76672

Соціально-політичне і економічне становище українських земель у XIV – першій половині XVII століття

Реферат

История и СИД

Невтомною працею селян підвищувалась урожайність землі її продуктивність. У них пан примушував навколишніх селян молоти зерно беручи за помел побори. Працею сотень селян у яких пан забирав землю в фільварках будували млини комори хліви спиртогорілчані підприємства заводи пивоварні...

Украинкский

2015-01-31

47 KB

7 чел.

15

Міністерство освіти і науки України

Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського «ХАІ»

Кафедра політології та історії

Реферат з теми:

«Соціально-політичне і економічне становище українських земель у XIV – першій половині XVII ст.»

Виконав: студент групи 312

Сахнюк Г. В.

Перевірив: к.і.н, доцент

Малишев О. В.

Харків – 2014

План роботи

1.Вступ……………………………………………………………………………3

2.Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель…………………………………………………………………….……….4

2.1 Умови розвитку економіки та суспільне становище на українських землях .………………………………….………………………………….4

2.2 Політичний стан українських земель……………………………….11

 

3.Висновки…………………………………………………...…………………..15

4.Перелік використаних джерел…………………………..……………………17

Вступ

    Українські землі сильно постраждали від нападів татар. Поля запустіли, занепала техніка обробки землі. Однак народ знайшов сили відродити зруйновані села, заснувати нові.

У XIV столітті, особливо в Галичині та на Волині, відбувається помітне піднесення сільського господарства. Впроваджується нова техніка, зокрема колісний плуг, coxa з лемешем і сошником. В даний час розорано і оброблено нові великі ділянки землі. Невтомною працею селян підвищувалась урожайність землі, її продуктивність. Продовжували сіяти ячмінь, жито, пшеницю. Значного поширення набуло городництво та садівництво. На зміну бортництву прийшло присадибне бджільництво.

Розвивалося скотарство, рибальство, а в лісових місцевостях полювання. У маєтках землевласників будували млини - водяні і повітряні. У них пан примушував навколишніх селян молоти зерно, беручи за помел побори.

3 розвитком сільського господарства з'явилися надлишки продуктів, які потрібно було збувати. Так знову відродилася і розвинулася торгівля. Щоб побільше виробити і продати товарів, у другій половині XV ст. землевласники почали організовувати великі багатогалузеві господарства - садиби, в яких все виробляли в основному на продаж. Працею сотень селян, у яких пан забирав землю, в фільварках будували млини, комори, хліви, спиртогорілчані підприємства - заводи, пивоварні, чинбарні, в яких вичиняли шкіру.

На українських землях панівне становище належало литовським та польським панам. Але залишалися і свої великі землевласники. Верхівкою земельної знаті стали магнати - власники величезних земельних володінь. Найбагатшими з них були князі Острозькі, які володіли землями на Волині з центром в місті Острозі. Походили вони від нащадків Данила Галицького. Швидко йшов розплділ королем і сенатом (польським парламентом) маєтків чиновникам і служивим людям, дрібним і середнім землевласникам, польсько-литовським та українсько-російським шляхтичам. До них потрапили і колишні бояри та дружинники - зем'яни. 3 приходом Польщі та Литви слово «боярин» поступово витіснилося словом «пан», a слово «боярщина» - словом «панщина».

2.  Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель

2.1 Умови розвитку економіки.

Населення.

Складні зовнішньополітичні і внутрішні умови негативно впливали на економічний і культурний розвиток українських земель, але зовсім спинити його не могли. Зусиллями народних мас розвивалася економіка, передусім землеробство і ремесла, виростали міста, розширювалися товарно-грошові відносини. Незважаючи на тяжку експлуатацію і на те, що татарські й турецькі завойовники тисячами виводили невільників з України на рабські ринки, кількість населення, що жило на українських землях, збільшувалася. Якщо, за приблизними підрахунками, на початку XV ст. в Україні налічувалося близько 3,3 млн чол. населення, то наприкінці першої чверті XVI ст. — 3,8, а наприкінці першої чверті XVII ст. 5—6 млн чоловік[5, 89 – 93
c.].

Зростання феодального землеволодіння.

Як і в кожній країні за доби феодалізму, населення України поділялося на два основні класи-стани, що було закріплено юридично, в законах: панівний — клас феодалів і експлуатований клас — селянство. Обов'язком феодалів (князів, панів, бояр, шляхти та ін.), підданих великого князя литовського або короля польського, було відбувати на їхню користь військову службу і брати участь в управлінні державою. За цю службу феодали діставали землі в спадкове або тимчасове володіння («вотчини» і «помістя» або «держави»).

З розвитком феодальних відносин феодальне землеволодіння — основа феодального ладу — зростало. А це вело до посилення експлуатації і покріпачення селянства.

Наприкінці XIV ст. на українських землях було лише кілька десятків великих феодальних володінь. А вже в першій половині XVI ст. налічувалося понад сто магнатських родин, які володіли тут великими маєтками, також тисячі панських і шляхетських господарств.

Великими феодалами, землеволодіння яких зосереджувалося в основному на Волині, Київщині, Брацлавщині (Східне Поділля), на Подніпров'ї були князі Острозькі, Збаразькі, Чарторийські, Вишневецькі, Капусти, Глинські та ін. У Галичині й Західному Поділлі, поневолених Польщею, багато було маєтків польських панів. Зростало й церковне землеволодіння.

Стан сільського господарства.

Господарство залишалося в своїй основі натуральним. У панському дворі, який включав панський будинок, житла для челяді, різні господарські будівлі і до якого прилягали орні землі, сінокоси, пасовища, села з селянами, що обробляли панські землі, вироблялося здебільшого все необхідне для потреб феодала. Повністю натуральний характер мали господарства селян.

Основною галуззю економіки України наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. залишалося сільське господарство, і передусім землеробство. Більш інтенсивно воно розвивалось в західних і північних українських землях, які менше або зовсім не зазнавали спустошливих турецьких і татарських нападів.

У Східній Галичині, Західному Поділлі, на Волині, у центральних районах Київщини, взагалі в лісостеповій смузі була поширена трипільна система землеробства, при якій на озимину сіяли жито і пшеницю, а на ярину — ячмінь, овес, гречку, просо. У північних, лісистих місцевостях — у київському Поліссі, на півночі Чернігівщини застосовувалася вирубна (підсічна), а в південно-східних пристепових районах — двопільна і перелогова системи землеробства. Землю обробляли в панських маєтках переважно дерев'яними плугами із залізними лемешами і відвальними полицями, що давало можливість не лише розпушувати грунт, а й перевертати скибу землі. У селянських господарствах основним знаряддям була дерев'яна соха. Як тяглова сила здебільшого використовувалися воли, рідше — коні. Землю удобрювали гноєм.

Крім хліборобства, населення України займалося скотарством, вирощувало городні культури, коноплі, льон, рижій та ін. Значного поширення набули садівництво і бджільництво. Поряд з розведенням бджіл на пасіках займалися й бортництвом. Важливе місце належало також рибальству й мисливству, особливо в лісистих районах, на Поліссі.

Здійснювалась також, здебільшого у феодальних маєтках, і переробка сільськогосподарської сировини. Найважливішою галуззю було млинарство, що становило монополію феодалів. У XIV — XV ст. переважали водяні млини, вітряки з'явилися пізніше.

Групи селян.

Селянство як у майновому, так і в правовому відношеннях не становило однорідної маси. У розглядуваний період більшість селян ще не була закріпачена. Ці селяни жили на державних землях, зокрема в Литві на землях, що вважалися власністю великого князя. З розширенням земельних володінь окремих феодалів дедалі більша частина селян опинялася на землях приватних власників. Феодали всіма силами прагнули закабалити і закріпачити селян, збільшити повинності, виконувані ними.

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. серед селянства існували різні групи. До найзаможніших належали переважно служиві селяни — слуги, які перебували на тій або іншій «земській» службі — військовій (замкова або польова «сторожа»), «листівній» (роз'їзди з листами), служили соцькими, десяцькими, землемірами, великокнязівськими мисливцями, рибалками та ін. За службу вони одержували одну-дві волоки землі і звільнялися від інших повинностей.

Іншою великою групою селян були данники, які за користування землею давали данину державі натурою (куницями, рибою, медом, воском та ін.) або платили податок грішми. Більшість данників також залишалися ще вільними.

Ще одна група сільського населення — тяглові селяни — за користування землею виконували відробіткову повинність спочатку тільки на користь держави, а потім і окремих феодалів. Вони із своїм тяглом та інвентарем обробляли поля, збирали врожай, гатили греблі, будували млини, палаци, замки тощо. Кількість вільних тяглових селян швидко зменшувалася, вони потрапляли під владу феодалів, які закріпачували їх.

За своїм правовим становищем селяни поділялися на «похожих» (вільних), що юридично мали право необумовленого відходу від феодала, «непохожих» селян («отчичі», «люди заседелі»), позбавлених такого права, тобто вже закріпачених, і селян залежних, що становили проміжну групу. Вони формально мали право відходу, але за певних умов: могли залишати феодала лише в певний час, мусили посадити на землю замість себе іншу людину, заплатити викуп і т. ін.

Серед селян було чимало збіднілих людей. Це — «сусідки» і «підсусідки», які переходили в залежність до заможних селян або феодалів й інколи селилися при їхніх дворах; коморники, що також не мали свого житла і наймали в багатих селян і міщан комори; городники, або загородники, що володіли лише городами; халупники, у яких були тільки хати; дворова челядь та ін.

Усі селяни мусили платити різні податки й виконувати повинності на користь держави, а селяни, що жили в маєтках приватних власників, — і на користь феодалів. У межах Литовської держави до 1447 р. всі селяни сплачували щороку загальнодержавний грошовий податок — серебщину — на військові потреби (на Київщині і Поділлі він називався подимщиною, на Чернігівщині — поголовщиною, на Волині — воловщиною). Поряд з цим селяни мали відбувати на користь держави різні повинності: вартувати в замках і в полі, будувати й ремонтувати замки, мости, шляхи, косити сіно, давати підводи й стадію — харчі і житло великому князеві і тим, хто супроводив його при переїздах. З часом стадія перетворилася на постійний грошовий податок.

З розвитком феодально-кріпосницьких відносин, коли феодали привласнювали дедалі більшу кількість земель і закріпачували селян, що сиділи на цих землях, зростали повинності селян на користь феодалів. Це були натуральна та грошова рента і рента відробіткова, панщина
[1, 356 c.].

Закабал
яючи селян, феодали намагалися зруйнувати общину, бо селяни спільно, общиною чинили більший опір наступові панів. Тому феодал постійно втручався в общинні справи, призначав на посади отаманів угодних йому людей, обмежував, а то й ліквідовував копний суд тощо.

Розвиток ремесла.

З кінця XIV ст. до середини XVI ст. в Україні продовжувало розвиватися ремесло, яке дедалі більше відокремлювалося від сільського господарства і зосереджувалося переважно в містах. Зростало число ремісників, для яких ремесло уже було основним заняттям, збільшувалася кількість ремісничих спеціальностей. Якщо в часи Київської Русі їх було близько 60, то на початку XVI ст. налічувалося вже понад 200. У містах і селах жили й працювали ковалі, слюсарі, ювеліри, кравці, шевці, бондарі, каменярі, муляри, кушніри, гончарі та ін[1,360
c.].

Щоб регулювати розвиток ремісничого виробництва й успішніше протистояти наступові феодалів, міські ремісники об'єднувалися в цехи. Найраніше, ще з кінця XIV ст., у зв'язку з інтенсивним розвитком ремесла, цехи почали створюватися в містах Галичини. Пізніше, в XV ст., цехи виникли в Києві, Луцьку та інших містах. Цехові майстри, які були власниками майстерень і зосереджували в своїх руках засоби виробництва, гнобили й експлуатували підмайстрів і учнів. Частина ремісників залишалася поза цехами. Ці ремісники називалися партачами.

Торгівля.

Розвиток сільського господарства й ремесла, поглиблення суспільного поділу праці, збільшення міського населення сприяли дальшому розширенню внутрішнього ринку, економічних зв'язків міста з селом і між окремими містами й землями, пожвавленню торгівлі. У містечках і селах відбувалися, здебільшого один раз на тиждень, торги, що обслуговували невеликі території. Тут продавалися сільськогосподарські продукти й ремісничі вироби
[6, 187 c.].

У великих містах відбувалися, переважно один раз на рік, ярмарки, куди з'їжджалися купці як з різних територій України, так і з інших країн. На ярмарках у Львові, Луцьку, Кам'янці, Києві, Острозі (Київ, Львів і Луцьк дістали право на два ярмарки на рік) та в інших містах торгували як різними місцевими товарами — хлібом, худобою, хутрами, сіллю, медом, рибою, воском, птицею, лісом, одягом, взуттям, шкірами та ін., — так і іноземними.

Водночас із внутрішньою розвивалася й зовнішня торгівля. Незважаючи на несприятливі умови, зокрема загарбання українських земель Литвою й Польщею, зростали економічні зв'язки України з російськими землями. Російські купці були постійними відвідувачами й учасниками українських ярмарків, а українські купці систематично торгували в російських містах, найчастіше в Москві і Новгороді. З Росії в Україну привозили хутро (соболине, лисяче, боброве, куняче та ін.), зброю, різні вироби з дерева тощо. З України в Росію вивозили сіль, горілку, ювелірні вироби, іноземні товари (сукна, шовкові тканини, прянощі та ін.).

Широкими були торговельні зв'язки України з країнами Заходу і Сходу. Особливо вони пожвавилися з кінця XV — початку XVI ст., коли в Західній Європі зростало мануфактурне виробництво, формувалися капіталістичні відносини і збільшувався попит на хліб, інші сільськогосподарські продукти й сировину. Дедалі швидше зростає вивіз з України, особливо через балтійський порт Гданськ, на захід — в Англію, Шотландію, Голландію та інші країни — хліба, лісу, поташу та ін. Водночас збільшувався ввіз в Україну із західних і східних країн різноманітних товарів, зокрема предметів розкоші для феодалів (тонкі сукна, полотна, шовкові й парчеві тканини, оксамит, килими, вина тощо).

Водночас Україна виступала як важливий посередник у торгівлі між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем. Найбільшими транзитними пунктами, через які проходили найважливіші міжнародні торгові шляхи, були Львів, Київ, Кам'янець і Луцьк.

Міста.

З розвитком ремесла, внутрішньої й зовнішньої торгівлі зростала кількість міського населення, розширювалися старі й виникали нові міста. Якщо спочатку багато міст були лише фортецями й адміністративними центрами, то поступово вони ставали й економічними центрами, центрами ремесла і торгівлі.

Залежно від того, на чиїй землі стояло місто — державній (великого князя литовського або польського короля) чи приватновласницькій — міста були великокнязівські (королівські) або приватновласницькі. Відповідно населення міст сплачувало і різні податки, виконувало натуральні повинності, а іноді й панщину.

Як і в інших країнах Європи, міське населення України намагалося позбутися залежності від державних урядовців і феодалів, уникнути їхнього свавілля, добитися самоврядування і цим забезпечити кращі умови для розвитку ремесла й торгівлі. Держава, прагнучи діставати собі більші прибутки від міст, також була зацікавлена в розширенні ремесла й торгівлі. З цією метою уряд видавав окремим містам «хартії» (грамоти) на так зване магдебурзьке право (зразком була хартія німецького м. Магдебурга). Населення міст, які одержали магдебурзьке право, звільнялося від управління й суду королівських або великокнязівських намісників — воєвод і старост — і діставало право на самоврядування. За це воно вносило в державну скарбницю певну суму грошей, звільнялося від більшості натуральних повинностей, обкладалося грошовими платами з торгівлі і промислів. Управління містом переходило до виборного магістрату, на чолі якого ставав війт.

Ще в XIV — XV ст. самоуправління за магдебурзьким правом дістали українські міста Санок, Львів, Кам'янець-Подільський, Кам'янець, Берестя, Дорогичин, Більськ, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та ін. Порівняно із Західною Європою в Україні магдебурзьке право мало обмежений характер.

Панівне становище у міському самоврядуванні посідала найзаможніша міська верхівка. У справи міст, хоч вони й мали магдебурзьке право, часто втручалися воєводи й старости. Війти здебільшого не обирались, а призначалися королем або великим князем. До того ж в українських містах магдебурзьке право сприяло посиленню позицій іноземців — німців, поляків та ін. Цьому сприяв і уряд, заохочуючи переселення в українські міста іноземців, переважно німців. Порівняно з українцями вони діставали значно більші привілеї.


Перехід до панщинно-фільваркового господарства.

Розвиток ремесла, торгівлі, виникнення нових і розширення старих міст, збільшення кількості ремісників, торговців та інших груп міського населення, уже відірваного від сільського господарства, зумовлювали зростання попиту на внутрішньому ринку на сільськогосподарські продукти, передусім на хліб. Одночасно зростав попит на хліб, інші сільськогосподарські продукти й сировину також на зовнішньому ринку в країнах Західної Європи, де вже в той час інтенсивно розвивалися капіталістичні відносини.

Розширення товарно-грошових відносин змушувало феодалів пристосовувати своє господарство до нових умов. Для цього необхідно було, щоб селяни виробляли більше продуктів, які можна було б збувати на ринку і діставати за них гроші
[3, c.].

Феодали України, як і Польщі та Литви, стали розширювати свої власні господарства — двори, які почали діставати занесену ще в XIV ст. з Польщі назву «фільварків» (хуторів). Фільварок, на відміну від двору, мав значно більше панської орної землі, посівів і виробляв більше продуктів на ринок, ніж двір. Якщо в дворі головною формою експлуатації селян були різні данини, переважно натуральні, то у фільварку — панщина. З виникненням фільваркового господарства особиста залежність селян від феодала набагато зросла і мала вже характер кріпацтва. У фільварку, крім землеробства, розвивалися також скотарство, бджільництво, рибальство, винокуріння, пивоваріння, селітроваріння, млинарство і т. ін. Отже, фільварок — багатогалузеве феодальне господарство, яке ґрунтувалося на експлуатації залежних селян, на панщинній праці, частково було пов'язане з ринком, але в своїй основі ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру.

З другої половини XV і до середини XVI ст. фільваркове господарство інтенсивно розвивалося лише в західних і північних українських землях — у Східній Галичині, Західній Волині й Західному Поділлі, в київському Поліссі, відносно густо заселених і менше зруйнованих турецько-татарськими ордами. У південно-східній частині України на Подніпров'ї, в південній Київщині і Брацлавщині, які зазнавали систематичних руйнувань від татарських і турецьких нападників, фільваркове господарство почало розвиватися порівняно швидко в другій половині XVI ст.

Обезземелення і закріпачення селян.

Для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селянства і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлення кріпацтва.

Феодали обезземелювали селян, зганяючи їх з їхніх ділянок або примусово «скуповуючи» селянські землі, що часто по суті було однаковим. Внаслідок цього землезабезпеченість селян зменшувалася, кількість малоземельних і безземельних селян — підсусідків, городників, комірників, халупників та ін.— збільшувалася.

Поряд з відбиранням селянських земель під фільварки феодали швидко збільшували панщину та грошові і натуральні побори. Якщо на початку XV ст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або волоки, то наприкінці століття—-2 дні на тиждень (104 дні на рік), а в середині XVI ст. в багатьох фільварках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень, тобто 208 днів на рік. У Підляшші, яке входило до складу Литви, у першій половині XV ст. селяни відбували на панщині 14 днів з волоки на рік, а в кінці століття — 1 день на тиждень, тобто в 4 рази більше.

Феодали дедалі більше посилювали свою владу над селянами, руйнували общину, ліквідовували копний суд і добивалися права вотчинного суду над селянами, витісняючи великокнязівський або королівський суд. Ще в 30-х роках XV с. право вотчинного суду дістала галицька шляхта. У 1447 р. за згаданим привілеєм Казимира право вотчинного суду дістали феодали литовських, українських, білоруських і російських земель, що входили до складу Литви. А на початку XVI ст. селяни втратили право навіть скаржитися королеві або великому князеві литовському і, отже, перебували в повній залежності від волі феодала.


2.2 Політичний стан українських земель

Литовські статути.

Велика роль у зміцненні феодально-кріпосницьких порядків, юридичному оформленні їх, зокрема у закріпаченні селянства, належала кодексові законів Литовської держави, що дістав назву Литовського статуту. Він був складений на основі великокнязівських привілеїв, жалуваних грамот, судебника Казимира 1468 p., звичаєвого права, польських законодавчих актів та інших юридичних документів.

У першій редакції Литовський статут був виданий великим князем 1529 p., у другій — 1566 і в третій — 1588 р. Ним користувалися в судах України, особливо Правобережної, не тільки в XVI, а часто і в XVII— XVIII ст.

Литовський статут був кодексом законів феодального права. У ньому все населення чітко поділялося на дві нерівноправні групи. Перша група — панівний клас — феодали (княжата, панята, шляхтичі, магнати — «пани хоруговні», «прелати духовні» та ін.), які мали всю повноту влади. Другу, нижчу групу становило феодально експлуатоване населення, права якого поступово зменшувалися і дедалі більша кількість якого перетворювалась на кріпаків. До цієї групи належали тяглові селяни, «закупні люди», «путні люди», «челядь невільна» («парубки невільні»), ремісники та ін.

Уже перший, «старий», Статут 1529 р. повністю визначив норми феодального, шляхетського права. Він всіляко захищав інтереси феодалів, підкреслював їхнє панівне, привілейоване становище. Це видно особливо яскраво з того, як високо оцінювалась особа шляхтича порівняно з особою простої людини. За вбивство шляхтича шляхтич мав заплатити 100 кіп грошей (60 крб.) «головщини» родичам і таку ж суму «вини» (штрафу) до скарбу великокнязівського. А за вбивство «путного боярина» (з селян) платили 12 крб., бортника—8 крб., за вбивство «мужика тяглового»— 10 кіп грошей (6 крб.), за «парубка невільного» — 5 кіп грошей (3 крб.). Життя тяглового селянина оцінювалося в таку ж суму, як і королівського жеребця, а «парубка невільного» — як кобили із королівського табуна
[2, 101 c.].

Разом з розвитком фільваркового господарства йшло обезземелення й закріпачення селянства, дедалі більша кількість селян мала відробляти панщину, втрачала особисту волю, потрапляла в повну владу феодала. Про надзвичайно тяжке становище селян у Литві й Польщі писали й сучасники. Так, посол германського імператора Сигізмунд Герберштейн, який відвідав Литву в першій чверті XVI ст., в своїх «Записках про московські справи» писав, що в Литовській державі народ пригнічений тяжким рабством, селяни, крім оброку, працюють на панів шість днів на тиждень. «З часу Вітовта аж до наших днів вони перебувають у настільки суворому рабстві, що, якщо хто-небудь із них буде випадково засуджений на смерть, то він зобов'язаний за наказом пана покарати сам себе і власноручно себе повісити. Якщо ж він випадково відмовиться виконати це, то його жорстоко відшмагають, люто покатують і все ж повісять».

Селянські заворушення.

Селянські маси чинили опір наступові феодалів на їхню землю й права. Форми їхнього протесту й боротьби проти посилення кріпосницького й національно-релігійного гніту українських, польських, литовських, угорських і молдавських панів були різноманітними. Сільські общини, які активно захищали інтереси жителів своїх сіл, писали великому князеві чи королю скарги на утиски феодалів, зокрема захоплення ними общинних земель. Селяни часто відмовлялися виконувати панщину й інші повинності на користь феодалів, не допускали їх і їхніх слуг на свої землі, нападали на маєтки, убивали їхніх власників і управителів, знищували панські посіви, маєткові будівлі, захоплювали майно феодалів. Поширеною формою селянського протесту стали масові втечі покріпачених або покріпачуваних селян із західних і північних районів у південні степи, на Подніпров'я, де феодальний гніт був слабшим. Водночас відбувалися й масові антифеодальні збройні повстання
[2,133 c.].

У 1431 р. спалахнуло повстання селян Бакотської волості на Поділлі. Озброєні хто чим міг — косами, вилами, сокирами, списами,— селяни вигнали королівські війська і феодалів, оголосили себе вільними людьми і протягом трьох років не платили податків і не виконували повинностей. Лише в 1434 р. польські й литовські війська спільними зусиллями придушили повстання. Бакотська волость була включена до складу шляхетської Польщі.

Одним з найбільших було повстання 1490—1492 pp. під проводом селянина Мухи. У ньому взяли участь українські і молдовські селяни Східної Галичини, Буковини, Покуття і Молдови. Вони нападали на маєтки феодалів, забирали коней, зброю, виганяли і вбивали панів і т. ін. Польський король закликав до походу проти повстанців шляхту і найняв прусські війська. Влітку 1490 р. біля Рогатина основні сили повстанців були розбиті королівськими військами, а залишки їх на чолі з Мухою відступили на Покуття (райони Коломиї і Снятина), а потім у ліси Північної Буковини.

Навесні і влітку 1491 p., а потім і в 1492 р. повстанські загони селян під проводом Мухи нападали на маєтки феодалів, палили їхнє майно, убивали панів. Але у 1492 р. група українських шляхтичів уночі напала на загін повстанців, знищила його, а Муху захопила і видала польським військам. Його перевезли в Краківську в'язницю, де він незабаром і помер від катувань.

Активну участь, разом з угорськими, словацькими і валаськими селянами, взяли в антифеодальній війні, яка спалахнула в Угорщині в 1514 р. під проводом Дєрдя (Георга) Дожі, українські селяни Закарпаття.

Цього року відновилася війна Угорщини з Туреччиною. Для відбиття нападів турецьких військ, які вступили в Семиграддя й Молдову, угорський уряд зібрав велику армію з селян, в тому числі й із Закарпаття. На чолі цього селянського війська, яке налічувало близько 60 тис. чол. і яке зібралося на Ракоському полі під Будапештом, було поставлено Д. Дожу. Оскільки уряд не забезпечив військо харчами, одягом, наметами і всім необхідним, селяни почали нападати на маєтки феодалів, руйнували їх, забирали одяг, хліб, худобу, вбивали власників цих маєтків і т. ін. Розправившись із навколишніми феодалами, повстанці, очолювані Дожею, розділилися на п'ять загонів і пішли громити феодалів в інших місцях. Два загони послав Дожа і в Закарпаття. Дожа проголосив республіку і загальну рівність та верховенство народу. Але, розпорошені на окремі частини, повстанці були розгромлені об'єднаними силами угорських феодалів, які вчинили над ними жорстоку розправу.

Усі антифеодальні селянські повстання мали стихійний і локальний характер. Однак боротьба селян проти феодалів мала прогресивне значення. Вона певною мірою стримувала ріст кріпосницького гноблення, у ній селяни усвідомлювали своє становище і набували досвіду боротьби.

Виступи міського населення.

Розгорталася боротьба і в містах. Міщани виступали проти утисків феодалів, проти феодальної залежності. Одночасно з цим, з поглибленням розшарування міського населення, з посиленням експлуатації біднота ставала на боротьбу проти міської верхівки. Так, у 1536 р. черкаські міщани вигнали з міста старосту, який грабував населення. На допомогу черкасцям прийшли канівці. Побоюючись поширення повстання, уряд призначив іншого старосту. У 1541 р. виступи міщан відбулися в Брацлаві і Вінниці.

Боротьба народних мас — селян і міських низів — мала яскраво виражений класовий характер. Вона спрямовувалась насамперед проти феодалів, проти соціального гноблення. Разом із тим це була національно-визвольна боротьба, оскільки народні маси виступали й проти чужоземного гніту, за визволення України від іноземного поневолення.

Висновки

Таким чином, можемо стверджувати, що в XIV - XVII ст. українські землі знаходились в дуже складному становищі. Воно визначалось тим, що сусідні держави намагались заволодіти територією України, включити її в сферу своїх інтересів. Причому боротьба за впливи набувала як форм відкритого воєнного протистояння (боротьба Литви з Туреччиною, Кримом і Росією), так і дипломатичних угод (унії Литви з Польщею). В цих умовах українська спільнота змушена була шукати найбільш оптимальних умов для свого існування. Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського на перший погляд не внесло істотних змін у їх суспільно-політичний устрій. Литовська великокнязівська влада залишила фактично недоторканими права місцевих феодалів на земельну власність, а також відповідні соціальні та політичні інститути українських земель - князівств.
Іншим аспектом розвитку феодалізму у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служби у небаченій досі кількості представників різних верств на-селення, що супроводжувалося відповідним роздаванням землі на умовах володіння. Причому таке масштабне зростання дрібного служилого стану відбувалося не лише за рахунок феодальної верстви, а й "нижчих" категорій - двірських слуг та заможних селян. Одночасно з консолідацією шляхетства як стану відбувалося законодавче закріплення прав і вольностей шляхти. Литовський статут 1529 р. підтвердив усі права, надані шляхті попередніми привілеями, та доповнив їх деякими новими, котрими шляхта фактично вже користувалась. Реформи 60-х рр. XVI ст. зумовили зріст політичної ролі шляхти, сприяли встановленню режиму "шляхетської демократії" [4, 56 c.].

Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, тому що знаходилося на різних ступенях феодальної залежності.
За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських чи великокнязівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти, або знаходився на церковних і монастирських землях.
За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисельніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами; 3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.
Крім цих, основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку - до їх повного закріпачення.
На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.

В українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялись руками залежних від нього селян. Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку означала обов'язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.

Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею, їм був заборонений доступ у деякі ремісничі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях. Для XV - XVI ст. характерним було значне зростання міст в українських землях. У другій половині XVI ст. - першій половині XVII ст. відбувається подальший розвиток ремісниц-тва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування серед міського населення. Міщани міст, як і раніше, поділялися на три групи: аристократію - патриціат, бюргерство і міську голоту - плебс. Підносилася зовнішня торгівля. Тісними були економічні зв'язки українських земель з Росією. Україна торгувала із Західною Європою через Краків і Прибалтику. Особливо важливу роль в експорті українських товарів (хліба, вовни, воску тощо) відігравав Гданськ. Через нього ж на Україну йшов європейський і східний експорт.
Таким чином, незважаючи на посилення феодально-кріпосницької системи, протягом XIV — першої половини XVII ст.
у соціально-економічному становищі України сталися значні позитивні зрушення. Саме у вказаний період українські селяни, козаки, міщани освоїли великі простори Правобережної та Лівобережної України, заселивши їх і заснувавши сотні сіл, слобід, міст і містечок.

Перелік використаних джерел

  1.  Рибалка І.К. Історія України: у 3 ч. / І.К. Рибалка. – Х.: Основа, 1994. – Ч. І: Від найдавніших часів до кінця XVIII століття.– 448 с.
  2.  Губарев В. К.  Історія України: універсальний ілюстрований довідник / В. К. Губарев. — Донецьк: БАО, 2008. — 573 с.
  3.  Заруба В.М., Васковський Р.Ю. История Украины/Заруба В.М., Васковський Р.Ю. – Москва,2000. – 225 с.
  4.  Каніщев Г.Ю., Кисіль Ю.І., Малишев О.В.та ін. Історія України: консп. лекцій / Г.Ю. Каніщев, Ю.І. Кисіль, О.В. Малишев та ін. Харьков:Издательский центр «ХАИ»,2004. – 109 с.
  5.  Леонтьева Г. Г. Економіка і соціальна географія. / Г. Г. Леонтьева— Суми: Вид-во «Університетська книга», 2002. — 136 с.
  6.  Ілюстрована енциклопедія історії України: в 3-х т. — Вид. перероб., доп. — К.: Спалах, 2004. – 216 c.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

23189. Екологічні проблеми та шляхи їхрозв’язання 35.5 KB
  Екологічні проблеми та шляхи їхрозв’язання Екологічні проблеми це проблемипов’язані з впливом на природне середовище діяльності людини що спричинює порушення структури та функціонування природних системекосистем ландшафтів і викликає негативні соціальні економічні та інші наслідки. Поняття екологічної проблеми є антропоцентричним тому що всі негативні зміни оцінюютьс яз точки зору значимості для людини та умов її існування. З огляду на порушення певних компонентів середовищачи екосистеми екологічні проблеми розділяють на такі...
23190. Інтелект,почуття,пам»ять і воля як здатності людини 49.5 KB
  Пам'ять є складною системою процесів що здійснюють повний цикл перетворень інформації суб'єктом: запам'ятовування зберігання відтворення і забування. Запам'ятовування–це процес пам'яті який забезпечує приймання відбір і фіксацію інформації завдяки утворенню й закріпленню тимчасових нервових зв'язків. Запам'ятовування як і інші психічні процеси буває мимовільним і довільним. А Мимовільне запам'ятовування має місце тоді коли людина не ставить собі за мету щось закріплювати і в подальшому використовувати цю інформацію.