7978

Лекції з історії України

Конспект

История и СИД

Тема І. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. давньоруська держава в ІХ-ХІіІ ст. 1. Київська Русь в контексті міжнародних відносин. 2. Феодальна роздробленість на Русі. Утворення Галицько-Волинського князівств...

Украинкский

2013-01-31

456 KB

30 чел.

Тема І. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В НАЙДАВНІШІ ЧАСИ.

давньоруська держава в ІХ-ХІіІ  ст.

      1. Київська Русь в контексті міжнародних відносин.

2. Феодальна роздробленість на Русі. Утворення Галицько-Волинського князівства

      3. Прийняття та затвердження християнства на Русі. Розвиток культури.

1. Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X – XIII ст. В зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили відносини з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися стратегічні інтереси правлячої верхівки Київської держави. Про це свідчить і хроніка основних подій: 907 р. – переможний морський похід князя Олега на Константинополь; 911р. – другий вдалий похід і договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. – невдалий морський похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. – переможний похід князя Ігоря на Константинополь та укладання договору з Візантією, менш вигідного, ніж угода 911 р.; 957 р. – мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 – 971 рр. – війна князя Святослава з Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально – почесним миром; 988 князь Володимир захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов’язані з хрещенням Русі); 1043 р. – відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше переслідували мету – забезпечити торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія становила найбільш вигідний ринок збуту для надлишків полюддя. І саме з Візантії частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для панівної верхівки (ювелірні прикраси, дорогі тканини та ін.).

Важливими для Русі були відносини і з Хозарським каганатом. Інтереси двох держав зіткнулися вже наприкінці X ст., коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів, які до того платили данину хазарам. У другій половині 60-х рр. X ст., внаслідок походів князя Святослава, Хозарський каганат був розгромлений і припинив існування. Тоді ж влада Києва поширилася на племена Північного Кавказу і Приазов’я, але після смерті Святослава майже всі ці землі було втрачено. Зникнення Хозарського каганату мало для Русі неоднозначні наслідки. Позитивним було те, що для Русі відкрилася пряма торгівля з країнами арабського Сходу. Негативним було зникнення бар’єру, роль якого виконував Хозарський каганат по відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських степів, тобто до південних кордонів Русі.

Досить жвавими були стосунки з країнами Західної і Центральної Європи (Німеччина, Польща та ін.), які особливо посилилися при Ярославові Мудрому (його називали тестем Європи), що встановив династійні зв’язки з правителями інших держав; його донька Анна була одружена з королем Франції, інші дочки – з королями Норвегії і Угорщини, сини одружені з сестрою польського князя та онукою німецького імператора. Мати ж Володимира Мономаха (дружина сина Ярослава Всеволода) була дочкою імператора Візантії – Константина IX Мономаха.

У цілому Київська Русь відігравала важливу роль у міждержавних відносинах країн Європи та Близького Сходу.

Надзвичайно важливими для Русі були відносини з кочовими народами причорноморських степів. З 915 по 1036 рр. тут панували печеніги. Їх мирні відносини з Русю скоро змінилися на ворожі. У 972 р. в бою з печенігами загинув князь Святослав. При князі Володимирі боротьба з печенігами набула особливо гострого, жорстокого, запеклого характеру. Саме в цей час з’явилися „богатирські застави”, використовувалася оборонна тактика. У 1036 р. в битві під Києвом при Ярославі Мудрому печеніги зазнали нищівної поразки. Загроза з їхнього боку для Русі була ліквідована.

З 50-х рр. XI ст. по 30-ті рр. XIII ст. в причорноморських степах панували половці. В останній третині XI ст. їхні напади на Русь активізувалися. В умовах загострення князівських усобиць половці в цей час стали справжнім лихом для Русі. Найбільше у боротьбі з половцями уславився Володимир Мономах. Саме з його ініціативи наприкінці XI – на початку XII ст. були об’єднані сили руських князів та здійснено декілька великих походів проти половців, які були розбиті і відступили до Кавказу. Але із затвердженням на Русі феодальної роздробленості половці повернулися і відновили напади на Русь, беручи активну участь в князівських усобицях, особливо в другій половині XII ст. У 70 – 90-х рр. XII ст. об’єднані сили руських князів знову відбили наступ половців. У 1185 р. сталася подія, описана в „Слові о полку Ігоревім”.

      2. У другій третині ХІІ ст. феодальна роздробленість остаточно затвердилася на Русі. Утворилося з десяток самостійних князівств, серед них в Південно-Західній Русі: Київське; Переяславське; Чернігівське, де затвердилася династія нащадків Святослава Ярославича; пізніше з нього виділилося Новгород-Сіверське; Волинське, де затвердилася династія нащадків Мстислава Володимировича та Галицьке, де затвердилася  династія Ростиславичів.

Причина феодальної роздробленості на Русі полягає у подальшій еволюції феодальних відносин на Русі, в досягненні ними стадії зрілості, якій і відповідає феодальна роздробленість, як форма організації суспільства. Саме в ХІ–ХІІ ст. вже сформувалися феодальне землеволодіння (князів, бояр, церкви (монастирів)) та категорії феодально-залежного населення ( закупи, рядовичі ), що підтверджують всі редакції “Руської правди“. Боярське землеволодіння на місцях призвело до появи сепаратистських настроїв боярства, що заклало соціальну, економічну та політичну базу для роздробленості, на яку опиралися представники різних родин Рюриковичів наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст., коли й відбувався політичний розпад Київської держави.

Ні одна з князівських династій не змогла закріпитися в Києві з-за жорсткої конкуренції, а постійні усобиці розхитували державний організм Давньої Русі, що створювало особливу небезпеку за умов активізації нападів половців в останній чверті ХІІ ст. Отже, державний устрій Русі трансформувався від відносно централізованої держави ранньофеодального типу при Володимирі і Ярославі до конфедерації фактично незалежних князівств-держав з визнанням Києва формальним політичним центром. Водночас є підстави вважати, що і в цей час зберігалася відносна єдність державного організму Давньої Русі, а саме, існувала єдина церковна організація, було спорідненим населення (мова, культура), а також спорідненість династії Рюриковичів. Проте навала Батия все це порушила.

          Вже зазначалося, що в Галичині закріпилася династія Ростиславичів. Ростислав був онуком Ярослава Мудрого, сином його старшого сина Володимира, який помер ще за життя батька. Свого розквіту Галицьке князівство за Ростиславичів досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Але в Галицькому князівстві серйозною противагою владі князя були місцеві бояри – наймогутніші на Русі. Галицьким боярам належали великі землеволодіння, вони торгували сіллю і мали сильні дружини. Усобиці князя з боярами, які не хотіли посилення його влади, підривали внутрішню міць Галицького князівства.

        У 1199 р. помер останній представник по чоловічій лінії династії Ростиславичів. Галичину захопив волинський князь Роман Мстиславич, праправнук Володимира Мономаха, який об’єднав Галицьке і Волинське князівства. За правління Романа Великого наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. у Південно-Західній Русі визначилася гегемонія Галицько-Волинського князівства. Роман Мстиславич жорстоко придушував опозицію галицьких бояр. Літопис наводить його вислів щодо цього: „Не подушивши бджіл меду не їсти”. Він поширив свій вплив на Київ, здійснив кілька вдалих походів на половців, активно втручався у європейську політику. У 1205 р. під час військового походу Роман Мстиславич загинув у Польщі.

        По загибелі у 1205 р. Романа Мстиславича галицькі бояри вигнали його синів Данила та Василька з Галича. На галицький престол бояри посадили трьох синів Ігоря Святославича (героя „Слова о полку Ігоревім”). Їхньою матір’ю була дочка Ярослава Осмомисла. Бояри хотіли мати маріонеток, але Ігоревичі вступили в конфлікт з ними, 500 бояр було вбито, але самі князі загинули. У 20-х рр. XIII ст. боротьбу за батьківський спадок почав Данило Романович (Галицький). Спочатку він з братом закріпився на Волині, яка була їх „вотчиною”. Кілька разів Данило Романович намагався закріпитися в Галичині, але бояри, чернігівські князі та угорці заважали. Тільки у 1238 р. він остаточно зайняв Галичину.

У 1238 р. в битві під Дорогичином Данило Галицький розгромив лицарів-хрестоносців, які захопили північ Волині. У 1240 р. він зайняв Київ, саме перед приходом Батия, його воєвода Дмитро очолив оборону міста. У 1245 р. в битві під Ярославом Данило Галицький розгромив своїх суперників – галицьких бояр, поляків, угорців, сина чернігівського князя, і остаточно закріпив свою владу над Галичиною. Але в цьому році Батий надіслав Данилі Галицькому вимогу „Дай Галич”. Данило Галицький шукає союзників. У 1253 р. від посланців папи римського він отримав королівську корону (тому й вважається першим королем в українських землях), але звільнитися від влади татар не зміг. У 1264 р. Данило Галицький помер. Князем став його син Лев І.

На початку XIV ст. (1303 – 1308 рр.) всі галицько-волинські землі об’єдналися під владою Юрія Львовича, який правив з титулом – „король Русі”. Це був період піднесення Галицько-Волинської держави. У 1323 р. два сини Юрія Львовича – Лев ІІ та Андрій, останні представники династії Романовичів по чоловічій лінії, загинули у боротьбі чи то з татарами, чи з литовцями. Так Галицько-Волинська держава втратила свою династію, а її землі стали об’єктом експансії з боку агресивних сусідів. У 1340 р. Волинь відійшла до Великого князівства Литовського. Тут закріпився син великого литовського князя Гедиміна – Любарт, споріднений Романовичам по жіночій лінії. На Галичину з 1340 р. польський король Казимир III здійснив кілька походів, але їх відбивали галичани. Тільки у 1349 р. Казимир III за погодженням з Угорщиною зміг підкорити Галичину. Власне, у 1349 р. Галицько-Волинська держава припинила існування.

3. Духовне життя – це важлива складова існування будь-якого етносу. Власне, це його культура, все, що він відтворює у сфері матеріального та духовного буття, а культура будь-якого етносу – явище складне та багатогранне, тому й виділяють культуру матеріальну і духовну. Матеріальну культуру представляють: поселення, житлові та інші споруди, побутові речі, знаряддя праці, страви, одяг, взуття, прикраси, витвори образотворчого мистецтва (різьблення, ліплення, вишивка, розпис та ін.) та ін. Зрозуміло, що матеріальна культура панівної верхівки та соціальних низів суспільства відрізнялася. З матеріальною культурою невідривно пов’язана духовна культура, тобто сфера духовного буття давніх русичів, до якої належать: їх міфологія, усна народна творчість, фольклор (билини, дружинні пісні, перекази, легенди, казки, колядки, прислів’я і приказки, магічні заклинання й замовляння та ін.), ритуали, свята, в цілому вся обрядовість, особливо пов’язана з народженням, одруженням та смертю людини, різні культові відправи, особливо свята землеробського календаря та ін. Саме духовна культура дозволяє краще зрозуміти, глибше усвідомити духовний світ давніх русичів, їх психологію, особливості їхнього світосприйняття. Цьому сприяють і релігійні вірування давніх слов’ян.

Дохристиянськими віруваннями давніх русичів було язичництво. На язичницьких віруваннях та звичаях базувалася вся їхня обрядовість, ритуали, свята. Основу язичництва складало багатобожжя. Серед язичницьких богів існувала певна ієрархія (старші та молодші) і функціональне призначення. Найважливішими серед них були: Дажьбог (Хорс) – бог сонця, Сварог – бог вогню і ковальства, Стрибог – бог вітру, Велес – бог худоби і багатства, Лада, Лель – боги кохання, подружнього щастя та ін. У ІХ-Х ст. головним богом на Русі стає Перун – бог грому і блискавки, бог війни, бог князів і дружинників.

Поширення християнства на Русі починається за київського князя Аскольда, який у 60-х роках ІХ ст. разом з частиною дружини приймає християнство, що сталося в результаті його походу (або походів) на Константинополь. Але після вбивства Аскольда відбулося затвердження в Києві нової династії. Перші Рюриковичі були язичниками.

Серед перших правителів Русі з династії Рюриковичів християнство сповідувала княгиня Ольга, проте її син Святослав був запеклим язичником. Ситуація змінилася за її онука Володимира, який виявив себе найбільшим реформатором. Уже в перші роки правління Володимир здійснює релігійну реформу, в якій можна виділити два етапи. На першому етапі він спробував модернізувати язичництво, зібравши в Києві в єдиному святилищі найшановніших в різних землях Русі богів (Перун, Хорс, Дажьбог, Стрибог, Сімаргл, Мокош), намагаючись зробити Київ єдиним духовним центром держави, що повинно було її консолідувати. Але скоро визначилася недостатність цього, відчутною стала потреба в новій, більш досконалій ідеології, в релігії, яка б краще тримала в покорі поневолені маси, задовольняючи соціальні інтереси феодалів. Тому у 988 р. християнство проголошується державною релігією на Русі. Це був другий етап релігійної реформи Володимира.

При Володимирі визначилися організація та устрій християнської церкви на Русі. Була створена митрополія з центром у Києві. Першим Київським митрополитом був Феофілакт, грек за походженням, призначений константинопольським патріархом. Ця практика продовжувалася й далі, окрім поодиноких винятків. У 50-ті рр. ХІ ст. при Ярославі Мудрому митрополитом було призначено слов’янина Іларіона. При Володимирі наприкінці Х ст. у Києві була побудована Десятинна церква, яка дістала назву від того, що князь виділив десяту частину своїх прибутків на утримання церкви на Русі. Тобто вже при Володимирі християнська церква на Русі дістала організацію та міцну фінансову базу.

Із затвердженням християнства на Русі у духовному житті її населення відбуваються радикальні зміни, правда, не відразу, а поступово, шляхом трансформації язичницьких обрядів в християнські, їх своєрідного синтезу, наповнення старих форм новим, вже християнським змістом. Такий компроміс був необхідним, бо створював кращі умови для прискорення перемін у свідомості колишніх язичників для прийняття ними нового світогляду, що було неминучим в умовах християнізації давньоруського суспільства. Ці процеси розтяглися на кілька поколінь, особливо в місцевостях, віддалених від Києва та інших великих міст.

Прийняття християнства відіграло величезну роль у розвитку культури Давньої Русі. Перш за все, це сприяло розвиткові освіти та писемності, центрами яких ставали монастирі (Києво-Печерська лавра та ін.). За Володимира та Ярослава Мудрого вже існували школи та бібліотеки. Відомі берестяні грамоти, написи на стінах, креслення, графіті, що було свідченням поширення писемності. Певний розвиток дістають наукові знання. У Х ст. в Києві діяв відомий лікар Агапіт. Розвивається й література. Серед оригінальних творів ХІ-ХІІ ст. найбільш відомі: “Слово о законе и благодати” (автор Іларіон), “Повчання дітям” (автор Володимир Мономах). Видатним твором давньоруської літератури ХІІ ст. є “Слово о полку Ігоревім”, в якому описується похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. З’являються й перекладні твори – історичні, художні та ін. При монастирях, які були важливими осередками культури, розвивається літописання. Найвідомішим давньоруським літописом, автором якого є Нестор, є “Повість минулих літ” (ХІ – початок ХІІ ст.), пізніше з’являються Київський, Галицький та інші літописи.

Споруджуються визначні пам’ятки архітектури. Окрім вже названої Десятинної церкви, при Ярославі Мудрому у Києві споруджуються собор Святої Софії (на честь перемоги над печенігами), Золоті ворота, Успенські собори в Чернігові та Володимирі-Волинському, церква св. Пантелеймона у Галичі та ін. Зводяться могутні фортифікаційні захисні споруди міст, кам’яні князівські палаци та ін. Високого рівня досягають витвори образотворчого та прикладного мистецтва – іконопис, фресковий розпис, мозаїка, різьблення по каменю, ювелірні вироби (скань, зернь, чернь, інкрустація, чеканка, художнє литво) та ін.

Саме духовне життя Давньої Русі досягло високого рівня. Самі ж творіння давньоруської культурної спадщини засвідчують, що культура Русі була яскравою, високохудожньою, різноманітною, потужною, сягаючи кращих зразків світової культури свого часу. Період Давньої Русі став важливим етапом розвитку українського етносу. Саме у 1187 р. у Київському літопису вперше згадується назва “Україна”. Поява етноніму - етнічної назви “Україна”, засвідчує про консолідаційні процеси в середовищі українського етносу, завершення процесів становлення якого припадає на ХVVІ ст.

 

Тема ІІ. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКУ ДОБУ

  (ХІV- перша половина ХVІІ ст.)                     

ПЛАН

  1.  Причини виникнення та склад українського козацтва.

2. Суспільно-політичний устрій Запорізької Січі. Козацько-селянські повстання кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст.  

         1. Виникнення козацтва припадає на кінець 15 ст. Слово козак у перекладі з тюркської мови означає “вільна людина”. Перша ймовірна згадка про українських козаків датується 1489 р., коли козаки згадувалися в польській хроніці М.Бельського. Хоча про козаків існують і більш ранні повідомлення .

Чинники, які обумовили формування козацтва наступні: 1) посилення в Україні феодального та національного гноблення; 2) за пороги спрямовувалася хвиля сезонних здобичників - відхідників, деякі з яких оселялися в степу з метою його господарського освоєння. З іншого боку феодали селили за порогами своїх кріпаків, яких звільняли на 15-20 років від податків; 3) на процес формування козацтва мав вплив і зовнішній фактор. В 1449 р., після розпаду Золотої орди, на Кримському півострові утворилося Кримське татарське ханство (столиця Бахчисарай), яке згодом увійшло під протекторат Туреччини. Панувала там династія ханів Гіреїв. Протягом другої половини ХV- ХVІ ст. кримські татари здійснили в Україну не менш 110 набігів (особливо постраждало Поділля), захопивши за цей час в полон близько 570 тис. осіб. Для захисту від татар та турків в районі Великого Лугу та Дикого поля українці створювали військові залоги, які влаштовували засіки - січі.

Отже, на Січ, головним чином, йшли українські селяни, а також міщани, православне духовенство. Лави козацтва поповнювала і шляхта, яка втратила свої маєтки.

Серед козацтва можна виділити певні групи. Низові козаки, які контролювали значну частину Степової України, нараховували 40-50 тис. чоловік. Їх основні риси: 1) родинний принцип організації (земляцтво, побратимство, демократизм); 2) своєрідний морально етичний кодекс поведінки (високий соціальний статус свободи, мужньої поведінки і навпаки низький - спокійного способу життя, мирної праці), а також аскетизм, релігійність; 3) відсутність кріпацтва; 4) формальна рівність всіх членів козацької громади, можливість брати участь у виборах старшини; 5) колективне землеволодіння (козаки кожен рік розподіляли між собою земельні ділянки, кидаючи жереб, а гетьман (він розпоряджався земельним фондом) закріплював це своїм рішенням.

Головний їх промисел - набіги на татар (мета - взяти здобич, визволити полонених, відтіснити подалі від своїх кордонів), хоча займалися вони й рибальством, охотою, випасом коней, худоби.

Городове козацтво - його організаторами були старости прикордонних міст: черкаські – Полозович у 1520 р. та Дашкевич, хмельницький – Лянцкоронський; канівський – Д.Вишневецький, барський - Претвич. Міські козаки складали до 80% населення Каневу, Черкас, Бара. Вони платили старостам за торгівельні операції десяту частину прибутків.

Реєстрове козацтво. Намагання поляків встановити контроль над козацтвом, розколоти його, використати як найманців у війську й викликало появу реєстру. В 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ вперше створив реєстр у кількості 300 чоловік. Король Стефан Баторій у 1578 р. визначив реєстр у 600 козаків. Потім чисельність реєстру зростала до 1, 3, 6 тис. козаків. Реєстр поділявся на полки по 500 чоловік (всього їх було 6). Реєстр мав самоврядування - за згодою з урядом козаки обирали гетьмана реєстру, полковників та сотників. Першим гетьманом був шляхтич Ян Бадовський, другим - Орішевський. Таким чином, узаконювалася ідея козацького імунітету. Реєстрові козаки також отримували від польського уряду платню, зброю, вони мали змогу володіти землею, позбавлялися кріпацтва. Реєстровці були достатньо заможні. Їх зазвичай набирали з городових козаків. У складі польського війська вони неодноразово брали участь у війнах із Швецією, Туреччиною, Росією. Так, у 1618 р. гетьман реєстровців П.Сагайдачний з 20 тис. козаків ходив з поляками на Москву. Він захопив Путівль, Єлецьк, розбив на річці Ока військо князя Волконського. В 1621 р. 40 тис. козаків гетьмана Сагайдачного вирішили на користь Польщі долю Хотинської битви з турками.

Але поляки при першій нагоді, коли не існувало загрози війни, намагалися козацький реєстр скоротити. Це пояснювалося тим, що реєстровці неодноразово повставали проти польського уряду. В цьому плані можна згадати повстання 1591-1593 рр., яке очолив гетьман реєстрового козацтва К.Косинський.  Як заявляв в той час один з польських політиків: козаки подібні до нігтів і як тільки вони занадто відростуть, треба їх зрізати. Інший сучасник констатував: «Беззаперечно, що козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом».

2. Внутрішня нестабільність Польщі, чвари між шляхтою дали можливість козакам побудувати власну політичну структуру. Військова-політична організація низового козацтва - Запорізька Січ (це також назва їх столиці, дерев’яної фортеці) вперше була створена у 1554 р. канівським старостою Д.Вишневецьким (Байдою) на острові Мала Хортиця. Вона займала сучасну територію Херсонської, Дніпропетровської та Запорозької областей. Січ мала демократичну організацію. Раз на рік козаки обирали власну старшину – кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула, обозного та інших чиновників. Всього відомо про існування в Україні 8 січей - Томаківської 1557-1593 рр., Базавлуцької 1593-1647, Микитинської 1647-1652, Чортомлицької 1652-1709, Камянської 1709-1711, Олешківської 1711- 1734, Нової (Підпилинської) 1734-1775 рр. Остання з них зруйнована за наказом Катерини ІІ у 1775 р. В адміністративному плані Січ поділялася на 8 паланок на чолі із полковниками. У військовому плані тут існував поділ на курені, яких було 38. Їх очолювали курінні отамани.

Створена низовими козаками організація мала й інші ознаки державності. Так, запорожці вели власну зовнішню політику. Зокрема підтримували зносини з іншими країнами. В 1595 р. на Січ прибув австрійський посол Е.Лясота з пропозицією спільних бойових дій проти Туреччини. В наступному році на Січ із закликом до війни з турками прибув папський легат Комулович. В 1600 р. запорожці відправили послів у Москву для ведення переговорів з царем Борисом Годуновим. В 1604 р. цар дає січовикам гроші та зброю, заохочуючи до походу у Крим. Здійснюючи напади на татарські та турецькі володіння, козаки сварили своїми діями Польщу і Туреччину (з цього приводу султан неодноразово скаржився у Варшаву на козаків). В 1625 р. польський король повідомляв сейм, що козаки ігнорують владу, «ані магістратів по містах, ані старостів не слухають, самі собі права встановлюють, урядовців не визнають, в державі другу державу заводять».

Таким чином в 16 ст. виникла козацька демократична республіка. Значення її в історії українського народу полягало в наступному:

1) Січ продовжила традиції державотворення в українських землях;

2) вона була центром антифеодальної і національно-визвольної боротьби, звідси починалися всі повстання, сюди тікали кріпаки, йшли скарги на панів. Серед козацько-селянських виступів слід згадати: повстання 1594-1596 рр. під приводом С.Наливайко, повстання Жмайла 1625 р., повстання, яке очолив Тарас Трясило в 1630 р., взяття козаками Івана Сулими в 1635 р. польської фортеці Кодак, повстання під приводом Павлюка та Гуні в 1637р., повстання на чолі з Остряниним в 1638 р.;

3) Січ зіграла велику роль у боротьбі проти татаро-турецької агресії;

4) козаки виступали проти католицької експансії, на захист православя (в 1620 р. на чолі з Сагайдачним козацтво записалося у Київське братство), зберігали стійки ознаки українського етносу.

      Тема ІІІ. ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА ПІД ПРОВОДОМ  Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Українські землі в другій половині  ХVІІ - ХVІІІ ст.

П Л А Н

  1.  Політичні події в Гетьманщині на початку ХVIII ст. Гетьман І. Мазепа.
  2.  Ліквідація царизмом гетьманства та козаччини у другій половині ХVIII ст.

3.   Правобережна Україна наприкінці ХVIIXVIII ст.

1. Після завершення періоду Руїни ситуація в Україні ще більше загострилася. У 1687 р. російсько-козацьке військо на чолі з В.Голіциним здійснило невдалий похід на Крим. Частина козацької старшини звинуватила гетьмана І.Самойловича у сепаратизмі та нещирості у відносинах до Москви. Його заарештували, без суду і слідства у липні 1684 року та відправили до Тобольська.

Це був період активної зовнішньої політики Росії. Петро І шукав шлях до Європи і покладав великі надії на козацьке військо. Москві потрібна була лояльна людина на посаду гетьмана. В. Голіцин рекомендував генерального осавула Івана Мазепу (1687-1708 рр.). І.Мазепа підписав в 1687 р. з Росією Коломацькі статті, що складалися з 22 пунктів. Постать Мазепи є надзвичайно суперечливою в українській історії. Народився він у березні 1639 р. у с. Мазепинцях на Білоцерківщині у родині місцевого шляхтича. Освіту отримав у Києво-Могилянській колегії та єзуїтській колегії Варшави. Служив у короля Яна Казимира в якості пажа. Протягом 1656-1659 рр. навчався військової справи у Німеччині, Італії, Франції. Займав дипломатичні посади при дворі. Надалі служив у Самойловича генеральним осавулом.

Мазепа був надзвичайно талановитою людиною. „Ніхто-бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю. Мазепа вельми гарно проводив розмову, й любо було його слухати, все одно – з ким і про що не говорив”, - згадував П.Орлик. Гетьман знав 8 мов, був поетом, меценатом. Історики нараховують 12 новозбудованих і майже 20 відреставрованих храмів за кошти гетьмана. За клопотанням Мазепи Києво-Могилянська колегія отримала в 1701 р. від Петра І статус Академії.

За часів його правління Гетьманщина не знала великих потрясінь. Разом з тим, Мазепа був людиною свого часу і захищав інтереси заможної верстви суспільства. Поступово повертається панщина, що викликає незадоволення найбідніших верств суспільства. Свідченням цього є виступ Петрика на Запоріжжі.

Гетьманування Мазепи припадає на період зміцнення самодержавної влади Петра І. Цар використовував козацьке військо під час ведення Північної війни. Росія у серпні 1700 р. уклала Константинопольський мир з Туреччиною і оголосила війну Швеції. У битві під Нарвою прийняли участь 3 тис. полтавських і 4 тис. слобідських козаків. Битва закінчилася поразкою російських військ та козацьких загонів.

У грудні 1700 р. було мобілізовано 14 тис. козаків Ніжинського, Чернігівського, Київського, Полтавського, Миргородського і Прилуцького полків. Служба проходила в надзвичайно тяжких умовах. Війна за чужі інтереси привела до зростання незадоволення українського селянства та значної кількості козацтва. У 1706 р. в Україну були передислоковані царські полки. Розпочався тиск на місцеве населення. Петро І наказав побудувати Києво-Печерську фортецю. Будівництво велося силами козацьких полків. Масові репресії доповнювалися чутками про повну ліквідацію автономії Гетьманщини. Мазепу почали називати „запроданцем”, „вітчимом” України.

В таким умовах І. Мазепа в 1705 р. починає таємне листування зі Станіславом Лещинським. Пізніше до контактів з польським королем і Мазепою приєднався і Карл ХІІ. На початку 1708 р. було підписано тристоронню угоду. Угода опиралася на умови Гадяцького трактату, а шведський король виступав гарантом її дотримання.

Все робилося в умовах втаємничення. Про переговори знало вузьке коло соратників Мазепи. Найближчі „друзі” – генеральний суддя Василь Кочубей та колишній полковник Полтавського полку Іван Іскра прибули до царської резиденції, де і доповіли про наміри  Мазепи зрадити Росію і повернути Україну під владу Польщі. Але донощиків повернули до гетьмана. Військовий суд в липні 1708  р. засудив їх до страти.

Успіхи Карла ХІІ, а саме поразка росіян у Прибалтиці, завоювання Данії і Прусії, полишення влади польського короля Августа ІІ, який був союзником Росії, стали зовнішнім чинником переорієнтації гетьмана. У жовтні 1708 р. шведські війська несподівано вступили на територію Стародубського полку. Україна стає ареною військових дій. Із 10 полків у розпорядженні Мазепи було лише 3. Решта приймала участь у військових діях на території Польщі та Білорусії.

В таких умовах Мазепа рушив назустріч військам Карла ХІІ. У листопаді 1708 р. цар видав маніфест, що „вор Мазепа... забувши страх божий і свою присягу, зрадив царя, аби Малоросійську землю обернути в рабство”.

За наказом царя у листопаді 1708 р. Меншиков зруйнував столицю Гетьманщини Батурин. Жителі міста (від 6 до 15 тис.) були винищені протягом одного дня. Розпочався терор. Проводилася політика „кнута і пряника”. Д.Дорошенко писав: „до справжньої оргії доносів: усе що було найгіршого в українському суспільстві випливло тепер наверх і старалося використати момент, щоб збагатитися або зробити службову кар’єру”.

Маєтки мазепинців були конфісковані і роздані московським генералам. У листопаді у Глухові, зібравши вузьке коло козацької старшини, Гетьманом було проголошено Стародубського полковника І.Скоропадського (уклав з Росією “Решитілівські статті”). Народ не підтримав наміру Мазепи здобути в Україні державну незалежність з допомогою Швеції. Французький посол у Росії доносив у Париж: „Україна залита кровю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців”.

Останнім актом тяжкої драми для Мазепи стала поразка шведів у битві під Полтавою у липні 1709 р. Карл ХІІ з частиною своїх військ, Мазепа та незначне його оточення виїхали у м. Бендери, де отримали притулок. Разом з Мазепою у Бендерах знаходилося близько 4-5 тис. козаків під керівництвом К. Гордієнка. У жовтні 1709 р. гетьман І. Мазепа помер.

У квітні 1710 р. гетьманом було обрано Генерального писаря покійного гетьмана Пилипа Орлика (1673-1742 р.). П. Орлик закінчив Віленський єзуїтський колегіум та Києво-Могилянську академію. Вільно володів крім української, польської та латині – давньогрецькою, болгарською, російською, арабською, німецькою, шведською, церковнослов’янською мовами. Він є автором української Конституції, яка була першою європейською конституцією, що забезпечувала непорушність трьох складових правового суспільства: законодавчої (виборна Генеральна Рада), виконавчої (гетьман і старшина) й судової влади. Гетьман у січні 1710 р. у Бахчисараї підписав угоду з ханом Девлет-Гіреєм та в 1711 та 1713 р. здійснив 2 походи в Україну, які завершилися невдачею.

2. Наступ на автономні права України здійснювався різними шляхами. Підписуючи договірні статті з Москвою, українські гетьмани під тиском царських можновладців або переслідуючи власні корисні інтереси, поступово обмежували автономні права України.

На початку ХVIII ст. в Україні почав запроваджуватись губернський адміністративний устрій та створювалися невластиві для України органи управління, де домінуючу роль відігравали росіяни. У 1709 р. в Україну було призначено резидента царського уряду – боярина Ізмайлова, наділеному повноваженнями контролю, проведення слідства та суду.

За наказом Петра І гетьманську столицю було перенесено з Батурина до Глухова. За часів гетьманування І.Скоропадського (1708-1722) більшість посад займають росіяни. В інтересах Росії використовувався як людський, так і матеріальний потенціал України. Так у 1716 р. 10 тис. козаків копали канал між Доном і Волгою, а в 1721 – 12 тис. рили Ладозький канал.

В 1722 р. помер гетьман Скоропадський. Для управління Україною було утворено Першу Малоросійську колегію (1722-1727). Таким чином,  Москва вдалася до відвертого порушення умов „Березневих статей”. В Україні утворилося двовладдя. Діяла козацька Генеральна військова канцелярія і водночас Малоросійська колегія.

Президент Малоросійської колегії С.Вільямінов направив царю „Дванадцять пунктів” про необхідність зміни державного устрою України. Боротьбу за автономію очолив наказний гетьман Павло Полуботок. У червні 1723р. цар викликав Полуботка до Петербургу, кинув його у вязницю де той і помер. Були збільшені податки, полковники українські замінювалися російськими офіцерами.

Деяке послаблення відбулося після смерті Петра І. У 1727 р. Верховна таємна рада прийняла рішення про відновлення гетьманства. Цар призначив гетьманом України миргородського полковника Д. Апостола (1727-1734). Нове призначення не принесло відновлення автономії, а тільки деяке помякшення ситуації, про що свідчать так звані „Рішительні статті” 1728 р., які юридично вже не визнавали Гетьманщину самостійним субєктом. Д.Апостолу вдалося провести деякі реформи: проведена ревізія Поземельного фонду, встановлений точний бюджет видатків центральної адміністрації, утворена кодифікаційна комісія.

Після смерті Д. Апостола виборів гетьмана не відбулося. Владні повноваження передавалися „Правлінню Гетьманського уряду” (1734-1750). Правління складалося з 3 росіян і 3 українців. Керував – князь Шаховський. Під час правління імператриці Єлизавети Петрівни (1741-1761) ситуація змінилася на краще. У 1744 р. імператриця здійснила візит на батьківщину свого чоловіка Олексія Розумовського. У Глухові козацька старшина звернулася з проханням відновити гетьманство. Вибір імператрицею було зроблено на користь брата Олексія – Кирила Розумовського. Останньому гетьману тоді було 16 років.  За нього територія України звільнялася від армійських постоїв. Мешканцям дозволено вести вільну торгівлю збіжжям; поновлено Київську метрополію. Розумовський повертає у Батурин столицю Гетьманщини. Відроджується шляхетський стан, Литовські статути були покладені в основу судочинства, реформа якого проводилася протягом 1760-1763 р. Гетьман скасував внутрішні  мита та домагався дозволу на вільну торгівлю українських купців за межами Російської імперії. Велику увагу він приділяв розвитку освіти. У 1760р. було розроблено проект заснування Батуринського університету.

Ці наміри не входили в плани нової імператриці Катерини ІІ. У лютому 1764 року вона змусила К. Розумовського підписати „добровільне” зречення гетьманства. Імператриця віддала наказ: „Мала Росія, Ліфляндія і  Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними, як із чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції треба зручними способами привести до того, аби вони обрусіли й перестали дивитись як вовки з лісу... Коли в Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб і назва гетьманів щезла...”

У жовтні 1764 р. Генеральна військова канцелярія була замінена Другою Малоросійською колегією, яку очолив генерал-фельдмаршал, граф  Рум’янцев. Розпочалася уніфікація губернського правління, Гетьманщину розділили на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, ліквідувавши її полковий устрій (1781 р.). В 1783 р. козацькі війська були перетворені на полки російської кінноти. У тому ж році українське селянство було остаточно закріпачено. Судова система була наближена до загальноросійської. Водночас українська старшина в 1785 р. була зрівняна в правах з російським дворянством. Отже, автономна держава Гетьманщина остаточно була ліквідована царизмом.

Руйнація Гетьманщини нанесла великий удар по формуванню національної самосвідомості українців. Єдиним острівцем залишалася Запорізька Січ. Наступ на запорожців розпочався ще за часів Петра І. Так, у 1709 р. була зруйнована Чортомлицька січ за те, що частина запорожців, на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнко, підтримала виступ Мазепи. Запорожці у 1712 р. заснували Олешківську січ на території Кримського ханства. Серед січовиків не було єдності. Значна їх кількість орієнтувалися на Росію. У 1733 р. запорожці отримали жалувану грамоту від імператриці Анни Іоанівни і через рік заклали Нову Січ. Але існування Січі постійно дратувала царизм, але він змушений був терпіти, адже козаки були вартовими південних кордонів імперії. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 р. Запорізьке Військо надало допомогу російській армії. В операціях брало участь 11 тис. козаків. Про те, що вони воювали гідно, свідчать 17 золотих медалей на Андріївській стрічці, наданих Катериною ІІ гетьману Калнишевському та старшинам.

Закінчивши війну укладенням Кучук-Кайнарджинського миру, Росія вже не потребувала військової підтримки з боку Запоріжжя. Використовуючи новий розклад сил у ніч на 17 червня 1775 р. 100 тисячна армія вступила в Запоріжжя. Кошовий отаман Петро Калнишевський вступив у переговори з генерал-поручником Петром Текелєм. Генерал зачитав маніфест імператриці, де запорожці звинувачувались у тому, що заволоділи багатьма землями для влаштування на них «собственного хлебопашества, в чем довольно уже и преуспели… задумали составить из себя посреди Отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением».

 В результаті останнього кошового отамана запорожців - П. Калнишевського було заарештовано і відправлено на Соловки, де 31 жовтня 1803 р. він і помер у віці 113 р. Так було покінчено з українським державотворенням в Гетьманщині та Запорізькій Січі.

        3. У 1667 р. Росія та Польща підписали Андрусівське перемиря, яке юридично закріпило існування двох України – Лівобережної та Правобережної. У 1686 р. між ними було підписано „Вічний мир”, який залишав Правобережну Україну за Польщею. У 1699 р. польський сейм ухвалив рішення знищити правобережний козацький устрій.

Проти такої політики виступив Фастівський полковник С. Палій, який розпочав боротьбу за визволення Правобережної України. Було звільнено Поділля, Волинь, Полісся. Полковник звертався за допомогою до Москви. Складність полягала і у тому, що Київщина, частина Волині та Поділля знаходилися під владою лівобережного гетьмана І. Мазепи.

У 1704 р. за наказом Мазепи С. Палія було заарештовано і вислано до Тобольська. Правовий статус Правобережної України було визначено системою міжнародних договорів 1711-1714 рр. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Гетьманщини за Правобережну Україну завершилася на користь Речі Посполитої.

За Польською державою було закріплено Галичину, Західне Поділля, Волинь, більшу частину Київщини, Східне Поділля та Брацлавщина. Українська шляхта поступово полонізувалася. Значний вплив мала уніатська церква. Бунтівничий дух зберігався лише серед українського селянства та рядового козацтва. Розпочалися заворушення.

Перше велике гайдамацьке повстання відбулося в 1734 р. Приводом був вступ російських військ на Правобережну Україну. Повстання охопило Брацлавщину, Поділля. Керували ним Верлан, М. Грива, С. Чалий та ін. У 1736 р. загони повстанців були розгромлені. У 1750 р. відбувається так зване Велике гайдамацьке повстання. Гайдамаки оволоділи Ржищевом, Чигирином, а протягом літа-осені 1750 р. захопили Умань, Фастів, Вінницю. Спільними силами Польща та Росія придушили повстання.

Найвищий щабель гайдамацького руху це – Коліївщина 1768 р. Керівником повстання був М.Залізняк. У травні 1768 р. його загін вступив в урочище Холодний Яр. Гайдамацький рух набрав масового характеру. Найбільшого успіху повстанці домоглися під Уманню, де до повсталих приєднався загін І.Гонти. Основна мета: ліквідація панівної верстви суспільства, великої земельної власності та церковної унії. Брак політичної культури, віра в „доброго царя”, складність геополітичної ситуації призвели до поразки. Коліївщина була потоплена в крові.

У 1772 р. Прусія, Австрія та Росія здійснили перший поділ Польщі. До Австрії відійшла Галичина. Ці акції полегшували експансію Росії на Правобережну Україну, населення якої було пригнічено політикою та діями Речі Посполитої. Особливо це проявлялося в духовній та освітній сфері.

У 1792 р. Правобережна Україна та частина Волині були зайняті російськими військами. У січні 1793 р. Росія і Прусія підписали конвенцію про другий поділ Польщі. До Російської імперії відійшла Правобережна Україна.

В 1795 р. підписано угоду про третій поділ Польщі. Згідно з нею до Росії відійшла Західна Волинь. В результаті Річ Посполита припинила своє існування. Землі ж України опинилися у складі двох імперій – російської та австрійської.

 Тема ІV. УКРАЇНСЬКІ  ЗЕМЛІ В ХІХ  ст.

КРИЗА ТРАДИЦІОНАЛІЗМУ ТА ПОЧАТОК ФОРМУВАННЯ КАПІТАЛІСТИЧНИХ ВІДНОСИН

Лекція І.                                                           План

1. Загальноросійський революційний рух в Наддніпрянській Україні в ХІХ ст. Декабристи та народники, їх вплив на українське суспільство.

2. Український національно-визвольний рух у підросійській Україні в ХІХ ст. та його прояви.

1. Відсталість Російської імперії вже у 18 ст. ставала все більш відчутною, що добре розуміли передові діячі країни. В результаті на початку XIX ст. оформилася політична опозиція царату. Спочатку опозиційні царизму діячі брали активну участь в таємних організаціях – масонських ложах, які діяли у 1817 – 1822 рр. Масони кінцевою метою ставили обєднання всіх народів світу в “розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для усіх”. У цілому це був поміркований демократизм. Масонські ложі діяли у Києві – “Зєднаних  словян” (1818 – 1822 рр.),  в  Одесі – “Понт Евксинський” (1817 р.), “Трьох царств природи”, у Полтаві – “Любов до істини” (1818 –  1819 рр.). У діяльності полтавській ложі виразно виявилася її національно-визвольна спрямованість. Її засновниками були С. Кочубей, І.Котляревський, Г. Тарновський та ін. У 1822 р. царський указ заборонив діяльність масонських лож.

У 1821 р. у Полтаві було створено таємне “Малоросійське товариство”, яке очолював Василь Лукашевич. Це була громадсько-політична організація, яка ставила за мету просвітництво в масах, піднесення рівня політичної свідомості, ідею ліквідації кріпацтва та обмеження самодержавства. Що ж до України, то товариство прагнуло будь-яким  чином  здобути  її  державну  незалежність. Членами організації були С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Андрущенко та ін. Її осередки діяли у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та ін.

Зявляються в Україні і організації декабристів – дворянських революціонерів. У 1821 – 1825 рр. діяло “Південне товариство”, керівником якого був Павло Пестель. Воно налічувало 101 члена. Існували три управи товариства: Тульчинська, Васильківська, Камянська. Програмним документом була “Руська правда” (автор Пестель). Програмні вимоги: повалення самодержавства, встановлення республіки, скасування кріпацтва, без викупу наділення селян поміщицькою землею, ліквідація станів, надання всім рівних прав та ін. Але Російська держава за устроєм вбачалася унітарною, а національні регіони ніякої автономії чи самостійності не отримували.

У 1823 – 1825 рр. діяло “Товариство обєднаних словян”, з центром у Новгороді-Волинському. Його організаторами стали брати Борисови, Горбачевський, Люблінський. Усього товариство налічувало до 60 членів. Метою його було визволення слов’янських народів від монархічного деспотизму та іноземного панування і об’єднання їх у федеративну республіку, ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва. Досягти цього планували шляхом військового повстання за участю народу.

Восени 1825 р. обидві організації обєдналися в єдине „Південне товариство”. 14 грудня 1825 р. у Петербурзі відбулося повстання декабристів на Сенатській площі, а 29 грудня 1825 р. повстав Чернігівський полк в Україні. Обидва повстання були придушені, а їх учасники жорстоко покарані.

Слід зазначити, що у пореформеній Росії (друга половина ХІХ ст.) провідним напрямком суспільно-політичної думки й визвольного руху стало народництво. Воно базувалося на системі поглядів О.Герцена та М. Чернишевського про особливий, самобутній шлях Росії до соціалізму.

В Україні народництво набуло значного розмаху. У першій половині  70-х рр. тут панували прихильники М.Бакуніна, які закликали до негайної селянської революції (гуртки “чайківців”, “Київська комуна”). Основним змістом революційної діяльності народників стало “ходіння в народ”, яке виникло наприкінці 1873 р. і охопило переважно Київську, Чернігівську, Полтавську й Харківську губернії. Щодо цього, то особливо резонансними стали події так званої “Чигиринської змови” 1877 р. – спроби народників підняти селян Чигиринського повіту на протиурядове повстання.

У другій половині 7080-х рр. сталися зміни форм організації і тактики боротьби народників. Коли “ходіння в народ” як тактичний засіб себе вичерпало, виникла потреба в централізованій організації. У 1876 р. утворюється “Земля і воля”. Після її розколу в 1879 р. в українських губерніях виникли організації, які підтримували й “Народну волю” з її методами терористичної боротьби і “Чорний переділ”, що продовжував пропагандистську діяльність серед різних верств населення. Після вбивства у 1881 р. Олександра ІІ групою народовольців на чолі з правнучкою останнього українського гетьмана Разумовського – Софією Перовською та розгрому “Народної волі” період революційного народництва завершився. Починалася доба нової соціалістичної ідеології марксизму.

2. Організаційне оформлення політичної опозиції царату в українському національному русі починається у 40-х рр. XIX ст., тоді ж простежуються початки його політизації.

У 1846–1847 рр. діяло Кирило-Мефодіївське товариство, в якому було 12 постійних членів, з яких 5 – студенти Київського університету, а інші – вчителі, письменники, поети, професор, чиновники, журналісти, тобто представники інтелігенції. Серед них найбільш відомі були: Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Головою організації був історик Микола Костомаров. Серед кирило-мефодіївців виділилося 2 напрями: радикальний, який представляли Шевченко, Гулак і студенти, та поміркований, репрезентований Костомаровим та Кулішем.

Програмним документом кирило-мефодіївців була “Книга буття українського народу” (або “Закон Божий”) і “Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”. В основі їх програмних цілей були покладені ідеї панславізму (ідеї всеслов’янської єдності), тобто визволення українського народу пов’язувалося із визволенням усіх слов’янських народів Європи, а Україні в цьому відводилася месіанська роль – стати ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов’янських народів. Далі потрібно було об’єднати новостворені слов’янські республіки у федеративну державу. Київ ставав центральним містом федеративної спілки. Раз на чотири роки обирали собор (сейм). Населення діставало широкі громадянські права. Проголошувалося повалення самодержавства, ліквідація кріпацтва і скасування станів. Основні положення програми кирило-мефодіївців перекликалися з програмними положеннями “Товариства об’єднаних слов’ян”.

Практична діяльність товариства полягала в тому, що воно пропагувало свої ідеї, твори Т.Шевченка, видало дві прокламації, займалося науковою працею, освітньою діяльністю.

За доносом студента Петрова у березніквітні 1847 р. у Києві були проведені арешти, товариство розгромлено. У Петербурзі відбулося слідство, в якому брав участь сам Микола І. Найсуворіше покарали Т.Шевченка, якого відправили солдатом до оренбурзьких степів із забороною писати і малювати.

У наступні десять років в українському національному русі спостерігалося затишшя, але наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. XIX ст. знову відбувається активізація українського національного життя. Так, наприкінці 50-х рр. XIX ст. у Київському університеті виник таємний студентський гурток “хлопоманів” у складі В. Антоновича, Б. Познанського, Т. Рильського та ін. У 1861 р. хлопомани разом з іншими українськими діячами створюють у Києві громаду. Незабаром громади виникли і в інших містах України - Харкові, Полтаві, Чернігові та ін. Громади були самодіяльними напівлегальними культурно-освітницькими організаціями української ліберально-демократичної інтелігенції. Існувала громада і в Петербурзі, ядро її склали колишні кирило-мефодіївці Костомаров, Куліш, Білозерський та ін. У 18611862 рр. в Петербурзі ними видавався журнал “Основа”. Громадівці активно займалися видавничою діяльністю (твори Шевченка, М.Вовчка, підручники та ін.). В Україні громадівці  працювали у недільних школах, які діяли у 1859–1862 рр. У ці роки діяльність громадівців носила переважно культурницький характер, вони прагнули піднести національну і громадянську свідомість українського народу.

Посилення українського національного руху викликала занепокоєння царського уряду. 18 липня 1863 р. було видано Валуєвський циркуляр, за яким заборонялося друкувати книжки українською мовою, особливо релігійного змісту і навчальні, перш за все для початкового читання народу. Дозволені були лише твори художньої літератури. Також у Валуєвському циркулярі зазначалося, що української мови “не було, немає і бути не може”.

На початку 70-х рр. знову спостерігається активізація українського руху в Росії. Його центром в цей час стала Київська Стара Громада,  яка  налічувала  приблизно  70  чоловік  (М. Драгоманов, П. Чубинський, М.Лисенко, М. Старицький, О. Русов,  Т. Рильський, О. Кониський,  М. Зібер,  Ф. Вовк,  С. Подолинський, І.Нечуй-Левицький та ін.). Провідником її був В.Антонович.

Громадівці розгорнули активну діяльність. Вони плідно працювали у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства, який діяв у 18731875 рр. У 1874 р. у Києві відбувся ІІІ Всеросійський археологічний з’їзд, на якому виступали українські вчені. Їх виступи, за свідченням тодішньої преси, “здивували весь вчений європейський світ”. Газета “Киевский телеграф” у 1875 р. фактично стала органом Київської громади. Але в 1875 р. знов починаються урядові репресії. У 1875 р. М. Драгоманова звільняють з Київського університету, де він був професором історії. Посилюються напади на український рух у пресі.

18 травня 1876 р. було видано Емський указ, який заборонив ввозити книжки українською мовою з-за кордону, друкувати книжки українською мовою за винятком історичних документів, але правописом оригінала, та творів художньої літератури, але російським правописом з дозволу цензури. Також були заборонені сценічні вистави, концерти українською мовою і друкування українських текстів до музичних нот.

Нові репресії знову перервали розвиток громадівського руху, який був дуже слабкий, бо його представляла лише купка інтелігенції. Тому достатньо було простої адміністративної заборони, щоб його придушити. Широкі ж народні маси національно не були пробуджені. Звідси й переважання в діяльності громад в Україні у 8090-х рр. культурництва, аполітизму, свідомого уникання політики. Проте громадівський рух не припинився. Громади продовжували діяти у Києві, Одесі, Харкові, Чернігові, Полтаві та в інших містах. Аполітизм старих громадівців не задовольняв молодих українських діячів, які прагнули більш радикальних дій, тому засновувалися “молоді громади”, встановлювалися зв’язки з революційними народниками.

На початку 80-х рр. ХІХ ст. в Росії назріває революційна ситуація, за умов якої у 1881 р. були видані “роз’яснення” до Емського указу з деякими послабленнями щодо вживання української мови. Так, було дозволено друкувати словники, але російським правописом або давньоруським, дозволені також сценічні вистави українською мовою, але з дозволу цензури і губернатора чи генерал-губернатора. Дозволено друкувати український текст до музичних нот, але теж російським правописом і з дозволу цензури. І зовсім було заборонено засновувати спеціально український театр і трупи для постановки п’єс тільки українською мовою. Проте сам Емський указ не відмінили. Він діяв до 1906 р. і не раз підтверджувався. Тому умови діяльності громад продовжували залишатися складними. У 1882–1906 рр. у Києві видавався журнал “Киевская старина”, який фактично став органом Старої Громади.

Лекція ІІ

                                                 ПЛАН

  1.  Особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських

    земель у складі Австрійської імперії в ХІХ ст.

        2.   Національно-визвольний рух в західноукраїнських землях в ХІХ ст.

1. Приєднання українських земель до Австрії відбувалося поступово. Ще в 16 ст. до складу Австрійської імперії увійшло Закарпаття. В 1772 р. за першим поділом Польщі Австрія приєднала до себе Галичину, а в 1774 р. - Буковину. На цих землях було утворено так зване королівство Галичини та Лодомерії з центром у Львові. Воно поділялося на 12 округів, до того ж окремим округом туди ще входила Буковина. Закарпаття, яке потрапило під владу угорської адміністрації, входило до складу Пожонського намісництва і поділялося на 4 жупи. В другій половині ХІХ ст. населення західноукраїнських земель складало 3,5 млн. чоловік, що дорівнювало приблизно 8-9 % від загальної кількості підданих Австро-Угорської імперії.

Інкорпорація західноукраїнських земель супроводжувалася нівелюванням особливостей їх територіально-адміністративного устрою, форм самоуправління, усталених судових інстанцій тощо. Створюючи нові органи влади та призначаючи на них представників пануючих націй (а в умовах Австрії, це окрім австрійців, були поляки, угорці та німці), правлячи кола імперії відсували українців на периферію суспільного життя. Ігноруючи особливості історії, побуту, звичаїв, світогляду українців верхівка імперії прагнула розчинити їх у пануючому етнічному середовищі, позбавити можливості для будь-яких форм національної самоорганізації.

Українське населення підавстрійської України переважно було сільським. У 1900 р. в містах Західної України українці становили лише 14% (понад 75% були поляки). Отже, у західноукраїнському регіоні ще більшою мірою, ніж у підросійській Україні, бракувало національного дворянства та буржуазії. Це не дозволяло українцям відігравати помітну роль в окремих галузях економіки, а також у політичному житті. Посідаючи панівне становище в Галичині, поляки спрямували свої зусилля на латинізацію та спольщення українців. Так, у місцевих школах викладання велося польською мовою, а українською можна було навчатися лише в початкових приватних закладах, де заняття вели дяки. На асиміляцію українців спрямовувалося також упровадження німецької мови в гімназіях та Львівському університеті. Спольщення значної частини української верхівки, перетворення її на слухняне знаряддя імперської політики ще більш закріплювало за українцями статус недержавної, другорядної нації.

       Селяни імперії в першій половині 19 ст., як і раніше перебували у кріпацькій залежності. Щоправда, наприкінці 18 ст., за часів правління імператора Йосипа ІІ, в країні була проведена низка реформ, які торкнулися й становища українців в Австрії. Зокрема, покращилося становище селян. Скасовано їх особисте підданство поміщикам, панщина обмежена 3 днями, вони отримали право звертатися до суду, переселятися, одружуватися без згоди пана тощо.

Суттєві зміни в суспільно-політичному та економічному становищі західноукраїнських земель відбулися внаслідок революції, яка охопила Австрійську імперію в 1848 р. Під час цих подій, 23 квітня 1848 р., була скасована панщина, оброк, інші повинності і, таким чином, селяни стали юридично вільними людьми. Але скасування кріпацтва не звільнило селян від економічної скрути. За отриману землю вони повинні були сплачувати великий викуп. До того ж ділянки землі переважно були зовсім незначними за розмірами. Наприкінці ХІХ ст. майже половина селянських господарств в Галичині мала клаптики землі менше 2 га. Таким чином, й надалі західноукраїнське селянство страждало від малоземелля. Усього прошарок бідноти тут складав до 80%.

Найбільше незадоволення у селян викликала втрата сервітутів, тобто давнього права випасати худобу на землі поміщиків, користуватися їх лісом. В першу чергу це розоряло селян-горців, які займалися скотарством. Таке становище вимушувало селян сплачувати будь-яку призначену поміщиком ціну, щоб заготувати собі дрова чи пасти худобу. Десятки тисяч господарств було продано з молотка. Здавалося, що легальне кріпацтво просто замінили економічним пригніченням.

Промисловість і, відповідно, робітничий клас Західної України були слабо розвинуті. Економіка регіону мала  аграрну спрямованість (95% населення були селяни) і це становище свідомо підтримував австрійський уряд. І після 1848 р. західноукраїнські землі, за слушним висловом О.Субтельного, залишалися одними «з найубогіших в Європі країв, коморою економічних абсурдів». Нездоланну перешкоду розвитку промисловості, навіть у скромних масштабах, становила конкуренція збоку таких високо розвинутих в економічному плані провінцій імперії, як Чехія, Нижня Австрія, Моравія, які легко зводили нанівець нерішучі спроби імператорського уряду вдатися до індустріалізації Галичини. Ось чому і наприкінці ХІХ ст. переважна більшість підприємств Західної України була дрібною. Незначна кількість великих підприємств тут зосереджувалися на лісорозробці та в нафтовій галузі. В результаті лави західноукраїнського пролетаріату зростали дуже повільно – він становив лише 1% населення.

Безземелля та економічне розорення щороку викидали з сіл багатьох селян. Злидні гнали їх у місто на заробітки, але слаборозвинута дрібна промисловість була не в змозі поглинути цю робочу силу. Отже, існувало масове безробіття, що, врешті-решт, породило таке суспільно явище, як еміграція за океан. Наприкінці ХІХ ст. українська імміграція в США налічувала більш як 200 тис. осіб, в Канаді українці становили 24 тис., у Південній Америці (Бразилія та Аргентина) проживало близько 20 тис. вихідців з України.

Відтак Галичина, Буковина й Закарпаття лишалися аграрно-сировинним придатком Габсбурзької монархії з незначним накопиченням капіталу, низьким рівнем урбанізації, майже непомітною промисловістю, найнижчими заробітками (економічне становище українців Наддніпрянщини було помітно ліпшим) і найвищим відсотком надлишкової робітничої сили.  

2. Початок ХІХ ст. характеризувався піднесенням національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Найбільш помітні його вияви торкалися освіти й культури. У центрі західноукраїнського національного відродження першої половини ХІХ ст. стояла “Руська трійця” – демократично-просвітницький гурток, заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у 1833 р. Поборники українізації освіти й усіх сфер громадського життя краю, члени гуртка записували народні пісні, виголошували українською мовою проповіді в храмах. І.Вагилевич агітував селян підніматися на боротьбу проти національного та соціального гніту. 1837 р. побачив світ літературно-науковий альманах “Русалка Дністрова”, який видавали члени гуртка. На його сторінках можна побачити протест проти асиміляторської політики австрійської адміністрації Галичини, висловлювалося прагнення до  єдності всіх українських земель.

Зазначимо, що першим речником незалежності України став галицький священик В. Подолинський, який наприкінці 40-х рр. у публіцистичному творі “Слово перестороги” обґрунтував ідею розбудови в Україні демократичної республіки. Отже, діяльність західноукраїнської інтелігенції сприяла утвердженню серед місцевого населення почуття національної гідності, згуртовувала його для боротьби за свої політичні та економічні права.

Революція 1848 р. в Австрійській імперії призвела до піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. Так, у Львові представники української інтелігенції на чолі з єпископом Г.Яхимовичем 2-го травня 1848 р. створили Головну Руську Раду (ГРР). Остання взяла на себе функції українського національного уряду. Зокрема, створила загони народної гвардії, підняла над львівською ратушею жовто-блакитний прапор, почала видавати газету «Зоря Галицька», яка й започаткувала українську пресу. ГРР також висунула вимоги аграрних перетворень, скасування станової нерівності, надання українцям права на вільний національний розвиток. Безумовно важливим було й те, що ГРР проголосила ідею єдності всіх українських земель.

Суттєвим поштовхом до небаченого раніше піднесення політичної активності в західноукраїнському суспільстві, його організаційного зростання стало прийняття в Австрійській імперії конституції (квітень 1848 р.) та скликання рейхстагу. Новий конституційний устрій надавав певні можливості для громадської діяльності. Тепер українці могли брати участь у виборах до імперського парламенту. Щоправда із ста виділених за законом Галичині місць у парламенті, українці здобули тільки 25 (15 місць посіли селяни, 8 священики, 2 представники інтелігенції). Від Буковини в рейхстаг було послано 8 депутатів.

На засіданнях рейхстагу, який почав працювати у Відні 22 липня 1848р., українці найактивніше ставили питання щодо компенсації землевласникам за скасування панщини та про адміністративний поділ Галичини на дві частини: Східну (українську) і Західну (польську). Але в грудні 1848 р. новий імператор Франц-Йосиф І розпустив парламент, конституція також незабаром була скасована й відновлена абсолютна влада цісаря. Почалося десятиліття реакції. Зокрема, у 1851 р. була розпущена Головна Руська Рада. Але, варто зазначити, що українська громадськість імперії у добу “весни народів” в будь-якому разі отримала неоціненний досвід політичного самовиявлення, реалізації вироблених гасел і пошуку союзників.   

У 1861 р. в Австрії було відновлено конституційне парламентське правління. Нова виборча система передбачала створення 4 курій: великих землевласників, торговельних палат, міщан і сільських громад. Виборче право обмежувалося майновим (голосувати могли лише власники майна) і віковим (24 роки) цензом, а самі вибори були двоступеневі. У Відні було створено центральний парламент – рейхсрат, що складався з двох палат – палати панів і палати депутатів, і нараховував разом 525 парламентарів. У верхню палату входили, як спадкові члени, так і призначені імператором пожиттєві депутати (серед останніх українцями були митрополит А.Шептицький та письменник В.Стефаник). Нижня палата парламенту формувалася шляхом виборів депутатів від окремих провінцій.

Слід відзначити, що в цей час власний сейм отримала і кожна провінція імперії. Галицький сейм нараховував 150 депутатів. Серед депутатів першого скликання інтереси великих землевласників тут представляли 44 делегати, торговельних палат – 3, міщан – 28, сільських громад – 74 депутати. Зауважимо, що уряд свідомо намагався збільшити представництво у сеймі саме пануючих класів. Так, якщо для обрання депутатів від курії землевласників достатньо було мати 52 виборщики, то депутата від сільської громади обирало вже 8764 осіб. Беручи до уваги той факт, що великими землевласниками в Західній Україні переважно були поляки та румуни, а українці складали сільське населення, зрозуміло, чому в Галицькому сеймі, який зібрався у 1861 р., українців було всього 49 осіб. Та й надалі доля українців тут не переважала 15%. Останні мали непропорційно мало представників й у віденському парламенті. Так, в 1867 р. до палати депутатів (кількість місць 206) рейхсрату від Галичини, Буковини та Краківського герцогства входило тільки 38 народних обранців.

Треба відзначити, що в Австро-Угорщині (проголошена в 1867 р.) в той період було прийнято низку законів демократичного спрямування. Так, 21 грудня 1867 р. імператор підписав закон про загальні права громадян. Останній проголошував свободу особи, недоторканість житла, таємницю листування, рівність усіх перед законом, свободу зборів, союзів, слова, друку, сумління та віри. Всі народи, які населяли імперію оголошувалися рівноправними, зокрема передбачалися можливості використання національних мов в освіті, діловодстві, суспільному житті. Цей закон, безумовно, мав велике значення, сприяв національному розвитку українців у складі двоєдиної монархії.

Дійсно українці тут мали більш можливостей, ніж у Росії, користуватися власною мовою, створювати національні навчальні заклади (з 1874 р. було дозволено викладати укр. мовою в середній школі), відкривати українські видавництва тощо. Разом з тим відзначене не слід переоцінювати. Так, кількість українських гімназій наприкінці ХІХ ст. дорівнювала всього 6. До того ж шкільна справа в Галичині майже цілком знаходилася в руках у поляків і, відповідно,  з 1869 р. польська мова набула офіційного статусу в освіті (у Львівському університеті викладали тільки німецькою або польською мовами) і діловодстві провінції.

В другій половині ХІХ ст. в суспільно-політичній думці західноукраїнських земель виникають дві конкуруючі течії - москвофіли та народовці. Відрізнялися вони, перш за все, підходами до перспектив національно-визвольної боротьби. Соціальну базу москвофільської течії складали греко-католицьке духовенство та поміщики. Москвофіли або русофіли проводили думку, що український і російський народи – це єдиний «панруський» народ, який населяє територію від Карпат до Камчатки. Вони не вірили, що політика Габсбургів забезпечить хоча б мінімальні можливості для українського національного відродження, і робили ставку на російську династію Романових.  

Одним з перших у Галичині русофілів був історик, дворянин Зубрицький. З часом до них приєднався і член «Руської трійці» Я.Головацький. Однак вирішального прориву русофільство досягло під кінець 60-х років, коли москвофіли панували майже в усіх культурно-освітніх українських закладах Галичини. В їхніх руках перебували Народний дім, видавництво «Галицько-руська матиця», значна частина преси (головний друкований орган львівська газета «Слово»).

Москвофілам протистояла течія народовців. Вона охоплювала, головним чином, українську молодь – студентів, священиків, представників нечисельної інтелігенції. Їх позиція ґрунтувалася на визнанні того, що українці – це окрема нація, яка проживає на просторах від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна говірка. Народовці вважали, що найефективнішим засобом розвитку національної самобутності є пропаганда української мови. В цьому відношенні вони нагадували українофілів Російської імперії. Проте такий вузький підхід виключав можливість порушення гострих соціальних проблем, виступати проти австрійського уряду.  

Відносна політична свобода, яка встановилася в Австро-Угорщині, надавала можливість народовцям відкривати українські заклади культурно - освітянського напрямку. Так, в 1868 р. вони заснували у Львові товариство «Просвіта» (голова Вахнянін), яке мало в Галичині 19 філій і 816 читалень. В 1873 р. було утворено Літературне товариство ім. Шевченка. Вищезгадані організації засновували в містах і селах народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти і театральні вистави. Невипадково, що в той час Галичина стала центром українського друкованого слова. Зокрема, народовці видавали газети «Правда» та «Діло».

В 1890 р. провідники народовців Барвинський, Романчук та інші спробували дійти згоди з австрійським урядом. Ними було укладено політичну угоду з намісником провінції графом Бадені й, таким чином, проголошено так звану «нову еру» в громадському житті Галичини. Йшлося про добровільне зобов’язання народовських депутатів у сеймі бути беззастережно лояльними імперії, і при цьому, як висловився Франко, «мовчати про кривди народних мас». За це граф Бадені обіцяв народовцям кілька чиновницьких посад в адміністративному апараті Галичини, а також відкрити українську гімназію, збільшити число українських кафедр у Львівському університеті, запровадити український фонетичний правопис.

Хоч народовці й сподівалися «нової ери» для українців, але їх дії лише загострили протистояння між українськими політичними угрупуваннями краю. Так, боротьба з “новою ерою” стала головним завданням українських радикалів на чолі з Іваном Франко. Саме під його проводом в 1890 р. була заснована перша в українських землях (як Західних так і Східних) політична партія, яка отримала назву Руська-українська радикальна партія (РУРП). Вона проголосила прагнення до утвердження ідеалів наукового соціалізму і демократичних засад життя суспільства, а також піднесення почуття національної самосвідомості українців і, зрештою визначила мету – боротьба за створення незалежної української держави.

В 1899 р. в Західній Україні виникає також Національно-демократична партія (НДП) на чолі з Романчуком, до якої згодом приєдналися М. Грушевський та І.Франко. Націонал-демократи проголосили довготривалою метою національну незалежність; водночас до найближчих цілей вони відносили автономію та збереження відданості Габсбургам. В інших питаннях партія стояла на ліберальній платформі, уникаючи торкатися гострих соціальних проблем. В тому ж  році, з метою обстоювання інтересів українських робітників, М. Ганкевич заснував Соціал-демократичну партію.

Політичні партії в західноукраїнських землях діяли цілком легально і, намагаючись завоювати на свій бік якомога більше виборців, в цілому дотримувалися поміркованого тону. Саме поміркована орієнтація та підтримка з боку таких народовських організацій, як «Просвіта», незабаром перетворили націонал-демократів на найбільш впливову українську партію в Західній Україні.

Таким чином, у другій половині ХІХ ст. західноукраїнці вже мали вагомі здобутки в суспільно-політичному житті. Тоді як у Наддніпрянщині українське національне життя знаходилося під цілковитою забороною, в Галичині та Буковині існували українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, парламентські представництва та політичні партії. Разом з тим переважна більшість населення потерпала від економічних злиднів, поширеним явищем тут була неписьменність селян, а прошарок національної освіченої еліти був зовсім вузький.

Тема V.  НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА В ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЙНОЇ КРИЗИ

ТА НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1900-1921 рр.)                                                 План

1. Земельна реформа П.Столипіна в Наддніпрянщині та її наслідки.

2. Перша світова війна та її події в українських землях.

1. З 1906 по 1911 рр. в Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву «столипінської» за ім’ям її автора і втілювача в життя, голови Ради міністрів П.Столипіна. Основні положення реформи були викладені в указі 9 листопада 1906 р. Уряд під час революції 1905-1907 рр. домагався стабілізації становища в країні в напрямі перебудови земельно-аграрних відносин, створивши стан заможних селян, який став би новим соціальним підґрунтям влади. Водночас передбачалося відвернути селян від боротьби за поміщицьку землю та послабити земельний голод в країні, переселивши значну частину селян на вільні землі на сході імперії. Все це, на думку уряду, повинно було послабити соціальне протистояння на селі.

У Російській імперії селянам належало 165, в Україні - 91 млн. десятин надільної і 5,4 млн. десятин приватної землі. Землевласники в Росії володіли 53, в Україні -10,9 млн. десятин. Тому уряд вирішив розв’язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого, на погляд П.Столипіна, не могла радикально змінити становище селян. Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів:

1) руйнування общини, яка відіграла значну роль у масових селянських виступах 1905-1907 рр., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частки в особисту приватну власність;

2) надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;

3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки - відрубу. Передбачалося переселення на хутори. У власність передавалися надлишки землі понад норму на одну душу, якщо селянин заплатить за них громаді за викупною ціною 1861 р., коли ціни були нижчими. Для виходу з общини потрібна була згода сільського сходу, проте, якщо він не давав її протягом 30 днів, селяни наділялися землею за розпорядженням земського начальника. У громадах, де не було переділу землі протягом 2 років, вона закріплювалася у власність обов’язково і незалежно від бажання селян, а за надлишки землі не треба було платати взагалі.

За законом про землеустрій від 29 травня 1911 р., у селах, де були проведені землевпоряджувальні роботи, земля автоматично переходила у спадково-подвірне землеволодіння.

Здійсненням земельної реформи займалися Міністерство внутрішніх справ та Головне управління землеустрою і землеробства, на місцях — губернські та повітові землевпоряджувальні комісії.

Що ж принесла Столипінська аграрна реформа Україні? За час її здійснення землю в індивідуальну власність на Правобережжі закріпило 48,9 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. У 1906-1912 рр. утворено 226 тис. хуторів, або 5,1 % усіх господарств. Позики для купівлі землі Селянський банк надавав у розмірі 95 % купівельної ціни, під хутори — 100 %. Проте через встановлені Селянським банком високі ціни на землю більшість селян не могли користуватися його допомогою. Протягом 1906-1916 рр. банк продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, піднявши ціни із 105 крб. у 1907 р. до 136 крб. у 1914 р. за десятину. За цей час банк скупив 579 поміщицьких маєтків із 572,2 тис. десятин землі.

Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби переселення з українських земель до Сибіру та Далекого Сходу. Їхали українські селяни, головним чином, з Лівобережжя, а саме з Чернігівської та Полтавської губерній, де найгостріше відчувався земельний голод, поширена була відробіткова система. Протягом 1907-1912 рр. з України виїхало близько 1 млн. осіб. Однак багато селян (приблизно 25%) повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії.  

Отже, столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала проведення агрономічних заходів. У 1909-1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла у півтора рази. Земські агрономи організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Реформа сприяла промисловому піднесенню в країні, яке починається в 1909 р.

Не зважаючи на зростання посівних площ, валового збору зернових, товарності сільськогосподарського виробництва, реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн., разом з цим бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними. Реформа також не створила, як передбачалося, нового соціального підґрунтя царизму в особі заможних селян. Останнє пояснювалося тим, що не тільки біднота а й заможні селяни, хуторяни, прагнули до перерозподілу поміщицької землі, чого реформа якраз не передбачала. Отже, останній чинник і був визначальним у тому, що реформа так і не досягла своєї політичної мети.

2. Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум’ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) i Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово в її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу,  3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й тi ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

Серед основних суперечностей, що призвели до війни, були стосунки між Росією й Австро-Угорщиною, Росією і Німеччиною. Через своє особливе геополітичне становище Україна з неминучістю потрапила до сфери першочергових інтересів ворогуючих коаліцій. Вона була одним із неодмінних об’єктів обопільних розрахунків і зазіхань, а від так - і одним із епіцентрів воєнного протиборства.

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини: Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного, В російській армії нараховувалося 3,5 мли. українців, в австрійській - 250 тис. Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух.

Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля. Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну. За версією деяких істориків, в німецьких колах існувала думка щодо створення самостійної державності в Україні, як чинника послаблення Росії та перешкоди для її безпосереднього впливу на Європу.

Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну, зокрема Східну Галичину, Північну Буковину й «Карпатську Русь» (Закарпаття). Важливо зауважити, що політичні сили Польщі, в разі відродження під час війни польської державності, планували включити до неї галицькі та західноукраїнські землі як «історично польські». Румунія також мала наміри приєднати землі Бессарабії й частину Буковини.

Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут Галицьке генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. Її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздалю.

Австро-угорська влада, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і також розгорнула проти них репресії. Отже, уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції. Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни - 1 серпня 1914 р. - вони об’єдналися в Головну Українську Раду (ГУР), яку очолив К.Левицький, з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. з добровольців - молодих вихованців організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» — був сформований легіон (згодом полк) Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС (командир Г. Коссак) було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції  1917-1920 рр.

  •  Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно. Більшість українських партій – УНП (Міхновський), частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, виступила на підтримку Росії. Зокрема, Петлюра у газеті “Украинская жизнь” надрукував відповідного змісту Маніфест “Війна та українці”. ТУП на чолі з М.Грушевським (створено в 1908 р.) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету. Частина УСДРП на чолі з В.Винниченком взагалі засудила війну, яка була вигідна лише буржуазії і виступила за її перетворення на війну громадянську проти пануючих класів. Найбільш вороже щодо Росії були налаштовані соціалісти (УСДРП, «Спілка»), які  емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцов, М. Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії. Вони розраховували на те, що в перебігу війни буде знищено основу національного гніту - царизм. У поширеній СВУ відозві «До українського народу в Росії» на Росію покладалася вся відповідальність за розпочату війну, зазначалося, що не варто боятися приходу австрійського війська (в ньому сотні тисяч галичан - «Січові стрільці»), яке допоможе стати господарем власної долі, принесе «свободу і волю» й, врешті, «вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією».

У роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія декілька разів переходила із рук в руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.

У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40 % господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів’я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47 %. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн селянських господарств 1,8 млн дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7 % працездатних чоловіків. Погіршення становища народних мас обумовило хвилю страйків робітників, низку селянських повстань, а зрештою призвело до виникнення наприкінці 1916 р. в Російській імперії політичної кризи.

Таким чином, Перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах. Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком вливалися в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Українство накопичувало національно-визвольну енергію, чітко усвідомлювало, що без активізації національної боротьби неможливо відродити українську державність.

Тема VІ. УкраїнСЬКІ ЗЕМЛІ в МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД  (1921-1939 рр.)  

Лекція 1.

План

1. Національно-державне будівництво в 20-х рр. Входження України до складу СРСР.

           2. Індустріалізація та колективізація в УРСР, їх наслідки.

 1. У часи громадянської війни виникла формально самостійна держава - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). УСРР знаходилася з РСФРР лише у договірних відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої.

Уже з перших днів утворення УСРР та інших радянських республік, що виникли на терені колишньої Російської імперії, стала проблема об’єднання в Союз для спільного захисту території від нападу ворогів, подолання економічної кризи, проведення революційних перетворень. В червні 1919 р. з цією метою був утворений воєнно-політичний союз радянських республік Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії і Грузії. Обєднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави.

Наступним кроком був договір про воєнний і господарський союз, підписаний 28 грудня 1920 р. представниками Російської Федерації – В. Леніним і Г. Чичеріним, з одного боку, і представником УСРР Х. Раковським, з другого. До нього приєдналися й інші республіки. За цим договором обєднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали в РНК УСРР  своїх уповноважених. Це означало перетворення органів державного управління Російської Федерації на загальнодержавні, тобто автономізацію незалежних республік. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо у 1921-1922 рр., посилювався.

Незважаючи на незалежний статус України, партія, ЧК та обєднані наркомати час від часу втручалися в її внутрішні справи. У зв’язку з цим українське керівництво (Х.Г. Раковський, М.В. Фрунзе, М.О. Скрипник, Г.І. Петровський та ін.) звернулися у березні 1922 р. до ЦК РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Аналогічні вимоги надходили й від інших республік. Для розвязання цієї проблеми у серпні 1922 р. була створена комісія на чолі з Куйбишевим, до складу якої входили представники від національних республік. Запропонований комісії сталінський проект „автономізації”, суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, спочатку знайшов прихильне ставлення (за винятком Х. Раковського – прихильника створення конфедеративного об’єднання радянських республік) комісії.

Ленін категорично виступив проти сталінської моделі обєднання республік і запропонував покласти в основу державного союзу принцип федерації. Жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін.

10 грудня 1922 р. в Харкові відкрився VII Всеукраїнський зїзд Рад, делегати якого схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції. Вони звернулися до зїздів Рад всіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР і з цією метою запропонували скликати загальносоюзний зїзд Рад.

30 грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний зїзд Рад. Він затвердив Декларацію про утворення СРСР і союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Було обрано Центральний Виконавчий Комітет СРСР у складі 371 члена і 138 кандидатів, а також 4-х голів ЦВК, від України – Г.І. Петровського.

26 січня 1924 р. ІІ зїзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У травні 1925 р. завершився процес входження України до складу СРСР. ІХ Всеукраїнський зїзд Рад затвердив новий текст Конституції УРСР. У ній законодавчо закріплювалося входження України до складу Союзу РСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів державної влади і державного управління, а також відносини між вищими органами державної влади і державного управління СРСР і УСРР. Хоча формально при утворенні СРСР був реалізований ленінський принцип, проте в життя втілювалася сталінська концепція автономізації. Рішенням союзного уряду (липень 1923 р.) всі питання економічного і фінансового характеру уряди союзних республік повинні були узгоджувати з Раднаркомом СРСР, а в Конституції СРСР (1924 р.) зазначалося, що уряд СРСР видає декрети і постанови, обов’язкові до виконання на всій території Радянського Союзу.

Отже, утворення єдиної багатонаціональної держави, незважаючи на зовнішньо демократичні форми побудови, відбулося за сталінським сценарієм. Українська СРР, як і всі інші незалежні національні республіки, остаточно втратила рештки суверенітету. Причини цього – в однопартійній політичній системі, у всевладді державної партії, генеральним секретарем якої з 1922 р. став Й.В. Сталін. Жорстка централізація, що посилилася в умовах авторитарного правління Сталіна, поступово привела до повної ліквідації суверенітету республік і перетворення СРСР із федеративної держави в унітарну, тобто таку, де республіки фактично були не державами, а адміністративними територіями, хоча і зберігали деякі атрибути державності.

Важливим напрямком удосконалення національно-державного будівництва стало здійснення політики „коренізації”, оголошеної ХІІ з’їздом РКП(б) у 1923 р. Український різновид політики коренізації дістав назву „українізація”. Керівники комуністичної партії і уряду пішли на проведення такої політики переважно з політичних міркувань, щоб забезпечити собі підтримку з боку українського та інших народів в побудові соціалізму.

Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. „Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. „Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”. Провідниками її стали голова РНК Влас Чубар, Олександр Шумський – нарком освіти, Микола Скрипник – нарком юстиції. Була створена комісія з українізації на чолі з В.П. Затонським. У процес українізації включилися М. Грушевський та інші відомі діячі, що повернулися з еміграції, сотні вихідців з Галичини, які прибули у Східну Україну, щиро повіривши в заяви більшовицького керівництва.

З 1925 р. відбулася посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Якщо раніше національний склад апарату республіки був переважно неукраїнським, то у 1923-1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54%. Частка українців у КП(б)У збільшилась у 1933 р. до 60%; у ЦК КП(б)У у 1924 р. українці становили 16%; 1925 – 25%; 1930 – 43%.

Українізація позитивно впливала на розвиток культури, освіти, науки, мистецтва. В результаті її проведення в республіці, 80% населення якої становили українці, в кінці 20-х рр. 4/5 шкіл, понад 2/3 технікумів і близько третини інститутів проводили навчання українською мовою. Більша половина книжок, журналів і газет стали видаватися українською мовою. Якщо в 1922 р. республіка мала до десятка українських газет і журналів, то в 1933 р. їх було 373. Робилися спроби українізувати навіть армію. В Харкові було створено школу червоних старшин. В Україні було ліквідовано неписьменність.

У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, виділено 13 національних регіонів, утворено 954 сільські ради та 100 містечкових рад національних меншостей, де працювали сотні шкіл німецькою, єврейською, татарською, польською та іншими мовами.

Слід відзначити, що проведенню політики „українізації” чинились перешкоди, особливо в 1925-1926 рр., коли генеральним секретарем ЦК КП(б)У був Лазар Каганович. Виконуючи настанови Сталіна, він зі своїми однодумцями грубо викривляв національну політику в Україні, шельмував українські керівні кадри, звинувачував їх у націоналізмі, вишукував різні національні ухили („хвильовізм”, „шумськізм”, „волобуєвщина” та ін.).

Наприкінці 20-х – поч.. 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної свідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за рамки якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про „націоналізм” та „націонал-ухильництво”.

На початку 30-х рр. українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним „українським ренесансом ХХ століття”, як і всю політику коренізації, почали згортати.

 2. На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913 р.) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на до індустріальній стадії розвитку.

Новий етап розвитку радянського суспільства – етап соціалістичної реконструкції народного господарства – визначив ХІV з’їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.), проголосивши курс на індустріалізацію країни. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР, зміцнення обороноздатності країни, створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства, стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

Індустріалізацію планувалось проводити плановими методами, високими темпами. Кожний із планів був розрахований на 5 років і називався „п’ятирічкою”. На перше місце ставився розвиток важкої промисловості: металургії, енергетики, важкого машинобудування.

ХV зїзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) прийняв директиви для розробки першого пятирічного плану (1928/29 – 1932/33 господарські роки). Середньорічний план приросту промисловості планувався за відправним варіантом на 18%, за оптимальним – понад 20%.

Перший пятирічний план був схвалений ХVI конференцію ВКП(б) (квітень 1929 р.) в оптимальному варіанті. У травні 1929 р. ХІ Всеукраїнський зїзд Рад затвердив пятирічний план розвитку народного господарства УСРР, щорічний приріст промислової продукції мав становити 22%, згодом цю цифру було збільшено до 37,7%. Україна, де були кваліфіковані кадри і необхідна інфраструктура, отримала 20% капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР в роки першої пятирічки, 400 припадало на Україну. У другій і третій пятирічках ця частка була зменшена. В роки другої пятирічки – лише 1000 заводів із 4500, у третій – 600 із 3000.

Проголошений курс на індустріалізацію одразу наштовхнувся на низку обєктивних труднощів: хронічний недостаток коштів, кваліфікованих кадрів, дефіцит обладнання. Розпочинався другий після політики „воєнного комунізму” штурм, який дістав офіційну назву „наступ соціалізму по всьому фронту”. Почалось згортання непу. Економіка з інтенсивного шляху була переведена на екстенсивний і приріст промислового виробництва досягався за рахунок будівництва нових підприємств.

Для здійснення таких авантюристичних намірів, партія з 1929 р. як і в роки громадянської війни, переходять до примусової продрозкладки, забороняється торгівля, запроваджується карткова система постачання у містах, збільшується емісія грошей. Джерелами сталінської індустріалізації стають – нееквівалентний обмін між селом та містом, експропріація майна непманів та куркулів, примусові займи у населення, необмежений продаж горілчаних напоїв, продаж предметів мистецтва з музеїв та палаців за кордон.

Намагаючись компенсувати відсутність економічних стимулів зростання продуктивності праці моральними, більшовицька партія, профспілки та комсомол розгортали в колективах змагання за підвищення продуктивності, економію ресурсів, раціоналізацію виробничих процесів, залучаючи до нього тисячі робітників. Ініціатором змагання було керівництво шахт Донбасу „Центральна” і „Північна” тресту „Артемвугілля”. Весною 1929 р. у виробничому змаганні, котре стало називатися соціалістичним, брало участь 2 млн. робітників, із них 310 тис. – в Україні.

Незважаючи на труднощі, за роки першої пятирічки був побудований фундамент соціалізму. Відбулася докорінна реорганізація економіки України. Практично заново було створено важку індустрію, включаючи машинобудування, оборонну промисловість, хімічне виробництво. Так, у травні 1932 р. дала ток Дніпрогес, побудовані заводи „Запоріжсталь”, „Азовсталь”, „Криворіжсталь”. Введені в експлуатацію тракторний завод в Харкові (1931 р.), завод Дніпроспецсталь в Запоріжжі. Значних успіхів було досягнуто в електрифікації республіки.

Проте грандіозні плани першої пятирічки повністю не були виконані. Середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%. Фактичний видобуток вугілля в Донбасі становив лише 45 млн. т, замість передбачених планом 53 млн. т, виплавка чавуну – лише 4,3 млн. т, замість 6,6 млн. т. Вчасно не було здано до експлуатації значної кількості підприємств та електростанцій. Господарський механізм, дедалі більше відриваючись від ринку, перетворювався на жорстко централізовану систему управління. Одночасно різко знизився рівень життя – черги, продовольчі картки, дефіцит самого необхідного, проживання в бараках.

З 1933 р.  політика стрибкоподібного директивного нарощування темпів розвитку промисловості припиняється. На другу пятирічку (1933-1937 рр.) було запропоновано помірковані середньорічні темпи зростання промислового виробництва – 13-14%. Відбулися зрушення щодо ставлення до матеріального стимулювання праці. Інтенсивніше почала впроваджуватися нова техніка, більше уваги приділялося організації виробництва й підготовці кадрів.

На шахтах, заводах і фабриках України зявилися сотні тисяч новаторів виробництва. Початок цьому рухові поклав вибійник кадіївської шахти „Центральна-Ірміно” О. Стаханов. Стаханівський рух поширився на всю Україну. 1934-1936 рр. були найвдалішими. Були побудовані Харківський турбінний, Новокраматорський завод важкого машинобудування, Азотний завод у Горлівці та ін. Але завдання другої пятирічки теж не були виконані у повному обсязі. Третя пятирічка також не була завершена через те, що її перервала в 1941 р. війна.

Хоч жодна з перших пятирічок не була виконана у повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства. Зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції самої промисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість (кустарно-ремісничі підприємства, окремі товаровиробники) витісняється великою індустрією. За рівнем розвитку галузей важкої промисловості Україна випередила ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля. Було ліквідовано безробіття, але понизився життєвий рівень населення. Індустріальні потужності України були зорієнтовані на переробку сировини і виготовлення продукції важкого машинобудування, а не задоволення щоденних потреб людей.

ХV зїзд ВКП(б) (грудень 1927 р.), визначив курс на колективізацію сільського господарства. У сталінських планах передбачалося, що колективізація – це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а й промисловості – сировиною і робочою силою. Цей процес мав здійснюватися поступово, на основі добровільного обєднання одноосібних селянських господарств в колективи (комуни, артілі). До кінця пятирічки згідно з директивами пятирічного плану в Україні намічалось кооперувати до 24% селянських посівів. Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування.

Це стримувало темпи індустріалізації. При наявності мільйонів власників-одноосібників держава не спроможна була забезпечити прискорені темпи її здійснення. Загострення соціально-політичної обстановки у 1928-1929 рр. через проблеми хлібозаготовок, переходу до продрозкладки, введення карткової системи на продукти харчування в містах ще більш загострило ситуацію, диктувало швидкі темпи та жорсткі методи колективізації.

1929 рік був проголошений роком великого перелому. В листопаді 1929 р. відбувся пленум ЦК ВКП(б), присвячений „соціалістичним перетворенням” у сільському господарстві. Пленум визнав недостатніми накреслені ХV з’їздом партії темпи колективізації і проголосив перехід до суцільної колективізації. Сталін та його оточення висловились про доцільність проведення її протягом року. 5 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову „Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву”. Україну було віднесено до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р. А керівник ЦК КП(б)У С. Косіор в лютому 1930 р. підписав інструктивний лист місцевим парторганізаціям з гаслом: „Степ треба цілком колективізувати за час весняної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р.”

Колективізація передбачалась у формі артілі – із залишенням селянинові присадибного господарства. Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі „ як перехідної до комуни форми колгоспу” (саме так ставилося питання у постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня), почали масово усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю. Селян насильницьки заганяли до колгоспів. Це викликало протидію з боку заможного селянства, що отримало назву „куркулів”. Закономірно, що колективізація супроводжувалася „політикою ліквідації куркульства як класу”. Перша хвиля розкуркулювання прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61887 господарств, тобто 2,5%.

Селянство чинило опір сталінській політиці і на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 р. опублікував у „Правді” статтю „Запаморочення від успіхів”, в якій у „перегинах” процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Була видана постанова ЦК ВКП(б) „Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі”, за якою дозволявся вихід із колгоспів, організованим насильницьким шляхом. Почався масовий вихід селян із колгоспів. До осені 1930 р. вийшла половина селянських господарств.

Однак відступ тривав недовго. Вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав республікам директивного листа „Про колективізацію”. Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію. Ще рішучими методами і темпами здійснювався процес розкуркулювання. Коли розкуркулювання поновилося, куркульські родини висилали за межі України. Протягом 1930 р. з України було депортовано не менше 75 тис. родин, а до червня 1931 р. – ще 23,5 тис. Усього за роки суцільної колективізації було розкуркулено близько 200 тис. селянських господарств.

До осені 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед усіх селянських господарств дорівнювала 67%. До кінця 1932 р. в республіці було колективізовано майже 70% господарств, які охоплювали понад 80% посівних площ республіки. Колективізація в Україні завершилася у 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які обєднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи здійснення колективізації призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років, його невпинного вповзання у кризу. Про це переконливо свідчить статистика: за період 1929-1932 рр. в Україні поголівя великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней – 33,3%, свиней – на 62,3%, овець – на 74%. Значно скоротився річний валовий збір зернових культур. Все це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило голод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель.

Урожай 1932 р. був значно менший ніж попередніх років. До того ж селянство не бажало безоплатно віддавати державі плоди своєї праці. Під загрозою зриву опинився надзвичайно напружений план хлібозаготівель для України.

В Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим. Хлібозаготівлі на селі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р. Після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод. Проти колгоспників, які, щоб вціліти, приховували справжні розміри врожаю, почалися репресії. 7 серпня 1932 р. з ініціативи Сталіна було прийнято постанову, згідно з якою селян засуджували за кілька підібраних на колгоспному полі колосків до розстрілу або на 10 років ув’язнення. Вилучивши у селян хліб, за вказівкою В. Молотова, забирали все: сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, тобто будь-який провіант. Майже 90 районів, які були занесені на так звану „чорну дошку”, оточувалися військами і починалися обшуки і грабунок населення власної країни. Фактично це була дія свідомо спрямована на повільне фізичне знищення селянського населення, покрита завісою мовчання. Люди вимирали сімями, селами. Були зафіксовані страшні випадки людоїдства і трупоїдства.

За офіційними даними, голодомор 1932-1933 рр. в Україні забрав життя понад 5 млн. чоловік. Західний історик Дж. Мейс підкреслює: „Москва пов’язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам... Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували у Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещадно здійснили це на Україні в 1932-1933 рр. засобом штучного голоду...”

Насильницька колективізація і голодомор призвели до руйнації виробничих сил на селі, що обумовило глибоку кризу в сільському господарстві і змусило в значній мірі змінити політику уряду: відмовитись від примусу і репресій, анулювати продрозкладки, встановити тверді плани хлібозаготовок, частково відновити ринкові відносини, спрямувати зусилля на організаційне  і матеріально-технічне зміцнення колгоспів, матеріальне заохочення колгоспників. Запроваджувалася індивідуальна і дрібногрупова (ланкова) прогресивно-відрядна оплата праці. Більшість господарств почала обзаводитися підсобними виробництвами – тваринництвом, птахівництвом, садівництвом, бджільництвом. Напередодні війни сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, що існував до початку суцільної колективізації.

Колгоспний лад, що виник внаслідок соціально-економічних перетворень 1929-1939 рр., являв собою одну з головних підвалин командної економіки, економічний фундамент тоталітарного режиму. Перетворення селянина на колгоспника означало, по суті, позбавлення його власності на засоби виробництва. Незважаючи на зовнішньо колективну форму колгоспної власності, здійснене у відповідності з комуністичною програмою усуспільнення виробництва в сільському господарстві, перетворило колгоспи на одержавлені підприємства, а колгоспників – у найману робочу силу.

Лекція 2.

План

1. Особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель у міжвоєнний період.

2. Діяльність українських політичних організацій в Польщі, Румунії та Чехословаччині в 1921-1939 рр. Утворення Карпатської України.

            1. За підсумками Паризької мирної конференції 1919 р. Східна Галичина була тимчасово окупована Польщею, за умовами Ризького миру (березень 1921 р.) до Польщі відійшли Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, а за рішенням Ради послів великих держав у 1923 р. Східна Галичина закріплюється за Польщею. Територія краю поділилась на 3 воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське. На території Західної Волині та Західного Полісся були утворені Волинське і Поліське воєводства. Холмщина і Підляшшя увійшли до складу Люблінського воєводства.

 Румунія у 1918 р. окупувала Північну Буковину, Хотинський, Ізмаїльський та Аккерманський повіти Бессарабії. 11 вересня 1919 р. за Сен-Жерменським договором Буковину було передано Румунії, а Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини.

У ті роки в складі Польщі західноукраїнські землі залишались аграрними та економічно відсталими. Територія Польщі була поділена на 2 частини “А” та “Б”. До другої віднесли українські території. Їм відводилась роль сировинної бази та ринку збуту. В ці території майже не вкладались ніякі інвестиції. На території “Б” видачі дозволу для відкриття підприємств були зведені до мінімуму, а встановлені високі залізничні тарифи фактично ізолювали вихід продукції території “Б” до “А”. В промисловості переважали ті галузі, які забезпечували високі прибутки без значних капіталовкладень: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини. 85 % підприємств були дрібними. Намагаючись протистояти економічному впливу іноземців, галичани створювали кооперативи. Напередодні Другої Світової війни їх налічувалося близько 4 тис. Майже 90 % кооперативів діяли у Східній Галичині.

Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. Кредитові спілки організувалися в асоціацію під назвою «Центробанк», сільські споживчі й торгові спілки утворили «Центросоюз», спілка молочних кооперативів називалася «Маслосоюз», а «Народна торгівля» представляла міських торгівців. Організація, що об'єднувала всі кооперативи, наглядала за їхніми рахунками, навчала службовців та забезпечувала загальне керівництво, називалася РУСК (Ревізійна Українська спілка кооперативів). Авторитет спілок підносили їхні керівники, насамперед Остап Луцький та Юліан Павловський.

У складному становищі знаходилося сільське господарство. Велике приватне, державне і церковне землеволодіння у Галичині становило 43,9%. Селянські господарства були дрібними, і в умовах боротьби з поміщицьким господарством були приречені на розорення. На Волині, де великих польських землевласників було менше, земля давала кращий врожай, а селянські наділи були більшими, на селі жилося дещо краще. У липні 1919 р. польський сейм схвалив „Основи земельної реформи”. Але впроваджувана аграрна реформа не  ліквідувала безземелля в краї, незважаючи на те, що у колонізаційний фонд Східної Галичини, Волині і Західного Полісся було виділено 445 тис. га землі. За таємним наказом польського уряду лише 5% поміщицьких земель, які підлягали  викупу, дозволялося продавати українським селянам. Більша частина земель перейшла у розпорядження польських колоністів – „осадників”, які мали сприяти асиміляції українського населення і в разі потреби виконувати каральні функції. Негативно на стан сільського господарства вплинуло падіння цін на сільськогосподарські продукти, викликане світовою економічною кризою. В наслідок цього скоротилися посівні площі, зменшилося поголів’я худоби.

Негативні процеси в промисловості та сільському господарстві призвели до стрімкого зростання безробіття. Надлишковою робочою силою активно користувалися роботодавці, збільшуючи робочий день подекуди до 14 годин, не турбуючись про забезпечення умов праці. Широко використовувалася жіноча і дитяча праця, почастішали випадки каліцтва на виробництві. Грошова оплата праці майже не практикувалася, частіше розраховувалися натуральними продуктами. Природний приріст населення напередодні Другої Світової війни становив лише 8 на 1 тис. чоловік.

Не маючи можливості знайти роботу вдома, українське населення виїздило за кордон у пошуках заробітку. Але у цей період еміграція виявилася менш ефективною, ніж колись, оскільки Сполучені Штати й Канада скоротили квоту емігрантів, яких вони могли прийняти. В результаті з 1919 по 1939 рр. з території Східної Галичини виїхало лише 190 тис. чоловік. Натомість край активно заселявся іноземцями. Їхня кількість лише у Львові становила більше 80 %.

Як і до війни, інтелігенція продовжувала здійснювати політичне, культурне й навіть соціально-економічне керівництво західноукраїнським суспільством. Але на відміну від XIX ст., коли велику частину цього класу становили священики, у міжвоєнний період переважна більшість інтелігенції була світською. За даними польських дослідників, у 30-х роках інтелігенція становила близько 1 % (15 тис. чоловік) усього західноукраїнського населення, що працювало (серед поляків аналогічний показник дорівнював 5 %). Головною причиною відносно невеликого числа освічених українців була політика уряду, спрямована на те. щоб ускладнити для осіб непольської національності доступ в університети. Так, у Львівському університеті частка українців ледве сягала 10 %.

31 липня 1924 р. вийшов закон про визнання державною мовою польської. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи: якщо у 1911 – 1912 рр. в Східній Галичині існувало 2418 укр. шкіл, то в 1926 – 1927 – лише 845. Реагуючи на полонізацію освіти, у Львові було засновано таємний Український університет (1921 - 1925). Сучасники називали його „катакомбним”. Тут існувало три факультети (філософський, правничий та медичний),  діяло 15 кафедр, навчалося 1500 студентів. Центром національної культури у 20 – 30-х рр. було Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.

Не витримуючи національного та соціального гноблення, робітники організовували страйки на підприємствах, селяни захоплювали поміщицькі землі. Опір населення призводив до репресій з боку уряду. Восени 1930 р. на території українських земель була проведена пацифікація (утихомирення). Поліція та війська придушували селянські повстання. У 1934 р. У Березі-Картузькій був організований концентраційний табір для політичних в’язнів.

Важливим чинником суспільного життя на західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка у 1939 р. об’єднувала 4440 церков з 4,37 млн. віруючих. У захисті прав греко-католицького населення від утисків поляків важливу роль відігравав митрополит А. Шептицький, який виступав проти пацифікації і підтримував політику нормалізації.

Українські території, які увійшли до складу Румунії, відзначалися злиденністю у порівнянні з власне румунськими землями.  Це при тому, що рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Безробіття охопило 50 % працездатного українського населення. Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на три періоди. У перший період, що тривав з 1918 по 1928 р., румунський уряд запровадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впорядкованої конституційної системи Австрії, ліквідація їхніх прав і румунізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговталися протягом відносно ліберального періоду 1928—1938 рр. Але у 1938 р., з приходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітарного правління. Жорстока політика влади у перший період викликала опір населення. Зокрема, 16 вересня 1924 р. у Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання, в якому брало участь 6 тис. чоловік. Для придушення повстання уряд залучив війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Над учасниками антирумунського виступу відбувся процес, відомий під назвою „процес 500”. Через активне втручання міжнародної спільноти, вироки виявилися відносно мякими. Було засуджено лише 85 чоловік.

Щодо Чехословаччини, то їй належало Закарпаття. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців. Уряд Чехословаччини вів найбільш сприятливу політику до Закарпаття порівняно з іншими урядами. Збільшувались чисельність українських шкіл, але 28 червня 1925 р. українську мову визнали чужою, що призвело до звуження викладання української мови й розширення чеської. Робились часткові інвестиції в промисловість, але вони були дуже малі. За станом на 1926 р. в краї діяли 92 підприємства з чисельністю робітників – 6718. Була проведена аграрна реформа: великі землевласники позбавлялися частини земель, які були роздані селянам. Почалося будівництво доріг, мостів, проводилася електрифікація. Слід зауважити, що уряд вкладав у економіку краю більше коштів, ніж отримував від нього прибутків.

Отже, західноукраїнські землі на початку 20-х рр. ХХ ст. опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехословаччини. Соціально-економічне становище цих територій було складним. Західноукраїнські землі розглядалися як джерело сировини і дешевої робочої сили. Особливо складним було становище українських земель у складі Румунії, де злиденне становище краю поєднувалося з жорстким ставленням уряду.

2. Держави, до складу яких потрапили західноукраїнські землі, мали різний політичний устрій. Румунія була конституційною монархією, якою управляли антидемократичні уряди. У Польщі домінували авторитарні тенденції, а Чехословаччина мала демократичні політичні порядки. Складне національне та соціально-економічне становище, в якому опинилося українське населення створювали сприятливу атмосферу для діяльності політичних партій та рухів.

Говорячи про політичні українські партії на території Польщі можна сказати, що українці краю мали 12 політичних партій. Оскільки польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах, національні меншини, незважаючи на дискримінацію, могли відстоювати свої інтереси через офіційні канали в інститутах державної влади. Найчисельнішим об'єднанням з них було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке виникло у 1925 р. Це була ліберальна партія, що виступала за конституційну демократію та незалежність України. Керував партією Д. Левицький. До визначних діячів УНДО слід віднести В. Бачинського, С. Витвицького, К. Левицького та ін. У другій половині 30-х рр. відбулося зближення УНДО з правлячими колами, після того як уряд Ю. Пілсудського почав запровадження федеративно-національної програми: допускалося викладання українською мовою, припинялося переслідування православного духовенства, українським кооперативам і банкам надавалися кредити. За таких умов була укладена угода „нормалізація”, після якої припинилося переслідування українських демократичних організацій, а один із лідерів УНДО В. Мудрий був обраний віце-маршалком польського сейму.

У 20-ті роки серед українців краю поширюються прорадянські погляди, так у 1919 р. утворюється Комуністична партія Східної Галичини, яка в 1923 р. стала Комуністичною партією Західної України (КПЗУ). Партія діяла нелегально, керував нею В. Затонський. У 20-х рр. вона набула значної популярності у суспільстві, так як однією з її ідей було об’єднання з радянською Україною, де в цей час впроваджувалася нова економічна політика, проводилася українізація. Але з початком репресій та після голоду 1932 – 1933 рр. в УРСР, ідея об’єднання не знаходить підтримки в середовищі західних українців, і КПЗУ поступово втрачає авторитет. У 1938 р. партія була розпущена. Серед інших політичних партій були Українська католицька партія, Руська селянська, Руська аграрна партії та ін.

Ідеологією революційного руху в 20-ті роки став інтегральний націоналізм, головним ідеологом якого був Д.Донцов. У 1920 р. у Празі засновується Українська Військова Організація (УВО), що прагнула продовжити боротьбу з поляками. Командиром її було обрано Євгена Коновальця. У 1929 р. представники УВО та “Української націоналістичної молоді”, “Легіону українських націоналістів”, “Асоціації націоналістичної молоді” зустрілися у Відні та заснували “Організацію українських націоналістів” (ОУН).

ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали ("Розбудова нації", "Сурма", "Юнак"), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об’єднаннях. Саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929 р., а в остаточному вигляді - у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939 р. Вона ґрунтувалася на пріоритеті інтересів української нації, яка проголошувалась абсолютною цінністю, "найвищим типом людської спільноти". Метою організації було створення української самостійної соборної держави. Форми державної влади мали відповідати послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції передбачалося встановлення національної диктатури, покликаної здійснити невідкладні заходи по закріпленню новоствореного режиму. Глава держави повинен був створити законодавчі органи "на засаді представництва всіх організованих суспільних верств".

Виходячи із завдання створення української державності, ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції на всіх українських землях. Хоча спочатку частина керівництва ОУН не виключала використання легальних, зокрема парламентських, методів боротьби.

ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан “постійного революційного бродіння”, “постійний дух протесту проти властей”. Починаючи з 1930 р. ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти. На початку 30-х років було здійснено більш як 60 замахів та вбивств. Перша заповідь ОУН проголошувала: “Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”. Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб.

Терористичні акти ОУН, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького і директора української гімназії І. Бабія, викликали гостру реакцію в національно-демократичному таборі. 13 липня 1934 р. президія УНДО та Українська парламентська репрезентація виступили із спільною заявою, в якій засуджувалися акції ОУН, що “наносять необчисленні шкоди українській нації”. Близький до національної демократії митрополит Андрій Шептицький також засудив “злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні”. У свою чергу ОУН звинувачувала діячів національної демократії в “нерозумінні справжніх шляхів визволення”, у ”свідомому чи несвідомому інформуванні поліції”.

Назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів. Для ОУН того часу були характерними догматизм та інертність в оцінці суспільно-політичної ситуації в Україні. Ця обставина була однією з найважливіших причин постійних розколів в організації та відходу від неї багатьох теоретиків українського націоналізму. ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і фашистською Німеччиною. Особливо загострилась міжорганізаційна боротьба після вбивства у 1938 р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця. Розходження виявилися між ветеранами – членами проводу українських націоналістів, які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю – радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби.

Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів проводу відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), встановити контакти із західними державами; віддати перевагу власне боротьбі на терені України; застосувати радикальні методи влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш поміркованих дій.

Порівняно з активним політичним життям Галичини, розмах руху на територіях, які входили до складу Румунії, був слабшим. У 1929 р. на Буковині почала діяти прокомуністична організація „Визволення”, основними ідеями якої були: приєднання до Радянської України, одержавлення економіки, проведення аграрних перетворень. Масової підтримки організація не мала. У 1927 р. була організована Українська національна партія, керував якою В. Залозецький. Дана ліберальна партія виступала за легальні методи боротьби і компроміс з урядом. У 1935 р. почала формуватися радикальна націоналістична організація, своїми ідеями близька до поглядів ОУН. На її чолі стояли О.Забачинський, І. Григорович, Д. Квітковський. В 1938 р. після приходу до влади в Румунії військових легальні політичні партії припинили своє існування.

Політичне життя Закарпаття було складним. Власне української партії тут спочатку не було. Політичні течії були представлені москвофільством, русинством та українофільством. Серед авторитетних організацій москвофілів було „Общество им. Духновича”, яке підтримувалося урядами Польщі та Угорщини, незацікавленими в консолідації закарпатських українців.

Інша тенденція зводилася до абсолютизації місцевих особливостей, тобто до того, що слов'янське населення Закарпаття є окремою нацією русинів. Багато з її прибічників були священиками, які з приходом чехів вважали за обачне приховати свої проугорські симпатії під покровом локалізму. Ідея «створення» окремого народу з кількох сотень тисяч людей виглядала слабко аргументованою, особливо з огляду на близьку спорідненість закарпатців з українцями, що населяли східні схили Карпат. У результаті локалістський, або русинський, варіант був найслабшим із усіх.

Найдинамічнішою виявилася українофільська течія, що переважала в середовищі нової світської інтелігенції, вчителів і студентів. Як і в Галичині XIX ст., вона починалася як народовський рух молодої інтелігенції, котра прагнула зміцнити зв'язок із селянами. В міру того як зростало усвідомлення подібності у мові, народній культурі, у традиціях християнства східного обряду між населенням по обидва боки Карпат, а також із посиленням українського національного руху в Галичині, народовці Закарпаття ставали українофілами.

Про дедалі відчутніший вплив українофілів свідчило їхнє організаційне зростання в 30-х рр. Українофіли на чолі з Августином Волошиним, Михайлом та Юлієм Бращайками заснували освітнє товариство «Просвіта», яке швидко відтіснило конкуруюче Товариство ім. Духновича. Особливої популярності серед молодої інтелігенції набула організація українських скаутів «Пласт», що налічувала 3 тис. членів. У 1934 р. до Асоціації українських учителів входило близько 1200 чоловік, або дві третини всіх педагогів Закарпаття. Особливо палкими прибічниками українства стали гімназисти та студенти університетів. Серед українців Закарпаття, які могли відкрито висловлювати свої політичні та національні прагнення, створена на конспіративних засадах ОУН не мала сильного представництва протягом майже всіх 30-х рр. Хоча більшість українофілів стали прихильниками інтегрального націоналізму, значна їх частина перейшла на прорадянські позиції.

Підсумовуючи, можна сказати, що політичний рух найбільш активним був на території Польщі, хоча і на інших територіях українці об'єднувалися в політичні партії та організації для відстоювання своїх національних інтересів.

У 1938 р. характер політичних процесів у Закарпатті круто змінився. Внаслідок Мюнхенської угоди (29 – 30 вересня 1938 р.) західних держав з Гітлером почалося розчленування Чехословаччини. Чехословацька проблема стала центральною у європейській політиці. 10 жовтня 1938 р. Чехословаччина була проголошена федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. Влада центрального уряду Праги стала номінальною. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття одержало автономію. Автономну адміністрацію краю спочатку очолив А.Бродій, але його уряд не дістав підтримки в суспільстві. Новий крайовий кабінет очолив Августин Волошин – прихильник німецької орієнтації. Активізувалися дипломатичні відносини з Німеччиною, у Хусті було відкрито німецьке консульство.

З ініціативи Волошина у січні 1939 р. була утворена політична організація закарпатського населення, яка стояла на платформі творення суверенної держави – Українське національне об'єднання (УНО). На 13 лютого 1939р. було призначено вибори до парламенту – Сейму Карпатської України. Вибори завершилися перемогою прихильників суверенітету Закарпаття: за них віддали голоси майже 90 %  всіх виборців, які брали участь у голосуванні. Були створені й власні збройні сили – „Карпатська Січ”.

6 березня 1939 р. Німеччина окупувала Богемію і Моравію, давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України. У ніч з 13 на 14 березня угорська армія розпочала бойові дії в районі Мукачева. А.Волошин надіслав телеграму до Німеччини, в якій зазначалося, що самостійність проголошена під охороною „рейху”. Але очікуваної підтримки карпатоукраїнці не отримали. 15 березня 1939 р. на засіданні Сейму було проголошено самостійність Закарпатської України. Сейм ухвалив закон, за яким Карпатська Україна проголошувалася незалежною державою, з державною мовою – українською. Оголошувалося, що Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним сеймом Карпатської України.

Президентом Карпатської України став Августин Волошин. Воєнізована організація, створена для охорони краю – Карпатська Січ не змогла чинити вдалого опору. Карпатська Україна  до 20 березня 1939 р. була окупована Угорщиною. Волошин разом з урядом був змушений емігрувати. Захищаючи Карпатську Україну, загинуло за різними даними від 2 до 6,5 тис. чоловік.

Незважаючи на окупацію, яка знову прийшла на Закарпаття, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення. Воно продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави.

Тема VІІ. УКРАЇНА В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ТА ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1939-1945 рр.

План

1. Героїчна оборона Києва, Одеси, Севастополя. Битва під Москвою та крах фашистського плану блискавичної війни.

2. Визволення території України від загарбників. Внесок українського народу у розгром фашистської Німеччини.

1. 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без об‘яви війни, віроломно, одностороннє відкинувши договір 1939 р. про ненапад, напала на Радянський Союз. Армія вторгнення мала колосальну міць – 5,5 млн. чол., а всього – 8,5 млн. чол., близько 4300 танків і штурмових гармат, близько 5 тис. бойових літаків, 47200 гармат і мінометів. Їй протистояли війська Червоної Армії, які в західних округах мали 2,9 млн. чол., майже 33 тис. гармат і мінометів, 14,2 тис. танків, 9,2 тис. літаків. А всього Червона армія і флот мали 4,8 млн. чол. Отже зброї було більше у СРСР, та вона була дуже застарілою і значно поступалася у якості зброї Німеччини. Особливо війська Німеччини переважали на напрямах головних ударів. Та війська СРСР були розпорошені, а німецькі сконцентровані. Для народів Радянського Союзу почалася Велика Вітчизняна війна. Вона йшла 1418 днів і ночей.

Війна збоку фашистської Німеччини та її союзників (Фінляндії, Угорщини, Румунії) носила особливий характер. Німецький нацизм намагався не тільки захопити територію СРСР, але й скинути радянський суспільний лад. Радянський Союз повинен бути розчленований і знищений. На його території повинно бути утворено 4 рейхскомісаріата – німецькі провінції. Москву, Ленінград, Київ і ряд інших міст намагалися повністю зруйнувати. Більшу частину слов‘ян в СРСР знищити, а невелику кількість перетворити на рабів. Генеральний план «ОСТ» передбачав радикальні скорочення корінного населення на окупованій території за допомогою насильницького переселення і голодної смерті. Згідно з гітлерівською Директивою № 21 (План «Барбаросса»), прийнятою до дії у ставці фюрера 18 грудня 1940 р., німецькі війська повинні бути готовими розгромити війська СРСР в блискавичній війні протягом 2-3 місяців. Щодо України, то в планах нацистів передбачалося на її території утворити рейхскомісаріат «Україна», населення якої передбачалося в більшій частині знищити і колонізувати за рахунок колоністів-німців з Румунії, Болгарії та Югославії. Центрами германізації повинні були стати воєнні поселення. У Крим передбачалося переселення німців з Південного Тіроля, а також німців з-за Дністра. У 1942 р. Гітлер прийшов до остаточного рішення – зробити Крим новою батьківщиною південних тірольців.

Отже збоку гітлерівської Німеччини це була війна загарбницькою, несправедливою. Збоку СРСР ця війна була справедливою, загальнонародною, дійсно Вітчизняною. Для українців ця війна теж була Великою і Вітчизняною, бо вирішувала долю всього населення. Не Сталін і його режим, а Вітчизна і народ стояли на першому місці.

Від розбійницького нападу радянські війська несли жахливі втрати. Вже в перший місяць війни безповоротні втрати налічували 1 млн. чол., з них 700 тисяч полонених. З червня по грудень 1941 р. Радянська армія і флот втратили більше 3-х млн. чол., 20 тисяч танків і САУ, 100 тисяч гармат, 10 тисяч літаків. Територія СРСР, зайнята вермахтом, була понад 1,5 млн. кв. км, що втричі перевищувала територію Франції. У військах Червоної армії було багато безладдя, паніки, невміння налагоджувати управління бойовими подіями. Але війська в масі своїй стійко і героїчно оборонялись на всій території. Стійка оборона усіх великих міст зривала план блискавичної війни.

Свій внесок зробило населення міст України. Героїчно оборонявся Київ, який захищали війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала Кирпоноса. Все населення столиці України стійко і мужньо боронило місто. Всього оборона тривала 73 дні. Німці втратили тут 100 тис. чол. 72 дні героїчно оборонялась Одеса. Біля її стін ворог втратив понад 160 тис. чол. Героїчний Севастополь тримався 250 днів.

1 травня 1945 р. в наказі Верховного Головнокомандувача Й. Сталіна в числі перших були названі міста-герої – Ленінград, Сталінград, Севастополь і Одеса. 8 травня 1965 р. було затверджено положення про міста-герої. А в 1979 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР міста-герої затверджені додатково такі – Москва, Київ, Керч, Новоросійськ, Мінськ, Тула, Фортеця-герой – Брестська фортеця.

З перших днів війни керівництво СРСР вживає заходи щодо оборони держави. 29 червня 1941 р. ЦК ВКП(б) зробила заяву, що почалася Велика Вітчизняна війна. 30 червня утворюється ДКО (Державний Комітет Оборони) для поєднання всієї влади. До нього увійшли – Сталін, Берія, Мікоян, Ворошилов, Молотов, Маленков, Булганін, Вознесенський. Це був надзвичайний орган керівництва державою. Його очолював Сталін.

Для керівництва Збройними силами СРСР у війні 23 червня 1941 р. утворено Ставку Верховного головнокомандування. До нього входили – Тимошенко (голова), Ворошилов, Молотов, Сталін, Жуков, Будьонний, Кузнєцов. З 10 липня 1941 р. її очолив Сталін. Велике значення мала Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р., яка ставила першочергові завдання перед партійним і радянським органом влади.

Про початок війни заяву зробив Міністр іноземних справ В. Молотов. Й. Сталін був у розпачі, хоча в перші дні він приймав багато керівників. Лише 3 липня 1941 р. Сталін зробив власну заяву про війну.

24 червня 1941 р. було утворено раду по евакуації (Каганович – голова, Косигін, Шверник, Шапошников, Круглов, Попков, Дубровин, Кирпичников). Але порядок евакуації визначав інший документ – Постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 27 червня 1941 р.

Першочергово вивозились промислові цінності, кваліфіковані робітники, цінне обладнання та сировина. З України було вивезено 550 великих підприємств на Схід держави. Вивозилось також майно колгоспів і радгоспів, техніку, скот. Вивозились навчальні, наукові і культурні заклади, музеї. Всього на Схід у 2-й пол.. 1941 р. було вивезено 2,5 тис. промислових підприємств. Пуском заводів і фабрик керував талановитий економіст, заступник Голови РНК СРСР, Голова Держплану СРСР Н.Д. Вознесенський.

Ця операція за масштабом не мала рівних у світі і за оцінкою радянського полководця Г. Жукова прирівнювалась до перемоги великої стратегічної операції.

Та все ж СРСР став перед реальною катастрофою. В чому ж причини великих поразок і невдач на першому етапі війни у 2-й пол.. 1941 р.?

По-перше – це прорахунок державного і воєнного керівництва, перш за все Й. Сталіна в оцінці воєнно-стратегічної обстановки перед війною. Не передбачили напрями основних ударів ворога. Сталін більше довіряв Гітлеру ніж радянським розвідникам про підготовку Німеччини до нападу на СРСР.

По-друге – масові репресії проти командних кадрів Червоної армії у 30-ті роки дуже підірвали міць воєнного керівництва. Майже 80% верхнього керівного складу Червоної армії було знищено. З цього приводу полководець війни маршал Василевський стверджував, що без 1937 р. (це початок масових і жахливих репресій) не було б і війни.

По-третє – переважна частина бойової техніки (на 70-80%) була застарілою.

По-четверте – масові репресії в суспільстві в цілому, насильницька колективізація спричинили занепад морально-політичного духу серед значної кількості населення, спонукали масовий колабораціонізм (перехід на сторону ворога), особливо в західних областях України, дезертирство і здача у полон. Це мільйони людей.

2. Основними і великими битвами Великої Вітчизняної війни були: під Москвою, Сталінградська, Курсько-Орловська, за Дніпро, Білоруська, Корсунь-Шевченківська, це ті, що були на території СРСР. Далі – битви за визволення народів Східної Європи.

Битва під Москвою (з 5 грудня 1941 до початку лютого 1942 р.) була першою великою наступальною операцією Червоної армії, в результаті якої ворога було відкинуто на 100-250 км. від Москви. Війська під керівництвом І.Конєва і С.Тимошенка при загальному керівництві Г. Жукова вперше нанесли стратегічну поразку німецьким військам. Втрати німців – 615 тис. чол., втрати радянських військ – 926 тис. чол. Та все ж план «бліцкригу» був остаточно зірваний. Радянські війська зробили те, чого не могли зробити війська Англії і Франції. Тепер тільки Радянський Союз став вирішальним фактором Другої світової війни. Ця перемога мала велике значення для всіх народів СРСР, бо вселяла надію на остаточну перемогу над ворогом. Вона значно посилила морально-політичний стан населення СРСР. Значно зросла довіра міжнародної спільноти і поклала початок реального зміцнення антигітлерівської коаліції. Уряди Англії і США остаточно перейшли на шлях допомоги Радянському Союзу в боротьбі з фашистською Німеччиною.

Після переможної битви під Москвою Червона армія зазнала ще дві великі   поразки – під Харковом і в Керчі (травень 1942 р.) Поразка в битві за Харків призвела до втрати 140 тис. вбитих та полонених, поразка в Криму – 170 тис. чол. Червоній армії знов треба було відновлювати свої сили. Німці перехопили стратегічну ініціативу і відновили наступ на Сталінград. Становище для радянських військ знову стало критичним. В цих умовах з‘явився наказ Наркому оброни Й. Сталіна № 227, в якому була сформульована вимога «Ні кроку назад!». Так з‘явились заградзагіни і штрафбати. Ці вкрай жорстокі заходи були направлені на те, щоб будь-якою ціною зупинити відступаючі радянські війська. Це був цілком виправданий крок, хоч і жахливий за наслідками.

Другою великою битвою була битва за Сталінград, який мав стратегічне розташування, бо поєднував Кавказ з нафтою, з державою. Лише в листопаді 1942 р. радянські війська під командуванням М.Ватутіна, К. Рокосовського і А.Єрьоменка при загальнім керівництві Г. Жукова і О. Василевського почали контрнаступ проти німецьких військ і завдали їм страшенної поразки. До початку лютого 1943 р. війська Німеччини під Сталінградом були вщент розгромлені. Вони втратили убитими і пораненими понад 800 тис. чол. Загальні втрати радянських військ – 1,2 млн. чол. Генерал-фельдмаршал Паулюс здався у полон, а з ним і 91 тис. солдатів та 24 генерала. Розвиваючи наступ, 18 грудня радянські війська звільнили перший населений пункт на території України – село Півнівку Луганської області.

Розгром німецько-фашистських військ під Сталінградом викликав глибоку кризу серед фашистської коаліції держав. Італія, Румунія, Угорщина були готові вести переговори з СРСР про сепаратний мир. Турція – за нейтралітет. Перемога під Сталінградом поклала початок корінного перелому у Великій Вітчизняній війні. Червона армія перехопила стратегічну ініціативу і вже утримувала її до кінця війни. Вона вже показала перевагу радянського воєнного мистецтва над німецьким. Вона викликала морально-політичне піднесення всього радянського народу, дала поштовх до активізації сил Опору в Європі і партизанського руху в СРСР. Активізувала свою патріотичну діяльність російська православна церква.

Навесні і влітку німецькі війська готувались до реваншу за Сталінград. Радянські війська готувались закріпити свій успіх. В цих умовах виключно велике значення мала Курська битва. Концентрація військ з обох сторін була величезна. З 5 липня по 23 серпня 1943 р. ця битва теж закінчилась перемогою військ Червоної армії. Втрати радянських військ (загальні) перевищували втрати німців майже в 3,5 рази і дорівнювали 860 тис. вбитих і поранених. Перевага в якості техніки (танків і артилерії) німців була подолана кількістю техніки радянських військ, швидкістю відновлення резервів, виключною самовідданістю і героїзмом солдат і офіцерів.

Німецькі війська після битви перейшли до стратегічної оброни на всьому Східному фронті. Союзники Німеччини почали шукати шлях до виходу з війни. Союзники СРСР – Англія і США погодились на відкриття другого фронту проти Німеччини. Вони почали розглядати конкретні плани його проведення. Це питання вирішила Тегеранська конференція голів трьох держав (28 листопада – 1 грудня 1943 р.).

Після Курської битви почалося широкомасштабне звільнення України. Радянські війська, завдавши контрудару, вже у серпні 1943 р. звільнили від ворога Харків і весь Донбас. Виключно значення мала битва за Дніпро і визволення Києва. Ця битва мала два етапи: 1) Чернігівська-Полтавська наступальна операція (26.08. – 30.09. – 1943 р.) – визволяла Лівобережну Україну і 2) Київська стратегічна операція (12.10. – 23.12. – 1943 р.) – розгром київського угрупування німців і захват правого берега Дніпра. Ці операції провели війська трьох фронтів – Центрального (К. Рокосовський), Воронезького (М. Ватутін), Степового (І. Конєв). Координував фронти Г. Жуков.

6 листопаду 1943 р. військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала Ватутіна було визволено столицю України – Київ. Перемога далася дуже великою ціною. У Чернігівсько-Полтавській операції радянські війська втратили близько 430 тис. чол. вбитими і пораненими. В Київській операції – понад 400 тис. чол. вбитими і пораненими. Тут проявились всі хиби радянського командування – не жаліти солдат і добувати перемогу будь-якою ціною, бо цього вимагав Верховний Головнокомандувач Сталін. Проте німці теж понесли великі втрати і найважливіше – вони втратили дуже важливий стратегічний плацдарм, що призвело до швидкого визволення Правобережної України у 1944 р.

Дуже важливе значення мала Білоруська операція «Багратіон» (23.06. – 29.08.1944 р.) без якої визволення всієї України у 1944 р. було б неможливе.

На території України ще були Корсунь-Шевченківська операція (лютий-березень 1944 р.), в результаті звільнено Правобережжя, Ясько-Кишинівська (серпень 1944 р.) та Карпато-Ужгородська, внаслідок якої в жовтні 1944 р. вся територія України була визволена від окупантів

Отже, український народ зробив вагомий внесок в розгром німецько-фашистських окупантів. В лавах Червоної армії воювало 6 млн. українців. Понад 2 тисячі українців стали Героями Радянського Союзу. З 15-ти фронтів, що діяли в період війни – більше половини очолювали маршали і генерали – українці за походженням. У тилу німецьких військ на території України діяло понад 60 партизанських об‘єднань, понад 2 тисячі загонів і груп.

Тема УШ. РОЗВИТОК УКРАЇНИ В ЧАСИ ВІДНОВЛЕННЯ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА,РЕФОРМУВАННЯ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ ТА ІІ КРАХУ  /І946-І99І рр./

План

1.     Труднощі та уcпіхи відбудови народного господарства УРСР у післявоєнний період. Суспільно-політичне життя в 1945-1953рр.

2. Проблеми і протиріччя розвитку УРСР під час перебудови
І985-І99І рр. Виникнення нових політичних партій та рухів.

1. Приступаючи до розгляду першого питання, треба мати на увазі, що після Другої світової війни відбулися територіальні зміни в Україні. За Договором між СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. Закарпатська Україна возз'єдналася з Україною у складі СРСР. Уперше майже всі етнічні українські землі об'єдналися в одній державі. Поза межами України залишалися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін у 1944 р. віддав Польщі. Упродовж 1944-1946 рр. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн. чол., переважно поляків, із Польщі в Україну - 520 тис. українців. У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію "Вісла" - насильницьке виселення українців /140 тис. чол./ з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі. Ставилася мета: асимілювати українців та ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА.

19 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР на ознаменування 300-річчя приєднання України до Росії прийняла рішення про включення Кримського півострова до складу УРСР. Цим і завершився процес формування сучасної території України. Юридичний акт лише підтвердив фактично існуючу ситуацію. Територіальні зміни в Україні, що відбулися напередодні і після Другої світової війни, мали такі наслідки:

- остаточно визначились кордони республіки, які одержали юридичне визнання світовим співтовариством;

- збільшилася територія УРСР та її демографічний потенціал;

- об'єднання українських земель відбулося у складі однієї держави;

- завершилося формування державної території.

На міжнародній арені Україна активізує свою діяльність. Ще у 1944 р. в УРСР було відновлено Народний комісаріат закордонних справ на чолі з Д.Мануїльським. 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско було прийнято рішення про утворення Організації Об'єднаних Націй /ООН/, а 24 жовтня 1945 р. ратифіковано її Статут. Серед країн-засновниць ООН була й Україна. Прийняття України до ООН було результатом визнання її внеску в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету. Слід назвати і такі фактори, як наміри з боку Сталіна створити ілюзію її державності, заспокоїти національно-визвольні сили, забезпечити більшу кількість голосів в ООН. Формально за Україною визнавалося право на самостійні міжнародні відносини (Україна співробітничала в різних міжнародних організаціях), але фактично власної зовнішньої політики вона не мала. Монополія на зовнішню політику належала ЦК ВКП/б/ і, особисто, Сталіну. Але сам факт вступу України до ООН мав велике історичне значення - вивів її на світову арену, сприяв включенню у світову політику.

Перемога над нацистською Німеччиною породила великі сподівання на майбутнє поліпшення життя. На той час найважливішим завданням було вижити і загоїти рани війни. За роки війни було втрачено понад 7 млн. чол., 2,4 млн. було силоміць вивезено до Німеччини, де багато з них загинуло. 10 млн. чол. втратили притулок. Прямі збитки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд. крб. Промисловий потенціал УРСР становив 26% проти рівня 1940 р.

Відбудова господарства починається відразу після визволення українських земель. У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла четвертий п'ятирічний план /1946-1950 рр./ відбудови народного господарства, що передбачав перевищення довоєнного обсягу виробництва. В Україні планувалося доведення на кінець п'ятирічки валової промислової продукції до 113% проти 1940 р. Важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів СРСР, який не став учасником плану Маршалла. Поставки за рахунок репарацій із Німеччини, допомога з-за кордону були незначними. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд керувався політичними мотивами: створити воєнно-промисловий комплекс, який би служив гарантом оборони країни, базою перемоги соціалізму над капіталізмом. В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес /пуск відбувся у 1947 р./, металургійні заводи. Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу.

Підприємства працювали за старими технологіями, досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися вкрай повільно. Цим й було обумовлено технічне відставання СРСР від Заходу. Водночас не слід забувати героїзм народу, його ентузіазм у прагненні найскоріше відбудувати зруйноване. У 1950р. важка промисловість перевершила, а легка - ледве досягла 80% довоєнного рівня. Україна зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази СРСР.

У сільському господарстві відбудова проходила у надзвичайно складних умовах, тому що скоротилися посівні площі, не вистачало робочих рук, техніки. Важким залишалося становище селян - мізерна оплата праці, високі податки на підсобні господарства, селяни не мали паспортів, не отримували пенсій тощо. Ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку І946-І947 рр., від якого в Україні померло понад 800 тис. чол. Але головною причиною голоду стала не посуха, а позиція держави і ВКП/б/: непомірно високі плани хлібозаготівель не були зменшені, зерно і продукти тваринництва великим обсягами вивозились за кордон. На неодноразові звертання першого секретаря ЦК КП/б/У М.Хрущова допомогти Україні продовольством під час голоду, Й.Сталін відповідав: "Ти м'якотілий! Тебе обдурюють...Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси". Капіталовкладення у с/г складали лише 7% загального обсягу. Здійснювалася і політика "ножиць цін" стосовно с/г. Державні заготівельні ціни залишалися на рівні 1928 р., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів. На кінець 1950 р. сільське господарство не досягло довоєнного рівня. Так, врожайність зернових становила лише 82% від рівня 1940 р. З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної в роки війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, хоча в цілому вона не підвищила добробут населення.

В Західній Україні продовжувалася політика радянізації, перервана війною. Її основні напрямки: насадження тоталітарного режиму, монополізація влади комуністичною партією. Чисельність комуністів тут зростала не за рахунок місцевого населення, якому не довіряла радянська влада, а за рахунок вихідців з Росії та Східної України. Проти жителів розгорталися масові репресії, "ворожі елементи" депортувалися в східні райони СРСР, розгорталася боротьба проти так званого українського буржуазного націоналізму. 1950 рік в західних землях став роком суцільної колективізації. Оскільки тут більшість населення складали селяни, тому і опір радянській владі набув всенародного характеру. Водночас не слід забувати і про позитивні моменти перетворень у цих регіонах. Здійснювалася індустріалізація, модернізація економіки, в галузі освіти забезпечувалася обов'язкова початкова освіта, відкриття нових вузів, хоча при цьому викладання велося російською мовою.

Населення в цілому вороже ставилося до комуністичного режиму і чинило опір, який очолювали греко-католицька церква та ОУН-УПА. У 1946 р. на Львівському церковному соборі було проголошено скасування Брестської унії і, відповідно, ліквідація уніатської церкви. Боротьба ж з ОУН-УПА виявилася кровопролитною і тривала до сер. 50-х рр. ОУН-УПА вбачала головні цілі в боротьбі проти сталінського режиму та створення незалежної української держави, користувалася підтримкою місцевого населення. Лише за зв'язок з УПА у 1946-1988 рр. до Сибіру було вислано 500 тис. західних українців. Діяльність УПА почала занепадати після загибелі у 1950 р. її командувача Р.Шухевича. Але і після цього опір тоталітарному режиму не припинявся, набув інших форм.

Суспільно-політичне життя в Україні у перші повоєнні роки майже нічим не відрізнялося від тих процесів, що відбувалися в СРСР. Утвердився режим одноосібної влади Сталіна, культ його особи досяг апогею. Україна не мала ніяких прав на здійснення самостійної політики, і незалежно від того, хто стояв на чолі владних структур України /першими секретарями ЦК КП/б/У були М.Хрущов /І943-І946рр. та І948-І949рр./, Л.Каганович /1947р./, А.Мельников /І950-І953рр./, О.Кириченко /І953-І957рр./ (останній був вперше обраний на цю посаду як українець за національністю); усі вони слухняно проводили політику центру, а будь-які спроби відійти від цього курсу закінчувалися перестановкою кадрів або репресіями. Відсутність демократії і свобод громадян, зловживання владою, посилення масових репресії - ці прояви бути типовими на той час. В Україні пік репресій припав на 1947 р., коли ЦК КП/б/У очолював найближчий соратник Сталіна - І.Каганович.

З І946-І947рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКК/б/ А.Жданова почалася ідеологічна кампанія "по наведенню порядку" в галузі науки, культури, літератури і мистецтва. Метою "ждановщини" в Україні було придушення національно-визвольного руху, будь-яких проявів української самостійницької ідеї. Українські діячі культури звинувачувалися "в перекрученні історії та націоналізмі". Відповідно до рішень у Москві, ЦК КП/б/У ухвалив низку постанов "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури", "Про журнал "Вітчизна" та інші. Здійснювалися кампанії проти видатних українських митців - Ю.Яновського /головного редактора журналу "Вітчизна", М.Рильського, А.Малишка, розпочалися гоніння на В.Сосюру за вірш "Любіть Україну" /1951р./, композитора К.Данькевича за оперу “Богдан Хмельницький". Українцям ще раз нагадували, що вони живуть у державі, не зацікавленій у розвитку їхньої національної культури. Таким чином, історичний розвиток України в І945-І953 рр. відбувався в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму.

2. Вивчаючи друге питання, слід виходити з того, що і в період перебудови Україна залишалася бути складовою частиною Радянського Союзу. Усі процеси, які відбувалися в ньому, були характерні й щодо нашої республіки.

Після періоду "застою", коли у березні 1985р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, почалася перебудова, яку можна розділити на такі періоди: І985-І988 рр. - період розробки концепції перебудови і здійснення перших економічних реформ, визрівання політичного курсу перебудови. І988-І99І рр. - період активних політичних перетворень під гаслом побудови демократичного, гуманного соціалізму.

Економічні реформи проходили за наступними етапами. 27 квітня 1985р. програма прискорення соціально-економічного розвитку передбачала до 2000 року створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже створеному за 70 років радянської влади, вирішити традиційні проблеми - продовольчі, житлові, забезпечити населення товарами повсякденного вжитку. Але ця програма виявилася утопічною. Без глибокої перебудови всього господарського механізму не можна було здійснити прискорення.

Реформа 1987 р. передбачала самостійність, самоокупність і самофінансування підприємств, поширення кооперативного руху. Це надавало можливість переводити підприємства на госпрозрахунок, сприяння впровадженню науково-технічного прогресу тощо. Але і ця реформа була непослідовною, зазнала провалу. Різке підвищення цін, розростання “тіньової” економіки викликали страйки серед шахтарів (1989 р.) Почалося  скорочення обсягів суспільного виробництва. Національний доход України скоротився на 1,5%. Виникає інфляція.

Рішення XIX партійної конференції /червень 1988р./ були спрямовані на кардинальне реформування політичної системи. Демократизація та гласність в деякій мірі сприяли відродженню суспільно-політичної думки, прискорювалися процеси десталінізації. Керівництво України на чолі з першим секретарем ЦК КПУ В.Щербицьким (керівник з 1972 р.), погоджуючись з курсом на перебудову, продовжувало нехтувати інтересами народу, не стало на шлях національного відродження й захисту суверенітету республіки.

Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986р., яка призвела до небаченого забруднення біосфери, радіоактивного опромінювання тисяч людей. Ця аварія обумовила активізацію суспільного руху проти існуючого режиму, проти Компартії України, яка дала згоду на будівництво ЧАЕС, замовчувала страшні масштаби та наслідки катастрофи. Основний тягар роботи по ліквідації наслідків аварії взяла на себе Україна.

Бурхливі зміни в суспільстві сприяли відродженню національно-визвольних процесів. Суспільно-політичний рух в Україні в період перебудови мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер. З 1985 по 1988 рр. цей рух проявлявся в основному в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури. Із забуття поверталися твори М.Грушевського, М.Костомарова, В. Винниченка, з’явилися спроби заповнити "білі плями" історії /голодомор І932-І933 рр./. Відбувається реабілітація жертв сталінських репресій. В цей час виникають неформальні організації" - Український культурологічний клуб, Товариство "Меморіал", Українська Гельсінська Спілка /сформувалася на базі УГГ/, Товариство української мови їм. Т.Шевченка, студентська організація “Громада” тощо. У вересні 1989 р. була створена масова політична організація "Народний рух Украйни” на чолі з І.Драчем, головною метою якої оголошено вихід України з СРСР, відновлення української державності. Рух відігравав надзвичайно важливу роль у процесах перебудови: сприяв активізації національно-визвольного руху, консолідації демократичних сил.

Розгортався також церковний рух за відродження Української автокефальної православної церкви /УАПЦ/ та легалізації Української греко-католицької церкви /УГКЦ/. У 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон "Про мови в УРСРИ, який проголосив державний статус української мови.

Компартія виявилася неспроможною ефективно діяти в нових умовах і швидко втрачала контроль над процесами перебудови. Почався масовий вихід комуністів з її лав. У 1990 р. після ліквідації ст.6 Конституції СРСР починається формування багатопартійної системи. Першою була створена Українська республіканська партія /УРП/. Всього у І990-І99І рр. виникло майже 20 опозиційних партій. Серед них - Демократична партія України, Партія зелених України, Партія Демократичного Відродження України  та інші. Зрозуміло, що нові партії були слабкі організаційно та матеріально, не мали чіткої ідеології та соціальної бази.

Важливою віхою на шляху до нової державності стали вибори у березні 1990р. до Верховної Ради України та місцевих рад. Демократичний блок, очолюваний Рухом домігся значного успіху в парламенті. Була створена опозиція - Народна Рада /на чолі з І.Юхновським/ - 125 депутатів, яка протистояла прокомуністичній більшості /300 депутатів/ на чолі з 0.Морозом. Але і при такому розкладі політичних сил 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголосила право українського народу на самовизначення, самостійність, повноту влади республіки в межах її території.

Демократизація суспільного життя, наміри реформувати Радянський Союз викликали опір консервативних сил владних структур, які 19-21 серпня 1991р. здійснили спробу державного перевороту. Був утворений Державний комітет з надзвичайного стану на чолі і віце-президентом СРСР Г.Янаєвим. Керівництво КПУ стало на бік заколотників. Провал перевороту обернувся поразкою сил реакції, які прагнули зберегти тоталітарний політичний режим. У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991р. прийняла історичний документ - "Акт проголошення незалежності України". З цього моменту припинилося існування УРСР і з'явилася на політичній карті світу незалежна держава - Україна. Постановою Президії Верховної Ради діяльність КПУ була заборонена.

І грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. 90,3% громадян, які взяли участь у референдумі, підтримали Акт проголошення незалежності України. Вибори Президента проходили на альтернативній основі, в результаті яких Президентом України став Л.Кравчук. Проголошення незалежності України стало подією всесвітньо-історичного значення. Визначальну роль у створенні незалежної української держави відіграв народ України. Після спроби перевороту врятувати СРСР виявилося неможливим. Усі республіки колишнього СРСР проголосили свою незалежність, 8 грудня 1991р. у Мінську Президент України Л.Кравчук, Президент Росії Б.Єльцин і голова Верховної Ради Білорусії С.Шушкевич констатували, що вихід республік із складу СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і СРСР як суб’єкт міжнародного права припиняє існування. Була підписана угода про створення Співдружності Незалежних Держав. До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна - на правах асоційованого члена (вона не визнала усіх пунктів угоди).


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

82732. Исследование, анализ и оценка возможностей и особенностей табличных процессоров 1.05 MB
  Как показала практика наибольшее применение получили такие программные системы как текстовые редакторы системы управления базами данных СУБД электронные процессоры электронные таблицы графические редакторы в том числе системы автоматизированного проектирования CD CM и коммуникационные программы.
82733. СОВЕРШЕНСТВОВАНИЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЯ ОБОРОТНЫХ СРЕДСТВ ОАО «ДЭП-12» 2.09 MB
  Цикл кругооборота оборотных средств это процесс смены их материально-вещественной формы который систематически повторяется. Кругооборот оборотных средств обусловлен сменой материально-вещественной формы активов в процессе обслуживания потребностей гостиничного предприятия по оказанию услуг.
82735. Расчет защиты трубопровода 190.67 KB
  Успешная защита трубопроводных систем от коррозии может быть осуществлена при своевременном обнаружении коррозионных разрушений, определении их величины и выборе защитных мероприятий. В начальный период эксплуатации состояние трубопровода определяется качеством проектирования и строительства.
82736. РАЗРАБОТКА ПРОГРАММЫ, ГЕНЕРИРУЮЩЕЙ ПАРОЛИ ПОЛЬЗОВАТЕЛЕЙ 817 KB
  Целью работы является разработка программы которая генерирует пароли пользователей с учетом количественных оценок стойкости пароля. В процессе курсового проектирования были рассчитаны количественные оценки стойкости пароля разработан алгоритм программы генерирующей пароли разработана...
82737. Проведение оценки двухкомнатной квартиры и расчет ее рыночной стоимости 1.67 MB
  Сейчас на рынке недвижимости в России представлены жилые квартиры и комнаты, офисные здания и помещения, здания производственного и торгового назначения, коттеджи, дачи и сельские дома с земельными участками. Также на рынке недвижимости уже есть и свободные земельные участки.
82738. Технология промывки песчаных пробок на скважинах Кульсаринского месторождения 1.08 MB
  В процессе эксплуатации нефтяных скважин в стволе образуются песчаные пробки, которые в ряде случаев доходят до интервалов перфорации эксплуатационной колонны и приводят к снижению дебита, а в ряде случаев к полному прекращению поступления жидкости из пласта.
82739. Скульптура на уроках образотворчого мистецтва в загальноосвітній школі 14.39 MB
  Особливості вивчення ліплення у початковій школі. Заняття ліпленням розвивають художній смак індивідуальність інтуїцію виховують організованість дисциплінованість і акуратність під час роботи з глиною і пластиліном і навіть вміння планувати творчий процес кожним учням.
82740. Определение рейтинга заемщика кредитной организации (на примере ОАО «Уралмашзавод») 1.15 MB
  Теоретическое обоснование необходимости и сущности определения рейтинга заемщика необходимость и сущность определения рейтинга заемщика источники аналитической информации для оценки финансовой устойчивости предприятия определение рейтинга заемщика кредитной организации расчет коэффициентов ликвидности...