арешт його керівників у прусській частині, а також невдалі спроби збройного виступу в Королівстві Польському обмежили повстання територією Краківської республіки. Бої у Кракові розгорнулися в ніч з 21 на 22 лютого 1846 р. Незабаром австрійські війська покинули місто. Повстанці сформували Національний уряд, який проголосив маніфест. У ньому містився заклик до населення брати участь у повстанні, давалися обіцянки ліквідувати станову нерівність і передати селянам землю без викупу.

Найвидатнішим діячем Краківського повстання був літературний критик і філософ, аристократ за походженням Е. Дем-бовський (1822—1846). Щоб привернути на свій бік селян, він організував мирну процесію, яка 27 лютого вирушила з Кракова на зустріч із людністю навколишніх сіл. Несподівано шлях їй заступили австрійські війська, які відкрили вогонь по учасниках процесії. Під час сутички загинуло багато патріотів, у тому числі й Е. Дембовський.

Незабаром повстання пішло на спад. Під час його остаточного придушення Краківську республіку окупували війська Росії, Пруссії і Австрії. Невдовзі представники трьох країн уклали спільну угоду, згідно з якою ця територія передавалася Австрії. Вона дістала назву Великого князівства Краківського.

Майже одночасно із Краківським повстанням розпочалися стихійні антипоміщицькі виступи селян у Західній Галичині. Повстанці громили маєтки магнатів, захоплювали їхні землі. В цілому під час цього виступу було знищено понад 450 маєтків, загинуло близько 1 тис. осіб. Австрійська влада вміло скористалася з антипоміщицьких настроїв селянських мас, спрямувавши їх проти повстанських загонів шляхти, що подекуди створювалися в Галичині, а також проти Краківської республіки. Таким чином, селяни, самі того не усвідомлюючи, сприяли поразці повстання, а жертви з обох сторін на тривалий час затримали налагодження взаємодії між селянами і землевласниками. Протягом короткого часу австрійський уряд шляхом незначних поступок ліквідував селянський рух у Галичині.

Нове піднесення визвольної боротьби на польських землях викликала революційна хвиля, що прокотилася по Європі в 1848— 1849рр. На територіях, підвладних Австрії та Пруссії, сталися збройні виступи. У березні 1848 р., коли у Відні вибухнула революція, імператор Фердінанд І оголосив амністію і пообіцяв конституцію. У відповідь патріотичні маніфестації відбулись у Кракові, Львові та деяких інших галицьких містах. Однак, прагнучи зміцнити й розширити власні права, польські діячі проігнорували національні інтереси українського населення Галичини. Як наслідок — українсько-польські суперечності загострилися, з чого скористався щойно призначений губернатором Галичини граф Ф. Стадіон. Навіть більше, дізнавшись про наміри польських шляхтичів оголосити акт розкріпачення й таким чином привернути селян на свій бік, Ф. Стадіон вирішив випередити їх і сам виявив ініціативу, пообіцявши звільнити селян від панщини. Завдяки цій акції, австрійська влада завоювала прихильність селян і перекреслила сподівання керівників польського руху залучити широкі народні верстви до боротьби за незалежність. Невдовзі польські органи влади у Кракові та Львові припинили свою діяльність.

Найбільшого розмаху революційні події набули в Познанському великому князівстві. 20 березня 1848 р. в Познані відбулася масова антиурядова демонстрація. Того ж дня сформовано Польський національний комітет, який мав домагатися надання широких повноважень Великому князівству: відновлення польської мови в школах і установах, а також формування польського військового корпусу.

Складна політична ситуація — тиск революційних сил і загроза конфлікту з Росією — примусили прусський уряд погодитися на ці вимоги. У Великій Польщі виникли польське самоврядування і збройні загони під проводом Л. Мерослав-ського. Незабаром політична ситуація змінилася, а з нею зазнала змін і позиція прусського уряду. Прусські власті запропонували поділити Велику Польщу на дві частини — польську і німецьку, а також обмежити чисельність польського війська. Після відхилення поляками цієї пропозиції Пруссія розпочала воєнні дії. Незважаючи на перемоги повстанців у битвах під Милославом і Соколувом, перевага залишалася на боці прусської армії. Польські офіцери не вірили в успіх повстання, а Мерославський, відмовившись від командування, разом зі своїм загоном склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усі поступки полякам і жорстоко помстився повстанцям. З придушенням революційних виступів 1848— 1849 рр. польський національно-визвольний рух пішов на спад.

СІЧНЕВЕ ПОВСТАННЯ 1863-1864рр.

3 середини XIX ст, в національно-визвольномурусі в польських землях розпочався 1863-1864 рр. новий етап. Він майже збігався з початком тут промислової революції і переходом, головним чином у Королівстві Польському та Сілезії, від мануфактурного до фабричного виробництва. У 1850 р. ліквідовано митні бар'єри між Королівством і Російською імперією, що забезпечувало швидший і вигідніший збут польських промислових товарів, особливо текстильних. Розвиткові перевезень промислової та сільськогосподарської продукції сприяло будівництво нових шляхів сполучення, зокрема залізниць, які з'єднали Варшаву з Петербургом, Берліном і Віднем. Водночас революційні події 1848—1849 рр. у Європі висували новонароджений польський промисловий стан, поряд із заможною шляхтою, у перші лави польського визвольного руху.

Після поразки Росії у Кримській війні 1853—1856 рр., з якою населення польських земель пов'язувало певні надії на поліпшення свого становища, в імперії насправді розпочався період "відлиги". Новий імператор Олександр IIскасував у Королівстві воєнний стан, оголосив амністію в 'язням і засланцям.

Проте поляки сподівалися на більші поступки царської влади. Поступово у Королівстві посилились антиурядові настрої, які в першій половині 1861 р. набули форми масових вуличних маніфестацій. У Варшаві уряд застосував проти маніфестантів зброю. На міських майданах з'явилися біваки російських військ, а вулиці цілодобово патрулювалися. Маніфестації перемістилися до костелів.

До кінця 1861 р. польське суспільство розкололося на два основних політичних табори. До першого належали помірковані ("білі") на чолі з А. Замойським і О. Вельопольським, які захищали інтереси заможних верств. Вони сподівались, що автономію Королівства з приєднаними до нього українськими, білоруськими і литовськими землями вдасться відновити мирним шляхом. У соціальних питаннях "білі" виступали за ліквідацію феодальних відносин на селі за прусським зразком, тобто селяни мали викуповувати свої земельні наділи у землевласників. Другий табір складався з радикалів ("червоних ") — дрібної та декласованої шляхти, інтелігенції, міських низів, частини селянства. Правиця "червоних ", у тому числі Л. Меро-славський, на перший план висувала завдання відродження Польської держави в кордонах 1772 р. і, недооцінюючи соціальні проблеми, не пропонувала для їх вирішення майже нічого такого, що відрізняло б їхню програму від програми "білих". Лівиця (3. Сераковський, Я. Домбровський, К, Калиновський) визнавала право українців, білорусів і литовців на самовизначення і виступала за радикальніші соціальні реформи. "Червоні" орієнтувалися на збройне повстання й активно його готували. У Королівстві Польському й на прилеглих територіях також існувала інтернаціональна за складом революційна організація російських офіцерів (Комітет російських офіцерів у Польщі), якою керував офіцер російської армії Я. Домбровський, а з середини 1862 р. — О. Потебня.

Царська влада намагалася залучити до співпраці поляків і з цією метою зробила деякі поступки. У Королівстві було відновлено цивільний уряд, який з 1862 р. очолив аристократ О. Вельопольський. Він уважав, що Королівство Польське має зберегти тісний зв'язок з Росією і в межах імперії дістати ширшу автономію. Голова уряду дізнався, що "червоні" створили підпільну організацію, яка готує повстання, і що збройний виступ призначено на весну 1863 р. Вельопольський виступав проти боротьби з Росією, а тому вирішив запобігти цьому виступу. З його ініціативи влада провела позачерговий рекрутський набір, але не серед селян і не шляхом жеребкування, як завжди, а за спеціальними списками, куди заносили найбільш "політично неблагонадійних" молодих чоловіків, переважно з великих міст. Водночас було прийнято рішення сконцентрувати підрозділи царських військ у найбільших населених пунктах.

За таких обставин керівний орган "червоних" — Центральний національний комітет (ЦНК) — вирішив вивести до лісу всіх осіб, що підлягали призову, й прискорити підготовку повстання. Воно розпочалося в ніч з 22 на 23 січня 1863 р. (звідси назва повстання — Січневе) невдалими нападами озброєних груп повстанців на кілька десятків російських залог. Перші бої — під Венгровим, Семятичами, Меховим — продемонстрували, що перевага російських військ надто велика, аби розраховувати на перемогу у відкритій битві. Розгорнувся польський партизанський рух.

ЦНК, який проголосив себе Тимчасовим національним урядом, видав маніфест про передання селянам земельних наділів, які вони обробляли, без викупу. Це, однак, не принесло, всупереч надіям "червоних", масової підтримки селян. Залучення "білих" до уряду також не вплинуло на воєнну ситуацію. Партизанським загонам не вистачало зброї, набоїв, одягу, продовольства.

Улітку 1863 р. повстання охопило майже все Королівство Польське, а також частину Литви, Білорусі та України. Національний уряд створив центральні й місцеві органи управління, запровадив податок, організував друкування повстанської преси, вирядив своїх представників до західноєвропейських країн для переговорів щодо надання повстанцям допомоги, а також закупівлі зброї.

Європейська громадськість підтримала поляків — до Польщі приїздили добровольці з Угорщини, Італії, Франції, Німеччини, Чехії. Однак уряди Франції, Англії і Австрії обмежилися дипломатичними демаршами на адресу Петербурга. Імператор відхилив вимоги цих держав про надання Королівству автономії і відмовився обговорювати з ними внутрішні справи Росії. Тривалий час на територіях, охоплених повстанням, царська влада нормально функціонувала тільки у великих населених пунктах, де розташовувались військові залоги.

Поступово на основних стратегічних напрямах російський уряд зосередив каральні війська на чолі з новим намісником у Варшаві графом Т. Бергом (Вельопольського усунули з посади голови уряду) і віленським генерал-губернатором М. Му-равйовим. Вони дістали спеціальні повноваження, зокрема право застосовувати принцип колективної відповідальності. На території Королівства і в Литві прилюдно страчували цілі групи людей. У повстанців та їхніх прихильників конфіскову-вали майно, багатьох відправляли на заслання.

За цієї ситуації восени 1863 р. Національний уряд передав усю владу генералові Ромуальду Траугутту. Ставши одноосібним диктатором, він виявив великі організаторські здібності, відзначався послідовністю в діях, відповідальністю й особистою хоробрістю. Траугутт створив єдину організацію збройних сил і підпорядкував їй цивільну владу, наказав виконувати положення маніфесту про надання селянам землі. Однак, незважаючи на всі його зусилля, повстання вщухало. У квітні 1864р. Траугутта заарештували, а в серпні того ж року стратили у Варшавській цитаделі.

У березні 1864 р. в Королівстві Польському обнародувано царський указ про надання землі у власність селянам на умовах Маніфесту Національного уряду, що остаточно відірвало їх від повстання. Після появи указу тільки окремі невеличкі групи продовжували опір. Остання з них, під командуванням ксьондза С Бжускі, протрималася в Підляшші до осені 1864 р.

Царський уряд жорстоко помстився повстанцям. Десятки тисяч їх загинули під час боїв, були страчені, заслані на каторгу до Сибіру і до внутрішніх губерній Росії, насильно рекрутовані до війська. Але жертви не були даремними. Січневе повстання стало ще одним кроком на шляху національної консолідації і сприяло зростанню суспільної свідомості поляків усіх польських регіонів. Воно примусило царську владу узаконити перетворення, сформульовані в повстанському аграрному маніфесті. Зміст селянської реформи 1864 р. в Королівстві Польському, умови звільнення селян у Литві та Білорусі істотно відрізнялися від загальноросійської селянської реформи 1861 р. в кращу сторону. Польське питання здобуло широку підтримку народів Європи.

У середині 60-х років XIX ст. в польському визвольному русі завершився період великих національних повстань, незважаючи на те, що польському народові так і не вдалося відновити незалежність своєї країни. Припинення поляками подальшої боротьби пояснюється передусім тим, що її успіх значною мірою залежав від задоволення соціальних вимог основної маси польської людності — селянства. У стосунках між польськими землевласниками і селянами здавна існував конфлікт, породжений системою кріпосної залежності і панщиною. Взаємні образи і претензії всіляко намагались підсилити можновладці країн-окупантів, які протиставляли нібито доброзичливому ставленню імператора до кріпаків інтриги поміщиків, котрі прагнуть зберегти й навіть збільшити тягар селянських по-винностей. Визвольна боротьба на польських землях була приречена на поразку не стільки діями каральних військ, скільки указами австрійського та російського імператорів про скасування феодально-кріпосницьких порядків у польському селі. Не зустрівши розуміння з боку власних поміщиків і отримавши землю внаслідок здійснених імперськими властями реформ 1848 та 1864років, польське селянство здебільшого втратило інтерес до визвольної боротьби.

Причини поразки польського визвольного руху пояснювалися й тим, що в Литві, Білорусі та Україні, населення яких також брало участь у виступах, між дворянським станом і селянством, крім соціальних, існували не менш гострі національно-релігійні суперечності. Станово-націоналістична упередженість польської шляхти, з одного боку, і політична нерозвиненість переважної маси литовського, білоруського та українського селянства, з іншого, зменшили можливості для співпраці цих груп і ослабили польський визвольний рух.

Однак, незважаючи на поразку, визвольна боротьба польського народу завдала потужного удару по російській, австрійській та прусській монархіях і зробила Польщу союзницею європейської "весни народів". У Європі вже ніхто не міг поставити під сумнів право на існування народу, який так рішуче відстоював власні права.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

История Польши: В 3 т. Москва, 1955. Т. 2. Костюшко И. И. Крестьянская реформа 1864 г. в Царстве Польском. Москва, 1962. Краткая история Польши. Москва, 1993.

Марахов Г. И. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. Киев, 1967.

Миско М. В. Польское восстание 1863 г. Москва, 1962.

Обущенкова Л. А. Королевство Польское в 1815-1830 гг. Зкономическое и социальное развитие. Москва, 1979.

Польша на путях развития и утверждения ка-питализма, конец XVIII — 60-е гг. XIX в. Москва, 1984.

Ревуненков В. Г. Польское восстание 1863 г. и европейская дишюматия. Ленинград, 1967.

Смирнов А. Ф. Восстание 1863 г. в Литве и Белоруссии. Москва, 1963.

Фалькович С. М. Идейно-политическая бо-рьба в польском освободительном движении 50-60-х годов XIX в. Москва, 1966.

Хрестоматия по истории южньїх и западньїх славян: В 3 т. Минск, 1989.Т.2.Лекція


Польські землі в другій половині ХІХ–на початку ХХст.

СТАНОВИЩЕ ПОЛЬСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

В останній третині XIX ст. Міжнародне становище країн, які захопили польські землі, змінилося. В умовах політичної ізоляції, економічної слабкості, спричинених поразкою в Кримській війні, Росія, хоча й залишалася великою державою, втратила провідні позиції на міжнародній арені. Невдачі в Італії і поразки у війні з Пруссією в 1866 р. переконливо свідчили, що й імперія Габсбургів переживала кризу. Імператор Франц Йосиф І, щоб урятувати цілісність держави, зробив деякі поступки, і в 1867 р. Австрія перетворилася на дуалістичну монархію — Австро-Угорщину. Проте Пруссія завдяки "залізному канцлеру", видатному політику й водночас завзятому ворогові поляків Бісмарку, домоглася зміцнення єдності німецьких земель і утворення в 1871 р. Німецької імперії. Ці зміни позначилися й на політиці Росії, Німеччини та Австро-Угорщини в польському питанні. Політика великих держав дедалі більше заважала розвиткові польського народу.

Після поразки повстання 1863-1864 рр. в Королівстві Польському посилилися політичні репресії і національне гноблення. Учасників повстання засуджували до страти або на заслання. З території Королівства, Литви, Білорусі та України до Сибіру вислали близько 40 тис. повстанців і тих, хто їх підтримував. Царська влада конфіскувала понад 1600 маєтків у Коро:встві і 1800 поза його межами. їх передали росіянам, які лзначились у придушенні повстання.

Царський режим ліквідував рештки адміністративної і національної автономії Королівства Польського, навіть змінивши його назву на "Привіслянський край", а замість намісництва запровадив генерал-губернаторство. З кінця 60-х років у всіх середніх і вищих навчальних закладах викладали тільки російською мовою. Варшавська Головна школа перетворилася на російський університет. У 80-х роках викладання російською мовою ввели і в початкових школах. За підтримку повстання утисків зазнала католицька церква. Відтепер священики підлягали Римсько-католицькій колегії, яка перебувала в Петербурзі, а ті, що залишалися лояльними до папи Римського й апостольської столиці, піддавалися гонінням. Незважаючи на те, що греко-католицька церква не підтримала повстання, її ліквідували, а уніатів змусили прийняти православ'я.

Загальна пригніченість, викликана поразкою повстання, наростала у зв 'язку з відсутністю надії на швидке скасування воєнного стану й здобуття національної свободи. Група молодих письменників і публіцистів почала на сторінках преси і в літературних творах закликати до пошуків інших шляхів відродження державності. У Королівстві Польському поширилася концепція "органічної праці", прихильники якої вважали, щонайефективнішим способом захисту національних інтересів є не збройна боротьба, а діяльність, спрямована на підвищення економічного й культурного рівня життя суспільства та його здатності до самоорганізації. Ідея органічної праці закладалася в основу створення просвітницьких установ, які фінансувалися заможними людьми: Музею промисловості і сільського господарства, Торговельної школи, наукових журналів тощо.

Після поразки повстання 1863—1864 рр. тривало онімечення польських територій, які належали Пруссії. Прусський уряд намагався остаточно асимілювати землі, де проживали поляки, особливо Велику Польщу і Помор'я. У 1867 р. Познанське Велике князівство і Помор 'я ввійшли до Північно-Німецького союзу, а пізніше до Німецької імперії без жодних ознак автономії. У 1872—1874 рр. з'явилася низка розпоряджень, які фактично забороняли викладання в школах польською мовою. Виняток становили тільки молодші класи початкових шкіл і уроки Закону Божого. Але в ході проведення О. Бісмарком кампанії "культуркампфу" (боротьби за культуру) і наступу на поляків під приводом "гонінь на католиків", заборонили й викладання релігії польською мовою, а польське духовенство позбавили права нагляду за школами. Надалі польську мову вилучили із судочинства та адміністрації, польські імена і географічні назви змінювалися на німецькі, фальсифікувалися дані про чисельність польського населення.

Законом 1885 р. із західних земель виганялися всі поляки, які не мали німецького підданства, Влада заохочувала до бойкоту польських товарів. У1886 р. було створено Колонізаційну комісію з капіталом у 100 млн марок для придбання польських земель і заселення їх німецькими колоністами. Боротьбу за онімечення польських земель активно проводили Пангерманський союз (з 1891 р.) і "Гаката" (Союз для підтримки німців на східних територіях — з 1894 р.), які від 1901 р. патронував канцлер Б. Бюлов. Німецька верхівка, готуючись до війни, прагнула очистити важливу стратегічну територію від ненадійного польського елементу. За проявами національного життя стежив німецький поліційний апарат; польські діячі, організації, преса часто піддавалися судовим репресіям.

Іншим чином склалася ситуація на польських землях, що належали Австрії. Під час створення та зміцнення Австро-Угорської монархії Габсбурги потребували підтримки польської громадськості, а тому в 60—70-хроках Галичина дістала автономію з місцевим сеймом. Сейм приймав ухвали з питань сільського господарства, культури, освіти й соціального забезпечення, мав право запроваджувати особливі податки. Державну адміністрацію очолював намісник — поляк, а до складу віденського уряду входив міністр у справах Галичини. Кандидатури на ці посади узгоджувалися з польською фракцією в рейхсраті. Поляки мали також кілька місць в уряді Австро-Угорщини. Представництво українців, які становили майже половину населення Галичини, у місцевому сеймі й віденському парламенті було обмеженим. У навчальних закладах, у судочинстві й адміністрації панувала польська мова. Відновили діяльність польські університети в Кракові та Львові, у 1873 р. на базі Ягеллонського університету створено Польську Академію наук.

Поразка Січневого повстання і репресії, які вона спричинила, а також загальна політична ситуація в Європі переконали частину польського суспільства, що шанси на відновлення польської державності з 'являться ще не скоро, а тому головним завданням є збереження нації, У зв'язку з цим поширилася думка про відмову від намагань здобути незалежність і про підкорення властям. Лояльне ставлення до законів країн, що поділили Польщу, а також до політики їхніх урядів могло сприяти кращому розумінню владою польських національно-культурних вимог. Лоялісти існували в усіх трьох частинах Польщі, однак їхня програма реально втілювалася лише в Галичині, де влада погодилася на участь поляків у роботі уряду. Серед галицьких лоялістів найбільший вплив мала група консервативних політиків, які об'єдналися навколо газети "Час"(станчики "). Серед керівників цієї групи були відомі історики, зокрема Ю. Шуйський і М. Бобжинський. Вони критикували традиції шляхетської демократії і вважали, що поляки самі винні у розчленуванні країни, оскільки Річ Посполита занепала, на їхню думку, внаслідок ослаблення суспільної дисципліни. Така оцінка минулого справляла вплив і на політичну діяльність лоялістів. Консерватори вважали необхідним припинити збройні змагання і конспірацію, зберегти наявні суспільні й політичні відносини, у політиці прагнули дотримуватися тільки здорового глузду.

В останній третині XIX — на початку XX ст. в Королівстві Польському прискореними темпами розвивалася промисловість. Постійними ринками збуту для промислової продукції Королівства були східні, а також аграрні райони Великої Польщі й Помор'я, де існувала потреба в промислових товарах. Водночас село забезпечуємо приплив робочої сили, оскільки царський декрет 1864 р. про надання селянам землі не поширювався на безземельних. Це сприяло швидкому і значному зростанню чисельності зайнятих у промисловості: в 1870 р. на фабриках і заводах працювало 80 тис. чоловік, а в 1900 р. — вже понад 300 тис.

Промисловість Королівства зосереджувалася в кількох районах: у Домбровському басейні й Старопольському окрузі переважала важка індустрія — металургійна, металообробна, гірнича галузі; в Лодзькому — текстильна (бавовняна); у Варшаві — металургія, машинобудування і харчова промисловість.

Найрозвиненішою економічно в цей період залишалася Верхня Сілезія, яка належала Пруссії. У регіоні виплавлялася третина сталі, видобувалася третина вугілля Німеччини, а за виробництвом цинку завдяки Сілезії Пруссія посідала до початку XX ст. перше місце у світі. Продукція сілезької промисловості мала попит передусім у Великій Польщі, Поморі, Галичині та Королівстві. Познанське князівство перетворилося в другій половині XIX ст. на житницю Німеччини, а конкуренція між польськими і німецькими селянами позитивно вплинула не тільки на продуктивність землеробства і тваринництва, а й на розвиток харчової та переробної промисловості. Вигідна кон'юнктура на аграрну продукцію позитивно позначилася й на розвитку сільського господарства Королівства, оскільки на власному ринку воно не витримувало конкуренції з дешевим зерном з Росії і України.

На землях, анексованих Австрією, промисловість обмежувалася в основному — крім вовнопрядіння в околицях Бельсько Бя-ла — видобутком сировини: в Тешинській Сілезії — вугілля, у Величці та Бохні — солі, в Бориславі — нафти. Понад 70 % нафти, що видобувалася в Галичині, вивозилося на переробку до Німеччини. Сільськогосподарське виробництво задовольняло місцеві потреби й переживало застій — не вистачало нових машин, не розвивалася агрокультура.

Розвиток промисловості викликав зростання міської людності в Королівстві Польському: з 8,6% у 1870 р. до 17,5% у 1897 р. і 32% у 1913 р. Чисельність жителів Варшави зросла з 200 тис. в 1864 р. до 900 тис. в 1914 р., а Лодзі — майже до 460 тис. (1910 р.). Водночас у польських землях зберігався високий природний приріст населення. Так, у ж Королівстві воно збільшилося з 6 млн у 1870 р. до 12,5 млн у 1910 р., у Галичині — з 2 млн до 8 млн; у Познанському князівстві — з 1,5 млн до 2,1 млн.

Умови життя різних суспільних верств мали певні відмінності. Так, серед нижчих верств, особливо в Галичині та Королівстві Польському, неписьменність стала однією з найгостріших проблем. До 1914 р. в Галичині на 1000 жителів припадало більше всього учнів — 193, однак тих, хто не вмів читати і писати, налічувалось до 56 %. На землях під владою Пруссії на 1000 жителів припадало 129 учнів, а в Королівстві — всього ЗО. Неписьменність широких верств населення була докором для польського суспільства, тому її ліквідація вважалася одним із основних завдань прихильників "органічної праці".

Після поразки повстання 1863—1864 рр. значних розмірів набула політична еміграція. В її середовищі переважали люди демократичних переконань. Частина старої еміграції продовжувала виступати за підготовку нового повстання під гаслами 1863 р. Інші все тісніше зближувалися з "Готелем Лямбер", прибічники, якого все ще сподівалися на підтримку західних країн у відновленні польської державності. Якщо в першій половині XIX ст. центром польської політичної еміграції вважалася Франція, то в 70-ті роки, після поразки Паризької комуни, польська колонія у Франції розпорошилася: значна частина емігрантів повернулася на батьківщину (в Галичину), інші переселилися до Швейцарії або виїхали за океан. У цей період політичні емігранти з Королівства Польського жили у Франції, Швейцарії, Бельгії та Англії, однак своє перебування у кразахідної Європи вони вважали явищем тимчасовим. Великого розмаху набула в цю добу трудова еміграція. Зли-іенне польське, особливо галицьке, село не забезпечувало роботою всіх, і тому найактивніші покидали рідні терени. Основна хвиля еміграції спрямовувалася до США і Бразилії, ба-тгто хто виїздив до Західної Німеччини, Рейнланду і Вестфалії. На початку XX ст. з польських земель до США емігрувало понад 2 млн чоловік, у тому числі 500-600 тис. із районів, анексованих Пруссією, 800-900 тис. із областей, захоплених Росією, і 600-700 тис. з Галичини. Водночас понад 100 тис. польських переселенців потрапило до Бразилії, по кілька десятків тисяч — до Канади і Аргентини тощо. Вважається, що в 1870-1914 рр, польські землі залишило близько 3,5 млн чоловік. Це призвело в окремих регіонах до нестачі робочих рук на селі та сезонної міграції з Галичини до Тешинської Сілезії і Помор'я, з Королівства — до Великої Польщі та Помор'я.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ НА ПОЧАТКУ ХХст.

Наприкінці XIX — на початку XX ст, в польських землях активізується суспільно-політичне життя і формуються основні політичні течії в селянському, робітничому й національному русі. У Галичині зусиллями депутата місцевого сейму ірейхсрату ксьондза С. Сто-яловського, а також його прибічників у 1895р. засновано селянську партію "Стронніцтво людове " (з 1903 р. — Польська селянська партія — ПСЛ, Польське стронніцтво людове). Вона виступила на захист політичних прав селян, за рівність їх перед законом, за право обирати до сейму справжніх представників села, за підвищення рівня освіти на селі. У перспективі ПСЛ вбачала головним завданням здобуття Польщею незалежності. Партія готувалася до боротьби, сприяючи пробудженню національної свідомості поляків, зокрема проводила святкування пам'ятних дат, популяризувала традиції повстання Косцюшка.

У Королівстві Польському поширився робітничий рух. У 1882 р. Л. Варинський створив Міжнародну соціал-революційну партію "Пролетаріат ". Невеличка група її членів виступала за повалення капіталізму в усьому світі, усуспільнення землі і знарядь праці. Проте в програмі першої партії польських соціалістів не йшлося про боротьбу за національне визволення. Після арешту керівників власті розгромили "Пролетаріат", діяльність якого тривала менше року.

Через 10 років на з'їзді в Парижі група соціалістів з Королівства Польського заснувала Закордонний союз польських соціалістів, який головним своїм завданням уважав боротьбу за незалежність об'єднаної Польщі, за демократичні права й соціальні гарантії для найманих робітників. Емісари Союзу створили в 1893 р. у Варшаві нелегальну Польську соціалістичну партію (ППС). Водночас виникли легальні ліві партії: Польська соціалістична партія на землях, анексованих Пруссією, та Польська соціал-демократична партія (ППСД) Галичини і Тешинської Сілезії.

Створенням ППС на землях, підвладних Росії, керував Юзеф Пілсудський (1867-1935), який провів 5 років на засланні за звинуваченням у замаху на царя. Одним із лідерів ППСД став талановитий оратор, парламентарій і публіцист І. Дашинський. Він активно виступав на захист національних прав поляків, проте вважав за можливе діяти лише відповідно до закону. Прихильником радикальніших методів боротьби був організатор першотравневої демонстрації у Варшаві в 1890 р., співзасновник ППС у Великій Польщі М. Каспшак. Пізніше він вийшов зі складу ППС.

У 1893 р. виникла партія Соціал-демократія Королівства Польського (з 1900 р. і Литви — СДКПіЛ), яка ігнорувала боротьбу за незалежність. Своїм найближчим завданням СДКПіЛ убачала повалення царату і завоювання політичних свобод тими верствами населення, які їх не мали. На думку однієї з лідерів партії і водночас німецького робітничого руху — Р. Люксембург — відродження Польші було вже неможливим, оскільки польські землі економічно залежали від держав-окупантів, а національна культура не могла переважати над економікою. У 1906 р. СДКПіЛ увійшла до Російської соціал-демократичної робітничої партії, й тим самим остаточно визначила своє негативне ставлення до питання національної незалежності. Організацією мережі СДКПіЛ у польських землях керували, зокрема, Ю. Мархлевський і Ф. Дзержинський.

Одним із найвпливовіших у суспільно-політичному житті польських земель залишався національний табір. У 1887 р. у Швейцарії виникла таємна Ліга польська, яка з 1893 р. діяла в Польщі як Ліга народова (Національна ліга). Вона виступала за об'єднання всіх суспільних груп в усіх частинах Польщі в ім'я захисту від асиміляції і чужинницьких впливів. Керівники Ліги народової — Я. Поплавський, 3. Балицький, Р. Дмовсь-кий — вважали, що головним завданням поляків має стати не лише здобуття незалежності, а й постійна робота освічених кіл суспільства з метою пробудження національної свідомості "народних верств ". Задля цього вони заснували кілька організацій, що підлягали Лізі ("Зет, "Пет", Товариство національної просвіти, Товариство захисту уніатів тощо).

Політичну програму Ліги народової здійснювало Стронніцтво народово-демократичне (націонал-демократична партія, ен-деція), що з 1897р. діяло в Галичині, з 1905 р. — в Королівстві Польському, з 1909 р. — на землях, підвладних Пруссії. Представники Ліги брали участь в австрійському рейхсраті, прусському ландтазі і німецькому рейхстазі, а також у російській Думі. У 1908 р. один із лідерів Ліги і "Польського кола" в російській Думі — Р. Дмовський — дійшов висновку, що для здобуття незалежності слід піти на тактичні поступки, тобто укласти тимчасовий союз із Росією проти більш серйозної небезпеки, яку, на його думку, являла собою Німеччина.

Польські політичні угруповання особливо активізувалися після початку російсько-японської війни й оголошення мобілізації на території Королівства. Діячі ППС вирішили висловити протест і 13 листопада 1904 р. провели у Варшаві демонстрацію. З ініціативи Ю. Пілсудського виникла Бойова організація. У відповідь на напад царської поліції і військ на демонстрантів її члени також застосували зброю. З моменту придушення Січневого повстання це був перший збройний виступ поляків проти царату. Внаслідок сутичок, з обох сторін були убиті й поранені. У наступні тижні бойовики ППС підірвали кілька мостів, щоб запобігти відправленню військових ешелонів. Представники ендеції в цей час вичікували, сподіваючись, що поразка Росії у війні приведе до суспільних змін і надасть змогу відновити автономію Королівства.

У 1905 р. революційні виступи посилилися. «Кривава неділя» 9 січня в Петербурзі викликала заворушення в усій імперії. У Варшаві ППС оголосила загальний страйк на знак солідарності з розстріляними царатом учасниками мирної процесії. У лютому розпочався шкільний страйк. Припинили заняття студенти царських вузів, а незабаром і учні середніх шкіл. Молодь протестувала стихійно, але невдовзі молодіжний рух очолила Ліга народова, котра з 1904 р. боролася за введення в гмінних школах польської мови. Уряд мусив піти на поступки й дозволив відкриття на території Королівства приватних шкіл з польською мовою викладання. Протягом декількох місяців з'явилося понад 250 таких середніх шкіл. Виникли вчительські організації, у тому числі "Польська Шкільна Матиця", що заснувала близько 800 початкових шкіл, багато дитячих садків і бібліотек. Розгорнули діяльність наукові товариства, передусім Товариство наукових курсів, яке створювалося як зародок майбутнього польського університету.

Кульмінацією революційних заворушень у 1905 р. в Королівстві стало повстання робітників у Лодзі, Протягом 22-24 червня 1905 р. внаслідок кривавих сутичок з царськими військами на барикадах міста загинуло близько 300 чоловік і майже тисячу було поранено. Повстання очолювали представники ППС Націонал-демократи, навпаки, рішуче виступали проти нових страйків, уважаючи можливим досягти успіху шляхом політичних переговорів. З листопада 1905р. в Королівстві Польському запроваджувався воєнний стан. Незважаючи на це, бойові акції і страйки тривали.

У1906р. суперечності між основними польськими партіями поглибились. Вибори до російської Думи, які бойкотували ППС і СДКПіЛ, виграли націонал-демократи. Всі новообрані депутати або належали до ендеції, або поділяли її програму, дотримуючись лояльних позицій стосовно Російської держави. Навіть, коли через три місяці цар розпустив Думу і лідери опозиції виступили за організацію пасивного опору політиці уряду, польські депутати не підтримали цієї пропозиції. Тим часом ППС розкололася на "лівицю " що виступала за продовження страйків і зближення із загальноросійським революційним рухом, і "революційну фракцію "під проводом Ю. Пілсудського, що наполягала на здійсненні бойових акцій проти царських функціонерів, а також з метою здобуття коштів для фінансування партійної діяльності.

До Другої Думи знову потрапили представники націонал-демократії. Вони виступили з ініціативою про внесення на обговорення Думи законопроекту про запровадження автономії в Королівстві Польському на зразок автономії Галичини. Однак цей законопроект не встигли розглянути, а незабаром цар розпустив Другу1 Думу. В наступній Думі представництво неросійських народів значно урізали. До неї потрапили тільки 11 поляків на чолі з Р. Дмовським.

Водночас царат уже переходив у наступ, поступово ліквідовуючи революційні завоювання народів Росії, в тому числі пільги, надані полякам. Російський уряд заборонив діяльність профспілок і культурних об'єднань ("Шкільна Матиця "), закрив періодичні видання (передусім селянські). У польських власників викупили Варшавсько-Віденську залізницю й на місце польських службовців призначили росіян. Нарешті, зі складу Королівства Польського вилучили Хелмську землю, створивши в 1912 р. окрему Хелмську губернію.

Важливим осередком польського національного руху залишалася Галичина, й зокрема Львів. Місцеві діячі дедалі частіше висували гасло відокремлення Галичини від інших австрійських земель. Великого політичного значення набули тут поль-сько-українські відносини. Русини, як тоді називали українців, підкреслюючи свою окремішність, прагнули створити на території Східної Галичини (землі на схід від річки Сян) власний автономний край. Вони вимагали також розширення свого представництва у місцевих і центральних виконавчих і законодавчих органах влади, запровадження в школах і адміністративних закладах Східної Галичини української мови, реального зрівняння у правах греко- й римо-католицького духовенства. Жертвою напружених стосунків між місцевими польською та українською людністю став намісник Галичини граф А. Потоцький, якого в 1908 р. було вбито. Його наступник — консервативний політик і відомий історик М. Бобжинський — намагався залагодити польсько-українські відносини, але конфлікт роздмухували певні віденські бюрократичні кола.

Польсько-український конфлікт у Східній Галичині намагалася використати у власних інтересах націонал-демократія, яка спиралася на тамтешню польську шляхту ("подоляків"). Уже на перших виборах до місцевого сейму й австрійського парламенту представники ендеції посіли тут друге місце після людовців. Проте сформулювати конструктивну політичну програму розв'язання польсько-українського конфлікту вони не спромоглися. До того ж галицькі ендеки підтримували Р. Дмов-ського, який орієнтувався на Росію. Проросійську позицію вони розглядали як певну противагу Німеччині та українському національному рухові.

Таким чином, поступово у польському суспільстві визначились дві основні політичні течії. Першу репрезентувала націонал-демократія, очолювана Р. Дмовським, яка вважала основним ворогом Польщі Німеччину й сподівалася на об 'єднання польських земель під царським скіпетром з подальшим наданням полякам політичної автономії. Другу течію уособлювала "революційна фракція " ППСпід проводом Ю. Пілсудського, яка в умовах австро-російського протистояння, що наростало, навпаки, виступала прихильником військової співпраці з австрійськими панівними колами й розраховувала на відновлення польської державності під владою Габсбургів.

Прибічники союзу з Австрією вбачали шанси поляків у тому, щоб у війні, яка, на їхню думку, невідворотно наближалася, брати участь власними збройними загонами. В Австрії офіційно дозволялося створювати воєнізовані організації і в 1910 р. в Галичині виникли "Стрілецька спілка", "Стрілецькі дружини", "Дружини Бартошове", "Підгалянські дружини "тощо. Австрійські військові надавали їм допомогу в проведенні навчальних зборів, організації навчальної стрільби й теоретичних занять. Таємно "Стрілецьким союзом" керував Союз активної боротьби Ю. Пілсудського, заснований у 1908 р, В разі війни ці організації передбачалося перетворити на збройні формування, котрі воювали б на боці Центральних держав (Німеччини та Австро-Угорщини). І хоча стрілецькі дружини і союзи приєднувалися до різних політичних угруповань, вони, як правило, взаємодіяли в ході бойової підготовки й не змагались між собою за вплив на жителів польських теренів, підвладних Росії, і на польську еміграцію.

Створення польських підпільних збройних загонів активізувалося з початком воєнних конфліктів на Балканському півострові у 1912 р. З метою розгортання в Польщі активної боротьби того ж року засновано Тимчасову комісію об'єднаних партій за незалежність. Серед її засновників зібралися сили, які безкомпромісно обстоювали незалежність Польщі: ППС-революційна фракція, ППСД, ПСЛ, національні союзи робітників і селян із Королівства Польського, що не погоджувалися з політикою ендеків, емігрантські організації. Тимчасовій комісії підпорядковувалися стрілецькі союзи і дружини під командуванням Ю. Піл-судського, в яких навесні 1913р. налічувалося понад 10 тис. вояків.

Націонал-демократія і надалі орієнтувалася на ворожий австро-німецькому військово-політичному блокові союз Англії, Франції та Росії — Антанту. На своєму з'їзді навесні 1914 р. Ліга народова заявила, що Польща здобуде незалежність у разі розгрому Центральних держав у майбутній війні.

Проти двох основних польських політичних таборів виступали ліві робітничі партії, які розгорнули антивоєнну пропаганду. Однак їхні програми суперечили прагненням більшості польського народу.

«ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ» В РОКИ ВІЙНИ

Представники обох основних польських політичних таборів розглядали події кінця XIX ст. — 1914 р. як прелюдію до великої війни. Учасники поділів Польщі — Росія, Німеччина і Австро-Угорщина — через розбіжності між ними опинились у ворожих воєнних блоках, і тому, на думку і народовців, і пілсудчиків, слід було чекати, коли "польське питання" стане об'єктом політичної гри, а "польська карта" набуде вамсливого значення в ході воєнних дій. У своїх прогнозах стосовно ймовірного розвитку подій, польські політики зважали на наслідки перемоги тих чи інших учасників конфлікту. І, залежно від передбачуваної розв'язки, будували власні плани щодо якнайвигіднішого використання ситуації в інтересах відновлення польської державності. Кожна з партій намагалася переконати співвітчизників у слушності свого вибору.

На початок війни головні політичні сили польського суспільства відреагували відповідно до своїх зовнішньополітичних орієнтирів. 6 серпня 1914 р. рота стрільців під проводом поручника Т.Каспшицького та інші стрілецькі підрозділи вирушили з Кракова на територію Королівства Польського. 7 серпня Ю. Пілсудський від імені неіснуючого "національного уряду" у Варшаві оприлюднив дві відозви. В першій із них він заявляв, шо бере на себе функції коменданта польських збройних сил і закликав усіх поляків об'єднатися для боротьби за досягнення незалежності країни. У другій відозві оголошувалося про вступ очолюваних ним польських збройних формувань на територію Королівства. Метою свого походу Пілсудський вважав організацію визвольного повстання на польських землях, підвладних Росії. Проте місцеве населення не виправдало сподівань Пілсудського і не підтримало ідею повстання. Відень у свою чергу був невдоволений воєнною самодіяльністю стрільців і зажадав від Пілсудського, щоб той склав з себе командні повноваження, а стрільцям пропонувалося вступити до австрійської армії. Невдовзі пропозицію голови "Польського кола" в Австрійському рейхсраті про створення на базі стрілецьких загонів Польських легіонів, які воювали б на боці Австро-Угорщини, було схвалено Віднем. Після ухвалення цього проекту, 15—16 серпня в Кракові постав Головний національний комітет (ГНК), який репрезентував майже всі польські політичні угруповання Галичини. Комітет очолив краківський консервативний політик Ю. Лео. ГНК мав зосередити у своїх руках розгляд усіх справ — військових, фінансових, політичних, що виникали у зв'язку з діяльністю майбутніх легіонів. Пілсудський змушений був погодитися з усіма цими рішеннями Відня і стрільці заприсягнули на вірність Габсбургам.

Тим часом Відень не мав жодної програми стосовно розв язання "польського питання ". Щоправда, більшість галицьких партій прагнула утворення троїстої австро-угорсько-польської монархії і здавалося, що до цієї ідеї прихильно ставиться і Франц Йосиф І. Однак мадяри і німці рішуче заперечували проти такого повороту подій. З цього погляду спільна відозва австрійського і німецького урядів від 9 серпня 1914 р., як і наступні звернення військового командування із запевненнями, що війська Центральних держав принесуть людності Королівства Польського свободу й незалежність, були досить загальними й ні до чого не зобов'язували.

Більш прийнятним для поляків виглядав маніфест головнокомандувача російською армією — великого князя Миколи Ми-колайовича — від 14 серпня 1914 р., який закликав їх бити ворога заради об'єднання всіх трьох частин Польщі під скіпетром російського монарха з наданням їй самоврядування, свободи віри та мови. Але вже та обставина, що маніфест був оприлюднений не від імені царя чи уряду, свідчила, наскільки нещирою була офіційна російська позиція щодо Польщі.

Незважаючи ні на що, у відповідь на маніфест російського головнокомандувача, керівники націонал-демократії одностайно висловилися за підтримку Росії у війні. Спочатку у Варшаві, а згодом у Петрограді ендеки та їхні прибічники створили Польський національний комітет (ПИК) під проводом 3. Вельо-польського і Р. Дмовського. З метою збройної допомоги Росії ПНК намагався розгорнути серед польського населення добровольчий рух і сформувати польські легіони у складі російської армії. Один з таких батальйонів (близько тисячі чоловік) створили в Пулавах (на початку 1917 р. батальйон розгорнули в дивізію).

Восени 1914 р. розпочався наступ російської армії в Галичині та Королівстві. Разом з австрійцями відступали й загони Ю. Пілсудського, які в другій декаді листопада 1914 р. повернулися до Кракова.

Після прориву російського фронту в районі Горлиці у травні 1915 р. австро-німецькі війська знову перейшли в наступ. Успіхи німецького наступу в Галичині змусили царське командування розпочати відступ і з території Королівства, 5 серпня російські війська покинули Варшаву. Відступ тривав три місяці й призупинився тільки наприкінці вересня 1915 р. На окупованих територіях Центральні держави заснували два генерал-губернаторства: німецьке з центром у Варшаві та австрійське — у Любліні.

Хід бойових дій показав, що всі обіцянки держав-окупантів являють собою порожній звук. Ставлення російської армії до жителів загарбаної восени 1914 р. Галичини, так само як німців і австрійців до населення окупованих у серпні 1915 р. земель Королівства, практично було однаковим. Загарбникам були потрібні тільки покірність місцевої людності й забезпечення безперервного постачання фронту всім необхідним. Перебуваючи в такій скрутній ситуації, польське суспільство вичікувало й намагалося ухилятись від співпраці з окупантами.

Через великі втрати Німеччини на Західному фронті Центральні держави вирішили зробити деякі поступки полякам. Імператори Вільгельм ІІ і Франц Йосиф І видали 5 листопада 1916 р. маніфест, у якому проголосили створення на польських землях, що належали Росії, «самостійної держави зі спадковою монархією, конституційним устроєм і армією». До часу остаточного визначення кордонів Королівства воно підлягало Німеччині та Австрії. Незабаром розпочалася мобілізація до польських збройних сил.

Формуванням "польського вермахту " опікувалася Тимчасова державна рада (ТДР), яку німці створили в січні 1917 р. у Варшаві. Одним із членів цієї Ради став командувач польськими легіонами Ю. Пілсудський. Поступово Пілсудський дійшов висновку, що подальша боротьба на боці Центральних держав є безперспективною для польської справи, оскільки німці збираються використовувати легіонерів лише для забезпечення власних інтересів. За його наказом останні відмовилися скласти військову присягу на вірність союзницьким німецькій і австро-угорській арміям. Частину легіонерів інтернували в таборах у Беньямінові та Щипйорні. Самого Пілсудського заарештували й вивезли до магдебурзької фортеці.

Ворожа позиція німців, неможливість створення справжнього польського уряду змусили Тимчасову державну раду прийняти рішення про саморозпуск. Імператори Німеччини і Австро-Угорщини дозволили у вересні 1917 р. заснувати новий орган — Регентську раду на чолі з князем 3. Любомирським. Регентська рада отримала повноваження законодавчої та виконавчої влади до часу переходу польських земель під руку короля або регента.

Російський уряд 15 листопада 1916 р. оголосив маніфест Центральних держав про утворення Королівства Польського недійсним. У грудні цар пообіцяв полякам автономію у складі імперії з власною законодавчою владою і армією. Англія і Франція підтримали цей крок Росії.

Велике значення для розв'язання "польського питання"мала Лютнева революція в Росії, 14 (27) березня 1917 р. революційна Росія від імені Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів у відозві "До польського народу" проголосила, що "Польща має право бути цілком незалежною в державно-правовому аспекті". Зміст звернення, а також революційний ентузіазм, з яким його зустріло російське суспільство, не могли не вплинути на позицію Тимчасового уряду стосовно Польщі. У зверненні 17 (30) березня Тимчасовий уряд визнавав право польського народу на національну незалежність, але підкреслював необхідність збереження між Польщею і Росією вільного військового союзу.

В умовах війни, що тривала, та революційних подій у Росії питання про долю Польщі дедалі більше набувало міжнародного значення. 8 січня 1918р. президент США В. Вільсон у тринадцятому пункті своїх миротворницьких пропозицій (14 пунктів ") указав на необхідність утворення незалежної польської держави на територіях, заселених польською людністю. У спільній декларації від 2 червня 1918 р. уряди Франції, Англії та Італії підтримали цю заяву.

Після кількох великих поразок Німеччини на Західному фронті влітку 1918 р. уряди Центральних держав звернулися 4 жовтня до США з проханням розпочати мирні переговори.

Політичні режими Німеччини та Австро-Угорщини агонізували. За цих умов Регентська рада оголосила про підготовку виборів до сейму. Поступово вона перебрала на себе командування армією. Водночас поляки стихійно ліквідовували німецькі та австрійські органи окупаційної влади й створювали власні. У Кракові було засновано Польську ліквідаційну комісію, в Тешині виникла Національна рада Тешинського князівства, яка оголосила про приєднання цієї частини Сілезії до Польщі, в Познані утворилася Польська народна рада. Нарешті, з 6 на 7 листопада в Любліні було сформовано Тимчасовий народний уряд Польської Народної Республіки на чолі з І. Дашинським, який проголосив принципи суспільно-політичного устрою нової держави. 10 листопада до Варшави спеціальним потягом з Берліна приїхав Ю. Пілсудський, якому Регентська рада наступного дня надала повноваження головнокомандувача. Так розпочалося відродження польської державності.

РОЗВИТОК ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

За умов відсутності власної держави багато хто з діячів польського Відродження надавав перевагу не збройній боротьбі, а збереженню і розвитку культури, національних звичаїв та історичних пам 'яток, уважаючи, що саме в такий спосіб можна зберегти національну самобутність і відродити державний суверенітет. Виник напрям, який дістав назву традиціоналізму.

Традиціоналізм заклав основи романтизму — нової ідейної течії, яка у 20-тіроки XIX ст. набула на польських землях великої популярності. Романтизм зароджувався як форма протесту особистості проти загальноприйнятих естетичних принципів і суспільних норм. Його прихильники проголошували рівність людей різних станів, визнавали зверхність почуттів і віри над розумом. Молоді романтики — письменники, музиканти, художники — створювали цілком нові за своїм характером твори, відкривали чарівність народних переказів і селянських пісень, намагалися словами, звуками, зоровими образами передавати найрізноманітніші почуття.

У ті роки зажили слави юний піаніст Фредерик Шопен (1810—1849), розквіт творчості якого припав на ЗО—40-ві роки, і поет Лнтоній Мальчевський (1793—1825) — автор романтичної поеми "Марія", присвяченої минулому Польщі. Нове мистецтво популяризував літературний критик, історик і політик Маврицій Мохнацький (1804—1834). Найзначнішим його критичним твором є праця "Про польську літературу в XIX ст." Та найвидатнішим діячем культури цього покоління став поет Адам Міцкевич (1798-1855), який після навчання у Віденському університеті працював учителем у Ковно. Саме його твори — балади і романси, а також друга і четверта частини лірико-драматичної поеми "Дзяди", написані у 1822—1823 рр., започаткували польську романтичну поезію.

Кращі сили польського романтизму зосереджувалися за кордоном. Зокрема в Парижі романтизм Міцкевича повною мірою втілився у третій частині "Дзядов" і поемі "Пан Таде-уш". В еміграції написали свої кращі твори великий польський лірик Юліуш Словацький (1809—1849), драматург Зигмунт Красінський (1812—1859), а пізніше Ципріан Норвід (1829— 1883). їхні твори оспівували красу рідної країни, висловлювали любов до Батьківщини, віру в здобуття поляками свободи.

Література, що з'явилася після поразки Січневого повстання, дістала назву позитивістської. Цензура не пропускала творів патріотичного змісту, тому письменники часто вживали перифраз, вдаючись до порівнянь, які всім були зрозумілі. До найвідоміших представників позитивізму належали Болеслав Прус (1847-1912), Генрік Сенкевич (1846-1916), Еліза Ожешко (1841-1910) і Марія Конопницька (1842-1910). Вони створили цілу галерею позитивних героїв і в різних формах пропагували ідею "органічної праці". Г. Сенкевич написав багато історичних романів про минуле Польщі ("Вогнем і мечем", "Потоп", "Пан Володиєвський"). Е. Ожешко започаткувала реалізм у польській літературі, вплив якого переважав до 90-х років XIX ст.

Тема польської старовини була представлена не тільки в літературі, а й у живописі, музиці, театральному мистецтві. Автор історичних картин Ян Матейко (1838—1893) звеличував минуле Польщі. Картина "Грюнвальдська битва" прославила його як національного митця. Реалістичні тенденції в образотворчому мистецтві проявлялись у творах художників-баталістів, пейзажистів, портретистів, в історичних полотнах, у графіці (Максиміліан і Олександр Геримські, Юзеф Хелмонський, Леон Вичулковський та ін.). Розвиток національних традицій спостерігається в музичній творчості Тенріка Венявсько-го, Ігнація Падеревського, МаксимШана Карловича.

На польський театр і драматургію кінця XIX — початку XX ст. великий вплив справив реформатор польської сцени Станіслав Виспянський (1869—1907). Видатний живописець-портретист і графік, поет-романтик і драматург, Висп янський виявив талант у різноманітних сферах мистецтва. Його творчість пов'язана з тенденціями неоромантизму і символізму (драми "Варшав'янка", "Листопадова ніч" тощо).

Короткочасне існування у Варшаві вищого закладу освіти — Головної школи (1862—1869) — не дало змоги розвинути модерний дослідницький центр у Королівстві Польському. Проте школа значною мірою сприяла розвиткові науки, в ній зосередилися видатні вчені, а її вихованці посіли провідні місця в позитивістському русі. Досить високого рівня досягла варшавська біологічна школа. Значні успіхи були помітні в хімії та медицині, з'явилися дослідження в галузі філології, права, економіки, історії.

Після перетворення Головної школи на російський університет польську науку підтримували різноманітні наукові і громадські організації. З 1875 р. активну діяльність у галузі точних наук і техніки проводив Музей промисловості і землеробства, У 1907 р. виникло Варшавське наукове товариство, яке незабаром стало центральною науковою установою Королівства Польського. За допомоги наукових спілок видавалися наукові праці: "Словник польської мови", "Географічний словник Королівства Польського" тощо. Майбутніх науковців готували різноманітні курси, які давали освіту на рівні вищої школи. Існували спеціальні журнали, популярні видання з різних галузей знань.

Багато видатних польських учених працювало у вузах Росії, в наукових інституціях інших країн. У Парижі жила Марія Склодовська-Кюрі — вчений зі світовим іменем, лауреат Нобелівської премії з фізики (1903 р.) і хімії (1911 р.).

У Галичині центрами підготовки фахівців і науковців були Ягеллонський університет у Кракові, Львівський університет, Львівський політехнічний інститут, Польська Академія наук. У вузах викладали польські вчені з усіх частин Польщі, що сприяло підтриманню високого рівня освіти й приваблювало молодь з Королівства та Пруссії.

Наука Галичини пишалася досягненнями фізика Зигмун-та Врублевського і хіміка Кароля Ольшевського, котрі першими у світі одержали рідкий кисень і азот; фізіолога Наполеона Цибульського, що виявив збудника черевного тифу, та інших вчених. Успішно розвивалася краківська історична школа (В. Колінка, Ю. Шуйський, М. Бобжинський, Б. Смолька та ін.).

На межі століть Краків став центром польського культурного життя. Переживало піднесення театральне мистецтво. У місті ставилися найкращі сучасні та старі п'єси, зокрема твори романтиків. Організовувалися художні виставки відомих живописців, авторів історичних полотен — Яна Матейка, Юлі-уша Коссака та їхніх учнів: Станіслава Висп 'янського, Яцека Мальчевського, Юзефа Мехоффера. Серед скульпторів вирізнявся Ксаверій Дуніковський. Неабияку популярність здобули молоді поети і прозаїки: Станіслав Пшибишевський, Казі-меж Тетмайєр, Ян Каспрович, Габріела Запольська, Владислав Оркан.

Зміцненню внутрішньонаціональних зв'язків сприяли з'їзди польських фахівців з усіх частин країни (зокрема лікарів, природознавців, юристів, економістів), крайові виставки господарських здобутків у Галичині, регулярні наукові з'їзди у Кракові та Львові, присвячені, наприклад, пам'яті Яна Длугоша та Яна Кохановського. В усіх польських землях живий інтерес викликали повідомлення про урочисте перепоховання Казимира Великого, про викуп громадськістю Вавельського замку, в якому протягом десятиліть розташовувались австрійські казарми. На демонстрацію почуттів національної цілісності роз'єднаного народу перетворилося святкування 500-ї річниці перемоги під Грюнвальдом. У відкритті пам'ятника, спорудженого на кошти всесвітньо відомого піаніста й композитора Ігнація Яна Падеревського, взяли участь представники усіх польських земель, а виконану об'єднаними хорами пісню на слова Марії Конопніцької "Не кинемо землі, звідки наш рід (Рота)" учасники церемонії сприйняли як присягу.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

История южньїх и запаяних славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Общественное движение на польских землях. Основньїе идейньїе течения и полити-ческие партии в 1864—1914 гг. Москва, 1988.

Погодин А.Л. Главньїе течения польской по-литической мьісли. Санкт-Петербург, 1907.

Погодин А.Л. История польского народа в XIX веке. Москва, 1915.

Пухлов Н.Н, Польское рабочее движение (1890-1904 гг.). Москва, 1977.

Яровий В. І. Історія західних та південних слов'ян у XX ст. Київ, 1996.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

11552. Обработать результаты эксперимента, зарегистрированные при одноосном растяжении образцов стали и написать программу числовой обработки зависимости 214.5 KB
  Отчет по лабораторной работе №4 дисциплина: Компьютерное моделирование физических процессов и систем Задание Обработать результаты эксперимента зарегистрированные при одноосном растяжении образцов стали и написать программу числовой обработки зав...
11553. Освоить численные методы, алгоритм и программы вычисления интегралов от сложных или таблично заданных функций 51 KB
  Отчет по лабораторной работе №5 Численное интегрирование 1. Цель работы. Освоить численные методы алгоритм и программы вычисления интегралов от сложных или таблично заданных функций. 2. Задание. Составить алгоритм программу вычисления интеграла методами...
11554. Освоить численный метод, алгоритм и программу вычисления производной от таблично заданной функции 86.5 KB
  Отчет по лабораторной работе №2 Численное дифференцирование 1. Цель работы. Освоить численный метод алгоритм и программу вычисления производной от таблично заданной функции. 2.Задание. Составить алгоритм программу вычисления остаточных членов R для форм
11555. Оценка результатов инновационной деятельности ООО «Пансионат Заручевье» 87.2 KB
  Определить сущность понятия эффективности результатов инновационной деятельности; изучить показатели, применяемые для оценки результатов инновационной деятельности; проанализировать результаты инновационной деятельности конкретного хозяйствующего субъекта; дать предложения по совершенствованию инновационной деятельности исследуемого хозяйствующего субъекта.
11556. Освоить методику хранения данных программ в массивах и научиться использовать массивы при решении практических задач 43 KB
  Лабораторная работа № 5. Массивы Цель работы: Освоить методику хранения данных программ в массивах и научиться использовать массивы при решении практических задач. Использовать задание из лабораторной работы № 4 Операторы циклов но числа вводимые пользователем...
11557. Изучить синтаксис операторов цикла и получить навыки их использования в программах 40.5 KB
  Операторы циклов Цель работы: Изучить синтаксис операторов цикла и получить навыки их использования в программах. Содержание работы. 1 Дана произвольной длины последовательность целых чисел. Найти сумму неотрицательных чисел наибольшее из таких чисел и номер этог
11558. Научиться создавать и применять функции и процедуры, освоить методы передачи параметров 40 KB
  Процедуры и функции Цель работы: Научиться создавать и применять функции и процедуры освоить методы передачи параметров. 1Текст задания Задание: Для условий лабораторной работы № 3 Условные операторы Задание А и Задание Б выполнить следующие требования: 1 Зада...
11559. Переменные. Операторы. Встроенные функции 23.5 KB
  Переменные. Операторы. Встроенные функции Цель работы: Изучить типы данных VB и научиться использовать их в переменных и массивах. Получить навыки использования операторов и встроенных функций VB. 1. 1 строка S c символом ASCIIкод которого выбирается случайным образом и
11560. Исследование автономного LC-генератора 287.5 KB
  ЛАБОРАТОРНАЯ РАБОТА №3 Исследование автономного LC-генератора ЦЕЛЬ РАБОТЫ: теоретические и экспериментальные исследования автономного LC-генератора. РАБОТА СОДЕРЖИТ СЛЕДУЮЩИЕ РАЗДЕЛЫ : 1. Изучение теории автономного...