80307

Проблеми недійсності правочинів

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Правові наслідки вчинення правочину всупереч вимогам закону. Правові наслідки недійсності правочину. Шахматовим було введено у юридичну лексику поняття модель протиправного правочину яке заслуговує на його подальше використання. Моделлю протиправного правочину В.

Украинкский

2015-02-16

369.5 KB

0 чел.

Лекція 3. Проблеми недійсності правочинів

  1.  Класифікація правочинів, вчинених з відступом від вимог закону
  2.  Спеціальні моделі нікчемних та оспорюваних правочинів.
  3.  Правові наслідки вчинення правочину всупереч вимогам закону.
  4.  Правові наслідки недійсності правочину.

1. Класифікація правочинів, вчинених з відступом від вимог закону

Правочини, які вчинені з відступом від вимог закону, можна поділити на дві групи.

Перша - це правочини, які порушують правові заборони, тому вони можуть бути названі протиправними.

Друга - це правочини, учасники яких знехтували певними перешкодами, рекомендаційними нормами закону. Вони не є результатом невиконання юридичного обов'язку, а тому і не є протиправними.

Професором В. П. Шахматовим було введено у юридичну лексику поняття «модель протиправного правочину», яке заслуговує на його подальше використання.

Моделлю протиправного правочину В. П. Шахматов називав сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, яка, виражаючи невідповідність конкретного правочину вимогам закону, обумовлює настання суспільно шкідливих наслідків і, в результаті, застосування визначених законом мір державного примусу (Шахматов В. П. Проблемы защиты субьективных гражданских прав при признании сделок недействительными.-Красноярск, 1981).

   У ст. 48 ЦК 1963 р. було сформульовано загальне правило: «недійсною є угода, яка не відповідає вимогам закону».

    Під сферу її дії підпадала кожна угода, у якій були порушені вимоги закону. Але, насамперед, вона застосовувалася до правочинів, у яких незаконним був зміст.

У Цивільному кодексі України аналогічної статті немає, проте загальна модель недійсного правочину може бути сконструйована на підставі частини 1 статті 203 ЦК: недійсним є такий правочин, який суперечить вимогам Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Хоча у статті 48 ЦК 1963 р. було записано: «недійсною є угода», однак, незважаючи на слово «є», угода, для її недійсності, мала в абсолютній більшості випадків бути визнана такою судом.

  У статті 215 ЦК теорія абсолютної недійсності правового акта здобула повне аконодавче закріплення.

У російськомовній літературі абсолютно недійсні правочини були названі «ничтожными сделками». Професор О. Огоновський називав їх «неважними».

    Як записано у частині 2 статті 215 ЦК, нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.

У Цивільному кодексі України правочинів, оголошених нікчемними, чимало. Ними є, зокрема, ті:

  1.  щодо яких не дотримана вимога про нотаріальне посвідчення (стаття 220);
  2.  що вчинені без згоди органу опіки та піклування (стаття 224);
  3.  що вчинені недієздатною особою (стаття 226);
  4.  що порушують публічний порядок (стаття 228).

Недотримання письмової форми породжує нікчемність договору дарування майнового права та договору дарування з обов'язком передати дарунок в майбутньому (стаття 719 ЦК), договору страхування (стаття 981 ЦК).

В окремих випадках нікчемними оголошені частини правочину. За статтею 739 ЦК, нікчемною є умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти. Нікчемною є умова договору доручення, за якою сторони не мають права відмовитися від договору (стаття 1008 ЦК).

Згідно зі статтею 1157 ЦК, нікчемною є та умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає його учасникові річ, що була подана на конкурс.

Нікчемним оголошено заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та нотаріального посвідчення (стаття 1257 ЦК).

Судова і нотаріальна практика твердо стояла на позиції нікчемності тієї частини заповіту, в якій обійдено право окремих категорій спадкоємців (дітей, непрацездатних дружини, батьків) на обов'язкову частку у спадщині. Якщо у заповіті не було зазначено про право, наприклад, непрацездатної дружини на обов'язкову частку у спадщині, нотаріуси при виданні свідоцтва про право на спадщину самі робили відповідне коригування, без рішення суду про визнання заповіту частково недійсним. Отже, нотаріус сам ніби «підправляв» заповіт, не беручи до уваги ту його частину, яка явно розходилася із законом. Така нотаріальна практика - яскраве підтвердження розуміння суті нікчемності правочину чи його частини.

За частиною 3 статті 1235 ЦК, заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Хоча у цій нормі немає вказівки на нікчемність частини заповіту, у якій знехтувано право на обов'язку частку, її нікчемність не може викликати сумніву.

Нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення. Додаткового визнання його недійсності за рішенням суду Цивільний кодекс не вимагає. ( Із змісту статті 207 Господарського кодексу випливає принципово інший висновок: «господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено всупереч господарській компетенції, «може бути визнано судом недійсним повністю або в частині»).

Слід при цьому звернути увагу на умовність терміна «правочин», оскільки те, що незаконне, не може вважатися правочином. Проте для зручності користуємось цим терміном.

   За певних умов нікчемний правочин може бути легалізований судом.

  Другу групу правочинів становлять ті, на які поширюється презумпція правомірності. Це значить, що ніхто не має права заявляти про їх незаконність. Серед цих правочинів абсолютну більшість становлять ті, які насправді повністю відповідають вимогам закону, моральним засадам суспільства. Проте за презумпцією правомірності може ховатися і незаконний правочин, у якому відповідні порушення не проявляються ззовні, а є невидимими. Ці порушення стануть явними лише у разі їх підтвердження рішенням суду.

Ця група правочинів названа оспорюваними, тобто такими, що можуть бути предметом спору. Професор О. Огоновський називав їх «оспоримими».

Заінтересована особа має право пред'явити до суду позов про визнання правочину повністю або у певній частині недійсним. Саме таким мас бути тлумачення частини 3 статті 215 ЦК. Заперечення правочину (усне чи письмове) без звернення до суду з позовом правового значення не має.

   У   літературі   окремі   автори   використовують   словосполучення «заперечний правочин», однак воно не відображає суті поняття. Адже можна заперечувати правочин, обурюючись поведінкою продавця, який продав неякісну річ, але так і не звернутися з відповідним позовом до суду. Отже, заперечення правочину не означає його оспорення. Оспореними можуть бути, зокрема, правочини, вчинені під впливом помилки, обману, насильства, внаслідок дії важкої обставини.

2. Спеціальні моделі нікчемних та оспорюваних правочинів

Окрім загальної моделі, Цивільний кодекс України містить низку спеціальних моделей правочинів, при вчиненні яких були знехтувані вимоги закону.

1. Правочин, вчинений малолітнім за межами його дієздатності

Як уже відзначалося, малолітній може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Продаж пальта, велосипеда чи іншого майна, яке має значну вартість, не вважається дрібним побутовим правочином.

Згідно зі статтею 221 ЦК, такий правочин вважається нікчемним, незалежно від того, знав чи не знав контрагент про вік дитини та обсяг її дієздатності, визначеної законом.

Модель правочину, вчиненого малолітнім за межею своєї дієздатності, така:

    1) однією із сторін є дитина, якій не виповнилося 14-ти років;

  1.  правочин виходить за межі дрібного побутового;
  2.  вина (її форми) другої сторони, якщо вона є повнолітньою, не має правового значення;
  3.  не має правового значення та обставина, що дитина сама була ініціатором вчинення правочину.

2. Правочин, вчинений неповнолітнім без згоди батьків або піклувальника

Брак життєвого досвіду, відповідних знань, інші особливості дитини підліткового віку зумовлюють потребу батьківського нагляду за її поведінкою взагалі та у сфері цивільних відносин - зокрема.

Цей нагляд за дитиною, яка володіє неповною цивільною дієздатністю, підлягає у санкціонуванні батьками окремих договорів, які вона (дитина, неповнолітня особа) бажає укласти.

Відповідно до частини 4 статті 32 ЦК, на вчинення неповнолітнім правочину має бути одержана згода одного з батьків, зокрема і того, з ким він не проживає.

Цією нормою, з одного боку, утверджується рівність матері та батька дитини, які спільно не проживають. З другого боку, воля, самого підлітка та одного з батьків, тобто їхня «подвоєна» воля визнана такою, що подавляє, пригнічує, переважає заперечення або мовчання другого з батьків.

Батьківська згода потрібна не лише на продаж, купівлю чи міну, а й на дарування. Стосовно перших трьох договорів батьківському контролю піддаватиметься не лише доцільність їх укладення, а й якість предмета, що набувається.

Іноді подарунок може бути небезпечний для життя (наприклад, мотоцикл). Подарунок може бути засобом психологічного тиску не лише на підлітка, а й на батьків. Тому і цей вид договору має бути укладений під батьківським наглядом.

Модель правочину, вчиненого підлітком без згоди батьків або піклувальника, така:

    1) стороною правочину є підліток;

  1.  правочин не є дрібним побутовим і не пов'язаний з розпорядженням дитиною своїм заробітком чи іншим доходом;

відсутність згоди одного з батьків чи піклувальника;

  1.  причина  відсутності  згоди  не  має  правового  значення.
    Однак, у разі звернення до суду, заперечення батьків чи піклувальника щодо вчинення правочину може бути визнане безпідставним;

вина (її форми) другої сторони не має правового значення.

3. Правочин, вчинений особою, дієздатність якої обмежена

Особа, дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.

Інші правочини вона може вчиняти сама, але лише за згодою піклувальника.

Особа, дієздатність якої обмежена, не може бути стороною засновницького договору, не має права скласти заповіт.

Модель правочину, вчиненого особою, діздатність якої обмежена, така:

    1) однією із сторін є особа, дієздатність якої обмежена;

  1.  правочин виходить за межі дрібного побутового;
  2.  відсутня згода піклувальника;

причини відсутності згоди піклувальника не мають правового значення. Однак, у разі звернення до суду, заперечення піклувальника можуть бути визнані безпідставними;

  1.  не має правового значення те, хто був ініціатором правочину;

вина (її форми) другої сторони, яка є повністю дієздатною, не має правового значення.

4. Правочин недієздатної особи

Фізична особа, яка визнана судом недієздатною, повністю затуляється юридичною постаттю опікуна, і закон не надає їй навіть права на найдрібніший правочин.

При цьому не береться до уваги, що серед недієздатних є дебіли, які володіють мінімальним обсягом свідомості та волі. Вони, зокрема, приймають дарунки, усвідомлюючи значення дії дарувальника. Тому суперечність між законом та умовами реального життя у даній ситуації є очевидною.

У стані ремісії ті, що визнані недієздатними через душевну хворобу, ведуть себе як психічно здорові, вони, хай лише на якийсь час, та все ж розуміють значення своїх дій і можуть керувати ними.

Цивільний кодекс 1963 р. кожен правочин недієздатної особи вважав недійсним. Ставлення до таких правочинів у Цивільному кодексі України змінено. Поряд із збереженням загального правила про недійсність такого правочину опікунові надано право схвалити побутовий договір, що його уклав недієздатний. Адже було б неправильно трактувати недійсним договір, за яким недієздатний купив буханець хліба чи інші продукти харчування.

Дещо іншим є ставлення до договорів, які потребують нотаріального посвідчення. Якщо, наприклад, недієздатний прийняв у дарунок будинок без згоди опікуна, то за позовом опікуна суд може узаконити цей договір, адже він не суперечить інтересам підопічного.

   Модель правочину, вчиненого недієздатною особою, така:

1)  однією із сторін або навіть обома сторонами є недієздатні особи;

2) вина дієздатної сторони не має правового значення.

5. Правочин, вчинений дієздатною особою,

яка не розуміла значення своїх дій

або не могла керувати ними

Стаття 55 ЦК 1963 р. передбачала можливість визнання недійсною угоди, укладеної дієздатною особою, яка в момент її укладення не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними.

Застосування судами цієї норми було чи не найбільш проблематичним.

Спірним виявилося, насамперед, тлумачення терміна «момент», до якого прив'язувалося вчинення угоди, а також визначення особи позивача та змісту питань, які суд адресував експертові, призначаючи ретроспективну судово-психіатричну експертизу.

  П., власниця особняка, 78 років, зателефонувала нотаріусові з просьбою приїхати до неї додому для посвідчення заповіту. На виклик прибули державний нотаріус та консультант державної нотаріальної контори П. сама відчинила їм двері, хоча до цього лежала у ліжку. На запитання нотаріуса відповідала чітко. Тому нотаріус посвідчив заповіт П. на користь Ф., єдиного її родича. Ввечері того ж дня вона померла. З позовом до суду про визнання заповіту недійсним звернувся райвиконком. На підставі амбулаторної картки, у якій було записано, що П. страждала на склероз судин головного мозку, експерт підтвердив те, на шо зіслався позивач, тобто те, що в момент посвідчення заповіту вона не розуміла значення своїх дій.

Суд задовольнив позов, не взявши до уваги свідчень нотаріуса і консультанта про те, у якому стані перебувала П. в момент посвідчення заповіту. Нюанс цієї справи полягав у тому, що у будинку, який був предметом заповіту, проживали за договором найму три сім'ї. У разі переходу права власності до племінника Ф., а не до держави, умови їх проживання могли б зазнати змін.

В іншій справі Д., якій виповнилося 75 р., сама поїхала до Москви, там склала заповіт щодо великої кількості коштовностей, які нею напередодні були віддані на зберігання до Львівської картинної галереї. Спадкоємницею була внучата племінниця, громадянка Болгарії.

 Суд пішов тим же шляхом, на підставі висновку експерта визнав заповіт недійсним.

С. професор медінституту у віці 70 років продовжував працювати. Як засвідчив згодом у суді нотаріус, який прибув за викликом для посвідчення заповіту, С. ходив по кімнаті, нормально розмовляв, пояснював, чому складає заповіт на користь другої дружини, а не на користь синів. Посмертне медичне обстеження констатувало у С. пухлину головного мозку. У суді (заповіт оскаржив один із синів) численні свідки свідчили, що напередодні і в день складення заповіту С. консультував хворих, його поведінка не викликала сумнівів щодо усвідомлення ним значення своїх дій, хоча він і скаржився на головний біль.

У висновку судово-психіатричної експертизи було зазначено, що С. у момент складення заповіту не розумів значення своїх дій. Цікаво, що, виступаючи у суді, експерт стверджував, що призначення ретроспективної експертизи полягає не у тому, щоби припустити, а у тому, щоби ствердити, у якому стані була особа. У цьому - його істотна помилка.

Практика застосування судами статті 55 ЦК 1963 р. засвідчувала фактичне невизнання права на заповіт старших за віком осіб, серед яких, певно, важко було знайти тих, хто не страждав би на склероз судин головного мозку.

   Г. протягом багатьох років проживала з мамою. Останні п'ять років мама майже не піднімалася з ліжка. Брат Т. навідувався до матері рідко. Після смерті матері виявилося, що вона склала заповіт, яким заповідала будинок Т.

При з'ясуванні обставин було встановлено, що Т., в той час, коли Г. була на роботі, приїхав з нотаріусом, який посвідчив заповіт. Напередодні у матері був післяінсультний правосторонній параліч, отже, підписати заповіт своєю рукою (Т. шульгою не була) вона не могла.

У цій ситуації насторожувало багато фактів. Насамперед, чому матір позбавила фактично житла дочку, з якою у неї були нормальні відносини і яка довго опікувалося нею.

Г. звернулася до суду із заявою про визнання заповіту недійсним. Але через неявку сторін справа була залишена без розгляду.

Як уже зазначалося, презюмується, що кожна особа, у будь-якій віковій категорії розуміє значення своїх дій, які вона вчиняє, та може керувати ними, тобто є «волездатною» ( Егоров Н. Д. Гражданско-правовое регулирование зкономических отношений.-Л., 1986-С. 122.)

За статтею 32 ЦПК 1963 р., факти, які згідно із законом припускаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення могло бути спростоване у загальному порядку. Аналогічна норма до Цивільного процесуального кодексу України помилково не була внесена. Та, незважаючи на це, відповідно до аналогії права, позивач має спростувати усвідомлення особою (заповідачем) значення своїх дій, подавши до суду необхідні докази.

Чи можна достеменно стверджувати, у якому стані була особа саме у момент, наприклад, складення заповіту, тобто у конкретно визначений відрізок часу?

У процесі розгляду таких справ суди, призначаючи ретроспективну психіатричну експертизу, ставлять перед експертом таке запитання: «Чи розуміла особа у момент вчинення угоди значення своїх дій та чи могла керувати ними?»

На таке категоричне запитання експерти дають таку ж категоричну відповідь. Здебільшого вона є негативною: «Ні, не розуміла».

Насамперед, треба ще раз підкреслити, що йдеться про стан особи не взагалі, а саме в момент вчинення правочину. У Кодексі слово «момент» вжито невипадково. Цілком свідомо у ньому не використано слово «день», оскільки протягом дня психічний стан особи може змінитися.

При розгляді справи про визнання заповіту недійсним завдання ретроспективної судово-психіатричної експертизи полягає у з'ясуванні психічного стану особи в минулому, особи, якої уже нема серед живих, тому не може не братися до уваги те, що душевну хворобу, душевний розлад можна встановити лише під час безпосередньої бесіди кваліфікованого психіатра з пацієнтом, з використанням характеристики, яка йому була дана родичами та близькими. Посмертно, спираючись лише на свідчення очевидців, діагностувати точно душевний розлад неможливо, його можна лише припустити, запідозрити.

Відповідно до статті 55 ЦК 1963 р., мова мала йти не про діагностику стану особи взагалі, а про визначення її душевного стану у певний, точно визначений відрізок часу.

Враховуючи цю обставину, суд повинен по-іншому формулювати питання, яке він ставить експертові. Питання мало би звучати так: «Чи можна припустити, що в момент вчинення правочину особа не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними?». Звідси і відповідь експерта мала би бути така: «Можна припустити...» або «Немає підстав для припущення...» ( Експертиза «припущення» не є дивиною. Саме такою вона була стосовно спорів про встановлення батьківства за Кодексом про шлюб та сім'ю).

Хоча суд має оцінювати висновок експерта у сукупності з іншими доказами по справі, при застосуванні статті 55 ЦК 1963 р категоричний висновок експерта мав фактично вирішальне значення і наперед визначав майбутнє судового спору.

Стаття 225 ЦК відтворила основні положення статті 55 ЦК 1963 р. Поряд з тим вона має й особливості.

За статтею 55 ЦК, право на оспорення угоди мала лише та особа, яка уклала угоду, щоправда, це обмеження судова практика ігнорувала.

За статтею 225 ЦК, у разі смерті учасника правочину право на його оспорення надано особам, чиї права та інтереси порушені. А у разі визнання учасника правочину недієздатним - це право надано опікунові.

   Модель правочину, вчиненого дієздатною, але неволездатною особою, така: 1)   суб'єкт правочину не визнаний судом недієздатним;

  1.  волездатність особи має бути спростована відповідними доказами. Стан неволездатності може бути викликаний хворобою, вживанням спиртних напоїв, наркотичних засобів або умисною поведінкою іншої особи;
  2.  моментом вчинення правочину має вважатися час від ініціювання правочину до повного його завершення;
  3.  правочин має суперечити правам самої особи, яка його вчинила, або правам чи інтересам інших осіб;
  4.  вина (її форми) другої сторони, якщо мова йде про договір, не має правового значення.

6. Правочин, вчинений представником однієї сторони за зловмисною домовленістю з другою стороною

Представник діє від імені та в інтересах довірителя. Все, що ним одержано за угодою від другої сторони, він зобов'язаний передати довірителеві.

Аналізуючи дії представника, слід виходити з презумпції їх правозгідності. Припускається, що дійсна воля представника та другої сторони і те, що написано ними у договорі, збігаються. Одночасно припускається, що представник передав довірителеві усе, що насправді одержав від контрагента.

Зловмисна домовленість - це домовленість зі злим наміром, тобто на шкоду інтересам довірителя.

   Найчастіше така зловмисна угода має місце при укладенні договору купівлі-продажу та договору підряду. Так, представник, уповноважений на продаж речі, може домовитися з покупцем про фіксацію у договорі меншої ціни, ніж та, за яку фактично вона продана; а при купівлі речі представником - навпаки, про визначення у договорі вищої ціни. Остачу вони, зазвичай, ділять між собою.

У договорі підряду представник і друга сторона можуть завищити кошторисну вартість робіт. Остача також ділитиметься між ними.

Якщо одну і другу сторону представляють представники, така зловмисна домовленість може бути і між ними. Зловмисна домовленість може бути і між двома директорами юридичних осіб.

Зловмисна домовленість може проявитися і у тому, що представник «не помітить» недоліків речі чи іншої обставини, яка має істотне значення для довірителя.

   Модель правочину, вчиненого на шкоду інтересам довірителя, така:

1) представник повинен мати загальне доручення на вчинення правочинів або мати спеціальне (разове) доручення на вчинення певного правочину, чи бути представником за законом або органом юридичної особи;

  1.  між представником та другою стороною є потаємна домовленість, зміст якої не відповідає «офіційному» договору;
  2.  інтересам довірителя чи підопічного в результаті вчинення цього правочину завдана істотна шкода.

7. Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування

Для охорони інтересів дітей, недієздатних осіб та тих, дієздатність яких обмежена, у статті 71 ЦК подається перелік угод, що можуть бути укладені опікуном, неповнолітнім (віком від 14 до 18 років), а також особою, дієздатність якої обмежена, лише за згодою органу опіки та піклування.

У статті 78 Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР була норма, за якою батьки управляли майном дітей як опікуни та піклувальники без спеціального на те повноваження, але з дотриманням відповідних правил про опіку та піклування. Неточність цієї норми полягала у тому, що не опікуни та піклувальники «підганялися» під батьківські стандарти поведінки, а навпаки, батьки мали діяти так, як опікуни та піклувальники.

Попри таку неточність, ця норма була цінна тим, що встановлювала контроль з боку відповідного державного органу за діями батьків у процесі розпорядження майновими правами дитини. Отже, виходило, що на вчинення батьками певних угод щодо майна (майнових прав) малолітніх дітей потрібна була згода органу опіки та піклування. Згода цього органу була необхідна і тоді, коли неповнолітній (у віці від 15 до 18 років) сам розпоряджався певним своїм майном (майновими правами), за згодою батьків.

За статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства», який не втратив чинності, згода органу опіки та піклування потрібна у разі укладення батьками або «особами, які їх заміняють», договорів, що підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмови від належних дитині майнових прав, обміну, розподілу або відчуження житла тощо.

Відсутність відповідної норми у Сімейному кодексі та у Цивільному кодексі не є наслідком, як дехто вважає, принципової позиції: «закон цілеспрямовано наділив батьків повною самостійністю при управлінні майном дитини, надавши їм більше прав, ніж їх мають опікуни та піклувальники».

Таке законодавче вирішення проблеми було б нерозумним, адже поряд із абсолютною більшістю батьків, які поважають права та інтереси дітей, є чимало охочих поживитися за їхній рахунок. Судовій практиці відомі численні факти, коли в результаті поведінки своїх же батьків діти опинялися на вулиці.

Контроль за всіма батьками, у тому числі і за сумлінними, відповідальними, бо ж розпізнати справжні наміри надто важко, а то й неможливо, не слід сприймати як акт недовіри чи неповаги до них. До необхідності такого контролю треба ставитися спокійно.

Інша справа, наскільки ефективним буде цей контроль з боку органів опіки та піклування, але це - уже другий бік справи.

Законом України від 2 червня 2005 р. внесена зміна до частини 2 статті 32 ЦК, відповідно до якої дозвіл органу опіки та піклування є обов'язковим на вчинення підлітком правочину щодо транспортних засобів та нерухомого майна.

Дозвіл органу опіки та піклування потрібен на вчинення батьками, усиновлювачами, а також на вчинення самими неповнолітніми таких правочинів:

1) відмова від майнового права, що належить дитині. Йдеться про відмову від права власності, від права на спадкування, права користування помешканням, права на відшкодування шкоди тощо.

Специфічним проявом відмови від права користування житловим приміщенням є звільнення його батьками, опікунами разом з дітьми (підопічними) у зв'язку з переїздом в інше помешкання.

    Д. після чергової сварки з чоловіком Р. забрала двох дітей і переселилася до матері. Згодом суд задовольнив вимогу Р. і визнав Д. такою, що втратила право на житло, навіть не згадавши у рішенні про наявність дітей. Зустрічний позов Д. про визнання за нею цього права суд відхилив.

   Дія Д. (виїзд) була правочином, спрямованим на припинення лише свого права на житло. Для припинення права на житло двох малолітніх дітей потрібна згода органу опіки та піклування.

Суди, на жаль, часто не звертають увагу на наявність дітей, права яких при переїзді із одного помешкання до іншого могли б вважатися порушеними. Така негативна практика триває;

  1.  видача письмових зобов'язань від імені дитини. У цьому контексті мова може йти, насамперед, про поруку з боку неповнолітнього у віці від 14 до 18 років або особи, що обмежена у дієздатності, та про вексель;
  2.  договори, що потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації. До них належать купівля-продаж, міна, дарування, застава житлових будинків (квартир), земельних ділянок, автомобілів, інших транспортних засобів, довічне утримання, а також договори про поділ, обмін житлового будинку, квартири.

    Зі згоди районної державної адміністрації В. обміняла двокімнатну квартиру на однокімнатну. Обидві квартири належали до державного житлового фонду. Л., чоловік В. подав позов про визнання обміну недійсним, оскільки він як батько дітей не давав згоди на його проведення.

Суд відмовив у позові у зв'язку з тим, що за зустрічною позовною вимогою В. суд визнав Л. таким, що втратив право на житло. Інтереси малолітньої дитини, що проживала із матір'ю В., не були взяті до уваги.

Ця справа цікава з кількох аспектів. Та обставина, що чоловік втратив право на спірне житло, не виключала його права на звернення до суду як законного представника дитини.

Суд, очевидно, виходив з того, що районна державна адміністрація, даючи від імені власника дозвіл на обмін, діяла одночасно і як орган опіки та піклування. Така позиція викликає заперечення.

Даючи дозвіл на обмін від імені власника, районна державна адміністрація має пересвідчитися у дотриманні його інтересів. Даючи дозвіл на обмін як орган опіки та піклування, районна державна адміністрація має пересвідчитися у відповідності договору інтересам дитини.

Чи можна ці два дозволи помістити в одному документі? Очевидно, що так.

Однак про такий «сукупний» дозвіл державної адміністрації від імені власника житла і як органу опіки і піклування могла б іти мова, якби інтереси дитини були в його полі зору. На жаль, у цій справі ні в дозволі на обмін, ні у рішенні суду не було й згадки про дитину.

Дозволу органу опіки та піклування на вчинення правочину мусить передувати детальне ознайомлення з обставинами, на підставі яких і мало б вирішитися питання про його відповідність інтересам підопічного.

Вимога щодо дозволу органу опіки та піклування на укладення договору опікуном стосується не лише договорів щодо відчуження нерухомості, а й щодо її набуття. І це правильно. Предметом оцінювання з боку органу опіки та піклування має бути відповідність цього договору інтересам підопічного, якість предмета та його ціна;

4) договори щодо іншого цінного майна. До них можна б віднести договори щодо культурних цінностей, власником яких є дитина, договір про управління його майном.

Через відсутність спеціального закону про органи опіки та піклування залишається, як уже відзначалося, достеменно невідомим, хто ж насправді є органом опіки та піклування.

У містах те, що віднесено до компетенції органу опіки та піклування, перекладено фактично на Опікунські ради, які є лише громадським, дорадчим органом. Не маючи відповідних повноважень, вони все ж постановляють рішення, на підставі яких голови районних державних організацій видають розпорядження. Така практика є незаконною і мусить бути припинена (Див.: Вісник Верховного Суду України.- Щорічник, 1998 / За ред. В Ф Бойка.- К., 1998.-С. 24.).

    Модель правочину, вчиненого без дозволу органу опіки та піклування, така:

1) правочин стосується прав дитини, недієздатного та особи, дієздатність якої обмежена;

  1.  закон вимагає згоди органу опіки та піклування;
  2.  орган опіки та піклування відмовив у дозволі на вчинення
    правочину, бо за дозволом до нього сторона не зверталася. Проте
    суд може визнати причини такої відмови неповажними;
  3.  вина (її форми) другої сторони не має правового значення.

8. Правочини, які порушують публічний порядок

Стаття 49 ЦК 1963 р. визначала недійсність угод, укладених з метою, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства. Такими угодами, як було зазначено у ст. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», належало вважати ті, що «порушують основні принципи існуючого суспільного ладу», тобто ті, що спрямовані на використання всупереч закону чужої власності з корисливою метою; приховування від оподаткування доходів; використання майна на шкоду правам, свободам, гідності громадян, інтересам суспільства; на незаконне відчуження землі або незаконне користування нею; відчуження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу (в ред. від 25 травня 1998 р.).

Історія застосування статті 49 ЦК була складною і навіть драматичною. За її допомогою, зокрема, пригнічувалася приватна ініціатива.

Показовою у цьому сенсі була така справа: на Далекому Сході кілька корейців уклали з колгоспом договір оренди землі, виростили на ній нечуваний для того регіону урожай цибулі. Дохід мали і вони, і колгосп. Та, оскільки оренда землі суперечила Конституції СРСР, суд визнав цей договір недійсним і все одержане сторонами стягнув у дохід держави.

Такими, що суперечили інтересам держави і суспільства, суди визнавали іноді договори купівлі-продажу житлового будинку, якщо сторони, щоби сплатити меншу суму державного мита за його нотаріальне посвідчення, зазначали у ньому нижчу ціну, ніж домовилися насправді.

За допомогою санкції статті 49 ЦК боролися із спробами придбати автомобіль за фіктивними документами, які засвідчували пільги на купівлю автомобіля, яких у покупця насправді не було.

Під дію цієї статті підпадали авторські договори українських авторів з іноземними видавництвами, укладені без дозволу спеціальних органів СРСР.

Після здобуття Україною незалежності стаття 49 ЦК використовувалася іноді як засіб боротьби з розпродажем за безцінь державного майна.

В останні роки суди застосовували статтю 49 ЦК щодо договорів, спрямованих на приховування фізичними та юридичними особами доходів від оподаткування. Такі позови подавалися відповідними податковими державними адміністраціями (Див.: Рішення Верховного Суду України.- Щорічник. 2003 / За ред. В Т. Маляренка.- К., 2004.- С. 99-100.)

При опрацюванні проекту Цивільного кодексу України питання про включення до проекту статті, аналогічній за змістом статті 49 ЦК 1963 р., було предметом дискусії.

 У чинному ЦК такими, що порушують публічний порядок, названі правочини, спрямовані:

1) на порушення конституційних прав та свобод людини і громадянина;  

2) на знищення, пошкодження майна, незаконне заволодіння ним.

Це дає підставу для висновку, що у статті 228 ЦК мова йде про договори, спрямовані на вчинення різноманітних протиправних дій (договір про поширення про кандидата напередодні виборів неправдивої інформації; договір про організацію терористичного акту; договір про знищення майна конкурента тощо).

Порівняння статті 49 ЦК 1963 р. та статті 228 ЦК України дає підставу стверджувати, що суть антипублічного договору окреслена чітко, а сфера застосування статті 228 ЦК звужена.

Правочин, який порушує публічний порядок, оголошений нікчемним. Додатковим наслідком його вчинення є реституція.

   У статті 208 Господарського кодексу визначені інші наслідки визнання «господарського зобов'язання» недійсним, якщо воно «вчинено» з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства. За наявності «наміру» в обох сторін - в дохід держави за рішенням суду стягуватиметься все одержане ними «за зобов'язанням» (Для порівняння подамо зміст статті 169 ЦК РФ:

«Правочин («сделка») укладений з метою, завідомо суперечною основам правопорядку або моральності («нравственности»), є нікчемним).

Не можна все ж не побачити у цій  статті раціонального зерна.

Відмова від стягнення в дохід держави всього одержаного за правочином, що порушив публічний порядок, як це зроблено у статті 228 ЦК, є передчасною.

Оскільки маємо не лише словесну, а й змістову неузгодженість статті 228 ЦК та статті 208 ГК, слід зробити такий висновок: якщо публічному порядку суперечитиме господарський договір, тобто той, суб'єктами якого є юридичні особи та фізичні особи - підприємці, то наслідком його недійсності буде перехід всього одержаного в дохід держави; якщо ж суперечитиме публічному порядку інший договір, негосподарський, то настане повна реституція.

Практика життя, певно, примусить внести до Цивільного кодексу відповідні зміни.

Модель   правочину, який суперечить публічному порядку : 1) сторонами можуть бути фізичні та юридичні особи;

  1.  наявність вини у формі умислу хоча б однієї сторони;
  2.  спрямованість правочину на порушення конституційних прав та свобод людини і громадянина, на порушення права власності інших суб'єктів;
  3.  нікчемність такого правочину не пов'язується із кримінальним покаранням осіб, які його вчинили.

9. Вчинення правочину через помилку

Воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються у разі помилки.

    Помилка - це хибне, неправильне сприйняття того, що сказала,  написала чи зробила друга сторона. Помилка - це і обмовка, і описка. Цивільне законодавство виходить з неможливості «ловити людину на слові».

Помилка - це неправильне сприйняття учасником правочину особи свого контрагента, предмета, обстановки, ситуації. Вона може бути наслідком недостатньої компетентності, поспішності, неуважності суб'єкта, особливих умов місця та часу вчинення правочину, специфічної поведінки контрагента. Помилка може бути викликана і діями іншої особи, наприклад, перекрученням змісту телеграми тощо.

Щоб викликати відповідні правові наслідки, помилка повинна мати істотне значення. Істотність помилки має мати об'єктивний прояв. Помилка, яка має істотне значення для певної особи, може не бути визнана такою судом. Тому суб'єктивне сприйняття особою істотності помилки може не викликати бажаного для неї результату — визнання правочину недійсним.

Пленум Верховного Суду України у частині 2 статті 11 Постанови від 28 квітня 1978 року «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» визначив критерії істотності помилки:

  1.  якщо вона вплинула на волевиявлення сторони;
  2.  якщо за обставин справи можна вважати, що угода не була б укладена, якби особа мала правдиву інформацію.

Пленум Верховного Суду України у названій Постанові дав і приблизний перелік таких помилок: сторона неправильно сприйняла учасника угоди, її предмет чи інші істотні умови.

  Про такий вид помилки як помилка щодо юридичної природи правочину у Постанові Пленуму Верховного Суду не згадано. Однак спори щодо цього трапляються у судовій практиці нерідко, тому цей вид помилки і був поставлений у частині 1 статті 229 ЦК України на перше місце. Так, одержуючи річ, одна сторона вважає, що прийняла її як дарунок, а друга - що передала її у користування.

В іншій ситуації нотаріус посвідчив договір дарування, хоча відчужувач будинку мав намір укласти договір довічного утримання.

  Помилка щодо учасника правочину - явище непоодиноке.  Цьому   може   сприяти зовнішня подібність осіб, тотожність прізвища, імені та по батькові, тотожність міських забудов, розбіжність між ім'ям, що записане у паспорті, і буденним ім'ям, тотожність назв юридичних осіб та інші обставини.

До помилки у суб'єкті слід віднести випадки, котрі стосуються особи, в інтересах якої вчиняється правочин, зокрема спадкоємців за заповітом, відказоодержувачів, третіх осіб.

Помилка в суб'єкті випадково не була включена до числа тих, що за статтею 229 ЦК мають істотне значення. Виходом із ситуації може бути застосування аналогії права.

Помилка щодо предмета правочину

    Найчастіше хибне сприйняття стосується предмета правочину.  Помилка щодо предмета може мати кілька проявів:

1) помилка щодо тотожності предмета (продається лише кілька картин, а не вся колекція; продається будинок лише з частиною земельної ділянки, а не зі всією, як вважали покупці); 2) помилка щодо якості предмета.

   Т. купила французького бульдога, але на другий день повернула його попередній власниці, оскільки через сильний храп перебування його в квартирі було неможливим. Про цю особливість собак такої породи Т. не знала.

В іншому випадку суд визнав недійсним договір обміну квартирами тому, що одна з них була розташована неподалік металургійного комбінату. Ще в іншому - тому, що квартира містилася в будинку, у якому була сильна вібрація у зв'язку з розміщенням у ньому телефонної станції.

Суд, проте, не визнав наявність помилки у предметі за таких обставин: переселившись у квартиру меншого розміру, особа не могла розмістити громіздкі меблі; коли особа переселилась з першого поверху у квартиру на третьому поверсі, у неї виникла реальна загроза: можливого самогубства її психічно хворої дочки.

Якщо у першому випадку рішення суду видається безспірним, то щодо другого позиція суду не є незаперечною.

Якість предмета, щодо якої відбулася помилка, має існувати або, навпаки, має бути відсутньою на момент вчинення правочину.

Не можна говорити про помилку щодо якості предмета у разі неможливості використання речі або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання договору і не пов'язане з поведінкою контрагента.

    Ф. та Я. уклали договір міни квартир. Відповідно до нього Ф. зайняла квартиру на 8 поверсі. Невдовзі після переїзду почалося періодичне відключення електроенергії, у зв'язку з чим не працював ліфт. До того ж, навіть тоді, коли електроенергія подавалася, ліфт нерідко виходив з ладу. Ці обставини спонукали Ф. до оспорення правочину.

   Д. купила цуценя елітної породи, маючи намір використовувати його згодом для розплоду. Після спливу двох років була встановлена його безплідність.

  Вимога Д. про визнання договору купівлі-продажу недійсним не могла бути задоволена, оскільки на момент його укладення собака була здоровою, без будь-яких відхилень у розвитку.

Д. могла б розраховувати на визнання договору недійсним лише за умови, що в момент його укладення властивості тварини, бажані для неї, були спеціально нею застережені.

Як зазначав видатний французький цивіліст професор Євгеній Годеме, не має правового значення помилка в розрахунку одержання користі чи задоволення від вчиненого договору ( Евгений Годзмз Общая теория обязательств / Перевод И.Б. Новицкого.-М.,1948.-С.69).

Т., літнього віку жінка, не звернула увагу на те, що одна з кімнат квартири не має власного опалення. За її позовом суд визнав договір обміну недійсним. Але, оскільки недоліки предмета можна легко усунути, не було, на мій погляд, підстави для визнання договору недійсним через помилку в предметі. Способом захисту тут могло б послужити покладення на попереднього наймача квартири обов'язку провести таке опалення або стягнути з нього вартість цих робіт.

Отже, можна зробити висновок про те, що помилка в якості предмета може бути підставою для визнання правочину недійсним тоді, коли недоліки якості не можуть бути усунені.

    Помилка може стосуватися ціни за договором купівлі-продажу чи розміру утримання за договором довічного утримання.

Можливою є помилка у волевиявленні, коли слова і (або) дії особи не відповідали її волі. У цій ситуації особа помилково сказала те, чого вона насправді не бажала сказати, чи вчинила те, чого насправді не бажала робити. Або слова однієї сторони не були почуті другою стороною чи хибно витлумачені нею.

У судовій практиці виникло питання про можливість визнання істотною помилки у правах та обов'язках за договором.

   Т., похилого віку, обміняла свою квартиру у будинку державного житлового фонду на квартиру у будинку житлово-будівельного кооперативу, не знаючи, що на неї покладається обов'язок по внесенню паю та витрат на утримання будинку.

Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що Т., укладаючи  такий договір, діяла під впливом помилки.

    В іншому випадку, К., купивши будинок, не знав, що у ньому проживає наймач, а тому обов'язок попереднього власника (наймодавця) за договором найму перейшов до нього. Рішенням суду позов К. про визнання договору недійсним було задоволено.

  3. продав будинок, у якому до призову на строкову військову службу проживав його син Г. Після демобілізації Г. звернувся до М. з позовом про примусове вселення до будинку. У свою чергу, М. пред'явив позов до 3. про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Його не попередили, що Г. має право користування (сервітут) будинком як член сім'ї 3.

Така судова практика певною мірою відходить від загального правила про те, що закон, оприлюднений у встановленому порядку, стає обов'язковим для виконання і застосування, незалежно від того, що та чи інша конкретна особа не знала про його існування. Це примушує сторону детально інформувати свого контрагента, особливо, якщо він є особою старшого віку або має певні фізичні вади, про усі правові наслідки правочину. Такий обов'язок покладається і на нотаріуса, який посвідчує правочин.

У відносинах між юридичними особами, як це було зазначено у Роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р., неправильне уявлення про норму закону не підпадає під ознаки статті 56 ЦК 1963 р.

Помилка у правах та обов'язках може мати й інший прояв: права чи обов'язки у договорі були обумовлені нечітко, що спричинило хибне сприйняття їх змісту. Так, одна сторона вважає, що ціна у договорі була визначена у гривнях, друга - навпаки, стверджує, що була переконана у тому, що її контрагент розуміє, що мова йде про доларовий еквівалент.

Помилковим може бути і сприйняття особою поведінки другої сторони, якщо вона є глухонімою або має дефекти мови.  Усі види помилок в правочинах, залежно від джерела їх виникнення, в науковій літературі прийнято ділити на дві групи:

  1.  помилка-незнання;
  2.  помилка-неуважність.

«Незнання є розумовою невільністю» (Памфіл Юркевич. Цит. праця.- С. 404.)

Б. уклав з Центром соціальної реабілітації Спілки інвалідів Афганістану договір на встановлення протезу стегна за технологією та з матеріалів фірми «Отто Бак».У зазначений строк протез був виготовлений. Однак незабаром була виявлена неможливість його використання у зв'язку з сенсибілізацією до матеріалу, з якого виготовлено культеприймач. За висновком Інституту екогігієни та токсиколога, Б. має підвищену алергічну настроєність організму. Виробник відмовився від задоволення претензії Б., оскільки протез якісний, функціональний, не потребує ремонту. Про те, що Б. може користуватися лише дерев'яним культеприймачем, обклеєним шкірою, виробник не знав. Б подав позов про заміну протезу на інший, який йому підходить за станом здоров'я, або відшкодування вартості протезу.

У цьому випадку маємо приклад помилки-незнання: Б. не знав, що легким, з синтетичних матеріалів протезом, який підходив іншим інвалідам, він не зможе користуватися.

Тому у разі відмови виробника від заміни протезу Б. матиме право вимагати визнання договору недійсним.

У разі, коли Б. не зможе користуватися і дерев'яним протезом через несприйняття і його, виробник буде змушений повернути вартість протезу, оскільки стан помилки щодо якості предмета договору триває.

Понесені виробником втрати на протезування - це приклад ризику підрядника як однієї із ознак договору підряду.

 Помилка-неуважність може бути результатом поспішності при визначенні, наприклад, якості предмета договору, надмірної довіри до слів контрагента тощо.

О. здійснила обмін квартирами, за яким вона мала переїхати до Києва. На обмін вона погодилася на підставі усних розповідей про квартиру, фотографій самої квартири та будинку. І лише при переїзді до Києва О. виявила помилку: будинок стояв на пагорбі, на який їй за станом здоров'я було важко виходити.

   Позов про визнання договору обміну недійсним суд задовольнив. Цивілістична доктрина, зокрема радянського періоду, і судова практика не надавали істотного значення помилці у мотивах, хоча особливого застереження щодо правових наслідків помилки у мотивах у Цивільному кодексі УРСР не було. До цього суддів спонукала позиція Пленуму Верховного Суду СРСР, Пленуму Верховного Суду УРСР та Президії Вищого арбітражного суду УРСР.

Вважалося, що неможливість визнання недійсним правочину через помилку в мотивах є гарантією стійкості цивільного обороту. Такі аргументи на підтримку теорії заперечення правового значення помилки у мотивах наводяться і сьогодні.

Під впливом такого традиційного погляду на цю проблему, у частину 1 статті 229 ЦК України була включена така норма: «помилка щодо мотивів правового значення не має, крім випадків, встановлених у законі». Таким винятком на той час була норма ст. 20 Закону України від 22 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів», за якою покупець мав право передумати і повернути покупку протягом 14-ти днів, обмінявши її на будь-який інший товар, або одержати назад сплачену грошову суму.

Однак таке перенесення до Цивільного кодексу позиції судової практики не дало бажаного результату, а навпаки, погіршило ситуацію. Доводиться жалкувати з приводу цього запису.

Зауважимо: потреба забезпечення стійкості обороту - це ще не доказ істинності теоретичної засади, яка породила тезу про неможливість визнання угоди недійсною у зв'язку із помилкою в мотивах. Це - лише визначення функціонального призначення такої неможливості. Необхідністю забезпечення стійкості цивільного обороту можна аргументувати і неможливість примусового розірвання договору. Але крім потреби забезпечення стійкості цивільного обороту існують інші, переважаючі цінності. Тому стійкість цивільного обороту фетишизувати не слід.

У судовій практиці справи, у яких фігурує помилка в мотивах, непоодинокі. Ось деякі з них.

      За договором сімейного обміну П. переселився до дочки у двокімнатну квартиру, а її син - у його однокімнатну квартиру. Вчинивши такий правочин, П. сподівався на піклування з боку дочки, психологічний притулок. Однак їхні відносини склалися інакше. Дочка невдовзі різко змінила своє ставлення до батька, не доглядала за ним і навіть не розмовляла з ним.

Позов П. про визнання договору обміну недійсним суд задовольнив. Правда, суд залишив осторонь теоретичне обґрунтування свого рішення, боячись, очевидно, засумніватися відкрито у тому, що вважалося аксіомним, хоча визнав помилку в мотивах фактично такою, що має істотне значення.

Л. та П. розірвали шлюб, але продовжували проживати у трикімнатній квартирі. За домовленістю з Б., після довгих вагань вони обміняли квартиру на дві двокімнатні. Сторони одержали обмінні ордери, а на другий же день П. та Д. подали до суду позов про визнання обміну недійсним, оскільки вони помирилися і бажають жити разом. Б. подав зустрічний позов про їх виселення з квартири.

Суд задовольнив позов Б., обґрунтувавши відмову у позові Л. та П. тим, що помилка у мотиві укладення договору не має істотного значення.

Справа Л. та П. була програна, можливо, через відсутність адвоката. Адже можна було б заявити клопотання про призначення психологічної експертизи, яка б могла дати відповідь щодо душевного стану П., який переніс до укладення договору два інфаркти. Можна було б взяти до уваги і те, що Б. підганяла Л. та П. до прийняття рішення, а також той негативний вплив, який може справити переселення на здоров'я П., а також те, що Б. не зазнала майнових збитків, оскільки позов було подано до суду негайно.

Ця справа підтвердила потрібність адвоката в процесі. Як вважав А. Коні, навіть адвокатові, який сам є стороною в процесі, не завадить мати адвоката: «адвокат, який іде до суду без адвоката, - поганий адвокат».

    Т. Р. зловживав алкоголем, не мав своєї сім'ї. Причиною цього він вважав побутову невлаштованість. Між батьком Л. Р. і сином відбулася розмова: батько пообіцяв синові подарувати квартиру, як тільки він почне працювати і одружиться. Свою обіцянку Л. Р. виконав. Однак через короткий час Т.Р. знову почав зловживати алкоголем, дружина його залишила, шлюб було розірвано.

   Батько дізнався, що син має намір продати квартиру, тому подав позов про визнання договору дарування недійсним.

Відповідач на численні виклики до суду не з'являвся. Позов було задоволено.

У рішенні суду було зазначено, що у зв'язку із зловживанням алкоголем є реальна загроза того, що Т. Р. розтратить одержані кошти і врешті опиниться на вулиці.

У рішенні суду не було й слова про «мотиви» договору, про помилку в мотивах. Воно і не дивно. Проте у справедливості цього рішення засумніватися важко.

Сила наведеної вище новели частини 1 статті 229 ЦК може бути згладжена застосуванням статті 8 Конституції України.

При вирішенні справ, пов'язаних з помилкою в мотивах, потрібен індивідуальний, а не шаблонний підхід, особливо тоді, коли є докази, які достовірно підтверджують, що особа, знаючи про всі обставини, можливі наслідки, фактичні наміри другої сторони, цього правочину не вчинила би.

Саме завдяки новому погляду на проблему можна буде сподіватися на успіх у справі про визнання недійсним договору дарування будинку на користь зятя, якщо відчужувач не знав про його намір розлучитися з його дочкою, як і у справі про визнання недійсним заповіту, коли обставини справи дають підставу для висновку, що, знаючи про таємні сторони життя спадкоємця, заповідач не зробив би такого вибору.

Як відзначав професор Є. В. Васьковський, оскільки вигода надається особі без будь-якої плати з її боку, то справедливо було б звертати увагу на мотиви, які спонукали другу сторону до укладення правочину ( Васьковский Е. В   Учебник гражданського права.- Вьш.  1.- СПб., 1894.-С. 118.)

Уважний підхід до вирішення справ цієї категорії відповідає принципу справедливості та розумності, стимулює до утвердження добросовісності у відносинах між людьми.

При вирішенні питання про визнання недійсним правочину через помилку в мотивах мають бути зіставлені наслідки збереження договору для позивача з негативними наслідками анулювання договору для відповідача, можливість відшкодування відповідачеві заподіяних збитків та моральної шкоди, інші обставини, які в комплексі забезпечили би справедливість рішення суду.

   Модель правочину, вчиненого під впливом помилки, така:

   1) помилятися може один, кілька чи всі суб'єкти правочину;

  1.  помилка має стосуватися обставини, що має істотне значення;
  2.  помилка може бути зумовлена поведінкою самого потерпілого, другої сторони або іншої особи. Джерело помилки не впливає на вирішення питання про визнання правочину недійсним;

4) помилка мас існувати на момент вчинення правочину.

10. Вчинення правочину внаслідок обману

Обман можна розглядати як процес, спрямований на паралізацію волі майбутнього контрагента, і як результат, що проявився у настанні таких правових наслідків, які за звичайних умов не могли би настати.

На відміну від помилки, ознакою обману є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила би у правовідношення, невигідне для неї.

Наявність умислу має бути доведена тією особою, яка покликається на нього, тобто позивачем. Звідси випливає, що той, хто звинувачується у навмисному введенні в оману (відповідач), не зобов'язаний доводити відсутності своєї вини.

Якщо умисел особи не доведено, вважається, що сталася помилка.

Як зазначено у Постанові Пленуму Верховного Суду УРСР від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними», обманом є «введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, яка укладається». Таке розуміння обману було повторене в Роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 року. Але воно охоплює лише окремі риси обману, тому є неповним.

Обман - це не лише «повідомлення» чи «замовчування».

Римські юристи вважали обманом будь-який нечесний прийом, призначений для обману іншого, щоб добитися від нього згоди (усяке лукавство, хитромудре мистецтво, затягування у сільце, підробка, хитрість, брехня, махінація), який застосовується для того, щоб обійти, обдурити іншого.

Обман, як і помилка, може стосуватися суб'єкта та інших фактичних обставин, що мають істотне значення.

Обман щодо суб'єкта став явищем непоодиноким: одержання вкладу в Ощадбанку іншою особою, яка скористалася документами вкладника; укладення договору неіснуючою юридичною особою тощо.

Найчастіше трапляється обман щодо предмета: замовчування закінчення строку придатності товару, виставленого для продажу, або якості сировини, з якої він виготовлений; продаж речі під чужим, часто іноземним, товарним знаком; маскування недоліків речі; спів на концерті під фонограму тощо.

За Законом України від 23 грудня 1997 року «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» способом обману є навмисне надання зовнішнього вигляду та (або) окремих властивостей певного харчового продукту, які не можуть бути ідентифіковані як продукт, за який він видається. Тобто, мова йде про підробку виробу.

Обман може стосуватися і засобів платежу.

Як і помилка, обман може стосуватися мотиву вчинення правочину.

О. С. схилила свого колишнього чоловіка Р. С. подарувати її дочці однокімнатну квартиру «в обмін» на одержане від О. С. генеральне доручення на продаж автомобіля і гаража, що були їхньою спільною власністю. Р. С. вважав, що зможе продати ці речі і придбати собі нове помешкання. На другий день після письмового оформлення і нотаріального посвідчення цих правочинів О. С. скасувала довіреність.

Обставини справи засвідчили, що О. С. діяла з умислом: як тільки її дочка стала власницею квартири (а це було метою її дій), вона зірвала домовленості, сподіваючись, очевидно, на безкарність своїх дій. О. С. мала для цього підстави, адже звиклий, шаблонний підхід до вирішення подібних справ забезпечував їй виграш.

Але її сподівання виявилися марними: за рішенням суду договір дарування було визнано недійсним, хоча суд і не мотивував своє рішення фактом обману в мотивах.

Вчиняє обман здебільшого одна із сторін. Проте обман може вчинити особа, яка не бере участі в договорі, що укладається. У цій ситуації для визнання договору недійсним, як укладеного внаслідок обману, потрібно буде довести наявність домовленості між третьою особою та однією із сторін.

Обман може виходити і з дій іншої особи, яка не бере участі у договорі, тобто «підбрехача», який допомагає одній із сторін ввести в оману другу сторону.

Таким співучасником обману може бути журналіст, який, знаючи, що артист співатиме під фонограму, всіляко пропагує його концерти. Ним може бути газета, яка публікує завідомо неправдиву рекламу.

Якщо буде доведено факт зловмисної домовленості між однією із сторін та цією третьою стороною, вони обоє можуть стати солідарними відповідачами у справі про відшкодування шкоди, завданої у зв'язку з укладенням такого договору.

Останнім часом на вулицях міст почали з'являтися молоді особи, які намагаються продати перехожим товар фірми, яку вони представляють: «Сьогодні у фірми ювілей, 30 відсотків знижки, лише сьогодні, персонально для вас». Дехто вірить, купує річ, а завтра з'ясовує, що в магазині вона коштує дешевше.

У цій ситуації задіяно не лише обман, а й особливу форму психологічного насильства, яка полягає в тому, щоб, заставши людину зненацька, схилити її до договору.

Модель правочину, вчиненого внаслідок обману, така:

    1) обман стосується обставин, що мають істотне значення;

  1.  потерпілий введений в оману умисною поведінкою іншої особи;
  2.  умисел спрямовується на вчинення іншою особою правочину, якого вона не вчинила б взагалі або не вчинила б на зазначених умовах;
  3.  умисел спрямовується на заволодіння за допомогою правочину майновим благом, якого особа за звичайних обставин не могла б одержати;
  4.  та обставина, що потерпілий за умови уважності, прискіпливості, поміркованості міг би виявити обман, не має правового значення;
  5.  способи обману можуть мати найрізноманітніший прояв.

11. Вчинення правочину під впливом насильства

Пленум Верховного Суду України у Постанові від 28 квітня 1978 р. визначив насильство як фізичний або психічний вплив на особу учасника угоди чи його близьких з метою спонукання його до укладення угоди.

Таке трактування насильства було обгрунтованим, але воно не залишало місця в юридичній лексиці для погрози, фактично поглинувши її.

Насильство дійсно є одночасно не лише фізичним, а й психічним тиском на особу. Погроза ж полягає у залякуванні, тобто у психічному тиску, що є проявом насильства. З цих міркувань у статті 231 ЦК погроза як самостійна категорія не використовується.

Насильство породжує страх настання невигідних наслідків. Страх, писав Памфіл Юркевич, діє на людину приголомшливим чином. ( Памфіл Юркевич. Цит. праця.- С. 146).

Професор Й. О. Покровський вважав, що іноді найдрібніша, з об'єктивної точки зору, погроза: перестати вітатися чи погроза співати під вікнами похоронні пісні - може бути достатньо сильною, щоби примусити людину вчинити певну дію. Якщо цієї погрози налякалися люди хворі, то ця їхня слабкість не може бути визнана у культурному законодавстві достатньою соціальною підставою для збагачення інших. Інакше ми узаконимо експлуатацію цих нещасних людей з боку тих, хто знав про їхні слабкості і захотів зіграти на них. І в цьому не буде прояву «моралі рабів» (Ніцше). Право має сказати словами Євангелія: «Прийдіть до мене всі втомлені і обтяжені, і я заспокою вас» (Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права.- М., 1998.-С. 130.)

Насильницькі дії може вчиняти одна із сторін майбутнього договору або в її інтересах інша особа. Насильницькі дії в інтересах юридичної особи може вчиняти її представник або інша найнята спеціально для цього особа. Насильницькі дії можуть бути вчинені до сторони майбутнього договору, до члена її сім'ї, родича, іншої близької людини, до керівника юридичної особи, члена його сім'ї або родича.

   Насильницькі дії можуть вчинятися безпосередньо перед вчиненням правочину і тривати до підписання відповідних документів.

Насильство може бути застосовано і за певний час до вчинення правочину.

До тих пір, поки діє страх, до тих пір триває і насильство, хоча би самі насильницькі дії були короткочасними.

    Розглянемо кілька ситуацій.

    Ситуація перша: К. заявив Ф., що, коли вона добровільно не поверне борг або не передасть замість нього цінні речі, він звернеться до суду.     

    Ситуація друга: Т. відмовилася від спадщини на користь сестри, яка погрожувала розголосити її сімейну таємницю.

    Ситуація третя: В. погрожував дружині вбивством, якщо вона не подарує йому половину будинку.

    Ситуація четверта: X. повідомив батьків вагітної Д., що одружиться з Д. і визнає дитину своєю, якщо вони подарують йому будинок. Іншими словами, що не одружиться з Д., доки не стане власником будинку.

У всіх цих випадках були подані позови до суду про визнання правочинів недійсними як таких, що були вчинені під примусом.

У першій ситуації психічний тиск на Ф. був, але його не можна назвати протиправним.

Страх, що виник у Ф., був наслідком її ж протиправної поведінки. Тому той законний тиск, якого зазнала Ф., не може бути підставою для визнання недійсним правочину щодо передачі коштовностей взамін несплаченого боргу.

У другій ситуації психічний тиск є протиправним, оскільки був спрямований проти конституційного права особи на недоторканність особистого сімейного життя. Водночас цей тиск поєднувався із наміром збагачення за рахунок майнового права сестри. Тому факт насильства є очевидним.

Безспірною є і третя ситуація: засобом заволодіння чужим майном була погроза вбивством як діяння протиправне. В четвертому випадку було використано специфічну форму залякування. Адже X. розумів той психічний стан, в якому опиняться Д. та її батьки у разі народження позашлюбної дитини.

На підставі проведеного аналізу можна зробити такі загальні висновки.

Не є погрозою заява особи про майбутнє звернення до суду за одержанням того, що їй належить, оскільки право на звернення до суду за захистом свого порушеного права передбачене Конституцією України.

Якщо чоловік погрожує дружині поданням, наприклад, позову про розірвання шлюбу, коли вона не поверне йому його особисті речі, то такі його дії не є протиправними.

Протиправними слід вважати вимагання надання майнових благ за незвернення до суду. Тобто якщо, наприклад, чоловік за відмову від позову про розірвання шлюбу чи від позову про зміну місця проживання дитини вимагатиме, скажімо, дарування автомобіля або половини будинку, то маємо шантаж (від фр. залякування). У такому випадку його дії слід вважати протиправними як прояв насильства.

При вирішенні питання про можливість визнання правочину недійсним визначальним фактором слід брати до уваги не силу насильства, а силу страху.

   Як правильно зазначав професор Любен Васильєв, питання про обгрунтованість страху має вирішуватися не з точки зору абстрактного критерію, не з точки зору сильної та ороброї людини, а з точки зору особистих якостей конкретної людини, з врахуванням виду правочину (Любен Васильєв. Гражданское право Болгарской Республики.-М, 1953.- С. 564.)

Тому реальна можливість потерпілого дати відсіч і цим уникнути підписання договору, довіреності чи заповіту, не може мати правового значення.

Прикладом психічного насильства є випадки, коли одна особа настирливо і жалібно, часто до набридливості, просить другу особу вчинити правочин, випрошує його, канючить.

     Т. щоденно приходила в лікарню до важкохворої Г., випрошуючи у неї складення заповіту. Врешті такий заповіт Г. склала. Як потім з'ясувалося в суді з показів свідків, Г. боялася приходу М., бо після її відвідин стан здоров'я хворої погіршувався.

     Насамперед, настирливе випрошування складення заповіту, законом не заборонені. Але, якщо один використовує хворобливий стан другого і постійними нагадуваннями йому про близьку смерть схиляє його до такого правочину, і цей правочин останній вчиняє лише задля того, щоб звільнитися від цього психічного тиску, то така поведінка першого є неправозгідною, оскільки суперечить принципу справедливості та сприяє недобросовісності у відносинах між людьми.

Цікавим є зіставлення насильства та грабунку. І одне і друге є актами протиправними, і одне і друге можуть бути кримінально караними. Але якщо при грабунку злочинець відбирає річ від особи, то у разі насильства як засобу впливу на особу задля вчинення правочину, вона сама віддає річ.

   Модель правочину, вчиненого під впливом насильства, така:

   1) насильство як спосіб спонукання має відбутися до вчинення правочину або в момент його вчинення;

  1.  інтенсивність насильства не має вирішального значення. Таке значення має сила страху, породженого насильством;
  2.  психічне насильство має пов'язуватись із протиправною поведінкою;
  3.  акт насильства має бути спрямований на спонукання особи до вчинення правочину, якого вона за звичайних умов не вчинила б, чи до відмови від його вчинення;
  4.  насильство може застосовувати сторона, яка вчиняє правочин, або інша особа;
  5.  насильство може застосовуватися фізичною особою або від імені юридичної особи щодо фізичної особи чи щодо керівника або представника юридичної особи.

12. Правочин, вчинений внаслідок важкої обставини

Цивільний кодекс УРСР 1922 р. у статті 33 передбачав визнання недійсним правочину, невигідного для особи, який вона вчинила внаслідок крайньої нужденності. Крайня нужденність означала відсутність житла, продуктів харчування. Другою ознакою такого правочину вважалася його явна невигідність (Ф. Вольфсон. Учебник гражданского права.- М., 1930.- С. 104; Советское гражданское право/Отв. ред. В. А. Рясенцев-М., 1955.—Ч. 1.-С. 89.)

Такий правочин одержав назву «кабального». Мова йшла, головним чином, про договір купівлі-продажу житлового будинку.

Практика застосування статті 33 ЦК виробила правила, які не втратили свого значення і сьогодні:

  1.  сама лише нужденність продавця, за відсутності крайньої невигідності правочину, виключає можливість визнання договору недійсним;
  2.  невідповідність ціни дійсній вартості майна, що було продане, ще не засвідчує явної нужденності продавця;

3) при вирішенні питання про кабальність договору щодо будинку слід вияснити, чи є договір купівлі-продажу крайньо невигідним, чи був він укладений під впливом крайньої нужденності і чи була ця крайня нужденність використана покупцем. ( Гражданский кодекс УССР. Практический комментарий. Состав. И. И. Курицкий и А. А. Гиммельфарб - X., 1928.- С. 34.)

Цивільний кодекс 1963 р. у статті 57 дещо згладив об'єктивну сторону моделі такого правочину, замінивши термін «крайня нужденність» на «збіг важких обставин», але не змінив фактично її змісту  (Див.: Бюлетень законодавства та юридичної практики України.- Практика судів України в цивільних справах, 1995.- № 2- С. 32).

Пленум Верховного Суду УРСР у Постанові від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» визначив збіг важких обставин як: «такий матеріальний стан або особистий стан громадянина чи його близьких, який примусив його укласти угоду на невигідних для нього умовах».

Законодавчий термін «збіг важких обставин» не трактувався буквально як одночасна наявність кількох важких обставин. Достатньо було й однієї.

«Важкі обставини» для громадянина пов'язувалися зі смертю члена сім'ї, важкою хворобою, відсутністю засобів для існування тощо. Але, як і раніше, Цивільний кодекс 1963 р. прив'язував збіг цих обставин лише до громадянина. Тому юридична особа не мала права оспорювати договір за цією підставою. Спрацювувала, певно, ідеологічна установка, адже за радянських часів навіть припустити не можна було, щоб юридична особа, яка трактувалася не інакше як «соціалістична організація», потрапила у зону «збігу важких обставин».

Рівний правовий підхід до всіх суб'єктів цивільних правовідносин обумовив зречення від такого привілеєвого становища фізичної особи, відповідно, право на оспорення правочину, за статтею 233 ЦК України, має кожний учасник цивільних відносин.

Для юридичної особи важкими обставинами можуть бути загроза банкрутства, загроза втрати майна тощо. (Є. Годеме наводить цікавий приклад: у зв'язку з тим, що корабель сів на мілину, а це загрожувало йому загибеллю, капітан, побачивши буксирне судно, звернувся до його капітана з проханням відбуксирувати судно в порт. Після довгих переговорів була визначена плата - 18 000 франків. Згодом суд зменшив цю суму до 4000 франків, оскільки до укладення договору з такою ціною спонукала капітана корабля важка обставина. Див.: Евгений Годэмэ. Цит. праця.- С. 77.)

У важкі обставини може потрапити і держава.

«Важка обставина» - оцінювана категорія і має визначатися судом з урахуванням усіх обставин справи. Дуже часто важкий майновий або особистий стан особи є результатом іншої важкої обставини. Тому вся ця сукупність причин і наслідків має бути у полі зору суду при розгляді справи про визнання правочину недійсним.

Важка обставина породжує мотив вчинення правочину, який може полягати у придбанні певного майна чи отриманні послуги за непомірну плату або, навпаки, у продажу майна за безцінь, у роздаруванні майна тощо.

Потерпілому, який оскаржує договір, належить довести, що, за відсутності важких обставин, він договору б не уклав взагалі або не уклав би його на зазначених умовах.

Визнання правочину недійсним не може пов'язуватися з тим, хто був ініціатором його укладення, як і з тим, чи усвідомлював, скажімо, покупець ту користь, яку він матиме від нього.

    У сина С. було виявлено туберкульоз нирок. Для оплати операції за кордоном виникла потреба у великих коштах, яких у С. не було. Для порятунку дитини С. уклала з банком кредитний договір, з виплатою 35% річних за користування коштами, із заставою двокімнатної квартири. Дуже дешево були продані нею картини, меблі, вироби із дорогоцінних металів.

Чи матиме згодом С. право оспорити дійсність цих договорів або лише умови про плату (ціну)?

35% річних - такою на час укладення договору була плата за користування кредитом для всіх позичальників. Договір банківського кредиту - публічний договір, а це значить, що всі клієнти повинні бути в рівних умовах.

Та поряд з цим слід взяти до уваги інші аргументи: в суспільстві мають існувати механізми підтримки, допомоги, захисту слабшої сторони. До створення державної системи такої допомоги повинні бути задіяні усі інші можливі механізми. Серед них - застосування статті 233 ЦК і щодо наведених вище ситуацій.

   Модель правочину, вчиненого внаслідок важкої обставини, така:   

    1) наявність важкої обставини;

  1.  крайня невигідність умов договору;

наявність причинного зв'язку між важкою обставиною та змістом правочину;

  1.  одержання другою стороною непомірного зиску;
  2.  від кого виходила ініціатива укладення договору, не має правового значення.

Економічна криза, у якій опинилася Україна, може призвести до різкого збільшення числа таких договорів, а згодом - до появи у судах спорів про визнання їх недійсними.

Визнання договору недійсним не може пов'язуватися з тим, чи усвідомлював, скажімо, покупець ту користь, яку він матиме від нього.

Можливість визнання недійсними усього договору або лише окремих його умов з названих вище підстав має використовуватись судами дуже обережно, щоб не створити загрози стабільності цивільного обороту.

13. Фіктивний правочин

Стаття 58 ЦК 1963 р. передбачала недійсність «мнимої» угоди, тобто такої, що «укладена лише про людське око».

Слово «мнима» - калька з російської мови. В українській правничій лексиці віддавна для аналогічних ситуацій використовується термін «фіктивний» (Від лат. fiсtіо - вигадка, щось неіснуюче, те, що видається за дійсне з певною метою). Хоча і він має іншомовне походження, але уже вживається у законодавстві України («фіктивний шлюб», «фіктивне усиновлення», «фіктивна податкова накладна»), тому і стосовно правочинів має використовуватися цей уніфікований термін.

За статтею 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що обумовлені цим правочином.

У фіктивному правочині сторони лише формально фіксують виникнення чи припинення певних прав і обов'язків. Насправді ж вони не бажають настання жодних правових наслідків. Тому відповідні зміни в обсязі їх прав та обов'язків настають лише на папері.

Укладення фіктивного договору завжди відбувається з певною метою, умисно. 

Частота вчинення фіктивних правочинів у недалекому минулому була значною і викликалася, зазвичай, відповідними законодавчими заборонами, які громадяни навчилися майстерно обходити.

Так, за статтею 101 ЦК 1963 р., громадянин міг бути власником лише одного жилого будинку. Той, у кого з'являвся другий будинок, мусив протягом року відчужити один з них під страхом примусового продажу. Якщо ж не було покупців, будинок безоплатно переходив у власність держави. Прагнення залишитися власником обох будинків задовольнялося за допомогою укладення фіктивного договору дарування чи купівлі-продажу.

В іншій ситуації, за допомогою фіктивного договору купівлі-продажу особі, яка передбачала можливість порушення проти неї кримінальної справи, вдавалося, у разі засудження, уникнути можливої конфіскації майна як додаткового кримінального покарання за вчинення злочину. 

С. С. та Л. С. одружилися у 1982 р. У 1989 р. вони купили квартиру, у якій до цього спільно проживали. У 2000 р. С. С. помер. У зв'язку з виникненням спору про поділ спадщини О. С. - дочка спадкодавця, пред'явила суду договір, за яким вона (за письмовою згодою свого чоловіка) подарувала батькові 10 тис. крб, саме на таку суму була оцінена квартира. Про цей договір Л. С. не знала. На момент нотаріального посвідчення цього договору С. С. мав вклади на банківських рахунках у 300 тис. крб. У нотаріальній справі є заява О. С, у якій вона зазначає, що дарує батькові гроші для придбання квартири.

Суд, взявши до уваги цей договір, а також заяву О. С, не визнав квартиру спільною сумісною власністю, оскільки вона була куплена, як зазначено у рішенні, за особисті кошти С. С, і поділив її між трьома спадкоємцями за законом.

Фіктивність цього договору очевидна. Маємо реально змову дочки та батька з метою обмеження у майбутньому майнових прав його другої дружини, хоча відносини між подружжям були ззовні нормальними. Про фіктивність цього договору свідчить і та обставина, що С. С. купив квартири (зі згоди Л. С.) не лише для своїх дітей, а й для внуків, отже, фінансової допомоги не потребував.

Суд не спростував презумпції, закладеної у статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю, за якою майно, нажите у шлюбі, є спільною власністю подружжя. Суд не мав доказів того, що квартира куплена саме за подаровані гроші. Та, зрештою, і не міг їх мати, бо гроші як речі з родовими ознаками можна легко змішати з грішми іншого правового походження. Цей договір може бути прикладом не лише фіктивності, а й „шикани”, тобто договору на зло іншому.

Фіктивні договори за радянських часів укладалися між юридичними особами для приховання невиконання планових завдань.

У сучасний період механізм фіктивного договору використовується для створення фіктивних господарських товариств, для отримання з бюджету незаконних платежів (повернення ПДВ).

Тягар доказу фіктивності правочину лежить на позивачеві. Чи можна вважати договір фіктивним тому, що він був підписаний сторонами після його виконання?

    На підставі листа металургійного комбінату акціонерне товариство уклало договір з гірничо-збагачувальним комбінатом про поставку рудного концентрату цьому заводу, тобто, на користь третьої особи.

    І лише згодом, коли цей концентрат було одержано комбінатом, між ним і акціонерним товариством було оформлено договір поставки.

У зв'язку з виникненням спору щодо оплати за поставлену продукцію арбітражний суд визнав цей договір недійсним, зазначивши у рішенні, що сторони уклали договір після фактичної поставки, а тому не мали наміру його виконувати, і відмовив у позові. Таке обгрунтування є помилковим: у зв'язку з тим, що АТ прийняло замовлення до виконання, цього достатньо для висновку про виникнення між комбінатом та АТ цивільних правовідносин.

Звідси випливає висновок: якщо сторони уклали, наприклад, договір усно, виконали його, а потім забажали документально оформити свої договірні відносини, то слід говорити не про новий договір як юридичний факт, а лише про договір як паперовий документ, який має забезпечити більшою доказовою силою той договір, що уже був укладений і виконаний.

Чи потрібен для кваліфікації договору фіктивним умисел обох сторін?

Фіктивний договір - особливий вид правопорушення, з притаманними лише йому рисами. Якщо одна із сторін не мала права на укладення договору і приховала це від другої сторони, то маємо обман щодо суб'єкта. Такий висновок слід зробити і тоді, коли друга сторона (юридична особа) була створена з порушенням вимог закону.

Якщо особа не мала наміру виконати договір, про що друга сторона також не знала, то і у цій ситуації слід говорити про обман, а не про фіктивний договір.

Такий висновок безпосередньо випливає із образної характеристики фіктивного договору як укладеного про людське око, тобто з умислом обох сторін.

   Модель фіктивного правочину така:

   1) сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором;

  1.  поінформованість усіх сторін договору про фіктивність його змісту;
  2.  письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами;
  3.  мета вчинення фіктивного правочину не має значення.

14. Удаваний правочин

Відповідно до статті 235 ЦК України, удаваним є правочин, вчинений з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили.

Спільною ознакою фіктивного та удаваного правочинів є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком усвідомлених дій її учасників.

Різниця - у тому, що при удаваному правочині права та обов'язки все ж настають, але не ті, що випливають із тексту договору.

Найчастіше удаваним був договір дарування, яким прикривався договір купівлі-продажу. Робилося це, здебільшого, для перешкоди у здійсненні іншим співвласником права першого покупця, а також для приховання справжніх доходів від забороненої діяльності. Щоб не виникло підозри, що особа, яка одержувала невелику зарплату, має інші значні доходи, фактичний договір купівлі-продажу будинку чи автомобіля прикривався договором дарування.

Протягом тривалого періоду посвідченням довіреності прикривається договір оренди транспортного засобу чи навіть його відчуження.

    У даний період удавані правочини перенеслися у сферу підприємницької діяльності (Н. Хатню. Юридична природа фіктивних та удаваних право чинів. - Право України, 2004,  № 4.- С. 41).

    Поняття удаваного правочину, яке подане у статті 235 ЦК, розраховане на класичний прояв: обидві сторони свідомо, задля якоїсь користі документально оформляють один правочин, але реально між ними встановлюються якісно інші правовідносини.

Але життя часто виходить за межі таких чітких законодавчих конструкцій. Визнання правочину удаваним не завжди ґрунтується на намірі одержати певне матеріальне благо.

Удаваність може стосуватися не лише юридичної природи правочину.

   Г. був головою сільської релігійної громади. Для забезпечення діяльності священника на зібрані кошти було куплено автомобіль. У Т. покупцем у договорі значився Г., саме він і був зареєстрований як власник автомобіля. Г. одночасно був водієм автомобіля. Та після того, як відносини між Г. та релігійною громадою зіпсувалися, Г. продав автомобіль М. Громада звернулася до суду з позовом про визнання за нею права власності на автомобіль і про визнання недійсним договору купівлі-продажу між Г. та М.

При розгляді спору судом основна увага була звернена на справжні наміри сторін: Т. продавець автомобіля знав, що насправді автомобіль у нього купує не Г., а релігійна громада. Отже, релігійній громаді належало б подати позов про визнання договору купівлі-продажу автомобіля удаваним щодо особи набувача. В результаті набувачем автомобіля і його власником має вважатися релігійна громада.

Щодо М., то він є добросовісним набувачем, якщо, звичайно, не знав про дійсні обставини справи. Тому не може йти мова про визнання недійсним договору між ним та Г. Релігійна громада матиме право вимагати від Г. відшкодування вартості автомобіля.

Аналізуючи подібну ситуацію, Верховний Суд України дав їй іншу інтерпретацію: «договір у частині, що стосується покупця, є мнимою угодою, дійсним покупцем є особа, для якої за її кошти річ була куплена» (Див.: Застосування судами цивільного та цивільного процесуального законодавства/За заг. ред. П. І. Шевчука-К., 2002.- С. 30).

Така правова позиція є спірною. Хоча на кінцевий результат вона не впливає, видається, що ж все ж було більше підстав для визнання частини такого договору (щодо особи) удаваною.

   С. Т. звернувся до суду з позовом про визнання квартири спільною сумісною власністю. При розгляді спору було встановлено таке: напередодні весілля до нотаріуса для посвідчення договору купівлі-продажу з'явився С. Т. та його батько М. Т., А. В. та її батько К. В., продавець Р. Зі слів продавця Р., гроші за квартиру їй виплатили порівну М. Т. та К. В. Проте покупцем квартири була записана у договорі лише А. В. Невдовзі шлюб було розірвано, що і стало приводом до позову.

У цій ситуації можна б зробити висновок про удаваність частини договору купівлі-продажу щодо особи набувача.

Механізм удаваного договору в останній час почав використовуватися у підприємницькій діяльності як засіб ухилення від сплати податків.

     Модель удаваного правочину така:

    1) сторони усвідомлюють, що реально мають настати для них обох або лише однієї із сторін інші правові наслідки, а не ті, що передбачені договором;

  1.  удаваність може стосуватися юридичної природи договору, сторони або однієї з умов договору;

наявність майнової користі не є обов'язковою.

15. Правочин, вчинений з порушенням вимог закону про форму

У Цивільному Кодексі 1963 р. існувала колізія між статтями 45 та 153. Перша вважала угоду, вчинену з порушеннями вимог закону щодо форми, недійсною. У другій - мова йшла про неукладення договору. Така колізія, на жаль, у Цивільному кодексі України не була усунена (див. статті 218 та 638).

Директор фірми М. усно домовився з Ф. про те, шо останній складе три позовні заяви і представлятиме фірму у суді, за що отримає 5% від суми задоволених позовів. Відповідно до досягнутої домовленості була видана на ім'я Ф. довіреність. Ф. умови договору виконав, однак М. відмовився від оплати його послуг. В суді М. заперечував проти позову Ф., вважаючи, що усна домовленість не створює для юридичної особи жодних правових наслідків.

Хоча договір було укладено усно, Ф. повністю виконав свої обов'язки, чого М. не заперечував. Факт виконання Ф. робіт по наданню   правової допомоги   було   підтверджено   відповідними письмовими доказами (копії позовних заяв, апеляційних скарг, звернень до органів прокуратури тощо).

Оскільки робота була виконана і прийнята фірмою, не можуть братися до уваги твердження М. про те, наче договір не може вважатися укладеним через відсутність домовленості щодо оплати, яка є його істотною умовою.

В такій ситуації суду належало би зажадати від будь-якої юридичної фірми інформацію про мінімальну вартість аналогічних послуг.

Задовольняючи позов, суд не звернув увагу на неналежного відповідача, ним мав бути не М., а фірма як юридична особа.

Якщо договір укладено усно, він (крім випадків, зазначених у законі) у разі відсутності спору є юридичним фактом, відповідно його наслідки мають правове значення.

Однак усні домовленості часто зривають. Поширеність лжесвідчень, відсутність достовірного і законного способу виявлення того, правду чи неправду говорить свідок, зумовило встановлення у Цивільному кодексі 1963 р. механізму корекції поведінки сторін. Якщо договір, який відповідно до закону мав бути укладений письмово, все ж був укладений усно, і одна із сторін заперечувала сам факт укладення договору чи його зміст, показами свідків ці обставини підтверджуватися не могли.

Відповідно до статті 29 ЦПК 1963 р., обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не могли підтверджуватися жодними іншими засобами доказування. Звідси випливало, що покази свідків були недопустимими засобами доказування.

Тому, якщо, наприклад, 3. позичив Р. одну тис. гривень в присутності п'яти свідків, але договір позики не було укладено письмово, клопотання 3. про виклик в суд і допит цих очевидців як свідків суд відхиляв.

У статті 218 ЦК ця проблема вирішена інакше: рішення суду у такій справі не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Це означає, що суд за клопотанням сторони повинен викликати свідків і допитати їх. Але їхні показання не можуть бути використані як основний чи єдиний доказ у справі.

   Модель правочину, вчиненого з порушенням вимоги закону щодо форми, така:

1) недотримання вимоги закону щодо письмової форми;

2) заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або його змісту.

   

     3. Правові наслідки вчинення правочину всупереч вимогам закону

Як уже зазначалося, в окремих випадках вчинення правочину, що суперечить загальним вимогам (стаття 203  ЦК), має наслідком   його   нікчемність.

Легалізація (санація, конвалідація) нікчемного правочину самими його учасниками, батьками, опікуном чи піклувальником у Кодексі 1963р. передбачена не була.

Цивільний кодекс України, враховуючи вимоги життя, вперше передбачає таку можливість, що є черговим доказом його демократизму.

Як зазначено у статті 31 ЦК, малолітня дитина не може вчинити правочину, який виходить за межі дрібного побутового. Але, якщо це сталося, укладений такою дитиною договір не завжди суперечив її інтересам, тому батькам, опікунові надано право визначитися щодо цього. Якщо протягом одного місяця ними не буде заявлено претензії до другої сторони, вважається, що договір, вчинений дитиною за межами її дієздатності, є дійсним. За відсутності такого схвалення - договір є нікчемним.

Санація правочину можлива і тоді, коли він був вчинений підлітком без згоди батьків або піклувальника, а також особою, дієздатність якої обмежена, без згоди піклувальника.

Хоча, відповідно до частини 2 статті 41 ЦК, недієздатна особа не має права вчиняти будь-якого правочину, правило частини 1 статті 226 ЦК згладжує категоричність такої заборони: в період ремісії такі особи можуть розуміти значення своїх дій. А тому було б неправильно позбавляти їх абсолютної можливості вчинення дрібних побутових угод, наприклад, купівлі продуктів харчування чи предметів особистої гігієни.

Договір, зміст якого суперечить закону, може бути виправлений шляхом внесення до нього зміни або складення нового тексту договору (Див.: п. 2 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. «Про деякі питання вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»). Договір, укладений усно, може бути згодом оздоровлений його учасниками у разі письмового оформлення їхнього волевиявлення.

Способом санації можна вважати і неподання особою, права якої порушено, позову про визнання правочину недійсним протягом позовної давності.

Судова легалізація, тобто визнання недійсного правочину дійсним за рішенням суду, була передбачена Цивільним кодексом 1963 р. лише у статті 47: якщо одна із сторін повністю або частково виконала угоду, а друга ухиляється від нотаріального «оформлення» угоди, суд має право за вимогою сторони, що виконала угоду, визнати угоду дійсною.

Найперше, слід звернути увагу на те, що правило статті 47 ЦК поширювалося лише на двосторонні угоди (договори), оскільки у ній йшлося про дві сторони.

Після смерті К. спадкоємцем стала її сестра 3. До суду з позовом про визнання дійсним договору довічного утримання звернулася Л.. Позивачка стверджувала, що уклала з К. договір довічного утримання усно, протягом двох років виконувала свої обов'язки за цим договором. Суд в позові відмовив.

При розгляді справи перед судом виникло два питання, на які належало відповісти. Перше: чи може факт укладення договору, який мав бути посвідчений нотаріусом, підтверджуватися показами свідків? Прямої відповіді на це запитання у кодексі не було. За статтею 44 ЦК 1963 р., якщо угода не була виконана в момент її укладення, покази свідків могли засвідчити факт її укладення лише за умови, що сума угоди не перевищувала 100 карбованців.

Договір довічного утримання не виконується в момент його укладення, а тому правило статті 47 ЦК 1963 р. могло бути реалізовано лише тоді, коли факт його укладення та зміст були підтверджені письмовими доказами.

По-друге, мало бути доведено, у тому числі і показами свідків, що, незважаючи на нагадування однієї сторони, друга зволікала з нотаріальним посвідченням.

Тому відмова в позові Л. була обґрунтованою.

В іншому випадку Т. звернувся до Р з проханням терміново позичити велику суму грошей під заставу автомобіля. Сторони уклали письмовий договір, але через пізній час він не був посвідчений нотаріусом. Протягом місяця Т. відтягував нотаріальне посвідчення договору застави. Суд мав усі підстави для визнання цього договору дійсним, оскільки волевиявлення сторін не викликало сумніву.

Згідно зі статтею 220 ЦК, легалізація судом недійсного (через відсутність нотаріального посвід чення) договору мас пов'язуватися з наявністю письмового підтвердження факту його підтвердження.

Незважаючи на те, що за статтею 47 ЦК 1963 р. легалізації могли піддаватися лише договори^ судовій практиці відомі випадки легалізації заповітів. Оскільки з -аповіти стосувалися майна, що не викликало зацікавленості з боку фінансових органів держави, суди іноді визнавали діПсними не липне заповіти, складені письмово, а й ті, що були оголоілтені при свідках усно. Рішення суду обґрунтовувалося виключи іст ю ситуації, щез полягала у відсутності службової особи, яка могла б» екстрено посвідчити заповіт.

Новелою Цивілгьного кодексу/ України є і можливість судової легалізації одностороннього пра вочину у разі недодержання вимоги закону про його- нотаріальне посвідчення.

Правило части пи 2 статті 219 ЦК стосується головним чином заповітів. Тобто, заповнена прогалина у регулюванні поширених життєвих ситуацій, коли особа раптово потрапляє в полон неочікуваних обставин, з яких вона уже не може вийти живою (альпіністи, туристи, скотарі на   високогірних пасовиськах тощо).

Суду надано право легалізує ати також правочини, які вчинені особами за межами їхньої дієздатності, за умови, що зміст цих правочинів не суперечить їхнім інтересам.

Правочин, який оголошений законом нікчемним, може бути оспорений учасником аЕ5о іншою заінтересованою особою шляхом подання до суду позову про  визнання його дійсним (частина 3 статті 215 ЦК).

Відповідно до п   15 Постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 28 квітня 1978 р., якщо буде встановлено, що угода, яку сторони уклали, суперечить вимогатм закону, суд постановляє рішення про визнання цієї угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угод_и, яку вони мали на увазі (в ред. за станом на 25 грудня 1992 р.).

Однак така поз. иція не була безспірною. Якщо суд визнав недійсним той договір, який сторожіи виписали на папері, і не констатував дійсності т шого договору, відсутня причина для застосування відповідних   наслідків.

   К. уклав з П. договір дарування половини будинку. Насправді, як було встановлено згодом, між сторонами було укладено договір купівлі-продажу. Цей «договірний муляж» був зініційований К., яка не бажала, щоб її колишній чоловік одержав право першого покупця (стаття 362 ЦК).

У цій ситуації заінтересованій особі слід було пред'явити позов не про визнання договору між К. та П. недійсним, а про переведення на неї прав та обов'язків покупця.

Отже, у разі доведення удаваності правочину, суд ніби знімає з реальних фактичних відносин сторін чужу правову оболонку і накриває їх тією правовою оболонкою, яка відповідає характеру того, що відбулося насправді.

Як   уже   зазначалося,   кожен  правочин, який не оголошений законом нікчемним, за позовом заінтересованої особи може бути визнаний недійсним судом у разі порушення його учасниками загальних вимог, сформульованих у статті 203 ЦК.

Визнається недійсним правочин чи договір? Над цим питанням розмірковував, певно, Господарський суд АРК, перш ніж записати у своєму вердикті: «чинне цивільне законодавство містить підстави для визнання недійсними правочинів (сделок), а не договорів» ( Юридическая практика, 2003, № 22.- С. 19-20).

Цей приголомшливий висновок не має під собою щонайменшої підстави, адже договір є одним із видів правочинів.

  Відповідно до статті 56 ЦК 1963 р., угода, яка  була укладена  внаслідок  помилки, могла бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

За статтею 55 ЦК 1963 р., позов про визнання недійсною угоди, яка була укладена особою, котра не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними, мав бути поданий цією особою.

Таке чітке законодавче визначення особи позивача було помилковим, воно суперечило стаггі 4 ЦПК 1963 р., за якою право на звернення до суду за захистом мала «усяка» заінтересована особа.

У Цивільному кодексі України немає особливих застережень щодо особи позивача у справах про визнання правочинів недійсними. Ним за статтею З ЦПК України, може бути «кожна» особа, якщо її права, свободи чи інтереси порушені цим правочином. Відповідно до цього, право на оспорення правочину має той, хто його вчинив, а також інша заінтересована особа.

Ф. подала до Т. позов про визнання заповіту недійсним. Позивачка стверджувала, шо В. неодноразово обіцяла скласти заповіт на її користь. Після смерті В. виявилося, шо вона склала заповіт на користь Т.

Ф. не є спадкоємцем за законом, а отже, навіть у разі визнання заповіту недійсним, у неї не виникне право на спадкування. Обіцянка скласти заповіт не має правового значення, тому Ф. не можна вважати заінтересованою особою. Вона, безперечно, є носієм інтересу, але такого, що не захищається судом.

При вирішенні справи за позовом Сумського м'ясокомбінату до І. Г. та Г. Г. про визнання недійсним договору дарування будинку Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду УРСР у своїй ухвалі відзначила, що «м'ясокомбінат не є стороною договору дарування; цей договір не створював для нього ніяких прав і не покладав на нього будь-яких обов'язків», а тому він не може вважатися заінтересованою особою.

Інформація про цю справу була опублікована під такою рубрикою: «Суд прийняв і вирішив по суті позовну заяву про визнання договору дарування недійсним від особи, яка не вправі пред'являти даний позов» (Бюлетень законодавства і юридичної практики України.- № З, 1995 (Частина друга).- С. 210-211).

За захистом свого права або інтересу особа може звернутися особисто. Вимагати судового захисту можуть її представники.

Позов про визнання правочину недійсним після смерті сторони може вимагати її спадкоємець.

Випадки пред'явлення позовів про визнання договорів недійсними особами, які не мають на це права, непоодинокі. (Юридическая практика, 2005, № 17, 26 апреля.- С. 3).

Чи має право на оспорення договору, укладеного внаслідок обману чи насильства, сторона, яка вчинила ці протиправні дії? Можна вважати, - так, оскільки правопорушника, у якого прокинулася совість, також можна назвати заінтересованою особою.

Щодо перспектив задоволення такого позову, то все залежатиме від позиції другої сторони, потерпілого.

На особі, яка оспорила правочин, лежить тягар доведення обставин, що спростовують презумпцію його правомірності. Якщо це їй вдасться, суд постановить рішення про визнання правочину недійсним.

Визнання договору недійсним є наслідком недотримання сторонами вимог закону в момент його укладення. Проблема розірвання договору може виникнути лише щодо договору, укладеного відповідно до вимог закону. Підставою для розірвання договору є невиконання або неможливість виконання (здійснення) тих обов'язків і прав, які виникли у сторін, учасників цього договору.

Отже, визнання договору недійсним і розірвання договору -різні за змістом правові категорії.

Закон України «Про приватизацію державного майна» у статті 27 відступає від цього теоретичного положення: «На вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірваний або визнаний недійсним у разі невиконання другою стороною зобов'язань, передбачених цим договором, у певні строки...».

Такий договір міг би бути визнаний недійсним лише за умови, якщо буде доведено, що покупець у момент його укладення не мав наміру виконувати його умови.

Донедавна ні у кого не виникало сумнівів у тому, що
однією із підстав виникнення зобов'язання є договір. А тому проблема недійсності стосувалася саме договору як юридичного факту, з якого виникли відповідні правовідносини.

У Господарському кодексі України це усталене теоретичне питання поставлено «з ніг на голову». Мова йде не лише про такі словесні комбінації, як «господарське зобов'язання..., вчинене з метою...»; «господарське зобов'язання... укладено»; «розірвання господарського зобов'язання», котрими слід нехтувати як теоретично помилковими.

На підставі статті 207 ГК «Недійсність господарського зобов'язання» почали поширюватися абсолютно безпідставні думки, наче недійсність господарського договору і недійсність господарського зобов'язання - це різні речі.

Зобов'язання є наслідком укладення договору. Зникає підстава (договір) - зникає і те, що з неї постало.

4. Правові наслідки недійсності правочину

З нічого - ніщо. Це означає, що порочна підстава не здатна забезпечити позитивного результату. Цю тезу відтворив у одній із своїх ухвал Вищий арбітражний суд України: «позовна вимога, заснована на недійсній угоді, є неправомірною» (Див.: Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. 1995, № 1.- С. 145).

Недійсний правочин,- записано у частині 1 статті 216 ЦК,— не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов язані з його недійсністю.

До наслідків нікчемності правочинів та наслідків визнання правочинів недійсними Цивільний кодекс України зачисляє реституцію, відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди.

   Загальним наслідком недійсності правочину є реституція. (Це латинське слово, означає відновлення, відшкодування, повернення чогось на попереднє місце).

Реституція традиційно вважається виключно цивілістичним поняттям, хоча для такої узурпації немає достатньої підстави.

Цивілістична доктрина радянського періоду трактувала ресті, гуцію звужено, лише як повернення особою своєму контрагентові того, що вона одержала від нього за недійсним договором.

Повна реституція означає, що учасник недійсного договору повертає все те, що він одержав за договором, і йому повертається все те, що було ним передане другій стороні за цим договором.

Реституція може застосовуватися не лише до звичайних (двосторонніх) договорів, а й договорів багатосторонніх, тому термін «двостороння реституція», що поширений в літературі, є неточним.

Термін «повна реституція» охоплює усі можливі варіанти недійсності договорів, точніше, характеризує суть цієї правової категорії.

Реституція може бути і наслідком визнання недійсним заповіту після прийняття і розподілу спадщини.

Вимога повної реституції була закріплена у статті 48 ЦК 1963 р. як загальний наслідок недійсності угоди: «по недійсній угоді кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою».

У частині 1 статгі 216 ЦК України цей загальний наслідок сформульовано ширше і точніше. Мова йде не лише про повернення майна в натурі. Якщо воно не збереглося або якщо те, що одержане за договором, полягало у виконаній роботі чи наданій послузі, то належить відшкодувати вартість цієї роботи чи послуги.

Повна реституція стосувалася правочинів, зміст яких суперечив вимогам закону, а також правочинів, вчинених неналежними суб'єктами або внаслідок помилки.

Відповідно до Кодексу 1963 р., в літературі почав вживатися термін «одностороння реституція» - коли поверталося те, що було передане за угодою лише однією стороною. А те, що було передане другою, винною стороною, стягувалося в дохід держави.

Це стосувалося угод, які суперечили інтересам держави та суспільства, а також угод, укладених у результаті обману, погрози, насильства, збігу тяжких обставин, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

При опрацюванні проекту Цивільного кодексу України, за наполяганням окремих членів Робочої групи, до всіх недійсних договорів передбачена виключно лише повна (двостороння) реституція.

Стосовно договорів, які порушили публічний порядок, цю поблажку, як уже зазначалося, встановлено даремно. Адже, якщо за здійснення терористичного акту виплачено 10 тис. дол., що ці гроші за законом не можна стягнути в дохід держави.

Однак реституція не завжди с можливою. Йдеться про випадки, коли набувачем майна за договором є особа, від якої майно не може бути витребуване, відповідно до статті 388 ЦК (Див.: Юридичний вісник України, 2005, № 20. 25-27 травня.-С. 24-25).

Відшкодування збитків вважалося загальним способом захисту, оскільки його можна було застосувати завжди, крім випадків, встановлених законом. Однак стосовно наслідків визнання угод недійсними діяло фактично інше положення.

Як було зазначено у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними», при визнанні угоди недійсною суд постановляє рішення про відшкодування зазнаних стороною витрат, втрати або пошкодження майна у тих випадках, коли це прямо передбачено законом (статті 51-56 ЦК).

А у п. 18 Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. (з численними змінами та доповненнями), містилося застереження про те, шо законодавство не передбачає відшкодування збитків, яких можуть зазнати сторони або одна із них внаслідок самого факту недійсності угоди (Див.: Збірник роз'яснень Вищого господарського суду.- К., 2003.— С.151).

Така позиція була вельми спірною, а тепер її слід вважати такою, що однозначно суперечить загальному правилу, сформульованому у частині 2 статті 216 ЦК, згідно з яким збитки, завдані у зв'язку з вчиненням недійсного правочину, підлягають відшкодуванню винною стороною. Мова йде про відшкодування збитків у повному обсязі.

Виняток з цього правила встановлений лише стосовно вчинення правочину під впливом обману або насильсіва: винна сторона зобов'язана відшкодувати збитки у подвійному розмірі (статті 230, 231 ЦК).

Оскільки відшкодування моральної шкоди є загальним способом захисту, таке відшкодування може бути наслідком кожного недійсного правочину, який було вчинено з вини однієї із сторін.

Чи можна назвати незаконний правочин деліктом?

Однозначної відповіді  на це питання в правничій літературі радянського періоду не було.

Професор О. А. Красавчиков вважав, що делікт може мати місце і у формі правочину. Незаконність «домовленості» сторін перетворює правочин у правопорушення, тобто позбавляє цю домовленість її юридичної природи (Красавчиков О. А   Юридические факты в советском гражданском праве.-М., 1958.-С. 121).

Як зазначали професор О. А. Пушкін га доцент В. М. Самойленко, одна і та ж дія може бути одночасно і кримінальним, і цивільним деліктом. ( Див.: Гражданское право Украини. Часть 1.-Х., 1969.- С. 223.)

З такими висловлюваннями слід погодитися. Тому кожну дію, заборонену законом або договором, ми можемо називати деліктом -договірним чи недоговірним.

Порушення вимог закону, моральних засад суспільства при вчиненні правочину викликає ланцюгову реакцію настання небажаних для одного з учасників, але бажаного для інших заінтересованих осіб, правових наслідків.

Ці правові наслідки започатковуються оголошенням правочину нікчемним або анулюванням його (визнання недійсним) судом.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

53649. Художественная культура Античности 340.5 KB
  Ученики отвечают на вопросы Ученики вставляют пропущенные слова Ученики пишут современное значение крылатых выражений Ученики отгадывают загадки о древнегреческих богах Ученики отгадывают ребусы Ученики отвечают на вопросы Ученики вставляют пропущенные слова Ученики пишут современное значение крылатых выражений Ученики отгадывают загадки древнегреческих богах Ученики отгадывают ребусы 1 вариант Древнеримская культура Определите соответствие между древнегреческими и древнеримскими богами их функциями Зевс Марс 1 бог любви Арес...
53650. Художественная культура Древнего Рима. Мифологические представления древних римлян 110.5 KB
  Основные понятия урока: античное искусство этруски патриотизм империя Методы: Наглядный просмотр репродукций и иллюстраций работа с карточками по мифологии словесный рассказ учителя беседа учителя и учеников письменное заполнение таблицы. Ход урока: Время Содержание урока речевая деятельность учителя и учеников Примечания по выполнению: этапы урока деятельность...
53651. Знакомство с отрывком из рассказа И.С.Соколова-Микитова «Русский лес» 31.5 KB
  Сегодня не покидая нашего класса мы отправляемся в весенний лес. – А что можно услышать ранним утром войдя в весенний лес шум ручья пение птиц как ветер гуляет в юной листве Представьте раннее утро По лесу идет Иван Сергеевич Соколов-Микитов. Учитель читает отрывок из произведения Русский лес Соколова-Микитова.
53652. Лицемерие в комедии Ж.Б.Мольера «Тартюф» 57 KB
  Кого сегодня нет учитель отмечает в журнале отсутствующих. Учитель: Запишите пожалуйста тему урока. Учитель: Запишите пожалуйста эпиграф полное имя и годы жизни драматурга. Учитель: До Мольера комедии считались низким жанром.
53653. Бюджетирование как инструмент финансового планирования. Финансовые бюджеты 27 KB
  Планирование текущей деятельности предприятия заключается в построении генерального бюджета, представляющего собой систему взаимосвязанных операционных и финансовых бюджетов
53654. Прямоугольник и квадрат 53 KB
  Цель: Формировать первоначальное представление о геометрических фигурах: прямоугольник и квадрат. Задачи: 1 уточнить понятия прямоугольника и квадрата выявить существенные признаки прямоугольника и квадрата 2 формировать способность к распознанию фигур на основе существенных свойств изображению и вычислению их периметра 3 развивать устные вычислительные навыки логическое мышление обогащать...
53655. Деление чисел с разными знаками 2.66 MB
  Организационный момент Учитель: Здравствуйте садитесь. Проверка домашнего задания учитель включает проектор со слайдом домашней работы на котором также отражены критерии оценки работы Учитель: Поменяйтесь тетрадями. ученики сверяют ответы Учитель: Критерий оценки: все решено верно – ставьте ПЯТЬ один минус – ЧЕТЫРЕ дватри минуса – ТРИ во всех остальных случаях – ДВА. Устная работа Таблица с правилом знаков на магнитной доске Учитель: повторим правило знаков для умножения внимание на магнитную доску.
53656. Сложение 36 KB
  Что обозначают точки Сравните эти ряды что вы заметили в 1ом ряду числа расположены в порядке возрастания в 2ом ряду в порядке убывания 2. слайд № 5 счет до 10 в прямом и обратном порядке Назову я вам число Всем известное оно.
53657. Смысл сложения. Выражение. Равенство 31.5 KB
  Оборудование: таблички со словами: выражение сумма слагаемые значение суммы равенства; кодоскоп с заданиями на пленке таблица Грибы счетный материал белки и грибы 30 шт. наборное полотно калькуляторы корзинки кондитерские грибы на ватмане рисунок Старичка моховичка схема объединения множеств. Приглашаю вас друзья По грибы сегодня я.Коля с мамой в лес ходил Там грибы он находил А когда домой пришел Все грибы сложил на стол.