80489

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВНІСТЬ (листопад 1917 — квітень 1921 рр.)

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Слід звернути увагу й на заяву Ради міністрів Української держави від 10 травня: Гетьман не думає стати самодержцем. 15 жовтня було оприлюднено листа Скоропадського голові Ради Міністрів в якому він вказуючи на завершення першого періоду будування Української держави наголошував на тому що настав вже час приступити до вироблення закону який має завершити нашу планомірну працю по будуванню державності а саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму . На відміну від системи центральних органів Української держави формування...

Украинкский

2015-02-17

53.6 KB

2 чел.

16

Тема 5: УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВНІСТЬ (листопад 1917 — квітень 1921 рр.).

План

1. Гетьманська держава.

2. Українська Народна Республіка часів Директорії.

3. Західноукраїнська Народна Республіка.

1. Гетьманська держава.

Навесні 1918 р. у Києві було створено Українську народну громаду, до якої вступило багато старшин 1-го Українського корпусу та козаків з Вільного козацтва. Громада зав'язала тісні стосунки з партією українських хліборобів-демократів та з "Союзом земельних власників", а у середині квітня 1918 р. — і з німецьким командуванням. На одній з нарад німецького та австрійського командування було вирішено, зважаючи на неможливість співпраці з Центральною Радою, підтримати іншу владу, яка б встановилася внаслідок перевороту. За найкращу форму влади було визнано гетьманат.

Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, у тому числі Є. Чикаленка багатого поміщика, видатного громадського діяча, а також П. Скоропадського колишнього командира 1-го Українського корпусу і почесного отамана Вільного козацтва. Кандидатура Є. Чикаленка незабаром відпала.

Начальник штабу німецьких військ генерал Гренер, який фактично керував усією військовою справою німців в Україні, наприкінці квітня 1918 р. висунув умови перевороту, головними з яких були такі: визнання Брестської угоди; розпуск Центральної Ради; відкладення виборів до Установчих зборів; підлеглість польовим судам осіб, що виступатимуть проти німців; вільна торгівля; відновлення права власності на землю; оплата за воєнну допомогу. Генерал Гренер підкреслив, що німці безпосередньо участі в перевороті не братимуть і підтримають гетьмана лише після того, як він буде обраний.

29 квітня у Києві відбувся хліборобський з'їзд, організований з ініціативи "Союзу земельних власників", на якому генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили усі державні інституції й найважливіші об'єкти. Місце УНР заступила Українська гетьманська держава.

Свою діяльність Скоропадський розпочав з відмови від соціальної політики Центральної Ради і обіцянок повернути життя "в нормальне річище". У концентрованому вигляді все це міститься в "Грамоті до всього українського народу" від 29 квітня 1918 р., у якій йшлося, перш за все, про захист інтересів власників.

Організація влади в Українській гетьманській державі. В. Винниченко зазначає, що деякі українські політичні сили запропонували розглядати гетьмана як "тимчасового президента" України. Слід звернути увагу й на заяву Ради міністрів Української держави від 10 травня: "Гетьман не думає стати самодержцем. Назва Гетьман — це втілення в історичній національно-українській ідеї незалежної і вільної України". Проте було б перебільшенням ставити знак рівності між президентством і гетьманством. Режим Скоропадського можна розглядати лише як перший крок на шляху переходу до більш ефективної моделі організації влади.

Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 р. "Законах про тимчасовий державний устрій України". Гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, адже саме він "стверджував закони і без його санкції ніякий закон не міг мати сили". Парламент же "Законами про тимчасовий державний устрій України" не передбачався. 15 жовтня, було оприлюднено листа Скоропадського голові Ради Міністрів, в якому він, вказуючи на завершення "першого періоду будування Української держави", наголошував на тому, "що настав вже час приступити до вироблення закону, який має завершити нашу планомірну працю по будуванню державності, а саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму".

Рада Міністрів. На неї покладалися "напрямок і об'єднання праці окремих секцій" (тобто відомств) по "прикметах як законодавства, так і найвищої державної управи". До складу гетьманського уряду входили міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військовий міністр, генеральний контролер. Водночас з'являються й нові інституції міністерство народного здоров'я і міністерство сповідань, яке займалося релігійними проблемами.

Паралельно вдосконалювалась внутрішня структура самих міністерств, які, в основному, поділялися на департаменти.

Слід звернути увагу на розвиток в період гетьманства інституту державної служби. До речі, після перевороту було звільнено лише призначених Центральною Радою міністрів та їх заступників. Решта чиновників лишалася на своїх посадах. Всі, хто перебували на державній службі або планували поступити на неї, мали принести "урочисту обітницю" на вірність Українській державі.

На відміну від системи центральних органів Української держави формування місцевої влади відбувалося в складних умовах. В "Грамоті до всього українського народу" від 29 квітня повідомлялося, що разом з Центральною Радою розпускаються й всі земельні комітети.

Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, їх замінили так звані "старости", які й очолили місцеві адміністрації. Було видано також закон про Державну варту так за часів гетьманщини почала називатися міліція. Вона підпорядкувалась безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував "помічник-інспектор Державної варти", на рівні повіту "начальник повітової Державної варти".

Гетьманська адміністрація активно діяла у напрямі формування "свого" самоврядування, оскільки добре усвідомлювала руйнівні наслідки дальшого протистояння. Ці зміни звелися до того, що відповідно до нового закону про вибори до земств (за часів гетьманщини було поновлено колишні назви) від 5 вересня 1918 р. вводилася куріальна система дві курії залежно від суми земського податку та інші обмеження. Роз'яснюючи новий закон, міністр внутрішніх справ Кістяковський заявив: "Наша куріальна система приведе до того, що земське життя буде направляти середня курія хлібороби, елемент досить культурний і виключно національний".

Особливо слід підкреслити здобутки гетьмана у формуванні дипломатичного відомства України та його діяльності. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка, втім, тісно перепліталася ще з однією — відносинами з країнами — суб'єктами колишньої імперії. З деякими з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів не виникало, адже не було головного каталізатора всіх протиріч територіальних проблем. Однак у взаєминах з іншими державами, насамперед з Польщею, саме вони стали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями одразу ж виростали інтереси "третіх" держав. Важко просувалися переговори з радянською Росією.

Відносини з Німеччиною і Австро-Угорщиною були в центрі уваги і зусиль української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, і зокрема на присутність німецьких військ на українській землі. З одного боку, Центральна Рада, а потім і гетьман сподівались з допомогою цих сил стати на власні ноги, укласти договір з радянською Росією, домогтися визнання України нейтральними державами, а згодом і державами Антанти; по другий бік, тут лежали власні інтереси Німеччини і Австро-Угорщини.

Не менш активним було дипломатичне життя й в самому Києві, де діяли посольства багатьох країн. В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує її дедалі настійливіше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація підводить до несподіваних рішень.

Військове будівництво. Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже Центральна Рада, за гетьманства остаточно поступилася місцем програмі формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил. І незважаючи на те що німецьке командування до цих планів поставилось без ентузіазму, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбутньої української армії.

Крім воєнного міністерства, в якому діяли головне артилерійське, головне інтендантське і головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.

Законодавча ж база військового будівництва складалася з декількох актів, у тому числі закону про загальний військовий обов'язок від 24 липня (час служби в піхоті становив два роки, а в кінноті та артилерії три), закону "Про політично-правове становище службовців військового відомства" від 1 серпня, який позбавляв їх активного й пасивного виборчого права, а також можливості входити до складу "яких не було б спілок... товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, які мають політичний характер".

Нарешті, у вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготовлений Генеральним штабом план організації української армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів (вони комплектувалися територіальне і відповідали такій же кількості військових округів: Київського, Волинського, Одеського, Полтавського, Харківського, Чернігівського, Катеринославського і Подільського). Усього ж штатами мирного часу передбачалося 175 генералів, 14 930 штабних і вищих офіцерів, 2975 військових урядовців, понад 291 000 підофіцерів і солдатів. Реально ж в листопаді 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 60 тис.

Однак при цьому не була врахована політична ситуація, що склалася на момент прийняття рішень. Гетьманський режим доживав останні дні, і за символічним збігом обставин, як і Центральну Раду, його нікому було захищати. Навіть гвардійська дивізія, до якої набирали представників заможного селянства і яка вважалася опорою гетьманства, перейшла на бік Директорії.

Судова система Української гетьманської держави спочатку не зазнала істотних змін порівняно з УНР. 2 червня було прийнято закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. Згідно з цим законом Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів цивільного, карного й адміністративного і виконувати на всій території України функції, що до його формування належали "Правительствующему Сенату", а також касаційні функції Головного Військового Суду. Оголошувалося також, що зазначений закон зберігатиме чинність до видання нового закону про Державний Сенат, підготовка і прийняття якого й визначали кінцеву мету всієї судової реформи.

8 липня гетьман затвердив закон "Про Державний Сенат" як "вищу в судових і адміністраційних справах державну інституцію". Характерною особливістю зазначеного закону було те, що він не визначав компетенцію Державного Сенату. Його діяльність тимчасово мала регулюватися "Учреждением Российского Правительствующего Сената", "Учреждением Судебных Установлений" та "Уставом Уголовного й Гражданского Судопроизводства".

Закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Так, Державний Сенат, який очолював Президент, поділявся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний.

На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Центральною Радою, гетьманський акт встановлював жорсткіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів наявність вищої юридичної освіти і не менш п'ятнадцятирічного стажу роботи "в судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду" або "в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора". Водночас закон містив заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької.

Деякі статті закону "Про Державний Сенат" торкалися питань прокуратури. Наприклад, було встановлено, що "при кожнім Генеральнім Судді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора".

Крім системи загальних судів, в Українській державі функціонували й суди військові, які відповідно до закону від 21 червня 1918 р. "Про організацію військово-судових установ та їх компетенції" поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і головному штабі). При військових судах незалежно від їх рівня вводилися також посади військових слідчих. І знов-таки всі військові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, щоправда, з одним застереженням "наскільки настанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української Держави".

Законодавство Української гетьманської держави. На відміну від Центральної Ради, яка в процесі формування національної правової системи зіткнулася з проблемою застосування російського законодавства, гетьманська адміністрація мала визначитись ще й з законодавчою спадщиною самої Центральної Ради.

Єдиного узагальнюючого акта, який би однозначно вирішив це питання, видано не було. Замість цього гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування актів, насамперед тих, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави.

Найбільш показовою в цьому плані є доля закону про національно-персональну автономію, ухваленого Центральною Радою. Як відомо, гетьман виходив не з "національного", а з "територіального" розуміння держави. Звичайно, така позиція Скоропадського призвела до того, що 9 липня 1918 р. закон про національно-персональну автономію було скасовано.

Дія деяких інших актів припинялася також в міру того, як приймалися відповідні закони Української держави. Так, 1 липня гетьман затвердив закон про українське громадянство (його основою став, до речі, "нульовий варіант" "всі російські піддані, що перебували на Україні під час видання цього закону, визнаються громадянами України"), остання стаття якого скасовувала закон про громадянство, ухвалений Центральною Радою.

Найважливішими законодавчими актами гетьманської держави були закони в сфері власності. Закон "Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями" свідчить про прагнення законодавця захистити інтереси власників перш за все великих.

Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти.

Водночас для гетьманського законодавства характерним є посилення його каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. "Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства".

Повстання проти гетьманського уряду. Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні експедиції військ викликали бурхливу реакцію українського селянства, і боротьба з гетьманським урядом набирала радикальних форм. У різних кутках України створювались повстанські загони. Селянські повстання послабляли місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір'я до гетьманського уряду.

В таких умовах Український національний союз розпочав загальне повстання. Для керівництва повстанським рухом 13 листопада 1918 р. було обрано Директорію у складі В.Винниченка, С.Петлюри, Ф Швеця, О. Андрієвського, А.Макаренка. Осередок Директорії знаходився у Білій Церкві, головною силою, на яку спиралися повстанці, був полк Січових стрільців.

Гетьманські війська були мало чисельними і до того ж розкидані по всій Україні. Тому серйозного опору вони чинити не могли. Гетьманський уряд не мав і зовнішньої підтримки. Антанта не визнавала Української держави, а допускала тільки Федерацію народів, що входили до складу Російської імперії. Серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду стало безнадійним. Україна опинилася між Антантою, більшовиками та армією Денікіна, якого підтримувала Антанта.

Виходом із цього становища могла бути лише зміна орієнтації. 14 листопада 1918 р. гетьман відважився на рішучий крок: кабінет Ф.Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений; одночасно було підписано грамоту про федерацію з майбутньою, не більшовицькою Росією і доручено С.Гербелю скласти новий кабінет, який мав діяти до з'ясування відносин з Антантою.

14 листопада 1918 р. одночасно сталися дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія розпочала повстання проти гетьманського уряду.

Усе разом — і грамота про федерацію, і новий склад кабінету, в якому більшість складали не українці, і маса росіян, які тікали до Києва від більшовиків, і російські військові частини, що їх формували на захист уряду від повстанців, — усе це створювало в широких масах населення вороже до гетьманського уряду ставлення.

Регулярного війська у повстанців не було, але зростала чисельність нерегулярного війська: добровольців із селян, міського населення та інтелігенції. Німецькі війська тримали нейтралітет.

18 листопада 1918 р. повстанська армія розбила гетьманські війська під Мотовилівкою. Після цього Скоропадському стало ясно, що українське військо за його уряд битися не буде. 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади, передавши її та державний скарб урядові, а сам виїхав за кордон.

2. Українська Народна Республіка часів Директорії

Встановлення влади Директорії. Після зречення гетьмана 18 грудня 1918 р. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В. Чеховським.

Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву в якій пояснювала громадянам, що відтепер вся влада в УНР має належати лише трудящим класам: робітництву та селянству. Класи нетрудові позбавлялись права порядкувати державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження лише трудовому народові самостійної УНР.

Становище нової влади було дуже тяжким. Україна була оточена ворогами з усіх боків. Шість різних армій діяли на її території. На заході стояли польські війська. Після повалення гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами.

Німецька та австро-угорська армії тримали "нейтралітет", бо їх солдати кидали зброю і амуніцію й шукали нагоди для виїзду додому. Крім того, в Україні почали діяти сотні загонів під проводом різних отаманів.

Директорія не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму. Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної політичної лінії. Протистояння між течіями Українського національного союзу, з членів якого було обрано Директорію, не припинялось. Більшість його В. Винниченко, В. Чеховський, М. Шаповал стояла за союз (з певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти. Інша частина, яку підтримував С. Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.

Політична структура України була такою: представники соціалістичних партій на початку грудня 1918 р. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча трудовому конгресові, обраному "трудовим населенням". Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях трудовим радам селян, робітників та "трудової інтелігенції". В уряді точилася дискусія щодо поняття "народ". Прем'єр В. Чеховський наполягав, що право на участь в конгресі мають тільки представники "трудящих мас". Але кого визнавати за "трудящих"? Виборчих прав були позбавлені не тільки "капіталісти" та "поміщики", а й частина інтелігенції: професори, адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо. Виборчі права отримали представники інтелігенції, які мали "безпосередні стосунки з народом: помічники лікарів, фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій та ін. Так розуміли автори інструкції "трудовий принцип".

5 січня 1919 р. з'явився закон, яким було призначено перше засідання Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. В законі говорилось, що на Трудовий конгрес треба обрати 593 делегати: 377 — від селян, 118 — від робітників, 33 — від трудової інтелігенції і 65 — від західноукраїнських земель.

23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конгресу одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон "Про форму влади в Україні", яким вся влада передавалася Директорії; були створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо.

Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М. Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н. Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. Багато заперечень викликало призначення С. Петлюри цивільної людини на пост Головного отамана.

Держави Антанти і Директорія. В міру відходу німецьких та австрійських військ з України почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Директорія не мала. 2 лютого 1919 р. Директорія була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці.

Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією. Проте французи висунули цілу низку вимог до Директорії. Так, вони бажали, щоб з неї вийшли В. Винниченко, С. Петлюра та прем'єр В.Чеховський; вони вимагали формування нового, правого уряду, що створив би протягом трьох місяців 300-тисячну українську армію під протекторатом Франції. Під час боротьби з більшовиками остання мала контролювати українські залізниці, щоб не було перерв у постачанні людей і військового спорядження для фронту. Франція прагнула також мати вплив на господарську політику українського уряду. Справу ж самостійності України мала вирішити мирна конференція.

І хоча Директорія не бажала поступатися української державності і не приймала всерйоз французьких пропозицій, вона все ж таки вислала свою делегацію до Одеси з метою розпочати переговори з французькими представниками.

Здавалось, що все йде до згоди України з Францією, бо В. Винниченко склав повноваження і виїхав за кордон, відійшов також від справ прем'єр В. Чеховський.

Позиція С. Петлюри, котрий після В. Винниченка вийшов на перше місце в державі, заздалегідь прирікала на невдачу переговори з французами, які домагалися його відставки. 13 лютого 1919 р. С. Петлюра створює новий кабінет на чолі з С. Остапенком, який був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет Міністрів одержав завдання розпочати з французами нові переговори.

Саме в той час почалася мирна конференція в Парижі, де французький прем'єр Ж. Клемансо почав поволі формувати неприйнятну для України думку між західними державами.

Таким чином, домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним,

Зусилля Директорії по удержанню влади. Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як "буржуазного уряду".

Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 р. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося останнє засідання Директорії повного складу.

На початку квітня в Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась тепер з С. Петлюри, Л. Макаренка, одного представника від ЗУНР та двох від соціалістичних партій. Впорядковано функції Директорії та її взаємини з урядом. Директорія мала тільки затверджувати закони, проекти яких готувалися міністерствами, і давати розпорядження лише останнім.

Створено новий уряд: головою кабінету став Б. Мартос. Новий Уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а на повстанців. Соціалісти бойкотували уряд С. Остапенка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Б. Мартоса.

Такі часті зміни уряду були невипадковими. Щодалі влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів грали тільки декоративну роль.

У серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Командування Української галицької армії пропонувало йти походом на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушити на Київ. Цей план — найбільш раціональний — зустрів опозицію з боку командування армією УНР, яке вважало, що обстановка вимагає спершу заволодіти Києвом. Було прийняте компромісне, але не краще рішення одночасно йти і на Одесу і на Київ.

У той же час до Києва спішно наближалися загони Добровольчої армії генерала Бредова. 30 серпня 1919 р. більшовики без бою залишили Київ. 31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії. Війська УНР відступили на захід, опинившись між трьома вогнями: більшовиками, армією та Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь та Поділля.

Директорія фактично розпалась. 15 листопада 1919 р. вона передала владу С. Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її в формі партизанської боротьби.

Варшавський договір. На початку 1920 р. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, Галичину. В Польщі не було одностайного ставлення до Української держави: соціалісти ставилися до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більша частина партій ставилась до України відверто ворожо.

В цих умовах українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському урядові декларацію, в якій пропонувала визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч та лінією через Волинь до Прип'яті.

Незабаром у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було підписано відповідний договір. Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) польський уряд визнав право УНР на незалежне існування, а Директорію та Головного отамана С. Петлюру за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР та Польщею встановлювались вздовж р. Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною та Росією; 3) польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, те ж саме зобов'язувалася УНР та ін.

Отже, Польща визнала за Україною право на незалежність, але за це одержала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Згідно з воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці підпорядковувались польському управлінню. Український уряд зобов'язувався постачати польському війську харчування, коней, волів тощо.

Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в Галичині. Він перекреслював усю боротьбу Галичини за незалежність і передавав її під владу Польщі. Уряд Директорії був приголомшений цим договором, хоча С. Петлюра був обізнаний з його умовами.

Ризький договір. З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. На три тижні було встановлено перемир'я. Радянський уряд використав перемир'я для підготовки наступу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч. 16 листопада 1920 р. в Криму було розбито армію Врангеля.

18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір Польща та радянська Росія. Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Україні.

Ризьким договором заборонялося перебувати на території Польщі антибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.

Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

4. Західноукраїнська Народна Республіка

Утворення ЗУНР. 18 жовтня 1918р. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині. Її головою (президентом) став Є. Петрушевич.

Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції український народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної України.

Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 р., і цей день є початком існування ЗУНР. До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави й її залежність від сторонніх чинників обережність Української Національної Ради була виправданою.

Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх представників. Гетьман Скоропадський із задоволенням сприйняв проголошення ЗУНР та її прагнення з'єднатися з Наддніпрянською Україною. Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і закріпить його режим, який союз мав намір повалити.

Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні сили, тому першою акцією Української Національної Ради було якнайшвидше перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців, який перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 р. збори старшин Українських січових стрільців схвалили від'їзд до Львова, але водночас прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.

31 жовтня 1918 р. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право українського народу на самостійність, але жадання Української Національної Ради не було задоволене, бо ніхто з міністрів не погодився з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної держави.

Не гаяли часу й поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині від австрійських властей і оформити перехід краю до Польської держави. Комісія оголосила, що визнає владу тільки варшавського уряду, й видала наказ, щоб усі державні органи Галичини здійснювали свої функції від імені польської держави. На 1 листопада 1918 р. вона призначила офіційну передачу влади польським властям, обравши місцем свого постійного урядування Львів.

У Львові на цей час зосередилося багато військовослужбовців-поляків, які утворювали свої організації та формували військові загони з цивільного населення.

Баритися далі українцям було не можна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. Військовий комітет вирішив виступити і взяти владу у Львові до своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об'єкти міста ~ військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське управління, банки та ін.

Вранці 1 листопада у Львові з'явилися відозви Української Національної Ради до мешканців столиці і до українського населення всієї Галичини, де, зокрема, відмічалось: "Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава... Найвищою властю Української держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обіймає власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української держави". Подібною за змістом була й відозва до українського народу. Крім того, вона інформувала про деякі заходи щодо збереження новоствореної держави. Так, усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській Національній Раді і наказам створених нею військових властей.

Формальна передача влади від австрійського намісника відбулася 1 листопада 1918 р. Того ж дня, подолавши розгубленість, поляки почали готувати повстання проти української влади. Вже на початку з'ясувалося, що українці не були до неї підготовлені. Вчинити переворот це одна річ, а утримати владу зовсім інша. Отже, боротьба за Львів перетворилася на справжню війну між Галичиною і Польщею.

Вищі органи влади і управління ЗУНР. З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада. Саме з цього виходив Основний тимчасовий закон, прийнятий 13 листопада 1918 р. на сесії Української Національної Ради. В ньому, зокрема, говорилось: 1) держава, проголошена Українською Національною Радою 19 жовтня 1918 р., має назву Західна Українська Народна Республіка; 2) до неї входять всі українські етнографічні території, що знаходяться під управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих зборів ЗУНР, а Українська Національна Рада і державний Секретаріат здійснюють владу; 5) гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі.

Прийнявши такий закон, Українська Національна Рада взяла на себе функцію парламенту. У березні 1919 р. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом. З обранням Сейму Українська Національна Рада мала припинити свою діяльність.

Право голосу надавалось громадянам ЗУНР з 21 року, а право бути обраним з 25 років. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засуджені судом за вчинення злочину.

9 листопада 1918 р. було створено перший уряд ЗУНР — Державний Секретаріат.

Одним з основних завдань діяльності уряду ЗУНР було об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки зі Східною Україною. 10 листопада було схвалено резолюцію про те, що Державний Секретаріат має вжити заходів щодо об'єднання усіх українських земель в одній державі. Проте боротьба з Польщею продовжувалася, але була не під силу галицьким військам, які залишили Львів. Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, довідавшись про його плани надіслати до Галичини січових стрільців, усіма засобами впливав на них, щоб вони залишились на місці, бо це була єдина надійна військова частина, на яку могли покластися повстанці.

21 листопада 1919 р. Українська Національна Рада уповноважила Л. Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києва для переговорів про об'єднання Галичини зі Східною Україною. Проте, там уже палахкотіла громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові було підписано так званий Передвступний договір з Директорією УНР, що включав такі пункти: 1) ЗУНР виявила бажання об'єднатися з Великою Україною як складова частина цілого; 2) обидва уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР.

Акт соборності відбувся 22 січня 1919 р. в Києві на Софійській площі, де було проголошено Універсал; "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська Велика Україна. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка".

Після проголошення Акта соборності Галицька держава отримала назву Західна область Української Народної Республіки. Проте фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.

Місцеві органи влади. Згідно з розпорядженням Української Національної Ради від 1 листопада 1918 р. у всіх місцевостях старі органи влади і управління належало ліквідувати. Замість них слід було утворити нові, українські. Такими органами влади мали стати міські та повітові комісари з дорадчими органами при нихнаціональними радами.

Українська Національна Рада 16 листопада 1918 р. видали "Тимчасовий закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки". Значне місце в ньому посідали питання організації та компетенції місцевих органів влади.

В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні ради (що на практиці в більшості випадків вже було зроблено раніше), а у громадах та містах — громадські і міські ради. Вибори до них проводилися на засадах загального і рівного виборчого права.

У справах громадської безпеки повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові коменданти і коменданти жандармерії. У господарських справах повітові комісари повинні були співпрацювати з повітовими харчовими комітетами.

Органи охорони порядку, судова система. Реорганізація армії. Після проголошення ЗУНР у багатьох повітах і населених пунктах було ліквідовано колишню австрійську жандармерію. Замість неї місцеві комісари почали на добровільних засадах формувати, так звану, народну міліцію. Але така система не могла забезпечити надійної охорони порядку в усій державі. Тому 6 листопада 1918 р. Українська Національна Рада прийняла рішення про утворення корпусу української державної жандармерії. До нього набирали добровольців, в першу чергу з числа військовослужбовців. Державна жандармерія підпорядковувалась спочатку Державному секретарству військових справ, але з часом була відокремлена від військової влади.

Система державної жандармерії, яка склалася на практиці, отримала законодавче закріплення в спеціальному законі Української Національної Ради від 15 лютого 1919 р. Що стосується народної міліції, яка утворилась в багатьох населених пунктах, то вона й надалі продовжувала діяти як орган самооборони.

За основу організації судової системи було взято попередню, австрійську. Усіх суддів, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і які зобов'язувалися служити українському народу і українській державі та склали про це відповідну присягу, власті ЗУНР залишили на своїх місцях.

В січні 1919 р. було проведено реорганізацію армії. У війську Української Галицької армії у травні 1919 р. налічувалося понад 100 тис. чоловік.

Законодавство ЗУНР. З найважливіших законів ЗУНР цього періоду був закон від 15 лютого 1919 р. про українську мову в державних установах, але водночас він дозволяв національним меншинам користуватися рідною мовою у взаємовідносинах з державними властями. 8 квітня було схвалено закон про українське громадянство, за яким особи інших національностей до 20 травня мали заявити, чи хочуть вони стати громадянами Української держави. Якщо вони цього не зробили, то вважалися чужинцями і за бажанням могли виїхати з України. Кожен, хто заявив себе громадянином України, вважався за такого на усій території ЗУНР.

Було створено окрему комісію Української Національної Ради для опрацювання земельного закону, прийнятого на сесії 14—15 квітня 1919 р. Цей закон націоналізував поміщицькі, монастирські, єпархіальні, церковні землі, а також землі установ. З них мав бути створений земельний фонд ЗУНР, який розподілявся обласними, повітовими і громадськими комісіями за встановленими державою цінами. Ліси мали перейти під оруду держави, а наділення землею мало бути вирішене майбутнім Сеймом. Самовільне захоплення землі каралося.

Паризька конференція. Кінець ЗУНР. У січні 1919 р. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конференцію до Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у власній державі.

Наприкінці лютого 1919 р. мирна конференція направила місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Члени місії виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг уряду ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 р. було вислано іншу комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР прийняв цей проект.

У квітні 1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби проти більшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії. Перед переважаючими силами французів війська галицької армії відступили.

У середині липня 1919 р. Українська галицька армія перейшла р. Збруч, щоб об'єднатись з військами УНР. Але об'єднати два уряди було неможливо цьому перешкоджали ідеологічні та персональні чинники.

С.Петлюра і весь провід УНР вважали Є. Петрушевича диктатором недемократичним і незаконним, а Є. Петрушевич і провід ЗУНР вважали перебування С. Петлюри на чолі армії шкідливим для справи. Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 рр. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили приход до влади у північно-східній частині України більшовицького уряду і в підсумку — утворення УСРР та встановлення радянської влади на більшій частині України.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

55488. Понятие компьютерной публикации. Средства создания публикаций. Виды публикаций, их шаблоны. Структура публикаций 345.5 KB
  Цели: Образовательные: познакомить учащихся с понятием компьютерной публикации; с видами публикаций; с понятием шаблона публикации и ее структуры; со средствами создания публикации; научить учащихся: использовать программу Publisher...
55489. Компьютерные публикации на основе использования готовых шаблонов 1.23 MB
  Использовать макеты публикаций поставляемые с Publisher и модифицировать заготовку для создания собственной публикации. Как вы думаете какая программа из пакета MS Office наиболее подходит для создания публикаций Publisher.
55490. Здравствуй, Пушкин! 81.5 KB
  Цели: раскрыть духовный и художественный потенциал произведений А.С.Пушкина, их общечеловеческие нравственные ценности; развивать творческую деятельность учащихся, навыки выразительного чтения художественных текстов, высокие эстетические чувства, жизненную компетентность...
55491. А.С. ПУШКИН «СТАНЦИОННЫЙ СМОТРИТЕЛЬ» 164.5 KB
  Сравниваем литературных героев Какое содержание библейской притчи нашло отражение в повести Станционный смотритель и что автор изобразил по-своему
55493. Путешествуем с географией 59.5 KB
  Цели урока: познакомить учащихся с географической картой планеты и особенностями природы наших материков; воспитывать у учащихся интерес к знаниям, внимательность, заинтересованность; развивать умения и навыки работы с картами, дополнительной литературой.
55494. Пять уроков в PhotoShopе 3.98 MB
  Очень важно пройти весь путь от сканирования фотографии или ввода компьютерного изображения до его окончательного применения в практических целях докладах презентациях проектной работе. Для представления обработки и хранения изображения в компьютере...
55495. Характеристика методу навчання співробітництві варіант «Ажурна пилка» 112 KB
  Застосування методу робота в групах на уроках теоретичного навчання. Характеристика методу навчання співробітництві варіант Ажурна пилка8 Висновок. Одним із нових напрямків у підвищенні якості підготовки робітників і спеціалістів є технологічний підхід до навчання який полягає у повному управлінні навчальним процесом відтворенні усіх навчальних дій корекції навчального процесу оперативному зворотному зв’язку. Саме такій підхід є гарантією досягнення...
55496. Педагогическая деятельность. Психологический анализ урочной деятельности 105 KB
  Ответьте на следующие вопросы: В чем смысловое отличие термина психологический анализ урока от термина педагогический дидактический методический анализ урока С какой целью проводится психологический анализ урока...