801

Становлення та еволюція українського козацтва

Реферат

История и СИД

Гeнeзa та періодизація історії укрaїнськoгo козацтва. Управління та суспільний лад Запорізької Січі. Козацьке право і судочинство. Повсякденне життя запорозьких козаків. Особливості розвитку української культури.

Украинкский

2012-11-11

236.5 KB

55 чел.

Становлення та еволюція українського козацтва

1. Гeнeзa та періодизація історії укрaїнськoгo козацтва.

2. Управління та суспільний лад Запорізької Січі.

3. Козацьке право і судочинство.

4. Повсякденне життя запорозьких козаків. Особливості розвитку української культури.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

1. Гeнeзa та періодизація історії укрaїнськoгo козацтва.

Слoвo кoзaк впeршe зaфiксoвaнe в 1240 р. у «Таємній історії монголів». Друга письмова згадка – арабсько-половецькому словнику 1245 р. та половецько-італійському словнику 1303 р. «Codex Cumanicus», уклaдeних для генуезьких торговців у Кaфі [сучaснa Фeoдoсiя]. Згiднo з Кумaнським кoдeксoм, слoвo кoзaк oзнaчaлo «одинока людина», «нежонатий». З початку 14 ст. у Суґдeї [сучaсний Судaк] згaдуються кoзaки, aлe вжe як стoрoжі, вaртoві, а згодом додається ще зміст негативний – рoзбiйники, пройдисвіт.

Після монголо-татарської навали слово козак, значення цього терміну збілььшилося – вiльні нaймaнцi, вoяки, щo пoкинули свoї улуси, стeпoві рoзбiйники, a в ширшoму знaчeннi – вигнaнцi, бeздoмні люди, aвaнтюристи, нeжoнaті мoлoдики.

Пiд 1489 р. сeрeд циx нeбeзпeчниx сусiдiв впeршe згaдуються кoзaки-xристияни (киянe i чeркaсцi), якi в гирлi Днiпрa рoзбiйницьки нaпaли нa турeцький кoрaбeль, а інші зробили похід у степ, їх очолив київський воєвода Юрій Пац (Пацевич). У 1492 р. великий князь литовський Олександр у листі до кримського хана Менглі-Гірея назвав місцевих військових «козаками». У привiлeї 1499 р. київськoму вoєвoдi нa стягнeння пoдaткiв з місцевого i прийшлoгo нaсeлeння знoву нaтрaпляємo нa кoзaкiв, кoтрi пoвз Київ xoдят вoдoю нa Низ дo Чeркaс и дaлi. A в 1502 – 1504 рр. xaн звинувaчує київськиx i чeркaськиx кoзaкiв у нaпaдax нa Днiпрoвиx пeрeвoзax нa йoгo купцiв i пoслiв.

Лeгкe вживaння слoвa кoзaк нaрiвнo i тaтaрськими, i руськими aдмiнiстрaцiями свiдчить прo тe, щo в пoрубiжнoму aрeaлi кiнця XV ст. вoнo булo цiлкoм звичним i приклaдaлoся як дo тaтaр, тaк i дo русинiв. Цe пoняття пoзнaчaлo, з oднoгo бoку – нaймaниx кaрaвaнниx кoнвoїрiв тa вoякiв прикoрдoнниx зaгoнiв, a з другoгo – рoзбiйникiв, якi прoмишляли грaбункoм нa стeпoвiй дoрoзi. У будь-якoму рaзi тиx i другиx, xристиян i тaтaр, гoдувaлo кoзaцьким xлiбoм (як стaли гoвoрити пiзнiшe) Пoлe.

Українське козацтво виникає наприкінці 15 ст. однак фактично майже до кінця 16 ст. козакування було скоріше родом занять, способом життя, ніж соціальним станом.

Польські історики ХІХ ст. вважали, що «козаки були злочинцями, засудженими у Польщі, звідкіля вони тікали від кари на Україну».

Радянські історики наполягали на селянськом характері походження козацтва, тобто основну масу козаків складали селяни, що тікали від економічного гніту.

Американський історик Омелян Пріцак вважав, що після завоювання Криму і повної ісламізації татар з негуезьких колоній (Кафа, Сегедея та князівства Феодоро де козаки були охоронцями) козаки подалися на північ й осіли у порогів Дніпра, щоб продовжити боротьбу хреста проти півмісяця.

Існує багато теорій походження:

теорії етнічних витоків – тобто теорії, які доводили, що козаки, це нащадки інших народів:

татарська (Гюнтер Штекль) – виводить козаків з татарських поселень, що виникли на Київщині в кінці 14 – на початку 15 ст.);

– чорно-клобуцька або черкаська – вбачає в козаках нащадків «чорних клобуків» чи «черкесів» – тюркських племен, які в часи Київської Русі мешкали на прикордонні Русі в степах Середнього Подніпровя;

– хозарська – ототожнює козаків з народом, який жив у степу, «хозарами», або «козарами» – колишніх мешканців Хозарського каганату;

– автохтонна – доводить, що українське козацтво є прямим нащадком громад Київської Русі, які за литовсько-польської доби трансформувалися у військово-службове формування.

Уходницька – пов’язує появу козацтва з  утворенням у Нижньому Подніпров’ї громад вільних людей, котрі прибували сюди на промисли («уходи»).

Захисна – пояснює появу козацтва необхідністю дати організовану відсіч татарській агресії, захистити південні кордони країни від мусульманського впливу. 1450 – 1647 рр. відомо 160 набігів татар, 2 – 2,5 млн. ясиру.

Соціальна – пов’язує виникнення козацтва з посиленням політичного, економічного, соціального, національного та релігійного гніту українського православного населення.

Шляхетська (аристократична) – пов’язує появу козацтва із зігнанням поляками князівських родів з власних земель, що зробили карєру у військовій сфері. Серед цих династій назвемо такі: Острозькі, Вишневецькі, Лянцкоронські, Збаразькі, Заславські, Корецькі та ін.

Передумови виникнення українського козацтва:

– існування великої вільної території (Великий Луг, Дике поле) зі сприятливими умовами для ведення господарства у прикордонних територіях між християнським (землеробським) і мусульманським (кочовим) світами, європейською та азіатською цивілізаціями;

– досвід освоєння південних територій ватагами уходниками, що організовувалися з міщан та бояр для походів за здобиччю (промисли, мисливство);

– поява значної кількості людей, які внаслідок погіршення умов життя, зростання повинностей і податків прагнули переселитися на нові землі у пошуках кращої долі.

Причини виникнення українського козацтва:

– нездатність влади організувати надійний захист населення Південної Київщини і Східного Поділля від татар;

– природне прагнення людей до міграції в пошуках кращої долі;

– зростання великого землеволодіння, посилення соціального і національно-релігійного гноблення українського населення, запровадження кріпацтва;

– організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.

Українські князі у 1415 ст. прагнули організувати оборону південних кордонів Великого князівства Литовського, але для оборони завжди бракувало фінансів, засобів, людей. Наприклад, на відновлення київського замку працювало 20 тис. осіб. Будували замки як князі, так і бояри. Однак, це були дерев’яні споруди за традиціями обороного мистецтва Київської Русі, з нечисленим загоном, мало пригодні для оборони в умовах існування вогнепальної зброї. Княжі та боярські дружини, обладнані в панцерні обладунки не встигали за легкою татарською кінотою, міське ополчення не здатне було воювати на відкритому просторі, максимум нащо вони були здатні при нетривалій обороні фортець.

В цей час необхідно було відмовлятися від європейської тактики війни, європейського важкого панцерного озброєння й протиставити татарській легкій кінноті та степовій тактиці власне український (слов’янський) військовий проект, який був би адекватною відповіддю на татарську загрозу.

У цьому становищі для українського населення існували й певні вигідні моменти. Небезпечне життя сприяло тому, що вищі верстви суспільства, тобто феодальне панство втрачало сенс перебування в цих землях. Навіть перебуваючи на певній урядовій посаді, феодал волів керувати українськими землями на безпечній відстані, що послаблювало державний контроль над цими територіями й сприяло виникненню вільної військової спільноти.

В умовах екстенстивного господарювання люди поставали перед вибором: існувати на межі виживання у відносній безпеці чи намагатися підвищити власний добробут, але з певним ризиком для свого здоров’я чи навіть життя. Багато хто обирав останній варіант. Саме так виникає уходництво – уходи на промисел у степи. Уходництво мало сезонний характер. Заглиблення у степи на промисли (бджолярство, рибальство, мисливство, добування солі) здійснювалося весною чи літом, після чого уходники поверталися до своїх домівок.

Займатися промислами на землях, що входили у сферу татарського впливу було небезпечно. Тому уходники були озброєними й гуртувалися у ватаги, що були водночас – промисловими кампаніями та військовими підрозділами. Тобто уходництво це був своєрідний варіант колонізації краю, як свого часу іспанські конкіскадори у пошуках здобичі рушили за океан, так українські уходники нишпорили по степах Дикого поля.

В уходи, сeбтo стeпoвий прoмисeл (вiд рибaльствa i мисливствa дo кoнвoювaння кaрaвaнiв i принaгiднoгo рoзбoю нa ширoкiй дoрoзi), xoдили пeрeвaжнo пoднiпрoвськi мiщaни й бoяри, збирaючись у тимчaсoвi прoмислoвi вaтaги aбo нaймaючись для вaрт i кoнвoїв. Тaк, збрoйний супрoвiд сxiдниx кaрaвaнiв пo стeпoвиx дoрoгax дo Києвa, щo нaлeжaв дo oфiцiйниx oбoв’язкiв чeркaськoгo нaмiсникa, нeзмiннo здiйснювaвся сaмe кoзaцьким кoнтингeнтoм.

Iншим вaрiaнтoм кoзaцькoї вaтaги був руxливий кiнний зaгiн, oчoлeний oтaмaнoм, щo збирaвся для якoїсь рoзбiйницькoї aкцiї – нaпaду нa купeцький кaрaвaн, пoсoльську вaлку чи нa тaтaрськиx чaбaнiв. Пoкaзoвo, щo зa устaлeним звичaєм нaмiснику Чeркaськoгo зaмку нaлeжaлa дaнинa пoгрaбoвaнoї здoбичi з кoзaцькиx рoзбoїв: пaнцир, aбo кiнь, aбo тaтaрин [тoбтo, брaнeць]. У пeршiй чвeртi XVI ст. aнтитaтaрськi eкспeдицiї пoчинaють oргaнiзoвувaти i прикoрдoннi aдмiнiстрaтoри з Чeркaс i Кaнeвa, вeрбуючи дo свoїx зaгoнiв (пoчтiв) звичниx дo ризикoвaниx пригoд i дoбрe нaвчeниx стeпoвiй тaктицi бoю кoзaкiв. Влaснe з цiєї стoрiнки пoчaлoся пoвiльнe сxoджeння стeпoвиx дoбичникiв дo рaнгу oкрeмoгo збрoйнoгo стaну.

Бойові дії козаків приносили їм чималу здобич, тож деякі старости почали зазіхати на військові трофеї, іноді навіть забираючи до 50 %. Загалом місцева влада досить високо оцінювала значення козацтва у справі захисту від татарських набігів, але вона не могла встояти проти спокуси приборкати козаків, зробити їх знаряддям власної поживи. Така перспектива не влаштовувала більшість козаків й вони подалися на південь уздовж Дніпра – на територію Нижнього Подніпров’я.

Але життя тут було зовсім не райським. Заселяючи порубіжні території на свій страх чи ризик, населення практично не могло розраховувати на допомогу влади і власними силами відвойовували собі право на життя. Вже на той час (середина 16 ст.) головною справою козаків була боротьба з татарами. Козаки перетинали татарським загонам шляхи, якщо сили були нерівні, то козаки попереджали про наближення орди найближчі міста та селища.

Базувалися козаки і в містах: Каневі, Корсуні, Черкасах, Брацлаві, Білій Церкві тощо. Місцеві старости неоднарозово очолювали козацькі походи проти татар і турків. Під час походів ті старости звалися гетьманами. Зокрема, черкаський староста Остапій Дашкович (водив козаків на Крим у 1528 р.), хмельницький староста Предслав Лянцкоронський (водив на Очаків та Білгород козаків у 1512 р., 1516 р.), барський староста Берна Претвич, чорнобильський староста Кшиштоф Кмітич, черкаський Семен Полозович, Венжик Хмельницький та ін. Староста брацлавський князь Костянтин Острозький одержав понад 60 перемог над татарами. Так, взимку 1527 р. на Київщині під ольшаницею розбив татар, які поверталися з Полісся з пограбованим майном та ясиром. Визволено з полону 40 тис. бранців, 24 тис. татар вбито.*

Таким чином, на окраїнних землях сконцентрувалася специфічна людність, авантюристи, колишні злочинці, люди, яким нікуди було більше тікати чи щось втрачати окрім свого життя. Саме з таких людей й створилося козацтво – окрема верства українського населення.

Історію козацтва можна розділити на періоди:

І етап: 1489 – 1550-ті рр. період зародження козацтва. Головним джерелом формування українського козацтва у цей період були уходники та міщани, військові підрозділи яких очолювали представники місцевої влади – старости, підстарости як правило з аристократичних магнатських родів (князів, панів) чи збіднілої шляхти. Козацтво в цей час існує, як спосіб життя людей прикордоння, а не окрема верства населення. Не має чіткої структури, організації, достовірних згадок мало й відомості напівлегендарні. На козаків суспільство поглядало, як на покитьків («отбросы») лицарської верстви, осіб поза суспільством.

ІІ етап: 1550-ті рр. – 1648 р. період становлення козацтва як окремої верстви. Це доба посилення військово-політичної ролі козацтва та перетворення його на окремий суспільний стан, центр національно-визвольного руху українського народу. В цей час відбувається перехід від козацької вольності до створення військово-політичної структури. Основним джерелом зростання козацької верстви стає селянство. У ці роки відбулися наступні події:

– створюється Запорозька Січ – військова база козаків та центр політичного та організаційного впливу на українське населення;

– козацтво зростає чисельно, виникають його різновиди: городові (серед міщан, селян), низові, січовики чи запорожці (нижче порогів) та реєстрові. З виникненням останнього різновиду козацтва – козацтво легітимізується: відбувається юридичне визнання прав та обов’язків козаків як соціальної верстви;

– утворено союз між козаками та православною церквою, захист православної релігії перетворюється на один із основних напрямків діяльності Війська Запорізького;

– різко зростає активність козаків у боротьбі проти турків і татар («доба героїчних походів» 16001625 рр.). козацтво перетворюється на самостійну військову силу, здобуває міжнародний авторитет: Кіш укладає міжнародні угоди, веде переговори з дипломатами, надає військову підтримку окремим державам;

– тривають козацькі війни з польською шляхтою, основною метою яких було визволення з-під влади поляків козацьких земель й впровадження на них «козацьких порядкі» – прав і вольностей Війська Запорізького. Тобто прагнення добитися легітимної політичної автономії в складі Речі Посполитої.

ІІІ етап: 1648 – 1775 рр. період руйнівного (спустошливого, нищівного) розвитку. Вродовж цього періоду існувала Українська держава створена Богданом Хмельницьким – офіційні назви Русь, Руська земля, Запоріжжя, Військо Запорізьке, Малоросія, неофіційна назва Гетьманщина. Українська держава в цей час знаходилася під протекторатом Речі Посполитої, Московського царства, Османської Порти («Руїна»), коли козацтво було політичною елітою та одночасно військовим станом українського суспільства.

Водночас, це період, коли козацтво поставило вимогу державної незалежності й реалізувало її, а з часом відмовилося від ідеї незалежності перейшовши до ідеї автономізму, що є по суті відмовою від самобутнього політичного, економічного та культурного розвитку.

ІV етап: 1775 – 1785 рр. період занепаду та ліквідації козацтва. Час поступового нищення Російською імперією автономії Гетьманщини, і поступової ліквідації козацтва, як окремої верстви населення. У ці роки відбулися наступні події:

1775 р. знищено Запорізьку Січ.

Причини ліквідації Січі:

– політика царизму, спрямована на зміцнення абсолютизму (Січ з її  вольностями перешкоджала);

– царизм намагався ліквідувати особливості самоврядування запорожців, бо воно суперечило централізаторській політиці Росії;

– намагання царизму остаточно придушити антифеодальну боротьбу народних мас (селяни втікачі мали підтримку запорожців);

– після закінчення російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. відпала потреба у козаках, турки й татари вже не становили загрози для півдня імперії;

– зазіхання російських вельмож на землі Запоріжжя.

4 липня 1775 р. генерал Текеля (Текелія) напав на Січ. Запорожців переселили на Кубань, землю віддали поміщикам, козаки отримали статус військових поселенців.

3 серпня 1775 р. вийшов указ цариці, в якому зазначалося, що Запорізьку Січ зруйновано.

2. Управління та суспільний лад Запорізької Січі.

Запорозька Січ мала унікальний для свого часу соціальний устрій – вона була своєрідною «республікою», організацією, заснованою на принципах військової демократії (поєднання військової дисципліни та волевиявлення народу).

Щоб належним чином оцінити ту унікальність, треба згадати, що саме за тих часів в Європі набував все більшої сили процес абсолютизації державної влади. То були часи Івана Грізного, Карла IX – організатора Варфоломіївської ночі, далі – Людовика XIII, Людовика XIV, Петра Першого та інших монархів, які дотримувались принципу правління, що був відбитий відомою фразою Людовика XIV: «Держава – це я!».

Та ось паралельно з цими абсолютними монархіями існувала територія, де керівні органи обиралися внаслідок свободного волевиявлення всіх без винятку членів суспільства, та до того ж влада має неухильно дотримуватись суворого принципу підзвітності щодо своїх виборців, де закони були єдиними для всіх. То було дійсно унікальним для свого часу явищем.

Землі, які контролювалися козаками мали  назву – Територія Війська Запорізького, яка мала загальну площу 250 тис. км2. Ці землі співпадають з сучасними Дніпропетровською, Запорізькою областями, а також частково Херсонською, Кіровоградською, Донецькою, Луганською, Харківською областями.

Територія Війська Запорізького відповідно територіальному поділу складалося з паланок (з турецької мови – невелика фортеця). Запорожці паланками називали центральне управління певної частини їхньої території, тобто щось на кшталт повіту. До 1768 р. існувало п’ять паланок, згодом утворено було ще три (ці вісім паланок розташовувалися таким чином: три на правому березі Дніпра, а п’ять на Лівобережжі). Територія паланки була окружністю до 2 тис. км. Центром паланки було паланкове містечко (Перевізне, Гард, Новий Кодак, Самарь /Новомосковськ/, Козирщина, Личкове, Домаха, Прогноївськ). В паланці керувала паланкова старшина: полковник (сердюк), осавул, писар.

Згідно з описами істориків тих часів Запорозька Січ* була досить великою за розмірами фортецею. То був правильний чотирикутник, відокремлений від навколишньої місцевості високим земляним валом, який був увінчаний частоколом з просмолених деревин. У частоколі були прорізані стрільниці для мушкетів та легкої артилерії. По кутах височіли брусовані башти з майданчиками для чатових, які не залишали їх ані вдень, ані вночі.

Зазирнувши за частокіл, можна було б побачити споруди, що нагадували величезні сараї. То були казарми, де мешкали підрозділи козацького війська, що звалися куренями, як і їхні помешкання. Зовнішні стіни куренів були рубленими, що дозволяло використовувати їх у разі нагоди як другу лінію фортечної оборони, а внутрішні стіни були посплетені з очерету та хмизу. Вкриті були курені воловими та кінськими шкурами. Куренів всього було 38 (по 600 чоловік). А 10 куренів складали ¼ Січі, яка називалася пірією (пирия). Ця кількість куренів, ставши традиційною, не змінювалася протягом більш як двох століть існування Запорозької Січі. Курінь – це казарма (місце проживання козаків), об’єднання козаків для ведення спільного господарства (для самозабезпечення) та окремий військовий підрозділ. Курінь мав свого курінного отамана, курінну старшину, курінну скарбницю, ковальню, зброярську майстерню та різні господарські, та військові споруди.

У центрі фортечної території був розташований майдан, де височіла церква. По краях майдану стояло декілька будинків, де мешкала військова старшина. В одному з таких будинків перебувала січова канцелярія. Неподалік від майдану розміщена пушкарня – великий льох, в якому знаходилися гармати, ручна вогнепальна зброя, кінська збруя, порох, ядра, кулі та інше військове майно.

Поруч з нею була скарбниця – льох, де містилися харчові припаси, а також військові гроші та дорогоцінності. Поза куренями знаходилися стайні, кузні, шорні, кравецькі та зброярські майстерні.

Фортеця мала дві брами: головну та бокову. Бокова брама сполучала фортецю з просторим майданом – торгівельному передмісті Січі (Гасан-Баші), що був розташований поза земляним валом. Там вирував базар з великою кількістю крамниць та шинків. Сюди в мирні часи з’їжджалися торговці не тільки з багатьох міст України, але й з сусідніх країн для того, щоб продати товари, які користувалися попитом серед запорожців, а натомість купити у них рибу, мед, хутро тощо.

Отже, час від часу Запорозька Січ була відомим та поважним міжнародним ярмарком. За межами базарного майдану стояла охайна споруда, так звана «грецька хата» – помешкання іноземних послів, що прибували до Січі у державних справах.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ СІЧІ

1. Кошовий отаман – найвища посада на Січі. Кошовий зосереджував у своїх руках військову, адміністративну та духовну владу. Під час війни ставав головнокомандувачем всього запорозького війська і мав диктаторські повноваження. Умирний час влада кошового була обмеженою.

2. Другою після кошового отамана посадою була посада військового судді, якого обирали на козацькій раді. Суддя виконував роль охоронця стародавніх звичаїв та традицій. У своїй роботі він керувався не писаним законам, а законотворчими переказами та традиціями, що передавалися усно. Обов’язком судді було здійснення правосуддя швидко, правдиво та неупереджено. Зовнішнім знаком військового судді була срібна печатка, яку він тримав при собі під час військових зборів і прикладав до паперів, які ухвалювалися радою.

3. Військовий писар – обирався радою. Мав повноваження: завідував всіма письмовими справами Війська Запорізького, надсиланням наказів куреням, вів усі рахунки, листувався з посадовими особами війська, монархами від імені козацтва. Реєстрував та зберігав усі папери, що надходили на Січ на ім’я кошового отамана. На Січі писар був один, хоч обов’язків було багато, тому хто зважиться замість писаря займатися діловодством від імені Коша, того страчували.

4. Військовий осавул – наглядав за порядком у козацькому середовищі на Січі в мирний час, а під час війни – у таборі. Стежив за виконанням судових вироків на Січі та у паланках. Проводив слідство у кримінальних справах та з приводу цивільних суперечок серед сімейних козаків та переселенців некозацького стану на Запоріжжі, організовував охорону тих, хто мандрував степами Запоріжжя. Тобто військовий осаву виконував поліцейські функції. Окрім цих функцій він ще організовував прикордонні служби, військову розвідку, командував під час битви резервами, які вступали у бій у вирішальний момент.

5. Нижче стояли куренні отамани (38).

6. За старшиною та курінними отаманами йшли «сивоусі діди», «абшинтована старшина» чи «батьки». Це були особи літнього віку, що колись займали посади на Січі, але за віком чи по хворобі їх залишили. Мали досвід, моральний авторитет, славу молодецьку тому до них прислухалися. На козацьких радах «сивоусі діди» займали місце біля військової старшини. У листах, писаних від імені січового товариства, їхні імена вписували одразу після кошового отамана. Коли така особа помирала, їй віддавали великі почесті. Вони виконували роль «громадської ради», яка відображувала стан громадської думки у козацтві, з іншого боку, саме вони цю громадську думку й формували.

7. Дрібні посади на Січі:

довбиш (политаврник) – відав військовими литаврами, якими скликалися козаки на раду. Інколи виконував обов’язки поліцейського – роздягав засуджених злочинців, приковував до ганебного стовпа на січовій площі, привозив на Січ порушників, контролював сплату податків особами, що не були козаками, був присутнім під час виконання судових вироків, стягав на користь Січі мито на товари та платню за перевезення переправами через ріки.

військовий пушкар – завідував військовою артилерією, боєприпасами, виступав наглядачем січової в’язниці (у пушкарні сиділи злочинці в очікуванні суду), щорічно приймав продовольство та боєприпаси, які надсилалися до Січі.

товмач Війська Запорізького – виконував обов’язки перекладача і мусив знати мови народів, що межували з українськими землями чи вели торгівлю (поляки, турки, татари, молдовани, греки, вірмени, росіяни, німці та ін.). Подорожував з таємними місіями або діяв як розвідник збираючи інформацію.

військовий кантаржій (приказчик) – відав еталонами мір та ваги. Наглядав за торгівлею, виконував фіскальні функції, збираючи податки на користь Січі;

військові шафарі – збирали прибутки, податки за межами Січі – на базарах, переправах. Вели спеціальні книги, де записували прибутки та видатки;

булавничий, хорунжий, бунчужний – військові службовці, що зберігали клейноди. Могли виконувати роль посильних, зв’язкових.

Січова демократія (охлократія – влада натовпу) мала досить прогресивний характер, але слід зазначити, що її принципи поширювалися у повній мірі лише стосовно тих козаків, хто перебував безпосередньо на Січі. Такі запорожці звалися «лицарством» або «товариством», а ось сімейні чи «зимові» вважалися підданими справжніх січовиків. Їх називали гніздюками, грічкосіями, сиднями.

Вищим органом управління на Січі була Рада. Рада приймала рішення стосовно всіх найважливіших справ, починаючи з розподілу земельних угідь між куренями до воєнного походу. Рада також обирала січовий уряд – старшину.

Справи вирішувала проста більшість. Голосування проходило без точного підрахунку голосів, а лише враховуючи перевагу покликів «за» чи «проти» тієї або іншої пропозиції. На Січі в XVIII столітті був звичай збирати раду на Новий Рік, на Великдень і на Покрову. Але найголовнішою радою була січнева.

3. Козацьке право і судочинство.

Запорізька Січ не мала писаних законів, тож її життя регулювалося лише нормами звичаєвого права. Звичаєвим правом запорожців вважають сукупність правових звичаїв, що діяли на підвладній козакам території упродовж 15 – 18 ст. Головним завданням законів козацтва було забезпечення суворої військової дисципліни і субординації між начальниками та підлеглими. Звичаї не обговорювалися, їхні вимоги були єдиними для всіх членів козацької громади, як майже єдиним було й покарання за нехтування цими вимогами – смерть.

За рівнем розвитку запорозька спільнота була своєрідною «військовою демократією», якій притаманні наступні риси: військовий стан, вирішальна роль у суспільних справах озброєнного народу, виборність посад та звітність посадових осіб виборцям.

Козацьке право було становим, корпоративним правом. Козацьке право захищало інтереси козацтва, встановлювало правовий статус окремих груп населення Запоріжжя: січовиків (мешканців Січі), «сиднів» (населення зимівників), посполитих (оподатковані Кошем селяни-землекористувачі), сторонні особи. Місце в козацькій спільноті демонструє система покарань за злочини. Уникнути покарання за скоєний злочин було практично неможливо, тож у такому разі не мали жодного значення ані колишні заслуги злочинця, ані його майновий стан тощо. Проте цей принцип діяв лише стосовно дійсного члена козацької громади, січовика, лицаря, а ось решта, тобто козаки, що селилися на зимівниках, посполиті (оподатковані селяни) та інші особи, які періодично перебували на території Запорожжя, мали інший правовий статус. Наприклад, вбивство січового лицаря неодмінно каралося стратою, а ось вбивство посполитого, хоч і вважалося злочином, але ж не таким вже й тяжким, що за нього треба відповідати головою.

Охоронцями козацьких традицій були старики – «абшинтована старшина», «сивоусі діди», «батьки» – старі заслужені козаки, що раніше обіймали посади і мали авторитет у товаристві.

Козацьке право відзначалося суворістю. Поблажливо ставлячись до минулого осіб, які записувалися в козаки, запорожці суворо карали за порушення своїх порядків. Козацька спільнота це військовий стан, тому задля нормального функціонування потрібно дотримуватися суворої дисципліни. Крім того, серед новачків на Січі, траплялися особи, що скоювали раніше всілякі злочини і таких треба було утримувати від злочинної діяльності.

У запорожців злочином вважалася дія, що завдавала шкоди та збитків життю, здоров’ю, майну, честі окремої особи чи усьому Війську Запорозькому. Кримінально відповідальною вважали особу, якій виповнилося 16 років. Злочини розподілялися на навмисні, необережні, випадкові. Не звільнялися від кримінальної відповідальності психічно хворі, хоч у суді враховували стан людини, як пом’якшувальна обставина. Існувало поняття рецедиву (так, за неодноразове скоєння крадіжок – смерть).

У козацькому праві існував широкий перелік злочинів, які, залежно від того, на що посягали, можно умовно поділити на декілька видів: військові, службові, проти порядку управління та суду, особи, власності, моралі.

ВИДИ ЗЛОЧИНІВ:

Військові злочини:

– порушення правил несення служби;

– самовільне залишення війська (дезертирство), а також ухиляння від служби.

– кримінальна відповідальність встановлювалася за вживання спиртних напоїв під час військових походів.

ЗЛОВЖИВАННЯ СЛУЖБОВИМ СТАНОВИЩЕМ:

– серед посадових осіб у XVIIXVIII ст. було розповсюджено казнокрадство.

– найпоширеніщими службовими злочинами були перевищення посадових повноважень та зловживання службовим становищем представниками козацької старшини. Як правило, вони вдавалися до цього, керуючись корисливими мотивами, тобто розкрадаючи майно спільноти, або відбираючи його з приватного володіння рядових козаків. Траплялися й випадки самоуправства. Старшина у XVIII ст. припинила скликати військові ради й забороняла козацькі сходки, вдавалася до використання у своїх особистих інтересах дармової праці козаків та посполитих. Від військової старшини у здирствах та зловживаннях не відставало й паланкове начальство, яке не обиралося на радах, а призначалося на кілька років поспіль військовою старшиною. Паланкові полковники привласнювали значну частину прибутків військових митниць і перевозів, посилаючись, як правило, на те, що гроші витрачаються на військові потреби. Паланкова старшина під різними приводами збільшувала мито на перевозах. Якщо хтось із проїжджих протестував проти цього, вона всіляко затримувала їх, що часто призводило до псування товарів. Паланкові полковники часто збільшували податки та різні побори з місцевого населення без дозволу Коша.

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПОРЯДКУ УПРАВЛІННЯ ТА СУДУ:

– брутальність та непокора адміністрації (військовій та паланковій старшині);

– фальшування грошей, підроблення печаток та документів;

– лжеприсяга та брехливі свідчення на суді;

– нехтування рішеннями військової ради;

– ведення переписки від імені Війська без участі військового писаря;

– знімання з палі або шибениці трупа страченого злочинця;

– самовільне перебільшення встановленого на Січі тарифу на продаж товарів, харчів і питва;

– приведення на територію осіб жіночої статі, не виключаючи матері або дочки.

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ОСОБИ:

– вбивство, цей злочин вважався на Січі найтяжчим злочином.

– завдання каліцтва, ран та побоїв потерпілому. Як правило, це відбувалося у бійді або під час сварки;

– образа потерпілого чи скоєння образливого вчинку. Інколи образа поєднувалася із завданням тілесних ушкоджень.

МАЙНОВІ ЗЛОЧИНИ:

крадіжка. Розрізнялися крадіжки, скоєні під час стихійного лиха (мародерство), з військових сховищ, у товариша, з церкви. За кожен з цих різновидів накладалося окреме покарання. Тяжким злочином вважалася неодноразова крадіжка (рецедив), а також крадіжка, незначна за вартістю вкраденого, але кваліфікована за значущістю вкрадених речей, тобто крадіжка речей, необхідних у домашньому побуті або які були складовою частиною спорядження чи господарства.

пограбування. Об’єктом злочинних дій злодіїв та грабіжників часто була худоба: коні, воли, вівці. Це пояснюється тим, що вони за запорозькими мірками коштували дуже дорого. Об’єктом зазіхань могли бути також хатнє майно, гроші, крам, зброя тощо.

гайдамацтво. Це особливо небезпечний вид злочину проти власності феодалів Польщі та Росії – й водночас форма національно-визвольного руху на Правобережній Україні у XVIII ст. На Запоріжжі існували спеціальні гайдамацькі опорні пункти – стани, де збиралися гайдамацькі загони до 150 – 200 осіб, заготовлялися продовольство і зброя.

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ МОРАЛІ:

– зґвалтування жінки;

– гомосексуальні прояви та скотолозтво, оскільки це тягнуло за собою знеславлення всього Війська Запорозького;

СУДОВИЙ ПРОЦЕС:

Судочинство розпочиналося за заявою зацікавленої сторони – потерпілого або його родичів. Весь судовий процес мав позовний характер. Позивач (або як його ще іменували «чолобитник», «доноситель», «скаржник») мав самостійно зібрати усі Локази, передати їх суду та підтримувати обвинувачення.

На будь-якій стадії розгляду судової справи позивач мав право відмовитись від позову або обвинувачення та укласти мирову угоду. Однак, щодо найтяжчих злочинів, спрямованих, наприклад, проти церкви, органів козацького управління, суду тощо, слідство і суд були обовязковими незалежно від заяви сторін.

Позовна скарга подавалася і за цивільними, і за кримінальними справами усно або у письмовій формі. Розгляд цивільних і кримінальних справ мав деякі особливості. І це дає підставу відокремлювати ци-вільний та кримінальний процеси в запорозькому судочинстві.

Судовий процес для розгляду цивільних справ, таких як невиконання або порушення умов різноманітних договорів, відшкодування збитків внаслідок заподіяння шкоди, потрава тощо, відбувався переважно в межах обвинувачульно-змагального процесу. Розгляд справи розпочинався за заявою зацікавленої сторони – позивача. Заява подавалася усно або письмово відповідним представникам козацької адміністрації (паланковому полковникові, курінному отаманові, військовому суддеві та ін.). Разом із заявою збиралися необхідні докази, наприклад письмові документи (розписки, векселі тощо), а також запрошувалися свідки. Чіткої регламентації розгляду цивільних справ у запорозьких козаків не існувало. Принаймні деталей з цього приводу не зафіксовано.

Головне завдання козацького суду при розгляді цивільних справ полягало у примиренні сторін. В разі примирення сторін справа припинялася на будь-якій стадії судового слідства. Попереднє слідство здійснював сам позивач – потерпілий, а з кримінальних справ, що стосувалися інтересів усього Війська Запорізького – посадові особи (осавул, довбиш, наказний полковник).

Потерпілий мусив насамперед офіційно оповістити про правопорушення. Офіційне оповіщення про факт скоєння злочину називалося «обволання». Оголошення виходило або від потерпілого або від його рідних та близьких, або від осіб, випадково пов'язаних з виявленим злочином (знайдення мертвого тіла та ін.). Коли оповіщення про скоєння злочину не було зроблене вчасно, суд не брав до уваги заяву і міг притягти до відповідальності вже самого позивача як наклепника.

Потерпілий, який мусив надавати докази, опитував усіх, хто хоч щось міг знати про злочин. У разі, якщо знаходився слід злочинця, починалося його переслідування (погоня). Потерпілий мав право сам захопити злочинця на місці злочину або по гарячих слідах і привести його до суду.

Після встановлення особи і місцеперебування злочинця його заарештовували та передавали до січової або паланкової в'язниці до остаточного розгляду справи. Тимчасовий арешт накладався на майно, яке належало злочинцеві. При цьому складався реєстр майна затриманого із зазначенням вартості. Після винесення судового рішення воно йшло на покриття збитків потерпілої сторони. Якщо ж обвинувачуваного виправдовували, це майно йому поверталося згідно з реєстром.

Для одержання свідчень обвинувачених та очевидців здійснювався їх допит. Під час допиту складався протокол, чим займався писар. Цей протокол складався за встановленою (традиційною) формою і містив такі відомості: дата допиту, місце народження обвинувачуваного; коли прийшов на територію Запорозьких Вольностей і чим займався, а також інші біографічні дані; розповідь про вчинок, за який притягнено до відповідальності. Допити проводилися із застосуванням тортур або без них. Як правило, спочатку обвинуваченого допитували «добрим словом», тобто без застосування тортур. Проте, якщо він відмовлявся визнати свою провину або якщо суд виставляв вимогу перевірити його свідчення, до обвинуваченого застосовували жорстокі катування «проби» або «муки». Тортури були типовим явищем тогочасної судової практики. Катування мало кілька ступенів. Спочатку допитуваного били легко для залякування – наносили кілька ударів різкою або канчуками. Якщо після цього звинувачений не давав необхідних свідчень до нього застосовувалися більш жорстокі методи – биття киями, канчуками, нагаями, «шкворами» (вірьовками). Під час допитів іноді биття повторювали кілька разів. Після катування допит тривав.

Застосовувалися й страшніші тортури: підняття на дибу, струшування, припікання розпеченим залізом, тортури на колесі з витягуванням суглобів. Під час тортур часто були присутніми й інші обвинувачені, яких примушували до цього знову-таки з метою психологічного тиску, щоб вони погодилися давати необхідні свідчення.

Існував на Запорожжі й досить специфічний приклад тортур – прив'язування до трупа вбитого. Злочинця, якого було впіймано на місці злочину, або навіть особу, яка лише підозрювалася у вбивстві, прив'язували до ноги вбитого і залишали в такому вигляді до суду або до офіційного огляду, що мало на меті викликати добровільне визнання у скоєному злочині. Ця форма була досить ефективною, оскільки не кожен злочинець міг довго витримати сусідство зі своєю жертвою. Траплялися й випадки, коли тортури спричиняли смерть допитуваного.

Найважливішою стадією процесу був розгляд справи у суді. У процесі розгляду справи сторони повинні були в усній формі викласти свої претензії, після чого йшли допит та дослідження доказів. Доказами вважалися власне зізнання обвинуваченого, свідчення очевидців, речі, що мали якесь відношення до злочину, або сліди злочину- які вдалося зафіксувати, а також висновки експертів. Свідки поділялися на звичайних та офіційних. Звичайними свідками вважалися приватні особи, які давали свідчення щодо фактів, пов'язаних зі справою. Офіційні свідки – це посадові особи, які займалися розслідуванням справи – осавул, довбиш та ін. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою, яку називали «ротою». Сторона, яка відмовлялася від складання присяги, програвала справу. Оскільки на той час присяга мала релігійний характер, а запорозькі козаки були щиро віруючими людьми, такий засіб, як приведення до присяги, мав для встановлення істини у суді неабияке значення.

РОЗГЛЯД СПРАВ У СУДІ

Суд на Січі був цілковито відкритим, тобто в його засіданнях брав участь будь-хто, до того ж маючи гарантоване право висловлювати будь-які думки стосовно предмету справи, яка розглядалася. Все це, якщо й не виключало зовсім судових помилок, все ж таки зводило майже нанівець їхню вірогідність. До того ж будь-які прояви судової несправедливості неодмінно призводили до страти самих суддів.

Січові закони були насправді єдиними для всіх, і кожен, хто входив у браму козацької фортеці, був зобов’язаний віднині жити саме за цими законами незалежно від того, приймала їх його буремна душа, або ж відкидала...

Судоправство на Січі було колективне і прозоре, вироки його були остаточними й не підлягали обговоренню.

Суд у запорозьких козаків не був відокремлений від адміністрації, тобто посадові особи Війська Запорозького в межах своєї компетенції виконували й судові функції. Певними суддівськими повноваженнями були наділені усі військові старшини: кошовий отаман, військовий суддя, писар, осавул, довбиш, курінні отамани, паланкові полковники, а іноді й весь Кіш. Найважливіші справи, особливо ті, що були пов’язані з призначенням смертної кари, розглядалися на радах або сходках козаків на Січі або в запорозьких паланках.

Роль верховного судді на Запорожжі належала кошовому отаманові, оскільки в його руках зосереджувалася вища влада над усією січовою спільнотою. Спочатку суд кошового отамана виступав як суд першої інстанції (тобто такий, що розглядав справу по суті) у справах військової старшини та паланкових полковників. Але приблизно з середини XVII ст. він перетворився на вищу апеляційну інстанцію. Кошовий отаман затверджував рішення військового судді і призначав покарання особам, винним у скоєнні злочину. Під час військового походу кошовий мав повноваження самостійно призначати злочинцям смертну кару, але в мирних умовах смертну кару призначали Кіш чи козацькі сходки.

Військовий суддя розглядав кримінальні та цивільні справи, надавав поради сторонам, виносив злочинцям вироки, однак мусив залишати остаточну ухвалу кошовому отаманові або військовій раді. До обов’язків судді входило судити винних «швидко, правдиво та безсторонньо». Саме він виступав охоронцем одвічних звичаїв та порядків, на яких ґрунтувався весь устрій козацького життя. На
посади суддів обирали досвідчених та здібних, авторитетних корків, яких поважало запорозьке товариство.

Військовий писар вів протоколи допитів. Він інколи зачитував на раді присуди козацькій старшині, повідомлював рішення суду зацікавленим сторонам, якщо справа стосувалася осіб, які проживали за межами Січі. Військовий осавул виконував роль слідчого, займався провадженням дізнанні з приводу різних суперечок і злочинів серед козаків, оперативною роботою (тобто займався розшуком та збройним переслідуванням осіб, які скоїли злочин), а також здійснював нагляд за виконанням судових рішень в Січі або паланках, а часто й сам виступав як судовий виконавець.

Військовий довбиш доставляв з паланок на Січ злочинців, прилюдно зачитував присуди старшини і всього війська на місці страти чи на військовій раді, займався оглядом засуджених злочинців та приковував їх до ганебного стовпа на площі. Довбиш також був помічником осавула та приставом при виконанні покарань. В окремих випадках довбиш виконував обов'язки слідчого та судді, але в даному разі це залежало від якихось конкретних обставин, і він робив це за певним дорученням.

Пушкар був наглядачем у військовій в'язниці, яка розташовувалася в пушкарні. Тут тимчасово утримувалися обвинувачувані, які чекали суду, а також злочинці, засуджені до короткотермінового ув'язнення або смертної кари (до виконання над ними судового вироку).

Суддівські повноваження покладалися й на курінних отаманів. Вони також розглядали суперечки між козаками свого куреня і тілесно карали винних. У багатьох випадках через відсутність військової старшини в паланках суддівські функції виконували полковники разом зі своїми помічниками. Тому можна стверджувати, що існував й «паланковий суд». Існував також і так званий «базарний суд», який розглядав суперечки між торгівцями, кредитором і боржником тощо. Обов'язки базарного судді виконував спеціально призначений базарний отаман. Такі базарні суди існували у кожній паланці.

Важливу роль у діяльності суду відігравали старі заслужені козаки, які в минулому обіймали виборні посади та мали авторитет у козацькому середовищі. Оскільки вони виступали як охоронці стародавніх козацьких звичаїв і традицій, їхнє рішення мало велике значення під час розгляду різноманітних адміністративних та судових справ.

Судовий процес завершувався винесенням вироку. Судові постанови ухвалювалися більшістю голосів членів суду. Вони також виносилися в усній формі, але потім їх записували до судового протоколу. Виконання ж вироку у кримінальних справах відбувалося, як правило, негайно. Тілесні покарання виконувалися осавулом, довбишем або всіма бажаючими козаками (якщо йшлося про покарання киями.

ВИДИ ПОКАРАННЯ:

Покарання злочинця в Запорозькій Січі не спрямовувалося на його тривале перевиховання та виправлення. Саме тому на Запорожжі не застосовувалося тривале ув’язнення, що переслідує цю мету. Злочинців тримали у в’язниці тимчасово – до завершення слідства, суду або ж виконання вироку. Козацька спільнота звільнялася від особи, що скоїла злочин, якщо її злочинні дії викликали загальне обурення і не існувало жодних пом’якшувальних обставин, шляхом страти злочинця або, як альтернатива, вигнання за межі Запорозьких Вольностей (в останні роки існування Січі практикувалося також заслання до Сибіру); або ж, якщо були пом’якшувальні обставини, встановлювала таке покарання (тілесне чи майнове), після виконання якого злочинець знову діставав можливість стати повноправним членом козацької громади.

Саме тому на Запорожжі значного поширення набула смертна кара. Вона стала ефективним способом швидко і без особливих втрат позбуватися злочинців. Страти на Січі, як і взагалі в будь-якій спільноті тодішнього світу, мали розподіл на прості й кваліфіковані, тобто такі, що передбачали страшенні муки перед самим актом безпосереднього відняття життя у засудженого.

Покарання мали лише публічний характер. Вироки виносилися прилюдно і виконувалися так само на січовій площі. Це робилося тому, що, по-перше, публічне покарання мусило застерегти інших від скоєння злочину; по-друге, велика роль у справі винесення вироку та його виконання належала козацькому товариству. Дуже часто визначався лише певний вид покарання, але не вказувався його розмір.

Вид та розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. Злочини, спрямовані проти життя, здоров’я, майна, честі окремих козаків або усього козацького товариства підлягали дуже суворому покаранню. Якщо ж потерпілими були посполиті чи сторонні особи, наприклад сусіди запорожців (татари, поляки, українські чи російські переселенці, іноземці та ін.), то покарання було значно меншим.

Що стосується залежності покарань від особи, яка скоїла злочин, то, зокрема, стосовно козаків (особливо січовиків) калічницькі покарання не використовувалися. їх застосовували лише до тих, хто не входив у козацьке товариство, тобто посполитих, наймитів та ін. Відомі також випадки, коли козакам, які були здібними вояками і яких поважало військо, за вимогою товариства смертну кару замінювали тілесним покаранням, зменшували розмір покарання, передавали на поруки.

На Січі виключалося одноосібне винесення смертного вироку. То була прерогатива громади, яка завжди вимагала від позивачів безперечних доказів вини відповідачів, а лжесвідоцтво підлягало дуже суворому покаранню.

Визначаючи покарання, суд звертав увагу не тільки на розмір заподіяної шкоди і на провину злочинця, а й на інші обставини, що не мали ніякого відношення до злочину (авторитет і попередні заслуги злочинця, наявність малолітніх дітей, неслпачених боргів. Тому старта могла бути замінена на тілесні покарання.

Для посилення страждань приреченого на смерть та найбільшого залякування населення застосовувалася кваліфіковані види смертної кари. Вони, у свою чергу, поділялися на кваліфіковані мученицькі, коли злочинцеві завдавали тілесних страждань до моменту смерті, та кваліфіковані обрядові, що поєднувалися з різноманітними принизливими ганебними обрядами й церемоніями. Чіткого розподілу, за які злочини призначалася проста чи кваліфікована страта на Січі, не існувало. Вид страти, який здебільшого визначався козацьким товариством на сходці, призначався залежно від обставин скоєння злочину та з урахуванням вини злочинця. До кваліфікованої страти часто зверталися, щоб покарати винних у гайдамацтві. Тіла страчених довго не знімали для залякування.

Січове товариство застосовувало як міру покарання за дуже тяжкі злочини такі види кваліфікованої страти: побиття киями біля ганебного стовпа, підвішення за ребро на гак, похорон живцем в одній труні з вбитою злочинцем людиною та насадження на палю.

Щодо простої смертної кари, то на Січі застосовувалися такі її різновиди як відсікання голови, утоплення (дешево й непотребувало зайвої підготовки й витрат), удавлення, розстріл (рідке явище та повішення (вішали на шибениці за шию за допомогою коня чи драбини або за ноги вниз головою).

Тілесні покарання залежно від мети поділялися на болючі та калічницькі.

Болючі тілесні покарання широко застосовувалися на Запорожжі. Вони характеризувалися простотою та одноманітністю. Ці тілесні покарання мали на меті завдати злочинцеві болю і мук за скоєне, і поряд із смертною карою були найзручнішими і відповідали військовій організації та порядкам Запорозької Січі. Одним із різновидів болючих тілесних покарань було биття киями. Але залежно від обставин воно могло перейти від легкої форми в «нещадне» биття і спричинити смерть злочинця. Наприклад, козака клали на землю і знімали сорочку; два козаки сідали на руки і ноги засудженого, щоб він спокійно лежав і не чинив опору під час здійснення покарання. Вартові з киями ставали по обидва боки винуватця і за знаком кошового лупцювали киями, що лежали поряд з місцем виконання покарання.

Калічницькі тілесні покарання (відсікання носа, вух, кінцівок, таврування та ін.) на Запорожжі майже не застосовувалися, оскільки вони суперечили основам організації січового товариства. Такі покарання передбачали, по-перше, матеріальний таліон (принцип покарання, за яким винному завдавали такої самої шкоди, яка була заподіяна ним – «око за око, зуб за зуб»), а по-друге, зробити злочинця безпечним на майбутнє; по-третє, позначити лиху людину. На Запорожжі ідея помсти у формі таліону суперечила правовим поглядам козаків, оскільки таке покарання злочинця заважали реалізації головної мети: задоволення порушених інтересів товариства загалом, а не лише особистих почуттів скривдженого. До того ж, Січ не терпіла у своєму складі «лихих» людей. Якщо злочинець справді був небезпечним, його просто страчували, або ж, за пом'якшувальних обставин, після відбуття покарання надавали можливість повернутися до складу товариства. Відсікання ноги чи руки робило це неможливим, бо каліка не міг бути повноцінним козаком, а отже, й нести військову службу. Тому до січовиків калічницькі покарання не застосовувалися.

Звичайно, все це аж ніяк не було проявами якоїсь витонченої жорстокості чи кровожерства, бо за всі часи свого існування людство не спромоглося винайти більш ефективні методи дотримання порядку серед спільнот, які складаються з вільних, озброєних та не занадто обтяжених моральною цнотливістю людей, тож будь-які звинувачення запорожців у нелюдськості, не мають під собою ніякого ані історичного, ані логічного підґрунтя.

На Січі існував і такий вид покарання, як вигнання. Це було відлучення від козацької громади на певний строк чи безстроково, без права надання вигнанцеві на території Запорозьких Вольностей притулку та захисту.

4. Повсякденне життя запорозьких козаків. Особливості розвитку української культури.

Звичайне повсякденне життя січових козаків підпорядковувалося певному розпорядку. Козаки прокидалися зі сходом сонця. Після цього були водні процедури. Вони вмивалися холодною джерельною чи річковою водою та розчісування вусів та чуба. Далі читалася вранішня молитва, а після неї вони йшли на сніданок, де їм подавали гарячу їжу. Але на цьому організованість закінчувалася, і між сніданком та обідом кожен козак був вільний. Хтось давав лад своїй зброї, хтось об'їжджав коня, інші вправлялися у стрільбі, деякі просто відпочивали, розмовляючи один з одним, або робили щось інше відповідно до своїх потреб. Рівно опівдні курінні кухарі били у свої казани — це був сигнал йти обідати, і козаки знову розходилися по своїх куренях на обід. Взагалі меню запорозьких козаків не вирізнялося різноманітністю та калорійністю. На стіл зазвичай ставили соломаху, яка являла собою густе зварене на воді житнє борошно. Могли подавати й тетерю, тобто те саме житнє борошно, але зварене на квасі. Ще була так звана щерба борошно, рідко зварене на риб'ячій юшці. Готувалися також страви з пшона. Це був харчовий мінімум, яким забезпечувався кожний січовик.

Звичайно ж, цього було замало, щоб здорова людина почувалася добре. І така одноманітність козаків не влаштовувала. Якщо окрім звичайної їжі, козакам хотілося поласувати м’ясом, дичиною, рибою, варениками, сирниками та іншими смачними стравам, то козаки мусили купувати відповідне продовольство за власні кошти. Для цього вони об'єднувалися в артіль та, зібравши гроші в складчину, купували необхідні продукти на базарі і передавали їх курінному кухареві. Улюбленими стравами запорожців були свинина, мамалиґа (просяна чи кукурудзяна каша), їли з бринзою (солоним овечим сиром) або з пастромою (сушена на сонці баранина), загреби (коржі, виготовлені на печі) та ін.

Рідку страву їли ложками, а тверду руками. Риба подавалася на плоскому залізному блюді, головою обов'язково її клали до отамана, що символізувало його головування. Хліб на стіл не подавався, оскільки борошно йшло на приготування гарячих страв. Хліб у їжу вживали здебільшого ті, хто жив у власних хатах поблизу Січі або у зимівниках по паланках. Напої вживали із дрібних металевих чарок, а частіше з дерев'яних «михайликів» (кружок), що вміщували три-п'ять чарок.

Після обіду знову було дякування Богові, а потім курінному отаманові та кухареві, козаки залишали дрібні монети для купівлі продуктів на наступний день і залишали курінь. На зібрані гроші кухар купував необхідні харчі, але якщо їх не вистачало, то курінний отаман мусив додати з курінної скарбниці. Час до вечері козаки проводили так само, як і перед обідом. Після заходу сонця козаки вечеряли гарячою стравою у своєму курені. Після вечері хтось лягав спати (взимку спали в куренях, а в теплу пору року — на дворі), деякі розважалися грою на музичних інструментах кобзах, скрипках, лірах, цимбалах, сопілках тощо), хтось танцював. Хтось розважався грою у карти.

Сучасники вказували, що запорожці здебільшого були середні на зріст, плечисті й міцні, вирізнялися фізичною силою, з округлими, повними обличчями та смаглявою від літньої спеки та степового повітря шкірою. Справжній запорозький козак з першого погляду здавався не дуже привітною особою. На людину, яку бачив уперше, він дивився похмуро, спідлоба, вель ми неохоче відповідав на звернуті до нього запитання. Але якщо людина йому подобалася, він скидав з себе маску непривітності і перетворювався на живу, щиру й веселу людину.

Внутрішні якості запорозьких козаків являли собою суміш чеснот та вад, які завжди властиві людям, для яких головним заняттям усього життя є військова справа й війна. Для ворогів вони були жорстокі та підступні, дикі та неприборкані. Ті ж, хто мирно спілкувався з запорожцями, бачили в першу чергу їхню доброзичливість, вірність, братерське ставлення, надійність та інші чесноти.

Серед найбільш позитивних якостей запорозьких козаків — їхня доброзичливість, щедрість, безкорисливість, схильність до щирої дружби, яка дуже високо цінувалася серед цієї спільноти. Понад усе запорожці цінували особисту свободу і навіть воліли прийняти смерть, ніж потрапити у ганебне рабство. Вони вирізнялися великою повагою до старих та заслужених воїнів. Відзначали їхню простоту, поміркованість і винахідливість у домашньому побуті та повсякденному житті, в скруті, в різних безвихідних ситуаціях чи фізичній недузі.

Запорозькі козаки завжди були гостинними й привітними господарями і цього звичаю дотримувались суворо і невідступно. Наприклад, будь-хто міг зайти до будь-якого куреня. Там завжди йому давали місце для проживання та годували тим, що самі їли без розпитувань та вдячності за гостинність.

Полюбляли козаки палити тютюн, люлька обовязковий атрибут козака. Нюхали також табак за допомогою спеціальних ріжків, але переважно старі козаки, які уникали гайнування часу з люлькою. «Поки її наложиш, поки її запалиш, поки її накуришся, а то смик, утер носа та й готов». Ті ж хто вживав й люльку й ріжок, казали: «Люлька душу услаждає, а ріжок мізки прочищає».

Мали козаки й недоліки: любили похвалитися своїми військовими подвигами, любили прибрехати, гонорували своїм одягом та зброєю. Одна з негативних рис козацтва це непостійність у настроях та пристрасть до вживання спиртних напоїв (своєрідна психологічна розрядка). Матерщина була не властива козакам: «єретичний син», «єретична душа», «скурвий син», «копанка чортів» – це найбільші лайки.

Звичайно, серед запорожців були досить різні за характерами та схильностями люди, але тяжке та вкрай небезпечне життя укупі з суворими законами, які неухильно карали на смерть за будь-який злочин, перетворювали строкату масу відчайдухів на добре вивчене та дисципліноване військо, об’єднане духовно та запалене благородною лицарською ідеєю боротьби за свободу рідного краю.

Січове життя було таким, що люди, слабкі духом і тілом, тут швидко відсіювалися, тож ідея рівноправності, яка в інших спільнотах призводить до переваги недостойних над достойними та здібними, отже, до занепаду, тут, на Січі, не могла спричинити таких тяжких наслідків.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА:

16481764 рр. – період існування гетьманської держави. Її очолювали високосвічені політичні діячі – Бю Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа, К. Розумовський та ін. За цей період було докладено багато зусиль для розбудови культури українського народу.

Українська культура кінця ХVІІ –  ХVІІІ ст. розвивалася в складних умовах. Можемо виокремити характерні риси в розвитку культури цієї доби та відзначити особливості української культури:

– українські землі були роз’єднані, знаходилися у складі різних держав, що заважало загальному розвитку культури;

– на перешкоді розвитку української культури стояла політика урядів тих держав, під владою яких знаходилися українські землі і які намагалися позбавити його національних рис, тобто асимілювати (русифікація, полонізація, онімечення);

– підпорядкування Української православної церкви московському патріарху від 1686 р., що призвело до того, що Українська православна церква поступово ставала одним із засобів поширення російської культури. Петро І, зокрема, поставив за обов’язок священику доносити поліції, якщо хтось висловить неблагонадійні політичні думки, що були нечуваним блюзнірством і виявом неязичницького культу держави, який почали з цих часів запроваджувати у Росії;

– відтік кращих національних інтелектуальних сил до Росії, Австрії, Угорщини.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури є освіта та стан науки в суспільстві.

На Правобережній та Західній Україні головну роль у розвитку початкової освіти відігравали братства. Але наступ католицизму та уніатства призвів до закриття братських шкіл. Офіційна влада підтримувала тільки єзуїтські та уніатські школи. З 1661 р. Львівський університет, який перетворився згодом на єзуїтську академію та відкрився знову 1784 р.

Початкова освіта на Гетьманщині – школа практично в кожному селі (дяки вчили), при монастирях (ченці), на хуторах мандрівні дяки (дяківки), де навчалися діти старшини, козаків, духовенства, селян. Дяківки – парафіяльні приватні школи – засновувалися переважно при церковних парафіях під наглядом священика.

– навчалися діти також при канцеляріях місцевих адміністративних установ.

– популярним для дітей із заможних родин було домашнє навчання.

Середня освіта:

Важлива роль у розвитку середньої освіти відіграли колегіуми.

1700 р. Чернігів – фундатором колегіуму був Іоанн Максимович (16511751) український письменник, педагог і церковний діяч. Цей заклад називали Українським Олімпом.

1727 р. Харків (став центром освіти Слобожанщини до появи університету в Харкові) – викладали граматику, піїтику, риторику, філософію, богослов’я, з 1765 р. французьку та німецьку мови, математику, артилерію, інженерну справу, геодезію, вокал та інструментальну музику.

1738 р. відкрито колегіум у Переяславі.

Ці колегіуми готували духовенство, державних службовців, вчителів. Навчання проводило російською мовою.

Вища освіта: з 1701 р. Києво-Могилянська академія де вчилися 12 років. В академії було 8 класів, срок навчання не регламентувався.

Крім класичної системи освіти в українських землях мало місце й професійне підготування підлітків через систему учнівства в ремісничих цехах:

– в Єлизаветграді відкрили 1787 р. першу в Україні медичну школу;

– в Миколаєві 1790 р. перша в Росії сільськогосподарська школа, в 1794 р. артилерійське училище, в 1798 р. штурманське училище.

– існували духовні семінарії 1778 р. Полтава, 1785 р. Новгород-Сіверськ;

В 1786 р. проведена реформа освіти:

– для дворянських дітей відкрили чотирирічні народні головні училища в Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі;

– у повітових містах створено дворічні училища, в яких вивчали історію та мови.

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування.

В укр. землях 17 – 18 ст. діяло 13 друкарень (Київ, Чернігів, Львів, Луцьк).

1764 р. в Єлисаветграді запроваджено громадянський шрифт (світський), відтоді  кирилицею друкують лише церковні книжки.

1776 р. друкується перша газета в Україні – французькою мовою «Львівська газета».

Культурний процес в укр. землях ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів.

1696 р. в Польщі видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку залишивши її лише у церковних відправах.

1720 р. рос. уряд заборонив книгодрукування укр. мовою в Києво-Могилянській академії, від 1720-х рр. впроваджувався суворий цензурний контроль синоду над Київською та Чернігівською друкарнею; 1729 р. – Петро ІІ звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження; 1763 р. – Катерина ІІ заборонила викладати української мовою в Києво-Могилянської академії; 1775 р. – синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі; від другої половини ХVІІІ ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову викладання.

Розвиток освіти та друку дав поштовх розвитку науки.

Філософія:

Феофан Прокопович (1677 – ?) народився в Києві, жив під опікою дядька, професора та ректора Києво-Могилянської академії. Після смерті дядька подорожував, вчився за кордоном, зокрема у колегії Святого Афанасія в Римі. Є непідтверджена інформація, що був висвячений на кардинала, але в 1701 р. потайки залишив Рим і повернувся в Україну. З 1705 р. Феофан Прокопович викладає в Києво-Могилянській академії, де читає курси поетики, риторики, філософії, теології, виступає проти авторитаризму та догматики. Пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперника, Галілея. Перший вітчизняний викладач математики, прочитав теоретичний курс математики у класі філософії Києво-Могилянської академії, склав підручник з математики. У власних лекціях засуджував схоластику (тип філософії, що поєднував релігійний догматизм та науку), закликав до наукового вивчення світу, казав про вічність матерії.

Пише сатиричні п’єси, в яких висміює зажерливість, пияцтво, розбещеність, жадібність, невігластво. У трагікомедії «Володимир» колеги легко впізнали себе в художніх образах Жеривола, Курояда, Піара. Ставлення до молодого професора було поганим, його викликали на дискусію, звинувачуючи у єресі. Але за нього вступився Петро І, який забирає Прокоповича до Петербургу.

У столиці імперії став співзасновником Всеросійської Академії наук. на його творах виросли наступні покоління науковців: Сковорода, Ломоносов.

Стефан Яворський – підготував для слухачів Києво-Могилянської академії курс арифметики й геометрії та підручник «Скорочення змішаної математики». Він – провідний український філософ того часу. Наголошував на вічному існуванні природи незалежно від людського розуму, на можливості вдосконалювати світ за допомогою розуму.

Інокентій Гізель (1600 – 1683 рр.) – історик, філософ. Автор трактату «Мир з Богом человеку» (1669 р.), Твір «Про всю філософію» (1645 – 1647 рр.).

Сковорода Григорій Савич (1722 – 1794 рр.) – мислитель, письменник, поет. Син козака з Лівобережжя, здобув освіту в Києво-Могилянській академії, працював вчителем у Переяславському та Харківському колегіумах. Автор 1756 р. Сад божественних пісень, 1774 р. – «Басні Харковські». Автор філософських творів: «Діалог. Имя ему – Потоп Зміин», «Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе». Написав відому пісню «Всякому городу нрав і права», яка стала народною. Власне життєве гасло – «Пізнай самого себе». Основні ідеї: світ поділяється на матеріальний (безвартісний) та вищий (духовний). Мета життя – щастя, але не те що шукає матеріальних благ, а те яке дається свідомістю, що людина виконує Волю Бога. Шукав шляхи людського щастя. Засіб досягнення цієї мети – самопізнання. Самопізнання це пізнання Бога, влаштування життя у згоді з Богом. Напис на могилі філософа: Світ ловив мене але не спіймав. Викривав несправедливу владу, критикував людські вади – нечесність, жадобу, користолюбство. Розробив вчення про «споріднену працю», яка повинна була відповідати природним здібностям людини та її життєвому покликанню. Для реалізації себе людина має займатися у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави.

У 18 ст. з філософії виокремлюється природознавство та математика.

Медицина:

Данило Самойлович (1742 – 1805 рр.) – доктор епідеміології. Почесний член 12 академій (Паризької, Марсельської, Падуанської, Туринської та ін.). Автор наукової праці: «О прививках при чуме с описанием трех противочумніх курительних порошков» (опис чуми 1784 р.). Висунув ряд пропозицій щодо лікування й профілактики чуми та холери, обгрунтував необхідність щеплення населення для запобігання захворюванню.

Мартин Тереховський (1740 – 1796 рр.) – доктор медицини одержав в Страсбурзі. Першим з українських дослідників, хто експериментально вивчав мікроорганізми.

 Іван Полетика (1726 – 1783 рр.) професор Кельнської академії доктор права, історії та медицини в Галле, Лейдені та Страсбурзі. Український лікар, відзначився під час боротьби з чумою.

Опанас Шафонський (1740 – 1811 рр.) доктор права і філософії (університети Галле та Лейпцига) засновник епідеміології в Російській імперії.

Нестор Амбодик-Максимович (1743 – 1812 рр.) – доктор медицини, видатний український вчений-енциклопедист, один із основоположників акушерства, фітотерапії, ботаніки.

Математика:

І. Фальковський – математик. Склав перший підручник з математики в Україні – «Скорочення змішаної математики». Писав праці з географії, астрономії, філософії.

І. Галятовський – писав праці з фізики, біології, медицини.

Історія:

17 – 18 ст. це період коли відбувається відмова від традиційного провіденціалізму.

«Синопсис або стислий опис від різних літописців про початок слов’яно-руського народу» – перший систематизований підручник з історії. Вийшов 1674 р. в друкарні Києво-Печерської лаври. У ньому схвалювалася автономія України в складі Московської держави.

Історичні праці 18 ст. мають назви – «література канцеляристів», «козацькі літописи», однак ці назви вельми умовні, бо вони хоч почасти мають риси, які ріднять їх з літописами, але фактично це історичні оповідання з визначеним сюжетом. Тоді друкарні поширювали в основному церковну літературу. Тому чи не єдиним способом популяризації світських історичних творів залишалася рукописна книга, а саме рукописні збірки – своєрідні енциклопедії тих часів. До них потрапляли матеріали різного характеру, в тому числі анекдоти, кулінарні чи медичні рецепти, тексти проповідей тощо. Створювалися ці збірники силами військових канцеляристів чи духовенства, оскільки вони мали відповідний рівень освіти, а перші – ще й доступ до історичних джерел. Збірники виготовлялись для власних потреб їх упорядників чи на замовлення сторонніх осіб (знаходили у приватних бібліотеках родин Апостолів, Сулим, Якубовичів).

Літопис Самовидця (кінець 17 – початок 18 ст.) – це перший козацький літопис. Авторство приписують генеральному підскарбію Війська Запорізького Роману Ракушка-Романовському. Автор був очевидцем тих подій, які описував, брав участь у козацьких походах. Літопис охоплює події 16481702 рр. У 1846 р. секретар «Общества истории и древностей Российских»  О. Бодянський посприяв друку історичної праці – «Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб’я, що були в Малій Росії, і про його смерть».

1710 р. «Літопис Григорія Граб’янки» або «История о действиях презельной брани» – через невеликий обсяг, пафос та епічність стилю став найпопулярнішим наративом 18 ст. В творі події охоплено від найдавніших часів до обрання гетьманом І. Скоропадського 1708 р. Основна частина твору (⅔ тексту) присвячена подіям Визвольної війни. Чільне місце відводить питанням походження козацтва, виводить козаків від скіфів. Описує побут і життя козаків, їх моральні засади. Вперше робота була опублікована у 1793 р. у журналі Ф. Туманського «Российский магазин».

1720 р. написана чотиритомна робота – «Літопис Самійла Величка або Сказання про війну козацьку з поляками через Зиновія Богдана Хмельницького» – події висвітлено до 1700 р. ця робота належить не до історичного, а скоріше до художньо-літературного дослідження. Стверджує наступні тези: «Українська територія по обидва боки Дніпра», «… український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени». Свої аргументи підкріплює останніми (передсмертними) словами польського короля Стефана Баторія: «Из этих лотриков-козаков образуется корда-то самостоятельное государство».  Самійло Величко (1690 – 1728 рр.) колишній канцелярист Війська Запорозького. Дає документальний матеріал й ідеологічне висвітлення подій. Вперше в українській історії вжив поняття Україна та український народ. Вперше видано працю С. Величка в Києві 1858 р. «Временной комиссиею для разбора древних актов».

Особливістю цих козацьких літописів є те, що описували історію не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявленням, тобто ідеалізуючи минуле українців.

У 18 ст. виходять історичні твори, які пов’язують добу Гетьманщини з Княжою добою: 1730-і рр. «Краткое описание Малоросії»; 1751 р. Г. Показ «Описание о Малой Росії»; 1788 р. Жан-Бенуа Шерер – «Історія українських і запорізьких козаків»; 1796 р. Йоган Енгель «Історія України та українських козаків».

Стало модним вести свої хронічки, щоденники, які стали цікавими документами епохи. На увагу заслуговують «Дневник Петра Апостола» (17251727), «Дневник» (17351740) генерального підскарбія Яків Марковича, «Дневник» генерального хорунжого Михайла Ханенка, робота Пилипа Орлика «Діярій подорожнього, розпочатого 10 жовтня 1720 року в ім’я найсвятішої Трійці» (має обсяг понад 2 тис. сторінок, містить записи за 1720 – 1733 рр.).

ВИСНОВКИ:

– автори літописів уперше намагалися осмислити події, що сталися, використовуючи при цьому різноманітні документи;

– сюжети, образи, трактування подій брали з них для своїх творів Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, Є. Гребінка.

– ці літописи й донині залишаються одним із найкращих джерел для вивчення історії України.

Література:

Піднесенню укр. літератури в цей час сприяв перехід від винятково релігійних ідеологічних засад до світських:

Іван Некрашевич (1742 – 1796 рр.) створив три комічні пєси (Ісповіді, Ярмарок) та пять віршованих листів-послань. Автор відображав життя трудового народу.

Дмитро Туптало – видатний освітній та релігійний діяч. Написав книгу «Книга житій святих» та збірник його оповідань «Руно орошенное».

Інокентій Гізель – освітній та політичній діяч, автор трактату  «Мир з Богом людині» (1669 р.). містив відомості з історії України 18 ст.

Популярним стають оди, які пишуть з різних історичних приводів, а також на вшанування історичної особи. Так, Семен Дівович у 1762 р. написав «Разговор Великороссии з Малороссиею», де у віршованій формі Україна доводить право на незалежність. Вихід роботи співпало з часом воцаріння Катерини ІІ та побоюванням втрати автономії українцями. Також у 1780-і рр. Василь Капніст створив твір «Ода на рабство» – в якому висловив протест проти введення кріпацтва в Україні, російської централізаторської політики в Україні. Жоден з цих творів не вийшов друком у 18 ст.

1798 р. видано поему І. Котляревського „Енеїда”. 1842 р. надруковано повністю.

ВИСНОВКИ:

– у 18 ст. посилився вплив ідей народності, національної самобутності.

– у творах багатьох письменників, поетів того періоду висвітлювалися теми вітчизняної історії та життя простого народу.

  •  однак внаслідок колоніальної політики російського самодержавства українська культура почала занепадати. Староукраїнська мова заборонена, багато творів написаних українською знищено.

ТЕАТР:

В цей період популярними є інтермедії – невеличкі п’єси, що виконувалися між актами спектаклю, народні анекдоти. Показували проблеми суспільного життя, народною мовою, насичена прислів’ям та приказками. Провідними темами було протиборство між шляхтичами та селянами, поляками та козаками.

З 1666 р. відомою є вертепна драма. У вертепі (ляльковий театр) показували релігійно-світські вистави. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводилися у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній – народно-побутові. Дійовими особами вертепних вистав були селяни, козаки, «москалі», «ляхи», євреї, священики та інші, широко відображався побут та звичаї народу. Дотепні сцени із життя можновладців містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.

У 1617 ст. виникає шкільна драма. Вона бере початок з віршованих діалогів, що започатковувалися в братських школах. Це були так звані містерії та міраклі – релігійні драми на теми житія святих. Особливістю шкільної драми було те, що між віршованих діалогів релігійного змісту учні вставляли для розваги глядачів веселі побутові сценки. Виникають драматичні твори, написані спеціально для театру: «Володимир» Феофана Прокоповича, «Комічне дійство» М. Довгалевського.

У садибах великих землевласників виникає кріпацький театр:

– театр Голіцина в с. Козацькому на Черкащині (1798 – 1801 рр.);

– у 1650-х рр. в Глухові працював придворний театр Кирила Розумовського;

– театр Д. Трощинського в с. Кибинці на Полтавщині;

– в Тульчині 1784 – 1798 рр. діяв театр С. Потоцького.

1789 р. Харків – перший професійний театр з постійною трупою.

Саме українці стали засновниками театрів у Москві (С. Полоцький), Санкт-Петербурзі (Феофан Прокопович), Тобольську (Ф. Лещинський), Могильові (Г. Кониський), Сербії (М. Козачинський).

Музика:

Дмитро Бортнянський (1751 – 1825 рр.) – автор 35 чотириголосних концертів, 10 двохорних концертів, та опер  «Алкід», «Квінт Фабій», «Сокіл», «Син-суперник», «Креонт», та більше 100 творів церковної музики .

Максим Березовський (1745 – 1777 рр.) – автор 20 концертів («Вірую», «Чаша спасіння») і першої української опери «Демофонт».

Артем Ведель (1767 – 1808 рр.) – автор 30 хорових концертів «Літургія», «Херувимська», «Всеношна», «На реках Вавилонских», «Доколе, господи, забудиши мя».

Популярним був хоровий спів – партесний, тобто поділ на голоси. У львівському братстві 267 співаків на 5-8 голосні “портеси”.

Поширюються романси Г. Сковороди “Всякому городу нрав и права”,                  М. Петренка “Дивлясь я на небо”; Семена Климовського – автор пісні «Їхав козак за Дунай».

Поширюються також романси – жанр вокальної музики,  в основі яких були, як правило, народні мотиви, сюжети яких навіяні роздумами про людську долю.

Архітектура:

17 – 18 ст. стиль бароко (з італійської barocco – вибагливий, примхливий). Це стиль у мистецтві якому притаманні підкреслена урочистість, пишна декоративність, поєднання контрастних матеріалів. Мистецтво бароко відзначається динамізмом, схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та театралізацією, що посилювало емоційний вплив на глядача.

Українське бароко – це використання народних, національних мотивів, з використанням традицій дерев’яного народного конструювання. Відрізнялося від європейського бароко більшою поміркованістю й виваженістю форм. Стиль в мистецтві та архітектурі поширюється українськими землями з другої половини 17 ст.

Переважно будували православні храми в стилі бароко – надавало відчуття святковості, емоційності, яскравості, пишності. У кам’яному будівництві виокремилися два напрямки. Самобутній прийом композиції храму – тридільна триверха (рідко одноверха) споруда та хрестовидні п’ятидільні, семидільні, девятидільні споруди з 5, 7, 9 банями (куполами). Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (16961698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (16961701), Воскресенська – у Сумах (1703), Катерининська у Чернігові (1710) та ін.

Другий напрямок – поєднання трансформованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря у Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (16891709).

Від кінця 18 ст. архітектура розвивалася у стилі класицизму – поєднання геометричної чіткості, раціональність з античністю.

Провідне місце посіло містобудування: 1778 р. Херсон, 1794 р. Севастополь, 1788 р. Миколаїв, 1794 р. Одеса, 1776 р. Катеринослав.

1800 р. вийшов указ про заборону будувати церкви в українському стилі. Практично Москва заборонила українське бароко.

Григорович-Барський І. перший з українських архітекторів відмовляється від барокових впливів, чим готує перехід до архітектури класицизму. Кращі його споруд – церкви в Лемешах, Миколи Набережного в Києві, Красногорський монастир у Золотоноші, собор Різдва Богородиці в Козельці.

ВИСНОВКИ:

– укр. культура досягла високого рівня розвитку розвиваючись в тісному взаємовпливі з культурами інших народів.

– попри тяжкі національні утиски, українська культура розвивалася, давши світові талановитих особистостей, знамениті твори.

– але розвиток культури продовжував гальмуватися після втрати незалежності.

Контрольні питання:

1. Назвіть відомі Вам теорії походження українського козацтва та поясніть їх зміст.

2. Запорозька Січ ХVІ ст. – першої половини ХVІІ ст., за висловом Миколи Костомарова, це «козацька християнська республіка». Доведіть або спростуйте, тезу історика відносно того, що Січ була республікою (державою).

3. Напишіть невеличке есе на тему: «Козак – лицар християнства чи авантюрист без батьківщини?» Розкрийте в ньому значення терміну «козак», його функції, позитивні та негативні якості козаків.

4. Напишіть невеличке есе на тему: «Яке значення козацтва для українського народу?» Розкрийте в ньому місце козацтва в історії українського суспільства.

5. Вкажіть особливості культурно-мистецького процесу доби козаччини.

Список рекомендованої літератури:

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К: Вища школа. - 1994. - 539 с.

Історія українського козацтва: нариси у 2-х т. / Редкол. В. А. Смолій та ін. - К: Вид. дім Києво-Могилянської академії, Т. 1. 2007. - 799 с.

Історія українського козацтва: нариси у 2-х т. / Редкол. В. А. Смолій та ін. - К: Вид. дім Києво-Могилянської академії, Т. 2. 2007. - 723 с.

Макаров А. М. Світло українське бароко. – К., 1997.

Макарчук С. А. Український етнос. − К.,1992.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: АТ «Обереги», 1992. – 80 с.

Наливайко С. С. Етнічна історія Давньої України / С. С. Наливайко. – К.: Євшан-зілля, 2007.

Огієнко І. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: Фірма «Довіра», 1992.

Попович М. В. Нарис історії культури України. – К., 1998.

Прохоренко М. Сороміцька (соромницька) мова запорозьких козаків: невідоме про знайоме / М. Прохоренко // Суббота плюс. – 2005. – 10-20 февр. (№ 6). – С. 12.

Пустовалов С. Ж. Князь Дмитро Вишневецький, велике історичне значення острова Мала Хортиця (Байда) та інше / С. Ж. Пустовалов // Музейний вісник : науково-теоретичний щорічник / відповід. ред. Г.Шаповалов. – Запоріжжя, 2003. – Вип. 3. – С. 133-140.

Радченко О. Б. Українське козацтво як лицарська спільнота: проблема визнання / О. Б. Радченко, О. А. Репан // Гілея: науковий вісник. – 2011. – № 48. – С. 508-514.

Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.

Українська культура: історія та сучасність. – К., 1984.

Українське літературне бароко. – К., 1987.

Уривалкін О. М Історія України (середина XIII - середина XVII ст.). - К.: Кондор, 2005. - 281 с.

Уривалкін О. М. Історія України (кінець XVII - початок XXI ст.). - К.: КНТ, 2007. - 433 с.

Уривалкін О. М. Таємниці історії України (загадки, події, факти). - К: КНТ, 2006. - 403 с.

Чухлиб Т. В. Гетьмани і монархи = Taras CHUkhlib Hetmans and Monarchs:The Ukrainian State in international relations 1648-1714 : Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. / Т. В. Чухліб. – К., Нью-Йорк : Інститут історії України НАНУ, 2003. – 518 с.

Чухлиб Т. В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663- 1713) / Тарас В. Чухліб. – К. : Вид. дім "Києво-Могилянська Академія", 2004. – 288с.

Чухлиб Т. В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663- 1713) / Т. В. Чухліб. – К. : Вид. дім "Києво-Могилянська Академія", 2004. – 288 с.

Чухлиб Т. В. Гетьманування Петра Дорошенка: причини "вірності" та "зради" королю, султану й царю (1665-1676 рр.) / Т. В. Чухліб // Український історичний журнал. – 2007. – № 1. – С. 39-61.

Чухлиб Т. В. Дипломатія Української козацької держави / Т. Чухліб // Політика і час. – 2003. № 3. – С. 78-87.

Чухлиб Т. В. Проблема международного признания Войска Запорожского в середине XVI в.40-х гг. XVII в. / Т. В. Чухлиб // Запорожская старина. – К.-Запорожье, 2007. – С. 203-219.

Чухлиб Т. В. Розвідка та контррозвідка гетьмана Богдана Хмельницького / Т. Чухліб // Чумацький шлях. – 2003. – №3. – С.23-24.

Щербак В. О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХV середина XVII ст.: монографія / В. О. Щербак. – К.: ВД "КМ Академія", 2000. – 298 с.

Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. – К.: Таксон, 1997.

Ювченко О. Козацтво історична доля українського народу / О. Ювченко              // Флот України. – 2011. – 24 травня (№ 41). – С. 5-6.

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – К., 1993.

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України.– К.: Критика, 2005.

* Саме у цей період історії з’являються перші документи, де козаки однозначно називаються окремим суспільним станом, військовою кастою з усіма притаманними таким утворенням характеристиками. Це слова Гітіна В. Г.  Орден козацького лицарства. – Х., 2008. – С. 17.

* 1550-ті рр. Хортицька /на о. Мала Хортиця/; 1564 – 1593 рр. Томаківська /о. Томаківка/; 1593 – 1638 рр. Базавлуцька /о. Базавлук/; 1638 – 1652 рр. Микитинська /о. Микитин Ріг/; 1652 – 1709 рр. Чортомлинська, Стара Січ /острів, який омивався р. Чортомлик, Прочна, Скарбна/; 1709 – 1711 Кам’янська /мис, утворений річковою протокою Козацьке Річище та гирлом р. Кам’янка/; 1711 – 1728 рр. Олешківська /урочище Олешки на південь від місця впадіння Інгулу в Дніпро/; 1734 – 1775 рр. Підпільненська, Нова, Покровська /п-ов, що омивався р. Підпільною/; 1775 – 1828 рр. Задунайська Січ.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

6499. Запоминание законченных и незаконченных действий 1.26 MB
  Запоминание законченных и незаконченных действий Намерение не просто порождает тенденцию к осуществлению намеченного действия при наступлении предусмотренного подходящего случая. Скорее, оно отвечает потребности (точнее, квазипотребности), которая...
6500. О двух типах условного рефлекса 118 KB
  О двух типах условного рефлекса Работа Скиннера о двух типах условного рефлекса представляет значительный интерес в качестве попытки внести больше ясности и точности, чем было ранее сделано, в ту старую и часто обсуждаемую тему условного рефлек...
6501. Психологическое влияние окружающей среды 319.5 KB
  В данной работе речь пойдет лишь о психологическом влиянии окружающей среды. Это не означает, что физическое воздействие окружения, например воздействие питания или климата, не имеет психологического значения. Напротив, мы считаем, что ребенок...
6502. Намерение, воля и потребность 503 KB
  Намерение, воля и потребность Предисловие Основная часть данной работы представляет собою расширенный вариант доклада, предназначавшегося для XI Конгресса по экспериментальной психологии (Мюнхен, 1925 г.), от участия в котором мне пришлось отказатьс...
6503. Психологическая ситуация награды и наказания 620.5 KB
  Психологическая ситуация награды и наказания Проблему награды и наказания мы будем обсуждать здесь не во всей ее полноте. Ибо в качестве педагогической проблемы вопрос о том, возможно ли вообще избежать наказания и вознаграждения, является частью...
6504. Интеллектуальное поведение животных 100.5 KB
  Р. Лурия. Интеллектуальное поведение животных В прошлом занятии мы дали характеристику двух типов поведения животных: один мы назвали типом сенсорной психики или инстинктивного поведения, второй - типом перцептивной психики или индивидуально...
6505. Корреляционный анализ 43.88 KB
  Корреляционный анализ Исходные данные Построим выборку, состоящую из 20 значений двух случайных величин (xi, yi). В качестве случайной величины X была выбрана средняя заработная плата стран мира, за Y размер внешнего долга (таблица 1). Таблица 1. Ст...
6506. Регрессионный анализ 40.01 KB
  Регрессионный анализ Исходные данные Пусть y-случайная переменная, x-неслучайная переменная. - выборка значений (xy), полученная в эксперименте. xi- количество населения в миллионах, yi- число городов в России соответствующие данно...
6507. Подбор закона распределения по опытным данным и проверка его согласия по критериям χ2 и Колмогорова 73.39 KB
  Подбор закона распределения по опытным данным и проверка его согласия по критериям. Выборка случайной величины объёмом...