7588

Генезис і еволюція фінансів.

Лекция

Финансы и кредитные отношения

Тема: Генезис і еволюція фінансів. План: Зародження фінансових відносин у стародавньому світі. Фінанси феодальної держави. Фінанси феодального міста та їх вплив на формування і розвиток державних фінансів. Роль державних фіна...

Украинкский

2013-01-26

143 KB

326 чел.

Тема: Генезис і еволюція фінансів.

План:

  1.  Зародження фінансових відносин у стародавньому світі.
  2.  Фінанси феодальної держави.
  3.  Фінанси феодального міста та їх вплив на формування і розвиток державних фінансів.
  4.  Роль державних фінансів у первісному накопиченні капіталу.
  5.  Фінанси в індустріальній економіці.
  6.  Розвиток фінансів у постіндустріальній економіці.

  1.  Зародження фінансових відносин у Стародавньому світі.

Генезис у широкому розумінні – момент зародження і наступний процес розвитку, що привів до певного стану, виду, явища.

Зародження фінансових відносин почалося у стародавніх цивілізаціях Сходу, таких, як Єгипет, Месопотамія, Індія і охопило період із IV тис. до н.е. – Vст. н.е. В цих країнах основну продуктивну силу представляла вільна сільська община. Було розвинуто землеробство, якому сприяли клімат, родючі землі, що потребували розгалужених водозахисних систем. Крім землеробства розвивалися і ремесла.

Момент зародження фінансових відносин не відбувся одночасно в усіх країнах Стародавнього світу. Він проходив поступово і зумовлювався існуванням натурального господарства та загальним розвитком економіки конкретної держави.

Кожний господар, що мав землю, повинен був певну частину врожаю віддавати у вигляді данини або податку монарху, фараону чи жрецю.

Для розвитку держави та утримання монаршого двору надходження натуральних податків не могли вирішити всіх існуючих проблем. А тому була запроваджена система особистих повинностей, коли праця громадян як відробіток, використовувалась на будівництві мостів, захисних і культових споруд (храмів), укріплень, підтримання правопорядку тощо. Пізніше окремі сільські господарі, що мали свої землі, об’єднувались у сільські общини. Община – явище більш прогресивне, ніж одинак-господар. Общині легше протистояти податковому тягарю, ніж окремому господарю. А монарху община давала можливість мати гарантовані надходження податків. Отримати податки від окремих господарів, у яких не завжди були сталі врожаї, ставало проблемою. З часом двір монарха розширювався, податки збільшувались, що негативно впливало як на окремих господарів, так і на сільську общину.

Виснаження земель, неврожаї, стихійні лиха, втрати майна призвели до процесу руйнації вільної сільської общини, члени якої потрапляли у боргове рабство, ставали залежними від фараонів, жерців і мало чим відрізнялись від рабів. Останніх використовували як слуг і частково в обробітку землі  царських та храмових господарств. Раби належали державі і були предметом купівлі-продажу, що і було однією із статей державних доходів. До державних доходів також відносилась данина та контрибуції від завойованих земель.

Війни, работоргівля призводять до великого притоку не тільки рабів, а й значних матеріальних цінностей: золота, срібла, дорогоцінного каміння, тканин, прянощів тощо. Все це в значній мірі сприяло розвитку фінансових відносин. Зокрема, у Вавілонії вперше з’являється лихварство (позика під процент).

В Індії, на відміну від інших країн Сходу, відбувається швидке піднесення економіки на основі залізних знарядь праці. А в окремих районах країни господарство мало певну спеціалізацію, що сприяло товарообміну та появі грошового обігу. Поступово сформувався прошарок професіоналів-купців та лихварів. Запроваджуються гроші у вигляді золотих злитків, що сприяє подальшому розвитку фінансів.

На півдні Європи в І тис. до н.е. – 1 пол. І тис. н.е. формуються давньогрецькі (античні) міста-держави: Спарта, Аттика, Афіни, де розвивається стародавнє класичне рабство.

хи розвитку цих держав були різними. Так, економіка Спарти мала аграрний, землеробський характер, торгівельно-грошові відносини були розвинені слабо. На відміну від неї місто-держава Афіни мало інший тип економіки. Інтенсивне зростання продуктивних сил, пов’язане з розвитком ремесел та морської торгівлі, призводило до раннього розшарування громади. За свідченням істориків у Афінах вперше з’явився податок на рухоме і нерухоме майно. В середині V ст. до н.е. Афіни перетворюються на найбільший центр економічного, політичного і культурного життя Греції. Афіни мали величезний вплив на розвиток інших грецьких держав.

У процесі розвитку античних держав знищується сільська община, впроваджується боргове рабство, застосовується більш продуктивна праця рабів. Іде спеціалізація ремесел, активно розвиваються товарне виробництво і грошовий обіг. Створюються трапези – обмінні магазини грошей, вводяться безготівкові розрахунки. Поступово трапезити перетворюються на банкірів. Формується торговий капітал і клас купців.

Постійні колоніальні війни, боротьба між демосом і аристократією, внутрішні міжусобиці, виступи рабів паралізують економічне життя античної Греції, вона поступово занепадає.

Пізніше високого рівня економічного розвитку досягає Римська рабовласницька держава. Вона проходить декілька етапів розвитку: республіка (VІ-І ст.. до н.е.) та імперія (I-V ст. н.е.). У період республіки рабовласницький лад досяг найбільшої зрілості та завершеності. Основною виробничою силою були раби, а подальший економічний розвиток держави вимагав їх все більше і більше. Поповнення кількості рабів відбувалось за рахунок трьох основних джерел: завойовницькі війни, піратство і перетворення власного населення за борги на рабів. Ринки рабів були майже в кожному місті. Рабська праця застосовувалася у домашніх господарствах, у будівництві гірничо-видобувних промислів тощо. Існувала величезна кількість рабів-ремісників. Найбільше рабська праця використовувалася у сільському господарстві, що було пов’язано не тільки з аграрним характером країни і утворенням великих сільськогосподарських володінь, але і за межами країни в її завойованих провінціях.

За існуючими тоді законами сенаторам дозволялось займатися лише аграрним господарством, а сфера фінансів та торгівлі відійшла до «вершників» – особливого суспільного стану. В основу податкової справи була покладена відкупна система, що носила відверто спекулятивний характер.

Громадянські війни, що відбувалися у країні майже століття, призвели спочатку до кризового стану держави, а потім до загибелі Римської республіки, на зміну якій прийшла імперія.

Імперська система збирання податків була м’якшою за республіканські відкупи, хоча податковий тягар залишався відчутним. Так, в провінції Єгипет, що була основною житницею Риму, налічувалось понад 50 натуральних і більше 450 грошових податків.

Значно зменшилось піратство, збільшилась мережа зручних доріг, заохочувалось міське будівництво, була запроваджена єдина імперська монета.

Найбільшої могутності та розцвіту Римська імперія досягла за правління Августа. Він одержав право на створення особливої скарбниці, яка включала як його особисті кошти, так і майно, що належало йому як главі держави. Імператорська скарбниця поповнювалась за рахунок доходів від імператорських маєтків, збору податків з імператорських провінцій, конфіскації майна і статків засуджених осіб, військової здобичі. Імператор вільно розпоряджався вмістом державної скарбниці, де карбувались монети, формально підзвітної сенату. Тобто імператор фактично розпоряджався всіма фінансовими ресурсами Римської держави, сенат мав право на карбування монет.

Значні доходи Римської імперії сприяли розвитку економічних відносин не тільки в країні, а й за її межами. Була послаблена зовнішня агресія, настав відносний громадський спокій, почала відроджуватися духовність.

Август оточив себе прихильниками, що підтримували діячів мистецтва, культури. Так, зокрема, Меценат матеріально підтримував римських поетів:

Горація, Вергілія, Овідія та ін. За його правління були реставровані старі та побудовані нові храми, відновлені свята, зміцнювалася моральність та сім’я.

В період свого розквіту Римська імперія мала досить розвинені фінанси. Рим стає центром грошових операцій, торговельних угод, світовою біржею. З’являються банкіри, посередники, маклери. Банки при розрахунках використовують чеки, векселі, безготівкові розрахунки. Розвивається лихварський капітал.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що саме у Стародавньому світі почалося зародження фінансових відносин, коли переважали натуральні податки і повинності, хоча грошове господарство на той час було досить розвинуте, але тільки в армії, бо не охоплювало всю економіку держави в цілому.

2. Фінанси феодальної держави.

З розпадом Римської імперії на її території утворились три незалежні держави – Франція, Німеччина, Італія. Кожна з цих країн обрала свій шлях розвитку, але характерним для них було зародження і розвиток феодальних відносин.

Так, Франція у Х ст. представляла країну розвинутого феодалізму, який набув тут найбільш завершених класичних форм. В ХІ ст. продовжується процес розвитку феодальних відносин. Номінально єдине королівство поділялося на численні феодальні володіння. Завершується формування двох основних класів феодального суспільства: сеньйорів (феодалів) і залежних селян. Широке розповсюдження отримала особиста залежність селян. Французькі феодали уже в ХІ ст. перетворились у привілейовану спадкову групу. Сформувалась феодальна ієрархія, що очолювалась королем.

Усі общинні землі (ліси, пасовища, води, дороги тощо), які до Х ст. перебували у спів власності сеньйора і громади, перейшли поступово у виключну власність сеньйора. Весь земельний фонд країни опинився у володінні  феодалів. За користування земельними угіддями селяни мусили сплачувати спеціальне мито.

З точки зору фінансової науки завойовані землі й сільськогосподарські угіддя та пов’язані з ними промисли і доходи (лісозаготівля, сіножаті, пасовища, переправи, звірині і рибні лови, соляні копальні) носили назву доменів. Вони , як правило, становили основу державних доходів.  Домени частково експлуатувались самою державою, а частково передавалися в оренду або приватне користування особам, з яких, відповідно, стягувалась орендна плата чи господарська десятина.

Іншим загальним доходом держави були регалії – королівські привілеї на одержання певних доходів (судових штрафів, ринкового мита тощо). Тобто, регалії – це форма одержання доходу з тих галузей господарської діяльності держави, які знаходяться на монопольному становищі з  повним або частковим усуненням приватної конкуренції. Чіткої різниці між доменами і регаліями майже немає.

Пануючою формою власності у Франції став домен – володіння (частина помістя, вотчини), на якому феодал вів власне господарство. Сукупність володінь короля, на які розповсюджувалась і його політична влада, становив королівський домен. Влада короля в домені зміцнювалась, що сприяло об’єднавчим процесам феодальної роздробленості.

Крім доменів і регалій існували й інші джерела доходів феодальної держави. Так, характерною особливістю аграрного устрою Франції було те, що на відміну від англійських та східноєвропейських землевласників французькі сеньйори не вели власного господарства. Свій домен вони здавали невеликими ділянками землі в оренду селянам за частину врожаю або за фіксовану грошову орендну платню. Для цього укладалась спеціальна орендна угода на строк від одного до десяти і більше років, або на все життя орендаря. Коли ж термін закінчувався, ділянка поверталася у власність сеньйора. Орендна плата була фіксованою і визначалася в угоді.

Панщина, інші феодальні повинності перетворювались на фіксовані грошові платежі. Селянин зобов’язаний був віддати сеньйору податок у грошовому еквіваленті за існуючими на той час ринковими цінами.

Крім сеньйоральних податків, існували й інші, такі, як десятина (поземельний податок). У Франції існувало правило, за яким молодші сини знаних батьків нерідко отримували церковний сан. Завдяки привілеям, які отримала французька церква, призначенням усіх вищих церковних посад опікувався сам король. Їх отримувала французька знать, і мала від цього значний фінансовий зиск. Адже прибутки церкви складалися не тільки від здачі у оренду церковних земель, а ще й від десятини, яка збиралася з усіх селянських господарств у грошовій формі. Церковна десятина була одним з вагомих феодальних податків.

Ще одним прямим податком у Франції була талья. Її стягували не тільки пропорційно до оцінки майна власника, а ще й на засадах кругової поруки. У такий спосіб багатші мусили сплачувати за недоїмки бідніших, у разі відмови ризикуючи конфіскацією власного майна.

Окрім тальї селяни сплачували подушний податок і так звану двадцятину. Дворянство звільнялось від сплати тальї і сплачувало невеличку частину подушної податі.

Якщо дворяни займалися торгівлею або промисловим виробництвом, вони втрачали право на звільнення від сплати податків, а в очах суспільства торгівля і ремесла вважалися заняттями, не гідними дворянина. Цим пояснюється те, що буржуазія купувала дворянські домени і навіть цілі сеньйорії. Однак, нові господарі не вкладали гроші в розвиток виробництва, а лише отримували феодальну ренту.

Крім того, буржуазія купувала державні та муніципальні посади, які були не тільки довічними, але й передавались у спадкове володіння. Це була особлива форма державної позики, за якою відсотки сплачувалися у вигляді жалування. Нерідко купці купували посади для своїх синів. Чиновники були звільнені від сплати податків і навіть отримували дворянські звання за вислугу років на високих державних посадах.

Буржуазія намагалася віддати свої гроші в позику феодалам і державі під отримання сеньйоральної ренти, церковної десятини або державних податків. Більшість цих кредитних операцій становили різноманітні відкупи. Так, заможний сільський господар віддавав свої накопичені гроші власному сеньйору за право протягом певного часу стягувати на свою користь весь прибуток за користування млинами, тобто, перекуповувати млини господаря. Таким же чином діяв і міський буржуа перекуповуючи у свого сеньйора окремі статті прибутку або всі прибутки із сеньйорії і господарюючи як управитель. У церкви можна було відкупити збір десятини. Найвагоміші великі капітали використовувалися для відкупу державних податків, особливо непрямих – акцизів.

Дещо по-іншому формувались феодальні відносини у феодальній Англії. В кінці Х ст. була сформована феодально-ієрархічна вертикаль, яка сприяла становленню прямої васальної залежності всіх феодалів від короля, що було специфічною особливістю Англії. Ця залежність давала можливість монарху мати постійні гарантовані доходи від крупних феодалів-землевласників. З метою обкладання населення грошовими податками і виявлення реальних розмірів володінь і доходів васалів короля був проведений загальний поземельний перепис, що дістав назву «Книга страшного суду». Він закріпив за кожним феодалом його земельні володіння, його місце у системі феодальної ієрархії, і головне: багато вільних селян були записані як кріпаки, що значно погіршувало їх становище.

У ХІІ – ХІІІ ст. в Англії складається система централізованих фінансів. Податки і повинності все більше приймали грошовий характер. Військова служба рицарів уже в ХІІ ст. часто замінялась грошовим внеском. Повинності селян також стали часто заміщатися грошовими платежами. Розвиток товарно-грошових відносин і зростання ринкових зв’язків з континентальною Європою сприяли політичному об’єднанню країни.

Аналізуючи вищевикладене, можна зробити висновок про те, що фінанси феодальної епохи зробили значний крок вперед у своєму розвитку. Основними видатками феодальних держав були витрати на утримання постійної чи найманої армії, її спорядження, побудову військових кораблів, викуп полонених, утримання монаршого двору, витрати на благоустрій: будівництво портів, доріг, храмів іригаційних систем, водогонів, а також на утримання державного апарату.

До основних доходів феодальної держави відносились: надходження від державного майна (доменів); надходження від регалій – монопольного права монарха на окремі промисли і торгівлю; військова здобич, данина із завойованих народів; податкові доходи – податки з мита, поземельний податок тощо. Державні фінанси виступали знаряддям додаткової експлуатації селян, ремісників. Все більшого значення набувають грошові доходи і видатки держави, частина натуральних зборів і повинностей різко скоротилась. Цей процес посилюється з подальшим розвитком товарно-грошових відносин. З виділенням державної скарбниці і повним відокремленням її від власності монарха виникають поняття державних фінансів як сукупності державних видатків, державного бюджету, державного кредиту. Державні фінанси стали потужним важелем первісного накопичення капіталу.

3. Фінанси феодального міста та їх вплив на формування і розвиток державних фінансів.

Наприкінці Х ст. у Західній Європі виникають нові і відроджуються старі (переважно римські) міста як центри ремесла і торгівлі: Бордо, Тулуза, Марсель. Даному процесу сприяв розвиток сільського господарства, відокремлення від нього ремесла і ріст населення.

Міста, що виникли в середні віки на землях феодалів, опинялись під їх владою. Нерідко містом володіли одночасно декілька сеньйорів (Амьєном – 4, Марселем – 3, Арлем – 2). Міське населення жорстко утискалось і експлуатувалось з боку сеньйорів – єпископів, світських феодалів чи короля (всілякі побори, мита з торгових оборотів, навіть панщина та ін.), здійснювалось судове та адміністративне свавілля. В той же час реальне економічне обґрунтування для збереження сеньйорального режиму було досить хитким.

У Західній Європі в Х ст., в Італії та Нідерландах в ХІ ст. широко розгорнулася боротьба міст за визволення з-під влади сеньйорів. Дуже часто комунальний рух приймав характер відкритих збройних повстань міських жителів під гаслами комуни – міської незалежності (Мілан, Бове, Кельн та ін.). Відкрита боротьба майже всюди поєднувалась з викупом у сеньйорів окремих повинностей, прав або муніципальної незалежності в цілому. В деяких містах, наприклад, на півдні Франції, викуп був переважним засобом звільнення міста (Марсель), хоча і тут він поєднувався з більшим або меншим відкритим супротивом (Ліон).

У боротьбі міст з сеньйорами народжується нова форма міської організації – комуна. Комуна – це одночасно і союз, спрямований проти сеньйора, і організація міського управління. Форми і ступінь комунальної свободи міст були різноманітні в залежності від рівня економічного розвитку міст, співвідношення сил міського населення і сеньйорів, загальних політичних умов в країні.

Північні французькі міста були пов’язані головним чином з внутрішнім ринком, а тому були зацікавлені у внутріполітичній єдності. Більшість великих міст отримали статус комуни: Амьєн, Гент, Брюгге, Лілль, Тулуза та ін. і стали самоврядними (здійснювали вибори з числа городян міської ради, посадових осіб, власного міського суду, міського ополчення, мали свої фінанси, право податкового самообкладання). Своєму феодальному сеньйору (який хартією засвідчував права міста) вони були зобов’язані сплачувати щорічну ренту і посилати на допомогу під час війни військо. Разом з тим деякі міста-комуни самі виступали в ролі колективного сеньйора по відношенню до селян, які жили на території, що прилягала до міста. Королі в цілому надавали підтримку містам, за що отримували від них допомогу у боротьбі проти крупних феодалів.

Однак містам свого домена (Париж, Орлеан та ін.) королі давали тільки обмежене самоуправління (Ліон). Виборні органи міського самоуправління в цих містах повинні були діяти разом з призначенням королем чиновником або іншим представником сеньйора. Було багато міст (Лоррис), в яких його мешканці отримували право розпоряджатися рухомим і нерухомим майном, мали деякі судові права, але не право самоуправління.  

У ХІІІ ст. у німецькому місті Магдебург склалась одна з найбільш відомих систем феодального права. Цією системою юридично закріплялись права і свободи городян, їх право на самоуправління.

Магдебурзьке право носило універсальний характер, тобто трактувало різноманітні види правовідносин: діяльність міської влади, суду, його компетенцію і порядок судочинства, питання загальної власності «в межах міста», порушення володіння, захоплення рухомого майна, встановлювало покарання за різноманітні види злочинів. Особливе місце займали норми, що регулювали торгівлю і ремесла, діяльність цехів і купецьких гільдій, порядок оподаткування.

Магдебурзьке право надавало місту юридично закріплене право на самоуправління і власний суд, право земельної власності і звільнення від більшої частини феодальних повинностей. Поступово це право було сприйняте багатьма містами Східної Німеччини, Східної Прусії, пізніше – Сілезії, Чехії, Угорщини, Польщі і Литви з ХІV ст., а потім перейшло в Галіцію та Білорусію (ХVІ ст.), де його називали німецьким правом.

Дещо по-іншому в ХІ – ХІІ ст. проходило набуття самоуправління в містах Англії. В Англії не відбувалось такої наполегливої боротьби між містами і сеньйорами, як на континенті. На той час в країні уже склалася система централізованих державних фінансів і судових закладів.

Міста, що більшою частиною розташовані на королівській землі, у більшості отримували право на самоуправління і щорічно сплачували королю фіксовану грошову суму. Міські привілеї, вигідні в першу чергу міській верхівці, фіксувались у спеціальних хартіях. Вони сприяли росту ремесла і торгівлі, відповідно зміцнювали положення всіх громадян міста. Податки і повинності все більше набували грошового характеру. Військова служба лицарів уже в ХІІ ст. часто замінювалася грошовим внеском. Повинності селян також стали часто замінятись грошовими платежами. Як бачимо, повної незалежності міста Англії не мали.

Тільки найбільш розвинені міста Північної і Середньої Італії, які шляхом підкорення найближчих дрібних міст і сільських територій змогли стати містами-державами (республіками), повністю не залежали від своїх колишніх сеньйорів. Це було новою, найбільш прогресивною на той час формою держави. Вони стали могутніми центрами розвитку товарно-грошових відносин, сприяли процвітанню італійських портових міст – Венеції, Генуї, Пізи. У ХІІ – ХІІІ ст. за підтримки міст в Італії виникли сільські комуни, що добилися самоуправління і при цьому збереглося дрібне сільське господарство. Сільські комуни, звільняючись з-під влади феодалів, як правило, опинялись під владою сусідніх міст.

У ХІІІ ст. завдяки розвитку передових міст-держав створились передумови ранньокапіталістичних відносин. Великого розвитку досягла банківська справа (Сієнна, Флоренція), заморська торгівля (Венеція, Генуя, Піза). Банківський і торговий капітал  використовувались для розвитку промисловості. Розширення ремісничого виробництва сприяло звільненню містами-державами на підлеглих їм територіях селян від кріпацтва, що призвело до відокремлення безпосередньо виробника від засобів виробництва. Значна частина селян переселялась у міста, поповнюючи лави найманих робітників у майстернях різних цеховиків.

У ХІІ - ХІІІ ст. Флоренція перетворилась у важливий центр банківської справи, торгівлі і ремесла. В 1252 році Флоренція почала чеканити золотий флорин, що став загальноєвропейською валютою. Городяни отримали верх над феодальною знаттю і в 1239 році була прийнята перша в Європі «антидворянська конституція», що позбавляла феодалів політичних прав.

В ХIV ст. у Флоренції вперше в світі з’явились ранньокапіталістичні відносини, зародилась мануфактура.

Деяким містам, особливо невеликим, так і не вдалося звільнитися від влади сеньйора. Однак, у боротьбі із сеньйорами майже всі міста здобули особисті свободи для своїх громадян. Навіть кріпак, що втік від свого господаря і прожив у місті певний час (один рік і один день), ставав особисто вільним.

Феодали втрачали як економічний, так і політичний вплив. В кінці ХІІІ ст. в Італії, на відміну від інших країн Європи, феодалізм був значно підірваний, і звичайно ж, до певної міри виключно розвитком міст.

Міста в Україні знаходились у значно гірших умовах, ніж в Західній Європі чи Росії. Більшість з них знаходилась на приватній землі і вважалась власністю тих чи інших феодалів.

Феодали дивились на міста як на джерело збагачення і нещадно грабували їх. На населення міст вони накладали багато чисельні тяжкі повинності. Міщани повинні були будувати і ремонтувати міські укріплення, мости, дороги, збирати хліб, косити сіно, возити дрова, ловити звірів і рибу для феодалів-власників міст, платити на їх користь різноманітні побори та мита.

Міста боролись з феодалами за самоуправління. Деякі міста добились від своїх власників за високу плату певних прав. Самоуправління в таких містах діяло на основі поширеного в Німеччині і Польщі магдебурзького права. Воно здійснювалось міською радою, що складалася з виборних членів (радців). Рада відала податками, збором торгового мита, слідкувала за порядком у місті. В деяких містах обирався ще й суд з карних справ (лава; його члени – лавники обирались пожиттєво).

Міщани міст, що мали магдебурзьке право, були вільні від феодальних повинностей на користь володаря міста, їх заміняв щорічний внесок феодалові певної частини торгових і промислових доходів. Самоуправління українських міст було дуже обмежене.

Міська верхівка жорстко експлуатувала міські низи, примушувала підмайстрів і учнів працювати за низьку плату, надавала біднякам грошові позички під величезні проценти.

В цілому комунальний рух мав велике прогресивне значення, оскільки це було однією з основних передумов перетворення міст у важливі центри економічного й культурного прогресу. Розвиток міст сприяв формуванню і розвитку державних фінансів і фінансів міст; руйнуванню натурального господарства і переходу до ринкових відносин; розвитку виробництва та обміну; повній політичній незалежності і припиненню феодальної експлуатації, надзвичайно інтенсивному накопиченню багатств; перетворенню міст в ХIVXV ст. в осередки ранньокапіталістичного розвитку.

4. Роль державних фінансів у первісному накопиченні капіталу.

Первісне накопичення капіталу – історичний процес відокремлення безпосередніх виробників від засобів виробництва, що передує капіталістичному способу виробництва і складає його вихідний пункт. Процес первісного накопичення капіталу перетворює, по-перше, безпосередніх виробників у найманих робітників. Це були селяни, що в умовах феодалізму представляли найбільш чисельну групу трудівників. По-друге, перетворює суспільні засоби виробництва і життєві ресурси у капітал.

Економічну основу процесу первісного накопичення капіталу складала масова експропріація селян і дрібних ремісників. Розвиток в надрах феодалізму, що на той час значно був зруйнований, товарного господарства і грошових відносин посилило економічну диференціацію дрібних виробників. Це призвело до руйнації дрібних господарств ремісників і розорення селян. Разом з тим розвиток мануфактурного виробництва викликав розширення попиту на сільськогосподарську сировину. Різке збільшення доходності низки галузей сільського господарства було безпосереднім поштовхом, що прискорили процес обезземелення селянства.

Найважливішою умовою розвитку капіталістичного виробництва є наявність значного числа людей, позбавлених умов праці і усіх джерел існування, крім продажу своєї робочої сили. У більшості випадків сама держава здійснювала суттєвий вплив на формування робітничого класу в країнах Західної Європи у XVIXVIII ст. виданням низки законодавчих актів. Ці закони були спрямовані понад усе на те, щоб примусити експропрійованих виробників працювати за наймом і підкорити їх капіталістичній дисципліні праці.

Ще однією умовою процесу первинного накопичення капіталу було перетворення узурпованих багатств у капітал та формування буржуазії.

Прискоренню процесу первинного накопичення капіталу сприяли колоніальні війни і жорстка експлуатація населення захоплених колоній, ріст державних боргів і податкових поборів.

Користуючись своїм монопольним положенням і спираючись на активну підтримку держави, західноєвропейські торгові компанії могли диктувати колоніальним країнам грабіжницькі умови комерційних угод; поряд з цим європейські завойовники здійснювали пряме захоплення земель у колоніальних володіннях, розграбовуючи віками накопичені скарби і стягуючи воєнні контрибуції.

Колоніальні захоплення і торгові війни потребували крупних урядових асигнувань. Державні видатки зростали швидше, ніж податкові надходження, збільшуючи дефіцит бюджету.

Для покриття бюджетного дефіциту держава повинна була розміщувати позики на великі суми серед власників грошових капіталів. Це дозволило буржуазії, яка виступала в ролі кредитора держави, регулярно привласнювати значні проценти, що сплачувалися за урядовими зобов’язаннями. Розвиток державного кредиту дав поштовх торгівлі цінними паперами, грі на біржі, що збагачувало спекулянтів. Кінцевим джерелом процентних платежів за державними облігаціями і наступного погашення цих зобов’язань було оподаткування. Тому збільшення урядової заборгованості, як правило, призводило до введення нових податків і подальшого зростання їх ставок.

Зростання податкового тягаря прискорював процес розорення дрібних виробників.

Важливим засобом первісного накопичення капіталу слугувала також система протекціонізму. Зовнішньоторгова політика епохи первісного накопичення капіталу не обмежувалась запровадженням високого імпортного мита, призначеного обмежити ввезення товарів з інших країн і виплатою премій за вивезення із країни промислових виробів. Протекціонізм епохи первісного накопичення капіталу К.Маркс називав штучним засобом фабрикування фабрикантів, експропріювати незалежних робітників, капіталізувати національні засоби виробництва, примусово прискорювати перехід до капіталістичного способу виробництва.

Первісне накопичення капіталу було підготовлено розвитком виробничих сил, зростанням товарно-грошових відносин і формуванням достатньо широких національних ринків. Разом з тим процеси первісного накопичення капіталу створили можливість подальшого розвитку внутрішнього ринку. Відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва було в той же час найважливішою умовою розширення сфери товарно-грошових відносин. Експропріація маси селян і ремісників полишає їх можливості виробляти для себе засоби існування; стаючи найманими робітниками, вони змушені купувати більшу частину необхідних їм товарів на ринку. Сфера ринкових відносин розширюється. З подальшим усуспільненням виробництва, збільшенням розмірів підприємств та їх спеціалізації проходить швидкий розвиток внутрішнього ринку – однієї з умов подальшого розвитку капіталістичного способу виробництва.

Єдність основних закономірностей первісного накопичення капіталу в різних країнах не виключає різноманітності конкретних форм його розвитку. Специфічні риси, які цей процес приймав у окремих країнах, відображали понад усе відмінності в суспільному і економічному устрої, особливості історичного розвитку. Так, в Італії рано зникли відносини особистої кріпацької залежності. На основі інтенсивного розвитку транзитної торгівлі і міжнародного лихварства у XIVXV ст. в містах Північної Італії сформувались досить крупні капітали. В Голландії, Англії, а з ІІ пол. XVІ ст. і у Франції переважною формою капіталістичного виробництва стала мануфактура, і це дало інтенсивний поштовх подальшому розвитку процесів первісного накопичення капіталу. В Росії цей процес гальмувався достатньо довгим пануванням феодально-кріпосної системи господарства. Тому навіть у XVІІ – XVІІІ ст. значна частина накопичених грошових багатств використовувалась в рамках феодальних відносин.

Характерною рисою первісного накопичення капіталу було виникнення акціонерних товариств. Акціонерне товариство – форма централізації капіталу і разом з тим основна організаційна форма крупних капіталістичних підприємств. Попередниками сучасних акціонерних товариств можна вважати англійську Ост-Індську компанію (1600-1858 р.р.), голландську Ост-Індську компанію (1602-1798 р.р.), французьку «Компані дез Енд оксиданталь» (1628 р.). Однак до 30-х рр. ХІХ ст. акціонерні товариства були відносно рідкісним явищем; основною формою капіталістичних підприємств були підприємства, що належали окремим капіталістам. Поштовхом до розвитку акціонерних товариств стало в 30-х рр. ХІХ ст. будівництво залізничних доріг. У зв’язку з цим К. Маркс слушно зауважив про те, що світ до сих пір залишався би без залізних доріг, якби доводилось чекати, поки накопичення деяких окремих капіталів не сягне таких розмірів, що вони могли б упоратись з побудовою залізниці. Проте централізація за допомогою акціонерних товариств здійснила це миттєво.

Акціонерні товариства стають не тільки формою централізації власних капіталів, але й засобом мобілізації заощаджень населення для перетворення їх у капітал. Цьому сприяє емісія дрібних акцій, а також напівпримусове розподілення деякими акціонерними товариствами акцій серед своїх робітників та службовців (виплата премій акціями підприємства). Цим переслідується мета зацікавити робітників у результатах діяльності підприємства.

Акціонерні товариства широко використовуються фінансовими магнатами для встановлення контролю над величезними масами чужих капіталів за допомогою контрольного пакету акцій, що забезпечує абсолютну більшість голосів. Теоретично контрольний пакет акцій повинен складати 50% усіх випущених акцій плюс ще одна акція. Однак на практиці панування фінансових магнатів в багатьох акціонерних товариствах забезпечуються значно меншою кількістю акцій, тому що багаточисленні дрібні акціонери мало впливають на загальні збори акціонерів. Головне акціонерне товариство скуповує контрольні пакети акцій дрібніших акціонерних товариств, підкоряючи їх собі, перетворюючи їх у філії, дочірні товариства тощо. Монополія «Дженерал моторс» має понад 40 дочірніх компаній.

Таким чином можна зробити висновок про те, що виникнення акціонерних товариств стало економічною передумовою зародження корпоративних фінансів і фінансового ринку. Акціонерна форма централізації капіталу відкриває великі можливості для функціонування і подальшого розвитку фінансового ринку становлення фінансів як системи грошових відносин.

5. Фінанси в індустріальній економіці.

В умовах капіталізму в процесі перерозподілу національного доходу через фінансову систему держава концентрує в своїх руках все більшу частину фондів грошових коштів і спрямовує їх для здійснення своїх функцій. Швидко зростають державні видатки, що зумовлено понад усе різким зростанням витрат на модернізацію економіки. Створення постійних армій, їх утримання і спорядження, удосконалення військової техніки потребували величезних коштів. До кінця ХІХ ст. майже в усіх капіталістичних країнах витрати на військові цілі і погашення державного боргу, пов’язаного з мілітаризацією, складали понад 2/3 загальної суми державних витрат. Крупні кошти направлялись на утримання державного апарату. Видатки на соціальні цілі – освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення складали невелику питому вагу в державному бюджеті.

Основним джерелом доходів капіталістичних держав стали податки, що лягли на плечі працюючих. Доля податків у загальній сумі державних доходів до кінця ХІХ ст. складала у Великобританії – 84%, Франції – 87% і США – 80%. Найбільшого значення набули непрямі податки, що лягали важким тягарем на бідні верстви населення.

В епоху імперіалізму фінанси характеризуються постійним зростанням долі національного доходу, що перерозподілялась через державний і місцевий бюджети, безперервним збільшенням державних видатків і особливо витрат на воєнні цілі і утримання величезного державного апарату, посиленням оподаткування, хронічною дефіцитністю бюджетів і, як наслідок цього, збільшенням державної заборгованості, посиленням процесу фінансової централізації. Збільшуються обсяги державних бюджетів головних капіталістичних країн.

Визначальне значення для зростання державних видатків мало збільшення витрат на підготовку і ведення війн. Фінансові витрати капіталістичних держав під час Першої світової війни 1914-1918 рр. оцінюються у 208 млрд. дол.; під час Другої світової війни 1939-1945 рр. у 925 млрд. дол..

На першому етапі загальної кризи капіталізму швидко зростали витрати, пов’язані з втручанням держави в економіку – на санацію підприємств, що знаходилися на межі банкрутства, і будівництво військових заводів за державний кошт. Це вимагало збільшення податків. Якщо у ХІХ ст. основними доходами держави були непрямі податки, то в епоху імперіалізму, особливо у період загальної кризи капіталізму, все більшого значення стали набувати прямі податки і перш за все податок на прибуток. До Першої світової війни основна маса трудящих не була безпосереднім платником податку на прибуток, тому що неоподатковуваний мінімум був вищим за середній рівень заробітної плати робітника в промисловості. Проте на другому етапі загальної кризи капіталізму, що почалася у період Другої світової війни в результаті зниження неоподатковуваного мінімуму і скорочення пільг за сімейним станом податок на прибуток перетворився в масовий податок – в податок на заробітну плату і трудові доходи. За своєю класовою сутністю він наблизився до непрямих податків. Одночасно посилилось непряме оподаткування: широкого поширення набули акцизи і фіскальні монопольні податки на тютюн, вино, сіль, сірники та інші продукти широкого вжитку. Розвиток акцизного обкладання призвів до появи універсального акцизу або податку з обороту.

Все це різко посилило фінансову експлуатацію трудящих. У 1938 році питома вага податків у заробітній платі робітників США перевищила 12%, робітників Великобританії 19%. Не дивлячись на зростання оподаткування зростаючі витрати держави на мілітаризацію стали причиною гострого дефіциту державного бюджету і зростання державного боргу. На початку Другої світової війни заборгованість федерального уряду США досягла 42 млрд. дол., уряду Великобританії – 7,1 млрд. ф.ст., уряду Франції – 4,2 млрд. фр. Посилення централізації державних ресурсів дозволяло витрачати величезні кошти, спрямовані на підтримку класового панування буржуазії і отримання монополіями високих прибутків.

Значне місце в індустріальній економіці посідають фінансові групи. Це основна організаційна форма фінансового капіталу, вищий щабель приватнокапіталістичної монополізації. Фінансові групи починають формуватися в кінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. в епоху монополістичного капіталізму. Фінансові групи виступають у формі зрощування торгових, промислових, транспортних корпорацій і кредитно-фінансових закладів в рамках однієї групи.

Зрощення банківських і промислових монополій в рамках фінансової групи здійснюється у різних формах. Найбільш поширеними і традиційними є участь в акціонерному капіталі (часто взаємна), фінансові зв’язки, що визначаються різними строками кредитування. В роки Другої світової війни (1939-1945 рр.) отримують особливо широкий розвиток довготермінові фінансові зв’язки між банківськими і торговими корпораціями. Необхідність оновлення основних фондів, зумовлена швидким розвитком науково-технічної революції, примушує промислові корпорації укладати з банками і страховими компаніями угоди про позики на строки від 10 до 100 років. Так, крупна компанія зі страхування життя США «Метрополітен майор» має довготривалі угоди про позики з такими ведучими промисловими корпораціями, як «Тексако», «Ексон пайплайн», «Мобілойл», «Монсанто» тощо.

Процеси, що проходять у економічному житті сучасного капіталізму, здійснюють суттєвий вплив на характер і організаційну побудову фінансових груп, що мають чітко виражену структуру, на чолі з керуючою холдинг-компанією. З’являються численні фінансові групи, що не мають єдиного координаційного центру. Там, де такий центр існує, виявляється тенденція до проведення загальної для всіх ланок даної групи політики з метою максимізації прибутку. В інших випадках спільні інтереси досягаються за допомогою взаємного володіння акціями і об’єднання навколо крупних фінансово-кредитних закладів (комерційних і некомерційних банків, страхових компаній). Так, в США фінансова група Морганів об’єднана в основному навколо «Морган гаранті траст» (комерційний банк) і «Морган Стенлі» (інвестиційний банк). У Франції ядром фінансової групи Ротшильдів є «Банк Ротшильда».

Важливою особливістю розвитку фінансових груп у післявоєнний період є та обставина, що замість домінуючої ролі окремих олігархічних сімей виникли об’єднання промислово-фінансових магнатів не за сімейними ознаками, а за діловими зв’язками. Посилилась тенденція взаємного проникнення і переплетіння фінансових груп.

Усі ці процеси сприяють породженню фінансової олігархії – верхівки монополістичної буржуазії (найкрупніші власники капіталу, найбільш впливові представники торгово-промислових і фінансових монополій). Фінансові олігархи уособлюють панування фінансового капіталу в економічному і політичному житті капіталістичних держав на стадії імперіалізму.

Передумови формування фінансової олігархії були закладені в процесі усуспільнення капіталістичного виробництва і обігу, укрупнення розмірів підприємств і ускладнення функцій управління, коли відбувається відокремлення капіталу-функції від капіталу-власності. Важливу роль у підготовці умов для формування фінансової олігархії, посилення та затвердження її могутності зіграло також розростання фіктивного капіталу, представленого у цінних паперах – титулах власності, що протікало паралельно з розвитком кредитної системи і акціонерних підприємств.

Акціонерна форма капіталу, відокремлення  капіталу-функції від капіталу-власності породжує можливість, а фінансовий капітал перетворює у необхідність фінансові і організаційно-фінансові методи  - захоплення контрольного пакету акцій, адміністративних постів, контроль ринку позичкового капіталу тощо – стає більш «сильнодіючим», ніж засоби науково-технічної, промислової і торгової конкуренції. За їх допомогою можна підкоряти наймогутніших у технічному і торговому відношенні конкурентів.

В період імперіалізму, особливо в умовах державно-монополістичного капіталізму, з посиленням і розширенням втручання держави в економічні і соціальні відносини утворились нові ланки фінансової системи – фінанси державних підприємств і галузей та спеціальні фонди. Крупні зміни відбулися всередині таких традиційних ланок фінансової системи, як державні і місцеві бюджети.

Для фінансової системи індустріально розвинутих країн характерною рисою є відсутність їх внутрішньої єдності. Це виражається в тому, що місцеві бюджети не входять своїми доходами і видатками до державного бюджету. У федеральних державах бюджети членів федерації (штатів, земель, кантонів) не включаються до державного федерального бюджету. Роз’єднаність фінансової системи полягає в тому, що крім державного бюджету є різноманітні автономні і приєднані бюджети, спеціальні фонди, через які перерозподіляються великі кошти.

Ведучою ланкою фінансової системи капіталістичних країн виступає державний бюджет – централізований фонд грошових ресурсів, що знаходиться у безпосередньому розпорядженні уряду. В ньому акумулюються основні доходи і видатки держави і через нього перерозподіляється від 30 до 40 відсотків національного доходу.

В умовах високорозвиненої державно-монополістичної економіки державні бюджети розвинутих капіталістичних країн різко зросли. Це відображає зацікавленість урядів капіталістичних країн у найбільшій концентрації фінансових ресурсів, що дозволяє з найбільшою ефективністю, з точки зору правлячого класу, їх використовувати. Так, у період 1937/38 по 1976/77 рр. загальна сума державних видатків в США зросла в 33 рази, в тому числі витрати федерального уряду – в 48 разів, а видатки бюджетів штатів і місцевих бюджетів – у 20 разів. В результаті доля видатків федеральної влади в загальній сумі державних видатків за ці роки підвищилась з 47,5% до 67,8%, а доля доходів – відповідно з 41,1% до 62,2%.

Важливою ланкою фінансової системи капіталізму є спеціальні урядові фонди. До них відносяться автономні фонди соціального страхування, цільові фонди і фонди окремих державних і напівдержавних фінансово-кредитних установ. Фактично більшість фондів становлять урядовий резерв, який у випадках фінансової скрути використовується для підвищення маневрування фінансової системи. Низка соціальних фондів (наприклад, фонд економічного і соціального розвитку у Франції) використовується для підтримки державної і приватної промисловості. Зрівняльний валютний фонд у Великобританії призначений для стабілізації платіжного балансу.

До фінансів місцевих органів влади відносяться місцеві бюджети, спеціальні фонди і фінанси підприємств, що знаходяться у підпорядкуванні місцевої влади. На сучасному етапі спостерігається швидке зростання видатків місцевих бюджетів. Зростання видатків місцевих бюджетів за умов обмеженості власних доходів викликає їх постійний дефіцит. Особливо гостро дефіцитні бюджети міст, тому від 20 до 50% видатків місцевих бюджетів покриваються субсидіями і кредитами з державного бюджету, що посилює залежність місцевих органів від центральної влади.

Фінанси державних підприємств стали розвиватися в основному після Другої світової війни. Розширення підприємницької діяльності держави спостерігається в таких країнах як Великобританія, Франція, Австрія, Італія, ФРН. Державні підприємства створюються в основному в базових галузях економіки – електроенергетиці, газовій і вугільній промисловості, транспорті, зв’язку. В ці галузі направляються від 30 до 50% усіх державних капітальних затрат в промисловість.

Фінансова діяльність державних підприємств підкорюється інтересам крупного монополістичного капіталу. В результаті встановлення низьких цін на продукцію, що відпускається приватнокапіталістичним монополіям, високих компенсаційних виплат колишнім власникам цього майна прибуток державних підприємств незначний. За рахунок власних ресурсів (амортизація, прибуток) підприємства не можуть покрити витрати по розширеному відтворенню і широко використовують державні субсидії і кредити, а також кошти від випуску позик, гарантованих урядом. Таким шляхом проходить постійний перерозподіл національного доходу на користь фінансових олігархів.

На сучасному етапі фінанси підприємств, з одного боку, служать знаряддям державного втручання в економіку, сприяють розвитку виробничих сил, усуспільненню виробництва, а з іншого – виступають як засіб перекачки доданої вартості, створеної робітниками державних підприємств, у сфери приватнокапіталістичних монополій.

6.  Розвиток фінансів у постіндустріальній економіці.

Постіндустріальна економіка – поширене в сучасній соціології і футурології означення нової стадії суспільного і економічного розвитку, яка наступає після індустріальної. В концепції про постіндустріальне суспільство стверджується, що в залежності від рівня техніки (т.з. технологічний детермінізм) в суспільстві послідовно переважає первинна «сфера економічної діяльності» (аграрна), «вторинна» (індустріальна), а зараз воно вступає в «третинну» (постіндустріальну) сферу послуг, де провідну роль набувають наука, освіта, інформація.

Якщо країна за своїм розвитком доіндустріальна чи індустріальна, то інакше її уявити неможливо. Точно так само інформаційна (постіндустріальна) технологія досить чітко визначає місце країни у цивілізаційному прогресі. Країна, яка перебуває на індустріальній стадії розвитку, не може бути представлена постіндустріальною.

Інформаційні технології пронизують усі галузі економічного життя країни, в тому числі фінансову і банківську системи.

На рубежі ХХ ст. у головних капіталістичних країнах на зміну вільної конкуренції прийшли монополії і союзи монополістів. Відбулося зрощення капіталів гігантських промислових підприємств з банками у фінансовий капітал. Однак процеси концентрації і централізації капіталу монополій не залишаються на національних кордонах, а виходять на ступінь всесвітньої концентрації. Її формою стали транснаціональні корпорації (ТНК) і транснаціональні банки (ТНБ).

В середині 80-х років ТНК контролювали понад третину промислового виробництва, більше половини зовнішньої торгівлі, біля 80% патентів на нову техніку і технологію в капіталістичному світі. При цьому левову частину міжнародних операцій тримають в своїх руках біля 400 корпорацій – мультіміліардерів, з оборотом понад 2 млрд доларів кожна. ТНБ розпоряджаються коштами, що перевищують державні бюджети крупних капіталістичних країн.

В сучасних умовах командні висоти в економіці і фінансах капіталістичних країн захопила відносно невелика група надкрупних промислових компаній та банків. В США, наприклад, 200 крупних корпорацій контролюють біля половини промислового виробництва країни. В Японії питома вага чотирьох крупних фірм у 96 підгалузях промисловості перевищує 60%, в 67 підгалузях – 70%, в 46 – 80%. В Англії дві компанії виробляють ¾ усіх ЕОМ, в Італії одна – 90% автомобілів, друга – 94% чавуну.

Росту концентрації допомагає прискорене накопичення крупними компаніями власного капіталу. Не менш важливу роль тепер виконує в таких процесах і централізація капіталу. Жертвами поглинань і злиття стає не тільки дрібний і середній бізнес, але й компанії вищого монополістичного ряду. Монополії, як і всі інші фірми змушені постійно вступати в конкурентну боротьбу, випробовуючи на собі жорсткі удари криз. Іншими словами, ніяка монополія не вічна. Вона зберігає себе, тільки постійно вступаючи у боротьбу з конкурентами.

Домінуючі позиції в економіці реалізуються промисловими і банківськими монополіями через монополістичне ціноутворення і обмежувальну ділову практику (штучне обмеження конкуренції). Контролюючи великі сегменти ринку, індивідуальні компанії отримують можливість, в значній мірі, регулювати співвідношення попиту і пропозиції, а відповідно і ціни. Це регулювання полегшується, коли є змова декількох крупних фірм, що надають перевагу їй над взаємною руйнівною конкуренцією. Не допускаючи до ринку інших конкурентів за допомогою патентної, кредитної, збутової і іншої політики, ці корпорації отримують можливість закладати у свої операції «цільову норму прибутковості» на рівні монополістичного прибутку. Іншими словами, вони на постійній основі і цілеспрямовано втручаються в процес розподілення додаткової вартості, реалізуючи не тільки належну їм частину і не тільки додаткові прибутки від технічних вдосконалень, але й захоплюючи частину додаткової вартості немонополізованого бізнесу, а також доходів основної маси населення.

Концентрація виробництва і ріст капіталістичного усуспільнення супроводжувались встановленням все більш тісних господарських зв’язків між крупними промисловими компаніями і кредитними установами. В умовах монополістичного панування такі зв’язки привели до зрощення промислових монополій з банківськими і формуванню фінансового капіталу. В сучасних умовах основними формами такого злиття є переплетіння акціонерного капіталу («система участі») і особиста участь. Разом з тим сьогоднішня розгалужена кредитна система забезпечує багаточисельні нові канали і форми господарських зв’язків між надвеликими промисловими корпораціями і монополістами кредиту. В сучасних умовах згуртуванню учасників фінансової групи сприяють спільні інвестиції в нових галузях, в яких одночасно беруть участь ряд промислових фірм і які отримують матеріальну підтримку «головного» банку. Господарські зв’язки в рамках фінансової групи стають більш міцними завдяки переходу до грошових розрахунків за допомогою ЕОМ, які «автоматично» забезпечують концентрацію важливішої господарської інформації в обчислювальних центрах найкрупніших банківських монополій. В останній час розвивається координація операцій промислових і банківських монополій з метою максимізації прибуткового використання дорогої спеціалізованої техніки, спільна підготовка математичного забезпечення (що перетворилося на один з «ходових» товарів), налагодження системи виробничо-технічних телекомунікацій тощо.

Слід особливо відзначити, що при всій закономірності прогресу капіталістичної концентрації, її масштаби і ступінь не безмежні та історично зумовлені. Зрештою, будь-яка концентрація не може «вискочити» за межі, що диктуються ступенем усуспільнення сучасних виробничих сил і їх готовності до такого усуспільнення. Так, до середини 70-х років стало ясно, що у багатьох галузях, при даному рівні техніки, підприємства досягли межі своїх одиничних оптимальних потужностей. Більш того, структурні зрушення в капіталістичній промисловості, в т.ч. переспеціалізація виробництва, ідуть зараз нерідко «методом проб і помилок», на базі невеликих підприємств, «міні-заводів», здатних більш чутливо реагувати на вимоги ринку. В розвинутих країнах зберігається, і, не дивлячись на масові банкрутства, регулярно відтворює себе прошарок дрібного і середнього бізнесу.

Серед іншого слід відзначити, що «внутрідержавні» можливості концентрації теж мають свої межі. Саме тому підприємці все частіше звертають погляди за межі національного ринку. Об’єктивно цьому сприяє і зростаюча тенденція до інтернаціоналізації господарського життя. Практично будь-яка сучасна монополія нині оперує за межами своєї країни, переростаючи в транснаціональну корпорацію або транснаціональний банк.

Перехід від вільної конкуренції до панування фінансового капіталу означав разом з тим перетворення банків із багаточисельних «скромних посередників» в купку монополістів кредиту. Рівень концентрації капіталу в кредитній сфері нині суттєво перевищує аналогічні показники в інших секторах економіки. Сучасний крупний банк – це суперфірма; він оперує уже не мільйонами, а десятками, підчас навіть сотнями мільярдів. В ході суперництва посилюються тенденції до універсалізації операцій комерційних банків. Сьогодні крупні банки перетворились в гігантські комплекси, ядро яких утворюють кредитно-фінансові «універмаги». Вони можуть забезпечувати своїх клієнтів 100 – 200 видами різноманітних послуг. Так, західнонімецькі гросбанки надають кредити як на короткий термін, так і на тривалий час. Вони акцептують і враховують комерційні векселі, займаються випуском і реалізацією цінних паперів а також довірчими операціями. Вони здійснюють нарахування і утримання податків, ведення рахунків амортизаційних відрахувань та інші бухгалтерські і розрахункові операції для клієнтів.

Крупні банки все активніше втручаються у сферу кредитування населення. Швидке зростання споживчої та іпотечної заборгованості, розростання банківських операцій, пов’язаних з «роздрібним» обслуговуванням споживачів, відкривають величезні можливості, що дозволяють крупним банкам розширювати сферу свого впливу та контролю.

Поряд з традиційними кредитними операціями все більшого значення набувають (особливо у відносинах з підприємцями) консультативні та інформаційні послуги. Могутні банки мають цілі штати технічних експертів. Банківські спеціалісти безпосередньо беруть участь у виборі важливіших інвестиційних проектів промислових і торгових фірм, в процесах їх організаційної перебудови і модернізації виробничого апарату, застосування нових форм маркетингу і ведення фінансового господарства.

Для надання таких послуг великі банки все ширше використовують свої обчислювальні центри, що мають могутні ЕОМ. Особливо важливу роль у електронній автоматизації роздрібних банківських операцій  в останній час відіграють автоматичні касові пристрої (банкомати), які встановлюються не тільки в приміщеннях кредитних установ, але і в аеропортах, на автобусних станціях, в крупних магазинах тощо. На початок нинішнього сторіччя в США приблизно 90 – 95% всієї суми платежів здійснюється за допомогою переказів в рамках системи ЕОМ, банківських чеків, кредитних і дебетових карток а також перерахунків, автоматично здійснюваних кредитними установами за дорученням клієнтів. Центрами, в яких фокусуються усі ці потоки безготівкових розрахунків і „електронних грошей” є крупні банки.

Тим самим сучасні банківські гіганти поступово перетворюються в центри накопичення і обробки важливішої господарської інформації. Павутиння залежності, яким фінансовий капітал обплітає найрізноманітніші сфери господарської діяльності, стає все більш густим.

Статистичні дослідження свідчать, про те, що більш високий рівень концентрації банківського капіталу на грошових ринках незмінно припускає більш низькі доходи, що виплачуються власникам грошових вкладів, більш вигідні для монополістів кредиту умови надання позик або різноманітних послуг.

Інтенсивний розвиток банківської системи дозволяє акумулювати найдрібніші заощадження і залучити їх в активний господарський обіг, використовуючи в інтересах крупного капіталу. Протягом останніх десятиріч крупні банки відігравали важливу роль в забезпеченні кредитними ресурсами таких нових галузей як виробництво засобів електронної автоматизації, телекомунікаційного обладнання. Кредитні заклади проявляють особливу активність у фінансуванні наукоємних галузей. Під впливом енергетичної кризи величезні банківські позики перетекли в проекти, що передбачають розвідку і шельфове видобування нафти, інтенсивну модернізацію вугледобувної промисловості, розробку нової енергозберігаючої техніки і технології.

Розширення можливостей інтернаціоналізації банківської справи пов’язане з розвитком новітніх засобів накопичення, передачі і обробки інформації. Для міжнародних грошових переказів використовується система телекомунікаційних супутників Землі. Автоматизовані інформаційні системи, що використовують розгалужену мережу ЕОМ, прискорюють оформлення платежів і переказ грошових сум, з їх допомогою вдається більш оперативно спостерігати за станом міжнародних ринків капіталу. Сучасні засоби комунікації дозволяють налагодити достатньо оперативні зв’язки між основною конторою транснаціонального банку і його багато чисельними філіями.

Достатньо примітний і принцип географічного розташування зарубіжних філій та відділень. Вони концентруються понад усе в тих країнах, у яких можна розраховувати на повну «свободу дій» і на найнижчі ставки оподаткування своїх доходів. Транснаціональні банки США і Англії знайшли особливо привабливими для розміщення своїх закордонних філіалів Багамські і Кайманові острови. Активи, якими розпоряджаються тут відділення ТНБ США, перевищують кошти всіх американських банків у Західній Європі, Африці і Латинській Америці разом узяті. Звертає на себе увагу і те, що величезним міжнародним фінансовим центром, як і раніше, залишається Лондон. На Англію, Багамські і Кайманові острови сьогодні припадає понад 2/3 усіх міжбанківських операцій ТНБ.

Таким чином, виникнення ТНК і ТНБ – результат низки об’єктивних процесів у капіталістичній економіці. Своїми специфічними способами ТНК досягають підвищення продуктивності, здійснюють і сприяють розвитку технічного прогресу.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

44894. Travelling. Путешествие 15.03 KB
  It is аlwys interesting to discover new things different wys of life to meet different people to try different food to listen to different musicl rhythms. Most trvellers nd holidymkers tke cmer with them nd tke pictures of everything tht interests them the sights of city old churches nd cstles views of mountins lkes vlleys plins wterflls forests different kinds of trees flowers nd plnts nimls nd birds.
44895. Трудная жизненная ситуация как категория социальной работы 23 KB
  Устоявшиеся нормативные стандарт трудныепротиворесчивые Признаки ТЖС:1 Неадекватность алгоритм. ЧеловекаТЖС ситуация соц.Факторы ТЖС: поведенческий экзистенциональный вероятностнопрогностическийСтруктура ТЖС:участники связан. Классификация ТЖС: по харкам субъектаиндивидуал.
44896. Синтаксические нормы 15.33 KB
  Благодаря преступной халатности водителя произошла эта авария Выбор падежной формы при гл. Выбор предлога. Выбор падежа при глаголе с отрицанием.
44897. Поняття культури мови. Комунікативні якості культури мови 25.5 KB
  Поняття культури мови. Комунікативні якості культури мови. Культура мови ознака літературної мови параметр за яким встановлюються авторитетні загальновизнані стандарти реалізовані в нормах писемного й усного спілкування. З культурою мови насамперед пов'язують уміння правильно говорити й писати дотримуватися всіх норм літературної мови.
44899. Принципы и технологии оценки недвижимости 13.6 KB
  Оценка недвижимости это прежде всего оценка прав собственности на данную недвижимость. Отсюда следует что оценка недвижимости должна включать оценку самой недвижимости оценку права собственности или права пользования землей или зданиями. Основные принципы оценки недвижимости: Принцип спроса и предложения: заключается в учете действия закона спроса и предложения на стоимость объекта недвижимости.
44900. Представления. Отличие представления от базовых переменных отношения 28.5 KB
  Представления. Отличие представления от базовых переменных отношения. CRETE TBLE ЕМР Однако реляционные системы обычно поддерживают еще один вид именованных переменных отношений называемых представлениями В любой конкретный момент их значение является производным отношением и поэтому упрощенно можно считать что представление это производная переменнаяотношение. Значение данного представления в данное время является результатом вычисления определенного реляционного выражения в данный момент а упомянутое реляционное выражение...