80491

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД ТОТАЛІТАРНО-РЕПРЕСИВНОГО РЕЖИМУ (1929-1941 рр.)

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Правовий статус України її місце у складі союзної держави Союзу РСР були законодавчо закріплені як в Конституції СРСР 1924 р. Слід мати на увазі що Всеукраїнський з\'їзд керувався директивами Комуністичної партії та постановами Всесоюзних зїздів Рад і ЦВК СРСР. вона мала право: видавати декрети постанови і розпорядження ті з них які визначали загальні норми економічного та політичного життя або вносили докорінні зміни в практику діяльності установ республіки підлягали затвердженню сесією ВУЦВК; припиняти дію і відміняти постанови...

Украинкский

2015-02-17

208 KB

14 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT 6

Тема 8: ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД ТОТАЛІТАРНО-РЕПРЕСИВНОГО РЕЖИМУ (1929-1941 рр.).

План

1. Зміни в державному ладі України в першій половині 30-х років. Подальший процес формування адміністративно-командної системи.

2. Конституція УРСР 1937 р.

3. Перебудова державних органів УРСР на основі Конституції 1937 р.

4. Державність Західної України в 20—30-х роках. Приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР.

5. Основні риси розвитку права.

1. Зміни в державному ладі України в першій половині 30-х років. Подальший процес формування адміністративно-командної системи.

Правовий статус України, її місце у складі союзної держави — Союзу РСР — були законодавчо закріплені як в Конституції СРСР 1924 р., так і в Конституції УСРР 1929 р. Проте подальший процес формування командно-адміністративної системи управління (він розпочався ще в роки громадянської війни), основою якої стала реставрація воєнно-комуністичних методів управління, руйнував зафіксовані Конституцією УСРР 1929 р. принципи взаємовідносин між загальносоюзними і республіканськими органами, обмежував права й компетенцію державних органів УСРР. Звідсиневпинне зростання ролі центру, тобто загальносоюзних установ, і обмеження прав республіканських. Україна поступово втрачала елементи суверенності. Це позначалось на становищі як центральних, так і місцевих органів влади УСРР.

Центральні органи влади і управління УСРР. Відповідно до Конституції УСРР 1929 р. систему державних органів республіки очолював Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, якому були підпорядковані усі інші органи влади.

Всеукраїнський з'їзд Рад складався з представників від місцевих і селищних Рад УСРР за нормою один делегат на кожні 10 тис. виборців і з представників сільського населення за нормою один делегат на кожні 50 тис. населення.

З'їзд, як формально найвищий орган державної влади на території республіки, видавав нормативні акти, які були юридичною базою для прийняття рішень іншими державними органами, користувався виключним правом вносити зміни та доповнення до Конституції УСРР, здійснював верховне керівництво і найвищий контроль в республіці.

Слід мати на увазі, що Всеукраїнський з'їзд керувався директивами Комуністичної партії та постановами Всесоюзних з'їздів Рад і ЦВК СРСР. Надалі, в міру розвитку адміністративно-командної системи управління, активізувалась нормотворча діяльність загальносоюзних органів влади і одночасно обмежувались вищі органи державної влади союзних республік. Ось чому уже на початку 30-х років помітно звузилась компетенція Всеукраїнського з'їзду Рад, значно меншу роль він став відігравати в державному, господарському і соціально-культурному будівництві в республіці.

В період між Всеукраїнськими з'їздами Рад верховним законодавчим, розпорядчим і виконавчим органом влади республіки був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який обирався Всеукраїнським з'їздом Рад. Як і в попередні роки, діяльність ВУЦВК здійснювалася шляхом проведення сесій.

У період між сесіями вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади УСРР була Президія ВУЦВК. За Конституцією УСРР 1929 р. вона мала право: видавати декрети, постанови і розпорядження (ті з них, які визначали загальні норми економічного та політичного життя або вносили докорінні зміни в практику діяльності установ республіки, підлягали затвердженню сесією ВУЦВК); припиняти дію і відміняти постанови Раднаркому УСРР, республіканських наркоматів; законодавчої ініціативи у вищих органах влади Союзу РСР; опротестовувати у відповідних органах Союзу РСР постанови Президії ЦВК та Раднаркому СРСР.

Характерною рисою періоду, що розглядається, було посилення впливу Раднаркому УСРР на усі сфери державного життя. РНК був бюрократичним органом, через який тоталітарному більшовицькому керівництву було зручніше керувати країною. Форсовані темпи проведення індустріалізації, суцільна колективізація сільського господарства призвели до дедалі більшого зосередження влади у центрі Союзу РСР, в ЦК ВКП(б), а тому вимагали певної перебудови структури та організаційних форм діяльності уряду України.

З метою забезпечення виконання директив, які надходили з центру, постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 18 січня 1931 р. при раднаркомах союзних і автономних республік передбачалось утворення комісій виконання. У розвиток цієї директиви ВУЦВК і Раднарком УСРР постановою від 4 лютого 1934 р. утворили постійну комісію, на яку були покладені перевірка фактичного виконання директив уряду і зміцнення дисципліни в усіх державних органах та господарських організаціях. До складу цієї комісії входили: голова Раднаркому УСРР, один з секретарів ЦК КП(б)У, народний комісар РСІ, голова Всеукраїнської Ради профспілок.

По мірі розвитку командно-адміністративної системи управління зростає вплив партії на всі сфери державного, господарського і соціально-культурного будівництва.  Починаючи з 1933 р., важливу роль відіграють спільні постанови Раднаркому УСРР і ЦК КП(б)У з питань промисловості, будівництва, торгівлі і фінансів, народної освіти, культури, науки та ін.

Процес реорганізації вищих органів управління України з посиленням ролі загальносоюзних наркоматів продовжувався і далі. Так, на основі вказівок XVII з'їзду ВКП(б) 7 квітня 1934 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову "Про реорганізацію народних комісаріатів та центральних установ УСРР". Відповідно до цієї постанови з метою посилення єдиноначальності і особистої відповідальності керівників були ліквідовані колегії при всіх наркоматах УСРР. Відповідальність за діяльність наркоматів повністю покладалася на наркомів та їх заступників. Замість ліквідованих колегій при наркоматах утворювалися ради, які складалися з 30—50 осіб, переважно працівників місцевих організацій і підприємств, і збиралися раз у два місяці. Передбачалась також ліквідація в усіх наркоматах спеціальних відділів добору і розподілу кадрів. Ці функції покладались тепер на наркомів і керівників господарських організацій. Крім того, досить часто проводились так звані "чистки" кадрів, метою яких було утворення такого державного механізму, що беззастережно виконував би вказівки керівної партійно-радянської верхівки.

Місцеві органи влади. Щоб забезпечити проведення політики форсованої індустріалізації та насильницької суцільної колективізації, правляча Комуністична партія здійснила серйозну перебудову роботи місцевих органів влади.

Першочергову увагу було приділено сільським Радам. З цією метою Комуністична партія застосовувала і такий метод, як розшарування єдиної селянської маси, протиставлення бідноти заможному селянству. Ось чому Ради повинні були активізувати діяльність комнезамів, перетворити їх на масові бойові організації бідноти, здатні покінчити з куркульством.

Партійні органи здійснювали "чистку" сільських Рад, направляли для роботи в них нові кадри з робітників, незаможників, наймитів, здатних провадити в життя лінію Компартії.

Перебудова роботи сільських Рад вимагала перегляду правової бази їх діяльності. Тому ВУЦВК 1 липня 1931 р. затвердив нове Положення про сільські Ради, яке встановлювало, що сільські Ради керують усім господарським і соціально-культурним будівництвом на території села.

До нових умов необхідно було пристосувати й роботу міських Рад. У липні 1931 р. ВУЦВК прийняв нове Положення про міські Ради Української СРР, яке встановлювало дві категорії місцевих Рад: республіканського і районного підпорядкування. Міські Ради, виділені в окремі адміністративно-територіальні одиниці, безпосередньо підпорядковувалися Всеукраїнському з'їзду Рад, ВУЦВК, його Президії та Раднаркому УСРР і мали усі права та обов'язки районного виконкому. Решта міських Рад підпорядковувалась відповідному районному з'їзду Рад і райвиконкому.

Незабаром виявилися недоліки адміністративно-територіальної реформи. Головний з них полягав у тому, що керувати з республіканського центру багатьма районами було надзвичайно важко. Тому ВУЦВК у лютому 1932 р. ухвалив постанову про перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему управління: район область центр. В Україні було утворено перші п'ять областей: Харківська, Київська, Вінницька, Дніпропетровська та Одеська. У червні 1932 р. утворено Донецьку область, а у жовтні того ж року Чернігівську.

Подальший розвиток місцевого управління здійснювався в таких напрямках: посилення ролі виконавчих структур у місцевих Радах, керівництво ними з боку вищих державних органів та партійних структур.

Так, замість представницької системи, створювалася і посилювалася виконавча вертикаль, підпорядкована партійній номенклатурі.

Суд, прокуратура та ДПУ-НКВС. Зміни в організації судових установ України були пов'язані з посиленням терору як основного засобу існування тоталітарно-репресивної системи, а також з необхідністю їх пристосування до існуючої адміністративно-територіальної системи управління. В Україні встановлюється наступна структура судової системи: народний суд, обласний суд і Верховний Суд УСРР.

Основною ланкою в судовій системі був народний суд. Як суд першої інстанції він розглядав цивільні та кримінальні справи відповідно до процесуального законодавства УСРР. Народні суди діяли колегіально у складі народного судді та двох народних засідателів. Односібно народний суддя виконував нотаріальні функції, керував роботою судових виконавців. Народні суди обиралися районними з'їздами Рад, а в містах і селищах пленумами міських і селищних Рад строком на один рік.

Обласні суди були судами другої інстанції для перегляду в касаційному порядку і порядку нагляду судових вироків, ухвал і постанов у кримінальних і цивільних справах народних судів, що діяли на території області. Обласні суди були також судами першої інстанції по розгляду кримінальних і цивільних справ. Члени обласних судів обирались обласними виконкомами строком на один рік.

Обласні суди здійснювали судовий нагляд, ревізували в межах області народні суди, нотаріальні органи та ін. Керівна роль обласних судів ставала ще більш вагомою після постанови ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 20 червня 1934 р., згідно з якою народні суди, а також колегії захисників, нотаріат та інші допоміжні судові органи підпорядковувались безпосередньо обласним судам, на які покладалося керівництво організацією і діяльністю цих органів.

Касаційною інстанцією у справах, розглянутих обласними судами у першій інстанції, був Верховний Суд УСРР. Серед його повноважень значне місце займали розгляд у першій інстанції кримінальних і цивільних справ, віднесених до його підсудності, перегляд у касаційному порядку судових справ, розглянутих обласними судами. У порядку нагляду Верховний Суд УСРР міг переглядати також судові справи, які були упровадженні в усіх без винятку судах республіки. До функцій Верховного Суду було також віднесено тлумачення законів республіки з питань судової політики.

Але одночасно зростала роль Верховного Суду Союзу РСР, який у вересні 1933 р. отримав право давати вказівки Верховним Судам союзних республік з питань судової практики. У серпні 1934 р. постановою ЦВК СРСР було створено судово-наглядову колегію Верховного Суду Союзу РСР з правом безпосереднього скасування або зміни постанов, ухвал, рішень та вироків Верховних Судів союзних республік. Все це посилювало керівну роль Верховного Суду Союзу РСР щодо Верховних Судів союзних республік, забезпечувало централізацію всієї судової системи. Подібні процеси відбувалися і в Прокуратурі УСРР.

Органи прокуратури здійснювали нагляд за законністю дій усіх (крім ВУЦВК і Раднаркому УСРР) органів влади та управління на території України, а також господарських і громадських організацій; порушували кримінальні справи проти тих, хто вчинив злочин. Органи прокуратури мали право опротестовувати у встановленому законом порядку постанови, накази, циркуляри і розпорядження, якщо вони не відповідали закону. Вони здійснювали нагляд і керівництво діяльністю органів дізнання та слідства.

Істотних організаційних змін зазнали органи прокуратури у 1933 р. 20 червня 1933 р. утворено, як самостійний орган, Прокуратуру СРСР.

На Прокуратуру СРСР покладалось загальне керівництво діяльністю прокуратур союзних республік. Прокурор Союзу РСР отримав право давати прокурорам союзних республік обов'язкові вказівки, скликати наради прокурорів союзних республік, перевіряти діяльність органів прокуратури союзних республік. Відбувалась централізація прокурорського апарату. У 1934 р. замість дільничних прокуратур в усіх районах УСРР було утворено районні прокуратури.

Відповідно до постанови ЦВК і Раднаркому СРСР від 20 липня 1936 р. "Про утворення Народного комісаріату юстиції Союзу РСР" органи прокуратури і слідства УСРР, як й інших союзних республік, було виділено з системи наркомату юстиції та підпорядковано безпосередньо Прокурору Союзу РСР. Цим актом завершилася централізація усіх органів Прокуратури Союзу РСР.

На початку 30-х років відбувалися значні зміни в структурі адміністративно-політичних органів. Так, відповідно до постанови ЦВК і Раднаркому СРСР від 15 грудня 1930 р., було ліквідовано наркомат внутрішніх справ УСРР.

У постанові ЦВК і Раднаркому СРСР зазначалося, що ліквідація НКВС союзних республік обумовлена "загостренням класової боротьби всередині суспільства, необхідністю у зв'язку з цим введення жорсткої дисципліни, а також надання більшої самостійності в управлінні органам по боротьбі зі злочинністю та охороні громадської безпеки і революційного порядку".

Наслідком такої реорганізації було значне посилення ролі ОДПУ. Різко активізувалась й діяльність органів ДПУ УСРР. Вже з лютого Г930 р. в усіх обласних центрах України існували "трійки"каральні органи, до складу яких входили начальник управління ОДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У. Вони виносили вироки практично без свідків, без захисту, без ознайомлення з кримінальною справою і навіть без підсудного. Прокуратура від нагляду за дотриманням законності в органах держбезпеки практично усунулась. До складу ОДПУ перейшла й міліція.

Переломним етапом на шляху централізації репресивно-каральної системи став 1934 р., коли 10 липня постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний НКВС, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло новоутворене головне управління державної безпеки. У союзних республіках були утворені НКВС союзних республік, на які покладались обов'язки забезпечення революційного порядку та державної безпеки і охорони суспільної (соціалістичної) власності; ведення актів громадянського стану; прикордонної охорони тощо.

З утворенням НКВС СРСР замість судової колегії ОДПУ, при наркомі внутрішніх справ було засновано позасудовий орган під назвою "Особлива нарада", якому надавались широкі права в застосовуванні такої міри покарання, як заслання, виселення, ув'язнення до таборів на строк до 5 років, виселення за межі країни. На місцях, як і раніше, діяли спеціальні "трійки", котрі також не рахувалися з нормами права. Судовий розгляд кримінальних справ замінявся адміністративними ухвалами.

2. Конституція УРСР 1937 р.

У середині 30-х років керівництво Комуністичної партії дійшло висновку про необхідність внесення "демократичних" змін до Конституції СРСР 1924 р., а також до конституцій союзних і автономних республік. Був підготовлений досить демократичний проект Основного Закону СРСР.

VIII Всесоюзний з'їзд Рад 5 грудня 1936 р. одноголосно затвердив нову Конституцію СРСР. Прийняття Конституції Союзу РСР вимагало розробки нових республіканських конституцій, у тому числі й Конституції УСРР.

Конституцію УРСР 1937 р. побудовано у відповідності з Конституцією СРСР 1936 р. Україна проголошувалась "соціалістичною державою робітників і селян", де політичну владу становлять Ради депутатів трудящих. Економічну основу УРСР становила соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, яка мала форму державної або кооперативно-колгоспної власності.

Особливе значення мав розділ 2, присвячений державному устрою. Згідно зі ст. 13 Конституції, УРСР "добровільно об'єдналася з іншими рівноправними Радянськими Соціалістичними Республіками" в союзну державу СРСР. Конституція підкреслювала, що територія УРСР не могла бути змінена без згоди республіки. Найбільш важливим було положення про те, що "Українська РСР зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціалістичних Республік". 

В наступних розділах Конституції йшлося про структуру, порядок утворення, компетенцію та основні форми діяльності центральних і місцевих органів державної влади і державного управління.

Вищим органом державної влади УРСР була Верховна Рада, яка обиралася громадянами України терміном на 4 роки. Віднині це був єдиний законодавчий орган УРСР. У відповідності з Конституцією, Верховна Рада УРСР обирала Президію колегіальний, постійно діючий орган.

Верховна Рада утворювала також уряд  Раднарком УРСР - виконавчий і розпорядчий органом державної влади. Він мав право видавати постанови і розпорядження "на основі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Ради Народних Комісарів СРСР" і перевіряти їх виконання.

Місцевими органами державної влади а областях, округах, районах, містах і селах України були Ради депутатів трудящих, які "обиралися" населенням відповідних адміністративних одиниць терміном на два роки.

В ст. 124 Конституції йшлося про свободу слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій, тобто про свободи, які були просто неможливі в умовах тоталітарної системи. В той час, коди провадились незаконні обшуки і арешти, здійснювались масові репресії, в Конституції урочисто проголошувалась недоторканість особи, житла та ін.

Конституція 1936 р. була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед 13 її розділів розділ про права та обов'язки громадян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи в цій Конституції розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети побудови сталінської моделі соціалізму.

Усе це свідчило про те, що Конституція УРСР, як і Конституція СРСР, не забезпечувала втілення в життя багатьох своїх положень. Реальна практика сталінщини перекреслювала демократичність Конституції УРСР 1937 р.

Серйозних змін зазнала виборча система. Згідно зі ст. 133 Конституції вибори до Рад депутатів трудящих усіх ступенів провадились на основі "загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні".

Конституція 1937 р. мала спеціальний розділ, присвячений суду та прокуратурі. Тут визначався порядок утворення судово-прокурорських органів, проголошувались основні принципи їх діяльності. В Конституції багато говорилося про зміцнення соціалістичної законності, право обвинуваченого на захист, процесуальні гарантії особи. Але практика була зовсім іншою. Виключний порядок судочинства у справах про терористичні акти, діяльність особливої наради при НКВС СРСР, терор і репресії все це було несумісним з принципами, проголошеними Конституцією УРСР 1937 р.

3. Перебудова державних органів УРСР на основі Конституції 1937 р.

Верховна Рада і Раднарком УРСР. Прийняття Конституції СРСР 1936 р. і Конституції УРСР 1937 р. внесло важливі зміни до всієї системи вищих і місцевих органів державної влади і органів державного управління.

Відтепер вищим органом державної влади СРСР ставала двопалатна (Рада Союзу і Рада Національностей) Верховна Рада СРСР. Вищим органом державної влади УРСР була Верховна Рада республіки, місцевими органами державної влади місцеві Ради депутатів трудящих.

12 грудня 1937 р. відбулися вибори до Верховної Ради СРСР, які провадилися під керівництвом та контролем Комуністичної партії. Від України було обрано 102 депутата в Раду Союзу і 36 депутатів в Раду Національностей.

25 лютого 1938 р. ЦВК УРСР затвердив Положення про вибори до Верховної Ради УРСР, які були призначені на 26 червня 1938 р. Виборча кампанія розпочалась дуже активно, особлива увага приділялася парадним формам: грали оркестри, функціонували буфети, безплатно транслювалися кінофільми тощо. Природно, під контролем репресивних органів у голосуванні взяло участь 99,6% загальної кількості виборців. Усі вони "голосували" одноголосно. Всього до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати.

Конституція СРСР 1936 р., а слідом за нею і Конституція УРСР 1937 р. встановлювали, що закони СРСР обов'язкові на території УРСР. Президії Верховної Ради УРСР, склад якої (голова, його заступники, секретар і члени) обирався Верховною Радою, було надано такі повноваження: скасовувати постанови і розпорядження Раднаркому УРСР, а також рішення і розпорядження обласних Рад депутатів трудящих, в період між сесіями Верховної Ради УРСР увільняти з посад і призначати наркомів УРСР за поданням голови Раднаркому УРСР та ін. Надання прав громадянства, присвоєння почесних звань, помилування громадян, засуджених судовими органами республіки, також увійшло до компетенції Президії Верховної Ради УРСР. Усім значним актам представницьких органів влади передували рішення відповідних партійних структур, які не тільки контролювали, а часто й підміняли державні органи, здійснюючи їх функції.

Раднарком утворювався Верховною Радою і являв собою найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади УРСР. Він об'єднував і направляв роботу наркоматів республіки, координував діяльність уповноважених загальносоюзних наркоматів, здійснював керівництво виконкомами обласних Рад депутатів трудящих.

Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) 13 березня 1938 р. прийняли постанову "Про утворення колегій при Народних комісаріатах СРСР". На цій основі при наркоматах УРСР було утворено колегії, склад яких затверджувався Раднаркомом УРСР. Рішення колегії наркоматів за своїм значенням прирівнювались до наказу наркома.

Місцеві Ради депутатів трудящих. Наприкінці 1939 р. розпочалася нова виборча кампанія. Тут все також розпочалось з партійної директиви — постанови ЦК КП(б)У "Про підготовку до виборів в місцеві Ради депутатів трудящих УРСР", прийнятої 28 серпня 1939 р.

Відповідно до нової Конституції встановлювався сесійний порядок діяльності місцевих Рад депутатів трудящих. Відразу зародилась і нова організаційна форма постійні комісії обласних, районних, міських, сільських і селищних Рад.

Військове будівництво. У передвоєнний час було вжито низку державно-правових заходів з метою зміцнення Червоної армії та Військово-Морського флоту. Але були в цей час і трагічні моменти. Напередодні війни було репресовано майже всю керівну верхівку армії. Тоталітарний режим шляхом репресій намагався усунути самостійно мислячих військових та поставити на їх місце безликих людей з тим, щоб перетворити армію в надійну опору тоталітарно-репресивної системи.

Усі питання організації збройних сил і керівництва ними повністю знаходились в компетенції Союзу РСР. Тому державні органи УРСР тільки виконували розпорядження уряду Союзу РСР і військового командування.

Судова система, прокуратура, НКВС. Зміни у державному механізмі, викликані новою Конституцією, торкнулись як судової системи, так і прокуратури.

Подальший розвиток і конкретизацію конституційні положення одержали в Законі про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, прийнятому Верховною Радою СРСР 16 серпня 1938 р.

Закон про судоустрій декларував найбільш важливі принципи судочинства, як, наприклад, принцип гласності. Про це йшлося і в Конституції УРСР, де в ст. 91 було сказано, що "розгляд справ в усіх судах Української РСР відкритий, оскільки законом не передбачені винятки, з забезпеченням звинуваченому права на захист". В ст. 90 Конституції УРСР також було зазначено, що "судочинство в Українській РСР провадиться на українській мові з забезпеченням для осіб, що не володіють мовою більшості, повного ознайомлення з матеріалами справи через перекладача, а також права виступати а суді на рідній мові". 232

В Законі одержав дальший розвиток принцип виборності суддів. Так, Конституція УРСР визначала, що Верховний Суд республіки обирається Верховною Радою УРСР строком на 5 років, обласні суди обласними Радами депутатів трудящих на такий же строк, народні суди населенням строком на 3 роки. Але реорганізацію судової системи в Україні у відповідності з Законом про судоустрій і Конституцією УРСР здійснити до кінця не вдалося, бо цьому перешкодив напад фашистської Німеччини.

Демократичні принципи, закріплені в Конституції та Законі про судоустрій, і перш за все принципи соціалістичної законності, не стали гарантією її дотримання. Навпаки, як раз у цей час мали місце дуже серйозні порушення законності, практикувались позасудові репресії. Право застосування покарання надавалось не тільки судовим органам, а й "трійкам", особливій нараді при Наркоматі внутрішніх справ СРСР.

Діяльність Прокуратури УРСР визначалась Конституцією СРСР 1936 р. і Конституцією УРСР 1937 р., де було сказано, що вищий нагляд за дотриманням законів усіма наркоматами і установами, як і окремими посадовими особами і громадянами, на території республіки здійснює Генеральний прокурор СРСР як безпосередньо, так і через Прокурора УРСР. Прокурор республіки і обласні прокурори призначались Генеральним прокурором СРСР на 5 років, прокурори районів і міські Прокурором УРСР на такий же строк.

Як Прокуратура Союзу РСР, так Прокуратура України в цей період не забезпечували належного прокурорського нагляду за правоохоронними органами. Керівництво Прокуратури СРСР підтримувало застосування недозволених методів слідства, проведення необґрунтованих масових репресій.

У другій половині 30-х років органи НКВС було остаточно виведено з-під контролю уряду і вищих партійних органів. Фактично НКВС не підпорядковувався нікому, крім Сталіна, проте, диктував свою волю усім, нехтуючи правовими нормами, спираючись виключно на власні нормативні акти — накази, директиви та розпорядження, що були утаємничені від суспільства. По країні прокотилася нова хвиля масових і жорстоких репресій, яка захопила й Україну. Якраз у ці часи було знищено українську автокефальну православну церкву.

У 1937 р. заарештовано і страчено 17 членів українського уряду. Голова Раднаркому УРСР П.Любченко покінчив життя самогубством. Трохи пізніше було розстріляно голову Раднаркому України у 1919 — 1923 рр. Х.Раковського. Був розгромлений ЦК КП(б)У, обраний на XIII з'їзді КП(б)У в 1937 р. З 11 членів політбюро загинуло 10, з 5 кандидатів у члени політбюро — 4. Репресовано усіх 9 членів оргбюро та ін.

Наприкінці 30-х років проведено "чистку" апарату НКВС, що завершилася зміною керівництва і основних кадрів наркомату. Розгрому було піддано кадри зовнішньої розвідки і проведено їх реорганізацію. Після цього у лютому 1941 р. НКВС був поділений на два наркомати: внутрішніх справ (НКВС) і державної безпеки (НКДБ).

4. Державність Західної України в 20—30-х роках. Приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР

Проблеми української державності за кордоном. 

14 березня 1923 р. Рада послів Антанти у Версалі признала приєднання Галичини до Польщі.

Анексовані західноукраїнські землі перебували на становищі напівколоній Польщі, Румунії й Чехословаччини. Під час світової економічної кризи (1929—1933 рр.) безробіття на західноукраїнських землях набуло небачених масштабів. Протягом майже всього періоду окупації західноукраїнських земель тут зберігався воєнний стан, панували політичний терор, жорстоке переслідування національно-визвольного руху.

Соціальне гноблення, національна та політична дискримінація українського населення викликали рішучий опір. У національно-визвольній боротьбі населення Західної України брали участь різноманітні політичні сили, що відстоювали інтереси різних соціальних груп. Галицькі українці почали організовувати своє політичне життя, створювати політичні партії. Першими з них стали Українська партія національної роботи і Українська Народна трудова партія.

Деякі легальні українські політичні партії брали участь у польській політичній системі. Найбільш впливовою і авторитетною серед таких політичних організацій було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене у липні 1925 р. У 1935 р. УНДО мало найбільше серед усіх українських політичних формувань представництво в польському сеймі (17 депутатів) і сенаті (3 депутати).

Прорадянські, прокомуністичні погляди взагалі не були домінуючими у політичній думці галицьких українців. Переважна більшість з них стояла на відкрито націоналістичних і антирадянських позиціях і розрізнялась перш за все методами своєї боротьби. У непримиренній опозиції до УСРР перебувала, наприклад, Українська військова організація (УВО), заснована у 1920 р., провід якої складався із старшин Українських січових стрільців. Основним засобом своєї боротьби проти польської влади УВО обрала індивідуальний терор.

Наприкінці 20-х років виникає кілька націоналістичних груп: Союз української націоналістичної молоді, Легія українських націоналістів та ін. На конференціях 1927 і 1928 рр. вони висловлювалися за злиття усіх цих груп в єдину Організацію українських націоналістів (ОУН).

У січні 1929 р. у Відні відкрився конгрес ОУН, який ухвалив устрій ОУН і обрав провід ОУН, до якого увійшли керівники УВО Є. Коновалець, Р. Сушко та ін. — колишні старшини січових стрільців та Української галицької армії. ОУН ставила перед собою завдання боротися проти польського режиму, а також "уздоровити відносини внутрінації, викликати в українському народові державотворчі зусилля". Акції ОУН (терор, саботаж, підпали) стали приводом для масових репресій проти українців, викликали в 1935—1936 рр. судові процеси над членами ОУН.

У більш сприятливому становищі перебували українці Закарпаття. В 1919 р. Закарпаття опинилося у складі Чехословацької Республіки, у 1928 р. стало Підкарпатським краєм, але без права на автономію. Празький уряд 11 жовтня 1938 р. після Мюнхенської змови нарешті надав автономію Карпатській Україні (Підкарпатській Русі) і дозволив їй створити перший автономний уряд, до якого увійшли А. Бродій, А. Волошин та ін.

Згідно з рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні від 2 листопада 1938 р. Карпатська Україна змушена була віддати значну частину своєї території з такими містами, як Ужгород та Мукачево, Угорщині. Після цього столицю Карпатської України перенесено до Хуста.

Навіть у таких важких умовах було зроблено ще один крок до незалежності. 22 листопада 1938 р. прийнято закон Чехословацької Республіки про конституцію Карпатської України. На цій основі автономний уряд розгорнув роботу з підготовки виборів до першого Сейму Карпатської України. На виборах, які відбулися 12 лютого 1939 р., Українське національне об'єднання отримало 92,4% голосів.

15 березня 1939 р. Сейм, до якого було обрано 32 посли, розпочав у Хусті свою роботу і проголосив незалежність Карпатської України, яка ставала республікою на чолі з президентом, вибраним Сеймом. Державною мовою Карпатської України визнавалась українська мова, барви державного прапору синя і жовта. Президентом Карпатської України обрано Волошина.

Але ще 13 березня 1939 р. хортисти Угорщини за вказівкою Берліна направили в Прагу і Хуст ультиматум про окупацію всього Закарпаття нібито з метою "підтримання порядку". 14 березня відбувся перший напад угорських військ на територію Закарпатської України, а вслід за цим її повна окупація.

Приєднання Західної України, частини Бессарабії та Північної Буковини до складу УРСР. Перш ніж розпочати відкриту агресію проти Франції та Англії Гітлеру потрібно було забезпечити тил на сході. Тому він почав шукати порозуміння з Москвою, яке готовий був купити ціною західних українських і білоруських земель. Це йому вдалося, і 23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад.

До пакту входив секретний протокол, в якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи і відповідні сфери впливу та окупації. Так, Литва входила у сферу інтересів Німеччини, а Естонія, Латвія, Фінляндія були віднесені до сфери впливу СРСР. Відповідно до протоколу у випадку збройного німецько-польського конфлікту німецькі війська не повинні були просуватися далі рубежу річок Нарев, Вісла, Сян.

1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу, розв'язавши другу світову війну. За три тижні польська держава перестала існувати. 17 вересня 1939 р. згідно з таємною угодою Червона армія вступила в Східну Польщу і за 12 днів захопила Західну Волинь та Галичину. Але на цьому розподіл суверенної польської держави, а разом з тим і західноукраїнських земель не закінчився. Торгівля чужою територією продовжувалась. Сталіну стало відомо, що Гітлер планує перетворити Литву в протекторат і готується до вторгнення. Тому він запропонував Гітлеру частину Польщі взамін Литви, яка повинна була перейти у сферу впливу СРСР. На цій підставі новий радянсько-німецький договір "про дружбу і кордони" від 28 вересня 1939 р. "устійнив кордони між Німеччиною та СРСР вздовж Сяну та Бугу".

На території Західної Волині і Галичини, яка була зайнята Червоною армією, розгорнулась підготовка до виборів у Народні збори Західної України. 22 жовтня 1939 р. виборці, які голосували згідно з радянськими традиціями за наперед ухвалений список кандидатів, обрали 148 депутатів.

Народні збори Західної України, що відбулися 26—28 жовтня 1939 р. у Львові, проголосили встановлення радянської влади на всій території Західної України, а також звернулись з проханням до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР про прийняття Західної України до складу СРСР і УРСР. Для передачі цього прохання було обрано повноважну комісію у складі 66 чоловік. Було також прийнято Декларацію про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великої промисловості.

1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення Західної України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік із з'єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. 15 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР розглянула заяву повноважної комісії Народних зборів і вирішила "прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і возз'єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі".

У секретному протоколі до пакту від 23 серпня 1939 р. Німеччина визнала зацікавленість СРСР у Бессарабії. І 28 червня 1940 р. Червона армія переходить р. Дністер, а 30 червня виходить на новий кордон з Румунією. За порадою німецької сторони румунська армія відходила організовано, без бою. Так сталінський режим змусив Румунію зректись на користь СРСР Північної Буковини та Бессарабії.

2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР задовольнила прохання представників Бессарабії та Північної Буковини про прийняття їх до складу СРСР. Було також схвалено закон про включення Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського до УРСР.

Указом від 4 грудня 1939 р. Верховна Рада СРСР встановила новий адміністративний поділ Західної України і утворила 6 областей Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, які було поділено на райони. 7 серпня 1940 р. у складі УРСР з Північної Буковини і основної частини Хотинського повіту Бессарабії було створено Чернівецьку область, а на основі Акерманського та Ізмаїльського повітів Акерманську область, яка 3 грудня 1940 р. стала називатися Ізмаїльською.

Включення у 1939—1940 рр. споконвічних українських земель — Західної України, Північної Буковини і населених українцями трьох повітів Бессарабії до складу УРСР, без сумніву, було подією історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї державної структури. Нарешті ідею "злуки" було втілено в життя.

Чимало соціально-економічних заходів було проведено на західноукраїнських землях. Наприклад, в Західній Україні було проведено конфіскацію поміщицьких земель та експропріацію польських землевласників. Безземельне і малоземельне селянство одержало понад 1 млн. гектарів землі, велику кількість худоби, насіння тощо. Багато було зроблено для зміцнення системи освіти, значно поліпшилось медичне обслуговування населення та ін.

Але приєднання українських земель до УРСР було проведено тоталітарним режимом шляхом насильства і сталінських репресій.

Тому навіть потрібні й корисні починання, здійснені за "радянською адміністративно-командною методикою", часто призводили до негативних наслідків. Так, націоналізація великих підприємств зачіпала й дрібні ремісничі майстерні і кустарів, грубо порушувались закони в галузі оподаткування, хлібозаготівель. Уже з весни 1940 р. розпочалася передчасна колективізація, яка супроводжувалась широкомасштабними репресіями. У селян насильно відбирали землю не тільки отриману, а й приватну.

Ліквідація старої системи управління поєднувалась з висилкою із Західної України службовців колишнього держапарату, органів суду, прокуратури, поліції разом з їх родинами. Відразу почалися арешти і заслання колишніх функціонерів буржуазних партій, підприємців, поміщиків. Жертвою сталінщини стала також українська інтелігенція, діячі науки, культури, мистецтва. Висилалися і колишні члени КПЗУ. Як метод політичного переслідування або адміністративного покарання, широко використовувався такий вид репресій, як депортація висилка і заслання без правових на те підстав. Уніфікація державного ладу і управління в нових областях здійснювались жорстокими адміністративними методами. Зі сходу прибували керівні кадри, які не рахувалися із специфікою місцевого економічного і духовного життя. Усе це призвело до того, що перше знайомство з радянською системою мало для західних українців в основному негативні наслідки.

5. Основні риси розвитку права

Джерела права. Особливістю джерел права в Україні до прийняття Конституції УРСР 1937 р. було те, що приймати закони мали право Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і Раднарком УСРР.

Така множинність законодавчих органів призводила до певних перекосів в їх діяльності. Справа в тому, що адміністративно-командна система управління все більше перетворювала всеукраїнські з'їзди Рад в органи декоративні, в силу чого їх постанови у більшості випадків носили загальний характер. В такому ж напрямку, хоча у трохи меншому обсязі, з початку 30-х років змінювалась законодавча діяльність ВУЦВК. Завдяки цьому основна робота в галузі законодавства зосереджувалась в Президії ВУЦВК і Раднаркомі УСРР. Тому не випадково, що значна маса законодавчих актів цього періоду подана у формі постанов Президії ВУЦВК і Раднар-кому УСРР.

Посилення керівної ролі Комуністичної партії знайшло своє відбиття у спільних постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР. Зрозуміло, що цю практику було поширено і на Україну. Хоча про таку форму законодавчих актів не згадує ні Конституція СРСР, ні Конституція УСРР, вони були джерелами права і, більше того, торкались, як правило, найважливіших галузей життя України, а їх кількість невпинно зростала.

Характерною рисою у розвитку джерел права з початку 39-х років стає перевага загальносоюзного законодавства над республіканськими. Ця тенденція проявлялася в двох напрямках: по-перше, в тому, що поширюється пряма дія загальносоюзних законодавчих актів, а по-друге, якщо і видавались республіканські законодавчі акти, то в більшості своїй вони будувалися на основі відповідних загальносоюзних законодавчих актів і значною мірою повторювали останні.

З прийняттям Конституції СРСР 1936 р. і Конституції УРСР 1937 р. відбулись суттєві зміни. Відтепер усі нормативні акти поділялись на закони і підзаконні акти. Президія Верховної Ради УРСР мала право в межах своєї компетенції видавати укази, які за своєю юридичною природою були підзаконними актами. Раднарком УРСР видавав постанови і розпорядження на підставі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Раднаркому СРСР. Слід зазначити, що хоч і була в цей час створена міцна правова система, але існувала вона нібито незалежно від реального життя.

Цивільне право. Форсовані темпи проведення індустріалізації та суцільна колективізація сільського господарства сприяли тому, що державна власність ставала безроздільно пануючою в усіх галузях народного господарства.

Одним з найважливіших актів, спрямованих на посилення планового керівництва господарством, була постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 30 січня 1930 р. про кредитну реформу. Справа в тому, що до цього часу підприємства могли вільно кредитувати одне одного: авансувати під товар, який буде доставлений пізніше, або, навпаки, відпускати товар в кредит. За таких умов підприємство, що не мало коштів для оплати товару, який воно бажало придбати, сплачувало свій борг, виставляючи продавцеві особливе строкове грошове зобов'язання вексель. Вексель дисконтував банк, тобто він відкривав продавцеві під цей вексель кредит на суму вексельного зобов'язання, а потім сам стягував цю суму з покупця, який видавав вексель. При такій системі "комерційного" кредитування планові органи не мали можливості впливати на одержання підприємствами позик, а в підсумку держава була позбавлена можливості контролювати виробництво, чого вимагала адміністративно-командна система управління.

Зазначеною постановою вексельний обіг і "комерційне" кредитування було ліквідовано. Підприємства більше не мали права авансувати одне одного, відпускати товар і послуги в кредит. Запроваджувалось пряме банківське кредитування. Банки надавали позики у відповідності з банківським кредитним планом після перевірки виконання підприємством виробничо-фінансового плану, зниження собівартості тощо. Розрахунки між господарськими організаціями (оплата товарів та послуг) проводились через банк шляхом перерахування з рахунку на рахунок. Все це вступало у протиріччя з принципами госпрозрахунку, хоча про нього ще довго йшлося в офіційних документах.

За постановою Ради праці і оборони від 23 липня 1931 р. підприємствам виділялися оборотні кошти, причому перерозподіл цих коштів допускався лише у зв'язку із затвердженням або зміною промфінплану. Оперуючи цими коштами, підприємство мало відповідати за свої зобов'язання.

Забезпечити централізоване планове керівництво промисловістю при наявності оперативної та майнової самостійності підприємства чи об'єднання можна було шляхом обов'язкового оформлення господарських зв'язків договорами. Ці договори укладались в рамках планових завдань і давали можливість конкретизувати планові завдання щодо потреб сторін, що укладають договір. Передбачались санкції на випадок невиконання договору.

Ось чому на початку 30-х років законодавство вимагає, щоб підприємства і організації в межах планових завдань встановлювали свої взаємини шляхом укладення договорів, досягається зміцнення договірної, а звідси — і планової дисципліни. Так, Раднарком УСРР постановою від 26 червня 1932 р. "Про порядок розірвання та зміни договорів, укладених між підприємствами і організаціями республіканського та місцевого значення" категорично заборонив одностороннє розірвання або зміну договору. Цивільне законодавство не допускало включення до договорів пунктів про звільнення боржника від відповідальності за невиконання договору "з незалежних обставин".

Для договірного оформлення відносин між підприємствами, наприкінці кожного року провадилася так звана "договірна кампанія", в ході якої укладалися договори на наступний рік відповідно до затверджених планів. Постанови Раднаркому СРСР про порядок укладання договорів на 1933 р. і 1934 р. стали важливими джерелами договірного права. Вони встановлювали загальні форми договірних зв'язків і визначали конкретний зміст договорів. Особлива увага зверталась на регламентування в договорах відповідальності сторін за порушення договірних зобов'язань (сплата пені, неустойки, штрафу, стягнення збитків). Раднарком СРСР категорично забороняв односторонню відмову від виконання договору і односторонню зміну його умов. Розірвання і зміна договору допускалися лише у виняткових випадках: а) за розпорядженням керівника відомства, якщо договір укладений між органами, йому підпорядкованими; б) за постановою Ради праці і оборони, якщо хоча б одна із сторін є підприємством чи організацією загальносоюзного значення; в) в порядку, встановлюваному законодавством союзних республік, якщо обидві сторони є установами або підприємствами республіканського чи місцевого значення.

Питанням зміцнення і розвитку договірних відносин між господарськими організаціями та посиленню планового керівництва надавалась велика увага і в подальший час. Так, у другій половині 30-х років основною формою договору поставки стають прямі договори, що укладаються на підставі "протокольних угод" між центрами господарських систем.

Зберігалася і практика постачання деяких видів продукції без укладання договорів, на підставі адміністративних актів. Так, у 1938 р. запроваджується бездоговірний порядок поставки металів і металопродукції, за яким зобов'язання виникали безпосередньо з планових показників і відомчих наказів.

Інтереси розвитку господарства зумовили зміни в управлінні та розпорядженні державною власністю. Постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 29 квітня 1935 р. "Про передачу державних підприємств, будинків і споруд" заборонялись продаж і придбання державними органами основних фондів за гроші, встановлювався жорсткий порядок перерозподілу державної власності, який базувався на принципі безплатної передачі.

Крім удосконалення управління державною власністю, велика увага приділялась також зміцненню власності кооперативних об'єднань. Постанова ЦВК і Раднаркому УСРР від 21 серпня 1935 р. забороняла примусове вилучення майна (підприємства, споруди, матеріали, кошти тощо) кооперативних організацій. Питання про вилучення цих коштів і майна належало виключно компетенції уряду УРСР.

На посилення відповідальності державних органів, колгоспів, кооперативних і громадських організацій за своєчасне виконання своїх зобов'язань було спрямовано також прийняту на підставі загальносоюзного акта постанову ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 листопада 1934 р. "Про строки позовної давності". У ній встановлювався єдиний півторарічний строк позовної давності у спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, підприємствами і організаціями. Для відносин, в яких хоча б на одній стороні беруть участь приватні особи, зберігався загальний річний строк позовної давності.

Президія Верховної Ради СРСР видала 10 лютого 1941 р. Указ «Про заборону продажу, обміну і відпустку на сторону устаткування та матеріалів» і встановила судову відповідальність за ці дії. Залишки матеріалів і устаткування мали реалізовуватися у встановленому спеціальною постановою Раднаркому СРСР порядку. На доповнення до загальносоюзних положень, Раднарком УРСР 23 травня 1941 р. видав постанову про порядок обліку і використання на підприємствах і будовах республіканської, обласної, міської та районної підпорядкованості і промислової кооперації зайвого устаткування і матеріалів.

Істотні зміни відбулися і в сфері правового регулювання товарообороту і взагалі торгівлі. У відповідності з загальносоюзними актами ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову про внесення змін у республіканське законодавство з питань радянської торгівлі. Приватним торговцям заборонялось відкривати магазини та крамниці, було накреслено низку заходів щодо викоренення перекупників.

Що стосується регулювання цивільно-правових відносин фізичних осіб, то тут зміст цивільного права суттєво змінився, незважаючи на те, що відповідні норми Цивільного кодексу УСРР не були піддані значним змінам. Корінні зрушення у цій галузі цивільного права зумовлені насамперед тим, що приватногосподарську діяльність скільки-небудь значного масштабу було повністю припинено, і пов'язані з нею майнові права, як такі, що здійснюються в суперечності з їх соціально-господарським призначенням, на підставі ст. 1 ЦК УСРР не охоронялися законом. Хоча ЦК зберігав для приватних осіб вільний доступ до акціонерних і різних торговельних і промислових товариств, але норми, що регулювали ці відносини, вже не мали практичного значення.

Трудове право. Політика форсованої індустріалізації висунула нові завдання в галузі регулювання праці. Величезного значення набули закони, спрямовані на піднесення продуктивності праці, зміцнення трудової дисципліни, усунення плинності робочої сили.

Наркомпраці було надано широке право переводити кваліфікованих робітників і фахівців в інші галузі народного господарства чи в інші місцевості для використання за фахом, а також перерозподіляти кваліфікованих робітників. Встановлювалось, що всі підприємства, установи і господарства могли наймати робочу силу тільки через органи праці. КЗпП УСРР був доповнений статтею, згідно з якою розподіл на роботу молодих спеціалістів мав провадитися на підставі спеціальних законів. Молоді спеціалісти, які закінчували вищі навчальні заклади і технікуми, повинні були працювати протягом трьох років на виробництві за призначенням наркоматів, у віданні яких перебував навчальний заклад. Самовільне влаштування на роботу або неприбуття до місця призначення розглядалося як порушення закону. Категорично заборонялось використовувати молодих спеціалістів не за спеціальністю, яку вони опанували в навчальному закладі.

У 1931 р. визначився порядок укладання договорів з колгоспами про виділення для промисловості робітників-відхідників з числа членів артілі. Такі договори мали супроводжуватись укладанням індивідуальних договорів підприємств з колгоспниками-відхідниками про умови роботи на підприємстві.

На початку 30-х років завершилося переведення робітників промисловості і транспорту на 7-годинний робочий день. Більшість підприємств і установ було переведено на безперервний виробничий тиждень, а робітники і службовці одержували день відпочинку по черзі у різні дні тижня. Але від такого порядку скоро довелося відмовитись.

На ефективності промислового виробництва негативно відбивалася зрівняльна система оплати праці. Введення нових тарифних сіток, розбитих на певну кількість розрядів, стало початком планового державного нормування заробітної плати робітників з урахуванням різниці між працею кваліфікованою і некваліфікованою, між працею важкою і легкою.

Праця робітників різних кваліфікацій оплачувалась тепер або за твердими фіксованими ставками або за тарифними сітками, розробленими для кожної галузі промисловості.

Основною формою оплати праці в Україні, як і в інших союзних республіках, була відрядна. Вона встановлювала розміри оплати в залежність від результатів праці. Поряд з відрядною застосовувались почасова і преміальна форми оплати праці.

З метою зміцнення трудової дисципліни був встановлений новий порядок оплати простоїв та браку. Це знайшло своє вираження у прийнятій відповідно до загальносоюзного законодавства постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 4 червня 1932 р. про внесення змін до КЗпП УСРР.

Згідно з цією постановою, брак на виробництві з вини робітника зовсім не оплачувався, а брак не з вини робітника оплачувався в розмірі двох третин ставки почасової оплати праці даного робітника. Оплата за простій з вини робітника не провадилась. За простій не з вини робітника оплата провадилась в розмірі половини тарифної ставки почасової оплати праці робітника відповідної кваліфікації.

Особливо жорсткі заходи вживалися з метою посилення боротьби із втратами робочого часу та прогулами. У постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 22 листопада 1932 р. вказувалось, що за неявку на роботу без поважної причини, хоча б протягом одного дня, робітник або службовець підлягає звільненню з роботи з позбавленням права користуватися квартирою, наданою в будинку даного підприємства чи установи.

28 грудня 1938 р. Раднарком СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли постанову "Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями в цій справі". Постанова провадила різку межу між сумлінними працівниками і прогульниками, ледарями, зокрема щодо їхніх прав на одержання допомоги по соціальному страхуванню, і вводила нові норми страхового забезпечення по хворобі, диференційовані залежно від стажу роботи. Встановлювалися надбавки до пенсій за стаж безперервної роботи та інші привілеї. В той же час постановою Раднаркому СРСР вводяться єдині трудові книжки, у яких фіксується уся трудова діяльність громадянина.

Важливі зміни в трудовому законодавстві відбулися наприкінці 30-х років. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. збільшувалась тривалість робочого дня: замість шести-семигодинного встановлювався восьмигодинний робочий день. Усі підприємства і установи переводилися на семиденний робочий тиждень. Самовільне залишення робітниками і службовцями підприємств та установ, а також самовільний перехід з одного місця роботи на інше заборонялися, тобто відбувалось прикріплення робітників і службовців до своїх підприємств і установ. Самовільне залишення роботи або прогул тягли за собою кримінальну відповідальність.

З правових актів, що стосувались адміністративно-правового перерозподілу кадрів, слід згадати Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 жовтня 1940 р., яким відновлювався порядок примусових переведень на інше місце роботи, що застосовувався до деяких категорій кваліфікованих робітників і службовців.

Порядок набору робітників з колгоспів, що існував раніше, уже не забезпечував промисловість необхідними кадрами. Тому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 жовтня 1940 р. "Про державні трудові резерви" створювалися школи фабрично-заводського навчання, ремісничі та залізничні училища. Щорічний призов (мобілізація) міської та сільської молоді мав становити від 800 тис. до 1 млн. чоловік. Передбачені цим Указом державні резерви робочої сили перебували в безпосередньому розпорядженні уряду СРСР і не могли бути використані відомствами на свій розсуд.

Колгоспне і земельне право. Найсуттєвіші зрушення відбувалися в колгоспному і земельному праві.

Розпочалася суцільна колективізація, яка визначала і форми, і методи, і строки її проведення. Темпи колективізації "спускалися згори" у вигляді контрольних цифр. 24 лютого 1930 р. С. Косіор у інструктивному листі ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій вимагав: "Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну до осені 1930 р.". На практиці намагання прискорити темпи колективізації та достроково завершити призводили до порушення принципу добровільності, до грубого адміністрування. Середнякам, які не вступали до колгоспів, загрожували розкуркулюванням і позбавленням виборчих прав, у масовому порядку вимагали усуспільнення корів, дрібної худоби і птиці, роблячи спроби перестрибувати до комуни.

Внаслідок таких методів проведення колективізації в Україні знищувалися історичні, національні традиції використання землі, створювалися командно-адміністративні інститути управлінської бюрократії. Все це викликало серйозне незадоволення трудового селянства, призводило до зростання напруження на селі. Партійне керівництво занепокоїлось. 21 лютого 1930 р. в Москві відбулася нарада партійних керівників Росії та України, на якій було намічено заходи щодо виправлення становища. 2 березня в "Правді"було надруковано статтю Сталіна "Запаморочення від успіхів" і нову редакцію примірного статуту сільгоспартілі. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі". Все це внесло тимчасове заспокоєння в селянські маси, після чого боротьбу за завершення суцільної колективізації було продовжено.

Щоб здійснити колективізацію швидкими темпами, було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили всі ті селяни, які чинили опір усуспільненню, тобто "куркулі". Питання про місце куркуля в колективізованому селі постало ще у 1929 р., але тільки в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було  сформульоване як перехід у районах суцільної колективізації до політики ліквідації куркуля як класу.

Порядок розкуркулення розробила спеціальна комісія під керівництвом В. Молотова. Результати її роботи були реалізовані в постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". За цією постановою господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої відносилися "учасники й організатори антирадянських виступів і терористичних актів" (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізольовані у в'язницях або таборах); до другої — ті, хто "здійснював менш активний опір кампанії розкуркулення" (їх разом з родинами висилали в північні райони країни); до третьої — розкуркулені, котрі не чинили будь-якого опору (вони одержували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів).

Визначення категорій за допомогою судових органів не додавало правосудності цьому документу, адже в ньому наводилась точна кількість селянських господарств, запланованих до включення в першу (52000) та другу (112000) категорій. Інакше кажучи, заздалегідь визначалося, скільки селян і в яких саме формах чинитимуть опір майбутній кампанії розкуркулення. Списки "куркулів" з поділом на категорії мали складатися за постановою наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райвиконкомами.

1 лютого 1930 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством". Цією постановою, проведеною через органи радянської влади, кампанії розкуркулення, яка була розв'язана більшовицькою партією, надавалась видимість законності. Зокрема, в ній оголошувалось про заборону оренди землі і використання найманої праці в сільському господарстві, конфіскацію у куркулів засобів виробництва. Услід за цим 5 квітня 1930 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили постанову "Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібник селянських господарствах у районах суцільної колективізації". Всі договори про оренду землі в цих районах проголошувалися такими, що втратили силу. Обласним виконкомам надавалося право конфісковувати майно куркулів та висилати їх за межі окремих районів і округів. Конфісковані у куркулів будівлі, споруди, живий і не живий реманент передавались у неподільні фонди колгоспів як вступний внесок за батраків та бідняків.

Всього за роки суцільної колективізації в Україні експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств. Так відбувалось знищення найзаможнішого прошарку селянства. Статус незаможника не давав ніякої гарантії противникам колективізації їх оголошували "підкуркульниками" й теж піддавали репресіям.

В таких умовах партійно-державне керівництво велику увагу приділяло будівництву машинно-тракторних станцій. Постановою ЦК ВКП(б) від 29 грудня 1930 р.  МТС створювались як "основні опорні пункти суцільної колективізації та ліквідації куркульства як класу".

Спочатку до будівництва МТС залучались кошти селянства, але незабаром був взятий курс на перетворення МТС у підприємства державної власності. Вони будувались за рахунок держави і в них зосереджувалась уся сільськогосподарська техніка. За зразковим договором МТС з колгоспом, затвердженим Раднаркомом СРСР 5 лютого 1933 р., колгосп повинен був продати МТС усі складні сільськогосподарські машини (молотарки, локомобілі). Таким чином, колгосп опинявся у повній залежності від МТС. Взагалі МТС відігравала керівну роль у колгоспному будівництві, яка особливо посилилася після створення політвідділів МТС.

Одночасно з проведенням суцільної колективізації розпочалась робота по забезпеченню правового регулювання діяльності колективних господарств, яка знайшла своє відбиття, перш за все, в розробці зразкових статутів сільгоспартілі.

Перший варіант такого Статуту був розроблений 6 лютого 1930 р. Він підкреслював "перехідний до комунізму" характер сільгоспартілі і не передбачав збереження присадибного господарства колгоспників. До статуту були внесені деякі зміни, і 1 березня 1930 р. ЦВК і Раднарком СРСР затвердили його як Зразковий статут сільськогосподарської артілі.

Статут 1930 р. визначав мету створення сільськогосподарської артілі побудова великого колективного соціалістичного сільського господарства. Прийняття до артілей куркулів та інших осіб, позбавлених виборчих прав, заборонялось. Виняток з цього правила допускався тільки для членів тих сімей, у складі яких були червоні партизани, червоноармійці, сільські вчителі і агрономи, які ручалися за членів своєї сім'ї.

Встановлювалось, що всі межі знищуються і створюється єдиний земельний масив колгоспу, причому цей масив ні в якому разі не повинен зменшуватись. Інакше кажучи, наділення землею вибулих членів артілі за рахунок земельної площі артілі заборонялося.

Був також визначений правовий режим колгоспного землекористування. В Статуті йшлося про безстрокове користування землею, яке розглядалося як користування без установлених заздалегідь визначених строків.

Статут, вимагаючи від селян, які вступали до артілі, усуспільнення належних їм засобів виробництва, що були в них (робоча і продуктивна худоба, запаси насіння, реманент і господарські будівлі), в той же час дозволяв залишати в особистій власності колгоспного двору одну корову, деяку кількість дрібної худоби і птиці. Присадибні ділянки, що були у селян, які вступають у колгосп, просто "залишалися в одноосібному користуванні". Зміна їх розмірів була можливою тільки за рішенням правління колгоспу, затвердженим загальними зборами.

Статут 1930 р. виходив з необхідності мати сталу економічну базу колективного господарства і передбачав створення неподільного фонду колгоспу шляхом відрахування від чверті до половини вартості усуспільненого майна членів артілі. Крім того, здійснювалися щорічні відрахування у неподільний фонд від 10 до 30% доходів артілі, Тим самим селянин міцно прив'язувався до колгоспу.

Важливе і складне питання про порядок оплати праці колгоспників не дістало задовільного розв'язання. Статут проголошував оплату праці колгоспників з урахуванням її кількості і якості. Але спосіб виділення з доходів колгоспу фонду для оплати праці колгоспників не був визначений.

У 1931 р. в Україні було прийнято низку нормативних актів щодо організації та оплати праці в колгоспах. Ці акти регламентували утворення постійних виробничих бригад, встановлення норм виробітку і розцінок, поліпшення обліку праці та зміцнення трудової дисципліни, посилення ролі бригадирів тощо.

У розвиток Зразкового статуту сільськогосподарської артілі 1930 р. Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У спільною постановою від 8 квітня 1933 р. затвердили Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах. Цей акт зобов'язував усіх колгоспників брати участь своєю особистою працею в колгоспному виробництві протягом усього року, передбачав дисциплінарну відповідальність колгоспників за невихід на роботу чи відмову від роботи без поважних причин.

Для подальшого розвитку колгоспного ладу в Україні, як і в усіх інших республіках, велике значення мав скликаний 11 лютого 1935 р. другий Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників, який схвалив проект нового Зразкового статуту сільськогосподарської артілі. Прийнятий з'їздом Статут був затверджений спільною постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) 17 лютого 1935 р.

Новий Статут, маючи силу закону, в той же час подібно до Статуту 1930 р. був зразковим, тобто на його основі кожний колгосп приймав свій статут. Разом з тим більшість його норм була обов'язковою для всіх колгоспів, завдяки чому значно посилювалося державне керівництво діяльністю колгоспів.

По-новому у Статуті були розв'язані питання колгоспного землекористування. Земля, яка була загальнонародною державною власністю, закріплювалася тепер за колгоспами в безстрокове користування, тобто навічно, і не підлягала ні купівлі, ні продажу, ні здачі в оренду. Зменшення колгоспної землі не допускалося.

У Статуті 1935 р. вперше називались мінімальні та максимальні розміри присадибних ділянок для всього СРСР з тим, що конкретно вони визначатимуться в залежності від обласних і районних умов; вказувалося також на кількість худоби (по зонах країни), яку може мати в особистій власності колгоспний двір.

22 травня 1935 р. Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У прийняли спеціальну постанову, яка визначала порядок вироблення, обговорення і затвердження колгоспами статут сільськогосподарської артілі в УСРР, а також встановлювала розміри присадибних ділянок колгоспного двору по кожній області України і кількість голів худоби, яку міг мати колгоспний двір.

Колгоспний лад став на цей час безроздільно пануючим. Наприклад, тільки в Україні у 1935 р. рівень колективізації досяг 91,3%. І тепер тоталітарна держава прагнула взяти з колгоспів якомога більше сільськогосподарської продукції, вилучити її майже безкоштовно. На розв'язання цього завдання і був спрямований розвиток колгоспного і земельного законодавства.

Першого удару було завдано присадибному господарству колгоспників. 28 травня 1939 р. видано постанову Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) "Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання", де наводились факти порушень встановлених статутом сільськогосподарської артілі норм присадибного землекористування, внаслідок чого присадибне господарство ставало джерелом доходів і відвертало колгоспника від роботи в колгоспі. Постанова вимагала негайно провести обмір присадибних ділянок і відібрати всі лишки землі. Одночасно встановлювався для кожного працездатного члена артілі обов'язковий мінімум трудоднів (60— 100 трудоднів на рік). Той, хто не виконував цей мінімум, вибував з колгоспу і втрачав право на присадибну ділянку. Трохи пізніше, у вересні 1939 р. було введено більш важкий прогресивно-прибутковий податок з присадибних ділянок колгоспників.

Тепер настала черга колгоспів, права яких були значно обмежені. Так, щоб примусити колгоспи займатися тільки виробництвом сільськогосподарської продукції, постановою Раднаркому СРСР від 22 жовтня 1938 р. їм заборонялося організовувати промислові підприємства.

У 1939—1940 рр. відповідно до постанов Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) обов'язкові поставки колгоспами державі продуктів тваринництва, зерна, рису, картоплі тощо обчислювались не з плану посіва цих культур або кількості худоби в колгоспах, а з кожного гектара закріпленої за колгоспом ріллі. Уточнювалися взаємини МТС з колгоспами. Згідно з постановою Раднаркому СРСР, яку було видано у лютому 1938 р., належна з колгоспів натуроплата за роботи МТС цілком надходила тепер до бюджету держави і здавалась колгоспами разом з продукцією по обов'язкових поставках.

Кримінальне право і процес. Кримінальному праву в період 30-х років надавалося вирішальне значення. Вважалося, що за допомогою жорстоких покарань, шляхом посилення репресій можна швидко та ефективно розв'язати будь-яке завдання. Тим більше, що наприкінці 20-х років партійно-державне керівництво на чолі з Сталіним розпочало штучно відроджувати властиве епосі громадянської війни протистояння соціальних сил і розкручувати маховик репресій. Особливо негативний вплив на розвиток кримінального законодавства мала шкідлива концепція про посилення і загострення класової боротьби в міру успіхів будівництва соціалізму, хибні положення якої були висловлені у доповіді Сталіна на об'єднаному Пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) у січні 1933 р.

Все це призвело до значного посилення у цей час суворості кримінальної репресії, розширення переліку злочинів, за які встановлювалася вища санкція, надзвичайно жорстокої постановки захисту соціалістичної власності. У цьому розумінні характерна також заміна з 1934 р. раніш прийнятого в кримінальному законодавстві терміну "заходи соціального захисту" терміном "покарання". Закон від 8 серпня 1936 р. запровадив на додаток до раніш встановлених видів позбавлення волі (у виправно-трудових таборах і загальних місцях ув'язнення) ще й найсуворіший вид позбавлення волі — тюремне ув'язнення.

Посилення репресій проявилося і в тому, що Закон від 7 квітня 1935 р. знизив мінімальний вік кримінальної відповідальності неповнолітніх і встановив, що, починаючи з 12 років, особи, викриті у вчиненні крадіжки, заподіянні насильства і тілесних ушкоджень, вбивстві чи замаху на вбивство, підлягають притягненню до відповідальності із застосуванням усіх встановлених законом мір кримінального покарання.

До цього слід додати поширення позасудових репресій, діяльність особливої наради при НКВС СРСР та численних "трійок". Вирішальне значення у розвитку кримінального права мало загальносоюзне законодавство, яке ставало зразком для законодавчої діяльності в Україні. Подальший крок у посиленні ролі загальносоюзного законодавства було зроблено в Конституції СРСР 1936 р., яка віднесла все кримінальне законодавство до відання Союзу РСР в особі його найвищих органів державної влади, передбачивши створення й видання єдиного для всього СРСР Кримінального кодексу. Однак через те, що такий кодекс не було видано, в УРСР продовжував діяти Кримінальний кодекс УРСР поряд з окремими загальносоюзними кримінальними законами і указами Президії Верховної Ради СРСР. Тому всі кримінально-правові акти, видані в період 1937—1941 рр., можна поділити на дві групи: загальносоюзні кримінально-правові акти, що не включалися до КК УРСР, і кримінально-правові акти, прийняті в УРСР на підставі загальносоюзних законів і спрямовані на внесення змін до чинного КК республіки.

Посилення кримінальних репресій знайшло своє відбиття у визначенні складу державного злочину. Так, у постанові ЦВК СРСР від 14 березня 1933 р. роз'яснювалося, що у справах про завдання шкоди державним підприємствам і установам "репресії повинні провадитись з особливою суворістю щодо викритих в цих злочинах службовців державних установ і підприємств". Постановою від 8 червня 1934 р. ЦВК СРСР доповнив Положення про державні злочини 1927 р. статтею про зраду Батьківщини, яка визначалась як "дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній могутності Союзу РСР, його державній незалежності чи недоторканості його території". Такі дії, як, наприклад, шпигунство, розкриття військової чи державної таємниці, перехід на бік ворога каралися і раніш, але тепер їх було виділено в групу найтяжчих злочинів, які каралися розстрілом з конфіскацією усього майна, і тільки за обставин, що пом'якшували провину, — позбавленням волі на строк до 10 років. У разі втечі військовослужбовця за кордон члени його сім'ї, які знали про втечу, за недонесення каралися позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з конфіскацією усього майна. Інші повнолітні члени сім'ї, що проживали разом із зрадником, підлягали позбавленню виборчих прав і засланню у віддалені райони Сибіру на 5 років. Тим самим було грубо порушено один з основних принципів кримінального права, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягають лише особи, винні у вчиненні злочину. І треба відзначити, що застосування цього закону призвело до тюремного ув'язнення тисяч невинних людей.

На підставі союзного акту, ВУЦВК і Раднарком УСРР 20 липня 1934 р. прийняли постанову про доповнення КК УСРР статтями про зраду Батьківщини. Закон від 8 червня 1934 р. був повністю включений до КК УСРР.

У цей же час було розширено перелік злочинів проти порядку управління. Тут насамперед слід відзначити прийняту на підставі союзного закону постанову ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 13 травня 1934 р., яка передбачала кримінальну відповідальність за посягання на обороноздатність країни. До особливо небезпечних злочинів відносилось порушення правил міжнародних польотів. 25 лютого 1931 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР відповідно до постанови ЦВК і Раднаркому СРСР "Про відповідальність за злочини, що дезорганізують роботу транспорту" доповнили КК УСРР ст. 56-30а, яка передбачала порушення працівниками транспорту трудової дисципліни і встановлювала відповідальність за це у вигляді позбавлення волі до 10 років, а у випадках, коли ці злочини носили злісний характер, — найвищої міри покарання — розстрілу. До цієї групи можна також віднести такі злочини, як незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підробка паспортів, порушення правил паспортної системи, щодо яких в УСРР у період 1933—1937 рр. було прийнято низку законодавчих актів.

Жорстокість покарання надалі посилювалась. Постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. за особливо небезпечні державні злочини — шпигунство, шкідництво, диверсію — строк позбавлення волі було збільшено з 10 до 25 років.

Винятково велику увагу приділяє в цей час кримінальне законодавство боротьбі із замахами на соціалістичну власність.

Під час насильницької колективізації однією з форм протесту селянства ставав забій худоби напередодні вступу до колгоспу. У зв'язку з цим ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову від 16 січня 1930 р. "Про заходи боротьби з хижацьким забоєм худоби". Винні в такому забої підлягали позбавленню волі строком до 2 років. Райвиконкомам було надано право позбавляти таких селян права користуватися землею і конфісковувати їхню худобу. Ще одна постанова від 1 листопада 1930 р. під загрозою кримінальної відповідальності забороняла забій племінної худоби та молодняку. Так само постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 7 грудня 1931 р. встановила відповідальність за незаконний забій і приведення в непридатний стан коней. В Україні теж постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 2 січня 1932 р. встановлювалась кримінальна відповідальність за незаконний забій худоби і коней, а також за інші злісні акти, що спричинили загибель худоби або коней чи призвели їх до непридатного стану.

До найважливіших об'єктів соціалістичної власності відносили в цей час трактори і сільськогосподарську техніку. Тому постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 13 лютого 1931 р. запровадила кримінальну відповідальність у вигляді примусових робіт на строк до 6 місяців чи позбавлення волі на строк до 3 років за злочинно-недбале ставлення до тракторів і сільськогосподарських машин. Слід мати на увазі, що зловмисне пошкодження державного чи суспільного майна призводило, як і будь-яке шкідництво, до найсуворішої кари, аж до страти. Таким же чином КК УСРР було доповнено статтями, що передбачали кару за поломку і псування тракторів і сільськогосподарських машин, а також за витрачання не за прямим призначенням пального для тракторів та ін.

Але всеосяжного характеру охорона соціалістичної власності набула в Законі від 7 серпня 1932 р. "Про охорону майна державних підприємств колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності". Уперше було проголошено, що соціалістична власність є священною і недоторканою, і тому люди, які посягають на неї, повинні розглядатися як вороги народу. Закон встановлював, що:  1) розкрадання соціалістичної (державної і колгоспно-кооперативної) власності спричиняє розстріл з конфіскацією всього майна, з заміною за обставин, що пом'якшують провину, позбавленням волі на строк не менше 10 років з конфіскацією всього майна; 2) до злочинців, засуджених у справах про розкрадання соціалістичної власності, не застосовується амністія; 3) розкрадання вантажів на залізничному і водному транспорті прирівнюється до розкрадання соціалістичної власності.

Надто суворі санкції Закону від 7 серпня 1932 р. не зумовлювалися ні, розмірами розкраденої соціалістичної власності, ні способами її розкрадання. Це створювало умови для застосування Закону в дуже широкому масштабі й до порівняно незначних крадіжок державної або кооперативно-колгоспної власності.

На початок 1933 р., тобто за неповні п'ять місяців, за цим Законом було засуджено 54 645 чоловік, з них 2110 — до найвищої міри покарання. В першу чергу на підставі цього Закону до кримінальної відповідальності притягались діти, які збирали колоски по полях, та голодні селяни, які стригли хлібні колоски. Цей страшний закон отримав у народі назву закону "про "п'ять колосків". Він призвів до загибелі мільйонів людей, але досягнув своєї мети — вирвав із рук умираючого з голоду українського селянина близько 200 млн. пудів хліба.

Цей Закон встановлював кримінальну відповідальність не тільки за розкрадання соціалістичної власності, а й за антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства до колгоспників. За вчинення хоча б одного з названих злочинів визначалась міра покарання позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. Постановою ЦВК СРСР від 30 січня 1933 р. застосування Закону від 7 серпня 1932 р. було поширене на заподіяння збитків соціалістичній власності ("шкідницьке" проведення оранки і сівби, зловмисна поломка тракторів і машин), а також на будь-який обман у справі обліку колгоспної праці і врожаю.

Надалі, у відповідності з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 серпня 1940 р. "Про кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві і за хуліганство" Президія Верховної Ради УРСР своїм Указом від 16 листопада 1940 р. внесла доповнення до відповідних статей КК УРСР, які встановлювали відповідальність за хуліганство і дрібні крадіжки на виробництві у вигляді тюремного ув'язнення строком на 1 рік.

Значну увагу кримінальне законодавство приділяло боротьбі з господарськими злочинами, приватногосподарською діяльністю та спекуляцією.

Так, постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 14 лютого 1930 р. КК УСРР був доповнений ст. 153-3 про кримінальну відповідальність за масовий або систематичний випуск промисловими і торговельними підприємствами недоброякісних виробів та недотримання обов'язкових стандартів. У зв'язку з розвитком торгівлі ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову від 25 липня 1934 р. "Про доповнення кримінальних кодексів союзних республік статтею про відповідальність за обкрадання споживача і обдурювання Радянської держави". У відповідному законодавчому акті, прийнятому ВУЦВК і Раднаркомом УСРР 23 серпня 1934 р., зазначалося, що обважування і обмірювання покупців карається позбавленням волі на строк до 10 років. У відповідності з постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 22 квітня 1932 р. "Про боротьбу зі спекуляцією" ВУЦВК і Раднарком УСРР 25 грудня 1932 р. прийняли постанову "Про зміну ст. 127 Кримінального кодексу УСРР". За новою редакцією цієї статті спекуляція каралась позбавленням волі на строк не менше 5 років з конфіскацією всього або частини майна.

Низка законодавчих актів поряд з нормами трудового права містила кримінальні санкції. До числа таких законів належать Укази Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. "Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств і установ", від 17 липня 1940 р. "Про заборону самовільного залишення роботи трактористами і комбайнерами, що працюють на машинно-тракторних станціях", від 19 жовтня 1940 р. "Про порядок обов'язкового переведення інженерів, техніків, майстрів, службовців і кваліфікованих робітників з одних підприємств і установ до інших".

В умовах масових репресій керівництво держави робило вигляд, що воно піклується про захист прав радянських громадян, зафіксованих в Конституції СРСР, конституціях союзних республік. Відповідно до цього ЦВК і Раднарком УРСР 2 грудня 1937 р. внесли зміну до ст. 85-1 КК УРСР, яка встановила відповідальність за перешкоджання в здійсненні виборчих прав і доповнила КК ст. 108-1, яка уводила покарання за підробку виборчих документів і неправильний підрахунок результатів голосування.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 липня 1940 р. було встановлено кримінальну відповідальність директорів, головних інженерів і начальників відділів технічного контролю промислових підприємств за випуск недоброякісної або некомплектної продукції і випуск продукції з порушенням обов'язкових стандартів. Закон передбачав для винних тюремне ув'язнення строком від 5 до 8 років. Відповідно до цього Президія Верховної Ради УРСР Указом від 15 березня 1940 р. внесла зміни до ст. 135-3 КК УРСР.

Конституції СРСР і УРСР встановлювали, що загальний військовий обов'язок є законом. На розвиток цього положення Президія Верховної Ради СРСР ЗО липня 1940 р. видала Указ "Про відповідальність за порушення правил військового обліку". Було внесено відповідні зміни до КК УРСР, якими встановлювалась кримінальна відповідальність за порушення правил військового обліку військовозобов'язаних на території УРСР.

Певні зміни відбувалися і в галузі кримінально-процесуального законодавства. Істотне значення для поліпшення попередньої підготовки кримінальних справ мала постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 листопада 1934 р. про впровадження інституту підготовчих засідань. За цією постановою підготовчі засідання мали розв'язувати спірні питання у складних кримінальних справах судів першої інстанції. Судді надавалося право виносити справу на розгляд підготовчого засідання в тих випадках, коли він вважав, що її не можна призначити до слухання через суттєву неповноту попереднього розслідування, неправильну кваліфікацію злочину та ін.

Але такі доповнення і зміни в кримінально-процесуальному законодавстві ставали нікчемними на фоні масових репресій, які здійснювались саме в цей час і яким передувала своєрідна серйозна деформація кримінально-процесуального законодавства. В результаті цього у першій половині 30-х років було скасовано гарантії прав особи в кримінальному судочинстві.

1 грудня 1934 р. прийнято постанову ЦВК СРСР про надзвичайний порядок судочинства у справах про терористичні акти, у відповідності з якою попереднє слідство в цих справах обмежувалося 10-денним терміном. Обвинувальний акт вручався звинуваченому за добу до розгляду справи. З процесу виключались "сторони"

прокурор і адвокат. Касаційне обжалування і навіть подання клопотань про помилування у цих справах не допускались, а вирок розстріл виконувався негайно після його винесення. Постановою ЦВК СРСР зводилося нанівець у таких справах значення адвокатури. Таку ж негативну роль відігравала Особлива нарада при НКВС, яка розглядала справи без адвоката. 9 грудня 1934 р. Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу УСРР", де було враховано усі зазначені положення, що стали підставою беззаконня на подальші роки.

Постановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. надзвичайний порядок судочинства у справах про терористичні організації і здійснення терористичних актів поширювався і на розгляд справ про контрреволюційне шкідництво й диверсії.

30-ті роки в історії держави і права України стали періодом формування і зміцнення сталінського тоталітарно-репресивного режиму, який, використовуючи державний механізм як узурпований інструментарій влади, здійснює абсолютний контроль над усіма галузями (сферами) суспільного життя, віддаючи перевагу репресивним методам та формам забезпечення практичної реалізації своєї політики, у поєднанні з широким використанням соціальної міфології та маніпулятивних методів впливу на маси та особистість. Основними проявами такої організації є: репресивність політичних інститутів, заснованих на моно ідеології, монополізації влади та інформації, перманентному підсиленні напруженості, мілітаризації суспільного життя; утвердження та функціонування тоталітарно-репресивного режиму в Україні, що здійснювалось шляхом "більшовизації" та "сталінізації" України, активністю мігрантів-місіонерів комуністичної ідеї та місцевих політиків-пристосуванців, люмпенізованих осіб, втягнутих в цей процес як загальним плином подій, так і під впливом інтенсивної соціалістичної соціальної демагогії.

В Україні відбувався процес створення могутнього, розгалуженого, бюрократичного апарату, зрощення партійного апарату з державним, воєнним, господарським, з верхівкою громадських, наукових, творчих організацій і засобів масової інформації. З цією метою у складі апаратів ЦК ВКП(б) і ЦК республіканських компартій були утворені управління кадрів з відділами за галузями державного управління, економіки, суспільного життя і управління пропаганди та агітації, які контролювали усі сфери державного управління, економіку, культуру, мистецтво, освіту і розподіляли та перерозподіляли між ними "номенклатурні кадри". У підсумку в державні структури було інтегровано партійний номенклатурний апарат. Сформувалася система вождізму, при якій державний апарат різного рівня було фактично підпорядковано відповідним партійним лідерам і перш за все генсеку-диктатору Сталіну. "Чистки" та періодичні "проціджування" номенклатурних лав були засобом підтримання відданості номенклатури диктатору. Головні важелі влади і опора диктатора об'єднаний номенклатурний управлінський апарат, служба безпеки, засоби масової інформації. Усе це значною мірою маскувалося соціальною і політичною демагогією, прийняттям таких демократичних за формою конституцій, як Конституція СРСР 1936 р. та Конституція УРСР 1937 р.

Жорсткість економічного і політичного режиму створила можливість форсованими темпами розв'язувати деякі пріоритетні економічні проблеми, перш за все спрямовані на будівництво "соціалізму". Це був сталінський "великий стрибок". Проте це досягалося за рахунок соціальних проблем, низького життєвого рівня народу:

насильницька колективізація на селі, форсування індустріалізації, режим найсуворішої економії, скорочення споживання, масове використання праці ув'язнених.

До вирішення цих завдань було пристосовано законодавство України 30-х років. Право надавало обов'язкової сили партійним рішенням по проблемах "соціалістичного будівництва", котрі, як правило, передували прийняттю того чи іншого правового акту. Широке розповсюдження одержували спільні партійно-державні акти, найчастіше — спільні постанови ЦК більшовицької партії та радянського уряду.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

7314. Колективний договір. Контроль за виконанням колективного договору і види відповідальності 106 KB
  Колективний договір План Поняття колективного договору. Колективні переговори по укладенню колективного договору. Порядок укладення колективного договору і його зміст. Контроль за виконанням колективного договору і види відповідальності ...
7315. Керування пам’яттю в ОС. Простий безперервний розподіл і розподіл з перекриттям. Розподіл пам’яті статичними й динамічними розділами 121.5 KB
  Тема: Керування памяттю в ОС. Простий безперервний розподіл і розподіл з перекриттям. Розподіл памяті статичними й динамічними розділами План Основна память. Вимоги до адрес, використовуваних у програмах...
7316. Процесуальні строки і витрати 40.16 KB
  Процесуальні строки і витрати ПЛАН: Вступ. Поняття процесуальних строків та їх значення у кримінальному процесі. Класифікація строків у кримінальному процесі. Порядок обчислення процесуальних строків. Поняття і види процесуальних в...
7317. Розв’язування систем лінійних алгебраїчних рівнянь над скінченними полями 184.63 KB
  Ю.Д. Жданова. Лекції з ВГПМ. М2 ТЧ обчислювальні алгоритми. Лекція № 7 10 Тема: Розв’язування систем лінійних алгебраїчних рівнянь над скінченними полями План лекції: Алгоритм знаходження всіх цілочислових розв’язків лінійного а...
7318. Організаційні та правові основи захисту населення під час воєнних дій. Правила поводження населення в конкретних НС 63.5 KB
  Тема: Організаційні та правові основи захисту населення під час воєнних дій. Правила поводження населення в конкретних НС. План: Основні положення міжнародного права з питань захисту людей. Правила поводження населення в конкретних НС. Ве...
7319. Взаємовідносини у колективі 97.5 KB
  Взаємовідносини у колективі План Прийняття групового рішення. Соціально - психологічний клімат колективу. Одним із показників успішної діяльності керівника організації (фірми, колективу) є рівень сформованості соціально-психологічно...
7320. Основи психокорекції. Курс лекцій 264.5 KB
  Психокорекційна практика як основна форма діяльності практичного психолога Поняття про психологічну корекцію. Мета і завдання психокорекції. Принципи психокорекційної роботи: принцип єдності діагностики і кор...
7321. Тістечка. Напівфабрикати для приготування тістечок 45.5 KB
  Тістечка. Напівфабрикати для приготування тістечок. Класифікація тістечок. Особливості технології приготування тістечок. Основні органолептичні показники. Санітарні правила при приготуванні та реалізації. Умови та термін зберігання...
7322. Робочий час і час відпочинку 205 KB
  Як відомо, ні рабовласницький, ні феодальний устрої не мали законодавчого обмеження робочого часу, оскільки носій робочої сили був разом з іншими знаряддями виробництва об'єктом власності.