757

Протиріччя між Росією ти Туреччиною, їх боротьба на Балканах ( перша половина ХІХ ст.)

Дипломная

История и СИД

Балкани, як геополітичний чинник зовнішньої політики Росії і Туреччини на рубежі XVIII – XIX ст. Російсько-турецька війна 1806 – 1812 років. Причини виникнення, хід і наслідки Російсько-турецької війни 1828-1829 років.

Украинкский

2012-11-11

305 KB

49 чел.

Зміст

  1.  Вступ……………………………………………………………………………...3
  2.  Розділ І. Балкани, як геополітичний чинник зовнішньої політики Росії і Туреччини на рубежі XVIIIXIX ст.………………………………………….9
  3.  Розділ ІІ. Російсько-турецька війна 1806 – 1812 років………………………23
  4.  Розділ ІІІ. Причини виникнення, хід і наслідки Російсько-турецької війни 1828-1829 років…………………………………………………………………41
  5.  Висновки………………………………………………………………………..61
  6.  Список використаних джерел та література………………………………….63

                                                                                   Вступ

Історичний шлях Туреччини і Росії відмічений тісними зв’язками та взаємовпливами, що почалися з доісторичного періоду і продовжувалися в тюрксько-слов’янських контактах раннього Середньовіччя і Нового часу. Росія та Туреччини протягом  декілька століть – це сусідні держави, які межують через Чорне море. Їх історія, культура, економіка та політика повсякчас перетиналися та впливали одна на одну. Ще з давніх часів між ними існували взаємозв’язки, які мали різний характер: як дружні та взаємовигідні стосунки, так і певні протиріччя і боротьба.

Через постійні завоювання Османська імперія на початку нового часу перетворилася на могутню державу, у складі якої знаходилися народи Кавказу, Північної Африки, Балканського півострова та багато інших малих етносів. Але завжди за величезною силою, могутністю, незламністю приходить спад. Така доля не оминула і Туреччину. З посиленням Російської імперії, Франції рівновага у Європі похитнулася. Порта стала першою з імперій, яка відчула могутність сусіда. А Росія, натомість, стала першою країною, яка зажадала від послабленого «товариша» повернення земель, морів, народів, які протягом століть були в її руках.

Експансія Туреччини в Південно-Східній Європі і прагнення Росії звільнитися від постійної загрози з боку татарських ханств - спадкоємців Золотої Орди, за спиною якої стояла Османська імперія, завоювати основні ходи Чорного і Середземного морів викликали загострення російсько-турецьких відносин, що переросло потім у збройні зіткнення і війни. З кінця XVIII в. у зв'язку з глибокою кризою і занепадом Османської імперії, пов'язаним і у відставанні в процесі переозброєння і організації армії, ці питання, чомусь залишилися невирішеними. Росія ставила собі завдання оволодінням протоками і вихід в Середземне море. Такий підхід був пов'язаний з тим, що до кінця XVIII ст. Російська імперія досягла такої могутності, що активно впливала на ситуацію в Європі і світі.

Російська імперія також стала «піонером» у вирішенні долі слов’янського народу, який довгий час знаходився від владую Османської імперії. Ці народи, знаходячись у затяжній економічній кризі ( через існування феодально-військової системи ), бачили у образі російського царя свого спасителя.

Одне із самих тяжких і заплутаних питань міжнародної політики, яке протягом останніх століть і сьогодні залишається актуальним у вивченні відносин між Росією і Туреччиною – це «Східне питання». Пояснюється це тим, що інтереси великих держав Європи схрещувалися тут, на Балканах, навколо проток, ринків збуту товару, «сфер впливу», вільного виходу до моря. На початку XIX ст. для західноєвропейських держав східне питання зводився до проблеми «хворої людини» Європи, яким вважалася Османська імперія. З дня на день очікували її смерті, і мова йшла про розподіл турецького спадщини. Особливу активність в Східному питанні виявляли Англія, наполеонівська Франція і Австрійська імперія. Інтереси цих держав перебували в прямому і гострому протиріччі, але в одному вони були єдині, прагнучи послабити зростаючий вплив Росії на справи в Османській імперії і в регіоні в цілому. Для Росії Східне питання складався з наступних аспектів: остаточне політичне та економічне затвердження в Північному Причорномор'ї, яке в основному було досягнуто при Катерині II; визнання її прав як покровительки християнських і слов'янських народів Османської імперії і насамперед Балканського півострова; сприятливий режим чорноморських проток Босфору і Дарданелл, що забезпечувало її торгові і військові інтереси. У широкому сенсі Східне питання стосувалося і російської політики на Закавказзі. 

Тому у ХХІ столітті у зв’язку з поглибленням інтернаціональних зв’язків між орієнтальними і європейськими країнами домінуючу увагу вчених привертає історія зв’язків Росії та Туреччини. Актуальним є вивчення глибокої лакуни, що, не дивлячись на малу вивченість, становить велике значення у дослідженні історії як минулих взаємовідносин, так і подальших стосунків.

Об’єктом дипломної роботи є протиріччя між Росією ти Туреччиною,їх боротьба на Балканах ( перша половина ХІХ ст. ).

Предметом дипломної роботи є: особливості відносин і протиріч між Росією та Туреччиною в перші десятиліття ХІХ століття, коли Росія вела активну політику за поширення свого впливу у Південно-Східній Європі.

Мета дипломної  роботи – охарактеризувати основні особливості протиріч за вплив на Балканах у російсько-турецьких відносинах на початку ХІХ століття.

Поставлена мета передбачає розв’язання дослідницько-наукових завдань:

  •  охарактеризувати основні напрямки зовнішньої політики Росії на Балканах;
  •  визначити основні причини погіршення стосунків між Росією і Туреччиною на початку ХІХ століття;
  •  охарактеризувати становище слов’ян, проживаючих на Балканському півострові, та характер їхньої боротьби за визволення з-під турецької влади;
  •  з’ясувати позиції Росії ти Туреччини щодо балканських народів;
  •  охарактеризувати причини, хід та підсумки російсько-турецької війни 1806-1812 рр.;
  •  визначити причини погіршення стосунків між Росією і Османською імперією у другій половині 20-х років ХІХ ст.;
  •  охарактеризувати основні події російсько-турецької війни 1828-1829 рр.

Хронологічні межі даної роботи охоплюють період кінець XVIII ст. – 1829 рік.

Для написання дипломної роботи були використані різного роду джерела, література, статті.

Так, у «История дипломатии» описуються міжнародні відносини між європейськими країнами у ХІХ ст., відображено ставлення великих європейських держав ( Англії, Франції, Австрії ) до менш розвинених країн. А також  тут можна знайти чимало відомостей і про російсько-турецькі взаємовідносини, а саме, напрямки їхньої зовнішньої політики, причини протиріч, зміст мирних договорів.

Яскравим джерелом послужила книга «История внешней политики России. Первая половина ХІХ в. », де використаний опублікований та архівний матеріал; автори праці досліджують зовнішньополітичні концепції царизму, основні напрямки і події зовнішньої політики і дипломатії Росії в 1801 – 1856 роках. У книзі охарактеризовано та дані оцінки зовнішньої політики Олександра І та Миколи ІІ. Крім цієї праці використалася «Хрестоматия по новой истории. Документы», в якій опублікована велика кількість договорів та спогадів очевидців цих подій. У цій праці зображені історичний подій періоду з кінця ХVII по XIX ст. Висвітлено становище балканських народів та політика Росії на цьому континенті.

Для дослідження міжнародних відносин були використані такі збірники, як «История международных отношений в новое время», «История международных отношений и внешней политики России » та «Восточный вопрос во внешней политике России ( конец XVIII – начало ХІХ В. ) », в яких групи вчених істориків детально охарактеризували відносини між країнами Європи в новий час, а також дали сучасну оцінку деяким важливим подіям зовнішньої політики Росії. Також, щоб дослідити напрямки зовнішньої політики Росії та Туреччини, були використані праці таких вчених: Достян И. С., Дибидур А., Ключевського В. О., тощо.

Для детального висвітлення та опису російсько-турецьких війн використовувалися різного роду джерела, а саме монографія «История русской армии», в якій описана в деталях військові дії російської армії у війнах першої половини ХІХ ст.; «Історія СРСР з найдавніших часів до 1861 р.», де описані найважливіші події в історії Росії від часів Київської Русі до 1861 року; «Всемирная история. Энцыклопедия» яка стала кращим джерелом, де детально описано події російсько-турецької війни 1806-1812 рр. Крім цього, для дослідження російсько-турецьких війн використалися праці таких відомих вчених та істориків, як Киняпин Н. С.,  Рубель В. А., Мерников, А. Г., Спектор А. А., Соловьев С. М., та ін.

Щоб дослідити результати російсько-турецьких відносин та зміну становища балканських народів використовувалися праці Казакова Н. І., Юзефовича П., Шеремат В. І., Федеев В. А., а також збірник архівних документів.

Структурно робота складається з трьох розділів.

Перший розділ «Балкани як геополітичний чинник зовнішньої політики Росії і Туреччини на рубежі XVIIIXIX ст.», в якому описано напрямок зовнішньої політики Росії та Туреччини, їхнє протистояння за вплив на Балкани, а також ставлення європейських держав щодо цієї ситуації. Крім цього у розділі охарактеризовано становище південних слов’ян та їх боротьба за незалежність.

Другий розділ «Російсько-турецька війна 1802-1812 рр.», висвітлює причини, хід та підсумки російсько-турецької війни, а також дипломатичну боротьбу провідних держав Європи ( Англії, Франції, Росії, Туреччини ) під час військових дій.

Третій розділ «Причини виникнення, хід і наслідки російсько-турецької війни 1828 – 1829 років.», який відображає основні причини протистояння між Росією і Османською імперією у 20-х роках ХІХ ст. та описує події, головні битви і наслідки війни між державами 1828-1829 рр.

Крім цього робота містить: вступ, висновки, список використаних джерел та літератури.

Розділ І. Балкани, як геополітичний чинник зовнішньої політики Росії і Туреччини на рубежі XVIIIXIX ст.

 

Османська імперія ще в XVII ст. являла собою конгломерат різних країн, племен і народів. Чорне море було внутрішнім басейном імперії. Це була велична держава, в якій турки, що займали панівне становище, навіть не уявляли більшості населення. Але внутрішній розпад Османської імперії з кінця XVIII ст. поставив на чергу проблему розділу турецьких володінь між провідними європейськими державами, кожна з яких висувала свої домагання на «османську спадщину». Жодна з них не бажала допустити іншу до політичного або економічного переважання в Османській імперії. 

Росія ж наприкінці XVIIІ – на початку ХІХ ст., займаючи важливе місце в європейській системі міжнародних відносин, була пов’язана з великими державами цілим рядом як формальних союзів, так і ніде не зафіксованих, але реально існуючих негласних домовленостей. Зовнішня політика, являючись частиною державної політики, приставляла собою спільний курс державності в міжнародних справах, регулювання зарубіжних відносин на основі окремих принципів, шляхом різних засобів. Не дивлячись на те, що в Росії правили феодально-кріпосні відносини, вона являлась однією із самих могутніх країн Європи і здійснювала великий вплив на вирішення основних європейських проблем.

У зв’язку з погіршенням політичного та економічного становища Туреччини найбільш гострі суперечності викликало питання про європейські володіннях імперії. Царська Росія прагнула опанувати Константинополем і протоками та забезпечити собі вихід з Чорного моря. Проти Росії виступали в першу чергу Англія і Франція, які самі мали загарбницькі плани щодо проток, хоча ретельно приховували їх. Інтереси Росії та західноєвропейських держав стикалися також в питанні про балканські провінції Туреччини. Росія підтримувала прагнення слов'янського та грецького населення до звільнення від турецького панування. Англія і Франція, навпаки, підтримували султанський уряд в його боротьбі з національно-визвольними рухами на Балканах. Тенденції по розширенню Російської держави на південь і закріпленню в басейні Чорного моря виникли ще в XVII ст. І лише в останній третині XVIII ст., в період правління Катерини ІІ, політика по відношенню до Османської імперії рішуче активізувалася і принесла значні результати. Придивляючись до Туреччини європейські уряди побачили, що це не ціле тіло, а купа різнохарактерних народностей. Тоді і вирішили поступово відокремлювати ці складові частини подвійним способом: або ділити їх між сильними державами Європи, або створити  із них держави, ніколи не існуючих у межах Туреччини. Звідси розвинулася подвійно політика по відношенню до Туреччини – політика її міжнародного поділу, подібно польському, і політика історичної реставрації.

Ситуація "хворого на Босфорі" використовувалася для досягнення економічних і територіальних переваг з одночасним створенням перешкод для досягнення таких переваг іншими. Ці держави намагалися втручатися в справи балканських країн. Їх втручання було спрямоване не на відновлення миру і спокою на Балканському півострові, а на розділ сфер інтересів, у чому їм допомагало і поведінка малих балканських держав, які, зі свого боку, проводили політику територіальної експансії. Кожна з цих держав по-своєму мріяла про відновлення середньовічних меж і втраченої величі, здійснюючи з цією метою пошук покровителів і захисників серед великих сил. 

У цій ситуації неможна розглядати Османську імперію як «страждаючу» сторону. Вона також проводила активну, захоплюючу політику, прагнула до реваншу – відновлення своєї минулої влади в Криму і на Кавказі. Турецьке панування на Балканах уявлялося запорукою необмеженої торгової експлуатації місцевого населення: капітуляційний режим і низькі митні збори, закріплені в договорах з Туреччиною, забезпечували європейського капіталу найбільш вигідні умови, тоді як створення на Балканах незалежних держав або перехід цих провінцій до Росії спричинило б за собою скасування цих привілеїв. Звідси і виникав висунутий Англією і Францією гасло «цілісності і недоторканності Османської імперії», який на ділі відбивав прагнення цих держав поставити Туреччину в повну економічну і політичну залежність від європейського капіталу, зберегти в ній відсталий феодальний лад, перешкодити звільненню балканських народів і разом з тим перешкодити просуванню Росії до Константинополя.

Провідні держави Європи, в кінцевому рахунку, захопили в свої руки рішення долі Туреччини і долі її балканських володінь. Так виникло «східне питання» - це умовно прийняте в дипломатії і історичній літературі позначення міжнародних протиріч кінця XVIII-початку XX ст., пов'язаних з боротьбою балканських народів за звільнення від турецького ярма, намічене розпадом Османської імперії та боротьбою великих держав за розділ турецьких володінь. Він включав в себе також намагання європейських держав затвердитися на ринках Близького і Середнього Сходу… В основі всіх цих процесів і явищ лежать нові тенденції розвитку світової історії. На цім фоні проходив процес національної консолідації балканських та інших народів.

Однак, боротьба європейських держав проти революційної Франції (з 1792) на деякий час відволікла їхню увагу від Східного питання, що дозволило Османській імперії укріпити своє внутрішньополітичне становище. Але з кінця 1790-х років Східне Середземномор’я знову вийшло на авансцену політики. Однією з цілей політики післяреволюційної Франції було захоплення басейна Середземного моря. Але тут вона зустріла непримиренного суперника…

Зацікавленість всіх без винятку європейських держав у вирішенні проблем проток і в долі турецького «спадку» змусила російську владу з більшою обережністю будувати відносини з її православними підданими і не допустити, щоб їх прагнення до незалежності входило в протиріччя з інтересами і вигодами зовнішньої політики Росії. Свої політичні кроки вони часто пояснювали  «політичною доцільністю», з якою слід було рахуватися і з європейськими державами, якщо вони були зацікавлені в збереженні європейської «рівноваги сил», значно залежного від атмосфери на Балканах. Звичайно, балканські народи аж ніяк не були пасивним знаряддям в політиці російської влади. Вони керувалися своїми цілями і сподівалися досягнути їх з допомогою Росії.

Відносини Росії і Туреччини базувалися на союзнім договорі 1799 року, і, не дивлячись на деякі коливання в правлінні Павла І, російська політика в цілому направлялася на підтримку цілісності Туреччини. В 1800 р. Растопчин запропонував імператору Павлу І план. Вважаючи Туреччину не здатною на існування, він подумав, що краще всього розділити її з Австрією і Францією; Росія забирає собі Молдову, Болгарію і Румунію, віддає Австрії Волощину, Сербію і Боснію, а Франції – Єгипет, а Морея з архіпеласькими  островами стає незалежною республікою. В цьому плані є все і поділ Туреччини, і політична реставрація з кордонами, не маючих ні якої опори в історії, і зневага до релігійно-племінних інтересів і відносин. Але це заставило деяких політиків іти проти всякого поділу Туреччини; таким був посланник в Константинополя граф Кочубей. В 1802 р. він написав імператору, що потрібно не  ділити Туреччину, а зберегти її: «Турки – самі спокійні сусіди і тому для блага нашого краще всього зберегти цих справжніх наших не товаришів». В імператорському колі Росії були різні точки зору на завдання політики Росії, яка стосувалася Туреччини і балканських народів. Частини державних діячів проголошувала девіз: «Нема сусідів зручніших турків», доводили необхідність збереження слабкості Османської імперії, поставленої в політичну залежність від Росії, і вважали, що таким шляхом вдасться забезпечити російські інтереси в зоні проток в Середземному морі, не викликаючи спротиву європейських держав.  Інші, навпаки, вважали, що збереження під владою балканських земель і Константинополя наносить збитки російській економіці, створюючи постійну зовнішню небезпеку для південних районів Росії. Вихід із створеного положення вони бачили в знищенні турецької влади на Балканах. Також на засіданні Негласного комітету уряду з обговорень кавказьких справ неодноразово піднімалося питання про російсько-турецькі відносини. Деякий час пануючою була думка Кочубея про збереження «цих справжніх ворогів наших».

 Сам імператор, на початку свого правління, починає виробляти засади зовнішньої політики з загальних принципів, серед яких актуальними досі: «Велика держава, якщо вона керується справедливістю, може діяти відкрито і проявити хитрість, якою прикривається слабкість, тим, хто не може розраховувати на свої власні сили. Мої посланці зобов'язані захищати інтереси великої імперії .., діяти твердо і прямодушно, але вони не повинні забувати, що їх государ ніколи не побажає зловживати своєю могутністю, що він поважає права урядів, і незалежність нації...». У той час імператор каже, що у нього немає завойовницьких планів і проектів територіальних придбань.

М. П. Панін і В. П. Кочубей у чомусь, з’ясувавши внутрішньополітичну орієнтацію Олександра І на початку його правління, достатньо твердо висказувалися за збереження цілісності Османської імперії і за розвиток з нею добросусідських відносин. В перших інструкціях, розісланих послам при іноземних дворах, Олександр І писав: «Якби то не було, справа не стане за моєю впевненістю, щоб всякий привід до розбіжностей між моєю імперією і Оттоманською Портою. Тому, один із принципів моєї політичної системи буде полягати в тому, щоб завжди сприяти всіма моїми силами збереженню держави, слабкість і погане управління якого є цінною гарантією безпеки».

Цар захищав цілісність Туреччини, він боявся, що через будь-якого повстання християн на турецькій території у Туреччині «пробудиться і прийме серйозний характер ненависті до християнського імені, спрямована проти нас»  Йому було вигідно мати в особі Порти сусіда, який  «не дає жодного приводу для скарг» .Тому він був проти повстання слов'янських народів на Балканах. Загальна стратегія царського уряду полягала у відновленні відносин з Англією та Австрією, в укладенні миру з Францією, від якої, на думку керівника відомства іноземних справ Н. П. Паніна, виходить найбільша небезпека через «революційні лиха», які вони несуть з собою.

Крім усього, Османська і Російська імперії мали християнське і мусульманське населення. Ще з ХVI ст. османські султани вели переговори з московськими правителями про своє покровительство єдиновірців – мусульманами, які живуть в російській державі. Москва також підтримувала зв’язки з православною церквою на османській території. Етно релігійні проблеми були актуальні і для обох держав, породжуючи часом конфлікти в їх відносинах.

З самого початку ХІХ століття різні умови, створені в самому православно-слов’янському осередку, підказали російській політиці нові шляхи , якими вона повинна була керуватися. Всі ці умови виходили із одного джерела, яке висвітлювало характерні прояви міжнародного європейського життя минулого століття, - цим джерелом був національний принцип. Він з особливою силою проявився в Європі не без виливу французької революції. Яка  надзвичайно сильно вплинула на всю Європу, але подіяла не всюди однаково, дивлячись по становищу різних народів. Так  з початку ХІХ століття різні народи Балканського півострова почали підготовну до повстання, звертаючись  за допомогою до Росії, нагадуючи їй про свої релігійні і племінні зв’язки, цим самим привертаючи увагу політиків великих держав.

Однак у багатьох документах прагматична політика присутня паралельно з думкою про перебувають в кабалі християн. Олександр I впевнений, що слов'яни на Балканах - щирі «численні прихильники» Росії, усвідомлює їх споконвічну прихильність собі, яку потрібно підігрівати. Міністр закордонних справ А. Р. Воронцов 28 серпня 1803 р. згадує, що релігія стає підставою того, що слов'янське населення стане прихильником Росії «в будь-який час, коли вона захотіла б докласти до цього зусилля. Добра згода, що існує в даний час між Росією і Оттоманською Портою, здавалося б, наказує нам не використовувати ці можливості і перервати численні зв'язки, здавна встановлені нами з цими народами». У липні 1803 р. у дипломатичному листуванні з великим задоволенням згадується, що «одна і та ж релігія і майже однаковий мова завжди забезпечували Росії численних прихильників. Не підлягає сумніву, що там є проекти досягнення незалежності ». Але позиції Росії з цієї можливої події ще не були вироблені.

Під час європейських війн на початку XIX століття християнські народи на Балканському півострові підняли змагання за визволення з-під турецької влади. Торгові зв’язки із Західною Європою були доволі живі, на Балкани проходили революційна література й поширилися гасла прав людини і народів. Також з боку Росії ішла пропаганда між народами, приналежними до грецької віри і під її впливом виринули християн. Але одночасно царизм намагався не випускати розвиток визвольних рухів з-під свого контролю, намагався виконувати політику стримування невсипущого нагляду за «заступництвом».

Союзні відносини з Портою, загроза виконання Францією національно-визвольного руху підданих султану в своїх інтересах, спонукали петербурзький двір докласти всі сили для того, щоб протистояти виникненню на Балканах анти турецьких повстань. І в той же час переважання російського політичного впливу в Стамбулі було використано російською дипломатією для покращення тиску на Порту, з метою заставити її покращити становище балканських народів. 

У вересні 1804 р. імператора російського турбують інші питання, ніж Оттоманська імперія, але цар передбачає можливі зміни в статусі Порти, і його хвилює становище християнського населення. У секретній інструкції товаришеві міністра юстиції Н. Н. Новосельцеву Олександр I згадує про те, що, якщо «існування Оттоманської імперії в Європі стане неможливим», то треба домовитися, «яким чином краще влаштувати долю її різних частин», «необхідно буде в разі можливості забезпечити принаймні більш стерпне існування християнським народам, які стогнуть під владою Порти». Ці міркування з'являються саме в той період, коли Росія готує проект союзного договору з Туреччиною про відновлення російсько-турецького оборонного союзу.
Плани щодо слов'ян поки були ще невизначені, вони лише «обговорюються» з радниками, але цілком очевидно, що вони безкорисливі. У додатковій інструкції до Новосельцева  Олександр I мріє: «Якби нам вдалося ввести за згодою Туреччини гарнізони в деякі її володіння і якби цю імперію слід було зберегти, то перед відходом звідти можна було б домогтися створення однієї або двох республік - грецької та словенської - під сюзеренітетом обох імперій ... ». Таким підходом в ідеології зовнішньої політики Росії затверджувалася двоїстість поведінки на міжнародній арені - з одного боку, дбати про збереження прихильності до себе православних балканських народів, обіцяти їм допомогу і заступництво, а з іншого - не дати їм піднятися на збройне повстання. Олександр припускав «перешкодити тому, щоб народи, які постійно прагнуть незалежності, змогли б її досягти шляхом, що суперечить інтересам Росії». Росію більше турбує проект союзного договору з Туреччиною і відновлення російсько-турецького оборонного союзу.

Так як Порта не виконувала після Кючук-Кайнаджирського миру хатті-шерифів у внутрішньому становищі Дунайських князівств, царська влада вирішила добиватися підключення двохстороннього акту, фіксуючого права і привілеї Молдови і Валахії, розраховуючи, що це пом’якшить турецький режим в князівствах і посилить там російський вплив.

В результаті багатьох переговорів з Портою російського посла в Стамбулі В. С. Томари 12 (24) вересня 1802 р. було досягнуто згоди про додаткові статті до хатті-шеріфам… Так було оформлено російсько-турецьку згоду про права Молдови і Валахії – російсько-турецька конвенція 1802 р.

Але згодом у зв’язку з активізацією французької політики на Сході було поставлено питання про можливих союзників у випадку розпаду Туреччини. Направляючи в 1804 р. Н. Новасельцева в Лондон для переговорів про союз у вирішенні європейських справ, Олександр І доручив йому дізнатися думку англійського уряду відносно поділу європейських володінь Туреччини. Однак, Лондонський комітет відмовився вести переговори щодо поділу Османської Порти, вважаючи їх невчасними. Але англійці охоче підписали рішення про спільну боротьбу з Наполеоном в Європі.  

Першими із слов’янських народів хто розпочав підготовку повстання проти влади турків були серби, які відразу почали сподіватися на допомогу Росії. Перше вираження революційних проявів знаходимо в роботі одного слов’янського публіциста, визнаного повстанням сербів. В кінці 1803 р. повстало населення Східної Сербії; митрополит австрійських сербів Стратимірович, щоб допомогти однодумцям в 1804 р. надіслав в Петербург записку або «нариси про встановлення нової, слов’янсько-сербської держави» . В цій записці він вказує на схожість релігії, мови і способу життя сербів з росіянами … Він запропоновує і форму визволення: повстала частина сербів може залишитися під владою Туреччини, отримавши тільки незалежність внутрішнього управління і знаходитися під покровительством Росії.

У боротьбі з Османською імперією серби шукали підтримку великих держав – перш за Австрії. Габсбургська монархія, опасаючись волнения на югославських землях Австрії, погоджувалась лише на посередництво у примиренні з Портою, а в подальшому відмовила в  допомозі і зайняла позицію нейтралітету. Політика Росії на Балканах навпаки, зіграла об’єктивно позитивну роль в ході подій у Південно-Східній Європі. «Коли у 1804 р. спалахнула сербська революція, - писав Ф. Енгельс, - Росія негайно взяла під свій захист повсталих «райя», і, підтримуючи їх у двох війнах, гарантувала їм у двох договорах незалежність їх країн у внутрішніх справах».

У листопаді 1804 р. В Петербург прибули представники сербів, які звернулися до Російського міністерства іноземних справ з проханням. У ньому ішлося про те, що «спільним для всіх сербів між часовим бажанням є: щоб Сербія під іменем Сербська Влади або під іншою подібною назвою, наприклад 7 Островів республіки, мала самостійне політичне становище під прямим і безпосереднім захистом і покровительством Росії».

30 листопада 1805 р. Карагеоргій і М. Ненадович звертаються з листом  до Олександра І з проханням допомогти  припинити вступ турецьких військ в Сербію, в якому вони просять: «Ваше імператорська величність, все милостивий государю! Жахлива обстановка, яка нас сьогодні від усіх країн окружає, примушує нас, до вашої величності, усе уклінно припасти із всенародним плачем, все смиренним  писанням нашим довести, і з всенародним плачем все височайшої милостині і скорої допомоги, захисту сердечко просимо».

Визнання необхідності надання сербам всієї можливої допомоги в умовах збереження миру з Османською імперією – ось що визначало російську політику в сербському питанні в 1804 – 1806 рр.. У ці роки російська дипломатія була  в складній міжнародній обстановці, чреватої військовими зіткненнями, не могла взяти на себе будь-які інші зобов'язання, крім обіцянки дипломатичної підтримки інтересів сербів у Константинополі, надання їм допомоги грошима і зброєю. Це видно з опублікованого в збірнику листи А. А. Чарторийського царю від 11 січня 1806 р., написаного у зв'язку з новим зверненням вождів повстання до Росії. Вказуючи на можливість розгрому сербів Османською імперією і в той же час попереджаючи про загрозу французького втручання, А. А. Чарторийський писав: «Те й інше з цих подій буде абсолютно огидною користю імперії Російської». Щоб уникнути цього він пропонував надати сербам негайну допомогу: здійснивши дипломатичний тиск на Порту, забезпечивши інсургентів грошима і домовившись з Австрією про надання сербам зброї.

Крім сербського народу допомоги у російської влади просили у боротьбі з Османською імперією просили і сусіди обох слов’янських народів - чорногорці. 16 серпня 1804 чорногорський митрополит Петро І Негоша пише Олександру І про утиски християнського населення з боку турецьких пашей і про готовність чорногорців виступити проти них: «Все милостивий государю! Народи єдиновірні і єдиноплемінні нам і суміжні  нашим кордонам, а особливо із Герцеговини, нерідко приходять до мене, кидаючись в ноги, з плачем представляли, що з турками-ребелінами далі жити не можуть, тому що за їхнє буяння і не приборкання, причиняють їм крайні утиски, грабують їхні маєтки, убиваючи мечем рід християнський, заставляє всіх через своїх нарочних як словесно, так і письмово сердечно просять мене, ради бога, дати їм засоби для позбавлення такого нетерпимого тиранства… Чорногорці, підпорядковані вашій імператорській величності, готові їм повстати проти них, але без мого наказу в таких діях вступити не наважуються, а без вищої волі вашої імператорської величності чорногорцям дозволити дати не можу. При тому ж маю смілість вашій імператорській величності донести, що турки, межуючи з нами, по звичайному їх буянню і самоволі, незважаючи на союз з Росією свого султана і не поважаючи заступництва найвищого вашої величності над нам, часто роблять напади на наші межі, хижацьким методом заподіюють всякі пакості і грабунки…

Все милосердний государю! Народ чорногорський, маючи законні і правильні причини підняти зброю проти ребелів, має зручний час не тільки для приєднання названих християн під високославне заступництво вашої імператорської величності, але й самих турок, в невеликій кількості, маючих від мене і чорногорців засоби проти бунтівників, і бажаючих прийняти прабатьківської віри християнської з нами…». Росія погодилася на заступництво, розраховувала в разі необхідності використовувати чорногорське військо в своїх військових планах, а заодно і «підбадьорити слов'яно-сербський народ». При необхідності імператор нагадував чорногорцям про їхні зобов'язання бути відданими тільки Росії, використовував їх прихильність і залежність у своїх інтересах. Чорногорці готові були воювати за свою незалежність, але запитували дозволу Олександра. Вони на чолі з митрополитом писали російському царю в жовтні 1805 р.: «Уряд у всіх важливих справах нічого не зробить без відомства і згоди найвищого двору російського, а на такий випадок завжди буде запрошений бути присутнім в уряді і на генеральному сеймі уповноважений від найвищого двору ... ». Щорічний ж витрата на утримання уряду і гвардії чорногорської повинна зносити російська скарбниця в розмірі 19700 талерів. Але чорногорцям прийшлося чекати, причому чекати «з терпінням і мовчанням», поки Росія сама їх не звільнить від турків, використовуючи свої дипломатичні канали. Інші ж країни в цей час були впевнені, що Росія підбурює чорногорців до повстання.

В першій половині XIX ст. в Болгарії тривали збройні виступи проти османського володарювання. Зростання могутності Росії та поразки Порти у війнах з нею безпосередньо впливали на розмах визвольного руху. Активізуються гайдуки, котрі не давали спокою османам. Однією з форм боротьбі проти османського панування стала участь болгарських добровольців у війнах проти Туреччини на боці християнських країн. При цьому особливо багато болгар підтримували політику Росії на Балканах. Зростання симпатій до цієї держави стало наслідком цілого комплексу етнічних, політичних і культурних причин, котрі не були несподіванкою для османського уряду. Величезна кількість болгар покинула рідні землі під час російсько-турецької війни 1806 – 1812 рр. У російській армії вперше з'явилося окреме болгарське військове з'єднання – «Болгарське земське військо». Воно виникло і Волощині й складалося з кількох батальйонів. У ході бойових дій російські війська зайняли практично всю Північну Болгарію. Але організувати масове повстання болгар не вдалося, як не вдалося й російським військам надовго утриматися на болгарських теренах.

Отже, завдяки посиленню національно-визвольного руху балканських народів, зовнішня політика Росії та Османської імперії була зосереджена на вирішенні цієї проблеми. Туреччина, не бажаючи втратити свої володіння, із усією силою намагається зберегти свою владу над слов’янами. Росія, користуючись тяжким становищем південних слов’ян, не погоджуючись з політикою союзних європейських держав, продовжує здійснювати прямий вплив на Порту, що в кінцевому випадку призвело до зіткнення. Адже, споконвіку зовнішня політика Росії була спрямована на допомогу слабшим країнам з слов’янським корінням.

               Розділ ІІ. Російсько-турецька війна 1806 – 1812 рр.

У другій половині XVIII – на початку ХІХ ст. султанська влада в Османській імперії розплачувалася за феодальну відсталість країни і пригнічення підвладних народів. Чим сильніше вирували повстання на Балканах і в Азії, тим наполегливіше султанський уряд шукав привід до збройного зіткнення з Росією, вважаючи її винуватицею визвольної боротьби народів Балканського півострова і Кавказу. Але з активізацією зовнішньої політики наполеонівської Франції, політичні погляди Османської імперії на деякий час змінилися.

У кінці 1804 року Порта, опасаючись французької агресії, звернулась до Росії з пропозицією підтвердити новим договором оборонний союз 1799 р.  Цей російсько-турецький союзний договір пропонував мир, дружбу і добрі згоди між Росією і Туреччиною, які взаємно гарантували цілісність своїх володінь і  обов’язувалися  діяти разом у всіх питаннях, які стосуються миру і їх безпеки. У випадку нападу на одну із сторін інша сторона має надати союзну військову допомогу; у випадку не можливості надати цю допомогу вона під полягала заміні щорічних субсидій. Сторони підтверджували, що Ясський мирний договір, договір 1800 р. про республіку Семи Іонічних островів і всі інші згоди, підключені між ними, залишаються в силі, оскільки вони не протирічать  справжньому договору. Також союзний договір підтверджував обов’язок обох чорноморських держав спільно охороняти протоки, передбачав свобідний прохід російських військових кораблів через Босфор і Дарданеллу і закриття їх для військових кораблів інших не чорноморських держав.

Протягом 1805 – 1806 рр. Росія активно протистояла французькій експансії на Балканах. А. Чарторийський у своїй записці на ім’я імператора наполегливо аргументує необхідність звернути увагу на посилення російських військ на Іонічних островах і ескадри в Середземному морі, добивається посилити позиції Росії на Балканах і зосередити російський корпус на кордоні Молдови. Робилися спроби заставити Порту здійснити міри, які можуть «забезпечити Молдові і Валахії спокій і безпеку», обмежити їх від нападів і утисків з боку «придунайських пашей».

Але російсько-турецький союз виявився не вічним. У зв’язку з успіхами Наполеона уряд султана різко змінив свій зовнішньополітичний курс. Згодом після Аустерліца Селім ІІІ визнав Наполеона імператором і від свого імені вітав «самого давнього, самого вірного і необхідного союзника» Туреччини. Прибувши в серпні 1806 року до Константинополя представник Франції генерал Себастіані, мав інструкцію всіма силами постаратися «зіпсувати відносини між Туреччиною і Росією», «закрити для росіян Босфор» і відновити повну владу Туреччини в Дунайських князівствах.

В той час як французькі дипломати плели павутину інтриг, направлену проти Росії, французькі інженери укріпили турецькі фортеці, офіцери діючої армії навчали турецьких солдат. Підбурений Наполеоном султан пішов на прямі порушення російсько-турецьких домовленостей. Так, всупереч Ясському миру 1791 р., він без відома Росії звільнив господарів Молдови і Валахії, які дотримувалися російської орієнтації і назначив вигідних Франції. А також демонстративно закрив прохід через чорноморські протоки російським суднам. Шлях для експорту російських товарів через теплі моря заблоковано.  Російський уряд, побоюючись захоплення цих князівств французькими військами, у жовтні 1806 р. розпочинає війну. У відповідь Олександр І вводить в Молдову і Волощину війська під командуванням генерала Міхельсона. Цим російський імператор пробував припинити можливість появи частин, які в той час висадилися в Далмації. І вже 30 грудня Туреччина оголосила війну Росії.

У січні наступного року Туреччина також розірвала відносини з Англією, і, таким чином, повністю перейшла на бік Наполеона.

Ця війна, з точки зору обох сторін, була для них вигідною. Османська імперія прагнула повернути втрачені володіння в Північному Причорномор’ї, використавши відволікання російських сил у війні проти Ірану і Франції. Росія надіялась посунути кордон від Дністра до Прута, а якщо повезе, то і встановити повний контроль над румунськими князівствами.

Чергова російсько-турецька війна 1806-1812 рр. розпочалася доволі мляво. В подальшому для активізації воєнних дій на Балканський фронт із Стамбула перекинули майже всі полки регулярної армії, які за традицією очолив великий візир Хільмі Ібрагім-паша – палкий прихильник реформ нізам-і джедід.

На початку 1807 року головні сили росіян воювали проти французів в Пруссії. На Дунаї  Михельсон мав проти турків приблизно 40 тис. чол. З цими обмеженими силами йому довелося діяти на тисячокілометровому дунайському фронті. Тому Михельсону було поставлене ​​в основному оборонне завдання - не втримати вже зайнятий лівий берег Дунаю. Внаслідок нестачі сил, росіяни не змогли опанувати турецькими фортецями на лівому березі Дунаю (Ізмаїлом, Браїлові і Журжей ).  Але спроби турецького командування перехопити ініціативу на лівобережжі були не здійснені. На початку літа 1807 р. турецьке командування планувало оволодіти Бухарестом і витіснити росіян з Молдови і Валахії. Для цього до Бухаресту рушили два великі турецькі загони. У Бухаресті в той час знаходився 4,5-тисячний загін на чолі з генералом Михайлом Милорадовичем. Він вирішив діяти наступально і не дати з'єднатися турецьким силам. Виступивши проти 13-тисячного загону під командуванням Мустафи-паші, Милорадович  2 червня 1807 р. атакував турків біля селища Обілешті і завдав їм тяжкої поразки. У цій битві турки втратили 3 тис. чол., росіяни - 300 чол. Розгром під Обілешті змусив турецькі війська відмовитися від наступу на Бухарест і відійти за Дунай. Це була найбільша перемога російської армії в кампанії 1807 року.

Трохи раніше значною перемоги добилася і російська ескадра в Середземному морі під командуванням адмірала Дмитра Сенявіна (10 лінійних кораблів, 1 фрегат). У лютому вона вирушила зі своєї бази на Іонічних островах до протоки Дарданелли. Сенявін планував почати блокаду проток, щоб позбавити столицю Туреччини від підвезення продовольства з боку Середземного моря. 6 березня 1807 р. російська ескадра блокувала Дарданеллу. Після двох місяців блокади турецький флот під командуванням капудан-паші Сейіт-Алі (8 лінійних кораблів, 6 фрегатів і 55 менших суден) вийшов 10 травня з протоки і спробував нанести Сенявіну поразку. 11 травня російська ескадра атакувала турецькі кораблі, які після жаркого бою знову сховалися в протоці. 11 травня сенявська ескадра увірвалася в протоку. Незважаючи на вогонь берегових батарей, вона спробувала знищити 3 відстали пошкоджених лінійних корабля турків, але тим все ж таки вдалося втекти. В той же день Сенявін повернувся на вихідні позиції і знову перейшов до блокади протоки.

19 червня 1807 р. Сенявін нав'язав Сейіт-Алі бій у півострова Афон (Егейське море). Перш за все росіяни зосередили вогонь на 3 флагманських кораблях турків. Сенявін враховував психологію турецьких моряків, які зазвичай стійко билися до тих пір, поки в строю знаходився флагман. На напрямку головного удару Сенявін зумів створити перевагу в силах. П'ять російських кораблів перегородили шлях 3 флагманським кораблям турків, охопили їх півколом і атакували з короткої дистанції. Спроби інших турецьких суден прийти на допомогу своїм флагманах були припинені атакою інших груп російських кораблів. У другій половині дня турецький флот почав безладний відхід. Він втратив 3 лінійних корабля і 4 фрегата. Російська ескадра втрат в судах не мала.

В цей же час на Кавказькому театрі воєнних дій, на берегах річки Арпачай (Вірменія), 18 червня 1807 р. відбулася битва між турецькою армією під командуванням Юсуф-паші (20 тис. чол.) і російським військом під командуванням генерала Івана Гудовича (7 тис . чол.). Уклавши перемир'я з персами ( російсько-перська війна 1804-1813 рр..), Гудович рушив проти турків трьома загонами на Каре, Поті та Ахалкалакі. Проте розкидання сил привело до того, що натиск росіян був звідусіль відображений. Після цього турки перейшли в контрнаступ. Гудович встиг зібрати свої загони і відійшов з ними в район річки Арпачай, де почав бій з армією Юсуф-паші. Незважаючи на кількісну перевагу, турки зазнали поразки і відступили.  

Після невдалих боїв Туреччини та погіршення міжнародного становища Наполеона в Тільзісі на початку 1807 року розпочалися переговори між європейськими державами і Францією, на яких найбільш загостреним було питання про долю Туреччини і Балкан. Підписаний одночасно союзний договір передбачав би посередництво Франції у російсько-турецькому конфлікті, а у випадку спільної війни проти Туреччини – розподіл її європейських провінцій, за виключенням Румелії і Константинополя.

Як не старалася Росія відмінити це посередництво і звести конфлікт до двосторонніх відносин, «послугу» прийшлося прийняти. Бойові дії були припинені, а французькі і російські дипломати розпочали безкінечні переговори про розподіл європейських володінь Туреччини.

Східному питанню були присвячені переговори міністра іноземних справ Росії Н. П. Румянцева і щойно назначеного призначеного французьким послом в Петербурзі А. Коленкура, який користувався особистою довірою Наполеона. Ці переговори закінчилися провалом. А. Коленкур поставив умову переходу до Росії Дунайських князівств, Болгарії і закріплення за Францією всієї західної частини Балканського півострова. Коденкур виявляв готовність передати Росії Босфор, залишивши Дарданелу французам. Але, незважаючи на всі дипломатичні згоди, кінцевого результату вони не принесли. Лише у серпні 1807 року в Слободзеї ( у Волощині ) було підписано мирний договір між Росією і Туреччиною.

Після цього в одному із своїх листів Олександру І Наполеон писав: «Якщо б із п’ятдесяти тисяч чоловік росіян, французів, навіть трішки австрійців направиться через Константинополь в Азію і появиться на Євфраті, то це заставило б Англію тріпотіти і поверло б її до ніг материка. Я готовий в Далмації; ваша високість на Дунаї. Через місяць після того якби ми установились військо могло б бути в Босфорі. Я не відмовляюся ні від такої великої мети, але взаємна користь обох держав повинна бути розрахована і врівноважена».

Після Тільзіса Англія, заключивши союзний договір з Туреччиною, відкрито вступила в боротьбу з Росією. Вона постачала Туреччині зброю і спорядження; англійські дипломати і військові займалися шпіонажем на користь Туреччини і Персії і тилу російських військ. Правда, восени 1808 року під час побачення Олександра І в Ерфурті Наполеон відмовився від посередництва в російсько-турецьких переговорах, сподіваючись добитися цим згоди царя на участь у війні Франції з Австрією.

Важливе місце у його планах займала Туреччина. Після ерфуртського побачення переговори між Росією і Францією на рахунок турецьких територій затягнулися, а потім і зовсім заглухли. Висловлюючись на словах за скоріше примирення Росії і Туреччини, на справді Наполеон застосовував зусилля, щоб затягнути російсько-турецьку війну.

Всі ці договори укладені між Росією і європейськими державами, привели до того, що після виходу російської ескадри із Адріатичного та Іонічних морів і передача Франції Котора були розірвані військово-політичні контакти між Чорногорією і Росією та похоронені плани створення в західній частині Балканського півострова незалежної слов’янської держави. Сфера воєнно-політичної активності Росії в Південно-Східній Європі після Тільзицького миру звузилася і обмежилася областями, які знаходяться вздовж Дунаю: Молдова і Валахія, Північна Болгарія і Сербія.

Весною 1809 року після короткочасного перемир’я війна між Росією і Туреччиною відновилася. Але незважаючи на сприятливу міжнародну обстановку Олександр І не зміг протягом 1809 – 1810 рр. здолати Туреччину і досягти своїх територіальних цілей. Цьому сприяли три важливі причини. По-перше, російське командування не мало єдиного чіткого плану дій за Дунаєм. За ці два роки на даному театрі змінилося три командувачів, кожен з яких керував по-своєму. По-друге, позначилася традиційна специфіка даного регіону, де на перший план виходили проблеми постачання, захисту від спеки, епідемій, знання місцевості і т. д. Всі ці серйозні труднощі в належній мірі подолати не вдалося. По-третє, необхідно відзначити бойові якості турецької армії. Незважаючи на поразки, вона не припиняла боротьбу і не дала росіянам можливості домогтися переважної переваги.  Навесні 1809 р. армія Прозоровського діяла в основному проти турецьких фортець вздовж Дунаю. У серпні Прозоровський помер і командувачем став генерал Петро Багратіон. 14 серпня він переправився через Дунай і зайняв Добруджу. Тоді ж росіяни не змогли оволодіти фортецею Сілістрія, облога якої затяглася. Скориставшись відволіканням сил Багратіона в Добруджі, турки перейшли на лівий берег Дунаю у Журжій і почали великими силами (до 40 тис. чол.) наступ на Бухарест. Але 29 серпня вони були відбиті у Фрасіно значно меншим за чисельністю російським загоном генерала Ланжерона і відступили за Дунай.

Проте активність турків змусила Багратіона розкидати свої сили на значній території - від Сербії до порту Варна. Як свого часу Румянцев, так і Багратіон під Сілістрією страждав від тих же недуг - брак фуражу та обмундирування, хвороб. Коли в жовтні з Рущук на виручку Сілістрії рушила п'ятдесятитисячна турецька армія, Багратіон не став ризикувати, зняв облогу і переправився на лівий берег Дунаю. Цей рік приніс російським лише взяття ряду фортець по лівому березі - Тульчі, Ісакчі, Ізмаїла і Браїлова.

У 1810 р. замість Багратіона головнокомандувачем був призначений молодий генерал Микола Каменський. Скориставшись тим, що головні сили турків перебували в той час в Сербії, новий командувач вирішив розгромити турецькі війська в північній Болгарії до підходу до них підкріплень. У травні він зі своїм братом переправився через Дунай. Каменський рушив з 25-тисячним загоном до Сілістрії. А його брат з 18-тисячним загоном вирушив на південь, до Базарджіка, щоб припинити рух турецьких військ.

22 травня 1810 р.  під Базарджіка (Пазарджік) відбулася битва між загоном генерала Кам'янського і турецьким корпусом під командуванням Пелівана-паші (10 тис. чол.). Турки зазнали сильної поразки і відступили, здавши Базарджіка. Втрати росіян склали 1,6 тис. чол. Турки втратили 5 тис. чол. (в т.ч. 2 тис. полоненими).  Цей успіх росіян вирішив долю Сілістрії. 30 травня її гарнізон капітулював.

Після взяття Сілістрії М.Каменський, не гаючи часу, рушив на чолі 35-тисячної армії до турецької фортеці Шумла. Цей опорний пункт турків у Болгарії захищали великі сили (до 40 тис. чол.). Досягнувши Шумли 10 червня, М. Кам'янський на наступний день фактично без підготовки штурмував цю твердиню. Напад був відбитий. У липні Каменський, втративши надію швидко опанувати настільки потужними укріпленнями і, побоюючись можливого нападу великого турецького десанту з боку Варни, зняв облогу. Російський командувач відійшов на північ, до Рущук (нині болгарське місто Русе). Цю сильну турецьку фортецю на правому березі захищало 20-тисячний гарнізон під командуванням Босняк-Аги.

22 липня 1810 р. Каменський штурмував Рущук. Цей напад відрізнявся великою жорстокістю і кровопролиттям. Обложені не обмежилися пасивною обороною. Вони рішуче контратакували нападників в рові, не даючи їм можливості забратися на вал. Незважаючи на великі втрати, Кам'янський вперто кидав у бій все нові сили, перетворивши напад в безжальну бойню. Штурм закінчився повною невдачею. Надіслані на допомогу війська ( 17 тис. чол. ) не зуміли взяти фортеці, втративши під її стінами більше половини свого складу.

На початку серпня 1810 турецькі війська в північній Болгарії, отримавши підкріплення, перейшли в наступ і рушили з двох сторін на виручку фортеці Рущук, обложеної Каменським. З району Шумли наступала армія під командуванням Османа-паші (60 тис. чол.), Від річки Янтри - військо Сераскіра Кушакчі (30 тис. чол.). М. Каменський  не став пасивно чекати з'єднання турецьких сил. З 21-тисячним військом він рішуче попрямував назустріч менш численним військам Кушакчі і 26 серпня в районі Батина завдав їм нищівної поразки. Батинская перемога зробила вирішальний вплив на хід кампанії 1810 року. Після цієї битви турки припинили наступальні дії. Батинская перемога вирішила і доля Рущук. 15 вересня 1810 р. його гарнізон, втративши надії на допомогу ззовні, капітулював.

В цей час Наполеон висунув нові пропозиції про поділ Туреччини. Але російська влада їх рішуче відкинула. Російська дипломатія не прагнула в той час до повного поділу Османської імперії, а також до захоплення Константинополя і Проток. У колі Олександра І існували прихильники збереження Туреччини і урегулювання російсько-турецьких відносин на двохсторонній основі без втручання інших держав. Петербург бачив основне завдання у приєднанні Дунайських князівств і скорішому закінченні війни з Туреччиною.

Великого значення у подальших військових діях російських військ, мала допомога повсталого сербського населення, яке під командування Карагеорга, знайшло сили у спільному протистоянні туркам. Щодо до цього то 24 жовтня 1810 р. у рапорті командуючий Молдавською армією Н. М. Каменський писав Олександру I: «Уже з деякого часу турки із боку Боснії зробили напад на Сербію і розповсюдили страх і розбій по всій землі, наближаючись навіть до Белграда. Дуже скоро я отримав про це звістку та наказав генерал-лейтенанту Зассу, щоб він відправкою сильного загону до Делінграду, зберіг Сербію з боку Болгарії і через це дав можливість Чорному Георгу направити всі свої сили проти Боснії, що й  було зроблено; зараз генерал-лейтенант Засс, отримавши від Чорного Георга повідомлення, доносить мені, що він мав бій з турками 5 і 6 числа цього місяця. Під час цього завдання було убито сербів 117 чоловік і поранено 183, серед яких 5 командуючих; але турки потерпіли набагато більше і змушені були залишити свої шанси, відступитися до річки Дрина. Цією справою серби підбадьорилися Чорний Георг сподівається вигнати турків зовсім за річку Дрину і тим самим заспокоїти свій край з боку Боснії» .

До кінця року Каменський очистив від турків північну частину Болгарії, але не ризикнув вирушити через Балкани із-за нестачі фуражу і наступаючих холодів. Залишивши на правому березі у переправ три дивізії, Кам'янський відвів інші шість на зиму в Валахію. У наступному році молодий полководець готувався до походу на Балкани, але взимку він тяжко захворів і був відправлений до Одеси, де навесні помер.

Новим командувачем став генерал Михайло Іларіонович Кутузов. Для цього періоду командування Кутузова характерна його фраза: «У війні, як і в дипломатичних переговорах із всякою державою, а з Туреччиною особливо, не можна ніколи забувати двох головних союзників – терпіння і час…». До того часу міжнародна обстановка вже серйозно змінилася. Через загрозу війни з Наполеоном половина російських сил була перекинута з Дунайського театру військових дій на західні кордони. У Кутузова залишилося всього 46 тис. чол. Обережний і обачливий полководець, Кутузов відмовився від Балканського походу і став діяти у звичній для себе манері.

На початку 1811 р. Кутузову стало відомо, що турецьке командування готує наступ по лінії від Шумли до Рущук. На початку літа з Шумли до Рущук рушила 60-тисячна армія під командуванням візира Ахмет-паші. 22 червня 1811р. вона атакувала поблизу Рущук військо Кутузова (15 тис. чол. ). Але російські війська артилерійським вогнем і контратаками відбили натиск. Ахмет-паша відступив і став окопуватися, чекаючи нападу Кутузова. Але російський командувач, не бажаючи ризикувати, незабаром відійшов зі своїм невеликим військом на лівий берег Дунаю, підірвавши рущутське укріплення. Підбадьорений Ахмет-паша 28 серпня переправився з частиною сил (36 тис. чол.) А 31 серпня встав табором в Слободзеї. Знаючи колишні невдачі наступу турецьких військ на лівобережжі, Ахмет-паша вирішив дочекатися, поки росіяни самі атакують його. Для цього він зміцнив свій табір, віддавши ініціативу Кутузову.

Після перемоги під Рощуками Кутузов висловив подяку усьому війську за сміливість і відвагу: «Я дуже задоволений, - писав він в одному з особистих листів, - генералами і любов’ю солдат. Билися на перших порах п’ять годин і всюди добре».

Рущутська битва продемонструвала солідарність російського і балканських народів. В ході війни болгари, валахи, серби переходили на бік Росії, разом з російським військом воювали проти турків. В наказі генералу Єссіну Кутузов писав: «Прийняв із задоволенням донесення Вашої величності про висловлення бажання більшості болгар, які живуть біля Рущука, переселитися в ніші володіння, доручаю вам вжити всі розсудливі заходи щодо цієї справи».    

Новий командуючий російською армією, користуючись підтримкою балканських народів ( болгар ), відразу почав формувати військові частини. 6 травня 1811р. М. І. Кутузов написав відношення військовому міністру Російської армії М. Б. Барклаю де Толлі про організацію болгарських частин для спільних дій проти турецької армії, в якій зауважив: «Із числа переселених болгар із-за Дунаю в Турно багато проявили бажання озброїтися і діяти з нами. Я, розраховуючи кількість військ у 4-х дивізіях, зараз перебуваю  біля Дунаю, потрібним рахую для захисту лівого берега Дунаю біля Турно озброїти таких бажаючих болгар, а їх прикладу, сподіваюсь я, наслідують і інші болгари на лівому березі Дунаю, розміщених для мешкання біля Журжи и Калараша, яких невелика кількість.

Знаючи якості цього народу, твердого і до небезпеки, і до залишення набутого, чекаю від них кращої якості, як від пандур, створених в більшості з волоцюг. Тому доручив я генерал-майору Турчинову, командуючому в Турно військами, таких болгар, бажають служити нам, всіх переписати і розділити на сотні під назвою болгарської команди; створити порядок, відповідний їх життю і звичаям і дозволити їм між собою призначити чиновників з званнями по їх бажанню; а озброїти із турецької зброї, яка зберігається у відомстві того ж генерал-майора Турчинова, в тому числі видати і боєві кулі.

Під час знаходження цих болгар на службі назначено надати їм платню і, крім того, тим хто має нижчі звання і простим болгарам – порціонні гроші на крупу, м'ясо та сіль. А коштує утримання в місяць однієї сотні 28 червоних і сріблом 2 р. 50 к., які і будуть відпускатися із екстраординарної суми, а провіант із армійських магазинів.

На зимній час ці озброєні болгари будуть відпущені додому для зайняттям домашньою роботою и за той час платня, порціони і провіант не буде їм даватися, а у випадок, якщо потрібна буде можливість і в зимній час зібрати їх на службу, тоді за цей час будуть вони  отримувати платню, порціони и провіант.

Ця болгарська команда буле підпорядкована генерал-майору Турчинову, який повинен завжди мати правильне свідчення про кількість людей… А протягом часу , коли мені буде відомо про кількість людей цієї болгарської команди, тоді накажу розділити їх на батальйони або на частини іншої назви і призначити до цих частин командуючого».

Перед новим російським командувачем М. І. Кутузовим стояло завдання якомога швидше розбити ворога і досягти миру з турками напередодні масштабної війни з наполеонівською Францією, яка вже давно назрівала.  І тоді російський полководець здійснив хитромудрий маневр. У вересні 1811 р. він наказав своїм військам відійти від Дунаю. Ахмед-паша вирішив, «гяури» відступають і віддав наказ переправитися через Дунай, маючи намір переслідувати ворога. Та коли на лівий берег Дунаю перебралися 35 тис. османських вояків, з’ясувалося, що частина російських військ ( 10-тисячний корпус генерала Є. І. Маркова ) також таємно форсувала Дунай і опинилася на його правому березі. У жовтні корпус Маркова раптово атакував тиловий табір турецьких військ і, захопивши його, відрізала оттоманські війська на лівому березі Дунаю від баз постачання. Основні сили російських військ на чолі з Кутузовим, припинивши вдаваний «відступ», атакували турків і притиснули їх до Дунаю, прирікши тим самим на голод. 35-тисячна османська армія залишилася без харчів, боєприпасів і теплого одягу. Вона протрималася на голій землі лівобережного дунайського плацдарму в районі Слободзеї до грудня 1811 р., аж доки, не з’ївши усіх коней і втративши тисячі вояків від голоду, холоду й хвороб, османи змушені були капітулювати. Після такої жахливої поразки турків розпочалися мирні переговори між ворогуючими державами, як з боку Росії очолив Кутузов.

У Бухаресті Кутузову довелося вести різнобічну дипломатичну діяльність. Він фактично заново почав мирні переговори з турками, тому що спроби мирного врегулювання війни з Туреччиною, які були розпочаті в 1807-1809 роках, виявилися безрезультатними. Одночасно Кутузов  повинен був припиняти підступи іноземних дипломатів у Дунайських князівствах. Важливе місце в його діяльності – як головнокомандуючого, зайняло надання підтримки сербам і болгарам, що боролися проти турецького ярма. Всі ці дії сприяли створенню найбільш сприятливих умов для вирішення основного завдання – укладання миру з Туреччиною.

Помічником Кутузова для ведення дипломатичних переговорів був призначений А. Я. Італінський – російський посол у Туреччині напередодні війни. Але головне керівництво підготовкою до переговорів залишалося за Кутузовим, що відзначалося також у депеші канцлера Румянцева: всі переговори повинні вестися від імені Кутузова «і під його безпосереднім і повним керівництвом, як те було і в минулих війнах».

Переговори проходили в складній міжнародній обстановці, що була пов’язана з війною, яка назрівала, між Францією й Росією. З огляду на це, Туреччина намагалася затягнути переговори, але наполегливість і дипломатичний талант М.І.Кутузова призвели до успішного їхнього завершення за місяць до початку навали Наполеона на Росію. Успіху переговорів сприяла також відмова Росії від жорстких територіальних вимог до Туреччини.

М. І. Кутузов найбільш тверезо оцінив можливості і завдання Росії в цих відносинах. Його високе дипломатичне мистецтво допомагало не раз відводити загрозу переривання мирних переговорів, які проходили в тяжких умовах. М. І. Кутузову вдалося переконати турецьких уповноважених, що рано чи пізно, якщо зростаючій могутності Наполеона не буде поставлена колективна перепона, він направить свою агресію проти імперії османів. Побоювання стати жертвою цієї агресії зіграло суттєву роль при згоді турецьких уповноважених прийняти російську мирну пропозицію. До цього підштовхнуло Порту і тяжке внутрішнє положення в державі.

Після тривалих переговорів Кутузов схилив турків укласти мир. Мирний договір був підписаний у Бухаресті 16 травня 1812 р. До Росії відійшла частина Молдавії, що знаходилася між річками Дністер і Прут, яка стала називатися Бассарабією.Це відіграло позитивну роль в долі молдавського народу. На Кавказі Росія повинна була повернути Туреччині зброєю завойовані пункти ( Анапу ,Поті, Ахалкалакі ), що добровільно приєдналися (Абхазію, Метрегію, Гурію ), діставши тим самим ділянку Чорноморського узбережжя довжиною понад 200 км. Інші  статті цього договору проголошували наступне: 1) І стаття: «Ворожнеча і незгоди, що існували досі між обома високими імперіями, припиняються відтепер і надалі цим трактатом як на суші, так і на воді, і так буде на віка мир, дружба і добра згода між його імператорським величністю самодержцем всеросійським і його величність падишахом оттоманським…». 2) ІІ стаття узгоджувала, що: «Обидві Домовляючі Сторони, відтворюючи таким чином між собою дружбу, дозволяють на амністію та спільне пробачення  всім із їх підданих, які в протягом закінченої зараз війни брали участь у військових діях або якимось чином всупереч інтересам їх правителів і держав. В кінці кінців цією подарованою їм амністією ніхто із них не буде ображений або притиснутий за минулі їх проступки і хто, повернувшись у свій дім, буде користуватися маєтком, яким він до цього володів під захистом і покровом законів нарівні з іншими». 3) У статті IV «ухвалено, що ріка Прут із входу її в Молдавію до з’єднання її з Дунаєм і лівий берег Дунаю із цього з’єднання до устя Кілійського та до моря будуть становити границю обох імперій, для яких це устя буде загальне».4) V стаття: «Його величність імператор всеросійський повертає Блискучій Порті Оттоманській землю Молдавську, лежачу на правому березі ріки Прут, а також велику і малу Валахію з фортецями, у такому стані, як вони тепер перебувають, з містами, містечками, селищами, житлами та з усім тим, що в цих провінціях не полягає, укупі з островами дунайськими…». 5) VI стаття: «Крім границі Пруту, границі з боку Азії та інших місць відновляють зовсім так, як вони були колись до війни…»

Першими хто попросив допомоги у Росії були серби, які ще до російсько-турецької війни 1806-1812 рр. підняли повстання під проводом Карагеоргія. За Бухарестським мирним договором Росія добилася від Порти тільки амністії для повстанців і визнала за турками право володіння над Сербією. У статті VIII мирного договору зазначено: «Згідно тому, що зазначено четвертою статтею попереднього пункту, хоча і нема ніяких сумнівів, що Велична Порта за своїми правом застосує поблажливість  і великодушність   проти сербського народу, який здавна підданий цій державі і, сплачуючи  їй данину, однак, дивлячись на участь, яку серби прийняли у подіях цієї війни, визнано за пристойність  постановити спеціальні умови про їх безпеку.

В результаті чого Велична Порта дарує сербам прощення і загальну амністію, і вони ніяким чином не можуть бути потривожені за минулі їх дії.

Фортеці, які вони могли побудувати на випадок війни на землях де вони живуть і яких там зовсім не було раніше, будуть, так як вони для майбутнього часу безкорисні, зруйновані, і Велична Порта вступить у власність як раніше своїми фортецями,паланками і та іншими укріпленими містами завжди існуючими з артилерією, військовими запасами та іншими предметами і військовими знаряддями, і вона там створить гарнізони по своєму баченню.

Вона дарує сербам, за їхніми проханням, ті самі вигоди, яким користуються піддані її Архіпелазьких островів і інших міст, і дасть їм відчути дію її милосердя, надавши їм право управління внутрішніми справами, визначивши  міру їх податків, отримавши деякі із особистих їх рук, і вона розпорядиться, на кінець, всіма цими предметами спільно із сербським народом».

Цей договір мав велике значення, так як на передодні вторгнення в Росію 500-тисячної армії Наполеона, він лишив Францію такого союзника, як Туреччина.

Отже, не дивлячись на могутність Османської імперії, Росія змогла подолати суперника, результатом чого став Бухарестський мирний договір та стати на крок до визволення народів Балканського півострова з під турецького ярма. Поразка Туреччини показала всій Європі, що минулий сильний суперник став на крок до занепаду. Стара турецька військова система уже на той час вичерпала свої можливості, що стало результатом численних втрат під час військових операцій. Також дипломатичні переговори під час війни ще раз пересвідчили усіх, що за спиною Росії завжди стоять сильні європейські держави (Франція та Англія), які своїми рішеннями змінювали хід подій, впливали на внутрішню політику османів та поставили крапку у вирішенні цього довготривалого конфлікту.

Розділ ІІІ. Причини виникнення, хід і наслідки російсько-турецької війни 1828 – 1829 років.

Війна Росії з Туреччиною, яка ішла з 1806 по 1812 р., закінчилася вигідним для Росії Бухарестським миром. Але, підписавши мирний договір, Туреччина не була готова виконувати взяті на себе обов’язки. Уже в період 1812 – 1815 рр. турки порушили Бухарестський договір. Положення християн в імперії падишаха не покращувалося; особливо жорстоко поводилися турки з греками, які намагалися силою зброї покращити своє становище. Повстання греків в 1821 р. було придушене жахливими способами. Побиття греків у Константинополі, страта патріарха в день св. Пасхи та інші жорстокості викликали занепокоєння у всій Європі. Торгівельним інтересам наносилася постійна шкода. Імператор Олександр І, як засновник і натхненник Священного союзу, не наважувався на енергійне втручання у внутрішні справи Туреччини. З приходом до влади Миколи І політичний курс змінився.

З перших днів його правління, особливу увагу він почав приділяти «східному питанню», що стало предметом його турботи до самої смерті. Як і Олександр, Микола І мріяв про те, щоб знищити Турецьку імперію або  послабити її настільки, щоб вона постійно перебувала під впливом її політики. І при цьому його не можливо було відхилити від наміченої цілі; в цьому відношенні він різко відрізнявся від брата. З самого початку свого правління Микола І заявив, що він рахує себе солідарним із своїм попередником відносно Османської імперії, що він хоче просто продовжити політику Олександра. Він говорив, що буде продовжувати російську політику з того пункту, на якому вона зупинилася його братом. А останній в момент своєї смерті був у сварці з Туреччиною і виявляв намір добитися свого з-за допомогою зброї, не питаючи Європи.

Із двох основних цілей, які ставила перед собою дипломатія Миколи І, одна, а саме боротьба з революційними рухами в Європі, здавалася і кінці 20-х років більш – менш досягнутою. Тому стало можливим висунути і інше капітальне завдання російської дипломатії: боротьбу за контроль над протоками – «ключами від особистого будинку», так тоді говорили. У Миколи на той час дозріла думка не тільки виступити проти Туреччини, але, навпаки, втягнути Англію в спільний виступ. Узгодження дипломатичних дій Англії і Росії давало упевненість, що якщо Англія не виступить на боці Росії, то вона не буде і протистояти російській пропозиції. Закінчити справу визволення Греції царська влада вирішила шляхом війни проти Туреччини.  

Микола І наважився на дуже сміливий крок. Не кажучи ні слова Велінгтону, цар раптово відправив Туреччині щось похоже на ультиматум ( 17 березня 1926 ), правда, з доволі великим ( шістнадцяти тижневим ) терміном. Цей акт, складений в дуже зарозумілому тоні, ставив турецькій владі три наступні вимоги: 1) князівства Молдова і Валахія повинні бути відновлені в політичному, військовому і громадянському відношенні в тому виді, як вони існували до 1821 року; 2) мають бути відпущені на свободу сербські депутати, а їх держава повинна отримати установи, які їй обіцялися за Бухарестським договором; 3) турецькі делегати мають бути надіслані на турецький кордон для переговорів з представниками царя, щоб узгодити питання цього договору, що являються предметом суперечностей між обома імперіями з 1816 р. Для прийняття рішення Дівану був наданий шестиденний термін для прийняття цих умов.

Направивши ультиматум, Микола готовий був укласти узгодження  з Англією, і 4 квітня 1826 р.  дві держави підписали Петербургський протокол, в якому вказувалося, що Греція повинна стати особливим державою зі своїм урядом, конституцією і законами. Султану пропонувалося залишитися верховним сюзереном. Також Росії вдалося домогтися включення до Протоколу пункт про те, що в разі відмови Порти від посередництва Англії в здійсненні наданих Греції прав кожна з країн, що підписали Протокол, буде діяти  «спільно або самостійно».

 Каннінг запропонував обмежитися розривом дипломатичних відносин з Туреччиною, і лише при умови, що до цього кроку приєднаються й інші великі держави. В січні 1827 року Несельроді написав послу Лондона, що правильний аргумент здатний заставити інші кабінети на вирішальні дії проти Туреччини, - «це побоювання того, що миротворча Греція стане посередником виступу однієї Росії. Поставивши їх перед альтернативою, що дозволить нам стати абсолютними господарями положення або приєднатися до них, використати найкращий засіб, який забезпечить їх сприяння здійснення протоколу від 4 квітня 1826 р.»

Врешті-решт, договір, який так довго обговорювався великими державами Європи був підписаний в Лондоні 6 липня 1827 року.

Для виконання договору на практиці існувала секретна додаткова стаття, яка зазначала, що спочатку Порті буде направлена нота з пропозицією колективного посередництва трьох держав; у випадку відмови через місяць або навіть через два тижні прибуде друга нота, в якій буде повідомлено Дівану про рішення держав організувати консульства у важливих грецьких містах і силою зброї заставити обидві ворогуючі сторони погодитися на перемир’я, хоча б по відношенню до дій на морі.

Але Порта, все ще підтримана Австрією, заявила спочатку, що не бажає знайомитися з його змістом. Потім Османська імперія оцінила рішення, прийняте трьома великими державами на користь грецьких повстанців, як втручання у її внутрішні справи і відкинула їх. У відповідь на це союзний флот під командуванням англійського віце-адмірала Едварда Кодрінгтона підійшов до Наварської бухти, де знаходився турецько-єгипетський флот ( всього до 2200 боєприпасів ) під командуванням Мухарем-бея. Головнокомандуючим турецько-єгипетським військами і флотом був Ібрагім-паша. Бій, який тривав біля 4-х годин, закінчився знищенням турецько-єгипетського флоту. Найбільш рішуче і сильно діяла російська ескадра  під командуванням контр-адмірала Логіна Петровича Гейдена, яка розбила весь центр і правий фланг турецького флоту. Вона прийняла на себе головний удар ворога і знищив більшу частину його кораблів.

Трагедія викликана наварським нападом, названа своєрідним новим «хрестовим походом», була з радістю прийнята Європою. Османська імперія лише виявила протест по поводу здійсненого нападу без оголошення війни. Ситуація ще погіршилася після того, як посли трьох держав покинули Стамбул; Англія перейшла в дії, щоб вибити із Мореї єгипетські сили, які знаходилися там; Франція висадила там свої війська; Росія перевершила всіх, об’явивши невдовзі війну Османській імперії.

Що стосується Порти, то Наварська битва не тільки не зробила її більш стриманою, а, навпаки, знищила в ній навіть останній залишок здорового глузду. Махмуд наказав реіс-еффенді вимагати у трьох держав, які уклали Лондонський договір, самого повного задоволення за образи і втрати, спричинені Порті. Посли Франції, Англії і Росії, звичайно, відповіли на цю вимогу категоричною відмовою ( 10 листопада ) і протягом декількох тижнів твердо переконували турецьких міністрів прийняти пропозиції цих держав. Єдине, чого вони могли від них добитися так це обіцянку, що на «попереднє виявлення покірності» з боку заколотників султан відповість амністією; що він відновить порядок речей, знищених в 1821 р.; що Греції буде забезпечена «чітка і справедлива» адміністрація.

Після цього султан і в столиці, і в провінціях став розпалювати, особливо проти Росії, жорстокість і фанатизм мусульман. Останні накинулись на християн; піддані царя, які знаходилися в Туреччині, підвергались переслідуванню, закриванню в тюрми; їх товари були захоплені або розкрадені. В той час Порта підговорила перського шаха, вимушеного внаслідок великих невдач, нанесених йому в компанії 1827 р. ( російсько-іранська війна 1826 – 1828 рр. ), заключити невигідний мир з імператором Миколою І, відмовитися від ратифікації договору і знову взятися за зброю. На кінець, султан скликав в Константинополі «айянів», або начальників округів, із майже всіх оттоманських провінцій і звернувся до них 18 грудня з гарячим маніфестом, в якому відкрито обвинувачував Росію в тому, що вона з 1821 року постійно підтримувала інсургентів в його імперії. Він заявив, що був сумним чином обдурений в Аккермані, так як цар запевнив його, що не стане більше втручатися в грецьке питання; що він вимушений в 1826 р. підкоритися принизливим умовам, скрити своє невдоволення і відложити свою помсту, а тепер саме прийшов час помститися за скривджену честь ісламу.

Цей документ, настільки не обережний і не розумний, не призначався для гласності. Європа протягом декількох тижнів не знала про його існування. Але в кінці 1827 р. цар був уже достатньо обізнаний про наміри султана до себе. Лондонський договір був підтверджений і відновлений 12 грудня. Російський імператор намагався в ім’я цього рішення схилити своїх союзників до цілого ряду мір, ще більш енергійних, ніж ті засоби примусу, які були узгоджені раніше, і брався бути головним виконавцем цих мір. А саме, в ноті 6 січня 1828 р. він запропонував: 1) зайняти Молдову і Валахію російськими військами; 2) використати союзний флот для блокади Константинополя і Александрії, а також для визволення і захисту Мореї; 3) підтримати Каподистрію, президента грецької республіки, надати йому значну грошову допомогу; 4) доручити послам трьох держав, в минулому акредитованих в Константинополі, зідратися на Корфі і розпочати там переговори з метою полегшити укладення миру.

Невдовзі, після успішного завершення російсько-іранської війни, російська влада розпочала підготовку до вирушення конфлікту з Туреччиною. 14 квітня 1828 р. Микола І оголосив західноєвропейським державам про війну з султаном. У маніфесті царя зазначалося, що Росія веде війну не з метою захоплення нових територій, - вона прагне виконати існуючі рішення. Але дипломатична підготовка війни з Туреччиною показала, що європейські держави презирливо ставляться до лідерства Росії у завершенні «східної кризи», в урегулюванні грецько-турецького конфлікту. Тоді, російський посол в Лондоні Х. А. Лівен офіційно повідомив Дж. Ебердина про неприйняття Росією ворожої політики Порти, про рішення царської влади ввести війська в Дунайські князівства. Підтримавши вимушений і тимчасовий характер цієї акції, англійська сторона не погодилася на підтримку цієї міри. Військову демонстрацію на кордоні Дунайських князівств та Сербії готувала і Австрія. Але від погрози військового вторгнення в князівства і Сербію до реального вторгнення діло не дійшло. К. Л. Меттерніх вимушений був рахуватися з Росією, для нього вона залишилася важливим союзником в боротьбі з можливими новими європейськими революціями, які могли спалахнути.

Розпочинаючи війну у Туреччиною, царизм розраховував на стрімку перемогу. Під час східної кризи чорноморська торгівля скоротилася, що нанесло удар на економіку Росії. До початку війни російська армія не мала продуктів, зброї, достатньої для ведення компанії. Але основними цілями для Росії в цій війні було захист своїх закавказьких володінь, а також збільшення своїх володінь на Закавказзі. Володіння чорноморськими портами і фортецями на Кавказі мало для Росії велике військово-стратегічне і економічне значення. Прагнення заставити Порту виконати свої обов’язки по відношенню до Дунайських князівств і Сербії, зафіксованих в минулих мирних російсько-турецьких договорах, посилило позицій Росії на Балканах. Стабільність ситуації в російських закавказьких володінь і міцність кордонів з Туреччиною відповідало інтересам грузинського, вірменського та інших народів. Одним із гострих питань розпочатої війни було змінити положення вірменського населення на турецьких територіях, забезпечення йому права переходу в Східну Вірменію.

Після офіційної заяви про війну царська влада іще деякий час не розпочинала військові дії. Вона чекала реакції європейських урядів, використовуючи час для передислокації війська, якому потрібно було вести військові дії на дуже віддалених одне від одного фронтах ( Балканському та Кавказькому ). При тому, російська армія була погано підготовлено до війни. Це було результатом поганого вихованням та навчання війська, а також серед командного складу та серед солдат існувало багато ветеранів. Але, не зважаючи на це, чисельність збройних сил Росії в першій чверті ХІХ ст. значно збільшилася. Повна мобілізація могла дати для оборони країни більше мільйона солдат. Але для майбутньої війни з Туреччиною на південному фронті вирішено було мобілізувати лише одну 2-гу армію, у складі трьох корпусів, чисельністю до 95 тисяч. Головнокомандуючим 2-ю армією став генерал від кавалерії генерал-ад'ютант граф Петро Христіанович Вітгенштейн, герой війни епохи Наполеона, який користувався популярністю в Росії, особливо в Петербурзі. Вітгенштейн дув дуже довірливим і не достатньо самостійним у своїх рішеннях. Він потребував енергійного помічника і розумних радників. Таким помагачем являвся енергійний керівник штаба генерал-ад’ютант Павло Дмитрович Кісєлєв.

Після отримання В Константинополі новини про перехід російської армії Прута в мечетях і на ринках турецької столиці були прочитані оголошення про війну з Росією і відозву султана Махмуда ІІ до мусульман. Спочатку ознаки військового часу не дуже сильно були помітні в столиці. За записами англійських і французьких спостерігачів, мусульманське населення віднеслося до початку війни в цілому з байдужістю. Сам султан продовжував «щоденно бавитися стрільбою з лука».

Натомість становище Туреччини напередодні війни з Росією було дуже складним: країна щойно пережила внутрішню кризу. Зусиллями султана Махмуда був знищений літом 1826 р. корпус яничар, який складав протягом 400 років головне ядро збройних сил Туреччини. Замість яничар султан вирішив створити регулярну армію за західноєвропейським зразком. Спочатку чисельність її визначалася в 48 тисяч. Для збільшення чисельності приходилось силою гнати людей із сіл в полки, навіть інколи рекрутів заковували в кайдани. Інструкторами нової армії були виключно іноземці. До початку війни з Росією вдалося сформувати 80-тисячну постійну армію – нізам. Головнокомандуючим всіх турецьких сил на придунайському театрі був назначений Хусейн-Ага-паша – винищувач корпусу яничар.

На самому початку війни 2-га російська армія складалася із корпусів 6-го ( 16-та і 17-та піхотна дивізія з артилерією ) і 7-го ( 18, 19, 20-та піхотна дивізія з артилерією). При 7-му корпусі була 3-тя драгунська дивізія з артилерією. До складу армії входило також дев’ять козачих полків. Турецька сторона у своєму складі мали регулярну кавалерію, як складалася із 6 ескадронних полків по 150. Польова артилерія складалася із 84 піших і восьми кінний ротів. К вершників в ескадроні крім регулярної армії у війні брали участь здебільшого кінні, чисельністю до 100 тисяч, а також до 100 тисяч сипаїв. Групування турецьких сил напередодні війни було таким: в Константинополі – 37 тисяч, в Адріанополі – 30 тисяч, в Шумлі і Варні – по 10 тисяч, в фортеці Добруджа – 30 тисяч і в основних областях європейської Туреччини – до 35 тисяч.

Якщо в минулій війні з Туреччиною головне місце знаходження російських військ були Молдова і Валахія, то з включенням до складу Росії Бессарабії ситуація змінилася. Тепер армія могла форсувати Дунай уже з російської території , з Бессарабії, що стало основним місцем армійського базування. Значне наближення баз постачання до театру воєнних дій скоротило комунікації і  полегшило дії  російських військ.

Відразу після оголошення війни 6-й і 7-й корпуси перейшли кордон і без опору зайняли Валахію і Молдову; 7-й корпус підступив до важливої фортеці Нижнього Дунаю – Браїлов; 6-й корпус тимчасово зупинився у Валахії. Призначений для захоплення Добруджі 3-й корпус генерала Рудзевіча зосередився у селі Сатуново, помічена була переправа через Дунай.

25 травня до місця переправи прибула Дунайська флотилія з матеріалом для наводки мостів. Наступного дня, на світанку, причалили до берега 40 запорозьких човнів із січовиками, які проживали в Добруджі і побажали надати допомогу російській армії і тим заслужити право повернення на Батьківщину. Запорожців привів кошовий отаман Гладкий.

Вранці 27 травня до села Сатуново прибув імператор Микола Павлович, який приїхав на Дунайський фронт з багато численною елітою, яку бойові офіцери називали « золотою ордою ». В той же час  розпочалася переправа. 17-й і 18-й Єгерські полки на чолі з генералом Курносовим сіли у човни запорожців. Досвідчені запорожці, відмінно знаючи місцевість, скоро переплели Дунай і висадили єгерів таємно від турків в хащі на правому фланзі турецької позиції. Пройшовши приблизно милю по пояс у воді, єгері раптово кинулися на турків. Поки увага турків була прикута до єгерів, встигли переправитися через Дунай 2-й ешелон – 2-а бригада 9-ї піхотної дивізії. Турки, не витримавши стрімкої атаки з флангу, почали тікати, кинувши артилерію і табір. Так, із деякими втратами в 112 чоловік, 3-й корпус перейшов через Дунай. В той же день була завойована фортеця Ісакча.

Переправившись через Дунай, 3-й корпус рушив до Карасу. По дорозі виділилися загони для облоги фортеці Добруджі. Коли були виділені загони для облоги фортеці, то в головних силах залишилося не більше 15 тисяч чоловік. Звичайно, не можна було промишляти з настільки не значними силами рухатися в глиб країни. Прийшлось корпусу зупинитися біля фортеці Браїлов. Імператор Микола І, будучи присутнім при діючій армії, переконався в нестачі сил і надіслав наказ 2-му піхотному корпусу розпочати похід. Уже 7 червня ( попередньо відбивши 3 червня жорстокий штурм ) фортеця Браїлов була взята російськими військами. Тим часом головні сили на чолі з Вітгенштейном і імператором Миколою I переправились через Дунай на захід від Ізмаїла і вступили в Добруджу. Основні події розгорнулися в північно-західній частині Болгарії, в трикутнику між фортецями Сілістрія, Шумла і Варна. Залишивши найбільший заслон ( 9 тис. чол. ) проти 20-тисячного гарнізону Сілістрії на Дунаї росіяни зосередили головні сили проти Шумли, поблизу якої стояла турецька армія, і фортеця-порт Варни. Не взявши цих фортець, російські війська не могли наступати дальше на південь. Блокада Шумли, в якій стояли 40-тисячний гарнізон, склалася не вдало. По-перше для захоплення цієї головної бази турецьких військ виявилося недостатньо сил (35 тис. чол.). По-друге, захоплюючи Шумлу російська армія сама потрапила в часткову блокаду через перебої постачання. У військах почалася лихоманка і тиф. Лазарети виявилася не готові прийняти велику кількість хворих. Із-за недостатність харчів почалося масове помирання коней.

Щоправда, блокада Шумли закінчилася поразкою, але забезпечила успішні військові дії російських військ при Варні. Велику роль в блокаді Варни відіграв Чорноморський флот під командуванням адмірала Олексія Грейга, який панував на морських комунікаціях. Під час облоги Варни російської армії прийшлось відбити наступ 30-тисячного турецького корпусу Омара Вріоне-паші. 26 вересня був здійснений головний штурм Варни. А 29 вересня Варна капітулювала. В полон здалося близько 7 тисяч чоловік. Взяття Варни стало одним з найбільших успіхів російських військ в компанії 1828 року на Балканському театрі воєнних дій.

Облогу Сілістрії і Шумли російські війська зняли лише в жовтні. Відступ від Шумли проходив в тяжких умовах через активні дії турецької кінноти. Щоб відбитися  від її постійних переслідувань, російським військам довелося покинути свої бази. Основна частина військ ( 75% ) відправилися зимувати за Дунай. На правому фланзі російського фронту на Дунаї військові дії розгорнулися в районі фортеці Видин, звідки турецькі війська ( 26 тис. чол. )  намагалися у вересні перейти у наступ на Бухарест. Однак в битві 14 вересня 1828 року у Боелешті ( сьогодні Бухарест ) вони були розбиті дивізію генерала Федора Геймана ( 4 тис. чол. ). Турки відступили на Дунай, втративши 2 тисячі чоловік. Перемога в Бухаресті забезпечила захист російських військ в Валахії.

Компанія 1828 р. не дала вирішальних результатів. Повну протилежність їй складала компанія 1829 р. У лютому 1929 року замість Вітгенштейна головнокомандуючим був призначений генерал Іван Дибич – прихильник більш рішучих дій. В цей час війська покинув імператор Микола I, який вирішив, що він лише сковує дії військового командування. В компанії 1929 року Дибич вирішив покінчити з Сілістрією, щоб забезпечити свій тил для подальшого наступу. План нового командуючого складався з того, щоб, спираючись на Варну і підтримку Чорноморського флоту, здійснити похід на Константинополь ( Стамбул ). До активних дій росіян підбурювала і міжнародна ситуація, зв’язана з ростом ворожості Австрії щодо деяких невдач Росії на Балканах. Меттерніх тепер не просив Миколу І бути більш поступливим по відношенню до султана, а настійно вимагав, щоб царська влада заключила мир з корисними для Туреччини умовами: «Якщо імператор Микола І піде на крайності, - писав він, - султан не підпише договір з ворогом, який вимагає уступок, не маючи можливості взяти необхідною силою». Крім цього турецьке командування у квітні почала наступ проти зайнятої російськими військами Варни. Але підоспілі із Добруджі частини генерала Рота ( 14 тис. чол. ) зуміли відбити натиск 25-тисячного турецького війська. 7 травня Дибич з останніми силами ( більше 60 тис. чол.) переправився через Дунай і обложив Сілістрію. Тим часом турецьке командування з середини травня організувало новий похід на Варну. Туди відправилася 40-тисячна армія під командуванням Візира Рашит-паші, який замінив головнокомандуючого Хусейна-пашу.

Після цього Дибич вирішив протистояти цій серйозній загрозі Варни, падіння якої порушило б план його компанії. Російський командуючий залишив завойовувати Сілістрію 30-тисячне військо, а сам з іншими ( 13 тис. чол.) стрімко повернув на південь для удару у фланг по війську Решит-паші. Дибич догнав турецьку армію в районі Кулевчі і рішуче атакував її 30 травня 1929 року. Жорстокий бій ішов 5 годин і завершився повною поразкою Решит-паші. Росіяни втратили 2 тисячі чоловік, турки – 7 тисяч чоловік ( в тому числі 2 тисячі полонених ). Решит-паша відступив до Шумли і припинив активні дії. Поразка турецької армії при Кулевчі призвела до капітуляції Сілістрії, гарнізон якої здався 19 червня. В полон потрапило близько 9 тисяч чоловік. Успіх при Кулевчі і Сілістрії дозволило Дибичу розпочати виконувати основну  частину свого плану.

Після перемоги при Кулевчі і взяття Сілістрії Дибич відмовився від наступу на Шумлу. Виділивши для її блокади частину своїх військ ( 4-й корпус ), Дибич з 35-тисячнов армією таємно від турків вирушив 2 липня 1829 р. в Забалканський похід , який вирішив хід цієї війни. Дибич не побоювався залишити у себе в тилу основне турецьке угрупування в Шумлі і без проблем  рушив на Константинополь ( Стамбул ). В перше в історії російсько-турецьких воєн був здійснений такий сміливий і блискучий маневр, висунувши Івана Івановича Дибича в число знаменитих російських полководців. 6-7 липня російські війська, відкинувши загороджувальні турецькі загони, форсували річку Камчію і рушили в східну частину Балкан. Цей штурм був обраний не випадково, так як тут Дибич мав у себе в тилу зайняту російськими військами фортецю Варну і завжди міг отримати підтримку з боку Чорноморського флоту. Крім того, для підготовки походу, російський морський десант ще в лютому захопив на узбережжі фортецю Сізополь ( південніше Бургама ), відразу зробив її основною базою для можливого бою російських військ в південно-східній Болгарії. Спроби турків відбили Сізополь були марними. До середини липня в жорстоку літню спеку, коли здавалося, що « плавиться каміння», російські солдати перейшли балканські кручі і, відбивши невеликі турецькі загони, вийшли на рівнину. 12 липня Дибич захопив Бургас – важливий порт на Балканському узбережжі.  « Балкани, які рахувалися непроходимими протягом багатьох століть, пройдені за три дні і переможні знамена Вашої Високості розвіваються на стінах Бургаса, серед населення, яке зустріло ваших сміливців, як визволителів і братів », - повідомляв Миколі І Дибич.

Йому було чому гордитися: за 11 днів його армія пройшла більше 150 км., пройшовши при цьому непроходимі, незнайомі гірські вершини. Успішному руху військ допомагала підтримка населення. Використовуючи дружні відносини християн, Дибич в той же час нейтралізував можливу ворожість мусульман, спеціально звільнив їх будинки від своїх воїнів.

Дізнавшись про похід російських військ за Балкани, турецьке командування направило із Шумли в тил війську Дибича два великі загони: Халіла-паші ( 20 тис. чол. ) до Слівена і Ібрагім-паші ( 12 тис. чол. ) до Айтосу. Розгромивши 14 липня біля Айтоса загін Ібрагім-паші, Дибич з основними силами рушив на захід до Слівену. 31 липня в бою біля цього міста військо Халіла-паші було розбито. Отже, в тилу у російських військ не залишилося великих турецьких сил і можна було продовжити рух на Константинополь. Не дивлячись на великі втрати в російській армії  ( за час походу, перш за все від спеки і хвороб, вона скоротилася вдвоє ), Дибич вирішив продовжити наступ і рушив на Адріанополь. Пройшовши за тиждень 120 км, російське військо 7 серпня підійшло до стін Адріанополя, які не бачили російських військ з часів походу Святослава ( X ст. ). 8 серпня деморалізований гарнізон фортеці здався без бою. 26 серпня передові російські частини були в 60-70 км від Константинополя. Стрімкий рух багато в чому визначив успіх Забалканського походу. Хватка і раптова поява російських військ поблизу Константинополя викликало там шок і паніку. Тому що, жодного разу іноземні армії тар близько не підходили до турецької столиці.

Російсько-турецька війна велася не тільки на Балканах, а й на Кавказі, де була розміщена 25-тисячна армія Івана Паскевича. Метою І. Паскевича було відволікти турецькі сили від Європи. Він в той час хворів, його війська, змучені війною, але цей чоловік не звик тягнути і 12 червня з 58 полоненими і 12 оборонними одиницями зброями рушив в похід йому наказали захопити Карс, Ахалцих і взяти фортецю Поті. 19 червня російські війська підійшли до Карсу, який постав неприступною фортецею, але Паскевич уміло організував облогу і вона була взята. Турки втратили убитими близько 2 тис. чоловік, було захоплено 151 одиниць зброї, 33 знамена, великі запаси продуктів. Не дивлячись на миттєвість штурма в місті не відбулося ні крадіжок, ні розбою ( Паскевичем це було строго заборонено ). Подальші успіхи зупинила неочікувана біда, чума, занесена в російський табір. Не, дивлячись на обережність, від неї померло 263 чоловіка. Турки встигли отямитися від страху, наведеного падінням Карса, і зібрали нові сили. Паскевич, не боючись їх загрози, 23 липня підійшов до фортеці Алалкалахі і штурмом взяв її, захопивши полонених, 14 рушниць і 21 знамена. Після 7 днів облоги впала фортеця Поті, через яку ішло повідомлення турків з Закавказзя. 9 серпня розпочався штурм міста Ахащих. Гарнізон фортеці нарахував 15 тисяч солдат, в ньому проживало до 50 тисяч мешканців. Після 4 днів боротьби росіяни ввірвалися в місто. Спалахнула пожежа і після відчайдушної боротьби захисники Ахащиха бігли в фортецю, яка на другий день здалася. Турки втратили до 50 тисяч солдат. Незабаром без бою підкорилися фортеці Ацхур, Ардаган, Баязет, Дияден і Топрах-Кале. 5 вересня Паскевич повернувся в Тифліс, звідки доніс імператорові, що під час Кавказького походу було завойовано 9 великих і малих фортець, 350 рушниць, близько 200 знамен і бунчуків, біля 8 тисяч полонених. Однак військові дій на Кавказькому фронті на цьому не припинилися. І. Ф. Паскевич, не знаючи про початок проведення мирних переговорів, продовжував вести війну аж до жовтня 1829 р., що призвело до численних втрат серед росіян та турків.

Намагаючись перешкодити захоплення російськими військами столиці Османської імперії, султан Махмуд ІІ санкціонував початок переговорів про мир.  Підписання миру прагнула і Росія. Російські війська були дуже змучені. Важкі кліматичні умови, тяжкі гірські переходи, масові шлункові захворювання забирали життя у багатьох солдат і офіцерів, не дивлячись на великі втрати у бойових операціях. До того ж на Балканах, в Північній Болгарії, через можливий спалах визвольної боротьби, могло розпочатися повстання християнського населення Константинополя. Тому не випадково була дуже категорична заява К. В. Несельроде: «Ми не хочемо Константинополя. Це б було найбільш небезпечним завоюванням, яке б ми могли зробити».

Поклавши ведення переговорів про мир на І. І. Дибича, Микола І в особистих депешах і через інструкції МІС дав йому наказ запевнити Порту, що Росія в своїх вимогах не вийде за рамки Декларації від 14 квітня 1928 року. Інструкції подібного змісту були направлені російським послам в Англію, Францію, Пруссію. 20 серпня в Адріанополь, для участі у проведенні переговорів про мир, прибули представники царя – генерал-ад'ютант А. Ф. Орлов і таємний радник Ф. П. Пален. Делегацію з турецького боку очолив головний охоронник фінансів Османської імперії,  досвідчений політик Мехмед Сидак-ефенді. Крім російської та турецької делегацій на переговорах була присутня і делегація Англії ( Р. Гордон ), Австрії та Франції ( А. Гільєміно).

Найбільш складним питанням, яке вирішувалося на переговорах у Адріанополі, була доля Греції. Представники Англії та Австрії вважали, що включення питання про Грецію в проект мирного договору означало б, що саме Росія стає вершительнецею її долі. Проти цього виступив султан Махмуд ІІ, вважаючи Грецію «не від’ємною частиною османської землі», долею якої могла розпоряджатися тільки Порта. Про це свідчать протоколи засідань, які проходили протягом серпня. Російська делегація на переговорах поступово і твердо відкидала намагання турецької сторони зняти статтю Х проекту договору, у якій ішлася мова про грецьке питання. Велику наполегливість проявив А. Ф. Орлов. На одному із засідань у відповідь на заяву турецької делегації, що грецьке питання уже вирішене Портою разом із послами Англії і Франції, Орлов заявив, що «стаття Х протоколу є визнанням Лондонської конвенції і березневого протоколу не підлягає ні обговоренню, ні зміненню і без всяких обмовок повинна увійти до договору».

Гостра дипломатична боротьба в період підготовки мирного договору розгорнулась і по інших статтям, так як турецька делегація прибула в Адріанополь з наміром отримати назад всі зайняті Росією в ході війни землі, добивалася обмеження тоннажу російських суден, які проходили через Протоки, та інше.

Адріанопольський мирний договір між Росією і Туреччиною був підписаний 2 ( 14 ) вересня 1829 р. в стародавньому палаці турецьких султанів в місті, з яким було пов’язане заснування Османської імперії, що мало велике символічне значення. Цей мирний договір складається 16 статей і окремого акту. У статтях вирішувалася доля Османської імперії та її підданих, а саме деяких статтях зазначалося наступне:

  •  Стаття І: « Всяка ворожнеча і незгода, що існували досі між обома імперіями, відтепер припиняються на суші і на морях, і хай буде навіки мир, дружба і добра згода між імператором і падишахом…».
  •  Стаття ІІ: « Його величність імператор повертає Порті князівство Молдавію в тих межах, які вона мала до початку війни… Його величність так само повертає князівство Волощину і Краповський Банат без всякого вилучення, Булгарію і землю Добруджі від Дунаю до моря і разом із тим Сілістрію, Гірсово, Мачін, Ісакча, Тульчу, Бабадаг, Базарджіка, Варну, Праводи та інші міста, містечка і селища…».
  •  Стаття ІІІ. «Межею між обома імперіями, як і раніше буде річка Прут від самого її впадання в Молдову до з’єднання з Дунаєм; правий її берег як і раніше залишається у володінні Порти Оттоманської. Купецьким судам обох держав надається вільне плавання по всій течії Дунаю…».
  •  Стаття IV: «Всі землі, що лежать на південь і на захід від граничної межі до сторони Карського і Трапезундського пашалика з великою частиною Ахалцихского  пашалика, залишаються у вічне володіння Блискучої Порти; землі, що лежать на північ і на схід від Грузії, Імеретії і Гурії, а також весь берег Чорного моря від гирла Кубані до пристані Св. Миколая залишаються у вічнім володінні Російської імперії ».
  •  Стаття V: «Оскільки князівства молдавські та волоські підпорядковувалися верховній владі Блискучої Порти , то від нині зберігаються їхні усі права, переваги і вигоди, даровані у договорах. Тому цим князівствам надається свобода богослужіння, досконала безпека, народне незалежне управління і право безперешкодної торгівлі…».
  •  Стаття VI: «Обставини, що по слідували за Аккерманською конвенцією, не дозволили Блискучій Порті зайнятися негайно проведенням у дію постанов Окремого акта про Сербію, прикладеного до V статті тієї конвенції, а тому Порта урочистим чином зобов’язується виконати їх без найменшого зволікання і з усією можливою точністю, а саме: повернути негайно Сербії шість округів…».
  •  Стаття VII: «Російські піддані будуть користуватися у всій Оттоманській імперії, на суші і на морі, повною і досконалою свободою торгівлі. Блискуча Порта зобов’язується ретельно спостерігати, що торгівля, і особливо плавання по Чорному морю, не піддавалися будь-яким перешкодам; вона визнає і оголошує, що хід через Константинопольський канал і Дарданельську протоку абсолютно вільний і відкритий для російських суден під купецьким прапором…».
  •  Стаття VIII: «Порта Оттоманська в винагороду за завдані збитки і втрати заплатить імператорському російському двору протягом 18 місяців і в термін один мільйон п’ятсот тисяч голландських червінців…».
  •  Стаття ХІ: «Слідом за підписанням цього мирного договору між обома імперіями і за ратифікацією обох государів Блискуча Порта негайно приступить до швидкого і точного виконання постанов, а саме: статей ІІІ і ІV щодо меж, що мусять розділити обидві імперії в Європі і в Азії, і статей V і VI щодо князівств Молдовії і Валахії, так само як і Сербії…».
  •  Стаття ХІІІ: «Високі договірні держави, відновлюючи між собою союз, дарують загальне прощення і досконалу амністію усім своїм, якого б звання  не були,  підданим, які впродовж війни, благополучну припиненої…»
  •  Стаття XIV: «Усі військовополонені, які знаходяться в обох імперіях, якого б вони не були народу, звання чи статі, негайно по розміні ратифікації цього мирного договору повинні дути видані і повернуті без найменшого викупу або плати…».

Отже, наприкінці 20-х років ХІХ століття, не дивлячись на внутрішні негаразди, Росія показала свою велич і непереможність, прикладом чого стала перемога над Османською імперією. Завдяки цій перемозі слов’янські країни на Балканському півострові ( Сербія, Молдова і Волощина ) підтвердили своє право на автономію, що стало ще одним кроком до незалежності. Довготривала боротьба греків за незалежність в кінцевому результаті принесла свої результати, вона стала першою балканською країною, яка отримала незалежність. Ця подія ще більше зблизила країни Європи, показала їхнім народам твердість і незламність їхніх союзі. Також, як бачимо, відносини Туреччини і Росії протягом першої третини ХІХ ст., супроводжували постійну боротьбу країн, в якій переможницею виходила Росія. Адже у кінці всіх подій Російська імперія ставала це більшою і могутнішою, завдяки приєднання чималих земель.

                           

                                                 

                                                   Висновки

В результаті проведених досліджень ми прийшли до висновку, що відносини між великими світовими державами, такими як Туреччина та Росія, залишилися в XIX столітті напруженими. Протистояння між Османською і Російською імперіями визначалися не тільки необхідністю і неминучістю зіткнень в геополітичних умовах, коли Росія прагнула стати європейською державою з виходом на основні європейські магістралі. Це протистояння пояснювалося також іншими факторами. Особливо важливим фактором був релігійних, коли Росія виступала захисницею православного і всього християнського світу від ісламу. Іншим фактором було те, святі для російської людини місця були під владою турків.

Російсько-турецькі війни багато в чому визначили розпад Османської імперії. Росія і Туреччина вели безперестанні війни ( в середньому одна війна припадала на 29 років ). Навіть політика умиротворення, яку запровадив Олександр I на Віденському конгресі, створенням Священного союзу, почала відходити на другий план. Уже в 20-х роках ХІХ ст., свою зовнішню політику Росія знову направила на Схід. Завдяки договорам між обома імперіалістичними державами ( Бухарестський та Адріанопольський ) такі Балканські країни як Румунія, Волощина, Греція, Сербія відійшли від політичного контролю Османської імперії.

Російсько-турецька війна 1806-1812 рр. проклала шлях народному руху в країнах Балканського півострова, який привів ці народи з-за допомогою Росії до визволення. Слов’яни, незважаючи на слабкість, змогли згортуватися і вступити в бій з російськими солдатами. Ця війна показала слабкість Величної Порти та її неминучий занепад. Ця війна зблизила інтереси країн Європи, які, незважаючи на послаблення після війн Наполеона, знайшли у собі сили допомогти російському царю у вирішенні тяжкого питання, щодо слов’ян.  

Підписання Адріанопольського мирного договору, в результаті ще однієї війни між цими державами, надило Сербії, Молдові та Волощині автономію. Грецька революція, яка призвела до погіршення стосунків між Туреччиною та Росією, ще більше зблизила між собою уряди Росії, Великої Британії та Франції, результатом чого стала Аккерманська конвенція та Наварська битва. Після блискавичної перемоги союзників на політичній карті Європи XIX століття виникла незалежна держава Греція. Розгортання таких насичених масових подій дало поштовх для майбутньої боротьби багатьох поневолених народів. Також, в результаті війни, частина поневоленого турками вірменського населення змогло повернутися на Батьківщину – Східну Вірменію. Як і попередні війни так і ця показала всьому світу, що військова справа Османської імперії, яка споконвіків служила державі, показувала її велич, вичерпала свої ресурси. Її бойова міць похитнулася, що призвело в майбутньому до величезних втрат, як економічних, так і людських.

Росія в результаті цих відносин закріпила свої панівні позиції на Чорному морі, забезпечила собі право вільної торгівлі на території Порти. Вона розширилася і вийшла до берегів стратегічно важливих морів й торгових шляхів. Але така посилена позиція царської Росії ставила під сумнів дипломатичні, дружні взаємини цієї держави з провідними країнами світу, такими як Велика Британія та Австрія, яким заважав такий порядок подій і впливовий конкурент на Балканах. Це і стало у майбутньому найбільшою головною біллю цих держав.

Порта переставала  бути основним господарем на Близькому Сході. Її покровительство на Балканами майже перестало існувати. Могутня політика султана уже не мала жодного політичного, економічного впливу на більшість країн Балканського півострова. Уже в першій третині XIX ст. деякі невеличкі слов’янські держави могли самі впливати на хід історичних подій, самі вирішувати внутрішньополітичні проблеми, бути захисником чи противником міжнародних подій у світі, підтримувати у «горі і радості» дружніх собі держав та їх правлячі кола. Отже, наступні роки та десятиліття стали періодом самостійного існування більшості включених до її складу країн.

Однак, незважаючи на те, що Росія змогла здобути багато стратегічних земель Османської імперії та її сателітів, повністю досягти мети воєн так і вдалося. Так протоки залишилися за Туреччиною, балканські народи, незважаючи на те, що отримали свою незалежність або автономію на вимогу Росії , часто були непослідовні в дружбі з Росією. Обопільні війни і постійна конфронтація привели не тільки до занепаду Османської імперії, але й дали можливість впливати в регіоні іншим країнам – Франції та Англії, які вторгалися у справи держав. Їх втручання було спрямоване не на відновлення миру і спокою на Балканському півострові, а на розділ сфер інтересів, у чому їм допомагало і поведінка малих балканських держав, які, зі свого боку, проводили політику територіальної експансії. Кожна з цих держав по-своєму мріяло про відновлення середньовічних меж і втраченої величі, здійснюючи з цією метою пошук покровителів і захисників серед великих сил.

Отже, завдяки проведеним дослідженням, ми сьогодні можемо детально і правдиво описати основні шляхи і напрямки, які здійснили Туреччина і Росія у своїх  відносинах у перші три десятиліття бурхливого і непередбачуваного XIX століття.

          

       

                    Список використаних джерел та літератури

І. Опубліковані джерела.

  1.  Адрианопольский мирный договор между Россией и Турцией. Под стягом России //Сборник архивных документов. – М.: Русская книга, 1992. – С. 103 – 113.
  2.  Хрестоматия по новой истории. Документы. В 2-х тт. – М., 1963. – Т. 1. – С. 380-390.
  3.  Хрестоматия по истории международных отношений. Выпуск І. – М., 1963. – С. 458.

ІІ. Монографії, статті, посібники.

  1.  Адрианов П. М. Русско-турецкая война 1828 – 1829 гг. // История русской армии 1812 – 1864 гг. – СПб.: ООО издательство Полигон, 2003. – С. 410-423.
  2.  Безкровный Л. Г. Русское военное искусство ХІХ века. – М.: Наука, 1974. – С. 103-108.
  3.  Белова Е. В. Русско-турецкие войны и миграционная политика России в первой половине XVIII в. // Вопросы истории. – 2008. - №5. – С. 141-147.
  4.  Восточный вопрос во внешней политике России (конец XVIII – начало ХІХ В.). – М., 1978. – С. 76-94.
  5.  Всемирная история. Энциклопедия. Т. VI // Под ред. Н.А. Смирнова. – М.: Издательство социально-экономической литературы, 1959. – С. 237.
  6.   Голов О. А. Мемуары российских офицеров – участников русско-турецкой войны 1828-1829 гг. Как исторический источник: структура и содержание. – Харьков., 2011. – С. 113.
  7.  Гасратян, М.А., Орешкова, С.Ф. Петросян, Ю.А. Очерки истории Турции. – М.: Наука, 1983. – С. 109.
  8.  Дебидур А. Дипломатическая история Европы. В 2-х томах. Т. І. – Ростов-на Дону., 1995. – С. 220-240.
  9.  Достян И. С. Россия и Балканский вопрос. Из истории русско-балканских связей в первой трети XIX в. – М., 1972. – С. 35-73.
  10.   Змитрович И. О., Колоцей М. Я. История южных и западных славян. – Гродно.: ГрГУ, 2002. – С. 15.
  11.    Історія СРСР з найдавніших часів до 1861 р. Т. І. – К., 1958. – С. 611-612.
  12.  История русской армии. Т. 2. – СПб.:ООО издательство Полигон, 2003. – С. 373-387.
  13.   История международных отношений в новое время. Часть І. ( 1640-1918 гг. ) – Алматы., 2005. – С. 107-111
  14.   История внешней политики России. Первая половина ХІХ в. – М., 1999. – С 10-237.
  15.   История международных отношений и внешней политики России (1681- 2000). – М., 2000. – С 34-48.
  16.   История дипломатии. Т. 1. - М., 1959. – С. 361-543.
  17.   История Османского государства, общества и цивилизации. Т. І //Под ред. Экмеледдина Ихсаноглу. – М., 2006. – С. 67-310.
  18.   Казаков Н. И. Из истории Бухарестского мирного договора. – М., 1967 . – С. 128.
  19.   Киняпина Н. С. Внешняя политика Роcсии первой  половины ХІХ в. – М., 1963. – С. 43-141/
  20.   Кипянина Н. С.Русско-австрийские противоречия накануне и во время русско-турецкой войны 1828-1829 гг.//Ученые записки МГУ. – Вып. 156. – 1952. – С. 202 – 206.
  21.   Ключевський В. О. Курс русской истории. - СПб., 1904. – С.469-471.
  22.   Косев Д. Новая история Болгарии. Курс лекций. – М., 1952. – С. 159.
  23.   Кутузов М. И. Сб. документов. Т. 3 . – М., 1952. – С. – 469.
  24.   Лищеловская И. И. Балканская политика Екатерины ІІ// Вопросы истории . – 1999. - №2. – С. 29.
  25.   Ляхов В. А. Боевые действия русских войск и флота под Варной в 1829 году // Учёные записки Ярославского государственного педагогичного университета им. К. Д. Ушинского. – 1970. – Вып. 76. История. – С. 13 – 28.
  26.   Мерников А. Г., Спектор А. А. Всемирная история воен. – Минск., 2005. – С. 101.
  27.   Мортенс Ф. Ф. Собрание трактатов и конвенций, заключенных Россиею с иностранными державами. Т. 14. – СПб., 1905. – С. 181.
  28.   Нарочницкий А. Л., Казаков Н. И. К истории восточного вопроса//Новая и новейшая история. – 1969, № 6. – С. 54. 
  29.   Никифоров, Л.А. Формирование границ России с Турцией и Ираном. XVIII-начало XIX вв. – М.: Наука, 1972. – С 98.
  30.   Османская империя: проблемы внешней политики и отношений с Россией. Сборник статей. – М.: Наука, 1996. – С 34.
  31.   Орликова С. Ф. Османская империя и Россия в свете их геополетического розграничения // Вопросы истории. – М., 2005. - № 3, - С 43.
  32.   Павленко Н., Андреев И. История России с древнейших времен до 1861 года. –М.: Мол. гвардия, 1996. - С. 156.
  33.   Первое сербское восстание1804 – 1813 гг. и Россия. – М., 1983.  - С.41- 178.
  34.   Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в первой трети ХІХ в. – М.: Наука, 1997. – С. 11.
  35.   Попов Н. А. Россия и Сербия: Исторический очерк русского покравительства с 1804 по 1856 г. – М., 1869. – С 11.
  36.   Рубель В. А. Нова історія Азії і Африки. – К., 2007. – С.329.
  37.   Советская историческая энциклопедия. – М. // Под ред.Е. М.Жуков, 1961. – С. 346.
  38.   Соловьев С. М. Император Александр І. Политика. Дипломатия. – СПб., 1877. – С. 206.
  39.   Українська радянська енциклопедія // За ред. М. Бажана. – 2-ге вид. – К., 1974 – 1985. – С. 396. 
  40.   Фадеев А. В. Россия и восточный вопрос 20-х годов Х1Х в. – М.: Госиздат, 1958. – С. 65. 
  41.  Тидоров Н. Балканский народ XVXIX в. – М., 1979. – С. 205.
  42.  Троицкий Н. А. Россия в ХІХ веке: курс лекций. – М.: Высшая школа, 1999. – С. 295.
  43.   Фадеев А. В. Россия и Кавказ первой трети XIX века. – М., 1960. – С. 89.
  44.   Черногорско-русские отношения с 1711 по 1918 г. – М., 1992. – С. 43.
  45.   Шеремат В. И. Турция и Адрианопольский мир 1929 г. – М., 1975. – С. 125 – 126.
  46.   Шишов А. В. 100 великих героев. – М., 2005. – С 82.
  47.   Широкорад А. Турция. Пять веков противостояния. – М., 2009. – С. 168.
  48.   Юзефович П. Договоры России с Востоком, политические и торговые. – СПб., 1969. – С. 73.
  49.   Югославянская история в новое и новейшее время. — М.: МГУ, 2002. — С. 73.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

16310. АНАЛИЗ НАПРЯЖЕННО-ДЕФОРМИРОВАННОГО СОСТОЯНИЯ КОНСОЛЬНОЙ БАЛКИ 2.26 MB
  Лабораторная работа АНАЛИЗ НАПРЯЖЕННОДЕФОРМИРОВАННОГО СОСТОЯНИЯ КОНСОЛЬНОЙ БАЛКИ Цель работы: Приобретение практических навыков по измерению прогибов и деформаций балок. Содержание работы: Балкой называют стержень нагруженный силами действующими в напра...
16311. Исследование устойчивости сжатого стержня большой гибкости 202 KB
  ИССЛЕДОВАНИЕ УСТОЙЧИВОСТИ СЖАТОГО СТЕРЖНЯ БОЛЬШОЙ ГИБКОСТИ Цель работы: Изучение процесса потери устойчивости при осевом сжатии стержней и опытное определение критической силы. Поскольку величина критической силы зависит не только от размеров стержня но и от у
16312. Определение деформации при косом изгибе 5.06 MB
  ОПРЕДЕЛЕНИЕ ПРОГИБОВ ПРИ КОСОМ ИЗГИБЕ Цель работы Ознакомление с косым изгибом консольного бруса и сравнение опытных значений прогиба с теоретическим. Содержание работы Если плоскость действия изгибающего момента возникающего в поперечном сечении бруса не сов...
16313. Определение модуля сдвига при кручении 97 KB
  ОПРЕДЕЛЕНИЕ МОДУЛЯ СДВИГА ПРИ КРУЧЕНИИ Цель работы Экспериментальная проверка закона Гука при сдвиге и определение модуля сдвига материала вала.
16314. Определение прогибов балки на двух опрах 95 KB
  ОПРЕДЕЛЕНИЕ ПРОГИБОВ БАЛКИ НА ДВУХ ОПОРАХ Цель работы Приобретение практических навыков по измерению прогибов балки. Содержание работы. Балка – это стержень нагруженный силами действующими в направлении перпендикулярном его оси. В инженерной практике часто воз
16315. ИЗУЧЕНИЕ ЗАКОНОВ ГЕОМЕТРИЧЕСКОЙ ОПТИКИ 321.5 KB
  ИЗУЧЕНИЕ ЗАКОНОВ ГЕОМЕТРИЧЕСКОЙ ОПТИКИ Теоретические основы эксперимента Геометрическая лучевая оптика Согласно электромагнитной теории диапазон видимого света представляет собой электромагнитные волны определенной длины : от 40105 см до 7...
16316. ОПРЕДЕЛЕНИЕ НЕИЗВЕСТНОЙ КОНЦЕНТРАЦИИ ОКРАШЕННОГО РАСТВОРА ПРИ ПОМОЩИ КОЛОРИМЕТРА КФО 290.5 KB
  Лабораторная работа ОПРЕДЕЛЕНИЕ НЕИЗВЕСТНОЙ КОНЦЕНТРАЦИИ ОКРАШЕННОГО РАСТВОРА ПРИ ПОМОЩИ КОЛОРИМЕТРА КФО Теоретические основы эксперимента Физика взаимодействия света с веществом Взаимодействие света и среды в общих чертах можно представить следующим
16317. ИССЛЕДОВАНИЕ СОСТОЯНИЯ ПОЛЯРИЗАЦИИ ЛАЗЕРНОГО ИЗЛУЧЕНИЯ 66.5 KB
  Лабораторная работа ИССЛЕДОВАНИЕ СОСТОЯНИЯ ПОЛЯРИЗАЦИИ ЛАЗЕРНОГО ИЗЛУЧЕНИЯ Практическая часть Упражнение №1. Изучение состояния поляризации лазерного излучения Оптическая схема лаб
16318. ИЗУЧЕНИЕ ЗАКОНОВ ФОТОМЕТРИИ 194 KB
  ИЗУЧЕНИЕ ЗАКОНОВ ФОТОМЕТРИИ Теоретическая часть Разнообразные действия света обусловлены наличием определенной энергии излучения световой энергии. Непосредственное восприятие света обусловлено действием световой энергии на любой приемник способный реагиро...