80487

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД УТВЕРДЖЕННЯ КАПІТАЛІЗМУ (друга половина XIX – поч. ХХ ст.)

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Сільські і волосні органи самоуправління були підпорядковані не тільки системі державних органів управління селянами мировим посередникам повітовим мировим з\'їздам і губернським по селянських справах присутствіям але й поміщикам. Сфера діяльності нових органів всестанового самоврядування була обмежена господарськокультурними справами: освітою охороною здоров\'я торгівлею будівництвом та ін. Маніфест декларував створення Державної думи як законодавчого органу на основі загального виборчого права а також введення громадянських свобод. У...

Украинкский

2015-02-17

43.41 KB

0 чел.

Тема 2: СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД УТВЕРДЖЕННЯ КАПІТАЛІЗМУ (друга половина XIX – поч. ХХ ст.).

План

1. Державний устрій.

2. Право.

3. Суспільно-політичний лад і право в Галичині, Північній Буковині та Закарпатті.

  1.  Державний устрій.

В XIX — на початку XX ст. проводячи політику зміцнення влади адміністративно-поліцейських органів, царат розширював компетенцію основних посадових осіб у системі місцевого управління — генерал-губернаторів і губернаторів. У другій половині XIX ст. їхня компетенція розширилася за рахунок надання їм особливих і надзвичайних повноважень. Прикладом може бути Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою 1881 року, яке надало генерал-губернаторам право проголошення місцевості у стані посиленої охорони. В такій місцевості поліція і жандармерія отримали право арешту підозрілих осіб і проведення обшуку в будь-який час і в будь-якому місці.

Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60—70-х років. Земська 1864 року і міська 1870 року реформи утворили всестанові органи земського і, відповідно, городового управління в повітах, губерніях, містах.

Органами селянського управління були сільський схід та обраний ним сільський староста, а також збирач податків, доглядачі хлібних магазинів, училищ та лікарень, сільські писарі. Компетенція сільського сходу була обмеженою. Він вибирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні суперечки, розподіляв і перерозподіляв землі в сільській громаді і т. ін. В обов'язки сільського старости входили скликання та розпуск сходів, виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного управління, нагляд за станом шляхів, мостів. Органи волосного управління складалися з волосного сходу, волосного старшини і волосного селянського суду. Волосний схід обирав посадових осіб сходу, розподіляв грошові оброки і повинності.

Сільські і волосні органи самоуправління були підпорядковані не тільки системі державних органів управління селянами — мировим посередникам, повітовим мировим з'їздам і губернським по селянських справах присутствіям, але й поміщикам. Так, право скликання сільського сходу належало і мировому посереднику, і місцевому поміщику.

Земства свої постанови могли провести в життя тільки через адміністративно-поліцейські органи. Сфера діяльності нових органів всестанового самоврядування була обмежена господарсько-культурними справами: освітою, охороною здоров'я, торгівлею, будівництвом та ін.

Аналогічний зміст мала міська реформа 1870 року. Спочатку її дія була поширена на Київ, Катеринослав, Миколаїв, Полтаву, Харків і Херсон. На інші міста України "Міське положення" поширюється в кінці 70-х років. У відповідності з реформою в містах України створюються органи міського самоврядування – міські думи і міські управи. Міська дума вибирала міську управу в складі голови і не менш як двох членів. По своїй компетенції міське самоврядування майже не відрізнялось від земського.

Нові зміни державного ладу Російської імперії поклала буржуазно-демократична революція 1905 —1907 років. 6 серпня 1905 року проголошується маніфест "Про утворення Державної думи" і Положення про вибори в Державну думу.

Маніфест декларував створення Державної думи як законодавчого органу" на основі загального виборчого права, а також введення громадянських свобод. З часом, в умовах спаду революції, приймається ряд актів які обмежують положення маніфесту. Серед них Закон про вибори до Державної думи від 11 грудня 1905 року, Положення про Державну думу від 23 лютого 1906 року, Положення про Державну раду від 24 лютого 1906 року, Основні закони Російської імперії від 23 квітня 1906 року.

Вибори до першої Державної думи відбувалися в умовах військових репресій, арештів.

У першій Думі була створена Українська парламентська громада, в яку ввійшли 45 депутатів. Громада мала свій друкований орган – "Украинский вестник". Її політична платформа передбачала автономію України.

У другій Державній думі також була утворена українська громада  47 осіб і видавала часопис – "Рідна справа — вісті з думи". Громада домагалась автономії України, місцевого самоврядування, української мови у школі, суді та Церкві. Для того, щоб мати підготовлених педагогів, громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах.

Новий виборчий закон від 3 червня 1907 надав пільги великим землевласникам і зменшив число депутатів від селян та робітників. У Полтавській губернії, наприклад, на 117 вибраних великих землевласників селян було 38.

Українське питання досить гостро стояло в третій Державній думі. У 1908 році 37 депутатів внесли проект про українську мову навчання у початкових школах. В 1909 році було поставлене питання про українську мову в судах України. У 1913 році ряд депутатів звертав увагу на свавілля адміністрації в Україні. Але по жодному з цих питань третя дума не прийняла рішення. Внаслідок нового виборчого закону селянство України було позбавлене можливості посилати представників у четверту Державну думу.

Загальновизнано, що реформи 60—70-х років стали першим кроком на шляху перетворення феодальної монархії Росії у буржуазну монархію. Перетвореннями 60—70-х рр. в державний устрій Російської імперії було запроваджено окремі елементи буржуазної державності: створено виборні представницькі установи місцевого адміністративно-господарського управління (земські та міські органи самоврядування), виборні органи суду (мирові судді), закладено основи буржуазного судоустрою і судочинства, більш гнучкі форми фінансового контролю і цензури, закріплено принцип всестановості в комплектуванні армії і діяльності органів народної освіти тощо. Ці реформи є буржуазними і тому, що вони враховували інтереси буржуазії і приватної власності, створювали сприятливі умови для розвитку торгівлі, промисловості та кредиту. Нові риси спостерігаються і в діяльності, успадкованих від кріпосницької епохи установ: в міністерствах було проведено децентралізацію, яка супроводжувалася деяким розширенням повноважень місцевих органів; урядовий апарат все більше рахувався з думками дворянської та буржуазної громадськості, що висловлювалися через періодичну пресу. Певні зміни відбулися і в складі бюрократії, її кількість зросла. Серед вищої бюрократії понизився відсоток земельних власників (трохи більше 50%). Хоча у її складі, як і раніше, переважали дворяни-урядовці, поряд з цим з'явилися і нові прошарки. Один з них складав, так званий, "третій елемент" — вільнонайманий персонал органів самоврядування (лікарі, вчителі, статистики тощо). Починаючи з 60-х рр. у державному апараті почали працювати жінки.

Однак значення цих процесів не слід перебільшувати. Незважаючи на проведення буржуазних реформ і здійснення деяких змін в організації, складі та діяльності урядових установ, Росія залишалася абсолютною монархією із самодержавним монархом на чолі. В країні зберігалися основні дореформені вищі, центральні і навіть місцеві установи з дворянською урядовою більшістю.

Буржуазне реформаторство 60—70-х рр. не було послідовним. Це, зокрема, виявилося в тому, що деякі важливі зміни в соціальному та політичному ладі хоча і передбачалися, але не набрали чинності. Хитання уряду між прогресивними перетвореннями і реакційними заходами розширювали і зміцнювали опозицію старому ладу*. Царський маніфест від 29 квітня 1881 р. проголошував непохитність самодержавства і встановлення режиму політичної реакції. У 80-х і на початку 90-х років здійснюється ряд контрреформ, які значною мірою обмежили буржуазні реформи.

В Україні існував в основному попередній адміністративно-територіальний поділ. Для шести її губерній характерною була така структура управлінського апарату: адміністрація губернська-повітова-дільнича (з 1889 р.) і волосна-сільська. Три губернії — Київська, Подільська та Волинська — мали своєрідну загальну надбудову у вигляді генерал-губернаторської влади.

Генерал-губернатори. Київський, подільський та волинський генерал-губернатор (він також іменувався головним начальником Південно-Західного краю) був вищим представником верховної влади у "ввірених йому губерніях". Закон припускав поєднання посад генерал-губернатора і командувача військами Київського військового округу.

Власний апарат генерал-губернатора був невеликим — він складався лише з канцелярії та декількох урядовців для особливих доручень. У необхідних випадках він діяв через підпорядкованих йому губернаторів.

Повноваження "головного начальника краю" були закріплені Загальною інструкцією генерал-губернаторам (її було включено у Звід губернських установ), а також в інших нормативних актах — статутах, положеннях, окремих "височайших" повеліннях. До обов'язків генерал-губернатора відносилися питання загального добробуту і внутрішньої безпеки. Закон надавав генерал-губернатору право ревізувати усі дії осіб, йому підвідомчих, доповнювати, змінювати або скасовувати постанови підпорядкованих йому губернаторів, а у необхідних випадках (при "недбалості" дій місцевого начальства) — безпосередньо вживати заходів "як до поновлення спокою, так і до відвернення будь-якої причини відновлення... безпорядків".

Досить широкі права надавалися генерал-губернатору при оголошенні на усій підвідомчої йому території або в окремій місцевості виняткового стану (тобто стану посиленої чи надзвичайної охорони) згідно з сумнозвісним Положенням про заходи по охороні державного порядку і громадського спокою від 14 серпня 1881 р. Підкреслимо, що право оголошення місцевості в стані посиленої охорони належало генерал-губернатору (стан надзвичайної охорони вводився рішенням Комітету міністрів, яке затверджувалося царем).

Чітку охоронну спрямованість мали й інші повноваження головного начальника Південно-Західного краю, закріплені в ряді нормативних актів. Так, на генерал-губернатора згідно з "височайшим повелением" 1888 р. був покладений обов'язок "вживати заходів до заміщення посад в Південно-Західному краї особами російського походження"; від нього залежала видача дозволів на приїзд до міста та тимчасове проживання у ньому "євреям, які не мають права постійного проживання в Києві". Політичним змістом була позначена роль генерал-губернатора в керівництві церковними справами. Зокрема, під пильним генерал-губернаторським наглядом перебувала діяльність римсько-католицької церкви: лише з його дозволу могли засновуватися нові філійні костьоли, алтарі та каплиці; його згода була потрібною при призначенні ксьондзів на прихідські посади; він міг відлучати їх від посад, переміщувати і накладати на них грошові стягнення "за невиконання вимог і розпоряджень громадянської влади".

Виразним проявом русифікаторської, колоніальної політики, яка здійснювалася царатом у Південно-Західному краї, було положення "конфіденційного" циркуляра міністра внутрішніх справ від 16 жовтня 1881 р., згідно з яким лише з дозволу генерал-губернатора могли влаштовуватися "публичное исполнение разньіх сценических представлений, декламации й пения на малороссийском наречии й вообще не на русском язике".

Першорядну роль у місцевому державному апараті відігравали органи поліції — загальної та політичної. Система органів загальної поліції, яка функціонувала у другій половині XIX ст. і була підпорядкована місцевій адміністрації, склалася в основному після поліцейської реформи 60-х рр.

Поліцейська реформа 60-х рр. XIX ст. була зумовлена тими ж соціально-економічними та політичними причинами, що й інші буржуазні реформи того періоду. З 1862 р. у кожному повіті існував єдиний поліцейський орган — повітове поліцейське управління, яке очолював повітовий справник.

Повіт поділявся на адміністративно-поліцейські структури: стани, дільниці (сотні) та селища. В станах поліцію очолювали станові пристави, які належали до розряду "виконавчих урядовців поліції". Вони призначалися на посаду губернатором за поданням повітового справника. Кількість станів в повітах була різною (від 2 до 4) і залежала від таких чинників, як розмір території, чисельність населення, стан "порядку і спокою".

У 60— 70-х рр. XIX ст. урядом було вжито заходів до забезпечення поліції надійними кадрами, змінено порядок її комплектування (введений принцип вільного найму за контрактом), збільшено платню, підвищено розмір пенсій, встановлені нагороди за вислугу років.

Тимчасові правила 1862 р. зберегли самостійну, окрему від повітової, міську поліцію в усіх губернських та в "деяких визначних" містах, посадах і містечках. В Україні на початку XX ст. міську поліцію мали, крім дев'яти губернських центрів, й міста, "підвідомчі градоначальникам" (Одеса, Керч, Севастополь, Миколаїв), а також повітові та безповітові міста; Балта Подільської губернії, Бердичів Київської губернії, Кременчук Полтавської губернії, Маріуполь Катеринославської губернії, Ніжин Чернігівської губернії, Бердянськ, Феодосія, Бахчисарай і Карасубазар Таврійської губернії.

Особливе місце у поліцейському апараті Російської імперії посідали органи політичної поліції. У 1867 р. було прийнято Положення про корпус жандармів, яке в основному залишалося незмінним аж до Лютневої революції 1917 р. Після його прийняття на місцях було створено губернські жандармські управління і жандармські поліцейські управління залізниць. Ці органи складали основу цього специфічного відомства.

В Україні на початку XX ст. діяло 25 окружних судів. Їм були підсудні всі справи, які перевищували юрисдикцію мирових суддів. Кримінальні справи, згідно із судовими статутами 1864 р., підлягали розгляду окружним судом у складі трьох суддів, які призначалися царем за поданням міністра юстиції, або суду з участю присяжних засідателів. Якщо за вчинення злочинів та проступків законом передбачалося накладення покарань, пов'язаних із позбавленням усіх станових прав або усіх спеціальних, особистих та за станом присвоєних прав і привілеїв, такі справи розглядалися окружним судом не інакше, як за участю присяжних засідателів. Попереднє слідство в кримінальних справах, підсудних окружним судам, здійснювали судові слідчі при сприянні поліції, а в ряді випадків — жандармерії.

Другою інстанцією для окружних судів були судові палати, що складалися із департаментів цивільних і кримінальних справ (голова і члени їх призначалися царем за поданням міністра юстиції). До округу судової палати входили декілька губерній. В Україні функціонували три судові палати — Київська, Харківська та Одеська. Палата була апеляційною інстанцією для усіх кримінальних справ, розглянутих в окружних судах без присяжних засідателів. Крім того, судова палата розглядала як перша інстанція справи про державні та посадові злочини. В цьому випадку судочинство здійснювалося з участю коронних суддів і станових представників.

Протягом 70—90-х рр. XIX ст. серйозних обмежень зазнали принципи судоустрою та судочинства (деякі з них були фактично ліквідовані). На початку 70-х рр. в міру посилення революційного руху і збільшення через це кількості політичних процесів, із судових статутів послідовно виключалися положення демократичних інститутів. Реакція в галузі судочинства найбільш чітко виявилася у встановленні особливого порядку розгляду справ про державні злочини. Цю лінію було продовжено урядом.

Міську реформу було розпочато після затвердження царем 16 червня 1870 р. Міського положення.

Згідно з Положенням на виборчих засадах створювалися органи міського громадського управління — міські думи як розпорядчі органи і міські управи — як виконавчі. Міські думи обирали міські управи в складі голови (міського голови) та кількох членів. Новий виборчий закон, ліквідувавши становий принцип, став кроком уперед в порівнянні з дореформеним періодом, але залишався недемократичним, оскільки вибори були цензовими, побудовані на принципі майнового представництва. Гласних в думу обирали тільки з платників міських податків (власники торговельно-промислових підприємств, домовласники тощо). В результаті, виборчі права одержала тільки приблизно десята частина городян у віці за 18 років.

Залежно від майнового становища всі виборці поділялися на три курії. Кожна з них обирала однакову кількість гласних міської думи. Встановлений порядок забезпечував перевагу в думах і управах заможних верств населення, оскільки перші дві курії мали 2/3 гласних, складаючи при цьому лише близько 14% загальної кількості виборців.

В цілому реформа 1870 р. дозволила уряду перекласти на громадське управління значну частину обтяжливих для центральної влади витрат. На самоврядування було покладено багато справ загальноімперського змісту, які не мали прямого відношення до місцевих потреб (витрати на утримання поліції, в'язниць, обслуговування військових потреб тощо). В Україні на це витрачалася майже третина усіх міських коштів. Міські ж потреби задовольнялися за "залишковим" принципом.

Уряд і консервативне дворянство були стурбовані посиленням ролі буржуазії в органах міського управління. Прийняттям в 1892 р. нового Міського положення прикажчики і дрібні торговці були позбавлені права обиратися до міських дум. В органах міського самоврядування збільшився дворянський елемент і послабішали позиції буржуазії.

В 1864—1874 рр. в Росії здійснювалася військова реформа. На першому етапі реформи (з 1864 р.) був скорочений до 15 років строк служби рекрутів, поліпшилася підготовка офіцерського складу і технічне забезпечення армії. 1 січня 1874 р. був затверджений Статут про військову повинність. На місце станової рекрутської повинності вводилась всестанова загальна військова. Загальний строк служби в сухопутних військах встановлювався в п'ятнадцять років (дійсна служба складала шість років, а служба в запасі — дев'ять років). Строки служби на флоті були відповідно сім і три роки. Дійсна служба для осіб із вищою освітою складала шість місяців, із середньою — півтора роки. У такий спосіб створювався резерв особового складу, що дозволяло в разі необхідності значно збільшити чисельність збройних сил.

Складовою частиною реформи була реорганізація місцевого військового управління. В 1864 р. було створено 15 військових округів, в тому числі в Україні — Київський, Одеський, Харківський (у 80-ті роки останній було ліквідовано). На чолі кожного округу стояв головний начальник, він же був і командуючим військами. Поряд із завданням децентралізації військового управління і створення умов для швидкого розгортання армії в період війни на командуючих військами покладалися обов'язки сприяння цивільним властям для "підтримання порядку в краї".

Законом 1892 р. про воєнний стан передбачалося істотне розширення прав військового начальства щодо населення відповідної території.

2. Право

Джерела права. На еволюцію правової системи царської Росії, до складу якої входила Україна, впливав як соціально-економічний розвиток країни по капіталістичному шляху, так і загострення класової боротьби в новій обстановці. Це зумовило суперечливість права. У своїй основі воно залишалося феодальним і в той же час в нього все більш впроваджувалися принципи та норми буржуазного характеру.

Як відомо, однією із ознак розвитку права в буржуазному суспільстві є його кодифікація. Протягом XIX ст. робота кодифікаційних комісій тривала довгі роки, через що підготовлені проекти кодексів до кінця століття так і не набрали чинності.

Основні джерела права у період, що вивчається, не змінилися. Як і раніше, діяло Повне зібрання законів Російської імперії — було опубліковано його друге і третє видання. Чинні правові норми містив також Звід законів Російської імперії (в цей період був виданий новий, 16-й том).

В галузі кримінального права діяла більша частина кримінальних та виправних норм Уложення про покарання. У 1866 і 1885 рр. набрала чинності його нова редакція, в якій враховувалося поточне пореформене законодавство. Проте і в цьому разі Уложення не було позбавлене певних прогалин та казуїстичності. Не без підстав деякі криміналісти називали Уложення "цілковитим анахронізмом".

Основним джерелом цивільного права був 10-й том Зводу законів. Велика кількість цивільно-правових норм містилася в актах, що були видані під час реформи та подальших перетворень, а саме, в судових статутах, тимчасових правилах про волосний суд та ін. Вони були джерелами і процесуального права.

Розвиток робітничого руху в країні зумовив розроблення фабричного законодавства. Це, зокрема, були закони: "Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках та мануфактурах" (1882 р.), "Про заборону нічної праці неповнолітнім та жінкам на фабриках, заводах та мануфактурах" (1885 р.), "Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємні відносини фабрикантів і робітників" (1886 р.), "Про тривалість та розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості" (1897 р.). Поширивши фабричні закони на центральні губернії Європейської Росії, уряд повільно запроваджував їх у інших місцевостях або зовсім не запроваджував. В Україні закон 1886 р. був введений у Київській, Волинській, Харківській та Херсонській губерніях лише в 1894 р Ще пізніше він був поширений на Таврійську, Полтавську та Чернігівську губернії. Норми фабричних законів, у яких йшлося про захист інтересів робітників, багато в чому мали декларативний характер.

В галузі адміністративного законодавства найважливішим було вже згадане Положення про заходи по охороні державного порядку та громадського спокою від 14 серпня 1881 р. Воно стало "законною" підставою адміністративно-поліцейського свавілля. Прийняте як тимчасовий захід на три роки, це Положення постійно доповнювалося і проіснувало аж до повалення царату.

В обмеженому вигляді зберігав значення джерела права звичай. Звичаєве право застосовувалося волосними судами при розгляді майнових спорів селян та дрібних проступків у правовідносинах торговельно-промислової сфери. До звичаїв зверталися при відсутності норми закону. Однак при цьому використання звичаю не повинно було суперечити загальним вимогам закону.

У судочинстві, яке застосовувалося до осіб духовного звання, зберігався вплив церковного права.

Все це гальмувало, але не могло зупинити еволюцію права по новому суспільно-економічному шляху, якому відповідали основні галузі права. — державне, кримінальне, цивільне, процесуальне та ін. З 1883 р. стало видаватися періодичне Зібрання узаконень та розпоряджень уряду. Чималу роль в закріпленні принципів буржуазного права відігравали департаменти Сенату. Витлумачуючи закони, Сенат поступово пристосовував застарілі їх положення до сучасних потреб суспільства.

Цивільне право. Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилася сфера застосування цивільного права. Селяни поступово ставали активними учасниками цивільних правовідносин. Проте в цілому зміни цивільного, законодавства мали половинчастий характер і не сприяли усуненню феодальних пережитків. Так, після скасування кріпосного права селяни були виключені з переліку об'єктів власності, законами про стани їм були надані особисті та майнові права. У той же час явно пережитковий характер мало збереження у Зводі законів положень, згідно з якими до об'єктів власності було віднесено нерухоме майно, зокрема поміщицькі землі, на яких проживали тимчасовозобов'язані селяни.

Ряд законів і сенатських рішень другої половини XIX ст. були спрямовані на регулювання поземельних відносин в Правобережній Україні. Ними; як "вже зазначалося, встановлювалися пільги або обмеження на придбання землі залежно від національності покупців. В той час скасовувалися або зменшувалися феодальні обмеження щодо розпорядження заповідними або денними маєтками, обмежувалися селянські сервітути, закріплялися чиншеві правовідносини*.

Продовжували діяти деякі норми звичаєвого права, які обмежували права селян, хоча останні і були звільнені від кріпосної залежності. Ці обмеження стосувалися, перш за все, права власності селян на землю. Селяни не могли вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. Більшість угод, пов'язаних із землею, укладалася лише за наявності згоди селянської громади.

Зобов'язальне право цього періоду ґрунтується на принципі договірної свободи. Але в. умовах царської Росії можновладці міста і села нерідко нав'язували трудящим кабальні угоди. За оренду поміщицької землі селяни працювали в панських маєтках або віддавали поміщикам частину врожаю, одержаного селянською працею на орендованій землі.

Свобода договору найму призвела до жорстокої експлуатації робітників на капіталістичних підприємствах. Прагнучи запобігти дальшому загостренню класової боротьби між пролетаріатом і буржуазією, царат пішов на встановлення деякого обмеження свавілля капіталістів. Перш за все обмежувалися тривалість робочого часу — не більше 11,5 годин на добу (раніше межі не було), експлуатація праці дітей та підлітків. Робилися також спроби регламентувати застосування штрафів. Для нагляду за додержанням фабричного законодавства створювався спеціальний орган з відповідними правами — фабрична інспекція.

Кримінальне право. Новою редакцією Уложення про покарання було запроваджено ряд принципів буржуазного кримінального права. Так, було встановлено, що злочином визнається діяння, прямо вказане у законі. Проголошувався принцип вини у формі умислу і необережності. В нормах Уложення закріплювалися елементи складу злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона) та умови застосування покарань.

В той же час зберігалося чимало норм феодального права. Так, на першому місці в Уложенні 1885 р. стояли злочини проти релігії. Феодальним пережитком було притягнення до відповідальності дітей, починаючи з семи років.

Нечітке трактування об'єкта злочину відбилося на структурі Уложення. В редакції 1885 р. воно містило склади, між якими не було принципової різниці: вбивство у бійці, вбивство родичів, батьковбивство тощо. В цілому ж у пореформеному праві були докладно представлені всі види посягань на особу, власність, посадові злочини, злочини проти порядку управління та ін. Найбільш небезпечними вважалися політичні злочини — бунт, державна зрада тощо. За посягання на царя або членів царської сім'ї передбачалася смертна кара.

Мета покарання полягала в тому, щоб шляхом кримінальної репресії виключити небажані для держави вчинки.

Існувало багато видів позбавлення волі, спеціальні покарання за посадові злочини. До кінця століття зберігався розподіл покарань на основні (страта, каторга, ув'язнення та ін.) та додаткові (позбавлення титулів, звань, поліцейський нагляд тощо).

Кримінальний процес. В період, що вивчається, завершилося виділення в самостійні галузі кримінально-процесуального та цивільно-процесуального права.

В судових статутах 1864 р. чітко і послідовно регламентувався процесуальний порядок розслідування і розгляду кримінальних справ у слідчих та судових органах. Великим здобутком кримінально-процесуального права було проголошення таких демократичних принципів правосуддя, як усність, гласність, змагальність, безпосередність, право обвинувачуваного на захист. В умовах самодержавної Росії закріплення їх в правових нормах було значним прогресивним кроком в напрямі перебудови правосуддя.

Принцип змагальності диктував необхідність створення адвокатури*. Адвокатура була запроваджена судовими статутами.

Адвокати поділялися на дві категорії — присяжних і приватних повірених.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту і практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного — не менше п'яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування шляхом обрання при окрузі судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша).

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за додержанням ними законів, установлених правил; призначення повірених для подання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжних повірених, віддання до суду) та ін.

Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені.

Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили в списки, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома.

Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядали в окрузі, до якого вони були приписані.

Тоді ж був введений й інститут так званих приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання звання необхідно було скласти іспит в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали таке свідоцтво, публікувалися в губернських відомостях. На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їх діяльністю.

Велике значення мало проголошення в праві презумпції невинності, згідно з якою особа вважалася невинною до того часу, доки її винність не буде доведена судом. Скасовувалася система формальних доказів, яка була замінена системою вільної оцінки за внутрішнім переконанням.

В законодавстві докладно регламентувався процесуальний порядок розгляду кримінальних справ окружними судами з участю присяжних засідателів. В цих судах винесенню вироку передував вердикт присяжних про винність або невинність підсудного.

Чимало уваги було приділено стадіям кримінального процесу в загальних судах. Попереднє розслідування поділялося на дізнання та попереднє слідство. Оформилося в самостійну стадію кримінального процесу віддання до суду, в якій вирішувалося питання про достатність або недостатність даних для розгляду судом кримінальної справи по обвинуваченню конкретної особи. Передбачалися й такі стадії процесу, як підготовчі до суду дії, судове слідство з дебатами сторін, винесення вироку і перегляд його.

Цивільний процес. Розгляд цивільних справ у мировому суді відбувався спрощено, оскільки мировий суддя вирішував одноособове невеликі за сумою позови (не більше 300 крб.). Після подачі позову відповідач викликався до канцелярії суду, де знайомився із змістом заяви. Всі основні процесуальні дії мирового судді фіксувалися у спеціальній книзі протоколів. Рішення суду могли бути оскаржені в апеляційному порядку.

Розгляд цивільних справ у загальних судах був більш складним. Він здійснювався відповідно до принципів усності, гласності, змагальності. Справа починалася з подачі позову. З його змістом знайомився відповідач, який міг подати заперечення. В суді брали участь адвокати, допускалося примирення сторін. Тягар доказування покладався на сторону, яка щось твердила або вимагала. Перегляд рішень загальних судів здійснювався в апеляційному порядку.

3. Суспільно-політичний лад і право в Галичині, Північній Буковині та Закарпатті

У 1867 р. угодою між австрійським урядом і угорськими магнатами багатонаціональна абсолютистська Австрійська імперія перетворилася в дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію. Вона складалася з двох частин: Угорщини із Закарпаттям, Трансільванією та Хорвате-Словенією, а також Австрії з Буковиною, Галичиною, Далмацією, Істрією, Країною, Моравією, Сілезією, Трієстом та Чехією.

В промисловості Західної України переважали іноземні капіталовкладення — австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши монополістичні об'єднання, іноземні капіталісти оволоділи основними галузями промисловості західноукраїнських земель, перш за все нафтовою та озокеритовою; по-хижацьки експлуатували природні багатства, вижимали з робітників усі соки з метою одержання надприбутків*.

Західноукраїнські землі були аграрним краєм. Сільським господарством тут займалося 94% населення. Більша частина рілля, лісів та пасовищ належала поміщикам, заможним селянам, католицькій та уніатській церкві. Зберігалося велике поміщицьке та церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40% усіх земель. Графи Потоцькі, наприклад, мали 60 тис. га, граф Шенборн — 203 тис. га. Аналіз процесу класового розшарування селянства повністю спростовує твердження про те, що західноукраїнське селянство становило однорідну масу, яку експлуатували поміщики.

Селянське господарство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно малоземельним. Господарств, які мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80%, в Буковині — 85%, в Закарпатті — 73%. Поряд із капіталістичними формами експлуатації в західноукраїнському селі значне місце займали відробки та інші пережитки кріпосництва.

Державний лад Австрії забезпечував панівне становище німців. В Галичині, що була заселена значною мірою українцями, політичні, економічні та культурні привілеї було надано польським поміщикам і буржуазії.

В Галичині і Буковині поряд з урядовими органами існували також установи крайового та місцевого самоврядування. У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосип І створив відповідні крайові сейми. Безпосереднє керівництво сеймом та головування на його засіданнях було передано найважливішому урядовцю — крайовому маршалку або його заступнику, які призначалися імператором. Пост маршалка галичанського сейму посідав один з представників польських магнатів, його заступником був, за звичай, львівський уніатський митрополит. Відповідно буковинський сейм очолювався одним з румунських магнатів, а заступником призначався буковинський православний митрополит. Уся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі.

У 1862 р. було видано закон про місцеве самоврядування. На його підставі у 1866 р. було прийнято галичанський крайовий закон про громади. Згідно з цим актом створювалися повітові громади (гмини), які територіально збігалися з адміністративними повітами. Повітові органи самоврядування перебували під повним контролем органів державної адміністрації.

Реформа міського самоврядування посилила роль буржуазних елементів в політичному житті міста. 14 жовтня 1870 р. було видано окремий статут для міста Львова, який діяв до 1933 р. В Австрії аналогічні статути було надано 33 містам, в тому числі Кракову і Чернівцям. Згідно з статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат. Львівська та Чернівецька міські ради та їх магістрати, як і всі інші установи Австро-Угорської монархії, виключали можливість участі в їх роботі представників трудового населення міста.

Зміни в системі державного апарату торкнулися і органів суду. Згідно з новим законодавством верховна судова влада, тобто право помилування, пом'якшення покарання та звільнення від судового переслідування, належала монарху, причому всі суди повинні були діяти від його імені. Це зумовлювалося прагненням скасувати вотчинний суд, який діяв іменем окремих феодалів, ліквідувати самоврядні міські суди, перетворити усі суди на державні і, отже, зміцнити державну владу і домінуючу роль пануючого класу в цілому.

Крім загальних судів, в Австрії, Галичині та Буковині існували спеціальні суди (військові, промислові, торгові та ін.), що було відступом від буржуазно-демократичного принципу рівності перед законом. Усі суди вважалися незалежними, вони повинні були приймати тільки об'єктивні і справедливі рішення. Проте це було лише благим побажанням.

Для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалося покарання не нижче п'яти років тюремного ув'язнення, в приокружних (крайових) судах створювалися суди присяжних, а для вирішення дрібних цивільних справ — мирові суди. Присяжними засідателями і мировими суддями (на західноукраїнських землях вони іменувалися мужами довір'я) могли бути особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів.

Під час проведення буржуазних реформ в галузі судочинства було засновано державну прокуратуру. Вона створювалася для здійснення нагляду за законністю діяльності державних установ і фізичних осіб, участі в розгляді судових справ, нагляду за судами, слідством та місцями ув'язнення. На чолі прокуратури стояв генеральний прокурор при верховному судовому та касаційному трибуналі, який підпорядковувався в своїй діяльності безпосередньо міністру юстиції. При вищих крайових судах було запропоновано заснувати посади старшого прокурора, а при окружних судах — державного прокурора.

У зв'язку з пожвавленням внутрішньої та зовнішньої торгівлі було розроблено торговий кодекс, який було введено в дію з 1 липня 1863 р.

Питання процесуального права регулювали закон про компетенцію суду 1852 р. та закон про судочинство по безспірних справах 1854 р. Останній за своїм змістом та обсягом фактично являв собою кодекс, який регулював питання спадкоємства і опіки. Новий цивільний процесуальний кодекс було затверджено в 1895 р.

У 1855 р. кримінальний кодекс 1852 р, було доповнено військовим кримінальним кодексом, який посилював відповідальність військовослужбовців за державні злочини, а також рядом інших законів. На законодавство Австро-Угорщини наклав відбиток дуалістичний характер цієї держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв тільки в Австрії, в тому числі в Галичині та Буковині. В Угорщині 1879 р. було прийнято кримінальний кодекс, який поширював свою чинність й на територію Закарпаття. До його прийняття тут тимчасово застосовувався кодекс 1852 р. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, з 1852 р. на її територію було поширено чинність австрійського цивільного кодексу 1811 р.

Аналіз суспільно-політичного устрою і права України у другій половині XIX ст., період утвердження і розвитку тут капіталізму свідчить, що державний устрій і право в Україні багато в чому визначалися загальними для усієї Росії буржуазними реформами. Поступово формувалася заснована на приватній власності соціальна структура; нові елементи, в дусі часу, з'явилися в державному механізмі, посилювалися буржуазні тенденції в розвитку права. Проте державно-правова надбудова в цілому зберегла ряд феодальних пережитків. Царський уряд беззастережно ігнорував прагнення українського народу до національного відродження і самовизначення, що повною мірою відбилося на державному устрої і праві України.

Західна частина України в цей період перебувала під владою Австро-Угорської монархії.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

83541. Режим морських портів 36.21 KB
  Прибережна держава самостійно вирішує питання про характер порту зокрема його закритість або відкритість для міжнародного судноплавства. Прибережна держава не повинна проте відмовляти у дозволі на вхід до закритого порту судну яке знаходиться в небезпеці у випадку аварії або штормової погоди судну що зазнає лихо. З метою забезпечення власної безпеки прибережна держава може. Прибережна держава зазвичай не втручається у відносини між капітаном екіпажем та пасажирами.
83542. Правовий режим архіпелажних вод 38.18 KB
  Суверенна влада прибережної держави обмежена правом безперешкодного проходу та правом архіпелажного проходу морськими коридорами що надається іноземним морським та повітряним суднам в архіпелажних водах ст. Архіпелажний прохід морськими коридорами означає що усі судна і літальні апарати користуються правом архіпелажного проходу такими морськими коридорами і прольоту по таким повітряним коридорам з ціллю безперервного і швидкого транзиту через архіпелажні води з однієї частини відкритого моря або виключної економічної зони до іншої частини...
83543. Поняття і межі територіального моря. Право мирного проходу. Правовий режим територіальних вод 37.22 KB
  Правовий режим територіальних вод Територіальне море це пояс морських вод шириною до 12 морських миль що розташований між берегом чи безпосередньо за внутрішніми морськими водами або архіпелажними водами держави та відкритим морем або водами спеціальних зон. Територіальне море як й внутрішні морські води є частиною території прибережної держави. На підставі цього права торгівельні судна можуть проходити через територіальне море іноземної держави без спеціального дозволу лише за умови дотримання права прибережної держави. Прохід...
83544. Поняття та правовий режим прилеглої зони 36.05 KB
  Сстановлює що прилегла зона не може пролягати далі ніж на 12 морських миль від вихідної лінії від якої відміряється ширина територіального моря проте Конвенція з морського права 1982 р. містить положення що прилегла зона не може пролягати за межі 24 морських миль від цієї лінії Розвитком інституту прилеглої зони стала практика встановлення прибережними державами за межами свого територіального морязон виключного рибальства. Ширина морських зон виключного рибальства в практиці держав різниться.
83545. Виключна економічна зона та її правовий режим 33.18 KB
  Ширина виключної економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль що відраховуються від вихідних ліній від яких відмірюється ширина територіального моря. Прибережна держава в межах виключної економічної зони має суверенні права на розвідку розробку і збереження природних ресурсів як живих так і неживих що знаходяться у її водах на морському дні або його надрах. Прибережна держава в межах своєї виключної економічної зони користується не тільки економічними повноваженнями але й юрисдикцією щодо створення і використання штучних...
83546. Континентальний шельф і його правовий режим. Межі континентального шельфу. Делімітація континентального шельфу 36.65 KB
  Межі континентального шельфу. Делімітація континентального шельфу Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. Підводна околиця материка включає продовження континентального масиву прибережної держави що знаходиться під водоюі складається з поверхні і надр шельфу схилу і підйому. внутрішнім кордоном континентального шельфу є зовнішня межа територіального моря лінії на відстані 12 морських миль від вихідної лінії.
83547. Відкрите море І його правовий режим. Свободи відкритого моря 37.48 KB
  Свободи відкритого моря За зовнішньою межею територіального моря знаходяться простори морів і океанів які не входять до складу територіальних вод будьякої держави і утворюють відкрите море. відкрите море визначено як усі частини моря які не входять ані до територіального моря ані до внутрішніх вод будьякої держави. встановила що положення Частини VII Відкрите море застосовуються до всіх частин моряякі не входять ані до виключної економічної зони ані до територіальною моря або внутрішніх вод будьякої держави ані до архіпелажних...
83548. Правовий статус Міжнародного району морського дна. Використання ресурсів Міжнародного району морського дна. Міжнародний орган з морського дна 35.92 KB
  Використання ресурсів Міжнародного району морського дна. Міжнародний орган з морського дна Морське дно за межами континентального шельфу і економічної зони є територією з міжнародним режимом і утворює міжнародний район морського дна далі Район. 1 Конвенції ООН з морського права 1982 р.
83549. Поняття і види міжнародних проток. Правовий статус і режим міжнародних проток 36.7 KB
  Берега протоки можуть належати одній державі або двом чи більше державам. Якщо ширина протоки перевищує подвійну ширину територіального моря прибережної держави або держав на тій частини протоки що знаходиться поза межами територіального моря діє принцип свободи судноплавства. Якщо ж ширина протоки не є більшою ніж подвійна ширина територіального моря міжнародноправовий статус протоки є подібним до статусу територіального моря так звані територіальні протоки. Традиційно на підставі звичаєвої норми міжнародного морського права в водах...