78684

Комплексний історико-правовий аналіз інституту адвокатури в Україні

Диссертация

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Інститут адвокатури у такому вигляді, як він існує в наш час, володіє рядом властивостей, які ми вважаємо самі по собі зрозумілими. Проте визнання суспільством ролі адвокатури як єдиного незалежного професійного правозахисного інституту, покликаного захищати права та свободи...

Украинкский

2015-02-09

898 KB

27 чел.

184

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

                                                   

                                                                                         На правах рукопису

Святоцька Вікторія Олександрівна

                                                                    УДК 347.965(477)

Інститут адвокатури України:

становлення та розвиток

Спеціальність: 12.00.01 –

теорія та історія держави, права та політико - правових вчень

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник:

Кульчицький Володимир Семенович

доктор юридичних наук, професор

Львів-2010

ЗМІСТ

ВСТУП                                                                                                                     3

РОЗДІЛ 1. Теоретичні та методологічні засади історико – правового дослідження становлення та розвитку інституту адвокатури в Україні 13                      

  1.  Історіографія та джерельна база дослідження                                         13
    1.  Методологія дослідження                                                                          23  

1.3.  Адвокатура – невід'ємна складова розвитку європейської правової цивілізації                                                                                                               34

РОЗДІЛ 2. Історико-правове становлення та розвиток адвокатури в Україні                                                                                                                   75

2.1. Зародження адвокатської діяльності на українських землях ( кінець IX - середина XVIII ст.)                                                                                                75

2.2. Становлення адвокатури як самостійного суспільного інституту в Україні (XVIII-поч. XX ст.)                                                                                                83

2.3. Інститут адвокатури на західноукраїнських землях під час перебування їх під пануванням Австрії та Австро-Угорщини, а також у складі ЗУНР.          96

2.4. Особливості розвитку адвокатури на західноукраїнських землях на початку XX ст.                                                                                                     115

2.5. Адвокатура у державному механізмі Радянської України                       131

РОЗДІЛ 3. Становлення адвокатури України як основного інституту правозахисту                                                                                                      143

3.1. Розвиток правових і організаційних засад адвокатури України (1991-2009 рр.)                                                                                                                        143

3.2. Впровадження європейських стандартів – основа стратегії розвитку адвокатури України                                                                                             152

ВИСНОВКИ                                                                                           165

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ                                                       170

ВСТУП

  

Актуальність теми.

Інститут адвокатури у такому вигляді, як він існує в наш час, володіє рядом властивостей, які ми вважаємо самі по собі зрозумілими. Проте визнання суспільством ролі адвокатури як єдиного незалежного професійного правозахисного інституту, покликаного захищати права та свободи, представляти законні інтереси особи на основі принципів верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму та конфіденційності, стало можливим у результаті складного історико – правового процесу, який триває і потребує наукового дослідження. Відтак проголошення у статті 59 Конституції України найважливішої соціальної функції адвокатури – забезпечення права на захист від обвинувачення, та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах – поєднало минуле і майбутнє цього інституту. Адвокатура утвердилася у суспільній свідомості як важливий соціальний інститут, унікальність історичного розвитку якого полягає у прогресивних змінах, незалежних від прогресу чи регресу права та держави.

Надзвичайна важливість функціонального навантаження адвокатури вимагає розуміння та врахування діалектики минулого – майбутнього цього інституту. Як історична цінність адвокатура є системоутворюючим елементом сучасного громадянського суспільства та правової держави.

Отже, перспективи розвитку громадянського суспільства та правової держави в Україні пов’язані  у тому числі, і з перспективами розвитку адвокатури. У свою чергу розвиток України як демократичної, соціальної, правової держави потребує її утвердження як впливової європейської держави, гідної членства у Європейському Союзі.

Однією з умов досягнення членства в ЄС є побудова системи адвокатури, яка б відповідала новим суспільно – політичним і економічним реаліям, створення законодавства, норми якого відтворюють модель європейського інституту адвокатури.

Серед історико – правових аспектів євроінтеграційних прагнень України особливе місце займає історія адвокатури, оскільки існування та вивчення цього інституту поза межами європейської правової традиції неможливе. Зміст основних етапів історії адвокатури більшості європейських країн, в тому числі і України, тотожний – це становлення адвокатської професії, професійної спільноти адвокатів, соціального інституту правозахисту.

    Україна долучилася і до процесів універсалізації, стандартизації правової допомоги. Вироблені європейські та світові стандарти професійної діяльності слугують для адвокатів України системою орієнтирів при збалансуванні, практичному узгодженні ними своїх багатоманітних професійних прав і обов’язків відповідно до статусу, основних завдань адвокатури та принципів її діяльності. Відтак дослідження інституту адвокатури в Україні як складової загальної історії адвокатури дає змогу не тільки заповнити певні прогалини в історико – юридичному знанні про цей інститут, а й на цій основі сприяти досягненню головної мети – актуалізації історико – правового досвіду адвокатури, тобто пізнання його з вирішенням сучасних нагальних проблем.

Досвід наукового осмислення проблем розвитку інституту адвокатури є цінним здобутком у сфері правознавства, однак він потребує свого подальшого вивчення, узагальнення і використання в цілому. Наукове і практичне опрацювання проблем адвокатури в Україні та у більшості інших пострадянських державах примножується роботою у напрямку розроблення невирішених питань, а також переосмисленням підходів до розуміння понять «адвокатська діяльність», «адвокат», «адвокатура», структури та організації адвокатури, її соціального призначення та місця серед інших соціальних інститутів, етичних засад адвокатської діяльності, сучасного стану законодавства про адвокатуру, тенденції розвитку та інших питань сучасного та майбутнього цього інституту.

Необхідність подальшого наукового осмислення та переосмислення історії адвокатури в Україні зумовлюють зміни підходів до праворозуміння у вітчизняному правознавстві, до розуміння правового захисту та правової допомоги, природи прав і свобод людини і громадянина, переосмислення значення і місця інституту адвокатури у становленні громадянського суспільства та правової держави в Україні, інтеграція нашої держави до Європейського співтовариства, та інші зміни у державно – правовій сфері.

Сьогодні відносини, пов’язані із адвокатською діяльністю, а також правові основи, принципи побудови і функціонування адвокатури в Україні врегульовано Законом України “Про адвокатуру”. Закон, введений в дію 1992 року, побудований на досить демократичних засадах з урахуванням багатьох міжнародно-правових документів, що регламентують діяльність адвокатури. В загальному, концепція Закону України “Про адвокатуру” побудована на загальноприйнятих міжнародних стандартах. Вона неодноразово піддавалась міжнародним експертизам і отримувала позитивні відгуки. Однак, у  зв’язку з прийняттям 1996 року Конституції України, інших нормативних актів закон потребує подальшого розвитку, внесення певних змін та уточнень. Зміни повинні бути спрямовані на демократизацію правової системи України, її належне функціонування, створення гарантій захисту прав і свобод людини. Це допоможе посилити правозахисну діяльності адвокатури, забезпечить її організаційне зміцнення, виконання нею конституційних завдань, водночас – підвищення відповідальності адвокатів за виконання своїх професійних обов’язків.

Після прийняття нового Закону про адвокатуру процес подальшого її вдосконалення триває. Проте, без всебічного забезпечення механізму функціонування цього специфічного демократичного інституту, без створення надійних гарантій захисту конституційних прав і свобод громадян, розбудова правової держави може стати проблематичною.

В роботі наведені стандарти організації і функціонування світової адвокатури, які вже закріплені у відповідному законодавстві провідних країн світу та дотримуються на практиці. Дослідження цих стандартів функціонування європейської адвокатури дозволить встановити певні недоліки і прогалини, які існують в українській адвокатурі. Вивчення адвокатури за законодавством деяких зарубіжних держав може вказати на ті недоліки, які існують в організації вітчизняної адвокатури, а також окреслити напрямки подолання прогалин у національному законодавстві.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане згідно з планом наукових досліджень кафедри історії держави, права та політико-правових учень юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка в межах теми “Історія державно-правового розвитку та політико-правової думки в Україні та зарубіжних країнах”, державна реєстрація № 0105U007451. Науковий керівник теми проф. Тищик Б.Й.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний історико – правовий аналіз інституту адвокатури в Україні.

Відповідно до поставленої мети, дисертантка зосередила увагу на вирішенні таких основних завдань:

– розробити понятійний апарат дослідження інституту адвокатури в Україні;

– проаналізувати проблему історії адвокатури в українській історіографії;

  •  зібрати та узагальнити джерела дослідження;
  •  розробити методологічні основи дослідження історії адвокатури в Україні;
  •  дослідити зародження професії адвоката в античні часи, формування професійних спільнот адвокатів у середньовічній Європі;
  •  вивчити і пояснити поступову трансформацію адвокатури в основний суспільний інститут правозахисту;
  •  виявити історичні зв’язки та наступність у розвитку адвокатури у більшості європейських держав, в Україні в тому числі;
  •  здійснити періодизацію історії адвокатури в Україні, описати основні етапи розвитку адвокатури;
  •  виокремити особливості розвитку інституту адвокатури на українських землях у складі інших держав;
  •  дослідити розвиток законодавства про адвокатуру на різних етапах історії адвокатури;
  •  сформулювати власне концептуальне бачення наступності у розвитку адвокатури України.

 Об’єктом дослідження є інститут адвокатури в Україні на різних етапах його розвитку.

Предметом дослідження є історія адвокатури в Україні як історія фахової  спільноти у її необхідному зв’язку з іншими соціальними явищами: правом, економікою, державою, від зародження адвокатської професії до формування єдиного незалежного професійного правозахисного інституту.

Методи дослідження.

Методологією дослідження є спеціально сформована для аналізу історії адвокатури в Україні сукупність підходів, методів і прийомів пізнання. Базовим для цієї сукупності був цивілізаційний концептуальний підхід, який створює багато можливостей для дослідження інституту адвокатури в Україні, оскільки акцентує увагу на тому, що інститут адвокатури розвивався в рамках європейської правової цивілізації, у генетичному зв’язку з такими історичними європейськими цінностями як справедливість, верховенство права, законність, правова держава, самоорганізація та самоврядування.

Філософською основою дослідження стала філософія історії, яка базується на критиці історичного пізнання, відносності цього пізнання, історичному характері всіх цінностей, абсолютності становлення і відносності істини, філософії людини як історичної істоти.

Концептуальний підхід і філософія дослідження обумовили систему загальнонаукових та спеціально-наукових методів пізнання історії адвокатури.

Методологічну основу дисертаційного дослідження становить система філософських, історичних, загальнонаукових і спеціально-юридичних методів. У роботі використано, зокрема, діалектичний метод – у процесі виявлення особливостей розвитку інституту адвокатури України. Соціологічний – у процесі визначення чинників, що впливають на діяльність адвокатури. Системно-структурний – у процесі аналізу структури адвокатури. Історико-правовий – у процесі дослідження закономірностей  заснування і розвитку адвокатури  України. Формально-юридичний – у  процесі дослідження нормативно-правових актів, зокрема, Закону України „Про адвокатуру”.

Науково-теоретичною базою дослідження є наукові доробки таких відомих вчених, як Н. Алексєєв, С. Алексєєв, М. Антонович, А. Бойков,           Т. Варфоломеєва, І. Гловацький, К. Гутаріна, Ю. Дорошенко, В. Євдокімов, О. Жуковська, В. Зубарєв, О. Святоцький, М. Кобилецький, В. Кульчицький, В. Медведчук, Е. Міхеєва, М. Михеєнко, О. Немировська, П. Пилипчик,                С. Підгорний, С. Платонов, А. Ткач, Б. Тищик, О. Скрипник, Ю. Фролов,                   П. Шевчук, М. Штефан, О. Якименко та ін.

Емпіричною основою роботи є: джерела права Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Польського Королівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Козацько-Гетьманської держави, Російської імперії, Австро-Угорщини, ЗУНР, УНР за Центральної Ради, УРСР, у яких були правові норми, які свідчили про становлення та розвиток інституту адвокатури на українських землях. Окрім цього, джерельною базою дисертації є Конституція України, ЗУ ”Про адвокатуру”, Кримінально-процесуальний кодекс України та інші нормативно-правові акти, які регламентують організацію та діяльність інституту адвокатури у період становлення та розвитку України.

Наукова новизна одержаних результатів визначається насамперед тим, що ця робота є цілісним та самостійним дослідженням, яке присвячено проблемам організації і діяльності адвокатури у період від зародження цього інституту в античних країнах до сьогоднішнього її стану в Україні. У дисертації на основі аналізу архівних матеріалів, відомостей довідкових видань, законодавчих матеріалів комплексно досліджено особливості організації і діяльності, принципи і напрями діяльності, компетенцію та функції адвокатури України.

Наукова новизна дисертаційного дослідження характеризується такими положеннями:

Уперше:

– на основі вивчення нормативно-правових актів і архівного матеріалу доведено, що попри конкретно-історичну непослідовність державної політики стосовно адвокатури, саме вона виявилась найбільш адаптованою до фундаментальних економічних, політичних, соціальних та правових змін, оскільки опиралася на потужну правову позицію і розуміння суспільством її самоочевидної цілісності та необхідності;

 – доведено, що адвокатура в Україні пройшла значний історичний шлях розвитку від найбільш простих форм, коли адвокатська діяльність носила консультаційний характер, до спеціалізованих, коли адвокатура вже сформувалася як інститут, і спрямованих на професійний захист  прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина;

– досліджено зародження первинних форм адвокатської діяльності у Європі, зокрема початки адвокатської професії у Римській імперії, де функції представництва та консультування могли здійснюватися не тільки адвокатами, а й прокураторами. З’ясовано статус та коло повноважень цих представників, на основі чого проведено їх розмежування;

 – встановлено історичну наступність розвитку інституту адвокатури як визначальну рису її історії;

– викладено термінологічний апарат дослідження історії адвокатури в Україні, встановлено герменевтичний зв'язок теоретичних понять і юридичних термінів, які на відповідному рівні відображали та відображають історико-правовий процес становлення та розвитку адвокатури в Україні;

– встановлено та розкрито зміст функції представництва в судовій системі Київської Русі;

 – проведено дослідження правового статусу та функції захисника у періоди перебування українських земель у складі Росії, Австро-Угорщини, Польщі, зокрема: 1) прокуратора за часів польсько-литовської доби; 2) інституту присяжного повіреного за часів перебування українських земель під владою Російської імперії; 3) інституту адвокатури за часів перебування Західної України під владою Польщі у XX ст. та 4) загалом України у складі Радянського Союзу;

– враховуючи дослідження історичного шляху розвитку інституту адвокатури у світі та в Україні, а також чинні вимоги та стандарти щодо інституту адвокатури у Європейському Союзі, запропоновано авторське бачення концепції  розвитку адвокатури в Україні.

Набуло подальшого розвитку:

– положення про причини, передумови та обставини розвитку адвокатури в Україні, аргументи на користь того, що процеси її розвитку визначалися чинниками соціально-економічного і політико-правового характеру і в цілому збігалися з подібними у європейських державах, відповідали загальним закономірностям;

– історико-правові знання про співвідношення власного та запозиченого історичного досвіду в еволюції адвокатури в Україні;

 – історико-правові засади концепції розвитку адвокатури в сучасній Україні, яка передбачає адаптацію до чинних вимог і стандартів Європейського Союзу щодо інституту адвокатури.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що :

       – отримані висновки та теоретичні положення певною мірою поглиблять знання у вітчизняній історико-правовій науці з проблем становлення, функціонування та  розвитку інституту адвокатури в Україні та можуть бути використані у подальших історико-правових дослідженнях;

     – матеріали дослідження можуть бути використані в навчальному процесі при читанні лекцій і проведенні занять з курсу „Історія держави і права України”, спецкурсу „Адвокатура України”, при підготуванні  відповідних навчальних посібників;

  – висновки та узагальнення, сформульовані в роботі, можуть бути враховані при проведенні досліджень, спрямованих на реформування інституту адвокатури, з метою запобігання деформацій і помилок.

Структура та обсяг роботи обумовлені метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які об’єднують десять підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 190 сторінок, у тому числі 20 сторінок списку використаних джерел (253 назви).  

Публікації:

1.Святоцька В.О. Деякі питання адаптації законодавства України про адвокатуру до європейських стандартів / В.О. Святоцька // Право України. – 2005. – № 10. – С.87-89.

2.Святоцька В.О. Адвокатура в Україні за магдебурзьким правом  / В.О. Святоцька // Право України. –  2006. – № 7. – С.125-126.

3.Святоцька В.О. Європейські стандарти функціонування адвокатури / В.О. Святоцька // Право України. – 2007. – № 12. – С.69-71.

4.Святоцька В.О. Інститут присяжних повірених за судовими статутами 1864 року / В.О. Святоцька // Право України. – 2009. – № 8. – С.147-153.

5.Святоцька В.О. Адвокатська професія в античних країнах / В.О. Святоцька // Вісник Львівського університету. – Серія юридична. – Львів, 2009. – Вип. 49. – С.54-59.

Конференції:

Прийняла участь, та опубліковані тези таких конференцій:

1.Cвятоцька В.О. Практика суду Європейського Союзу в сфері європейського екологічного права: досвід для адвокатури України / Святоцька В.О. // Європейське екологічне право : п’ята міжнар. наук.-практ. конф., (Львів,  31 березня – 04 квітня 2008 р.). – Львів, 2008. – С. 78-80.

2.Святоцька В.О. Організація адвокатури держав – членів Європейського співтовариства (Німеччина, Франція) / Святоцька В.О. // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : Матеріали XV регіон. наук.–практ. конф., (Львів, 4-5 лютого 2009 р. ). – Львів, 2009. – С.34-36.

3.Святоцька В.О. Історичні аспекти становлення інституту адвокатури в Україні  / Святоцька В.О. // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : Матеріали XVI регіон. наук.–практ. конф., (Львів, 8-9 лютого 2010 р.). – Львів, 2010. – С.83-85.

Дисертаційна робота побудована за тематичним принципом і складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1

Теоретичні та методологічні засади історико – правового дослідження становлення та розвитку інституту адвокатури в Україні

  1.  Історіографія та джерельна база дослідження

Сучасний етап розвитку українського суспільства, інституціональні зміни вимагають удосконалення організації та функціонування такого важливого інституту громадянського суспільства, як адвокатура. Докорінно змінилося ставлення до прав і свобод людини і громадянина. Необхідною умовою формування правової держави і громадянського суспільства є вдосконалення судового захисту прав і свобод громадян і організацій. За своєю природою адвокатура є одним з інститутів демократичного суспільства, оскільки виконує найважливішу громадянську функцію – захист прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб. Адвокатура, як незалежна громадська організація, певною мірою покликана виконувати роль гаранта в дотриманні суб'єктивних прав громадян та організацій. Все це зумовило інтерес до адвокатської діяльності, викликало суспільну потребу в дослідженні цього інституту.

Історичні знання про адвокатуру в українському суспільстві існують і поширюються на кількох рівнях – від міфологізованих традицій до академічних наукових видань. Важливе місце посідають історичні знання фахової спільноти адвокатів, які через професійні здібності здатні піднятися на рівень критичного осмислення історії адвокатури. Відтак особливістю української історіографії історії адвокатури є значна кількість наукових праць, написаних фаховими адвокатами, які реалізуються і в науковій діяльності. Ці праці є не тільки відгуком на потребу формування специфічної історичної свідомості професійної спільноти адвокатів, а й спробою осмислення історико-правових цінностей адвокатської діяльності, історичної наступності у розвитку цього суспільного інституту, актуалізації історико-правового досвіду для розв’язання сучасних проблем адвокатури. Характерне для таких праць поєднання професійної спрямованості, наукової методології та прикладного характеру робить їх помітним явищем в українській історіографії адвокатури. Ще однією особливістю цієї історіографії є її циклічний характер, коли наукові дослідження пов’язуються не так з хронологічними епохами (давньою історією, середньовіччям, новим і новітнім періодом) чи етапами розвитку української державності, як з етапами розвитку самої адвокатури. Відтак у становленні історіографії адвокатури можна виділити три основні етапи:

– історико-правові дослідження кінця ХІХ – початку ХХ століття;

– історико-правові дослідження адвокатури середини ХХ століття;

– історико-правові дослідження адвокатури кінця ХХ – початку ХХІ століття.

Для перших двох етапів характерним є вплив слабкої диференціації української історіографії та її здобутків того часу у відповідних напрямках чи методологічних школах. Відповідно, основним завданням істориків та істориків права було накопичення історичного матеріалу та його описання. Це обумовлювало посилений інтерес до історії адвокатури в інших, насамперед, європейських країнах. Для української радянської науки ХХ століття не менш важливим було ідеологічне завдання – вписати адвокатуру у механізм радянської держави та радянського суспільства. І тільки на третьому етапі історія адвокатури виділяється як велика та самостійна наукова проблема історії держави та права України. При цьому українська історіографія наближається до засад зарубіжної історіографії, де аналіз праць історико-правового спрямування, проводиться за великими науковими проблемами (наприклад, “Французька революція”, “Гуситський рух” тощо) або за науковими школами чи напрямками (“політична історіографія”, “урбаністика”, “історія повсякденності” тощо) [150, с. 6]. Видається, що кількість та якість наукових досліджень історії адвокатури, певна єдність їх методологічних настанов свідчить про формування на початку ХХІ століття окремої наукової  школи. Для цієї школи характерним є зближення зі світовою історико-правовою думкою і прагнення подолати традиційну вже “провінційність” в осмисленні проблем свого предмета дослідження. Методологічні питання посідають помітне, якщо не визначальне місце в дослідженнях. Історичний розвиток адвокатури намагаються вписати в “глобальну історію”, яка сьогодні бачиться швидше як культурно-антропологічна і компаративістська. “У ній увага зосереджується на окремих глобальних процесах – поширені й сприйнятті ідеї, цінних орієнтацій, культурних здобутків, подоланні глобальних загроз для людства тощо” [100, c. 71].

Відтак дослідження історії адвокатури все частіше проводиться на двох рівнях: макроаналізу та мікроаналізу. Макроаналіз завжди бере до уваги роль адвокатури як інституційного чинника поширення правових цінностей, чи зрештою традиції права. Про цю роль у ще більш узагальненому вигляді слушно зауважує Браян Таманага: “По-перше, слід наголосити на надзвичайному посиленні правової традиції та її проникнення у суспільство. Це посилення включало впровадження системи академічного вивчення права, ускладнення права як спеціальної галузі знання з її особливим словником і поняттями, доступними тільки обраним, визнання юристів саморегульованою професійною групою, що має монополію на юридичні послуги, встановлення адвокатів обов’язковими учасниками кримінальної правової системи, визначення прав власності, полегшення комерційних операцій, визнання центральної ролі осіб, що володіють правовими знаннями, які спочатку були радниками королів і римських пап, а потім і широкого кола урядовців та законодавців. Таке посилення присутності юристів у суспільстві  і зростання їхньої влади зробило їх як групу величезною суспільною силою” [ 146, с. 142-143]. Отже, макроаналіз історія адвокатури пов’язує її з інституційним забезпеченням “юридизації” суспільного життя, верхованства права, захисту прав і свобод людини. Натомість мікроаналіз акцентує увагу на адвокатурі як професійній спільноті, на зародженні професії адвоката, на історико-правовій біографістиці тощо. Перехід від мікроаналізу до макроаналізу породжує великі методологічні труднощі. Для їх розв’язання історики права пробують застосувати підхід так званої “об’ємної конструкції”, де структури і процеси доповнюються презентацією ідей та світоглядів.

Переходячи до огляду стану української історіографії, зазначимо, що спроби оцінки стану української фахової історико-правової продукції вже робилися, але у зв’язку з іншими дослідженнями. Відтак нас насамперед цікавитимуть методологічні орієнтації авторів, які спеціально досліджували історію адвокатури в Україні.

На кожному з описаних етапів розвитку української історіографії адвокатури виділяють наукові праці, які з минулого висвітлюють тільки те, що само по собі було достатнім і необхідним для створення сьогоднішньої реальності [121, с. 12].

Особливо це помітно у дослідників історії адвокатури, які проживали на українських землях у складі Австро-Угорської та Російської імперій кінця ХІХ – початку ХХ століття. Зокрема, для дослідження історії адвокатури на підросійських землях важливе значення мають теоретичні розробки Е.В. Васьковського, О.Ф. Кістяківського, С.І. Вікторського, А.Ф. Коні, І.Я. Фойницького, М.М. Вінавер,  К.П. Побєдоносцева.

Дослідження адвокатури як окремого правового інституту українські науковці розпочали у другій половині XVIII ст. 1863 року з’явилася праця видатного українського вченого-правознавця О.Ф. Кістяківського  “Адвокатура у Франції, Англії та Німеччині”  [180]. Автор у контексті реформи інституту адвокатури у Російській імперії спробував дослідити та виявити позитивні риси адвокатури у деяких зарубіжних країнах.

Найбільш фундаментальним дослідженням того часу, яке було  присвячене питанням історії адвокатури, її організації, є праця проф. Є.В. Васьковського [83, c. 39]. У своїй праці науковець розглянув питання, присвячені походженню, визначенню змісту та співвідношенню понять “адвокат”, “адвокатура”, “судове представництво”. Було здійснено дослідження форм адвокатської діяльності у низці античних держав (Рим, Греція), а також становлення адвокатури у середньовіччі (Англія, Німеччина, Австрія та ін.). Звісно, що окремою частиною цієї роботи стало зародження адвокатури у Київській Русі, а також подальший розвиток та організація у Російській імперії. Науковець, В.В. Васьковський стверджував, що адвокат – це уповноважений від суспільства, який зобов’язаний дбати про суспільний інтерес [83, c. 40].

Значний внесок у дослідження інституту адвокатури в Україні було зроблено відомим українським вченим, істориком права та церкви, педагогом і публіцистом М. Чубатим (1889-1975 рр.) у його праці “До історії адвокатури на Україні” [160]. Дослідник на науковому рівні охарактеризував судовий процес у Київській Русі, польсько-литовський період, а також дослідив потребу здійснення захисту у процесі, спробував виокремити категорію осіб, що допускались до захисту, називаючи їх “сутяжниками” і ін. Також було здійснено дослідження статусу “прокуратора” або “речника” за Литовськими статутами та охарактеризовано правовий статус останніх [160, c. 32]

Дослідженням адвокатури у радянський період займа.лися такі науковці: Т.В. Варфоломеєва, О.Д. Святоцький, В.С. Кульчицький, М.М. Михеєнко, І.Ю. Гловацький, Б.Й. Тищик та інші вчені.  Вони розробили періодизацію становлення адвокатури у радянський період, з’ясували правовий статус адвоката, вивчили правові засади існування цього інституту, дослідили архівні дані щодо складу та чисельності адвокатури у відповідні періоди на певних територіях. Адвокатуру  радянського періоду  було досліджено з урахуванням такої періодизації:  

1) 1917 – 1922 роки. Ліквідація дореволюційної адвокатури та пошук нових форм судового захисту та представництва;

2) 1922 – 1930 роки. Становлення радянської адвокатської корпорації. Колективна організація адвокатури;

3) 1930 – 1940 роки. Адвокатура в умовах тоталітаризму. Зміни у правовому забезпеченні захисту за Конституцією СРСР 1936 року та Положенням про адвокатуру СРСР 1939 року;

4) 1941 – 1945 роки. Велика Вітчизняна війна та зміни у правовому статусі, обов’язках, кадровому складі адвокатури, посилення ролі партії у її керівництві;

6) 1945 – середина 70-х років XX ст. Організація та діяльність адвокатури у післявоєнний період;

7) 1978 – 1980 роки. Конституційне оформлення правового статусу адвокатури УРСР.

Сучасний український правознавець О.Д. Святоцький встановив, що адвокатура як особливий правовий інститут сформувалася у період польсько-литовської доби XIV-XVI ст. Ці перші організаційні форми української адвокатури несли, на думку автора, в собі принципи, запроваджені у європейську адвокатуру під впливом Стародавнього Риму. На думку науковця, адвокатура України у післяреволюційний період не змогла знайти належного місця в житті суспільства і держави. ЇЇ юридична природа у цей час зазнала певних деформацій [59, c. 7], що було зумовлено командно-адміністративної системи в СРСР. Проте, деякі історико-правові питання все ж таки залишились. Зокрема, не достатньо висвітленим є питання впливу західної традиції права на формування інституту адвокатури на українських землях у період Київської Русі, Галицько-Волинської держави. Не до кінця розкритим залишається питання спільних і відмінних рис становлення адвокатури на українських землях у складі Польського королівства, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Потребує глибокого історико-правового порівняльного аналізу розвиток адвокатури на українських землях у складі Австро-Угорщини та Російської імперії. Сьогоднішні процеси демократизації суспільного життя вимагають із врахуванням розвитку української державності проаналізувати, а відтак узагальнити сучасний стан, тенденції розвитку адвокатури у сучасній Україні. Важливим є показати співвідношення історичних, теоретичних та практичних аспектів у процесі впровадження європейських стандартів функціонування адвокатури в сучасній Україні.  

Продовжуючи дослідження у пострадянський період, О.Д. Святоцький у співпраці з В.В. Медведчуком, М.М. Михеєнком видав низку праць, присвячених становленню інституту адвокатури у незалежній українській державі [129], [130]. Узагальнюючи накопичений досвід історичного розвитку адвокатури в Україні, дослідник формулює пропозиції з метою вдосконалення інституту та подальшого зміцнення правового статусу адвоката в Україні.

Як відомо, громадянське суспільство в цілому ототожнюється зі сферою приватних інтересів і потреб. Саме у його рамках реалізується велика частина  прав і свобод людини. Разом з тим у рамках громадянського суспільства співіснують різні соціальні групи, інститути, організації, об’єднані загальними інтересами і прагненнями. Існування громадянського  суспільства нерозривно пов’язане з правовою державою. Правова держава, передовсім, повинна чітко визначити права і свободи своїх громадян, закріпити це визначення відповідно до визнаних прав світової спільноти і надати їм форму конкретних правових зобов’язань. Адвокатура в цій системі зв’язків є об’єктом, який сам підпадає під таке нормування, і одночасно – суб’єктом, що здійснює на користь суспільства індивідуалізацію проголошених прав і обов’язків. Через адвокатуру як інститут громадянського  суспільства правова держава забезпечує своїм громадянам можливість реально реалізувати їх права і свободи. Крім того, в правовій українській державі громадянам гарантується ще і право на юридичну допомогу, реалізація якого в основному і здійснюється за допомогою адвокатури.

Окрему нішу у дослідженні історії розвитку інституту адвокатури на українських землях, а також у зарубіжних державах, займає сучасний правознавець І.Ю. Гловацький [93], [95].

Найперше науковий інтерес І.Ю. Гловацького звернуто до питання інституту адвокатури на західноукраїнських землях під час їхнього перебування під владою Австро-Угорщини та Польщі. Вчений у своїх працях дослідив питання, що стосуються: аналізу політико-правового становища українських земель Західної України у складі Польщі після поразки національно-визвольних змагань українців (1921-1939 рр.); висвітлення організаційних та правових форм і засад участі українських адвокатів у політичних судових процесах; узагальнення практики підготовки та виголошення українськими адвокатами у політичних судових процесах захисних промов; аналізу адвокатського імунітету, свободи слова та їх значення для незалежності адвокатури; висвітлення організаційно-правових засад діяльності Українського Горожанського Комітету, Колегії Оборонців та Союзу Українських Адвокатів; з’ясування історико-правових умов формування нових етичних норм професійної діяльності українських адвокатів.

 Окремо дослідження проблематики історичних чинників виникнення судового представництва в Україні та за кордоном здійснив вчений-правознавець Д.П. Фіолевський. Дослідником було розглянуто шляхи розбудови адвокатури в Україні з метою забезпечення усіх верст населення доступною та якісною правовою допомогою, а також запропоновано шляхи максимального підвищення ефективності діяльності адвоката на всіх стадіях судочинства [151].

Науковець стверджує, що специфіка статусу цього інституту полягає в тому, що адвокатура виконує і функцію учасника державної правоохоронної діяльності, і правосуддя, виступаючи гарантом кваліфікованої юридичної допомоги кожному. Аналіз конституційного законодавства і міжнародних пактів з прав людини, що декларуються державою, показує, що в останню третину XX століття юридична допомога усвідомлюється як одна з важливих гарантій прав особи, реалізація якої забезпечується державою, зокрема безкоштовно, з урахуванням майнового положення особи, що потребує юридичної допомоги. Факт покладання державою на себе обов’язків щодо забезпечення юридичною допомогою всіх без виключення через функціонування адвокатури – інституту громадянського суспільства – обумовлює потребу з боку держави виконувати певні дії з підтримки цього інституту. Ці зобов’язання можуть бути закріплені як у законах про адвокатуру, так і в спеціальних договорах між колегіями адвокатів і державою в особі Міністерства юстиції.

Міжнародні пакти про права людини і національні конституції різних держав обґрунтовано пов’язують правову допомогу адвокатів з правом кожного на судовий захист. Помилково вважати, що діяльність адвокатури вичерпується судовим представництвом (захистом), – вона значно ширша. Але і ефективність судового захисту (ст. 55 Конституцій України) значною мірою залежить від кваліфікованої юридичної допомоги, що надається адвокатами.

Правові передумови незалежності адвокатури України не тільки відповідають загальноприйнятим світовим стандартам, але багато в чому перевершують їх. Проте, Українська держава, як і раніше, використовує важливий важіль дії на адвокатуру – економічний. Його дія не тільки може обмежувати правові умови незалежності адвокатури, але і  негативно впливати на рівень і якість правової допомоги. Тому особливо важливим є укріплення соціального статусу адвокатури як інституту громадянського суспільства, професійного об’єднання юристів, створеного на добровільній основі, з метою надання кваліфікованої юридичної допомоги та забезпечення захисту прав, свобод і інтересів фізичних і юридичних осіб. Зміцнення ж законності – функція самої держави, для якої вона створює відповідний апарат, правоохоронні органи.

Дослідженню питання про історію становлення інституту адвокатури у зарубіжних країнах слід виділити серед кагорти дослідників цієї проблеми таких німецьких науковців, як Адольфа Вайслера [235] та Гельги Гуфман [239]. Саме у роботах цих науковців подано розгорнутий аналіз становлення інституту адвокатури у Стародавньому Римі, а у подальшому показано процес рецепції цього інституту у Німеччині. Численна кількість видів представників у Німеччині (muntporo (момпар), vormunt (формунт), пізніше також Gewalthaber (ґевальтгабер), Vogt (фоґт) або Anwald (анвальд) викликала необхідність дослідження кожного, співвідношення їх повноважень, специфічних прав, якими ці представники були наділені у судовому процесі у різні часові проміжки. Особливості ж правового статусу цих осіб досліджувались на основі Магдебурзької правди від 1304 року Кельнських статутів нижчих судів від 1538 року.

Таким чином, історіографічний аналіз наукових праць, в яких досліджується історія адвокатури в Україні, показав плюралізм концептуальних підходів до цього явища. Одні з авторів досліджують історію адвокатури як професійної спільноти. Інші вбачають у ній елемент громадянського суспільства, тому вивчають у контексті історії громадянського суспільства. Поширеною є думка про адвокатуру як інституційне забезпечення верховенство права, зміцнення законності тощо. За таких умов особливої актуальності набувають питання методології, зростає значення засобів, форм і методів пізнання.

 Джерельну базу дослідження утворюють нормативно-правові акти, якими було врегульовано становлення інституту адвокатури на теренах України у певних часових проміжках під владою окремих держав (Росії, Польщі, Австро-Угорщини), архівні документи, історико-правові дослідження окремих науковців, що торкались питань адвокатури та інші матеріали, вивчення яких допомагало висвітлити питання цього дослідження.

1.2. Методологія дослідження

Низка питань методології історико-правової науки потребує нагальних глибоких теоретичних розробок у зв’язку з появою нових концептуальних підходів до методології наукового пізнання загалом, а також концепцій і доктрин в окремих наукових галузях: загальній історії, соціології, політології, економіці, методологічне підгрунтя яких використовує історія держави та права України. На думку українського дослідника, науковця у сфері кримінології, А.М. Бойка, у сучасній вітчизняній науці найпомітнішою є концепція про багаторівневий характер методології  наукового дослідження [74, с.30]. Такий підхід запропонували свого часу російські науковці В. Лекторський і В. Швирєв й удосконалив Е. Юдін. На їхню думку, методологія пізнання охоплює чотири рівні: філософської, методологічної, загальнонауковох принципів і форм дослідження, конкретно-наукової методології, методики і техніки наукового дослідження [112, с.36], [161, c. 40-44]. Загальнофілософська методологія як концептуальний підхід наукового дослідження грунтується на загальнофілософських законах і критеріях і визначає загальну стратегію дослідження й інтерпретацію його результатів. Зокрема, без таких філософських категорій, як частина і ціле, необхідне і випадкове, реальне і можливе, причина і наслідок важко уявити конкретно-наукові дослідження, у тому числі й дослідження історії адвокатури в Україні [74, с.31].

Крім основних категорій філософської методології, важливе значення для наукового дослідження має також використання її загальних принципів. З-поміж них: принцип єдності теорії та практики; принцип об’єктивності; принцип всебічності дослідження; принцип єдності історичного та логічного; принцип системності; принцип детермінізму, принцип діалектичного розвитку; принцип достовірності [73, с. 96-99].

Ці положення класичної методології пізнання залишаються актуальними і в сучасний період послідовного розвитку неопозитивізму, феноменології, герменевтики, антропології, синергетики, постмодернізму, деконстриктивізму. Ці окремі, найголовніші світоглядні підходи до пізнання у різних філософських системах змушують кожного дослідника визначатись з певним філософським спрямуванням дослідження, яке дає змогу використовувати його базові положення, ідеї та принципи. Видається, що філософською основою нашого дослідження повинна бути філософія історії, яка базується на критиці історичного пізнання, відносності цього пізнання, історичному характері всіх цінностей, абсолютності становлення і відносності істини, філософії людини як історичної істоти [121, с. 12].

Історичність людини, спільнот людей та цінностей як філософської основи дослідження спонукає до виділення у загальнонауковій методології таких підходів, методів і засобів, які мають максимальні можливості і межі застосування, необхідні для дослідження історії адвокатури. Серед таких цивілізаційний підхід, характерний і для загальної історії, і для правознавства. Цей підхід почав формуватися у другій половині ХІХ століття. Він знайшов свою класичну завершеність у праці російського мислителя Н. Данілевського “Росія і Європа”. У ХХ ст. цю лінію було продовжено у “Сутінках Європи” О. Шпенглера, “Збагненні історії” А. Дж. Тойнбі, а також у працях П. Юросіна, Ф. Бегбі, К. Квіглі, Л. Гумільова та ін. [58, с. 8-9]. Цивілізаційний підхід протистоїть формаційному підходу. На думку О.І. Резнік,  “головна ідея плюралістичних (плюрально-циклічних, цивілізаційного) підходів – заперечення єдності історії людства і його прогресивного розвитку. При цьому використовувалися різні терміни для позначення історичних одиниць, що виокремлюються згідно з цими підходами, але найчастіше використовувалося поняття “цивілізація”. Однолінійності протиставилося багатолінійність, зміні стадій розвитку в масштабі людства – чергування історичних одиниць (культурно-історичних типів, культур, цивілізацій тощо), їх виникнення, розквіт і загибель” [58, с.8].

Цивілізаційний підхід створює багато можливостей для дослідження історії адвокатури в Україні, оскільки акцентує увагу на тому, що інститут адвокатури розвивався у рамках європейської правової цивілізації, у генетичному і логічному зв’язку з такими історичними європейськими цінностями як справедливість, верховенство права, законність, правова держава, самоорганізація та самоврядування тощо. При цьому, головна відмінність (перевага) цивілізаційного підходу полягає у розкритті суті, сенсу будь-якої історичної епохи “через її людський вимір”. Цивілізаційний підхід, включаючи як об’єктивний (антропологічний) аспекти історії, вперше відкриває можливість побудови власне історичної методології, яка дозволяє представити історичний процес у динамічному поєднанні об’єктивно-заданого і суб’єктивно-вольового начал [58, с.10-11].

“Індивідуальний чи колективний суб’єкт історії діє у мінливому соціальному середовищі, утвореному складним переплетенням різних спільнот (сімейно-родинних, фахових, локально-територіальних, етнополітичних тощо), потрапляє у ситуацію, яка сама складається з попередньої соціально-історичної практики, з бажань, прагнень, дій інших індивідів і груп. Дослідження механізму перетворення потенційних причин на дійсні мотиви людської діяльності вимагає компетентного аналізу обох її історій – об’єктивної і суб’єктивної, соціальної і культурно-свідомісної” [100, с. 73].

Отже, цивілізаційний підхід дозволяє вивчати історію адвокатури як історію фахової спільноти у її необхідному зв’язку з іншими соціальними явищами: правом, економікою, державою. Це потребує особливої уваги до джерельної бази, яка поряд з усталеними джерелами, наприклад, законодавством про адвокатуру, містить специфічні джерела, зокрема судові промови адвокатів, етичні кодекси, документи адвокатських організацій тощо.

Цивілізаційний підхід фактично спонукає до дослідження історії адвокатури як історії адвокатської діяльності. Під час розгляду категорії адвокатська діяльність потрібно зазначити, що у широкому філософському значенні діяльність – це сутність людського існування. У соціології діяльність інтерпретується як спосіб існування суспільства, реалізація соціальних законів, які виявляються лише через ідеальність людей. Діяльність створює та змінює конкретні умови існування людини, а також суспільства загалом. Визнання адвокатської діяльності об’єктом дослідження уможливлює використання здобутків філософії права. Йдеться про філософію адвокатської діяльності як напрям прикладної філософії права. Цей напрям стосовно правосуддя розвиває В. Бігун [166, с. 53-64]. Він включає до напряму філософії права філософсько-правову антропологію правосуддя (наприклад, тематика: образ людини в правосудді, філософський світогляд судді, іншого учасника судочинства; образ суду і судді в різні епохи та історичні етапи, періоди); аксіологію правосуддя (наприклад, ціннісні орієнтири в ухваленні рішень, світоглядні цінності учасників судового процесу); гносеологію правосуддя (наприклад, судовий процес як спосіб пізнання права; пізнавальна діяльність суду); герменевтику правосуддя (наприклад, смисли в правосудді, судова інтерпретація, засади способів тлумачення), антологію правосуддя (наприклад, вивчення правового буття у суді) тощо [166, с.56].

Такий підхід продуктивний для дослідження історії адвокатури, бо дозволяє перш за все сформувати авторське розуміння адвокатури як об’єкту історико-правових досліджень. На думку автора, історико-правове дослідження історії адвокатури обов’язково повинно містити аналіз адвокатури як суспільного інституту і як професійної корпорації.

Формування адвокатури як суспільного інституту відбувалося у рамках історичних процесів становлення державних і правових явищ. Відтак взаємний вплив розвитку людських спільнот, держави, права та адвокатури, попри його багатофакторність, безумовно є основою для розуміння закономірностей історії адвокатури. Власне розуміння адвокатури як суспільного інституту повністю вивільняє пізнавальні можливості цивілізаційного підходу, у рамках якого структура цивілізації бачиться “як зрізана піраміда, яка має п’ять “поверхів”:

І “поверх” – людина;

ІІ – технологічний спосіб виробництва;

ІІІ – екологічний спосіб виробництва;

IV – соціально-політичний устрій;

V – суспільна свідомість (духовний світ) [157, с.18].

Звісно, адвокатуру можна розглядати як елемент соціально-політичного устрою. Причому пов'язаний з іншим елементом цього устрою – правом. Власне більшість вчених пов’язують історію адвокатури, насамперед, з історією права. Е.О. Харитонов обумовлює це особливостями західної (європейської) традиції права та західного сприймання права. На його думку, об’єктивні властивості (складові) сприймання права полягають у такому:

  1.  Існує достатньо чітке розмежування між правовими інститутами та інституціями іншого типу (релігійними, політичними, звичаями, моральністю). Право пов’язане з ними, але має істотні відмінності.
  2.  Для західної традиції властивим є виникнення особливого прошарку суспільства – правознавців (або ж юристів), для котрих правова діяльність стає фахом.
  3.  Правознавці спеціально навчаються юридичній справі.
  4.  Юридична думка (юриспруденція) впливає на правові інститути: вона аналізує і систематизує право, виступаючи як своєрідне джерело нормотворчості, за допомогою якого можна створювати інші правові категорії. [157, с.19]

Необхідність фахових правознавців для розвитку західної правовоїцивілізації обумовлена також домінування ідей природних прав людини, правової держави, провідного становища приватної власності, забезпечення свободи договору і непорушності договірних зобов’язань.

Відтак завдання адвокатури як суспільного інституту полягають у забезпеченні:

  •  суверенітету приватної особи шляхом захисту її природних прав;
  •  непорушності приватної власності як і основи економічної та політичної незалежності індивіда;
  •  принципів свободи договору та непорушності договірних зобов’язань;
  •  розвитку людських спільнот (громад, корпорацій тощо);
  •  справедливого вирішення соціальних конфліктів (конфліктів між людьми, людьми і спільнотами, людиною і державою тощо);
  •  становлення та розвитку громадянського суспільства та правової держави;
  •  безперервності розвитку права шляхом передачі юридичних знань і свідомого практичного розвитку правових інститутів, які успадковані від попередників.

Видається, що ці завдання тільки узагальнено відображають зміст адвокатури як суспільного інституту. Проте вони корелюють з найбільш характерними, основними ознаками адвокатури як суспільного інституту, вивчення та розуміння яких дозволяють запропонувати авторське визначення адвокатури як суспільного інституту.

Історико-правові дослідження історії адвокатури як суспільного інституту передусім акцентують на його ролі у розвитку інших суспільних явищ, насамперед, права. Відтак циклічність цивілізаційного розвитку загалом та права зокрема безпосередньо впливає на алгоритм історії адвокатури. Як складову розвитку європейської цивілізації історію адвокатури як достатньо тривалий у часі процес можна поділити на певні відтинки (етапи, періоди, віхи тощо). Найпростішим було б провести такий поділ, орієнтуючись на усталену періодизацію історії Європи: Античність, Середньовіччя (раннє та пізнє), Новий час, Новітній час. Проте, як справедливо зазначає Є.О. Харитонов, будучи більш чи менш прийнятного для характеристики перебігу політичної історії, ця періодизація мало придатна для встановлення визначальних рубежів цивілізаційного розвитку. Тим більше вона недостатня для визначення етапів розвитку окремих елементів цивілізації (культури), кожен з яких має свій ритм [157, с.22]. Це в повній мірі стосується адвокатури. Особливо яскраві приклади можна привести з історії адвокатури в Україні. Наприклад, адвокатура в Радянській Україні як суспільний інститут істотно відрізнялася від адвокатури того ж часу на українських землях ІІ Речі Посполитої (Польської держави), попри формальну подібність її правових засад і завдань. Невідповідність ритмів розвитку держави, права та адвокатури особливо помітним стало у новий та новітній час. Та ж Радянська влада скасувала право приватної власності, проте не змогла повністю трансформувати приватне право та адвокатуру як суспільний інститут, який історично базувався, у тому числі, і на принципах непорушності приватної власності.

Щоб урахувати згадані розбіжності у дослідженні історії адвокатури варто вдатися до такого прийому як розрізнення періоду і етапу, позначаючи першим суто історичне (хронологічні зміни або ж зміни в часі), а другим – логічне (якісні зміни інституту адвокатури) [157, с.23].

Відтак історію адвокатури в Європі можна поділити на такі періоди: історія адвокатури античності; історія адвокатури середньовіччя; адвокатура Нового часу; адвокатура Новітнього часу. Для поділу історії адвокатури на етапи можна запропонувати різні критерії, які б об’єктивно відображали якісні зміни у розвитку цього інституту. Проте визначальними серед них є такі:

  1.  Професійність адвокатської діяльності. Інакше кажучи, чи є адвокатська діяльність самостійною професією, основним заняттям правознавців.
  2.  Самостійність інституту адвокатури. тобто чи виступає адвокатура самостійним інститутом, чи виділяється серед інших інститутів.
  3.  Основні суспільні засади адвокатури, її місце та роль у суспільстві.

З урахуванням цих критеріїв можна виокремити такі етапи історичного розвитку адвокатури, насамперед, в Європі:

1) зародження адвокатської професії як такої

2) формування адвокатури як самостійного інституту

3) становлення адвокатури як одного з основних інститутів правозахисту.

У часі ці етапи істотно відрізняються від періодів. Зокрема, становлення адвокатури як професійної діяльності тривало з античного часу  до ХVІІІ століття. Протягом цього етапу адвокатською діяльністю могли займатися не тільки правознавці, тривалий час вона не була професійною діяльністю, вимоги до адвокатів не були формалізовані, коло їх діяльності було максимально широке. Наприклад, в античні часи йшлося в основному про радників з правових питань і ця діяльність була, як правило, неоплачуваною. Для другого етапу характерне зростання ролі адвокатських  корпорацій (об’єднань), які організаційно зміцнювали інститут адвокатури, реалізують його здатність до самоорганізації. На цьому етапі адвокатська діяльність стає організованою професійною діяльністю. У цей час більшість європейських держав законодавчо врегульовують діяльність адвокатури, визначають її місце серед інших суспільних інститутів. Цей етап розпочинається у ХVІІІ столітті і завершується у кінці ХІХ – на початку ХХ століття. Для наступного етапу, який розпочинається у ХХ столітті і триває у наш час, характерне чітке позиціонування адвокатури як інституту правозахисту. Основним завданням адвокатури стає захист прав і законних інтересів суб’єктів права, насамперед фізичних осіб (людей). Розвиток міжнародних і регіональних утворень, універсалізація прав людини спричиняють до вироблення міжнародних і регіональних стандартів правової допомоги. Тому існують аргументи на користь того, що третій етап в історії європейської адвокатури завершується і розпочинається наступний етап, який умовно можна назвати етапом універсалізації європейської адвокатури.

Така періодизація історії адвокатури є продуктивною для історико-правового дослідження адвокатури в Україні, оскільки її ритм загалом збігається з ритмом цього інституту в Європі. Проте існують певні особливості, обумовлені політичною та правовою історією України. Саме тому третій етап історії адвокатури є нерівномірним, у його рамках необхідно досліджувати якісно відмінні складові, зокрема, особливості розвитку адвокатури на західноукраїнських землях у першій половині ХХ століття, особливості розвитку адвокатури Радянської України, становлення адвокатури сучасної України.

Проте виділення і розуміння окремих етапів історії адвокатури дозволяє реалізувати вимоги цивілізаційного підходу, охопити та узагальнити розвиток якісних ознак інституту адвокатури. Ці якісні ознаки, які сформувалися історично, зрештою утворюють поняття адвокатури як інституту:

  1.  адвокатська діяльність є професійною діяльністю фахівців-адвокатів;
  2.  адвокатура є незалежним професійним правозахисним інститутом, який покликаний захищати права та свободи, представляти законні інтереси особи;
  3.  Найважливішою соціальною функцією адвокатури є забезпечення права на захист та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах.

Отже, з метою дослідження історії адвокатури в Україні її поняття можна визначити наступним чином: “Адвокатура – історично сформований, само організований, незалежний, професійний правозахисний інститут, найважливішою соціальною функцією є забезпечення права на захист та надання правової допомоги”. Зрозуміло, що таке визначення відрізняється від нормативного, поданого в Законі України “Про адвокатуру”, за яким адвокатура в Україні є добровільним громадським об’єднанням, покликаним, згідно з Конституцією України, сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу. [13] Очевидно, що у законі зроблено акцент на статус адвокатури. Проте, це визначення також необхідно мати на увазі у дослідженні історії адвокатури, особливо з 1991 року до сьогодні.

Авторське визначення адвокатури як окремого соціального інституту накладає відбиток на розуміння інших понять, які використовуються в дослідженні. У першу чергу, це стосується поняття адвокат. Сучасне розуміння поняття адвокат часто нетотожне історичним назвам цього фахівця, у тому числі традиційним українським – захисник, оборонець , радник, юрисконсульт тощо. Сьогодні адвокат – це особа, яка займається професійною адвокатською діяльністю, тобто є правозаступником і правозахисником, надає правову допомогу і здійснює представництво в судах, господарських судах, підприємствах, установах та організаціях, державних органах, а також захист обвинуваченого, підсудного. Адвокат при здійсненні своєї професійної діяльності виступає носієм обов’язків, іноді суперечливих, по відношенню до клієнтів; судів та інших державних органів; адвокатури в цілому та окремих адвокатів; суспільства в цілому [12]. Історично адвокатом можна вважати правознавця, який професійно надає правову допомогу, насамперед як захисник обвинуваченого та представник сторони у суді, а також представник особи у правових відношеннях. Визначальними ознаками адвоката, які відрізняють цей фах від інших юридичних, є професійне надання правової допомоги і незалежність від держави чи її органів у правових відношеннях. Свобода адвокатської діяльності забезпечується, з поміж іншого, договірними відносинами, які передбачають винагороду за виконані адвокатом дії по наданню правової допомоги.

Такі ознаки адвоката усталилися на другому етапі історії адвокатури, відколи назва адвокат стала узагальнюючою. Перший етап характеризується строкатістю назв і це вимагало детального дослідження смислів слів (термінів, назв), які застосовувалися у процесі становлення адвокатської професії.

Таким чином, історичність понять “адвокатська діяльність”, “адвокат”,  “адвокатура” покликана слугувати системою орієнтирів для історико-правового дослідження історії адвокатури загалом, і в Україні зокрема.

Конкретно-історичне розуміння цих понять безпосередньо вплинуло на методологію дослідження, його структуру, хронологічну послідовність, періодизацію та основні завдання.   

1.3. Адвокатура – невід’ємна складова розвитку європейської цивілізації

Цивілізаційний концептуальний підхід, який закладений в основу дослідження історії адвокатури, робить необхідним спробу нарису історії формування та розвитку адвокатури в Європі надто під кутом зору цивілізаціних процесів, взаємодії європейських культур. Попри конкретні історичні особливості розвитку адвокатури у різних європейських країнах існує, те спільне, що дозволяє вважати історію адвокатури – невід’ємною складовою формування європейської правової цивілізації, європейської правової традиції, чи зрештою європейських правових цінностей.

Якщо враховувати відправну тезу про те, що адвокатура є категорією наднаціональною, у історико-правовому синтезі історії адвокатури має йтися не про історію французької, німецької, англійської тощо адвокатури, а про визначальний творчий внесок європейських народів на різних етапах історичного розвитку адвокатури, насамперед, в Європі.

Запропонована нами гіпотеза про три етапи історичного розвитку адвокатури в Європі, дозволяє акцентувати увагу не тільки і навіть не стільки на вивчення конкретних історичних фактів, а на аналіз засад, на яких грунтується інститут адвокатури, розуміння його завдань і місця у суспільстві.

Початки адвокатури небезпідставно повзують з античнісю, насамперед з Давнім Римом.

Загальновідомо, що в давньоримський час (V-IV ст. до н.е.) правознавство було таємною наукою, доступною лише для представників духовенства. Римський суддя був особою, яка, з одного боку, мала відповідні правові знання, а з іншого – у своїх діях залежала від висновку священнослужителя. Коли за понтифіка Корунканія (III  ст. до н.е.) доступ до вивчення юриспруденції було відкрито, сформувався клас правознавців, які мали високий авторитет. Вчені юристи надавали юридичні поради стороні спору, яка до них зверталася, складали судові позови в письмовій формі або супроводжували позивача у судовому процесі  до суду, аби пред’явити позов усно, на запит судді надавали усні або письмові висновки у справі, або навіть самою присутністю у залі суду засвідчували свою підтримку відповідній стороні. Вони жодним чином не виконували роль представника (виразника інтересів) сторони в процесі, а були лише доповідачами або експертами у прямому розумінні цього слова. Їх називали юрисконсультами (радник з правових питань, iurisconsultus) або адвокатами (advocatus).   

Така експертна діяльність не була професійною діяльністю. Як безоплатна, вона радше була улюбленим заняттям авторитетних мужів, „окрасою” поважного віку. Експертами були обидва Катони в родині Муція Сцеволи, а вивчення юриспруденції було спадковою справою. Цицерон часто замислювався про те, як, будучи шанованим старцем, погойдуючись у своєму кріслі, він зможе взяти на себе приємну і поважну роль правового радника. Надання юридичних консультацій вважалося почесним обов’язком поважних мужів, відмовитись від якого не зміг навіть імператор. Історичні джерела свідчать, що коли до імператора Августа звернувся один з його ветеранів з проханням, аби Август підтримав його своєю присутністю на процесі, імператор спробував відправити замість себе іншу поважну людину. Тоді старий воїн відкрив свої рани і крикнув: „У бою при Акціумі я бився за тебе сам, а не посилав заступника!”. Тоді імператор почервонів і пішов на процес особисто [155, с.248].

Разом з експертом з правових питань сторона також потребувала чільного виразника її інтересів, особи, яка повинна була грамотно скласти необхідні судові документи (postulare), а головне – належно представити сторону в суді вражаючою промовою. Таку особу називали оратором (orator) або патроном (patronus). Ніколи більше мистецтво говорити – ця цінна спадщина романської культури – не досягала такого розвитку, як це було в Старому Римі, і розвивалось воно насамперед у залах судів кращими мужами свого часу, такими, як  Ціцерон, Квінтіліан, Тацит, знаходячи відображення у їхніх творах.

Кожна судова промова готувалась старанно і заздалегідь. Ціцерон занотовував повний зміст усіх своїх промов, прораховуючи реакцію публіки до найменших деталей. У той час вміння виголошувати промови було мистецтвом заради мистецтва, яке однаково п’янило і захоплювало як публіку, так і самого оратора. Видатних ораторів вшановували, як сьогодні вшановують видатних митців.

Оратори, як і експерти з правових питань, грошей не брали, але охоче приймали різні подарунки. У “Діалозі про ораторів” Тацита [147, с.48] (“Dialogus de oratoribus„) мистецтво оратора возвеличувалось, бо воно приносило шану, почесні дарунки й багатство. А Квінтіліан [101, с.75] називає найбільш природним станом речей, коли оратори, які не мають жодного іншого достойного прибутку, дозволяють собі отримувати певну плату за їх мистецтво, тільки вони не мають отримувати її як істинну плату, а  лише як віддяку за працю, яка насправді вартує набагато більше.

Отже, “красномовство було мистецтвом патрона (patronus), а юриспруденція – мистецтвом адвоката”, –  (advocatus) каже Ціцерон [155, с.295]. Сам Ціцерон був лише оратором, а не видатним юристом. Він навіть насміхається з юристів, називаючи їх «lugeleji,  praecones actionum, cantors formularum, anceps sillabarum» (буквоїдами), і вихваляється, що за три дні сам може опанувати професію юрисконсульта [154, c. 28] Власне, певні правові знання були конче необхідні кожному судовому оратору, але водночас можна припустити, що надто глибоке знання права гальмувало б політ блискучої судової промови, спонукаючи оратора обдумувати кожне слово. Тим не менше, маємо в історії приклад особи, в якій поєдналися видатний правознавець і блискучий оратор, – Гай Муцій Сцевола.   

Після краху республіканської свободи поступово було покінчено і з нібито безоплатним правозаступництвом. Імператор Діоклетіан видав закон, в якому було встановлено тверді тарифи за послуги (судового) оратора (Redner): 250 денарів за postulatio (складання документів), 1000 – за cognitio (представництво у суді). В Дигестах розмір винагороди за послуги судового оратора визначав на власний розсуд суддя, який при цьому керувався судовим звичаєм, а також виходив з того, наскільки красномовним був оратор, але не міг перевищити суму 100 золотих [116, с.121.].

Отже, поступово формується професійний стан ходатаїв (заступників або повірених), на яких переходить виконання експертної функції адвокатів. При кожному суді могла діяти визначена кількість адвокатів. 319 року імператор Константин зробив  адвокатську діяльність вільним заняттям, але водночас локалізував її, тобто кожен адвокат повинен був визначитися з судом, при якому він виступав, і не мав права брати участь у процесах при інших судах, бо одночасна зайнятість в різних місцях шкодила ефективному веденню процесу, через що справи не могли вирішуватися вчасно [116, c. 121].

Вільна адвокатура проіснувала до п’ятого століття, коли поступово,  певною мірою за наполяганнями самих адвокатів, відповідними розпорядженнями держава обмежила кількість адвокатів (запровадження принципу numerus clausus). До міського префекта було приставлено до 80 адвокатів, до преторіанського префекта – до 150 адвокатів, які, однак, могли виступати також в інших судах. Допускались до адвокатської діяльності лише ті особи, які могли підтвердити свої знання в юриспруденції відповідним документом від свого вчителя (доктора) або, принаймні, закінчили курс навчання, як того вимагали тодішні приписи. Синам адвокатів надавалась перевага. Особи, допущені до адвокатури, утворювали collegium togatorum, тобто об’єднання (стан) одягнених в тогу під головуванням примаса (primas). Примас одночасно займав оплачувану згідно з тодішніми законами посаду адвоката імператорської скарбниці (advocatus fisci), і після двох років служби, отримавши титул світлішого, ішов зі згаданої посади, а разом з тим і з адвокатури. Установа, при якій здійснював свою діяльність адвокат, мала судову і дисциплінарну владу над ним.

         Позаяк римська держава не створила установу, яка би готувала державних чиновників, адвокатура взяла на себе роль того інституту, де готували державні кадри (seminarium dignitatum). Держава надавала таким особам особливі привілеї, звільняла їх від державних повинностей. Часто професію адвоката прирівнювали до служби у війську.

Отже, підсумовуючи дослідження початків зародження адвокатури у Стародавньому Римі, необхідно зазначити, що ця професія мала неабияку повагу та авторитет у суспільстві, характеризувалась здібностями захисника до яскравих публічних промов. Виконання цього обов’язку вважалось почесною працею, тому оплата не була обов’язковою. Хоча після падіння республіки ця послуга стає платною. Різноманітність функцій захисника обумовила і виділення певних категорій захисників, які професійно і  виконували ці функції. Поступово діяльність значної частини римських адвокатів повязується з участю у здійсненні правосуддя. Надалі ці функції адвокатури хоч і повільно, але розширюються, сприяючи організації адвокатів і утворенню адвокатських професійних спільнот.

У німецькому, як і в римському праві, судове представництво (тобто заміщення однієї особи іншою)  є принципово не допустимим. Але коли  римляни, перевершивши самі себе у непослідовності, змінили цей принцип, у німецькому праві він застосовувався абсолютно жорстко і був пом’якшений лише кількома винятками.

Приклад першого з таких винятків знаходимо в «Салічній правді» (lex Salica): той, хто береться вести чужі справи, не маючи ні довіреності, ані отримавши права на це через акт кидання соломини, оголошується гідним покарання у розмірі 15 солідів (золотих монет) [27, c. 29].

„Laisowerpire” означало формальну дію (обряд), яка у франкському праві вчинялась при відчуженні чогось, і полягала у киданні соломини. Представництво вважалось допустимим, якщо воно базувалося на мандаті, (mandat) або було проведено формальну дію кидання соломини. У римському праві право представництва так само передавалось або на основі мандата прокуратору, або шляхом проведення відповідної формальної дії – коґнітору (cognitor). Але в той час, як у Римі шляхом формальної дії створювалось пряме представництво, а на основі мандата – непряме представництво, в Німеччині ситуація виглядала з точністю до навпаки. Кидання соломини означало, що уповноважена в такий спосіб особа має вести процес від власного імені і передаватиме відсуджене своїй стороні. Отже, тут  спостерігаємо непряме представництво. Натомість на основі мандата надавались дійсні повноваження, які, наскільки ми можемо відстежити, мали наслідком пряме представництво. Непряме представництво через кидання соломини з юридичної точки зору не було представництвом, зате воно було необмеженим, коли справжнє представництво на основі наданих повноважень допускалося лише за обмежених обставин. Ми знаємо про це (висновок про це можна зробити) із Салічної правди (VIII ст.) [27, c. 31].

Як сказано в зазначеному джерелі, згідно зі стародавнім звичаєм і королівськими указами усі безумні, жінки і діти могли передавати право представництва іншій особі. Таким чином, жінка передає своєму сину генеральні повноваження без кидання соломини. Відтак, у «Салічній правді» (lex Salica) знаходимо положення про те, що особа, яка взялась виступати в чужій справі без виконання формального обряду (кидання соломини) або,   якщо у цій ситуації це допустимо, без відповідних повноважень на це, буде покарана [27, c. 33].

Згодом повноваження заміняє судове призначення. Відповідно, зрозумілими стають обидва капітулярії від 802 і 817 років. Частина 9 першого проголошує: “Ніхто не може на основі звичаю вести справу іншого в суді (pro alio rationare), щоб не пригноблював більш вправний у красномовстві менш вправного, а радше кожен має говорити за себе; лише для хворих і безумних суд може зі свого середовища або з-поміж інших довірених осіб призначати представника, який має необхідні пізнання для ведення справи”.

Отже, закон говорить, що (судовий) представник може бути призначений тільки для хворих і осіб з психічними хворобами, і тільки на основі судового призначення. Капітулярій від 817 року legibus addita поширює право представництва також на вдів, сиріт і бідних. Натомість, ці закони не містять жодної інформації про правову допомогу стороні, присутній на процесі особисто, або її представнику. Заборонити таку допомогу або обмежити її – таке законодавцю не могло навіть спасти на думку: нам достовірно відомо, що допомога з боку доповідача (Vorsprecher) всіляко віталась і навіть нав’язувалась стороні у справі [220, c. 21].

Отже, правова ситуація виглядала так, що непряме представництво (на основі переуступки права вимоги) було необмеженим, в той час як для допустимості прямого представництва (на основі повноважень) вимагалась наявність особливого особистого (родинного) зв’язку або судового призначення, а подекуди – виконання обох зазначених передумов. Повноваження надавались переважно в письмовій формі, часто із зазначенням відповідних обставин, які доводили допустимість надання повноважень. Переуступка права вимоги відбувалась шляхом виконання формальної дії. На території дії франкського права такою дією було кидання стеблини до ніг особи, якій передавались права, де діяло саксонське право – «mit finger vnd mit czungen» (дослівно: пальцями і язиком, очевидно мається на увазі виконання певного жесту із проголошенням відповідних слів) – словами, що справа передається представникові, незалежно, чи на виграш, чи на програш і переважно в присутності протилежної сторони, згідно з південнонімецьким звичаєм, дотиком до судейської палиці. Але невдовзі значення формального обряду на уступку прав забувається.

Пряме представництво могло також бути делеговане на основі владних або службових відносин. Це стосувалось, зокрема, скарбничих, служителів церков, монастирів, вищих духовних осіб, графів, і безпосередніх королівських васалів. Вони мали службовців, які їх заступали в усіх справах, що стосувались управління майном, на процесах та у здійсненні правосуддя. Для духовних осіб навіть було обов’язком мати таких представників (Vertreter). Ці представники називались фоґтами (Fögte), або адвокатами (Advocati). Впродовж усього періоду середньовіччя слово “Advocatus” переважно вживається саме в такому значенні; лише як виняток воно означає судового доповідача (Vorsprecher) або адвоката в сьогоднішньому розумінні. Адвокат (Advocatus) є представником сторони в суді і часто сам виступає разом з доповідачем (Vorsprecher), хоча згідно з  першим капітулярієм від 802 року він сам повинен мати юридичну освіту. З часом таке представництво, як і більшість інших середньовічних форм представництва, стало занадто обтяжливим для сторони. Найперше через те, що воно мало примусовий характер, представник не обирався вільно, бо вже франкські королі застосовували право призначати представника сторони в суді чи погоджувати адвоката. Заняття адвокатурою з часом перетворилось – за зразком інших станів – на спадкове і могло, як випливає з доступних нам джерел, переходити також на жіночу лінію [221, c. 137].

Якщо адвокат сам був вищою особою, то в суді його дуже часто заступав так званий субадвокат (subadvocatus). Проте духовенство повстало проти цього і 1155 року вийшов указ, який забороняв такий спосіб представництва у суді. Кайзер Рудольф 1283 року вирішив, що замок Швартцах може мати лише одного адвоката, якого має призначити вищий адвокат (Oberadvokat) бурґграф Фрідріх Нюрнберзький [207, c. 82]. Духовенство взагалі намагалося позбутись адвокатів і зрештою таки добилось відчутного обмеження – заняття стало спадковим і передавалося по кровній лінії (духовні особи займатись адвокатською практикою не могли) [224, c. 16]. З адвокатурою в істинному сенсі цього слова така адвокатія нічого спільного не мала.

Наступність розвитку адвокатської професії у середньовічній Німеччині вражає кількістю видів представників, що займаються виконанням захисної та представницької функцій. Речники, анвальдти, момпарни – ось перелік тих категорій адвокатів, які займалися цією справою у середньовічній Німеччині. З’ясування кола їх функцій, повноважень, статусу, що визначався правами та обов’язками, допоможе відтворити динаміку розвитку інституту адвокатури у середньовічній Європі.  

Поділ функцій адвокатури, частина з яких залишилась у адвоката, а частина відійшла до прокуратура, слідів якого ми не знаходимо ані в римському, ані в німецькому праві, відбувся у канонічному праві. Але й тут ми не знаходимо початку процесу, а лише окремі і невизначені натяки на його перебіг; зрештою він завершується так само непомітно, як і почався [215, c. 38].

У папській конституції відмінностей між адвокатурою і прокуратурою не знаходимо. Але з неї можемо зробити висновки, які пояснюють пізніший стан речей, що зберігся до сьогодні. Так, адвокати римської курії  і нині займаються в основному написанням висновків і судових документів. Висновки складаються на запит судді або сторони у справі, як правило, у письмовій формі, а якщо усно – тоді не у формі промови перед відкритим судом, а приватно, у кімнаті (палаті) судді за відсутності сторін у справі. Вони не вимагають жодної оплати від сторін, але отримують за свої послуги добровільні дари (honoraria), величина яких визначається усталеними на основі звичаїв ставками. Вони, звісно, мають академічну освіту, високий авторитет, повагу і часто займають високі посади, частина з них (Advocati consistoriani, адвокати, які входять до імператорської консисторії (таємної імператорської ради з законодавчих питань), утворюють колегію, яка має низку почесних прав, при римському університеті вони заснували юридичний факультет [231, c. 76]. Поряд з адвокатами діють так само юридично освічені прокуратори, які виступають у суді, ведуть процес, за свої послуги вони отримують оплату (salarium), а не гонорар (honorarium), так само утворюють колегію і також мають численні почесні права. Позаяк доповідь у справі, яка є власне ядром адвокатської діяльності (postulare), належить до їх завдань, то й римська назва адвокатів перейшла на них – patronus causarum (патронів (захисників) – у судових справах. Однак, це мало статись доволі пізно, бо конституція від 1340 року розуміє під patronus causarum адвоката, водночас дозволяючи йому домовлятись про розмір винагороди за роботу, яка, всупереч вживаному сьогодні терміну, називається salarium. Справою адвокатів є правове обґрунтування справи, справа прокураторів – процесуальна сторона справи. Але також є відомості, що прокуратори не рідко перебирали на себе цю правову функцію адвокатів, натомість адвокати, якщо навіть не особисто, то діючи через помічників, перебирали на себе функції прокураторів. Адвокати наймають помічників (допоміжний персонал) і утримують канцелярії, в яких здобувають освіту майбутні адвокати і прокуратори. Відтак, спостерігаємо явище, нерозривно поєднане з професійним поділом судових представників, яке виражається в тому, що адвокати, хоч і належать до вищого рангу, але є фінансово залежними від прокураторів [243, c. 342].

Отже, адвокат є позасудовим радником і помічником, а в письмовому процесі – насамперед укладачем судових документів. Але оскільки при нижчих судах письмовий процес спочатку не застосовувався або застосовувався в дуже обмеженому обсязі, адвокатура тут у них відігравала незначну роль. Законодавець приділяв величезну увагу насамперед доповідачам (Vorsprecher), тепер названим прокураторами, встановлював їх точну кількість, умови допуску і складання присяги, натомість адвокати не цікавили нікого; так, вони не зобов’язані були складати присягу чи виконати якісь певні умови, аби бути допущеними до адвокатської практики, їм взагалі не було визначено певного місця у судочинстві. Статути нижчих судів згадували про адвокатів  в основному при визначенні кошторису, і навіть в цьому випадку – характерним способом: адвокатські гонорари належали до окремих витрат, які, в принципі, покриваються, але це досить проблематично. В підручнику з процесуального права Чіліана Кеніґа детально описано прокураторів. Про адвокатів тут не згадується взагалі [235, c. 318].

Натомість адвокат був завжди вченим юристом. Він мусив здобути належні знання, якщо хотів бути значущим поряд з прокуратором. Загалом ситуація виглядала так: усі судові дії з представлення інтересів сторони вчиняв доповідач (Vorsprecher) або ж прокуратор, який при цьому абсолютно не потребував допомоги з боку адвоката, а якщо й залучав адвоката до судового процесу, то зобов’язаний був перевіряти, виправляти, підписувати судові документи, підготовані адвокатом, і передавав їх до суду тільки під свою відповідальність. Неосвічений прокуратор був усім, освічений адвокат – нічим. Такою була теорія. Але було лише питанням часу, коли освіченого радника, укладача процесуальних документів врешті зроблять ядром процесу, а прокуратор перетвориться на „гучномовця” адвоката.

Реальна перевага адвоката не могла не здійснити відповідний вплив на судове законодавство. Вже від 1479 року (Нюрнберзька Реформація) передбачалось, що позивач „перед тим, як подавати позов, має звернутись до адвоката”, так само відповідачеві відводився певний термін, аби він зробив те ж саме; при визначенні терміну бралось до уваги, чи сторона мала місцевого адвоката, чи звернулась до іногороднього [233, c. 23] У Вормсі гонорар адвоката починають зараховувати до судових витрат, які покриваються. [235, c. 339]. Закони дедалі частіше звертаються до „адвокатів і прокураторів”, навіть більше того, вони починають поступово понижувати становище прокураторів. Франкфуртська реформація від 1578 року забороняє прокураторам займатись справами, вартість яких перевищує 50 гульденів [235, с.339]. У франкському уставі (судебнику) земельного суду від 1610 року прокураторам наказано, аби в суперечливих справах вони заручалися порадами адвоката [235, с. 340].  Устав суду феодала в Ганновері від 1639 року навіть вимагає, аби документи для судових засідань, якщо вони складаються прокуратором, були перевірені і підписані адвокатом, який склав присягу [235, c. 340]. У Франкфурті-на-Майні 1640 року діяв закон про складання присяги і допуск адвокатів, а також було визначено їх максимальну кількість (ще раніше подібні правила діяли в Люнебурзі), а 1641 року було видано устав адвокатів, згідно з яким усі документи для судових засідань мають бути підписані поряд зі стороною у справі та прокуратором, також адвокатом [235, c. 341]. Якщо ж процесуальні документи не могли бути підписані ніким іншим, окрім адвоката, який склав присягу і отримав допуск до практики, тоді документи, не підписані адвокатом, повертались судом назад і письмовий процес не міг розпочатися. Звідси було виведено принцип обов’язкової участі адвоката. Раніше обов’язковою була участь лише  прокуратора. Відповідно, адвокатський гонорар був зарахований до судових витрат, відтак  визнаний як такий, що покривається.

Наука завзято шукала якісь суттєві відмінності між прокуратором та адвокатом. З юридичної точки зору існувала лише одна відмінність –  повноваження, але навіть це не було достатньою відмінністю, бо не існувало жодного правового положення, яке б забороняло передавати повноваження адвокату. Тому увагу звернули ще на один аспект. Б. Карпцов 1657 року в Processus juris вказує на такі відмінності: прокуратора назначають на основі його мандата, він є партнером (apparitor et executor, помічник і виконавець) адвоката, до якого він звертається за порадами, і якому він передає документи і фактичні докази у справі (cognitionem totius negotii, розгляд всієї справи), в той час адвоката наймають не на основі мандата, він підтримує і захищає сторону у справі порадами, діями або своїм авторитетним ім’ям; для прокуратора сторона є мандатом, для адвоката – клієнтом, він є патроном; прокуратор, який перебуває під спільним дахом з протилежною стороною у справі, несе відповідальність на основі actio mandati, адвокат за  таких же обставин відповідає de praevaricatione; прокуратор не може бути змушений  прийняти мандат (приватні правовідносини), в той час як адвокат може бути змушений до прийняття патронату як публічної і необхідної служби [213, c. 95]. Інші науковці наводили ще деякі відмінності, зокрема, що прокуратор є dominus litis, тобто „хазяїном (паном) тяжби”, а адвокат лише виконує суто юридичну сторону процесу [211, c. 114]. Але всі вони залишали поза увагою головне. Лише в одній єдиній з таких праць було виявлено дуже правильно виявлену різницю –   прокуратори займаються тим, чим належало займатись римським адвокатам: “Postulant, causis agendis adsunt, eas in foro et viva voce tuentur; Advocati e contrario ipsis causis non adsunt, jus procuratoribus suggerunt” [211, c. 115].(Вимагають, щоб вони (прокуратори) були присутні при веденні справ, захищали їх на форумі і в усній формі. Адвокати ж, навпаки, на самих справах не присутні, вони дають правові поради прокураторам)

Але саме ця цитата засвідчує, що обидва інститути злилися в одне і більше не розрізняються.

Зрештою, залишилась лише не юридична відмінність: вона полягала у вищій освіті і суспільному становищі адвокатів. Так, Гайнріх Кнауст, автор комедій про духовенство, а також автор ars notariatus та книги про пивоваріння у своєму творі “Enchiridion Procuratorum” (Франкфурт, 1561) говорить: “Procurator dicitur, qui in iudicio negotia domini sui speciali mandato administrat agendo vel defendendo. Advocatus est Jurisperitus, vir gravi auctoritate et magna existimatione praeditus, qui propter excellentem doctrinam et iuris cognitionem nec non eloquentiam ..... ad causas forenses agendas vel defendendas .... vocatur, ut in negotiis gravibus et arduis suum patrocinium litigantibus praebeat ... sive viva voce postulando sive scriptis pugnando et consulendo”[211, c. 118]. (Кажуть, що прокуратор є той, хто за особистою довіреністю свого поручителя керує справами у суді, ведучи чи захищаючи справу. Адвокат є компетентний в законах (юрист), чоловік великого авторитету і з поважною репутацією, який крім блискучої освіченості і знання права, а не красномовства ... викликається для ведення чи для захисту судових справ, щоб у важких і відповідальних справах він надав свій судовий захист тим, які судяться ... чи звинувачуючи в усній формі, чи сперечаючись в письмовій формі і даючи поради).

Тому він адресує свій твір не адвокатам, цим вченим мужам, а скеровує його «tirones practicae forensic, quos vulgo Procuratores dici solitum est" (недосвідченим у судовій практиці, яких публічно звикли називати прокураторами).

Якоб Буріх (Jacob Bourich), фризький адвокат, який 1643 року видав інструкцію для свого сина під назвою „Адвокат”, коротко резюмував: “Advocatus dignitatem habet, Procurator nullam. In advocatis requiritur iuris scientia, Procuratores saepe idiotae ac Latinae linguae imperiti, apud judices inferiores causas agents” [209, c. 81] (Адвокат має гідність, а прокуратор немає. Судді нижчого рангу, які ведуть судові справи, у адвокатів вимагають знання права, а прокуратори часто є неосвічені та недосвідчені в латинській мові).

Історичні основи для виникнення інституту судового представництва у Франції були такими ж, як і в Німеччині. При вищих судах сеньйори (seigneurs) залюбки виступали в ролі доповідача (Vorsprecher), це давало їм можливість вкотре продемонструвати свої знання в галузі юриспруденції та красномовство. Але сам розвиток відбувався дещо інакше, аніж в Німеччині. Властивий для французів талант до красномовства не був втрачений навіть тоді, коли головний акцент було зроблено на письмовому процесі. Якщо в Німеччині письмова форма ведення процесу мала наслідком те, що судове засідання фактично перетворилось на „порожню” формальність, в рамках якого доповідач (Vorsprecher), який поступово перетворився на прокуратора (Prokurator), тільки передавав на розгляд суду складені адвокатом у письмовій формі документи, проголошуючи про цьому кілька слів, то у Франції вільна усна промова ніколи не зникала із судових залів. Власне, французи також перейняли ідею поділу професії, як це диктувало пізніше канонічне право, а саме, у такій формі, що адвокат пише,  а прокуратор говорить, що засвідчив Десмаз у своїй книзі “Парламент Парижу” (“Le parlement de Paris”, 1859 року), зробивши акцент на тому, що первинно судові документи готувались виключно адвокатами, котрі при цьому користувались допомогою клерків, а лише потім до цієї роботи долучились прокуратори [236, c. 79]. Але французи набагато сильніше, аніж німці, відчували потребу привести автора документів, людину з необхідними знанням, до зали суду, аби там він зміг насолодитись можливістю говорити, позаяк саме він був істинною душею процесу [245, c. 80]. В Німеччині з величезним подивом слухали про французьких адвокатів, які виголошують промови [245, c. 81]. На відміну від Німеччини, де право на проголошення промов у залі суду надавалось адвокату радше як виняток і, як правило, лише після серйозної боротьби, у Франції це право належало адвокату від самого початку його діяльності, а з часом перетворилось на його виключне право. Вже 1328 року діяв указ, який передбачав: “Nul ne peut plaider, s’il n’est avocet” [229, c. 34]. (Хто не говорить, не є адвокатом).

Навіть якщо спочатку робився виняток для сторони процесу (sauf dans sa proper cause), то вже у 16 ст., принаймні, в Паризькому Парламенті цей виняток було скасовано судовим звичаєм: сторона процесу більше не могла виступати сама, панувала обов’язковість участі адвоката. З 1274 року спостерігаємо адвокатів, які складали присягу: до розгляду кожної судової справи адвокати виголошували особливу присягу, так звану „Galumnieneid”, крім того, один раз щороку вони мали повторно скласти професійну присягу. Адвокатів, які не виступали в суді, у Франції не існувало.

Адвокат виступав у ролі оратора в суді, тому він був національним avant-parlier, відтак немає нічого дивного у тому, що найстаріші слова “avant-parlier” і “avocat” вживались як абсолютні синоніми. Доповідач (Vorsprecher), який в Німеччині  перетворився на прокуратора, у Франції продовжував жити в ролі адвоката.

Між адвокатами і прокураторами існував певний колегіальний зв’язок –  практично церковне з дисциплінарними повноваженнями «communauté des avocats et procureurs» (товариство адвокатів і прокурорів Парижа), яке треба чітко відрізняти від ордена адвокатів (ordre des avocats), з одного боку, і товариства прокурорів (communauté des procureurs) – з іншого боку. Адвокати, які завжди були вищої думки про себе, наполягали на тому, що їх об’єднання не є товариством (communauté), а орденом (ordre), або колегією (barreau) [248, c. 84]. Колегію адвокатів очолював батоньє (bâtonnier).

До адвокатури допускались лише ті, хто здобув академічний ступінь. На урочистому судовому засіданні старший адвокат представляв кандидата в адвокати до складання присяги і лише після того, як присягу було складено, він вважався допущеним до адвокатури (reçu) [248, c. 85]. Виглядає так, що в допуску до адвокатської діяльності, якщо лише тому не перешкоджали якісь передбачені законом причини нездатності особи, не могло бути відмовлено. У кожному разі не було встановлено верхньої кількісної межі, так само немає відомостей про відмову у допуску до адвокатської практики особи, яка  виконала всі умови, передбачені законодавством. Адвокатура була, юридично чи фактично, відкрита.

Особа, допущена до адвокатської практики, згідно з приписом, виданим 1345 року, впродовж визначеного періоду не могла виконувати свої обов’язки повною мірою. Впродовж підготовчого періоду (stage), тривалість якого становила два, а пізніше – чотири роки, так звані адвокати-слухачі (avocats écoutant) відвідували судові засідання, але при цьому зберігали „піфагоричне мовчання”, паралельно поглиблюючи свої знання на семінарах (conférences), які проводились старшими адвокатами. Практичні заняття адвокатів-слухачів  полягали у наданні порад і висновків. Вони не мали права готувати документи для судових засідань. Проголошувати промови їм було заборонено швидше звичаєм, аніж конкретним законом.

Після закінчення підготовчої служби адвокат на основі свідчення шести інших адвокатів заносився в список адвокатів-практиків (tableau). Такий список оновлювався щорічно головою колегії адвокатів (батоньє), який при цьому діяв спільно з попередніми головами колегії і певною кількістю делегатів від колегії адвокатів [218, c. 18]. Складання списку мало надзвичайно важливе значення, оскільки він служив основою для дисциплінарної влади. У списку були лише ті особи, які займались адвокатською діяльністю на ділі і з честю. Особи, поведінка яких суперечила гідності професії, у список не вносились, а якщо вони вже були внесені, то викреслювались: останнє не позбавляло їх права на адвокатську практику, але в очах громадськості їх репутація була заплямованою. Викреслювання зі списку спочатку здійснювалось лише на пленарному зібранні адвокатів, пізніше, у 18 ст., дисциплінарною радою, яка поступово, на практиці дуже дієвого, але юридично не значного колегіального цензора перетворилась на справжнє дисциплінарне покарання, яке забороняло особі подальше здійснення практики: така особа не допускалась до виступу в суді, а папери, підготовані нею, відхилялись, не приймались до розгляду [218, c. 23].

Адвокати, які були занесені до списку, мали повне право на здійснення адвокатської практики. Вони, своєю чергою, поділялись на адвокатів, які захищали в суді (avocats plaidants), і адвокатів-консультантів (консультанти, avocats consultants). Адвокати, які виступали в ролі захисників у суді, стояли на місці для захисту, біля перекладини було місце прокурорів. Вони носили довгу чорну мантію і головний убір, на урочистості з’являлись у червоній мантії і з хутром з горностая на плечі, що свідчило про звання доктора. Ліва рука могла бути одягнена в рукавичку, але права мала бути відкритою, бо нею він перегортав сторінки і жестикулював [248, c. 74]. На відміну від вищого суду Німеччини (Reichskammergericht), де, як нам відомо, суддя був з покритою, адвокат – з непокритою головою, у Франції головуючий на засіданнях закликав адвоката, який брав слово, покрити голову зі словами “couvrez-vous” (покрийте голову), яким надавалось символічне значення: «parlez librement» (говоріть щиро). Позови і документи прокуратор зачитував з непокритою головою; якщо ж у зв’язку з неспроможністю прокуратора це робив сам адвокат, то при цьому він також був з непокритою головою, що означало, що він лише виконує функцію прокуратора. Вирок суду адвокати заслуховували, стоячи, і з непокритою головою [248, с.74].

Адвокати-консультанти, яких також називали «anciens» (старійшини), були старими, поважними адвокатами, які займались в основному даванням порад і написанням висновків. На судовому засіданні вони сиділи на почесному місці, однак з’являлись на процес вкрай рідко. Часом сам суд звертався до них з проханням про висновок чи призначав їх комісарами, які мали завдання – вирішувати певні спори, які не передбачали якоїсь певної форми процесу або оплати. Певні засоби оскарження допускались лише тоді, коли вони були підкріплені висновком старшого адвоката (anciens avocаts) [248, c. 74].

Гонорари адвокатів визначались дуже старими постановами, які відомі нам вже з 1274 року, максимальна величина адвокатського гонорару за весь процес становила 30 турських ліврів, суму, яка 1274 року дорівнювала 700 франкам [214, c. 32]. Часто сума округлювалась, якщо в справі брали участь декілька адвокатів, де достатньо було б лише одного, або можна було обмежитись самим лише прокуратором, або якщо діяльність адвоката була незначною, або сума гонорару була завищена. З часом виник річний службовий оклад (avocats pensionaires). Ґульям дю Брюель (Guillaume du Brueil), автор «Stylus Parlamenti» без зайвої скромності радив адвокатам надавати перевагу платоспроможним клієнтам перед тими, що не здатні належно оплатити адвокатські послуги. Брати передоплату заборонялось [212, c. 28].

У 18 ст. панував звичай, що адвокат не має права оскаржувати оплату за свої послуги [248, c. 19]. 1776 року з’явились листи Камуса, згідно з якими адвокат взагалі не має права вимагати оплати за свої послуги: хто її вимагає, того викреслюють зі списку адвокатів. Те, що дає сторона у справі, є почесним дарунком, про який з цієї причини і не звітують. Але загального поширення ця ідея не набула, її сприйняли переважно в Парижі, а також при великих судах. Певною мірою про заборону оскаржувати суму отриманого гонорару потурбувалась прокуратура.

         Велика увага приділялась формі судової доповіді. Переважно промова складалась заздалегідь і заучувалась напам’ять. Відомий у свій час адвокат Паск’є (Pasquier) в “Ділозі” признається, що саме таким способом він виробляв свій стиль, а коли досягнув певної зрілості, то обходився лише фрагментними записами найголовнішого, зазначаючи важливі акценти [248, c. 21]. Вміння проголошувати промови абсолютно спонтанно викликало заслужений подив, але не надто схвалювалось, бо можна було дуже легко пропустити якийсь важливий момент. Часом промову друкували. Паск’є називає красномовство дуже важливою, але не найголовнішою рисою адвоката: головне значення мало правильне ведення процесу, коректне формулювання позову, грамотне складання судових документів, вміння говорити коротко і по суті, якщо це було доречно – вставити вислів відомого класика (“quelgues-fois l’embellir d’un trait d’humanité”) [249, c. 29]. Адвокат повинен був вміти складати договори купівлі-продажу, шлюбні контракти, мирові угоди, а також заповіти. Вважаючи себе представниками більш високої професії, адвокати, однак, не гребували повноваженнями нотаріусів, яких відверто зневажали [248, c. 31].

Таким було становище адвокатури, коли почалась революція, яка разом із низкою інших речей зруйнувала й старий судоустрій. Парламенти та інші „вищі” суди, при яких діяли адвокати (при нижчих працювали лише прокуратори), були скасовані, а вся юрисдикція – передана малим трибуналам, які діяли водночас як інстанції прийняття апеляцій один проти одного [247, c. 51]. Відтак, було створено «ministère public» (прокуратуру), яка повинна була наглядати за дотриманням законів, де це торкалось публічного інтересу [247, c. 51]. Обов’язковість участі адвоката в судовому процесі було скасовано. В комісії законодавчих зборів почала звучати ідея про те, аби перенести адвокатуру у тому стані, в якому вона існувала, з усіма привілеями на нові суди; водночас дедалі голоснішими ставали заклики про скасування адвокатури взагалі. Про це повідомили поважних адвокатів з Парижа, яких, очевидно, допустили до засідання Комісії. Після детального обговорення адвокати самі зголосились на останнє. Вони вирішили, що буде просто неможливо в нових маленьких судах належно підтримувати благородні звичаї адвокатури, бо їх заповнять непрофесіонали.

Передати цим особам звання і статут адвокатури, зрівнятися з ними в очах громадськості – для поважних членів колегії адвокатів таке було неможливим. „Якщо не ми, то ніхто інший. Ми радше знищимо предмет нашої любові, аніж власноруч заплямимо його позором”, – так вигукували мужі з колегії адвокатів [248, c. 32]. Члени комісії, зворушені до сліз, 2 вересня 1790 року одноголосно проголосували за декрет.

Отже, з адвокатурою „було покінчено”. Не ненависть її ворогів знищила її: вона сама, зберігши властиве їй благородство і гордість, знищила себе. Власне адвокатура продовжувала існувати під іменем «défenseur officieux» (неофіційні захисники), але без колегіального об’єднання, без самоуправління і самодисципліни; будь-хто міг виступати у ролі адвоката [248, c. 98]. Старі адвокати берегли славні звичаї свого стану, революція зі своїми переслідуваннями застала їх на місці захисників права.

Відновлення апеляційних судів уможливило повернення адвокатури старого зразку. Законом від 1804 року було відновлено одразу дві речі, які перебували у тісному взаємозв’язку одна з одною і обидві були зруйновані революцією, - викладання правових дисциплін і адвокатуру. При трибуналах знову складаються списки адвокатів. Адвокати мусять мати ліцензію на здійснення практики. Вони складають присягу, знову носять мантію, яку їм повернули, власне, вже 1802 року. Старі звичаї відновлюються. Розпорядження від 14 грудня 1810 року було спрямоване на відновлення старого статуту колегії адвокатів [248, с.98].

Отже, право на здійснення адвокатської практики набувається із занесенням у список адвокатів. Внесеною може бути особа, яка є ліцензіатом прав, представляється на публічному судовому засіданні старим адвокатом, складає присягу за поданням прокуратури (ministère public), після закінчення трирічної підготовки (стажування), під час якої вже можна виступати з промовою в суді. Адвокати, внесені у списки при апеляційних судах, можуть виступати у всіх судах округу, адвокати, внесені у список при судах першої інстанції, можуть виступати тільки у судах департаменту або відділеннях з кримінальних справ районних (окружних) судів [248, c. 99]. Адвокатура несумісна з інститутом судді, за винятком замісника судді (suppléant), з прокуратурою і нотаріатом. Як і раніше, адвокати утворюють орден, який з-поміж найстаріших своїх членів представляє кандидатів до дисциплінарної ради (conseil de discipline). З кількості представлених генеральний прокуратор призначає відповідну до закону кількість членів дисциплінарної ради (conseil de discipline), у тому числі батоньє, який виступає головуючим на пленарних засіданнях ордена [247, c. 185]. Дисциплінарна рада має наглядову раду для здійснення контролю над молодими адвокатами,  може продовжити термін стажування молодого адвоката ще на рік, а в гірших випадках – відмовити у внесенні особи до списку адвокатів. Вона засновує так зване „бюро для бідних”, яке займається безкоштовним наданням правової допомоги бідним і розподіляє їх справи між адвокатами. Вона наділена повноваженням накладати дисциплінарні стягнення, може застерігати (avertir), забороняти (censurer) та виносити догани (reprimander), виключати на один рік, виключати зі списку, але останнє – лише за згодою голови (президента) і генерального прокуратора [247, с. 186]. Заборону, догану, виключення можна оскаржити відповідним поданням до апеляційного суду. Де кількість адвокатів не перевищує 20 осіб, на місці дисциплінарної ради діє трибунал. У кожному разі міністр юстиції мав право на власний розсуд накласти на будь-якого з адвокатів будь-яке, передбачене законом, дисциплінарне покарання [247, c. 187].

Пленарні засідання ордена лише мали право обирати кандидатів до дисциплінарної ради. Адвокати не мають права об’єднуватися з іншою метою, окрім вирішення  питання про виключення. У певних справах вони покликані представляти суддю або прокуратуру. Домовленості щодо розміру гонорару, так само як і вимога про внесення передоплати, забороняються. Розмір гонорару повинен визначатись із очікуваною від адвоката толерантністю, зі збереженням застереження на користь дисциплінарної ради і позначати суму в відповідних судових документах – саме проти цієї вимоги 1602 року спалахнули виступи. Про гонорар треба звітувати [249, c. 18].

Одночасно із реформуванням адвокатури відбувались також перетворення у прокуратурі. Законом від 20 березня 1791 року при трибуналах було засновано інститут судових повірених (officier ministériel або avoué) [249, c. 34].

Якоїсь видимої різниці між адвокатом і повіреним на практиці не існувало. Поділ професій також не міг бути чітким; не вистачало повірених, бо якщо вже особа з таким же успіхом могла бути адвокатом, то обиралося останнє. Тому новий декрет від 2 липня 1812 року мав на меті врегулювати право на промову в суді: в апеляційних судах говорили адвокати, повірені могли говорити лише у справах, які розглядалися сумарно, або стосовно питань, які побічно стосувалися процесу [248, c. 113]. Те саме стосується  трибуналів першої інстанції, які діяли як апеляційні суди, і судів присяжних. У решті трибуналів першої інстанції повірені могли виступати без обмежень. У разі відсутності або відмови адвоката брати участь у засіданні повірений міг виступати у всіх судах першої і другої інстанції, якщо на це його уповноважував суд [239, c. 205]. 

Таким способом було досягнуто більш чіткого розмежування. Але внутрішня відмінність між інститутами практично не зникла. Різниця полягала радше у рівні підготовки. Можна сказати, що повірені були адвокатами першої інстанції, та з дотриманням певних обмежень можуть виступати як адвокати при судах вищих інстанцій. Водночас за адвокатами було збережено певні почесні права, скажімо, виступати з покритою головою. Що стосується касаційних судів, тут адвокатура і судове представництво навіть були об’єднані офіційно (Декрет від 25 липня 1806 року) [239, c. 20].

Новий стан (avoué) отримав також новий статут, дещо вільніший, аніж статут адвокатів. Згідно з постановою від 4 грудня 1800 року при кожному суді створюються палати повірених (chambres des avoués). Палата являє собою обраний представниками генеральних зборів повірених (avoués) комітет, який наділений дисциплінарною владою над його членами, який також повинен врегульовувати спори між членами, надавати висновки у питаннях оплати, керувати бюро з правових питань для бідних і розподіляти справи бідних між повіреними, а також надавати свідоцтва (підтвердження)  про благонадійність та кваліфікацію кандидатів у повірені, і представляти їх для місць в суді, і, зрештою, представляти інтереси і права об’єднання [240, c. 51].

Підсумовуючи дослідження інституту адвокатури у середньовічній Франції, необхідно виокремити принципові відмінності у його функціонуванні порівняно з середньовічною Німеччиною. Статус адвоката у Франції зобов’язував найповажніші голови схилятись перед адвокатурою. Адвокатура у них є духовною аристократією нації. Це пояснює її аристократичні риси: її горде самоусвідомлення, її свято дотримувані традиції, її сильний товариський дух. ЇЇ саморозпуск в часи революції пахне духом античності. ЇЇ історія відображена в низці творів, майже всі вони були видані адвокатами, коли у Німеччині їх ще не існувало взагалі.

Отже, найважливішим підсумком другого етапу в історії адвокатури є її формування як самостійного суспільного інституту, основу якого склала самоорганізована професійна спільнота адвокатів, усвідомлення ними високого професійного покликання, ролі та місця адвокатської професії в юридичному житті суспільства.

Відтак у кінці XIXна початку XX ст. адвокатура більшості європейських держав мала організаційні підстави для перетворення цього інституту у основний інститут правозахисту.

Закономірності такого розвитку особливо яскраво помітні у діяльності адвокатури таких держав, як Франція, Німеччина, Великобританія та США. Саме у цих державах адвокатура відіграє особливу роль у суспільстві, має принципове значення у представництві законних інтересів громадян як у суді, так і у інших можливих юридичних процесах. Оскільки розвиток інституту адвокатури саме у цих державах обумовлений багатьма правовими традиціями, догмами, суспільними перетвореннями, тривалим часом розвитку, тому, видається, саме вивчення адвокатури у цих країнах буде цікавим з точки зору удосконалення української адвокатури.

До 70-х р. XX ст. у Франції було прийнято виділяти такі види правозахисників:

1) судові представники – працювали у загальних судах у межах того судового округу, у якому було розміщено суд;

2)   судові представники в апеляційних судах;

3) експерти-знавці у господарських судах;

4) адвокати, які наділені були правом судового представництва та судового захисту перед усією системою судочинства [93, c. 485].

Окрім вище перелічених категорій правозахисників, у Франції тривалий час практично кожен громадянин, який мав мінімальний рівень юридичної освіти, міг давати правову консультацію, прямо не пов’язану з веденням судових процесів. Значна частина юристів різного рівня займалася цим професійно та мала статус радника з юридичних питань (юрисконсульти, які працювали на підприємствах, здійснювали представництво приватних осіб в органах управління і нагляду акціонерних товариств, інших організацій).

У процесі “малої” реформи, проведеної Законом від 31 грудня 1971 року, було усунуто відмінності між адвокатом та повіреним. Наступний Закон від 31 грудня 1990 року реалізував велику реформу юридичних професій, завдяки якій єдиний правовий статус адвоката поширився і на радників з юридичних питань. Отже, сьогодні особа, яка володіє цим статусом, може представляти сторону у суді, виступати з доповіддю у судовому засіданні, а також надавати позасудову правову допомогу [115, c. 14]. Окрім вищезгаданих нормативно-правових актів, діяльність адвокатури Франції врегульовано Декретом від 27 листопада 1991 року про організацію професії адвоката.

І.Ю. Гловацький у своєму дослідженні вказує на ту обставину, що після так званої “малої реформи” у 80-ті роки XX ст. бурхливого розвитку набули фірми бухгалтерів експертів-знавців. Фірми за своїм походженням переважно були американськими, які фактично монополізували надання бухгалтерських послуг, необхідних для нормального існування будь-якого підприємства чи організації. Оскільки господарське законодавство Франції через його адаптацію до європейських, міжнародних стандартів було суттєво змінено, це обумовило потребу у відповідних консультаціях. Бухгалтерські фірми, швидко усвідомивши вигідність ситуації, почали залучати до роботи правознавців, які надавали відповідні роз’яснення, консультації. Адвокатуру Франції було поставлено у вкрай невигідні умови конкуренції з бухгалтерськими фірмами, що не могло не відобразитись на майновому стані адвокатури. Проблему було вирішено Декретом від 27 листопада 1991 року, яким зокрема і було врегульовано правовий статус бухгалтерських фірм, і з того часу останні не мали права займатись наданням правових послуг, а лише послуг бухгалтерсько-фінансового характеру [93, c. 488].

Сьогодні у Франції існує три категорії адвокатів, які мають право виступати у суді: соліситори, барристери та барристери перед Радою.

Соліситори мають право на представництво інтересів в судах першої інстанції, барристери – у апеляційних судах, і, насамкінець, сторони у касаційному суді та Раді держави повинні бути представлені спеціалістами – барристерами перед Радою [115, c. 286].

Необхідно відзначити, що у Франції термін “адвокат” означає не назву, а вид професійної діяльності практикуючої особи. Тому кожна особа, яка має кваліфікацію адвоката, але котра припинила працювати у адвокатурі, навіть якщо ця особа продовжує працювати у інших сферах права, більше не може іменуватись адвокатом [62, c. 226].

Для виконання завдань та обов’язків, покладених на адвоката, адвокат наділений такими правами: надавати правові послуги; брати участь у цивільних, кримінальних та адміністративних справах; поєднувати виконання професійних функцій з діяльністю викладача, заступника члена суду нижньої інстанції, члена суду присяжних у справах неповнолітніх, а також у справах оренди сільськогосподарських угідь;  бути радником з питань трудових спорів, членом суду у справах страхування, арбітром, посередником, охоронцем спірного майна.

Адвокат повинен дотримуватися адвокатської таємниці, що є одночасно правом і обов’язком адвоката. Він не може братися за справу нового клієнта, якщо існує ризик порушення таємниці інформації, отриманої від попереднього клієнта, або коли відомості про попереднього клієнта можуть вплинути на справу нового клієнта.

Адвокат зобов’язаний дотримуватися морально-етичних норм у своїй поведінці, в тому числі і в приватному житті. Йому заборонено займатися будь-якою комерційною діяльністю, зокрема через підставних осіб, бути асоційованим членом із повним обсягом прав командитного або акціонерного товариства, керуючим у товаристві з обмеженою відповідальністю, членом правління або генеральним директором акціонерного товариства. Адвокат, який має семирічний стаж адвокатської роботи, може клопотати перед радою палати адвокатів про надання дозволу на обрання його членом наглядової ради комерційного товариства або членом правління товариства. Адвокатові заборонено поєднувати свою професійну діяльність з обов’язками депутата, члена Асамблеї ЄС, регіонального радника, члена представницького органу Корсики, генерального радника, муніципального радника тощо.

Адвокатам, колишнім державним службовцям, забороняється впродовж п’яти років з моменту закінчення державних повноважень підтримувати позовні вимоги і вести в суді справи щодо органів державного апарату, підвідомчих міністерському департаменту, до якого вони раніше належали [93, c. 497].

Адвокати Франції згруповані навколо трибуналу великої інстанції і утворюють палату.

Французьке законодавство встановлює умови, які забезпечують необхідну професійну кваліфікацію адвоката. У вказаному законі Франції закріплено положення про те, що для вступу у члени адвокатів необхідно володіти ступенем магістра права та сертифікатом придатності до адвокатської діяльності. Для отримання сертифікату адвокат повинен, передовсім, витримати вступний іспит у професійний регіональний центр адвокатури, а потім успішно завершити у цьому центрі 12-місячний курс спеціальної теоретичної та практичної підготовки (ст. 12 Закону 1971 року). Кандидат, який відповідає встановленим вимогам, подає у колегію адвокатів прохання про зарахування його у список стажерів. Рішення по проханню приймає рада колегії, перевіряючи при цьому дотримання заявником усіх встановлених законом вимог. У випадку задоволення прохання він проходить стажування впродовж приблизно 2 років під контролем професійного регіонального навчального центру. За цей час стажер практикується у різних органах юстиції, при цьому він вже йменується адвокатом і може вчиняти будь-які процесуальні дії. Успішне завершення стажування підтверджується відповідним сертифікатом. Лише після цього допустиме прохання про його зарахування у колегію адвокатів. Це прохання також розглядається у раді колегії. Список зареєстрованих адвокатів з вказівкою їх спеціалізації публікується щорічно і депонується у трибуналі великої інстанції.    

Завдяки новаціям статус адвоката доступний не лише для громадян Франції, але й для іноземців, але тільки на умовах взаємності (ч.8 ст. 50 Закону 1971 року). Інакше кажучи, іноземець має право розраховувати на позитивне рішення про надання йому статусу адвоката за його проханням, якщо подібний статус надається представникам Франції у його державі. Закріплення принципу взаємності у міжнародній угоді не вимагається, достатньо щоб такий дотримувався фактично[115, c. 37]. Тому іноземний юрист, який подає прохання про прийняття у французьку колегію адвокатів, повинен подати докази, що у його країні він допущений до адвокатської практики.

Отже, французьке законодавство гарантує наявність необхідного рівня моральних та професійних якостей адвоката, забезпечуючи таким чином належний рівень послуг, що ним надаються.

У своєму дослідженні І.Ю. Гловацький наводить і інші вимоги, що ставляться до іноземця, який виявив бажання стати адвокатом у Франції:

1) іноземний адвокат має  користуватися назвою його національної адвокатури впродовж трьох років із реєстрацією в палаті адвокатів та без права брати участь у судових справах за відсутності асистента місцевого адвоката;

2) такий адвокат мусить пройти навчання у спеціальній школі з вивченням французької деонтології впродовж трьох років. Після завершення навчання адвокат може сподіватися на зарахування до місцевої палати, якщо на його ім’я не надійде ніякої критики.

Такі умови, на думку науковця, фактично унеможливлюють доступ іноземців до французької адвокатури у якості її членів [93, c. 494].

 Адвокати в Німеччині утворюють одну з найбільш численних груп захисників. У Німеччині разом з аплікатами налічується близько 110 000 суб’єктів, що займаються адвокатською діяльністю. Для порівняння, у Франції – 38 000 разом з аплікатами, у Великобританії – 86 000 соліситорів та 12 000 барристерів [93, c. 294].

Правове становище адвокатури у Німеччині визначається такими правовими актами: Федеральне положення про адвокатів від 01.07.1959 року зі змінами та доповненнями, Положення про тарифи адвокатських послуг, Професійний статут (встановлює перелік професійних обов’язків адвоката у відношеннях з судовими та іншими державними установами, органами адвокатури, колегами та клієнтами) та Статут адвокатської спеціалізації (регулює умови спеціалізації адвокатської діяльності) від 11.03.1997 року, інші нормативно-правові акти, а особливо у сфері кримінально-процесуального, цивільно-процесуального, адміністративно-процесуального права. Істотні зміни у цьому законодавстві були викликані рішенням Конституційного суду від 14.07.1987 року та Законом від 02.09.1994 року про нове регулювання професійної діяльності адвокатів та патентних повірених. Новизна регулювання полягала у тому, що окрім законодавчих норм, які мають основоположне значення, діяльність адвокатів може регламентуватись також і статутними приписами.

Відповідно до § 1 Федерального положення про адвокатів, адвокат – це незалежний суб’єкт судочинства, який входить у адвокатське об’єднання. Це означає, що діяльність адвоката іде дещо дальше, ніж захист інтересів клієнта. Поряд з судом та прокуратурою адвокатура стоїть на сторожі справедливості, перебуваючи при цьому самостійним рівнозначним органом правосуддя. Тому згадуваний закон розглядає адвоката як такий незалежний орган судочинства, якому властивий публічно-правовий статус. Таке визначення правового статусу адвоката породжує серйозні дискусії серед німецьких науковців та практиків права.

Так, на думку Х.-Ю. Аренса, у адміністративній структурі держави адвокатура є корпорацією публічного права, яка виступає як орган опосередкованого державного управління, тобто виконує державні функції, передані їй державою [98, c. 271].

Конституційний суд у одному зі своїх рішень дав визначення професії адвоката, як такій, яку не можна розглядати як господарську діяльність, оскільки – це особливий вид послуг, головним завданням якого є надання іншим кваліфікованої правової допомоги, а не отримання доходу [93, c. 281].

У згаданому вище Федеральному положенні, щоправда, не відображено деякі особливості адвокатської професії у Німеччині, а саме:

 – адвокат не є державним службовцем, звісно, оплата праці адвоката не здійснюється із бюджетних коштів;

 – адвокат має право працювати як вільний самостійний службовець і тоді він є роботодавцем для своєї канцелярії, а також – як найманий службовець, який працює або у іншого адвоката, або ж у різних адвокатських об’єднаннях.

Згідно з §3 вищезгаданого положення, адвокат – це професійно незалежний консультант і представник у можливих юридичних процесах та у інших офіційних справах публічного характеру. Останнє відкриває для адвоката багато додаткових сфер діяльності. Цілком на законних підставах громадянин може доручити адвокату ведення справ з отримання, наприклад, візи іноземної країни або представництво у взаємовідносинах із податковими службами тощо.

Кожен адвокат у Німеччині обов’язково є членом адвокатської палати, яка, відповідно до з ч.1 §62 Федерального положення про адвокатів, є корпорацією публічного права, що означає фактично у теорії та на практиці адміністративного права виконання цим суб’єктом державних функцій, делегованих державою. Відповідно до ч.2 §62 здійснюється нагляд за адвокатськими палатами. Нагляд є тільки правовим, тобто він обмежується законною адвокатською діяльністю і особливо спрямований на те, щоб виконувались передані адвокатським палатам функції [244, c. 72].

Адвокати з міркувань, пов’язаних із вартістю створення власної канцелярії та необхідністю витримувати конкуренцію на насиченому ринку праці, створюють товариства різної правової форми: товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, бюро-товариства, партнерські товариства, Європейське господарське об’єднання інтересів і ін. [98, c. 272]. До адвокатури Німеччини можуть бути допущені тільки ті особи, які, відповідно до Закону про судоустрій, можуть бути визнані придатними до виконання судових обов’язків (§4 Положення про адвокатуру). Для адвокатів та суддів встановлено однакові вимоги до рівня освіти [246, c. 425].

Згідно з §5 Закону про суддів, здатність займати судову посаду набувають громадяни, які здобули юридичну освіту в університеті (у Німеччині така освіта завершується першим державним екзаменом) та які успішно пройшли практику. Друга альтернативна умова доступу до адвокатури – складання кваліфікаційного іспиту. Ця умова появилась відносно недавно завдяки Закону від 06.06.1990 року про реалізацію щодо професії адвоката та його повіреного директиви Ради ЄС від 21.12.1988 року про загальне регулювання визнання дипломів вищих шкіл. У результаті громадянам держав-членів ЄС було відкрито доступ до адвокатури Німеччини. Мета іспиту – перевірка здібностей займатись адвокатською діяльністю у Німеччині. До іспиту допускаються громадяни держав-членів ЄС або  іншої держави – учасника Договору про європейський економічний простір, які мають диплом, і з чого випливає, що вони виконали умови, необхідні для набуття професії адвоката (§2 Закону про діяльність європейських адвокатів у Німеччині від 09.03.2000 року та абзац 1 §206 Положення про адвокатуру).

Вступ в адвокатуру відбувається одночасно із допуском до визначеного суду загальної юрисдикції, що не обмежує права адвоката представляти клієнта і у інших судах. Заява про вступ до адвокатури разом із заявою про допуск до певного суду подається у орган юстиції Землі або у інший орган, якому відділ юстиції передав свої повноваження. Ці установи визначають дотримання вимог, які ставляться до змісту заяви, та приймають по ній рішення. Перед прийняттям рішення запитується висновок правління палати адвокатів того округу, у якому заявник бажає працювати. У висновку повинно міститись обґрунтування про наявність (відсутність) передбачених законом підстав, які створюють перешкоди до вступу в адвокатуру. Особа не буде допущена до адвокатської практики, якщо вона:

– була позбавлена рішенням Федерального конституційного суду основних публічних прав;

– рішенням суду виключена із адвокатури за поведінку, несумісну із професією адвоката, особливо за ухилення від сплати податків, обман щодо клієнта, якщо з моменту набрання рішенням дії не минуло вісім років;

– була звинувачена у вчиненні проступку, недостойного адвокатського звання. Закон прямо не вказує на строк, впродовж якого те чи інше правопорушення може бути підставою для відмови у прийнятті в адвокатуру. Практика свідчить, що для незначних проступків, наприклад, викликаних алкоголізмом, цей строк може складати до п’яти років. У випадку серйозних правопорушень (наприклад, надання неправдивих свідчень) цей строк може збільшуватись до 15 або більше років;

 – протизаконним способом брала участь у боротьбі проти існуючого у Німеччині суспільного, політичного устрою;

 – обмежена рішенням суду у праві розпоряджатись своєю власністю;

– є суддею або державним службовцем (за винятком випадків, коли ці функції здійснюються на громадських засадах);

 – має фізичні або психічні недоліки (психічні захворювання, недоумство), наркоманія. За цією підставою відмова можлива із врахуванням особливостей кожного випадку. Перешкодою є, наприклад, повна глухота, але не часткова, яка може бути виправлена з допомогою технічних засобів. Не розглядаються у якості підстав до відмови сліпота та загальна фізична слабість. У необхідних випадках, згідно з § 8а Положення про адвокатуру, кандидат у адвокати може бути підданий медичному обстеженню;

 – здійснює діяльність, несумісну із професією адвоката, особливо ту, яка завдає шкоду його незалежності.

 У допуску до певного суду може бути відмовлено особі (але не у вступі в адвокатуру), наприклад, якщо заявник впродовж останніх років працював суддею у окружному суді Землі, у якому він бажає діяти у якості адвоката, або суддею цього суду працює дружина чи чоловік, навіть якщо шлюбні стосунки припинені, або родичі. Прямо вказується на недопустимість відмови на тій підставі, що у судовому окрузі немає потреби у додаткових кадрах адвокатів (§ 20 Положення про адвокатуру).

В англійських правилах судочинства немає строгої обов’язковості адвокатського представництва, яка, наприклад, встановлена у Франції та Німеччині, однак це ніяк не применшує значення діяльності англійських адвокатів. Без всякого перебільшення можна стверджувати, що адвокатура є важливою частиною правової системи, без перебільшення її генератором. Деталізований багатосторонній аналіз фактичних та правових аспектів справи, який лежить в основі кожного англійського судового рішення, формулювання та обґрунтування правових принципів, які застосовуються для вирішення спору, є результатом адвокатського змагання. Суддя своїм рішенням лише підводить підсумок роботи, зробленої адвокатами.

У правовій системі Англії історично сформувалися дві категорії юристів-представників: соліситори та баристери.

Соліситори виконують функції консультантів із загальних питань. Це, як правило, спеціаліст широкого профілю (домашній адвокат). Основна частина роботи соліситора не пов’язана із вирішенням спорів у суді. Він забезпечує нормальний розвиток правовідносин:

– веде переговори, укладає угоди, стежить за їх виконанням;

– укладає заповіти, управляє майном;

– вирішує нескладні проблеми у сімейних та трудових правовідносинах;

– займається врегулюванням питань, що торкаються імміграції та діяльності компаній.

Усе це дозволяє англійцям уникнути зайвих правових конфліктів та небажаних судових процесів.

При виникненні складних правових конфліктів, для вирішення яких вимагається судове втручання, можливості соліситора дещо обмежені. Традиційно соліситор активно діє на підготовчій стадії процесу (порушує провадження, збирає докази), а часто представляє клієнта у судах графств та у магістратах. Але в органах Верховного суду (у Високому суді правосуддя, Апеляційному суді, Суді корони) та в Палаті Лордів, як правило, діють баристери, хоча формальні перешкоди тому, щоб соліситор міг вести процес у цих судах, усунені Законом про суди та юридичні послуги 1990 року (ст. 27-28 цього Закону).

Право на ведення справи у вищих судових інстанціях надається спеціальним рішенням Правового товариства тим соліситорам, які мають досвід судової адвокатської діяльності.

Основна кількість соліситорів (дещо менше 90%) займаються приватною практикою, працюючи індивідуально або у складі фірм: на потужних (в основному лондонських) фірмах, де, як правило, спеціалізуються на конкретних правових галузях або інститутах, або ж на дрібних (провінційних), які нараховують від трьох до десяти соліситорів, організованих у формі товариств.

Близько 5% соліситорів зайняті у державних установах і приблизно стільки ж у торговельних та промислових корпораціях. Правовий статус соліситорів регулюється Законом про соліситорів 1974 року. У Законі визначено умови вступу у юридичну корпорацію, основні правила професійної діяльності, заходи дисциплінарної відповідальності, оплата послуг. Окрім того, існують Правила соліситорської діяльності 1990 року, а також Правила соліситорської діяльності за межами Англії та Уельсу 1990 року. Також необхідно брати до уваги судову практику. В Англії, порівняно з іншими країнами, позови, які пред’являються до соліситорів у зв’язку зі здійсненням ними своєї професійної діяльності, не є рідкісним випадком. Судові рішення, що приймаються по такій категорії справ, істотно доповнюють приписи законів та правил. Соліситор є працівником Верховного суду (ст. 50 Закону про соліситорів). У зв’язку з цим його діяльність підпорядковується визначеним нормам поведінки не тільки при здійсненні професійних функцій, але й в інших сферах ділової активності та навіть у своєму приватному житті. Встановлені дисциплінарні санкції можуть бути застосовані у кожному випадку, коли поведінка соліситора здатна дискредитувати його професію.

Баристери (адвокати, радники) – особлива категорія англійських юристів, чия діяльність традиційно пов’язана із судочинством. До 1994 року вони володіли монопольним правом на ведення справ у Високому суді правосуддя, Апеляційному суді та Палаті Лордів.

Баристери в Англії повинні володіти певними знаннями експерта, швидкістю мислення, бути хорошими ораторами, які спроможні вплинути на аудиторію, досвідом вирішення конфліктів із використанням процесуальних засобів. Знання експерта означають фактично вузьку спеціалізацію, наприклад, на питаннях власності, діяльності компаній чи особливостей укладення договорів оренди, податкового чи морського права.

І.Ю. Гловацький у своїй праці наводить ряд характерних відмінностей, що властиві саме цій групі правозахисників в Англлії, а саме:

- це група професіоналів, які належать до світової еліти експертів. Їх досвідом користуються зарубіжні юристи та інші фахівці, уряди, компанії і приватні клієнти;

- до їх функцій належить надання усних та письмових роз’яснень з будь-якого питання англійського права або права ЄС. Багато з них виступають як адвокати при арбітражних розглядах у рамках Лондонського міжнародного арбітражного суду і Міжнародної торгової палати;

- виконують доручень з будь-якого питання права ЄС і готують справи на засідання в Комісію, суди ЄС і суд із прав людини;

- надають консультації зарубіжним юристам з проблем, із якими ті можуть зіткнутись під час процесу у міжнародних судах. [93, c. 103]

Як правило, баристер діє за дорученням соліситора. Згідно з традиційними правилами звернення соліситора оформлялось особливим чином. Сьогодні від таких традицій відійшли, тому форма співпраці значно спростилась. Баристер отримує документи від соліситора, що означає і доручення у веденні цієї справи. Зміст доручення жодним чином не регламентується, рекомендується короткий та діловий стиль викладення обставин справи, можливе при цьому викладення самостійної думки соліситора. До такого запиту додаються документи, які відображають об’єктивний стан справи (наприклад, покази свідків, протоколи, складені у поліції і т.п.).

Свої функції баристер реалізує у формі: 1) письмових консультацій з права; 2) усних консультацій “на конференції”; 3) складення конкретних правових документів; 4) участь у судовому засіданні. Статус баристерів регулюється Законом про судову та юридичну роботу 1990 року та Кодексом поведінки баристерів Англії та Уельсу від 31.03.1990 року. Кодекс розроблявся та приймався Загальною Радою баристерів із урахуванням рекомендацій консультативного комітету лорд-канцлера з юридичної освіти та етики.

На відміну від соліситорів, баристери є працівниками не Верховного суду, а правосуддя в цілому. При виконанні професійного обов’язку від баристера вимагається прояв безстрашності та готовності захищати клієнта усіма придатними та правомірними діями без урахування власних інтересів. Але як на службову особу правосуддя на нього покладено обов’язок сприяти його здійсненню. З етичними нормами несумісне завідоме введення суду в оману (§206-211 Кодексу поведінки). Баристер повинен наводити усі обставини, що стосуються справи, навіть якщо вони йому не вигідні; не має права заперечувати факти, які визнані його клієнтом; зобов’язаний сприяти вирішенню справи по справедливості. Незвичним чином організуються відносини між баристером та клієнтом. Згідно з традиційними нормами, які-небудь прямі контакти між ними не допускаються, посередництво соліситора обов’язкове; вважається, що між баристером та клієнтом договірних відносин не існує. Із цього виходить, що формально клієнт не зобов’язаний платити гонорар (оплату послуг адвоката забезпечує соліситор), а по-друге, баристер не несе відповідальність за допущені ним помилки, володіє свого роду імунітетом. Причому, такий же імунітет визнається за соліситорами при здійсненні ними функцій адвоката (судового представника). Професійною підготовкою баристерів займаються особливі правові школи, у яких студенти повинні набути необхідні для рівня баристера знання (доказового та процесуального права, професійної етики); навички, а особливо проведення правових досліджень, допиту та переговорів, складання документів, імітація судових засідань тощо.

У США, як і в Англії, відсутнє обов’язкове адвокатське представництво у суді. У всіх федеральних судах дієздатні особи можуть вести свої справи особисто або через представників (§1654 розділу 28 Зводу законів США). США не сприйняли характерний для Англії поділ юристів на баристерів та соліситорів. Юристи, які вступили у адвокатську асоціацію та мають ліцензію, мають право надавати консультації, складати документи, представляти клієнта у суді та поза судом. Це не виключає можливості спеціалізації у веденні судових справ.

Традиційно, адвокати США розглядаються у якості службовців суду.  На цій підставі контроль за їх діяльністю первинно покладався на вищі суди штатів. Однак сьогодні ці повноваження частково передаються асоціаціям юристів, а судова влада займається в основному питаннями відповідальності адвокатів за порушення норм професійної етики.

Сьогодні важливу роль у регулюванні діяльності юристів відіграє заснована 1878 року Американська асоціація адвокатів. 1908 року ця асоціація опублікувала Правила професійної етики, які було схвалено багатьма асоціаціями штатів. Хоча правила носили рекомендаційний характер, суди стали застосовувати їх як правові норми. Вони діяли до 1970 року, коли було прийнято нові правила – Модельний кодекс професійної відповідальності. 1983 року цей Кодекс було замінено Модельними правилами, оскільки Асоціація є приватною організацією і не може примусити будь-кого до прийняття та дотримання правил. Тим не менше, Модельний кодекс і правила було схвалено багатьма законодавчими або судовими органами штатів і тому вони перетворились у нормативні правові акти.

Судові рішення останніх років внесли істотні зміни у традиційні норми діяльності юристів.

Отже, підводячи підсумки розглянутого нами правового становища адвокатури у деяких країнах Європи та США, ми можемо впевнено констатувати, що спільним для усіх розглянутих нами правових систем є організаційні принципи побудови адвокатури. До таких принципів слід відносити: добровільність адвокатських об’єднань; самоврядування адвокатури та її незалежність від державних органів; рівність прав адвокатів, які входять у асоціацію; право адвоката виконувати доручення клієнтів по усій території держави незалежно від її входження у конкретне регіональне об’єднання.    

У підсумку дослідження природи, змісту та особливостей історії зародження та розвитку адвокатури, адвокатської діяльності у зарубіжних країнах необхідно відзначити, що остання залежала і буде залежати від традицій, звичаїв, особливостей становлення держави та специфіки її механізмів управління. Однак, основним призначенням адвокатури завжди були, є і надалі залишатимуться: підтримка законності та правопорядку, забезпечення реалізації та захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб, удосконалення правових норм та відносин між особою, суспільством та державою.

Натомість, прокуратором є кожен, хто з люб’язності робить будь-яку послугу іншій. Фактично, прокуратори були процесуальними уповноваженими, крім того, не утворюючи професійного стану, прокуратори вчиняли дії, які, залежно від обставин, доручають вчиняти рідним, друзям, працівникам, агентам або ж адвокату.

Розвиток адвокатури після падіння Римської імперії не припинився.  Адвокатура як форма представництва була перейнята та застосована як цілісний інститут зокрема у правових системах таких країн середньовіччя, як Німеччина та Франція.

Первинно у Німеччині представник називався muntporo (момпар), vormunt (формунт), пізніше також Gewalthaber (ґевальтгабер), Vogt (фоґт) або Anwald (анвальд). Анвальд означав те ж саме, що й прокуратор (procurator), а саме, уповноважену особу як таку: це не конче був „професійний” анвальд, а також він не обов’язково був процесуальним уповноваженим.

Сам термін “адвокат” вживається у Вормській Реформації від 1498 року, вюрттемберзьких статутах судів феодалів від 1514 року та 1557 року, баварських земельних статутах від 1553 року. Адвокат у середньовічній Німеччині є двигуном процесу. Він задіяний на кожному етапі розгляду справи: викладає обставини справи, зачитує позов і документи на її обґрунтування, викладає, у чому зізнались і що довели. Таким чином, адвокат є позасудовим радником і помічником, а в письмовому процесі – насамперед укладачем судових документів.

У Франції право проголосити промову належало адвокату від самого початку його діяльності, а з часом перетворилось на його виключне право. Саме ця риса і виступала основною при характеристиці французької адвокатури періоду середньовіччя. Французькі адвокати вирізнялись, окрім  ораторського мистецтва, спільною роботою у колективі, рівнем та характером вимог якими вони повинні були відповідати до зайняття посади адвоката, а також гідним фінансовим утриманням, що забезпечило якісно вищий рівень розвитку цього інституту у порівнянні з Німеччиною.

На сучасному етапі вже сформувалось наукове уявлення про історію адвокатури, що, маючи у своїй основі розуміння адвокатури як основного інституту правозахисту, відображає одночасно специфіку її розвитку, особливості адвокатської діяльності як професійної, зв’язки і відносини з іншими соціальними явищами, насамперед правом і державою, основні детермінуючі чинники, рушійні сили розвитку та функціонування інституту адвокатури. У становленні української історіографії інституту адвокатури виразно помітний історико-правовий процес, як об’єктивно зумовлений перехід від становлення професії адвоката як самостійної професії до формування адвокатських спільнот, тобто професійних обєднань адвокатів і до інституціоналізації адвокатури, шляхом розширення кола соціальних функцій, перетворення адвокатури в основний інститут правозахисту. Для початків систематичних історико–правових досліджень інституту адвокатури характерний підвищений інтерес до змісту адвокатської діяльності, позитивних рис адвокатської професії, визначення основних понять «адвокат», «адвокатура», «судове представництво», до форм адвокатської діяльності в античну добу, та період середньовіччя. На цьому фоні виділяються наукові праці, які виділяють як самостійний предмет дослідження історію адвокатури в Україні, охоплюючи історичні періоди Київської Русі, польсько–литовського часу. Саме так поставив проблему відомий вчений М. Чубатий.

Історіографія інституту адвокатури радянського періоду зорієнтована, перш за все, на аналіз законодавчого та організаційного забезпечення адвокатури. Увага  до організаційних форм української адвокатури засвідчила тогочасне розуміння адвокатури як професійної організації, отже встановила певні рамки історико–правових досліджень адвокатури, які        ігнорували зв’язки адвокатури з іншими соціальними явищами, насамперед, українською державністю.

Докорінна зміна методології досліджень характерна для сучасної української історіографії інституту адвокатури. Застосування цивілізаційного, антропологічного, поорівняльно–історичного, концептуального підходів істотно розширило предметну сферу досліджень. Більша частина сучасних дослідників історії адвокатури пов’язує її розвиток з розвитком інститутів громадянського суспільства, правової держави.

У той же час науковий інтерес звертається і до ролі адвокатури у численних  історичних процесах – становленні української державності, українського права, судочинства; у національно–визвольних змаганнях українців у політичній діяльності, тощо. Розширення предметно поля досліджень, з одного боку, збагачує історико–правову науку, а з іншого, встановлює нові вимоги до методології та категоріального апарату.

Зокрема, цивілізаційний підхід змушує досліджувати історію адвокатури в Україні як складову історії адвокатури в Європі.

Досліджена на засадах цивілізаційного концептуального підходу історія адвокатури в Європі дозволяє констатувати спільність організаційних принципів побудови адвокатури. До таких принципів необхідно відносити: добровільність адвокатських об’єднань; самоврядування адвокатури та її незалежність від державних органів; рівність прав адвокатів, які входять в асоціацію; право адвоката виконувати доручення клієнтів по усій території держави незалежно від її входження у конкретне регіональне об’єднання.  

У підсумку дослідження природи, змісту та особливостей історії зародження та розвитку адвокатури, адвокатської діяльності у більшості країн Європи, а також США, необхідно зазначити, що остання залежала і буде залежити від традицій, звичаїв, особливостей становлення держави, та специфіки її механізмів управління. Однак, основним призначенням адвокатури завжди були, є і надалі залишатимуться підтримка законності та правопорядку, забезпечення реалізації та захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних і фізичних осіб, удосконалення правових норм та відносин між особою, суспільством і державою.

Незважаючи на достатньо сформований категоріальний апарат і науково–методологічну базу проведення історико–правових досліджень інституту адвокатури, історія адвокатури в Україні не становить на сучасному етапі цілісного знання, а залишається ще полем для існування найрізноманітніших парадигм.

Проведений аналіз історіографії, методології та історико–правового процесу становлення адвокатури має важливе значення для формування синтетичної історії адвокатури в Україні, оскільки дає змогу визначити механізм між її елементами, закономірним і особливим, загально історичним і конкретно–історичним у розвитку інституту адвокатури.

Розділ 2

Історико-правове становлення та розвиток

адвокатури в Україні                                                                                                                 

2.1. Зародження адвокатської діяльності на українських землях                       (кінець IX - середина XVIII ст.)

Розгляд генезису інституту адвокатури в Україні необхідно почати ще з часів існування Київської Русі. Деякі дослідники вважали, що адвокатура була наслідком „турботи старшого про своїх домочадців” [203, c. 106]. Якщо спори та звинувачення були серед членів різних сімей, родів, общин, то обов’язок захисника за звичаєвим правом Київської Русі лежав на главі сімейства або на старшому в роді.

Для судочинства Київської Русі основним видом примирення між сторонами у процесі була самодопомога сусідських громад (“заклич”, “звід”, „гоніння сліду”). Як зазначає М.О. Чельцов-Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сторін сформувалась з тих методів вирішення конфліктів, що існували ще в епоху родоплемінних відносин. „Суперники” (чи „сутяжники”) інколи силою вирішували свої суперечки, сторонами були цілі родові групи. Природною видозміною цієї форми вирішення конфліктів – уже за участю органів громадської влади – була активна допомога родичів „сутяжников” та їх „соседей”, „миру”, оскільки родові громади перетворювалися в сусідські громади [159, c. 636-637]. Підставою для допуску в кримінальне судочинство осіб, які сприяли сторонам, були родинні відносини та здатність дати показання з приводу обставин справи або про особу, яка виступала однією зі сторін. Знання права у судочинстві Київської Русі ще не відігравало істотної ролі.

У „Руській Правді” згадувалось про те, що суд здійснювався з дотриманням певних формалізованих звичаїв, традицій, у присутності публічного обвинувача – мечника та судового захисника – детського отрока, на підставі показів свідків – послуха (свідка “доброї слави”), видока (очевидця безпосередньо вчиненого злочину) [11, c. 18, 21, 22, 31, 37, 46, 49, 66, 85].

У главі „Про поклепну віру” згадувалось про те, що мечник представляв зацікавлену особу в обвинуваченні та отримував „гривну” за доказаний злочин, тоді як дітський – представник інтересів захисту –  отримував „кун сметная”, якщо обвинувачення було спростовано [11].

У цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, робота захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного знання. Роль захисника полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони [160, c. 31].

Стародавня громада як самобутнє соціально-політичне утворення на суді опиралась на силу громадської думки. Базуючи свої позиції на цьому, громада мала право визнати свого члена злочинцем у більшій чи меншій мірі та могла вигнати його з общини або ж, не виганяючи, визнати його винним  та сплатити данину князю, або ж спільно сплатити пеню за винного і таким чином заступитись за нього.

Також, беручи участь у захисті своїх членів від переслідувань, спрямованих чиновниками князя, які були зацікавлені у обвинуваченні фіскальними цілями, суспільство виступало у ролі правозахисника. За “Руською Правдою” віра мала два значення: по-перше, добровільна сплата громадою цілого за свого члена, по-друге, значення покарання у випадку     сплати її особисто злочинцем.

Так, за законодавством Київської Русі проявилось загальносоціальне право захисту кожного підсудного своєю громадою.

До тих пір, поки громада продовжувала зберігати свою самостійність та самобутність, вона утримувала право карати та милувати членів своєї громади. Але під впливом розвитку верховної влади та централізації земель у Київській Русі громада поволі ставала лише адміністративним утворенням і права її поступово зменшувались. Добровільна громадська віра перейшла у обов’язкову штрафну пеню, яка сплачувалась громадою за неспівпрацю у пошуку члена громади, що підозрювався у скоєнні певного правопорушення. До кінця XVI ст. віра втратила своє значення, перестала згадуватись у законодавстві, а майнові стягнення набули вторинного значення у  судочинстві, а зокрема кримінально-правового характеру.

У той час, коли у європейських державах правозаступництво та судове представництво формувалися одночасно та продовжували існувати незалежно одне від іншого, в Київській Русі можна було знайти лише останній з цих інститутів.

На мою думку, захист утворював невід’ємну складову судочинства у Київській Русі, де захист та сам процес були немислимі без усності, гласності, без безпосереднього провадження слідства перед судом, у який у необхідних випадках входили виборні від народу.

У Галицько-Волинській державі, так як і у Київській Русі, панував обвинувально-змагальний процес, що характеризувався активною участю у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні тих чи інших конфліктів. Суд виконував функції посередника в судовому процесі, що пояснювалось недостатньою розвиненістю державного механізму. Однак у справах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси пануючого класу, використовувались форми розшукового (слідчого) процесу. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування і самі ж судили таких злочинців. [108, с. 280].

У обвинувально-змагальному процесі, що мав місце у Галицько-Волинській державі, сторони називалися позивач і відповідач. Особливо активну роль у процесі відігравав позивач, за заявою якого, як правило, починався розгляд справи.   там же [108, с. 260].

У Галицько-Волинській державі застосовувались ті ж процедури розшуку “заклич”, “звід”, „гоніння сліду”, що застосовувались і в Київській Русі. Відповідно і захисні функції при здійсненні правосуддя виконувались аналогічно тим самим чином, що і у судочинстві Київської Русі.

У період польсько-литовської доби (XIV-XVI ст.) на українських землях сформувалися елементи професійної адвокатури. Тут сформувався новий тип захисника – „прокуратор”, або „речник” [160, c. 32]. Така поява була зумовлена запровадженням в українських містах магдебурзького права, а в подальшому – прийняттям Литовського статуту, який діяв на українських землях в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 та 1588 pp.) аж до 1842 р.

У цей період звичаєве право витісняється писаним законом у містах та загальнодержавних судах, де запроваджується магдебурзьке (німецьке) право (XV ст..), згідно з яким окремі міста на території України отримують права на самоврядування і право між собою судитися і радитися [102, c. 133-163]. Справа судового захисту у міських та загальнодержавних судах цього часу набуває професійного значення.

Привілеї про створення судів магдебурзького права надано всім містам, які володіли ним. Тут зазвичай не було єдиного міського суду магдебурзького права, а залежно від наданих повноважень, кількості населення та правового статусу існувала низка судів, що мали різну компетенцію при розгляді окремих цивільних і кримінальних справ [102, c. 259].

Розрізняли 3 головні суди:

- великий бур графський;

- виложений;

- потрібний, або поточний суд [102, c. 260].

У цей час з’являється професія захисника в суді. Такого захисника вже можна назвати професійним юристом.

Щоправда, назва „адвокат” у значенні захисника прав однієї зі сторін процесу ще відсутня, адже вона виникла не одразу, а видозмінювалась відповідно до історичної періодики становлення української державності. Під впливом магдебурзького права з'являється такий вид представництва, як „прокуратор”.

Прокуратор – був судовим захисником, який призначався  юридичним актом за згодою довірителя, без участі протилежної сторони. Термін „procurator” вказує на те, що мета цього інституту була подібною до того, як встановлювалось опікунство” (cura). Ще у VI ст.. стає звичаєм призначати замість себе вести справи або укладати угоди на час своєї відсутності прокураторів, яким надавались загальні повноваження. Пізніше прокураторів почали призначати для ведення окремих справ. Таких випадків було настільки багато, що з¢явилась особлива професія – прокуратор. Прокуратори крім ведення процесів, отримали право вести інші справи і укладати юридичні угоди.  

Магдебурзьке право, адаптувавшись на території слов'янських земель,  всіляко впливало на формування української правової системи [199, c 195] і, звичайно, заклало фундаментальні основи у становленні адвокатури як правового інституту.

Джерела магдебурзького права свідчать не тільки про існування інституту адвокатури за часів польсько-литовської доби, але й про всебічний розвиток цього інституту в системі права того часу. Джерела доводять, що прокуратори були необхідними і витребуваними. Ця посада стає шанованою серед населення. Довіра до прокуратора значно зростає. На прокураторові лежить обов'язок внесення справедливості у справу. Прокураторові доручають ведення як всіх своїх справ загалом, так і лише однієї справи. Прокураторів призначають для загальної користі, аби люди могли за їх допомогою довести свою правоту в суді.

Прокуратор має право представляти особу не лише в суді, але і в адміністративно-муніципальних органах. Повноваження прокуратора оформляються письмовим дорученням сторони і засвідчуються печаткою довірителя, із зазначенням об'єму повноважень. Такий порядок оформлення повноважень прокуратора застосовувався у цивільному процесі.

Поступово відчувається “благородний дух” повноважень прокуратора. Так, серед основних джерел права магдебурзького, у праці одного з видатних польських юристів Варфоломія Гроїцького записано: „Прокуратори ніби судові лицарі, бо як військові лицарі мир захищають мечем, так прокуратор своїм розумом справедливість примножує, а несправедливість поборює”. Тож прокураторів порівнюють з лицарями, які своїм знанням права ніби мечем захищають та надають правову допомогу громадянам [250, c. 43-44].

Представник у суді стає невід'ємною і необхідною частиною процесу, кожна людина, яка не може сама захистити себе в суді, потребує судового захисника.

Ця професія стає престижною серед усіх верств населення. Серед шляхетних людей та людей високого положення, які займаються  загальними справами, стає невід'ємним атрибутом та утвердженням їхнього статусу наявність власного прокуратора. Такі люди наймають прокуратора для поваги, аби з їхньою допомогою добитися справедливості для себе [250, c. 44-45].

За магдебурзьким правом прокуратори в обов'язковому порядку приймали присягу. Зміст цієї присяги демонструє нам глибоке моральне осмислення і відповідальність кожного, хто присягнув перед Господом і суспільством. Прокуратори давали присягу щиро, вірно, старанно, повністю, без зволікань і без умислу множення суперечностей виконувати свою прокураторську функцію – діяти в інтересах сторони, яку він представляє, давати поради і утримувати всю інформацію та матеріали по справі в таємниці.

 Магдебурзьке право нормативно закріплює і  регулює питання оплати праці прокуратора. На жаль, джерела магдебурзького права свідчать про своєрідне грабіжництво прокураторів, які фінансово переоцінювали свою працю. Досить велика плата, яку вимагали прокуратори за надання послуг, не завжди підходила великій кількості людей, а тому вони не могли найняти захисника, аби добитися справедливості в суді, тим самим спричиняли собі шкоду. Передбачивши це, правознавці міського магдебурзького права висловили своє неподобство і записали, що праця має гідно оцінюватись, але кожна праця має свою ціну і повинна виправдовувати себе [251, c. 8-10].

Тому врегулювання оплати праці адвоката у всі часи поставало важливим питанням і відігравало важливу роль у становленні інституту адвокатури як справедливого, незалежного, демократичного правового інституту. Проблема оплати праці адвоката пов'язана не лише з їх професійними інтересами, її належне оформлення покликане покращити якість юридичної допомоги і сприяти охороні прав громадян, служити інтересам зміцнення законності та ефективності судочинства.

Стаття 10 Першого Литовського статуту передбачала обмеження для іноземців виступати як прокуратор (адвокат) у суді. Третій Литовський статут у розділі IV встановив, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич), за винятком духовних осіб та судового персоналу гродських і земських судів у своїх округах. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ця сторона була присутня в суді, то вона лише усно це підтверджувала. Був передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, вдів і сиріт, які не могли самі себе захищати. Передбачались і досить гострі санкції за порушення захисником адвокатської етики –  від позбавлення права займатися адвокатською діяльністю до смертної кари [29]. Артикул 61 визначав співвідношення повноважень адвоката й особи, яку він представляв [72, c 10].

Отже, незважаючи на те, що українські землі опинилися з кінця XIV до середини XVII ст. у пануванні сусідніх держав Литви і Польщі, інститут адвокатури набув організаційного оформлення і нормативного закріплення як важливий правовий інститут. У цілому обсяг процесуальних прав сторін у цей період стає досить широким, хоча і залежить від того, у якому суді розглядалася справа, а також від класової та станової залежності сторін. Уперше представниками сторін на суді виступають професійні адвокати, що знаходяться при судах. У деяких справах їх участь стає обов'язковою. За послуги адвокату тепер встановлюється платня. Без адвокатів вже не обходився майже жоден судовий процес. Потреба в адвокаті для людини, що не розумілася в тонкощах права, стає конче необхідною.

2.2. Становлення адвокатури як самостійного суспільного інституту в Україні (XVIII - початок XX ст.)   

На українських землях, що входили до складу Російської імперії на початку XVIIII століття, до 40-их років застосовувались не однакові джерела права. У Слобідсько-Українській губернії застосовувалось російське законодавство, на Лівобережній Україні (Полтавська, Чернігівська губернії) і Правобережній Україні (Київська, Подільська, Волинська губернії) діяли Литовські статути 1588 року, а також інші нормативні акти ще з XVIII ст. Але до початку 1840 року у цих регіонах поширилось застосування російського законодавства, а в 1840-1842 роках було введено у дію „Звід законів Російської імперії”, яким було запроваджено багато правових новел [253, c. 223]. Звісно, зміни матеріального та процесуального права не могли не торкнутись формування інституту адвокатури у той період в Україні.

Необхідно відзначити, що інститут адвокатури або присяжних повірених, як він тоді називався, юридично був уже встановлений у рамках Судової реформи 1864 року. Одними із видатних українських науковців-правознавців, хто брав участь у розробленні Судових статутів 1864 року, були, зокрема, О. Кістяківський, С. Зарудний та ін.

Соціальні передумови виникнення інституту присяжних повірених утворювала сукупність економічних, морально-етичних, правових факторів.

Низький рівень освіти, правова безпомічність більшої частини населення на початку XIX ст., недостатній розвиток змагальності, незрозуміле уявлення своїх прав та свобод, а також способів їх захисту у освічених людей призвели до виникнення у тогочасному суспільстві верстви адвокатів, без якої неможливо було обійтись навіть при  досконалих законах.

Адвокатською діяльністю починали займатись особи, які отримали вищу юридичну освіту та володіли відповідним майновим цензом.

За своїм майновим, соціальним становищем, а також зв’язками у суспільстві адвокати приєднувались до ліберальної інтелігенції.

Обов’язковою умовою існування професії судових захисників виступала наявність коштів у клієнта для оплати праці захисника. Значний ріст виробництва, торгівлі сформував потенційну клієнтуру, яка мала достатній дохід [152, c. 27].

Не менш значними були і інші фактори: морально-етичні, правові. Історія розвитку адвокатури знала також багато фактів безоплатного захисту, чи захисту за мізерну плату.

Морально-етичні міркування, що виступали приводом до безоплатного захисту, були такими, як громадська думка чи суспільний резонанс справи. Адвокати розуміли, що на них покладено обов’язок судового захисту тих громадян, які самі не здатні і не могли себе захистити.

Як вже згадувалось, усім своїм існуванням адвокатура того часу була зобов’язана Судовим статутам 1864 року, якими і було запроваджено інститут присяжної адвокатури.

Перш ніж перейти до вивчення інституту присяжних повірених, коротко необхідно охарактеризувати судову систему, що була тоді утворена з відповідною реформою в Україні.

Внаслідок використання європейської судової практики було встановлено нову систему судів, яку вводили Судові статути від 20 листопада 1864 р., виглядала так. Суди поділялися на дві категорії: з обраними та призначуваними суддями. Найнижчий суд очолювали мировий та почесний судді, яких обирало населення на три роки під час виборів органів земського і міського самоврядування. Чинність мирового судді поширювалася на округ, який складався із кількох дільниць у повіті або місті, а до його компетенції належали кримiнальнi та цивільні порушення, грошовий еквівалент яких становив розмір штрафу від 300 до 500 руб. Дільничні та почесні мирові судді повіту збиралися на сесії, які отримали назву з’їздів мирових суддів і на яких розглядалися апеляції на рішення мирових суддів.

Наступну ланку представляв окружний суд у складі призначуваних урядом голови, його товариша і членів суду, який обслуговував декілька повітів однієї губернії. Судова палата була третьою інстанцією місцевого суду. Вона була апеляційним судом для окружного суду та першою інстанцією у розгляді таких важливих справ, як порушення правил видання або злочини, що їх вчинили чиновники при виконанні службових обов’язків.

Першою судовою палатою, заснованою в українських губерніях на основі Судових статутів 1864 року, була Харківська (листопад 1867 р.), діяльність якої поширювалася на однойменну, Курську, Орловську і Воронізьку губернії. Її очолив барон Микола Єгорович Торнау (1812-1882), найбільш типовий чиновник тогочасної бюрократичної системи, виходець з остзейських губерній лютеранського віросповідання, який не мав ні землі, ні кріпаків [87, c. 87].

Незабаром було засновано Одеську судову палату, яка обслуговувала Херсонську, Катеринославську, Таврійську, Подільську губернії та Бессарабську область [87, c. 88]. Як бачимо, судова система не збiгалася з адміністративною, і розмежування адміністративно-територіального та судово-територіального поділу також було однією з гарантій незалежності судової влади від виконавчої.

У правобережних українських губерніях, як і загалом в західних, судова реформа мала суттєві відмінності від інших губерній. Там мирові суди запроваджувалися окремо від загальних. Ця ідея була обґрунтована чиновником другого відділення Міністерства юстиції І.В. Капністом, сином письменника В.В. Капніста, який вивчав досвід мирових суддів і поліційних судів у Німеччині, Франції, Бельгії, Англії та США. Тож мирові судді в Правобережній Україні запроваджувалися з 1872 р., а судові палати – на другому етапі реформи, яка збiглася з судовою контрреформою. На перехiдному етапі створювалися об’єднані палати кримiнального і цивільного суду. Так, Київська з’єднана палата кримiнального та цивільного суду діяла впродовж 1871-1880 рр. і з’ясовувала невирішені справи ліквідованих повітових судів та судових палат, а також займалася встановленням конкурсного управління у справах неспроможних боржників.

Київська судова палата, що відкривалася на основі судових статутів 1864 р. у складi однойменної, Волинської, Чернігівської та Могильовської губерній, засновувалась найпізніше – 29 червня 1880 р. Її головою був призначений дійсний статський радник І.І. Мечников, який раніше очолював Пензенський окружний суд та служив прокурором Харківської судової палати [204].

Так виглядала судова система в Україні після Судової реформи 1864 року.

Інститут присяжних повірених створювався в якості особливої самокерованої корпорації, яка хоч і була підконтрольна судовій владі, але не входила у її склад.

Організація та діяльність присяжної адвокатури регламентувалась Судовими статутами, а саме, Главою II „Про присяжних повірених”.

Присяжні повірені вступали у процес: 1) за вибором та дорученням осіб, які звернулись до них по юридичну допомогу; 2) за призначенням у окремих випадках Радами присяжних повірених та головами судів. Присяжні повірені обирали собі місце проживання в одному із міст округу тієї палати, до якої вони були приписані.

Відповідно до ст. 354 Судового статуту, присяжними повіреними могли бути особи:

1) котрі мали атестати університетів або інших вищих навчальних закладів про закінчення курсу юридичних наук, або про складення іспиту з таких наук;

2) стаж роботи не менше 5 років у судовому відомстві на таких посадах, при зайнятті яких могли ці особи набути практичні навики у провадженні судових справ, або котрі не менше 5 років були кандидатами на посаду по судовому органу, або ж займались судовою практикою під керівництвом присяжних повірених у якості їх помічників.

При прийнятті Судових статутів і аж до 1871 року діяли полегшені умови прийняття до присяжних повірених. Це було викликано боязню недостатньої кількості юристів-захисників, які відповідали б необхідним умовам.

Існували також умови, при яких особа не могла бути допущена у присяжну адвокатуру. Присяжними повіреними, згідно зі ст. 335 Судових статутів, не могли бути:

  1.  особи, які не досягнули 25 років;
  2.  іноземці;
  3.  оголошені боржниками чи банкрутами;
  4.  особи, котрі перебували на службі уряду або на виборних посадах за винятком осіб, які займали почесні чи громадські посади безоплатно;
  5.  особи, щодо яких було винесено судове рішення із позбавленням чи обмеженням дієздатності, а також священнослужителі, позбавлені духовного сану за рішенням церковного суду;
  6.  особи, які перебували під слідством за злочини, проступки, які тягнули за собою позбавлення чи обмеження певних прав, а також ті особи, які за аналогічні злочини чи проступки не були виправдані судовим вироком;
  7.  особи, яких виключено зі служби у суді або з духовного відомства за пороки, або ж із товариств за рішенням рад тих товариств, до яких вони належали;
  8.  особи, яким судом заборонено займатись представництвом, а також ті, яких було виключено із присяжних повірених [30, c. 220].

Порядок вступу до присяжних повірених передбачав подання документів та прохання у Раду повірених. У випадку, якщо особи порушили яку-небудь із обставин, які були перешкодою вступу до присяжних повірених, передбачених ст. 355 Судового статуту [30, c. 220], вони не тільки виключались з числа присяжних повірених, але могли бути віддані під суд для притягнення до відповідальності.

Рада присяжних повірених, розглянувши документи, надані кандидатом, виносила постанову або про прийняття прохача до присяжних повірених, про що видавалось належне свідоцтво, або ж про відмову.

Після надходження такої постанови до суду, у якому в майбутньому мав працювати присяжний повірений, суд робив розпорядження про приведення особи до присяги. Після складання присяги повіреного вносили у список присяжних повірених, про що робився надпис на свідоцтві.

Присяжні повірені могли брати на себе „ходіння по справах” по всіх судах округу судової палати, до котрої вони були приписані (ст.383 Судових статутів) [30, c. 234].

За бажанням довірителя присяжний повірений міг продовжувати ведення справи у всіх судах до кінцевого його рішення по суті і поза тим округом, у якому він був приписаний. У такому випадку присяжний повірений повинен був підпорядковуватися Раді повірених того суду, у провадженні якого знаходилась справа (ст. 384) [30, c. 235].

Присяжний повірений, який для продовження представництва у справі повинен був переїхати в інше місто, зобов’язаний був передати справу за згодою своїх довірителів іншому присяжному повіреному (ст. 385).

У кримінальних справах присяжні повірені брали на себе захист підсудних:

1) за згодою з особою;

2) за призначенням голови відповідного суду.

За проханням підсудного голова суду призначав захисника із тих, що були закріплені за судом присяжних повірених, а у випадку відсутності присяжних повірених – із осіб-кандидатів на посади у суді, яких  голова суду вважав благонадійними. Присяжний повірений, що призначений для провадження справи Радою або головою відповідного суду, не міг відмовитись від виконання наданого йому доручення, не надавши для цього необхідних доказів, доводів.

Також голова суду був зобов’язаний призначити захисника по справах про злочини, які вчинені неповнолітніми у віці від 10 до 17 років, незалежно від бажання самих неповнолітніх, а також їх батьків чи опікунів.

Цивільні справи присяжні повірені могли провадити на підставі:

  1.  наданої довіреності;
  2.  заяви однієї зі сторін у суді;
  3.  за призначенням Ради присяжних повірених на прохання сторін у судовому процесі або по черзі особам, які мають на суді право бідності з безоплатною участю у справі;
  4.  за призначенням голови суду – у випадку відмови від раніше обраного присяжного повіреного, стороною у процесі [30, c 241].

Розмір винагороди присяжних повірених за представництво у справі залежав від згоди із довірителем. Умова про це повинна була оформлятись у письмовій формі. У випадку, якщо згода не була досягнута, сума за виконання доручення вираховувалась за таксою.

На кожні три роки за представництвом судових палат та Рад присяжних повірених міністр юстиції встановлював особливу таксу, яка публікувалась для загального ознайомлення. ЇЇ розмір був затверджений у законодавчому порядку та був призначений для:

– визначення у судових рішеннях розміру судового стягнення, що підлягало до сплати із обвинуваченого по справі на користь протилежної сторони;

 – визначення розміру винагороди повірених у випадку, якщо сторони не заключили з ним попередньої угоди з приводу ціни послуг.

З винагороди, яку отримував присяжний повірений, стягувались у розмірі, визначеному таксою, відсотки. Розподіл загальної суми стягнення робився щорічно між всіма судовими округами міністром юстиції відповідно до кількості захисників призначених головами судів з числа присяжних повірених, а між повіреними у окрузі – Радами присяжних повірених (ст. 398 Судових статутів).

Присяжним повіреним заборонялось купувати або іншим чином набувати права своїх довірителів по їх позовах як на своє ім’я, так і під виглядом набуття для інших осіб. Усі такі угоди визнавались недійсними, а самі присяжні повірені могли підлягати відповідальності за постановою Ради (ст. 400 Судових статутів) [30, c. 247].

Також присяжний повірений не міг діяти у суді в якості повіреного проти своїх батьків, жінки, дітей, рідних братів, сестер, дядька, тітки. Це положення ґрунтувалось на основі норм моралі. Він не міг також бути в один і той самий час повіреним обох сторін у спорі чи справі, але й переходити з однієї сторони до іншої.

Присяжний повірений мав обов’язок не розголошувати таємницю свого довірителя не тільки під час розгляду справи у суді, але й після закінчення.

Кожний із присяжних зобов’язаний був вести список справ, які він вів, та подавати цей список у Раду повірених на першу ж вимогу.

За неналежне виконання своїх обов’язків присяжні повірені могли підлягати різним видам відповідальності.

Дисциплінарна відповідальність наставала при таких порушеннях професійних обов’язків, як недбале виконання своїх обов’язків, вчинення дій, поєднаних із завданням майнової шкоди поручителю, недотримання адвокатської етики, які, однак, не давали підстав для кримінальної відповідальності. Рада присяжних повірених мала право притягнути присяжних повірених до відповідальності за порушення взятих на себе обов’язків і застосувати одне з цих покарань:

  1.  попередження;
  2.  догана;
  3.  заборона здійснення обов’язків повіреного впродовж визначеного Радою строку, але не більше одного року;
  4.  виключення із числа присяжних повірених [30, c. 248].

Присяжний повірений, до якого було двічі застосовано тимчасову заборону діяльності, у випадку вчинення нового проступку виключався Радою із числа повірених. Виключені із числа присяжних повірених позбавлялись права набувати це звання заново загалом у країні.

У постановах Ради стосовно стягнення із присяжних повірених або звільнення від такого повідомлялось прокурору того місця, при якому існувала Рада.

Існував певний процесуальний порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності (вимога від притягуваного до відповідальності пояснень, його явка на засідання Ради, наявність кворуму на засіданні, можливість оскарження постанови Ради), що забезпечувало у цілому об’єктивність у розгляді справ про проступки.

У тих округах, де не існувало Ради присяжних повірених або його відділу, дисциплінарна влада над присяжними повіреними належала місцевому окружному суду.

Цивільно-правова відповідальність передбачалась за пропущені строки з вини присяжного повіреного та інші порушення встановлених правил та форм.

Кримінальна відповідальність наставала у особливо важливих випадках за умисні дії, якими було завдано шкоду довірителю. До таких випадків належали:

1) злочинне перевищення меж повноважень та злочинний вступ у змову або угоду із протилежною стороною по справі на шкоду довірителю (ст. 1709 Статуту про покарання);

2) злочинне передавання або повідомлення відомостей чи документів противнику свого довірителя (ст. 1710 Статуту про покарання);

3) злочинне знищення або пошкодження, привласнення чи розтрата документів або майна довірителя (ст. 1711 Статуту про покарання) [145, c. 134].

До кримінальної відповідальності присяжні повірені могли бути притягнуті за образу суду, осіб, що брали участь у справі.

Органом самоврядування присяжної адвокатури була Рада присяжних повірених, котра створювалась у кожному окрузі судової палати для нагляду за всіма повіреними, прикріпленими до того округу.

Рада поєднувала в собі адміністративні та судові функції, здійснювала спостереження за точним виконанням присяжними повіреними своїх обов’язків, виконанням ними законів, встановлених правил в інтересах довірителя.

Присяжні повірені кожного округу судової палати вибирали зі свого складу Раду присяжних повірених, голову Ради та його заступника.

Рада могла створюватись, якщо у цьому окрузі судової палати було не менше 20 повірених. Присяжні повірені такого округу подавали прохання до палати з проханням дозволити вибрати Раду. Внаслідок такого прохання палата призначала одного із своїх членів для виконання функцій голови на загальних зборах присяжних повірених при обранні членів Ради (ст. 358 Судових статутів).

Призначена палатою особа скликала усіх присяжних округу на визначений день у судову палату. Після прибуття не менше половини від їх загальної кількості обирався голова, заступник та члени Ради. На кожну посаду вибори проводились окремо (ст. 359 Судових статутів) [30, c. 225].

Вибори проводились за простою більшістю голосів. При рівності голосів, одержаних декількома кандидатами на одну і ту ж посаду, обраним вважався той, хто був раніше внесений у список присяжних повірених.

Кількість членів Ради, включаючи голову та заступника, могла бути не меншою п’яти та не більшою п’ятнадцяти, на угляд загальних зборів. (ст. 361 Судових статутів) [30, c. 226].

Рада присяжних повірених обиралась щорічно. Перед виборами членів ради робився звіт про дії Ради за минулий судовий рік.

Повноважною Рада вважалась, у якій брало участь не менше половини підвідомчих Раді присяжних повірених. У випадку неявки необхідної кількості повірених на збори, скликані повторно, нові вибори не проводились. Рада у повному складі зберігала свої повноваження до наступних виборів.

Якщо у котромусь місті, де не було судової палати, проживало більше десяти присяжних повірених, то вони могли з дозволу іншої Ради повірених, що була у складі їхньої палати, вибрати зі свого середовища відділення Ради при окружному суді.

Ради були демократичними органами корпорації. Їх склад щорічно обновлювався, а головами обирались принципові та авторитетні адвокати.

До повноважень Ради належало вирішення таких питань:

  1.  розгляд прохань осіб, які бажають приписатись до числа присяжних повірених або вийти із цього звання, та повідомлення судовій палаті про їх приписку або відмову;
  2.  розгляд скарг на дії присяжних повірених та нагляд за точним виконанням ними законів, встановлених правил та усіх узятих на себе зобов’язань;
  3.  видача присяжним повіреним свідоцтва про те, що вони не піддавались осуду Ради;
  4.  призначення по черзі повірених для представництва осіб, які звернулись у Раду з проханням про призначення їм таких;
  5.  визначення винагороди повіреному за таксою у випадку незгоди щодо цьому предмету між ним та стороною у процесі, або коли не укладено письмової угоди;
  6.  розподіл між присяжними повіреними відсоткового збору;
  7.  накладення дисциплінарних стягнень на повірених як на власний розсуд Ради, так і за скаргами, що поступали до Ради [30, c. 228-229].

Жодна із постанов Ради присяжних повірених не могла мати силу, коли у засіданні Ради брали участь менше половини членів Ради. При рівності голосів голос голови Ради давав перевагу тій думці, за котру віддавався голос. Але стягнення могли бути накладені Радою, якщо за це проголосувало 2\3 голосів.

На усі постанови Ради, окрім попередження та догани, можна було подати скаргу у судову палату через два тижні з часу оголошення такої постанови. Протести прокурора допускались у той же термін. Рішення палати по таких скаргах були кінцевими.

Усі постанови Ради поширювались і на Раду та відділення Ради присяжних повірених. У останньому випадку оскарження можливе було у місцевому суді.

У судових округах, де не було Ради чи відділу Ради, права та обов’язки Ради належали місцевому окружному суду.

Відповідно до статей 364-365 Судових статутів, створювались Загальні збори присяжних повірених, які повинні були скликатись з метою заслуховування звіту про дії Ради за минулий рік та вибору членів Ради [30, c. 226-227].

Положення Судових статутів свідчили про те, що присяжні повірені не були державними службовцями, вони не мали права на службові знаки, щоб вказували на відмінності між ними. Присяжні повірені були встановленими у державних інтересах особами вільної професії, які були незалежні від суду у своїх діях з ведення кримінальних та цивільних справ, підпорядковувалися тільки передбаченому для них особливому дисциплінарному порядку [153, c. 497-501].

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що інститут присяжного повіреного був важливим кроком у становленні адвокатури того часу, втілював у собі надбання, запозичені з інституту адвокатури у Німеччині, Франції. Існувало, звісно, багато обмежень для здійснення функцій присяжного повіреного, наприклад, щодо професорів університетів чи духовнослужителів,  але загалом це був поступ у становленні цього інституту на теренах України.

2.3. Інститут адвокатури на західноукраїнських землях під час перебування їх під пануванням Австрії та Австро-Угорщини, а також у складі ЗУНР.

Землі Східної Галичини з середини ХІV ст. до 1772 р. перебували під пануванням Польщі, а після чого з першим розподілом польської держави ці землі було передано Австрії. Така ж доля спіткала і Буковину, яку зайняла Австрія в 1775р. З розпадом Австро-Угорської монархії Східну Галичину окупувала Польща, Буковину – Румунія. Ці історичні події зумовили особливості розвитку інституту адвокатури на землях Східної Галичини і Буковини [171, c. 119].

На землях Західної Галичини, здобутих у 1795 році в результаті третього поділу Польщі, для них в 1796 році було видано так зване Положення про суд Західної Галичини (Westgalizische Gerichtsordnung), дія якого в 1807 році поширилась також на Східну Галичину та Буковину, а з 1809-го року після передачі Західної Галичини обмежувалась спочатку лише територією цих двох земель. Поширення дії Положення про суд Західної Галичини на нові території відбулось внаслідок повторного приєднання частин австрійської державної території, втрачених під французько-баварським пануванням.

Зміни щодо умов допуску до адвокатури, а також доповнення стосовно права держави на здійснення нагляду у сфері адвокатури та професійного самоуправління прийшли разом з Тимчасовим положенням про адвокатуру від  1849-го року та Положенням про адвокатуру від 1868-го року, яке замінило Тимчасове положення. Зрештою, в 1895 році Цивільно-процесуальним кодексом, що заступив Загальне положення про суд, а також Положення про суд Західної Галичини, було закріплено низку нововведень стосовно здійснення судового представництва сторін у цивільному процесі.

Поряд з цим, існувала низка автентичних інтерпретацій, а також доповнень до розпоряджень і указів, які можемо знайти в тогочасних збірниках законів, до 1948-го – в юридичному збірнику, де містились закони і постанови в галузі юстиції (JGS від 1780-го), а також в політичному збірнику законів (PGS від 1792-го року) а з 1849-го і до 1918-го - у Федеральному віснику (RGBl) [211, с.53].

Професійними передумовами допуску до адвокатської діяльності з часу набрання чинності Загального положення про суд і до 1918-го року були: 1) здобуття докторського ступеню в галузі права; 2) проходження професійної практики (стажування); 3) складення адвокатського іспиту.

Згідно § 410 Загального положення про суд, адвокатом могла бути лише особа, що здобула ступінь доктора права в університеті коронної землі, а саме, в Празі,  Відні, Іннсбруку, Граці, або ж (до 1805-го року) – у Фрайбурзі/Брайсгау. Виняток з цієї умови становили спочатку кандидати, які мали намір працювати адвокатами у сільські місцевості (сільські адвокати), якщо вони могли навести підтвердження про закінчення навчання на юридичному факультеті в одному з університетів коронної землі – без здобуття докторського ступеню -  і якщо не можна було найняти іншого адвоката, який би був доктором права [213, с.27].

До кінця 18-го століття в законодавчому порядку було встановлено цілу низку винятків з цього принципу. Так, з 1790-го року до навчання на юридичних факультетах почали допускати євреїв, щоправда не на спеціальність канонічне право, однак, вони могли здобувати титул доктора цивільного права “doctor iuis civilis”, що давало їм право, після складення адвокатського іспиту подавати свої кандидатури на посаду адвоката. Згодом, починаючи з 1791-го року випускники місцевих університетів, навіть якщо це не був університет коронної землі, могли бути допущені до заняття адвокатурою, якщо були виконані всі інші, закріплені Загальним положенням про суд, професійні передумови, однією з яких було документальне засвідчення успішного закінчення навчання на юридичному факультеті. В 1973 році було деталізовано умови допуску до адвокатури для випускників Пестського університету: вони повинні були скласти додаткові іспити з  предметів, які входили до курсу лекцій при університетах коронних земель.

З 1794-го року ці положення – разом з розширенням канону додаткових іспитів та успішного завершення навчання на юридичному факультеті – поширились на всіх докторантів місцевих університетів не коронних земель, до яких з 1976-го року належали також випускники університету в Павії). Крім того, з 1822-го року за умови дотримання відповідних положень до – обмеженого –  здійснення адвокатської практики допускались також сеньйоральні юристи [238, с. 87].

Після того, як починаючи з 1791-го року, університетам було дано вказівку про те, щоб при наданні звання доктора наук в галузі права підходити до кандидатів вибірково, а здобуття докторського ступеню з права при університеті коронної землі стало  обов’язковою передумовою допуску до адвокатської діяльності навіть для сільських адвокатів, з 1800-го року, коли в Положенні про суд Західної Галичини (§ 541) також було стерто різницю між адвокатом на селі та адвокатом у столиці, здобуття докторського ступеню з права в одному з університетів коронної землі стало необхідною передумовою допуску до адвокатури також для кандидатів, що проживали на території дії Загального положення про суд. Водночас усім університетам наполегливо рекомендувалось при наданні звання доктора з права підходити до кандидата “з усією строгістю” [238, с.87].

Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року також вимагало від кандидата до адвокатури документального підтвердження докторського звання  (§ 10), при цьому всі університети вважались рівними, виняток було зроблено для тих юристів, які, хоча й не мали докторського звання, але успішно склали адвокатський іспит, допуск до якого вони отримали в перехідний період до кінця 1850-го року (§ 13); успішно складений іспит при фіскальному відомстві навіть прирівнювався до адвокатського іспиту (§ 10 d).

Ці положення в цілому були збережені в Положенні про адвокатуру від 1868-го року (§ 1 c і § 37), але тепер п’ятирічна практика на посаді головного (судового) радника в одному з судів замінювала не лише відсутність докторського ступеню, але також звільняла від вимоги про складання адвокатського іспиту (§ 6).

Відповідно до § 411 Загального положення про суд, для допуску до адвокатського іспиту, що давав право на здійснення адвокатської діяльності, поряд з необхідною академічною освітою, кандидат до адвокатури повинен був також підтвердити проходження професійного стажування в адвоката, допущеного до здійснення адвокатської діяльності, при цьому тривалість такого стажування на законодавчому рівні спочатку внормована не була. Положенням про суди Західної Галичини (§ 542) вперше було встановлено трирічний термін адвокатського стажування, а з 1800-го року ця вимога набула загального застосування21. З 1830-го року кандидати до адвокатури могли бути допущені до складання іспиту виключно після проходження трирічного стажування.

Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року перейняло вимогу щодо кількарічної адвокатської практики, врегулювавши її перебіг більш детально. Передумовою до складання адвокатського іспиту – після закінчення навчання на юридичному факультеті – було проходження  п’ятирічного стажування, при цьому три роки – після здобуття докторського ступеню. Крім того, положення суттєво модифікувало сам спосіб проходження стажування: відтепер практика  в адвоката прирівнювалась до практики у фінансовій прокуратурі (§ 10), що було затверджено також в Тимчасовому розпорядженні  про адвокатський іспит від 1850-го року, яке, однак, встановлювало чотирирічний термін стажування. Істотну зміну цих приписів принесло Розпорядження про адвокатський іспит від 1854-го року, згідно з яким, з трьох років адвокатського стажування після докторантури принаймні один рік мав бути проведений в адвокатурі, а щонайменше два з трьох років стажування – в місцевого адвоката або у фінансовій прокуратурі. Решту часу кандидат міг стажуватись за межами країни в адвоката або в фінансовій прокуратурі, в суді або в нотаріальній конторі [229, с.58].

Положенням про адвокатуру від 1868-го року термін стажування кандидатів до адвокатури було істотно подовжено – тепер воно тривало сім років, з яких один рік слід було провести в якості юридичного практиканта при цислейтанському суді з цивільних і карних справ (§ 2 а), решту шість років – в якості кандидата при адвокаті або практиканта у фінансовій прокуратурі, з них три роки – після здобуття докторського ступеню з права (§ 2 b).

Наступною професійною передумовою допуску до адвокатури, згідно  Загального положення про суд, була вимога про те, щоб після закінчення практики кандидат до адвокатури склав спеціальний професійний іспит, адвокатський іспит (§ 411).

Адвокатський іспит складався за заявкою кандидата до адвокатури після представлення документів про здобуття ним докторського ступеню з права, а також успішного завершення стажування, іспит приймала комісія у складі членів апеляційного суду тієї землі, де кандидат мав намір здійснювати адвокатську діяльність. Комісія, до складу якої входили головуючий і два  юридичні радники, тобто винятково особи судейського стану, повинна була “серйозно” і “строго” проекзаменувати кандидата, а саме, згідно Загальної судової інструкції від 1785-го року, у письмовій та усній формі; письмова частина іспиту складалась з вирішення юридичних задач і обов’язково поєднувалась з усною частиною. Предметами іспиту були формальне і матеріальне приватне право, насамперед положення про судочинство та банкрутство, а також судочинство у безспірних справах, включно з так званою “каутелярною юриспруденцією”, що регулювала участь при складанні документів про укладення угод та інших правових актів в рамках приватного права [213, с.89]. Під час усної частини іспиту, крім того, перевірялось знання законів, які діяли в тому судовому окрузі, де кандидат мав намір здійснювати адвокатську діяльність, причому не лише загальних, так званих “рідних” законів, але також  спеціальних муніципальних та земельних законів. Особливо цінувалось “вміння красномовства” кандидата, а також його “старанність, майстерність та чесність” під час стажування. За результатами іспиту екзаменаційна комісія складала відповідний висновок, де зазначалось лише, чи склав кандидат іспит. В разі негативного результату, з 1806-го року кандидат мав можливість після успішного проходження (повторного) дворічного стажування спробувати скласти адвокатський іспит ще раз. З 1824-го року у висновку про позитивне складання іспиту вже ставилась конкретна оцінка: “відмінно”, “добре” або “задовільно”.

Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року внесло низку змін стосовно складу екзаменаційних комісій та власне предмету іспиту. Іспит приймався за заявкою кандидата до адвокатури комісією вищого земельного суду тієї землі, де кандидат бажав отримати допуск до здійснення адвокатської діяльності; в разі, якщо в даній землі не було вищого земельного суду, іспит складався перед земельним судом (окружним судом), розташованим в столиці землі, при цьому до складу комісії поряд з трьома представниками судейського стану, головуючим та двома юридичними радниками, входили також два адвокати, котрі призначались щорічно адвокатською палатою при відповідному вищому земельному суді (§ 14). Нові правила реалізовувались в рамках реорганізації судових та адміністративних органів влади на основі положень Федеральної конституції від 1849-го року та розпорядження “Про врегулювання різних видів судової практики та практичних іспитів для юридичних кадрів” від 1850-го року31 паралельно з реорганізацією системи іспитів для суддів та фіскалів, а також іспиту для запровадженого в 1850-му році інституту публічних нотаріусів та запроваджених в 1849-му році прокурорів, при цьому лише складання адвокатського іспиту уможливлювало здійснення будь-якого іншого виду юридичної професії. Тому й вимоги до адвокатів, порівняно з іншими видами юридичної професії, ставились вищі: зокрема, ступінь доктора наук у галузі права, а також – на відміну від Тимчасового положення про адвокатуру від 1849-го року2 – чотирирічне стажування в коронній землі, де діяли положення Цивільного кодексу Австрії та Кримінальний кодекс від 1803-го року.  Протягом стажування два з половиною роки кандидат повинен був провести в адвоката або в казначействі, один  рік – в суді та півроку в прокуратурі, при цьому кандидат міг на власний розсуд обирати, де починати стажування, але важливо було, щоб якнайменше два роки стажування пройшли після отримання докторського ступеню з права. Вищими були також вимоги до адвокатського іспиту порівняно з вимогами до іспиту для представників інших юридичних професій. Перебіг іспиту та предмет іспиту загалом відповідали попередній практиці, але, з огляду на те, що успішне його складання давало право кандидату займати посаду судді,  кандидата перевіряли також на знання положень кримінального права. Оцінювання іспиту було скасовано, у висновку комісії слід було лише зазначити, чи вміння кандидата є “достатніми”, чи ні.

Після припинення у 1851-52 роках дії Федеральної  конституції від 1849-го року адвокатський іспит в результаті чергової реорганізації судових та адміністративних органів влади в 1854 році зазнав певних модифікацій згідно нового розпорядження про іспит; насамперед це стосувалось складу екзаменаційних комісій та відновлення точного оцінювання [229, с.56]. До складу екзаменаційної комісії при вищому земельному суді тепер належали з одного боку зі стану суддів винятково члени вищого земельного суду, які виступали екзаменаційними комісарами, що, з огляду на фахову кваліфікацію останніх означало для кандидатів суттєве ускладнення умов допуску, з іншого боку, від адвокатів до комісії тепер входив лише один адвокат (раніше було два), що поступово звужувало межі професійної автономії адвокатів. Що стосується оцінювання результатів іспиту, відбулось повернення до практики, яка існувала до 1850-го року. Наступна зміна в проведенні адвокатського іспиту полягала в тому, що за заявкою кандидата іспит міг проводитись не лише мовою, що використовувалась у судочинстві відповідної землі, але також іншою мовою, що паралельно використовувалась на території цієї землі, про що робився запис у висновку екзаменаційної комісії.

Положення про адвокатуру від 1868-го року знову реорганізовувало адвокатуру, яка до тепер перебувала в “тимчасовому” стані. Оскільки скасування існуючого до тепер принципу numerus clausus означало скасування обмежень в здійсненні адвокатської діяльності на визначених коронних землях, адвокатський іспит тепер можна було складати при будь-якому вищому земельному суді за вибором самого кандидата після чотирьох років стажування, тривалість якого тепер становила сім років (§ 3); натомість перебіг самого іспиту та предмет залишились незмінними, оскільки положення про адвокатський іспит від 1854-го року зберегло свою чинність.

Якщо не брати до уваги закріплених в Загальному положенні про суд необхідних для допуску до адвокатури професійних передумов, вимоги до особистих якостей кандидатів до адвокатури залишались не врегульованими.

З 1794-го року почала застосовуватись вимога про повноліття кандидата, позаяк малолітні особи не могли бути допущені до адвокатського спиту і, відповідно, до адвокатури. В наступних загальних законодавчих положеннях про здійснення адвокатури вимога про повноліття кандидата вже була чітко виписана як передумова допуску його до адвокатури (§ 542 Положення про суди Західної Галичини; § 1 b Положення про адвокатуру від 1868-го року)        [213, с.121].

Загальне положення про суд залишило без відповіді також питання про те, чи  право на здійснення адвокатської діяльності належить винятково місцевим кандидатам, чи також іноземні кандидати можуть претендувати на посаду адвоката. Оскільки Загальне положення про суд говорило про здобуття докторського ступеню з права в будь-якому з німецьких університетів коронної землі (§ 410), під це положення можна було підвести будь-якого випускника, не залежно від його походження. Чітко виписана вимога щодо походження кандидата – у даному разі йдеться про наявність “австрійського” громадянства – як передумова для здійснення адвокатури містилась в Тимчасовому положенні про адвокатуру від 1849-го року (§ 10): Положення про адвокатуру від 1868-го року акцентувало на праві громадянства кандидата в одній із цислейтанських громад і пов’язаному з ним громадянстві держави і землі (§ 1 с).

Наступними особистими якостями для допуску до адвокатури, що були закріплені в Загальному положенні про суд, і на відповідність яким кандидата до адвокатури перевіряла екзаменаційна комісія при апеляційному суді, були “чесність” (§ 411), а згідно Положення про суди Західної Галичини (§ 543) – “порядність”. Тимчасове положення про адвокатуру, як і Загальне положення про суд, основний акцент робило на «незаплямованості» кандидата (§ 10), але з 1851-го року до уваги брались також такі риси, як порядність і моральність кандидата, а головне – його зразкова політична поведінка, при цьому підтвердженням перелічених якостей служила характеристика, яку видавали кандидату до адвокатури в поліції (§ 38). Положення про адвокатуру від 1868-го року знову утрималось від цих вимог, зберігши в силі лише вимогу про “незаплямованість” кандидата (§ 34 с).

Поряд з переліченими, орієнтованими на особисті якості, вимогами до кандидатів до адвокатури, з кінця 18-го століття на законодавчому рівні було також врегульовано випадки несумісності кандидата з адвокатською діяльністю з огляду на виконувані ним функції або займані посади в публічно-правовій сфері або діяльність чи поведінку, що сприймались як такі, що суперечать інституту адвокатури: в 1788 році законодавчо була закріплена несумісність адвокатської діяльності з посадою голови суду, в 1790 році - зі службою в у магістраті, в 1793 році – з посадою фіскального ад’юнкта, в 1824 році з’являється положення про заборону адвокатської діяльності для державних службовців на пенсії, а також для представників празької професури, а в 1828 році ця заборона поширюється на представників двох останніх груп загалом [229, с.127]. Про діяльність, що суперечила адвокатському стану, скажімо зайнятість в трактирному промислі, приналежність до будь-яких “таємних організацій” або надання приватних уроків адміністративні органи, згідно § 429 Загального положення про суд, повинні були повідомляти апеляційні суди як органи дисциплінарного контролю над адвокатами, при цьому покаранням було накладення грошового штрафу, тимчасове відсторонення від виконання обов’язків і навіть виключення з реєстру адвокатів. Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року не принесло суттєвих змін (§ 21), лише Положенням про адвокатуру від 1868-го року було врегульовано загальну несумісність адвокатської діяльності і перебуванням на оплачуваній державній посаді, за винятком викладачів (університетської професури) (§ 20 а). Відтак, несумісною була адвокатська діяльність також з нотаріальною діяльністю (§ 20 b), виняток з цього правила становили лише адвокати-нотаріуси (§ 40), які вже отримали допуск раніше.

До вступу в силу Положення про адвокатуру від 1868-го року (§ 34) припинення адвокатських повноважень, за винятком випадків, коли дисциплінарною комісією було ухвалено рішення про виключення адвоката з реєстру адвокатів, умови припинення адвокатських повноважень на законодавчому рівні врегульовані не були [213, с.109]. Однак, оскільки умови допуску до адвокатури на законодавчому рівні внормовані були, доведення від протилежного можемо зробити висновок про те, що невиконання обов’язкових професійних передумов або відсутність певних особистих якостей позбавляли кандидата можливості допуску до адвокатури. Разом з тим, без відповіді залишається питання про те, чи було можливим і за яких обставин повернення втраченого права на здійснення адвокатської діяльності. Лише положення про адвокатуру від 1868-го року прояснило ці питання (§ 34): втрата права на здійснення адвокатської діяльності наступала разом із втратою права громадянства або правоздатності аж до їх повернення (а), у всіх випадках несумісності (b, § 20) до припинення діяльності, несумісної з адвокатурою; в разі настання кримінальної відповідальності за діяння, що містять в собі склад злочину, передбаченого в Карному законі від 1852-го року, при цьому повернення права на адвокатуру було можливим лише після усунення всіх наслідків вироку і лише, якщо покараний через втрату довіри не повинен був залишатись виключеним з реєстру адвокатів; на основі добровільної відмови адвоката від здійснення ним адвокатської діяльності, при цьому повернення до адвокатської діяльності, як і у випадках, врегульованих в § 34 літ. a, b, було можливим у будь-який час за умови виконання всіх передбачених законом передумов (d, § 20 і наст.); в разі, якщо проти адвоката було відкрито дисциплінарне провадження, заява про відмову від здійснення адвокатської діяльності могла бути прийнята лише після закінчення цього провадження і лише в тому разі, якщо дисциплінарною комісією не було ухвалено рішення про виключення заявника з адвокатури. Адвокат, викреслений з реєстру адвокатів на підставі дисциплінарного рішення, мав право на поновлення в реєстрі після закінчення трьох років.

Допуску до адвокатури, а отже, набуттю права на вступ на посаду адвоката, завжди передувало приведення кандидата до присяги в апеляційному – Загальне положення про суд та Положення про суди Західної Галичини не містили чіткого врегулювання цього моменту – або вищому земельному суді (§ 18 Тимчасового положення про адвокатуру від 1849-го року, § 5 Положення про адвокатуру від 1868-го року) після виконання усіх передбачених законом передумов та внесення такси. Розмір такси для кандидатів до адвокатури у Відні та в столицях земель з 1782-го року становив спочатку 100 гульденів, а для решти інших міст – 25 гульденів, у 1840-му році була встановлена загальна такса у розмірі 100 гульденів, і, нарешті, в 1868 році її було знижено до 10 гульденів (ст. IV Положення про адвокатуру). Кандидати на здійснення адвокатської діяльності у Відні, попри сплату визначеної такси, повинні були також набути членства – що завжди вимагало солідних затрат – в докторській колегії університету [238, с.115].

Після присяги кандидати до адвокатури вважались допущеними до здійснення адвокатської діяльності “без огляду на кількість або тип судів”(§ 411 Загальне положення про суд). Так конклюдентно було подолано принцип numerus clausus, який до прийняття Загального положення про суд істотно обмежував адвокатуру. Як результат, відбулось стрімке зростання чисельності адвокатського стану, що змусило державу до запровадження обмежувальних заходів. Після того, як в 1791 році відмова від принципу numerus clausus була закріплена на законодавчому рівні, до університетів надійшла вказівка, щоб при наданні докторських ступенів з права до кандидатів підходили вибірково, а апеляційні суди відтепер повинні були ускладнити умови адвокатських іспитів. Зрештою в 1800 році кількість адвокатських місць в державі заморозили на існуючому рівні. Позаяк паралельно з цим на законодавчому рівні було закріплено, що саме по собі успішне складання адвокатського іспиту не має автоматично наслідком приведення до присяги  кандидата, а отже, допуску його до адвокатури, а лише означає право претендувати на існуюче місце, цим фактично було знову узаконено принцип numerus clausus, а питання щодо подальшого збільшення кількості адвокатських місць відповідно до заявлених вищими земельними судами потреб, передали на розсуд Вищого управління юстиції.

Поле діяльності адвокатів, допущених до здійснення діяльності згідно Загального положення про суд, обмежувалось, не враховуючи консультування сторін в рамках каутелярної юриспруденції, в основному до представництва сторони в цивільному провадженні, де панував принцип писемної форми, і, оскільки судові документи складались адвокатами, мала широке застосування вимога про обов’язкове залучення. З цього правила, однак, існувала низка винятків, насамперед що стосувалось цивільних проваджень у сільських судах, а також дрібних судових справ, де позовна сума не перевищувала 25 гульденів, а тому було передбачено можливість усного провадження без залучення до справи адвоката (§ 15 Загальне положення про суд) [211, с.54]. Проте, навіть в усному провадженні сторони були вправі найняти адвоката і ніхто інший, лише він міг здійснювати представництво сторони (принцип умовного залучення адвоката). Виняток становили хіба ті усні провадження, що розглядались судом округу, в якому проживало менше двох адвокатів, а отже, не було можливості для представництва адвокатом обох сторін у справі. Після скасування принципу поземельного розподілу адвокатських місць у таких справах, як і при застосуванні засобів оскарження, якщо такі не могли бути занесені до протоколу безпосередньо зі слів сторони, залучали адвокатів, які належали до інших судів.

Представництво інтересів в рамках цивільного провадження, з огляду на існування локальних відмінностей у матеріальному праві земель, залишалось спочатку правом винятково адвокатів, що проживали в окрузі відповідного суду (§ 14 Загальне положення про суд), таким чином здійснення представництва  суді, що заходився за межами округу, де проживав адвокат, або у справі, яка потрапила до такого суду в результаті оскарження, було обмежено (§ 418 Загальне положення про суд) або прив’язане до отримання адвокатом дозволу на відрядження від апеляційного суду [229, с.89].  

У зв’язку з відмінностями, що існували в матеріальному праві різних земель, адвокати, які переселялись в округ іншого апеляційного суду, були зобов’язані скласти додатковий іспит на знання права, що застосовувалось на території цієї землі, крім того, належало отримати від апеляційного суду згоду на зміну місця проживання [211, с.143].

Щодо обсягу діяльності адвокатів як представників сторін у цивільному процесі, Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року не принесло значущих змін, залишивши в силі право на здійснення адвокатури в межах округу відповідного суду землі. Оскільки в процесі реорганізації судової влади у 1850 році вищі земельні суди заступили апеляційні суди, тепер здійснення адвокатури було прив’язане до округу вищого земельного суду, на території якого адвокат проживав і до палати якого він входив (§ 19 Тимчасового положення про адвокатуру).

Розширення можливосте для представництва сторін у цивільному процесі все ж відбулось, коли із запровадженням єдиного судоустрою у 1850 році було скасовано спеціалізовані судові установи, зокрема, у сфері сеньйоральної влади, а також гірський суд, торговельний та обмінний суди, і як наслідок – позаяк юрисконсульти вважались “нижчим станом адвокатури” -  в адвокатів з’явились нові можливості для діяльності. Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року говорить вже без обмежень про “право представництва… в цивільних справах” (§ 9). Крім того, тепер представництво сторони у військовому суді, за винятком Віденського військового суду, більше не вимагало виконання особливих вимог для допуску. Понад те, із введенням, згідно (тимчасового) Кримінального кодексу від 1850-го року, нових процесуальних принципів у карному процесі набув застосування принцип обвинувачення, що передбачав поділ на органи обвинувачення, розслідування та ухвалення рішень, а відтак був створений інститут захисту в кримінальному процесі, відкритий, поряд з іншими особами, що входили у реєстри захисників, які велись вищими земельними судами, також для адвокатів, причому без територіальних обмежень. Але вже невдовзі потому внаслідок часткового повернення в судову сферу розшукового (інквізиційного) процесу, відповідно до змін до Кримінального кодексу від 1853-го року, були запроваджені обмеження інституту захисту в кримінальних справах, які зачепили також адвокатів.

Практично повне усунення існуючих до того предметно чи територіально обумовлених обмежень у здійсненні адвокатської діяльності відбулось на основі Положення про адвокатуру від 1868-го року. Воно поширювалоправо адвоката на здійснення представництва” незалежно від місця проживання і приналежності до певної адвокатської палати “на всі суди і органи” Австрії і наділяло адвокатів “повноваженням професійного представництва сторін у всіх судових і позасудових, публічних і приватних справах” (§ 8). Таким чином, Положення про адвокатуру від 1868-го року не лише звільнилось від принципу numerus clausus, але й від діючої локалізаційної вимоги (поземельного закріпленння адвокатських місць). Разом з конституційним принципом про вільне пересування адвокати здобули право вільно обирати місце проживання (§ 21). Відтак, вони могли, без отримання від суду дозволу на отримання відпустки в будь-який час і на невизначений термін від’їжджати з дому (§ 14). Проте, якщо тривала відсутність адвоката перешкоджала здійсненню обов’язків, і якщо адвокат сам не називав імені свого заступника на цей період, то останнього призначав уповноважений на це комітет адвокатської палати (§ 28 а); про нове місце проживання тимчасовому заступникові повідомляли за три місяці до переїзду (§ 21).

До 1849-го року дисциплінарний нагляд над адвокатами здійснювався винятково державними судами; а саме, в рамках цивільного провадження при незначних порушеннях – самим судом, що розглядав справу. В якості дисциплінарних засобів використовувались: “серйозна догана, оголошена суддею”, “пропорційне скорочення гонорару”, а також накладення “відповідного грошового штрафу”, при цьому в разі повторного скоєння порушення при визначенні покарання належало враховувати попередньо призначені покарання. В разі скоєння низки дисциплінарних порушень або тяжкого порушення, наприклад, якщо через халатність адвоката сторона зазнала тривалих збитків, або адвокат порушив заборону “quota litis” або зловживав правом на призначення заступника або службовим становищем, суд, який розглядав справу, зобов’язаний був повідомити вище стоячий апеляційний суд про порушення і початок судового розгляду щодо тимчасового відсторонення порушника від обов’язків або виключення його з адвокатури на тривалий термін. Останній у повному складі з залученням усіх апеляційних суддів ухвалював рішення, про яке належало оповістити всі нижче стоячі суди, розташовані в його окрузі. В разі скоєння адвокатом тяжкого правопорушення апеляційний суд міг у своєму рішенні оголосити, що адвокат, виключений з реєстру, окрім іншого, втратив право представляти себе у власних справах [211, с.112].

Тимчасове положення про адвокатуру від 1849-го року не внесло суттєвих змін у сферу  дисциплінарного нагляду. Він і надалі здійснювався судами, при цьому суди першої інстанції могли самостійно призначати покарання у вигляді “догани” або “грошового штрафу” (§ 20). Про тяжкі або повторювані порушення належало повідомляти вище стоячі суди, з 1850-го року ними були  вищі земельні суди. Ними на основі висновку палати адвокатів (§ 20 Тимчасове положення про адвокатуру) проводились дисциплінарні провадження у зв’язку з призупиненням прав та обов’язків або виключенням адвоката з реєстру адвокатів; право ухвалення остаточного рішення щодо призупинення адвокатських повноважень або виключення адвоката з реєстру зберігалось за Верховним судом (der oberste Gerichtshof), який з 1850-го року заступив Верховну судову палату (die oberste Justizstelle). Однак, за винятком провадження щодо призупинення повноважень або виключення з адвокатури, як вищі земельні суди, так і Верховний суд займались дисциплінарними справами головно, коли ті потрапляли до них вже як до апеляційних інстанцій.

Положення про адвокатуру від 1868-го року перенесло право здійснювати  дисциплінарний нагляд над адвокатською діяльністю – що раніше було винятково правом судів – до сфери  самоуправління адвокатів (§ 40), а в 1872 році воно було виписане в дисциплінарному статуті. Він передбачав обрання з числа адвокатів дисциплінарної ради, до складу якої, поряд з Головою палати адвокатів, входили обрані пленумом члени та заступники, а також прокурор палати (Kammeranwalt) і його заступник. Члени адвокатських палат до 1914-го року повинні були повідомляти прокурора палати про станові та дисциплінарні порушення, скоєні їх професійними колегами, котрий в свою чергу повідомляв про це дисциплінарну раду. Якщо з інформації прокурора палати, заслуханої під час попереднього розслідування, випливала обґрунтована підозра в дисциплінарному порушенні, то за його заявою розпочиналось дисциплінарне провадження. В рамках усного, не публічного провадження могли бути визначені наступні дисциплінарні покарання: письмова догана, грошовий штраф у розмірі до 300 гульденів або тимчасове призупинення права на заняття адвокатурою шляхом виключення порушника з реєстру адвокатів з можливістю повторного зарахування через три роки, якщо до того часу буде виконано усі передбачені законом умови для здійснення адвокатури. В разі дисциплінарного  провадження проти кандидата до адвокатури тривалість його стажування могла бути продовжена на термін до одного року або ж його ім’я викреслювали з реєстру кандидатів на значний  термін; останнє  – у зв’язку з війною – в 1915 році, як і виключення адвокатів з реєстру, могло бути зроблено в односторонньому порядку Міністерством юстиції, а саме, за злочин залишення державної території в час війни. Рішення дисциплінарної ради могли бути оскаржені осудженим, прокурором палати або головним прокурором у Верховному суді.

Адвокатура була започаткована на Буковині законом від 1781 року. її розвиток в розглядуваний період йшов у загальному руслі еволюції австрійської адвокатури як інституту юридичної допомоги населенню. Тому його вивчення мусить опиратись на загальноавстрійське законодавство про адвокатуру, на аналіз її загальноавстрійських історико-правових досліджень. Водночас процес становлення й утвердження адвокатури на Буковині мав свої характерні риси, що зумовлювались історичними, націона льними, соціальио-економічними особливостями краю [113 с. 227].

Влаштування адвокатури на Буковині започаткував перший її австрійський військовий намісник генерал Г.Сплені, який, розробляючи план “формування судових інстанцій”, передбачав прикріплення до генерального консула краю двох адвокатів, один з яких мав виконувати функції державного обвинувача, а другий – захисника [113, с. 228].

Загальноавстрійська організація адвокатури, її права й обов’язки вперше були визначені йозефінським положенням від 14 травня 1781 року про загальний судовий устрій. Адвокатура була тісно повязана з судом, їх розглядали разом як два необхідні відділи єдиного судового порядку. Допущені до виконання адвокатських обовязків особи отримували цісарське призначення. Так було до 1820 року, коли призначення адвокатів було передане вищим земельним судам, тобто локалізоване.

Першим австрійським законом, який стосувався винятково адвокатури і поширювався на всю монархію, стало видане 16 липня 1849 р.

Головним нововведенням стало створення адвокатських палат із визначеним обсягом повноважень. Вони утворювались всіма без винятку адвокатами, що мали практику в окрузі вищого земельного суду.

Зазнала певних змін організація та діяльність адвокатура, у порівнянні з австрійським періодом правда, незначних, під час існування Західно Української Народної Республіки. Адвокатам було запропоновано організуватись у Палату адвокатів із центральним осідком у Станіславові. Було встановлено офіційну назву професії “адвокат”. Адвокатам заборонялось поряд з цією назвою вживати слова “народний оборонець”, “карний оборонець” і т.п. Усі ті, хто хотіли займатись адвокатською діяльністю, повинні були скласти спеціальну присягу, до речі дуже коротку: “Я,..., прирікаю бути вірним Українській Народній Республіці, повинуватись законам республіки та сповнювати мої обов’язки як адвокат”. Текст присяги був затверджений розпорядженням державного секретарства судівництва від 17 квітня 1919 р. [148, с. 202].

Особам, які мали вищу юридичну освіту і пройшли відповідне стажування на адвоката, влаштовувався “адвокатський іспит”, який складався перед спеціальною екзаменаційною комісією в Окремому судовому Сенаті II інстанції. Склад екзаменаційної комісії затверджувався державним секретарством судівництва на  трирічний термін. Адвокатам, які проживали в Австрійській республіці, розпорядженням Державного Секретаріату від 1 травня 1919 р. надавалось право займатись юридичною практикою і в ЗУНР [148, с. 203].

Видатним адвокатом тих часів був Кость Левицький (1859-1941), адвокат з 1890 року у Львові, на вул. Підвальній 7, публіцист, політичний діяч Галичини кінця XIX - першої половини XX ст., дійсний і почесний член НТШ і “Просвіти” [96, с.95], співзасновник і провідний діяч багатьох політичних, культурних та економічних установ. Народився у Тисмениці на Станіславщині. Гімназію закінчив у Станіславі, університет у Львові. У 1899р. - співзасновник Української Національно-демократичної парти, пізніше її голова; 1898 - 1939рр. - директор Крайового Союзу Кредитового (пізніше Центробанк). Перший президент Крайового Союзу Ревізійного (з 1904р.), Товариства Правників у Львові, редактор “Правничої часописі“ (1889 -1907), депутат австрійського парламенту і галицького сейму, голова Українського Парламентарного клубу у Відні і Сеймового Клубу у Львові. Вніс вагомий вклад в національно-державне визволення Західної України: у 1914р. очолив Українську Головну Раду у Львові, а згодом - Загальну Українську Раду у Відні, в листопаді 1918р. став першим головою уряду ЗУНР. Був головою Союзу Українських Адвокатів і редактором журналу “Життя і право” у Львові, в 1935 - 1939рр. - член Начальної Ради Адвокатури у Варшаві. В 1939р. заарештований більшовиками, відбув 20 місяців у в'язниці. Звільнений напередодні німецько-радянської війни. В липні 1941р. був засновником і головою Української Національної Ради у Львові. Помер у Львові. Автор праць і статтей на історико-політичні і правові теми: “Німецько-український правничий словник” (1893), “Історія політичної думки галицьких українців 1848 – 1914” (1926), “Історія визвольних змагань галицьких українців в часі світової війни 1914 -1918рр.”(1928), “Великий зрив“ (1931) та ін. [96, с.96].

Отже, за часів перебування українських земель у складі Австро-Угорщини, питання організації адвокатури було вирішено за законодавством саме Австро-Угорщини. Відповідно питання вступу в адвокатуру, здійснення адвокатами своєї діяльності, притягнення до дисциплінарної відповідальності було врегламентоване саме цими положеннями. Слід відзначити ті високі стандарти яким повинна була відповідати особа щоб отримати право на зайняття адвокатською діяльністю. Ця обставина обумовила авторитетність та вагомість у суспільстві адвокатури того часу.

2.4. Особливості розвитку адвокатури на західноукраїнських землях на початку XX ст.

У відродженій 1918 року Польщі діяльність адвокатури, зокрема, на землях Східної Галичини, продовжувалася на підставі попереднього австрійського законодавства. Проте, незабаром було введено нове законоположення у вигляді “Тимчасового статуту Адвокатури Польської Держави” від 24 грудня 1918 р., яке набрало чинності 1 січня 1919 року, чинного насамперед у колишньому Польському Королівстві, а пізніше на території інших східних земель [35].

Статут був лаконічним, стислим актом, що складався із 69 статей, з яких 10 останніх становили перехідні положення. Його мова відзначалась чіткістю, дозволяла сформулювати зрозумілі й однозначні юридичні норми. В тексті було виділено окремі частини, присвячені: адвокатам, стажерам-адвокатам, адвокатським палатам і радам, Верховній адвокатській раді та дисциплінарному суду, а також дисциплінарній процедурі. Тут мали місце як вирішення, витоки яких йшли із юридичної культури Західної Європи, так і нові, навіть новаторські рішення, з яких варто почати короткий аналіз Статуту. На звання новаторського вирішення, і при цьому надзвичайно сучасного й корисного з точки зору самої адвокатури, заслуговують, без сумніву, положення, що стосуються організації адвокатського самоврядування.

Структура адвокатського самоврядування мала ієрархічну будову. На першому щаблі були адвокатські палати, до складу яких входили адвокати і стажери-адвокати із місцезнаходженням в окрузі одного апеляційного суду. Статут передбачав, що при потребі Верховна адвокатська рада має право утворити в окрузі апеляційного суду декілька адвокатських палат, однак за умови, що вони нараховували б мінімально по 50 адвокатів. Спочатку функціонувало дві адвокатські палати: одна – у Варшаві, а друга – в Любліні. Пізніше було створено ще дві: у Вільнюсі і Луцьку [253, c. 40-45]. Волинська адвокатура вже 1921 року вжила заходів, метою яких була консолідація середовища. 2 березня 1921 р. на загальних зборах відділень Окружного суду в Луцьку (який існував від 1919 р.) був затверджений так званий Статут консультації присяжних адвокатів при окружному суді у Луцьку, а 11 березня цього ж року відбулося перше організаційне зібрання волинських адвокатів, що, власне, утворювали цю консультацію. Вона діяла від 11 березня 1921 р до 18 листопада 1922 р. Її метою був розвиток волинської адвокатури. Після поширення на західноукраїнських землях у червні 1922 р. чинності “Тимчасового статуту Адвокатури Польської Держави”, волинська адвокатура вжила заходів, спрямованих на створення власної адвокатської палати. Коли кількість адвокатів в окрузі Окружного суду в Луцьку перевищила 50, що згідно з “Тимчасовим статутом Адвокатури Польської Держави” давало юридичні підстави для створення самостійної адвокатської палати, правління консультації звернулося до Верховної адвокатської ради. Підтримуючи клопотання волинської адвокатури, Верховна адвокатська рада створила 25 жовтня 1922 р. Адвокатську палату в Луцьку. Перші загальні збори адвокатів цієї палати відбулися 18 листопада 1922 р. На них було обрано склад першої адвокатської ради. Після створення Окружного суду у Рівному 1923 року Адвокатська палата в Луцьку об’єднала також адвокатів із місцезнаходженням в окрузі Окружного суду в Рівному. Обидва окружні суди належали до округу Апеляційного суду в Любліні (Окружний суд у Луцьку від 1 липня 1922 р., а Окружний суд у Рівному від моменту його створення). Адвокатська палата в Луцьку існувала до моменту набрання чинності положень Закону “Про систему адвокатури” від 1932 р., а пізніше цю палату було включено до Адвокатської палати в Любліні.

Усі палати мали статус юридичної особи, діяли через свої органи, а саме, загальні збори й адвокатську раду. Адвокатська рада була виборним органом (обирали адвокати, що належали до цієї палати). Вибори відбувались щороку в березні, причому каденція членів ради була трирічною (за винятком частини складу ради з перших виборів), у зв’язку з цим щороку відбувалося обрання тільки однієї третьої кількості членів ради, а не всього складу. Таке вирішення забезпечувало, з однієї сторони, щорічне надходження нових сил (тим більше, що члени, які виходили зі складу, могли клопотатися про повторне обрання тільки через рік), а з другої –  безперервність роботи ради. Її склад коливався від 9 до 15 осіб, залежно від  кількості адвокатів цієї адвокатської палати.

Адвокатська рада була представником адвокатської палати і мала чітко визначену компетенцію [35]. Раз на рік, у березні, вибирала зі своїх членів декана, його заступника, а також бібліотекаря, скарбника та секретаря. Декан керував адвокатською радою й одночасно представляв її. До сфери діяльності адвокатської ради належало: 1. включення до списку адвокатів і стажерів-адвокатів та виключення з нього; нагляд за належним виконанням професійних обов’язків адвокатами та стажерами-адвокатами; управління фондами адвокатської палати; керування професійною освітою та складанням іспитів стажерів-адвокатів; скликання загальних зборів адвокатської палати і складення звітів про їх проведення; вирішення мирним шляхом спорів між членами адвокатури, а також між ними та третіми особами; визначення на прохання адвоката чи сторони адвокатського гонорару; розгляд заяв про звільнення захисників від представництва з причини очевидної необґрунтованості справи, або з інших причин, а також видача будь-яких висновків на прохання Верховної адвокатської ради [35].

У березні кожного року відбувались скликані адвокатською радою загальні збори палати, які займалися обранням членів адвокатської ради, а також обранням Верховної адвокатської ради, ухваленням розміру членських внесків та інших коштів, необхідних для реалізації потреб палати, затвердженням звітів ради (особливо фінансового звіту) та розглядом можливих заяв адвокатської ради і членів палати, що стосувалися функціонування адвокатури. Брати участь у загальних зборах палати було обов’язком адвоката, і свою відсутність він повинен був відповідно обґрунтувати. Адвокатська рада могла навіть накласти грошовий штраф за безпідставну відсутність.

Вищим органом професійного самоврядування адвокатів та одночасно  керівним органом всієї адвокатури була Верховна адвокатська рада. Модель обрання такого органу не була подібна на жодну відому системну модель адвокатури і становила оригінальне польське вирішення. До найважливіших завдань Верховної ради, зокрема, належало: представництво інтересів адвокатури, здійснення обов’язкового для всіх палат і адвокатських рад тлумачення положень Статуту, визначення принципів професійної етики, підготовка положень про власну діяльність та діяльність адвокатських рад і палат, нагляд за адвокатськими палатами та радами. Верховна адвокатська рада, окрім того, займалася визначенням програми занять та екзаменів для стажерів-адвокатів, веденням списку адвокатів та стажерів-адвокатів, прийняттям до рядів адвокатів та стажерів-адвокатів тих громадян польської держави, які закінчили за кордоном факультет права і які згідно із законодавством іноземних країн отримали доступ до адвокатури або адвокатського стажування. Верховна рада здійснювала нагляд за ухвалами та розпорядженнями адвокатських палат і рад, а також за ухвалами і вироками по дисциплінарних справах, мала також повноваження представляти міністрові юстиції проекти законів та заяв щодо організації судових органів та адвокатури [35].

До складу Верховної адвокатської ради входили делегати адвокатських палат, що обиралися ними в кількості, яка залежала від кількості адвокатів цієї палати. Їх мандат тривав два роки,  позаяк щороку змінювалася половина складу Ради з тих самих причин, які стосувалися обрання складу адвокатських рад. Місцезнаходженням Верховної адвокатської ради  була Варшава.

Професійне самоврядування адвокатів повинно було виконувати декілька функцій: дбати про честь та незалежність адвокатури, підтримувати дисципліну серед адвокатів та забезпечувати відповідне поповнення складу адвокатури. Статут регулював усі ці питання. Вперше  на польських землях було забезпечено шляхом гарантування самостійності професійного самоврядування незалежність адвокатури від будь-якої політичної влади.

Нагляд за адвокатурою, і це в обмежених рамках, здійснював тільки міністр юстиції. Він міг втручатися у справи самоврядування тільки у разі невиконання обов’язків органами адвокатури чи порушення юридичних норм [35].

Важливим завданням адвокатського самоврядування було введення суворої дисципліни серед адвокатів. Це здійснювалося за допомогою нагляду за професійною і публічною діяльністю адвокатів, зокрема, шляхом здійснення дисциплінарної влади над членами корпорації. Члени адвокатури, тобто адвокати і стажери-адвокати, несли дисциплінарну відповідальність перед адвокатською радою за всі порушення  професійних обов’язків та честі і гідності адвокатського стану [35].

Адвокатська рада порушувала дисциплінарну справу в першій інстанції за заявою приватної особи, повідомленням суду чи адміністрації, або за власною ініціативою. Для ведення дисциплінарного процесу вона створювала дисциплінарний суд, який складався із голови та 6 членів. Головою був декан, його заступник або найстарший за віком член дисциплінарної групи, і він відповідав за скликання засідань суду, керування дисциплінарним процесом та розглядом справи. Дисциплінарний процес був закритим, але на прохання адвоката, по обвинуваченню якого відбувалось слухання, дисциплінарний суд міг прийняти рішення про проведення відкритого розгляду справи. Дисциплінарний суд приймав рішення на основі вільної оцінки доказів. Передбачений в Статуті перелік покарань для адвокатів та стажерів-адвокатів містив: пересторогу, нагадування, догану, заборону займатися професійною адвокатською діяльністю впродовж року, а щодо стажерів – продовження стажування або заборона  з’являтися в суді чи адміністраціях до року, а також виключення зі списку. Дисциплінарний суд міг також прийняти рішення у вироку про втрату права клопотатися про членство в адвокатській раді або у Верховній адвокатській раді. Кожна із процесуальних сторін мала право оскаржити вирок у дисциплінарному суді другої інстанції. Положення Статуту передбачали два види дисциплінарних судів другої інстанції, залежно від категорії оскаржуваних справ. У справах, що стосувалися честі і гідності адвокатського стану, судом другої інстанції був суд, створюваний щороку Верховною адвокатською радою зі свого складу. Він складався із 5 членів і 2 заступників [35]. Натомість у справах, що стосувалися обов’язків адвоката чи порушення свободи листування, відповідним органом був Сенат для дисциплінарних справ при Верховному суді [35]. До складу цього суду входили в якості голови та двох членів судді Верховного суду, обрані ухвалою з’єднаних палат Верховного суду, натомість трьох інших членів суду та трьох заступників вибирала щороку Верховна адвокатська рада з-поміж своїх членів. Можливі спори про відповідність між судами другої інстанції вирішував Верховний суд в об’єднаних палатах.

Врешті, третьою суттєвою функцією професійного самоврядування корпорації адвокатів було визначення  і поповнення складу адвокатури. Під адвокатурою Статут розумів як адвокатів, так і стажерів-адвокатів. Для здійснення адвокатської діяльності треба було відповідати таким умовам:  польське громадянство, володіння усіма правами, бездоганний характер, а з огляду на те, що офіційною мовою адвокатури була польська мова, – досконале знання цієї мови, а також особливим умовам: закінчена вища юридична освіта у вітчизняному університеті  та судове і адвокатське стажування, завершене зданим судовим та адвокатським екзаменом  [35]. На увагу заслуговує той факт, що до професії адвоката були допущені на рівні із чоловіками жінки. А тому ця професія стала першою у Польщі правничою професією, якою вони займалися.

Адвокатське стажування, згідно зі Статутом, тривало чотири роки, з яких два перші становили судове стажування, яке завершувалося екзаменом для судових стажерів, а наступні два проходили в адвокатській конторі патрона. Впродовж останнього періоду стажер був зобов’язаний як працювати в конторі патрона, так і відвідувати практичні та теоретичні заняття, які організовувалися відповідною адвокатською радою. Він не міг самостійно вести справи, а в судах і адміністраціях виступав тільки за дорученням свого патрона, за винятком справ, що велися у Верховному суді, в якому він взагалі не мав права брати участь. Стажування закінчувалося ще одним екзаменом перед екзаменаційною комісією. Програма екзамену встановлювалася Верховною адвокатською радою, а технічні справи, пов’язані зі складанням екзамену, як визначення часу та місця екзамену, а також складу екзаменаційної комісії були у віданні відповідної адвокатської ради. У разі нескладання екзамену стажер мав шанс повторно приступити до  нього впродовж наступних двох років. Однак, у разі наступного незарахування екзамену адвокатська рада виключала його зі списку стажерів.

Функції адвоката, згідно зі Статутом, полягали у наданні юридичних порад та веденні справ клієнтів і їх захисті у всіх судових та адміністративних [35] інстанціях. Виконуючи ці дії, адвокат мав свободу слова і листування, однак, зловживання цим правом, яке полягало, наприклад, у зневажанні осіб у процесі провадження, могли каратися або в адміністративно-процесуальному, або у судово-процесуальному [35] порядку. Адвокат був зобов’язаний зберігати професійну таємницю, і жодна публічна влада чи суд не могли змусити його оприлюднити її.

Адвокат не був зобов’язаний братися за кожну справу; він міг відмовитися, не вказуючи навіть причини. Однак, він був зобов’язаний вести визначені для нього деканом адвокатської ради справи відповідно до своїх службових обов’язків як цивільні, так і кримінальні, і це – безплатно. Стосовно інших справ, то розмір гонорару за їх ведення залежав від договору із клієнтом, а в разі відсутності такого визначався тариф за адвокатські послуги.

Статут вводив принцип виключності виконання професійної адвокатської діяльності, забороняючи поєднувати адвокатські обов’язки із будь-якої іншою діяльністю, за винятком виконання функцій юриста чи професора університету.

На розвиток адвокатури у Другій Речі Посполитій істотно впливали процеси становлення польської державності та правової системи. Особливістю цих процесів у правовій сфері було поширення на ті частини держави які раніше входили до складу імперій, законодавства цих держав. Зокрема, на українських землях, тривалий час чинним залишалося законодавство Австро-Угорщини про адвокатуру. До моменту прийняття  уніфікованого закону “Про адвокатуру” 1932 року тут діяли в основному незмінені австрійські законоположення: “Адвокатська ординація” від 1868 р. та Адвокатський дисциплінарний статут від 1 квітня 1872 р.

Дисциплінарний статут зазнав незначних змін відповідно до закону від 23 вересня 1922 р. [35]. Вони стосувалися розміру штрафів, передбачених дисциплінарним провадженням щодо адвокатів.

1925 року на підставі сеймового закону на зміни, хоча і незначні, дочекалася австрійська адвокатська ординація. Ці зміни стосувалися вимог, необхідних для виконання професійної  адвокатської діяльності. Згідно з ними, до списку адвокатів в цьому регіоні міг бути включений також суддя, який на цій же території працював не менше 18 років. Ця довгорічна суддівська практика заміняла стандартні вимоги, що ставилися перед кандидатом у адвокати, а саме: проходження адвокатського стажування, складання адвокатського екзамену та захист докторської дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук (вимога, що діяла тільки на колишніх австрійських землях).  Якщо суддя мав ступінь доктора наук, йому достатньо було 12-річної практики суддівської діяльності. Судді в обох випадках не мали прав впродовж 3 років відкривати адвокатські контори в населеному пункті, де вони раніше були суддями. Натомість вони могли це зробити в інших населених пунктах на території колишніх австрійських земель [35].

 Наступне польське законоположення – закон від 23 березня 1929 р.–  натомість змінювало вимоги, що ставилися до осіб, які клопоталися про включення до списку адвокатів. Було відмінено обов’язкову до цього часу умову про попередне отримання ступеня доктора юридичних наук. Окрім того, було прийнято рішення, що виконання службових обов’язків судді чи прокурора при одному із судів колишнього австрійського регіону впродовж 12 років заміняло адвокатське стажування й екзамен. Суддя або прокурор, однак, не міг відкрити адвокатську контору у населеному пункті, де він виконував свої службові обов’язки, раніше, ніж через 3 роки від закінчення роботи на цій посаді. Проте, ніщо не перешкоджало йому розпочати адвокатську практику в іншому населеному пункті.

Польський законодавець, такий економний стосовно законоположень щодо системи адвокатури в колишніх австрійських землях, детально врегулював усі питання, пов’язані із місцевим тарифом за адвокатські послуги. Перше розпорядження міністра юстиції з цих питань було видане  ще 1919 року [35,] наступні – 1921 року [39], 1922 року [40], 1923 року [41] і 1924 року [42].

На території колишніх австрійських земель існували у згадуваний період адвокатські палати: в окрузі Апеляційного суду у Кракові - краківська, в окрузі Апеляційного суду у Львові – львівська, самбірська і перемишльська, а в цєшинській частині округу Апеляційного суду в Катовіцах – цєшинська [205, c. 20-41]. Після набрання чинності постанови від 1 жовтня 1932 р. "Право про устрій адвокатури" було ліквідовано самбірську і перемишльську палати (їх округи були включені до сфери діяльності львівської палати), та цєшинську палату, яка була з’єднана із катовіцькою (до цього часу це було неможливо, оскільки адвокатура в цєшинській частині Сілезького воєводства базувала свою організацію на австрійських законоположеннях, а адвокатура у верхньосілезькій Сілезького воєводства – на німецьких законоположеннях).

Кількість адвокатів на цих землях була досить великою, особливо в округах адвокатських палат у Львові та Кракові. Тут навіть можна було говорити про певне перенасичення кадрами у цій сфері діяльності, що мало свої як добрі, так і погані сторони. Позитивною стороною був простіший, ніж в інших регіонах Польщі, доступ суспільства до юридичної допомоги, і це без необхідності звертатися до таких вирішень, як, наприклад, створення інституту судових захисників, як це мало місце в колишніх російських землях. Негативною стороною переповнення малопольської адвокатури  була, без сумніву, часто гостра і неетична конкуренція.

Після поразки визвольних змагань українців у Галичині окупаційна польська влада широко практикувала політичні репресії проти інакомислячих осіб і, у першу чергу – відносно українського населення. З метою протистояння українські адвокати в грудні 1918 року створили Український Горожанський Комітет (УГК) [44]. УГК мав свій статут, органи самоврядування . Серед секцій УГК була і секція надання правової допомоги полоненим, інтернованим, арештованим особам української національності. Коли ж польський режим розпочав масово кримінальні справи проти українців, УГК організував правовий захист у політичних судових процесах. При згадуваній секції було утворено Колегію Оборонців[45].

Політичні події 20-х років XX ст. стимулювали українських адвокатів до більш тісного об’єднання. Було розроблено статут Союзу, з яким ініціативна група двічі зверталася до воєводського уряду у Львові про реєстрацію такого товариства і лише 5 травня 1923 року уряд погодився і зареєстрував цей документ. На установчих зборах у Львові, в залі ”Українська бесіда”, проголосили своє об’єднання в Союз Українських Адвокатів (СУА). Першим президентом СУА було обрано адвоката Степана Федака, заступником Макса Левицького. Утворено також правління з 10 осіб.

У місцевостях окружних судів утворювалися делегатури СУА. Усього було 12 делегатур: Львівська, Бережанська, Дрогобицька, Коломийська, Перемишлянська, Самбірська, Станіславська, Стрийська, Снятинська, Тернопільська, Чортківська, Волинська. З 1927 року СУА видавав свій часопис „Бюлетень СУА”, а з 1928 року Органом СУА стало „Життя і право”. СУА структурно входив до складу Львівської палати адвокатів. Палати адвокатів мали своїх представників у Начальній Раді адвокатури у Варшаві. За прикладом українських адвокатів адвокати-євреї також створили свою національну організацію 11 липня 1933 року [197, c. 30-31].

На жаль, треба зазначити, що незначний відсоток українських адвокатів було охоплено СУА. Так, 1927 року з усіх 237 українських адвокатів членами СУА було лише 139 [197, c. 30-31].

Лише 1932 року було прийнято Закон про устрій адвокатури для всієї польської держави. Він складався із 130 статей, поділених на 9 розділів, під назвами: загальні положення, умови прийому до адвокатури, права й обов’язки адвокатів, устрій і діяльність адвокатських палат, Верховна адвокатська рада, державний нагляд, дисциплінарна відповідальність, стажери-адвокати, а також перехідні і прикінцеві положення.

Згідно з законом, адвокати були поборниками права та справедливості [34], а їх праця полягала у наданні юридичних порад, а також захисті і представництві сторін у судах та адміністраціях. Прийнято принцип єдності професії адвоката, не вводячи поділу згідно з виконуваними функціями і завданнями, як це мало місце в деяких державах.

Загальні умови прийому до адвокатури залишилися подібними до тих, що містилися у "Тимчасовому статуті адвокатури польської держави", і належали до них: польське громадянство та сукупність цивільних і громадянських прав; бездоганний характер; знання польської мови, закінчена юридична університетська освіта у вітчизняному університеті, проходження адвокатського стажування та здача адвокатського екзамену. Головні відмінності полягали у наступному: скасування підготовчого судового стажування і його заміна на виключно адвокатське стажування, а також значне розширення кола осіб, які мали право на вільний перехід до адвокатури [206]. Новий Закон “Про устрій адвокатури” змінював принципи, що стосувалися підготовки до професійної діяльності.  Як уже говорилося, було відмінено обов’язкове до цього часу судове стажування, що передувало адвокатському стажуванню, і введено єдину п'ятирічну адвокатську практику. В її процесі стажер був зобов’язаний працювати у конторі свого патрона, який раніше погодився прийняти його на практику, а також відвідувати заняття, які організовувалися відповідною адвокатською радою. Після завершення стажування стажер приступав до адвокатського екзамену, що здавався перед екзаменаційною комісією, що діяла при адвокатській раді, до складу якої входили декан або заступник декана адвокатської ради, два судді апеляційного суду, делеговані головою відповідного апеляційного суду, та два адвокати, делеговані адвокатською радою.

З точки зору забезпечення адвокатам належних умов у сфері вільного виконання професійної діяльності, Закон “Про устрій адвокатури” від 7 жовтня 1932 року суттєво відрізнявся від свого міністерського проекту. Було збережено професійну таємницю адвоката, а також свободу слова і листування. Зникла вже сумнозвісна ст. 82 міністерського проекту про адвокатську відповідальність безпосередньо перед судами, що розпочинали таку справу. У ст. 24 Закону “Про устрій адвокатури” йдеться тільки про те, що зловживання свободою слова і листування, яке було неповагою, підлягало покаранню у дисциплінарному порядку, а яке було іншим злочином  – могло підлягати покаранню також у судовому порядку. Серед подальших повноважень адвоката нові законоположення замінювали право на гонорар згідно з договором, а в разі його відсутності – згідно з законоположеннями про винагороду адвоката. Адвокат також міг без подання причини відмовити у наданні юридичної допомоги.

Постанова наклала на адвокатів обов’язок надавати безплатну юридичну допомогу. Адвокат за призначенням міг відмовитись від участі у справі лише за наявності поважних причин: хвороби чи призначення судом на ту саму дату іншої кримінальної справи, в якій цей адвокат бере участь за угодою. В такому випадку він завчасно повідомляв суд про наявність поважних причин. [46]

Обвинувачений мав право на захист за участі декількох адвокатів за угодою. Зокрема у справі про обвинувачення Миколи Лемика і Володимира Нидзи у вчиненні замаху на консула у Львові на судове засідання зявилось вісім українських адвокатів. Прокурор категорично заперечував проти участі більш ніж одного адвоката у справі, що свідчило б на мою думку, про демонстрацію. А демонстрація у цій залі бути не може [47]. Натомість суд погодився допустити до захисту Миколи Лемика лише двох адвокатів, оскільки більша кількість адвокатів не сприяла б кращому встановленню істини [47].

Найсуттєвішими з точки зору незалежності адвокатури були законоположення, що регулювали діяльність професійного самоврядування. В цій сфері Закон “Про устрій адвокатури” відрізнявся від первинного, гостро розкритикованого міністерського  проекту. Було введено єдине професійне самоврядування із Верховною адвокатською радою, як представником всієї адвокатури, та самоврядні  адвокатські палати. Як Верховна адвокатська рада, так і кожна палата мали статус окремої юридичної особи. Сфера діяльності самоврядування була так само визначена, як і в міністерському проекті, та охоплювала: включення до списку адвокатів та стажерів-адвокатів і виключення з цього списку; нагляд за професійною діяльністю членів адвокатури, а також встановлення і впровадження норм адвокатської етики; дисциплінарні судові органи; третейські судові органи у спорах між адвокатами, а також між адвокатами та клієнтами; керування професійною освітою стажерів-адвокатів; призначення, відповідно до службових обов’язків, захисників та представників сторін, якщо у судово-процесуальних законоположеннях не було визначено інше; адміністрування палат, управління їх майном, а також організація взаємної допомоги і представництво професійних інтересів [34].

Першим рівнем адвокатського самоврядування були адвокатські палати, що об’єднували усіх адвокатів, із місцезнаходженням в окрузі одного апеляційного суду. Органами палати були: загальні збори адвокатів, адвокатська рада і дисциплінарний суд. Завданням загальних зборів було:  обрання членів адвокатської ради і Верховної адвокатської ради; обрання членів дисциплінарного суду палати; затвердження річного звіту і закриття бухгалтерського звіту, представленого адвокатською радою; ухвалення бюджету палати, розміру членського і річного внеску для потреб палати, статутів взаємної допомоги, а також прийняття ухвал в загальних справах, що належать до діяльності адвокатської ради [34]. Адвокатська рада вибиралася на загальних зборах палати, а її каденція тривала рік, починаючи від 1 грудня. На першому своєму засіданні вона вибирала з-поміж своїх членів: декана, заступника декана, секретаря, скарбника та дисциплінарних  речників. Декан представляв адвокатську раду, керував її роботою і головував на засіданнях. Впродовж періоду чинності Закону "Про устрій адвокатури" за 1932 р. існували такі адвокатські палати: в Катовіцах, Кракові, Любліні, Львові, Познані, Торуні, Варшаві і Вільнюсі.

Другим елементом адвокатського самоврядування була спільна для всіх палат у Польщі Верховна адвокатська рада. Членів Верховної адвокатської ради вибирали загальні збори окремих палат на один рік, а каденція розпочиналася 1 грудня. На першому засіданні Верховна адвокатська рада вибирала з-поміж своїх членів голову, двох заступників голови, секретаря, скарбника та дисциплінарних речників. Її виконавчим органом був Виконавчий відділ, що складався із голови Верховної адвокатської ради і дев'яти членів, які обиралися Верховною адвокатською радою із поміж свого складу. До сфери діяльності Верховної адвокатської ради належали: нагляд за діяльністю адвокатських рад; розгляд апеляцій на ухвали адвокатських рад; встановлення єдиних норм вказівок виконання самоврядування і професійної адвокатської діяльності, а також організації професійної освіти стажерів; ухвалення річного бюджету із зазначенням частки в ньому окремих палат, а також складення висновків щодо проектів законів на прохання міністра юстиції. Що стосується “Тимчасового статуту  Адвокатури Польської Держави”, то сфера повноважень Верховної адвокатської ради була значно обмежена. Роботою Верховної адвокатської ради та її Виконавчого відділу керував голова, до його компетенції також належало головування на засіданнях та представництво Верховної адвокатської ради.

Положення про дисциплінарну відповідальність  адвокатів були детально виписані у ст. 61-98 закону. Дисциплінарним судом першої інстанції був суд адвокатської палати, а остаточний розгляд  касацій на рішення цього суду здійснював Дисциплінарний сенат при Верховному суді (якщо справа була порушена в результаті повідомлення суду чи адміністрації, або якщо прокурор діяв у цій справі у провадженні перед дисциплінарним судом, або подав касацію) або  Дисциплінарний касаційний суд при Верховній адвокатській раді (в усіх інших справах). Дисциплінарні покарання були такими: нагадування, догана, заборона займатися адвокатською діяльністю впродовж одного року та виключення зі списку адвокатів.

Закон “Про устрій адвокатури” вводив жорсткіший, порівняно із положеннями “Тимчасового статуту Адвокатури Польської Держави”, державний нагляд за адвокатським самоврядуванням. Обов’язковим було надсилати міністру юстиції для ознайомлення протоколи загальних зборів та засідань адвокатських рад, Верховної адвокатської ради і Виконавчого відділу, а також річні звіти та правила внутрішнього розпорядку. Також міністр юстиції мав право у випадку створення загрози порядку чи громадській безпеці якоюсь із адвокатських рад чи Верховною адвокатською радою закривати такі ради.

За національним складом Львівська палата адвокатів станом на 1932 рік складалась із: поляків – 10%, українців – 14%, євреїв – 70% [48]. Таке співвідношення без сумніву впливало на атмосферу конкуренції в самій палаті адвокатів.

Отже, відзначаючи складні політичні умови, в яких тоді діяли українські адвокати, гостру, а часом важку конкурентну боротьбу, пов’язану із перевагами за ознаками національності, слід відзначити все ж стійкість, волю, самовідданість та високий професіоналізм українських адвокатів. Ці умови сформували гідне для наслідування покоління українських адвокатів, які повсякчасно правовими засобами прагнули відстоювати справедливість та законність у судах, боротися за права людини.

2.5. Адвокатура у державному механізмі Радянської України

Дослідження адвокатури України у радянський період потребує певної періодизації із врахуванням політичних та соціально-економічних факторів, динаміки розвитку законодавства тощо. Домінуючу роль відіграють історичні події, основні віхи еволюції України у складі СРСР. Похідним від цього є зміна нормативної бази, котра регламентує діяльність інституту адвокатури. Отже, періодизацію розвитку адвокатури умовно можна розділити на такі етапи:

1) 1917 – 1922 роки. Ліквідація дореволюційної адвокатури та пошук нових форм судового захисту та представництва;

2) 1922 – 1930 роки. Становлення радянської адвокатської корпорації. Колективна організація адвокатури;

3) 1930 – 1940 роки. Адвокатура в умовах тоталітаризму. Зміни у правовому статусі захисту за Конституцією СРСР 1936 року та Положенням про адвокатуру СРСР 1939 року;

4) 1941 – 1950 роки. Велика Вітчизняна війна та зміни у правовому статусі, обов’язках, кадровому складі адвокатури, посилення ролі партії у її керівництві;

5) 1960 – 1980 роки. Демократичні перетворення в країні та розширення правового статусу адвоката у суді та на попередньому слідстві.

Період з листопада 1917 року по травень 1922 року у історії адвокатури дослідники називають по-різному: „Перехідний період” [11, c. 34], „Виникнення радянської адвокатури” [64, c. 15], „Організація судового захисту у перші роки Радянської влади” [60, c. 24]. У цих визначеннях науковців слід констатувати перехідний стан адвокатури, у якому вона перебувала у той час.

Тоді почергово існували наступні форми організації судового захисту та представництва:

1. Організація вільного захисту (січень – лютий 1918 р.);

2. Колегії правозаступників (лютий 1919 – жовтень 1922 рр.);

Зміна влади у зв’язку із революцією 1917 року ліквідували попередню державну машину. Диктатура, що прийшла на зміну попереднього режиму, призвела до знищення існуючого на той час інституту адвокатури, відмови від кращих традицій цього інституту. Народний Секретаріат 4 січня 1918 року прийняв постанову „Про введення народного суду” [33], якою і було оформлено відповідне юридичне рішення. Багато присяжних повірених були фізично знищені, інші вмерли у зв’язку із високою захворюваністю, перебуваючи у концентраційних таборах, ті ж, котрі залишились на волі, були позбавлені права виступати у судах.

Відповідно до вищезгаданого документу відбулись численні зміни, реформовано правосуддя загалом, а інститут адвокатури зокрема. Більшість юридичних установ повинні були швидко пристосуватись до нових радянських реалій. Було закріплено право обвинуваченого мати захисника та право особи, котра захищала свої інтереси у порядку цивільного судочинства, на представника. Однак Постановою не було визначено конкретні форми організації судового захисту, а дозволено фактично кожному громадянину, у якого не було конфлікту із законом, бути захисником чи представником у справі.

Недовго проіснувавши, форма „вільного” захисту не влаштовувала державу, оскільки давала можливість сторонам звертатись за правовою допомогою до професіоналів – колишніх присяжних повірених, які нерідко використовували трибуну для дискредитації існуючого у державі ладу.

14 лютого 1919 року Рада Народних Комісарів ВКП (б) Декретом про суд ліквідувала відновлену Центральною Радою присяжну і приватну адвокатуру і затвердила „Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УРСР” [4]. Цим положенням було запроваджено колегію правозаступників, на яку і було покладено основну функцію захисту. Тільки члени колегії мали право виступати у судах за заробітну плату. Колегії правозаступників створювались при народних судах та революційних трибуналах. Володіли ці колегії деякими ознаками самоврядування, зокрема, їх формування відбувалось шляхом виборів з осіб, які володіють активними та пасивними виборчими правами, виконкомами чи міськими радами у містах. Не володіли виборчими правами, а відповідно і не могли бути захисниками такі категорії осіб: особи, котрі використовували найману працю, з метою отримати прибуток; особи, які живуть за рахунок нетрудових доходів (відсотки, дивіденди); торговці та приватні підприємці; монахи та священики; колишні працівники царської поліції тощо.

Положення закріплювало те, що колегії запроваджувались для сприяння суду у справі для найбільш повного висвітлення усіх обставин справи, які стосуються обвинуваченого або інтересів сторін, які беруть участь у справі. Не йшлося про захист інтересів клієнта як первинну функцію діяльності захисника.

Безсумнівно, позитивним у діяльності цих колегій було надання юридичної допомоги шляхом роз’яснень та довідок щодо чинного законодавства, складання різних скарг, заяв.

Негативним у організації колегій слід визнати відсутність освітнього цензу для вступу в них.

Такі обставини викликали необхідність знаходження видозміненої форми забезпечення представництва та захисту у суді. Так, 26 жовтня 1920 року було прийнято Положення про народний суд УРСР [24], згідно з яким, окрім членів колегії правозаступників, захисниками і представниками сторін могли бути близькі родичі, працівники державних установ, члени громадських організацій [82, c. 14].

Певних змін інститут адвокатури зазнав у зв'язку з прийняттям Кримінально-процесуального кодексу (КПК) УСРР 1922 р. У ньому зазначалося, що обвинувачення на суді підтримується прокуратурою. Потерпілому право обвинувачення надається лише у випадках, встановлених законом (ст. 8). Статті 55, 56, 57 регламентували коло осіб, які могли виступати як представники потерпілого, цивільного позивача і захисники обвинуваченого [149]. КПК УСРР 1922 p., посилюючи роль прокурора у кримінальному процесі, одночасно послаблював значення інших осіб у наданні правової допомоги потерпілому, тобто започаткував  підпорядкування інтересів потерпілого інтересам держави. Цим самим нормативним актом надання обвинуваченому допомоги захисника передбачалося лише на судових стадіях. Обмеження в реалізації права на захист у кримінальному судочинстві були пов'язані зі структурно-організаційними змінами адвокатури.

Реорганізація адвокатури великою мірою обґрунтовувалася необхідністю контролю за суб’єктами захисту в кримінальному судочинстві.

Нова судова реформа 1922 року призвела до створення нової радянської адвокатської корпорації, якій передувала велика дискусійна робота та обговорення у засобах масової інформації, на з’їздах та нарадах працівників юстиції. 2 жовтня 1922 р. після обговорення Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом було прийнято законопроект про реформування колегій правозаступників як Положення про адвокатуру Української СРР [17]. На його підставі Наркомат юстиції УСРР затвердив 14 листопада 1922 р. Інструкцію про організацію губернських колегій захисників при губ райнарсудах [1], а 27 грудня 1922 р. – Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організовуються колегіями захисників [24].

Відповідно до цих документів було створено нові адвокатські органи, які відрізнялися ширшими правами самоврядування. Але водночас Наркомат юстиції був наділений дуже широкими повноваженнями щодо контролю за діяльністю колегій захисників.

Колегії захисників з перших років існування намагалися підвищити престиж і авторитет своєї професії. Так, 1923 року Київська колегія захисників прийняла звернення до членів колегії, яке містило норми професійної етики. 1926 року Харківська губернська колегія захисників звернулася до Раднаркому УСРР з пропозицією про зміну назви „колегія захисників” на „колегія адвокатури”. Але через негативне ставлення до дореволюційної та закордонної адвокатури ця пропозиція не знайшла підтримки.

1922 рік виявився важливим у еволюції інституту захисту та судового представництва, значним кроком вперед у справі найбільш повного забезпечення права на захист та фактично першим етапом існування адвокатури в Україні під час перебування її у складі СРСР. Адвокатура оформлюється організаційно, починає створюватись корпорація радянських захисників, стає невід’ємною складовою правосуддя у подальші роки, є найважливішим елементом гарантування захисту та доступності правового населення та організацій.

Закладені у ці часи принципи стали основоположними у розвитку радянського судового захисту. Цей інститут відділився від державних інституцій як громадське об’єднання із певною автономією та особливим правовим статусом. У великому обсязі виявилась безоплатна правова допомога. Поступово почала істотно зростати кількість юридичних консультацій, що дозволило гарантувати доступність правової допомоги.

У обов’язки адвоката входило: брати участь у юрисконсультствах, відраховувати кошти на утримання керівництва колегії захисників. Повноваженням адвокатів було ведення справ у судових органах.

Практично уся діяльність захисників на той час була під контролем державних та партійних органів, а тому про самоврядування можна було говорити тільки з певною мірою умовності [134, с.34].

Становлення колективних форм адвокатської діяльності призвело до зміцнення юридичних консультацій у кінці 30-х років XX ст. Робився акцент на наданні колективами допомоги як державним підприємствам та установам, так і громадським; проводилась велика суспільно-правова робота, правова пропаганда, роз’яснення законодавчих норм здійснювались безпосередньо на лекціях, у бесідах, а також через виступи у засобах масової інформації. У рамках громадської роботи адвокатура активно брала участь у ліквідації безграмотності серед населення. Безперечно, що у колективі легше було починати роботу молодому спеціалісту, існувала можливість вчитись та набиратись досвіду від старших колег. На цьому етапі було розширено перелік повноважень адвокатів. До участі у судах було додано надання юридичної допомоги населенню, обслуговування державних установ та підприємств, підготовка практикантів та пропаганда радянського права, котра здійснювалась виключно захистом. Особливою сферою діяльності було  виконання захисниками обов’язків юрисконсультів.

Однак, колективізація мала і свої недоліки. Особливо відзначалось порушення принципу добровільності при вступі у колектив. Адвокати, які мали можливість заробляти самостійно, відмовлялись від цього. Було  повсюдне застосування адміністрування зі сторони суду, недооцінка ролі та значення захисту. Тарифікаційна система оплати праці не була єдиною та достатньо гнучкою.

Чистка адвокатських кадрів спричинила різке скорочення чисельності адвокатури. Чистки тримали адвокатів у страху, що відбивалось на поведінці у суді та на якості захисту.

Із колективізацією розірвався фінансовий зв’язок клієнта із захисником. Вирівнювання у розподілі доходів між членами колективів, неправильні взаємовідносини у питаннях фінансування між колективами та призидіумами колегій, наявність значних відрахувань призвели до важкого майнового стану колективів захисників. Завдання адвокатури зводилось до укріплення революційної законності в країні та надання сприяння правосуддю.

Конституція СРСР від 5 грудня 1936 року, а також Конституція УРСР від 30 січня 1937 року ознаменували наступний етап у розвитку адвокатури в Україні у радянський період. Вперше на конституційному рівні передбачено право обвинуваченого на захист. Безсумнівно, ця норма підвищила авторитет радянської адвокатури, її суспільне та державне значення. Це положення припинило спори про  ліквідацію та необхідність існування інституту адвокатури в радянській державі.

Новий соціальний клас адвокатів загалом відповідав вимогам влади. На цьому етапі було зроблено акцент на прийнятті в адвокатуру тих осіб, які повинні займатись захистом як професією, а не спеціально для зайняття керівних постів.

Колегії захисників зберігались як самоврядні одиниці, організаційно незалежні від органів суду, із певними правами та автономією. Колективи захисників не відміняли, ліквідовувалось їх жорстке насадження із боку держави.

Положення про адвокатуру СРСР 1939 року [10] було першим єдиним для усього СРСР нормативним актом про адвокатуру, яке встановлювало принципи організації, мету та завдання адвокатури на території всієї країни, у всіх союзних республіках. Офіційно введено загальноприйнятий термін „адвокат” замість терміна „захисник” [162, c. 20]. Положення закріпило, що адвокатська діяльність повинна бути основною професією адвоката. Було визначено місце адвокатури  в державі як громадської організації із особливим статусом, яким було забезпечено публічно-правову функцію захисту у судових та інших органах, надання допомоги населенню та організаціям з юридичних питань.

Керівництво діяльністю та організація колегій адвокатів повністю здійснювались органами юстиції, котрі, як і раніше, були покликані активно контролювати процес прийняття у адвокати. Зате місцеві суди вже не мали можливості  впливати на адвокатуру.

Однак, не дивлячись на ці труднощі, адвокатура справлялась із завданням захисту прав та інтересів громадян та організацій. Влада бачила адвоката захисником інтересів обвинуваченого. Хоч при розгляді політичних справ адвокат був безсилим, обсяг юридичної допомоги збільшувався з кожним роком, як зростав і авторитет захисників, які часом були єдиною противагою беззаконню, надавали реальну допомогу людям, котрі потрапили у складну життєву ситуацію.

Вперше для набуття статусу адвоката Положення встановило освітній ценз. Положення передбачало стандартний набір послуг, які могли надаватись адвокатами. Положення не допускало адвоката на стадію досудового слідства, хоча це питання ставало актуальним, обговорювалось у науковій літературі. Для виступу в судових органах завідувачам консультації спеціально видавався ордер.

Визначено обов’язки адвоката: працювати чесно та добросовісно; підтримувати дисципліну праці, правила внутрішнього трудового розпорядку; своєчасно виконувати отримані завдання та доручення; бережно ставитися до майна консультації; з’являтись у судове засідання у точно визначений час, а також заздалегідь повідомляти про неможливість з’явитись завідувачу консультації та в суд. Регламентованим був порядок дисциплінарного провадження.

Організація та діяльність адвокатури все чіткіше регулювалась нормативно. У цей період, окрім Положення, діяли інші акти: про порядок оплати юридичної допомоги, про підготовку молодих адвокаті та стажистів до самостійної роботи, про дисциплінарну відповідальність адвокатів, про трудову дисципліну та ін. Фактично, до кінця 30-х років сформувались принципи, організаційна структура та адвокатська корпорація загалом у тому вигляді, у якому вона проіснувала аж до 90-х років XX ст.

У 1940-1950 роки нормативною базою функціонування інституту адвокатури залишилось те ж Положення 1939 року [10]. Під час війни адвокати знаходились у скрутному фінансовому становищі, стала актуальною необхідність організації пришвидшеної системи підготовки нових кадрів у системі юриспруденції для поповнення рядів адвокатів, оскільки багато з них вступало в лави Радянської армії або ішли в ополчення. Окрім армії, адвокатів переводили на роботу у суди, прокуратуру. Діяли шестимісячні курси практикантів-адвокатів. Адвокати, котрі продовжували свою діяльність, надавали велику допомогу військовослужбовцям, членам їх сімей, інвалідам війни. Було істотно збільшено перелік послуг адвоката, що надавались безкоштовно.

Робота та організація адвокатури визначались умовами воєнного часу. Необхідність відмови від багатьох прав громадян та прав адвокатів, зокрема у воєнних трибуналах, була обумовлена виконанням завдань оборони країни у найважчі часи. Але адвокатура як інститут не скасовувалась і на цьому етапі. Раніше прийняті принципи її організації та діяльності продовжували повністю діяти після війни.

З другої половини 1943 року у зв’язку із поверненням адвокатів у звільнені від окупантів території відчутною була гостра недостача досвідчених кадрів адвокатів. За час війни склад колегій адвокатів скоротився на 55%. Істотно знижувався і рівень послуг, що надавались адвокатами.

Про значний внесок адвокатури республіки у загальну перемогу свідчить, зокрема, той факт, що 877 членів адвокатури було нагороджено орденами та медалями, а п’ятеро з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Це такі адвокати, як І.П. Бровченко (Одеська колегія), О.М. Назаров (Харківська колегія), А.О. Паніхідніков (Київська міська колегія), В.С. Берестовий (Дніпропетровська колегія), В.М. Безценний (Донецька колегія) [49].

Після перемоги у Великій Вітчизняній війні завдання адвокатури змінюються. Головним стає заповнення кадрами усіх вільних районів; підготовка та перепідготовка адвокатів (професійна та ідейно-політична); участь у організації роботи судів та трибуналів, надання допомоги суду та прокуратурі у справі дотримання законності на території країни; залучення адвокатів у всі громадські роботи, передовсім – у виборчі компанії [64, c. 69].

Самоврядування адвокатури у післявоєнний етап було обмежено. Окрім адвокатів, у загальних зборах брали участь і службові особи органів влади – представники КПРС, органів юстиції та прокуратури. Все ж адвокатура продовжувала збільшувати обсяг виконуваних робіт з надання правової допомоги громадянам та організаціям. Адвокатура налагодила  зв’язки з юристами інших країн.

У червні 1952 р. Міністерством юстиції СРСР затверджене Положення про юридичні консультації колегії адвокатів, яке докладно регламентувало організацію й порядок роботи цих установ. Однак у квітні 1956 р. воно було відмінене у зв’язку з введенням нових Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для адвокатів [50], до яких увійшли й відповідні норми Положення про юридичні консультації (порядок прийому громадян у юрконсультаціях, обов’язки адвокатів, їхній робочий час, основні обов’язки завідуючих тощо).

В жовтні 1952 р. адвокатура України відзначила своє 30-річчя. За цей рік у 924 юридичних консультаціях 2364 адвокати надали юридичну допомогу 624958 громадянам і здійснили правове обслуговування 127292 підприємств, установ і організацій, cклали 330042 правових документи, дали 192230 порад, проведено 129 653 кримінальних та 77577 цивільних справ [51]

У серпні 1955 р. в Києві відбулася республіканська нарада голів президій обласних колегій адвокатів і завідуючих юридичними консультаціями, на якій розглядалися стан роботи адвокатури та заходи щодо подальшого її поліпшення [52].

Особлива увага приділялася питанням оплати праці адвокатів, яка існувала ще з 1939 р. й на цей час, безумовно, себе вичерпала. Так, адвокати стали одержувати малу заробітну плату, що не сприяло закріпленню кадрів, підвищенню ефективності праці [53].

У ці роки окремі колегії адвокатів республіки намагалися запровадити найефективні форми оплати праці. З ініціативи Міністерства юстиції України, в порядку дослідження, деякі колегії адвокатів (Житомирська, Миколаївська, Хмельницька, Запорізька, Чернігівська, Херсонська та Черкаська) ввели в себе новий порядок: усіх адвокатів, залежно від освіти, стажу, кваліфікації, поділяли на чотири розряди, визначені загальними зборами консультації: кожному розрядові визначалася постійна місячна розрахункова ставка (від 500 до 1500 крб.); грошові надходження до юридичної консультації, за винятком відрахувань, складали заробіток адвокатів, який встановлювався відповідно до розряду й фактичного заробітку кожного адвоката; залишок коштів після нарахування ставок (приробіток) розподілявся між адвокатами, котрі виробили суму, яка перевищувала їхню розрахункову ставку, пропорційно зі ступенем участі кожного в утворенні приробітку [54].

До 1950 року система оплати праці адвокатів, що діяла за Положенням 1939 року, стала неефективною. У зв’язку з цим МЮ СРСР 1955 року змінило порядок оплати праці адвокатів, встановивши принцип гарантованого мінімуму оплати праці для усіх адвокатів.

У подальшому розвиток адвокатури у Радянському Союзі, а тому і адвокатури УРСР, був обумовлений тими принципами, засадами, що були викладені у Положенні про адвокатуру, та які було досліджено вище. З цього твердження і виникає необхідність глибокого пізнання історичного досвіду становлення радянської адвокатури, суті радянського захисту, що дозволяє загалом з’ясувати ту динаміку розвитку адвокатури та її наступність у переході від радянського періоду до періоду становлення в умовах незалежної української держави.

Отже, підсумовуючи розглянуті питання у межах цього розділу роботи, необхідно відзначити, що, перші зародки станової професійної адвокатури на українських землях з'являються ще за часів Київської Русі, де захист утворював невід’ємну складову судочинства.

За часів польсько-литовської доби на перший план у якості захисника виступає прокуратор. В цілому обсяг процесуальних прав сторін у цей період стає досить широким, хоча і залежить від того, у якому суді розглядалася справа, а також від класової та станової залежності сторін. Вперше представниками сторін на суді виступають прокуратори, що знаходяться при судах. У деяких справах їх участь стає обов'язковою. За послуги прокуратору тепер встановлюється платня. Без них вже не обходився майже жодний процес.

Інститут присяжних повірених юридично був вже встановлений у рамках Судової реформи 1864 року і діяв на території тих українських земель, які входили до Російської імперії. Положення Судових статутів свідчили про те, що присяжні повірені не були державними службовцями, вони не мали права на службові знаки, щоб вказували на відмінності між ними. Присяжні повірені були встановленими у державних інтересах особами вільної професії, які були незалежні від суду у своїх діях з ведення кримінальних та цивільних справ, підпорядковувались тільки передбаченому для них особливому дисциплінарному порядку.

Отже, інститут присяжного повіреного був важливим кроком у становленні адвокатури того часу, втілював у собі надбання, запозичені з інституту адвокатури у Німеччині, Франції. Існувало, звісно, багато обмежень до здійснення функцій присяжного повіреного, наприклад, щодо професорів університетів чи духовнослужителів,  але загалом це був поступ у становленні цього інституту на теренах України.

Загалом, перебування частин України під пануванням різних держав (Росії, Австро-Угорщини, Польщі) відповідно відобразилось і на організації та діяльності інституту адвокатури на відповідних територіях. Адже кожна держава керувалась своїм законодавством при створенні судочинства, що не могло не відобразитись на організації та діяльності адвокатури.

Розділ 3

Становлення адвокатури України як основного інституту правозахисту                                                                                                      

3.1. Розвиток правових і організаційних засад адвокатури України (1991-2009 рр.)                                                                                                                        

Українська державність має складну і повчальну історію. Декларативність ознак державності в Україні до 1991 року, відсутність ефективних та демократичних форм правління не могли не відобразитися на правосвідомості громадян, на їх реальному відчутті правової захищеності та гарантії свого права на юридичну допомогу, реалізація якого здебільшого здійснюється адвокатурою [126, с.2].

Право на отримання кваліфікованої юридичної допомоги належить кожній людині і є важливою гарантією дотримання інших прав особи. Саме загальні та спеціальні норми конституції більшості держав світу гарантують належну реалізацію цього права. Ці норми визначають основні принципи розвитку цих інститутів у поточному законодавстві [66, с.11].

Ст.1 Конституції України, вказує на те, що Україна – суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава. Ця стаття зобов’язує  Україну забезпечити належне верховенство права в суспільстві і суттєво посилити механізм гарантування прав і свобод людини. А тому важливу роль відіграє інститут адвокатури у побудові України як правової і європейської держави.

Держава зобов’язана гарантувати належну реалізацію права кожної людини на захист від пред’явлення їй звинувачення від вчинення злочину. Соціуму зовсім небайдужий рівень правової допомоги та кваліфікація юристів, і, звичайно, турбує рівень забезпечення захисту людини.   

Достатня компетенція і високий рівень професійної підготовки юристів – ось запорука надання кваліфікованої правової допомоги будь-якої держави  [63, с.6].

Стаття 59 Конституції України визначає, що кожен має право на правову допомогу. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатурa [6].

Визнання України правовою державою означає присутність права у всіх сферах діяльності держави. Основним завданням правової держави є визнана конституційно необхідність забезпечення прав і свобод людини, гарантія гідних умов її життя. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави. Держава несе відповідальність перед кожною людиною за свою діяльність. Забезпечення і утвердження прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Україна, ратифікувавши такі міжнародні документи, як Європейська конвенцію про захист прав людини і основних свобод, а саме ст..13, [2] та Міжнародний пакт про громадські і політичні права ст.3[8], взяла на себе зобов’язання забезпечити кожну людину, права якої порушено, ефективними засобами правового захисту.

Новий етап, який розпочався в Україні з прийняттям Декларації про державний суверенітет, а згодом Акта проголошення незалежності України, дав поштовх до досить активної законотворчої діяльності, необхідної новоствореній незалежній, суверенній і правовій державі.

Українська держава стає на шлях глобальних змін та реформ. Центральне місце в реформуванні державної влади посідає правова реформа, де важливою складовою є удосконалення законодавства. Отже, правова система держави  починає процес реформації та оновлення. Наступним кроком у процесі становлення Української державності стає здійснення судово-правової реформи, схваленої Верховною Радою України 28 квітня 1992 року. Основними завданнями реформи стає реформація конституційного ладу, теорії управління, юридичної науки та конституційних засад судочинства. До основних завдань реформи відносять посилення ролі адвокатури в державі [57, c. 19]. 

 Як і Українська державність, українська адвокатура знаходиться у стані реформації.

Установчий з’їзд, який відбувся 20 вересня 1990 року в м. Києві, у будинку вчених, прийняв рішення про створення САУ (Спілка адвокатів України). Було затверджено статут і створено відділення в усіх областях України, АРК, містах Києві та Севастополі. Чинне законодавство дозволяє адвокатам створювати громадські організації та бути їх членами. Так, в Україні створюється низка загальнодержавних громадських організацій, серед них  Асоціація адвокатів України, Асоціація молодих адвокатів та ін. [97, c. 616].

Судово-правова реформа, схвалена Верховною Радою України 28 квітня 1992 року, внесла основні завдання щодо реформи конституційного ладу, теорії управління, юридичної науки і конституційних засад судочинства. Одним з основних завдань реформи є посилення ролі адвокатури.

Діяльність адвокатури, згідно зі ст. 3 Закону України «Про адвокатуру», регулюється Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об'єднань [13, с.1]. 

Верховною Радою прийнятий перший у незалежній Україні Закон ,,Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року [14]. Після Конституції України закон посів основне місце у системі законодавства України про адвокатуру. Закон вводився в дію Постановою Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про адвокатуру» № 2888-XII. Цей нормативно-правовий акт вводить в дію ЗУ «Про адвокатуру» з 1 лютого 1993 р. Постанова встановлює, що свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю видаються особам, які на день прийняття цієї постанови є членами колегій адвокатів або мають ліцензію на здійснення юридичної практики, чи працюють за ліцензіями, виданими підприємцям – юридичним особам. Такі свідоцтва, згідно з Постановою, видаються без складання кваліфікаційних іспитів. Крім цього, Постанова Кабінету Міністрів України доручала до 15 січня 1992 року розробити проекти Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та Положення про Вищу атестаційну комісію адвокатури, та подати на затвердження Президенту України.

Цією Постановою були визнані такими, що втратили чинність з 1 лютого 1993 р., Закон Української РСР «Про затвердження Положення про адвокатуру Української РСР» [18] від 31 жовтня 1980 р. і Положення про адвокатуру Української РСР [10].

Ст. 1 Закону України „Про адвокатуру” [13, с.1] визначає правовий статус адвокатури в Україні, а саме, як „добровільне професійне громадське об’єднання”. Важко сказати, що українська адвокатура, по суті, є об’єднаною. Історично склалося так, що вона була колективною, колегіальною, але аж ніяк не об’єднаною. На думку автора, такі форми існування цього інституту призводять лише до знищення чи до фактичної ліквідації інституту, так як це відбулося після Жовтневого перевороту 1917 року [97, с.14]. Так, 1922-1931 роки принесли і залишили нам неуспішні спроби колективізувати адвокатуру. Пам’ятаємо і радянську довоєнну модель цього правозахисного інституту, коли він був трансформований і повністю підпорядкований державі. Усі вищенаведені історичні факти ще раз доводять нам, що адвокатура – це незалежний і недержавний інститут.

Структурувати  адвокатуру і об’єднати її, як цього прагнуть, мабуть, є не зовсім можливим. Суть „адвокатури” є чимось більшим, ніж просто організаційність і організованість. Такої організації адвокатури в Україні не існувало ні до Жовтневої революції 1917 року, ні за часів набуття і становлення української державності [127, с.3].

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про адвокатуру», адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість [13, с.1].

      Закон України «Про адвокатуру» [13, с.1], а саме стаття 4, вказує на те, що адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах незалежності, а також адвокати мають право об’єднуватися з іншими адвокатами в колегії, контори та  об’єднання, але виключно на засадах добровільності.  

А тому, на думку автора, слід критично поставитись до спроб структурувати адвокатуру в Україні в нових проектах законів “Про адвокатуру” [14]. Зокрема, до спроби утворити загальнодержавний орган адвокатського самоуправління – Національну професійну палату адвокатів України, членство в якій має бути обов’язковим. Доцільність створення об’єднання викликає сумнів, оскільки буде порушено принцип незалежності адвоката. Як варіант,  об'єднання може мати місце лише на умовах добровільності членства, коли кожен адвокат  самостійно вирішуватиме для себе необхідність та доцільність участі в ньому.

 Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства [67, с.617] в розділі II вказує, що завдання, які виконуються адвокатом у процесі професійної діяльності, вимагають його абсолютної незалежності і відсутності будь-якого впливу на нього. Отже, закріплена в чинному законодавстві України норма про незалежність і недержавність інституту адвокатури співпадає з нормами законодавства Європейського Союзу і зміни не потребує [198, с.88].

Згідно з Законом України «Про адвокатуру» [13], організація діяльності адвокатури, на жаль, є її лише зовнішньою формою, в той час як внутрішня організація адвокатської професії залишається поза законом.

Така законодавчо неврегульована ситуація ставить українських юристів-правників у досить складне матеріальне становище [69, c. 12]. Адже досконале знання законів та їх правильне застосування є гарантією ефективного здійснення та захисту прав громадян, належного правового забезпечення функціонування усіх державних та громадських інституцій. Разом з тим, 68 стаття Конституції України вказує на те, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, а тому кожен громадянин повинен дотримуватись Конституції та законів України, не посягати на права, свободи, честь і гідність інших людей [6].

Видами адвокатської діяльності,  відповідно до ст. 5 Закону України «Про адвокатуру» [13] є:

— надання консультацій та роз'яснень з юридичних питань;

— надання усних і письмових довідок щодо законодавства;

— складання заяв, скарг та інших документів правового характеру;

— посвідчення копій документів у справах, які ведуть адвокати;

— здійснення представництва в суді, інших державних органах перед громадянами та юридичними особами;

— надання юридичної допомоги підприємствам, установам, організаціям;

—здійснення правового забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;

— виконання своїх обов'язків відповідно до кримінально-процесуального  законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства.

Законодавство передбачає можливість зайняття адвоката й іншими видами юридичної діяльності.

До професійних прав адвоката Закон України «Про адвокатуру» відносить представництво і захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких належить вирішення відповідних питань; збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства; доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути присутнім під час розгляду своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг; виконувати інші дії, передбачені законодавством [13].

Відповідно до Закону, адвокат зобов’язаний неухильно дотримуватися вимог чинного законодавства. Він повинен використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не може використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення [13].

Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, иииииииии Ё4одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.

Адвокатська таємниця в системі права України переважно розглядається як морально-етична проблема. Варто сказати, що як і у всій системі адвокатури, так і тут є відсутність достатніх  науково-теоретичних досліджень з проблем адвокатської таємниці. Невизначеність належного місця і статусу адвокатури як в системі захисту, так і всього правосуддя є наслідками недостатньо врегульованого правового статусу адвокатської таємниці [57, с.1].

Основними принципами адвокатської етики згідно з Правилами адвокатської етики є: незалежність; дотримання законності; домінантність інтересів клієнтів; неприпустимість представництва клієнтів з суперечливими інтересами; конфіденційність; компетентність та добросовісність; чесність і порядність; повага до адвокатської професії;культура поведінки;обмежене рекламування діяльностіі адвокатів [12, с.347-351].

Кожна праця має гідно оплачуватись. Безоплатною була тільки праця рабів. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про адвокатуру», оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом. Якщо договір розривається достроково, оплата праці адвоката проводиться за фактично виконану роботу. У разі неналежного виконання доручення на вимогу громадянина або юридичної особи, які уклали договір з адвокатом чи з адвокатським об'єднанням, внесена плата повертається їм повністю або частково, а при виникненні спору за рішенням суду [13].

Специфіка винагороди за адвокатську діяльність є, передовсім, такою, що поєднує в собі елементи традиційної винагороди і в окремих випадках може нормуватися. Оплата праці адвоката може залежати як від внутрішньо-корпоративних актів об'єднання (фірми, колегії тощо), де працює адвокат, так і від домовленості із суб'єктом, якому адвокат надає правову допомогу. Інша її специфічність є такою, що в більшості вона не регулюється загальноприйнятими у державі правовими актами, наприклад, Законом України “Про оплату праці” [22], а нормативними актами як адвокатури в цілому, так і конкретних адвокатських об'єднань.

Порядок оплати праці помічника адвоката визначається угодою між ним та адвокатом чи адвокатським об'єднанням. Заробітна плата помічника адвоката не може бути нижчою від встановленого державою мінімального розміру заробітної плати

Постановою Кабінету Міністрів України затверджено порядок оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних  справах. Цей порядок визначає механізм, за яким оплата праці адвоката, у разі його участі у кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість, здійснюється за рахунок держави [19]. Порядок призначення адвоката для подання юридичної допомоги громадянам визначається кримінально-процесуальним законодавством.

За порушення вимог актів законодавства України, що регулюють діяльність адвокатури, та Присяги адвоката України рішенням дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії до адвоката можуть бути застосовані такі види дисциплінарного стягнення, як попередження; зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на строк до одного року та анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Адвокат має право оскаржити рішення про накладення дисциплінарного стягнення до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури або в судовому порядку. Регулювання питання про дисциплінарну відповідальність адвоката члена адвокатського об'єднання здійснюється статутом відповідного об'єднання [13].

    Отже, світові стандарти організації і функціонування адвокатури, які регулюються міжнародними нормами і документами, повинні братися до уваги українськими адвокатами при здійсненні своєї адвокатської діяльності. При розробці національного законодавства у сфері адвокатури міжнародні стандарти обов’язково повинні враховуватися, адже ми стоїмо на шляху входження до європейського простору. А тому, особливо актуальним є визначення місця міжнародно-правових договорів України серед нормативно-правових актів України. Конституцією України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [6]. Тож адвокатам слід враховувати положення міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких була надана Україною у передбаченій законом формі, загальновизнані норми і принципи міжнародного права та практику міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною.

3.2. Впровадження європейських стандартів – основа стратегії розвитку адвокатури України                                                                                                                  

Демократичні правові інститути держави є запорукою і головною гарантією демократичної державної влади, та становлення демократії будь-якої держави. Серед правових інститутів вагоме місце посідає інститут адвокатури. Історичні факти наводять приклади того, що сильна і незалежна адвокатура є несумісна з будь-яким тоталітарним чи авторитарним режимом, адже сама суть цієї професії  прирікає її на незалежне існування [151, с.68].           Поштовхом до розвитку таких інститутів як адвокатура у післявоєнний період, стала зміна правосвідомості міжнародної спільноти, усвідомлення таких цінностей, як права і свободи людини та громадянина. Одним із  перших кроків у цьому напрямку стало закріплення принципу поваги до прав людини в Статуті ООН. Цей міжнародний документ беззаперечно вплинув на філософію цієї професії [151, с.67].   Західноєвропейські держави, особливо, які належать до романо-германського типу правової системи, мають максимально розвинутий інститут представництва. Адже цього потребує прогресуюче приватне право, підприємницька діяльність, а також ринкова економіка. Будь-яка демократична держава, з розвинутою економікою, з високим рівнем правосвідомості соціуму повинна сприяти належному рівню існування цього правозахисного інституту [151, с.68].        Одним з перших ключових документів у системі європейського законодавства, що регулює діяльність міжнародної адвокатури, стали «Основні положення про роль адвокатів». Основним завданням положень стало здійснення впливу на правову політику країн-учасниць Європейського Союзу, укріплення морально-політичного фундаменту правосвідомості європейської спільноти щодо адвокатури [9]. Основні положення сформульовано і викладено з метою допомогти країнам-учасницям ЄС у здійсненні впливу і забезпеченні належної ролі адвокатури. «Належна роль адвокатів має поважатися і гарантуватися урядами при розробці національного законодавства та його застосуванні як адвокатами, так і суддями, прокурорами, членами законодавчої та виконавчої влади і суспільством в цілому; ці принципи мають також застосовуватися до осіб, які здійснюють адвокатські функції без одержання формального статусу адвоката» [9]. Положення вищевказаного документа послужили основою для прийняття нового міжнародного документа – «Стандартів юридичної професії» [28]. Стандарти достатньо чітко окреслили і сформулювали статус адвокатури як важливого соціально-правового інституту, головним завданням якого є відстоювання і захист прав і свобод людини і громадянина. Питання реалізації європейського вибору України постало практично одночасно з відновленням державної незалежності. Сьогодні цей курс став офіційним зовнішньополітичним курсом України. Прагнення приєднатися до єдиної Європи є природнім та історично обумовленим. Крокування на шляху до євроінтеграції об'єктивно збігається з пріоритетами внутрішнього державотворення. Воно передбачає створення правової, соціальної та демократичної держави, реальне забезпечення та захист основних прав та свобод людини і громадянина, побудову держави, що посідає гідне місце серед розвинених держав світу. 

Україна, визначивши основнi напрями спiвробiтництва з Європейським Союзом (ЄС), є органiзацiєю, яка в процесi свого розвитку досягла високого рiвня полiтичної iнтеграцiї, унiфiкацiї права, економiчного спiвробiтництва, соцiального забезпечення та культурного розвитку, розробила „Програму інтеграції України до Європейського Союзу” [16].  

Програма покликана стати головним інструментом загальної стратегії на шляху наближення України до ЄС за всіма спектрами співробітництва – політичним, соціальним, фінансовим, економічним, торговельним, науковим, освітнім, культурним тощо.  

Нацiональнi iнтереси сучасної України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС. Необхiдним є чiтке та всебiчне визначення зовнiшньополiтичної стратегiї щодо iнтеграцiї України до європейського полiтичного, iнформацiйного, економiчного та правового простору. Зважаючи на це, Указом Президента України вiд 11 червня 1998 року затверджені Стратегiї iнтеграцiї України до Європейського Союзу [20].   

Проголошення незалежності України зумовило активізацію державотворчих процесів, які спрямовані на побудову демократичного громадянського суспільства та становлення України як рівноправного партнера світової спільноти.       Утвердження  самостійної, правової, демократичної та економічно стабільної держави на сьогодні є основним критерієм існування Української держави як повноправного члена ЄС.       Однією з найважливіших умов досягнення цієї мети є побудова системи адвокатури, яка б відповідала новим суспільно-політичним та економічним реаліям, створення законодавства, норми якого відтворюють модель демократичного правового інституту адвокатури.    Розбудова правової держави неможлива без належного функціонування правових інститутів, діяльність яких спрямована на захист прав і свобод людини. Одним з таких є адвокатура – складова частина правової системи, призначена професійно виконувати правозахисну функцію у передбаченому законом порядку. Рівень демократизації адвокатури, обсяг професійних прав адвокатів та їх обов'язків, ступінь незалежності адвокатури, гарантії здійснення адвокатської професії, забезпеченість громадян правовою допомогою, її професіоналізм та доступність свідчать про демократизм самої держави, повагу в ній до прав людини. Демократичні засади побудови адвокатури, незалежний, волелюбний характер її природи створили цьому інституту репутацію надійного гаранта забезпечення прав і свобод людини. Як зазначалося вище, сьогодні відносини, пов’язані із адвокатською діяльністю, а також правові основи, принципи побудови і функціонування адвокатури в Україні, врегульовано Законом України “Про адвокатуру” [13]. Закон побудований на досить демократичних засадах з урахуванням багатьох міжнародно-правових документів, що регламентують діяльність адвокатури. В загальному, концепція Закону побудована на загальноприйнятих міжнародних стандартах. Вона неодноразово піддавалась міжнародним експертизам і отримувала позитивні відгуки. Однак, у  зв’язку з прийняттям 1996 року Конституції України, інших нормативних актів, закон потребує подальшого розвитку, внесення певних змін та уточнень.     Зміни повинні бути спрямовані на демократизацію правової системи України, її належне функціонування, створення гарантій захисту прав і свобод людини. Це допоможе посилити правозахисну діяльності адвокатури, забезпечить її організаційне зміцнення, виконання нею конституційних завдань, і водночас – підвищення відповідальності адвокатів за виконання своїх професійних обов’язків.       Проблема вдосконалення Закону «Про адвокатуру» активно обговорюється впродовж останніх років. На розгляд Верховної Ради внесено декілька законопроектів, метою яких є зміцнення адвокатури як правового, незалежного інституту. Закони та інші нормативно-правові акти щодо розвитку та функціонування інституту адвокатури в Україні повинні відповідати стандартам Європейського Союзу в цій галузі. З цією метою необхідно взяти до уваги наступні моменти.     Українське законодавство в галузі адвокатури повинно підпадати під сферу регулювання законодавства Європейського Союзу. Це означає, що положення нового закону України «Про адвокатуру» в цілому повинні відповідати Загальному кодексу правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства, який було прийнято делегацією двадцяти країн-учасниць на пленарному засіданні у Стразбурзі в жовтні 1988 року [3], а також Рекомендаціям Парламентської Асамблеї Ради Європи від 26.09.95 та Резолюції (78) 8 Комітету Міністрів Ради Європи про юридичну допомогу і консультації від 2 березня 1978 року.      Дотримання положень перелічених документів дозволить забезпечити вирішення низки питань адвокатської діяльності, встановить правові основи, принципи побудови і функціонування адвокатури в Україні, розширить правові і організаційні можливості діяльності адвокатів і адвокатських утворень.           Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства міжнародний документ, який регулює діяльність адвокатів в країнах Співтовариства, визначає особливу роль та місце адвоката в суспільному житті будь-якої країни-учасниці ЄС. До цього має прагнути і Україна. Для того, щоб посісти належне місце в суспільстві, адвокатура має розвиватися. Адвокатам потрібно не самоізолюватися, виправдовуючись відновленням корпоративності, а навпаки, залучати до своїх рядів усіх гідних юристів, всіляко сприяючи їм на цьому шляху.     Основною передумовою повноцінного функціонування адвокатури, виконання нею її важливої соціальної ролі в демократичному суспільстві є дотримання адвокатами особливих деонтологічних вимог і правил. До таких правил слід віднести правила професійної етики та поведінки адвоката.  Прогалиною в Законі України „Про адвокатуру” є відсутність встановлених етичних норм діяльності адвокатів. Тобто, немає встановлених правил професійної етики адвокатів. У той час, Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства в розділі I  закріплює правила професійної етики, які передбачають їх добровільне виконання тими, на кого поширюється їх дія.

Відповідно до законодавства України, адвокатура інститут незалежний і недержавний. Критично слід поставитися до спроб структурувати адвокатуру в Україні в нових проектах законів “Про адвокатуру” [14, с.3]. Зокрема, до спроби утворити загальнодержавний орган адвокатського самоуправління – Національну професійну палату адвокатів України, членство в якій має бути обов’язковим. Доцільність створення об’єднання викликає сумнів, оскільки буде порушено принцип незалежності адвоката. Як варіант,  об'єднання може мати місце лише на умовах добровільності членства, коли кожен адвокат  самостійно вирішуватиме для себе необхідність та доцільність участі в ньому. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства [3] в розділі II вказує, що завдання, які виконуються адвокатом у процесі професійної діяльності, вимагають його абсолютної незалежності і відсутності будь-якого впливу на нього. Отже, закріплена в чинному законодавстві України норма про незалежність і недержавність інституту адвокатури збігається з нормами законодавства Європейського Союзу і зміни не потребує.

У розділі III Загального кодексу правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства міститься норма, відповідно до якої професійна діяльність адвокатів підлягає страхуванню. З метою адаптації норм українського законодавства до стандартів європейської системи права подібну норму варто запровадити і в Україні.

Ще однією з найбільш складних проблем організації адвокатури є оплата юридичної допомоги, що надається адвокатам. 

У світовій практиці це питання вирішується так. Розмір гонорару адвоката, що визначається у розумних межах і співвідносний з характером послуг останнього, повинен бути заздалегідь відомий клієнту в повному обсязі. Незалежно від існування будь-якої угоди між клієнтом і адвокатом, розмір гонорару регулюється згідно зі статутом об'єднання адвокатів, членом якого є адвокат. У випадку одночасного членства адвоката в кількох об'єднаннях застосовується той статут, зміст якого найбільше відповідає змісту договору, укладеного між клієнтом та адвокатом.

Якщо адвокат вимагає попередньої виплати гонорару або компенсації можливих витрат, пов'язаних з виконанням замовлення клієнта, ці суми не повинні перевищувати розумних розмірів. У разі   нездійснення клієнтом попередньої   виплати, адвокат має право  відмовитися від подальшої участі у розгляді справи або від надання послуг клієнту.

Адвокат не повинен укладати з клієнтом “pactum de guota litis”, під яким розуміється угода, що укладається між адвокатом і клїєнтом до винесення остаточного рішення стосовно справи, що розглядається, у якій клієнт є однією із зацікавлених сторін. Згідно з вищевказаною угодою клієнт зобов’язується у випадку винесення остаточного рішення на його користь виплатити адвокату винагороду у вигляді грошової суми або у будь-якій іншій формі. Угода про виплату адвокату гонорару згідно з вартістю майна, що оспорюється, не є „pactum de quota litis”, якщо розмір винагороди визначено згідно з офіційною шкалою гонорарів або за наявності контролю з боку компетентного органу, юрисдикція якого поширюється на адвоката.

Наведені  стандарти  організації  та  функціонування  адвокатури  вже  закріплені   у відповідному  законодавстві   провідних   країн   світу   та   дотримуються   на   практиці. Український  же  законодавець   має враховувати   положення   вказаних   стандартів   при розробці нового закону „Про адвокатуру", а адвокатська спільнота застосовувати їх у своєму повсякденному професійному житті.      Отже,впроваджуючи стратегію входження (інтеграцію) України до європейського полiтичного, iнформацiйного, економiчного i правового поля Європейського Союзу, необхідно максимально наблизити, адаптувати законодавство України до нормативної бази Європейського Союзу. Адаптацiя законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближеннi iз сучасною європейською системою права, метою якої є розвиток полiтичної, пiдприємницької, соцiальної, культурної активностi громадян. Адаптація  сприятиме економiчному розвитку держави та поступовому зростанню добробуту громадян, зростанню рівня їх життя та наближенню стандартів життя до тих, що склалися в державах-членах ЄС. З цією метою необхідним є реформування правової системи України, поступове приведення її у відповідність до європейських стандартів, включаючи всі галузі права. Інститут адвокатури потребує особливої уваги. Реформування і оновлення цієї галузі є вкрай необхідним, оскільки тільки за умови належного його функціонування можливим є розвиток демократії та верховенства права. Це, своєю чергою, є одним із головних критерії набуття Україною членства в ЄС.         Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став вступ нашої країни 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація 17 липня 1997 року Верховною Радою Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини та одинадцяти Протоколів до неї [23]. Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, що зокрема передбачає право на індивідуальне звернення за захистом порушених прав, Конвенція стала першим міжнародним правовим документом, спрямованим на захист широкого спектру громадянських та політичних прав. Фактично, наша держава визнала для себе обов'язковою юрисдикцію Європейського Суду з прав людини. В Україні також було запроваджено механізм гармонізації правової системи нашої держави з нормами й стандартами Ради Європи.           Європейська Конвенція з прав людини є одним з основних міжнародних правозахисних документів. Щоправда, цей міжнародний документ не містить окремої правової норми щодо прав адвокатів. Однак права, які вона гарантує адвокатам країн Європейського Співтовариства, носять загальнолюдський характер [177].

Фактом є те, що Європейська  Конвенція про захист прав людини та основних свобод, водночас встановлюючи мінімальні стандарти в цій галузі, виступає гарантом, так би мовити, взірцем для законодавства країн  Європейського Союзу [177].

Оскільки Європейська Конвенція з прав людини не містить прямої норми, яка б закріплювала права адвокатів, судити про їх зміст та обсяг ми можемо з позиції аналізу норм прецедентного права Європейського суду з прав людини. Рішення ЄСПЛ доводять факт захищеності професійних прав адвокатів Європейської Спільноти. Європейський суд з прав людини, застосовуючи окремі норми Конвенції та здійснюючи їх тлумачення,  фактично надає і забезпечує режим посиленого захисту прав адвокатів. Саме тих прав, які в українському законодавстві ми називаємо професійними правами адвоката і гарантіями адвокатської діяльності [177, с.1].

У будь-якій демократичній і правовій державі адвокату належить особлива роль. Правозахисник повинен діяти як в інтересах клієнта, так і в інтересах утвердження верховенства права в цілому, утвердження і гарантування прав людини, закріплених Конституцією України.

Сьогодні стратегічною метою України є набуття членства в Європейському Союзі. Її досягнення залежить від вирішення проблем, пов’язаних зі зміцненням політичних та економічних свобод у державі. Поступове планомірне вирішення цих глобальних проблем може стати запорукою партнерства України з Європейським Союзом до моменту набуття нею членства.

Україна повинна чітко знати і виконувати критерії членства у ЄС і  всіляко сприяти виконанню європейських вимог щодо посилення принципів верховенства права у функціонуванні української правової системи. Реалізація правових засад інтеграції України до ЄС повинна відбуватись із забезпеченням ефективнішого функціонування правових інститутів.

Виступаючи у Європейському Парламенті, Президент України Віктор Ющенко сказав, що “новий Президент та уряд України чітко визначились і зі складовими майбутніх рішень, і з їх формою. Це норми і стандарти Європейського Союзу, його законодавство, правова, політична, економічна та соціальна культура. Європейська інтеграція є найбільш ефективною і, фактично, єдиною можливою програмою реформ для сучасної України” [86, с.1].

Сильна і  професійна  адвокатура є чи не найголовнішою ознакою  будь-якої правової держави і громадянського суспільства, оскільки цей правовий інститут є гарантією демократії та  забезпечення  реального  захисту  законних  інтересів  і  прав громадян та юридичних осіб у державі.

Для виконання завдань,  покладених на адвокатуру України,  її розбудова має проводитись на чітко визначених законодавчих засадах та  при умові дотримання гарантій адвокатської діяльності. При цьому найбільш ефективним є такий стан справ, при якому питання законодавчого  врегулювання   діяльності   адвокатури має  здійснюватись  з  урахуванням  думок  та  пропозицій  самих адвокатів шляхом залучення їх до участі  в  розробці  законів,  що регулюють питання адвокатури в Україні.

Україна, проголосивши себе незалежною, правовою і демократичною державою, керуючись міжнародними принципами з перших же днів прагне до наближення своєї правової системи до стандартів європейської системи права. Для реалізації цього прагнення необхідним є реформування таких важливих правових інститутів, як інститут адвокатури та інститут судового захисту. Саме реорганізація цих інститутів максимально наблизить українське законодавства до європейських стандартів [151, с.69].

Загальноприйняті міжнародні стандарти чітко обумовлюють місце і роль адвоката в житті кожної європейської держави і суспільства. Наші ж стандарти дещо застаріли і вимагають перегляду і вдосконалення. Норми як чинного, так і нового законодавства в галузі адвокатури мають узгоджуватись із вимогами законодавства ЄС.

Отже, інститут адвокатури в Україні розвивався у рамках європейської правової цивілізації, у генетичному її логічному зв’язку з такими історично-європейськими цінностями як справедливість, верховенство права, законність, правова держава, тощо.А тому, українській адвокатурі необхідно особливу увагу приділити таким європейським стандартам функціонування цього правового інституту:

  •  незалежність адвокатів у своїй діяльності;
  •  адвокат повинен діяти в інтересах права в цілому та в інтересах тих людей, чиї інтереси він захищає;
  •  конфіденційність у діяльності адвоката;
  •  дух корпоративної єдності, що виявляється у довірі та взаємному співробітництві адвокатів різних країн співтовариства;
  •  надаючи юридичну допомогу, адвокати повинні додержуватися прав людини і основних свобод, визнаних нормами національного та  міжнародного законодавства;
  •  адвокат має діяти вільно і наполегливо, відповідно до закону і визнаних професійних стандартів і етичних норм.

Закон України "Про адвокатуру" [13], що діє в Україні з 1992 року, за 15 років відіграв важливу роль у розвитку адвокатури України, утвердженні її незалежності, значному розширенні процесуальних прав адвоката, зміцненні гарантій адвокатської діяльності, запровадженні демократичних засад організації адвокатури тощо.

Однак зазначений закон у  питанні становлення української адвокатури як правозахисного інституту має значні недоліки. Це, передовсім, відсутність чіткої системи організації адвокатури, всілякі спроби руйнування єдності адвокатів шляхом створення загальнодержавного органу адвокатського самоврядування, недосконалі норми у сфері оподаткування і страхування адвокатів, відсутність достатніх професійних і соціальних гарантій адвокатської діяльності, проблема захисту прав самих адвокатів тощо.

Норми українського законодавства, що стосуються адвокатури, мають збігатися і перебувати у сфері регулювання законодавства Європейського Союзу. Та, як вже зазначалося вище, існують недоліки і прогалини у національному законодавстві, які вкрай необхідно подолати і заповнити. Так, наприклад, українськими адвокатами практично не реалізується право на захист своїх професійних прав, в той час як міжнародні норми регулюють питання правового  захисту прав адвокатів.      Положення щодо гарантій адвокатської діяльності містяться у статтях «Основних принципів ООН щодо ролі юристів» [9, с.3], який був прийнятий на VIII Конгресі ООН із запобігання злочинам у серпні 1990 року. Цей документ на нормативному рівні дає можливість адвокатам здійснювати їх професійні обов’язки без залякування та переслідування, можливість вільно пересуватись і спілкуватись зі своїм клієнтом у своїй країні та за кордоном, а також виключає можливість піддавати покаранню чи погрожувати його застосуванням, та можливість застосування санкцій до адвокатів за дії, здійснювані, згідно зі встановленими професійними стандартами та обов’язками чи етичними нормами.          Основні принципи вказують на особливість адвокатської діяльності у суспільстві, яка має поважатися і гарантуватися урядами при розробці національного законодавства та його застосування  адвокатами, прокурорами, суддями, а також органами законодавчої та виконавчої влади. А це означає, що моральна і юридична відповідальність адвоката за дотримання його професійної етики значно зростає як перед державою, так і перед суспільством. Він, своєю чергою, зобов’язаний дотримуватися вимог професійної етики, закріплених “Загальним кодексом правил для адвокатів країн Європейського співтовариства“, прийнятого делегацією країн-учасниць у Страсбурзі в жовтні 1988р [3],  та “Правилами адвокатської етики“ [12, с.93], що схвалені Вищою кваліфікаційною комісією  адвокатури при Кабінеті  Міністрів України  2 жовтня 1999 року.

Рада Європи щоразу звертає увагу України на нагальну проблему вдосконалення національного законодавства та відповідності його норм вимогам Ради Європи та стандартам СОТ. Особливо підкреслюється необхідність реформування адвокатської професії в Україні, оскільки ця галузь правової системи України потребує докорінних змін. Вже досить тривалий час обговорюється питання реформування системи адвокатури в Україні. Багатьох фахівців у галузі права тривожить питання щодо чинної редакції  Закону України «Про адвокатуру» 1992 р., який абсолютно не відповідає вимогам часу та є однією із перешкод у процесі  приєднання України до європейської спільноти.        Саме позитивістські позиції сприйняття юридичної природи основних прав людини, залишені Україні у спадщину з радянських часів, є перешкодою на шляху приведення української системи захисту до європейського рівня. Адже українські науковці-позитивісти не визнають “de facto” прямої дії конституційних норм про права і свободи людини і громадянина у застосуванні їх при вирішенні судових справ. На думку науковців, застосування цих норм судами можливе лише після їх конкретизації шляхом прийняття законів, які і визначатимуть зміст цих прав та встановлюватимуть обмеження на їх реалізацію. Так, наприклад, прийняття Закону України «Про свободу слова» зможе конкретизувати положення ст. 34 Конституції України, яка закріплює право на свободу слова [97, с.94].              Україна, вступаючи до Ради Європи, зобов’язалася забезпечити виконання зобов'язань щодо адаптації національного законодавства до права ЄС. Тому варто якомога швидше завершити цей довготривалий процес реформування системи адвокатури.       Отже, інститут адвокатури, як інститут правозахисту, як інститут в якому основним завданням є захист прав і законних інтересів суб’єктів права, розвивається як в Україні, так і в світі. Саме розвиток міжнародних і регіональних утворень, універсалізація прав людини, сприяють становлення міжнародних стандартів правової допомоги. Можемо з упевненістю сказати, що в Україні настав час універсалізації європейської адвокатури.

ВИСНОВКИ

Отримані у процесі дослідження результати дозволяють зробити такі висновки:

Здiйснене комплексне дослiдження еволюцiї iнституту адвокатури в Європi дозволило встановити, що цей процес був довгим та складним, вiд зародження адвокатської професiї до утворення професiйних спiльнот адвокатiв i формування адвокатури як одного з найвпливовiших iнститутiв правозахисту.      

Початки судового представництва за часів Римської імперії походили з надання юридичних консультацій, що вважалось почесним обов’язком поважних мужів. Потреба сторони у процесі поряд з експертом з правових питань мати  чільного виразника її інтересів обумовила необхідність залучення професіонала, тобто особи, яка повинна була грамотно скласти необхідні судові документи (postulare), а головне – належно представити сторону в суді вражаючою промовою. Таку особу також називали оратором (orator), або патроном (patronus).

Юридичне представництво у суді за часів Римської імперії було можливе за допомогою адвоката або прокуратора.

Послуги адвоката були платні, адвокати виступали як особи, які постійно займаються юридичними справами і є професіоналами. Більше того, адвокатура взяла на себе роль того інституту, де готувались державні кадри (seminarium dignitatum). Держава надавала таким особам особливі привілеї, звільняла їх від державних повинностей.

Натомість, прокуратором є кожен, хто з люб’язності робить будь-яку послугу іншій. Фактично, прокуратори були процесуальними уповноваженими, крім того, не утворюючи професійного стану, прокуратори вчиняли дії, які, залежно від обставин, доручають вчиняти рідним, друзям, працівникам, агентам або ж адвокату.

Розвиток адвокатури після падіння Римської імперії не припинився.  Адвокатура як форма представництва була перейнята та застосована як цілісний інститут зокрема у правових системах таких країн середньовіччя, як Німеччина та Франція.

Первинно у Німеччині представник називався muntporo (момпар), vormunt (формунт), пізніше також Gewalthaber (ґевальтгабер), Vogt (фоґт) або Anwald (анвальд). Анвальд означав те ж саме, що й прокуратор (procurator), а саме, уповноважену особу як таку: це не конче був „професійний” анвальд, а також він не обов’язково був процесуальним уповноваженим.

Сам термін “адвокат” вживається у Вормській Реформації від 1498 року, вюрттемберзьких статутах судів феодалів від 1514 року та 1557 року, баварських земельних статутах від 1553 року. Адвокат у середньовічній Німеччині є двигуном процесу. Він задіяний на кожному етапі розгляду справи: викладає обставини справи, зачитує позов і документи на її обґрунтування, викладає, у чому зізнались і що довели. Таким чином, адвокат є позасудовим радником і помічником, а в письмовому процесі – насамперед укладачем судових документів. Поряд з адвокатом діяв і прокуратор. З юридичної точки зору між ними існували такі відмінності: прокуратора назначають на основі його мандата, він є партнером адвоката, до якого він звертається за порадами, і якому він передає документи і фактичні докази у справі, в той час адвоката наймають не на основі мандата, він підтримує і захищає сторону у справі порадами, діями або самим своїм авторитетним ім’ям; для прокуратора сторона є мандатом, для адвоката – клієнтом, він є патроном тощо.

У Франції право проголосити промову належало адвокату від самого початку його діяльності, а з часом перетворилось на його виключне право. Саме ця риса і виступала основною при характеристиці французької адвокатури періоду середньовіччя. Французькі адвокати вирізнялись, окрім  ораторського мистецтва, спільною роботою у колективі, рівнем та характером вимог, яким вони повинні були відповідати до зайняття посади адвоката, а також гідним фінансовим утриманням, що забезпечило якісно вищий рівень розвитку цього інституту у порівнянні з Німеччиною.

Адвокатура в Україні як професійна діяльність виникла і сформувалась не одразу. Вона пройшла  тривалий історичний шлях, перш ніж стала організаційно оформленою і законодавчо закріпленою як самостійний правовий інститут.

Перші зародки станової професійної адвокатури на українських землях з'являються ще за часів Київської Русі, де захист утворював невід’ємну складову судочинства.

За часів польсько-литовської доби на перший план у якості захисника виступає прокуратор. В цілому обсяг процесуальних прав сторін у цей період стає досить широким, хоча і залежить від того, у якому суді розглядалася справа, а також від станової приналежності сторін. Вперше представниками сторін на суді виступають прокуратори, що знаходяться при судах. У деяких справах їх участь стає обов'язковою. За послуги прокуратору тепер встановлюється платня. Без них вже не обходився майже жодний процес.

За часів перебування українських земель під пануванням Австро-Угорщини, питання організації адвокатури було вирішено за законодавством саме Австро-Угорщини. Відповідно питання вступу в адвокатуру, здійснення адвокатами своєї діяльності, притягнення до дисциплінарної відповідальності було врегламентоване саме цими положеннями. Слід відзначити ті високі стандарти яким повинна була відповідати особа щоб отримати право на зайняття адвокатською діяльністю. Ця обставина обумовила авторитетність та вагомість у суспільстві адвокатури того часу.  

Інститут присяжних повірених юридично був вже встановлений у рамках Судової реформи 1864 року і діяв на території тих українських земель, які входили до Російської імперії. Положення Судових статутів свідчили про те, що присяжні повірені не були державними службовцями, вони не мали права на службові знаки, які вказували б на відмінності між ними. Присяжні повірені були уповноваженими у державних інтересах особами вільної професії, які були незалежні від суду у своїх діях з ведення кримінальних та цивільних справ, підпорядковувались тільки передбаченому для них особливому дисциплінарному порядку.

Інститут присяжного повіреного був важливим кроком у становленні адвокатури того часу, втілював у собі надбання, запозичені з інституту адвокатури у Німеччині, Франції. Існувало, звісно, багато обмежень до здійснення функцій присяжного повіреного, наприклад, щодо професорів університетів чи священнослужителів,  але загалом це був поступ у становленні цього інституту на теренах України.

Розглянуто також створення та розвиток інституту адвокатури у XX ст. на українських землях під владою Польщі, а також у складі Радянського Союзу. З урахуванням певної періодизації, аналізу політико-правових умов та конкретної нормативної бази в дисертації досліджено інститут адвокатури тих часів.

Українська державність пройшла довготривалий і тернистий шлях. Відсутність окремих ознак державності в Радянській Україні до 1991 року, відсутність правових форм правління не могли не позначитися на правосвідомості громадян, на їх реальне відчуття правової захищеності та гарантії свого права на юридичну допомогу, реалізація якого здебільшого здійснюється адвокатурою.

Визнання України правовою державою означає верховенство права в усіх сферах діяльності держави. Основним завданням правової держави є визнана конституційно необхідність забезпечення прав і свобод людини та громадянина, гарантія гідних умов її життя. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави. Держава несе відповідальність перед кожною людиною за свою діяльність. Забезпечення і утвердження прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Право на отримання кваліфікованої юридичної допомоги належить кожній людині і громадянину і є важливою гарантією дотримання інших прав особи.

Розбудова правової держави неможлива без належного функціонування правових інститутів, діяльність яких спрямована на захист прав і свобод людини. Одним з таких є адвокатура – складова частина правової системи, призначена професійно виконувати правозахисну функцію у передбаченому законом порядку. Рівень демократизації адвокатури, обсяг професійних прав адвокатів та їх обов’язків, ступінь незалежності адвокатури, гарантії здійснення адвокатської професії, забезпеченість громадян правовою допомогою, її професіоналізм та доступність свідчать про демократизм самої держави, повагу в ній до прав людини. Демократичні засади побудови адвокатури, незалежний, волелюбний характер її природи створили цьому інституту репутацію надійного гаранта забезпечення прав і свобод людини.

Проголошення незалежності України зумовило активізацію державотворчих процесів, які спрямовані на побудову демократичного громадянського суспільства та становлення України як рівноправного партнера світової спільноти.

Питання реалізації європейського вибору України постало практично одночасно з відновленням державної незалежності. Сьогодні цей курс став офіційним зовнішньополітичним курсом України. Прагнення приєднатися до єдиної Європи є природнім та історично обумовленим. Рух на шляху до євроінтеграції об'єктивно збігається з пріоритетами внутрішнього державотворення. Воно передбачає створення правової, соціальної та демократичної держави, реальне забезпечення та захист основних прав та свобод людини і громадянина, побудову держави, що посідає гідне місце серед розвинених держав світу. 

Впроваджуючи стратегію входження (інтеграцію) України до європейського полiтичного, iнформацiйного, економiчного i правового поля Європейського Союзу, необхідно максимально наблизити, адаптувати законодавство України до нормативної бази Європейського Союзу. Адаптацiя законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближеннi зі сучасною європейською системою права, метою якої є розвиток полiтичної, пiдприємницької, соцiальної, культурної активностi громадян.         Адаптація  сприятиме економiчному розвитку держави та поступовому зростанню добробуту громадян, зростанню рівня їх життя та наближенню стандартів життя до тих, що склалися в державах-членах ЄС. З цією метою необхідним є реформування правової системи України, поступове приведення її у відповідність до європейських стандартів, включаючи всі галузі права. Інститут адвокатури потребує особливої уваги. Реформування і оновлення цієї галузі є вкрай необхідним, оскільки тільки за умови належного його функціонування можливий розвиток демократії та верховенства права. Це, своєю чергою, є одним із головних критерії набуття Україною членства в ЄС.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

          

   Нормативно-правові акти та інші офіційні документи

1.Інструкція про організацію губернських колегій захисників при губрайнарсудах від 14 листопада 1922 р. // Бюлетень НКЮ УРСР, 1922.  15.

2. Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року // Конвенцію ратифіковано Законом № 475 / 97- ВР (475/94 ВР) від 17.07.1997.

3. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства (Страсбург, 1988) //  Бюлетень законодавства і юридичної практики України "Адвокатура в Україні". – К., 2000 – вид. "Юрінком". – № 4. Декрет о суде от 14 февраля 1919 г. // Собрание Указов УССР, 1919. – № 11. – Ст. 141.

5. Конституція СРСР від 5 грудня 1936 року // СЗ СССР: у 2 т., Т.1. 1968. С. 90-112.

6. Конституція України 1996 р. –  Ст. 59, 9.

7. Конституція УРСР від 30 січня 1937 року // ЗЗ УРСР, 1937. – № 30. – Ст. 121.

8. Міжнародний пакт про громадські і політичні права від 16.12. 1966 року // (Міжнародний пакт ратифіковано Указом президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII (2148-08) від 19.10.1973.

9. Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгресом ООН із запобігання злочинам у серпні 1990 р. //  Адвокатура України: правове регулювання і судова практика: практ. посіб. для адвоката. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. –  768 с.

10. Положення про адвокатуру СРСР 1939 року // СП СССР, 1939. –  № 49. – С. 394.

11. Правда Русская: в 2 т.  –  М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1947. – С. 862.

12. «Правила адвокатської етики», схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України, протокол від 1-2 жовтня 1999 р. №6 //  Арбітражні вісті. – 1999. - № 44-45 (47). -  ст. 5-7.

13. Про  адвокатуру: Закон України від 19 грудня 1992 року N 2887-XII //  Відомості Верховної Ради. – 1993. № 9. Ст. 62.

14. Про адвокатуру: проект закону, зареєстрований Верховною Радою України №7051 від 04.02.2005 р.

15. Про введення народного суду: Постанова Народного Секретаріату від 4 січня 1918 року // Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень Уряду Української РСР (1917 – 1941 рр.). –  К., 1963. –  Т.1. – С. 30-33.

16. Програма інтеграції України до Європейського  Союзу: Указ Президента України від 14 вересня 2000 р. №1072 // Офіційний вісник України. – 2000. – №39. –  Ст. 1648.

17. Положення про адвокатуру Української РСР від 2 жовтня 1922 р. // СУ УСРР. – 1922. № 43. – Ст. 630.

18. Про затвердження Положення про адвокатуру Української РСР: Закон Української РСР від 31 жовтня 1980 р. Друга сесія Верховної Ради Української РСР 10 скликання. К., 1981.  С. 140-142 .Затверджено Верховною Радою 1 жовтня 1980 року.

19. Про  затвердження Порядку оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних  справах за рахунок держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 травня 1999 р. №821.

20. Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу: Указ Президента України від 11 червня 1998 року № 615/98 //  Урядовий кур’єр. – 16 липня 2003. – №129.

21. Про концепцію судово-правової реформи в Україні: Постанова ВР України // Відомості Верховної Ради України, 1992. № 30. Ст. 426.

22. Про оплату праці: Закон України // Відомості Верховної Ради України, 1995 р. № 17.

23. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11до Конвенції: Закон України, №475/97-ВР від 17.07.1997 р. // Відомості Верховної Ради України, 1997. №40. Ст. 263.

24. Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організовуються колегіями захисників від 27 грудня 1922 р. // Бюлетень НКЮ УРСР. – 1924.   45.

25. Положення про народний суд УРСР від 26 жовтня 1920 року // Бюлетень НКЮ УРСР, 1922. – № 15.

26. Саксонское зерцало: Памятник, коммент., исслед.: перевод / АН СССР, Ин-т государства и права; отв. ред. В.М. Корецкий. – М.: Наука, 1985. – 271 с.

27. Салическая правда / рус. пер. Lex Salica Н.П. Грацианского и А.Г. Муравьева; с введением Н.П. Грацианского. – Казань: Маркелов и Шаронов, 1913. –  [2], XXXVIII, 56 с.

28. Стандарти юридичної професії, прийняті Міжнародною асоціацією юристів у вересні 1990 року.

29. Статут Великого княжества Литовского 1588 г.: Тексты. Справочник. Комментарии. –  Минск, 1989. – 570 с.

30. Судебные уставы 20 ноября 1864 года, с изложением рассуждений, на коих они основаны, изданные Государственной канцелярией. СПб, 1867. Ч. 3. – 567 с.

31. Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УРСР: Декрет Ради Народних Комісарів України про суд від 14 лютого 1919 року // СУ УССР. 1919. № 11. Ст. 141.

32. Типовые правила профессиональной этики американских адвокатов // Адвокат. –  1998. – № 4-5. 

33. Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень Уряду Української РСР (1917 – 1941 рр.). – К., 1963. – Т.1. – С. 30 – 33.

34. Prawo o ustroju adwokatury // Dziennik Ustaw, rok 1932.  № 86. poz. 733.

35. Statut Tymczasowy Palestry Państwa Polskiego // Dziennik Praw Panstwa Polskiego. 1918. – №22. poz. 75.

36. Ustawa z dnia 23 wrzesnia 1922 r. w przedmioce zmiany niektorych postonowien statutu dyscyplinarnego dla adwokatow i kandydatow adwokackich w b. dzielnicy austriackiej // Dziennik Ustaw, rok 1922. – № 87. – poz. 779.

37. Ustawa z dnia 19 lutego 1925 r. w sprawie zmiany § 6 ustawy z dnia 6 lippca 1868 r. o adwokaturze w b. dzielnicy austriackiej // Dziennik Ustaw, rok 1925. –№ 26. – poz. 172.

38. Rozporzadzenie ministra sprawedliiwosci z dnia 9 grudnia 1919 r. dotyczace nowej taryfy adwokackey dla b. zaboru austriackiego // Dziennik Ustaw, rok 1920. –№ . – poz. 1.

39. Rozporzadzenie ministra sprawedliiwosci z dnia 10 marca 1921 r. w przedmiocie podwyzszenia taryfy adwokackiej dla b. dzielnicy austriackiej // Dziennik Ustaw, rok 1921– № 26. – poz. 153.

40. Rozporzadzenie ministra sprawedliiwosci z dnia 17 listopada 1922 r. w przedmioce zmiany taryfy adwokackiey, obowiazujacej w b. zabore austriackim // Dziennik Ustaw, rok 1922. – № 108. – poz. 1002.

41. Rozporzadzenie ministra sprawedliiwosci z dnia 18 pazdernika 1923 r. w przedmioce zmiany taryfy adwokackiey, obowiazujacej w b. zabore austriackim // Dziennik Ustaw, rok 1923.  № 110. –  poz. 876.

42. Rozporzadzenie ministra sprawedliiwosci z dnia 5 maja 1924 r. w przedmioce zmiany taryfy adwokackiey, obowiazujacej w b. zabore austriackim // Dziennik Ustaw, rok 1924.  № 40. –  poz. 433.

43. Rozporzadzenie Rady Ministrow z dnia 21 sierpnia 1922 r. w predmiocie zakresu dzialania dotychczasowej Rady adwokatow przysieglych okregu sadu apelacyjnego w Wilnie // Dziennik Ustaw, rok 1922.  № 73. – poz. 661.

Архівні матеріали

44. ЦДІА України у Львові, фонд 462, опис 1, справа 2, арк. 1.

45. ЦДІА України у Львові, фонд 359, опис 1, справа 352, арк. 53.

46. ЦДІА України у Львові, фонд 371, опис 1, справа 101, арк. 145.

47. ЦДІА України у Львові, фонд 371, опис 1, справа 100, арк. 31.

48. ЦДІА України у Львові, фонд 359, опис 1, справа 352, арк. 21.

49. ЦДАНТД України. Ф. Р-8. Оп. 7. Спр. 5. Арк. 95.  

50. ЦДАНТД України. Ф. Р-8. Оп. 7. Спр. 1. Арк. 157-160.  

51. ЦДАНТД України. Ф. Р-8. Оп. 7. Спр. 21. Арк. 3-5.  

52. ЦДАНТД України. Ф. Р-8. Оп. 7. Спр. 35. Арк. 9-47.  

53. ЦДАНТД України. Ф. Р-8. Оп. 7. Спр. 5. Арк. 47-72.  

54. ЦДАНТД України. Ф. Р-8. Оп. 7. Спр. 40. Арк. 98-99; Спр. 38. Арк. 88-95.  

Дисертації та автореферати

55. Гловацький І.Ю. Українські адвокати Східної Галичини як захисники у кримінальних справах по обвинуваченню у вчиненні політичних злочинів у міжвоєнний період (1918-1939 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.01 / І.Ю. Гловацький. – Київський національний ун-т внутрішніх справ. –  К., 2006. – С.18.

56. Кучерена А.Г. Роль адвокатуры в становлении гражданского общества в России: дисс. на соискание уч. степени докт. юрид. наук: 12.00.11. / А.Г. Кучерена. М., 2002. 360 с.

57. Логінова С.М. Адвокатська таємниця: теорія і практика: автореферат на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук / С.М. Логінова. – Київ, КНУ ім. Т. Шевченка,2002. – 19 с.

58. Резнік О.І. Періодизація історико-правового процесу: концептуальні аспекти: автореферат дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. / О.І. Резнік. – Одеса, 2008 – 18с.

59. Святоцький О.Д. Адвокатура в юридичному механізмі захисту прав громадян (історико-правове дослідження): автореферат дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук: 12.00.01 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка / О.Д. Святоцький. — К., 1994. — С. 7.

60. Святоцкий А.Д. Учреждение и развитие Советской адвокатуры: (историко-правовой аспект): дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: 12.00.01. / А.Д. Святоцкий. – Львов, 1986. – С. 213.

61. Шаров Г.К. Административно-правовые вопросы организации и деятельности адвокатуры в СССР: дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: 12.00.02. / Г.К. Шаров. –  М., 1982. – 200 с.

Монографії та інша наукова література

62. Адвокатская деятельность: учеб.-практ. пособие / под общ. ред. В.Н. Буробина. –М.: Адвокат. фирма "Юстина": Изд-во МНЭПУ, 2001. – 535 с.                                               63. Адвокатура в Україні: навч.-метод. матеріал / уклад. Г.С. Семаков. – К.: МАУП, 1999. – 42 с.

64. Адвокатура в СССР / ред. коллегия: К.Н. Апраксин, А.Г. Поляк, И.И. Склярский, М.С. Строгович, В.М. Чхиквадзе. –  М.: Юридическая литература, 1971.  224 с.                                                                                                             65. Адвокатура и современность: сборник статей / АН СССР, Институт государства и права; отв. ред. В.М. Савицкий. –  М.: ИГПАН, 1987. – 150 с.

66. Адвокатура України: навчальний посібник: у 2 кн. / за ред. доктора юр. наук, проф. С.Я. Фурси. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2007. – 940 с.                                  67. Адвокатура України: правове регулювання і судова практика: практичний посібник для адвоката / за ред. С.Ф. Сафулька, О.Д. Святоцького; упоряд. Т.Г. Захарченко та ін. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 768 с.                                 68. Адвокатура Франции // Адвокатская практика, 1998. –  № 1-2. – С. 52-56.                69. Андрєєвський В.В. Організація діяльності адвокатури / В.В. Андрєєвський. – К.: ви-во Київського університету права, 2003. – 12 с.                                                            70. Антимонов Б.С. Адвокат в советском гражданском процессе / Б.С. Антимонов, С.А. Герзон. –  М.: Госюриздат, 1954.

71. Баренбойм П.Д. Адвокатура в США / П.Д. Баренбойм // Адвокат. 1998. № 4-5. с.

72. Басецкий И.И. Защитник в уголовном процессе / И.И. Басецкий, В.Л. Василевская.  — Минск: Академия МВД Республики. – Беларусь, 2001. — С. 97.

73. Бермус А.Г.  Введениэ в гуманитарную методологию: научн. монография / А.Г. Бермус. – М.: Конон + ; РООН Реабилитация, 2007. – 336 с.

74. Бойко А.М. Детермінація економічної злочинності в Україні в умовах переходу до ринкової економіки (теоретико-кримінологічне дослідження): монографія / А.М. Бойко. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2008. – 380 с.

75. Боботов С.В. Правосудие во Франции: учебное пособие / С.В. Боботов. – М.: Институт государства и права РАН, 1994. – С. 198.

76. Бойков А.Д. Адвокатура и адвокаты / А.Д Бойков. –  М.: Юрлитинформ, 2006. –  288 с.

77. Бойков А.Д. Нравственные основы судебной защиты / А.Д. Бойков. –  М.: Знание, 1978. – 63 с.

78. Бойков А.Д. Адвокатура России: учеб. пособие. -3-е изд., доп. / А. Д. Бойков, Н.И. Капинус, Е.Г. Тарло. – М.: Камерон, 2004. – 528 с.

79. Бойков А.Д. Роль защитника в предупреждении преступлений / А.Д. Бойков. –  М.: Юридическая литература, 1971. – 112 с.

80. Бойков А.Д. Этика профессиональной защиты по уголовным делам / А.Д. Бойков. –  М.: Юридическая литература, 1978. – 176 с.

81. Ватман Д.П. Адвокат в гражданском процессе / Д.П. Ватман, В.Я. Елизаров. –  М.: Юридическая литература, 1969. – 200 с.

82. Варфоломеєва Т.В. Історія адвокатури України / Спілка адвокатів України; Академія адвокатури України. — 2-ге вид., перероб. і доп. / Т.В. Варфоломеєва, О.Д. Святоцький,  В.С. Кульчицький, З.М. Багринівський, Т.В. Кисельова. — К.: СДМ-Студіо, 2002. — 286с.

83. Васьковский Е.В. Организация адвокатуры: ист.-догмат, исслед.: в 2-х ч. Ч.1: Очерк всеобщей истории адвокатуры / Е.В. Васьковський. – СПб., 1893. –  396 с. Ч. 2: Исследование принципов организации адвокатуры: СПб., 1893. – 213 с.

84. Васьковский Е.В. Будущее русской адвокатуры: к вопросу о предстоящей реформе / Е.В. Васьковский. – СПб., 1893. – 20 с.

85. Васьковский Е.В. Основные вопросы адвокатской этики / Е.В.      Васьковский. –  СПб., 1895. –  46 с.

86. Вибір остаточний і перегляду не підлягає // Урядовий кур’єр. 2005. №36.

87. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права / М.Ф. Владимирский-Буданов. –  Ростов-на-Дону, “Феникс” 1995. – 640 с.

88. Власов А.А. Адвокат как субъект доказывания в гражданском и арбитражном процессе / А.А. Власов. –  М.: Юрлитинформ, 2000. – 240 с.

89. Гаврилов С.Н. Адвокат в уголовном процессе: учебно-методическое пособие / под. ред. проф. П.А. Лупинской / С.Н. Гаврилов. –  М.: Юристъ, 1996. – 112 с.

90. Гаврилов С.Н. Адвокатура в РФ: учебное пособие / С.Н. Гаврилов. – М., 2000. –  288 с.

91. Галоганов А.П. Российская адвокатура: история и современность / ред. Бойков А.Д. / А.П. Галоганов. –  М.: Юрлитинформ, 2003. –  288 с.

92. Гинзбург Г.А. Советский адвокат / Г.А. Гинзбург, А.Г. Поляк,  В.А. Самсонов.  –  М.: Юридическая литература, 1968. 200 с.

93. Гловацький І.Ю. Адвокатура зарубіжних країн (Англія. Німеччина. Франція) : навчально-практичний посібник / І.Ю. Гловацький. – К.: Атіка, 2007. – С. 588.

94. Гловацький І.Ю. Промови українських адвокатів Галичини у політичних судових процесах першої половини ХХ ст. / І.Ю. Гловацький. Львів, 2004. С. 44.

95. Гловацький І. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921-1939 рр.) / І. Гловацький. – Львів, 2003. – 345 с.

96. І.Ю. Гловацький, В.І. Гловацький. Українські адвокати східної Галичини (кінець XVIII – 30-ті роки XX ст.) / І.Ю. Гловацький, В.І. Гловацький. – Львів, 2004. – С. 155.

97. Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката: у 2 ч. / О.Д. Святоцький, Т.Г. Захарченко, С.Ф. Сафулько та ін.; за заг.ред. С.Ф. Сафулька. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2008. – Ч.1. – 616 с.

98. Жалинский А. Введение в немецкое право / А. Жалинский, А. Рерихт. – М.: «Спартак», 2001. – С. 767.                                                                                              99. Жюль-де-Беркье. Новейшая адвокатура. Юридический вестник: Апрель. Издание Московского Юридического Общества. Кн. 4 / Жюль-де-Беркье. –  М., 1872. – С. 5-52.

100. Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія: посібник для студентів історичних спеціальностей університетів / Л. Зашкільняк. – Львів: ПАІС, 2007. – 312 с.

101. Квинтилиан, Марк Фабий (ок. 35-ок. 96). Марка Фабия Квинтилиана Двенадцать книг риторических наставлений: пер. с лат. изд. Ч.1-2., ч. 2 / Марк. Фабий, Квинтилиан. Санкт-Петербург, 1834. 522 с.

102. Кобилецький М.  Магдебурзьке право в Україні (ХІV- перша половина ХІХ ст.): історико-правове дослідження / М. Кобилецький. Л.: ПАІС, 2008. С. 406.

103. Кони А.Ф. Избранные произведения. Статьи и заметки. Судебные речи / А.Ф. Кони. –  М., 1956. –  888 с.

104. Кони А.Ф. Собрание сочинений: у 8 т. / А.Ф. Кони. –  М., 1967.

105. Кони А.Ф. Отцы и дети судебной реформы / А.Ф. Кони. –  М., 1914. –  349 с.

106. Кожевников М.В. Советская адвокатура / В.М Кожевников. –  М.: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1939. –  50 с.

107. Коржихина Т.П. История государственных учреждений СССР / Т.П. Коржихина. - М.: Высшая школа, 1986. – 399 с.

108. Кульчицький В., Тищик Б., Бойко І. Галицько-Волинська держава (1199-1349)/Монографія. – Львів, 2005. – С.259-260.

109. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2008. – 624 с.

110. Кучерена А.Г. Адвокатура: учебник / А.Г. Кучерена. –  М.: Юристъ, 2004. –  351 с.

111. Кучерена А.Г. Адвокатура в условиях судебной реформы / А.Г. Кучерена. –  М.: Пенаты, 2002. – 86 с.

112. Лекторський В.А. Методологический анализ науки (типы и уровни) / В.А. Лекторский, В.С. Швырев / Философия, методология, наука / отв. ред. В.А. Лекторский. – М.: Наука, 1972. – С. 7-44.

113. М.В. Никифорак. Буковина в державно-правовій системі Австрії (1774-1918 рр.) / М.В. Никифорак. – Чернівці: Рута, 2004. – 384 с.

114. Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права /  И.Б. Новицкий. – М.: Госюриздат, 1960. – 240 с.

115. Организация адвокатуры в зарубежных странах. М., 2003. – С. 187.

116. Памятники римского права: тексты: для юрид. вузов: перевод. М.: Зерцало, 1997. 607 с.

117. Палибин Н.В. Записки советского адвоката: 20-е-30-е гг / Н.Б. Палибин. – Paris: YMCA-press, 1998. – 204 с.

118. Перлов И.Д. Как устроены суд, прокуратура и адвокатура в СССР / И.Д. Перлов. –  М.: Знание, 1964. – 96 с.

119. Перлов И.Д. Право на защиту: учебное пособие / И.Д. Перлов. – М.: Знание, 1969. – 79 с.

120. Полянский Н.Н. Правда и ложь в уголовной защите / Н.Н. Полянский. – М.: Правовая защита, 1927. – 91 с.

121. Реймон Арон. Избранное: введение в философию истории: пер.с фр. / Арон Реймон . – М.: Per Se, 2000. – 543 с.

122. Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира: cправочник. – М.: Юрид. лит., 1993. – С. 276.

123. Савицкий В.М. Право обвиняемого на защиту в социалистическом уголовном процессе / В.М. Савицкий. – М.: Наука, 1983. – 285 с.

124. Саркисянц Г.П. Защитник в уголовном процессе / Г.П. Саркисянц. –  Ташкент, 1971. –  252 с.

125. Саркисянц Г.П. Процессуальное положение защитника / Г.П. Саркисянц. –  Ташкент, 1967. –  121 с.

126. Сафулько С.Ф Адвокатура в системі правової держави. Адвокатура і судова влада.

127. Сафулько С.Ф. Сучасне розуміння адвокатури як інституту громадянського суспільства.

128. Свердлов М.Б. От закона Русского к Русской Правде / М.Б. Свердлов. – М., 1988. –  174 с.

129. Святоцький О.Д. Адвокатура: історія і сучасність / О.Д. Святоцкий, В.В. Медведчук. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 319.

130. Святоцький О.Д. Адвокатура України: навч. посіб. для студентів юрид. вищих навч. закладів і фак. / О.Д. Святоцкий, М.М. Михеєнко. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 222.

131. Сергиевский Н.Д. Русское уголовное право / Н.Д. Сергиевский. –  СПб., 1905.–  368 с.

132. Сергеич П. Искусство речи на суде / П. Сергеич. – М.,1988. – 380 с.

133. Смоленский М.Б. Адвокатская деятельность и адвокатура в Российской Федерации: учебник / М.Б. Смоленский. – Ростов н/Д: Феникс, 2003. – 256 с.

134. Советская адвокатура. Задачи и деятельность / отв. ред. А.А. Круглов. –  М.: Юридическая литература, 1968. – 144 с.

135. Стецовский Ю.И. Адвокат в уголовном судопроизводстве / Ю.И. Стецовский. –  М.: Юридическая литература, 1972. – 159 с.

136. Стецовский Ю.И. Адвокат –  представитель потерпевшего / Ю.И. Стецовский. –  М., 1967.

137. Стецовский Ю.И. Исторический очерк формирования адвокатуры в России: монография / под общ. ред. док. юрид. наук Г.Б. Мирзоева / Ю.И. Стецовский. – М.: Российская академия адвокатуры, 2001. – 184 с.

138. Стецовский Ю.И. Советская адвокатура: учеб. пособие для вузов / Ю.И. Стецовский. –  М.: Высш. шк., 1989. – 304 с.

139. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса: в 2-х томах / М.С. Строгович. – М.,1968-1970. –  Т.1, 1968. –  470 с. –  Т. 2, 1970. – 516 с.

140. Строгович М.С. Проблемы судебной этики / М.С. Строгович. –  М., 1974. – 272 с.

141. Строгович М.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности / М.С. Строгович. – М., 1984. – 143 с.

142. Судебные речи адвокатов. – Л., 1972. – 181 с.

143. Судебные речи знаменитых русских адвокатов (конец XIX- нач. XX вв.). –  М., 1997. – 390 с.

144. Судебные речи советских адвокатов. – М., 1960. – 271 с.

145. Таганцев Н.С. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1885 г 6-е изд. / Н.С. Таганцев. – СПб, 1889. – С. 775.

146. Таманага Браян. Верховенство права: історія, політика, теорія: перекл. з англ. А. Іщенка / Браян Таманага. –  К.: Вид.дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – 208 с.

147. Тацит, Корнелий. Сочинения: в 2 т.: перевод / Корнелий Тацит; отв. ред. С.Л. Утченко; Рос. АН. СПб.: Наука: Санкт-Петербург. изд. фирма, 1993. 734 с.

148. Тищик Б.Й. Західно-Українська Народна Республіка (1918-1923). Історія держави і права / Б.Й. Тищик.  – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

149. Уголовно-процессуальный кодекс УССР: с изменениями по 1 марта 1925 г. и приложением алфавитно-предметного указателя и таблицы сроков. — X.: Юрид. изд-во Наркомюста УССР, 1925. – С. 15-16.

150. Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми: колективна монографія / за ред. Леоніда Зашкільняка. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2004. – 406 с.

151. Фіолевський Д.П. Адвокатура: підручник / Д.П. Фіолевський. – К.: Алерта; Прецедент, 2007. – 486с.

152. Фойницкий И.Я. Защита в уголовном процессе, как служение общественное: речи / Н.Я. Фойницкий. – СПб., 1885. – 64 с.

153. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства / И.Я. Фойницкий. –  СПб., 1910. –  572 с.

154. Цицерон, Марк Туллий (106-43 до н. э.). Речь М. Туллия Цицерона за Л. Мурену / Объясн. Ю. Фелькель / Марк Туллий, Цицерон. –  Москва: бр. Салаевы, 1875. – 117 с.

155. Цицерон, Марк Туллий (106-43 до н. э.) Избранные сочинения: пер. с лат. / Марк Туллий, Цицерон. М.; Харьков: АСТ: Фолио, 2000. 461 c.

156. Цицерон, Марк Туллий (106-43 до н. э.). О старости; О дружбе; Об обязанностях: пер. с латин. и коммент. В.О. Горенштейна; изд. подгот. В.О. Горенштейн и др.; Репринт. воспроизведение текста изд. 1974 г. / Марк Туллий, Цицерон. М. : Наука, 1993. 245 с.

157. Харитонов Є.О. Історія приватного права Європи: Західна традиція. – Одеса: АОБАХВА, 2001. – 328 с.

158. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран: для вузов по спец. "Правоведение" / сост. Е.В. Поликарпова, В.А. Савельев; под ред. З.М. Черниловского. – М. : Юрид. лит., 1984. – 472 с.

159. Челъцов-Бебутов М.А. Курс уголовно-процессуального права / М.А. Челъцов-Бебутов. — СПб.: Равена: Альфа, 1995. – С. 846.

160. Чубатий М.  До історії адвокатури на Україні / М. Чубатий. Львів, 1934.

161. Юдин Э.Г. Системный подход и принципы деятельности / Э.Г. Юдин. – М.: Наука, 1978. – с. 444.

Наукові статті

162. “Адвокат” или “защитник” // Советская юстиция. – 1937. 4.С. 20.

163. Адвокатская деятельность и адвокатура // Российская юстиция. – 2001. – № 8. – С. 9-16.

164. Апраксин К.Н. Развитие советской адвокатуры / К.Н. Апраксин, А.Г. Поляк // Советское государство и право. –  1979. – № 5. – С. 99-104.

165. Багаутдинов Ф. Закон об адвокатуре: взгляд с другой стороны / Ф. Багаутдинов // Российская юстиция. – 2001. – № 5. – С. 8-10.

166. Бігун В. Філософія правосуддя: деякі антропологічні виміри (нотатки до постановки проблеми) / Бігун В. // Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи): Статті учасників Третього всеукраїнського “круглого столу” (м. Львів, 23-24 листопада 2007 року). – Львів: СПОЛОМ, 2008. – 344 с.

167. Биюшкина Н.И. Институт адвокатуры в дореволюционной России  / Н.И. Биюшкина // Вестник Нижегородского государственного университета им. Н.И. Лобачевского. – 1996. – С. 85-92.

168. Гловацький І. Етичні норми професійної діяльності адвокатів Польщі в 20-30- роках ХХ ст. / І. Гловацький // Правова держава: міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 13. / АН України. Інститут держави і права ім. М.В. Корецького. –  К., 2002. – С. 506-522.

169. Гловацький І. Ю. Поняття “політичний злочин” та його види за законодавством Польщі у міжвоєнний період (1918-1939 рр.) / І. Гловацький // Вісник Львівського юридичного інституту. – Львів, 2005. –  Вип.1. – С. 267-283.

170. Гловацький І. Ю. Органи поліції Польщі у боротьбі з політичними злочинами в Галичині (1918-1939 рр.)  / І. Гловацький // Вісник Львівського юридичного інституту.–  Львів, 2004. –  № 3. – С. 297-313.

171. Гловацький І. Особливості розвитку інституту адвокатури на землях Східної Галичини і Буковини / І. Гловацький // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Вип. 38. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. – С. 119-127.

172. Гловацький І. Права української мови у кримінальному судочинстві Другої Речі Посполитої 1918-1939 рр. / І. Гловацький // Вісник Львівського національного університету ім. І. Франка. Серія юридична. Вип. 37. –  Львів: Видавничий центр ЛНУ, 2002. –  С. 184-191.

173. Гловацький І. Правове становище політичних в’язнів у Другій Речі Посполитій у 1923-1939 рр. / І. Гловацький // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. –  Львів, 2001. –  № 2. – С. 10-17.

174. Гловацький І. Проблема правового статусу Східної Галичини на мирній конференції у Парижі 1919-1923 рр. / І. Гловацький // Вісник Львівського державного університету ім. І. Франка. Серія міжнародні відносини. Вип. 6. –  Львів, 2001. –  С. 153-158.

175. Гловацький І. Ю. Роль колегії оборонців в організації правового захисту політичних в’язнів у політичних судових процесах у Східній Галичині (1918-1926 рр.) / І. Гловацький // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Хмельницький, 2003. –  № 2 (6). – С. 21-27.

176. Гловацький І. Судовий процес над членами уряду Руської Лемківської Республіки – джерело вивчення українських державотворчих процесів на Лемківщині (1918-1921 рр.) / І. Гловацький // Вісник Львівського національного університету ім. І. Франка. Серія юридична. Вип. 39. – Львів: Видавничий центр ЛНУ, 2004. – С. 145-154.

177. Гончаренко С. Професійні права адвоката: Європейський стандарт / С. Гончаренко // Адвокат. 2002. № 6(33). – С. 20.

178. Гребенников В. Новые шаги правовой реформы / В. Гребенников // Российский адвокат. –  2000. –  № 6. –  С. 8.

179. Жуковська О.Л. Професійні права адвокатів у контексті прецедентної практики Європейського суду з прав людини / О.Л. Жуковська // Адвокат. – 2002. №6 (33).

180. Кистяковский А. Адвокатура во Франции, Англии и Германии / А. Кистяковский // Журнал Министерства юстиции. – Т. XVII, 1863. – август.

181. Козьміних А.В. Визначення поняття адвокатури та її місця в громадянському суспільстві України / А.В. Козьміних // Актуальні проблеми політики: збірник наукових праць. – Одеса: Юридична література, 2006. – Вип. 28. – С. 324-330.

182. Козьміних А.В. Адвокатура як інститут громадянського сус пільства / А.В. Козьміних // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. – Одеса: Юридична література, 2007. – Вип. 32. – С. 336-340.

183. Козьміних А.В. Походження і основні принципи діяльності адвокатури / А.В. Козьміних // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. – Одеса: Юридична література, 2007. – Вип. 30. – С. 216-220.

184. Кузнецова Н. Конкуренция в адвокатуре: норма или нонсенс / Н. Кузнецова // Российский адвокат. – 2000. – № 6. – С. 9.

185. Либерман A.M. Защита в кассационном суде / А.М. Либерман // Советская юстиция. – 1937. – № 17. – С. 26-27.

186. Либерман А. К проекту положения об адвокатуре / А.М. Либерман // Советская юстиция. – 1937.– №23.– С. 33-34.

187. Либерман A.M. О советской адвокатуре / А.М. Либерман // Социалистическая законность. – 1937.– №3.– С. 81-82.

188. Либерман A.M. «Стиль руководства» Ленинградской коллегии защитников / А.М. Либерман // Советская юстиция. – 1937. – № 10-11. –  С. 92-93.

189. Марков И. Средства повышения деловой квалификации адвокатов / И. Марков // Советская юстиция. – 1977. –  № 16. –  С. 26-27.

190. Маруев С. Оперативные совещания адвокатов помогают в работе / С. Маруев // Советская юстиция. – 1959. –  № 7. –  С. 60.

191. Меламед Ш. У истоков советской адвокатуры / Ш. Меламед // Советская юстиция, 1962. – №8.– С.16-17.

192. Мельниковский М. Коллизия позиции защитника и подзащитного / М. Мельниковский // Социалистическая законность. – 1978. –  № 4. –  С. 62.

193. Меры улучшения работы адвокатуры // Советская юстиция. – 1939. –  № 3. – С. 63-64.

194. Огнев П. Некоторые вопросы деятельности адвоката / П. Огнев // Социалистическая законность. –  1959. –  № 6. –  С. 33-36.

195. О защитниках и защите // Еженедельник советской юстиции. – 1922. –  № 42. – С. 9-10.

196. Оплата труда защитников // Советская юстиция. – 1934. –  № 22. –  С. 7.

197. О работе выдвиженцев в коллективах защитников // Советская юстиция.–  1930.– №2. – С. 29.

198. Святоцька В.О. Адаптація законодавства України про адвокатуру до європейських стандартів: деякі питання / В.О. Святоцька // Право України. – К., 2005. – № 10. С. 87-89.

199. Святоцький О. Правове явище, яке формує, розвиває та зберігає правові традиції українців / О. Святоцький // Право України. – 2009. – № 8. – С. 194-196.

200. Тарнова М. Защита в советском суде / /М. Тарнова / Советская юстиция. – 1936. –  № 26. – С. 13-14.

201. Терегулов Д.А. Советский адвокат –  общественный деятель / Д.А. Терегулов // Советская адвокатура. Задачи и деятельность. –  М.: Юридическая литература, 1968. – С. 111-119.

202. Трунов И.Л. Реформа российской адвокатуры / И.Л. Трунов // Закон и право.–  2001. – №12. – С. 17-19.

203. Френкель А. К вопросу о сравнительном изучении судебной защиты и ее этики / А. Френкель // Журнал гражданского и уголовного права, 1890. №8. С. 98-112.

204. Шандра В. На службі праву / В. Шандра // День, 16 лютого 2007. –  №28.

205. E. Mazur. Organizacja adwokatury w latach 1918-1988 / E. Mazur // Palestra. 1988. s. 20-41.

206. S. Urbanowicz, Nowe Prawo o ustroju adwokatury // Palestra. 1932. № 3-4, s. 101-108.

Зарубіжна наукова література

207. Pausch, Alfons. Goethe-Zitate for Juristen: aus Rechtsstudium, Advokatur, Staatsdienst, Rechts- und Lebensweishheit des Dichterjuristen. Köln: Schmidt, 1995. 140 S.

208. Hartstang, Gerhard. Der deutsche Rechtsanwalt : Rechtsstellung u. Funktion in Vergangenheit u. Gegenwart - Heidelberg : Müller Jur. Verl., 1986. 260 S.

209. Benedikt, Edmund. Die Advokatur unserer Zeit. Wien : Manz, 1909. 116 S.

210. Kruse, Erwin.  Richteramt und Advokatur : Ein Mahnwort von Erwin Kruse, Leipzig : Duncker & Humblot, 1897. 65 S.

211. Kübl, Friedrich, Ströher, Doris. Geschichte der österreichischen Advokatur. Wien,  1981. 220 S.

212. Mueller, Lothar. Die Freiheit der Advokatur: Münster, 1972. 169 S.

213. Huffmann, Helga. Kampf um freie Advokatur: Bonn 1965. 174 S.

214. Husmann, J. H. Freie Advokatur im Zwangsverband? Würzburg: Libertas Verl.-Ges. 1970. 44 S.

215. Putzer, Peter. Die Salzburger Rechtsanwaltskammer: Materialien zur Geschichte der Advokatur in Salzburg. Salzburg: Salzburger Rechtsanwaltskammer, 1992. 64 S.

216. Caspari Manzii J. C. Tractatvs De Advocatis, Procvratoribvs, Defensoribvs, Syndicis, & Negotiorvm Gestoribvs : Cum Appendice De Calvmniatoribvs Et Infamibvs, Publice Praelectvs In Electorali Universitate Ingolstadiana. Ingolstadii : Weh, 1659. 397 S.

217. Krach, Tillmann. Jüdische Rechtsanwälte in Preussen : über die Bedeutung der freien Advokatur und ihre Zerstörung durch den Nationalsozialismus. München: Beck, 1991. 442 S.

218. Jahoda, Ernst. Geschichte der österreichischen Advokatur : 1918-1973. Wien : Österr. Rechtsanwaltskammertag, 1978. 160 S.

219. Friese, Franz-Josef. Die Freiheit der Advokatur in Deutschland : Niederlassungsfreiheit, Werbefreiheit, Fachanwaltschaften. Frankfurt am Main : Fischer, 1989. 214 S.

220. Stern, Klaus. Anwaltschaft und Verfassungsstaat : Festrede bei der Feier "100 Jahre Freie Advokatur" in der Frankfurter Paulskirche. München : Beck, 1980. 28 S.

221. Bartosch-Koch, Jana. Versagung, Rücknahme und Widerruf der Zulassung zur Rechtsanwaltschaft wegen Vermögensverfalls. Hamburg : Kova, 2007. 204 S.

222. Bruhn, Hans-Henning. Die Rechtsanwaltschaft in der DDR : Stellung und Aufgaben. Köln : Verl. Wiss. und Politik, 1972. 189 S.

223. Schumann, Ekkehard. Die überörtliche Anwaltssozietät : Freizügigkeit und Lokalisierung der deutschen Rechtsanwaltschaft. München: Oldenbourg, 1990. 202 S.

224. Strauss, Herbert. Rechtsanwaltschaft und Steuerberatung. Leipzig : Moeser in Komm., 1931. 23 S.

225. Magnus, Julius. Anregungen aus der Praxis des Arbeitsamtes der deutschen Rechtsanwaltschaft. Berlin : Arbeitsamt, 1932. 48 S.

226. Krämer, Gerrit. Die Rechtsanwaltschaft beim BGH: Rechtsstellung und Verfassungsmäßigkeit. Bonn : Deutscher Anwaltverl., 2004. 323 S.

227. Lorenz, Thomas. Die Rechtsanwaltschaft in der DDR. Berlin : Berlin-Verl. Spitz, 1998. 424 S.

228. Bader, Karl S. Vorsprecher und Anwalt in den fürstenbergischen Gerichtsordnungen und verwandten Rechtsquellen : ein Beitrag zur Geschichte der deutschen Rechtsanwaltschaft. Freiburg im Breisgau : Waibel, 1931. 80 S.

229. Fischer, Alfred. Das österreichische Doktorat der Rechtswissenschaften und die Rechtsanwaltschaft. Innsbruck ; München : Wagner, 1974. 134 S.

230. Fuchs, Max. Festgabe der Rechtsanwaltschaft des Kammergerichts für den Geheimen Justizrat Max Fuchs zum 18. Januar 1926 : juristische Abhandlungen. Berlin : Vahlen, 1926. 194 S.

231. Friedlaender, Rudolf. Der Arbeitspreis bei den freien Berufen: unter besonderer Berücksichtigung der deutschen Rechtsanwaltschaft. München : Duncker & Humblot, 1933. 198 S.

232. Alexander-Katz, Richard, Wilke, Richard. Festgabe der Rechtsanwaltschaft des Kammergerichts für den Geheimen Justizrath Dr. Richard Wilke zum 11. September 1900 : jur. Abh. Frankfurt/Main : 1987. 349 S.

233. Neuber, Heinz. Die Entwicklung der Düsseldorfer Rechtsanwaltschaft / 1820-1878. Düsseldorf : Triltsch, 1975. 94 S.

234. Seelig, Geert. Der Übergang der Hamburgischen Advokaten und Prokuratoren in die Rechtsanwaltschaft am 1. Oktober 1879. Köln : Schmidt, 1980. 59 S.

235. Weibler, Adolf. Geschichte der Rechtsanwaltschaft. Frankfurt/M.: Sauer & Auvermann, 1967. 623 S.

236. Glanzmann, Roderich, Heusinger, Bruno. Ehrengabe fќr Bruno Heusinger : gewidmet von Mitgliedern des Bundesgerichtshofes, der Bundesanwaltschaft und der Rechtsanwaltschaft beim Bundesgerichtshof. Munchen : Beck, 1968. 412 S.

237. Bruhn, Hans-Henning. Die Rechtsanwaltschaft in der DDR : Stellung u. Aufgaben. Köln : Wissenschaft u.Politik, 1972. 189 S.

238. Fischer, Alfred. Das іsterreichische Doktorat der Rechtswissenschaften und die Rechtsanwaltschaft. Munchen : Wagner, 1974. 134 S.

239. Huffmann, Helga. Geschichte der rheinischen Rechtsanwaltschaft. Köln: Bіhlau, 1969. 216 S.

240. Schumann, Ekkehard. Die überörtliche Anwaltssozietät : Freizügigkeit und Lokalisierung der deutschen Rechtsanwaltschaft. München ; Wien : Oldenbourg, 1990. 202 S.

241. Ostler, Fritz. Über Rechtsanwaltschaft, Gericht und Recht : Festschrift zum 50jährigen Berufsjubiläum. Stuttgart; München u.a: Boorberg, 1983. 176 S.

242. Gaupp, Ernst Theodor. Das alte magdeburgische und hallische Recht. Aalen : Scientia, 1966. 354 S.

243. Bangen, Johannes H. Die Römische Curie, ihre gegenwärtige Zusammensetzung und ihr Geschäftsgang: Nach mehrjähriger eigener Anschauung dargest. Münster : Aschendorff, 1854.– 580 S.

244. Scholz G. Die Kontrolle des Verwaltungshandelns: Verwaltungsprozessrecht. Muenchen, 1995. S. 142.

245. Desmaze, Charles. Le Parlement de Paris son organisation, ses premiers présidents et procureurs généraux avec une notice sur les autres parlements de France. Paris : Lévy, 1859. 339 p.

246. Von Redeker K. Verwaltungsrerichtsordnung: Kommentar. Stuttgart; Berlin; Koeln, 2000. – S. 425.

247. Véroone, Marcel. Histoire du Barreau de Lille. Lille: Ordre des Avocats au Barreau de Lille, 1998. – 303 p.

248. Lefranc, Patrice. Le bonnet carré: la grande histoire d'un "modeste" Barreau (1578 - 1991). Arras: Selbstverl, 1992. 140 p.

249. Fournel, Jean François. Histoire des advocats au parlement et du barreau de Paris. Paris : 1813. – 239 p.

250. Bartlomiej Groicki. Porzadek sadow і spraw miejskich ргаwа majdeburskiego w Koronie Polskiej. Warszawa, 1953.Wydawnictwo Prawnicze. – 258 s.

251. Niemirowski A. Poglad dziejowy і jasadniczy na stanowisku obroncy. W., 1869. – 468 s.

252. Stintzing, Geschichte der populären Literatur des römisch-kanonischen Rechts, 1867.

253. Dziesięciolecie sądownictwa na Wołyniu, Łuck. 1929.  s. 87.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

36858. Построение двумерных графиков 396 KB
  plotxy[xcpycpcption] x массив абсцисс; y массив ординат; xcp ycp cptionподписи осей X Y и графика соответственно. Затем воспользуемся функцией plotxy для построения кривой и выведем с ее же помощью подписи координатных осей ’X’ ’Y’ а также имя графика ’plot function y=sincosx’ Листинг 4. Построение графика функции y = sincosx с помощью функции plot x=2pi:0.
36859. РАБОТА СО СВОДНЫМИ ТАБЛИЦАМИ В MS EXCEL 88.5 KB
  РАБОТА СО СВОДНЫМИ ТАБЛИЦАМИ В MS EXCEL Цель работы: рассмотреть возможности обработки больших массивов данных средствами MS Excel научиться создавать сводные таблицы и управлять данными. Установите курсор в диапазоне ячеек содержащих значения заголовки строк и столбцов В любую заполненную данными ячейку таблицы Чтобы создать сводную таблицу на вкладке Вставка в группе Таблицы выберите раздел Сводная таблица а затем пункт Сводная таблица. На экран будет выведено диалоговое окно Создание сводной таблицы. На отдельном листе будет...
36860. Функция plot2d 690.5 KB
  Функция plot2d plot2d[logflg]xy’[key1=vlue1key2=vlue2. Следует отметить что вовсе не обязательно использовать полную форму записи функции plot2d со всеми ее параметрами. В простейшем случае к ней можно обратиться кратко как и к функции plot. Создавать массив Y необязательно следует лишь в качестве аргумента функции plot2d указать математическое выражение функции.
36861. Форматирование графиков функций 724 KB
  Visibility отображение графика переключатель принимающий значения on и off. Figure nme имя графика это последовательность символов которые выводятся в строке заголовка графического окна. По умолчанию графическому окну присваивается имя Scilb Grphic d где d это порядковый номер графика Figure id.
36862. Word: Работа с таблицами 80 KB
  Выполните подготовительные действия для работы с таблицами: – выполните команду меню Таблица и в меню этой команды установите команду Отображать сетку если в этой строке установлена команда Скрыть сетку то выделите эту строку и нажмите на левую кнопку мыши после чего там появится команда Отображать сетку; – выведите на экран панель инструментов Таблицы и границы что проще всего сделать нажатием на кнопку Панель границ на Стандартной панели инструментов но можно также или использовать контекстное меню в области панелей...
36863. Работа со сводными таблицами. Создание сводных таблиц 681.5 KB
  Сохраните документ в своей папке под именем Сводные таблицы. Установите курсор в диапазоне ячеек содержащих значения заголовки строк и столбцов В любую заполненную данными ячейку таблицы Выберите команду Данные Сводная таблица. Во втором диалоговом окне проверьте правильно ли выделен диапазон данных для создания сводной таблицы или задайте диапазон данных если диапазон не был выбран Рис. Третье диалоговое окно предлагает выбрать лист для размещения сводной таблицы оставьте принятую по молчанию установку Новый лист Рис.
36864. Исследование недвоичных счетчиков 72.5 KB
  При построении счетчиков с дешифратором состояния наиболее целесообразно использовать счетчики интегрального состояния например 74191 см. Счетчик с дешифратором состояния. D; счетный вход ─ CLK; вход направления счета ─ U – суммирование активен высоким уровнем ─ D вычитание активен низким уровнем; вход управления предварительной установкой ─ LOD; выход переноса ─ RCO выход дешифратора состояния активен низким уровнем при достижении последнего состояния счетчика. При выполнении этой части работы необходимо снимать временные диаграммы...
36865. Построение трехмерных графиков в Scilab 676.5 KB
  Функции plot3d и plot3d1 В Scilb поверхность можно построить с помощью функций plot3d или plot3d1. Их отличие состоит в том что plot3d строит поверхность и заливает ее одним цветом а plot3d1 поверхность каждая ячейка которой имеет цвет зависящий от значения функции в каждом соответствующем узле сетки. Обращение к функциям следующее: plot3dxyz[thetlphlegflgebox][keyn=vluen] plot3d1xyz[thetlphlegflgebox][keyn=vluen] здесь x векторстолбец значений абсцисс; y векторстолбец значений ординат; z матрица значений...
36866. ПОДГОТОВКА ДОКУМЕНТА MS EXCEL К ПЕЧАТИ 64.5 KB
  ПОДГОТОВКА ДОКУМЕНТА MS EXCEL К ПЕЧАТИ Цель работы: рассмотреть этапы подготовки документов MS Excel к печати. Вопросы компетенции навыки для освоения: Изучить элементы интерфейса MS Excel служащие для подготовки документа к печати. Освоить технологии и рассмотреть этапы подготовки документов MS Excel к печати. Подготовить к печати документ большого объема.