80490

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921 — початок 1929 рр.)

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Формально правову основу організації та діяльності державного механізму республіки на початку 20х років визначала Конституція УСРР 1919 р. розпочалася робота з підготовки реформи адміністративнотериторіального устрою УСРР де все ще зберігалися волості повіти і губернії. закладалися правові основи адміністративнотериторіальної реформи УСРР.

Украинкский

2015-02-17

59.71 KB

3 чел.

24

Тема 7: ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921 — початок 1929 рр.).

План

1. Державний лад України на початку 20-х років.

2. Україна і утворення Союзу РСР.

3. Перебудова державного апарату УСРР у зв'язку з утворенням СРСР.

4. Зміни в Конституції Української СРР.

5. Основні риси права.

1. Державний лад України на початку 20-х років.

Формально правову основу організації та діяльності державного механізму республіки на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919 р. Відповідно до неї найвищими органами державної влади були Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК і Рада Народних Комісарів. У 1921—1922 рр. в їхній роботі відбулися певні зміни. Подальшого розвитку набули конституційні положення про Раду Народних Комісарів щодо посилення її ролі в усіх сферах життя. Раднарком як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади здобував право розглядати і розв'язувати всі невідкладні загальнодержавні питання, в тому числі заходи законодавчого характеру. Все це свідчило про те, що поглибився процес посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої.

Нові умови потребували перебудови роботи й місцевих органів влади. Законодавчим актом, спрямованим на дальше зміцнення Рад як місцевих органів державної влади, уточнення їхніх взаємин із вищими органами та посилення їхньої ролі в умовах мирної господарської діяльності, стала постанова V Всеукраїнського з'їзду Рад про радянське будівництво. Встановлювалося, що рішення місцевих з'їздів Рад можуть скасовуватися в разі необхідності лише вищими з'їздами Рад, їхніми виконкомами та ВУЦВК і його Президією. Інші органи влади та управління такого права не мали.

У січні 1922 р. розпочалася робота з підготовки реформи адміністративно-територіального устрою УСРР, де все ще зберігалися волості, повіти і губернії. Постановою ВУЦВК "Про адміністративно-територіальний поділ України" від 1 лютого 1922 р. закладалися правові основи адміністративно-територіальної реформи УСРР. ВУЦВК поставив завдання підготувати зміну адміністративно-територіального поділу республіки за єдиним планом на основі наукових даних і господарсько-економічних вимог.

Перехід до нової економічної політики змусив відмовитись від методів воєнного комунізму, беззаконня, позасудових репресій тощо. Важливе значення у цьому відводилося перебудові судової системи і створенню державної прокуратури органу з нагляду за дотриманням законності на території всієї республіки.

Основою судової реформи стала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 р., якою затверджувалося Положення про судоустрій УСРР. Існуючі до цього судові органи (революційні трибунали, народні суди у різноманітних складах, Вищий судовий контроль наркомюсту УСРР) скасовувались, утворювалася єдина система судових установ, яка складалась з трьох ланок: народний суд (у складі або постійного нарсудді, або постійного нарсудді і двох нарзасідателів), губернський суд і Верховний суд УСРР.

Постановою ВУЦВК від 22 березня 1922 р. була скасована Українська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою. Ліквідовувалися і місцеві органи цієї комісії. При наркоматі внутрішніх справ УСРР утворилося Державне політичне управління для боротьби з контрреволюційними виступами, шпигунством, контрабандою тощо. Справи про злочини проти радянського ладу підлягали розгляду в судовому порядку.

2. Україна і утворення Союзу РСР.

Договірні відносини між УСРР та РСФРР в 1921—1922 рр.

Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус "самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші республіки. Прагнення до об'єднання зумовлювалося економічними зв'язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу, єдиною політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно централізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і називалися центральними, як, наприклад, ЦК КП(б)У, насправді користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б). Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні.

Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних наприкінці 1920 р. — на початку 1921 р. союзних договорів між РСФРР та іншими республіками. Так, 28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерін та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенність" кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи необхідність "згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва". Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх "уповноважених". Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. "Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР" встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності вони керуються законами обох республік і відповідальні перед відповідними народними комісаріатами РСФРР і перед органами Центральної радянської влади УСРР. Права і обов'язки уповноважених визначалися окремими положеннями, виданими і затвердженими урядами РСФРР і УСРР протягом 1921 р.

Договірні зв'язки з самого початку передбачали нерівноправність республік у стосунках з РСФРР.

Відповідно до Положення про Держплан при Раді Праці і Оборони РСФРР від 8 червня 1922 р. на нього покладалася розробка єдиного державного плану, який "поширюється як на всю РСФРР, так і на союзні радянські республіки". Таким чином, Держплан перетворювався в загальнофедеративний орган.

Поступово у державних органах РСФРР зосереджується управління найважливішими галузями української промисловості.

У 1922 р. управління транспортом і зв'язком на території України повністю перейшло до органів РСФРР.

Українські керівники одними з перших звернули увагу на недоліки, притаманні системі договірних відносин. Х. Раковський в червні 1921 р. надіслав телеграму Леніну з проханням врегулювати взаємовідносини між наркоматами РСФРР і УСРР. На відсутність розмежування функцій центру і республік, що призводило до неминучої плутанини, вказував нарком освіти УСРР В. Затонський. У березні 1922 р. з метою уточнення прав і обов'язків УСРР у її відносинах із РСФРР створюється спеціальна комісія з членів ЦК РКП(б) і КП(б)У. Вона провела ряд засідань, розробила кілька угод щодо окремих наркоматів. Аналогічні пропозиції про визначення та удосконалення зв'язків між республіками і РСФРР надходили також від Білорусії, закавказьких республік.

Утворення Союзу РСР. 11 серпня 1922 р. оргбюро ЦК РКП (б) створило комісію для підготовки до чергового пленуму ЦК питання про взаємовідносини республік. Сталін подав комісії проект резолюції побудований на ідеї "автономізації". Його підтримали Вірменія й Азербайджан. Грузія рішуче виступила проти, Білорусія утрималась. Гострі заперечення проект викликав в Україні з боку Х. Раковського і Г. Петровського, яких підтримали деякі члени ЦК КП(б)У. Проте, перший секретар ЦК Компартії України Д. Мануїльський, без погодження з ЦК КП(б)У, 4 вересня 1922 р. надіслав листа Сталіну, в якому повністю підтримав ідею "автономізації".

26 вересня 1922 р. проект резолюції, матеріали його обговорення в ЦК компартій республік і протоколи засідань, комісії оргбюро ЦК РКП(б) були надіслані в Горки Леніну, який через хворобу не брав участі в роботі комісії. Ознайомившись з усіма документами, Ленін у листі Л. Каменєву для членів політбюро ЦК РКП(б) виступив проти сталінського проекту "автономізації" і запропонував принципово інший шлях об'єднання, утворивши "новий поверх у вигляді федерації незалежних республік, де найвищим органом Союзу буде загальнофедеральний ЦВК".

Резолюція оргбюро була перероблена у відповідності з ленінськими зауваженнями, хоч Сталін і назвав їх "національним лібералізмом". Передбачалося  об'єднання радянських республік у "Союз Соціалістичних Радянських Республік", найвищим законодавчим органом якого був Союзний ЦВК, а виконавчим — Союзний Раднарком. У такій редакції резолюцію й подали на пленум ЦК РКП(б), котрий 6 жовтня 1922 р. прийняв постанову "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними радянськими соціалістичними республіками", де вищим законодавчим органом Союзу визнавався тепер Всесоюзний з'їзд Рад, який обирає федеральний ЦВК.

30 грудня 1922 р. у Москві відкрився І Всесоюзний з'їзд Рад, який ухвалив рішення про утворення Союзу РСР і в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими документами чотири радянські республіки РСФРР, УСРР, ЗСФРР, БСРР утворюють одну союзну державу.

3. Перебудова державного апарату УСРР у зв'язку з утворенням СРСР

Підготовка союзної Конституції 1924 р. 

В процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася гостра політична боротьба. Сталін та його оточення намагалися максимально обмежити суверенітет республік. Спроби окремих діячів республік протистояти цим акціям рішуче придушувалися, все чіткіше проявлялися риси сталінської "автономізації".

Основна боротьба відбулася на XII з'їзді РКП(б) 17—25 квітня 1923 р. З доповіддю "Національні моменти в партійному й державному будівництві" виступив Сталін. Представники української делегації висловили ряд критичних зауважень. Особливе значення мав виступ Х. Раковського, який вніс від української парторганізації поправку до запропонованої Сталіним резолюції стосовно норм представництва й складу другої палати ЦВК СРСР. Згідно зі сталінською резолюцією до Ради Національностей передбачалось обирати по чотири представника від союзних і автономних республік, а також по одному від національних областей. При такому підході РСФРР отримувала 64—72 голоси, Закавказька федерація — 12, а УСРР та БСРР по чотири голоси. Х. Раковський наполягав на тому, щоб до другої палати входили тільки представники союзних республік. Проте його поправку з'їзд відхилив.

Остаточно питання про характер Союзу було вирішено на четвертій нараді ЦК РКП(б) із відповідальними працівниками національних республік і областей в червні 1923 р. Надії на серйозні зміни, на захист суверенітету України виявилися марними. Основні положення українського проекту договору зазнали тут нищівної критики з боку Сталіна, який безпідставно звинуватив авторів проекту, і в першу чергу Раковського, в бажанні "домогтися чогось середнього між конфедерацією і федерацією з перевагою на бік конфедерації".

Декларацію і Союзний договір 1922 р. не було доопрацьовано.

6 липня відбулася друга сесія ЦВК СРСР, яка прийняла постанову про затвердження Основного Закону (Конституції) СРСР і негайне надання йому чинності. Схвалений текст Конституції було вирішено "винести на остаточне затвердження ІІ з'їздом Рад Союзу РСР".

Утворення Союзу РСР, прийняття союзної Конституції 1924 р. диктували необхідність перебудови державного апарату УСРР. Процес реорганізації охопив усі основні ланки державного механізму, знайшовши своє закріплення у новому тексті Конституції УСРР 1925 р. і у подальших змінах Основного Закону.

Найвищі органи державної влади і управління УСРР. Аналіз діяльності Всеукраїнських з'їздів Рад свідчить, що з'їзд був органом законодавчої влади УСРР. Своїми законодавчими актами Всеукраїнський з'їзд Рад визначав основний напрям діяльності всіх органів української держави як у центрі, так і на місцях. Його рішення мали характер директив і найвищу юридичну силу. Але з утворенням СРСР він мав керуватися постановами всесоюзних з'їздів Рад, директивами всесоюзних і республіканських з'їздів Комуністичної партії та пленумів ЦК.

Невпинне посилення партійного керівництва усіма державними структурами позначалося і на роботі Всеукраїнських з'їздів Рад. Змінювався партійний склад з'їзду. Якщо на V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 р.) поряд з більшовиками засідали 13 представників інших партій (УКП, лівих есерів, бунду та ін.), то на VI з'їзді (грудень 1921 р.) їх уже було тільки двоє, а починаючи з VII з'їзду Рад (грудень 1922 р.) представницький орган України стає однопартійним — більшовицьким. Плюралістична політична система знищується, утверджується монопольне становище РКП(б) і КП(б)У.

Всеукраїнський з'їзд Рад розглядав і розв'язував найважливіші питання відбудови промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі, фінансів, культурного будівництва тощо. Значне місце в роботі Всеукраїнських з'їздів Рад займали проблеми перебудови державного апарату УСРР у зв'язку із уведенням непу і утворенням Союзу РСР.

З 1926 р. змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) як вищий орган державної влади УСРР у період між Всеукраїнськими з'їздами Рад у цей час відігравав важливу роль.

Рада Народних Комісарів і народні комісаріати УСРР. Утворення СРСР і "затвердження його Конституції" призвели до серйозних змін у системі органів державного управління Української СРР.

12 жовтня 1924 р. було затверджено нове Положення про Раднарком УСРР, згідно з яким він визнавався виконавчим і розпорядчим органом державної влади України.

Уряд України мав звітуватись перед союзними органами. Президія ЦВК СРСР мала право скасовувати рішення українських установ. Траплялися випадки, коли республіка опротестовувала перед ЦВК СРСР рішення союзних органів, які порушували суверенні права УСРР.

В Україні зростав центральний апарат державного управління. Все більш вагомою ставала роль комуністів, які займали керівні посади. Запроваджувалась практика беззаперечного підпорядкування директивам вищих органів, поступово формувалися елементи адміністративно-командної системи.

Місцеві органи державної влади УСРР. Характерною рисою цього періоду було перш за все завершення розпочатої ще в 1922 р. реформи адміністративно-територіального устрою УСРР, головною метою якої був пошук найбільш ефективної системи контролю за місцевим управлінням. Найскладнішим завданням цієї реформи став перехід від чотириступеневої системи управління (губерніяповіт волость село) до триступеневої (округ район село). Відбувався такий перехід поступово. Спочатку було підготовлено проект скасування в УСРР волостей і повітів та утворення замість них районів і округів. 

Наприкінці 1924 р. визріли умови для завершення адміністративно-територіальної реформи УСРР. Це питання було винесено на розгляд IX Всеукраїнського з'їзду Рад. Відповідно до постанови з'їзду Рад Президія ВУЦВК своїм рішенням від 3 червня 1925 р. скасувала губернії як адміністративно-територіальні одиниці.

Одним із найважливіших засобів пожвавлення Рад стала організація виборчих кампаній до Рад. У листопаді 1925 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили нове Положення про виборчі права громадян, де узагальнювався вже набутий досвід, були внесені деякі уточнення. Але і після цього коло осіб, що були позбавлені виборчих прав, залишалось значним. Вибори були нерівними, багатоступеневими, з відкритим голосуванням. Взагалі можна сказати, що фактично виборів не було. Кандидати, висунуті більшовицьким керівництвом, завжди одержували більшість голосів в умовах відкритого голосування.

Хоч Ради і вважалися повновладними органами, працювали вони під постійним контролем і наглядом партійних органів. IX з'їзд КП(б)У встановив, що комуністичні фракції радянських органів (від губвиконкомів до волвиконкомів) повинні стати безпосередніми керівниками і провідниками рішень партії в своїх установах.

Як зазначалося на Х Всеукраїнському з'їзді Рад, зміцнення низових органів влади, надання їм значних адміністративних і фінансових функцій значною мірою пожвавило роботу Рад. Разом із тим залишилося ще багато прорахунків у діяльності місцевих органів влади, що вимагали усунення.

Перш за все звернули увагу на сільські Ради найбільш численні органи влади. Сільські Ради в межах своєї компетенції ставали найвищими органами влади на підвідомчій їм території. Обирались вони на один рік.

Значна кількість різноманітних законодавчих актів у галузі державного права, прийнятих в УСРР, надзвичайно ускладнювала діяльність органів влади і управління всіх рівнів. Ця обставина обумовила необхідність створення адміністративного кодексу. Він був затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 р. і вводився в дію 1 лютого 1928 р. Адміністративний кодекс УСРР регулював широке коло суспільних відносин, пов'язаних із правами і обов'язками органів державного управління у взаєминах між ними, а також у відносинах цих органів з громадянами.

Збройні сили. 

Нові умови викликали необхідність реформи збройних сил. Важливе значення мала розробка нових принципів комплектування Червоної армії. Першим кроком у цьому напрямку стала постанова ВУЦВК "Про обов'язкову військову службу" від 3 січня 1923 р. У постанові говорилося: "Всі громадяни УСРР чоловічої статі, незалежно від їхнього місцеперебування, притягаються до відбування обов'язкової військової служби". Разом із тим цей акт закріплював принцип класового комплектування Червоної армії і флоту.

Прокуратура, суд і ДПУ (ДПК) УСРР. 

Ще у ті часи, коли прокуратура тільки розпочинала свою діяльність, більшовицька партія взяла її під свій контроль. Так, у грудні 1922 р. ЦК РКП(б) своїм циркуляром встановив, що партійні органи повинні здійснювати контроль за діяльністю прокуратури, заслуховуючи доповіді прокурорів на засіданнях губкомів партії.

Прокуратура УСРР проводила досить важливу роботу. Як відзначала сесія ВУЦВК у жовтні 1925 р., "діяльність органів прокуратури було скеровано на охоплення прокурорським оглядом усіх органів влади до сільрад включно". У галузі суду і слідства прокуратура стежила за тим, щоб справи якнайшвидше проходили в судово-слідчих органах, щоб скоріше розв'язувались земельні справи тощо. Працівники органів прокуратури практикували виїзди до сіл, де приймали і розв'язували заяви і скарги селян, систематично контролювали окремі райони.

Серйозних змін зазнала судова система республіки. Єдина система судових установ УСРР складалася з народних та окружних судів і Верховного Суду УСРР. Для розгляду справ особливих категорій поряд із єдиною системою діяли спеціальні суди: судово-земельні комісії, арбітражні комісії, військові трибунали тощо.

Основною ланкою в системі судових органів УСРР, як і раніше, лишався народний суд. Окружний суд складався з пленуму і відділів: цивільного, кримінального, адміністративного та дисциплінарної колегії. Верховний Суд УСРР мав такий склад: президія, пленум і декілька колегій.

У зв'язку з тим, що до Положення про судоустрій УСРР 1925 р. протягом 1926—1929 рр. було внесено численні зміни і доповнення, ВУЦВК і Раднарком УСРР 11 вересня 1929 р. затвердили нове Положення про судоустрій УСРР. У республіці зберігалася попередня судова система  народний суд, окружний суд, Верховний Суд УСРР.

Детально визначалася структура окружного суду, який складався з пленуму, цивільного відділу, кримінального відділу, надзвичайної сесії та особливої сесії у справах про неспроможність кооперативних організацій. Дисциплінарні комісії було скасовано. У Положенні визначався також склад Верховного Суду УСРР.

На зразок РСФРР в Україні було створено громадські суди. У 1928 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову про житлові примирні конфліктні комісії, а в червні 1929 р. затвердили Положення про громадські суди і примирні камери, які мали розглядати деякі кримінальні і цивільні справи. Громадські суди утворювалися на заводах, фабриках, у громадських і державних установах. Обиралися громадські суди загальними зборами робітників і службовців терміном на один рік. Вони мали право вдаватися до таких стягнень, як попередження, громадський осуд, штраф до 10 крб.

При сільських і селищних Радах утворювалися примирні камери у складі голови, його заступника і двох членів-засідателів. Голова і його заступник обиралися сільською або селищною Радою терміном на один рік, засідателі загальними зборами виборців. Засідання примирних камер відбувалися відкрито. Як і громадські суди, камери накладали такі стягнення, як громадська догана, попередження, відшкодування збитків, примусові роботи на строк до 7 діб, штраф до 10 крб. А головне, підвищилася каральна роль цього органу, він мав право на позасудову репресію.

Зміни відбувалися і в структурі ДПУ. ОДПУ діяло на правах союзного народного комісаріату, керувало через своїх уповноважених ДПУ союзних республік, а також особливими відділами армії. Колегія ОДПУ мала право визначати міру покарання "ворогам народу". Це надавало можливість використовувати органи ОДПУ у внутріпартійній боротьбі за лідерство в правлячій партії, а також для придушення політичної опозиції та інакомислячих у країні.

ВУЦВК і Раднарком УСРР 13 серпня 1924 р. затвердили Положення про Державне Політичне Керування Української Соціалістичної Радянської Республіки, за яким "Державне Політичне Керування УСРР (скорочена назва ДПК) засновується при Раді Народних Комісарів УСРР для боротьби з політичною контрреволюцією, шпигунством та бандитизмом". Роль ДПК УСРР (ДПУ) зростала. Його органи залучалися до вирішення економічних і національних питань. ДПУ брало активну участь у розв'язаному за секретною вказівкою ЦК РКП(б) кривавому поході проти церкви.

Українізація державного і господарського апарату УСРР. XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. постановив: ширше залучати місцеві кадри до органів управління союзних республік; видавати закони про вживання рідної мови в усіх державних установах; створювати національні військові формування; розширювати видання літератури національними мовами тощо. В цей час українське партійне і державне керівництво накреслило широку програму "українізації" державного апарату. Конкретний план розвитку української культури і української мови, українізації державного і господарського апарату, органів освіти і культурно-освітніх установ, преси, видавництв та ін., а також забезпечення прав інших національностей було розроблено комісією ЦК КП(б)У з національного питання.

Процес українізації викликав хвилю національного відродження, а найвідчутнішим його проявом став бурхливий розвиток гуманітарних наук, українського театру і літератури. Непередбаченим і небажаним для правлячої партії наслідком українізації виявилося невпинне зростання ролі української інтелігенції, яка незабаром зазнала нищівного удару. Першим постраждав талановитий український письменник М. Хвильовий. Слідом за ним під удар попав нарком освіти УСРР О. Шумський, який вважав, що процес українізації йде дуже повільними темпами. Потім настала черга відомого економіста М. Волобуєва.

Комуністична партія безоглядно знищувала у своєму середовищі і в суспільстві в цілому будь-які прояви національної специфіки як ворожі інтернаціональній пролетарській справі. Нищівній критиці, а з кінця 20-х років — жорстоким репресіям піддавались ті з комуністів, хто виступав на захист національних інтересів союзних республік, відстоював право на вільний розвиток економічного, культурного й духовного життя всіх народів СРСР.

4. Зміни в Конституції Української СРР.

Перетворення, що сталися в усіх сферах життя України, потребували внесення значних змін до Основного Закону республіки Конституції УСРР. Насамперед це було обумовлено утворенням єдиної союзної держави СРСР, у складі якої перебувала тепер Україна. 

15 травня 1929 р. XI Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив нову Конституцію УСРР. У ст. 1 Конституції Українська Республіка проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян, де вся "влада" належить Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Таким чином, форма правління у вигляді Республіки Рад, як і раніше, проголошувалась Конституцією класовою організацією.

Нові, принципового значення положення Конституції УСРР 1929 р. були сформульовані в ст. 2 і ст. 3, де визначався правовий статус Української СРР, її залежність від союзного центру.

Конституція УСРР 1929 р. залишила в силі всі права і свободи трудящих, проголошені Конституцією УСРР 1919 р. Вона закріпила рівноправність громадян незалежно від їхньої расової і національної ознаки. Конституція гарантувала всім національностям, які проживали на території України, можливість користуватися рідною мовою. Система вищих органів влади і управління залишалась такою ж, як і в редакції Конституції 1925 р. Найвищими органами влади визнавалися Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет і Президія ВУЦВК. Розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК був Раднарком УСРР.

Місцевими органами влади Конституція УСРР 1929 р. визначала Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, районні і окружні з'їзди Рад, а також їхні виконавчі комітети. Районні і окружні з'їзди скликалися один раз на рік. Виконкоми обиралися з'їздами Рад і в період між з'їздами були вищими органами влади на місцях.

5. Основні риси права

Найважливішим засобом подальшого приведення законодавства у відповідність з вимогами життя, що їх висувала нова економічна політика, була кодифікація права.

Було створено ряд кодексів та інших комплексних законодавчих актів України: Цивільний кодекс (1922 р.), Земельний кодекс (1922 р.), Кодекс законів про працю (1922 р.), Кодекс законів про народну освіту (1922 р.), Кримінальний кодекс (1922 р.), Кримінально-процесуальний кодекс (1922 р.), Закон про ліси (1923 р.), Цивільно-процесуальний кодекс (1924 р.). Тимчасові будівельні правила (1924 р.), Ветеринарний кодекс (1925 р.). Виправно-трудовий кодекс (1925 р.), Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану (1926 р.), Адміністративний кодекс (1927 р.).

Після утворення СРСР на території України почали діяти загальносоюзні законодавчі акти. Органи влади і управління Союзу РСР повинні були приймати правові акти в межах, передбачених ст. 1 Конституції СРСР 1924 р.

На практиці союзні органи, здійснюючи правотворчу діяльність, почали поступово виходити за межі прав, наданих їм союзною Конституцією. Тим самим вони звужували компетенцію республіканських органів.

Цивільне право. Закріплювало зосередження основних знарядь і засобів виробництва в руках радянської держави.

Піклуючись про організацію державного сектора господарства, державні органи України водночас, виходячи з принципів непу, дозволили діяльність приватних та кооперативних підприємств. У галузі майнових прав громадянам надавалося:

а) право власності на денаціоналізовані будівлі в міських і сільських місцевостях, з правом їх відчуження і з передачею покупцеві права оренди на земельні ділянки під будівлі; б) право забудови як у міських, так і в сільських місцевостях на основі договорів з місцевими органами влади на термін не більше 49 років;

в) право власності на рухоме майно (на промислові і торговельні підприємства, знаряддя, засоби виробництва і товари, на грошові капітали, предмети домашнього господарства і особистого вжитку);

г) право застави зазначеного майна;

д) авторське і винахідницьке право, а також право на товарні знаки;

е) право спадкування за заповітом і за законом при умові, що вартість спадщини не перевищує 10 тис. золотих крб.

Постанова визнавала за громадянами право укладання будь-яких не заборонених законом договорів (купівлі-продажу, обміну, позики, підряду, поручництва, майнового найму, страхування, різних видів товариств). Зазначалося, що постанова не мала зворотної сили, тобто вона не відновлювала права дореволюційної власності, не скасовувала вчиненої в попередній період експропріації приватної власності і не давала підстав колишнім власникам вимагати повернення їхнього майна,

Правове регулювання всієї сукупності майнових відносин між громадянами, а також між ними і державними організаціями та цими організаціями поміж собою за умов нової економічної політики було здійснено Цивільним кодексом УСРР 1922 р. У Цивільному кодексі перш за все зазначалося, що "цивільні права захищаються законом, за винятком того, коли вони здійснюються всупереч із їхнім соціально-господарським призначенням". Демократичний характер мала ст. 4 ЦК, котра характеризувала цивільну правоздатність (тобто здатність мати цивільні права і обов'язки), що надавалася всім, не обмеженим судом у правах, громадянам. Стать, раса, національність, віросповідання, походження не впливали на обсяг цивільної правоздатності. Кожному громадянину республіки надавалися права вільного пересування, обрання незаборонених законом занять і професій, придбання та відчуження в рамках закону майна, укладання угод і створення промислових і торговельних підприємств при дотриманні норм, що стосувалися відання цих підприємств. У той же час Цивільний кодекс декларував класовий підхід у регулюванні майнових відносин. Так, він забезпечував робітникам і службовцям право автоматичного поновлення договору житлового найму і встановлював для них тверді ставки квартирної плати. Коли йшлося про відшкодування збитків, ЦК зобов'язував судові органи враховувати майновий стан потерпілого й відповідача. Згідно зі ст. 123 ЦК майновий стан боржника мав бути врахований при визначенні порядку стягнення за невиконання договору.

Належну увагу Цивільний кодекс приділяв праву власності. Розрізнялась власність: а) державна (націоналізована та муніципалізована), б) кооперативна, в) приватна. Перевага надавалася державній власності. Так, земля, надра, ліси, води, залізниці загального користування проголошувалися виключно власністю держави. Об'єкти державної власності, перелік котрих наводився в ст. 22 ЦК, повністю вилучалися з цивільного обігу. Державні підприємства і установи мали право стягнути незаконно відчужене майно, що їм належало, не лише від несумлінного, а й від сумлінного набувача. Колективістська точка зору декларувалася в багатьох статтях ЦК.

Цивільний кодекс надавав кооперативним організаціям право мати у власності підприємства незалежно від числа зайнятих на них робітників.

Поряд з державною і кооперативною власністю ЦК УСРР допускав приватну власність. Приватна власність допускалася Кодексом лише в чтко визначених межах за неодмінної умови дотримання приватним власником законів України.

Дозволивши різні форми власності, ЦК УСРР забезпечував певну свободу договору. 

В останньому розділі ЦК УСРР містилися норми спадкового права, допускалося спадкування за законом і за заповітом. У ст. 417 зазначалося: "Якщо загальна вартість спадкового майна перевищує десять тисяч карбованців, то між державою в особі народного комісаріату фінансів та його органів і приватними особами, які залучаються до спадкоємства за законом або за заповітом, проводиться поділ або ліквідація спадкового майна в частині, що перевищує вартість спадкоємства, на користь заінтересованих органів держави". ЦК вказував і ще на деякі обмеження спадкового права. Так, було обмежено коло осіб, котрі могли спадкувати за законом.

Цивільне право України відігравало значну роль у створенні належних умов для здійснення нової економічної політики, регулюючи перш за все взаємовідносини між державною і приватною власністю.

Сімейне право. У першій половині 20-х років шлюбно-сімейні відносини в Україні регулювало сімейне законодавство, прийняте ще в 1918-1919 рр. 31 травня 1926 р. сесія ВУЦВК прийняла Кодекс законів про родину, опіку, подружжя та про акти громадянського стану. Кодекс мав такі розділи: "Родина", "Про опікунство", "Подружжя", "Права громадян змінювати свої прізвища та ім'я", "Визнання особи безвісно відсутньою або померлою".

За Кодексом визнавалась обов'язковість державної реєстрації шлюбу: "подружжя реєструється в органах ЗАГСу. Тільки реєстрація подружжя в органах ЗАГСу є єдиним, до спростування судом, доказом наявності подружжя". Згідно із ст. 106 "вчинення релігійного обряду (шлюбу) не має будь-якого правового значення та не може правити за доказ подружжя".

Розлучення також, як і реєстрація шлюбу, було віднесено до відання органів ЗАГСу. Кодекс регулював питання майнових відносин подружжя. Так, він вважав роздільною власністю лише майно, яке було придбане до шлюбу, а майно, яке придбане подружжям під час спільного життя, вважалося таким, що належало їм обом на основі спільної власності. Спільне майно у випадку розлучення ділилося на рівні частки.

Кодекс визначав порядок одержання аліментів. Таке право виникало у одного з подружжя у випадку непрацездатності, яка виникла до шлюбу, під час шлюбу або не пізніше одного року після розлучення.

Кодекс регулював широке коло питань, пов'язаних з правовідносинами між батьками і дітьми. Вони не залежали від того, зареєстрований шлюб батьками чи ні. Кодекс також встановлював право усиновлення (удочеріння). Значна кількість статей Кодексу була присвячена питанням опіки і піклування.

Земельне право. ЗК УСРР перш за все зазначив, що "право приватної власності на землю, надра, води та ліси в межах УСРР скасоване назавжди", а всі землі в межах УСРР, "в чийому б віданні вони не були,становлять власність Робітничо-Селянської Держави". Тим самим ЗК встановлював, що будь-яке право землекористування можливе було тільки в результаті надання його державою і за умов, визначених державою. Порушення права державної власності на землю (купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі) заборонялись, а особи, винні в цьому, притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися.

ЗК встановлював, що право на користування землею для ведення сільського господарства мають всі громадяни УСРР (незалежно від статі, віросповідання, національності). Право на землю, надану лише в користування, вважалось безстроковим і могло бути припинене лише на підставі, визначеній законом. Наприклад, трудового землекористувача можна було позбавити землі в тому разі, якщо двір перестав займатись сільським господарством, у випадку необхідності вилучити землю для державних чи громадських потреб. Тоді землекористувачеві відводилась земля в іншому місці і відшкодовувались заподіяні вилученням збитки. Право на користування землею могло бути здійснене землекористувачем лише в складі земельної громади. У зв'язку з цим Кодекс докладно визначав склад земельної громади, її права та обов'язки, органи управління.

Кодекс давав детальну правову регламентацію інституту селянського двору основної виробничої одиниці в сільському господарстві. Стаття 66 визначала двір як родинно-трудове об'єднання осіб, що спільно вели сільське господарство. Кодекс встановлював умови і підстави поділу двору. Забезпечуючи стійкість трудового землекористування, ЗК уводив такі інститути, як трудова оренда землі і допоміжна наймана праця в трудових землеробських господарствах. Тимчасова передача права користування землею сприяла запобіганню від розорення трудових одноосібних господарств внаслідок стихійного лиха та інших причин. Наймана праця допускалася за умови дотримання законів про охорону і нормування праці.

Кодекс містив досить важливе право земельної громади самій обирати форми землекористування, наприклад общинну, індивідуальну, колективну.

Земельний кодекс УСРР надалі зазнавав змін. У другій половині 20-х років, в умовах розширення компетенції союзних державних органів, а Україні поширювали свою дію загальносоюзні акти в галузі земельного права, де червоною ниткою проходить ідея розширення колективізації і обмеження прав найзаможнішого прошарку селянства ("куркулів").

Важливим законодавчим актом, що дорівнював кодексові, був Закон про ліси УСРР (3 листопада 1923 р.). Він був тісно пов'язаний із Земельним кодексом, оскільки розвивав і конкретизував правила використання лісів як всенародного добра.

Трудове право. Одним з перших нормативних актів, що відповідав умовам непу, стала постанова Раднаркому УСРР від 19 квітня 1921 р. "Про полегшений перехід робітників і службовців з одного підприємства на інше". Але більш детально питання трудового права регулювались Кодексом законів про працю в УСРР (далі КЗпП), який був уведений в дію з 15 листопада 1922 р.

У першій статті КЗпП встановлював, що його норми "поширюються на всіх осіб, що працюють за наймом, в тому числі і вдома (квартирники), і обов'язкові для всіх підприємств, установ і господарств (державними, не виключаючи військових, громадських та приватних, в тому числі тих, що надають надомну роботу), а також для всіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду". Всі договори й угоди про працю, що погіршували умови праці, вважалися недійсними.

Наймання і надання робочої сили проводилися на основі принципу добровільної угоди працівника. Трудова повинність застосовувалась лише у виняткових випадках.

КЗпП визначав поняття колективного договору і поняття трудового договору. Умови трудового договору встановлювалися угодою сторін. При цьому зазначалося, що "недійсними умовами трудового договору є такі, що порушують норми встановлені законами про працю, умовами колективного договору і правилами внутрішнього розпорядку, а також умови, що ведуть до обмеження політичних і загальнолюдських прав працівника".

Кодексом регламентувались правила укладання трудового договору, порядок його виконання. Ним також передбачались санкції за порушення трудового договору. Значна кількість статей КЗпП була присвячена правилам внутрішнього трудового розпорядку та умовам їх запровадження, порядку встановлення норм виробітку, підставам і розміру оплати праці, гарантіям і компенсаціям для працюючих на час виконання обов'язків, передбачених законодавством.

У КЗпП зазначалося, що тривалість робочого часу на виробництві та на необхідних для виробництва допоміжних роботах не має перевищувати восьми годин. Встановлювалися пільги для осіб у віці від 16 до 18 років, а також для тих, хто працював на підземних роботах і для осіб розумової і конторської праці. Для цієї категорії працюючих встановлювався 6-годинний робочий день. Поряд з цим надурочна робота, як правило, не допускалася. КЗпП ретельно регламентував питання, пов'язані з учнівством, охороною праці, правами профспілок на виробництві, розглядом і розв'язанням спорів про порушення трудового законодавства, з заходами підтримання трудової дисципліни, соціальним страхуванням.

КЗпП став основним нормативним актом, на основі якого відбувалося регулювання трудових відносин у початковий період непу. Але згодом в Україні почали набувати силу загальносоюзні акти в галузі трудового права. Так, Рада праці і оборони СРСР 18 травня 1926 р. ухвалила постанову " Про підвищення продуктивності праці в промисловості та на транспорті". Вона вимагала від установ і організацій вжити рішучих заходів до зміцнення трудової дисципліни, раціонального використання робочого часу, ліквідації прогулів на виробництві і випадків невиходу на роботу. На боротьбу з порушниками трудової дисципліни були націлені прийняті Раднаркомом СРСР постанови "Про заходи щодо зміцнення трудової дисципліни на державних підприємствах" (6 березня 1929 р.) і "Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму і зміцнення трудової дисципліни на підприємствах" (5 липня 1929 р.).

Кримінальне право. У систематизованому вигляді норми кримінального права були викладені у Кримінальному кодексі 1922 р. Зазначалося, що з метою встановлення єдності кримінального законодавства республік за основу Кримінального кодексу УСРР (далі КК) був взятий Кримінальний кодекс РСФРР.

КК УСРР складався з двох частин загальної та особливої. КК був направлений на правовий захист держави від злочинів і від суспільно-небезпечних елементів шляхом застосування до обвинувачуваних заходів соціального захисту. У ст. 6 давалося визначення злочину: "Злочином визнається будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного суспільства період". Як видно, поняття злочину надто ідеологізоване вказівкою на перехідний період до комуністичного суспільства, побудова якого тоді вбачалася неминучою.

КК встановлював кримінальну відповідальність за наявності вини особи. Причому вина визначалась Кодексом у двох формахумисел і необережність.

Особлива частина КК була присвячена визначенню складу злочину, конкретних його видів і санкцій. Злочини класифікувались на: державні (контрреволюційні); проти порядку управління; посадові (службові); порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров'я, суспільної безпеки та громадського порядку.

8 червня 1927 р. був прийнятий новий Кримінальний кодекс УСРР (далі КК). Він був побудований у точній відповідності з загальносоюзними "Основними началами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік", а також з іншими загальносоюзними актами, прийнятими на той час. Так, у постанові ЦВК СРСР від 25 лютого 1927 р. "Про зміни основних начал кримінального законодавства СРСР і союзних республік" вказувалося, що Положення ЦВК Союзу РСР про злочини державні (контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу РСР злочини проти порядку управління) і військові мають включатися у відповідні розділи кримінальних кодексів союзних республік. На основі згаданої постанови до особливої частини нового Кримінального кодексу УСРР були включені Положення про злочини державні, Положення про військові злочини, а також деякі інші загальносоюзні кримінально-правові акти.

КК УСРР у ст. 4 давав визначення поняття злочину: "За суспільно небезпечну (злочинну) дію визнається кожна чинність або нечинність, що загрожує радянському ладові або ламає правовий порядок, що його завела влада робітників і селян на перехідний до комуністичного ладу період". Хибним у визначенні поняття злочину було те, що в ньому не вказувалася нормативна ознакапередбаченість діяння в законі. Це визначення було занадто ідеологізоване вказівкою на перехідний період до комуністичного устрою.

КК 1927 р. посилив санкції за крадіжку майна громадян, підвищував кримінальну відповідальність за злочини, вчинені групою осіб.

У Кодексі 1927 р. знайшла відображення тенденція посилення відповідальності за кримінальним законодавством. Так, у Кримінальному кодексі УСРР 1922 р. 36 складів злочинів передбачали найвищу міру покарання. Кодекс 1927 р. включав уже 45 злочинів, які передбачали смертну кару. А сумнозвісна ст. 54 КК про контрреволюційні злочини передбачала визнання засудженого "ворогом трудящих". КК 1927 р. передбачав можливість кваліфікувати діяння за аналогією. Стаття 7 проголошувала, що в разі відсутності у Кримінальному кодексі прямих вказівок на окремі види злочинів, покарання або інші міри соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями кодексу, які передбачають найбільш схожі за важливістю і характером. Аналогія використовувалась каральними органами як спосіб порушення закону. Виникала можливість застосування заходів соціального захисту до осіб, хоча й не винних у конкретному злочині, але визнаних соціальне небезпечними внаслідок зв'язку із злочинним середовищем та попередньою злочинною діяльністю тощо. Було вперше встановлено відповідальність за недонесення інформації про державні злочини.

Після видання КК УСРР 1927 р. в Україні протягом наступних двох років було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримінального права.

Кримінальний процес. 13 вересня 1922 р. ВУЦВК прийняв постанову "Про введення в дію Кримінально-процесуального кодексу УСРР" (далі — КПК). В КПК закладався фундамент демократизації кримінального процесу: гласність судових засідань, усність судочинства; його безпосередність; змагальність процесу і провадження справ мовою більшості населення із забезпеченням для осіб, які не володіють цією мовою, права ознайомлення з матеріалами справи і всіма судово-слідчими діями через перекладача; рівноправність сторін; право обвинуваченого на захист.

20 липня 1927 р. був прийнятий новий Кримінально-процесуальний кодекс. Він відтворював ряд статей КПК УСРР 1922 р., але доповнювався новими положеннями, які торкалися роботи органів розслідування, прокуратури і суду й відображали тенденцію посилення тиску держави на суспільство. Так, у розділі "Основні положення" додавалася норма, яка забороняла судовим органам, органам прокуратури, слідства і дізнання відмовляти в прийнятті до провадження кримінальної справи або припиняти кримінальну справу про суспільне небезпечне діяння на тій підставі, що в КК не передбачено покарання за таке діяння.

КПК 1927 р. значно розширив права органів дізнання, передавши їм частину функцій, які раніше належали лише слідчим органам. Справи, за якими провадження попереднього слідства було не обов'язковим, органами дізнання направлялися безпосередньо в народний суд. КПК вже не регулював порядок дізнання, що його проводили органи ДПУ.

В той же час обмежувалося право на захист. На стадії попереднього слідства, а також дізнання Кодекс не передбачав участі захисту, як це було до цього часу. Захисник тепер брав участь у процесі тільки зі стадії судового розгляду. Визнання звинуваченим своєї вини ставало одним з головних її доказів. Не отримали чіткого законодавчого закріплення положення про незалежність суддів і підпорядкування їх лише законові, права потерпілого, розгляд справ у всіх судах за участю народних засідателів. До ст. КПК УСРР вносилася примітка про можливість допиту захисника як свідка, якщо буде встановлено, що йому відомо що-небудь про злочини, передбачені статтями 54—54 КК УСРР, тобто вказувалось, що відомості у справах про контрреволюційні злочини не є професіональною таємницею. Суд, розглядаючи справу, міг припинити допит свідка, якщо визнавав, що свідченнями допитаних свідків повністю встановлені обставини, необхідні для розгляду справи.

КПК розв'язував питання, пов'язані з оскарженням ухвал і вироків народного суду. Всі скарги і протести на вироки і протести народного суду і на постанови народного судді могли бути подані до окружного суду в надто короткий строк (протягом 7 діб з дня їх винесення). Згідно з кримінально-процесуальним законодавством УСРР значне коло справ підлягало розгляду надзвичайними судами у порядку виключної підсудності. Зберігалися окружні ревтрибунали, Військова колегія Верховного трибуналу України. Діяла надзвичайна сесія Верховного Суду УСРР, де справи розглядались у закритих засіданнях і за спрощеними процесуальними правилами. Все це створювало умови для безконтрольних розправ.

Цивільний процес. 30 липня 1924 р. ВУЦВК ухвалив постанову, якою затверджував Цивільно-процесуальний кодекс УСРР (даліЦПК). ЦПК УСРР закріплював демократичні принципи цивільного процесу: незалежність суддів, що підкоряються тільки законові; гласність суду, тобто розгляд справ у відкритому для всіх публічному засіданні; усність, яка вимагає, щоб підставою для рішення був усний розгляд справи в судовому засіданні; безпосередність, тобто безпосереднє ознайомлення, вивчення і перевірка суддями всіх доказів у справі в ході судового розгляду; змагальність і рівноправність сторін, тобто надання позивачу, відповідачу й прокуророві однакових прав і можливостей наводити докази для обгрунтування своїх тверджень і вимог; судочинство на мові більшості місцевого населення з наданням перекладача особам, що не володіють цією мовою.

11 вересня 1929 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР затвердили новий Цивільний процесуальний кодекс УСРР. Він набирав чинності з 1 грудня 1929 р. Зберігаючи основні принципи ЦПК 1924 р., новий Кодекс багато в чому відрізнявся від нього. Так, у розділах 36—42, побудованих на основі загальносоюзного законодавства про неспроможність фізичних і юридичних осіб, детально регламентувався порядок визначення особи або організації неспроможною; визначались підсудність і порядок провадження у справах про неспроможність, наслідки неспроможності, умови призначення ліквідаторів майна осіб або організацій, визнаних неспроможними, порядок розділу ліквідаційного майна.

Виправно-трудове право. Порядок здійснення покарання в республіці регулював прийнятий ВУЦВК 23 жовтня 1925 р. Виправно-трудовий кодекс УСРР (далі ВТК). Завдання Кодексу полягало у встановленні та здійсненні системи виправно-трудових заходів з метою "пристосування злочинних елементів до умов трудового вільного співжиття".

Основні положення Кодексу містилися у його першому розділі, в якому йшлося про організацію системи виправно-трудових установ, відповідного режиму в них, про доцільність влаштування і застосування примусових робіт без тримання під вартою. ВТК передбачав, що виправно-трудовий вплив, поєднаний з позбавленням волі, має здійснюватись у перехідних трудових будинках, трудових колоніях (сільськогосподарських, ремісничих фабрично-заводських). Режим у виправно-трудових установах мав сприяти зміцненню у осіб, що скоїли злочини, таких рис характеру і звичок, які можуть їх стримати від дальших злочинів, і до нього обов'язково треба пристосовувати працю. У Кодексі зазначалося, що цей режим не може бути спрямований на завдання будь-яких фізичних страждань, шкоди для здоров'я чи на приниження людської гідності в'язнів. Праця в таких установах організовувалася на загальних засадах, тобто у відповідності з трудовим законодавством. Мета використання праці перевиховання засуджених, а також покриття витрат на їх утримання. У той же час у ВТК знаходив втілення класовий підхід до засуджених. Підкреслювалась необхідність на практиці враховувати різницю між в'язнями із середовища трудящих і в'язнями із нетрудящих.

Розділ 5 Кодексу встановлював види виправно-трудових установ: будинки попереднього ув'язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудові будинки, трудові колонії, установи для хворих в'язнів лікарні, колонії для туберкульозних в'язнів, трудові реформатори для неповнолітніх правопорушників, ізолятори спеціального призначення, а також порядок направлення в'язнів у виправно-трудові установи.

Спеціальний розділ визначав правила тримання в реформаторіях неповнолітніх правопорушників віком від 14 до 18 років. Основним завданням було "навчити неповнолітніх правопорушників кваліфікованій праці, розширити їхній розумовий кругозір шляхом загальної і професійної освіти і виховати з них активних і свідомих своїх прав та обов'язків громадян" (ст. 198).

Останній розділ Кодексу визначав порядок допущення до виправно-трудових установ осіб, які не належали до їх службового складу. Серед цих осіб були, зокрема, члени ЦВК СРСР, члени ВУЦВК, голова уряду УСРР, нарком юстиції і Генеральний прокурор республіки, а також деякі інші посадові особи республіканського рівня. Названі особи допускалися до виправно-трудових установ у будь-який час дня і ночі без спеціального на те дозволу.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

15702. ТАБЛИЦЫ СОПРЯЖЕННОСТИ 159 KB
  Лабораторная работа 4. таблицы сопряженности Студент пишет дипломную работу на тему Влияние личностных характеристик на поведение в конфликтной ситуации и возможности коррекции этого самого поведения. Он считает что на поведение в конфликтной ситуации могут ока...
15703. ПРОВЕРКА ГИПОТЕЗ. ПРОСТЫЕ ЭКСПЕРИМЕНТАЛЬНЫЕ СХЕМЫ 80.5 KB
  Лабораторная работа 5. ПРОВЕРКА ГИПОТЕЗ. ПРОСТЫЕ ЭКСПЕРИМЕНТАЛЬНЫЕ СХЕМЫ. Задание 5: простая межгрупповая схема Исследователь хочет проверить имеют ли цветные стимулы преимущество перед чернобелыми что является важным для создания рекламы. Он показывает о...
15704. ПРОВЕРКА ГИПОТЕЗ. ОДНОФАКТОРНЫЙ ДИСПЕРСИОННЫЙ АНАЛИЗ И ЕГО НЕПАРАМЕТРИЧЕСКИЕ АНАЛОГИ 82 KB
  Лабораторная работа 6. ПРОВЕРКА ГИПОТЕЗ. однофакторный Дисперсионный анализ и его непараметрические аналоги. Задание 7: однофакторный дисперсионный анализ Эрнст Кречмер немецкий психолог разделил людей на четыре категории по типу конституции: астеники...
15705. МНОГОФАКТОРНЫЙ ДИСПЕРСИОННЫЙ АНАЛИЗ (МЕЖГРУППОВАЯ СХЕМА) 63 KB
  Лабораторная работа 7. ПРОВЕРКА ГИПОТЕЗ. многофакторный Дисперсионный анализ межгрупповая схема Задание 10: многофакторный дисперсионный анализ Рассмотрим случай когда в исследовании больше одной независимой переменной. Исследователь интересуется как изме
15706. МНОГОФАКТОРНЫЙ ДИСПЕРСИОННЫЙ АНАЛИЗ (ВНУТРИГРУППОВАЯ СХЕМА) 51.5 KB
  Лабораторная работа 7. ПРОВЕРКА ГИПОТЕЗ. многофакторный Дисперсионный анализ внутригрупповая схема Задание 11: опять социальный интеллект Рассмотрим опять данные из задачи 9 файл Social Intelligence.sta. Предположим мы интересуемся как развивается социальный интелл...
15707. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ МАТЕМАТИЧНОЇ СТАТИСТИКИ 162.5 KB
  Дисципліна: МАТЕМАТИЧНА СТАТИСТИКА ТА ОПРАЦЮВАННЯ СПОСТЕРЕЖЕНЬ Модуль 1: ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ МАТЕМАТИЧНОЇ СТАТИСТИКИ Лекція 1: ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ МАТЕМАТИЧНОЇ СТАТИСТИКИ План лекції 1: 1.1. Визначення теорії ймовірностей і математичної статистики. 1.2. Історична довід...
15708. ПОРЯДОК ОБЧИСЛЕННЯ МАТЕМАТИЧНИХ СТАТИСТИК 192.5 KB
  Дисципліна: МАТЕМАТИЧНА СТАТИСТИКА ТА ОПРАЦЮВАННЯ СПОСТЕРЕЖЕНЬ Модуль 1: ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ МАТЕМАТИЧНОЇ СТАТИСТИКИ Лекція 2. ПОРЯДОК ОБЧИСЛЕННЯ МАТЕМАТИЧНИХ СТАТИСТИК План лекції 2: 2.1. Визначення основних понять математичної статистики. 2.2. Дисперсія як показн...
15709. КЛАСИЧНЕ І СТАТИСТИЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ЙМОВІРНОСТІ 92.5 KB
  Дисципліна: МАТЕМАТИЧНА СТАТИСТИКА ТА ОПРАЦЮВАННЯ СПОСТЕРЕЖЕНЬ Модуль 1: ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ МАТЕМАТИЧНОЇ СТАТИСТИКИ Лекція 3. КЛАСИЧНЕ І СТАТИСТИЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ЙМОВІРНОСТІ План лекції 3: 3.1. Основні етапи статистичного дослідження. 3.2. Класичне і статистичне озна
15710. ГРАФІЧНЕ ПРЕДСТАВЛЕННЯ ЧИСЛОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ 499.5 KB
  Дисципліна: МАТЕМАТИЧНА СТАТИСТИКА ТА ОПРАЦЮВАННЯ СПОСТЕРЕЖЕНЬ Модуль 1: ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ МАТЕМАТИЧНОЇ СТАТИСТИКИ Лекція 4: ГРАФІЧНЕ ПРЕДСТАВЛЕННЯ ЧИСЛОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ План лекції 4: 4.1. Інтервальний ряд вибіркової статистичної сукупності. 4.2. Робота з гістограм...