80382

Соціально-економічний устрій суспільства. Економічна система та закони її розвитку

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

Економічний зміст власності типи види форми. Економічний зміст та юридична форма власності. Типи види і форми власності. Наслідки процесів роздержавлення і приватизації власності в Україні.

Украинкский

2015-02-16

165.5 KB

2 чел.

Лекція 4 (2 год)

ТЕМА 4

Соціально-економічний устрій суспільства. Економічна система та закони її розвитку

Вступ до теми

Найкраща економічна система це та, яка максимально забезпечує людей тим, чого вони найбільше потребують. Джон Гелбрейт

“Головною метою об'єднання людей у суспільство є прагнення мирно і безпечно користуватися своєю власністю, а основним знаряддям і засобом для цього служать встановлені у даному суспільстві закони.” Джон Локк

 

Метою заняття є розкриття економічної системи і її структурних елементів, типи. Розгляд підходів до періодизації суспільного розвитку. Економічний зміст власності, типи, види, форми. Наслідки роздержавлення і приватизації в Україні.

План

1. Економічна система, її сутність і структурні елементи.

2. Формаційний та цивілізаційний підходи до періодизації суспільного розвитку.

3. Типи економічних систем: традиційна, ринкова, командно-адміністративна, змішана.

На самостійне опрацювання виносяться такі питання:

1. Економічний зміст та юридична форма власності. Типи, види і форми власності.

2. Наслідки процесів роздержавлення і приватизації власності в Україні.

Література:

1. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. – К.: Знання-Прес, 2005. – С.

2. Політична економія: Навч. посібник /За ред. д-ра екон. наук, проф. К. Т. Кривенка.– К.: КНЕУ, 2001. – С.

3. Політична економія: Навч. посібник / За ред. В. О. Рибалкіна. – К.: Академія, 2004.– С.

4. Політекономія: Підручник / За ред. Ю. В. Ніколенка. – К.: ЦУЛ, 2003. – С. 41-61.

СО 5. О.О. Бєляєв, А.С. Бебело Політична економія: Навч. Посіб. – К.: КНЕУ, 2008. – 328 с.

1. Економічна система, її сутність і структурні елементи.

Кривенко В. С. Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя.

В основі економічної системи лежить чітко виражена системоутворююча якість — органічна цілісність. Сутність її полягає в наявності відповідної міри якісної однорідності, взаємозв’язку елементів, що робить можливим її функціонування.

Економічна система - це сукупність взаємопов’язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність економічну структуру суспільства.

Американський економіст П. Самуельсон визначає будь-яку економічну систему як таку, що має відповідати на 3 запитання:

1)що виробляти, і в яких обсягах;

2)як виробляти;

3)для кого виробляти (хто буде власником і споживачем виробленої продукції).

Економічна система

Продуктивні сили      Економічні відносини     Господарський механізм

техніко –економічні       організаційно – економічні   соціально - економічні

Продуктивні сили – це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технології, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.

 Економічні відносини - відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і  нематеріальних благ.

 Техніко-економічні відносини - відносини між людьми з приводу використання ними засобів праці у процесі виробництва за допомогою яких вони впливають на сили природи і забезпечують створення необхідних життєвих благ.

 Організаційно - економічні відносини - відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом (спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва).

 Соціально-економічні відносини – це насамперед відносини власності, які визначають головне в  економічній системі - спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.

 Господарський механізм - сукупність форм та методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб’єктів  на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.

Економічна система має такі властивості. 

Це — багатогранна система, всі елементи якої перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза межами такої єдності.

Функціональна подібність з живим організмом надає елементам економічної системи органічну цілісність. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, які складаються з об’єктів, кожний з яких більшою чи меншою мірою автономний і може існувати поза даною цілісністю.

Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і економічних відносин.

Економічна система включає такі елементи:

1) провідний тип власності на ресурси;

2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними;

3) економічну форму результатів виробництва;

4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання;

5) систему економічних законів.

У літературі така структура економічної системи аналізується, як правило, крізь призму взаємозв’язку продуктивних сил, економічних (соціально-економічних, організаційно-економічних) відносин і надбудовних відносин у тій їх частині, яка «обслуговує» економіку через формування стереотипів господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем ґрунтується на такому критерії, як характер (форма) власності.

Типологія економічних систем може будуватись на основі загальної теорії систем і використання її принципів у господарських процесах. Наприклад, Я. Корнаї розглядає економічну систему як загальну систему функцій.

Економічна система розглядається як сукупність трьох складових:

  •  відносини між господарюючими суб’єктами, що забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг);
  •  системи координації;
  •  системи мотивації і контролю.

Порівняльний аналіз названих варіантів дає можливість доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, які характерні даній системі.

Матеріальною основою економічних систем виступають продуктивні сили. Вони є органічним поєднанням особистого та речового факторів. З даної точки зору продуктивні сили достатньо повно розглянуті в попередніх темах. Тут відзначимо тільки їх форму спрямування — науково-технічний прогрес. Останній — найглобальніша закономірність становлення людської цивілізації.

В історії розвитку техніки розрізняють три основні етапи: індустріалізація виробництва, механізація виробництва та його автоматизація. Тип єднання людини з технікою на різних етапах НТП характеризується таким поняттям, як технологічний спосіб виробництва, зміст якого становлять знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва. Відповідно до трьох історичних етапів у розвитку техніки виокремлюють три технологічні способи виробництва: ручне, машинне та автоматизоване, що базується на основі новітніх досягнень науки і техніки.

2. Формаційний та цивілізаційний підходи до періодизації суспільного розвитку.

Вчені-економісти минулого і сучасності по-різному трактують сутність та особливості історичного розвитку суспільства. Найбільшого поширення набули формаційний і цивілізаційний підходи до розуміння періодізації процесу економічного розвитку людського суспільства.

Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства — соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.

Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:

первіснообщинний;

рабовласницький;

феодальний;

капіталістичний;

комуністичний.

Формаційний підхід виходить із того, що вирішальна роль у суспільному розвитку належить процесу виробництва, відносинам власності, а його головною рушійною силою є протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами і загострення класової боротьби в суспільстві.

Однак у сучасних умовах формаційний підхід при визнанні певних його положень вважають методологічно недостатнім і справедливо піддається критичному аналізу.

По-перше, п'ятиланкова періодизація розвитку суспільства не має всеохоплюючого значення. Вона більш-менш прийнятна в основному для країн Західної Європи, але не відображає повною мірою своєрідності розвитку азійського способу виробництва, еволюції цивілізацій Китаю, Індії, а також не висвітлює особливостей історичного розвитку Росії, України.

По-друге, формаційний підхід не розкриває багатоваріантності життя, збіднює історію людського суспільства зводячи її в основному до одного фактора розвитку матеріального виробництва, практично не враховує, ролі соціокультурного та інших неекономічних факторів у розвитку суспільства (національних, релігійних).

По-третє, уявляючи історію розвитку людства як процес "революційного" руйнування старого способу виробництва і заміни його новим, формаційний підхід, таким чином, припускає певну перервність (дискретність) природно історичного процесу.

По четверте, формаційний підхід надмірно абсолютизує класову конфронтаційність між власниками і не власниками, між роботодавцями і найманими працівниками.

Ширше використовується цивілізаційний підхід.

Цивілізація історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою людей.

В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи: 

  1.  багатовимірності аналізу економічних систем;
  2.  природної еволюційної поступовості історичного процесу;
  3.  відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи;
  4.  пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;
  5.  посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку;
  6.  визнання світової історії як єдиного планетарного цілого.

Найважливішою рисою цивілізації є її гуманістична спрямованість. Людина виступає не лише головним суб'єктом виробництва та цивілізації в цілому, але і їх безпосередньою метою, цільовою функцією.

Цивілізація — категорія історична, її рівень і сутність визначаються тими багатогранними соціально-економічними умовами, в яких відбувається життєдіяльність того чи іншого народу.

Американський економіст У. Ростоу висунув теорію "стадій росту", в якій виділив п'ять стадій економічного розвитку:

традиційне суспільство;

перехідне суспільство;

стадія зрушення;

стадія зрілості;

стадія високого рівня масового споживання.

Інший американський вченим Л. Г. Морган виділяв три етапи в розвитку людської історії:

епоха дикості (мисливське господарство);

епоха варварства (скотарство);

епоха цивілізації.

Епоха цивілізації, у свою чергу, класифікується поетапно у горизонтальному і вертикальному аспектах (рис. 1).

Рис. 1. Еволюція цивілізації

Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом локальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в історично визначені періоди.

Вертикальний аспект відбиває розвиток цивілізації у широкому розумінні цього слова: історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого — вищого. Йому притаманна логіка всесвітнього суспільно-історичного прогресу людства.

Перехід від одного ступеня зрілості цивілізації до іншого відбувається завдяки глибинним якісним змінам у продуктивних силах суспільства, зростанню продуктивності праці, підвищенню культури людини.

Сучасна зарубіжна економічна наука {Дж. Гелбрейт, А. Арон та ін.), використовуючи критерій "ступінь індустріального розвитку суспільства", виділяє три стадії індустріальної цивілізації:

доіндустріальне (аграрне) суспільство;

індустріальне суспільство;

постіндустріальне суспільство.

У доіндустріальному суспільстві переважають сільське господарство і ручна праця. Воно існувало до кінця XVII ст., тобто до періоду розгортання промислової революції.

В індустріальному суспільстві провідну роль відігравало велике механізоване промислове виробництво.

Постіндустріальне суспільство — це нова, найрозвинутіша стадія людської цивілізації, початок якій поклала науково-технічна революція, що розгорнулася у другій половині XX ст. і поступово переросла в сучасну інформаційно-інтелектуальну революцію. У постіндустріальному суспільстві домінують наука, принципово нові види техніки і технологій, інформатика, комп'ютеризація, автоматизація і роботизація всіх сфер економіки й управління.

3. Типи економічних систем: традиційна, ринкова, командно-адміністративна, змішана.

Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного розвитку, їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:

за формою власності на засоби виробництва;

за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову, командно-адміністративну, змішану

Традиційна економічна система ґрунтується на звичаях, обрядах тощо, які завжди передавались із покоління до покоління. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Зазвичай такі економічні системи недостатньо сприймали технічний прогрес і все нове, що породжує динамізм розвитку суспільства.

Основними рисами традиційної системи є те, що:

  •  виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;
  •  багатоукладність економіки;
  •  спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;
  •  соціально-економічний застій «рельєфно» виражений, оскільки економіка розвивається досить повільно, протягом багатьох десятків років;
  •  розвиток техніки обмежений, оскільки він об’єктивно підриває підвалини традиційної системи; відстала техніка, широке застосування ручної праці;
  •  найпростішими організації праці і виробництва;
  •  стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявні високий рівень безробіття і низька продуктивність праці;
  •  зубожіння і бідність основної маси населення;
  •  нерозвинутість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал у країні в цілому.

Зважаючи на викладене, нині країни з суттєвими елементами традиційної економіки є постачальниками сировини та матеріалів у світове господарство, виступають ринком збуту готової продукції для розвинутих держав.

Командна, або адміністративно-командна, система - це неринкова економіка, яка базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Всі ресурси, як правило, становлять власність держави, яка й здійснює централізоване управління на всіх його рівнях. Тут держава вирішує, що, як і для кого виробляти.

Характерними рисами даної системи є:

  •  суспільна (державна) власність практично на всі фактори виробництва (ресурси), які відокремлено нікому не належать, навіть господарюючим суб’єктам (підприємствам);
  •  колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності;
  •  централізоване виділення підприємствам ресурсів для виконання державних планів та централізоване ціноутворення;
  •  висока затратність виробництва;
  •  несприйнятливість до НТП;
  •  відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит(особливо товарів народного споживання);
  •  практично відсутня конкуренція, оскільки планом передбачається виробництво рівно такої кількості продукції, яка необхідна для задоволення потреб на відповідний період.
    Звідси — монополізм виробників і панування їх над спожив
    ачами.

Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів конкретного споживача. Ця система ґрунтується на обмеженій диференціації доходів для більшості споживачів, що є гальмом економічного розвитку країни в цілому, оскільки недостатньо стимулюється високопродуктивна праця.

Разом з цим такій економіці притаманний і цілий ряд достоїнств (переваг): по-перше, вона має великі можливості оперативного нагромадження виробничих ресурсів і концентрації, перерозподілу їх у пріоритетні галузі та сфери; по-друге, такий перерозподіл ресурсів дозволяє забезпечити повну (хоч і не завжди раціональну) зайнятість населення, уникнути хронічного масового безробіття та зубожіння; по-третє, держава, враховуючи суспільні потреби та інтереси, забезпечує за рахунок централізованих коштів усім громадянам певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує цілий ряд інших соціальних проблем.

Ринкова економіка (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на економічні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. Ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:

  •  панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;
  •  ринкова (стихійна) система координації та управління господарською діяльністю людей;
  •  дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де бажано його власнику. Аналогічне стосується і споживача у разі наявності в нього коштів;
  •  поведінка учасників (суб’єктів) ринкових відносин в основному диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через погоню за власними інтересами, досягається в суспільстві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;
  •  кожен господарюючий суб’єкт прагне до отримання максимуму прибутку, самостійно приймає рішення і діє на свій страх і ризик;
  •  економічна влада окремих виробників і споживачів так «розсіяна», що деякі з них не мають реальної можливості, щоб якось відчутно змінити ситуацію на ринку. Тут діє так звана вільна конкуренція «всіх проти всіх», а також припускається, що немає необхідності державі втручатися у функціонування системи «вільного» ринку.

Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання.

характеризується такими рисами:

  •  різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, державних);
  •  високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства;
  •  оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;
  •  орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення тощо

Зрозуміло, що всі згадані економічні системи не існували і не існують в чистому вигляді, оскільки різні форми господарювання, управління і координації економічної діяльності функціонують паралельно, доповнюють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються.

На самостійне опрацювання виносяться такі питання:

СО. 1. Економічний зміст та юридична форма власності. Типи, види і форми власності.

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систему функціонування.

Власність – це сукупність відносин між суб’єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Привласнення – процес, що виникає у результаті поєднання об’єкта та суб’єкта привласнення, тобто це конкретно – суспільний спосіб володіння річчю.

Відчуження – це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об’єктом власності.

Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин:

  •  відносини з приводу привласнення об’єктів власності;
  •  відносини з приводу економічних форм реалізації об’єктів власності (тобто одержання від них доходу);
  •  відносини з приводу господарського використання об’єктів власності.

Суб'єкти власності це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуженняпривласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Об'єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також: твори інтелектуальної праці.

До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі:

1) власність — це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі;

2) власність — це результат суспільного розвитку, а не окремої людини. Ізольований індивід (наприклад Робінзон) так само не може мати власності, як людина, що жила б поза суспільством, не вміла б розмовляти;

3) власність — це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг;

4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами;

5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника, отже, власність на засоби виробництва являє собою соціальну форму поєднання робочої сили із засобами виробництва і в такий спосіб визначає історичний тип даного способу присвоєння;

6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі;

7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.

Економічний зміст і юридична форма власності. З аналізу цих ознак випливає, що категорію власності необхідно розглядати з двох боків: економічного змісту та юридичної форми. Економічний зміст власності, як уже зазначалося, полягає у відособленому присвоєнні результатів економічної діяльності людей і реалізується як соціально-економічні відносини між людьми.

Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через право власності.

Право власності – це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу володіння, користування,  розпорядження об’єктами власності.

Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження — це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності.

Отже, власність як економічна категорія виражає відноси мимі ж людьми з приводу привласнення об'єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів.

Власність як юридична категорія відображає законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування й розпорядження об'єктами власності через систему юридичних законів і норм.

Типи власності за К. Т. Кривенком:

  •  трудова;
  •  нетрудова.

Структура власності являє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. У структурі власності насамперед слід виділяти два її типи: перший — трудова, неексплуататорська і другий — експлуататорська власність. Тип власності характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів виробництва.

Якщо безпосередній виробник ставиться до засобів виробництва як до своїх, таких, що перебувають у його повному володінні, розпорядженні і користуванні, і якщо цей виробник власною працею використовує їх у своєму виробництві, то в основі такого поєднання лежить трудовий, неексплуататорський тип власності. До цього типу належать такі форми власності, як общинна, сімейна, фермерська, частково реміснича власність.

Якщо ж безпосередній виробник відокремлений, відчужений від засобів виробництва, позбавлений права володіння і розпорядження ними як своїми, то це характерні ознаки експлуататорського типу власності, бо, як відомо, хто володіє засобами виробництва, його умовами, той володіє і виробленим продуктом.

У першому випадку продуктом володіє один і той самий індивід — безпосередній виробник. У нього вироблений продукт не відчужується, тому не існує і експлуатації, бо експлуатація — це процес безоплатного відчуження продукту на користь інших осіб. Навпаки, у другому випадку безпосередній виробник не володіє створеними своєю працею продуктами. Ними володіє власник засобів виробництва, який, використовуючи свою владу, може виділяти безпосередньому робітникові лише частину продукту, виробленого ним.

Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний.

Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, і зміни однієї форми власності іншою (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична). Кожному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна форма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, особливості привласнення засобів і результатів виробництва та основного суб'єкта, який концентрує права власності.

Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об'єкт власності — землю, а також на засоби праці й результати виробництва.

Рабовласницька форма власності характеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника (раба).

Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака).

Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу.

Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб'єкта на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм розподілу доходу тощо.

Види власності за К. Т. Кривенком:

  •  приватна (індивідуальна);
    •  суспільна (колективна).

Приватна власність — це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі.

Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності.

Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу.

Якщо в господарстві використовується праця членів сім'ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності (наприклад, фермерське сімейне господарство).

Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника (постійно чи на сезонних роботах).

Партнерська власність є об'єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник партнерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним капіталу чи майна у партнерській власності.

Корпоративна (акціонерна) власність — це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності. Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності.

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти суспільної власності підносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу — праця.

З юридичної точки зору розрізняють такі форми власності:

  •  приватна;
    •  колективна;
      •  державна.

В межах приватної розрізняють:

- особисту власність;

- сімейну власність;

- власність  особистого підсобного господарства.

В межах колективної розрізняють:

- власність орендних колективів;

- власність трудових колективів;

- кооперативну власність;

- корпоративну (акціонерну) власність;

- власність громадських, політичних, і релігійних організації;

- власність господарських об’єднань (концерн, трест і т.д.)

В межах державної розрізняють:

- загальнодержавну власність;

- власність АР Крим;

- муніципальну ( власність адміністративно-територіальних громад).

Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній.

Державна власність — це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.

Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну).

Загальнодержавна власність — це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.

Власність необхідна державі для виконання економічних, соціальних і оборонних функцій. Об'єктами державної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв'язок, дороги, навчальні заклади, заклади національної культури, фундаментальна наука, оборонні та космічні об'єкти тощо.

Муніципальна (комунальна) власність — це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо).

До колективної відносять. Кооперативна власність — це об'єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Власність кооперативу формується в результаті об'єднання майна, грошових внесків його членів і доходів, одержаних від їхньої спільної трудової діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управління та дохід, який розподіляється відповідно до внесеного паю і трудового вкладу членів кооперативу.

Власність трудового колективу — спільна власність, передана державою чи іншим суб'єктом у розпорядження колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), яка використовується відповідно до чинного законодавства.

Власність громадських і релігійних об'єднань створюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного майна. Суб'єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні товариства, церкви та інші громадські організації.

Змішана власність поєднує різні форми власності — приватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в тому числі й власність іноземних суб'єктів.

Комбіновані форми власності. У розвинутих країнах Заходу з метою забезпечення ефективнішого функціонування виробництва відбувається процес об'єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіновані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи та інші об'єднання. Кожний учасник такого об'єднання делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властивостей притаманної йому форми власності.

В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і законодавчо закріплені такі форми власності:

приватна;

колективна;

державна.

Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

СО 2. Наслідки процесів роздержавлення і приватизації власності в Україні.

Роздержавлення — це сукупність заходів з перетворення державної власності, спрямованих на усунення надмірної ролі держави в економіці. Крім того, роздержавлення означає зняття з держави більшості функцій господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних господарських зв’язків горизонтальними. Роздержавлення може здійснюватися по таких напрямах:

1) роздержавлення процесів присвоєння, визнання кожного працівника і трудового колективу рівноправним учасником привласнення, демонополізація;

2) створення різноманітних форм господарювання, надання всім формам підприємств рівних прав на свободу господарської діяльності в рамках закону;

3) формування нових організаційних структур, створення нових форм підприємницької діяльності (концерни, консорціуми, асоціації і т. д.), між якими головну роль відіграють горизонтальні зв’язки.

Таким чином, роздержавлення спрямоване на подолання монополізму, розвиток конкуренції і підприємництва. Це — центральна проблема переходу до ринкової економіки.

У тісному зв’язку з роздержавленням перебуває приватизація — один з напрямів роздержавлення власності, що полягає в передачі її в приватну власність окремих громадян та юридичних осіб. Приватизація державних і муніципальних підприємств України означає придбання громадянами, акціонерними товариствами (товариствами) у держави і місцевих органів влади у власність: підприємств та їх підрозділів, що виокремлюються в самостійні підприємства; матеріальних і нематеріальних активів підприємств; часток (паїв, акцій) держави і місцевих органів влади в капіталі акціонерних товариств (товариств); належних приватизованим підприємствам часток (паїв, акцій) у капіталі інших підприємств.

Таким чином, розбіжності між приватизацією і роздержавленням зводяться до того, що перша відображає процес докорінної трансформації відносин власності, а друга є поняттям, що охоплює весь комплекс перетворень існуючої господарської системи, спрямованих на руйнацію в ній державного диктату і створення умов для функціонування економіки як незалежної від держави сфери суспільної діяльності людей.

Об’єктами приватизації можуть бути: велика промисловість, дрібні і середні підприємства промисловості і торгівлі, підприємства сфери послуг, жилий фонд, житлове будівництво, підприємства сільського господарства та ін.

Після приватизації суб’єктами власності стають: приватна особа, працівник приватизованого підприємства, трудовий колектив, банки, холдинги, акціонерні товариства (товариства) т. д.

Процес денаціоналізації означає повернення власності попереднім власникам. Зрозуміло, що в Україні така форма роздержавлення через об’єктивні і суб’єктивні обставини не може широко застосовуватися. Тому приватизація являє собою програму впорядкованого входу країни у ті сфери діяльності, де приватне підприємництво спроможнє функціонувати досить успішно.

Важливо зрозуміти, що приватизація зовсім не означає звільнення держави від відповідальності за ту або іншу соціальну сферу або загальний добробут громадян. Приватизація просто визнає, що на перший план виходять якість і вартість товарів і послуг, а не той, хто їх робить. У кожному окремому випадку держава за бажанням може використовувати свою владу, але обов’язково нести відповідальність по забезпеченню виробництва тих або інших товарів, надання тих або інших послуг і гарантувати, щоб їх рівень відповідав необхідним стандартам. Проте державі немає потреби робити товари або надавати послуги, якщо це бажають і можуть краще зробити приватні підприємці. У більшості випадків приватний сектор, що діє в умовах конкуренції, спроможній і готовий надати товари і послуги високої якості за цінами, нижчими за державні.

Основними цілями і завданнями приватизації є:

  •  розвиток конкуренції і підвищення ефективності державного сектора;
  •  прискорення економічного росту з подальшим залученням недержавних інвестицій;
  •  усунення державної монополії;
  •  створення повноцінного ринку капіталу, цінних паперів;
  •  поділ відповідальності за зовнішній борг між урядом і великим бізнесом;
  •  зменшення ролі політичної мотивації в прийнятті економічних рішень;
  •  залучення приватного капіталу в традиційно державні галузі — освіту, культуру, охорону здоров’я, інфраструктуру; послаблення впливу профспілок.

Для України особливо важливими є ще й такі цілі і завдання:

  •  формування прошарку приватних власників-підприємців; залучення іноземних інвестицій;
  •  сприяння демонополізації економіки;
  •  створення конкурентного середовища;
  •  підвищення ефективності діяльності підприємств;
  •  соціальний захист населення і розвиток об’єктів соціальної інфраструктури за рахунок коштів від приватизації.
  •  Відповідно до чинного законодавства України приватизація державної власності здійснюється на основі таких принципів: 
  •  законність;
  •  пріоритет прав трудового колективу підприємства, що приватизується;
  •  забезпечення соціальної захищеності і рівності прав громадян України у процесі приватизації; пріоритетне надання прав власності громадянам України;
  •  безкоштовна передача частини державного майна кожному громадянину України;
  •  приватизація державного майна на платній основі із застосуванням приватизаційних паперів; дотримання антимонопольного законодавства;
  •  повне, своєчасне і достовірне інформування громадян про всі дії щодо приватизації.

Світова практика свідчить, що приватизацію можна здійснювати трьома основними шляхами.

Перший — це процес відмови від володіння, за якого державна власність або права держави на управління підприємством передаються або продаються приватним власникам. Новими власниками можуть бути: приватні особи або фірми, акціонери, працівники підприємства, що приватизується, комбінація всіх цих варіантів. Способів передачі державної власності в приватні руки може бути кілька. Основними серед них є: відкритий продаж (тендер) об’єктів приватизації на аукціоні, конкурсі; продаж частини акцій з метою забезпечення конкуренції покупців; викуп об’єктів приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об’єктів; викуп державного майна, зданого в оренду. Державне майно можна придбати за рахунок власних і залучених коштів покупців, а також приватизаційних паперів особливого виду — державних цінних паперів, що надають право на безкоштовне одержання в процесі приватизації частини державного майна підприємств, державного житлового і земельного фондів.

Другий метод приватизації державних підприємств — це метод контрактів. Він передбачає, що уряд укладає контракт з приватною фірмою, відповідно до якого остання бере на себе постачання товарів і надання послуг або здійснення того чи іншого виду діяльності з тих, що входять у коло державних господарських функцій. Метод контрактів має переваги над продажем державної власності приватному сектору порівняно з тими видами діяльності, які є невід’ємною функцією держави і потребують ретельного суспільного контролю, або коли економічна рентабельність не може бути забезпечена навіть шляхом удосконалення рівня управління. Наприклад, збір сміття, очищення стічних вод — види діяльності, що повинні забезпечуватися державою, оскільки вільний ринок навряд чи зможе зробити це на належному рівні. Перевага методу контрактів полягає в тому, що в сферу державних послуг він вносить елемент конкуренції, яка, в свою чергу, призводить до зниження собівартості і підвищення якості послуг, оскільки підприємець, розраховуючи на прибуток, намагатиметься одержати урядовий контракт, а потім залучити й утримати споживача.

Третій метод приватизації — це система так званих ваучерів (документів, що засвідчують видачу кредиту). По цій системі держава дає окремим громадянам можливість підвищити їх купівельну спроможність. Як правило, це робиться у формі сертифікатів, за які в держави або приватних підприємців можна придбати чітко визначені товари і послуги. Хоча ваучери досить поширені лише у кількох промислово розвинутих країнах, вони часто
є найкращим засобом забезпечення доступу до елементарних с
оціальних послуг для бідних прошарків населення.

В Україні існує певна різноманітність викупу державних підприємств трудовими колективами. Всі їх можна поділити на чотири основні групи.

Перша — повний викуп підприємства.

Друга — дроблення підприємства та організація численних викупів.

Третя — викуп допоміжних виробничих підрозділів великих підприємств.

До четвертої групи можна віднести викуп підприємств, що належать місцевим органам влади.

В результаті проведення політики роздержавлення і приватизації в Україні останніми роками суттєво змінилась структура форм власності. На зміну монопольному пануванню державної власності прийшов реальний поліформізм власності, якій створив об'єктивну основу для формування й ефективного розвитку ринкової економіки в країні. На початок 2004 р. частка об'єктів недержавних форм власності становила в країні більше 85 %.

Етапи приватизації:

- з 1992р. по 1998р. - безкоштовна приватизація, за рахунок приватизаційних паперів;

- з 1998р. і по сьогодні грошова приватизація.

Таким чином, роздержавлення і приватизація державного майна — це складні і неоднозначні процеси, що потребують детальної організаційно-економічної підготовки нового рівня загальної та економічної культури, не допускають поквапливості. За умов перехідної економіки, коли існує можливість соціально-політичної дестабілізації суспільства і дедалі ясніше проявляється посадова безкарність, особливо необхідна чітка правова процедура приватизації. Успіх останньої можливий лише за активної підтримки більшості населення, коли кожному громадянинові гарантується його частка у загальнонародній власності і він стане повноправним суб’єктом цього процесу.

Отже, на сьогоднішньому занятті ми з’ясували сутність економічної системи і її структурних елементів, типи. Розглянули підходи до періодизації суспільного розвитку. Економічний зміст власності, типи, види, форми. Наслідки роздержавлення і приватизації в Україні

Можливо, у вас виникли якісь питання?

Питання для закріплення матеріалу.

  1.  Що таке економічна система суспільства і з яких елементів вона складається?
  2.  Які ви знаєте типи економічних систем?
  3.  На яких принципах заснована класифікація економічних систем і типологія їх?
  4.  В чому полягають закономірності розвитку перехідних економік?
  5.  Які основні риси характеризують змішану економіку?
  6.  Які проблеми виникають при формуванні в Україні соціально-орієнтованої економіки?
  7.  Яку структуру мають відносини власності?
  8.  Як відбувається процес формування власності?
  9.  Розкрийте суть понять “роздержавлення” та “приватизація”.
  10.  Покажіть роль і місце державної власності в соціально орієнтованій ринковій економіці.


По горизонталі

Давньогрецька

Давньоримська

Візантійська

Азіатська

Англійська

Північно - германська

Інків тощо

волюція цивілізації

По вертикалі

Аграрна

Індустріальна

Постіндустріальна

  1.  

 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

7162. Комплексная оценка состояния и уровня содержания автомобильной дороги 214.5 KB
  Комплексная оценка состояния и уровня содержания автомобильной дороги Вопросы оценки качества и уровня содержания автомобильных дорог играют решающее значение в области технической эксплуатации автомагистралей. Результаты такой оценки служа...
7163. Мехатронная система регулирования положения стрелы, которая должна обеспечить заданную точность угла регулирования 371 KB
  Введение Целью курсового проекта является расширение, углубление и закрепление знаний, полученных на лекциях и лабораторных занятиях по проектированию мехатронных систем, а результатом должна стать система регулирования положения заданного объекта....
7164. Изучение магнитного поля кругового тока 96.5 KB
  Изучение магнитного поля кругового тока 1. ЦЕЛЬ РАБОТЫ Целью данной работы является изучение магнитного поля на оси витка с током и экспериментальная проверка закона Био–Савара–Лапласа. 2. ОПИСАНИЕ УСТАНОВКИ И МЕТОДИКИ ЭКСПЕРИМЕНТА Экспери...
7165. Определение момента инерции твердых тел при поступательном и вращательном движении 260 KB
  Определение момента инерции твердых тел 1. Цель работы Целью настоящей работы является изучение основных законов динамики поступательного и вращательного движений твердых тел, экспериментальное определение момента инерции блока и сравнение его с рас...
7166. Создание графического редактора в среде Visual Basic 270.5 KB
  Введение Цель курсовой работы является создание графического редактора в среде VisualBasic. Задачами курсовой работы является изучение среды программирования VisualBasic, создание в ней работающих программных продуктов. Курсовая работа с...
7167. Фінансовий ринок. Класифікація структурних складових фінансового ринку 179.5 KB
  Фінансовий ринок Фінансовий ринок як механізм міжгалузевого перебігу капіталу, та перерозподілу коштів. Функції фінансового ринку. Класифікація структурних складових фінансового ринку. Фондовий ринок. Фінансові інститут...
7168. Інфляція та грошові реформи 1.08 MB
  Інфляція та грошові реформи Суть інфляції. Теоретичні концепції інфляції. Основні форми інфляції. Основні показники вимірювання інфляції. Методи регулювання інфляції. Грошові реформи: поняття та цілі. Класиф...
7169. Економічні потреби і виробничі можливості суспільства. Економічні інтереси 125.5 KB
  Економічні потребиі виробничі можливостісуспільства. Економічні інтереси План 1. Виробничі можливості суспільства і продукт виробництва 2. Виробничий потенціал і межа виробничих можливостей 3. Економічні потреби суспільства. Закон зроста...
7170. Економічна система суспільства 79 KB
  Економічна система суспільства План 1. Сутність і основні структурні елементи економічної системи 2. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи 3. Економічні відносини як соціальна форма і спосіб організації економічної системи. Екон...