80483

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ТА ПРАВО В РОКИ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ. ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНО - ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ (середина ХVІІ – ХVІІІ ст.ст.)

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Політичне та економічне становище України було дуже тяжким. Український історик і юрист Андрій Яковлів підкреслював що українським проектом договору гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалося будьяке втручання влади московського царя у внутрішні справи України. Самостійність України визнавалась і на міжнародній арені. Спочатку і Москва ставилась до України як до вільної держави.

Украинкский

2015-02-17

218 KB

0 чел.

PAGE  32

Тема 5.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ТА ПРАВО

В РОКИ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ. ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНО - ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ( середина ХVІІ – ХVІІІ ст.ст. ).

План

  1.  Загальний історичний огляд.
  2.  Державний лад.
  3.  Судова та правова система.

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

Посилення соціального, національного і релігійного гніту на українських землях привело до початку народно-визвольної війни, яка об'єктивно стала єдиною можливістю здобути свободу і незалежність, відстояти своє право на існування як народу, так і держави.

Повстання очолив колишній писар Війська Запорізького чигиринський сотник Богдан-Зіновій Хмельницький.

Зборівський договір. 7 серпня 1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори.

8 серпня 1649 р. була обнародувана "Декларація його королівської милості війську Запорізькому...", яка отримала назву Зборівський договір. До реєстру Війська Запорізького вписувалося 40 тис. осіб, йому підтверджувалися всі попередні вольності. На козацькій території не мали права з'являтися коронні війська. Всі посади в Україні мали обіймати особи православної віри. Питання про Берестейську унію виноситься на польській сейм. Київському митрополитові було надане місце в сенаті. Єзуїти не мали права проживати в українських містах. Повстанцям гарантувалася повна амністія. Складовою частиною угоди слід вважати видану наприкінці серпня королівську грамоту — привілей, яким підтверджувалися права та вольності козацтва.

Нетривкість миру з Польщею змушувала Україну вдаватися до запобіжних заходів, аби мати з боку інших держав військову допомогу на випадок нових сутичок з Польщею.

Весь 1650 р. пройшов під знаком активізації дипломатичних стосунків з Росією, Молдавією, Угорщиною, Кримом. Але воєнно-політичні обставини складалися для Хмельницького несприятливо. Постійний тиск на Україну чинять Литва, Туреччина, Молдавія.

Хмельницький направляє основні сили проти поляків. Вирішальна битва сталась 28—З0 червня 1651 р. біля Берестечка. Татари не могли розміститися на лівому фланзі, де була лісиста місцевість, і були змушені розгорнутися ближче до польського центру. Там вони попали під обстріл польської артилерії і понесли значні втрати. Татарське військо залишило поле бою. Поразка українців стала неминучою.

Повернувшись з татарського полону, Хмельницький починає переговори з поляками. 18 вересня 1651 р. під Білою Церквою був підписаний Білоцерківський мирний договір між Військом Запорізьким та Річчю Посполитою. Його головні положення такі: козацький реєстр скоротився на 20 тис. чоловік, місто Чигирин залишається за гетьманом. Військо Запорізьке утримало свою православну віру, польська шляхта одержала право повернутися до своїх маєтків.

На початку травня 1652 р. за участю ханських послів у Чигирині відбулася козацька рада, яка постановила звільнити Військо Запорізьке від умов Білоцерківського договору.

В травні, неподалеку від села Батіг, відбулась битва між козацьким і польським військами, яка скінчилася повною поразкою поляків. Ця перемога підняла моральний дух українського війська, повернула йому втрачену під Берестечком упевненість у своїх силах.

У грудні 1653 р. козацьке військо оточило поляків під Жванцем. Поляки були готові капітулювати, але їх знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Хмельницький погодився на припинення бойових дій на умовах Зборівського договору.

Політичне та економічне становище України було дуже тяжким. Війна, татарські навали з їхніми трагічними наслідками, загальна мобілізація, неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків — все це негативно відбивалося на господарстві держави.

УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 р.

Після блискучих перемог на Жовтих Водах і під Корсунем Хмельницький у грудні 1648 р. звільнив Київ. Тут він має раду з представниками православного духовенства, де було прийнято рішення про звернення до Москви за військовою та дипломатичною допомогою.

Хоча Москва мала велике бажання розірвати договір з Польщею і взяти реванш за свої поразки, вона не наважилася зробити це з огляду на своє складне внутрішнє і зовнішнє становище, тому й зайняла очікувальну позицію. Але контактів з Богданом Хмельницьким Москва не припиняла. За період з 1649 по 1654 р. в Україні перебувало 13 посольств із Москви.

1 жовтня 1653 р. цар скликав Земський собор, на якому були присутні представники всіх станів, окрім селянства. Учасники собору, опитані "по чинам, порознь", ухвалили: "Гетьмана Богдана Хмельницького й все Войско Запорожское с городами й землями принять".

Для проведення офіційних церемоній і переговорів, було обрано Переяслав.

8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Богдан Хмельницький. Змалювавши вкрай тяжкий стан, в якому опинилася Україна після шестирічної виснажливої війни, він сказав, що єдиний порятунок - це вдатися до захисту сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Учасники Переяславської ради — старшини усіх рангів, козаки і міщани висловились: "Волим під царя московського православного".

Треба підкреслити, що не всі представники українського суспільства погодились з ухвалою Переяславської ради. Не було в Переяславі представників Запорізької Січі. Відмовився від присяги Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького військовим стратегом номер один.

Відразу після Переяславської ради у гетьманській канцелярії відпрацьовують проект відповідного договору, а в березні 1654 р. українське посольство прибуває до Москви. 14 березня посли подали письмовий текст проекту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на яких уряд Української держави передбачав об'єднання з Московською державою.

Український історик і юрист Андрій Яковлів підкреслював, що українським проектом договору "гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалося будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України".

Після обговорення проекту договору десять статей — 1, 2, 3, 5, 6, 7, 9,11,13,17 — затверджувалися беззастережно. Ст. 4, 8, 12, 15, 16 — з деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо ст. 18, 19, 22, то позитивне їхнє рішення було висловлене в іншій формі. У ст. 14 царським указом були внесені обмеження. Ст. 10, 12, 23 містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме, а відносно ст. 21 бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать".

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже 11 статей, які було ратифіковано, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р.

Жалувана грамота від 27 березня 1654 р. називає гетьмана і Військо Запорізьке "підданими московського царя", але при цьому зазначає: Україні "быть под нашою, царского величества, рукою, по своим прежним правам и привилеям и по всем статьям, которые писали више сего", що, власне, на нашу думку, передбачало не "підданство", а протекцію царя над Україною.

Для Богдана Хмельницького договір 1654 р. був звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі. Крім того, Україна намагалась цим договором юридично закріпити свої права і вольності і не допустити їх порушень і обмежень царизмом в майбутньому.

Самостійність України визнавалась і на міжнародній арені. Навіть Польща у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу. Україна мала дипломатичні зносини із Швецією, Прусією, Австрією, Молдавією, Угорщиною, Венецією. Спочатку і Москва ставилась до України як до вільної держави. Зносини Московської держави з Україною здійснювалися через Посольський приказ, що фактично був міністерством закордонних справ. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниці.

Спочатку Москва виконувала договірні умови. Об'єднані московські й українські сили весною 1654 року виступили проти Польщі на білоруському театрі воєнних дій. Але тоді царський уряд мав за мету не захист України, а повернення земель, які Московська держава втратила за Поляновським миром. Спільні козацько-московські сили відвоювали Білорусію і більшу частину Литви. Та вже восени 1654 року поляки, об'єднавшись з татарами, перетворили Брацлавщину на руїну.

Богдан Хмельницький веде пошук нових союзників, відпрацьовує різні політичні комбінації. Великого значення він надавав стосункам з Швецією, яка довгий час вела війну з Польщею. Швеція намагалися схилити Україну на розрив з Москвою, переконувала в тому, що самодержавний царський уряд "не потерпить у себе вільного народу". Однак Хмельницький тоді ще мав намір зробити Україну нейтральною державою під протекторатом і Москви, і Швеції.

Москва, порушуючи умови договору у сфері міжнародних відносин, у 1656 році уклала з Польщею сепаратну Віленську угоду. Стало відомо, що на переговорах за спиною України ставились питання про повернення її під владу Польщі. У відповідь Хмельницький організовує коаліцію Швеції, Семигороду, Молдавії, Волощини, Бранденбургу і Литви, спрямовану проти Польщі, Кримського ханства і, певною мірою, проти Москви. Хмельницький мав на меті відвоювати у Польщі загарбані нею західноукраїнські землі. Водночас він прагнув домогтися незалежності України від агресивної політики Москви.

Військові дії, які розпочалися у січні 1657 року, принесли тріумф Українській державі. Сили коаліції розбили під Замостям коронного гетьмана Потоцького, оволоділи Краковом, зайняли Замостя і, нарешті, Варшаву. Шляхта Турово-Пінської землі – і православна, і католицька звернулася до гетьмана з заявою, в якій вказувала, що вона з цілим повітом, добровільно приєднується "на вічні часи" до Української держави. З таким же проханням звернулася до українського гетьмана шляхта Волині.

Політичні і військові успіхи Хмельницького і його союзників викликали занепокоєння у сусідніх держав. В результаті об'єднані сили Польщі, Данії і Австрії визволили польську територію. В цей же час стався заколот у козацьких колах. Вісті про це дуже засмутили Богдана Хмельницького. Від нервового перенапруження стався серцевий напад, і гетьмана розбив параліч. Український народ втратив вождя, під проводом якого він визволився від іноземного панування і створив незалежну самостійну державу.

У серпні 1657 року в Чигирині старшинська рада обрала гетьманом генерального писаря Івана Виговського, досвідченого, розумного політика.

Гетьман Виговський, генеральна старшина та більшість полковників приймають рішення про розрив з Москвою та зближення з Польщею.

У вересні 1658 року було укладено Гадяцьку угоду про унію України з Польщею. В цій угоді передбачалося утворення нового державного федеративного союзу Польщі, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського (України). Україна отримувала право мати своїх урядовців, власну державну казну, монету, судовий трибунал з діловодством українською мовою, армію — 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Угодою передбачалося утворення двох академій, ряду колегій, гімназій, різних шкіл, вводилося вільне книгодрукування. Найвища законодавча влада мала належати Раді — своєрідним українським зборам. Берестейська церковна унія скасовувалася в усіх трьох державах, усім релігіям забезпечувалася повна толерантність.

Москва зреагувала на цю угоду в характерній манері. Весною 1659 року стотисячна армія рушила в Україну. В червні під Конотопом відбулася генеральна битва, в якій московська армія була вщент розбита.

Але Виговський не зміг скористатися цією перемогою. Більшість українського народу не прийняла Гадяцької угоди, незважаючи на її певні переваги з державної, політичної і юридичної точок зору. Населення ще не забуло польсько-шляхетського гніту, з-під якого воно тільки-но визволилось. Будь-які стосунки з Польщею в народі розцінювалось як зрада інтересів України.

Старшинська рада, яка зібралася в Білій Церкві, обирає гетьманом Юрія Хмельницького і відкидає союз з Польщею.

На той час московські війська зайняли Лівобережжя. На раді в Переяславі в 1659 році під тиском Москви були прийняті Переяславські статті, в яких передбачався контроль царя над козацьким військом, обмежувалась влада гетьмана. Функції і права старшинської адміністрації підпорядковувались царським воєводам.

Царський уряд посилає московське і українське козацьке військо на Правобережну Україну. Поляки в цих умовах запропонували козацькій старшині переговори, на що та відразу ж погодилась. Було укладено Слободищенський трактат, основою якого стала Гадяцька угода.

Всі ці події відбувалися на тлі жорстокої міжусобної боротьби за гетьманство. В 1663 році гетьманом Лівобережної України було обрано Брюховецького — вірного прислужника Москви. На Правобережжі в 1663 році замість Юрія Хмельницького, який постригся в ченці, гетьманом обирається Павло Тетеря.

Україна фактично розпалась на дві половини. Відповідно вона мала і двох гетьманів, які ворогували між собою. В історії України починалась так звана "Руїна".

У 1665 році гетьманом Правобережжя було обрано Петра Дорошенка, який прагнув об'єднати обидві частини України, відновити самостійну Українську державу, домогтися її незалежності від Москви і Польщі. За союзника Дорошенко обирає Туреччину.

13 січня 1667 року в селі Андрусові, поблизу Смоленська, було укладено перемир'я між Московською державою і Польщею. Лівобережна Україна залишилася за Москвою, Правобережжя за Польщею, крім Києва, який на два роки мав відійти до Москви. Запорізька Січ потрапляла під владу обох держав.

Внаслідок угоди двох країн стався поділ української території на дві частини. Царський уряд зламав договір 1654 року, за яким він зобов'язувався зберігати права і вольності України.

Андрусівське перемир'я привело до посилення протурецьких настроїв у середовищі козацької старшини. В 1669 році при активній участі гетьмана Дорошенка було оформлено протекторат Туреччини над Правобережжям. В такий спосіб Дорошенко намагався вивести Україну з-під влади Польщі й Москви. Але турецький султан на свій лад використав ситуацію. У 1672 році трьохсоттисячне турецьке військо вторглося на Правобережну Україну нібито для її захисту. Безчинства, грабунки, що їх чинили турецькі та татарські союзники Дорошенка, відвернули від нього народ. Гетьманом обирають Самойловича. Під час його правління Українська православна Церква в 1685 році була підпорядкована московському патріархату.

25 липня 1687 року гетьманом Лівобережжя України було обрано Івана Мазепу, одного з найвидатніших державних діячів України. На старшинській раді були затверджені так звані Коломацькі статті, які вже традиційно приймалися при обранні нового гетьмана. Статті забороняли Україні торгувати з Кримом, порушували її фінансову систему. Ст. 19 без усяких застережень проголошувала Україну частиною Московської держави.

За царювання Петра І Україна зробила останню спробу відновити державну самостійність. Ця спроба пов'язана з іменем Івана Мазепи, який за двадцятирічне гетьманування доклав багато зусиль, щоб вивести Україну з "руїни", припинити тут політичне безладдя.

Як палкий патріот України, Мазепа, удаючи лояльне ставлення до царя, плекав надію на визволення України і створення самостійної Української держави. Петро І в той час мав намір замінити козацтво рекрутчиною, а Україну перетворити у невід'ємну частину Росії. Скориставшись шведсько-російською війною, Мазепа при підтримці генеральної старшини і більшості полковників уклав із шведським королем угоду, за якою "Україна з обох сторін Дніпра з Військом Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільна від усякого чужого володіння". Угода гарантувала також абсолютне невтручання будь-якої держави у внутрішні справи України, недоторканість її кордонів.

Розгром шведських військ під Полтавою в 1709 році перекреслив намагання Івана Мазепи звільнити Україну. З частиною вірних козаків він змушений був рятувати себе і своїх прибічників за Дунаєм, в турецьких володіннях, де невдовзі і помер.

У 1710 році на старшинській раді в Бендерах гетьманом у вигнанні було обрано Пилипа Орлика, який багато зробив для затвердження ідеї незалежної, самостійної України. Зокрема, за його участю у 1710 році була підготовлена та прийнята Конституція Української держави.

Ще у 1708 році, після переходу Мазепи на бік Карла XII, гетьманом Лівобережжя було обрано Івана Скоропадського. Після його смерті, у 1722 році Петро І взагалі заборонив вибори нового гетьмана. Гетьманство було відновлено після смерті Петра І у 1727 році. Царський уряд пішов на цей крок, щоб мати підтримку з боку козацької старшини у зв'язку із загостренням російсько-турецьких відносин.

Обраний гетьманом Данило Апостол був видатним державним та військовим діячем. 22 серпня 1728 року Данило Апостол звернувся до царського уряду з проханням затвердити "гетьманські статті". У відповідь на це він отримує "Решительные статьи", в яких зовсім не згадується про договір України з Москвою 1654 року. Ці статті мали форму наказу царського уряду гетьманові. В цілому статейні пункти Данила Апостола були витримані в дусі ствердження автономії української державності. Росія відповідала на них цілою системою обмежень і ударом саме по цій державності.

Після смерті Данила Апостола гетьманство ліквідується. Для управління справами України було створено II Малоросійську Колегію, яка дістала назву "Правління гетьманського уряду".

Гетьманство знову, і уже в останній раз, відновлюється при Єлизаветі Петрівні, яка в 1747 році видала царську грамоту про обрання гетьмана. Ним в 1750 році було обрано нікому невідомого 22-річного сільського хлопця Кирила Розумовського.

За Розумовського в Україні було проведено ряд реформ: соціальна, військова, судова тощо. У 1762 році на російський престол вступила Катерина II. Вона послідовно проводила принцип централізації управління і поспішила скасувати автономію окремих народів, що входили до складу Російської імперії. Першим мало бути, на її думку, скасоване гетьманство. Наприкінці 1763 року Катерина II викликала Розумовського до Петербургу і поставила вимогу "добровільно" зректися гетьманства, що він і зробив. Йшов 1764 рік — час коли Російська імперія остаточно перетворила Україну в декілька адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії.

ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЛАДІ

Визвольна війна внесла певні зміни у суспільні відносини. Майже вся тодішня українська етнографічна територія фактично була визволена від польського панування. З відступом козацьких військ наприкінці 1648 р. частина української території — Волинь і Галичина — знову була захоплена польськими військами.

Незважаючи на вигнання польських магнатів і шляхти, а також тієї української верхівки, яка підтримувала поляків, поділ на панівні та залежні верстви в Україні залишився.

Панівний стан. Польську знать як пануючий стан замінило козацтво, середня та дрібна українська шляхта.

У роки війни козаки складали приблизно половину населення України.

У ході Визвольної війни зміцнюється становище козацтва як окремого суспільного стану. Зборівський договір був юридичною основою оформлення козацтва в привілейований стан з своїми правами, адміністрацією, судами. Складання реєстру було однією з ознак цього оформлення. Значно розширилась територія, на якій мали право жити козаки. Привілеї козацтву були підтверджені королівськими грамотами, Білоцерківським договором 1651 р., московським урядом у "Березневих статтях" 1654 р., у царських жалуваних грамотах.

В період свого формування козацтво як стан не було таким замкнутим, як інші привілейовані стани. Воно не було однорідним, до нього входили як заможні, так і рядові козаки.

До заможних перш за все належали козаки, які були реєстровцями до війни. Вони склали основу козацької старшини. Групою, близькою до реєстровців, були колишні "випищики" та драгуни, які під час боїв переходили на бік повстанців.

Згадані вище групи складали близько 50 відсотків всього реєстрового війська.

Війна внесла значні зміни у склад козацької старшини. В ході війни частина довоєнної реєстрової старшини загинула або з різних причин відійшла на другий план. Козацька старшина значно поновилася за рахунок дрібної української шляхти та рядового козацтва. Ця частина старшини відрізнялась від довоєнної своїм менталітетом: палким прагненням до незалежності України. Нові висуванці з козацтва створили оточення гетьмана, а тому стали впливати на внутрішню та зовнішню політику.

Відомостей про старшинське землеволодіння в роки війни збереглося дуже мало. Напевно, частина старшини володіла фольварками та хуторами. Проте, в силу ряду причин, старшинське землеволодіння не могло бути розвинутим. По-перше, до нього негативно ставилися рядове козацтво та селянство, яке тільки-но звільнилося від гніту польсько-шляхетських землевласників. По-друге, козацьке господарство, в тім числі і заможне, було мало пов'язане з ринком, особливо із зовнішнім, куди могли йти продукти сільського господарства. Більше уваги заможні козаки приділяли промислам: дігтярному, мукомельному, селітряному тощо.

Безперечно, козацька страшина збагатилася за рахунок великої воєнної здобичі. Козацтво дедалі більше поділялося на два протилежні табори — старшину, яка захопила в свої руки основні матеріальні блага та політичну владу, і рядове козацтво, яке ними не користувалося.

До панівної верстви належала також українська шляхта. Шляхетський стан до війни мав найбільше привілеїв, він був економічно пануючим, зосереджував у своїх руках політичну владу. В ході війни тут сталися значні зміни.

Хоча в королівських грамотах, універсалах гетьмана, Зборівському, Білоцерківському та Переяславському договорах вказувалось на збереження привілеїв шляхти на майнове володіння, все ж вона втрачає свій вплив в українському суспільстві.

Українська шляхта, перебуваючи у Війську Запорізькому, переходила на платформу козацької старшини, зливалася з нею станово і політично.

Панівним станом в Україні були також верхи православного духовенства, права яких в роки війни значно розширилися. Православ'я стало в Україні єдино визнаною офіційною релігією. Цьому сприяла та обставина, що одним із гасел, під якими велася Визвольна війна, була боротьба за православну віру. Духовенство було добре організованим станом, що спирався на вікові традиції. Православна Церква мала ряд суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджував у своїх універсалах гетьман.

Вище церковне і монастирське духовенство в ході війни одержали нові володіння за рахунок католицької Церкви і шляхти. Зміни в Україні мало торкнулися церковного та монастирського землеволодіння. Селяни, що проживали на цих землях, як і раніше виконували для монастирів трудові повинності, сплачували натуральні оброки.

Залежні верстви. В цьому середовищі певне місце займали рядові козаки. До козацького реєстру, наприклад, входили "робітні люди", які обслуговували Військо Запорізьке. До них належали ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі, шабельники, пороховики та ін. Армія не могла обійтись і без таких мирних професій, як бондарі, котлярі, римарі, цирульники і т. ін. Таким чином, у реєстрі були представлені майже всі тодішні ремесла.

Основою козацького стану була служба у Війську Запорізькому, за яку служиві отримували землю без податків з неї, різні привілеї в торгівлі, право виробляти для власного споживання горілку. В той же час рядові козаки повинні були виконувати різні повинності на користь Війська Запорізького.

Часто в документах про козацькі привілеї і права відзначалося, що селяни мають перебувати у підданстві і виконувати свої повинності.

На території, зайнятій польськими військами, селяни знову попадали під панський гніт.

На козацькій території становище селянства було кращим. Хоч у різних універсалах та договорах визнавалось право шляхти на експлуатацію селян, проте фактично цього не було. В деяких угодах ми зустрічаємо намагання гетьмана захистити селян від панського гніту, але взагалі гетьман і старшина стояли не за ліквідацію повинностей селянства, а за пільги для нього, за деяке полегшення його долі. На козацькій території селяни не відбували повинностей, вони були переведені на так званий чинш (оброк). Селяни при цьому були особисто незалежними, мали право переселятися з місця на місце, користувалися певним захистом з боку держави. Таким чином, чинш становив собою натуральну та грошову ренти.

За формою економічної залежності селяни поділялися на державних та панських. Юридично основна маса селян в роки війни належала до державних підданих, їх становище було набагато кращим від становища панських селян. Займаючи землі, конфісковані у польських магнатів і шляхти, вони виконували певні повинності і виплати на користь Війська Запорізького. До них, насамперед, належали обов'язки забезпечувати козацьке військо транспортом, постоєм та провізією.

Панські селяни несли більші повинності, але і для них була ліквідована панщина. Державні селяни були зрівняні у правах з міщанами. У всіх селах були вибрані війти, їх часто в документах селян також називають "міщанами".

Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати її, передавати в спадщину, кидати одні ділянки землі і займати інші, оскільки землі на той час було вдосталь. Селянське середовище не було однорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.

Після визволення всі землі, що належали польській шляхті, перейшли в державну власність. Тут знаходилися "вільні військові" або ратушні села, мешканці яких — посполиті селяни — були залежні тільки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни — працею. При бажанні можна було перейти з одного стану в інший. Але ще за Хмельницького в правовому становищі селянства відбуваються істотні зміни. Так, повертаючи землі монастирям, гетьман видає універсали, якими затверджується не тільки право володіння землею, а й "звикле послушанство" селян, під яким розумілося виконання ними повинностей на користь монастирів.

Одночасно універсалами гетьманів державні землі передаються козацькій старшині. Універсали підтверджувались указами царського уряду. Ці нормативні акти зобов'язували селян віддавати власнику, на землі якого вони проживали, частину врожаю або сплачувати податок, який мав назву "чинш". Крім того, селяни виконували повинності на користь власника: заготовляли дрова, косили сіно тощо. У 1701 році Мазепа видав універсал, яким вводилася дводенна панщина для посполитих селян. Селянин мав віддавати пану частину врожаю, худоби, птиці тощо, сплачувати державі податок – "стацію", який йшов на утримання війська і який можна було сплачувати як грошима, так і продуктами. Єдиної одиниці оподаткування не існувало: в частині полків брали податки від землі, в інших — від чисельності худоби. На користь гетьманської адміністрації збирали "показанщину" (податок на виробництво горілки), тютюнову десятину, мито від продажу горілки. Великі прибутки давало мито від продажу дьогтю, тютюну тощо.

У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшуються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Панщина на Лівобережжі для окремих категорій селян досягла вже п'яти і більше днів на тиждень. На Правобережжі та в Слобідській Україні панщина також становила 4—5 днів на тиждень. Натуральний оброк все частіше замінюється на грошовий. Фактором, що мав негативний вплив на становище українського селянства, було те, що в Росії процес закріпачення був завершений ще Соборним уложенням 1649 року. У 1721 році Скоропадський універсалом забороняв селянські переходи. У 1739 році генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втеч селян за кордон заборонила переселення на інші землі. 22 квітня 1760 року гетьман Розумовський видає універсал, за яким селянам дозволялося переходити на інше місце тільки в тому випадку, якщо вони мали письмовий дозвіл від пана, при цьому все нерухоме майно селянина залишалося у землевласника.

У 1763 році цей універсал підтверджується царським указом. Фактично це було затвердженням кріпосного права в Україні. У 1765—1769 та 1782 роках проводяться генеральні описи населення України. Після ліквідації у 1775 році Запорізької Січі царизм наважується на юридичне оформлення кріпацтва. Указом від 3 травня 1783 року Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками, на землях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне і остаточне закріпачення селянства України. Встановлення кріпосного права позбавило селян особистої волі і громадянських прав.

Наприкінці XVIII ст. царський уряд розповсюдив кріпацтво і на Південну Україну, де селяни втратили право переходу у 1796 році. В часи Павла І широко практикувалось перетворення державних селян в кріпосних. Тільки в Україні у власність поміщиків було передано 150 тисяч державних селян.

Таким чином, на початок XIX ст. кріпосні селяни становили 40 відсотків населення України, що входило до Російської імперії.

Міське населення. Певні зміни відбулися в правовому становищі міського населення. Не лише міські низи, але й заможні групи населення, в тому числі й представники міської адміністрації брали активну участь у Визвольній війні.

В результаті ліквідації порядків, установлених в Україні польсько-шляхетською владою, у складі населення міст сталися зміни.

Тут значно зросла кількість козаків. Ця частина міського населення, користуючись привілеями, займалася ремеслом і торгівлею. Інші ж міщани продовжували відбувати ряд повинностей. В багатьох містах козаки становили більшу половину населення, і козацька адміністрація вирішувала всі питання міського життя.

Оскільки були ліквідовані королівські та приватновласницькі міста, більшість з них прагнула отримати магдебурзьке право. Міста, які мали право на самоврядування з давніх часів, називалися магістратськими, міста, яким це право було надане гетьманськими універсалами, отримують назву ратушних. Якщо відносно перших можна говорити про певне самоврядування, то в ратушних містах воно носило формальний характер. Козацька старшина часто не визнавала органи міського самоврядування і активно втручалась в їх діяльність. Гетьман змушений був ставати на захист таких міст. Так, у 1650 р. він видає універсал Ніжину з приводу зловживань там старшини. Заборонялось вимагати з міщан "над слушність і звичай", наказувалось поважати міський уряд.

Привілейоване становище в містах займали купці. Польські купці, яких і до війни було не дуже багато в українських містах, залишили Україну. Вимушені були покинути українські міста і євреї. В Зборовському договорі є навіть спеціальний пункт про заборону євреям займатися промислами і торгівлею в Україні. Це позбавляло українських купців конкуренції не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринках. Часто купці висувались на вищі посади в органах міського самоврядування.

Значно чисельнішою групою населення міст були ремісники. Тогочасні джерела говорять про те, що в роки війни феодальна організація ремесла не була порушена. Продовжували існувати цехові організації. Вузькість ринку була основною причиною того, що значна частина ремісників займалась і сільським господарством. Одночасно це свідчило і про те, що ремесло остаточно ще не відокремилося від сільського господарства.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Визвольна війна свідчила про прагнення української спільноти до відродження національної державності. Ця державність охоплює, як правило, всі або частину етнографічних земель. Українська державність в силу історичних умов відроджувалась не на всіх етнографічних українських землях, хоч гетьманський уряд не раз згадував про спільну долю всього українського, за термінологією того часу, — руського народу.

Адміністративно-територіальна організація. Вперше в ході Визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівським договором 1649 р. У відповідності з ним територія вільної України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. кількість полків виросла до 20. Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності.

Органи влади та управління. На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького.

Вона обирала гетьмана і генеральний уряд і мала право усунення від влади, вирішувала питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 р., Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декілька — в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. – в Переяславі.

Одночасно із зменшенням ролі Військової ради, зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.

Система управління складалася з трьох рівнів: Генерального, полкового та сотенного урядів.

Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України.

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього.

Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення.

Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана.

Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів.

Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.

Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.

Місцеве управління здійснювали полкові та сотенні уряди, також виборні особи в містах і селах.

Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Часто полковники узурпували в своїх руках всю владу на місцях і ігнорували полкові ради, а іноді, навпаки, полкові ради рішуче впливали на діяльність полковників, перешкоджали їхньому свавіллю і навіть усували їх з посади. До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. На такому ж принципі будувалась сотенна адміністрація.

Сотенний уряд очолював сотник. Йому допомагала сотенна адміністрація: осавул, писар і хорунжий. Судові функції в сотні виконував городовий отаман.

Міста мали свою адміністрацію, її влада не поширювалася на козаків. У селах війти управляли селянами, а отамани – козаками. Не збереглося жодних законодавчих актів, за якими можна було б установити функції цих органів управління. В основу їх діяльності, треба гадати, були покладені традиції та звичаєве право.

Податки та фінанси. Для утримання апарату управління потрібні були кошти. З цією метою проводився збір податків. Вони збиралися з селян та міських жителів. Козаки від податків звільнялися, що було їхнім давнім привілеєм.

Крім податків, існували додаткові джерела надходження коштів до казни. Так, товари, які ввозилися з інших країн, обкладалися митом. Значний прибуток казні давали податки з меду, пива, горілки та інших промислів.

Отже, можна говорити про створення в роки Визвольної війни життєздатної фінансової системи Української держави.

Військо та оборона. Чисельність козацького війська постійно змінювалася. Коли розпочалася Визвольна війна, у війську Хмельницького було 12 тис. реєстровців.

Згідно із Зборівським договором за Україною було визнано право мати постійне реєстрове військо в 40 тис. чоловік. Білоцерківський договір зменшив цю чисельність до 20 тис., але в дійсності в роки Визвольної війни в Україні діяла величезна на ті часи армія. У битві під Пилявцями військо Хмельницького налічувало 100 тис., під Львовом — 200 тис., у Зборівській компанії — 300 тис., а сам Хмельницький говорив, що під Зборовом він мав військо чисельністю 360 тис. чоловік. Порівняно з арміями інших країн того часу це була величезна військова сила.

Козацьке військо мало струнку організацію: воно поділялося на полки, сотні й курені. В полку було від 5 до 20 тис. козаків.

Полк ділився на сотні, які мали від 200 до 250 козаків. Сотню ділили на десятки, пізніше – на курені. Десяток складався з отамана і дев'яти козаків. Пізніше до куреня входило до 30 чол.

За польської влади реєстрове військо діставало платню з державної казни. Коли ж відродилася Українська держава, військова служба стала безкоштовною. Козаки жили за рахунок королівських та панських земель, визволених під час війни. Частину цих земель було залишено на загальні військові потреби. Так, "рангові" землі діставала козацька старшина, деякі землі були призначені для утримання артилерії тощо. Державний скарб (казна) також визначав для війська деякі податки та доходи: "третю військову мірку" з млинів, доходи з оренд тощо. Військовими доходами відала генеральна скарбова канцелярія під керівництвом генерального підскарбія. Йому допомагали комісари в полках та комісарські десятники в сотнях.

Після Визвольної війни державний лад України треба розглядати в двох вимірах: територіальному і в залежності від суб'єкта владних повноважень.

Внаслідок змови Москви та Польщі за Андрусовською угодою 1667 року українська територія була поділена на три частини: Лівобережжя, Правобережжя та Запорізьку Січ. Кожна з цих частин мала свій правовий статус.

Лівобережна Україна залишалася у складі Московської держави. Згідно з Березневими статтями тут зберігся апарат влади та управління, який склався в роки Визвольної війни. Але внаслідок наступу царизму на автономію України відбувається обмеження, а наприкінці XVIII ст. і повна ліквідація її незалежності.

Центральні органи влади і управління. Очолював українську державу гетьман, якого обирала Генеральна рада. Терміни перебування на посаді не встановлювалися. Обирали "доживотно", тобто до смерті.

В Україні весь час йшла боротьба двох форм правління: республіканської та монархічної. Монархізм проявлявся в прагненні правити без Генеральної ради та в намірах деяких гетьманів встановити спадковість їхньої посади.

Гетьман мав широкі повноваження: він був головою держави, йому належала вища законодавча, адміністративна та військова влада; гетьман був вищою апеляційною інстанцією по відношенню до діючих судових органів; в його компетенцію входило затвердження судових вироків. Часто гетьман односібно призначав генеральну старшину та полковників. Він мав право на роздачу державних земель.

Після того, як у 1663 році Польща знову утвердилася у Правобережжі, там засновується самостійне гетьманство. В результаті Україна деякий час мала двох гетьманів.

Першим правобережним гетьманом було обрано Павла Тетерю (1663—1665 рр.). Його наступник – гетьман Петро Дорошенко (1665—1676 рр.) заявив про себе як про гетьмана усієї України, але Лівобережжя та Запорізька Січ його не підтримали. 31671 року в Правобережній Україні гетьманів більше не обирали. Але й після втрати реальної влади над Правобережжям гетьмани Лівобережжя називали себе гетьманами усієї України, щоб нагадати, що вони не відмовляються від своїх законних прав на Правобережжя.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ та Слобідську Україну, оскільки вони безпосередньо підлягали органам царської адміністрації.

Гетьман офіційно репрезентував Україну у міжнародних відносинах. У 1654—1657 роках при гетьмані були акредитовані посли від Австрії, Молдавії, Польщі, Туреччини, Швеції. Однак згодом Переяславські, Глухівські, Конотопські статті обмежують права гетьманів на зовнішні зносини.

Після 1709 року гетьмани втратили самостійність не лише фактично, а й юридично. При гетьманах засновується посада царського резидента, який контролював їхню діяльність.

У 1727 році міністра-резидента змінює І Малоросійська колегія, створення якої офіційно мотивувалося необхідністю навести порядок у судах та адміністрації. І хоча колегія затверджувалась як вища апеляційна інстанція, фактично їй належала вся повнота влади. Гетьмани могли тільки давати поради, їм заборонялося видавати універсали, віддавати накази полковникам без згоди колегії. Фінансові справи України також перейшли в руки колегії, відтепер всі податки з України йшли до Росії.

У 1727 році, побоюючись народних виступів в Україні, царський уряд обмежує владні повноваження колегії, зберігаючи за нею лише статус апеляційної інстанції.

З 1734 до 1750 року Україна була без гетьмана, його функції було передано Правлінню Гетьманського уряду — колегіальній установі під головуванням російського старшини.

У 1750 році на посаду гетьмана царський уряд призначає Кирила Розумовського, який став останнім гетьманом України. У 1764 році указом Катерини II гетьманство в Україні ліквідується остаточно.

Управління Україною було доручено II Малоросійській колегії. До неї входили чотири представники царського уряду та четверо українців. Очолював колегію президент, який фактично одноосібне правив Україною.

В інструкції Румянцеву – президенту колегії — Катерина II наказала скасувати всі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими частинами імперії. Вона закінчує інструкцію такими словами: "Необходимо нужно, под каким бы то ни было иным званием, кроме подушного, расположить на тамошній народ и получать с его в казну нашу, по долгу и справедливости, да и по самым уговорным пунктам гетьмана Богдана Хмельницкого нам безспорно принадлежащие доходы". Російська імперія остаточно перетворила Україну в свою адміністративну частину без будь-яких автономних ознак.

Після введення в Україні системи органів влади та управління Російської імперії у 1786 році II Малоросійська колегія була ліквідована.

Генеральна рада. В роки Визвольної війни її називали Військовою радою, і вона як центральний орган влади мала величезне значення. Але вже після Переяславської ради Генеральні ради не скликаються. Пізніше, гетьмани, які відстоювали республіканську форму правління, відроджують їхнє скликання. Так було при Виговському та Дорошенкові. Генеральні ради були традицією, яка пов'язувала державність Гетьманщини з вічовими порядками Київської Русі і, як анахронізм, вони не могли стати органом влади.

Старшинська рада. У XVIII ст. зародилася рада, яка хоч і була представницьким органом, але не представляла всього народу, а тільки окремі його верстви. Існувало чотири види старшинських рад:

а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини;

б) збори генеральної старшини;

в) збори генеральної старшини з участю полковників;

г) з'їзди старшин, в яких брали участь усі козаки, крім рядових.

Компетенція старшинських рад була дуже широкою, вони конкурували з владою гетьмана та Генеральної ради. Старшинські ради розглядали майже всі питання внутрішньої та зовнішньої політики. Вони розпоряджалися фінансами, розглядали судові справи, управляли державою у відсутність гетьмана.

У 1720 році було створено Генеральну військову канцелярію, її очолював генеральний писар. Вона поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу (присутствіє). До розпорядчої частини входили порівну російські і українські чиновники.

Як вища палата старшинської ради, Колегія генеральної старшини була постійною радою при гетьмані. Генеральну старшину або обирали збори старшинської ради, або призначав гетьман. До вищої генеральної старшини належали обозний, .суддя, підскарбій та писар.

На перше місце після гетьмана у другій половині XVII ст. виходить генеральний обозний. Він був заступником гетьмана в його відсутність, завідував артилерією. Генеральні обозні командували військом у походах, часто призначалися послами до інших країн.

Далі йшли генеральні судді. Вони керували судом і виконували різні доручення гетьмана.

Третє місце належало генеральному підскарбієві, який контролював фінанси.

На четверте місце перемістився генеральний писар, який відав Генеральною військовою канцелярією та архівом, виконував дипломатичні доручення гетьмана.

До нижчої генеральної старшини належали: два генеральні осавули, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний.

Генеральні осавули виконували різні доручення гетьмана, вели судові розслідування і займались справами дипломатичного характеру. Іноді вони були наказними гетьманами у походах, в яких брав участь сам гетьман.

Генеральний хорунжий був охоронцем загальновійськової корогви (стягу), а генеральний бунчужний — охоронцем гетьманського бунчука.

Органи місцевої влади та управління. До них належали полкові та сотенні ради, оскільки територія України поділялася на полки та сотні, своєрідні адміністративно-територіальні одиниці. У другій половині XVII ст. на Правобережній Україні було 12 полків: Білоцерківський, Калницький, Канівський, Корсунський, Кропивенський, Овруцький, Поволоцький, Подільський, Уманський, Чигиринський, Черкаський. Лівобережна Україна поділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський.

Автономною територіальною одиницею в Україні була Запорізька Січ.

На чолі полку стояв полковник. Його або обирала старшинська рада, або призначав гетьман. Полковник у межах свого полку мав значні повноваження. Він був воєначальником на війні, головував на полковій раді, мав судові функції.

Полковник в своїй діяльності опирався на полкову старшину, яка за своєю назвою та функціями відповідала генеральній старшині, але в полковому масштабі. До неї входили: полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осаул та полковий хорунжий. Всі вони за посадою входили до полкової ради. Рішення, які приймалися на полкових радах, були обов'язковими для всього населення полкової території. У XVIII ст, полкові ради змінюють полкові канцелярії.

Сотню очолював сотник, який в масштабах сотні мав ті ж функції, що і полковник в полку. Заступником сотника був отаман. Далі йшли сотенний писар та сотенний осаул. У другій половині XVII ст. діяли сотенні ради. Як і інші органи місцевого самоуправління, вони зникають на початку XVIII ст.

Устрій міст залишався тим же, що і в роки Визвольної війни. Магістратські міста управлялися за магдебурзьким правом, ратушні — городовими отаманами.

У другій половині XVIII ст. уряд почав масовий наступ на права та вольності України, і перш за все, на її полковий устрій. У 1765 році за маніфестом Катерини II його було скасовано на Слободській Україні, а у 1783 році по всій Україні. На її території була розповсюджена система територіального поділу Російської імперії. Разом з нею затверджується російська система місцевого управління, і місцевий апарат управління став будуватися за зразком центральної Росії.

Ще у 1775 році згідно з "Учреждением о губерниях" Лівобережна та Слободська Україна були поділені на намісництва. За збереженням поділу на губернії в Російській імперії було створено 34 намісництва, серед них в Україні — Харківське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське (пізніше було створено ще й Катеринославське). Правління кожного намісництва складалося з намісника, який здійснював адмінистративно-поліцейські функції, губернатора, віце-губернатора і двох радників. Правління намісництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами.

Указом "Про новий поділ держави на губернії" (1796 р.) намісництва були ліквідовані. Харківське намісництво увійшло до складу Слобідське-Української губернії, а Чернігівське з 1797 року — до Малоросійської губернії разом з Новгород-Сіверським, частиною Київського та Катеринославським намісництвом». У 1802 році Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську.

ЗМІНИ В ПРАВОВОМУ СТАНОВИЩІ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Після приєднання України до Московської держави Запорізька Січ стала грати роль опозиційного центру. Сюди сходилися ті, хто був незадоволений політикою гетьманів. Проте на Запоріжжі не було стійкої орієнтації, його політичні орієнтири весь час змінюються. Договір з Москвою не всіх задовольнив, навпаки, він викликав протест тієї частини козацтва, що ставилася вороже до політики Москви і розуміла небезпеку цього союзу для України. Тому напрямки пошуку нових союзників коливаються від зв'язків з Кримом та Туреччиною до союзу з Швецією. Маючи свою незалежну політику, Січ активно впливала й на формування та функціювання державного устрою всієї України.

За Андрусовським перемир'ям між Москвою та Польщею Запоріжжя формально підпорядковувалося двом державам — Росії і Речі Посполитій. Насправді ж запоріжці не визнавали цього протекторату. Ситуація не змінилася і після підписання "вічного миру" Москви з Польщею у 1686 році, коли Польща відмовилась від своїх прав на Запоріжжя. Москва вимушена була визнати право Запорізької Січі на самоврядування та на прийняття втікачів.

Під протекторатом Московської держави (який носив чисто економічний характер) Запорізька Січ проводила незалежну політику. Характерним було те, що в Запоріжжі збереглися давні традиції суспільно-політичного ладу. Найвищим органом влади та управління залишалася Військова рада, право в збираннях якої мали всі козаки. Головним виконавчим органом був Кіш на чолі з кошовим отаманом. До складу кошової старшини входили писар, суддя, осавул, обозний і хорунжий.

Перехід Мазепи і кошового отамана Гордієнка на бік Карла XII царський уряд використав як привід для ліквідації Запорізької Січі. 14 травня 1709 року російські війська зайняли Січ, зруйнували січові укріплення, вивезли артилерію та військовий скарб. Частина запоріжців відійшла на південь і заснувала Січ на р. Кам'янка (на території нинішньої Херсонської області).

У 1711 році з дозволу кримського хана частина запоріжців заснувала Олешківську Січ (нині м. Цюрупінськ). В результаті січове козацтво стало відірваним від українського народу. Невдовзі Петро І дозволив козакам повернутися на місця їхнього колишнього проживання. У 1744 році запоріжцям було дозволено заснувати Нову Січ на р. Підпільній (поблизу нинішнього с. Покровське Нікопольського району).

Нова Січ стала центром Запорізького війська, місцем перебування військової старшини. Функція контролю над Запоріжжям покладалася царським урядом на київського генерал-губернатора. У 1753 році вийшов царський указ про заборону виборів кошового отамана та старшин на Січі. Царський уряд переходить до рішучих дій щодо обмеження тут самоврядування. Автономне існування запорізького козацтва в соціально-економічному та політичному плані дедалі більше ставало явищем несумісним з російським абсолютизмом.

Після завершення російсько-турецької війни 1769—1774  років Запоріжжя втратило своє значення як стратегічний форпост проти татарської та кримської агресії.

У травні 1775 року російські війська на чолі з угорським генералом Текелі вдерлися на Січ. З серпня 1775 року Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорізької Січі. Заборонялася навіть назва "запорізький козак". Територія Січі була приєднана до Новоросійської губернії. Закінчився третій, один із найбільш славних етапів розвитку українського козацтва.

По-різному складалася доля запорізького козацтва після 1775  року. Значну його частину царський уряд відніс до розряду військових поселенців. Близько 5 тис. запоріжців відійшли в межі турецьких володінь за Дунай і створили там Задунайську Січ (на місці теперішнього м. Вилково (Одеської області).

Пізніше турецький уряд переселив козаків на правий берег Дунаю.

Царський уряд відчув втрату запорізького війська, коли готувався до чергової війни з Туреччиною. Тому у 1784 році він утворив із запоріжців, які залишилися на території Російської імперії, Бузьке козацьке військо. В ньому була запроваджена запорізька номенклатура посад, поділ на курені тощо. Однак курені як військово-адміністративні одиниці існували недовго.

За царювання Олександра І у куренях залишили тільки місцеве (сільське) самоуправління, підпорядковане вищій військовій адміністрації. В роки російсько-турецької війни 1787—1791 років Чорноморське козацьке військо налічувало більше 15 тис. козаків. У 1792 році, після закінчення війни і закріплення Росії на Чорному морі, Чорноморське козацьке військо було переселене на так звану Чорноморську прикордонну смугу, що проходила правим берегом Кубані.

У 90-х роках XVIII ст. на Кубані проживало 25 тис. козаків українського походження. Незабаром сюди переселилася частина козаків Задунайської Січі. На Кубань інтенсивно потягнулися переселенці з Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній. Було засновано 40 курінних селищ з військово-адміністративним центром у м. Катеринодарі (нині Краснодар). Отже, маємо всі підстави говорити про українську колонізацію цих земель.

В роки російсько-турецької війни 1828—1829 років козаки Задунайської Січі перейшли на бік російської армії, за що турецький уряд жорстоко розправився з Задунайською Січчю: її було знищено. Закінчився четвертий етап існування українського козацтва.

Залишки задунайців царський уряд поселив на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо. Українське козацтво вступило в п'ятий історичний етап свого існування.

ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО УСТРОЮ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ

На середину XVIII ст. значна частина південних українських степів була заселена українцями. Поступово тут складається відповідна система адміністративно-територіального управління. Причорноморська смуга степів все ще перебувала у складі Кримського ханства під владою Туреччини.

У другій половині XVIII ст. царський уряд вживає заходів для залучення іноземців, зокрема сербів, болгар, німців, для освоєння південних українських земель. Цей процес було започатковано указом від 24 грудня 1751 року "О принятии в подданство сербов, желающих поселиться в России й служить особыми полками". Через деякий час тут появляються нові територіальні утворення: Нова Сербія (1752 р.), Слав'яносербія (1753 р.), Новослобідський козацький полк (1754 р.). В адміністративному відношенні ці одиниці поділялися на полки.

Реорганізація політичного устрою південних земель почалася у 1764 році. Указом царя від 22 березня Нова Сербія і Новослобідський козацький полк були перетворені у Новоросійську губернію. Управління губернією складалося із двох департаментів — військового і цивільного.

Адміністративно-територіальний устрій Новоросійської губернії формувався за загальноросійським зразком, хоча враховувалися і попередні традиції військово-територіального козацького устрою. Спочатку Новоросійська губернія складалась із двох провінцій — Єлисаветградської та Катеринославської і одного повіту — Бахмутського. З 1765 року губернським містом став Кременчук.

З 1775 року все Північне Причорномор'я поділялося на дві губернії — Новоросійську і Азовську.

Приєднання Криму в 1783 році привело до змін політичного ладу цього краю. На землях колишнього Кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сімферополі.

Більшість населення Криму в силу історичних та релігійних традицій схилялася до підданства Османській імперії і тому залишала Крим і переселялася до Туреччини. Це в свою чергу спричинило до масового переселення в Таврійську область українських та російських селян. Крім них сюди переселяються греки, німці, румуни.

Указом від 30 березня 1783 року із Азовської та Новоросійської губерній було утворене Катеринославське намісництво.

Другий і третій поділи Польщі послужили підставою для перегляду адміністративно-територіального устрою Російської імперії. У січні 1795 року було утворено Вознесенську губернію, яка в листопаді того ж року стала намісництвом.

Відповідно до указу Павла І від 12 грудня 1796 року "Про новий поділ держави на губернії" намісництва були ліквідовані. Замість Катеринославського і Вознесенського намісництва та Таврійської області була вдруге утворена Новоросійська губернія. Ця губернія проіснувала до 1802 року, коли вся територія Південної України була поділена на три губернії — Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. -- Херсонська) і Таврійську. В останній чверті XVIII ст. на Півдні України були засновані нові міста: Катеринослав (нині Дніпропетровськ (1787 р.), Херсон (1788 р.), Миколаїв (1789 р.), Одеса (1794 р.)) та ін.

Отже, політичний лад Півдня України складався відповідно до загальноросійської політики по уніфікації місцевого управління. Провідну роль в освоєнні Півдня України відіграв український народ.

Зовнішня політика. Створення держави - справа не тільки внутрішня, а й міжнародна. Вже в 1648 р. Україна вступає в дипломатичні стосунки з сусідніми державами: Росією, Туреччиною та її васалами — Кримом, Трансільванією і Молдавією, що в той час, по суті, означало визнання української державності. Згодом міжнародні зв'язки України розширились, вона вступає у відносини з Венецією, Валахією, Швецією, Угорщиною та іншими країнами, стає активним фактором у міжнародному житті Європи, що було одним з проявів її державної суверенності.

Султанська Туреччина підтримувала дипломатичні відносини з Україною, починаючи з першого року Визвольної війни. Але турецькі правителі мали намір перетворити Україну в свого васала. Туреччина не могла допустити існування української незалежної держави, бо це стало б прикладом для інших васальних земель Оттоманської імперії в їхній боротьбі за своє визволення. Як відомо, Крим хотів, спираючись на Україну, вирватися з складу Туреччини.

Багато інших країн зноситься з Україною як з незалежною державою. В ході Визвольної війни Україна встановлює зв'язки з Австрією, Персією, Францією, Швецією.

Цікавим є лист Олівера Кромвеля, де той писав: "Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус війська і старовинної грецької віри і Церкви; володар всіх запорозьких козаків, страх і винищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священників, переслідував язичників, антихриста і удеїв".

Все це говорило про міжнародне визнання України на самому високому рівні.

Відносно ж прав особистості, які охоронялись Українською державою, слід відзначити права та вольності козацької верстви і державних селян. Кожний стан мав свої права, і держава досить прискіпливо слідкувала за їхнім виконанням.

Так, коли військова адміністрація у Ніжині "незвичайніє в стаціях податки витягають" і "до шкоди убогих людей" приводила, гетьман видав універсал від 1 серпня 1650 р. на захист населення міста і його прав на самоврядування.

З Польщею та Росією багато міжнародних угод було укладено Україною на захист старовинних прав та вольностей запорізького козацтва.

Отже, робимо висновок: Українській державі, яка формувалась в роки Визвольної війни, були притаманні всі ознаки державності. Ця держава мала особливості, які були продовженням традицій української державності. Виборність органів публічної влади, роль колегіальних установ дають можливість стверджувати, що підвалиною Української держави була республіканська форма правління.

СУДОВА СИСТЕМА ТА ПРОЦЕС

У договорі 1654 року була зафіксована вимога України "підтвердити права і вольності наші військові, які з віків мало Військо Запорізьке, що своїми правами судилося". Правосуддя в той час вважалося однією з найважливіших функцій влади і Військо Запорізьке надавало йому великої ваги. "Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник у суди військові не вступалися, але від старшин своїх, щоб товариство судимі були: де троє чоловіків козаків, тоді два третього мають судити". Отже, в договорі була занотована теза про цілковиту незалежність України від царського уряду у сфері судочинства.

Внаслідок Визвольної війни польська судова система в Україні була скасована. Мова йдеться про шляхетсько-станові суди: земські — в цивільних справах, гродські — в кримінальних та підкоморські — в земельних. Всі суди в своїй діяльності керувалися Статутом 1588 року. В містах продовжувало діяти магдебурзьке право.

Після створення Української держави судова система складалася з Генерального суду, полкових, сотенних та громадських (сільських) судів.

Вищим судовим органом був Генеральний суд. До нього входили генеральні судді (в різні часи три, два, один) і генеральна старшина.

На початку Визвольної війни Генеральний суд діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості. З часом він перетворюється у вищу апеляційну інстанцію. Як вища інстанція Генеральний суд здійснював нагляд за нижчими судами, посилав до них своїх представників для участі в окремих судових засіданнях. Генеральний суд припинив своє існування у 1786 році.

Найбільшу кількість справ розглядали полкові суди, їх очолювали полкові судді, проте головували тут полковники. Полкові суди розглядали кримінальні та цивільні справи.

Полкові суди були судами другої інстанції по відношенню до сотенних судів, які очолювали сотники. До них входили також отаман, міський писар, осавул та хорунжий. Ці суди часто діяли разом з міськими (ратушними) судами, але у 1730 році їх було відокремлено. Повністю вони були ліквідовані у 1763 році.

Громадські або сільські суди були спільними для селян і козаків, але їхні справи розглядали окремо. До складу цих судів входили війт та представники від селян і козаків.

В ратушних містах суди, починаючи з другої половини XVII ст., попадають під вплив полкової та сотенної адміністрації. Самостійність зберегли тільки суди у магістратських містах.

Окрім названих судів, в Україні існували церковні, цехові, мирові, третейські і ярмаркові суди.

Судова реформа 1760 року. У середині XVIII ст. з'їзд козацької старшини у Глухові підтримав вимоги про проведення судової реформи. Україну було поділено на 20 судових повітів. У кожному повіті було створено земський суд для цивільних справ, підкоморський — для земельних. Для розгляду кримінальних справ було відновлено 10 гродських судів у кожному полковому місті.

Членів земського суду обирали з представників козацької старшини. До їхнього складу входили суддя, писар і підсудок. Вступаючи на посаду, члени земського суду давали присягу. В цих судах розглядалися суперечки про власність, спадок. Земські суди було ліквідовано у 1831 році.

До складу підкоморського суду входили підкоморій та комірник. За своїм становищем підкоморій вважався першим після полковника. Підкоморські суди розглядали земельні спори. Вони були ліквідовані у 1840 році.

У гродські суди фактично було перетворено полкові суди. До їхнього складу входили: полковник, міський суддя, представники полкової старшини, писар. У компетенцію гродських судів входили виключно кримінальні справи. Діяли ці суди до 1782 року.

Найвищою судовою інстанцією в Україні залишався Генеральний суд, до складу якого входили два генеральні судді і 10 вибраних депутатів від полків.

Таким чином, судова реформа 1760 року поновлювала суди, які існували в польсько-литовську добу.

Реформа 1760—1763 років мала позитивне значення, бо вона розмежувала судову владу від адміністративної.

Своєрідна судова система залишилася на Запорізькій Січі. Суд тут очолював військовий суддя, який був другою особою після кошового отамана. До складу суду входили представники козацької старшини. У своїй організації та діяльності суд Запорізької Січі користувався нормами звичаєвого права. Всі, хто проживав на території Запорізької Січі, підлягали юрисдикції козацького суду.

Наприкінці 1780 року царським наказом на Лівобережжі було запроваджено загальноросійський устрій. Генеральний суд було скасовано, в кожній губернії замість громадських судів було створено повітові суди.

На Правобережжі діяла польсько-шляхетська судова система. Найвищою судовою інстанцією тут був коронний трибунал. Він отримував назву від міста, де знаходилися його установи. З 1764 року судовими справами українських земель займався Люблінський трибунал. Як і раніше, до судової системи і цього разу входили земські, гродські та підкоморські суди. У містах з правом на самоврядування діяли магістратські (лавні) суди. В селах правосуддя здійснювали громадські, замкові, вотчинні суди.

У Північній Буковині (з 1775 року), у Східній Галичині та в Закарпатській Україні діяла судова система Австро-Угорської імперії. Судовими органами тут були жупи (комітети). Усі смертні вироки затверджував губернатор. Рішення судів виносились іменем імператора. З 1774 року в судовій практиці Галичини стало обов'язковим використання австрійських правових актів. Першою інстанцією для сільського населення стали домініальні суди, для міського — магістратські, для шляхти — земські.

Таким чином, в кінці XVIII ст. самобутня судова система, яка існувала на Лівобережній Україні, в частині Правобережжя та в Запорізькій Січі, була знищена і натомість був розповсюджений судоустрій Російської імперії. На іншій частині України була запроваджена судова система Австро-Угорської імперії.

Процес. Як і в попередню добу, в Україні існували дві форми процесу: змагальний і розшуковий (слідчий, інквізиційний). Розширюється сфера дії розшукового процесу. Йому підлягали всі справи з тяжких злочинів. Сторонами процесу були позивач та відповідач. Позивачі мали право на представника в судовому засіданні - "прокуратора". З початку XVIII ст. з'являється його нова назва — "адвокат", "повірений". Під час судової реформи 1760—1763 років для захисту інтересів козаків і селян при Генеральному військовому суді призначалося чотири адвокати, а у 1767 році адвокати були введені до складу гродських та земських судів.

Судова справа розпочиналася з подачі позову. В цивільних та дрібних справах попереднє слідство здійснював сам позивач, а тяжкі кримінальні справи розслідувались судовими органами.

Судочинство було усним і обов'язково відображалось у протоколах, які підписували усі члени суду. До середини XVIII ст. судочинство велося українською мовою.

Порівняно з попередніми періодами майже не змінюється система судових доказів. До них відносилися: власне зізнання, показання свідків, письмові та речові докази. В другій половині XVIII ст. до цього додаються висновки експертів.

Свідки поділялися на офіційних та звичайних. До офіційних відносилися особи, які перебували на державній службі: возний і розшукувач. Звичайні свідки — це особи, що були присутні при скоєні злочину або чули про цей злочин. При розслідуванні тяжких злочинів застосовувалося катування. Від нього звільнялись шляхта, духовенство, психічно хворі, вагітні жінки, старі люди і малолітні.

По закінченні розгляду судової справи суд приймав постанову — декрет.

З середини XVIII ст. вирок з кримінальної справи став називатися "мнение", а постанова з цивільної справи — "решением". Судові вироки та постанови приймалися більшістю голосів членів суду.

Сторона, що була невдоволена вироком чи рішенням, мала право на апеляцію, яка могла бути подана до Генерального військового суду в 10-денний термін. У Правобережній Україні апеляція подавалася до Люблінського трибуналу. Апеляційна інстанція могла скасувати вирок чи рішення, прийняти новий вирок чи рішення або передати справу на новий розгляд.

Судові рішення виконували самі суди або місцеві уряди. З XVIII ст. в судах відновлюється посада судового виконавця — возного.

ПРАВОВА СИСТЕМА

В роки Визвольної війни в Україні формується своєрідна правова система. Хоча гетьман своїми універсалами неодноразово і підтверджував дію Статуту 1588 р. та магдебурзького права на визволеній території, фактично вони тут майже не застосовувалися. Так, магдебурзьке право діяло тільки у великих містах (Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин), а норми III Статуту повернулися в правову систему після приєднання України до Московської держави. Повністю були скасовані правові норми, прийняті органами польської влади: "Устав на волоки" 1557 р., ординація козакам 1638 р., королівські і сеймові конституції тощо.

Серед джерел права, які використовувалися, на першому місці було звичаєве козацьке право. Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них.

З часом великої ваги набувають нові джерела права. Мова йде, перш за все, про гетьманські універсали. Це були розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов'язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки.

Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, головним чином з сусідніми державами. В них стверджувався стан України як суб'єкта міжнародно-правових відносин. В угодах ми знаходимо норми цивільного та адміністративного права.

Перерозподіл власності в роки Визвольної війни потребував норм права, які б регулювали нові форми власності, і, перш за все, власність на землю. З'являються "рангові землі", або "рангові маєтності". Це були землі, які гетьман своїми універсалами жалував козацькій старшині за службу, "в ранг", під час отримання нею певної посади.

Під злочином розумілося всяке порушення норм "давнього козацького права". В системі злочинів на першому місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги під час бою тощо). Особливо жорстоко карали зрадників – їх страчували. Серед видів покарання найбільш поширеними були смертна кара та штрафи.

Підкреслимо, що в даний період простежується посту повий перехід від норм звичаєвого права до норм, створених державою. Процес цей був тісно пов'язаний з формуванням державності.

Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду. Серед цих конституційних актів найбільше значення мають Березневі 1654 року і Гадяцькі статті 1658 року, Конституція 1710 року Пилипа Орлика тощо.

Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, декрети та грамоти. Таке законодавство головним чином регулювало адміністративні та цивільні відносини.

До XVIII ст. царський уряд не наважувався розповсюджувати російське законодавство на територію України. Першою цій інтервенції була піддана Слобідська Україна.

З часом, особливо за царювання Петра І, все частіше видавались акти, призначені спеціально для України, а також вводилися в дію акти загальноросійського значення.

Не треба скидати з рахунку і той факт, що майже відразу на Лівобережній Україні було відновлено дію Статуту 1588 року та збірників магдебурзького права. Законність цих джерел права була підтверджена Березневими статтями 1654 року, а пізніше — універсалом гетьмана Івана Скоропадського від 16 травня 1721 року.

Виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року. Комісія працювала довго, але повного перекладу не здійснила. У 1728 році була зроблена ще одна спроба перекладу цих джерел права на російську мову, і знову безуспішно.

В Правобережній Україні та Західній Волині, до входження їх після розділів Польщі до складу Російської імперії, джерелами права були норми звичаєвого права, Статут 1588 року, магдебурзьке право та поточне законодавство Речі Посполитої.

Кодифікація права. Величезна кількість діючих норм права вносила різнобій в діяльність правозастосовчих органів. Українська старшинсько-шляхетська верхівка, намагаючись зберегти діючу систему права, в той же час прагнула до її упорядкування. Ідея кодифікації знайшла підтримку царського уряду, який плекав надію, що проведення кодифікації спрацює на зближення правової системи України і Російської імперії. Крім того, через кодифікацію українська панівна верхівка намагалася зрівнятися в правах з російським дворянством.

Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 року за царським указом: "Решительные пункты гетьману Даниилу Апостолу". У 1734 році комісія підготувала збірник "Права, по яким судиться малоросійський народ". Цариця Анна наказала перекласти цей збірник на російську мову. Комісії було надано законодавчого характеру і доручено підготувати проект Зводу нових законів для України. У 1743 році комісія закінчує роботу над Зводом "Права, по которым судится малороссийский народ". Спочатку проект Зводу затримав генерал-губернатор Бібіков, потім критичні зауваження робить Сенат. Тільки у 1756 році проект було повернуто гетьманові Розумовському на доопрацювання. Після внесення деяких змін та доповнень до Зводу у 1759 році він виноситься на затвердження Комісії з представників генеральної та полкової старшини. Але значна частина Комісії була проти прийняття нового Зводу і вимагала збереження дії Статуту 1588 року. У 1763 році після завершення судової реформи гетьман збирає для прийняття Зводу Раду з генеральної та полкової старшини. Але й на цей раз Звід не затверджується.

Звід законів "Права, по которым судится малороссийский народ" складався з 30 розділів, які поділялися на 531 артикул і 1714 пунктів. До Зводу додавалися абетковий показник та "Степенный малороссийского воинского звання порядок по гетьманщине".

Центральною ідеєю Зводу було обґрунтування соборності та самоврядування України. За повнотою та якістю викладу норм права, а також теоретичних правових дефініцій та за досконалою юридичною термінологією Звід набагато перевищував існуючі на той час в інших країнах кодифікаційні збірники норм права. І хоча цей Звід не був затверджений в якості діючого царським урядом, він був дуже поширений в країні, з нього вивчали українське право і використовували його як підручник-коментар до Статуту 1588 року.

У Комісії по кодифікації українського права працювало 49 осіб, серед них чимало видатних правників. Одному із них, Федору Чуйкевичу, у 1750 році було доручено скласти збірник норм права, в якому знайшли б відображення інтереси панівної верстви. У 1758 році Чуйкевич закінчив роботу над збірником "Суд й расправа в правах малороссийских". У ньому обґрунтовувалася ідея нерушимості прав старшинсько-шляхетської верхівки, необхідність відновлення станових судів і визнання "глибокої" давності як способу набування власності на землю.

Зміцненню привілеїв козацької старшини та української шляхти служила приватна кодифікація В. Кондратьєва, який у 1764 році підготував збірник "Книга Статут і прочие права малороссийские". Цей збірник широко використовувався в судах України як посібник для суддів.

У 1766 році починаються кодифікаційні роботи в Російській імперії. Було створено Комісію для розробки нового Уложення, оскільки діючим на той час було Соборне Уложення 1649 року. Від України до складу кодифікаційної комісії ввійшли представники старшинсько-шляхетської верхівки. Депутати одержали наказ добиватися визнання дворянського стану української панівної верстви і розширення їхніх станових прав і переваг. Найбільш повно ці прагнення викладені у збірнику "Екстракт малоросійських прав", який склав член Генерального суду О. Безбородько у 1767 році. Збірник призначався для Натальїна, обраного депутатом Комісії від Малоросійської колегії.

"Екстракт малоросійських прав" складався з норм державного, адміністративного та процесуального права. Збірник складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів.

Як джерело, цей збірник заслуговує на особливу увагу тому, що в ньому був зібраний значний юридичний матеріал, починаючи від королівських, князівських і царських договорів, грамот і указів і закінчуючи гетьманськими універсалами, витягами із збірників магдебурзького права, статутів Великого князівства Литовського і судової практики. Всі норми викладені в хронологічному порядку прийняття юридичних актів. Повна власність на землю і неповна на селянина, права й привілеї в обов'язках перед державою – такий зміст розділів про становище панівної верстви.

У 1786 році, після введення в Україні загально-імперського адміністративно-територіального поділу, в канцелярії малоросійської експедиції Сенату було розроблено новий збірник, в основу якого було покладено "Екстракт малоросійських прав", "Учреждение об управлений губерниями" 1775 року і ряд інших загальноросійських актів, прийнятих у 1767—1786 роках. Новий збірник отримав назву "Экстракт из указов, инструкций й учреждений". До нього входили як норми українського, так і норми загальноросійського законодавства з перевагою останнього. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано у присутні місця України для практичного застосування.

Цивільне право. Основним правовим інститутом, який потребував пильної уваги законодавця, було право власності на землю.

В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі. Земельна власність магнатів та польської шляхти переходить у казну Війська Запорізького і набуває статусу державних земель.

Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими універсалами, а пізніше і царськими указами. Землі надаються козацькій старшині, українській шляхті, Православній Церкві та монастирям. Джерелами права власності на землю були також купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів.

Діюче законодавство знало дві форми власності на землю: вотчина та рангові маєтності (землі).

Після Визвольної війни рангові володіння поступово витісняють вотчинні, але з середини XVIII ст. спостерігається зворотний процес: кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння.

Якщо в другій половині XVIІІ ст. право на землю мали всі козаки та шляхта, то з середини XVIII ст. це право належить тільки козацькій старшині та шляхті. Лише ці верстви могли вільно розпоряджатися землею. Рядові козаки та селяни, у яких були земельні ділянки, мали тільки право подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права.

На території Запорізької Січі збереглося традиційне регулювання права власності на землю. Земля була об'єктом власності Січі і вважалася загальнонародною. Формально кожний мешканець Запорізької Січі міг отримати землю на правах землекористування. Землекористувачі платили податок Січі, несли інші повинності.

Подальший розвиток отримало зобов'язальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Система договорів була розроблена досить добре. Найбільш розповсюдженими були договори купівлі-продажу, позики, обміну, оренди. Більшість договорів передбачала їхнє письмове оформлення. Так, купівля та продаж землі затверджувалися гетьманськими універсалами або указами царя.

Сімейне право. Шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами православного церковного права для православних, а на території, яка залишалася під владою Речі Посполитої, — нормами уніатського та католицького права. Для дівчат шлюбний вік становив 16 років, для юнаків - 18 років. За звичаєвим правом заборонялося одружуватися родичам по прямій лінії до восьмого коліна, а по боковій — до четвертого. Обов'язковою була згода батьків на шлюб дітей.

У випадку розриву шлюбу сторони у присутності свідків та священика складали так звані "розлучні листи", в яких обумовлювалися права та обов'язки сторін.

Спадкове право. Законодавство знало спадкування за законом і спадкування за заповітом. Право спадкування мали як сини, так і дочки померлого. Якщо законних спадкоємців не було, майно визнавалося "виморочним" і переходило до держави.

На українських землях, де діяло польське законодавство, жінки були обмежені у спадкуванні. Так, дочка одержувала тільки четверту частину батьківського майна. Майно матері сини і дочки успадковували рівними долями.

Обмеженим було спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно.

Кримінальне право. Поняття злочину, яке складалося в роки Визвольної війни, носило надстановий, демократичний характер. Злочином вважалася дія, яка спричиняла шкоду та збитки як окремій особі, так і державі.

Суб'єктами злочину признавалися особи, які досягли 16-річного віку. Більш чітке відображення в законодавстві отримали форми вини.

Психічне захворювання не звільняло від відповідальності, але враховувалось судом, як обставина, що пом'якшувала вину.

Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.

Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі.

Державні злочини вважалися найбільш небезпечними. Особливо тяжким злочином була зрада. З часів царювання Петра І до державних злочинів стали відносити посягання на життя та здоров'я царя і його сім'ї, образу царя тощо.

До злочинів проти православної віри, належали: богохульство, чародійство, обернення в мусульманську віру тощо.

Добре регламентованими були військові злочини. Сюди належали: дезертирство, порушення правил військової служби, ухилення від служби.

Серед службових злочинів особливо небезпечними вважалися казнокрадство та хабарництво.

До злочинів проти порядку управління та суду належали фальшивомонетництво, підробка печаток та документів, лжеприсяга, лжесвідчення тощо.

До злочинів проти особистості закон відносив вбивство і тілесні пошкодження. Важкими злочинами були: вбивство батьків, службової особи, дитини.

До майнових злочинів належали: крадіжка, грабіж, розбій тощо. Крадіжка поділялася на просту та кваліфіковану, здійснену при стихійних лихах, у товариша, з Церкви тощо.

Світське право регулювало і злочини проти моралі. Суворо каралося приведення на територію Січі жінки. Покаранню підлягав козак, який "порочил женщину по пристойности".

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, вигнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, майнові покарання. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Смертна кара поділялася на просту та кваліфіковану. До простої належали: розстріл, повішання, відтинання голови, утоплення; до кваліфікованої: четвертування, колесування, посадження на палю, підвішення за ребро на гак, закопування живим у землю.

Тілесні покарання поділялися на членоушкоджуючі та больові. До перших належали відтинання кінцівок, носа, вуха, язика. До больових закон відносив биття батогом, киями, палицями.

На Запоріжжі існувало таке покарання як вигнання. Злочинця виганяли з козацької громади за межі Січі на певний термін або безстрокове, без права надання йому притулку та захисту. Перед нами приклад однієї з найдавніших норм звичаєвого права, що в Київській Русі носила назву "потік та пограбування".

У другій половині XVII ст. частіше стали використовувати таке покарання, як позбавлення волі. В'язницями були ями, господарські будівлі, камери при ратушах. Термін ув'язнення — від чотирьох тижнів до року. В більшості випадків термін визначався: "до покори". Широко використовувалися ганебні покарання: прив'язання злочинців до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев'яну кобилу.

До майнових покарань належали штрафи і конфіскація майна. Штрафи називалися "вина" і поділялися на "вину рядову" і "злодійську". За моральну кривду платили штраф, який називався "нав'язка на муку".

Від покарання звільнялись психічно хворі, люди з фізичними вадами, особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, дівчаток — до 13 років, хлопчиків - до 16 років, людей похилого віку.

Великий вплив на остаточне рішення суду щодо покарання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці.

На українських землях, що залишилися під зверхністю Польщі, існувала система злочинів і покарань, що і в попередній період, її визначав Статут 1588 року та поточне польсько-шляхетське законодавство.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

63022. Основы иврита. Грамматика 4.88 MB
  Не пугайтесь, ивритская речь на самом деле мягкая и певучая, и все знакомые нам гласные звуки в ней имеются. Просто на письме они обозначаются немного специфическим образом. Существуют два вида письма на иврите - с огласовками и без.
63025. Складання і розвязування прикладів на додавання і віднімання. Задачі на знаходження суми. Вимірювання довжини відрізка. Створення з кольорового паперу орнаментів геометричних форм у квадраті 32.3 KB
  Для цього виконайте мої завдання які написані на квітці семицвітці. Виконаємо всі завдання чарівника та розчаклуємо країну Математику. Актуалізація опорних знань учнів Щоб розчаклувати країну Математики ви повинні відривати...