80484

УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ. ДЕРЖАВА І ПРАВО УСРР В РОКИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ І ВОЄННОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Радянське державне будівництво в Україні в умовах громадянської війни та воєнної інтервенції весна 1918 кінець 1920 рр. в Україні розгорталися в загальному контексті громадянської війни на території Росії. Під час збройної боротьби на політичну арену вийшли різноманітні отамани діяльність яких стала однією з характерних рис громадянської війни в Україні. Більшовики спираючись на допомогу радянської Росії докладали чимало зусиль щоб відновити в Україні радянську владу.

Украинкский

2015-02-17

122.5 KB

0 чел.

PAGE  2

Тема 6: УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ. ДЕРЖАВА І ПРАВО УСРР В РОКИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ І ВОЄННОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ.

План

1. Радянське державне будівництво в умовах громадянської війни та воєнної інтервенції (весна 1918 — кінець 1920 рр.):

а) будівництво збройних сил;

б) органи управління народним господарством;

в) ргани захисту більшовицького радянського режиму.

2. Становлення радянського права.

1. Радянське державне будівництво в Україні в умовах громадянської війни та воєнної інтервенції (весна 1918 — кінець 1920 рр.)

Боротьба за відновлення радянської влади. Громадянська війна розпочалася насамперед як війна сил, керованих соціалістичними партіями. Найбільш жорстку позицію, що виключали політичний плюралізм, займали більшовики. Більшовики опинилися у внутріполітичній, а невдовзі — і в зовнішньополітичній ізоляції. Більшовики й у теоретичному плані розглядали громадянську війну як виправданий, у певних умовах, фактор, що прискорить соціалістичну революцію.

Народ не розпочинав війни. Вибір був у руках політичних партій, перш за все їх лідерів. Коди б вони виявили більше державної мудрості, терпимості, то шанс на мирний характер перетворень у країні, можливо, не був би втрачений. Події жовтня 1917 р. могли бути не переворотом, а процесом радикальних реформ, більш або менш мирно здійснюваних демократичною владою, підтриманою широкими верствами суспільства.

Були потрібні подальші драматичні події, щоб окремі, поки що розрізнені вибухи громадянської війни перетворилися на війну повномасштабну. Однією з таких подій був Брест, наслідки якого виявилися трагічними. Сам Ленін називав Брест "нещасним миром". Він уразив патріотичні почуття народу. Це був той "фундамент", на якому розгорнувся антибільшовицький рух в різних регіонах країни. Україна теж не була винятком.

Жорсткі "воєнно-економічні" заходи в містах, продрозкладка, комнезами, селянські заколоти стали наслідками "нещасного миру". Він також був каталізатором дальшого розвитку воєнної інтервенції.

У цілому події 1918—1920 рр. в Україні розгорталися в загальному контексті громадянської війни на території Росії. Разом із тим вони мали свою специфіку і визначалися особливим драматизмом, який виявився у надзвичайній запеклості боротьби за владу, в більш складному, ніж у інших регіонах колишньої імперії, комбінуванні найрізноманітніших політичних сил, їх швидкій змінюваності біля керма влади, у поєднанні гасла соціального визволення з гаслом національно-державного суверенітету та ін.

Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні експедиції окупантів викликали бурхливу реакцію у більшості українського народу. Розгорнулася широка повстансько-партизанська боротьба проти загарбників.

Повстанські загони очолювали українські есери, ліві есери, анархісти, більшовики. Під час збройної боротьби на політичну арену вийшли різноманітні отамани, діяльність яких стала однією з характерних рис громадянської війни в Україні. Серед них були такі суперечливі фігури, як Махно, Зелений, Григор'єв.

Більшовики, спираючись на допомогу радянської Росії, докладали чимало зусиль, щоб відновити в Україні радянську владу. 

19 листопада Реввійськрада Українського фронту прибула до Курська і розпочала організацію наступу сформованих у нейтральній зоні українських радянських дивізій та військ, що їх виділила Реввійськрада РСФРР для допомоги більшовикам України. Тоді ж розпочалася робота по створенню Тимчасового робітничо-селянського уряду України. 28 листопада 1918 р. у Курську відбулося перше засідання Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

Відновлення радянських органів влади та управління. Наприкінці 1919 р. білогвардійці, війська інтервентів і сили внутрішньої опозиції зазнали поразки. Розпочалося відновлення в Україні диктатури пролетаріату. Пленум РКП(б), який відбувся 29 листопада 1919 р., прийняв резолюцію "Про Радянську владу на Україні", в якій були накреслені завдання диктатури пролетаріату в республіці. Перед представниками центральної влади ставився обов'язок широко залучати бідне та середнє селянство до справи управління країною. Для керівництва партійною та радянською роботою в Україні пленум ЦК РКП(б) запропонував сформувати Тимчасове бюро у складі С. Косіора, Г. Петровського, В. Затонського і Д. Мануїльського.

Радянське будівництво в УСРР у 1920 р. 25 лютого Президія ВУЦВК ухвалила рішення "Про призначення повсюдних виборів до Рад та про порядок обрання на IV Всеукраїнський з'їзд Рад".

З'їзд Рад, який відкрився 16 травня у Харкові, затвердив такий порядок денний: 1) доповідь уряду і співдоповіді: про взаємовідносини між РСФРР та УСРР, про продовольче питання, про освіту; 2) війна з шляхетською Польщею.

З'їзд прийняв звернення до робітників, селян та солдатів Польщі, в якому вказав на загарбницький характер агресії. Він також звернувся з маніфестом до селян, робітників і солдатів України, в якому закликав їх помножити свої зусилля для розгрому противника.

30 квітня ухвалили постанову про організацію комітетів незаможних селян. Комнезами відрізнялися від комбідів. Якщо останні створювалися у більшості випадків за відсутністю сільських Рад або замість них і тому вважалися органами влади, то комнезами були утворені поряд з місцевими Радами і працювали під їх керівництвом. Масова організація комнезамів розпочалася в червні — липні 1920 р. Була створена 800-тисячна організація незаможників, яка відіграла помітну роль у зміцненні радянської влади, в проведенні продовольчої політики.

Наступ Червоної армії викликав революційний сплеск в Західній Україні. У Тернополі 8 липня 1920 р. був створений тимчасовий радянський уряд Східної Галичини — Галицький революційний комітет на чолі з В. Затонським. Галицький ревком видав декрети про встановлення радянської влади у Східній Галичині, про скасування усіх законів австро-угорської монархії та Польщі, про конфіскацію поміщицьких та церковних земель, про націоналізацію банків і промисловості та ряд інших. Проте в 1920 р. більшовикам не вдалося утвердити радянську владу в Західній Україні та домогтися її возз'єднання з УСРР.

У листопаді 1920 р. в Харкові відбулася V конференція КП(б)У, яка накреслила основні завдання у зв'язку з переходом до мирної праці. 

2. Будівництво радянських збройних сил

31 грудня народне секретарство з військових справ оприлюднило звернення до трудящих із закликом записуватися до полків Червоного козацтва, 20 січня 1918 р. Народний Секретаріат прийняв декрет про утворення Червоного козацтва, який відтворював основні принципи декрету Леніна про організацію Червоної армії: класовий характер армії; необхідність рекомендацій революційних організацій; більшовицьке керівництво в армії.

Проте назва "Червоне козацтво" за усіма частинами, які формувалися на підставі зазначеного декрету, не закріпилася.

Українська Червона армія діяла у тісному єднанні з Червоною армією РСФРР. Після анулювання Брестського договору Раднарком РСФРР 17 листопада 1918 р. дав вказівку про організацію Реввійськради групи військ Курського напряму. Російські війська брали участь у відновленні радянської влади в Україні. В усіх оперативних питаннях командуючий Українським фронтом був підпорядкований головнокомандуючому збройними силами РСФРР. 

Велику роль у будівництві Червоної армії відіграли рішення VIII з'їзду РКП(б) з військового питання. РКП(б) здійснювала політичне керівництво військами. ЦК КП(б)У займався підбором кадрів політичних працівників. У зв'язку з денікінським нападом парторганізації України до вересня 1919 р. відправили на фронт 20 тис. комуністів майже 60% усього складу КП(б)У.

Таким чином, Червона армія як знаряддя диктатури пролетаріату з перших кроків її створення набувала яскраво вираженого класового характеру. Це була армія з централізованою системою управління, єдиною організаційною структурою та жорсткою революційною дисципліною, і підпорядковувалася вона, по суті, російському військовому керівництву.

3. Органи управління народним господарством

В січні 1919 р. Президія ВРНГ РСФРР з метою надання допомоги Україні у відновленні народного господарства затвердила спеціальну комісію ВРНГ при Тимчасовому робітничо-селянському уряді. Члени цієї комісії склали основне ядро відділу народного господарства України, головою якого став Е. Квірінг. Централізація управління народним господарством та застосування адміністративно-командних методів стали більшовицьким засобом боротьби з господарською розрухою. Найбільш важливі промислові підприємства і навіть цілі галузі промисловості були підпорядковані главкам та центрам Раднаргоспу України безпосередньо, інші — губраднаргоспам.

8 березня 1919 р. Раднарком України прийняв запропоновані Раднаркомом РСФРР принципи об'єднання Укрраднаргоспу з ВРНГ. Президія ВРНГ 25 березня 1919 р, ухвалила рішення про встановлення єдиної економічної політики УСРР та РСФРР. Воно було оформлене у вигляді спільної постанови ВРНГ та Укрраднаргоспу.

Усі товарні фонди обох республік об'єдналися, і розподіл товарів здійснювався за єдиними нормами Комісією використання при ВРНГ, до складу якої входив також представник від УСРР.

Управління промисловими підприємствами організовувалося за принципом класового підходу до комплектування органів управління. Воно базувалося на принципі колегіальності. Колегіальність в обговоренні питань управління підприємством поєднувалася з відповідальністю окремих членів колегіальних управлінь за виконання доручених ділянок роботи.

Посилилась роль державних господарських органів у підборі керівників підприємств, причому принцип виборності значною мірою замінювався принципом підбору кандидатів. Особливо підкреслювалася особиста відповідальність окремих членів заводоуправлінь.

4. Органи захисту більшовицького радянського режиму

У ході революції поряд з іншими владними структурами старого державного апарату було ліквідовано міліцію Тимчасового уряду, старий суд та прокуратуру, правоохоронні органи УНР. Замість них радянська влада організувала робітничо-селянську міліцію, надзвичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, новий суд та інші органи захисту революційного режиму. Значною мірою це були структури тоталітарно-репресивної системи, що вже формувалася.

Судові органи УСРР. Радянське судове будівництво посилюється у січні і на початку лютого 1918 р. Ревкоми організовували слідчі комісії для боротьби з політичними противниками. Наприкінці січня 1918 р., після встановлення радянської влади в Києві, було створено слідчу комісію при Київському ревкомі з метою переслідування прибічників Центральної Ради.

Нерідко слідчі комісії тимчасово (до створення народного суду) виконували функції суду. Іноді такі слідчі комісії створювалися для допомоги народному судді, на якого постановою Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. покладався обов'язок здійснювати попереднє слідство. На селі судові функції часто здійснювали сільські та волосні сходи.

До особливостей постанови Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р., які не сприяли правосуддю, слід віднести те, що вона не дозволяла не тільки апеляційне, а й касаційне оскарження рішень та вироків народного суду і тому не створювала касаційної інстанції.

19 лютого 1919 р. Раднарком УСРР видав декрет про суд, яким скасував усі суди, організовані Центральною Радою, Гетьманщиною та Директорією.

Радянські суди були органами придушення опору класових противників. Тому в системі судів центральне місце належало революційним трибуналам. До компетенції трибуналів відносилися справи про "контрреволюційні злочини", державну зраду, шпигунство, злочини за посадою, спекуляцію, а також справи про інші злочини, які передавалися на розгляд трибуналів за постановами губвиконкомів. У 1920 р. компетенцію трибуналів було розширено, їм передавалися справи про бандитизм, розбої, грабежі, розкрадання та деякі інші злочини. Трибунали мали право присуджувати винних до різних мір покарання, аж до розстрілу. Для розгляду скарг на вироки трибуналів був створений Верховний касаційний суд, а наприкінці травня 1919 р. Верховний революційний трибунал України, який розглядав справи особливої важливості як суд першої інстанції.

У Червоній армії діяли революційні військові трибунали.

Відповідно до Положення Раднаркому про народний суд від 26 жовтня 1920 р. в Україні створювалися губернські ради народних суддів. Вони мали постійний склад: голову ради народних суддів, його заступника та від двох до п'яти постійних членів, які обиралися з'їздом народних суддів.

При розгляді кримінальних справ народний суд діяв у складі народного судді та двох або шести народних засідателів. Послідовно проводилася політика не "заробітничування та заселянствування" судових установ. Народні судді та народні засідателі обиралися. Для суддів був обов'язковим стаж політичної роботи.

Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією. В Україні за прикладом РСФРР був створений спеціальний орган боротьби з політичними противниками надзвичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, саботажем та злочинами. Надзвичайні комісії виявилися жорстокими, каральними, репресивними структурами більшовицької радянської влади.

30 травня 1919 р. ВУЦВК затвердив Положення про Всеукраїнську та місцеві надзвичайні комісії. ВУНК відповідно до цього Положення була відділом наркомату внутрішніх справ. У процесі формування центрального апарату у складі ВУНК було створено юридичний відділ, який здійснював розслідування та підготовлював справи до передачі в ревтрибунал. У березні 1919 р, був утворений відділ іноземного контролю для боротьби з діяльністю агентів іноземних держав. Одним із найважливіших вважався оперативний відділ ВУНК. До його завдань входило попередження, припинення та розкриття злочинів перш за все політичних противників. Положення від 30 травня 1919 р. регулювало також організацію місцевих органів НК, які створювалися при губернських та повітових виконкомах Рад. Голова та члени місцевої НК обиралися і відкликалися виконкомом; голова місцевої НК затверджувався ВУНК. Центральні органи НК мали право надсилати своїх представників до нижчих органів НК з правом вирішального голосу.

При комплектуванні місцевих НК радянська влада зазнавала гострої нестачі кадрів, і до цих органів нерідко потрапляли сумнівні у моральному відношенні люди, кримінальні елементи. Внаслідок кадрових труднощів довелося ліквідувати багато повітових НК. Ленін відмічав засміченість кадрів в органах ВУНК.

Наприкінці грудня 1919 р. при Всеукрревкомі було створено Управління надзвичайних комісій та особливих відділів республіки, перетворене 17 березня 1920 р. у Центральне управління надзвичайних комісій для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою (Цупнадком). У процесі його організації було враховано досвід 1919 р. і проведено велику централізацію. За всю роботу НК відповідав начальник Цупнадкому, який підпорядковувався Раднаркому УСРР. Структура центрального апарату НК в основному була тією ж самою, що і у 1919р. Було створено новий відділ Цупнадкому для боротьби з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією на транспорті. Місцевий апарат НК в Україні з 1920 р. складався з губернських відділів та районних транспортних НК. ВУНК були підпорядковані корпус військ ВУНК, війська внутрішньої охорони, частини особливого призначення (ЧОП).

Будівництво НК здійснювалося під безпосереднім керівництвом більшовицької партії. Це було вирішальною умовою роботи органів НК, гарантією виконання ними завдань утвердження пролетарської диктатури. ЦК РКП(б) неодноразово зазначав, що "НК створені, існують та працюють лише як прямі органи партії". У ВУНК у ті чи інші періоди працювали направлені ЦК партії більшовики Дзержинський, Лацис, Манцев. Взагалі діяльність Всеукраїнської НК значною мірою спрямовували керівні органи Всеросійської НК.

Важливе значення для організації діяльності НК мало "Звернення ЦК РКП(б) до комуністів-робітників всіх надзвичайних комісій" від 8 лютого 1919 р., де підтверджувалась думка про партійність органів НК. Звернення ЦК РКП(б) було покладено в основу діяльності ВУНК, яка постійно зміцнювала організаційні зв'язки з партійними органами. Йшов процес перетворення НК в своєрідну партійну структуру. Апарат НК до кінця 1920 р. уже налічував у своєму складі майже 40% комуністів на той час це досить велика цифра.

У діяльності НК мали місце грубі порушення законності. Здійснюючи не тільки оперативну роботу, слідство, а й позасудові репресії, органи НК нерідко проводили жорстку лінію на ліквідацію ідеологічних противників. Здійснювався "червоний терор". ВУНК проводила арешти та інтернування деяких категорій населення за класовою ознакою. Існував також інститут заручників.

Радянська міліція створюється наприкінці 1917 р. 5 лютого 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд прийняв декрет про будівництво радянської міліції у республіканському масштабі. Здійснювався перехід до штатної державної міліції. Під керівництвом НКВС впроваджувалася однотипність в структуру та форми діяльності міліції, яка ставала органом місцевих Рад. Поступово складалися спеціалізовані структури міліції: карний розшук, загальна, судово-кримінальна, промислова, залізнична, річкова та морська служби міліції.

Органи загальної міліції спостерігали за станом революційного порядку в містах та селах, вживали заходів попередження та припинення порушень цього порядку, стежили за дотриманням декретів і постанов радянської влади, сприяли іншим державним органам у здійсненні покладених на них завдань, вживали заходів до своєчасного сповіщення населення про розпорядження Рад. На міліцію покладався обов'язок у випадках вчинення злочинів проводити невідкладні слідчі дії та вживати заходів до затримання злочинця. Міліція сприяла судовим установам у виконанні вироку.

На початку 1919 р. органи карного розшуку ще не були підпорядковані загальній міліції. У середині квітня 1919 р. Раднарком України видав декрет, згідно з яким усі органи розшуку та судово-кримінальної міліції було повністю підпорядковано НКВС та його місцевим установам.

Відповідно до постанови Раднаркому УСРР від 18 червня 1919 р. "Про організацію залізничної міліції" до відання залізничної міліції відносилися: боротьба із злочинами на транспорті, охорона разом з армійськими частинами залізничних споруд, охорона порядку на станціях, нагляд за очищенням шляхів. Залізнична міліція будувалася з урахуванням структури управління залізницями. За аналогічними принципами будувалася також річкова та морська міліція. На спеціальну промислову міліцію покладалася охорона заводів, фабрик та інших промислових об'єктів.

Улітку 1919 р. в зв'язку з ускладненням воєнного становища Радянської республіки було вжито заходів до мілітаризації міліції. 30 липня Рада оборони України видала постанову "Про мілітаризацію міліції", згідно з якою 1/3 рядового та 1/5 командного складу міліції по черзі мали перебувати на фронті.

У березні 1920 р. створено Головне управління радянської робітничо-селянської НКВС, начальником якого було призначено О.Чайковського.

5. Становлення радянського права

Одночасно з будівництвом радянського державного апарату в Україні відбувався процес створення радянського права. На нього суттєво впливали завдання по захисту диктатури пролетаріату. Надзвичайне загострення класової боротьби внесло корективи в процес регулювання суспільних відносин, зокрема призвело до різкого посилення заходів позаправового примусу. У радянській Росії в той час надзвичайний VI з'їзд Рад, наприклад, визнав за можливе "вжиття екстрених заходів, не передбачених у чинному законодавстві або відступ від нього". Ці більшовицькі ідеї одержали поширення і в радянській Україні.

Основні риси цивільного права. Більшовики обрали помилковий спосіб усуспільнення засобів виробництва. Державна власність створювалася шляхом експропріації приватної власності, націоналізації землі, фабрик, заводів, транспорту взагалі, і в першу чергу командних висот народного господарства. Цей процес здійснювався на підставі окремих декретів центральних та місцевих органів влади. Оскільки в лавах робітничого класу в той час не було кадрів, підготовлених до управління підприємствами, більшовицький план оволодіння промисловістю передбачав уведення на першому етапі робітничого контролю для боротьби з капіталістами, контролю за їх діяльністю та підготовкою пролетарських управлінських кадрів. У разі опору з боку підприємців останні виганялися, а підприємство експропріювали. Така акція, як правило, призводила підприємство до економічного краху. Націоналізація формально вимагала санкції вищих органів державної влади та управління. Тому в постановах місцевих органів влади акти експропріації найчастіше за все формулювалися як "реквізиція", "секвестр". Спостерігалися правовий нігілізм народних мас і правлячої партії, навіть поширеність ідеї про недоцільність цивільного права при соціалізмі.

Окремі підприємства української промисловості, головним чином Донбасу, було націоналізовано декретами Раднаркому РСФРР ще до утворення УСРР, одночасно з націоналізацією деяких великих підприємств Петрограда, Москви, Уралу. У листопаді та грудні 1917 р. в Раднаркомі РСФРР і ВРНГ йшла підготовка до націоналізації всієї вугільної промисловості, у зв'язку з чим ВРНГ направила в Донбас спеціальну комісію для обстеження і розробки плану націоналізації.

Порушуючи суверенітет України і після утворення Української радянської республіки, Раднарком РСФРР та ВРНГ приймали акти про націоналізацію підприємств в Україні (наприклад, заводів "Гельферіх-Саде" в Харкові та "Дека" в Олександрівську). Тоді ж було націоналізовано або "секвестровано" безпосередньо постановами Президії ВРНГ найбільші підприємства вугільної, металургійної та металообробної промисловості Донкривбасу. Організуючи матеріальне постачання збройних сил, нарком по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В. Антонов-Овсієнко на початку лютого 1918 р. надав виключне право реквізиції та конфіскацій головному інтенданту і командуючим арміями.

Націоналізацією великих підприємств промисловості закладався фундамент державної власності. Проте експропріація не обмежувалася основними засобами виробництва. Щоправда, націоналізація банків в Україні проводилася недостатньо послідовно. Через два тижні після оприлюднення декрету ВЦВК про націоналізацію банків Економічна рада Донкривбасу ставить перед ВУЦВК питання про проведення такої націоналізації в Україні.

Для розв'язання проблем націоналізації в Україні в основному використовувалося законодавство радянської Росії. Наприклад, втілювався в життя декрет ВЦВК про ревізію сейфів-банків.

Мало місце й повсюдне обкладення буржуазії надзвичайним податком. Сильного удару приватній власності було завдано націоналізацією землі. Одночасно з підготовкою і здійсненням націоналізації землі та фабрик, банків та рудників ставилося питання про націоналізацію торговельних підприємств. Націоналізуються бібліотеки, колекції картин тощо. Такі своєрідні декрети про націоналізацію були першими радянськими цивільно-правовими актами.

Становлення специфічних основ радянського цивільного права виявлялося й в утвердженні принципу обмеження свободи приватного цивільного обігу. По суті це були норми адміністративного права. Декретами було уведено державну монополію торгівлі певними предметами споживання, у першу чергу торгівлі хлібом.

Монополія хлібної торгівлі була проголошена законом "Про соціалізацію землі". Примусове вилучення хліба у селян здійснювалося в Україні уже в січні 1918 р. У лютому Народний Секретаріат запропонував "негайно розпочати реквізицію усіх надлишків хліба і продовольчих продуктів за установленими та твердими цінами, не обмежуючи ці заходи куркулями".

Повсюдно забороняється приватна торгівля хлібопродуктами, уводиться їх нормований розподіл, реквізуються хлібопекарні. Розпочинає переглядатися організація взагалі продовольчого постачання, а згодом порядок постачання населення найбільш важливими промисловими товарами. Мануфактура та взуття, які були на фабриках і в приватно торговельній мережі, бралися на облік. Робиться спроба використати цю мережу для організації класового розподілу продукції під контролем Рад.

Коло підприємств, що підлягали націоналізації, постійно розширювалося. В умовах війни було націоналізовано також середні та дрібні підприємства. За постановою ВРНГ РСФРР від 29 листопада 1920 р. під націоналізацію підпадали усі підприємства з кількістю працюючих понад 5 (при наявності механічного двигуна) або ж понад 10 (при відсутності такого двигуна). Цю постанову внаслідок договору між РСФРР та УСРР було поширено й на Україну.

У зв'язку з широкою націоналізацією перед радянською владою постало питання про організацію управління фондом державної власності. Управління державною власністю в цей період майже цілком будувалося на адміністративно-правових засадах. Головні або центральні управління ВРНГ планували діяльність виробничих підприємств та повністю розпоряджалися всією виробленою продукцією. Тому були відсутні нормальні договірні зв'язки між окремими підприємствами. Госпрозрахунок було ліквідовано, безкоштовне постачання енергією, паливом, сировиною та іншими матеріалами націоналізованої промисловості здійснювалося за нарядами головкомів ВРНГ та УРНГ і таким же чином здійснювався збут готової продукції. Націоналізовані промислові підприємства фінансувалися з державного бюджету. Отже, складалась командно-адміністративна система у сфері управління економікою.

Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників націоналізації не підлягала: 12 лютого 1919 р. УРНГ та наркомпрод України видали спільну постанову "Про невтручання місцевих органів радянської влади в справи кооперативів". Кооперативні організації одержали права юридичних осіб.

10 серпня 1920 р. Раднарком УСРР видав декрет "Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій", згідно з яким було проведено централізацію всіх видів кооперації та зближення її з державним господарським апаратом. По суті, кооперації в підсумку відводилася роль допоміжного, розподільного та заготовчого органу.

Право періоду воєнного комунізму мало уваги приділяло захисту трудового господарства та особистої власності громадян. Діяльність ремісників та кустарів-одинаків була поставлена під контроль губернських раднаргоспів, які зобов'язували кустарів виробляти продукцію, потрібну державі, і здавати її місцевим органам народного господарства.

Щодо дрібної приватної власності "експлуататорів" проводилася політика її обмеження та витіснення. Радянська влада вела строгий облік і контроль за діяльністю найдрібніших підприємств, обмежувала число найманих робітників. Для заможних селян встановлювалися підвищені норми здачі хліба державі. У них вилучалися частина землі, сільськогосподарські машини, частина худоби, всіляко обмежувалося застосування найманої праці, на практиці допускалося широке свавілля.

З відносинами власності пов'язано законодавство про спадкування. У березні 1919 р. Раднарком УСРР прийняв декрет "Про скасування спадкування". Майно, залишене після смерті власників, поверталося у власність держави. Щодо непрацездатних та нужденних родичів спадкодавця було встановлено правило, згідно з яким їм забезпечувалося лише утримання із майна померлого.

Правове регулювання розподілу. 1919—1920 рр. характеризувалися все більшим втручанням держави в цей процес. 13 квітня 1919р. було оприлюднено декрет Раднаркому УСРР "Про розверстку лишків врожаю 1918 та попередніх років", згідно з яким планувалося вилучення хліба у населення. Селяни, "які мали продовольство" та не здавали хліб, віддавалися до суду за законами воєнного часу, їхнє майно підлягало конфіскації., На практиці продрозверстка призвела до нового пограбування селян і голоду на селі.

Основні риси сімейного права. Перші закони в галузі сімейних відносин видано у лютому 1919 р. Це були декрети Раднаркому УСРР "Про організацію відділів записів актів громадянського стану", "Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану", "Про розлучення". В них підкреслювалося, що УСРР надалі визнає тільки громадянські шлюби. Церковний шлюб оголошувався приватною справою. Встановлювалося, що одруження допускається лише на добровільних засадах. Особам, які раніш узяли шлюб за примусом, надавалося право створити нову сім'ю. Шлюб розривався органами ЗАГСу на проханням однієї з сторін.

Основні риси земельного та колгоспного права. І Всеукраїнський з'їзд Рад, доручаючи ВУЦВК запровадити в Україні законодавство Російської Федерації, указав, в першу чергу на декрет про землю. Вводилися в дію також постанова Раднаркому РСФРР від 5 листопада 1917 р. "Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів" та прийняте Раднаркомом РСФРР 4 грудня 1917р. Положення про земельні комітети і про врегулювання ними сільськогосподарських відносин. Часто керувалися в Україні прийнятим III Всеросійським з'їздом Рад законом "Про соціалізацію землі". Закріпивши право розпорядження землею за Радами та підпорядкованими ним волосними земельними комітетами, ці законодавчі акти фактично встановили націоналізацію землі.

На підставі декрету про землю було націоналізовано близько 15 млн. десятин поміщицьких, удільних та церковних земель. Зрівняльний перерозподіл землі мав дати селянській бідноті близько 8 млн. десятин землі заможних селян. У розпорядження бідноти передавалися понад 2 млн. голів худоби та коней. Це стало тяжким ударом по приватній власності, вирішальним кроком в справу зміцнення на селі диктатури пролетаріату та його союзу з батрацтвом. Проводилася жорстка лінія на соціальне розшарування села, внаслідок чого завдавався удар по працьовитій, а тому й заможній частині селян.

Отже, аграрне законодавство наприкінці 1917 — на початку 1918 рр. надало сили закону найважливішим програмним вимогам більшовицької партії з аграрного питання. Закон "Про соціалізацію землі" ставить завдання "розвитку колективного господарства в землеробстві... за рахунок господарств одноосібних". У переліку землекористувачів на перше місце поставлені сільськогосподарські комуни та товариства. Тимчасове положення про соціалізацію землі зазначало, що "Українська Радянська Республіка з метою найскорішого досягнення соціалізму всіляко сприяє (культурна та матеріальна допомога) загальній обробці землі, віддаючи перевагу комуністичному і кооперативному господарству перед одноосібним". Втілення в життя радянських законів повсюдно супроводжувалося жорстокою боротьбою на селі. Боротьба із заможним селянством особливо загострювалася там, де у зрівняльний примусовий розподіл утягувалися так звані "лишки" землекористування.

Наприкінці 1918 р. державну власність на землю було повністю відновлено. Конституція УСРР 1919 р. закріпила скасування приватної власності на землю.

Декрет ВУЦВК від 26 травня 1919 р. "Про соціалістичний землеустрій ти про перехідні заходи до соціалістичного землекористування", який в основному відтворював прийняте Всеросійським ЦВК 14 лютого 1919 р. Положення про соціалістичний землеустрій та про заходи переходу до соціалістичного землеробства, докладно визначив правове положення земель, надр, вод та лісів. У ньому говорилося, що приватна власність на землю, надра, води та ліси скасовується. Вся земля вважається єдиним державним фондом. Таким чином, в законодавстві УСРР був оформлений інститут єдиного державного земельного фонду, який знаходився у безпосередньому розпорядженні органів радянської держави.

Зміст права державної власності полягає у визначенні радянською владою загальних правил володіння та користування землею. Заборонялися цивільно-правові угоди з землею. Тільки держава, яка стала виключним власником землі, мала право визначати долю землі як об'єкта володіння та користування нею. Для контролю за дотриманням законодавства про націоналізацію землі було створено Всеукраїнську центральну комісію з націоналізації землі.

Радянське право, регламентуючи порядок користування землею, продовжувало сприяти розвитку колективних форм землекористування. Значна увага приділялася організації радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, товариств із спільної обробки землі. Колективні господарства наділялися землею в першу чергу, за високою нормою та кращими ділянками. Керівництво будівництвом радгоспів здійснював наркомзем. На місцях цією роботою займалися земвідділи. У 1919 р. в Україні було створено близько 1700 радгоспів.

У практиці застосування навіть такого своєрідного аграрного законодавства були допущені серйозні перекручення. Широко застосовувалися методи примушування щодо селянства при створенні радгоспів, артілей та комун.

Розподіл землі у зрівняльне землекористування передбачався декретом ВУЦВК від 26 травня 1919 р., а також виданим 5 лютого 1920 р. Всеукрревкомом Законом про землю.

Основні риси трудового права. Відсутність у перший час в Україні центру регулювання трудових відносин призвела до того, що з метою розв'язання трудових спорів трудящі зверталися до найближчого органу радянської влади. Тут спори розглядалися у відділах праці, комісарами праці або комісіями профспілок та ЦРФЗК.

Діяльність зазначених органів регулювання трудових відносин була спрямована на втілення в життя радянського законодавства про працю, в першу чергу декретів про 8-годинний робочий день, про соціальне страхування від безробіття або на випадок хвороби, про біржу праці, постанови про перебудову страхових органів на засадах самоврядування. Позитивно оцінюючи перші акти про працю, слід враховувати їх популістський характер.

У профспілках та державних органах регулювання трудових відносин здійснювалась робота над тарифними положеннями. Як правило, профспілки розробляли тарифи, а державні органи регулювання трудових відносин затверджували їх.

10 грудня 1918 р. в РСФРР було оприлюднено Кодекс законів про працю, який містив принципи "соціалістичної" організації праці: а) загальний обов'язок працювати та право на працю; б) обов'язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці; в) обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю; г) право на відпочинок та матеріальне забезпечення. Цей Кодекс в силу договору про воєнно-політичний союз було поширено й на Україну. У зв'язку з відсутністю достатніх матеріальних засобів для оплати праці було неможливо втілити в життя принцип особистої матеріальної зацікавленості в організації виробництва. Господарські завдання довелося розв'язувати шляхом введення трудових мобілізацій та мілітаризації виробництва.

Поряд з трудовою повинністю значне поширення одержала трудова мобілізація, на основі якої здійснювався перерозподіл робочої сили. З лютого 1920 р. особливо почастішали трудові мобілізації спеціалістів.

Широко практикувалася й мілітаризація підприємств. В них встановлювався режим, близький до режиму військових установ. IV Всеукраїнський з'їзд Рад доручив ЦВК та Раднаркому провести мілітаризацію усіх радянських установ. Було здійснено мілітаризацію промисловості Донбасу.

Правила внутрішнього розпорядку вимагали сумлінного виконання трудових обов'язків, і перш за все норм виробітку, забороняли запізнення, прогули, самовільну відсутність на роботі. З'явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників трудової дисципліни застосовувалися заходи примушування.

З метою додержання трудової дисципліни організовувалися дисциплінарні товариські суди, які могли до порушників порядку накласти стягнення (від догани до посилання на важкі суспільне необхідні роботи).

Основні риси кримінального права. У перші місяці радянської влади завдання кримінального права полягало в тому, щоб, не зупиняючись навіть перед надзвичайними мірами, придушити опір утвердженню більшовицького режиму, викоренити ті небезпечні загально - кримінальні злочини, розмах яких ускладнював встановленню радянської влади. У постанові Одеської Ради говорилося, що "віднині спійманий на місці злочину розстрілюватиметься тут же, спійманий же під час облави розстрілюватиметься без суду і слідства". Таким чином, боротьба із злочинністю, на жаль, здійснювалася шляхом утвердження беззаконня.

Суворі заходи вживалися при вилученні вогнепальної зброї.

Небезпечною зброєю противників радянської влади був саботаж. Про кримінальну відповідальність за саботаж в установах поштово-телеграфного відомства наркомат пошт і телеграфів попереджав наказом по Харківському поштово-телеграфному округу: "За видачу жалування службовцям до строку... для підтримки саботажу в контрреволюційних цілях винних слід арештовувати та притягати до найсуворішої відповідальності".

Радянська держава, з перших днів свого існування, кваліфікувала ущемлення інтересів робітничого класу як злочин, що тягне за собою серйозні санкції. Покарання чекало підприємців, які відмовлялись виплачувати заробітну плату червоногвардійцям за час відбування служби. Народний Секретаріат постановив виплатити заробітну плату за дні січневого повстання робітникам київських підприємств. Невиконання цієї постанови тягло за собою віддання до суду революційного трибуналу.

Кримінальні репресії застосовувалися також при проведенні фінансової політики радянської влади. Під загрозою "віддання до суду революційного трибуналу" стягувався прибутковий та промисловий податок з підприємців Одеси, Катеринослава та інших міст.

Невизначеність санкцій кримінально-правових норм була результатом не тільки класової більшовицької політики, а й відсутності спеціальних знань у багатьох керівників Рад. При визначенні покарань керувалися ідеями "небезпечного стану" та "соціально небезпечної особистості".

Слід відмітити появу таких анти - правових інститутів, як кримінальна відповідальність за принципом кругової поруки та заручництво. Мало місце притягнення до відповідальності без вини. В особливо гострий період громадянської війни кримінальна репресія набувала форм класового "червоного" терору. Заради об'єктивності треба зазначити, що терор здійснювався й деякими противниками радянської влади.

Боротьба з політичними противниками була основним завданням надзвичайних комісій, а також революційних трибуналів. Вістря кримінальної репресії було спрямовано також проти бандитів, розкрадачів державної власності, спекулянтів, хабарників та інших небезпечних злочинців.

Велике значення для розвитку кримінального права мали видані у грудні 1919 р. "Керівні начала з кримінального права РСФРР". У перші місяці після видання "Керівних начал..." наркомюст УСРР рекомендував судовим установам України керуватися ними "у порядку революційної соціалістичної правосвідомості", а 4 серпня 1920 р, вони були офіційно уведені в дію на території України.

"Керівні начала..." були досвідом узагальнення роботи судів і, перш за все, революційних трибуналів. В них формулювалися принципи радянського кримінального права, які згодом було покладено в основу перших кримінальних кодексів радянських республік. В "Керівних началах..." була зафіксована класова природа кримінального права, визначені його завдання, які полягали в охороні системи "соціалістичних" суспільних відносин. Давалося визначення злочину як дії або бездіяльності, небезпечної для даної системи суспільних відносин, розкривалася сутність покарання як міри примусового впливу, яка охороняє даний порядок суспільних відносин від його порушників. Визначаючи конкретні міри покарання, суд зобов'язаний був враховувати, чи вчинений злочин особою, яка належить до заможного класу або трудящих. "Керівні начала..." встановили такі міри покарання: догана; висловлення громадського осуду; примушування до певної дії, наприклад обов'язок пройти відомий курс навчання; оголошення бойкоту; заборона займати ту чи іншу посаду, виконувати ту чи іншу роботу; конфіскація всього або частини майна; позбавлення політичних прав; оголошення ворогом революції або народу; примусові роботи без поміщення в місця позбавлення волі; позбавлення волі; оголошення поза законом; розстріл. Щодо неповнолітніх, яким не виповнилося 14 років, припускалося застосування заходів виховного порядку. Такі ж заходи застосовувалися стосовно осіб від 14 до 18 років, якщо вони не усвідомлювали злочинного характеру вчиненої ними дії.

Основні риси кримінально-процесуального права. Кримінально-процесуальні норми були встановлені Тимчасовим положенням про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 р., Положенням про народний суд, прийнятим Раднаркомом УСРР 26 жовтня 1920 р., а також Інструкцією наркомюста УСРР від 3 червня 1919 р. "Про судочинство". В цих актах підкреслювалися процесуальні відмінності у діяльності революційних трибуналів та народних судів

Ревтрибунали являли собою систему судів по боротьбі з найбільш небезпечними злочинами. Саме цим визначалися процесуальні особливості розслідування та розгляду в них справ. Ревтрибунали у багатьох справах могли визнати непотрібним провадження попереднього слідства та прийняти такі справи безпосередньо до свого провадження. Цілком зрозуміло, це було порушенням принципу законності та демократії в судочинстві.

Наркомюст УСРР видав низку циркулярів, які сприяли прискоренню попереднього слідства. Так, 29 лютого 1920 р. оприлюднено циркуляр "Про прискорення провадження попереднього слідства", згідно з яким слідство повинно бути закінчено протягом одного місяця з дня винесення особливим народним слідчим постанови про притягнення обвинуваченого до відповідальності.

Щодо політичних злочинців попереднє розслідування повинно було проводитися протягом 48 годин.

Ревтрибунали не були зв'язані обмеженнями стосовно методів судового розслідування, не були пов’язані формальними доказами, На їх розсуд залежало визнати за обставинами справи ті чи інші докази, та чи вимагати їх від окремих громадян та установ. При оцінці доказів, як і при визначенні покарання, члени ревтрибуналів керувалися декретами уряду, а також своєю революційною правосвідомістю.

Тимчасове положення від 20 лютого 1919 р. не знало інституту касаційного оскарження вироків, винесених ревтрибуналами, допускалося лише подання клопотання про помилування та пом'якшення покарання. Цей пробіл було усунуто декретом Раднаркому УСРР від 16 квітня 1919 р. "Про утворення Верховного Касаційного Суду". Встановлено, що касаційному оскарженню підлягали усі вироки трибуналу, за винятком вироків, винесених верховним ревтрибуналом при ВУЦВК. Крім перегляду вироків, що не набрали законної сили, з середини 1919 р. був дозволений також перегляд вироків, що набрали законної сили.

Іншим був порядок розгляду справ в народних судах. Попереднє розслідування у справах, підсудних їм, здійснювалося у формі дізнання або попереднього слідства. Тимчасове положення визнавало обов'язковим провадження попереднього слідства тільки у справах про посягання на життя, зґвалтування, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, розбої, грабежі, підлог документів та підроблення грошових знаків, тобто у кримінальних справах, які розглядалися за участю 6 народних засідателів. Але Тимчасове положення надавало суддям право приймати такі справи для безпосереднього розгляду по суті, якщо народний суддя визнавав проведення попереднього слідства необов'язковим. Отже, народним суддям надавалися широкі права в стадії попереднього слідства: саме на розсуд народного судді залежало провадження попереднього слідства в конкретних справах. Він мав право особисто проводити попереднє розслідування у будь-якій кримінальній справі. Нарешті, народний суддя розглядав скарги на дії слідчих. Народні засідателі мали однакові права з народними суддями.

Участь у процесі обвинувачення та захисту була обов'язковою при розгляді справ про найбільш тяжкі злочини. Судові засідання, як правило, були відкритими. При вирішенні справ народний суд керувався декретами уряду, інтересами революції та правосвідомістю.

Основні риси цивільно-процесуального права. Спори про цивільне право вирішувалися тільки в судах. Потерпілому, який зазнав шкоди та збитків від злочину, підсудного ревтрибуналу, надавалося право пред'явити цивільний позов через народний суд або при розгляді кримінальної справи, або після закінчення кримінальної справи в порядку цивільного судочинства.

В період воєнного комунізму цивільний майновий обіг був майже відсутній, а питома вага цивільних справ у судах невелика. Цивільні спори в народних судах розглядалися рідко і зводилися до незначних за розмірами претензій між окремими громадянами. Внаслідок заборони операцій з нерухомістю, вилучення з цивільного обігу багатьох предметів домашнього вжитку та переходу до планового розподілу продуктів була майже усунута можливість застосування стягнень та задоволення претензій окремих осіб. Цим пояснюється порівняно незначна кількість спеціальних нормативних актів, що регулювали цивільне судочинство.

Таким чином, аналіз державного ладу і правової системи радянської України в період з кінця 1917 р. та до кінця 1920 р. свідчить, що внаслідок встановлення радянської влади, громадянської війни та воєнної інтервенції тут утвердилась військово-пролетарська диктатура, точніше воєнно-більшовицька партійна диктатура, основними рисами якої були: 1) керівна роль більшовицької партії у державному будівництві, ліквідація з цією метою політичного плюралізму і у підсумку — інтеграція більшовицької партії у владу; 2) розвиток та зміцнення системи державних органів, безпосередньо пов'язаних із здійсненням функцій оборони і придушення опору класових противників; 3) утворення, поряд з передбаченими Конституцією органами державної влади, нелегітимних надзвичайних державних органів; крайня централізація управління; формування командно-адміністративної системи; 4) згортання державних органів і правових норм, розрахованих на керівництво в умовах ринкових форм господарювання, з одночасним розвитком державних органів і правових норм, пов'язаних з проведенням "воєнно-комуністичних" заходів в економіці; 5) перехід до воєнних або напіввоєнних методів управління, широке використання заходів позаекономічного державно-правового примушування; 6) широке застосування класових репресій, спрямованих на ліквідацію не лише осіб, які вчинили антирадянські злочини, а й ідеологічних противників. Ці акції в найгостріші періоди боротьби набували характеру масового політичного терору. Внаслідок зазначеного відбувався процес становлення тоталітарно-репресивного режиму в Україні.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

72767. История возникновения моего поселка 69 KB
  Предметом детального изучения в этом году стала улица поселка им. Шмидта, названная в четь революционерки В. Засулич. Актуальность нашей работы заключается в том, что каждый житель нашего города должен не только знать название своей улицы, но и знать историю её создания.
72769. ЗАЧЕМ НУЖНЫ ИНДИКАТОРЫ? 61.5 KB
  Кислотно-щелочные индикаторы или просто индикаторы широко используют в химии в том числе и в школе. Индикаторы используются для определения реакции среды кислая щелочная или нейтральная. А как же быть в том случае если дома у вас нет химических индикаторов а необходимо определить реакцию среды продуктов...
72770. Семь чудес Чечни 217 KB
  Писать о чудесах в начале XXI века задача которая может показаться трудной и неблагодарной. Семью чудесами света так почти дословно пишется во всех научных справочниках считаются творения которые своими техническим или художественным совершенством вызывали восхищение людей прошлых веков.
72771. Определение размеров молекулы растительного масла 183 KB
  Все тела, которые нас окружают, состоят из мельчайших частиц – молекул. Очень интересно узнать, каковы размеры молекул? Как их можно определить? Из-за очень малых размеров молекулы нельзя увидеть невооруженным глазом или с помощью обыкновенного микроскопа.
72775. Проведение SWOT-анализа деятельности предприятия 866 KB
  Модель также позволяет решать множество аналитических и креативных задач. В контексте данной методики модель может быть использована для определения объекта SWOT-анализа (либо просто проставляются «галочки», либо дается краткое описание бизнес – направлению, которое будет подвергаться исследованию).