77650

Інтелігенція України на показових політичних процесах. Справа СВУ

Реферат

История и СИД

Метою мого дослідження є: Визначити заходи радянської влади для впровадження на теренах України русифікаторської політики Визначити перші політичні показові процеси Висвітлити інформацію щодо з’їзду кобзарів та справи СВУ...

Украинкский

2015-02-04

190.2 KB

2 чел.

               Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка

    Інститут історії, етнології і правознавства імені О.М. Лазаревського

                                                                                   Кафедра історії та

                                                                                  археології України

 

       Інтелігенція України на показових політичних процесах. Справа СВУ

                                                       Реферат

                                    з Історії України п.п. ХІХ ст..

                                             Студентки 32 групи

                                   Дарди Ольги Олександрівни

                                               Чернігів – 2014

План

Вступ

  1.  Заходи Радянської влади для встановлення русифікаторської політики…..4
  2.  Ідеологічні мотивації політичних репресій проти наукової інтелігенції радянської України………………………………………4
  3.  Законодавче підґрунтя політичних репресій та його ідеологічне наповнення……………………………………………………………..5
  4.  Ідеологічні чинники в практиці боротьби спеціальних і судових органів з науковою інтелігенцією…………………………………….6
  5.  Перші показові політичні процеси…………………………………………7
  6.  Розстріляний з’їзд кобзарів………………………………………………...9
  7.  Справа «Спілки визволення України»……………………………………12

Висновки

Список джерел та літератури

Додатки

Додатки

Транспортування звинувачених у «Шахтинській справі», 1928р.

Члени «Спілки визволення України» під час судового процесу. м. Харків, 1930 р.

С. Єфремов, М. Чехівський та інші члени «Спілки визволення України» під час судового процесу. м. Харків, 1930 р.

Пам’ятний знак репресованим кобзарям, бандуристам, лірникам у саду ім. Т. Г. Шевченка біля театру опери та балету у Харкові.

Вступ

Тема скандальних історичних процесів у період посилення радянської влади, а особливо справа СВУ є цікавою для вивчення. Щоб охопити всі аспекти цієї проблеми потрібно дослідити причини проведення такої політики, та вивчити скандальні процеси. Саме в цей період Україна втратила велику частину інтелігенції.

В період Незалежності все більше зростає інтерес до проявів національної свідомості у ХХ ст.. Ця тема є актуальною для вивчення не лише істориків, а і простого українського населення. Дослідивши цю тему можна визначити основні етапи впровадження русифікації, визначити відношення населення до політики більшовиків.

Показові політичні процеси 20-30-х років минулого століття опинилися у центрі уваги українських дослідників ще наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років, коли було знято заборону на дослідження з цієї тематики. Саме тоді історики отримали не лише можливість публікувати подібні розвідки у наукових виданнях, а й доступ до документів, що раніше знаходилися під грифом «таємно». Це дало можливість розширити джерельну базу досліджень, розкрити причини й наслідки таких показових процесів, як «шахтинська справа» або справа «Спілки визволення України».

Метою мого дослідження є:

  1.  Визначити заходи радянської влади для впровадження на теренах України русифікаторської політики
  2.  Визначити перші політичні показові процеси
  3.  Висвітлити інформацію щодо з’їзду кобзарів та справи СВУ
  4.  Сформулювати основні висновки

  1.  Заходи Радянської влади для встановлення русифікаторської політики
  2.  Ідеологічні мотивації політичних репресій проти наукової інтелігенції радянської України

З перемогою радянської влади українська інтелігенція опинилася у складному становищі. За своєю суттю інтелігенція, зокрема наукова, сповідувала загальнодемократичні принципи, прагнула свободи слова, була вільна у своїх переконаннях і висловлюванні думки. Практика ж соціалістичного будівництва, насаджена більшовицькою партією, явно суперечила природі життєдіяльності інтелігенції.

Основи ідеологічних поглядів на інтелігенцію заклали лідери більшовицької партії. Вони ділили суспільство на принципово нерівноцінні класи, протиставляючи їх. Партійно-радянські ідеологи прищеплювали трудящим думку про існування двох основних класів: робітників і селян. Інтелігенцію ж виокремлювали в окремий прошарок. Комуністична влада орієнтувалася й спиралася на тих, хто перебував в обоймі більшовицько-радянської системи та підтримував її. На вороже ставлення була приречена інтелігенція, яка опинилася поза системою через своє соціальне походження чи ідейні переконання. Класовий підхід до інтелігенції постійно пропагувався у суспільстві. Елемент руйнації був у трактуванні самого поняття „інтелігенція”.

Вважалося, що наукова інтелігенція втілює „дрібнобуржуазну національну ідеологію” у вищих навчальних закладах і гальмує проведення радянською державою соціальних перетворень. Таке уявлення поширилося в період проведення політики „українізації”. Вожді більшовизму закликали приділяти велику увагу ідейній боротьбі з представниками розумової праці. У науковій інтелігенції вони вбачали ідейну опозицію, яка могла формувати своїх прибічників з-поміж студентства й учнівської молоді.

Ідейна боротьба призвела до переслідувань прибічників „дрібнобуржуазної ідеології” у вищих навчальних закладах. Створювалися спеціальні комісії для боротьби з буржуазною ідеологією (1922 р.), комісії з вивчення діяльності й настроїв української інтелігенції (1925 р.), комісії з обстеження шкіл і контролю за діяльністю вчителів (1928 р.). Комуністи створили свою систему „правильних” і „помилкових” поглядів у науці. Це дало змогу більшовикам знайти ідеологічне обґрунтування репресивних заходів проти науковців, які були далекі від сприйняття їхніх теорій.

  1.  Законодавче підґрунтя політичних репресій та його ідеологічне наповнення

У 1920 – 1930-х роках в СРСР було проведено широкомасштабний законодавчий експеримент із впровадження в правове поле держави ідеології „революційної законності”. „Революційна законність” зводилася до того, що суворі закони, які були прийняті у 1920 – 1930-х роках, стосувалися „контрреволюціонерів”, а не самої влади, яка проводила політичні репресії. Радянські політично-репресивні закони втілили особливий тип революційного мислення, яке більшовики прищеплювали народу як елемент повсякденного буття. До категорії явних чи потенційних „контрреволюційних елементів” було зараховано й наукову інтелігенцію радянської України. „Революційна законність” базувалася на принципах революційної доцільності боротьби з контрреволюцією. Вона широко впроваджувалася як справді революційна законність у період проведення політичних репресій 1920 – 1930-х років. Саме ці роки характеризуються масовістю судових процесів, а терміни „революційна законність”, „революційна доцільність”, „нещадне знищення”, „розстріл на місці” широко вживалися у нормативно-правових актах.

Велику роль в ідейно-теоретичному обґрунтуванні політики репресій більшовицької держави відіграв А.Вишинський. Він, пристосовуючи правову теорію до практики політичних репресій, використовував засади юридичної науки для виправдання злочинів сталінського режиму. Це виявилося в запереченні ним принципу презумпції невинності й у твердженні про те, що у справах про контрреволюційні злочини свідчення обвинуваченого та визнання ним своєї провини мало вирішальне значення. Постулати Вишинського про революційну законність узаконювали рішення сфальсифікованих судових процесів. Його ідеї, впроваджені в радянське законодавство, зводили всю систему законності лише до вимог та потреб захисту пролетарської революції, а не до правових гарантій, які були необхідні самій людині.

Отже, розширювався спектр обвинувачень, які можливо було приписати науковій інтелігенції. Упродовж 1930 – 1937 років кримінальний кодекс УРСР був доповнений майже 60 новими статтями з тлумаченням понад 80 нових складів „контрреволюційних злочинів”.

  1.  Ідеологічні чинники в практиці боротьби спеціальних і судових органів з науковою інтелігенцією

На початку 1920-х років в Україні сформувалася потужна система надзвичайних органів, яка являла собою розгалужений каральний апарат зі своїми губернськими, повітовими відділами, збройними силами. Каральні органи керувалися ідеологічними партійними настановами у визначенні „ворогів народу” та їх переслідуванні, зокрема у середовищі наукової інтелігенції. Робота надзвичайних органів, надзвичайних комісій, так званих „трійок”, засвідчувала, що вони, розвиваючи партійні ідеї, самі ставали на шлях ідеологічного обґрунтування політики репресій проти науковців, ініціюючи прийняття різноманітних рішень партійно-радянськими органами.

Ідеологічні чинники були покладені в основу діяльності радянських судів, які засуджували ні в чому не винних людей через їхнє соціальне походження, приналежність у минулому до певних політичних сил. Відповідно ідеологічні завдання під час проведення політичних репресій проти наукової інтелігенції виконували прокурорські працівники.

Показові політичні судові процеси 1920 – 1930-х років остаточно знищили дореволюційне поняття „професури”, яка вирізнялася високим рівнем наукових досліджень і педагогічної кваліфікації, самостійністю наукового мислення та нерідко активною громадсько-політичною позицією.

  1.  Перші показові політичні процеси

Перші показові політичні процеси більшовики почали влаштовувати на Україні вже в перші роки свого панування. У квітні 1921 р. у Харкові відбувся процес над колишніми гласними міської думи, членами місцевого відділення "Національного центру" – організації, яка діяла в місті у 1919 р. і збирала кошти на підтримку денікінської Добровольчої армії. На лаві підсудних опинилися 24 чоловіка, 10 з яких – професори харківських вищих навчальних закладів. У травні 1921р. відбувся процес над українськими есерами, а у 1924 р. – над київським «Центром дії» [1 ; с.157-166]. 

Підсудними на показових політичних процесах ставали представники старої, дореволюційної інтелігенції, а також політичні супротивники більшовиків – члени українських та російських політичних партій. Показовість процесів переслідувала дві мети: по-перше, залякати та змусити до співпраці з радянською владою представників обох груп, по-друге, створити у свідомості мас образ «ворога», який нібито заважає чинній владі підвищувати добробут населення і є винуватцем усіх економічних негараздів у державі. 

Одним з перших таких процесів стала так звана «шахтинська справа». 12 березня 1928 р. газета «Известия» опублікувала повідомлення прокурора Верховного Суду СРСР про розкриття антирадянської шкідницької організації серед спеціалістів вугільної промисловості Донбасу. Окрім шкідництва на донецьких рудниках та шахтах, «шахтинців» звинуватили також у підтримці зв'язків з московськими шкідниками та з іноземними антирадянськими центрами. На випадок інтервенції шкідники нібито мали намір дезорганізувати промисловість і підірвати обороноздатність країни [3; с. 297-298]. 

За Шахтинською справою пройшло близько 1000 чоловік. Засуджено було 53 спеціалісти. З них 37 чоловік мали вищу освіту, 12 – середню спеціальну, лише 4 – нижчу. За соціальним походженням троє належали до шахтовласників, всі ж інші – до інтелігенції [2; с. 80-96]. 
На початку липня суд завершився. 11 чоловік засудили до розстрілу, трьох – до 10-річного ув’язнення, 21 отримав від чотирьох до восьми років, 10 – від одного до трьох років. Вісьмох засудили умовно або виправдали. Шістьом приреченим на смерть (тим, хто «допоміг слідству») розстріл замінили десятьма роками таборів. Прохання адвокатів і дружин інших п’яти смертників подарувати їм життя залишилися без відповіді.

Отже, суд над «шахтинцями» став прологом боротьби зі «шкідниками» у всьому Радянському Союзі. У 1928 р. були викриті аналогічні «шкідницькі» організації у «Південь сталі», на Дніпробуді тощо. Об’єктом для репресій виступила стара технічна інтелігенція.

  1.  Розстріляний з’їзд кобзарів

З’їзд планували провести 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР.

На початку грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.

Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…

Спираючись на свідчення місцевих жителів, пошуковою групою Спілки Української Молоді встановлене приблизне місце страти традиційних співців. Після юридичного оформлення відповідних документів, СУМ має намір ініціювати проведення повноважною комісією ексгумації та ідентифікації тіл замордованих лірників, кобзарів і стихівничих. На місці злочину буде встановлено Пам’ятний Хрест.

У 1939 році в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1930-х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».

Нещодавно в Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».[6]

У своїй статті М.Литвин наводить такі свідчення очевидців:

Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули… Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».

В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».

А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.

Довезли до якогось невідомого місця, де зовсім не було ніякого житла. Безумовно, там уже була хурделиця, морози були. Всі люди роздягнуті, без одягу — без нічого. Міліція скинула їх із состава на поле. З одного боку стояли провідники, а з другого – міліція, і так ніхто з них не міг потрапити назад у потяг. Осталися вони і майже всі загинули. Але Мотря Маловичиха не загинула. В неї живим залишився наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба. Так добралися в Україну. Але до свого рідного дому прийти боялися, бо якби воно додому прийшли, то все одно їх би вбили. Бо те, що робилося, було під великим секретом, і ніхто цього знати не повинен».[5]
Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи.

Отже, розстріляний з’їзд кобзарів був загальнонаціональною трагедію. Кобзарі та лірники, які були оплотом українського народного духу, були знищені, що позначилося на самосвідомості всього українського населення. Разом з кобзарями було знищено багато свідомої української молоді.

  1.  Справа «Спілки визволення України»

У 1930 році в Україні відбувся новий показовий політичний процес, на цей раз над «українськими буржуазними націоналістами», учасниками так званої «Спілки визволення України» (СВУ). На лаві підсудних опинилися 45 чоловік: академіки, професори, лікарі, священники, письменники, студенти, викладачі вузів, вчителі. Серед них були колишні діячі УНР та члени українських політичних партій: колишній прем’єр-міністр УНР доби Директорії В.М.Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР А.В.Ніковський, колишні члени Української соціал-демократичної робітничої партії та Української партії соціалістів-федералістів Й.Ю.Гермайзе, В.Ф.Дурдуківський, О.З.Гребенецький, Н.С.Токарівська, А.П.Залеський, Ю.К.Трезвинський. Головою СВУ організатори процесу оголосили українського літературознавця академіка С.О.Єфремова.

Насправді ж ця «організація» існувала лише в документах, складених співробітниками ДПУ. На підтвердження цього дослідники В.Пристайко та Ю.Шаповал наводять такі аргументи: незважаючи на те, що в обвинувачувальному висновку і вироку відзначено наявність програми і статуту СВУ, які доводились до членів організації в усній формі, 14 обвинувачених на попередньому слідстві показали, що нічого про це навіть не знали, 21 особа з числа обвинувачених взагалі не допитувалася з цих питань. До того ж конкретної провини підсудних так і не було встановлено [7, с.190-199]. 

19 квітня 1930 р. судовий процес над учасниками СВУ завершився. Підсудним не було винесено жодного смертного вироку (максимальний строк -10 років позбавлення волі), але більшість з них загинула пізніше, під час «великого терору» 1936-1938 рр. Судовий процес потягнув за собою хвилю арештів. Основними діючими особами на суді були 45 чоловік, але невдовзі було заарештовано ще 700 у зв’язку з цією справою. Загалом, за даними, які наводить Ю.Шаповал, під час та після процесу СВУ було заарештовано, знищено, заслано понад 30 тис. осіб [4, с.134-135].

Звертаючи увагу на 45 підсудних, не можна не зазначити, що жертвами безпрецедентної акції, спрямованої проти української інтелігенції стали не лише підсудні, а й ті, хто 9 березня — 19 квітня 1930 р. став свідком відвертого глуму над інтелігенцією, хто сам свідчив проти учорашніх товаришів, хто зраджував власні принципи. Одним з перших це помітив відомий український письменник, правозахисник Гелій Снєгірьов, який у романі «Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько.)», звернувши на зайвий — 46 стілець — на лаві підсудних, писав: «.Читачу, уяви його собі, цей вільний стілець, ніким ще не зайнятий, але вже для когось поставлений. Уяви його собі, роздивись його там за загородкою. Га? Адже, кожний, хто сидів у залі Харківської опери, примірював до нього свій зад! Чи не так? Ти хіба не приміряв би? Вже приміряв? От бачиш.»[8]. У кожного, хто прямо чи дотично брав участь в процесі була своя мотивація. Поведінку одних (М. Рильський, М. Зеров та ін.) визначав страх за себе і своїх рідних, для інших (Н. Собко — сестри письменника В. Собка і матері Г. Снєгірьова) останнє служило виконанням громадянського обов’язку. В будь-якому випадку жертвою процесу «Спілки визволення України» стало українське суспільство, яке відреклося від своєї еліти, тих, хто репрезентував його перед усім культурним світом.

Якщо харківський процес «Спілки визволення України» знайшов досить повне висвітлення в історіографії, то значно менше відомі т. зв. відгалуження справи «СВУ», внаслідок чого були засуджені сотні представників інтелігенції: викладачі вузів, вчителі, творчі працівники. Так, у справі «СВУ» проходив відомий український історик, архівіст Володимир Варламович Міяківський. У звинувачувальних висновках серед іншого говорилося, що «...в 1927 р., в період організації п’ятірок «СВУ», Міяківський вступає у члени «СВУ», академічного гуртка при ВУАН. Працюючи завідуючим Київським центральним історичним архівом використовував своє службове становище, переховував в архіві нелегальний матеріал «СВУ» і ряд інших документів антирадянського характеру»[10]. Спираючись на подібні звинувачення, Судова трійка при колегії ДПУ УСРР постановою від 19 лютого 1930 р. засудила В. Міяківського до 5 років ув’язнення в концтаборах [11]. В 1931 р. як члена «Спілки.» було заарештовано професора Полтавського інституту народної освіти П. Клепацького[12].

До справи «СВУ» намагалися притягнути відомого українського історика, краєзнавця П. Федоренка. Заарештований 21 жовтня 1930 р., він звинувачувався «у зв’язках з українськими діячами контрреволюційної організації «СВУ». Тоді, в 1929 р., довівши свою повну непричетність до будь-якої контрреволюційної організації П. Федоренко уникнув покарання, однак в 1938 р. справа «СВУ» спливла в його біографії знову. Трагічним наслідком цього стало п’ятирічне ув’язнення [13].

Розгортаючи різні сюжетні лінії справи «СВУ», залучаючи до неї все нових і нових фігурантів, вище політичне керівництво республіки та СРСР, органи ДПУ УСРР створювали навколо цього відповідну атмосферу, нагнітали пристрасті в окремих наукових, творчих, виробничих колективах. До місцевих органів ДПУ, центрального апарату Держполітуправління України сходилися повідомлення такого змісту: «Ввечері, 25 листопада (1929 р. — Авт.) відбулися збори наукових працівників м. Одеси, в тому числі і членів Наукового товариства. Збори винесли резолюцію, що засуджує діяльність учасників СВУ і вимагає застосування до них суворого покарання. Особливо виділялися на цих зборах виступи професора Гордієвського і Музички. Обидва вони на офіційних виступах різко виступали проти «СВУ». їх виступи справили сильне враження на присутніх, які знали Гордієвського і Музичку як прибічників Єфремова». Однак у розмовах зі студентами та викладачами професор Музичка заявляв: «А звідки ми знаємо, що це правда. Вірити тільки заяві не можна. Може статися так, що сьогодні ми будемо протестувати, а завтра просити, щоб простили» [15].

Академік М. Слабченко у розмовах з колегами інтерпретував справу «СВУ» як провокацію органів ДПУ. Він заявляв: «Допускати, що в Києві чи в Одесі, чи десь інде є щось подібне — не можна. інформація про нібито розкриття контрреволюційної організації — це маневр ДПУ, яке хоче виправдати себе у зв’язку с масовими арештами, проведеними по всій Україні в останній час».

Різко засуджуючи «СВУ» на прилюдних зборах, наукова і творча інтелігенція України разом з тим висловлювала в кулуарах сумніви щодо правдоподібності висунутих звинувачень. Наприклад, аспірант Одеського ІНО Ципуленко в розмові з колегами заявив: «СВУ — на 90 % справа дута. Якому дурню прийде тепер в голову звільняти від комуністів Україну або щось інше. ДПУ вже давно не мало хорошої справи, а тут як раз підвернувся Єфремов зі своїми виступами за кордоном, ну, його і схопили. За компанію взяли й інших. А щодо створення справи, то тут ДПУ — майстер» [16].

Однак, деякі представники інтелігенції вважали, що «СВУ» — результат політичної боротьби у керівництві ВКП(б). Присутній на мітингу з приводу підтримки обвинувачення у справі «СВУ», академік ВУАН Липський заявив: «Ганебна для нас справа «Єфремовщини». Воно може бути пояснене об’єктивними історичними умовами. Воно має безпосередній зв’язок з політикою ВКП і «правим ухилом». Років 5-6 тому інтелігенція надзвичайно близько стояла до компартії, котрою керував геніальний незабутній Ленін — товариш робітників, селян та трудової інтелігенції. Він всіх нас любив і був щиро відданий революції. «Єфремовщина» живиться якраз цими соціально-політичними коренями і являється логічним результатом сучасної політичної ситуації. Вожді компартії, які борються проти демагогічної політики і за повернення ленінської політики, оголошені «правими ухильниками», їх виключили з Політбюро і оголосили їм попередження. При таких умовах можна очікувати і в майбутньому аналогічних випадків « Єфремовщини» [17].

Жертвами процесу «СВУ» були не лише 45 осіб — учасників харківського процесу. Тільки під слідством перебувало 474 особи [19], всього у зв’язку зі справою постраждало біля 30 тис. осіб.

На жаль, в процесі висвітлення справи «Спілки визволення України», аналізу пов’язаних з нею подій, в роботах як українських (В. Пристайко, Ю. Шаповал [20], А. Балабольченко [21], С. Білокінь [22] та ін.), так і зарубіжних (X. Куромія) [23], дослідників поступово стверджується думка про український феномен зазначеного процесу.

Однак, при всій специфіці, домінуючому національному моменті, справу «СВУ» слід розглядати як окрему ланку в загальному ланцюзі процесів в СРСР, спрямованих проти «старої» інтелігенції. Свідченням тому може служити т. зв. «Академічна справа 1929-1930 рр.», внаслідок якої було засуджено 18 найвидатніших російських вчених — С. Платонова, В. Пічету, Д. Ліхачова та інших. Шукаючи причини порушення цієї справи, провідний науковий співробітник Інституту російської історії РАН, доктор історичних наук М. Рахматулін звертає увагу на різке неприйняття Академією Жовтневої революції, схвалену резолюцію від 21 листопада (3 грудня) 1917 р., в якій містився протест проти «насильників, що захопили владу» і заклик приєднатися до бойкоту радянської влади «всіх вищих учбових закладів країни» [24]. Співставляючи звинувачення у справах «Спілки визволення України» і «Академічної справи», можна помітити чимало спільних моментів.

Певні аналогії між справою «Спілки визволення України» і «Союзу визволення Білорусії» проводить Н. Полонська-Василенко. За «білоруською» справою було заарештовано близько 300 вчених, письменників, педагогів, студентів. їх звинувачували у створенні контрреволюційної організації «з метою відриву Білорусії від СРСР». На основі цього В. Ластовського, Я. Леси- ка, О. Некрашевича, Г. Гарецького, О. Дубаха та ін. було позбавлено звання академіка. Справу «Союзу визволення Білорусії» супроводжували й інші трагічні події [25].

Отже, процес СВУ був одним з найбільш скандальних на території усіх союзних республік. Більшість наукової, вчительської та політичної інтелігенції було репресована. Значна частина – вимушена була виїхати за кордон. У зв´язках з СВУ звинуватили ієрархів Української автокефальної православної церкви. Як наслідок, у січні 1930 р. УАПЦ змушена була само розпуститися, а митрополита М. Борецького, десятки єпископів та сотні священиків незабаром заслали до таборів.

Висновки

Отже, у 1931 році значну частину інтелігенції на чолі о М. Грушевським було звинувачено у належності до вже іншої "ворожої організації´" — "Українського національного центру". Жертвами брехливих звинувачень стали 50 осіб, яких засудили на строк від трьох до шести років. (У 1934—1941 рр. 33 з них знов засудили за "антирадянську діяльність" і "шпигунство". 21 особу розстріляли, 12 отримали нові строки. Більшість із них померли в таборах.) М. Грушевського як керівника "бойової націонал-фашистської організації" та "теоретика буржуазного націоналізму" вислали до Росії, де він 24 листопада 1934 р. помер за загадкових обставин. Почалися гоніння проти Всеукраїнської академії наук: було введено цензуру на її видання, закривалися найдіяльніші секції, виганялися й піддавалися репресіям т.зв. буржуазні націоналісти.

Якщо репресії кінця 1920-х — першої пол. 1930-х років були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1937—1938 рр. охопив увесь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів комуністичного режиму. У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослужбовці й навіть діти "ворогів народу". Не витримуючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештів.

Загалом із січня 1935 р. по червень 1941 p. у СРСР було репресовано 19 840 000 осіб, з них упродовж першого після арешту року були ліквідовані або померли від тортур 7 млн. Стосовно України, то прямі людські втрати в У PCP від репресій у 1927— 1938 pp. становили щонайменше 4,4 млн. осіб.

Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов´язаних родинними узами з репресованими, — т.зв. "членів сімей ворогів народу", сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. ВІН залишився в пам´яті людства під назвою Великого Терору.

Список джерел та літератури

  1.  З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. – 1995. – №1/2. 
  2.   З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. – 1998. – №1/2. 
  3.  Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. – К.: Либідь, 1991. – 344 с. 
  4.  Пристайко В.І., Шаповал Ю.І. Справа «Спілки визволення України»: погляд із відстані 75 років // Український історичний журнал. – 2005. – №3. – С. 132-143. 
  5.  Литвин М. Розстріляний з’їзд кобзарів // Народна творчість та етнографія. – 1998.№4
  6.  Конквест Р. Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор. – К.: Либідь, 1993.
  7.  Иванович С. Российская Коммунистическая партия.Берлин, 1924.С. 5.
  8.  Коваленко О.Б., Ткаченко В.В. Три справи і одне життя // Репресоване краєзнавство.С. 231-232.
  9.  Політичний терор і тероризм в Україні.К.: Наукова думка, 2002. С. 280.
  10.  Балабольченко А. Суд над переконаннями // Вітчизна. – 1989. – №11
  11.  Білокінь С. СВУ — опера ГПУ? // Наш час. - 1992. - № 12.
  12.  КуроміяX. Сталинский «великий перелом» і процесс над «Союзом освобождения Украины» // Отечественная история. - 1994. - № 2. - С.175.
  13.  Рахматулин М. А. Дело по обвинению академика С. Ф. Платонова // Отечественная история. 1994.№ 2.С. 175
  14.  Полонська-Василенко Н. Д. Історична наука в Україні за радянської доби та доля істориків. С. 21.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

79320. Семантико-грамматическая характеристика глаголов ощущения в русском и таджикском языках (сопоставительный анализ) 720 KB
  В целом необходимость сопоставительного исследования языков была вызвана теми возможностями, которые предоставляло сопоставительное изучение языков в раскрытии особенностей функционирования системы языка и отдельных ее элементов.
79321. ПРОЦЕССУАЛЬНЫЕ ФРАЗЕОЛОГИЗМЫ СУБКАТЕГОРИИ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ 1.28 MB
  Цель работы состоит в исследовании и описании формальных и семантических особенностей процессуальных фразеологизмов субкатегории деятельности, в установлении закономерностей взаимодействия формы и семантики анализируемых фразеологических единиц.
79322. МОДЕЛИРОВАНИЕ ПРОЦЕССОВ РЕСТРУКТУРИЗАЦИИ ВЛАСТИ МЕНЕДЖЕРА АКЦИОНЕРНОГО ПРЕДПРИЯТИЯ 2.73 MB
  В политической экономии вопросы власти рассматриваются в качестве основных. Речь прежде всего идет об анализе экономики властных отношений или анализе экономических отношений через призму отношений власти. Проблемы власти изучаются также психологами и специалистами по управлению в России.
79323. ПРОЕКТНО-СЕТЕВАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ ИННОВАЦИОННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПЕДАГОГОВ В МУНИЦИПАЛЬНОЙ СИСТЕМЕ ОБРАЗОВАНИЯ 3.09 MB
  Культурно-историческое понимание развития современного человека задает стратегию социокультурной модернизации образования и определяет свободу движения всех участников образовательного процесса в направлении обеспечения инновационного развития системы образования...
79324. ИНФОРМАЦИОННЫЕ ТЕХНОЛОГИИ В КОНТЕКСТЕ ПОСТМОДЕРНИСТСКОЙ ФИЛОСОФИИ 779 KB
  Постмодернизм как мировоззрение информационного общества. Речь идет об активном вхождении в жизнь общества новейших информационных технологий произошедшем в результате бурного развития электроники; а также о формировании и распространении особого типа умонастроения и мироощущения...
79325. СОВЕРШЕНСТВОВАНИЕ ОРГАНИЗАЦИИ СЕСТРИНСКОГО УХОДА ЗА ПОСТИНСУЛЬТНЫМИ БОЛЬНЫМИ В УСЛОВИЯХ СТАЦИОНАРА 5.53 MB
  Подготовка медицинских сестер по уходу за постинсультными больными. Внедрение новой документации для медицинских сестер по уходу за постинсультными больными. определены условия для оказании медицинской помощи и увеличения роли среднего медицинского персонала в реабилитационных мероприятиях...
79326. МОДЕЛЬ СОЦИАЛЬНО-ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ КОРРЕКЦИИ ЛИЧНОСТИ БЕЗРАБОТНЫХ 866 KB
  Целью данного научно-методического исследования является изучение содержания и разработка путей социально-психологической коррекции личности безработных. Объектом исследования является динамика изменения содержания личности безработных в процессе проводимой с ними коррекционно-развивающей работы.
79327. ЭТНОКУЛЬТУРАЛЬНЫЕ ОСОБЕННОСТИ ПСИХИЧЕСКОГО ЗДОРОВЬЯ ДЕТЕЙ И ПОДРОСТКОВ С ИНВАЛИДИЗИРУЮЩИМИ ЗАБОЛЕВАНИЯМИ 5.9 MB
  В динамике заболеваемости детского населения отмечается такая неблагоприятная тенденция, как увеличение числа детей-инвалидов вследствие значительного удельного веса детей, рожденных с травмами и патологией центральной нервной системы; высокой частотой врожденных и наследственных заболеваний...
79328. Разработка практических рекомендаций по повышению эффективности молокоперерабатывающих предприятий на основе совершенствования управления затратами 3.83 MB
  Предметом исследования являются организационно-экономические отношения, возникающие по поводу повышения эффективности молокоперерабатывающих предприятий на основе совершенствования управления затратами. Объектом исследования являются молокоперерабатывающие предприятия Белгородской области.