7958

Предмет і метод політичної економії

Конспект

Политология и государственное регулирование

Предмет і метод політичної економії 1. Предмет політичної економії: а) зародження і розвиток предмету б) трактування різними школами в) економічні категорії і закони. 2. Методи економічних досліджень. 3. Функції політичної економії: а) основ...

Украинкский

2013-01-31

421 KB

2 чел.

Предмет і метод політичної економії

1. Предмет політичної економії:

а) зародження і розвиток предмету;

б) трактування різними школами;

в) економічні категорії і закони.

2. Методи економічних досліджень.

3. Функції політичної економії:

 а) основи функції політичної економії;

б) політекономія в системі економічних наук;

в) політекономія та обґрунтування економічної політики.

"Економіка" – ємкісне поняття і явище, походить від двох грецьких слів "ойко" і "номос". Цей термін вперше застосував Аристотель у ІІІ ст. до н.е.

Політекономія  відноситься до суспільних наук, але її об’єктом є економічне життя суспільства. Політекономія – суспільна і економічна наука. Економіка в сучасному розумінні – це народне господарство країни, що включає відповідні галузі та види виробництва. Економіка – це сфера господарської діяльності для задоволення потреб людини.

Економіка – це вчення про те, як виробляються, розподіляються, обмінюються товари і послуги.

Економіка – наука про те, як обмежені виробничі ресурси використовуються для задоволення потреб.

Економіка розглядається як система господарської діяльності і як система наукових знань про господарську діяльність.

"Політекономію" вперше застосовує представник школи меркантилізму А.Монкретьєн. 1615 він видає трактат з політекономії. Політична → "політея" – держава, суспільство → закони управління державною економікою.

І школа – меркантилізм, XVXVIII ст. "Мерканте" – торговець, купець.

Має два етапи: раннього і пізнього, сфера обігу, предмет – багатство і його джерела. Політика доби розпаду феодалізму і зародження капіталізму (первісне нагромадження капіталу).

У XVII ст. мануфактурне виробництво – центр інтересів буржуазії переміщується у сферу виробництва, економічне вчення меркантилізм починає гальмувати розвиток, на зміну приходить класична політична економія. Вона виникає в Англії. В.Петті – представник пізнього меркантилізму. Засновник у Франції – П’єр Буагільєр.

А.Сміт, Д.Рікардс, Ф.Кін, А.Тюрго.

Фізіократи – засновник Ф.Кене, ІІ пол. XVIII ст.

Намагалися виявити економічні закони життя людства. А. Сміт – 2 завдання політекономії.

ІІ етап класичної теорії: Т.Р.Мальтус, Дж.С.Міпль, Ж.Б.Сей, Г.У.Керрі.

Маркс в межах класицизму → продетарська політекономія.

Ж.Б.Сей – неокласицизм, ІІ пол. ХІХ ст.

Напрям різноманітний, сучасний.

Теорію неокласицизму сформував А.Маршал.

ІІ пол. ХІХ ст. – маржиналізм (Курно, Госсен), метод граничного аналізу, австрійська школа – Менгер, Бет-Баверн, Ф.Візер, Дж.Б.Кларк – створює теорію граничної продуктивності, праці і капіталу.

20-30 рр. ХХ ст. – кейнсіанство (Дж.М.Кейнс), МВФ, МБРР: неокейнсіанство, посткейнсіанство.

Неокласицизм виникає в 1890-х рр. Засновник Альфред Маршал – стаття "Принципи економіки". Панував до 30-х рр. ХХ ст. центральна ідея – автоматичне регулювання економіки.

Кейнс – засновник Бретонвуддської валютної системи.

Необхідність державного регулювання економіки. Кейнсіанство – макроекономічна теорія. Неокласицизм – мікроекономічна теорія.

Поряд з цими напрямами, представники яких досліджують функціонування ринкової економіки, існує ще один напрямок в економіці – інституціоналізм (кін ХІХ – поч. ХХ ст.). Institutio – звичай, традиція. Досліджують проблеми трансформування економічної системи, яка визначається різними явищами об’єктивного і суб’єктивного характеру. Сполучення інституцій визначає розвиток економічної системи. Засновником інституціоналізму був Т.Веблен, діячі – Коменс, Мітчел, Дж.К.Гелбрейт, Р.Коуз. Марксизм виник в 40-х рр. ХІХ ст. як пролетарська політична економія. Альтернативна школа – і пол. ХІХ ст., німецька економічна система – засновник Ф.Ліст, діячі – К.Кибс, В.Рошер. Їй на заміну в 70 рр.. ХІХ ст. приходить нова історична школа – Г.Штолнер, В.Зомбарт, Л.Трентано.

Критичний напрям політичної економії – критика капіталізму. С.Сісонді, П.-Ж.Прудон. Критичний напрям відбиває інтереси дрібних товаровиробників. Природньо, що представники визначали предмет політичної економії.

Політична економія – наука про закони, що управляють виробництвом, обміном, розподілом, споживанням благ у людському суспільстві. І досліджує закономірності розвитку виробничих відносин у кожній суспільній формації, визначає межі історичного існування і обґрунтовує  необхідність зміни одних виробничих відносин іншими, більш прогресивними.

Водночас політична економія вивчає загальні економічні закони і закономірності, що притаманні усім економічним системам (формаціям).

Економічні закони – це внутрішні, необхідні суттєві і стійкі зв’язки і взаємозалежності між явищами і процесами економічного життя.

Закони бувають загальні і особливі (специфічні).

Загальні діють у багатьох системах і закони товарного виробництва.

Специфічні діють лише в умовах певної економічної системи і закони зарплати по труду.

Кожна наука спирається на свої специфічні поняття, вони є і у політекономії. В них відображаються економічні ознаки процесів і явищ. Серед таких понять основне місце займають економічні категорії.

Економічні категорії – теоретичні поняття, абстракції, що відображають реально існуючі економічні відносини  (потреби, інтереси, ціни, прибуток). Кожен закон нібито "групує" навколо себе визначену кількість економічних категорій.

Це наукове поняття, яке відображує найбільш суттєві ознаки і сторони процесів і явищ економічного життя (товар–вартість, корисність). Економічна категорія має свої специфічні ознаки:

– відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи економічних відносин людей;

– має об’єктивний характер, бо відображає об’єктивну дійсність;

– значна частина економічних категорій має історичний характер (відповідають певним історичним умовам і відображають різні етапи економічного життя суспільства).

Методологія політекономії передбачає вивчення економічних процесів, явищ у їхньому тісному взаємозв’язку та постійному розвитку з використанням певної системи методів (методологічного інструментарію). Метод пізнання – шлях, спосіб дослідження предмета, науки. Для пізнання використовують загальнонаукові і специфічні методи.

Загальнонаукові:

– діалектичний (Гегель, Фейєрбах);

– структурно-функціональний.

Діалектичний метод припускає розгляд явищ і процесів системи не ізольовано, а у взаємозв’язку і не у статиці, а в динаміці. Розкладання досліджуваного на окремі елементи і вивчення кожного з них називається аналізом. Об’єднання проаналізованих елементів в єдине ціле називається синтезом. Застосовується поняття "наукових абстракцій".

Серед специфічних – єдність логічного і історичного, наукової абстракції, синтезу, аналізу, дедуктивний.

Функції політекономії:

  •  теоретико-пізнавальна;
  •  практична;
  •  методологічна;
  •  ідеологічна;
  •  прогностична.

Суть пізнавальної функції полягає в тому, щоб розкрити зміст економічних законів, категорій, форми їх прояву і механізму дій.

Практична – обґрунтування необхідності і винайдення шляхів раціонального господарювання, що відповідають інтересам людини, колективу, суспільства.

Методологічна функція застосовується при розробці методів, необхідних для дослідження всіх економічних наук, тобто політекономія виступає методологією для останніх.

Ідеологічна – політекономія не може бути незалежною від ідеології. Якщо вона не відображає реальні стосунки людей і не виражає інтереси певних прошарків населення, вона мертва.

Прогностична функція спроможна надати соціально-економічний прогноз розвитку країни на біль-менш тривалий проміжок часу.

Політична економія розробляє рекомендації і програми, що є основою економічної політики.

ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ

І ВИРОБНИЧІ МОЖЛИВОСТІ СУСПІЛЬСТВА.

ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ.

1. Виробництво і його основні фактори. Виробничі можливості.

2. Економічні потреби суспільства, їх суть і класифікація.

3. Корисність продукції, його гранична корисність.

4. Економічний інтерес, його суть і функції.

Виробництво представляє взаємодію факторів виробництва.

Радянська схема:

Суб’єктивний

Об’єктивний

Робоча сила

Засоби виробництва

Робоча сила – це сукупність фізичних і розумових здібностей, які застосовує людина в процесі виробництва споживчих благ. Здатність людини до праці

Створені людиною чи природного походження засоби праці і предмети праці. Це ті матеріальні ресурси, за допомогою яких люди створюють блага.

Предмети праці – це речі, які людина видозмінює за допомогою засобів праці, те, на що спрямована діяльність людини.

Засоби праці – те, за допомогою чого людина впливає на предмети праці. До складу засобів праці входять природні умови праці (водоспади, припливи) і техніка – штучні, створені людиною засоби праці.

Знаряддя праці відіграють провідну роль (інструменти, машини).

Загальні умови праці – споруди, канали, дороги, водопостачання.

В західній економічній літературі інша класифікація факторів виробництва:

  •  праця;
  •  земля;
  •  капітал;
  •  здатність до підприємництва (за Маршалом).

Праця – процес доцільної корисної діяльності людини, спрямованої на виробництво споживчих благ.

Капітал – кошти, вкладені у придбання інвестиційних товарів. Він охоплює всі засоби виробництва та кошти для поставлення їх споживачеві.

Земля – включає в себе всі природні ресурси, що застосовуються у виробничому процесі, ліси, родовища, водні ресурси.

Підприємницький талант – особливий людський ресурс, що виконує функції:

  •  бере на себе ініціативу з’єднання ресурсів в єдиний процес виробництва;
  •  приймає основні рішення у процесі ведення бізнесу;
  •  підприємець – це особа, новатор, що намагається впровадити нові продукти, технології, форми організації;
  •  це людина, яка ризикує не тільки своїм часом, працею, діловою репутацією, а й своїм капіталом.

Людські ресурси – праця, підприємницький талант.

Матеріальні ресурси – земля, капітал.

Інформаційний і економічний ресурси.

Виробництво можливе при введенні усіх виробничих факторів. При цьому всі фактори є взаємозамінювані, вона зумовлена різними причинами:

–обмеженість ресурсів;

ефективність їх використання.

Підприємець вибирає технологію, за якої дефіцитний чи дорогий фактор використовується в меншій мірі. Усі економічні ресурси мають спільну рису – вони рідкісні, існують в обмеженій кількості. Внаслідок цього сам обсяг виробництва продуктів у даний момент часу є певним чином обмежений. На основі економічних ресурсів обчислюється виробничий потенціал суспільства, галузі, підприємництва. Виробничий потенціал суспільства – сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва з урахуванням їх обсягу, структури, технічного рівня і якості. Він характеризує можливий обсяг виробництва продукції за умови повного використання усіх факторів виробництва.

Крива виробничих спроможностей ілюструє той факт, що національна економіка повністю використовує наявний потенціал, не може збільшити виробництво будь-якого блага, не зменшивши виробництво іншого. Функціонування економіки на межі свідчить про її ефективність. Межа показує максимальну кількість продукції, що її можна виробити економікою за даного рівня розвитку і наявних факторів. Результатом виробництва є продукт чи споживче благо. Під споживчим благом розуміється будь-який засіб для задоволення економічних потреб споживача.

Суспільне виробництво функціонує задля реалізації кінцевої мети – задоволення потреб людини.

Потреба – бажання людини у будь-чому, що забезпечує її життєдіяльність та поліпшує її. Потреби людини – це відчуття браку чогось, без чого важко, а іноді неможливо обійтися. Це протиріччя між необхідним і існуючим.

Потреба – категорія, що відбиває ставлення людей і їх поведінку до умов їх життєдіяльності. Існують різні види потреб.

Економічні потреби – це ставлення людей до економічних умов життєдіяльності, котрі доставляють їм вдоволення, насолоду, втіху, які спонукають людину до діяльності, щоб мати їх і володіти ними.

Класифікація (за Маслоу):

  •  за суб’єктами: особисті, групові, колективні, загальнолюдські, суспільні;
  •  за об’єктами: породжені розвитком цивілізації, базові, духовні, матеріальні, фізіологічні;
  •  за ступенем реалізації – абсолютні, дійсні і платоспроможні.

Система економічних наук і місце політичної економії в ній

Політекономія – це наука про суспільство. Це означає, що об’єктом її вивчення є суспільство. А основою кожного суспільства є економіка, тобто матеріальний базис суспільства. Економічна система, точніше кажучи, той чи інший її історичний або функціональний тип, визначає характер і природу соціально-політичної системи суспільства в цілому. Вона є основною детермінантою розвитку будь-якого суспільства в будь-який період його історичного розвитку. Тому результати її реформування найбільшою мірою відбиваються на характері функціонування та реформування суспільства в цілому.

Отже, політекономія як суспільна наука відноситься саме до тих наук, які формують систему знань про господарчу діяльність, тобто це одна з економічних наук. яка саме? Теоретичні науки – це науки, що вивчають прояви загальних економічних законів і закономірностей, виявлених і сформульованих теорією в конкретних галузях і сферах господарювання.

Отже, політекономія як наука теоретична – система наукових знань, що дає цілісне уявлення про закони та суттєві зв’язки в реальній економічній діяльності.

Політекономія та обґрунтування економічної політики

Управління – це цілеспрямований вплив на людей (колективи або окремих робітників), який передбачає організацію та координацію їхніх дій з метою підвищення ефективності виробництва. Отже, управління – це діяльність для досягнення певної мети за допомогою системи методів. Мета й методи управління визначаються економічною політикою.

Економічна політика – це сукупність науково сформульованих ідей і положень, довгострокових і найближчих завдань, цілеспрямованих дій, за допомогою яких здійснюється керівництво економікою (підприємством). Тобто, це – розробка й проведення в життя системи господарських заходів, скерованих на розвиток і підвищення ефективності виробництва. Економічна політика, щоб бути дійовою, не повинна бути результатом вольових, випадкових рішень окремих осіб, тих чи інших владних структур. Економічні закони, характер і механізм їх дії, вимоги вивчає політекономія. Отже, щоб бути ефективною, економічна політика повинна спиратись на концепції і рекомендації, що розробляються політекономією. Будь-які спроби в економічній діяльності обійти вимоги економічних законів, обертаються значними економічними втратами, а якщо це робиться тривалий час, то й катастрофою.

Ієрархія потреб за А.Маслоу

Абсолютні потреби – це потреби в благах, і послугах, що породжені сучасним рівнем розвитку економіки і виробництво яких починає освоюватись. Дійсні потреби відповідають рівню розвитку виробництва відповідних благ і послуг та можуть бути задоволені.

Платоспроможні – потреби, які людина може задовольнити відповідно до доходів та рівня цін.

Безмежність потреб – одне з фундаментальних положень і полягає в тому, що потреби є безмежними, а виробничі ресурси, що необхідні для виробництва потреб, є обмежені.

Безмежність і обмеженість породжують дію 2 економічних законів: закон зростання потреб і закон розвитку продуктивних сил. Сутність І закону полягає у тому, що потреби людей зростають поступово в міру розвитку продуктивних сил, науково-технічного прогресу, пізнання законів природи.

ІІ закон – це закон, згідно з яким внаслідок з технічних і науково-технічного прогресу, розвитку людини і суспільства відбувається неухильний поступовий розвиток продуктивних сил (засоби виробництва, люди). Продуктивні сили, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, що склалися, а й стають ґрунтом для виникнення нових. Поява нових потреб приводить до того, що виробництво спочатку не спроможне їх задовольнити, але з часом виробництво нових благ внаслідок розвитку їх виробництва приводить до усунення суперечностей між потребами (попитом) і їх виробництвом (пропозицією). Забезпечення умов для безперервного розвитку потреб є рушійною силою виробництва.

Вр = fц)

Вр – розвиток суспільного виробництва;

Пц – створення умов для безперервного розвитку потреб.

Будь-який засіб для задоволення потреб споживача називається споживчим благом. Носіїв споживчих благ є багато:

Споживче благо може задовольнити потреби внаслідок його корисності. Тобто корисність – це його здатність задовольнити ту чи іншу потребу людини. Корисність багатьох благ знаходиться у прямій залежності від їх природних властивостей. В сучасних умовах корисність основної частки благ формується людьми в процесі самого виробництва. З іншої сторони, корисність блага є фактором суб’єктивного характеру, саме це пояснює, чому в загальному плані потреби безмежні, а в конкретній ситуації вони можуть бути повністю задоволеними. Теорія корисності являє одну з найважливіших течій економічної думки, пропорції в яких товар обмінюється на інший, на думку деяких вчених, залежать від того, як учасники обміну оцінюють їх корисність (Ж.Б.Сей). Оцінка корисності блага виступає як цінність. Цінність блага ставиться в залежність від індивідуальних оцінок учасників обміну. Буває суб’єктивна і об’єктивна. Подальший свій розвиток теорія корисності одержала в теорії граничної корисності чи в корисності, що розглядається по відношенню до кожного додаткового блага. Кожен споживач володіє тією чи іншою кількістю якогось блага, оцінює її корисність по спадній лінії, відображаючи тим самим спадаючий характер функції корисності. Вперше ця тенденція була помічена німецьким ученим Г.Госсеном і сформульована як закон спадної корисності. Згідно цього закону корисність і таким чином цінність кожної наступної одиниці блага падає і досягає нуля у точці повного насичення. Гранична корисність – корисність останньої одиниці у даному ряду споживчого блага. Економічна концепція, що базується на дослідженні граничних величин, одержала назву маржиналізму. Необхідно розрізняти загальну та граничну корисність. У міру зростання обсягу споживання загальна зростає, тоді як гранична – спадає.

Закон граничної корисності має велике значення як при організації виробництва блага, так і в споживацькій поведінці людей. Уявлення про спадаючу граничну корисність лежить в основі пояснення закону попиту.

З потребами людей та їхньою діяльністю в процесі виробництва тісно пов’язана економічна категорія – інтерес. Слід зазначити, що інтерес є похідним від потреби, є проявом економічних відносин людей. Інтерес можна розглядати як форму прояву потреби – матеріальної основи інтересу. Деякі вчені вважають, що інтерес – це усвідомлена потреба. Можна сказати, що якщо потреби мають об’єктивний характер, то інтерес – об’єктивно-суб’єктивний. Економічний інтерес – це реальний, зумовлений економічними відносинами мотив і стимул діяльності щодо задоволення потреб. Він є породженням і соціальним проявом потреби, її усвідомленням, але реалізується через трудову господарчу діяльність людей, їх економічні відносини.

потреба → інтерес → мотив → діяльність → результат задоволення потреби

Для економіки важливий зв’язок між економічними потребами, інтересами і господарською діяльністю людей. Економічні інтереси утворюють складну і різноманітну систему, яку можна класифікувати за різними критеріями.

Класифікація економічних інтересів

1. За ознакою суб’єктивності (особисті, групові, колективні, національні, регіональні, загальнолюдські, суспільні)

2. За  ознакою об’єктивності (морально-етичні, інтереси безпеки праці, інтереси умов праці, грошово-фінансові, майнові).

3. З погляду часових аспектів (поточні і перспективні).

4. З позиції усвідомлення (істинні, помилкові, неправильні, фальшиві).

ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

  1.  Економічна система: її суть та структурні елементи.
  2.  Класифікація систем.
  3.  Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи.
  4.  Економічні відносини як суспільна форма і спосіб організації економічної системи.
  5.  Критерії періодизації розвитку суспільства. Формаційний і загальноцивілізаційний до типізації суспільства.

Економічна система – об’єктивна єдність закономірно пов’язаних одних з іншими явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, всі елементи знаходяться в органічному взаємозв’язку, не існують поза її межами. Якісна однорідність системи не є абсолютною, вона допускає появу елементів нової якості, зо відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин. Характерними ознаками економічної системи є:

  •  ієрархічність:

місце системи елементів визначено і їх субординація (підпорядкованість);

  •  цілісність, самодостатність:

наявність необхідних і достатніх елементів для саморозвитку, самовідтворення;

  •  органічність:

внутрішня єдність, нечужинність елементів системи;

  •  мобільність:

здатність системи адекватно, своєчасно і комплексно реагувати на зміни середовища.

Економічна система характеризується різними сферами функціонування, рівнями господарювання її суб’єктів, вона є складною субординованою системою різних рівнів.

Економічна система включає провідний тип власності на ресурси, основні групи суб’єктів і відносин між ними, економічну форму результатів виробництва, принципи організації суспільного виробництва (виробництво, розподіл, обмін і споживання), економічні закони. Така структура системи розглядається, як правило, через зв’язок продуктивних вил, виробництва економічних і надбудовних відносин у тій їх частині, що обслуговує економіку через формування господарської поведінки суб’єктів.

В такому випадку класифікація систем базується на провідному типі власності на засоби виробництва. Існує й інший підхід щодо структури, сутності і класифікації економічних систем. Деякі автори визначають економічну систему як сукупність певним чином упорядкованих і скоординованих видів економічної діяльності суб’єктів господарювання в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання економічних благ.

Економічна система – це спосіб організації національної економіки. Національна економіка – сукупність домашніх господарств, підприємств, державних інститутів, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища та державної території.

Основними елементами економічної системи (національна економіка, спосіб організації) є:

  •  спосіб узгодження діяльності суб’єктів господарського життя чи спосіб розвитку основних проблем організації економіки (що? як? для кого?);
  •  власність на виробничі ресурси та вироблені блага;
  •  принципи розподілу та перерозподілу національного продукту.

В цілому найбільш поширеною є точка зору, що основними елементами економічної системи, її підсистемами є продуктивні сили, економічні відносини (організаційно-економічні, техніко-економічні, соціально-економічні), господарський механізм.

Економічна система – складне, багатоструктурне і поліфункціональне соціально-економічне явище. Класифікація економічних систем різна, вона залежить від різних критеріїв. В цілому об’єктивна різноманітність якостей економічної системи обумовлює наявність їх багатокритеріального погляду. Критерії можна поділити на:

  •  структуроутворюючі;
  •  соціально-економічні (змістовні та об’ємні й динамічні).

Відповідно до них економічні системи бувають:

  1.  Системи виробничих відносин, системи функціональних зв’язків, інституційні системи.
  2.  Економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, по відношенню до типу технічного розвитку.
  3.  Економічні системи "чисті" та "змішані", статичні та такі, що історично розвиваються.

Головні критерії

  1.  Домінуюча форма власності на засоби виробництва. Маркс.
  2.  Технологічний спосіб виробництва. Інституціалізм:
  •  доіндустріальне суспільство;
  •  індустріальне суспільство;
  •  постіндустріальне суспільство;
  •  інформаційне суспільство.
  1.  Спосіб управління і координації економічної діяльності (німецький лібералізм).

Щодо класифікації застосовується багатокритеріальний підхід. Значного поширення набули погляди, згідно з якими виокремлюються 4 типи 4 типи основних систем організації економічного життя:

  •  традиційна;
  •  ринкова;
  •  командна;
  •  змішана.

Матеріальною основою економічної системи виступають продуктивні сили – вони є органічним поєднанням особистого та речового факторів. Згадані елементи (робоча сила і засоби виробництва) складають основні елементи продуктивних сил. На рівень їх розвитку впливають:

  •  освітній фактор;
  •  ступінь майстерності;
  •  дисципліна праці на всіх рівнях ієрархії;
  •  наукова організація праці;
  •  рівень суспільної комбінації виробничого процесу;
  •  природні умови;
  •  розвиток науки та ступінь її технічного застосування;
  •  технічний прогрес – глобальна закономірність розвитку суспільства.

В історії розвитку техніки виділяються 3 етапи:

  •  інструменталізація виробництва;
  •  механізація;
  •  автоматизація.

Тип зв’язку людини з технікою на різних етапах розвитку характеризується технологічним способом виробництва. Зміст цього поняття складають знаряддя праці в поєднанні з математикою, технологією, енергією, інформатикою та організацією виробництва. Відповідно до 3 етапів у розвитку техніки виділяють 3 технологічні способи виробництва:

  •  ручний;
  •  машинний;
  •  автоматизований.

Традиційні економічні системи ґрунтуються на звичаях, обрядах тощо, як завжди передавались із покоління у покоління. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Зазвичай такі економічні системи недостатньо сприймали технічний прогрес і все нове, що породжує динамізм розвитку суспільства.

Основними рисами традиційної системи є:

  •  виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;
  •  спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;
  •  соціально-економічний застій "рельєфно" виражений, оскільки економіка розвивається повільно, протягом багатьох десятків років;
  •  розвиток техніки обмежений, оскільки він об’єктивно підбиває підвалини традиційної системи;
  •  стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявний високий рівень безробіття і низька продуктивність праці;
  •  зубожіння і бідність основної маси населення;
  •  нерозвинутість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал в країні в цілому.

Нині країни з суттєвими елементами традиційної економіки є постачальниками сировини й матеріалів у світове господарство, виступають ринком збуту готової продукції для розвинутих держав.

Командна, або адміністративно-командна, система: всі ресурси становлять власність держави, яка й здійснює централізоване управління на всіх його рівнях. Держава вирішує, що, як і для кого виробляти.

Характерними рисами системи є:

  •  державна власність практично на всі фактори виробництва, які відокремлено нікому не належать, навіть господарюючим суб’єктам;
  •  колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічною діяльністю;
  •  централізоване виділення підприємствам ресурсів для виконання державних планів та централізоване ціноутворення;
  •  практично відсутня конкуренція, звідси – монополізм виробників і панування їх над споживачами.

Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів конкретного споживача.

Цій економічній системі притаманні і деякі переваги:

  •  має великі можливості нагромадження виробничих ресурсів, перерозподілу їх у приоритетні галузі;
  •  такий перерозподіл дає можливість уникнути масового хронічного безробіття, дає можливість забезпечити повну зайнятість;
  •  забезпечує за рахунок централізованих коштів певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує ряд інших соціальних проблем.

Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати.

Характерні риси:

  •  панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;
  •  ринкова система координації та управління господарською діяльністю;
  •  дотримання принципу свободи підприємництва, вибору сфери діяльності;
  •  поведінка суб’єктів ринкової економіки диктується егоїстичними інтересами, але саме так досягається великий суспільний результат;
  •  кожен суб’єкт прагне до отримання максимального прибутку, самостійно приймає рішення, діє на свій страх і ризик;
  •  деякі з виробників не мають реальної можливості вплинути на ситуацію на ринку. Діє загальна конкуренція – всі проти всіх.

Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання. Зрозуміло, що всі згадані економічні системи не існували і не існують у чистому вигляді, оскільки різні форми господарювання, управління і координації економічної діяльності функціонують паралельно, доповнюють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються.

Рівні економічної системи та її основні суб’єкти

Науково-технічний прогрес може відбуватися еволюційним та революційним шляхами. Останній шлях набуває форми НТР як стрибкоподібного розвитку науки і техніки на основі перетворення науки в продуктивну силу (50 рр. ХХ ст.). Остання зумовлює переворот у структурі і динаміці ПС та дає підстави до нового технічного базису людського суспільства як якісного вдосконалення матеріальних умов життя людини. У процесі суспільного виробництва людина є головною продуктивною силою, оскільки саме вона створює знаряддя праці, відчужує від природи предмети праці та визначає способи їх використання. У продуктивному розвитку та вдосконаленню засобів виробництва розвиваються і розкриваються найістотніші риси людини, формується певний тип працівника. Розвиток автоматизації і комп’ютеризації змінює роль і функції людини, приводить до зростання ролі людського фактора сучасна НТР виводить людину з процесу безпосередньо виробництва, ставить її поряд і над ним. Як головний фактор ПС людина є суб’єктом економічних та інших суспільних відносин.

Важливим елементом є економічні відносини, які є об’єктивними і матеріальними, оскільки:

– складаються незалежно від волі і свідомості людини;

– невід’ємні від буття ПС, являють собою їх суспільну форму.

Усі зміни в економічній системі разом з її матеріальною основою реалізуються через економічні відносини. Водночас економічні відносини не лише наслідок виявлення, а й необхідна умова розвитку ПС. Економічні відносини можна класифікувати за різними критеріями:

  •  за характером і формами привласнення благ;
  •  за фазами відтворення;
  •  за рівнем відносно ПС – техніко-економічні, організаційно-економічні, соціально-економічні;
  •  за рівнем господарювання: мікро- та макрорівень.

У процесі організації виробництва виникають загальні організаційно-економічні відносини, що відбивають певний рівень виробництва.

Організація виробництва – це процес забезпечення єдності, злагодженості, функціонування факторів виробництва, взаємодія людей, що  беруть участь у виробництві. Ці відносини пов’язані з процесом праці, поділом праці тощо. Вони формуються у процесі взаємодії відносин спеціалізації, кооперативності, комбінування, концентрації, обміну діяльності між людьми.

Техніко-економічні відносини – відносини, що визначаються технікою і технологією, що застосовуються у процесі виробництва. Вони розвиваються й удосконалюються паралельно з технікою і технологією та індустріалізацією економіки ПС.

Організаційно-економічні і техніко-економічні відносини виражають систему відносин "людина–виробництво" ("людина–природа").

Найскладнішою підсистемою економічної системи і відповідно системи економічних відносин є соціально-економічні відносини.

Соціально-економічними відносинами називають сукупність суспільних зв’язків і відносин між економічними суб’єктами, в які вони вступають у процесі суспільного виробництва і привласнення його результатів. Вони надають суспільству історичної визначеності та соціальної якості. За фазами відтворення (виробництво, розподіл, обмін, споживання), соціально-економічні відносини зумовлюють систему зв’язків "людина–людина".

Економічні відносини (соціально-економічні) є соціально-економічною формою розвитку ПС – це означає, що ПС не існують окремо від відносин, так як і останні не можна відокремити від ПС. Тому суспільне виробництво потрібно розглядати як органічну єдність ПС і економічних відносин. Розвиток і вдосконалення економічних відносин має бути адекватним розвитку ПС.

Господарський механізм узгоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність ПС і економічні відносини. Він являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів. Таким чином, цей механізм є сукупністю форм організації та управління суспільними діями економічних суб’єктів, спрямованих на реалізацію економічних законів.

Універсальною закономірністю прогресу економіки є перехід від низьких (нижчих) до вищих ступенів розвитку ПС. В історії розвитку суспільства є декілька етапів, що поступово змінювали один одного. Основними підходами щодо типізації їх є формаційний і загально-цивілізаційний.

Цивілізація – рівень суспільного розвитку матеріальної і духовної культури (антична, сучасна цивілізація). Цивілізація – один з історичних етапів розвитку суспільства, вона визначається як історично-конкретний етап суспільства, що характеризується особливим способом праці, певною суспільно-виробничою технологією, відповідною матеріальною і духовною культурою. Цивілізація відображає органічну сукупність соціально-економічних і культурних характеристик суспільства, рівень ПС, спосіб взаємодії людей з природою.

Три головні етапи (Морган)

1. Епоха дикості.

2. Епоха варварства.

3. Епоха цивілізації.

Сучасна наука розмежовує аграрну цивілізацію, індустріальну і постіндустріальну організацію, підхід базується не на особливості суспільства, а на цілісності людської цивілізації та домінуючому значенні загальнолюдських цінностей, інтегрованості суспільства у світову спільноту. У цьому виявляється різниця цивілізаційного підходу від формаційного. Відповідно до останнього зміна способів виробництва (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне) відбувається в процесі взаємодії ПС і виробничих відносин.

відносини власності

1. Власність як економічна категорія:

а) поняття власності;

б) суб’єкти і об’єкти власності;

в) її ознаки;

г) підходи щодо структури відносин власності.

2. Економічний зміст і юридична форма власності.

3. Структура власності за її типами, видами і формами, еволюція відносин власності.

Власність – найфундаментальніша економічна категорія. Це поняття є одним із центральних, його можна розглядати у 3 аспектах:

  •  матеріально-натуральний (расовий) – все, що оточує;
  •  юридичний – правове оформлення володіння, розпорядження та використання об’єкта власності;
  •  політекономічний – відображає реальне привласнення умов виробництва і результатів.

Власність є основоположною економічною категорією, разом з тим вона одна з найбільш складних категорій, бо має багато ознак, форм прояву і систем функціонування. Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте одні визначають їх як сукупність усіх економічних відносин, інші – як основне економічне відношення, треті – вихідне чи первинне.

Зрозуміло, що всі підходи відбивають певну сторону функціонування власності і визначають цю категорію з тієї чи іншої сторони.

Поняття власності виникло у людей в результаті виробництва матеріальних благ і їх привласнення, це поняття виникає тоді, коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають відносини з приводу привласнення своїх продуктів. Власність – це не річ, а відношення між людьми з приводу виробництва і присвоєння благ – продуктів праці і природи, це відношення суб’єктів один до одного відповідно до їх відношення до матеріалів, предметів, знарядь.

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність є відношенням між людьми по відчуженню чи привласненню діяльності чи результатів.

Генетичну структурну побудову слід визначати через взаємодію відносин привласнення і відчуження, оскільки власність є результуючою хоча і полярних, але зустрічних відносин привласнення, відчуження. Привласнення – економічний процес, спосіб перетворення предметів і явищ діяльності, їх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб’єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження, користування. Володіння характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту. Розпорядження – здійснюване власником чи делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності. Користування – процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності, а також створення за його допомогою благ.

Парною категорією привласнення є відчуження – процес перетворення діяльності, здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої праці (індивідуальної чи суспільної) з перетворенням власності суб’єктів та об’єктів економічних відносин.

Відносини власності виникають за наявності принаймні 2 суб’єктів. Для їх виникнення потрібно, щоб були контрагенти цих відносин (суб’єкти), споживчі блага, з приводу яких можуть виникати відносини власності (об’єкти). Відносини власності характеризуються суб’єктами і об’єктами. Суб’єкти – фізичні і юридичні  особи, які в процесі відчуження – привласнення благ і послуг – вступають між собою у ці відносини.

З точки зору форм власності виступають індивіди, домашні господарстві, колективи, держава. З розвитком суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб’єктів за цими ознаками.

Систему суб’єктів можна  розглядати за поділом на вітчизняні та іноземні.

Об’єктами є все розмаїття національного багатства, включаючи землю з надрами, водний і повітряний простір, засоби виробництва, робочу силу і результати її діяльності (гроші, споживчі блага, цінні папери).

Категорія власності як і будь-яка інша має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До характерних ознак можна віднести:

– власність – соціально-економічне, виробниче відношення між людьми, а не відношення до речей;

– власність – результат суспільного розвитку, а не окремої людини;

– власність – відношення по  присвоєнню благ і послуг;

– оскільки блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то провідними пріоритетними є відношення по присвоєнню засобів виробництва;

– у певних умовах засоби виробництва можуть відчужуватись від безпосереднього виробництва , тому власність на засоби виробництва являє собою соціальну форму поєднання робочої сили із засобами виробництва і визначає історичний тип даного способу присвоєння;

– у реальній дійсності власність виступає у конкретній історичній формі;

– на поверхні суспільного життя відносини власності виступають як право власності.

Характеристика економічних відносин щодо фаз відтворення

  •  відносини у процесі виробництва як процесі створення матеріальних благ (послуг);
  •  відносини у процесі розподілу (в результаті отримує свою частку у виробленому національному продукті);
  •  в обміні (отримана частка при розподілі обмінюється на необхідні конкретні засоби існування);
  •  споживання – вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, тим самим дається поштовх до нового виробничого циклу.

Виробництво – розподіл – обмін – споживання

Виробництво може включати в себе розподіл, обмін, споживання.

Еволюція форм власності

Як відомо, людське суспільство зрештою організовується у різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини, у тому числі й економічні. Воно відбувається законодавчими актами. Власність як економічні відносини теж регулюється юридичними актами, перш за все економічним правом. На відміну від власності як економічної категорії, яка відбиває відносини "людина–людина", в юридичному розумінні відтворюється системою "людина–річ". Як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини – свідомі вольові взаємозв’язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріплені системою прав власності:

  •  право володіння (право виняткового фізичного контролю над благами);
  •  право користування (право застосування корисних властивостей благ для себе);
  •  право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ);
  •  право на дохід (право мати результати від використання благ);
  •  право суверена (право на відчуження, споживання, зміну блага);
  •  право на безпеку (право на захист від експропріації благ);
  •  право на передачу благ у спадщину;
  •  право на безстроковість володіння благом;
  •  заборона на користування благом, що завдає шкоди середовищу;
  •  право на відповідальність у вигляді стягнень;
  •  право на залишковий характер, право на впровадження процедур, які забезпечують відповідні порушення повноважень.

Існує й інше трактування юридичної форми відносин власності, коли вони виступають у формі права власності, що реалізується у дії 3 атрибутів: володіння, розпорядження, користування. Їх співвідношення визначає реальні форми власності як складових частин її структури.

Типи, види і форми власності

форми організації суспільного виробництва

  1.  Натуральна (традиційна) форма організації виробництва.
  2.  Товарна форма виробництва.
  3.  Товар і його властивості.
  4.  Проста і розвинута форми товарного виробництва.

Натуральне виробництво є історично первинним. Воно базується на низькому рівні розвитку ПС, де, як правило, відсутній суспільний поділ праці. Головною ознакою є те, що продукти праці призначені для власного споживанні всередині економічної одиниці (плем’я, латифундія, маєток). Виробництво і споживання прямо пов’язані, продукти не обмінюються, а розподіляються між членами. Розподіл започаткований на різних засадах:

  •  на основі рівності;
  •  в залежності від статі і віку;
  •  в залежності від місця в ієрархічні структурі економічної одиниці;
  •  на позаекономічному примусі.

Таким чином, натуральне виробництво – це тип господарства, у якому процес створення матеріальних благ спрямований безпосередньо на задоволення власних потреб виробника.

Характерними рисами є:

– організаційні:

замкненість

консерватизм

стійкість

– економічні:

слабо виражений поділ праці

відкритість економічних відносин

слабо виражений суспільний характер праці

– обмежена мета виробництва (задоволення потреб виробників).

Натуральне виробництво поступається місцем товарному.

Товарне виробництво – це організація суспільного господарювання (економіки), за якої економічні відносини між виробниками виявляються через купівлю-продаж продуктів (через ринок). Продукти праці виробляються не для власного споживання, а для продажу на ринку. Продукт праці набуває товарної форми. Товари виробляються з метою задоволення потреб споживачів і надходять до них через використання ринкових відносин. Матеріальною основою виникнення товарних відносин є суспільний поділ праці. Сам по собі він не породжує товарних відносин, їх виникнення з погляду суспільної форми зумовлено економічною відокремленістю виробників. Вона виявляється у тому, що виробник сам привласнює результати своєї праці. Можна сказати, що причинами виникнення є:

  •  суспільний поділ праці (необхідна умова);
  •  економічна відокремленість виробників (безпосередня причина).

Економічна відокремленість – це становище, за якого виробники самостійно вирішують питання господарської діяльності: що? як? для кого? Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних інтересів. У зв’язку з економічною відокремленістю виробників нерозривно пов’язані еквівалентність і відплатність товарних відносин.

Основні загальні ознаки товарного виробництва не залежать від специфіки економічної системи

  •  суспільний поділ праці;
  •  економічна відокремленість виробників;
  •  еквівалентність відносин;
  •  ринковий зв’язок між виробниками і споживачами;
  •  визнання суспільного характеру праці через ринок;
  •  здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі–продажу;
  •  виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду;
  •  конкуренція.

Основними категоріями є: товар, ринок, гроші, ціна, попит, пропозиція.

Товар – це продукт, що призначений не для безпосереднього споживання, а для обміну чи купівлі–продажу на ринку.

Товар має дві основні властивості – споживчу вартість і вартість (цінність).

Споживча вартість (корисність) – це здатність блага задовольняти ті чи інші потреби.

Вартість – це результат затраченої праці чи факторів виробництва.

Вартість – це праця, уречевлена в товарі.

Формою прояву вартості є мінова вартість, що являє собою кількісне співвідношення, пропорцію, в якій одні товари обмінюються на інші товари певної споживчої вартості: хА = уВ.

Будь-який товар містить суперечність між вартістю і споживчою вартістю.

Двоїстий характер праці: абстрактна і конкретна, що витрачається на виготовлення.

Конкретна – це праця, витрачена у певній формі і визначена певною технологією, засобами, метою та певними результатами (споживною вартістю). З іншого боку праця, втілена в товарі, є абстрактною – це праця взагалі у фізіологічному розумінні слова, як витрата фізичної, розумової, психічної енергії людини. Її результатом є вартість товару.

Таким чином, дві властивості – споживча вартість і вартість – є результатом двоїстого характеру праці, втіленої у товарі.

На величину вартості впливають продуктивність та інтенсивність праці. Продуктивність праці – це результативність, ефективність, що вимірюються кількістю продукції, що виготовлена за одиницю робочого часу. Величина вартості товару визначається його тривалістю і вимірюється робочим часом. Розрізняють індивідуальну і суспільну вартість: індивідуальний час, що затрачений на виготовлення і залежить від кваліфікації, продуктивності; суспільна вартість визначається витратами суспільнонеобхідної праці та вимірюється суспільнонеобхідним робочим часом.

Суспільнонеобхдіний робочий час – це час, який витрачає більшість робітників для виготовлення даних товарів, чи час, за якого вироблено більшість товару. Це час, за якого виготовлено товари при різному ступені уміння, продуктивності і інтенсивності праці.

Основні фактори впливу на величину вартості:

  •  продуктивність;
  •  інтенсивність;
  •  складність;
  •  рівень кваліфікації.

Із зростанням продуктивності праці, збільшується кількість продукції, вартість одиниці зменшується, а загальна вартість товарної маси залишається незмінною. Продуктивність залежить від знарядь праці, рівня кваліфікації, рівня організації праці, технології тощо.

Інтенсивність – ступень напруженості праці, вимірюється кількістю фізичної, розумової, психічної енергії людини, що витрачається за одиницю часу. Зміна інтенсивності праці прямо пропорційно впливає на величину вартості всієї товарної маси, кількість виготовлених товарів, вартість одиниці товару залишається незмінною.

Складність праці: більш складна праця в одиницю часу створює більшу вартість.

Просте товарне виробництво – це виробництво, за якого товари виготовляються самим власником засобів виробництва. Всі фактори поєднуються безпосередньо.

Розвинуте товарне виробництво – це виробництво, за якого виготовлення товарів відбувається за умов купівлі–продажу робочої сили. Фактори виробництва поєднуються в результаті купівлі–продажу праці.

Метою розвинутого є отримання прибутку, а простого – задоволення потреб.

Відмінність у масштабах виробництва. Спільні риси: просте і розвинуте виробництво – форми товарного виробництва, тому всі риси товарного виробництва характерні і для них.

Вартість: альтернативні теорії

Багато західних економістів намагаються пояснювати зміни мінової вартості товарі та їх вартості в цілому співвідношенням попиту і пропозиції. Вони вважають, що коли попит на даний вид товару підвищується, а пропозиція залишається без змін, то мінова вартість зростає. Якщо ж пропозиція перевищує попит, то мінова вартість зменшується. Проте постає необхідність знайти ту об’єктивну основу, що регулює не випадково пропорції під впливом співвідношень попиту і пропозиції, а й закономірні пропозиції обміну товарами. Дана теорія була спробою пов’язати теорію трудової вартості з реальною дійсністю, з ціною і грошима, з ринковими відносинами (Дж.Стюарт, Г.Маклеод).

Інша теорія – теорія витрат виробництва – підтверджувала, що у разі даного співвідношення попиту і пропозиції вартість товару визначається витратами виробництва (Р.Торренс, Дж.С.Мігль, Д.Мак-Куллох).

З теорією витрат виробництва безпосередньо пов’язана теорія трьох факторів виробництва (Ж.Б.Сей). вона вказує на участь у процесі вив-а капіталу, праці і землі. За сучасних умов у процесі виробництва бере участь і четвертий чинник – підприємництво. Найбільш популярною на Заході є теорія граничної корисності (Гоесен, Менгер, Візерк). Суть даної теорії полягає у тому, що вартість товару залежить від важливості і необхідності тієї потреби, яку він задовольняє, за умов його граничної корисності.

гроші

  1.  Виникнення і розвиток грошових відносин.
  2.  Сутність та функції грошей, альтернативні теорії.
  3.  Грошовий обіг та його закони.
  4.  Еволюція грошової форми вартості та типи грошей.

Першою формою вартості була проста, випадкова чи звичайна.

хА = уВ

Товар А знаходиться у відносній формі, тобто виражає свою вартість у іншому товарі. Товар В, що слугує засобом вираження вартості іншого товару, перебуває в еквівалентній формі вартості.

А – виконує активну функцію, виражаючи свою вартість у В;

В – засіб для вираження вартості А, відіграючи відповідно пасивну роль.

Відносна та еквівалентна форми вартості є єдністю протилежностей, що взаємно передбачають і взаємно виключають одна одну. При цьому еквівалентна форма має ту особливість, що споживча вартість В безпосередньо виражає свою протилежність – вартість А.

Подальше поглиблення суспільного поділу праці відбувається через розвиток товарних відносин, здійснюється перехід від випадкового до регулярного обміну. Він знаменував перехід від простої форми вартості до повної, чи розгорнутої.

Загальна, чи грошова, – це така форма, при якій безлічі товарів, що перебувають у відносній формі відповідає одиниця товару в еквівалентній формі, внаслідок чого цей товар перетворюється на загальний еквівалент і набуває властивості загальної обмінюваності.

Гроші є результатом розвитку відносин обміну і його протиріч. Гроші є товаром, але особливим, таким, який служить загальним еквівалентом вартості.

Масштаб цін (гривня, копійки, долар і центи) – фіксована кількість грошового матеріалу, що взята за грошову одиницю.

Виконуючи функцію засобу обігу, гроші переміщуються від одного економічного суб’єкта до іншого. Такий рух прямо чи опосередковано обслуговує купівлю–продаж товарів і послуг, тобто реалізацію створеного суспільного продукту. Процес руху грошей називається грошовим обігом. Між процесами реалізації суспільного продукту і грошовим обігом існує зв’язок, що отримав назву закону грошового обігу. Він визначає кількість грошей, необхідну для реалізації суспільного продукту.

Кількість грошей, що знаходяться у обігу, визначається сумою усіх товарів, що підлягають реалізації та швидкістю обігу.

Інфляція – складне соціально-економічне явище, яке являє собою зростання цін товарів внаслідок переповнення грошима товарно-грошового обігу і втрати ними купівельної спроможності. Це знецінення грошей внаслідок порушення законів грошового обігу і появи маси грошей, незабезпечених товарною масою. Їх розрізняють за різними критеріями:

  •  за темпом (повзуча, галопуюча, гіперінфляція);
  •  за ступенем збалансованості підвищення цін на різні товари (збалансована і незбалансована);
  •  очікувана і непередбачена;
  •  відкрита і прихована;
  •  регульована і нерегульована;
  •  за причинами виникнення (інфляція попиту і інфляція витрат чи пропозиції).

Загальний процес еволюції грошової форми може бути поданий у вигляді логіко-історичної схеми:

– товарно–продуктово–грошова;

– товарно–металево–грошова:

а) металево-зливкова;

б) металево-монетна

– знаково-грошова:

а) монетно-знакова;

б) паперово-знакова;

в) кредитно–паперово–знакова;

г) кредитно–паперово–електронно–знакова.

ринок: суть, функції та умови формування

1. Інституціональні основи ринкової економіки. Домінування приватних інтересів. Ринкові відносини, їх суб’єкти і об’єкти. Визначення ринку: альтернативні теорії. Сутність ринку.

2. Попит і пропозиція. Ринкова рівновага.

3. Функції ринку. Умови його формування і розвитку.

4. Конкуренція, її суть, функції та форми.

5. Конкуренція і моделі ринків.

Ринок є складною соціально-економічною структурою, що відображує наявні відносини. Він є економічною категорією, що є однією з центральних в економічній теорії. Проте немає єдиної позиції щодо його універсального визначення. Приводиться безліч визначень цієї категорії, що виражають ті чи інші сторони ринкових відносин. Тлумачення може відбуватись на двох рівнях: науковому і побутовому. Ринок – система товарно-грошових відносин, що виникають між покупцем і продавцем з приводу купівлі–продажу товарів. Ринок – це обмін, сукупність купівлі–продажу, яка відбиває збалансування попиту і пропозиції, що здійснюється у відповідності з економічними законами товарного виробництва і обігу. Він є складним утворенням, що являє собою сферу обміну, сукупність процесів купівлі–продажу, які здійснюють збалансування попиту і пропозиції за рахунок цін, а з іншого боку забезпечує зв’язок між виробництвом і споживанням, безперервність процесу відтворення його цілісності.

Ринок – суспільна форма організації і функціонування економіки, за якою забезпечується взаємодія виробництва і споживання через посередницькі інститути, що регулюють більшість виробників і споживачів, їх прямий і зворотній вплив. Те, що ринок включає не тільки відносини з купівлі–продажу, але й соціально-економічні (власність, виробництво, розподіл, споживання тощо), а також організаційно-економічні відносини (конкретні форми організації ринку), дає підстави розглядати ринок у економічні системі як підсистему.

Інституціональні основи ринкової економіки становлять: приватна власність, свобода підприємницької діяльності, вільна конкуренція.

Ринкові відносини – це відносини між його учасниками (суб’єкти ринкових відносин) з приводу купівлі–продажу товарів і послуг (об’єкти ринкових відносин). Суб’єкти – всі учасники ринку, об’єкти – товари і послуги, цінності, багатство, земля, робоча сила.

Ринковий механізм являє собою взаємодію ринкових елементів: ціни, попиту, пропозиції, конкуренції, кон’юнктури; що надає певної спрямованості економічній поведінці суспільства і узгоджує приватні та суспільні інтереси.

Попит – це форма вираження потреби, платоспроможна потреба. На ринку мається справа не з попитом взагалі, а з попитом платоспроможним. Тому він включає в себе:

  •  потреби (бажання придбати);
  •  грошові засоби, що є в наявності для придбання товарів чи послуг.

Отже, попит, як правило, виражається в грошовій формі.

Пропозиція – сукупність товарів і послуг, які є чи можуть бути доставлені на ринок. Включає 2 моменти:

  •  готовність виробників виробляти і продавати певний вид товару чи послуги;
  •  умови, на яких виробники згодні продавати їх.

Пропозиція має натуральний вигляд. Динаміка попиту і пропозиції визначається економічними законами, зокрема, законом попиту і законом пропозиції. Закон попиту регулює величину ринкової ціни. Зростання ціни за інших незмінних умов приводить до зменшення обсягу попиту і навпаки.

Закон пропозиції регулює пропозицію залежно від рівня цін. Чим вища ціна товару за інших незмінних умов, тим більше стимулюється виробництво і продаж саме цього товару чи послуги.

Ціна – грошовий вираз вартості. Проте ціна є грошовим виразом вартості, коли існує рівновага між попитом і пропозицією. В інших випадках коливання цін спричиняються іншими причинами. Тому ціна – це грошова сума, яку сплачують чи одержують за конкретний товар.

А. Вартісні фактори:

  1.  Величина вартості.
  2.  Продуктивність.
  3.  Інтенсивність.
  4.  Складність праці.

Б. Фактори співвідношення попиту і пропозиції

В. Психологічні фактори.

Г. Державне регулювання.

На ринку розрізняють ціну попиту, ціну пропозиції і рівноважну ціну.

Ціна попиту – це гранично-максимальна ціна, яку покупці згідні платити  за товар.

Ціна пропозиції – це гранично-мінімальна ціна, за яку продавці згідні продати свій товар.

Гроші: альтернативні теорії

Чіткого й такого, щоб визнавалося економістами всіх теоретичних шкіл і напрямків, визначення сутності грошей не існує.

Раціоналістична концепція пояснює походження грошей як результат угоди між людьми, які переконалися в тому, що для пересування вартостей в обміні товарів необхідні спеціальні інструменти.

Суб’єктивно-психологічний підхід полягає у тому, що гроші розглядають як штучну соціальну умовність.

Відповідно до еволюційної концепції походження грошей, історія їх виникнення є результатом розвитку суспільного поділу праці, обміну, товарного виробництва. Аналіз історичного процесу розвитку обміну і форм вартості дає можливість зрозуміти, як із загальної маси товарів виокремився один товар, що почав виконувати роль грошей і спеціальним призначенням якого стала роль загального еквівалента. Більшість західних економістів виводять сутність грошей з того, які функції вони виконують.

Металістична теорія грошей ототожнює їх із благородними металами. Прихильники цієї теорії визнають лише ті функції грошей, для виготовлення яких потрібні металеві гроші: міра вартості, засоби створення багатства і світові гроші.

Основна ідея номіналістичної теорії грошей полягає в тому, що вони не мають товарної природи, а є умовним знаком, цінність якого визначається державою (або назвою) і не залежить від металевої субстанції.

Кількісна теорія грошей стверджує, що вартість грошей обернено пропорційна до їх кількості; за грошима визнається лише функція засобу обігу.

Відповідно до марксистської концепції гроші є товар, що стихійно виділився з маси всіх інших товарів і виконує роль загального еквівалента. Це особливий товар, в якому всі інші товари виражають свою вартість. Гроші, таким чином, є суспільною формою обліку затрат праці товаровиробників.

Інфляція

Інфляція – знецінення грошей через те, що в економіці їх стає більше, ніж потрібно. Інфляція може бути викликана скороченням виробництва при незмінній грошовій масі або додатковим випуском грошей в обіг при незмінній товарній масі.

Розрізняють відкритий і подавлений типи інфляції. Відкритій інфляції властива тенденція до зростання цін. Вона формується в результаті двоякого механізму. Перший – це механізм адаптивних інфляційних очікувань. В основі другого механізму лежить взаємозв’язок витрат і цін. Це так звана інфляція витрат (спіраль "зарплата–ціна").

Інфляція буває не тільки відкритою. В деяких випадках держава, не демонтуючи причини інфляції, намагається подавляти форми її прояву. Якщо відкрита інфляція проявляється в загальному підвищенні цін, то подавлена – у хронічній нестачі товарів і послуг, їхньому перманентному дефіциті. Тому інфляційні очікування при подавленій інфляції називаються дефіцитними.

Види інфляції

  1.  Повзуча (регульована, 5–7% на місяць).
  2.  Галопуюча (20–25%).
  3.  Гіперінфляція (50% на місяць).

Стагфляція – застій (спад виробництва поєднується з розвитком інфляційних процесів.

Дефляція – вилучення з обігу частини надлишкової грошової маси, випущеної в період інфляції.

Фактори інфляції

  1.  Фінансування потреб (бюджетних) грошовою емісією.
  2.  Кредитна емісія.
  3.  Індексація доходів.
  4.  Дотації.

Визначення, що найбільш чітко відображають суть ринку:

  1.  Місце, де відбувається процес купівлі–продажу результатів людської діяльності.
  2.  Ринок – це сукупність економічних відносин між людьми у сфері обміну, посередництвом яких здійснюється реалізація результатів людської праці.
  3.  Ринок – це місце, де відбувається остаточне визнання суспільством втіленої в результати діяльності праці.
  4.  Ринок – це місце збалансування попиту і пропозиції і ринкової ціни.

Характерні ознаки сучасного ринку

  1.  Пріоритет покупців (ринок покупців).
  2.  Конкурентний характер.
  3.  Не монополізація, а інтеграція конкуруючих суб’єктів ринку.

Суб’єкти ринку

  1.  Держава.
  2.  Іноземні фірми та громадяни.
  3.  Державні, колективні, кооперативні, приватні підприємства та їх об’єднання.
  4.  Різні установи та організації.
  5.  Громадяни України.

Об’єкти ринку

  1.  Матеріальні продукти праці.
  2.  Робоча сила.
  3.  Позикові капітали, валюта, золото.
  4.  Цінні папери.
  5.  Інтелектуальні продукти праці.

Функції ринку

А. Організаційні.

  1.  Встановлення зв’язків між виробниками і споживачами, не опосередкованими іншими системами обміну.
  2.  Забезпечення вільного вибору партнерів по господарських зв’язках.
  3.  Забезпечення конкуренції між суб’єктами ринку.

Б. Економічні.

  1.  Механізм ринку робить усіх учасників конкурентного процесу матеріально зацікавленими в задоволенні тих потреб, які виражаються через попит.
  2.  Ринок, створюючи сигнали через ціни, стимулює засвоєння досягнень НТП, зниження витрат, підвищення якості, розширення асортименту товарів і послуг.
  3.  Сприяє вирішенню центральних проблем економіки.
  4.  Механізм ринку в цілому звільняє економіку від дефіциту товарів і послуг.

Умови формування ринку

Для того, щоб у нашій країні була побудована ринкова економіка, необхідно, щоб функціонував реальний ринок, який виконував би притаманні йому функції, мають бути відтворені передумови, випробувані світовою практикою. До них належать:

  •  наявність суб’єктів ринкових відносин, які, будучи економічно і юридично незалежними, можуть вступати у рівноправні партнерські відносини з приводу купівлі–продажу; досягти цього можна трансформацією існуючих відносин власності у різноманітні форми – індивідуальну, приватну, акціонерну, державну, кооперативну, змішану;
  •  еквівалентний обмін товарів; ринок за своєю природою економічної допомоги, пільг тощо не визнає;
  •  конкуренція, яка надає усім суб’єктам господарювання можливість вільної підприємницької діяльності: свободи вибору покупців, постачальників, будь-яких контрагентів, примушує підприємців застосовувати найпередовішу техніку і технологію, сприяючи цим зменшенню витрат виробництва, підвищенню ефективності економіки;
  •  вільне ціноутворення, як елемент конкуренції та головний механізм контрольно-регулюючої функції сприяє поєднанню інтересів суб’єктів економічного життя, стимулюючи їх раціонально використовувати елементи виробництва;
  •  реальна інформація про ринок і його суб’єктів.

Якщо подібних умов не створено, то те, що називається ринком, є псевдоринком, де гроші не виконують своїх функцій.

Взаємодія конкурентних сил приводить до синхронізації цін попиту і пропозиції, що обумовлює рівноважність обсягів попиту і пропозиції. Ринкова рівновага – це ситуація, за якої наміри покупців і продавців повністю збігаються так, що за певної ціни товару обсяг пропозиції дорівнює обсягу попиту. Ринкова ціна – це ціна, при якій рішення виробників (продавців) та покупців про купівлю–продаж взаємно узгоджуються. Ціна ринкова – це ціна, яка встановлюється у відповідності до попиту і пропозиції товарів і послуг. Ціна рівноваги – це ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції. Економічний стан продавців і покупців залежить від ринкової кон’юнктури – це сукупність умов, ознак, які характеризують співвідношення попиту і пропозиції. Вона змінюється під впливом різних факторів, масштабів виробництва, розмірів запасів товарів, динаміки цін та грошових доходів, організації торгівлі і реклами.

Важливу роль відіграє певне співвідношення попиту і пропозиції як по окремих товарах, товарних групах, так і по товарній масі у цілому.

Типові випадки співвідношення попиту і пропозиції

1. Пропозиція перевищує попит.

В даному разі на ринку виникає надлишок продукції, бо її більше, ніж покупці можуть купити (Q2 > Q1). Ціна товару починає знижуватись, відповідно знижується пропозиція товару, а попит зростає. Ситуація на ринку прямує до точки рівноваги А з ціною Р3 і кількістю Q3.

2. Попит перевищує пропозицію.

В даному випадку на ринку виникає дефіцит продукції, бо її кількість менша,  ніж кількість, яку хочуть купити покупці (Q1 < Q2). Ціна товару починає збільшуватись відповідно збільшується і пропозиція, а попит зменшується. Ситуація прямує до точки рівноваги А з ціною Р3 і кількістю Q3.

3. Попит дорівнює пропозиції

У цьому випадку кількість продукції, яку продавці готові продати і кількість продукції, які покупці здатні купити, – рівні. На ринку не існує ні надлишку, ні дефіциту.

Сутність ціни розкривається для розвитку товарного виробництва і ринкових відносин власними функціями:

– інформаційна;

– стимулююча;

– сапуюча;

– розподільна.

Сутність ринку розкривається через його функції:

  •  регулююча;
  •  стимулююча;
  •  розподільча;
  •  відтворювальна.

Загальними умовами виникнення ринку є:

  •  суспільний поділ праці;
  •  економічна відокремленість виробників;
  •  приватна власність.

Умовами формування і ефективного функціонування є:

  •  наявність суб’єктів ринкових відносин, які будучи економічно і юридично незалежними можуть вступати у рівноправні відносини з приводу купівлі–продажу;
  •  свобода підприємництва та вільний рух капіталів і товарів;
  •  вільний доступ виробників до економічних ресурсів та інформації;
  •  конкуренція – наявність конкурентного середовища;
  •  вільне ціноутворення;
  •  плюралізм форм власності та господарювання їх рівноправність;
  •  економічна демократія;
  •  обмежена регулююча роль держави.

Конкуренція (to concurred – зіштовхуватись) – економічна боротьба, суперництво між суб’єктами ринкового господарювання за ліпші умови виробництва, купівлі та продажу товарів і послуг. Конкуренція – економічна боротьба між відособленими виробниками продукції, робіт, послуг за задоволення своїх інтересів, що пов’язані з продажем, виконанням робіт, послуг одним і тим самим споживачам.

Функції конкуренції

1. Стимулююча.

Полягає у тому, що конкуренція сприяє заохоченню тих, хто раціональніше використовує фактори виробництва для найкращих кінцевих результатів, застосовуючи найновітніші досягнення науки і техніки, організацію праці і управління.

2. Сапуюча функція.

3. Розподільча функція (розподіл факторів виробництва, доходів і продукції).

Форми конкуренції

В залежності від співвідношення монополізації та конкуренції виділяють декілька моделей ринку:

  •  ринок досконалої конкуренції;
  •  ринок монополістичної конкуренції;
  •  ринок олігополії;
  •  ринок чистої монополії.

Класифікація ринків

  1.  Принципи класифікації ринків.
  2.  Ринок предметів споживання.
  3.  Ринок засобів виробництва. Загальні проблеми формування цін.
  4.  Ринок капіталу.
  5.  Ринок праці.
  6.  Ринок нерухомості.
  7.  Проблеми формування ринку праці, землі та капіталів в Україні.
  8.  Легальний і нелегальний ринки.

За різними критеріями розрізняють такі види ринків:

  •  за економічним призначенням об’єктів ринкових відносин: ринок предметів споживання, ринок засобів виробництва, ринок капіталу, валютний ринок, ринок інформації;
  •  за суб’єктами: ринок покупців, ринок продавців;
  •  за ступенем зрілості ринкових відносин: нерозвинутий, ринок, що формується і розвинутий ринок;
  •  за ступенем відповідності чинному законодавству: легальний і пільговий;
  •  за територіально-адміністративною ознакою: місцевий, регіональний, національний, зовнішній;
  •  за галузями;
  •  за характером продажу: оптовий і роздрібний ринок.

Типи ринків

  1.  Нерозвинений.
  2.  Вільної конкуренції.
  3.  Регульований.
  4.  Деформований.

Інший підхід

  1.  Ринок вільної конкуренції.
  2.  Ринок монополізований.
  3.  Регульований.

Інфраструктура ринку

  1.  Поняття і основи функції інфраструктури ринку.
  2.  Елементи інфраструктури ринку.

Інфраструктура – це обов’язковий компонент будь-якої цілісної економічної системи. Це сукупність інститутів, що обслуговують ринок і виконують визначені функції по забезпеченню нормального режиму його функціонування. Це різні установи і організації, що обслуговують різні види ринків: створюють умови для ефективного функціонування.

Функції інфраструктури

  1.  Організаційне  формування ринкових відносин.
  2.  Сприяння учасникам ринку у реалізації їх економічних інтересів.
  3.  Прискорення ефективності роботи ринкових суб’єктів на основі спеціалізації окремих суб’єктів економіки і видів діяльності.
  4.  Забезпечення формування економічного і юридичного контролю регулювання ринкових відносин. Існують різні точки зору щодо класифікації ринкової інфраструктури, виділяють: спеціалізовані елементи і загальні.

Спеціалізовані сприяють:

  •  організаційному оформленню відносин (біржі);
  •  полегшують реалізацію своїх інтересів (послугові структури – аудиторські фірми, холдінги, страхові компанії).

Загальні елементи опосередковують всю систему ринкових відносин: фінансова система, кредитна, грошова, податкова.

Інфраструктура

  1.  Організаційно-технічні елементи (біржі, аукціони, ярмарки, виставки).
  2.  Фінансово-кредитні елементи (податкова система, банки, фінансові установи).
  3.  Організаційно-дослідницькі і освітні елементи (НДІ, навчальні заклади, патенти, ліцензії).

Ринок досконалої конкуренції

  1.  Наявність значної кількості покупців та продавців (невеликих за розмірами).
  2.  Відсутність бар’єрів для входження на ринок.
  3.  Відсутність диференціації продукції, продукція повинна бути однорідною.
  4.  Покупці повинні бути проінформовані про ціни товарів.
  5.  Неможливість впливу окремого продавця на ціну.

Хоча досконала конкуренція в чистому вигляді явище дуже рідкісне, все ж таки можна як приклад назвати ринок сільськогосподарської продукції. Він включає велике число незалежних продавців, що пропонують стандартизований товар, ціна на який визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Як приклад, також можливо навести фондову біржу, де присутня велика кількість продавців і покупців, відсутність бар’єрів для входження на ринок, значна поінформованість як покупців, так і продавців.

Ринок монополістичної конкуренції

Монополістична конкуренція є не протилежністю конкуренції, а її різновидом. Отже, цю модель відносять до недосконалої конкуренції, адже вона має певні особливі риси, відмінні від ринку досконалої конкуренції. Особливість цього ринку полягає у тому, що, хоча продукт однорідний, але продавці запевняють, що саме їхній товар наділений певними особливими якостями, які відрізняють його від інших. Як приклад можна навести ринок спортивного одягу, послуги перукарень, ресторанів, адже продавці в цьому випадку запевняють, що їхній товар найкращій. Особливу роль грає реклама, переконання, обслуговування клієнтів. Встановлення ціни у відповідності до співвідношення попиту і пропозиції порушується, оскільки ціна не несе інформативної функції для покупців. Існування певних бар’єрів для входження на ринок монополістичної конкуренції.

Ринок олігополії

Ринок олігополії спочатку існував як ринок двох продавців. Проте на сучасному етапі розвитку він в основному містить від 3 до 7 продавців. Ринок олігополії характеризується досить жорсткими бар’єрами для входження. Продавці на ньому великі за розмірами і зосереджують у своїх руках значну частину капіталу. Порушується встановлення ціни у відповідності до співвідношення попиту і пропозиції, оскільки продавці значно впливають на формування ціни. Наприклад, якщо один з виробників знизить ціну на продукцію, то інші виробники зроблять те саме. Виникають ситуації, коли продавці укладають між собою угоди щодо проведення єдиної політики цін.

Ринок чистої монополії

Хоча конкуренція і невід’ємна частина ринкової економіки, проте вона має здатність затихати з нагромадженням капіталу окремими суб’єктами ринкових відносин. Ринок чистої монополії включає можливість існування лише одного продавця (інколи одного покупця). Будь-яка диференціація товару відсутня. Ввійти на ринок чистої монополії неможливо внаслідок жорстких бар’єрів. Ціна на ринку чистої монополії ніколи не встановлюється із співвідношення попиту і пропозиції. Виробник–монополіст концентрує у "своїх руках" весь капітал. Особливим видом є державна монополія, що спричинена неможливістю існування на ринку багатьох продавців (комунальні послуги, національна оборона).

Ринок товарів

На цьому ринку здійснюється купівля–продаж предметів споживання та засобів виробництва. Тому його елементами є споживчий ринок та ринок засобів виробництва. У кожному з них відповідно формуються спеціалізовані ринки по продажу окремих видів товарів.

А. Ринок засобів виробництва.

На ринку засобів виробництва покупцями виступають підприємства, які використовують куплені товари для виробництва інших товарів і послуг. Основними торгівельними структурами тут є великі оптові фірми, які і здійснюють кінцеву реалізацію засобів виробництва. Основна частка закупок припадає на кількох гуртових покупців. На ринок засобів виробництва впливають такі основні фактори:

  •  поточні і очікувані доходи;
  •  рівень сукупного попиту;
  •  перспективи одержання кредитів.

На цьому ринку широкого розповсюдження набули такі форми торгівлі як лізинг та інжинірінг.

Лізинг – це довгострокова оренда засобів виробництва (обладнання, транспортних засобів, будівель). Це забезпечує можливість підприємствам використовувати обладнання і машини тоді, коли не вистачає власних засобів для їх купівлі. По закінченню терміну оренди можливий викуп обладнання по залишковій вартості.

Інжинірінг – комплекс послуг по техніко-економічному обґрунтуванню, проектуванню і експлуатації нових підприємств, виробництв тощо.

Б. Ринок предметів споживання і послуг.

На ринку предметів споживання і послуг покупцями є багато окремих осіб і домашніх господарств, що закуповують товари для власного користування. Кінцеву реалізацію товарів здійснюють універмаги, універсами, спеціалізовані магазини, крамниці і кіоски, ресторани і кафе, роздрібні підприємства послуг тощо.

Ринок знаходиться під впливом таких факторів:

  •  особистого (вік, сімейний стан);
  •  психологічного (мотивація покупця);
  •  соціально-культурного (рівень розвитку, освіта, соціальне становище).

Споживчий ринок та ринок засобів виробництва мають такі відмінності:

  •  вони розрізняються за характером попиту; попит на споживчому ринку є природнім, бо він визначається потребами споживача; попит на засоби виробництва є похідним від нього;
  •  попит на споживчому ринку більше залежить від ціни і може різко змінюватись; на іншому ринку коливання попиту не такі різкі;
  •  на ринку засобів виробництва є значно менша кількість учасників, які добре обізнані з ситуацією; на споживчому ринку суб’єктів значно більше та ступінь поінформованості нижчий;
  •  відмінність у способах доведення товару до споживача.

Ринок природних ресурсів. Рента. Ціна землі

На цьому ринку здійснюється купівля–продаж ресурсів для організації виробництва: корисні копалини, водні ресурси, земля тощо. Ціна на землю формується під впливом попиту і пропозиції. Попит залежить від ціни продукції, що виробляється на землі і від продуктивності самої землі. Щодо пропозиції, то вона не залежить від ціни, тобто практично незмінна. Це можна пояснити тим, що оскільки площа земної поверхні, яка може використовуватись в народному господарстві, практично незмінна, то і її пропозиція не змінюється. А попит постійно зростає. Наслідком такого процесу є постійне підвищення цін на землю. Рента – ціна, яку одержує власник природних ресурсів (найчастіше землі), від здачі їх в оренду. Пропозиція ціни залишається практично незмінною. Тому вплив попиту на величину ренти буде вирішальним.

Абсолютна рента – плата за використання найгірших земель.

Диференціальна рента – різниця між рентою і абсолютною рентою.

Власник землі має альтернативу: він може продати землю, здати в оренду чи залишити для власного використання, тому ціна землі визначається за формулою:

Ринок праці

Ринок праці – це система розподілу робочої сили. На цьому ринку присутні елементи конкуренції між власниками робочої сили за вигідні умови та оплату праці і продавцями – за залучення найбільш кваліфікованих працівників.

Ринок праці виконує такі функції:

  •  оцінює корисність (споживчу вартість) робочої сили;
  •  регулює попит і пропозицію праці, розподіляє робочу силу між галузями економіки і регіонами країни.

Функціонування ринку праці відбувається за певними принципами:

  •  особиста і економічна свобода працівників, які вирішують працювати їм чи ні, яку професію обрати; керуються вони особистими мотивами;
  •  право власника підприємства самостійно вирішувати питання про кількість працівників, їх рівень кваліфікації;
  •  визначення рівня заробітної плати на основі попиту і пропозиції, а також взаємної домовленості сторін.

Ринок капіталів

Ринок капіталів (інвестиційних ресурсів) – це ринок, на якому підприємства і громадяни надають і отримують позики для використання у виробництві. Основним елементом цього ринку є позиковий капітал.

Ринок капіталів поділяється на:

а) кредитний ринок:

  •  комерційний кредит – надається підприємцями один одному як відстрочка платежу за товари чи послуги (вексель);
  •  банківський кредит – надається банками підприємствам або громадянам; оформлюється спеціальною угодою;
  •  споживчий кредит – надається лише приватним особам у вигляді грошових позик, як правило, для купівлі товарів тривалого користування або будівництва житла; оформлюється угодою між банком і позичальником;
  •  іпотечний кредит – позика під заставу нерухомого майна або інших цінностей;
  •  державний кредит – надається державою підприємствам під цільові програми;
  •  міжнародний кредит – надається іншими державами, як правило, для проведення економічних реформ і структурної перебудови народного господарства.

б) ринок грошей;

в) ринок цінних паперів:

  •  облігації (державні, комунальні, іпотечні, промислові);
  •  акції (іменні, на пред’явника, звичайні, привілейовані).

До цінних паперів також належать:

  •  векселі;
  •  чеки;
  •  депозитні сертифікати (обігові і приватні);
  •  боргові зобов’язання державної скарбниці.

підприємство і підприємництво

  1.  Підприємство як суб’єкт ринкової економіки.
  2.  Капітал підприємства.
  3.  Суть підприємництва, умови його існування, види та функції.

Підприємство – це первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка є товаровиробником і забезпечує процес відтворення на основі самостійності та самоокупності. У законі України зазначається що підприємство – це "самостійний, господарюючий, статутний суб’єкт, що має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку. Як самостійні господарські одиниці підприємства користуються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися майном, укладати договори, отримувати кредити. Характерні риси:

  •  технологічна і територіальна відособленість засобів виробництва та робочої сили;
  •  спеціалізація в системі суспільного поділу праці стосовно виготовлення товару чи надання послуги;
  •  економічна відособленість і юридична самостійність;
  •  відособленість колективних інтересів і поєднання в них інтересів кожного працівника.

Підприємство виконує функції:

  •  організаційну (забезпечення виробництва і реалізації товарів і послуг);
  •  відтворювальну (інвестування на оновлення і розвиток виробництва, модернізацію підрозділів);
  •  соціальну функцію (задоволення суспільних потреб, надання засобів існування робітникам).

Окрім специфічних організаційно-технічних функцій, що випливають з особливостей виробничих технологій, будь-яке підприємство виконує загальні організаційно-економічні функції як внутрішні, так і зовнішні.

Внутрішні економічні функції: виробничо-технологічні та науково-дослідні. Вони пов’язані із забезпеченням виробництва засобами і предметами праці, робочою силою. Вони реалізуються через удосконалення технологій, запровадження винаходів і раціоналізацію роботи, удосконалення організації та управління виробництвом.

Економічні – дослідження ринку товарів з метою ефективного збуту продукції, укладання контрактів, найму робітників, розподілу доходів і підвищення ефективності господарства.

Соціальні функції реалізуються через поліпшення умов праці та відпочинку, створення сприятливого психологічного клімату, соціальний захист, здійснення благодійної діяльності та виконання соціальних програм. Якщо підприємство вступає у відносини з партнерами у системі світового господарства, то воно виконує зовнішньоекономічні функції.

Підприємство можна і необхідно розглядати з двох сторін: організаційно-технічної (певна єдність технічного комплексу і сукупність робітників), соціально-економічної (суб’єкт економічних відносин, виражає певну їх сукупність, характер яких визначається власністю на засоби виробництва).

Сучасна економіка передбачає існування різних форм і видів підприємств. Їх можна класифікувати за різними критеріями:

а) за формами власності;

б) за формами організаціями;

в) за розмірами;

г) за сферами діяльності;

д) за місцем і роллю на ринку;

е) за метою і характером діяльності;

є) за характером економічної діяльності.

А: індивідуальне –  приватна власність фізичної особи, де використана виключно особиста праця, самостійно здійснюється виробництво, весь дохід належить виробнику;

сімейне – спільна власність та праця членів однієї сім’ї;

приватне – приватна власність окремої особи з правом найму робочої сили;

колективне – класність трудового колективу підприємства, кооперативу, громади, релігійної організації;

державне – державна власність;

комунальне

(муніципальне) – власність адміністративно-територіальних одиниць;

спільне – об’єднання різних форм власності, у тому числі й іноземного капіталу;

орендне – підприємства різних форм власності, що передані у користування на певних умовах.

Б: відповідно до форм організації.

Одноосібне володіння – майно належить одному власнику, який самостійно управляє підприємством і несе повну відповідальність, увесь прибуток належить йому, він може його використовувати на свій розсуд, витрати на управління не значні.

Партнерство – форма організації, що базується на пайовому чи дольовому об’єднанні майна, як правило, це закриті компанії, де зміна власників паїв відбувається за згодою їх членів, доходи розподіляються пропорційно до паїв.

  1.  Повне – необмежена відповідальність.
  2.  Товариство з обмеженою відповідальністю
  3.  Командитне – змішане.

Асоціації – об’єднання з метою постійної координації господарської діяльності, не втручаються у виробничу діяльність членів.

Акціонерне товариства (корпорації) – акціонерний капітал, об’єднання на основі випуску і розміщення акцій серед осіб, що стають акціонерами.

Консорціуми – об’єднання промислового та банківського капіталу для досягнення певної мети.

Концерни.

В: малі, середні та великі відповідно до обсягів господарського обігу (розмірів) підприємства поділяються на великі, малі і середні. До малих належать: в промисловості – з кількістю працюючих до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери – до 50 осіб; у невиробничій сфері – до 25 осіб; у роздрібній торгівлі – до 15 осіб. Як свідчить світовий досвід, на сучасному етапі найбільший ефект підприємництво дає саме у малому бізнесі. Так, зокрема у США в 1989 р. з 18 млн. зареєстрованих підприємств 99 % відносилося до малого бізнесу. Проте не втрачають своїх позицій і великі корпорації, що дають значну частку ВНП у країнах.

Г: місцеві, національні, міжнародні.

Д: Виробничі, торговельні, фінансові – кредитні, страхові, посередницькі, науково-дослідні.

Е: конкурентні, олігопольні, монопольні.

Є: комерційні та некомерційні.

Масштаби підприємства визначаються різними факторами, одним з них є технологічний тип виробничого процесу. Іншим найважливішим фактором, що визначає розміри, є величина капіталу.

Капітал – це матеріальні та грошові ресурси, потрібні для розвитку виробництва, створення товарів та послуг.

Гроші' = Гроші + ΔГ

Процес безперервного руху капіталу, що проходить 3 стадії і приймає на кожній 3 функціональні форми, називається кругообігом капіталу.

На розміри капіталу впливають концентрація та централізація капіталу.

Концентрація – збільшення капіталу за рахунок його нагромадження. Внаслідок концентрації збільшуються розміри не лише індивідуального, а й суспільного капіталу. Централізація – це процес збільшення капіталу внаслідок поглинання або об’єднання (злиття) окремих капіталів. Внаслідок централізації: індивідуальні збільшуються, а суспільний залишається незмінним.

Кругообіг капіталу, взятий не як окремий акт, а як процес, що повторюється, називається оборотом капіталу.

Швидкість обігу залежить від часу обігу і часу виробництва. Швидкість обігу окремого капіталу визначається за формулою:

,

де n – кількість оборотів; О – рік, о – час, протягом якого даний капітал здійснить 1 оборот (обіг + виробництво).

Капітал у продуктивній чи виробничій формі буває основним і оборотним.

Основний капітал – це частина продуктивного капіталу, що повністю бере участь у виробництві, вартість якої переноситься на створений продукт по частинах і міру зношування. За натурально-речовинною формою до основного капіталу відносять: споруди, устаткування, машини. Відносять частину авансованого капіталу, що втілена в засобах праці. Процес перенесення вартості основного капіталу на продукт, що виробляється, у міру зношення (зношування – це втрата елементами основного капіталу їх споживчої вартості) і заміщення його у грошовій формі називається амортизацією. Відрахування на заміщення вартості зношеної частини основних фондів називаються амортизаційними. Встановлений у законі річний процент заміщення називається нормою амортизації. Перенесена частина вартості основного капіталу у грошовій формі створює амортизаційний фонд. Зношення основного капіталу буває фізичне і моральне.

Фізичне – матеріальне зношення основного капіталу за час його функціонування в процесі виробництва або невикористання.

Моральне – це передчасна втрата основним капіталом його вартості чи зменшення її внаслідок появи принципово нових засобів праці, що мають більш високі конструктивні характеристики і експлуатаційні якості (І форма); внаслідок підвищення продуктивності праці у сфері виробництва даних елементів основного капіталу.

Оборотний капітал – частина продуктивного капіталу, що повністю приймає участь у виробничому процесі, і вартість якої входить повністю у створені товари і повертається у грошовій формі після їх реалізації. До оборотного капіталу відносяться предмети праці та робоча сила. Поділ продуктивного капіталу на основний і оборотний обумовлений характером перенесення вартості різних його частин на  створений продукт.

Підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, творча і на власний ризик діяльність суб’єктів різних форм власності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та торгівлі з метою одержання прибутку. Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути як окремі особи, так і колективи та держава в особі певних державних відомств та установ. Об’єктами є різні види діяльності, спрямовані на виробництво певних видів товарів, послуг, робіт. В залежності від об’єктів розрізняють різні види підприємництва. Підприємницька діяльність відбувається на основі принципів:

  •  вільний вибір видів діяльності та форм господарювання;
  •  самостійне формування планів діяльності, вибір постачальників і споживання продукції;
  •  вільне наймання працівників;
  •  залучення і використання матеріально-технічних, трудових, природних видів ресурсів;
  •  вільне розпорядження прибутками, що залишились після податків та інших обов’язкових платежів.

Умовами існування і розвитку підприємництва є: політична стабільність; наявність ринкової структури економіки; вільний розвиток усіх форм власності; законодавче забезпечення та підтримка з боку держави.

Підприємництво охоплює широкий спектр видів діяльності. Залежно від змісту розрізняють такі види:

  •  виробниче;
  •  комерційне;
  •  фінансове;
  •  посередницьке;
  •  страхове.

Підприємницька діяльність існує у формах:

А.  – індивідуальне;

 – колективне;    ← І варіант

 –державне;

Б. Малий бізнес.

 Спільне підприємство.   ← ІІ варіант

 Корпоративне підприємство.

Підприємництво виконує такі функції:

– ресурсну  (мобілізація капіталу, трудових, матеріальних, інформаційних та інтелектуальних ресурсів);

– організаційну  (організація виробництва, матеріально-технічне забезпечення та збут, маркетинг, реклама);

– творчу (новаторство, генерація і використання ідей, ініціативна діяльність, вміння ризикувати).

Підприємництво сприяє прогресивним змінам в економіці, в тому числі посиленню конкурентної боротьби на ринку (між новим і застарілим), прискоренню темпів економічного розвитку суспільства (конкуренція є стимулом до збільшення виробництва товарів і послуг, їх модернізації), спонукає до раціонального використання виробничих ресурсів.


капітал, наймана праця

  1.  Капітал як економічна категорія.
  2.  Капітал і праця.
  3.  Винагорода за працю.

Засоби, склади товарів, гроші, гроші під процент – капітал середньовіччя. У 18 ст. термін "капітал" став загальноприйнятим і поширився на продуктивний капітал. Капітал – це самозростаюча вартість, що приносить додаткову вартість. Тому капітал є рухом. Капітал – це не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації виробниче відношення, яке представлене в речі та надає їй специфічного суспільного характеру. Капітал, здійснюючи рух і самозростаючись, змінює і свої економічні форми прояву. Він може виступати у формі певної суми грошей, засобів виробництва, товарів, засобів існування найманих робітників. Поряд з цим капітал є певним суспільним економічним відношенням. Капітал – це економічна категорія, що виражає стільки ж технічно-економічних та організаційно-економічних відносин, скільки й соціально-економічних відносин.

У процесі збільшення вартості бере участь увесь капітал, але його складові відіграють різну роль. Засоби виробництва є лише засобами застосування робочої сили і матеріалізації праці у продукцію. Їх вартість лише переноситься на товар, що виготовлений, не змінюючись.

Цю частину капіталу (засоби виробництва) називають постійним капіталом (с).

Частину капіталу, яка авансується на купівлю робочої сили називають змінним капіталом (V). Поділ капіталу на постійний і змінний обумовлено функціональною роллю різних частин капіталу у процесі самозростання вартості.

Г–Т–Г

Т–Г–Т

(мінова вартість)

(задоволення потреб, споживча вартість)

Г–Т–Г', Г' = Г + ΔГ

прояв у сфері обігу  

Ця формула містить протиріччя. У сфері обігу у випадках, коли обмінюються і еквіваленти, і нееквіваленти, додаткова вартість не виникає. У сфері виробництва виробник зберігає відношення лише до власних засобів виробництва, тому що не вступає у стосунки з іншими товаровиробниками. Не вступаючи у стосунки з іншими товаровиробниками, власник грошей не може перетворити їх на капітал. Капітал не може виникнути в обігу і в той же час не може виникнути поза обігом. Він має виникнути в обігу і не в обігу – сутність загальної формули.

W = [c + (V] + m)

k

Первісне нагромадження являє собою умови, за яких відбувається виникнення капіталу і становлення капіталістичного підприємництва. Первісне нагромадження є процесом відділення виробника від власності та перетворення виробників у найманих робітників. Первісне нагромадження, що створює капіталістичне відношення є процесом, який перетворює з одного боку засоби виробництва і засоби для існування в капітал, а з іншого боку – безпосередніх виробників у найманих робітників. Цей процес представляв передісторію капіталізму і утверджування капіталістичного способу виробництва. Основу становив розвиток товарного виробництва, товарно-грошових відносин. А диференціація виробників сприяла збагаченню одних і розоренню інших, відстороненню від виробників засобів виробництва та існування.

Умовами, за яких функціонує капітал як економічна категорія є:

а) високорозвинене товарне виробництво, обіг і ринок;

б) наявність такої мотивації діяльності виробника як особисте збагачення внаслідок одержання прибутку;

в) зосередження у частини суб’єктів значної частини засобів виробництва і грошових ресурсів;

г) наявність робочої сили, юридично вільних, але позбавлених засобів виробництва і предметів споживання.

Капітал – це економічна категорія, що виражає не стільки технічно-економічні і організаційно-економічні відносини, скільки соціально-економічні відносини.

З погляду підприємця капітал є вартісною оцінкою майна і коштів, які він може використати для здійснення господарської діяльності та отримання прибутку.

Капітал підприємця є його приватною власністю, але його власність не поширюється на робочу силу. Робітників він може залучити лише через механізм найму. Наявність найманої праці, обов’язковий соціально-економічний чинник функціонування в економічній системі категорії "капітал". Існують дві основні форми працевлаштування людини: пряма (безпосередня) і непряма (опосередкована). Пряма форма є характерною для підприємств колективної власності. Вона має місце тоді, коли власник робочої сили є власником чи співвласником підприємства, на якому працює. Опосередкована форма має місце тоді, коли засоби виробництва не належать робітникові, тобто відчужені від нього. Процесом праці керує власник виробництва і результати привласнюються ним.

Найом праці – це письмовий чи усний договір між власником або його представником і працездатною особою про використання робочої сили суб’єкта, що працевлаштовується, у виробничому процесі за відповідну винагороду – заробітну плату. В результаті найму здійснюється поєднання факторів виробництва на рівні підприємств. З цим пов’язані трудові відносини. В них розглядають дві сторони: технічно-економічну і соціально-економічну. Технічно-економічна сторона пов’язана з використанням працівником речових факторів виробництва незалежно від того, чи є він їх власником. Ці відносини пов’язані з включенням індивідуального працівника до складу трудового колективу. Соціально-економічна сторона пов’язана в першу чергу з формою власності, на базі якої функціонує те чи інше підприємство. У цілому трудові відносини – це відносини з приводу залучення і використання робочої сили. У політико-економічному розумінні трудові відносини – це багатоаспектна система взаємовідносин між роботодавцями і найманими працівниками, підприємствами і працівниками, державою і працездатним населенням, а також громадськими організаціями (профспілками) і основними господарюючими суб’єктами – підприємцями (угрупуваннями), державою. Вони фактично охоплюють усі соціально-економічні відносини, що виникають у процесі підготовки до праці, протягом періоду її здійснення, а також після завершення трудової діяльності.

Як і будь-який товар, робоча сила має дві властивості: вартість і споживчу вартість. Споживча вартість або корисність робочої сили полягає у здатності робочої сили створити вартість більшу, ніж вартість робочої сили. Вартість робочої сили – це вартість життєвих засобів необхідних для нормального відтворення робочої сили (фізичний елемент, культурний, соціальний та засоби утримання своєї родини). На вартість робочої сили впливають також продуктивність та інтенсивність праці.

Західні економісти вважають, що товаром є не робоча сила, а сама праця. Природною ціною праці є та, яка необхідна, щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати рід без збільшення чи зменшення їхньої кількості.

Заробітна плата є трудовим доходом робітника. Вона є своєрідною формою винагороди найманого робітника.

В економічній літературі існують різні точки зору щодо сутності зарплати як економічної категорії. Представники класичної школи (У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо) розглядали зарплату як ціну праці. Таке тлумачення було притаманне і представникам неокласичної школи (зарплата – ціна за фактор виробництва – працю). А.Маршалл – ціна попиту та ціна пропозиції. Ціна попиту визначається граничною продуктивністю праці. Ціна пропозиції визначається граничними витратами. Сучасна західна політична економіка вважає, що зарплата – це ціна, яку платять за використання праці. Марксистська теорія визначає заробітну плату як перетворну форму вартості і відповідно ціни товару "робоча сила". В цілому можна сказати, що зарплата – це грошова винагорода, що виплачується за використання праці, вона як економічна категорія розвинених товарно-грошових відносин виражає вартість товару "робоча сила" і оплату за працю (за її витрати і результати, що визначені ринком). Зарплата має 2 форми: погодинна і відрядна.

Первісне нагромадження капіталу в Україні

Суть ПНК полягає, з одного боку, у відокремленні безпосередньо виробників від засобів виробництва і перетворенні їх у найманих робітників, а з іншого, – у перетворенні експропрійованих засобів виробництва у первісний капітал, що зосереджується в руках небагатьох членів суспільства. "Первісним " цей процес називається тому, що він утворює передісторію капіталу й відповідного йому способу виробництва. Історично в Європі він відбувався в 15-18 ст. В Україні повторно ПНК проходить в наш час. Основною формою цього процесу в Україні є так зване роздержавлення і приватизація власності, в результаті чого переважна більшість колишніх власників державного майна перетворюється у найманих працівників.

Підприємець

Підприємець – суб’єкт, що поєднує в собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їх якостей, нових сфер застосування капіталу. Свою діяльність підприємець спрямовує на виготовлення не товарів–аналогів, а виробів, що мають якісно нові риси. Підприємець переважну частину прибутку, що отримує, направляє у господарську діяльність, а не на задоволення власних потреб.

Риси підприємця за Й.Шумпетером:

  •  виготовлення нового блага або нової якості певного блага;
  •  освоєння нового ринку збуту;
  •  отримання нового джерела сировини або напівфабрикатів і запровадження нового методу виробництва;
  •  проведення реорганізації.

Теорії капіталу

Багато дослідників вважають, що капітал – це сукупність засобів виробництва, які приносять доход їхньому власникові.

А.Сміт розглядав капітал, як запас, що використовується для господарських потреб і приносить доход.

Д.Рікардо – частина багатства, що зайнята у виробництві і необхідна для приведення в дію праці.

Дж.С.Мілль – попередньо накопичений запас продуктів минулої праці, який забезпечує необхідні для виробничої діяльності будівлю, охорону, знаряддя і матеріали, а також харчування та інші засоби існування для виробників на час виробничого процесу.

А.Маршалл – сукупність речей, без яких виробництво не могло б здійснюватись з однаковою ефективністю, але які не є безплатними дарами природи.

Перелічені підходи до визначення капіталу дещо односторонні, пов’язують цю категорію з сукупністю речових факторів виробництва. Якщо розглядати капітал як певне вкладення, що дає змогу отримувати дохід, то до нього треба віднести і вкладення в робочу силу. Цей підхід, запропонований Г.Беккером, Дж.Мінсером та іншими вченими, має назву "концепції людського капіталу". Значного поширення набув погляд на капітал як на один з виробничих факторів, що поряд з працею, землею приносить доход. Основоположник – Ж.Б.Сей. усі розглянуті підходи загалом можна охарактеризувати як народногосподарські (макрокосмічні).

Типи підприємців

  1.  Підприємець–власник.
  2.  Підприємець–орендар.
  3.  Підприємець–менеджер.

Погодинна + заробітна плата – це оплата працівникові за певний час (годину, робочий день, тиждень) його роботи (праці). Для визначення іі рівня виходять з погодинної ставки (окладу), яку вітчизняні економісти називають ціною праці. Остання (ціна праці) визначається як відношення денної вартості робочої сили до середньої тривалості робочого дня.

Відрядна норма зарплати – це оплата працівникові залежно від розмірів виробітку (виготовлення виробів чи здійснених операцій).

На реальну заробітну плату впливають:

  •  рівень нормальної заробітної плати;
  •  рівень податків;
  •  рівень цін;

Витрати виробництва і прибуток

  1.  Витрати виробництва, їх суть і види.
  2.  Витрати виробництва, вартість товару і його ціна. Альтернативний підходи.
  3.  Прибуток як економічна категорія. Норма прибутку і фактори, що на неї впливають.

Підприємство здійснює перетворення ресурсів (факторів виробництва) на готову продукцію, воно є ринково-виробничою системою: виступає в ролі покупця і споживача факторів, виробника продукції та її продавця на ринках товарів та послуг. До найважливіших параметрів підприємства належать витрати і прибуток. Загальні обсяги витрат ресурсів або грошові витрати, що здійснюються підприємством для виробництва продукції, становлять його витрати виробництва. Тобто вони є вартістю всіх видів факторів виробництва, що витрачаються для виготовлення певної кількості товарів. Розрізняють бухгалтерські та економічні витрати.

Бухгалтерські – фактичні витрати на виробництво продукції у певному обсязі (явні або зовнішні). Виробництво будь-якого товару передбачає залучення відповідних ресурсів, що обмежені і можуть бути використані в інших сферах на альтернативній основі. Витрати, які слід враховувати при прийнятті економічних рішень, – це альтернативні витрати, що виникають як результат втрачених можливостей через альтернативне використання ресурсів. В сучасній економічній літературі під поняттям "витрати виробництва" як правило, розуміють економічні витрати. Вони є тими виплатами, що фірма повинна зробити, або ті доходи, які фірма повинна забезпечити постачальникам ресурсів, щоб відволікти ресурси від використання в альтернативних виробництвах. Можуть бути зовнішніми і внутрішніми.

Зовнішні (явні) витрати являють собою оплату ресурсів (праці, сировини…), які не є власністю даного підприємства. А фірма може використовувати ресурси, що належать їй; витрати, пов’язані з власним і самостійно використаним ресурсів, називаються неявними (внутрішніми). До внутрішніх витрат відносять також нормальний прибуток – мінімальну плату, що необхідна для утримання підприємницького таланту в межах підприємства. Якщо вона не забезпечується, то підприємець переорієнтовує свій талант й відмовиться від підприємництва задля одержання зарплати.

Економічні витрати – це сума зовнішніх і внутрішніх платежів, включаючи в останні і нормальний прибуток, необхідний для залучення і утримання ресурсів в межах даного напряму діяльності. В залежності від стану і обсягів виробництва економічні витрати поділяються на постійні і змінні (постійні – витрати, що залишаються незмінними незалежно від зміни обсягів виробництва: орендна плати, оплата засобів зв’язку, амортизаційні, зарплата управлінського персоналу; змінні – залежать від зміни обсягів виробництва: зарплата робітників, витрати на сировину, паливо). Валові витрати – це витрати на виробництво певного обсягу продукції і дорівнюють сумі постійних і змінних витрат. У цілому основу постійних витрат становлять витрати, пов’язані з використанням основного капіталу; змінні – оборотного капіталу. Граничні витрати – це приріст витрат у результаті виробництва додаткової одиниці продукції. Витрати, що додатково потрібні для виробництва кожної додаткової одиниці понад визначений обсяг. Зростання граничних витрат приводить до зменшення виробництва продукції, а, отже, і до підвищення її ціни. Завдяки граничним витратам вирішується питання про доцільність збільшення чи зменшення обсягу виробництва.

Валові витрати змінюються нерівномірно, що приводить до зміни витрат на одиницю продукції в міру зростання обсягів виробництва або до зміни середніх витрат. Середні витрати – це витрати на одиницю виготовленої продукції, дорівнюють відношенню валових витрат до кількості продукції. Бувають середні постійні і середні змінні. Середні постійні AFC, середні змінні AVC.

Витрати виробництва структуруються по елементам витрат, середніх і матеріальних, на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація основного капіталу та нематеріальних активів. Витрати на виробництво одиниці продукції у грошовій формі називається собівартістю.

Суспільна вартість W = C + V + m.

Вартість для підприємця .

Неокласики: вартість – виробнича категорія.

Витрати – категорія виробничого споживання факторів; ціна – вартість, виражена у грошах.

Неокласики і ціна – результат взаємодії попиту і пропозиції.

Підприємницька діяльність економічних суб’єктів спрямована на одержання прибутку, саме можливість отримання прибутку спонукає входити в певну сферу діяльності, при загрозі його відсутності –  покидати певний сегмент ринку. Розгляд прибутку як економічної категорії завжди був у центрі наукових досліджень представників різних напрямів і шкіл. Меркантилісти вважали прибуток результатом зовнішньо-торгівельної діяльності, зокрема нееквівалентного обігу. Класична школа (А.Сміт, Сеніор та ін.) розглядала прибуток як результат функціонування капіталу. Д.Рікардо виходив з трудового походження прибутку і розглядав його у безпосередньому зв’язку із заробітною платою, звертаючи увагу на протилежну залежність їх зміни. Маркс, спираючись на вчення Рікардо, розвинув цю ідею, стверджуючи, що прибуток є результатом експлуатації найманої робочої сили і являє собою перетворену форму додаткової вартості. Прибуток – реалізація права власності на капітал підприємства у тій чи іншій  сферах. Представники неокласичного напряму, окрім пояснення прибутку як наслідок функціонування капіталу (теорії факторів виробництва), вважають прибуток як винагороду підприємцю за підприємницький талант і ризик або наслідок його монопольного положення на ринку.

Сучасні економічні теорії визначають прибуток як різницю між валовою виручкою від реалізованої продукції та витратами на виробництво і реалізацію. Виходячи з різних видів витрат, розглядаючи різні види прибутків.

Валова виручка (виторг)

Економічні витрати

Економічний прибуток

Зовнішні

Внутрішні

Бухгалтерські витрати

Бухгалтерський прибуток

Бухгалтерський прибуток = виручка – бухгалтерські витрати (витрати по залученню ресурсів).

Економічний прибуток = виручка – економічні витрати (зовнішні, внутрішні, включаючи нормальний прибуток).

Таблиця → "Взаємозв’язок витрат і прибутку".

Розглянувши поняття нормального та економічного прибутку, визначимо підприємницький дохід. Він складається з нормального і економічного прибутку.

Цей дохід є винагородою підприємця за виконання ним таких функцій:

  •  поєднання капіталу, праці і природних ресурсів в єдиний процес виробництва товарів чи послуг;
  •  прийняття основних рішень з управління підприємством;
  •  впровадження нових продуктів і технологій;
  •  ризик щодо вкладених ресурсів.

Вживається поняття чистого прибутку = балансовому прибутку – податки та інші обов’язкові платежі.

Будь-яке підприємство завжди орієнтоване на одержання прибутку. Про прибутковість підприємства свідчить маса прибутку і норма. Маса – абсолютний вираз прибутку у грошовій формі. Норма – відносна величина прибутку = .

Р' = →

Мр – (р'·k)/100%.

Норма прибутку свідчить про ступінь прибутковості капіталу в конкретній сфері функціонування. На норму впливають фактори, що визначають об’єм виробництва, і ціла, по якій реалізується продукція. Визначальний фактор – витрати; маса прибутку (обсяг виробництва і ціна ← залежність), структура факторів виробництва, швидкість обороту капіталу, економія витрат, масштаби виробництва.

Основний фактор перебуває під впливом цілої низки факторів:

  •  використання досягнень НТП;
  •  кваліфікація і продуктивність праці робітників;
  •  зниження ціни на економічні ресурси;
  •  економічна політика держави (фіскальна).

Рентабельність виробництва продукції обчислюється як відношення прибутку до собівартості продукції або як відношення прибутку до основних і оборотних фондів.

.

капітал. сфери обігу

  1.  Позиковий капітал і процент. Банки.
  2.  Капітал у сфері торгівлі. Торговий прибуток.
  3.  Цінні папери як фіктивний капітал сфери обігу. Фондові біржі.

Позиковий капітал – це капітал, що надається його власником у позику іншому власнику–підприємцю на певний час на умовах повернення і за певну плату у вигляді процента.

Г–Г'

У процесі використання грошей як ресурсу у формі капіталу він виступає як капітал–власність і як капітал–функція, приносить доходи у формі відповідно проценту і підприємницького прибутку. Отже, прибуток на позиковий капітал, що створений у сфері обігу розпадається на процент, що виступає у формі ціни капіталу як ресурсу (цю частину отримує власник) і підприємницький прибуток за виробниче використання цього ресурсу. Позиковий процент – це плата за користування позиковим капіталом, його ціна, вартість послуги, що надається кредитором позичальнику у вигляді надання йому певної суми грошей на обумовлений термін. Це винагорода, яку заощадження приносять тому, хто дає гроші в борг, ціна, яку сплачує позичальник кредиторові. Кількісно позиковий процент може бути визначений нормою чи ставкою процента. Вона являє відношення річної суми процента до величини позикового капіталу, це відношення доходу кредитора до величини цього кредита. Рівень проценту залежить від розміру позик, строків надання, їх забезпечення, форми кредитування і ступеня кредитних ризиків. На норму також впливають: політика центрального емісійного банку, циклічні та сезонні коливання кон’юнктури, темпи інфляції, зміна валютного курсу, стан платіжного балансу країни. У цілому як ціна на будь-який товар позиковий процент залежить від попиту і пропозиції. Норма визначається співвідношенням попиту і пропозиції на кредитні ресурси. Норма процента може коливатися в певних межах, проте вона не може бути вищою за норму прибутку, нижня межа не може дорівнювати 0%. Процентна ставка виконує дві функції:

  •  скеровує обмеження пропонування позикового капіталу в ті сфери, що забезпечують найвищу норму прибутку;
  •  спонукає заощаджувати, щоб збільшити розмір капіталу.

Позиковий капітал здійснює рух у формі кредиту. Кредит – форма руху позикового капіталу, він виражає відносини між кредитором і позичальником, забезпечуючи трансформацію вільного грошового капіталу у позиковий. За своєю сутністю кредит – це суспільні відносини, що виникають між економічними суб’єктами у зв’язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів на засадах платності, поворотності, добровільності. Причиною виникнення кредиту була необхідність одного виробника продати свій товар, а покупця – купити його, коли він не отримав гроші за свій товар. Проте з розвитком суспільного виробництва з’явилось чимало інших чинників, що зумовили необхідність кредитування:

  •  поява вільних коштів у одних і їх відсутність у інших;
  •  коливання потреб у коштах і джерелах їх формування, які виникають у юридичних осіб і держави;
  •  надання в тимчасове користування коштів під майбутні доходи.

Кредит – явище руху, який здійснюється у різних напрямках і на різних рівнях. Рух кредиту у зв’язку з його участю у відтворенні процесу проходить 5 етапів:

  •  формування вільних коштів;
  •  розміщення вільної вартості у позичці;
  •  використання на потреби позичальника;
  •  вивільнення позиченої вартості з обороту позичальника;
  •  повернення кредитору із сплатою процента.

Основні принципи кредитування

  1.  Цільове спрямування позики.
  2.  Строковість позики.
  3.  Поверненість позики.
  4.  Забезпеченість позики.
  5.  Платність користування.

Кредит виконує такі функції:

  •  перерозподільну;
  •  функцію, яка реалізується у грошовій сфері і полягає у тому, що кредит забезпечує найкращі передумови для ефективного регулярного обороту грошей в інтересах задоволення потреб в платіжних засобах і підтримання стабільності грошей для достатнього економічного розвитку;
  •  контрольна функція (контрольно-стимулююча);
  •  функція капіталізації вільних грошових фондів.

Форми і види кредиту

Він надається в різних формах і видах. Існують дві форми кредиту: товарна і грошова. Види кредиту розподіляються за різними критеріями:

  •  за суб’єктами кредитних відносин (банківський, державний, комерційний, особистий (приватний), міжнародний);
  •  залежно від сфери економіки, в яку спрямовуються кошти (виробничий для формування основного і оборотного капіталу; споживчий, який обслуговує сферу особистого споживання);
  •  за терміном (короткострокові до 1 р., середньострокові до 5 р., довгострокові > 5 р.);
  •  за галузевим спрямуванням (у сільське господарство, промисловість…);
  •  за цільовою спрямованістю (на витрати, на запаси);
  •  за організаційно-правовими ознаками і умовами (забезпечений і незабезпечений, прямий і опосередкований, строковий і прострочений (лонгований), платний і безплатний, сумнівний, реальний, безнадійний).

Форми заробітної плати

Виділяють такі форми заробітної плати: тарифна, преміальна, акордна, колективна. Основою організації зарплати є тарифна ("система ставок") система оплати праці, яка включає тарифні сітки; тарифні ставки: тарифно-кваліфікаційні довідники.

Тарифно-кваліфікаційні довідники – збірники нормативних актів, що містять кваліфікаційні характеристики робіт і професій за виробництвом та видами робіт. Вони призначені для тарифікації робіт, надання кваліфікаційних розрядів, а також формування навчальних програм підготовки підвищення їх кваліфікації.

Тарифна сітка встановлює відповідні співвідношення в оплаті праці працівників різної кваліфікації. Вона є переліком тарифних розрядів і відповідних тарифних коефіцієнтів.

Тарифна ставка, її абсолютна величина визначається згідно з встановленим державою мінімальним розміром заробітної плати. У мінімальну зарплату не включають доплати, надбавки та компенсаційні виплати.

За відрядно-преміальної системи заробіток працівника складається з відрядного заробітку та премії за досягнення певних результатів.

За акордної системи працівник або група працівників отримують зарплату не за окремі операції, а за весь комплекс робіт із визначенням кінцевого строку його виконання. Ця система заохочує до скорочення строків виконання робіт.

Витрати обігу

Торговельний капітал – це капітал, який обслуговує процес перетворення товарної вартості в грошову в сфері обігу. Він складається з двох частин: капіталу обігу, авансованого на обслуговування процесу продажу товару (витрати обігу), й капіталу обігу, авансованого на купівлю товару. Витрати обігу поділяються на два види: чисті витрати обігу й додаткові.

Чисті витрати обігу – це видатки, які зумовлені процесом обігу, тобто зміною форм вартості, перетворенням грошей в товари й товарів у гроші. До таких видатків відносять: оплату праці торгівельних працівників, утримання торгівельних приміщень, витрати на рекламу й адміністративно-управлінську діяльність, бухгалтерію.

Працівники, зайняті безпосередньо продажем товарів, розрахунками за купівлю–продаж, не створюють нової вартості. Тому витрати на них не входять у вартість товару й повинні покриватись за рахунок прибутку підприємця.

Додаткові витрати обігу – до них відносяться витрати, пов’язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу. Це транспортування товарів, їх сортування, фасування, упаковування й зберігання. Тобто все те, що повинно виконувати виробництво, але частково передає у сферу обігу. Праця, затрачена на ці процеси, є продуктивною. Тобто вона створює як вартість (в т.ч. і додаткову), так і споживчу вартість. Тому ці витрати включають у вартість товару й покриваються в процесі його реалізації.

підприємництво в аграрній сфері.

держава та її економічні функції.

форми суспільного продукту

в процесі відтворення

  1.  Суспільний продукт і його форми.
  2.  Система національних рахунків та її показники.
  3.  Суть і види економічного відтворення.
  4.  Національне багатство: суть, структура, відтворення.

Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт (сукупний суспільний продукт, валовий). Його можна розглядати з різних точок зору. Також можна відповідно визначати його форми і структуру.

В цілому сукупність суспільного продукту – це сукупність благ і послуг, вироблених суспільством за певний період часу (як правило, за рік).

Основні форми СП:

  •  натурально-речова (засоби виробництва і предмети споживання; нематеріальні блага);
  •  за функціональною роллю:

а) фонд заміщення;

б) фонд споживання;

в) фонд нагромадження.

Фонд заміщення – частина суспільного продукту, що йде на відновлення зношених засобів виробництва (засоби і предмети праці).

Фонд споживання являє частину СП, що йде на задоволення матеріальних та духовних потреб людей (предмети споживання і споживчі послуги).

Фонд нагромадження – частина СП, що йде на розширення виробництва, тобто збільшення речового і особистого факторів, на удосконалення технологічної основи виробництва (додаткова робоча сила, предмети споживання, додаткові засоби виробництва).

Вартісна форма – обчислення суспільного продукту у вартісній формі, його вартісна оцінка. Обчислюється за допомогою системи національних рахунків.

Ф.Кейс. "Економічна таблиця". Намагався показати рух суспільного продукту як у вартісній, так і в натурально-речовій формі. Але оскільки фізіократи єдиною продуктивною галуззю вважали сільське господарство, не зуміли розв’язати проблему суспільного відтворення у цілому.

А.Сміт вважав, що СП за своєю вартістю складається з доходів власників факторів виробництва, є сукупною сумою доходів, не включав у нього перенесену на продукт вартість спожитих засобів виробництва. Це "догма Сміта". Він розрізняв валовий і чистий дохід нації. Під валовим доходом він розумів увесь річний продукт країни. Чистий дохід – це нова вартість, що лишається після відшкодування витрат основного і оборотного капіталу. Річний продукт у Сміта поділявся на фонд відшкодування капіталу і фонд доходів власників капіталу і землі.

К.Маркс, виходячи з трудової теорії вартості, при дослідженні СП і проблем його відтворення визначав СП як сукупність матеріальних благ, створених у суспільстві протягом певного часу:

І підрозділ – виробництво засобів виробництва.

ІІ підрозділ – виробництво предметів споживання.

W = C + V + m,

V + m – національний дохід, новостворена вартість.

Сучасна теорія і практика розробили два підходи (моделі) розрахунку СП: система національних рахунків і система балансу народного господарства (СНР і СБНГ).

БНГ являє собою систему взаємопов’язаних балансових таблиць, кожна з яких відображає окремі, найбільш принципові сторони економічного процесу. Основними показниками були ВСП (сума валової продукції всіх підприємств з урахуванням проміжних товарів) і НД. Причому у ВВП включалось лише продукція сфери матеріального виробництва.

Основні принципи БНГ

  1.  Продуктивною є праця лише у виробничій сфері, тому до СП зараховують матеріальні блага і матеріальні послуги.
  2.  СП оцінюється через матеріальні речі і вартісні показники.
  3.  СП у вартісному виразі обчислюється, як правило, з повторним рахунком.
  4.  Макроекономічні результати зводяться в систему галузевих і міжгалузевих балансів, що відображають пропорції економічних показників у галузевому і міжгалузевому аспектах.

Поступово система національних рахунків як модель обчислення макроекономічних показників почала використовуватись не лише в окремих країнах, а й після ІІ світової війни і в інших країнах; з 70-х рр. розповсюдилась майже на всі країни світу. Протягом свого існування вона збагачується, враховуючи досвід різних країн. У 1993 р. був здійснений новий перегляд СНР і створена нова система як єдиний стандарт в галузі національного рахівництва.

Етапи розвитку

І – 30 – поч. 50-х рр. В СРСР склалась і закріпилась система СНБ. СНР використовується лише в окремих країнах (США, Англія).

ІІ – 50 – 60-ті рр. Фактично і офіційно функціонують дві різні за змістом С макроекономічних показників.

ІІІ – 70-і і до сьогодні. Практично всі країни світу використовують СНР.

СНР – система взаємопов’язаних статистичних макроекономічних показників, які відображають аспекти економічної діяльності країни щодо виробництва і споживання продуктів і послуг, розподілу і перерозподілу та формування національного багатства.

В основу СНР покладено концепцію господарського кругообігу, яка побудована на таких принципах:

  •  продуктивною є будь-яка діяльність, що приносить дохід її суб’єктам. Принцип лежить в основі визначення величини суспільного продукту, до якого відносяться матеріальні і нематеріальні блага;
  •  витрати і доходи в економіці еквівалентні; витрати на виробництво національного продукту дорівнюють доходу, одержаному від його реалізації. Цей принцип лежить в основі економічної рівноваги, до якої економіка постійно тяжіє;
  •  економіка перебуває в постійному кругообороті перетворення видатків у доходи, а доходів у видатки. В, Р, О, С розглядаються як пов’язані сторони процесу відтворення. Цей принцип свідчить про те, що доходи є функцією видатків, а видатки залежать від розподілу доходів.

СНР відрізняється від СНБ тим, що у СНБ показники пов’язані лише зі сферою матеріального виробництва, а у СНР – всі результати економічної діяльності. Основні показники в СНР – ВВП, ВНП, Чистий ВП, НД, Особистий Дохід в особистому розпорядженні.

Первинним показником є валовий випуск, який представляє собою сукупну ринкову вартість товарів і послуг за певний період (ВВ). Центральне місце займає ВВП – сукупна ринкова вартість кінцевих благ на території країни, незалежно від національної належності підприємств.

Кінцева продукція – це та частина ВВ, яка виходить із сфери виробництва і спрямовується на виробниче споживання, інвестиції і експорт; не враховується проміжна продукція – товари і послуги, що використовуються для подальшої обробки, перепродажу і набувають форми матеріальних витрат.

ВВП підраховується за територіальним принципом.

Існує 3 методи обчислення ВВП:

  •  за виробленою продукцією через додану вартість (виробничий метод);
  •  за витратами (метод кінцевого використання);
  •  за доходами (розподільний метод).

Виробничим методом підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки.

ВВП = (ВВ – Мат. Витрати) + Чисті продуктові податки

ЧПП = Продуктові податки – Субсидії

ПП – це податки, які стягуються пропорційно до кількості чи вартості благ, що виробляються продуктами чи імпортуються підприємствами–резидентами (ПДВ, акцизи, мито).

Субсидії – кошти, що надаються підприємствам–резидентам державою з метою відшкодування постійних збитків, що виникають у зв’язку з тим, що ціна на окремі види продукції складається нижчою за середні витрати; субсидії та експорт.

За витратами: підсумовуються витрати всіх економічних агентів, які використовують ВВП.

ВВП = СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ

СВ – споживчі витрати домашнього господарства;

ВІ – валові інвестиції підприємств;

ДЗ – державні закупки;

ЧЕ – чистий експорт.

За доходами: підсумовуються всі види факторних доходів – зарплати, рента, процент, прибуток, амортизаційні відрахування.

ВВП = ЗП + ВКП + ЗД + ЧНП

ЗП – зарплата;

ВКП – валовий корпоративний прибуток: податок, дивіденди, нерозподілений прибуток;

ЗД – змішаний дохід, дохід індивідуального бізнесу;

ЧНП – неприбуткові податки – субсидії.

У більшості країн найпоширенішими є виробничий метод і за витратами.

Номінальний ВВП – це ВВП, обчислений у поточних цінах.

Реальний ВВП – ВВП у цінах базового року.

Близьким за своїм змістом є ВНП, що характеризує сукупну ринкову вартість кінцевих товарів і послуг на території країни і за її межами. ВНП обчислюється як і ВВПА, але відрізняється від ВВП на величину, що дорівнює торговому балансу.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) = ВВП – амортизація (А)

НД = ВНП – ЧВП (непрямий податок на бізнес)

НД – сукупний дохід в економіці, який отримують власники факторів виробництва.

До останнього часу вважалося, що НД – це новостворена вартість, яка створюється у сфері матеріального виробництва. Нині визнано, що частину НД створюють працівники сфери послуг.

ОД = НД – внески на соц. страхування – податки на прибуток корпорацій –

– перерозподіл прибутку корпорацій + трансферні платежі

цінні папери як фіктивний капітал сфери обігу.

фондові біржі

Акції, облігації та інші цінні папери, які обертаються на фондовій біржі, утворюють фіктивний капітал. Цінні папери є капіталом, тому що дають можливість своїм власникам мати певний одхід, а також можуть бути продані. У той самий час цінні папери – це фіктивний капітал, тому що вони не мають вартості, хоч продаються і купуються на біржах. Ринкова вартість фіктивного капіталу небагато перевищує за величиною дійсний або реальний капітал.

Розвинуті товарне виробництво і товарний обіг неможливі без широкого використання цінних паперів. Вони можуть виступати як засіб кредиту, так і засіб платежу, ефективно замінюючи готівку. Як одних з важливих засобів мобілізації вільних грошових ресурсів, цінні папери виконують і антиінфляційні функції, "знімаючи" на відповідний строк певну кількість готівки, що не забезпечена товарами і послугами.

Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають відносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходів у вигляді дивідендів або процентів, а також інші права, що випливають з цих документів.

Акція – це цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власнику на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна у разі ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими та звичайними. Привілейовані акції дають власникові право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні АО, якщо інше не передбачено його статутом.

Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язанні виплатою фіксованого проценту.

Казначейські зобов’язання України – це вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фіксованого доходу.

Ощадний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів за ним.

Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя.

Необхідність торгівлі цінними паперами породила механізм, що називається фондовим ринком. Важливим його елементом є фондова біржа. Згідно з чинним законодавством України фондова біржа є акціонерним товариством, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до законів України, статуту і правил фондової біржі.

FC – постійні (фіксовані) втрати;

AFC – середні постійні втрати;

AFC =

VC – змінні витрати;

AVC – середні змінні витрати;

AVC =

TC – сукупні витрати;

ATC – середні сукупні витрати;

АТС =  = AFC + AVC (бо ТС = VC + FC)

МС – граничні витрати – витрати на виробництво кожної додаткової одиниці продукції;

TR – валова виручка;

TR = PQ

MR – гранична виручка

Виручка від реалізації кожної додаткової одиниці продукції.

Виокремлюють декілька видів прибутку. Основні з них: балансовий (бухгалтерський) та чистий прибуток. Бухгалтерський прибуток обчислюють як різницю між валовою виручкою від реалізації продукції та витратами на її виробництво і реалізацію. Чистий прибуток – це частка балансового прибутку, що залишається після сплати податків, рентних та інших платежів, а також процентів за кредити.

У навчальній літературі виділяють також економічний прибуток – різниця між валовою виручкою та  всіма витратами (явними, неявними, включаючи й нормальний прибуток підприємця). Таким чином, економічний прибуток – це дохід, отриманий понад нормальний прибуток. Під останнім розуміється мінімальний дохід підприємця, який необхідний для залучення й утримання відповідного ресурсу в даному виробничому процесі. Так, до нормального прибутку належать: процент на власний капітал, орендна плата, яку можна було б отримати, доходи від продажу власних послуг праці та ін.

Поряд з терміном "підприємство" в літературі вживають термін "фірма", який має подвійне значення. У будь-якому розумінні слова, фірма – це ім’я, під яким юридично повноправний господарюючий суб’єкт (одноосібний чи колективний) веде свої справи. У ширшому розумінні – це головна ланка сучасної економіки ринкового типу, що зареєстрована у відповідній правовій формі. Можна зустріти визначення фірми як ділового підприємства. Таке визначення збігається з попереднім. Проте слід мати на увазі, що під діловим підприємством розуміють вид, форму підприємницької діяльності, а не однозаводську структуру. Виробничі підприємства, збутові компанії та різні служби функціонують у вигляді фірм або в їхньому складі. Підприємство само по собі не є юридичною особою, відповідальність за нього несе фірма, до складу якої воно входить.

У країнах з розвиненим ринковим господарство діє кілька десятків мільйонів фірм. Історичний досвід господарювання сформував багато їх видів, що відображають різні форми і способи залучення та використання капіталу. В Україні, яка перебуває в стадії перехідної економіки, формування фірм ще тільки розпочинається і займе чимало часу. Це потребує стимулювання такого процесу і реструктуризацію підприємств.

домогосподарства

як суб’єкт ринкових відносин

Домогосподарство визначається як особа або група осіб, поєднаних з метою забезпечення всім необхідним для життя, тобто об’єднаних спільним веденням господарства. Поняття "домогосподарство" ні в якому разі не слід ототожнювати з поняттям "сім’я". Термін "домогосподарство" більш чітко прив’язаний до територіальних меж окремої господарської одиниці, включає членів домогосподарства, що не є родичами і передбачає існування економічних відносин власності всередині домогосподарства та виробничих відносин (якщо вони існують). Домогосподарство є основною одиницею соціального і біологічного відтворення.

Функції домашніх господарств. За ринкової економіки домогосподарство є основним осередком людського капіталу. В ньому створюється фізіологічна основа даного капіталу, що постійно розвивається, одночасно адаптуючись до існуючої соціально-економічної системи. Це пов’язано з соціальною та виховною функціями.

Наступною важливою функцією домогосподарства є споживча. Суть її полягає в тому, що саме домогосподарства виступають основними споживачами товарів і послуг. Адресований платоспроможний попит домогосподарств визначає обсяги та асортимент внутрішнього виробництва та імпорту.

Важливою функцією домогосподарства є постачальницька функція. Вони постачають на ринок фактори виробництва: робочу силу, капітал, землю та підприємницькі здібності, одержуючи за це доходи в грошовій або натуральній формі.

Суттєва роль у функціонуванні домогосподарств як економічного суб’єкта належить їх виробничій та посередницькій функціям. Частина домогосподарств виступає безпосередніми виробниками різних товарів та послуг, які поставляються на ринок. Посередницька функція домогосподарств помітніше виявляється в сфері торгівлі. Зокрема, в країнах з розвинутою ринковою, економікою досить поширені сімейні форми малих торгових підприємств, які надають послуги на високому професійному та сервісному рівнях.

Доходи домогосподарств та їх джерела. Головне джерело доходів – це доходи від ресурсів, які домогосподарства постачають суспільному виробництву, або ж доходи від факторів виробництва. Іншим джерелом доходів є трансфертні платежі – виплати, які відповідають його реальному економічному внеску, але не еквівалентні виробничим витратам. Статистика України виокремлює такі статті доходів населення:

  •  оплата праці членів сім’ї;
  •  пенсії, стипендії, допомоги, дотації;
  •  надходження від особистого підсобного господарства;
  •  дохід з інших джерел.

Споживання домогосподарства – це придбання товарів особистого користування, тобто купівля продуктів харчування, одягу, взуття, меблів, предметів культури і побуту, автомобілів, витрати на соціально-культурні та побутові послуги.

  1.  Витрати на товари довгострокового користування, тобто такі, які служать більше, ніж один рік: автомобілі, ПК, магнітофони, телевізори, холодильники тощо.
  2.  Витрати на товари короткострокового споживання – такі, що служать менше року: продукти харчування та більшість предметів одягу.
  3.  Витрати на послуги: лікаря, перукаря, установ освіти, культури.

Заощадження – це та частина доходу домогосподарства, що не сплачується у вигляді податку та не витрачається на купівлю товарів особистого споживання.

Національне багатство

Національне багатство – це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію.

Проте в сучасних умовах особливої актуальності набувають дослідження, формування і розвиток нематеріальних форм багатства, пов’язаних з людиною.

Нематеріальне багатство суспільства – це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили – науково-технічний, освітній, культурний потенціал.

Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне так і нематеріальне багатство країни. Основними елементами матеріальної форми національного багатства є: виробничий капітал, основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об’єкти, житлові будинки); резерви капітальних благ; майно домашніх господарств. До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, котрі залучені до господарського обороту. Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

економічне зростання та його чинники.

економічні цикли

Економічне зростання можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва та його основних факторів.

Досить близьким до терміну "зростання" є термін "розвиток". Проте економічний розвиток – це процес переходу країни від одного стану економіки до іншого, більш досконалого, тобто якісно нового на основі відповідних структурних та інституціональних зрушень.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично за збереження незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів.

Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціонального використання всього виробничого потенціалу.

Основною рушійною силою економічного зростання є суперечлива взаємодія зі споживанням. Бо саме потреби набувають форми економічних інтересів і стимулів – виникає суперечливість "ресурси–потреби". Аналіз змісту рушійних сил економічного прогресу передбачає врахування не лише дії базисних економічних категорій (внутрішніх суперечностей, потреб, інтересів тощо), але й функціонування держави, політичних, ідеологічних, правових, культурних відносин і відповідних інститутів. На економічне зростання впливають також нагромадження і інвестиції.

Норма нагромадження характеризує відношення частки чистого доходу, яку господарюючий суб’єкт спрямовує на розвиток виробництва, до загальної суми отриманого ним прибутку.

Інвестиції – це сукупність витрат, що реалізовуються у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки. Головною метою є отримання в перспективі більшого підприємницького доходу, процента, ренти.

Моделі економічного зростання:

1. Однофакторна модель економічного зростання (Харрода – Домара). У ній автори враховують як єдиний фактор економічного зростання лише капітал. Вихідною умовою такої посилки є те, що капітал наче "вбирає" в себе потенції решти виробничих факторів. Передбачається, що задіяні всі фактори виробництва, зберігається  рівновага попиту і пропозиції, залишаються постійними співвідношення між заощадженнями S і інвестиціями І.

G – темп економічного зростання;

С – відношення капіталу до випуску продукції (коефіцієнт капіталостійкості);

S – частка заощаджень у національному доході.

S = І, G/S – частка чистих інвестицій у НД.

2. Модель виробничої функції

Q = f(U, K, N)

Q обсяг виготовленої продукції (НД);

U – сукупні витрати праці;

K – вкладений капітал;

N – земельні ресурси.

Проте існують й багатофакторні моделі зростання, які прямо й опосередковано впливають на економічне зростання.

Показники економічного зростання.

  1.  Продуктивність суспільної праці.
  2.  Трудомісткість праці.
  3.  Інтенсивність праці.
  4.  Капіталовіддача.
  5.  Капіталомісткість.
  6.  Матеріаломісткість.

Цикл – це період, протягом якого розвивається економіка від кризи до кризи. Виокремлюють декілька типів економічних циклів: короткі (2-3 роки), середні (7-11), довгі (40-60 років). Економічний цикл включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить остаточне відображення у повній кризі.

Криза – це різке порушення існуючої економічної рівноваги внаслідок диспропорцій у процесі відтворення, що різко зростають.

Депресія – фаза циклу, що виявляється в застої виробництва.

Пожвавлення – це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва і помітного скорочення безробіття.

Піднесення – це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами.

Причини циклу

  1.  Циклічні коливання зумовлені специфікою сфери обігу – розбіжністю у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них.
  2.  Суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів (К.Маркс, Ф.Енгельс).
  3.  Цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей (В.Парето, А.Пігу).
  4.  Результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва (Й.Шумпетер).
  5.  Циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво (Дж.Кейнс).
  6.  Причиною циклів є невідповідність між наявним грошовим капіталом і його пропозицією (І.Фішер).

Незважаючи на відмінність у підходах, практично всі згадані економічні концепції розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин. Це – інтернальні історії. Теорії, які пояснюють появу економічних циклів зовнішніми причинами (зміна сонячної активності, війни, катаклізми), називають екстернальними.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

49520. Эконометрика. ОҚУ-ӘДІСТЕМЕЛІК КЕШЕН 220.5 KB
  “Эконометрика” пәнінің бағдарламасы ҚР Білім және ғылым министрлігі бекіткен жоғары кәсіптік білім берудің Жалпыға міндетті білім беру стандартының дипломдандырылған мамандарды (бакалавр) дайындау деңгейіне және міндетті минимум мазмұны талаптарына
49521. Сушильный барабан для сушки шлака 234.5 KB
  Материал уложен на решетку продуваемую газом со скоростью необходимой для создания кипящего слоя Температура материала максимальная температура нагрева В зависимости от свойств высушиваемого материала. В зависимости от свойств высушиваемого материала. Расход тепла кДж кг 58008000 50006000 Расход электроэнергии кВтч т 57 1015 Напряжение по влаге m0 Кг влаги м3 ч 50150 150200 Время сушки материала 2040 мин 1020 секунд Область применения Сушка кусковых материалов Сушка зернистых и сыпучих некомкующихся материалов сведения взяты...
49522. Исследование рычажного механизма 4.37 MB
  Для этого из центра О делают засечку радиусом R = ВBС на траектории точки С которая представляет собой прямую линию вдоль которой движется ползун. Делим траекторию точки В на 12 равных частей и строим 12 положений механизма. Второе мертвое положение соответствует случаю когда шатун и кривошип перекрывают друг друга тогда из точки А делается засечка радиусом R=СBВ на траектории точки С. Траектория этой точки представлена пунктирной линией.
49524. Расчет параметров систем передачи непрерывных сообщений дискретными сигналами 676 KB
  Для преобразования непрерывного сообщения в цифровую форму используются операции дискретизации и квантования. ЗАДАНИЕ НА ПРОЕКТИРОВАНИЕ Исходными данными для выполнения работы являются: параметр характеризующий порядок фильтра формирующего сообщение: к=4; эффективное значение относительной среднеквадратической ошибки передачи информации: =05=0005; частота определяющая ширину спектра сообщения: f0=1200 Гц; вид модуляции: ЧМ; закон распределения: W4 x = . СТРУКТУРНАЯ СХЕМА ЦИФРОВОЙ СИСТЕМЫ ПЕРЕДАЧИ НЕПРЕРЫВНОГО...
49525. Проект лавы 248.13 KB
  Расчёт толщины стружки и производительности струговой установки Описание технологии работы струговой установки Время крепления призабойного пространства индивидуальной крепью Проведение ниш Крепление сопряжений Выбор способа управления кровлей и обоснование специальной крепи. при работе по падению До 5 Сопротивляемость угля резанию кН м до 250 Характеристика пород непосредственной кровли Не ниже средней устойчивости Скорость движения струга м сек 152 Толщина стружки см до 10 Схема работы струга Челноковая...
49526. Расчет параметров систем передачи непрерывных сообщений дискретными сигналами 412.93 KB
  Расчет информационных характеристик источника сообщения и канала связи К входным преобразованиям относятся ограничения максимальных значений сообщения дискретизация и квантования непрерывного сообщения. Полагая что три из перечисленных выше ошибок имеют одинаковую величину определим их значения: 2 где 1 эффективное значение относительной ошибки вызванной временной дискретизацией сообщения 2 эффективное значение относительной ошибки вызванной ограничением максимальных...
49527. ЭСН и ЭО механического цеха 430.6 KB
  Перед энергетикой в ближайшем будущем стоит задача всемерного развития и использования возобновляемых источников энергии: солнечной, геотермальной, ветровой, приливной и др. Развития комбинированного производства электроэнергии и теплоты для централизованного теплоснабжения промышленных городов.