78294

Основи теорії адаптації і спортивне тренування

Лекция

Медицина и ветеринария

Адаптаційні реакції організму які підтримують стабільність гомеостазу. Адаптація організму до умов середовища зовнішнього та внутрішнього що постійно змінюються це процес динамічного пристосування організму до даних змін який покликаний зберігати в ньому гомеостатичну рівновагу. Фізіологічний сенс адаптації організму до зовнішніх і внутрішніх чинників полягає в підтримці гомеостазу і відповідно життєздатності організму практично в будьяких умовах на які він може адекватного реагувати. Виокремлюють абсолютну адаптованість організму...

Украинкский

2015-02-07

197.5 KB

0 чел.

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

І СПОРТУ УКРАЇНИ

КАФЕДРА анатомії та фізіології

ЛЕКЦІЯ № 1

тема: Основи теорії адаптації і спортивне тренування

для студентів ІІ курсу ІІІ та ІV семестрів

напрям підготовки: 6.010203  «Здоров’я людини»

Затверджено на засіданні кафедри

пр.№______ від “___”__________200__р.

завідувач кафедри______________О.О.Шевченко

(підпис, І.П.Б.)

План лекції:

1. Адаптація, визначення.

2. Ланки патогенезу стресової реакції.

3. Неспецифічні і специфічні адаптаційні реакції.

4. Функціональна система, визначення.

5. М’язова адаптація.

6. Адаптаційні реакції організму, які підтримують стабільність гомеостазу.

Рекомендована література:

1. Назар П.С. Медико-біологічні основи фізичної активності і спорту. – Київ. – 2012. – 462 с.

2. Анатомия и физиология. В 2-х томах./ Под.ред. Род.Р.Стили, Тренд Д. Стивенс, Филип Тейт. Киев:«Олимпийская литература», 2007.

3. Внутренние болезни, Учебник в 2-х томах./ Под ред. Н.А.Мухина, В.С.Моисеева, А.И.Мартынова. - 2-е. изд.исп.и.доп. –М.:ГЕОТАР. Медицина, 2006.

4. Спортивная медицина (практические рекомендации)/Под.ред. Р.Джексона. Пер.с англ. Г.Гончаренко. Киев. «Олимпийская литература»,2003.

5. Уилмор Дж.Х., Физиология спорта и двигательной активности. /Пер.с англ. Киев. «Олимпийская литература», 1997.

Короткий зміст лекції:

Під адаптацією прийнято розуміти процес або факт пристосування до чого-небудь, причому факт адаптації, що відбувся, характеризується як ефект кількісного накопичення певних змін. Для його констатації використовуються терміни "адаптованнність", "рівень адаптованності", що дозволяє розділити поняття "процес" та "результат".

Адаптація організму до умов середовища (зовнішнього та внутрішнього), що постійно змінюються, - це процес динамічного пристосування організму до даних змін, який покликаний зберігати в ньому гомеостатичну рівновагу. Людський організм є динамічне поєднання стійкості і мінливості, в якому мінливість слугує його пристосувальним реакціям і, отже, захистом його спадково закріплених констант.

Фізіологічний сенс адаптації організму до зовнішніх і внутрішніх чинників полягає в підтримці гомеостазу і, відповідно, життєздатності організму практично в будь-яких умовах, на які він може адекватного реагувати.

Виокремлюють абсолютну адаптованість організму, а також неспецифічні і специфічні адаптаційні реакції організму.

Абсолютна адаптованість організму до чого-небудь - відносний нестабільний функціональний стан, який може бути досягнутий тільки за умови тривалої, - протягом адаптаційного періоду, - дії на нього достатньо незмінного за силою й тривалістю стандартного подразника або суми подразників.

Адаптаційні механізми спрацьовують в організмі у відповідь практично на будь-які зміни його зовнішнього і внутрішнього середовища. Спортивне тренування фактично є зміною умов існування організму спортсмена, покликане домогтися в ньому визначених специфікою спорту адаптаційних змін.

Адаптаційні зміни можуть носити і негативний або відносно негативний характер, у тому числі і у випадках, коли мова йде про спорт. Зокрема, збільшення відсотка вмісту повільних волокон в м'язах спринтера внаслідок надмірного застосування в тренуваннях навантажень аеробної спрямованості може розцінюватися як негативний ефект адаптаційних змін у відповідь на дані навантаження.

Теорія адаптації нерозривно пов'язана з роботами H. Selye, присвяченими вивченню неспецифічних адаптаційних реакцій організму на надмірні за силою дії подразника і названі стрес-реакціями або стрес-синдромом.

Провідними ланками патогенезу стресової реакції, згідно концепції, H. Selye є три положення:

  1.  Фізіологічна реакція на стрес не залежить від природи стресорного фактору, а також від виду тварини, у якої вона виникла. Стрес-синдром є універсальною захисною відповіддю організму людини (або тварини), спрямованою на збереження цілісності її організму.
  2.  Захисна реакція у випадку дії стресового фактору, що продовжується або повторюється, має три чітко визначені стадії, які в цілому передставляють загальний адаптаційний синдром.
  3.  Захисна реакція, якщо вона є надто сильною та тривалою в часі, може перейти в хворобу (так звану хворобу адаптації). Ця хвороба є ціна, яку організм заплатив за боротьбу з факторами,  які викликали стрес.

Привабливість запропонованої Сіл’є теорії про роль стресу (реакції) в процесах адаптації організму стала такою значущою, що надалі остаточно була прийнята переважною більшістю дослідників з різних наукових сфер, у тому числі і науковими колами спортивної науки. Достатньо типовими висловленими думки в їх роботах є те, що навантаження, яке б досягло тренувального ефекту, повинне носити стресовий характер.

Експериментальні дослідження дозволили встановити три типові зміни, які відчуваються в організмі під час адаптації до стресу:

  1.  Адаптивне збільшення потенціальної потужності стрес-реалізующіх систем.
  2.  Зниження ступеня включення таких систем, а саме - зненшення стрес-реакції у міру повторення стресових ситуацій.
  3.  Зниження реактивності нервових центрів та чутливих органів до медіаторів та гормонів, тобто їх гіпосенсибілізація.

Проте окремими авторами було відмічено, що не всі подразники викликають однотипну стандартну гормональну реакцію. І прагнення всі відомі неспецифічні зміни, що виникають в організмі, трактувати як прояв стрес-реакції є недостатньо коректними.

При цьому основні положення теорії адаптації, засновані на роботах H. Selye і розвинені пізніше Л.Х. Гаркаві зі співавторами, дозволяють охарактеризувати неспецифічні механізми і оцінити неспецифічні функціональні стани організму людини, які виникають у відповідь на різні за силою дії подразники ігноруються переважною більшістю спортивних педагогів, що є абсолютно неприпустимим.

Водночас незнання або нерозуміння справжніх фізіологічних механізмів адаптації призводить зрештою до нерозуміння суті власне адаптаційних змін у відповідь на різні за якістю й силою дії навантаження і, як наслідок, - використання нераціональних й неефективних методів тренування.

В основі принципів побудови сучасного спортивного тренування лежить використання в тренувальному занятті, мікро-, мезо- і макроциклах різноспрямованих (для того, щоб уникнути адаптованості до них) тренувальних навантажень, покликаних забезпечити приріст тренованих якостей.

В цьому випадку про довгострокову адаптацію можна говорити лише як про процес з постійно змінним вектором, що складається з нескінченного набору різних адаптаційних реакцій організму на тренувальні та інші навантаження (явища “сліду”, які можуть носити як позитивний, так і негативний характер), але у жодному випадку не як про факт адаптації, що відбувся.

Вочевидь, саме використання вищезгаданих принципів побудови спортивного тренування призводить до того, що між фізичним навантаженням, що задається, і тренувальним ефектом, який досягається, немає однозначної відповідності і загальний результат діяльності тренера буде невизначеним, а тренер може домогтися на кожному занятті лише певного (незначного) термінового і відстроченого ефекту, який він не зможе закріпити в подальшому. Водночас  ефективність тренувального процесу визначається надійністю цільових програм управління системою підготовки, кінцевою метою якої є досягнення найвищого результату в точно встановлені терміни.

Можна вивчати адаптацію і говорити про адаптаційні зміни на субклітинному, клітинному, тканинному, органному та інших рівнях, пам'ятаючи при цьому, що процеси адаптації організму забезпечуються не окремими органами, а певним чином організованими і взаємопов′язаними між собою системами організму. Більш того, коли мова йде про адаптації організму до постійно змінних (зовнішніх і внутрішніх) умов його існування, осмислення системних механізмів абсолютно необхідне.

Кількісні та якісні реакції організму у відповідь на зміни середовища переважно залежать від початкового стану організму, сили і специфічних особливостей змін середовища (дії).

"Початковий стан" спортсмена, обумовлений, з одного боку, його генетичним потенціалом, з іншого - реалізацією даного потенціалу залежно від попередніх умов його життєдіяльності (що включає у тому числі і спрямованість раніше використовуваних тренувальних навантажень). Крім того, "початковий стан" визначається рівнем й узгодженістю функціонування систем організму, тобто організму в цілому, що знаходиться в постійно змінних умовах. А тому даний термін є штучним, абстрактним поняттям, що характеризує стан організму в якийсь короткий, що наближається до нуля, відрізок часу.

Такі обставини обумовлюють необхідність характеристики "початкових станів" не тільки на початку мікро-, або макроциклу, але й перед кожним тренувальним заняттям і протягом нього з метою оцінки рівня й спрямованості змін, що відбуваються в процесі тренування, і фізіологічно обґрунтованого планування та застосування подальших тренувальних навантажень. При цьому дуже важлива ступінь інформативності методів і показників, які використовуються для оцінки функціонального стану організму. Адаптація пов'язана з такими поняттями як чинник, що діє, і сила дії. Чинник, що діє (зовнішня або внутрішня дія на організм) завжди розглядається й оцінюється у взаємодії з біологічним об'єктом (організмом) і поза цією "взаємодією" самостійного значення не має.

Сила (величина) дії якого-небудь чинника (суми чинників) визначається суто індивідуальною реакцією на нього кожного суб'єкта, залежною не тільки від характеристик чинника, що діє, але і від адаптаційних можливостей даного суб'єкта і його функціонального (початкового) стану. Зокрема, одна і та ж сила дії навіть для одного індивідуума (залежно від його станів в різні періоди часу) може виявитися слабкою, середньою, сильною або надмірною. Тобто, "одне і те ж фізичне навантаження може викликати у різних спортсменів або у одного і того ж спортсмена за умови різних його функціональних станів неоднакову реакцію"         [Цепкова Н.К. Адаптація внутрішнього середовища організму спортсменів до лабораторних навантажень] 

Будь-який чинник, що діє, несе в собі як неспецифічні, так і специфічні риси. Більш того, неспецифічні і специфічні риси в ньому буквально переплетені, і поділ властивостей діючого чинника є досить умовним.

С п е ц и ф і ч н і с т ь  часто, якщо не сказати завжди, виявляється в неспецифічних реакціях організму, які під впливом різних чинників або станів набувають своїх якісних особливостей.

Н е с п е ц и ф і ч н і с т ь  дії будь-якого чинника визначена передовсім величиною і спрямованістю змін у функціонуванні нейроендокринної системи організму, величиною і вектором змін його біоенергетики.

У спорті рівень специфічності чинника (тренувальної дії, навантаження) може визначатися тільки відношенням її якісних і кількісних показників до таких самих кількісних показників основного навантаження у спортсмена.

Специфічність дії якого-небудь чинника визначається особливостями біохімічних і структурних змін в організмі у відповідь на більш менш тривалу дію даного чинника.

Набагато складніше оцінити специфічність дії суми чинників, особливо якщо розрізнені дії даних чинників на організм викликають різноспрямовані біохімічні відповіді.

Тоді як дії неспецифічних ланок різноспрямованих чинників просто підсумовуються, рівень специфічності дії їх суми за умови необмеженого збільшення числа таких чинників в обмеженому (наприклад, тренувальним заняттям) проміжку часу може прагнути до нуля або у деяких випадках мати негативне значення.

Крім того, переважання суми неспецифічних чинників дії, само собою вже може змінювати напрям вектора суми їх специфічних ланок (навіть у разі застосування односпрямованих за специфічністю дій) у разі значного перевищення першими порогових значень. Наприклад, використання в тренувальних заняттях фізичних вправ швидкісно-силової спрямованості в сумарних обсягах, завдяки яким досягається результативність, характерної для аеробної роботи, без застосування високоефективних засобів відновлення (стероїди анаболізму, лазерна стимуляція) не призведе до зростання швидкісно-силових якостей спортсмена. Дане положення слід враховувати під час планування як окремих тренувальних занять, так і тренувань в мікроциклі.

Виділяють неспецифічні і специфічні адаптаційні реакції.

Н е с п е ц и ф і ч н і  а д а п т а ц і й н і  р е а к ц і ї – це неспецифічна системна відповідь організму на дію різних за силою (слабких, середніх, сильних, надмірних) подразників, які трансформуються залежно від сили дії (і "початкового стану") в різні динамічні функціональні стани організму, і котрі визначаються в першу чергу його нейрогуморальним статусом.

С п е ц и ф і ч н і  а д а п т а ц і й н і  р е а к ц і ї - це відповідь організму й окремих його систем ("домінуючих систем") на специфічність чинника, що діє, і виражається в змінах метаболізму (мотивованих специфічністю дії) як в даних системах, так і в організмі в цілому.

Неспецифічні і специфічні реакції взаємозв'язані і взаємозалежні, оскільки є відповіддю організму на різні властивості (кількісні і якісні) одного подразника. Вираженість специфічній реакції організму визначається мірою специфічних особливостей дії та рівнем неспецифічних реакцій організму у відповідь на дію подразника.

Отже, неспецифічна ланка адаптаційної реакції обумовлює величину специфічної відповіді організму на яку-небудь дію .

Саме комплекс неспецифічної і специфічної ланок діючого чинника, обумовлює функціональні, а за багатократної його дії - і структурні адаптаційні зміни в організмі та його системах.

Таким чином з урахуванням вище сказаного можна дати загальне визначення поняттю «адаптованості», а саме: адаптованість - комплекс неспецифічних і специфічних змін організму в результаті тривалої, постійної або такої, що періодично повторюється, (протягом адаптаційного періоду) дії щодо незмінного за силою і специфікою подразника, і яка характеризується стаціонарним і водночас динамічним станом максимальної пристосованості до даного подразника всіх систем організму. Можна говорити про різні рівні адаптованості організму залежно від кратності і тривалості дії на нього стандартного, незмінного подразника, і досягнутого через цю дію стану організму.

Слід вказати на існування термінової адаптації – миттєвій реакції на умови середовища, і тривалої адаптації, – виробленої в певному проміжку часу і яка є специфічнішою до даної дії.

Спираючись на існуючу думку про те, що "тривала адаптація" розвивається на основі багатократної реалізації "термінової адаптації", залишається зробити висновок про неможливість реально обґрунтованої побудови тренувального процесу на базі теорій, щоденних змін станів суб'єкта, на якого спрямована тренувальна дія, і різноспрямованих (за специфікою дії на організм) тренувальних навантажень.

Зниження рівня специфічності підсумовуванням дій різноспрямованих чинників призводить до зростання ролі неспецифічної ланки подразника (його сили) в процесі адаптації організму, адаптованості до даної ланки і підвищення порогових значень сили дії. Тобто в цьому випадку стан відносної адаптованості більшою мірою визначається не специфічністю дії чинників, а сумарною силою дії.

Виділяють також загальний та місцевий адаптаційний синдроми. Загальний адаптаційний синдром характеризує органні прояви стресу. В ньому виділяють три стадії: перша – стадія тривоги; друга – стадія резистентності; третя – стадія виснаження (наприклад, зниження ваги за умови дії стресових чинників).

Зміна в організмі у випадку появи загального адаптаційного синдрома пов'язана з адаптивними гормонами (адренокортикотропним (АКТГ), гормонами кори наднирників.

Місцевий адаптаційний синдром неспецифічна реакція організму у відповідь на пошкодження якої-небудь ділянки тіла.

Вказані синдроми володіють взаємним впливом один на одного. Обидва представляють неспецифічні реакції організму, чутливі до адаптивних гормонів, трифазні та розвиваються у одного й того ж індивідуума.

Виникнення і характер адаптації залежить від подразника і реактивності організму в момент дії.

Реактивність організму залежить від генетичних чинників, раніше перенесених інфекцій, віку, одночасної дії різних чинників.

Дослідженнями доведено, що організм людини володіє здібностями адаптуватися до змінних умов середовища, які сформувалися в процесі еволюції. Проте адаптаційні можливості організму не є обмеженими і він не завжди і не в повній мірі може пристосується до тих або інших умов зовнішнього середовища, фізичних навантажень. Внаслідок чого нерідко розвиваються захворювання і виникають травми опорно-рухового апарату.

При цьому в у мовах надмірних фізичних навантажень створюються передумови для порушення функцій основних органів та систем організму спортсмена, що може призвести до патологічних станів не тільки опорно-рухового апарату, але і організму в цілому.

Відомо, що під час надмірних спортивних навантажень виникає стрес, який на першому етапі покращує загальне самопочуття спортсмена. Продовжуючи наростати, стрес досягає свого максимуму, і це може призвести до патологічного стану організму.

Зростання навантажень у спортсменів, зумовлене збільшенням об'єму тренувань, кількості змагань, часто поєднується з порушеннями функції центральної, ендокринної та імунної систем, що може слугувати підгрунтям для виникнення патології.

Нагадаємо, що стрес – це неспецифічна реакція організму, що виникає у відповідь на дію внутрішніх і зовнішніх подразників.

Провідна роль стресу полягає у посиленні адаптивних можливостей організму, що сприяє збереженню його здоров'я (еустрес). Але за несприятливих обставин, особливо під час дії сильних й тривалих за часом подразників, реакції можуть набувати патогенного спрямування, що позначається терміном «дистрес».

Значення стрес-реакції багато в чому пов'язане з проблемою гомеостазу (підтримка сталості внутрішнього середовища організму).

Стресом прийнято вважати ту форму прояву адаптивних реакцій, яка пов'язана з включенням нейро-ендокринної системи адаптації, котра викликає мобілізацію всіх систем організму.

Адаптація, незалежно від подразника, здійснюється двома шляхами. Перший: гіпоталамус – гіпофіз – кора надниркових; другий - збудження симпатичної нервової системи з виділенням катехоламінів і адреналіну в мозковому шарі наднирників, норадреналіну в ЦНС і адренергічних синапсах.

Фізіологічні механізми, які обумовлюють під час систематичного м'язового тренування підвищення неспецифічної резистентності організму, складні й багатогранні.

Розрізняють синтотоксичні реакції, які створюють стан пасивної толерантності і катотоксичні, які викликають хімічні зміни в ушкоджувальному чиннику, що призводять до його руйнування, посилюючи тим самим  резистентність організму.

У підтримці гомеостазу та його регуляції найважливіша роль належить нервовій системі, залозам внутрішньої секреції, особливо гіпоталамо-гіпофізарній і лимбичній системам мозку.

У спорті використання в окремому тренуванні або мікроциклі різноспрямованих навантажень може знижувати або нівелювати їх специфічність і, відповідно, знижувати специфічність у відповідь реакцій організму, що веде до зниження темпів зростання спортивних результатів або до їх стабілізації на певному рівні. Подальше зростання спортивних результатів стає можливий або у разі подальшого збільшення сумарної сили дії (під загрозою зриву адаптаційних систем), або у разі застосування високоефективних засобів підвищення працездатності (фармакологічних, фізіотерапевтичних), що в значній мірі первинно змінюють внутрішні умови існування організму.

Фактично саме за цим принципом здійснюється сьогодні в переважній більшості випадків побудова спортивного тренування, хоча він, швидше, відповідає цілям і завданням фізичної культури - формуванню всесторонньо фізично розвиненої людини, але не спортсмена високого класу.

Використання в мікро- і макроциклах різноспрямованих (за фізіологічними і енергетичними критеріями) тренувальних навантажень в спорті вступає в протиріччя з головною метою спортивного тренування ще і згідно закону збереження енергії. "Для того, щоб розширитися в одному напрямі, природа вимушена скупчитися в іншому" (Гете). "Якщо живильні соки притікають в надлишку до одного органу, вони рідко притікають, в усякому разі в надлишку, до іншого" (Ч.Дарвін ).

Багато в чому процеси адаптації живого організму можна пояснити з позиції функціональної системи.

Функціональна система - комплекс різних структур і функцій організму, зв'язаних воєдино для вирішення загального завдання. Наприклад, вирішення завдання рухової функції включає: виникнення збудження в центральній нервовій системі, його проведення по нервових стовбурах, нервово-м'язову передачу, м'язове скорочення, що супроводжується гормональним викидом і посиленням мікроциркуляції в працюючому м'язі та ін.

Функціональна система, що формується, працює в просторі проміжних результатів. Після досягнення нею певної проміжної мети починається її "неспокій" (флюктуація) на предмет досягнення наступної. При цьому в системі йде відбір саме тих ступенів свободи її компонентів, які у разі їх інтеграції визначають надалі отримання кінцевого результату.

Остаточне формування функціональної системи у відповідь на комплекс стандартних щодо незмінних за силою і специфічністю дій тренувальних навантажень безпосередньо пов'язано з абсолютною адаптованістю до них організму і за умови достатнього рівня специфічності цього комплексу навантажень відносно до еталонної дії (навантаження під час змагань) веде до дійсного досягнення піку спортивної форми. Тривалість формування функціональної системи за умови дотримання зумовлених вище умов обмежується індивідуальним адаптаційним періодом. Необхідність досягнення вищих рівнів спортивної тренованості надалі кожного разу диктує зміну домінант і формування нової функціональної системи, виходячи із заново досягнутого рівня тренованості.

Згідно концепції П.К. Анохіна, яка найповніше розвиває теорію функціональних систем, у компонентів, що беруть участь в побудові однієї системи, обов'язково обмежуються ступенем свободи для їх участі в іншій. Це обмеження разом з формуванням в структурах головного мозку ("командний пункт") моделі кінцевого результату (мається на увазі не ментальне, а функціональне внутрішньоструктурне формування), з якою "порівнюються" проміжні результати, є одним з неодмінних умов системоутворення. Система "прагне" отримати запрограмований результат і заради цього може піти на найбільші збурення у взаємодіях своїх компонентів. Формування системи супроводжується залученням все більшого числа необхідних для цього енергетичних і структурних компонентів. М.А. Угольов називає це платою за важливий позитивний ефект і відсіюванням "зайвих" компонентів (енергетичних й структурних). Зрештою це призводить до формування максимально (згідно з заданими умовами) продуктивної системи.

Ці положення є ключовими, оскільки, свідомо намітивши шляхи створення функціональної системи, цілком й однозначно спрямованої на результат, і сформулювавши моделі результату в ній, можна домогтися автоматичного використання системою нових енергетичних і структурних резервів організму відповідно до основних мотивів її функціонування.

Працездатність – це потенційна здатність людини впродовж заданого часу і з певною ефективністю виконувати максимально можливу кількість роботи.

Працездатність людини залежить від рівня її тренованості, ступеня закріплення робочих навичків й досвіду (у спорті – техніки і часу занять спортом), його фізичного і психічного стану та інших чинників. Впродовж часу працездатність змінюється в широких межах. Це пов'язано з впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Серед з о в н і ш н і х  ч и н н и к і в  провідне значення посідають умови навколишнього середовища і ступені фізіологічної доцільності організації трудового процесу. З  в н у т р і ш н і х  ч и н н и к і в  виділяють такі, як мотивація і емоційна сторона, рівень функціональної активності в даний момент часу, фізична підготовка людини, її особисті характеристики.

Функціональний стан ("спортивна форма"). Цей термін означає готовність спортсмена до виконання тієї або іншої вправи (локоматації) в максимальному темпі. Він носить збірний характер, тобто складовими його є фізичні, функціональні, технічні та ін. якості. Функціональний стан може бути хорошим, якщо тренування проходять на тлі повноцінного здоров'я. Тільки здоровий спортсмен може переносити великі за об'ємом і інтенсивністю фізичні та психоемоційні навантаження.

М'язова адаптація

Рух це один з основних проявів життєдіяльності організму. Всі життєво важливі функції органів і систем організму здійснюються в кінцевому рахунку за способами скорочення м'язів. Рух, як відомо, має рефлекторну природу. Будь-який рух людини залежить від адекватного функціонування м'язових волокон.

Характеристика типів м'язових волокон. Не всі м'язові волокна однакові. Окремий скелетний м'яз включає два основні типи волокон: що поволі скорочуються ( ПС ) і швидко скорочуються ( ШС ). ШС волокна поділяються на три групи: волокна типу „А” ( ШС А ), волокна типу „Б” ( Шв Б ) і волокна типу „В” ( Шв В). В середньому м'яз складається на 50% з ПС і на 25% з ШС волокон типу „Б”: волокна типу „В” складають лише 1-3%. Найчастіше використовується під час м'язової діяльності ПС волокна і ШС волокна типу „А”.

Назва ПС і ШС волокон, обумовлена відмінностями у швидкості їх дії, а також різними формами міозин-АТФазы – ферменту, що розщеплює АТФ з утворенням енергії, необхідної для їх функціонування. ПС волокна мають повільну ізоформу АТФ-фази, ШС-швидку.

Основною руховою одиницею м'язових волокон є мотонейрон і м'язове волокно яке він іннервує. Мотонейрон ПС руховій одиниці має невелике клітинне тіло і іннервує групу з 10-180 м'язових волокон. У мотонейрону ШС руховій одиниці є велике клітинне тіло і більше аксонів (відростків), і він іннервує від 300 до 800 м'язових волокон.

ПС волокнам властивий високий рівень аеробної витривалості. ПС-волокна вельми ефективні з огляду продукування АТФ на основі розщеплювання вуглеводів та жирів.

В процесі окислення ПС-волокна продовжують синтезувати АТФ, що дає можливість підтримувати активність волокон - м'язову витривалість. Завдяки цьому вони більш пристосовані до виконання тривалої роботи невисокої інтенсивності.

Водночас ШС-волокна, навпаки, характеризуються низькою аеробною витривалістю. Вони більш пристосованні до анаеробної діяльності (без кисню). Це означає, що їх АТФ утворюється завдяки анаеробним реакціям, а не шляхом окислення.

Розподіл ПС- і ШС-волокон у всіх м'язах тіла не однаковий. При цьому композиційний склад м’язових волокон залежить від виду спорту і типу навантаження. Перерозподіл типів м'язових волокон залежно від фізичного навантаження можна розглядати як адаптаційну реакцію організму. Співвідношення різних типів м’язових волокон в нижніх і верхніх кінцівках однакове.

Коли мотонейрон активує м'язове волокно, для виникнення реакції необхідна мінімальна величина стимулювання, яка названа порогом. Якщо величина стимулювання виявляється нижчою від даного порогу, м'язове скорочення не відбувається; якщо ж вона значно перевищує поріг або відповідає йому, м'язове волокно максимально скорочується. Ця реакція реалізується за принципом: ”все або нічого”.

Оскільки всі м'язові волокна окремої рухової одиниці піддаються однаковій нервовій стимуляції, то вони характеризуються максимальними скороченнями у разі підвищення порогу стимуляції, тобто руховій одиниці також властива реакція за принципом ”все або нічого”.

Величина сили м’яза знаходиться в прямій залежності від кількості м'язових волокон, що активуються. Коли необхідна невелика сила, стимулюється лише декілька волокон і навпаки.

На підставі вивчення складу м'язових волокон можна припустити, що спортсмени з високим вмістом ПС-волокон мають перевагу в циклічних видах спорту, що вимагають витривалості, тоді як спортсмени з високим відсотком ШС-волокон більш пристосовані чи до короткочасних «вибухових» видів (наприклад, у спринтерів, для яких головне, - сила і швидкість. А тому литкові м'язи складаються переважно з ШС-волокон ).

Роль нервової системи в регуляції рухової діяльності. Нервова система – одна з найскладніших систем організму людини.

Основною одиницею нервової системи є нейрон. Звичайний нейрон складається з тіла, або соми, дендритів і аксона. Тіло містить ядро. Від тіла відходять відростки - дендрити і аксони. Аксоновий горбик веде облік всім збудливим і гальмівним постсинаптичним потенціалам. Коли їх сума досягає або перевищує поріг деполяризації, виникає потенціал дії.

Н е р в о в и й  і м п у л ь сце електричний заряд, який є сигналом, що переходить від одного нейрона до іншого, поки не досягне органу мішені або повернеться назад в центральну нервову систему. Нервовий імпульс нейрона залежить від мембранного потенціалу. Усередині клітки заряд негативний, а за її межами позитивний. За умови відмінностей між зарядами - мембрана поляризована. Ця різниця потенціалів визначає мембранний потенціал спокою (МПС).

Усередині нейрона міститься велика кількість іонів калія (К+), тоді як з зовні - велика кількість іонів натрію (Na+). Натрій-калієвй насос викачує з клітини іони калія і накачує в неї іони натрію. При цьому натрій-калієвий насос викачує з клітини три іони натрію і закачує в неї два іони калію. Крім того, іони калія легше проникають через мембрану, ніж іони натрію. Щоб отримати рівновагу іони калію потрапляють в ділянку низької концентрації, тому деякі з них виявляються поза клітиною. Іони натрію не можуть рухатися так само. В кінці кінців більш позитивно заряджені іони виявляються за межами клітини, а менш позитивно заряджені – усередині, що призводить до появи різниці потенціалів.

Основна функція натрій-калієвого насосу - підтримка постійного мембранного потенціалу спокою – 70мВ. Порушення електролітного балансу крові з підвищенням концентрації іонів натрію і зниженням іонів калію та магнію (серцевий м'яз), приводить до дисрегуляції в системі передачі нервового імпульсу.

Швидкість проходження імпульсу через аксон залежить від ступеня мієлінізації аксона і величини нейрона. Аксони більшості рухових нейронів покриті мієлиновими оболонками, які ізолюють клітинну мембрану. У периферичній нервовій системі ця оболонка утворена шванновскими клітинами. Оболонка не є цілісною. Неприкриті ділянки називаються перехопленнями Ранв’є. У мієлінізованих нейронах імпульс переміщується по аксону, «перестрибуючи» між перехопленнями Ранв’є. Ця стрибкоподібна провідність у багато разів вища, ніж в немієлінізованих волокнах того ж діаметру. Нервовий імпульс швидше переміщується в нейронах більшого діаметру.

Зв'язок одного нейрона з іншим здійснюється завдяки потенціалу дії. Для того, щоб імпульс пройшов всю відстань, повинен утворитися потенціал дії. Швидка й доволі значна деполяризація мембрани нейрона називається потенціалом дії. Його тривалість біля 1мсек. Після виникнення потенціалу дії нервовий імпульс проходить весь аксон, досягаючи його закінчень. Зв'язок нейронів один з одним здійснюється за допомогою синапсу. Синапс – це ділянка передачі імпульсу з одного нейрона на іншій.

Нервовий імпульс може передаватися через синапс тільки в одному напрямку: від закінчення аксона до рецепторів, як правило, що знаходяться, як правило, на дендритах постсинаптичного нейрона або безпосередньо до рецепторів тіла нейрона. Нервовий імпульс викликає виділення хімічних речовин (нейромедіаторів), з пресинаптичних закінчень аксонів в симпатичну щілину. Нейромедіатори проникають через щілину і зв'язуються з постсинаптичними рецепторами. Далі, якщо імпульс переданий, нейромедіатор руйнується ферментами або повертається в предсинаптический нейрон. Ацетилхолін і норадреналін – найбільш важливі нейромедіатори, що регулюють м'язове скорочення.

Зв'язок нейронів з клітинами м'яза здійснюється в нервово-м'язових з'єднаннях, які функціонують подібно до синапсу.

Рухи, які може виконувати людина, практично нескінченно різноманітні, і кожен з них обумовлений специфічним комплексом розрядів мотонейронів. Лише найпростіші рухи (наприклад, відсмикування кінцівки) здійснюється ізольовано спинним мозком. Вся різноманітність рухових актів, на які здатні мотонейрони і вставні нейрони спинного мозку, зводяться до рефлекторних реакцій.

ЦНС отримує інформацію про стан навколишнього середовища від рецепторів. Морфологічно й фізіологічно кожен рецептор пристосований для сприйняття подразника лише певної модальності. Це так звані адекватні подразники, тобто подразники, до яких рецептор найбільш чутливий.

В основу однієї із загальноприйнятих класифікацій рецепторів покладена модальність адекватних подразників. За цією ознакою всі рецептори зазвичай ділять на п'ять груп:  1) фіторецептори, 2) механорецептори, 3) терморецептори, 4) хеморецептори, 5) ноціцептивні рецептори.

Рецептори можна також розділити залежно від того, де знаходиться сприйманий ними подразник. Відповідно до такої класифікації рецептори діляться на чотири групи: 1) дистантні екстерорецепції, що реагують на віддалені подразники (зорові, слухові, нюхові), 2) контактні екстерорецепції, які сприймають подразнення поверхнею тіла, 3) інтерорецептори, що сприймають подразники від внутрішніх органів і рівень хімічних речовин в крові, 4) пропріорецептори тіла, що сигналізують про положення ділянок тіла, в просторі (про розташування суглобів, довжину м'язів).

Первинна реакція будь-якого рецептора на подразник полягає в тому, що відбувається генералізація рецепторного потенціалу через взаємодію, яка виникає, між подразником і мембраною потенціалу рецептора. Залежно від характеру адекватного подразника відбувається підвищення іонної проникливості мембран, що супроводжується входженням Na+ в чутливе нервове закінчення, яке деполяризується і таким чином виникає потенціал рецептора. Натомість, наприклад, у фоторецепторах ока замість деполяризації відбувається гіперполяризація.

Якщо на будь-який рецептор в проміжку тривалого часу діяти постійним подразником, то реакція поступово знижується. Це явище називається адаптацією. У міру адаптованості знижуються параметри збудження – частота імпульсації і величина рецепторного потенціалу. Само собою зрозуміло, що адаптивні зміни рівня сенсорної імпульсації є прямим наслідком "адаптації" рецепторного потенціалу: у міру зменшення цього потенціалу частота розряду в чутливих нервах падає.

Хоча адаптація властива всім рецепторам, швидкість її різна у різних рецепторів. Залежно від швидкості адаптації рецептори можуть бути розділені на ті, що швидко адаптуються, – фазні, і ті, що поволі адаптуються, – тонічні.

Одним з найважливіших чинників збереження постійності внутрішнього середовища, що визначають адаптивні можливості організму, є антагоністичні відносини його функцій (симпатичної і парасимпатичної систем). Див. табл. 1.1.

Таблиця1.1 Вплив симпатичної і парасимпатичної систем на функцію органів і тканин.

Орган, система, функція

Симпатична

іннервація

Парасимпатична іннервація

Очі

Розширення очної щілини і зіниці

Звуження очної щілини і зіниці

Серце

Збільшення ЧСС (тахікардія), підвищення АТ, хвилинного об'єму крові

Зменшення ЧСС (брадикардія), зниження АТ, підвищення хвилинного об'єму у крові

Коронарні судини

Розширення

Звуження

Кровоносні судини

Звуження

Розширення

Кишечник

Пригнічення перистальтики

Підсилення перистальтики

Нирки

Зниження діурезу

Збільшення діурезу

Обмін речовин

Підвищення рівня обміну (великий катаболізм)

Зниження рівня обміну (великий анаболізм)

Тонус скелетного м'яза

Підвищення

Зниження

Фізична і психічна активність

Підвищення

Зниження

Всі внутрішні органи і системи органів мають подвійну (симпатико-парасимпатичну) вегетативну іннервацію, яка забезпечує підтримку гомеостазу і загальну функціональність організму в цілому. Обидві системи, будучи антагоністичними у функціональному розумінні слова, знаходяться в стані гнучкої рівноваги з максимальними коливаннями під час стресових навантажень.

Адаптаційні реакції організму, які підтримують стабільність гомеостазу

Адаптація до фізичних навантажень під час м'язової діяльності у всіх випадках є реакцією цілісного організму, проте специфічні зміни в тих або інших функціональних системах можуть бути виражені по-різному.

В умовах спортивного тренування, коли відбувається тривала адаптація організму до фізичних навантажень, мають місце зрушення в системі кровообігу. Ці зміни виникають безпосередньо під час м'язової діяльності, зберігаються в організмі тривалий час і сприяють формуванню економнішого типу реагування мікросудин. Використання специфіки тренувань в тому або іншому виді спорту, зумовлює специфічні, характерні для них особливості мікроциркуляції.

Тренування на витривалість визначається чіткими фізіологічними характеристиками (табл.1.2):

Таблиця 1.2.Параметри рівня тренованості у дорослих чоловіків у віці 25 років при  вазі 70 кг ( За: Х.-Ф.Ульмер, 1996)

Параметр

Нетренований

Тренований

частота биття серця у спокої лежачи, хв-1

80

40

максимальна частота скорочення серця, хв-1

180

180

ударний об'єм у спокої, мл

70

140

максимальний ударний об'єм, мл

100

190

серцевий викид у спокої, л\ хв

5,6

5,6

максимальний серцевий викид, л\ хв

18

35

об'єм серця, мл

700

1400

маса серця, г

300

500

максимальний хвилинний об'єм дихання, л\ хв

100

200

Максимальне споживання кисню, л\ хв

2,8

5,2

об'єм крові, л

5,6

5,9

Процеси адаптації в умовах тренувального процесу істотно залежать від його типу. Працездатність за умови постійного об'єму тренування істотно зростає на початковому етапі. Надалі працездатність підвищується до певної межі – межа працездатності. Надалі підвищення можливе лише у разі збільшення об'єму тренувань. Максимум працездатності – це гранично стабільний рівень, який досягається шляхом граничного збільшення об'єму навантаження і носить тимчасовий характер.

Для того, щоб оцінити ступінь адаптованності спортсмена треба знати початковий стан тренованості. При цьому дані показники носять чітко виражений індивідуальний характер.

Головний чинник в працездатності - адекватне надходження кисню в м'язи, що визначається максимальним серцевим викидом.

При цьому зміни в системі крові у спортсменів пов'язані не тільки з активацією роботи органів кровообігу, але й з якісним та кількісним складом периферичної крові в цілому.

Під час розвитку адаптаційних реакцій  периферичної крові на стресові чинники виділяють два періоди.

Перший період продовжується протягом 12 годин. В цей час в периферичній крові спостерігається зниження вмісту лейкоцитів, лімфоцитів і підвищення вмісту еозинофілів; виникає лейкопенія, Ці зміни неспецифічні і характерні для всіх видів стресу. Вище згадані зміни пов′язані із значним виходом клітин з потоку крові та осідання їх в місцях функціонування, що може трактуватися як захисна реакція організму. Всі ці зміни нормалізуються до 1 доби.

Другий період визначається специфікою дії. Проте загальними ознаками є активація дозрівання еритроцитів, підвищення вмісту лейкоцитів та лімфоцитів. При цьому, якщо на стадії другого періоду застосувати стресові дії, то зміни будуть менш вираженими, що дозволяє організму формувати економнішу відповідь без залучення кровотворних органів, а за рахунок мобілізації зрілих клітин, що знаходяться в судинах.

У випадку дії стресових чинників під впливом адаптивних гормонів надниркових залоз та гіпофізарно-адреналової системи, стимулюється викид з тимуса лімфоїдних кліток в периферичну кров. Підвищений тонус симпатичної нервової системи супроводжується стимуляцією ά-адренорецепторів в селезінці, що призводить до скорочення гладкої мускулатури її капсули і викиду в периферичну кров лімфоцитів. При цьому ß-адренорецептори стимулюють кістковомозкове кровотворення, яке сприяє надходженню в периферичну кров еритроцитів та фагоцитуючих клітин.

У разі багатократної дії стресових чинників реакція системи крові має певні особливості. Зміни розвиваються поступово, протягом трьох періодів, що відповідають стадіям загального адаптаційного синдрому.

Перша стадія – тривоги або мобілізації – зменшення вмісту клітин в лімфоїдних органах і зниження числа гранулоцитів (клітин, що фагоцитують) в кістковому мозку. Зміни в периферичній крові не завжди виражені.

Друга стадія – резистентності – припинення зниження числа клітин, як в кістковому мозку, так і в периферичній крові.

Третя стадія – виснаження - повторне зниження вмісту клітин в різних відділах системи кровообігу і у низки випадків - до рівня несумісного з життям.

В основі адаптації організму до змінних умов зовнішнього або внутрішнього середовища лежить метаболічна адаптація. Під час фізичних навантажень швидкість метаболізму зростає в прямій залежності від об'ємів навантаження. При цьому інтенсивність обміну в стані спокою складає: для чоловіків –9600 кДж/добу, для жінок-8400 кДж/добу. Стандартною одиницею інтенсивності обміну речовин у дорослої людини прийнята величина, яка дорівнює 4,2 кДж / кг/ ч (1,28 Вт)

Для визначення інтенсивності обміну використовують чотири стандартні умови вимірювання:

  1.  Інтенсивність обмінних процесів має добовий діапазон коливань – зростає вранці і знижується в нічний час.
  2.  Інтенсивність обмінних процесів зростає в умовах фізичного та розумового навантаження.
  3.  Інтенсивність процесів обміну підвищується під час їди та в процесі перетравлювання їжі.
  4.  Інтенсивність обміну зростає за умови відхилення температури навколишнього середовища від комфортної (що виходить за межі звичної для організму людини температури).
  5.  В умовах голодування інтенсивність обміну знижується внаслідок зниження функціональних можливостей печінки.

У спортсменів інтенсивність обміну може значно зростати, але у межах невеликого тимчасового інтервалу. Дані процеси особливо показові, коли порівнюють інтенсивність обміну у бігунів на короткі дистанції і марафонців. Під час спринтерського бігу інтенсивність обміну складає 22кВт, а марафонського - близько 1,3 кВт. Отже, чим довша дистанція, тим нижча інтенсивність обміну (табл.1.3).

Таблиця 1.3. Інтенсивність обміну речовин при різних видах спорту

(За: H. Spizer et al.,1982)

Види спортивних занять

Інтенсивність обміну, Вт

Їзда на велосипеді

545

Велосипедні гонки

1735

Футбол

790-1040

Ганбол

885

Волейбол

380-640

Плавання

460

Веслування

1715

Лижний спорт

жінки

чоловіки

2130

3100

Біг

жінки

чоловіки

1285

1435

Теніс

490-1100

Інтенсивні фізичні навантаження прискорюють обмінні процеси з метою отримання енергії, яка б забезпечила роботу м'язів. При цьому короткочасні навантаження визначають мобілізацію енергії за рахунок розщеплювання вуглеводів. Натомість, під час тривалих фізичних навантажень енергія утворюється за рахунок розщеплювання жирів. Очевидно, що дані процеси пов’язані з виснаженням резервів вуглеводів. Підтвердженням сказаному є падіння концентрації глюкози в крові (у декілька разів) у нетренованих осіб під час інтенсивних короткочасних навантажень.

За умови адекватної тренованості й адаптації у спортсменів подібне падіння глюкози не спостерігається, оскільки у них посилюється здатність до використання жиру як енергетичного субстрату. У тренованих спортсменів в умовах адаптації до фізичних навантажень енергетика м'язів забезпечується майже виключно за рахунок розщеплювання жирів.

Як вже було сказано раніше, регуляцію всіх життєво важливих функцій організму забезпечують ендокринна і нервова системи. Відмічено, що статеві гормони підвищують працездатність. У разі зниження функції надниркових залоз знижується і працездатність. При цьому експериментально на тваринах показаний зв'язок між станами надниркових залоз і м'язової тканини: чим більша рухова активність, тим більша вага надниркових залоз. Знижується рухова активність і за умови порушеної функції щитоподібної залози.

Швидка стомлюваність розвивається у разі порушення продукції кортикотропного гормону і кортикостероїдів .

За умови хронічної втоми встановлено зниження концентрації адреналіну і норадреналіну в тканинах та периферичній крові.

Глюкокортикоїди відіграють важливу роль в адаптації організму до значної м'язової діяльності. Під час інтенсивного фізичного навантаження визначається підвищення активності кори наднирників та збільшення в крові вмісту кортизолу і кортикостерону.

Значні спортивні навантаження впливають на ендокринну регуляцію в організмі людини. Під впливом катехоламінів в умовах стресу відбувається швидка мобілізація наявних джерел енергії, що пов'язано з посиленням глікогенезу і надходженням глюкози в кров. При цьому для відновлення рівноваги в організмі потенціюється підвищення концентрації глюкокортикоїдів для утворення глікогену з невуглецевих сполук та запобігання глікемії. Глюкокортикоїди стимулюють мобілізацію і розщеплювання білків, що може призвести до негативного азотистого балансу й утворення продуктів окислювальної модифікації білків та оксиду азоту, які значно впливають на активність імунної системи (зниження кількості фагоцитуючих клітин, формування схильності до аутоіммунних захворювань). При цьому активізація процесів перекисного окислення ліпідів з утворенням вільних перекисних радикалів може сприяти значному порушенню в системі імунологічної реактивності .

Сьогодні достеменно встановлено, що всі відомі нейропептиди мають регуляторний вплив на реакції взаємодії між нервовою, ендокринною та імунними системами організму під час формування адаптаційних реакцій у відповідь на фізичні навантаження. Оптимізація цих взаємовпливів надзвичайно важлива, оскільки на спортсменів окрім фізичних навантажень, має вплив психоемоційний стан, який супроводжується імунодепресією.

Про вплив спортивних навантажень на імунітет в науковій літературі не існує єдиної точки зору. Результати ранніх досліджень засвідчили, що заняття фізичною культурою і спортом мали сприятливу дію, зумовлюючи зниження захворюваності, збільшенню тривалості життя, поліпшенню показників природного імунітету. Натомість в роботах, проведених в 70-80-х роках, було показано, що сучасний спорт вищих досягнень може мати і пригнічуючу дію на систему імунітету.

Проведені дослідження в цілому свідчать про залежність показників імунологічної реактивності організму від об'єму та інтенсивності навантажень. За умови помірних за обсягом фізичних навантажень показники імунітету підвищуються. Чим більша інтенсивність фізичних вправ, тим нижчою може бути імунологічна реактивність організму. Водночас мінімальні за енерговитратами фізичні навантаження залишають стабільними показники імунітету і навіть мають певний стимулюючий вплив на імунну систему.

У роботах, виконаних раніше, було встановлено, що вже під час одноразового м'язового навантаження спостерігалися певні зміни у низці імунологічних показників. Було доведено, що тренувальні навантаження підготовчого періоду викликали незначні коливання імунологічних показників, причому у разі деякого їх зниження останні поверталися до початкових значень відразу після одного дня відпочинку або зменшення інтенсивності навантаження.

Натомість у періоді  підготовки до змагання імунний статус спортсменів змінювався значно. Найістотніші зміни імунологічних показників були отримані нами при дослідженні місцевого й загального імунітету у спортсменів упродовж місячного тренувального циклу, що включав змагання, тобто періоду безпосередньої підготовки до відповідальних стартів сезону. Було встановлено, що гранично переносні за інтенсивністю та об'ємом тренувальні навантаження призводили до різкого зниження рівнів нормальних антитіл, імуноглобулінів A, M, G класів, секреторного імуноглобуліну А, лізоциму і загального білка, тобто вельми важливих елементів імунної системи, що забезпечують захист від захворювань. Зниження цих показників було ще суттєвішим після участі спортсменів у відповідальних змаганнях. На основі аналізу індивідуальних імунологічних показників було встановлено явище повного, такого, що наступає протягом 1-2 годин з моменту дії на людину гранично переносимих фізичних і психоемоційних навантажень, зникнення з крові і біологічних секретів нормальних антитіл і імуноглобулінів, тобто фактично наставав функціональний параліч імунної системи і вона різко знижувала свої функціональні можливості щодо захисту організму від захворювань.

Як вже було сказано раніше сучасний спорт вищих досягнень може мати пригнічуючу дію на систему імунітету. При цьому імунологічна реактивність залежить від об'єму і інтенсивності навантажень. Крім того, має значення  і ступінь вираженості психоемоційного компоненту.

Існує певна динаміка зміни імунного статусу. Суздальніцкий Р. С., Льовандо В. А. запропонували наступну класифікацію фаз адаптації імунітету до навантажень.

Фаза мобілізації спостерігається, коли тренувальні навантаження мають інтенсивність за пульсовим режимом не більше, ніж 160 уд/хв і переважає так звана аеробна продуктивність. Імунологічні резерви організму мобілізуються в цей період. Кількість гострих респіраторних захворювань у спортсменів зменшується до мінімуму, значно поліпшуються їх загальне самопочуття та працездатність.

Фаза компенсації спостерігається в період збільшення інтенсивності навантажень за наявності пульсу у обстежених вище за 160 уд/хв та тижневій тривалості такої такої роботи до 12 годин. Основні ефекти полягають в компенсаторному підвищенні одних імунологічних показників за умови одночасного зниження інших. Фізіологічний захист організму залишається практично на такому ж рівні, що й в попередній фазі, мабуть, через мобілізацію резервів імунологічних механізмів. Захворюваність достовірно не відрізняється від захворюваності у фазі мобілізації.

Фаза декомпенсації спостерігається в період високих навантажень - 80-90% від максимально можливих з великими об'ємами (8-10 год на тиждень), в періоді змагання, коли пульс досягає величин, вищих за 170 уд/хв. Її основні відмінності полягають в різкому зниженні всіх показників імунітету. Фізіологічні резерви імунної системи знаходяться на межі виснаження. Захворюваність в цій фазі досягає свого піку. Виникає вторинний імунодефіцит.

Фаза відновлення спостерігається в післязмагальний період, після значного зниження інтенсивності фізичних навантажень, а також в початкові періоди подальших тренувальних циклів. Показники імунологічного і гормонального статусу поступово повертаються (або майже повертаються) до початкових рівнів попереднього циклу.

Резервні можливості імунної системи в перші дві фази ще дають ефективний захист організму від інфекцій. Перехід в третю фазу зумовлює наростання м'язово-емоційного стресу, характерного для навантажень в сучасних умовах підготовки спортсмена, що спричиняє зниження імунологічної реактивності організму і проявах респіраторної інфекції.

Але навіть за умови гранично переносимих фізичних та психоемоційних навантаженнях наступає явище повного (протягом однієї-двох годин з моменту дії навантажувального чинника) зникнення з крові і біологічних секретів нормальних антитіл та імуноглобулінів, тобто фактично наступає функціональний параліч імунної системи. У 13,5% обстежених осіб не вдавалося тестувати нормальні антитіла в період відповідальних змагань, тоді як в перехідному періоді підготовки вони визначалися в досить високих титрах (1/128 — 1/256). У періоді змагання у певної частини спортсменів зникали і імуноглобуліни різних класів (А — у 7,9%, секреторний А — у 5,1%, G — у 6,5%).  

Режими навантажень, за яких наступає фаза виснаження резервних можливостей імунної системи, індивідуальні для кожного спортсмена і залежать від багатьох чинників, у тому числі і його генотипу. Ця обставина робить безперечною необхідність імунологічного контролю за професійними спортсменами.

Крім того, напруга імунної системи у спортсмена на тлі фізичного навантаження можлива за наявності таких станів:

  •  Алергії.
  •  Гострих інфекцій (ОРЗ, грип, гастроентерит і т. д.).
  •  Осередків хронічної інфекції (грибкові ураження шкіри, слизових оболонок, карієс, герпес, тонзиліт, гайморит, отит і т. д.).
  •  Дисбактеріозі.
  •  Тренуваннях в умовах середньогір’я, сходження в гори.
  •  Тимчасовому десинхронозі. Різниця в 4-5 годинах в умовах зміни часового поясу під час переїздів, перельотів.

Приведені дані дозволили виявити загальну тенденцію адаптації імунної системи людини до фізичних навантажень.

В умовах надмірних фізичних навантажень створюються передумови для порушення функцій основних органів та систем організму спортсмена, що може призвести до патологічних станів не тільки опорно-рухового апарату але й  організму в цілому.

Таким чином, тренер повинен формувати в організмі спортсмена єдину цільову функціональну систему, свідомо включивши в її ансамблі всі необхідні для неї зовнішні і внутрішні компоненти, які інакше можуть бути включені в інші функціональні системи. Всі зусилля слід підпорядкувати досягненням конкретного результату, бо засоби і методи, підібрані на підставі структури конкретної спортивної діяльності, володіють більшою дієвістю порівняно з універсальними методиками, діапазон розширення яких, з огляду теорій адаптації і функціональних систем, є безперспективним.

Лекцію підготував

проф. кафедри                         _________________П.С.Назар

            (підпис, І.П.Б.)

   

PAGE  30


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

11185. Технологічні процеси ручної і механічної обробки деталей виробів. ТВ-6, призначення та використання. 52 KB
  Тема: Технологічні процеси ручної і механічної обробки деталей виробів. ТВ6 призначення та використання. Правила безпечної роботи на верстаті. Мета: ознайомити учнів з можливостями будовою та кінематичною схемою ТВ 6; виховувати бережливе ставлення до обладнання та і...
11186. Дослідження та розробка комп’ютерно- інтегрованої системи управління нафтопереробкою 1.25 MB
  Традиційні процеси автоматизації нафтогазової промисловості діляться на три основні напрямки: автоматизація видобутку нафти (газу), автоматизація переробки нафти (газу), автоматизація транспортування нафти (газу). Варто виділити напрямок переробки нафти (газу), як один з найбільш складних і відповідальних процесів.
11187. Использование информационных технологий в образовательном процессе 2.08 MB
  Изучение учебно-методической литературы по программным продуктам по алгебре. Разработка методики решения математических задач с использованием ресурса «Единая коллекция цифровых образовательных ресурсов». Обучение учащихся использованию ресурса «Единая коллекция цифровых образовательных ресурсов». Составление перечня задач для самостоятельной работы.
11188. Работа и энергия. Законы сохранения энергии и импульса 292.5 KB
  Лекция 3. Работа и энергия. Законы сохранения энергии и импульса [1] гл.23 911 План лекции Работа и мощность Закон сохранения импульса. Энергия. Потенциальная и кинетическая энергии. Закон сохранения энергии. Работа и мощность Когда под дей...
11190. Закон сохранения момента импульса. Работа и кинетическая энергия при вращательном движении 230 KB
  Закон сохранения момента импульса. Закон сохранения момента импульса. Гироскоп. Работа и кинетическая энергия при вращательном движении. Закон сохранения момента импульса. Согласно основному уравнению дина...
11191. Элементы механики жидкостей. 311.5 KB
  Лекция 6. Элементы механики жидкостей. План лекции Давление в жидкости и газе. Уравнение неразрывности. Уравнение Бернулли. Вязкость внутреннее трение. Ламинарный и турбулентный режимы течения жидкостей. Давление в жидкости и газе. Молекул
11192. Управление брендом в сфере высшего образования 2.02 MB
  Проанализировать основные тенденции на рынке высшего образования, с целью выявления тех аспектов, на которых может строиться бренд вуза; Проанализировать существующую брендовую политику НИУ ВШЭ – Нижний Новгород и выявить проблемные зоны; Провести конкурентный анализ брендовой политики вузов в Нижнем
11193. Формирование системы продвижения турпродукта дестинации оздоровительного туризма (на примере турфирмы ООО «Ривьера-Сочи») 1.36 MB
  Анализ теоретических данных о механизмах, методах и элементах системы продвижения туристского продукта; исследование тенденций туристского онлайн- рынка; оценка web-сайта предприятия туристской индустрии с точки зрения системы продвижения турпродукта; анализ системы продвижения компании «Ривьера-Сочи»; создание предложения по продвижению туристского продукта дестинации оздоровительного;