78779

ІНСТРУМЕНТАЛЬНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Дипломная

Политология и государственное регулирование

На сьогоднішній день практика становлення державної інформаційної політики випереджає процес її теоретичного осмислення. Цей процес знаходиться в прямій залежності від процесів наукової обгрунтованості та ефективності політичної ідеології держави, її світоглядного забезпечення.

Украинкский

2015-02-10

165.5 KB

2 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT33

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………..………….…...

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1.1. Стан наукового вивчення питання впливу глобалізації на формування інформаційної політики держави………………...…………....……..

1.2. Уточнення основних понять дослідження……………………………….…..

1.3. Методи та принципи дослідження питання формування інформаційної політики в умовах глобалізації……...…..................................................................

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ТЕНДЕНЦІЙ

2.1. Сутність та основні риси інформаційної політики……………………..

2.2. Завдання, роль та напрями державної інформаційної політики в умовах глобалізації…………………………………………………………..…………….

2.3. Проблеми сучасної державної інформаційної політики в контексті глобалізаційних процесів………………………………..……..........................

РОЗДІЛ 3. ІНСТРУМЕНТАЛЬНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

3.1.  Світовий досвід ведення сучасної державної інформаційної політики в контексті інтеграційних процесів..……....…………………………………………..

3.2. Особливості формування інформаційного простору і державної інформаційної політики в Україні ………......................................................

3.3.  Напрямки та перспективи оптимізації державної інформаційної політики України з урахуванням глобалізаційних тенденцій………………………………...

ВИСНОВКИ………………………………………..................................................

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ…………………………………......................................

ВСТУП

Реформування системи соціально-політичних відносин в державі під час трансформаційних процесів поставило перед вченими, політиками, державними діячами задачу: виробити ефективну державну інформаційну політику як інструмент регулювання взаємодій всіх компонентів суспільно-політичної системи і в першу чергу - держави, громадянського суспільства і преси. Її рішення знаходиться в прямій залежності від рівня політичної культури та зрілості політичної свідомості суспільства, адекватності політичної ідеології суспільно-політичних процесів. Стійкість, міцність соціальної системи пропорційна ступеню узгодженості дій органів державного управління та преси, що забезпечує прямий і зворотний зв'язок між громадянським суспільством і державою. Статистика ж свідчить про нестабільність, погіршення соціально-економічної обстановки, активізації деструктивних політико-ідеологічних чинників, що становлять небезпеку для системи національних цінностей, ідеалів, традицій, що руйнують структури соціалізації особистості, що створює загрозу безпеці життєдіяльності людини, суспільства і держави.

На сьогоднішній день практика становлення державної інформаційної політики випереджає процес її теоретичного осмислення. Цей процес знаходиться в прямій залежності від процесів наукової обгрунтованості та ефективності політичної ідеології держави,  її світоглядного забезпечення. Як відомо, ці проблеми наукою розроблені слабо. Теж саме спостерігається і в інформаційній сфері: державна інформаційна політика розглядається як допоміжна для обслуговування корпоративних інтересів державної влади, а преса - як якась сполучна тканина між державою і громадянським суспільством. Це суперечить об'єктивному факту, що відображає самодостатність преси як носія інформаційної влади. Усталені погляди також не дозволяють пояснити причини гострої конкуренції державних органів влади та засобів масової інформації, нерідко набуває антагоністичний характер, деструктивний вплив ЗМІ на процеси соціалізації особистості, психологічний стан громадянського суспільства, цілісність соціальної системи в єдності громадянського суспільства і держави. Виниклі загрози, необхідність термінового прийняття практичних заходів для їх ослаблення вимагають серйозного політико-ідеологічного дослідження.

Проблемна ситуація дослідження обумовлена ​​складністю розвитку сучасного стану інформаційної діяльності і ринку інформаційних послуг в Україні, його місця в світових інтеграційних процесах і глобалізації в умовах інформатизації суспільства, що розвертається. Досліджувана проблема внаслідок її складності та практичної значущості вимагає комплексного, міждисциплінарного розгляду, широкого залучення в процес формування державної інформаційної політики досягнень не лише політичних наук, але психології, культурології, соціології та інших, які накопичили солідний матеріал у питаннях співвідношення соціального, біологічного та духовного в природі людини, підвищення інформаційної безпеки індивіда, суспільства і держави. Дослідження такого роду припускають науковий пошук на теоретико-методологічному, прикладному і емпіричному рівнях з метою конструктивного впливу преси на процес взаємовідносин державних органів влади та громадянського суспільства, продуктивного формування державної інформаційної політики та її ідеології .

Об'єктом дослідження є процес формування та здійснення державної інформаційної політики України в період глобалізації та демократизації суспільного життя.

Предметом дослідження є принципи та закономірності взаємодії громадянського суспільства, державних органів влади та преси в процесі формування та реалізації державної інформаційної політики.

Мета дослідження: наукове обґрунтування сутності та змісту державної інформаційної політики як механізму узгодження інтересів громадянського суспільства, органів державної влади і преси в умовах глобалізації та демократизації політичної системи.

Для реалізації поставленої цілі доцільно буде виділити важливість вирішення наступних задач:

  •  з’ясувати ступінь дослідження даної проблеми;
  •  уточнити зміст основних для дослідження понять: «державна інформаційна політика», «інформаційний простір», «інформаційна влада», «інформаційна діяльність»;
  •  виявити закономірності та особливості структури інформаційного простору на макро- та макрорівнях; визначити місце і роль ЗМІ в інформаційній системі;
  •   виявити наявність та способи реалізації владних ресурсів у взаємодії громадянського суспільства, держави і преси;
  •  окреслити тенденції глобалізацій них тенденцій та їх впливу на державну інформаційну політику;
  •  визначити основні шляхи подолання проблем у сфері державної інформаційної політики;
  •  виявити умови, та шляхи гармонізації взаємодії державного чиновника, журналіста і населення з метою формування стійкої інформаційної політики в Україні.

Гіпотеза дослідження: Процеси глобалізації викликали ряд соціально-політичних змін, що впливають на світові, національні і регіональні процеси, в тому числі і в сфері інформаційної діяльності. З одного боку, необхідно інтегрувати в світову спільноту шляхом створення єдиного інформаційного простору, а з іншого – виробити механізми збереження внутрішньодержавного інформаційного поля та безпеки. Процеси побудови інформаційного суспільства та міцної державної інформаційної політики в Україні вимагають безперервного, зваженого і всебічного державного управління.

Додаткова гіпотеза: засоби масової інформації та система державного управління, по суті будучи продуктами єдиної соціальної суспільної практики, на ділі складають дві протиборчі одна одній структури інформаційного управління соціальною системою "громадянське суспільство - держава - преса".

РОЗДІЛ 1

ІСТОРИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1.1. Стан наукового вивчення питання впливу глобалізації на формування інформаційної політики держави

На сьогоднішній день практика становлення державної інформаційної політики випереджає процес її теоретичного осмислення. Цей процес знаходиться в прямій залежності від процесів наукової обгрунтованості та ефективності політичної ідеології держави, її світоглядного забезпечення. Як відомо, ці проблеми наукою розроблені слабо. Теж саме спостерігається і в інформаційній сфері: державна інформаційна політика розглядається як допоміжна для обслуговування корпоративних інтересів державної влади, а преса - як якась сполучна тканина між державою і громадянським суспільством. Це суперечить об'єктивному факту, що визначає самодостатність преси як носія інформаційної влади. Усталені погляди також не дозволяють пояснити причини гострої конкуренції державних органів влади та засобів масової інформації, нерідко набуває антагоністичний характер, деструктивний вплив ЗМІ на процеси соціалізації особистості, психологічний стан громадянського суспільства, цілісність соціальної системи в єдності громадянського суспільства і держави. Виниклі загрози, та необхідність термінового прийняття практичних заходів для їх ослаблення вимагають серйозного політико-ідеологічного та соціально-психологічного дослідження.

У науковій літературі проблема формування ідеології державної інформаційної політики в прямій постановці питання розроблена недостатньо. Але окремі напрями представлені широко і багатогранно. Так, наприклад, проблеми взаємодії громадянина і держави розглядаються ще з часів Піфагора, Сократа, Платона, Декарта, Аристотеля; відносини держави і громадянського суспільства розкриті в працях Г. Гегеля, І. Канта, К. Маркса. Процеси формування соціально-політичних систем на політико-психологічній основі глибоко розроблені Г. Ле Боном, Г. Тардом, С. Московічі, П. Бурдьє, вітчизняними вченими П. Сорокіним, І. Ільїним, М.Бахтіним, В. Бехтерева, сучасними дослідниками А. Уледова, Б. Красновим, В. Поповим, В. Виривдіним та ін..

Обширна зарубіжна і вітчизняна наукова література з проблем психології влади, починаючи від античних філософів, 3 . Фрейда, К. Юнга, А. Маслоу, М. Вебера, X. Арендт, К. Хорні, А. Тоффлера, С. Булгакова, до останніх досліджень Г. Авцінвої, А. Панаріна, Г. Дилигенского та ін.. Деякі, але далеко не всі аспекти взаємодії держави, громадянського суспільства і преси ми виявляємо в працях сучасних російських вчених, представлених різноманітними теоріями, концепціями, моделями в рамках цивілізаційного підходу (Р. Абдеев), конструктивної теорії систем (М. Анохін, В. Мединський, В. Могилевський, С. Смульский, О. Шабров, М. Шкондін), інформаційної теорії (В. Герасименко, Є. Пасхин  Л. Цимбал, Ю. Шерковін).

При цьому найбільш повно в обсязі соціальної практики перехідного політичного періоду вивчені процеси взаємодії діалектичних пар: громадянське суспільство - держава (А. Уледов, В. Виривдін тощо) і держава - преса (І. Дзялошинский, Я. Засурскій, М. Шкондін). Однак комплексне дослідження взаємодії громадянського суспільства, державних органів влади та преси з метою вироблення ідеології державної інформаційної політики поки представляє лише перспективний напрямок для російської науки. Аналізом політичних і масових комунікативних процесів за участю засобів масової інформації продуктивно займаються вчені в західних країнах: Б. Багдікян (монополізація преси), Е. Денніс, Е. Мерріл, Е. Міллер (консервативна і Лібертаріанська теорії преси), Е. Ноель - Нойман (концепція всевладдя пресси) , Т. Сміт (новий коммьюнітарізм) та ін. Однак політико ідеологічні реалії нинішнього історичного періоду в Росії мають свої специфічні особливості і тому вони формують оригінальний об'єкт наукового дослідження .

Державна політика України забезпечення інформаційної безпеки безпосередньо пов’язана з проголошенням Україною зовнішньополітичного курсу на інтеграцію до Європейського Союзу. Цей процес потребує гармонізації нормативно-правових засад у багатьох сферах життєдіяльності суспільства, зокрема інформаційній. Дедалі частіше спостерігається тенденція щодо посилення співробітництва Європейського Союзу з іншими країнами саме у сфері безпеки. Крім того, глобальність і транснаціональність інформаційної проблематики потребує взаємодії та узгодженості на міжнародному рівні. Саме тому для України особливо актуальним є міжнародне співробітництво у сфері інформації.

В Україні вже біля півтора десятиліття розвиток інформаційного суспільства декларується як пріоритетний напрямок державної політики і запорука досягнення соціального, економічного та політичного благополуччя. У цьому сенсі українське державотворення спрямовується на стандарти, сформовані передовими країнами світу.

 У зв’язку з цим гострої актуальності набуває застосування та подальший розвиток на національному рівні передових концепцій реформування державного управління та місцевого самоврядування відповідно до завдань розбудови інформаційного суспільства в Україні. З огляду на це, питанням інформатизації процесів політичного керівництва, державного управління та місцевого самоврядування вже приділяється чільна увага. Відбувається також й інтенсивне осмислення діяльності української держави у справі розбудови інформаційного суспільства, а також формування та реалізації інформаційної політики.

На глобальному рівні знаковою подією у цьому контексті було прийняття 22 липня 2000 року лідерами країн великої вісімки Окінавської хартії глобального інформаційного суспільства. Після цього було проведено ще кілька важливих міжнародних саммітів щодо поширення ідеї інформаційного суспільства в державотворчу практику країн світу. Під впливом цих міжнародних документів аналогічні процеси активізувалися у багатьох країнах світу, в тому числі і на теренах пострадянського простору. Особливо активним прибічником розвитку інформаційного суспільства стала Росія.

В Україні ідея розбудови нового типу суспільства була втілена в Законі України “Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки”, прийнятого Верховною радою України 9 січня 2007 року. У згаданому вище Законі перед Кабінетом Міністрів України була поставлена проблема розробки механізму реалізації завдань щодо розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки. З тих пір було прийнято низку урядових документів та здійснено певну кількість інших кроків, спрямованих на практичну розбудову українського соціуму нового ґатунку. Однак на сьогодні ми можемо говорити лише про початкову стадію створення механізмів реалізації державної політики розвитку інформаційного суспільства на українському ґрунті, а тому наукове забезпечення цього процесу зберігає свою гостру актуальність.

Перш ніж перетворитися у 90-х роках ХХ століття в ідеал державотворення розвинених країн світу, ідея інформаційного суспільства пройшла майже сорокарічний період концептуалізації в роботах північноамериканських (Д. Белла, Дж. Гелбрейта, П. Друкера, М. Маклюєна, Ф. Мечлапа, Дж. Нейсбітта М. Порат, Е. Тоффлера, Ф. Фукуями та ін.), західноєвропейських (Р. Арона, Е. Гідденса, М. Кастельса, К. Мєя, А Турена, Д. Уебстера та ін.) та японських науковців (Й. Масуди, Ю. Хаяші). На сьогодні наукові розвідки науковців у зазначених країнах набули ще інтенсивніших масштабів. На початку ХХІ ст. до них приєдналася і численна армія як українських (В. Даніл’ян, С. Дацюк, Л. Дротянко, П. Біленчук, Л. Вінарик, Н. Васильєва, І. Жиляєв, В. Журавський, В. Ковалевський, А. Колодюк, В. Куриляк, В. Лях, В. Недбай, В. Пазенок, Я. Любимий, О. Проскуріна, К. Райда, О. Рубанець, С. Руденко, М. Родіонов, В. Скалацький, О. Скаленко, О. Пархоменко, О Щедрін, В. Фартушняк, В. Федорченко, Л. Хоменко, І. Чиж) та російських (І. Бестужев-Лада, Ю. Ірхін, В. Іноземцев, С. Кліменко, А. Коротков, Б. Кристальний, І. Курносов, Є. Сєдов, А. Семенова, В. Солодов, А. Чернов, В. Уразметов) вчених, так й суспільствознавців інших держав на теренах СНД (М. Маханько).

У державотворчому аспекті українськими науковцями вже зроблено чимало роботи щодо осягнення феномену інформаційного суспільства як політичного ідеалу та вже певною мірою політичної та правової реальності (О. Дубас, Д. Дюжев, О. Ємельяненко, М. Згуровський, Є. Калашнюк, М. Каращук, З. Кірпічікова, Є. Макаренко, О. Маруховський, Г. Нейсвіт, О. Ніколаєв, О. Оверчук, В. Парфенюк, В. Піскорська, А. Сіленко, В. Таран та інш.). Проте, порівняно з політологічним виміром, державно-управлінський аспект взагалі поки що розроблено значно менше (О. Григор, О. Голобуцький, О. Молодцов, Л. Сапельніков, О. Соснін, Н. Чувікіна, О. Шевчук), а що стосується питань проектування конкретних механізмів реалізації державної політики розвитку інформаційного суспільства в Україні, то вони до сих пір лишаються на периферії уваги фахівців з державного управління.

Аналізуючи ці публікації, слід сказати, що в них розбудова інформаційного суспільства розглядається, в основному, з боку тих можливостей, які Україна отримає, якщо буде рухатися шляхом інформатизації, або втратить, якщо цього робити не буде. Однак майже лишаються поза увагою основні напрями входження українського суспільства в інформаційну хвилю цивілізаційного розвитку та гармонізації взаємодії державних механізмів, які рухають цей процес з іншими детермінантами інформатизації. Особливо це стосується механізмів державного управління ризиками розвитку інформаційного суспільства в Україні. Зазначена ситуація загострюється ще й тим, що ризикологічний аспект державного управління взагалі поки що лишається поза увагою українських фахівців з державного управління. Лише поодинокі роботи присвячені державно-управлінським ризикам (О. Долгий, Л. Жукова, О. Лазор, І. Кірнос, Л. Панжар, В. Сороко, І. Шкуратова), що дисонує з широкою представленістю наукових розвідок по проблемі ризику в міждисциплінарному аспекті, які можуть бути екстрапольовані на тло державно-управлінської проблематики.

Загалом же можна зробити висновок про те, що теоретичне обґрунтування розвитку інформаційного суспільства як ідеалу державотворення поєднується з браком концептуального моделювання механізмів державного управління зазначеним процесом, і особливо в ризикологічному вимірі.

1.2. Уточнення основних понять дослідження

На сучасному етапі інформаційна політика України здійснюється в умовах, коли концепція інформаційного суверенітету перебуває на стадії формування. Водночас інформаційна галузь належить до стратегічних інтересів будь-якої країни й потребує особливої уваги, тому на сьогодні дослідження теми державної політики є актуальним.

На розвиток і захист свого інформаційного середовища та створення позитивного іміджу своїх країн у світі розвинені держави виділяють чималі кошти. У нас же ця галузь значною мірою перебуває на периферії суспільного розвитку. Нині, як ніколи, потрібно не тільки досліджувати й вивчати інформаційну галузь України, а й вживати конкретних заходів щодо відновлення та розбудови інформаційного середовища та приведення національного законодавства у відповідність зі світовими нормами.

Державна інформаційна політика - це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання інформації.

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є:

- забезпечення доступу громадян до інформації;

- створення національних систем і мереж інформації;

- зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

- забезпечення ефективного використання інформації;

- сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

- створення загальної системи охорони інформації;

- сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України;

- сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції (ст. 6 Закону України “Про інформацію”).

Державна політика в цій сфері є основою функціонування інформації – реалізації права на пошук, отримання, передачу та використання інформації, зафіксованих у Загальній декларації прав людини та у Конституції України. Водночас інформаційна галузь належить до стратегічних інтересів будь-якої країни і тому потребує особливої уваги. Від рівня керованості національним інформаційним простором залежить стан політичної, економічної, оборонної та інших складових безпеки України. Під керованістю розуміється сучасний рівень управління галуззю, що зумовлений, насамперед, гармонізацією вітчизняного законодавства щодо інформаційної сфери з міжнародно-правовими нормами, європейськими стандартами та національними традиціями.

Державна інформаційна політика є важливою складовою зовнішньої і внутрішньої політики країни й охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. Ця галузь має стати цілісною, концептуально вивіреною та перспективною. Вона має бути незалежною від тимчасових факторів, особистих уподобань і уявлень.

Суб’єктами інформаційних відносин є: громадяни України, юридичні особи, держава. Відповідно до Закону України “Про інформацію” суб’єктами інформаційних відносин також можуть бути інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства. Від імені держави виступають: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення та Державний комітет телебачення та радіомовлення України.

Об’єктами інформаційних відносин є: документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.

Досить важливими для розкриття даної теми роботи, є поняття інформаційної безпеки та інформаційної інфраструктури та простору. Інформаційна безпека полягає в аналізі загроз, які можуть виникнути в інформаційній сфері, і створенні умов для запобігання їхньому виникненню. У першу чергу це стосується різноманітних технічних аспектів передавання й обробки інформації. Сьогодні в Україні розробляється концепція державної інформаційної політики, а також концепція інформаційної безпеки. Росія має додатково концепцію переходу до інформаційного суспільства. Європейський Союз також прийняв велику кількість документів з переходу до інформаційного суспільства.

Ефективна інформаційна інфраструктура, як зазначає Почепцов Г.Г., є запорукою розвитку будь-якої держави, оскільки:

1) дає змогу різко скоротити час на висунення та обговорення нових ідей, проектів, людей;

2) дає змогу розробляти найбільш ефективну галузь економіки – економіку інформації, економіку з виробництва нових знань;

3) спрямовує країну на той самий шлях розвитку, по якому іде сьогодні все людство.

Можна зазначити, що ефективна інформаційна інфраструктура здатна допомогти державі в вирішенні багатьох політичних, економічних, дипломатичних, військових завдань, що є набагато дешевшим варіантом реалізації.

Принципові зміни не дають змоги використовувати сьогодні старі моделі управління інформаційним простором. Серед найважливіших характеристик слід зазначити таке.

Катастрофічне зростання інформаційних потоків, що робить процес контролю майже неможливим.

Поява таких нових видів комунікацій, як Інтернет, що поєднують в собі одночасно індивідуальні й масові характеристики, в той час як всі процеси контролю зорієнтовані або на індивідуальні, або на масові комунікації.

Демократизація суспільства не дає змоги взагалі застосовувати старі системи контролю.

На певному етапі дослідження постає питання: Чому сьогодні значна увага приділяється інформаційному простору? Що так принципово змінилося у світі? Сьогодні людство віднайшло нові технологічні можливості для роботи зі своїми старими проблемами. Саме інформаційний простір використовується як інструментарій для вирішення соціальних, політичних, економічних чи військових завдань. Слід відразу визнати, що з давніх-давен до нього привертається суттєва увага політиків і військових. Але від випадкового використання цього інструментарію в минулому світ перейшов до його системного застосування. До того ж глобалізація зробила роль інформації ще більш важливою. Сьогоднішня економіка, політика, туризм повністю залежать від зовнішніх чинників. Інформаційний статус держави, її представлення в світовому інформаційному просторі є часткою її політичної чи економічної ваги в світі. Немає держав, статус яких в інформаційній площині, суттєво відрізнявся би від статусу в інших площинах. Але це не є випадковим процесом, сильна держава займається своїми іміджевими процесами на рівні з іншими.

Розвиток інформаційної сфери відкриває нові можливості для України в галузі економіки, політики, міжнародних відносин. Це те, що вже давно робиться усіма країнами, в різних обсягах і з різної інтенсивністю.

Треба займатися інформаційною стороною будь-якої дії, яка буде мати результативність виключно тоді, коли буде мати не лише інформаційне висвітлення, а й інформаційну підготовку, яка активно провадиться до того, як наступить сама дія, і інформаційну підтримку у вигляді уваги до події після її закінчення.

Дослідники міжнародних відносин нині виділяють четвертий вимір відносин – інформаційний, констатуючи його рівність з такими відомими вимірами, як дипломатичний, економічний та військовий. Йдеться вже не просто про інформаційну цивілізацію, в яку вступили розвинуті держави, а про постінформаційну. Останні події в світі та Україні,яскраво демонструють важливість такої складової держави, як інформаційна. У випадку збройних конфліктів виникає потреба в легітимізації застосування сили, у змінах ставлення до цінностей, оцінок однієї культури іншою.

Також, треба детальніше розглянути понятті інформаційного суспільства Інформаційне суспільство висуває свої власні вимоги до органів державної влади і місцевого самоуправління. Відбувається зміна варіантів функціонування: від адміністративно-командного, коли роль громадськості мінімізована, до демократичного, коли роль громадськості є найбільшою за всю історію існування людства. І сьогодні ми бачимо, що саме такий варіант є більш цікавим економічно, бо створює більше можливостей для розвитку країни.

Інформаційне суспільство дає змогу задовольняти нові типи вимог, що виникають сьогодні і будуть виникати завтра. Можна перерахувати такі відмінності, за якими цей новий світ відрізняється від звичного: більша динаміка розвитку, яку не можна порівняти, наприклад, з аграрним суспільством, коли роками не було ніяких нових подій; вироблення більш суттєвих адаптивних можливостей в людини, оскільки вона частіше потрапляє в неочікувані ситуацій; більша відкритість до інноваційних технологій. Головною своєю рисою суспільств минулого (на кшталт конфуціанського Китаю), навпаки, була закритість до інформації з інших суспільств. Вони робили це, піднімаючи себе на недосяжний для інших рівень. Представники інших суспільств не розглядалися як рівні.

Демократія є щоденним процесом відстоювання власних прав з боку громадян. Демократичні уряди так само, як і недемократичні, намагаються заховати невигідну для них інформацію, що яскраво демонструє вся історія минулого сторіччя. Замовчування негативу може призвести, навпаки, до політичної кризи.

Аксіома відкритості влади є єдиною відповіддю на нові можливості інформаційних технологій з управління масовою свідомістю з боку влади. Ця антитеза маніпулюванню захищає населення від можливих негативних наслідків. Концентрація влади гальмується завдяки прозорості й відкритості її дій. Це стає одним із варіантів контролю з боку громадськості, тобто відбувається перерозподіл влади, хоча б і на інформаційному рівні.

Е. Тоффлер писав про "демасифікацію" комунікацій як про важливу рису інформаційного суспільства. Наступним кроком з демократичного управління суспільством теж має стати "демасифікація" впливу кожного окремого громадянина на владу. І тут найближчі роки дадуть можливість побачити типи взаємодії. Розвиток зв'язків з громадськістю також демонструє експлуатацію саме зворотного зв'язку від населення до влади, коли влада стає принципово залежною від інтересів населення. В цьому ж напрямку працює і ідея електронного уряду як варіант відкритості, але вже в Інтернет-просторі.

Отже, Інформаційне суспільство намагається об'єднати людей в нову спільноту, де буде різко збільшений обсяг однакових для різних країн світу інтерпретацій і фактів. Єдиний погляд на світ має як свої позитиви, так і свої негативи.

Інформаційне суспільство є відкритим суспільством, де є можливість відстоювати свої погляди не лише для більшості, до чого ми більше звикли, а й для меншості. Тому відбувається суттєве ускладнення управлінських механізмів, які мають працювати не лише з гомогенним матеріалом, а й гетерогенним. У минулому всі види пропагандистських війн, включаючи "холодну війну", працювали на те, щоб максимальним чином сегментувати єдине суспільство, в результаті дестабілізуючи його як систему. До речі, прозорість влади створює набагато менші можливості для застосування подібних технологій в майбутньому.

В умовах тотальної глобалізації шляхом глобальної інформатизації практично всіх сфер життєдіяльності цивілізації, проблеми трансформації таких феноменів і понять як інформація, інформаційне суспільство, глобалізація, інформаційна політика держави набувають загальносвітового значення. А трансформація державної форми правління привела до бачення й розуміння не тільки інформаційної суті самого процесу, але й до державної експансії, що дозволяє розглядати боротьбу за владу як усередині держави, так і за сфери впливу поза межами держави-нації як інформаційну війну. Як показує С. Расторгуєв: «Суть її полягає в завоюванні країн і народів шляхом впровадження в керівництво чужої країни ... носіїв власної ідеології й власних інтересів винятково інформаційними методами впливу…». Звідси сьогодення прийнято характеризувати як перехід від «індустріального суспільства» до «суспільства інформаційного» або «відкритого», коли кардинальним чином трансформуються:

– способи виробництва й світогляд людей;

– технології державного управління;

– місце й роль, які відіграють неурядові організації, транснаціональні корпорації й нелегітимні злочинні структури;

– можливості, роль і значення засобів масової комунікації (ЗМК) цивілізації;

– підстави й принципи формування системи інформаційної політики держави.

Наслідком цього всього є суттєва трансформація середовища існування цивілізації.

Таким чином, на сучасному етапі розвитку особливого значення набуває

політика держави, спрямована на вирішення завдань переходу до інформаційного суспільства й оптимальне використання національних інформаційних ресурсів. При цьому, принаймні в цивілізованих країнах, повною мірою усвідомлено, що інформація є національним ресурсом, збереження, розвиток і раціональне використання якого є завданням державного значення.

У зв’язку з цим визначилась і стратегічна мета інформаційної політики,

яку коротко можна визначити як забезпечення переходу України до інформаційного суспільства. І якщо тенденція світового цивілізованого розвитку йде у напрямі інформаційного суспільства, то, якщо Україна хоче закріпити і примножити своє світове значення, вона повинна почати рухатися у тому ж напрямі.

1.3. Методи та принципи дослідження питання формування інформаційної політики в умовах глобалізації

Методологія дослідження є комплексною і визначається специфікою предмета вивчення, його метою та завданнями, а також міждисциплінарним підходом до досліджуваної проблеми. Методологічну основу дослідження склали загальнонаукові методи аналізу, синтезу, систематизації, індукції, дедукції, аналогії, узагальнення та порівняння. Міждисциплінарний підхід до предмета дослідження дозволив скористатися методологічним арсеналом як політології, соціології, так і філософії культури, філософії політики і етики, положення яких отримали відповідне соціально-філософське обґрунтування і узагальнення.

Розглядаючи процеси взаємовідносин державних органів влади та засобів масової інформації лише в площинах інструментального та посередницького підходів, принципово неможливо пояснити владну природу засобів масової інформації, характер взаємин редакцій з органами державної влади та громадянським суспільством, бо вони не зачіпають область соціально-психологічної мотивації дій кожного самоорганізованого і саморегульованого компонента соціальної системи.

Досліджувана проблема внаслідок її складності та практичної значущості вимагає комплексного, міждисциплінарного розгляду, широкого залучення в процес формування чітко сформульованої державної інформаційної політики досягнень не лише політичних наук, але психології, культурології, соціології та інших, які накопичили солідний матеріал у питаннях співвідношення соціального, біологічного та духовного в природі людини, підвищення інформаційної безпеки індивіда, суспільства і держави. Дослідження такого роду припускають науковий пошук на теоретико-методологічному, прикладному і емпіричному рівнях з метою конструктивного впливу преси на процес взаємовідносин державних органів влади та громадянського суспільства, продуктивного формування державної інформаційної політики та її ідеології.

Практика взаємодії громадянського суспільства, державних органів влади та преси вимагає не тільки сучасного науково-теоретичного обґрунтування, а й впровадження технологій управління, що відповідають мінливим соціально-психологічним, економічним, політичним, соціокультурним умовам, які визначають якісні характеристики розглянутих нами компонентів політичної системи. Певною мірою цьому відповідає постнекласичний теоретико-методологічний підхід, що дозволяє співвідносити знання про об'єкт не тільки із засобами, а й з ціннісно-цільовими структурами діяльності.

Всебічність аналізу проблеми забезпечувалася завдяки використанню системного підходу. Окрім того, дослідження спиралося на аналіз міжнародних нормативно-правових документів, систематизацію та узагальнення наукової літератури.

Системний підхід дозволив розкрити базові елементи та принципи організації державно-управлінської діяльності на різних рівнях державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Застосування структурно-функціонального підходу дало можливість охарактеризувати основні переваги та недоліки механізму державного управління у сфері розвитку інформаційного суспільства.

Також, на основі системного аналізу доведено, що стійкість соціальної системи забезпечується балансом влади, зосередженої в кожному компоненті соціальної системи. Вироблення стримувань і противаг - суть розробки концептуальної основи ідеології державної інформаційної політики. Застосування методів системного моделювання дозволяє стверджувати, що підтримка стабільності  соціальної системи забезпечується узгодженням політичних інтересів у трикутнику управління "громадянське суспільство - держава - преса " з метою збереження легітимності влади як політичного та соціально-психологічного феномена. Структурний метод дослідження конфлікту показав, що ідеологія державної інформаційної політики становить психологічний компонент (актуальна мотивація сторін, стратегія і тактика взаємодії, інформаційна модель) соціального конфлікту, в якому знаходяться державні чиновники і преса. Оптимізація конфліктогенних умов - неодмінна складова становлення громадянського суспільства в Україні .

Історико-логічний метод застосовувався для виявлення основних компонентів системи державного управління науково-технічним прогресом на різних етапах історичного розвитку суспільства. Конкретно-пошукові методи (виявлення, відбір, теоретичний аналіз, синтез, актуалізація, класифікація) використовувалися для узагальнення документальних, друкованих та електронних джерел інформації з питань управління розвитком інформаційного суспільства в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розробці цілісної концепції державного управління процесом розвитку національного інформаційного суспільства в Україні та його органічної інтеграції в глобальне інформаційне суспільство з максимізацією переваг та мінімізацією ризиків, які тягне за собою розгортання постіндустріальної хвилі цивілізаційного розвитку для населення країни і долі українського державотворення.

РОЗДІЛ 2

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ТЕНДЕНЦІЙ

1.1. Сутність та основні риси інформаційної політики

В умовах глобалізації, зростання ролі інформації, її вільної циркуляції всередині держави та поза її межами надзвичайної актуальності набуває проблема впровадження дієвої державної інформаційної політики. В сучасному світі від здатності держави розробити та реалізувати ефективну політику в інформаційній сфері значною мірою залежить майбутнє країни та й навіть саме її існування.

Найскладнішим і найважливішим завданням в «інформаційно-суспільній науці» є створення понятійного апарату. Щодо поняття «інформаційна політика», то видається за доцільне дослідити різні його визначення, щоб мати змогу порівняти їх, виділити основні ознаки, врахувати різні сторони його змісту. Варто розпочати з визначення змісту поняття «політика». Політикою будемо називати сукупність намірів і засобів їх здійснення, котрі формують суб’єкт управління стосовно певної сфери життєдіяльності суспільства, процесів, що в ньому відбуваються. Тобто політики різняться своїми об’єктами, суб’єктами, цілями і засобами. Щодо інформаційної політики, то її об’єктом є національна інформаційна сфера з усіма її компонентами. Головним суб’єктом державної інформаційної політики є держава (органи державної влади) та місцеве самоврядування. Водночас, враховуючи великий вплив на цю політику недержавних/неурядових акторів (бізнесу, ЗМІ, наукових і технологічних установ, громадських і міжнародних організацій), доцільно розрізняти політику державну і політику публічну. Публічна політика, на думку О. Дем’янчука, зачіпає ширше коло суб’єктів, об’єктів і дій, аніж державна [5, с. 11], які не підпадають під безпосередній вплив органів державного управління, а формують свою політику самостійно і тим неминуче вносять зміни в суто державну (урядову) політику.

Проблемам інформаційної політики присвячують свої дослідження І. Аристова, В. Богуш, Г. Виноградова, В. Кравченко, О. Литвиненко, Є. Макаренко, Г. Несвіт, О. Олійник, О. Соснін, О. Стариш, Г. Почепцов, О. Юдін. До речі, кожен з авторів висловлює власну, оригінальну точку зору стосовно тлумачення поняття «інформаційна політика». І все ж можна визначити два основні підходи до його розуміння: інформаційна політика у вузькому і в широкому значенні. Представники першого підходу, розкриваючи зміст державної інформаційної політики, розглядають її як сукупність напрямів і способів діяльності держави з одержання, використання, поширення та зберігання інформації. Таке розуміння суті інформаційної політики держави представлене науковцями, які працюють у галузі інформаційного права [4, с. 18], юридично закріпленого Законом України «Про інформацію» (1992р.) [7, с. 7]. Ми ж вважаємо, що зведення інформаційної політики лише до збору, використання і безпеки інформації надто звужує її як об’єкт аналізу. Так, враховуючи розвиток інформаційних технологій, їх проникнення у найважливіші сфери життя суспільства, необхідно брати до уваги перехід від принципу безпеки інформації до принципу інформаційної безпеки. Розгляд останньої з позицій системного підходу дозволяє побачити різницю між науковим розумінням проблеми і розумінням „повсякденним”. У практиці державного управління інформаційна безпека розуміється лише як необхідність боротьби з відтоком закритої (таємної) інформації, а також з розповсюдженням хибної і ворожої інформації. Осмислення інформаційної безпеки в суспільстві ще тільки розпочинається. Тому, на нашу думку, таке бачення інформаційної політики є дещо спрощеним і не враховує цілий спектр завдань держави в інформаційній сфері.

В. Пашкова розглядає інформаційну політику як сукупність законів і положень, присвячених створенню, виробництву, збиранню, зберіганню та організації розповсюдження інформації і доступу до неї. На думку дослідниці, основне значення інформаційної політики полягає в тому, що вона «впливає на шляхи, якими окрема особа і суспільство в цілому робить політичний, економічний та соціальний вибір» [18, с. 4]. У цьому визначенні враховано важливий компонент державної інформаційної політики – забезпечення права кожної особи на інформацію, що є важливою ознакою правової демократичної держави. В основу інформаційної діяльності в демократичних державах покладено концепцію інтелектуальної свободи.

Поняття «інформаційна політика» трактується і як спосіб поводження з наявними інформаційними потоками і ресурсами з боку різних інституціональних суб’єктів (наприклад, держави, державних органів, окремих організацій і закладів, які можуть мати свої уявлення та інтереси при роботі з інформацією). У межах цього підходу інформація виконує суто технічну функцію поряд з іншими ресурсами діяльності. У цьому контексті інформаційна політика зводиться, по суті, до кількісного контролю за рухом інформаційних потоків і/або контролю за розподілом потоків інформації для того, щоб інформація доходила до певної цільової групи і давала запланований ефект [16, с. 124 - 125].

Існує також підхід, за яким інформаційну політику розглядають як складне, багатокомпонентне поняття. Так, Г. Почепцов вважає, що інформаційна політика визначає закони функціонування інформаційної сфери. До таких законів він відносить закон ефективної роботи системи ЗМІ, закон адекватної взаємодії влади і населення. Вчений виділяє ще один важливий аспект державної інформаційної політики – посилення інформаційної безпеки [20, с. 12]. За умов поширення в українському інформаційному просторі інформації негативного характеру, формування негативного іміджу нашої країни, слабкої розвиненості інформаційної інфраструктури зростає значення цієї складової інформаційної політики.

О. Юдін і В. Богуш визначають інформаційну політику як головні напрями діяльності держави в галузі інформації. Основною її метою є створення умов для ефективного і якісного інформаційного забезпечення стратегічних і оперативних завдань соціального та економічного розвитку держави [23, с. 209]. Такими завданнями в економічний сфері, наприклад, можуть бути збереження, розвиток та ефективне використання об’єктів національного інформаційного простору, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки України; забезпечення всебічної підтримки і захисту вітчизняного виробника інформаційного продукту, сприяння виробленню і впровадженню новітніх інформаційних технологій; економічна підтримка державою розвитку інформаційної інфраструктури та інформаційної системи, сприяння розробці і впровадженню новітніх інформаційних технологій.

Окремі дефініції поняття «інформаційна політика» можемо знайти в нормативно-правових актах. До таких актів слід віднести Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України, схвалену Постановою Верховної Ради України у січні 1997 року [14], та Закон України «Про основи національної безпеки України», прийнятий у червні 2003 року [9]. Окремі напрями державної інформаційної політики сформульовані в законах України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства», «Про державну таємницю», «Про Національну систему конфіденційного зв’язку», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про Національну програму інформатизації», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про внесення змін до деяких законів України за результатами парламентських слухань, «Про захист суспільної моралі», «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 - 2015 рр.» та в інших. Слід сказати, що на сьогодні українська нормативно-правова база інформаційних відносин є відносно розробленою (не в плані кількості нормативних документів, а в плані законодавчого охоплення всіх напрямів інформаційних відносин, у ширшому розумінні – напрямів інформаційної політики).

У Законі України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року державна політика в інформаційній сфері визначається у відриві від основних інформаційних складових за всіма основними напрямами національної безпеки. Фактично головною метою державного регулювання розвитку інформаційної сфери є наповнення внутрішнього і світового інформаційного простору достовірною позитивною інформацією про Україну. Це надзвичайно важливий напрям державної політики. На нашу думку, необхідно пов’язати державну інформаційну політику з поняттям інформаційної безпеки, оскільки інформаційна безпека відіграє важливу роль не лише в інформаційній діяльності, але і в життєдіяльності держави в цілому, в життєдіяльності її структур, суспільства і окремого громадянина. Це логічно, адже здійснення державної політики в будь-якій сфері передбачає запобігання загрозам та усунення наслідків їх впливу на певну сферу, а отже й забезпечення національної безпеки в певній галузі. О. Баранов теж підкреслює необхідність розгляду інформаційної політики держави крізь призму інформаційної безпеки і визначає її як такий стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави, за якого зводиться до мінімуму нанесення шкоди внаслідок неповноти, несвоєчасності і недостовірності інформації; несанкціонованого розповсюдження, використання та знищення інформації; негативного інформаційного впливу; негативних наслідків функціонування інформаційних технологій [22].

Розглянувши різні підходи до розуміння суті поняття «інформаційна політика», визначення її основних цілей і напрямів, можна узагальнити їх таким чином: під державною інформаційною політикою слід розуміти сукупність напрямів діяльності держави в інформаційній сфері, які ґрунтуються на певній нормативній базі і передбачають, насамперед, посилення інформаційної безпеки держави, суспільства, особи та мають внутрішнє і зовнішнє спрямування. Основними об’єктами державної інформаційної політики можна вважати особистість, суспільство і державу, а завданнями – забезпечення їх прав та інтересів в інформаційній сфері. Окрім того, до числа об’єктів державної інформаційної політики відносять національну інформаційну сферу з усіма її компонентами (інформаційна інфраструктура, інформаційні ресурси тощо).

Слід зазначити, що розуміння суті поняття «інформаційна політика» різними вченими суттєво відрізняється: одні розглядають її як комплекс дій держави для одержання, використання, поширення та зберігання інформації або як захист держави від інформаційних загроз різного типу, інші – як сукупність стратегічних завдань держави, основною метою яких є перехід до інформаційного суспільства. На нашу думку, більшість з цих визначень враховує лише окремі напрями діяльності держави в інформаційній сфері. Окрім того, серед науковців не має єдності щодо переліку основних завдань державної інформаційної політики. Проте, за умов інформаційної революції, більшість вчених погоджується, що стратегічно важливими напрямами інформаційної політики є побудова інформаційного суспільства та забезпечення інформаційної безпеки.

2.2. Завдання, роль та функції державної інформаційної політики в умовах глобалізації

Інформаційну політику найдоцільніше розглядати як сукупність напрямів діяльності держави в інформаційній сфері. Зміст її конкретизується у відповідних концепціях національної інформаційної політики, стратегіях і програмах інформатизації. У цих нормативних документах спостерігаємо різне бачення проблем, які покликана вирішувати держава в інформаційній сфері. Зміст завдань державної інформаційної політики окремої країни випливає з політичних і соціально-економічних умов її розвитку і нагромадженого досвіду реалізації окремих заходів державної політики в галузі створення, розповсюдження і використання інформації і світового досвіду здійснення інформаційної політики в розвинених державах. У різних країнах існують свої особливості, свої труднощі в процесі формування і впровадження інформаційної політики. На них впливає рівень розвитку відповідної інфраструктури, низький рівень усвідомлення в окремих країнах важливості та цінності інформації, слабка державна підтримка цієї сфери, брак належної правової бази, відплив кваліфікованих працівників з цієї сфери за кордон тощо. Проте всі цивілізовані держави розглядають побудову інформаційного суспільства як основу свого соціально-економічного, політичного і культурного розвитку і реалізують цілеспрямовану інформаційну політику. Для цього приймаються необхідні короткострокові, середньострокові і довгострокові програми. В більшості розвинутих країн інформаційна політика держави зводиться до побудови інформаційного суспільства, впровадження нових технологій у систему державного управління та ефективного здійснення політичної влади – забезпечення доступу широкої громадськості до урядової інформації, стимулювання наукових досліджень у галузі нових технологій, розвитку електронної комерції та програм широкого доступу до інформаційних послуг за допомогою Інтернету, міжнародного співробітництва у сфері інформації. Щодо пострадянських країн, наприклад, Росії та України, то вони лише проголосили курс на побудову інформаційного суспільства, працюють над формуванням власного інформаційного простору та захистом його від інформаційних загроз різного типу, над проблемою інтеграції в світову інформаційну спільноту.

Виокремлюють напрями державної інформаційної політики. До основних з них належать:

  •  удосконалення законодавства та правового регулювання у інформаційній сфері (в галузі створення та використання інформаційних ресурсів та технологій, реалізації інформаційних прав громадян і прав на результати творчої праці (інтелектуальна власність), регулювання функціонування українських сегментів глобальних інформаційних мереж (Інтернет), охорони прав користувачів інформаційних послуг та продуктів, захист молодого покоління від шкідливого впливу певних видів інформації та послуг, визначення балансу між потребою у вільному обміні інформацією та припустимими обмеженнями на її поширення, регулювання питань захисту державної та комерційної таємниці);

- забезпечення інформаційної безпеки та захисту інформації (розвиток нормативного регулювання в галузі захисту даних у телекомунікаційних мережах; покращення та поширення процедур надійної ідентифікації та аутентифікації; стимулювання використання надійних систем криптографії операторами мереж, особливо на ризикованих ділянках (супутниковий або мобільний зв'язок); використання стандартів безпеки для ключових або громадських функцій, у тому числі введення (там, де це необхідно) обов'язкового контролю якості інформаційних процесів; розробка превентивних технічних засобів для забезпечення надійності телекомунікацій; розробка мінімальних стандартів безпеки для операторів та постачальників телекомунікаційних послуг);

- розширення міжнародного співробітництва та торгівлі в галузі ІКТ (гармонізація українського законодавства з міжнародним, забезпечення взаємодії українських інформаційних систем із зарубіжними аналогами, створення сприятливих умов для формування єдиного інноваційного та інформаційного простору між країнами СНД на базі загального ринку інформації, товарів, послуг, капіталів та робочої сили).

   Підходи до формування напрямів державної політики інформаційної безпеки мають декілька векторів. Так, дані підходи можна окреслювати з огляду на необхідність досягнення певно визначеної мети, наприклад формування інформаційного суспільства. З іншого боку, дані напрями можуть корелювати із загрозами національній безпеці та національним інтересам в інформаційній сфері. Даний підхід репрезентовано у Законі України «Про основи національної безпеки і оборони України».

    У ст. 8 даного закону визначені такі основні напрями державної політики національної безпеки в інформаційній сфері:

- забезпечення інформаційного суверенітету України;

- вдосконалення державного регулювання розвитку інформаційної сфери шляхом створення нормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, впровадження новітніх технологій у цій сфері, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну;

- активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією, зловживаннями службовим становищем, іншими явищами, які загрожують національній безпеці України;

- забезпечення неухильного дотримання конституційного права громадян на свободу слова, доступ до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у діяльність засобів масової інформації, дискримінації в інформаційній сфері та переслідування журналістів за політичні позиції;

- вживання комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної сфери України.

В контексті розуміння інформаційної політики держави як складової глобальних трансформаційних процесів державотворення, значною проблемою є питання про державне формування й регулювання світогляду суспільства. Аналіз навчальних спеціальностей і напрямків досліджень європейських університетів показує, що в них значна увага приділяється так званим «інформаційним» спеціальностям і наукам, які використовують «методологічний апарат системології – системного підходу ноосферного етапу розвитку науки», тому, що саме «системологічний підхід до національних інтересів держави є головною умовою відродження країни й забезпечення її безпеки».

Відставання України в частині підготовки фахівців в області інформаційних наук відбувається в умовах глобалізації, яка має ряд ознак, які система управління державою не має права не враховувати як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Найбільш значимими з них є:

  •  завершення формування єдиного інформаційного простору цивілізації;
  •  фрагментація й сегментація національного інформаційного простору, які призводять до колосального відставання переважної більшості держав від рівня розвитку країн розвинених демократій і, як наслідок, обмеженого доступу до інформаційних ресурсів цивілізації;
  •  уніфікація методик й методологій досліджень та контролю інформаційного простору;
  •  недосконалість національних і міжнародного інформаційних законодавств і, як наслідок, висока інформаційна уразливість націй. Функціонування транснаціональних корпорацій одночасно в різних державах і, як наслідок, у форматі несумісних законодавчих норм, приводить до руйнування нормативно-правової оболонки – конституції й законодавства держави-нації.

Неминущу роль у цих процесах відіграють засоби масової інформації, перетворюючись у потужний інструмент тиску як на суспільство, так і на владу. Відповідно, сприйняття ЗМІ як «четвертої влади» набуває нового сенсу, коли саме впливом на органи сприйняття індивіда й реалізується комунікація, як інструмент управління. З політологічної точки зору важливо, насамперед, те що, змінивши спосіб сприйняття світу, ЗМІ перетворили публічну політику в медіапроцес, зробивши його серцевиною публічної політики, що призвело до трансформації місця й ролі комунікації в політичному процесі. Суть цієї трансформації полягає в тім, що: «Акт комунікації влади з масовим суб’єктом сам по собі почав визначати формат політичних відносин. Комунікація стала системоутворюючим елементом політики й придбала в ній новий онтологічний статус, втративши колишній допоміжно-технічний характер». Однак революція в системі ЗМІ не тільки висунула ЗМІ в епіцентр публічної політики, але й змінила сам формат політичних відносин, відповідно, система ЗМІ у такому контексті політичного процесу становить особливий інтерес. Суть змін, що відбуваються сьогодні в системі ЗМІ, полягає в тім, що вони стають:

– по-перше, монополістом комунікації в суспільстві;

– по-друге, системою, яка регулює й маніпулює поведінкою індивіда й суспільства.

Сьогодні процес трансформації ЗМІ характеризується виникненням двох взаємопротилежних феноменів:

- програмованою стандартизацією правил і норм поведінки в планетарному масштабі, через створення єдиного інформаційного простору цивілізації;

- замкнутості індивіда на самому собі.

Однак у форматі інформаційного простору цивілізації індивід реалізує комунікацію віртуально, контактуючи безпосередньо тільки з екраном комп’ютера. В міру поглиблення цього процесу, комунікація породжує не демократичне суспільство вільних громадян, які відповідально приймають участь у політичному житті, а віртуальний простір, населений атомізованими індивідами.

Виникнення термінів «політична комунікація» і «суспільство комунікації» перебуває в прямого зв’язку з еволюцією суспільств країн розвинених демократій, розвитком кібернетики, виникненням і наростанням ролі нових комунікаційних систем і технологій. Однак вивчення комунікації до останнього часу було привілеєм дослідників в області природничих, але не гуманітарних наук у зв’язку із тим, що вчений світ ще був не готовий до теоретизування в області повсякденної практики. В сучасному розумінні вживання термінів «комунікація» і «суспільство комунікації» було уведено Н. Вінером, який визначив кібернетику як «науку контролю й комунікації», де поняття «комунікація» асоціюється з ідеєю управління. Основною думкою Н. Вінера було те що, якщо класичні науки традиційно вивчають тільки внутрішню суть речей, то головним є зв’язок – тобто відносини між речами. І Н. Вінер запропонував розвивати «поведінковий метод у дослідженні», придатний і для техніко-технологічних, і для гуманітарних феноменів. Оскільки дане положення було звернено до всіх наук без винятку, Н. Вінер бачив у кібернетиці не нову дисципліну, але можливість відновлення всіх дисциплін. Усвідомлюючи, що його дослідження не укладаються у формальні рамки наукових спеціалізацій, він запропонував єдиний погляд на світ, ядром якого стала комунікація, яка має політичний вимір.

Сьогодні терміном «комунікація» користуються в різних наукових колах, де саме слово може мати зовсім різний зміст: для журналістів комунікація – це, насамперед все те, що стосується преси й аудіовізуальних ЗМІ, а для фахівців телекомунікаційних мереж її зміст є пов’язаним з теорією інформації й технічними засобами комунікації. Випробувавши споконвічний «великий вибух», науки про комунікацію стали розвиватися убік спеціалізації. В Україні впровадження комунікації як предмета академічного дослідження ускладнюється опором, через який пройшла на початковому етапі вітчизняна кібернетика. Факт відсутності єдиної науки про комунікацію визначений тим, що сам формат досліджень розділений між двома таборами:

– з одного боку – це фахівці техніко-технологічних наук: фізики, математики, програмісти;

– з іншого боку – фахівці гуманітарних наук: політологи, соціологи й філологи.

Отже можна дійти висновку, що державна інформаційна політика має спрямовуватися на вирішення наступних завдань: формування національного інформаційного простору, розвиток інформаційної інфраструктури; забезпечення інформаційної безпеки на трьох основних рівнях (особа, суспільство, держава) та безпеки інформації (захист від несанкціонованого використання, псування інформації, захист конфіденційної інформації та інформації, що становить державну таємницю); створення належних умов для інтеграції України у світову інформаційну спільноту; становлення галузі інформаційної індустрії: виробництво засобів комунікації, зв’язку, опрацювання інформації, надання інформаційних продуктів і послуг; формування інформаційного ринку та усунення передумов для його тінізації; формування суспільної свідомості людини для її майбутньої життєдіяльності в умовах інформаційного суспільства.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

43314. Автоматизированная система управления воздушным движением 2.05 MB
  В системе автоматизированы процессы обработки и отображения информации от радиолокационных и радиотехнических средств, информации о планировании полетов, метеорологической обстановке и другие процедуры обеспечения процессов обслуживания воздушного движения. Все подсистемы АС УВД построены на базе локальных вычислительных сетей с применением технологий цифровой обработки и передачи данных.
43315. Правова система України 168.21 KB
  Перш ніж будувати власну державу і власну правову систему потрібно подивитись, що ми маємо на сучасному етапі і що хочемо побудувати у майбутньому. Будуючи нову правову систему потрібно звертатись за допомогою до більш досконалих іноземних систем, вибираючи з них найкраще. Нажаль, в Україні, сьогодні, склалась така ситуація, коли люди, що стоять при владі не розуміють цього або, що ще гірше розуміють, але спеціально нічого не роблять. Все на що вони спроможні – це бездумно вирвати з іноземного законодавства, можливо і найкращі, положення та ліпити їх в наше. Багато наших бід саме через це.
43316. Розробка програм на мові Turbo Pascal. Робота з додатками MS Office 97/200 (Word, Excel) і MathCAD 2000 2.5 MB
  Відмінність функції від процедури полягає в тому що результатом виконання операторів що утворюють тіло функції завжди є деяке єдине значення або покажчик тому звертання до функції можна використовувати у відповідних вираженнях поряд зі змінними й констант Підпрограми являють собою інструмент за допомогою якого будьяка програма може бути розбита на ряд певною мірою незалежних друг від друга частин. Поперше цей засіб економії пам'яті: кожна підпрограма існує в програмі в єдиному екземплярі у те час як звертатися до неї можна...
43317. Гарантированное удаление информации 298.5 KB
  Гарантированное удаление информации зачем это нужно Большинство пользователей персональных компьютеров уверены в том что стандартные функции уничтожения файлов предусмотренные в операционной системе позволяют раз и навсегда избавиться от файлов. Также немаловажным фактором является скорость удаления информации. Например если несмотря на все методы защиты каким-то образом был произведен несанкционированный доступ к секретной информации и выгоднее уничтожить эту самую информацию чем позволить злоумышленнику скачать ее нарушив таким...
43318. Обґрунтування зовнішньоекономічної угоди по експорту поліамідних волокон 241.5 KB
  Загальна характеристика товару Програма підготовки угоди. Аналіз можливостей країни з експорту товару. Характеристика умов експорту товару Визначення країниімпортера товару. Обґрунтування доцільної схеми транспортування та базисних умов поставки товару.
43319. Розкриття основних понять опіки (піклування) та патронату над дітьми 239.5 KB
  Поняття і значення опіки та піклування над дітьми. Історія становлення та розвитку інституту опіки та піклування в Україні. Загальна характеристика інститутів опіки та піклування над дітьм. Встановлення опіки та піклування над дітьми.
43320. Загальна характеристика аналітичних програм на телеканалі „Київ” 76 KB
  Загальна історія аналітичного телебачення Журналістика періоду перебудови Українське телебачення в 19912000 роках Жанрова стуктура телевізійної журналістики Аналітичні програми телеканалу Київ†та їх характеристика: Споживач Час мера з Олександром Колодієм У центрі уваги СТН Тижневик Телепресклуб Столиця Список використаної літератури Загальна історія аналітичного телебачення Перші аналітичні програми з'явилися в Радянському Союзі на початку 60х років. Саме 60ті роки для телебачення стали етапом...
43321. Адміністративно-правові засади управління інформаційною галуззю 176 KB
  Адміністративно правовий статус Інтернетвидань. Це укази Президента України серед яких підписані такі як “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україніâ€ “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації дальшого утвердження свободи слова в Україніâ€ “Про Державний комітет інформаційної політики телебачення та радіомовлення Україн膓Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності...
43322. Гомосексуальність і гомофобія: естетика versus демонізація 5.32 MB
  Тема гомосексуальніості в Україні є однією з маловивчених і ледве не табуйованих. Помічати явища, що не вписуються в загальноприйняті рамки, а тим більше говорити про них вважається недоречним. Суспільна думка дотепер послуговується стереотипами стосовно людей, що мають потяг до своєї статі, як «нездорових», «неприродних»; це явище асоціюється з психотичними розладами, розпустою, схильністю до злочинів, хворобами. Подібна ситуація не є випадковою, формування негативного образу гомосексуальних і бісексуальних людей має свою довгу історію. На запитання, чи психічна хвороба є внутрішньою властивістю гомосексуального стану, можна відповісти: «Для того, щоб правдиво оцінити це, потрібні майбутні, незалежні від ідеологів дослідження»