80482

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Лекция

История и СИД

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД Після Люблінської унії 1569 року Велике князівство Литовське втратило не лише свої землі а й державне значення. Перше велике козацькоселянське повстання вибухнуло у 1591 році і тривало до 1593 року. Восени 1595 року все українське Правобережжя і ПівденноСхідна Білорусія опинилися в руках повстанців. Згідно зі статтями Переяславської угоди від 29 травня 1630 року козаки визнавали свою провину однак не підлягали покаранню за участь в повстанні.

Украинкский

2015-02-17

106.5 KB

1 чел.

Тема 4. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

(друга пол. XVI — перша пол. XVII ст.)

План:

1. Загальний історичний огляд.

2. Державний лад та правова система:

а) суспільний лад;

б) запорізьке козацтво як нова соціальна верства;

в) державний лад;

г) суд і процес;

д) наступ католицизму. Берестейська церковна унія;

є) основні риси права.

3. Висновки.

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

Після Люблінської унії 1569 року Велике князівство Литовське втратило не лише свої землі, а й державне значення.

Але найбільших втрат зазнало національне життя та традиції українського народу.

Майже відразу ж після Люблінської унії починається інтенсивна роздача земель магнатам та шляхті на Київщині, Брацлавщині, Переяславщині. До кінця XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою магнатів Вишневецьких, Замойських, Конєцпольських, Тарновських. Оскільки ці землі були мало заселені, в них для заохочення переселенців встановлювались "пільгові роки" (від 20 до 40), протягом яких селяни не сплачували податків і не відробляли панщини. Це привело до швидкого заселення цих земель селянами з усіх частин України.

У 1598 році зі смертю царя Федора припиняє існування династія Рюриковичів. Почалися затяжні московсько-польські війни, активну участь у яких брали українські сили.

У польсько-московських війнах значну роль відігравало українське козацтво. У війську Сігізмунда III було 30000 козаків. У битві під Смоленськом у 1632 році польське військо складалося з 9090 поляків і 20000 українських козаків.

Козацькі повстання. Соціальне, національне, культурне та релігійне гноблення українського народу з самого початку викликало різкий протест, який вилився в ряд повстань, де рушійною силою було козацтво.

З початку формування запорізького козацтва в ньому виділяється дві течії:

радикальна, до якої належали незаможні козаки з безземельних селян та міських ремісників, які намагалися через перемогу над польською шляхтою покращити своє правове становище;

поміркована, яка складалася із заможного козацтва, шляхетства, міщанства і прагнула через домовленості з польським урядом досягти привілеїв та вольностей. З часом суперечки між двома течіями посилились, що загрожувало самому існуванню козацтва. Але загальне невдоволення українського населення політикою польського уряду на деякий час примирило ці течії, і в ряді повстань козацтво виступало як єдина сила.

Перше велике козацько-селянське повстання вибухнуло у 1591 році і тривало до 1593 року. В повстанні, яке очолив Криштоф Косинський, брало участь і міське населення. Спочатку на боці запорожців воювали і реєстрові козаки, але після переговорів з поляками у 1593 році вони пообіцяли вірно служити королю, скинути Косинського з гетьманства, не робити походів на "волость".

Поляки розгромили рештки повстанських загонів. Соціальний гніт посилився: було збільшено панщину, натуральні та грошові повинності населення.

Ці події підготували грунт для повстання під проводом Северина Наливайка та Григорія Лободи.

Восени 1595 року все українське Правобережжя і Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Боротьба проти шляхетської влади відбувалася під релігійними гаслами, за православ'я. У виступах брало участь як селянство, так і міщанство.

Після придушення повстання Наливайка в Україні посилюється соціальний, національний та релігійний гніт. Настає кріпосницько-шляхетська реакція. Але масовий рух в Україні проти соціального і національного гноблення зупинити було вже неможливо. Розгортанню визвольного Руху сприяв розвиток козаччини, яка стала ідеалом для пригнобленого люду.

У 20-х — першій половині 30-х років XVII ст. розпочався народний рух на Київщині, який незабаром переріс у велике повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила). У 1620 році його було обрано гетьманом нереєстрового козацтва. Федорович звернувся до українського народу з універсалами, в яких закликав вступати до повстанського війська, здобувати козацькі вольності і захищати православну віру. Повстанці ставили за мету:

визволення України від польсько-шляхетського панування,

встановлення особливого правового стану козацтва,

збереження української народності.

Але і це повстання не було доведене до кінця. Згідно зі статтями Переяславської угоди від 29 травня 1630 року козаки визнавали свою провину, однак не підлягали покаранню за участь в повстанні. Навпаки, реєстр збільшувався до 8 тис. Всі інші повстанці, які не ввійшли в козацький реєстр, мали повернутися до панських маєтків.

Придушуючи народні виступи, польські магнати намагалися ліквідувати і реєстрове військо, яке в критичних ситуаціях часто підтримувало повстанців. Проте король, який не володів абсолютною владою в Речі Посполитій, мав намір використовувати козаків у боротьбі з магнатами.

Але давня неприязнь, яка існувала між реєстровцями та іншими козаками, привела до сутички. Козацький загін під проводом Павла Бута у травні 1637 року захопив в Черкасах артилерію реєстрових козаків.

У липні 1637 року козацька рада обрала Бута гетьманом Війська Запорізького. Наприкінці липня почалося повстання. Запорізьке військо мало намір закріпитися на Лівобережжі. У вирішальний момент повстання козацький ватажок був по-зрадницькому схоплений і згодом страчений у Варшаві:

Польське шляхетське військо організувало каральну експедицію на Лівобережжя. З надзвичайною жорстокістю шляхтичі вбивали і грабували місцеве населення. Проте наслідки залякування виявилися протилежними. На Запоріжжі гетьманом було обрано Якова Острянина. Його універсали з закликом всенародної боротьби з польською шляхтою розповсюджуються майже по всій Україні.

Острянин розгромив коронне військо, але відсутність тактики та стратегії привела до поразки його війська під Лубнами. Залишки повстанської армії під керівництвом нового гетьмана Дмитра Гуні продовжували боротьбу. Та ситуація була вже іншою, ніж на початку повстання. Майже вся територія повстання була захоплена шляхетським військом, а чергова зрада частини козацької старшини привела до затухання повстання.

Особливо шириться така форма народного протесту, як втечі селян з маєтків панів та шляхти. Втікали на Лівобережжя, в Запоріжжя, бо там кріпацтво ще не стало масовим. Десятки тисяч українців переселяються в ці часи на територію Московської держави. Особливо масовим було переселення у 1638—1639 роках.

Своєрідною формою боротьби проти соціального гноблення на західноукраїнських землях був рух опришків. Протягом 1639—1647 років загони опришків здійснювали напади на шляхетські маєтки, знищували інвентарі (записи феодальних повинностей). Місцева влада та шляхта жорстоко розправлялися з рухом народних месників.

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Встановлення безконтрольного панування польських магнатів та шляхти на українських землях після Люблінської унії 1569 року привело до суттєвих змін у суспільному ладі.

Панівний стан. До нього перш за все належали польські та українські магнати і шляхта.

До XVII ст. українські магнати були особливо могутні на Волині. Але після унії активізується процес приєднання вищих верств до польського панства і до польської культури. Ще більшій полонізації були піддані Київщина та Брацлавщина. Король своїми універсалами роздає ці землі волинським та польським магнатам і на початок ХVII ст. тут майже не залишилось представників місцевої знаті.

Боротьба шляхти за свої політичні права привела у другій половині XVI ст. до зрівняння її у правах з магнатами. Так, на сеймі 1563 року були остаточно скасовані статті Городельського привілею, які обмежували права православної шляхти займати найвищі державні посади і брати участь у роботі вищих органів влади та управління. З 1564 року починають діяти спільні для магнатів і шляхти земські суди, які розглядали всі цивільні справи. У 1565 році шляхта добивається створення шляхетських повітових сеймиків, які стали представницькими органами шляхти. На сеймиках вибиралися місцеві органи управління. З 1566 року вводиться єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.

Після Люблінської унії розширюються права і привілеї верхівки української шляхти. Фактично вона була зрівняна в правах з польською шляхтою.

Духовенство складало окрему суспільну верству. Під польською владою православна Церква втратила своє привілейоване становище. Польська влада контролювала всі вищі церковні посади.

Духовенство поділялося на "біле" та "чорне".

"Біле" (церковне) духовенство було близьким до селянського середовища, мало можливість глибше проникати в життя селян та впливати на нього.

"Чорне" (монастирське) духовенство мало тісніші зв'язки з українською шляхтою. Серед церковних діячів було багато вихідців з середньої та дрібної шляхти.

З поширенням католицизму роль православного духовенства, як охоронця національних прав, зростає.

Селянство. За правовим становищем селяни поділялися на приватновласницьких (тих, хто проживав на землях магнатів, шляхти, духовенства) і на державних (мешкали на королівських землях).

Приватновласницькі селяни в середині XVI ст. мали різний ступінь залежності і поділялися на три групи: 1) вільні селяни, які мали право переходу від одного власника до іншого; 2) напіввільні, які мали право переходу, але з певними обмеженнями; 3) залежні, які втратили таке право.

Загальна тенденція виражалася в поступовому закріпаченні всього українського селянства. Після Люблінської унії цей процес посилюється. В селах повністю ліквідується громадське самоврядування: не скликається сільське віче, ліквідовуються копні суди. Селяни втратили право полювати на звіра, закладати в лісах пасіки, ловити рибу в річках та озерах, рубати ліс. Після волочної реформи 1557 року панщина з 13—14 днів на рік досягла 2 днів на тиждень.

В "Уставі на волоки" підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належав панові.

У другій половині XVI ст. польський уряд видає ряд універсалів, які забороняють селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. "Артикули" Генріха Валуа 1573 року запроваджували в маєтках необмежену панщину "з волі пана".

За Статутом 1588 року селянин, який прожив на землі пана 10 років, ставав кріпаком. Якщо Статут 1566 року визначав 10-річний термін розшуку втікача, то Статут 1588 року збільшив його до 20 років. Підкреслимо, що ще не можна говорити про загальне і повне закріпачення селян, оскільки не було встановлено права безстрокового розшуку селян-втікачів.

Пан повністю регламентував усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям. Селяни підлягали суду власника землі. Отже, узаконювалася необмежена сваволя пана щодо своїх підданих, яких пан міг закувати в кайдани, кинути до в'язниці, посадити на палю.

Меншу частину селянства України складали державні селяни. Вони проживали на землях, які до 1569 року були власністю Великого князя Литовського, а після Люблінської унії – короля Польського і не були ще роздані у власність панам та шляхті. Такі землі називались "королівщина", або "королівські староства". В більшості з них у другій пол. XVI ст. були створені фольварки. Отже, на державних селянах фактично лежав той же комплекс повинностей, що і на панських селянах.

Міщанство. У другій пол. XVI — першій пол. XVII ст. відбувається подальший розвиток міст України. Вдосконалюються ремісництво, промисли, торгівля і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування міського населення. Збільшується кількість міст з магдебурзьким правом, головним чином, за рахунок зменшення королівських міст.

Приватновласницькі міста: якщо на Правобережжі з отриманням права на самоврядування їхня кількість зменшується, то на Лівобережжі їхня чисельність зростає, оскільки колонізація цього краю привела до появи великої кількості нових міст і містечок, заснованих магнатами Вишневецькими, Потоцькими, Острозькими.

За правовим становищем міське населення поділялось на три групи: магнатсько-шляхетська аристократія, торгово-реміснична верхівка, робітні люди.

Магнатсько-шляхетська аристократія в складі магнатів та багатої шляхти продовжувала контролювати міське життя.

В опозиції до аристократії знаходилась торгово-реміснича верхівка, до якої входили багаті купці та ремісники, цехові майстри. Аристократія намагалася не допустити торгово-ремісничу верхівку в органи міського самоврядування.

Основну частину міського населення складали робітні люди, до яких належали дрібні ремісники, підмайстри, учні, міська голота. Це була найбільш експлуатована частина міського населення.

У найбільш тяжкому становищі знаходилися жителі приватновласницьких міст. Міщани, які займалися землеробством, платили чинш, розмір якого постійно зростав.

Крім того, сплачували також інші податки: в'їзні, весільні, млинові та ін. Також виконували на користь власника різноманітні повинності: збирали урожай, рубали ліс, косили сіно тощо. Жителі цих міст не мали права без згоди власника залишати місто чи переходити в інший стан.

Жителі королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також повинності на міські потреби: будували, ремонтували і підтримували у належному стані міські споруди, вулиці, забезпечували міську і польову варту, виставляли рекрутів у королівське військо.

Жителі міст із самоврядуванням, хоча і були юридично незалежними, проте також окрім податків і повинностей, які встановлювалися міською владою, сплачували загальнодержавні податки і несли повинності, До останніх належали: утримання міської адміністрації, надання житла для постою королівської варти тощо.

В українських землях магдебурзьке право не завжди звільняло міста від залежності власника, який надав право на самоврядування. У більшості міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом лише католикам. Наприклад, у Львові українці не допускалися у деякі цехові організації, обмежувалися їхні права на торгівлю. Придбати будинки і проживати вони могли тільки в певному районі Львова, який звався Руською вулицею.

Соціальний, національний та релігійний гніт, обмеження в правах викликали різкий протест українського міщанства і започаткували тривалу і наполегливу боротьбу за повернення його прав.

ЗАПОРІЗЬКЕ  КОЗАЦТВО -  НОВА СОЦІАЛЬНА  ВЕРСТВА

Формування Запорізької Січі — це третій етап в історії українського козацтва. Після того як козаки були витіснені з Переяславщини, Черкащини та Брацлавщини, вони посунули на південь, за дніпровські пороги. Згодом цей район стає центром козацтва. Із самого початку склад козацтва був інтернаціональним. Тут можна було зустріти литовців, білорусів, татар, поляків, представників інших національностей.

Реєстрове козацтво. Стурбований непокірністю козацтва, посиленням національно-визвольної боротьби, польський уряд намагається розколоти козаків, посіяти між ними ворожнечу.

5 червня 1572 року король Сігізмунд II Август своєю грамотою доручив коронному гетьману Язловецькому набрати "певний почет" з козаків, які мали одержувати платню від Речі Посполитої, та вчинити "постановеньє межа козаки низовими", тобто запровадити контроль над Запоріжжям.

Реєстрові козаки мали ряд привілеїв. Вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції панів і звільнялися від влади воєвод та старост, якщо проживали на королівських землях. Реєстрові козаки мали право судитися в своїх судах. Вони звільнялися від податків, мали право купувати землю, вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували з державної скарбниці грошове жалування, сукно, порох, свинець.

Але непослідовна політика польського уряду щодо реєстру негативно позначалася на правовому становищі рядових козаків. У будь-яку мить адміністрація могла розігнати реєстрове козацтво, і ті козаки, які викреслювалися з списків, повинні були повернутися до колишніх хазяїв.

У меншій мірі ліквідація або скорочення реєстру позначалися на верхівці реєстрового козацтва. Головним чином, то були вихідці з української шляхти, які мали села та хутори, млини, корчми. Врешті-решт і ця частина козацтва, як і все реєстрове козацтво, дуже болісно сприймала національно-релігійний гніт, який різко посилюється в кінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що в народних повстаннях кінця XVI — першої пол. XVII ст. брало участь все українське козацтво, в тому числі і реєстрове.

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях — "паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути присутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді, коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік — 1 січня і 1 жовтня — вона збиралася обов'язково.

Існували також ради на рівні куренів, які звали "сходками", і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках.

Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді.

Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії.

Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя.

Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо з чіткою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше — гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу — на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше — курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе "Військом Запорізьким".  

Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли.

Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів — чайок або байдаків. У походи на Крим та Туреччину вирушало 100—150 чайок.

Військо Запорізьке мало свою печать -- герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотному — білий хрест, оточений небесними світилами.

Номінально підвладна Речі Посполитій, Запорізька Січ далеко не завжди враховувала її волю. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Зважаючи на Військо Запорізьке як на значну політичну силу, Московська держава, Туреччина, Венеція, Австрія, Крим встановлюють з Січчю постійні зв'язки.

Виборча демократична система, яка склалася на Запоріжжі, була історичною ниткою зв'язку нашої давньої історії та історії України козацької доби. До того ж Запорізька Січ з більшою інтенсивністю виробляла державно-національну традицію. Було зрозуміло, що жодна держава не буде захищати український народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, виникла потреба створити свою державу, яка могла б бути більш гуманною до українців.

Через те Запорізька Січ відіграла таку велику роль у формуванні політично-державницької свідомості українців. Народ виробляв світоглядне переконання, за яким українська держава мала мати демократичну владу, що повинна обиратись самим народом. У цьому полягає ще одна історична місія Запорізької Січі. Від неї залежала вся подальша ідейна державотворча діяльність українського народу, створення ним політично-державницьких прагнень і готовність до їхнього втілення в життя.

Таким чином, в організації козацького самоврядування, яке сформувалося в Запорізькій Січі, ми знаходимо зародок майбутньої української державності, яка заявить про себе в повний голос в роки Визвольної війни українського народу.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

У відповідності з Люблінською унією 1569 року Велике князівство Литовське та Польща об'єдналися у єдину державу -- Річ Посполиту. Державний лад Польщі було поширено на українські землі — Волинь, Поділля, Київщину.

Великий вплив на формування державної системи Речі Посполитої мали "Артикули" Генріха Валуа 1573 року, які проголошували тут шляхетську республіку на чолі з королем. Згідно з "Артикулами" короля вибирали. Він відмовлявся від принципу успадкування влади і зобов'язувався найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики вирішувати з урахуванням думки сенату, кожні два роки скликати сейм. За "Артикулами", в разі порушення королем прав і привілеїв шляхти, остання мала право відмовитись від покори королю.

У відповідності з Люблінською унією вищим законодавчим органом республіки був Вальний сейм, до складу якого входили король, сенат і обрані представники від шляхти.

Король головував на засіданнях сейму. До сенату входили вищі посадові особи Речі Посполитої. Сенатори не брали участі у голосуванні, вони лише висловлювали свою думку з того чи іншого питання. Визначальну роль в прийнятті сеймових рішень відігравали представники від шляхти - 170 депутатів-послів. Як правило, вони збиралися за кілька тижнів до відкриття сейму. Депутати обиралися на шляхетських повітових сеймиках, перед якими вони і звітували після закінчення роботи сейму.

Свої рішення Вальний сейм оформляв постановами, які називалися конституціями.

Центральне управління в Речі Посполитій здійснювали король і ряд посадових осіб. Так, королівським двором відав коронний або великий маршалок, королівською канцелярією — канцлер, скарбницею Корони — коронний підскарбій, військом Корони — коронний гетьман.

Місцеве управління. Система місцевих органів управління будувалася у відповідності з адміністративно-територіальним поділом Речі Посполитої.

Після Люблінської унії українські землі остаточно втратили свою автономію і були поділені на шість воєводств: Руське (охоплювало Львівську, Галицьку, Перемишльську, Саноцьку та Холмську землі), Белзьке (складалося з Володимирського, Луцького й Кременецького повітів), Подільське (складалося з Кам'янецького, Червоногородського й Летичівського повітів), Брацлавське (складалося з Брацлавського і Вінницького повітів), Київське (складалося з Київського, Овруцького і Житомирського повітів).

У 1635 році було утворене Чернігівське воєводство, яке складалося з Чернігівського та Новгород-Сіверського повітів.

Отже, основними адміністративно-територіальними одиницями в Речі Посполитій були воєводства, повіти та землі. Своєрідною адміністративно-територіальною одиницею було староство, яке жалувалося королем за службу. В деяких українських землях продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Декілька волостей складали повіт.

У кожному воєводстві були свої сеймики. Місцеве управління зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських та земських службових осіб. Великий вплив на місцеве управління мали шляхетські сеймики в земствах та повітах.

До низових органів місцевого управління належали волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, а на селі всі питання вирішував сільський сход, якому був підпорядкований сільський староста.

На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав сам власник.

СУД І ПРОЦЕС

Після Люблінської унії на українські землі була розповсюджена польська судова система. Вищими судовими інстанціями були королівський та сеймовий суди, де судилися магнати та пани.

Для шляхти існували суди, які були створені ще в Великому князівстві Литовському: земські, гродські та підкоморські. їхня компетенція в даний час не змінюється. Гродські (замкові) суди здійснювали також судочинство щодо простих людей.

Досить вагомою була судова компетенція Церкви. В українських землях існували два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про порушення догматів православної віри і церковних обрядів, шлюбно-сімейні, спадкові справи і церковні домініальні суди, які виступали як суди власника над залежними від Церкви людьми. Юрисдикції останніх підлягали дрібні цивільні і кримінальні справи селян, що проживали на Церковних землях. Аналогічними правами користувались монастирські суди.

Міщан королівських та приватновласницьких міст судила адміністрація цих міст, яка призначалася їхніми власниками.

Не змінилося судочинство у містах з правом на самоврядування. Жалувані грамоти на самоврядування надавали міщанам право судитися згідно з положенням магдебурзького права. В той же час майже припиняють свою дію копні (громадські) суди, їх заміняють суди власників.

Своєрідна судова система формувалася на Запоріжжі. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман (гетьман) був найвищою судовою інстанцією. В середині XVII ст. він перетворюється на вищу апеляційну інстанцію.

Основні судові функції покладалися на військового суддю, який розглядав кримінальні й цивільні справи козаків. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману (гетьману) або Військовій раді. Військовий суддя здійснював правосуддя за звичаєвим правом, яке склалося на українських землях протягом останніх століть.

Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значимими. Так, військовий осавул виконував функції слідчого та стежив за виконанням судових рішень. У межах своїх повноважень виконували судові функції курінні та паланкові отамани. Цікаво, що на Запоріжжі діяв принцип: "де три козаки - два третього судять".

Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Домінуючим, як і раніше, був змагальний процес. Судочинство починалося за заявою потерпілого. Процес мав позовний характер.  

Позивач самостійно збирав усі докази, пред'являв їх суду і підтримував звинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову або звинувачення і укласти мирову угоду. В тяжких злочинах слідство і суд були обов'язковими, незалежно від заяви потерпілого, що говорило про появу слідчого процесу. Представники сторін мали право на адвокатів, так званих прокураторів, що знаходилися при судах. У деяких справах їхня участь була обов'язковою.

Докази поділялися на досконалі та недосконалі. Доказами були: показання свідків, піймання на гарячому, присяга тощо. В окремих випадках для здобуття зізнання в здійсненні злочину застосовувалося катування. Показання свідків та піймання на гарячому належали до досконалих доказів, а присяга і клятва вважалися додатковими доказами. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати певні угоди тільки в письмовій формі.

У другій пол. XVI ст. у кримінальних справах вводиться попереднє слідство, яке здійснювали старости, намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, проводили допит свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду.

НАСТУП КАТОЛИЦИЗМУ. БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ

Після Люблінської унії різко посилюється польсько-католицька експансія на українські землі.

Проти католицької пропаганди рішуче виступали церковні братства, які згодом перетворюються в центри народно-визвольної боротьби українського народу. Реформаційний дух, який заполонив у XVI ст. всю Західну Європу, відродив до життя і православну Церкву.

Реформаційний рух у Західній Європі викликав негативну реакцію католицької Церкви, яка розпочала проти нього нещадну боротьбу.

Ще у 1540 році було засновано орден єзуїтів, який зібрав значні інтелектуальні сили і взяв до своїх рук справу виховання молоді. У 1564 році король Сигізмунд II Август запросив єзуїтів до Польщі. Здобувши перемогу над протестантами, єзуїти зосередилися на критиці схизматів, якими вони називали православних. Незабаром, після 1569 року, вони рушили в Україну, засновуючи свої колегії у Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві.

Активно діяли єзуїти на політичному поприщі. Вони створили теорію єдності держави і католицької Церкви, де обґрунтували ідею польського месіанізму, яку, перш за все, повинен був прийняти український народ. До цього треба додати принизливе становище православних, позбавлення їх права займати вищі посади, позбавлення православних священиків права засідати в Сенаті поруч з католицькими єпископами, позбавлення православних права відбувати церковні обряди тощо. Все це негативно відобразилось на становищі православної Церкви.

Давні традиції домінували серед дрібної української шляхти, але політично і економічно ця соціальна верства була надто слабкою, щоб зупинити процес окатоличення та полонізації.

Берестейська унія 1596 року. З моменту розколу християнської Церкви в 1054 році ідея возз'єднання розглядалася як католиками, так і православними. Найбільш близькою до здійснення ця ідея була на Флорентійському соборі 1439 року. Але на шляху християнської єдності завжди стояли століття взаємних звинувачень та підозр.

У XVI ст. католицька Церква підпорядкувала питання вірувань своїм економічним та політичним інтересам. Унія Церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християнстві до розколу, а як приєднання православної Церкви до католицької з обов'язковим затвердженням верховенства римського папи та визнання католицьких догматів єдино істинними. Отже, йшлося не про об'єднання на рівних засадах, а про приєднання східної православної Церкви до західної.

У 1582 році папа Григорій XIII провів так звану "календарну реформу", яка ще більше посилила розбіжність між католиками та православними. Відтепер вони святкували християнські релігійні свята (Різдво, Великдень тощо) в різний час.

Безпосередня ініціатива щодо укладення унії надходила від православної сторони. У 1590 році православний єпископ Львова Балабан порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі. Окрім Балабана, докладніше вивчити це питання погодилися ще три єпископи. В червні 1595 року вони вирішили укласти унію з Римом. Наприкінці 1595 року папа Климент VIII оголосив про офіційне визнання унії.

Для розв'язання конфлікту на початку жовтня 1596 року в Бересті було скликано церковний собор для офіційного проголошення унії. Собор відразу ж розколовся на два окремі собори -- православний і уніатський.

Уніатський собор під проводом київського митрополита М. Рогози підписав унію, присягнув на вірність папі римському, хоча ніяких повноважень на цей акт від константинопольського патріарха він не мав.

Православний собор відкинув унію й оголосив про позбавлення духовної влади відступників. Учасники собору, яких було значно більше, ніж учасників уніатського собору, підписали протест проти унії і надіслали його з делегацією до короля. Проте Сигізмунд II затвердив рішення уніатів.

Згідно з цим рішенням уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків: шляхта, яка прийняла унію, одержувала право займати державні посади нарівні з католицькою шляхтою. Уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна Церква стала по суті протизаконною.

Боротьба українського козацтва на початку 30-х років XVII ст. змусила польський уряд видати "Статті для заспокоєння руського народу", які узаконювали існування православної Церкви. Проте наступ католицизму та уніатства на православних не тільки не припиняється, а ще більше посилюється.

ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА

Якщо польському уряду і вдалося після Люблінської унії розповсюдити на українські землі адміністративно-територіальну систему та діяльність державних органів Речі Посполитої, то з правом було складніше.

У Польщі на даний час не існувало єдиної правової системи. Ні Статут Ласького 1516 року, ні "Артикули" Генріха Валуа 1573 року не вирішували проблему кодифікації права. Уряд створював збірники, які охоплювали видані раніше статути та конституції, а також норми польського звичаєвого права, роль якого в регулюванні суспільних відносин була досить значною.

Литва, а отже і українські землі, мала досить розвинену систему права. І тому після Люблінської унії можна говорити про рецепцію Річчю Посполитою тієї правової системи, яка склалася у Великому князівстві Литовському. Перш за все, дію II Статуту 1566 року було залишено в Литві і на українських землях (Волинь, Поділля, Київщина). Після прийняття III Статуту 1588 року він стає головним діючим джерелом права в українських землях. В містах, які мали право на самоврядування, діяли норми магдебурзького права. Характеристику цих джерел права ми розглянули в попередньому розділі.

З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося у відповідності з старовинними звичаями, "словесним правом і здоровим глуздом". Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, роботу судових органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким визнавалися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо.

Як покарання практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, тощо.

За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До останньої відносилося закопування живим у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа.

Продовжувало діяти і канонічне право. Правовим збірником православних норм був грецький Номоканон, католицьких — Звід канонічного права 1532 року.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Після Люблінської унії 1569 року українські землі входять до об'єднаної держави і втрачають залишки автономії. Це привело до подальшого посилення соціального та національно-релігійного гніту. Польські магнати і католицька Церква грабували українські землі і закріпачували селянство.

Експансія католицизму, яку здійснював через польський уряд Ватикан, спроби полонізації українського народу викликали широкий суспільно-політичний рух, опозицію з боку православних магнатсько-шляхетських верств. Значно послабила цю опозицію зрада частини української шляхти та духовенства, яка перейшла в католицьку віру. З метою масового окатоличення українського народу Ватикан разом з урядом Речі Посполитої та верхівкою католицької Церкви, спираючись на підтримку частини православного духовенства, провели в Бересті у 1596 році церковну унію, яка призвела до створення уніатської Церкви.

Характерним для даного періоду було те, що народно-визвольний рух в Україні спрямовувався не лише на звільнення від національного, соціального та релігійного гніту, а й на створення нового суспільно-політичного ладу.

Період литовсько-польської доби приніс в Україну нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська панівна верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської церковної унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і систему самоврядування — так зване магдебурзьке право, що гарантувало міщанам незалежність від королівської влади. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності й обов'язку перед законом було визначальним у суспільній свідомості.

Головним чинником державотворення стало українське козацтво, яке вступило в третій етап свого існування. На Запоріжжі була створена військова організація, яка через деякий час стала основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської державності, нові принципи судочинства, нові джерела права.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

63142. Чисті речовини та суміші 21.44 KB
  Мета: Сформувати в учнів уявлення про чисті речовини і суміші навчити їх розрізняти закріпити уявлення про атомномолекулярну будову речовини ознайомити з простими і складними речовинами що зустрічаються в довкіллі...
63143. Урок мужності і героїзму присвячений 70-річчю визволення Києва від німецько-фашистських загарбників 25.09 KB
  Мета: формувати в учнів початкової школи почуття патріотизму, любові до свого народу, його історії та героїчного минулого на прикладі подвигу людей, які загинули під час окупації та визволення Києва від німецько-фашистських загарбників; виховувати повагу...
63145. Тваринництво рідного краю 19.63 KB
  Мета: формувати поняття про тваринництво як галузь сільського господарства; дати знання про галузі тваринництва; розкрити їх значення для людини; виховувати патріотичне ставлення до землі рідного краю любов до України пошану до людей та їхньої праці.