80492

ДЕРЖАВА ТА ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ ( VI – початок XIII ст. )

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ВСТУП ДО КУРСУ ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА УКРАЇНИ. План: Вступ до курсу історія держави та права України. ПРЕДМЕТ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ Що ж являє собою історія держави і права України Це наукова дисципліна яка вивчає: еволюцію української державної традиції в цілому; розвиток механізмів державної влади в Україні; зародження та функціонування правової системи в цілому і окремих галузей права України. Історія держави і права України вивчає факти і виявляє закономірності історичного розвитку її перш за все цікавлять юридичні...

Украинкский

2015-02-17

202 KB

0 чел.

Тема 1.

 ВСТУП ДО КУРСУ ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА УКРАЇНИ.

ДЕРЖАВА ТА ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ ( VIпочаток XIII ст. )

План:

  1.  Вступ до курсу історія держави та права України.
  2.  Держава та право Київської Русі ( VIXIII ст.).

ПРЕДМЕТ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

Що ж являє собою історія держави і права України? Це наукова дисципліна, яка вивчає:

  •  еволюцію української державної традиції в цілому;

- розвиток механізмів державної влади в Україні;

- зародження та функціонування правової системи в цілому і окремих галузей права України.

Історія державних і правових феноменів в даному курсі вивчається в певних рамках, як часових, так і просторових. Часовими рамками є: момент виникнення державності й теперішній стан державної і правової системи; просторовими — територія, яку займала Україна протягом усього історичного часу. Хронологічно цей період охоплює другу половину VIXX ст.

Історія держави і права України вивчає факти і виявляє закономірності історичного розвитку, її перш за все цікавлять юридичні факти і політичні явища. Вивчаючи закономірності історичного розвитку, вона намагається виявити головні причини і наслідки виникнення, розвитку та занепаду державно-правових систем. До них належать, головним чином, органи влади, центрального та місцевого управління, юстиції. Організація і діяльність цих органів, розглядається як окремо, так і в цілому, в системній єдності, оскільки важливо уявити загальну картину і обставини їх еволюції і взаємодії.

В історії права України головна увага приділяється утворенню національної правової системи, вивченню та аналізу джерел права, їх кодифікацію. Його форми можуть бути різноманітними: правди, статути, грамоти, універсали, права і т. ін. У цьому курсі вивчається процес виникнення та еволюція різних галузей права (кримінального, цивільного, процесуального та ін.), зародження та розвиток окремих юридичних категорій (злочин, кара, право власності і т. ін.), аналізується зміст найбільш важливих юридичних норм.

У курсі історії держави і права України досліджуються взаємозв'язки державних структур (органів влади, судових органів, управління і т. ін.), правових інститутів (окремих норм, галузей законодавства і т. ін.). Вивчення їх доводиться фактично до наших днів, до сучасної держави і права.

Історія держави і права України вивчає, зокрема, юридичний побут і правову культуру українського народу. Українська держава сформувалася за класичним зразком на основі племінних територіальних об'єднань. Законодавство виникло із звичаїв. Ці факти є базовими для вивчення процесу державо - і правотворення України.

У зародженні та еволюції державно-правових інститутів величезну роль відіграє національний менталітет, який формується в тій сфері людської діяльності, що визначається термінами "культура" або "цивілізація".

Менталітет українського народу, його державно-правова традиція формувались під впливом християнства. Ось чому в курсі історії держави і права України досить багато уваги приділяється еволюції християнства та Церкви, їх впливу на розвиток державності та права.

Виходячи з особливостей предмету можна зробити висновок, що історія держави і права України є:

—  суспільно-політичною наукою, бо вивчає такі суспільно-політичні явища, як держава і право;

—  юридичною наукою, бо вивчає правові аспекти суспільного життя;

— історичною наукою, оскільки вивчає державно-правові явища в їх історичному розвитку.

Як і кожна наука, історія держави і права України виконує певні функції, які характеризують її теоретичне і практичне значення для розбудови правової демократичної держави.

1.  Пізнавальна функція зводиться до пізнання та пояснення історії виникнення та розвитку держави і права України.

2.  Прогностична функція виражається в визначенні стійких тенденцій розвитку історико-правових явищ.

3.  Виховна функція полягає в формуванні національної свідомості, поваги до українського та інших народів, патріотизму та відданості Батьківщині.

Отже, предметом історії держави і права України є пізнання процесу зародження і розвитку держави та права України, формування української державної традиції, вивчення державно-правових категорій та інститутів, правового становища населення, джерел права та правової системи в їхній історичній конкретності та хронологічній послідовності.

Важливе значення для опанування предметом історії держави і права має періодизація курсу . Згідно з цивілізаційною теорією певний період історичного розвитку визначається не лише об'єктивно-матеріальними, але й ідейно-духовними, культурологічними факторами, не тільки реально існуючим співвідношенням класових сил, але і накопиченими в процесі історичного розвитку й існуючими в рамках культури уявленнями про світ, соціальні цінності, стереотипи поведінки.

Вивчаючи державу та право, необхідно враховувати не тільки соціальні інтереси і діючі сили, але й нормативну поведінку, історичний досвід минулого. Державна влада повинна розглядатися як невід'ємна частина культури, що дозволить розкрити зв'язки влади і моралі, національного світогляду, символіки і т. ін.

Опираючись на цивілізаційний підхід та пам'ятаючи, що правознавця в історії перш за все цікавлять державно-правові форми, факти і явища, пропонується така періодизація курсу:

1.  Держава та право Київської Русі (VI — початок XIII ст.).

2. Галицько-Волинське князівство — продовження української державної традиції (перша пол. XIII — друга пол. XIV ст.).

3. Українська державність та право в литовсько-руську добу (друга пол. XIV — друга пол. XVI ст.).

4.  Українські землі під владою Речі Посполитої (друга пол. XVI — перша пол. XVII ст.).

5. Українська держава та право в роки Визвольної війни середини XVII ст.

6. Державно – правовий розвиток українських земель в складі іноземних держав ( друга пол. XVII — початок XX ст.).

7. Суспільно-політичний лад і право України періоду боротьби за національну державність (1917-1921 рр.).

8. Держава та право України в період становлення та розвитку тоталітарної системи (1921 – сер. 50-х рр.).

9. Українські землі в умовах кризи радянської державності ( др. пол. 50-х. - поч. 90-х рр. ХХ ст. ).

10. Українські землі на етапі новітнього державотворення.

Як і будь-яка інша, ця періодизація курсу значною мірою умовна. Але в її рамках вдається розглянути головні державно-правові зміни і тенденції.

Кожна наука визначається не тільки своїм предметом, але і особливостями її методів та методологічних принципів.

ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДИ ПІЗНАННЯ ІСТОРИКО-ПРАВОВИХ ЯВИЩ

Найважливіші принципи (підходи) історичного дослідження держави та права такі:

1. Історизм. Принцип історизму вимагає дослідження закономірностей виникнення і розвитку держави і права; закономірностей переходу від одного якісно визначеного ступеню їх розвитку до наступного; характеру закономірностей трансформації елементів попереднього ступеня в наступний на новому етапі історичного розвитку. Головне — сприйняття історії держави та права не повинно бути зведеним до звичайного опису подій.

Принцип історизму потрібно відрізняти від принципу історицизму, обґрунтованого ще представниками баденської школи неокантіанства. Історицизм виходить з ідеї розумної необхідності, прагнення до виправдання зла і насильства в якості дієвих знарядь прогресу, тлумачення сучасного як повної істини минулого і зневажливо-історичного ставлення до проблеми втрачених та нереалізованих можливостей. Принцип історицизму формує суб'єктивістську парадигму бачення історії. Історизм же вимагає об'єктивності. Він ґрунтується на розгляді дійсного, а не уявного розвитку історії держави та права, тісно змикається з принципами об'єктивності, системності і розвитку.

2. Об'єктивність. Історія держави і права України виходить з об'єктивності як принципу здобуття та організації знання. Об'єктивність означає неупередженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій тієї соціальної верстви, до якої належить дослідник, відображення всього спектра ціннісних орієнтацій історії держави та права. При цьому дослідник не повинен бути нейтральним. Він має право на обґрунтування позиції як власної, так і тієї соціальної групи, інтереси якої ним представлені.

Об'єктивність дослідника полягає не в утриманні від критичних суджень, оцінок, світоглядних і моральних проблем, а в правдивому відображенні палітри суперечностей, продиктованих зіткненням різноспрямованих інтересів соціальних верств. Саме об'єктивність забезпечує науковість, бо ж незалежно від того, з якою силою і принциповістю історик обстоює і захищає інтереси своєї соціальної чи національної групи, теоретично він повинен відображати весь спектр суперечностей, всю реальність державно-правового творення. Принцип об'єктивності пов'язаний з принципом системності.

3. Системність. Історія держави і права України – системна наука. Вона дає цілісне уявлення про державу і право в їхньому розвитку. Право без держави є беззахисне, а в сучасних умовах недійове без її владного забезпечення. Принцип системності орієнтує дослідника на розкриття цілісності об'єкта, на вияв його багатогранних зв'язків. Держава та право — система надзвичайно складна й багатофакторна, кожна складова цієї системи є потребує окремого вивчення. Це стосується держави в цілому, органів влади та управління, суду, законодавства, його галузей і т. ін. Всі ці системи існують у тісному взаємозв'язку і взаємодії. Яке б глибоке знання ми не одержали щодо кожного з цих факторів, уявлення про історію держави і права України буде неповним, якщо поза увагою залишаться зв'язки їхньої взаємодії і взаємозалежності. Принцип системності забезпечує вивчення історії держави і права та її складових частин як єдиного цілого, як системи.

Пізнання історії держави і права показує, що вони як система не залишаються незмінними. Важливим методологічним принципом у цьому контексті є принцип розвитку.

4. Принцип розвитку. Ніщо не виникає з нічого. Ніщо в світі не може з'явитися без передумови. Спочатку формується передумова, потім можливість чогось нового, нарешті — при наявності відповідних умов — можливість перетворюється на дійсність. Так відбувається розвиток взагалі і зокрема державно-правових явищ. Щоб відобразити державу і право в русі, історико-правове знання має бути рухомим, організованим в систему, що розвивається. Воно розвивається з найбільш простих форм (ранньофеодальна монархія, звичаєве право і т. ін.). Потім іде перехід до більш складних категорій, що відповідають більш високим ступенем історії. Принцип розвитку орієнтує історико-правове пізнання на осягнення становлення державності та права, сходження його від елементарних форм організації до більш складних і розгалужених. При цьому він утримує в собі двоєдину умову:

1) виявлення джерел державно-правового розвитку;

2)  аналіз його конкретних форм і етапів.

Перше дає змогу осягти рушійні сили розвитку держави і права як рухомої системи, друге — виявити її форми.

5. Плюралізм. Мова йде про багатогранність в дослідженні держави і права. Якщо наука концентрує свою увагу тільки на певних сторонах чи властивостях явища і нехтує іншими, як несуттєвими, вона неминуче заганяє себе в кут. Плюралізм наукового пізнання означає одночасно і його універсальність, бо при цьому враховуються не тільки суперечливі погляди на одне і те ж в державі і в законодавстві, а й неоднакові уявлення про їхнє походження, суть, перспективи розвитку. Завдяки  плюралістичному підходу до пізнання закономірностей історичного розвитку державно-правових явищ, історія держави і права України створює систему знань, в якій відображаються об'єктивні дані про оточуючу дійсність. Наприклад, наукові висновки про те, що державність Київської Русі виникла переважно внаслідок економічних змін, лише частково пояснюють причини її формування.

ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

Проблема походження Русі-України була вперше поставлена на початку XII ст. Автор літопису "Повість временних літ" чернець київського Печерського монастиря Нестор робить спробу відповісти на питання "откуда єсть пошла земля Руськая". Цікавило його і призначення влади князя, яку він бачив в тому, щоб "володеть по праву".

В кінці XII ст. було створено "Слово о полку Ігоревім", де автор намагається обґрунтувати необхідність єднання Русі. Тоді ж в київському літописі від 1187 р. ми зустрічаємо вперше в письмовому джерелі, яке дійшло до нас, термін "Україна".

Певне значення для пізнання минулого України мають мемуари XVI — першої половини XVII ст. Так, в мемуарах М. Литвина ми знаходимо дані про соціально-економічні і політичні відносини, про побут і правове становище населення.

Цікавою пам'яткою мемуарно-історичної літератури кінця XVI ст. є щоденник дипломата Еріха Лясоти, який виконував ряд дипломатичних місій в Московській державі, в Польщі і в Україні. У щоденнику відображено позитивне відношення автора до українського народу, до його Визвольної війни, до козацтва.

У XVII ст. роль історичної науки в Україні зростає. Заслуга в цьому належить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. В їхніх працях знайшли своє відображення основні історичні події тих часів, зокрема, Визвольна війна 1648—1654 рр.

У 1647 р. в друкарні Києво-Печерської лаври вийшов "Синопсис", за словами М. Грушевського, "перша історія України". Гадають, що його автором був І. Гізель. У "Синопсисі" було зроблено спробу систематичного викладення історичних фактів.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. з'явилися так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії — Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко. їхні праці — це спроба переходу від літописання до історичної науки. Так, у "Літописі" Г. Грабянки окремо дається перелік гетьманів Війська Запорізького, назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра.

Цінним джерелом є і хронікальна праця Самійла Величка, колишнього канцеляриста Війська Запорізького. Як історичний огляд його "Сказание о войне козацкой с поляками через Зиновия Богдана Хмельницького", доведене до 1700, а написане у 1720 р., дає не тільки документальний, історичний матеріал, а й ідеологічне висвітлення подій з точки зору козацької верхівки на рубежі XVII XVIII ст.

Усі книги перевершила "Історія русів ілі Малой Росії", написана в 60-х роках XVIII ст. і вперше надрукована в 1846 р. Історію України автор починає з часів слов'янського розселення, а український народ вважає окремим від поляків і росіян. З Московією з'єдналися українці "як рівні з рівними, як вільні з вільними". Цей твір вперше виразно поставив ідею державності України і переніс її в майбутнє.

У той період працювали і такі відомі історики, як Петро Симоновський, автор "Краткого описання о козацком малороссийском народе", Василь Рубан, який видав "Краткую летопись Малой России" невідомого автора, вчений-історіограф М. Бантиш-Каменський та ін. Цікавою пам'яткою української історіографії є "Краткое описание Малороссии", складене невідомим автором. В ньому виражається протест проти політики царату, направленої на ліквідацію автономії України.

Першим істориком Коліївщини був видатний вчений-енциклопедист М. Максимович. Він виступав також проти норманської теорії походження державності на Русі.

Велику роль у формуванні історичної свідомості українців відіграла праця М. Маркевича "История Малороссии" (1842—1843 pp.)- Багато архівних матеріалів про Запорізьке козацтво зібрав А. Скальковський. Найбільш значною його працею була "История Новой Сечи или последнего коша Запорожского" (1841 р.).

Протягом XIX ст. ряд істориків займався розробкою питань історії України. Цій проблемі були присвячені як окремі дослідження, так і колективні праці. В XIX ст. створюються спеціальні установи для вивчення історії України наукові товариства і комісії. Значна робота в цьому плані проводилася на історико-філологічних та юридичних факультетах університетів у Києві, Одесі, Харкові. Відомими центрами розробки історії України були Москва і Петербург.

З оригінальними працями, присвяченими історії Закарпаття ("История о карпатороссах" и "О Юго-Западной Руси"), виступив на початку XIX ст. закарпатський українець І. Орлай. Автор полемізує з австро-угорською історіографією, яка заперечувала національні зв'язки українців Закарпаття з Великою Україною, переконливо доводить, що закарпатці є нащадками давньокиївських русів. І. Орлай був одним з перших західноукраїнських прогресивних істориків.

Українська історіографія в другій половині XIX ст. ввела в науковий обіг велику кількість документальних матеріалів. Плідно працювала створена в 1843 р. київська Тимчасова комісія з розробки древніх актів. Комісія видала 35 томів "Архива Юго-Западной России", де були опубліковані документальні матеріали з історії України XVXVI ст.

Археографічна комісія Львівського наукового товариства їм. Т. Г. Шевченка видала 11 томів "Джерел до історії України-Русі". В них були опубліковані документальні матеріали з історії як східноукраїнських, так і західноукраїнських земель XVIXVIII ст.

У пореформені десятиріччя важливі дослідження з історії України зробили М. Костомаров, П. Куліш, М. Владимирський-Буданов, І. Малиновський, М. Максимейко.

М. Костомаров на основі архівних джерел, багато з яких було ним знайдено і підготовлено до друку, розглянув причини Визвольної війни, дав оцінку державній діяльності Б. Хмельницького, акту приєднання України до Московської держави.

Патріотичні погляди на минуле українського народу знайшли відображення в працях українського вченого-історика В. Антоновича. Особливої уваги заслуговує його теза про демократизм українського народу.

Але головною фігурою української історіографії кінця XIX — першої третини XX ст. був видатний український вчений-енциклопедист М. Грушевський, який опрацював найбільш детальну наукову схему історичного минулого українського народу. Ця схема пройшла крізь всю його творчість, знайшла детальне обґрунтування в десятитомній "Історії України-Руси". Заслуга М. Грушевського перш за все в тому, що він дав для українського народу національну ідею — історичну закономірність здобуття Україною державності.

У творах М. Костомарова, П. Куліша, М. Грушевського обґрунтовуються народність і демократизм козацької держави, народність гетьманської України XVII XVIII ст., народність українського права і т. ін.

Великий вклад у розвиток української історико-правової науки внесла Комісія (Відділ) для вивчення історії західноруського і українського права, яку було створено в 1924 р. в системі АН УРСР. На Комісію було покладено завдання пошуку та видання джерел права, складання бібліографії тощо. До складу Комісії входили відомі українські вчені, серед яких: О. Левицький, Д. Баталій, А. Кримський, І. Малиновський, М. Товстоліс, С. Борисенок та ін.

Історію українського селянства досліджували такі історики, як К. Гуслистий, Д. Похилевич, І. Бойко, В. Самойленко. Історії судоустрою та судочинства України присвячені праці М. Горбаня, В. Дядиченка, В. Мєсяца, Н. Мірзи-Авакянц, А. Пащука, Аркадія П. Ткача. Ці автори цілком справедливо вважають, що судова система була одним з найважливіших чинників української державності.

Над історією створення українського права в XVIII ст. працювали В. Кульчицький, А. Пащук, Аркадій П. Ткач, джерела українського права першої половини XIX ст. досліджувала А. Дубровіна.

У другій половині XX ст. над проблемами історії держави та права України працюють також такі вчені, як В. Дядиченко, А. Шевченко, А. Рогожин, О. Копиленко, Л. Потарикіна, М. Настюк, Н. Долматова, В. Чехович, І. Усенко та ін.

Проголошення України незалежною державою в 1991 р. потребує ще багато сил для створення ефективної державно-правової системи. Цьому допоможе вивчення історико-правової спадщини українського народу, подальший розвиток історико-правової науки в Україні.

ДЕРЖАВА ТА ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ (VI — початок XIII ст.)

Однією з найважливіших ознак державності є територія. Земля, на якій проживає український народ, починаючи з палеоліту і до наших часів, ніколи не була незаселеною. Один з найвидатніших археологів України — П. Курінний — говорить, що тут "покоління людей виростали одне по одному. Культурна тяглість на українських землях не переривалася ніде, ніколи". Сучасний стан археології дає право стверджувати, що український народ є автохтоном своєї батьківщини і жив на цій території, починаючи за неоліту. Правда, наука ще не може з певністю відповісти на питання, від якого неолітичного племені походять українці. Дані археологічних та історичних досліджень говорять про те, що першими достовірними предками українців є анти. Питання про походження антів неясне. В. Щербаківський вважав, що іменем "анти" називали ряд українських племен, а М. Грушевський у всіх своїх дослідженнях прямо називає антів українцями. Жили вони якраз там, де пізніше бачимо українські племена.

До нас дійшло багато відомостей про громадську та політичну організацію антів. Прокопій Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Запам'ятаємо цю інформацію, тому що, можливо, в цей час формується одна з найважливіших рис українців — демократичність вдачі, яка пізніше виразилась у народоправстві.

В часи небезпеки анти обирали вождя, авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 р. створив союз для боротьби з остготським царством Віні-тара. Анти в цій боротьбі потерпіли поразку. Історія донесла до нас імена інших антських вождів — Межамира, Ардагаста, Мусокія. З певністю можна стверджувати, що об'єднання антів носили державний характер. Так, Йордан, писав, що анти мають спадкову царську владу. Факт об'єднання антів важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті. Держава антів проіснувала від кінця IV до початку VII ст. і впала під натиском аварів.

Друга досить велика держава виникла на Волині, Аль-Масуд називає її Валінана. Цю державу очолює цар Маджак, якому покоряються багато племен. В. Ключевський говорив, що великий воєнний союз в Карпатах у VI ст. можна поставити на початку історії східного слов'янства.

Назва "слов'яни" виникає майже одночасно з назвою "анти". Останній раз термін "анти" зустрічається в 602 р., а в X ст. зникає ім'я слов'ян. Його заміняють назви окремих племен. До українських племен належали: поляни, сіверяни, деревляни, дуліби (бужани та волиняни), уличі, тиверці та хорвати. Серед цих племен провідного значення набувають поляни. Інтенсивний розвиток торгівлі приводить до подальшого розвитку елементів державності, початок якої М. Грушевський датує VIII, а може й VII століттям. У всякому разі, процес формування української державності не був зупинений падінням антської держави в VII ст.

"Повість временних літ" підкреслює, що всі східнослов'янські племена мали своє княжіння. Довгий час ми не бачимо спроб заснувати тут єдину державу, яка об'єднала б різні племена. Формування елементів державності відбувається в рамках окремих князівств. Дуже цікаво малює заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом — "Повість временних літ". Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір — Щекавиці та Хоревиці. Цю легенду записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він розповідає про заснування Києва в землі полунян (полян). Зберіг літопис згадку і про те, що "Кий княжаше в роде своєм", їздив до Царграда і "якоже сказають... велику честь принял от царя".

Археологічні дослідження підтвердили існування в Києві трьох окремих міст, які були об'єднані лише за княжої доби. Серед усього багатоголосого слов'янського народу "Повість временних літ" виділяє плем'я полян, піднесено розповідає про їхні звичаї та вдачу, стверджує, що саме вони на чолі з Києм почали зводити на березі Дніпра сучасний Нестору злотоглавий град. Розповідає також про почесний прийом полянського князя у Царграді, похід Кия на Дунай, де він заснував "градок мал" - Києвець (подібну версію про похід першого полянського князя подає також Ніконівський літопис).

До нашого часу не збереглось документів, які б вказали точну дату походу першого полянського князя та перетворення Києва в політичний центр слов'янських племен. Проте історик Нестор правильно підійшов до розв'язання цієї проблеми: розмістив оповідь про діяльність Кия перед такими історичними подіями у Східній Європі, як похід волзьких булгар на Дунай, поява білих угрів у Європі, слов'яно-аварські війни. Мова тут про події другої половини VI ст.

Активність князя Кия академік Б. А. Рибаков відніс до часів правління візантійського імператора Юстиніана (527 —565 рр.), з яким, цілком ймовірно, Кий мав дипломатичні відносини. Отже, Нестор переконливо визначає хронологічні межі діяльності легендарного полянського князя Кия і перетворення міста в політичний і культурний центр східного слов'янства.

Літописи свідчать, що поляни не були єдиним племенем. Більш-менш міцна держава виникла тільки у полян на території, яка в силу різних причин, сприятливих для сільського господарства, вже не раз ставала важливим осередком суспільного життя і торгівлі. На час формування держави українські племена стояли на більш високому рівні розвитку, ніж великоруські та білоруські. В цьому немає нічого дивного або образливого для інших народів.

Об'єктивні умови розвитку і перш за все місцевість проживання привели до того, що українські племена раніше перейшли до землеробства і торгівлі. За доби, яка передувала появі Київської держави, — у VIIVIII ст. — Придніпров'я переживало економічне піднесення у зв'язку з розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабськими державами. У VII ст. місцеві майстри на Придніпров'ї виробляють високохудожні речі — посуд, зброю, прикраси, в яких переплітаються як місцеві традиції, так і чужоземні впливи. Формування держави тут йшло в ногу з формуванням своєї культури.

Отже, напрошується висновок, що руси створили ряд державних об'єднань ще до виникнення Київського князівства. Це були політичні утворення — варварські, дофеодальні. На початку IX ст. економічний розвиток українських земель посилюється. В цей час виникають передумови для об'єднання існуючих у VIII ст. державних утворень в єдину поляно-руську державу — Київську Русь.

Як відомо, радянська офіційна наука відмовляла українському народу в існуванні його державності взагалі, не кажучи вже про Київську Русь. Добре сказав з цього приводу М. Грушевський: "До тих пір, коли не буде доведено, що в Києві і його околицях в IX XII ст. проживали великоруські племена, котрі перенесли потім форми політичного, суспільного та культурного життя на береги Клязьми і Москви, нам доведеться з простої логічної послідовності вважати ці форми набутком української народності, оскільки ці українські племена IX XII ст. були її безпосередніми предками".

ПРО НАЗВУ "РУСЬ"

У VIII ст. візантійські і арабські джерела для позначення населення, яке проживало на українських землях, починають використовувати назву "русь".

Походження цієї назви являє одну із загадок історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. Стародавні іноземні джерела не ототожнюють слов'ян і русів. Так, у "Книзі видів землі", написаній Абу-Зайда Ахмедом в середині X ст., читаємо: "Руси є народ, сусідний з болгарами, між цими останніми і слов'янами", "землі слов'ян і їх сусідів, як-то русів". Абу-Ісхак аль-Істахрі в "Книзі кліматів" писав: "Руси є народ по сусідству з Булгаром, між цим останнім і Славонією". Майже всі історичні джерела говорять про історичну спільність русів з слов'янами. Абуль-Касим Убайдалах у "Книзі шляхів і царств", написаній в IX ст., підкреслює, що руси "суть плем'я із слов'ян".

Русам в силу могутності вдалося підкорити інші слов'янські племена та обкласти їх даниною. Показовим, для розуміння різниці між русами та іншими слов'янами, є оповідь візантійського імператора Костянтина Багрянородного. Він повідомляє, що руси кожну осінь і зиму збирають данину з слов'янських племен. Коли в 907 році князь Олег закінчив свій переможний похід на Візантію, то він звелів підняти на руських кораблях паруса з дорогоцінних тканин, а на слов'янських прості (кропив'яні). Це говорило про особливе становище русів серед слов'ян.

Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів "руси", "роси", "Русь". Зупинимося на найбільш цікавих гіпотезах. Один із сучасних дослідників Г. Василенко наводить численні факти, що були відомі ще в XIV ст., про те, що слова "роси", "руси", "рутени" чи "рутини" кельтського походження. Ще в першому столітті до нової ери, коли Юлій Цезар оволодів Галлією, він завоював кельтське плем'я, яке римляни назвали бастарни, а самі себе ці бастарни називали рутинами. Розгромлене плем'я рутинів розділилося на дві частини. Одна з них іде в Прикарпаття, зливається тут з слов'янами, передає їм свою назву.

Можливо, що перша назва Галичина пішла від цього народу, бо в пізніші часи в офіційних європейських документах вона іменувалась Рутенією. Інша частина рутенів пішла на Подунав'я, де разом з кочовими народами воювала з Візантією. Після розгрому кочівників рутини пішли на схід, у причорноморські степи і осіли між болгарськими та слов'янськими землями.

З того часу, з першого століття нової ери, зникає назва "рутини", а замість неї з'являються інші роксолани, росомани, роси, руси. ВIV ст. з ними б'ються готи, воюють араби. Оскільки через причорноморські степи в IVVI ст. прокочувалися всі хвилі великого переселення народів, роси-росомани піднімаються по Дніпру в більш безпечне місце і поселяються в басейні річки, якій дали назву Рось, а її притокам — назви Росава, Росавиця. В цьому регіоні з давніх часів проживали поляни, і таким чином руси і поляни опинилися поряд. З часом, все населення, що проживало на Подніпров'ї, отримує назву "руси". Літописець через це й сказав "поляне, іже зовомая русь".

Таким чином, назва "Русь" витворилася в результаті процесу формування українського етносу на грунті етногенезу кількох великих і давніх народів, що жили в епоху скіфів, в епоху трипільської культури, в добу розселення слов'янських племен.

Приблизно з VI ст. термін "Русь" застосувався переважно до Київського князівства. Вій деякою мірою був синонімом Київщини. У XIXIII ст. літописи відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших князівств. "Поїхати на Русь" означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: "Йде архиєпископ Новгородський Нифонт в Русь" (в Київ). В році 1165 Новгородський літопис зазначає ще точніше: "Ходи игумен Юрьєвський... в Русь, в Києвград".

Таке було розуміння слова "Русь" і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: "Йде князь Святослав... с половцы поганымы, с черниговцы из Руси на Суздаль ратью". Року 1155 пише Іпатіївський літопис: "Юрій Володимирович... йде из Суздалья в Русь й приде Києву". Ще більш переконливо цей же літопис говорить, що до столиці суздальської землі — Володимира приходили купці "из Царгорода, й от иных стран, из Русской земли й аче латинан". Отже, Руська земля поставлена між Царградом і латинським заходом.

Термін "Русь" не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська Русь об'єднала їх в єдиній державі. Значно пізніше, в другій половині XIV ст., даний термін як стосовно назви народності, так і державності було присвоєно Московською державою.

Дуже довгий час цей термін вживався в Західній Україні. В топоніміці Прикарпаття та Закарпаття є 24 назви, пов'язані з терміном "Русь". Населення Закарпатської України по цей час носить назву "русини".

Історичні джерела не дають відомостей про дальший по смерті Кия розвиток Київського князівства. Нові відомості про Українську державу з'являються в чужоземних джерелах в першій половині IX ст. На її існування в Бертинській хроніці 839 року вказує запис про київського князя. Але в повний голос молода українська держава заявила про себе на весь світ походом на Царград. "Повість временних літ" розповідає, як у 866 році князі Аскольд і Дір ходили на Царград, зруйнували околиці цього міста. Про цей похід говорять і візантійські джерела. В анонімній візантійській хроніці, яку опублікував Ф. Кю-мон, подається точна дату нападу Русі - 18 червня 860 року.

Безперечно, що такий похід могла організувати тільки могутня держава.

Багато роздумів викликає постать Аскольда. За літописом Аскольд і Дір були боярами новгородського князя Рюрика. М. Таубе вважає, що Оскольд був шведом, який прибув до Києва з дружиною через Західну Двіну і не мав нічого спільного з Рюриком. О. Шахматов виводить слов'янське походження Оскольда, навіть вважає його за Києвого сина. Б. Рибаков виводить ім'я Оскольда від річки Оскол.

Костянтин Порфірородний згадує договір між імператором Василем і Руссю (Оскольдом) — 873—874 рр. На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенсько-го митного статуту, датованого часами короля Карльома (880 р.) або Людовика Німецького (876 р.), яким регламентується мито з товарів, що прибули до Баварії з Русі.

Отже, саме за Аскольда Київська Русь вийшла на міжнародний простір. Вдалі походи на Візантію принесли Києву визнання, що й було зафіксовано в договорах Русі з Візантією. На жаль, тексти перших договорів до нас не дійшли. Важливим наслідком походів було хрещення Аскольда та його найближчого оточення. Одні історики вважають, що це трапилось у 860 році, інші — в 874 році. Таким чином, ми можемо говорити про те, що доба Аскольда була періодом розквіту держави Києвичів, що це був час її найбільшого піднесення.

Усі ці факти свідчать про існування на території сучасної України уже в першій половині IX ст. розвиненої державної організації. З окремих, розірваних у часі, відомостей вимальовується образ України-Русі, держави, що підкорювала сусідів, воювала з Візантією, укладала з нею та іншими країнами мирні угоди та динамічно йшла вперед шляхом соціально-економічного і політичного розвитку.

ПРО НОРМАНСЬКУ ТЕОРІЮ

Ми не можемо скидати з рахунку ту роль, яку зіграли нормани в організації Київської держави. VIII IX ст. були добою, коли нормани, під назвою яких об'єднувалось населення Скандинавії — шведи, норвежці, датчани, почали походи на своїх близьких та далеких сусідів. Деякі з них осідали на захоплених землях, інші поверталися з награбованим добром до Скандинавії. Згодом окремі групи норманів стали найманим військом. У VIII ст. нормани з'явилися у верхів'ях Волги і, підкоривши фінські племена — мерю, мурому, мещеру, заволоділи Волзьким торговельним шляхом.

На початку IX ст. нормани здійснюють ряд вдалих походів в Західну Європу, де вони засновують свої держави: у Франції — Нормандію, на Середземному морі — Норманське королівство.

Близькі до цих західноєвропейських подій розповіді наших літописів про створення держави в землі словенів. Так, в "Повісті временних літ" говориться, що в 859 році варяги прийшли із замор'я, "поклали данину на чудь й на словенех; на мери й на веси кривичах". У 862 році ці племена "изгнаша варяги за море", але не змогли самі зорганізувати державу і вирішили звернутися до інших варягів за допомогою. На це відгукнулись три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик сів у Новгороді, Синеус — в Білоозері, а Трувор — в Ізборську. По смерті братів Рюрик став тут єдиновладним князем. Літопис зазначає межі його володінь: Новгород — у землі словенів, Полоцьк — кривичів, Ростов — мері, Білоозеро — весі і Муром — муроми. Так, на півночі в середині IX ст. постала напівфінська держава — Новгородська, яка охоплювала слов'янські землі (словени, кривичі) та фінські (меря, весь, мурома).

Цей факт дав життя так званій норманській теорії, яка відмовляє східним слов'янам в здатності самостійно створити державу. Підвалини цій теорії заклав Нестор в "Повісті временних літ", а створили її німецькі вчені — Баєр, Міллер та Шлітцер, які працювали в Російській академії наук, починаючи з 1724 року. Ми не будемо детально зупинятись на критиці цієї теорії відносно поляно-руської державності, бо тут її абсурдність очевидна. Задовго до приходу Олега існувала руська державність, що й було вже нами доведено. Значно більше треба попрацювати російським історикам, щоб довести національні витоки своєї державності.

Таким чином, сформувалася стійка опозиція з племенної верхівки, волхвів і народних мас, які були невдоволеними, перш за все, загрозою нової релігії, що забирала у них старих богів, давні звичаї, обряди, традиції. Оскільки влада князя була досить сильною, опозиція починає шукати підтримку зовні, щоб повалити князя. Підтримку знайшли у язичницького правителя сусідньої слов'янської держави — новгородського князя Олега.

У 882 році, переодягнувшись у купецьке вбрання, дружина цього князя з'являється в Києві. Князя Оскольда запрошують на званий обід і там підступно вбивають. Народ приймає цю звістку спокійно, що довгий час було найбільшою загадкою для істориків. У Києві не вибухають ні повстання народних мас, ні протести місцевої аристократії. І все це тому, що всі вони хотіли, щоб у Києві правив язичницький правитель, який би не зачіпав їхніх інтересів, не рушив би старої релігії. Таким чином, після вбивства останнього Києвича в Києві встановлюється нова династія — Рюриковичів.

Отже Олег, здійснивши цей переворот, не був творцем держави для полян-русів, як стверджують норманісти. Київська держава існувала вже майже два століття до приходу Рюриковичів. Вона мала свою власну політичну структуру — монархію, і Олег не зміг замінити її республіканською формою правління, яка існувала в Новгороді, що говорило про силу Київської держави. 882 рік – це не рік створення держави у східного слов'янства, а рік династичного перевороту, коли замість династії Києвичів на княжому престолі з'являється династія Рюриковичів. Усі ці факти дали російському історикові В. Ключевському право стверджувати, що "Руська держава була заснована діяльністю Аскольда, а за ним Олега. З Києва, а не з Новгорода пішло об'єднання слов'ян".

Значних успіхів досягла Київська Русь в цей час і в міжнародній політиці. Першим важливим заходом князя Олега у цій сфері стала спроба захистити свою державу від нападів сусідів. 300 гривен щорічно сплачувала Київська Русь скандинавам. Певною компенсацією цих матеріальних збитків була данина, яку Київська Русь одержувала від Візантії за угодою, укладеною ще князем Аскольдом. Надходила вона далеко не регулярно і, мабуть, саме в цьому слід убачати причину загострення відносин Києва і Константинополя.

У 907 і 911 роках Олег здійснив успішні походи на Візантію, внаслідок чого Русь підписала вигідні для себе договори. Князюванням Олега (882—912 рр.) завершився процес утворення Київської Русі як державної спільності східних слов'ян.

Назвемо головні передумови формування Київської держави: 1) етнічна спільність племен; 2) намагання об'єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією; 3) розповсюдження та визнання єдиної християнської віри; 4) економічні інтереси; 5) намагання позбавитись внутрішніх міжусобних війн.

Київська Русь була однією з наймогутніших в Європі держав. Вона здійснювала дипломатичні і торгові зносини з багатьма країнами Західної Європи і Сходу.

Три століття проіснувала Київська Русь. За цей час відбувалося багато змін, які міняли її суть. Тому є необхідність в періодизації історії Київської держави.

I період —   формування руської державності в рамках землі полян (VI ст. — 882 р.)

II період — розширення Київської Русі за рахунок приєднання інших слов'янських земель (882—1093 рр.).

III період — початок розпаду Київської Русі (1093 — 1169 рр.).

IV період — руїна та занепад Київської держави (1169 -1240 рр.).

Київська держава, подібно до інших ранньосередньовічних держав, не могла існувати довгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року) відокремилося Полоцьке князівство, в середині XII ст. відійшли й інші землі, що входили як складові частини до Української держави. З величезної держави Володимира та Ярослава залишилася тільки Київщина.

Деякий час існував титул Великого князя, який згодом перетворився на номінальний, оскільки фактичної влади Великий князь не мав.

Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилася виплата данини, військо розділилося по окремих князівствах. Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за великокнязівський стіл. Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців.

Занепала зовнішня торгівля України-Русі. Причин цьому було багато. Змінився шлях з Візантії та Малої Азії до Європи. Велику шкоду транзитній торгівлі Київської Русі нанесли хрестові походи, які відкрили для італійських, французьких, німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язавши Західну Європу з Малою Азією та Візантією.

Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які не признавали влади Києва.

Процес розпаду великої держави був властивий не тільки Україні. Монархія Карла Великого поділилася на три частини — Італію, Францію, Німеччину, а останні розпались ще на менші частини. Західноєвропейські держави вийшли з того поділу обновленими, відродженими, чого не сталося з Київською державою, бо якраз в часи її найбільшого ослаблення на неї навалився новий ворог — монголо-татарська орда. Вона завершила занепад Київської держави. Спробу відродження земель, на терені яких складалась Україна, зробило Галицько-Волинське князівство з новим політичним центром на заході, воно об'єднало все Правобережжя Дніпра і зберегло тут історичні традиції державності.

РОЗПОВСЮДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Володимир був надто мудрим політиком, щоб не розуміти, що стара віра не могла об'єднати його державу — надто самостійною та демократичною вона була. Без сумніву, ще більше впливало на нього те, з якою швидкістю християнство завойовувало народи та країни. В 864 р. охрестилась Болгарія, в 928 — 935 рр. — Чехія, в 962 — 992 рр. — Польща. Для Володимира стало ясно, що, тільки прийнявши християнство, Київська Русь зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.

З літописів невідомо, де й за яких умов прийняв християнство Володимир. "Повість временних літ" наголошує, що зробив він це у Корсуні. В 987 р. візантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів Василя II та Костянтина. Останні звернулися до Володимира за допомогою. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою імператорів Ганною, а вони як передумову шлюбу — його хрещення. Тоді Володимир і охрестився. При його допомозі Варда Фока був розбитий. Проте, позбавившись небезпеки, візантійські царі відмовляються від своєї обіцянки — віддати в дружини Володимиру свою сестру. Вони виконували заповіт свого діда – Костянтина Порфірородного, який писав: "Коли хозари, турки або руси чи який інший північний народ... почне просити чи домагатися... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина — треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Костянтина".

У відповідь на це Володимир бере в облогу, а потім і здобуває одну з найкращих візантійських колоній в Криму — Корсунь. Це примусило Візантію виконати обіцянку та направити Ганну до Корсуня, де її було обвінчано з Володимиром. Це був апогей його слави. Єдиновладний володар величезної держави, який отримав моральне благословення Другого Риму, він міг наважитись привести свій народ до нової віри. Трапилось це в 988 році.

За "Повістю временних літ", схрещення Русі відбулося надзвичайно просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро старих богів і в призначений день вийти всім до ріки. Люди з піснями входили в воду, а священники читали молитви. І була "радість на

Хрещення Русі викликало багато дискусій і з приводу того, яке духовенство хрестило народ. Видатні історики, зокрема історики Церкви Є. Голубинський, В. Пархоменко, дотримувалися погляду, що хрестити народ Володимиру допомагало візантійське духовенство. Але ця концепція викликала заперечення. По-перше, у візантійських джерелах не згадується така важлива подія, як хрещення Київської держави за Володимира, тоді як у багатьох з них згадується хрещення окремих осіб за Оскольда. По-друге, тяжко уявити собі успіхи християнізації за допомогою візантійського духовенства, яке проповідало чужою для народу мовою.

Ці невідповідності привели до появи в 1913 р. гіпотези М. Присєлкова, який доводив, що перше духовенство в Київську Русь прибуло не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував незалежний патріархат. Незабаром ця точка зору стає пануючою, і не безпідставно. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки. В політичному відношенні Болгарія була менш небезпечною, ніж Візантія. Великим аргументом була близькість мов, і священники-болгари могли легко порозумітися з новою паствою. Цікаву рису до цієї гіпотези додав П. Курінний. Досліджуючи рештки Десятинної Церкви, що її збудував Володимир у Києві, він прийшов до висновку, що техніка цієї будови аналогічна храмам Охріди, а не Візантії.

Все це говорить, що першими вчителями християнства й церковними проповідниками на Русі були болгари.

Отже зробимо висновки. Признання християнства державною релігією відкрило перед Київською Руссю двері багатої візантійської культури, яка переживала в той час своє відродження. Нова віра сприяла зміцненню зв'язків з іншими християнськими державами. Київ стає не тільки політичним, а й духовним центром держави. На початку XI ст. тут нараховувалося біля 400 церков.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали і культуру, осередками якої і стали храми.

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Все населення Київської Русі ділиться на три категорії: вільні, невільні та напіввільні люди.

1. Верхівку вільних людей становили князь та його дружина (княжі мужі). З-поміж них князь вибирав воєвод та інших урядовців. Спочатку правовий статус "княжих мужів" відрізнявся від земської верхівки — родовитої, знатної, місцевого походження. Але в XI ст. ці дві групи злилися в одну -- боярство. Бояри брали участь у боярських радах князя, у вічі, в адміністрації, де посідали вищі посади.

Боярство ділилося на різні групи. Всі вони були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися більш суворо. Так, за Руською правдою, життя бояр охоронялось подвійною вірою (віра - кримінальний штраф за вбивство вільної людини). За церковним уставом Ярослава, честь дружин і дочок бояр захищалась штрафом в 5 гривен золота, а простих людей — в 1 гривну срібла. Бояри при відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей спадкувати не могли. Бояри також були звільнені від сплати податків.

Боярство не було замкненою кастою. За певні заслуги в боярство міг попасти смерд і навіть чужинець — варяг, половець і інші.

У Київській землі боярство не відокремлювалось від купців, від міської еліти. З часом в містах утворюється патриціат, який був більш зв'язаний з містом, ніж з осо бою князя. Цікаво, що переважна частина міських патриціїв була з євреїв.

Українські міста, особливо Київ, переживали гострий процес боротьби як з князівською владою, так і міським патриціатом. Так, лихварство Святополка та лихоїмства міського патриціату привело в 1113 році до повстання в Києві. Після смерті Святополка кияни пограбували двір тисяцького Путяти та двори євреїв-патриціїв.

До вільних людей належало також духовенство, яке становило окрему групу населення і ділилося на чорне і біле. На цей час значну роль в державі відігравало чорне духовенство — ченці. В монастирях жили і працювали кращі вчені (Нестор, Іларіон, Никон), лікарі (Агапіт), художники (Алімпій), які вели літописи, переписували книги, організовували різні школи. Перше місце серед монастирів України належало Києво-Печерському. Він став зразком для інших монастирів і мав великий моральний вплив на князів і все суспільство.

До білого духовенства належали церковники: священики, диякони, дяки, паламарі, причетники. Кількість білого духовенства була дуже великою. Як уже підкреслювалося, в Києві на початку XI ст. було 400 церков.

Християнство в Україні-Русі мало великі успіхи, і це ще раз дає підставу вважати, що його коріння тут сягали значно глибше доби Володимира.

Про інтерес до духовних питань в Київській Русі свідчить "Поученіє дітям" Володимира Мономаха. Він повчає регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви.

Середню групу вільних людей давали міста. Жителі міст юридичне були вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично вони залежали від феодальної верхівки.

Нижчу групу вільного населення становили селяни — смерди. Вони володіли землею і худобою. Смерди складали більшу частину населення Київської Русі, платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. Смерд міг передавати по спадщині своє майно синам. Руська правда охороняла особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти смерда була меншою, ніж за злочин проти боярина. В XII XIII ст. по всій Україні-Русі поширюється боярське землеволодіння і в зв'язку з цим зменшується число незалежних смердів. Зростає група смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись при цьому вільними.

2. Напіввільні люди. В Київській Русі існувала досить численна група напіввільних людей — закупів. Так називали смердів, які з різних причин тимчасово втрачали свою волю, але могли її знову здобути. Смерд брав в борг "купу", до якої могли належати гроші, зерно, тварини, і до того часу, поки він не поверне цю "купу", був закупом. Закуп міг мати власне господарство, двір, майно, а міг жити на землі того, хто давав йому "купу", і працювати на цій землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав, як за злочин проти вільного. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитись в суд, і тоді пан ніс відповідальність. Спроба продажу закупа в холопи звільняла його від боргу, а пан платив за це великий штраф. У випадку крадіжки, здійсненої закупом, або його втечі, він перетворювався на холопа.

3. Невільні люди називались спочатку челяддю, а потім холопами. Спочатку цим терміном називали осіб чоловічої статі (хлопець — холопець — холоп), а потім невільних людей взагалі.

Основними джерелами холопства були:

—  полон на війні;

— шлюб з невільним;

—  народження від холопів;

—  продаж при свідках;

— продаж збанкрутілого купця;

— втеча або крадіжка, здійснена закупом.

Закон передбачав умови, за яких холоп міг стати вільним: якщо він викупився на волю, якщо хазяїн звільнив його. Жінка-холопка, якщо хазяїн її зґвалтує, після його смерті діставала волю з її дітьми. Холоп фактично не мав ніяких прав. За злочин, заподіяний холопові, відшкодування отримував хазяїн. За злочин, здійсненний холопом, ніс відповідальність хазяїн. Холоп не міг мати своєї власності, він сам був власністю. З поширенням християнства становище холопів покращало. Церква закликала до пом'якшення в ставленні до холопів, радила відпускати їх на волю на "спомин душі". Такі холопи переходили в категорію ізгоїв.

До ізгоїв відносили людей, які з різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. В церковному уставі Володимира перелічено звільнених холопів, збанкрутованих купців, синів священиків, що не навчилися грамоти. Усі ці люди переходили під захист Церкви. Головна маса ізгоїв у Київській Русі походила з холопів, які дістали волю від хазяїв.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Київська Русь склалася в формі ранньофеодальної монархії. На вершині державної влади стояв Великий князь. До органів влади належали також боярська рада (рада при князі), віче.

Великий князь, їм міг бути тільки член родини Володимира Великого. За весь час існування Київської Русі був лише один випадок, коли в Галичі на княжий стіл сів не член цього роду, а боярин Владислав Кормильчич. У розумінні населення того часу Україною правив увесь рід князів, і кожен член цього роду мав право на владу. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдності, соборності Руської землі. Київська Русь не мала чітко визначеного спадкового права. Спочатку Великий князь правив з допомогою синів, які повністю підкорялися йому. Після Ярослава встановлюється право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох століть йшла боротьба двох принципів спадкування: по черзі всіх братів (від старшого до молодшого), а потім по черзі синів старшого брата або тільки по лінії старших синів.

Компетенція та влада князя були необмежені і залежали від його авторитету та реальної сили, на яку він спирався. Перш за все князь був воєначальником, йому належала ініціатива походів і їхня організація. Князь очолював адміністрацію і суд. Він повинен був "володеть й судить". Він мав право приймати нові закони, змінювати старі.

Так, Ярославичі вирішили відмінити кровну помсту, замінивши її штрафом. Князь збирав податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи. Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літопису видно, що Ярослав та Ізяслав II наказували скликати собор єпископів і обирати митрополита.

Боярська рада, а спочатку — рада дружини князя, була невід'ємною частиною княжої управи. Радитися з дружиною, а пізніше — з боярами, було моральним обов'язком князя. У своєму "Поученії..." Мономах вказує на наради з боярами як на постійні, щоденні. Незважаючи на це боярські ради не стали державним органом, з чітко окресленим складом, компетенцією, функціями.

Віче являло собою орган влади, який зберігся з часів родоплемінного ладу. З ростом влади князя віча завмирають і лише тоді, коли влада київських князів занепадає, знову прокидаються. У Києві першу звістку про віче подає літопис 1024 року: переможець Ярослава, Мстислав, не сів на київський стіл, бо кияни в особі віче його не побажали.

Здебільшого князі визнавали за вічем право обрання, затвердження або відмови. Обраний населенням князь мусив укласти з вічем "ряд". Зміст таких "рядів" до нас не дійшов. Треба гадати, що то був договір князя з вічем, де вказувалися обов'язки князя перед населенням.

Віче в Київській Русі не набуло таких форм, як в Новгороді чи Пскові. Воно не мало визначеної компетенції, порядку скликання. Іноді віче скликав князь, частіше воно збиралося без його волі. Неясно, як проходили вічові збори, хто на них головував. На вічах голосів не підраховували, перемагала та ідея, яку підтримувала явна більшість. Участь в вічах брали голови родин. Отже, можна зробити висновок, що ні боярська рада, ні віче в Україні не набули парламентських форм, не перетворилися в постійні державні органи.

Органи управління. Чітко визначених органів управління в Київській Русі не було. Довгий час існувала десятинна система (тисяцькі, соцькі, десятники), яка збереглася від військової демократії і виконувала адміністративні, фінансові і інші функції. З часом її витісняє двірцево-вотчинна система управління.

Поділ князівств на адміністративні одиниці не був чітким. Літописи згадують про волості, погости. Місцеве управління в містах князі здійснювали через посадників, які були представниками князя. Адміністративні та судові функції в містах виконували також княжі тіуни, вірники, мечники і отроки.

Органом самоуправління була верв — сільська територіальна община. Місцева адміністрація "кормилася" за рахунок підлеглого населення.

Влада князя і його адміністрації поширювалася на міста та населення земель, які не були зайняті боярами. Боярські вотчини поступово набувають імунітету і звільняються від князівської юрисдикції. Населення цих вотчин стає повністю підвладним боярам-власникам.

Церква. Ми не випадково включаємо матеріал про Церкву в розділ про державний лад. Перш за все, розглянемо питання про відносини між Церквою та державою. Відповідь на нього дав Христос, коли сказав: "Царство моє не від світа цього". Або коли на запитання фарисеїв, чи платити данину кесареві, відповів: "Віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові". Цим Христос поклав межу між Церквою і державою. Ці дві інституції мають різні завдання. Церква має, в першу чергу, піклуватись про душі віруючих, про виховання їх в дусі вчення Христового, про наближення їх до Христа, про єднання їх з Христом. Держава повинна дбати про лад та мир в суспільстві, захищати права та свободи кожного з його членів, дбати про матеріальний добробут громадян.

Різняться Церква і держава і обсягом своєї діяльності. Держава обмежується територією, а Церква є вселенська. Нарешті, є різниця і в способі впливу на своїх членів. Держава часто вживає примусових методів, тоді як Церква має діяти тільки шляхом переконання і власного прикладу.

Але це не значить, що між Церквою і державою немає ніякого зв'язку. Христос не заборонив платити данину кесареві, а апостол Павло писав: "Володар — Божий слуга тобі на добро. А чиниш ти зло, то бійся, бо недарма він носить меча, він бо — Божий слуга, месник у гніві злочинцеві. Тому треба коритись не тільки через гнів, а й через сумління. Через це ви й податки даєте, бо вони слуги Божі, саме тим завжди зайняті. Тож віддайте належне всім, кому податок — податок, кому мито —- мито, кому страх — страх, кому честь — честь" (посл. до Римлян, XIII, 4-7).

А коли державна влада, як сказано в Святому Письмі, є від Бога, то між Церквою і державою мусить бути співробітництво.

Відомості про організацію першої Церкви в Україні дуже скупі. Патріарх Фотій писав, що в 864 році на прохання князя було вислано до Русі єпископа. Тепер ми з впевненістю можемо стверджувати, що Володимир 14 серпня 988 року не хрестив Русь, а тільки проголосив християнство єдиною державною релігією. Християнство розповсюджувалось в Україні з часів Андрія Першозванного. Інша справа, що протягом майже ста років українська митрополія очолювалась греками, яких посилав Константинопольський патріарх.

Згідно з практикою Візантії, митрополії не тільки перебували в духовній залежності від патріарха, а й вся їхня територія підпорядковувалась візантійському цареві. Але так було тільки теоретично, бо на практиці такої залежності бути не могло: Візантії бракувало реальної сили, щоб привести це в життя.

Єпископів, як правило, призначав князь. При Ізяславі II собор єпископів вдруге самостійно в 1147 р. обрав митрополитом Клима Смолятича. Отже, ми бачимо прагнення Київської Русі до автономної Церкви.

Православ'я XI -- XII ст. у своїй масі не було вороже настроєне проти інших релігій. Постійні торгові стосунки з іноземцями — варягами, німцями, уграми, поляками, арабами, іудеями — сприяли толерантності у релігійних питаннях. Так, в XII ст. ірландські купці заснували в Києві костьол св. Діви.

СУД І ПРОЦЕС

Серед судових органів Київської Русі необхідно виділити перш за все суд общини, як найбільш давній судовий орган. Община судила у відповідності з звичаєвим правом. Вищою мірою покарання при цьому було вигнання із общини.

Але зі зміцненням державності все більша кількість справ підлягала князівській юрисдикції. Вигнання із общини, як найбільше покарання, було включене в Руську правду, але тепер майно засуджених переходило не до общини, а йшло князю.

Князь судив або сам, або через посадників та тіунів.

Велика кількість справ проходила через церковний суд, який розглядав всі правопорушення духовенства, а також багато справ простих людей, які були віднесені до юрисдикції церковного суду: всі злочини проти моралі, порушення церковних законів, розпуста, чародійство, родинні сварки і т. п.

Судовий процес носив змагальний характер. Він починався з закличу — публічного звернення потерпілого "на торгу" до людей про пропажу та її прикмети. Припускалось, що заява потерпілого не пізніше ніж через три дні стане відома всім жителям общини чи міста.

Якщо особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем, починався "свод". Набувач вказував на того, у кого він придбав річ, той в свою чергу міг вказати на третього і т. д. В рамках общини чи міста позивач вів справу до кінця, до виявлення злочинця. Якщо ж "свод" переходив на територію іншої общини чи міста, то позивач вів його тільки до третьої особи і, стягнувши з неї вартість вкраденої речі, надавав їй право вести "свод" до кінця. Той, на кому "свод" зупинявся, коли відповідач не міг пояснити, звідки в нього чужа річ, відшкодовував збитки і сплачував кримінальний штраф.

Пошуки злочинця могли проводитися і по залишених ним слідах ("гоніння сліду"). Якщо слід приводив до общини, вона або видавала злочинця, або платила штраф — дику віру.

Основними судовими доказами в Київській Русі були: власне зізнання, свідчення послухів і видоків, суди божі, присяга, жереб, зовнішні прикмети.

Ні Руська правда, ні інші пам'ятники права не вказують на власне зізнання як судовий доказ, але логіка підказує, що цей доказ стояв на першому місці. Не випадково на наступних етапах розвитку державності він буде названий в праві як "цариця доказу".

Послухами Руська правда називала свідків доброї слави підозрюваного, а видоками — дійсних свідків правопорушення — очевидців.

До божих судів відносились судовий поєдинок, а також ордалії - випробування залізом або водою.

При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розжарене залізо, яке він повинен був пронести декілька кроків і кинути. Після цього рука зав'язувалась в мішок, і якщо через визначений час слідів опіку не залишалось, то звинуваченого оправдовували, а якщо рана не заживала — звинувачували.

При випробуванні водою людину кидали зв'язаною у воду, і якщо вона випливала, то звинувачувалась, так як гадали, що вода не приймає її як винну. Якщо ж звинувачений починав тонути, то його витягували і оголошували оправданим.

Присяга в українських землях використовувалася дуже давно, мабуть, ще до Київської Русі, її називали ротою. Для християн вона виражалась в словесній клятві і супроводжувалась цілуванням хреста.

Руська правда згадує про жереб як вид судового доказу. До нього вдавались тоді, коли сторони в силу певних причин відмовлялись від присяги.

По Руській правді значення самостійних доказів мали зовнішні прикмети. До них належали: побої, синці та криваві плями на обличчі та на тілі та деякі інші.

Форма, в якій виносилось судове рішення, була усною. Судове рішення виконували різноманітні княжі агенти і вірники, мечники та ін.

ПРАВОВА СИСТЕМА

Основними джерелами, права в Україні-Русі були: звичаєве право, договори Русі з Візантією, княже законодавство, Руська правда.

Найдавнішим джерелом було звичаєве право. З часом норми звичаєвого права були санкціоновані державою і стали правовими нормами. Але норми звичаєвого права не загинули, наприклад, вони продовжували залишатись головним джерелом права для общинного суду.

Важливими пам'ятками права були договори Русі з Візантією: 907, 911, 945 та 971 рр. У договорах Олега згадується договір Оскольда 865 року, який не зберігся. В цих договорах ми знаходимо норми публічного, міжнародного та приватного права. В договорах обидві держави виступають як рівноправні партнери. Важливою є відсилка в договорах на руський закон. Треба підкреслити, що руське право містить перші три договори, які заключили Олег та Ігор. У договорі 971 року ми знаходимо тільки візантійське право.

Руський закон вимальовується як добре створене, самобутнє законодавство, яке суворо карає за злочин проти особи, власності. Система права Київської Русі відповідає розвинутому суспільству. Таким чином, це свідчить, що тут законодавство існувало задовго до Руської правди. Із аналізу текстів договорів випливає, що в них виражене змішане русько-візантійське право. Тут ми знаходимо норми кримінального, цивільного та міжнародного законодавства.

Серед норм кримінального права виділяються статті, які трактують вбивство (ст. 4 договору 911 р. іст. 13 договору 945 р.). За ст. 4, якщо рус вб'є візантійця або візантієць вб'є руса, винний помре на місці, де здійснене вбивство. В договорі 945 р. аналогічна стаття приводиться дещо в зміненому вигляді. В ній говориться, що вбивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого.

Статті 6 та 7 договору 911 р. говорять про майнові злочини. Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця або візантієць у руса, і пійманий потерпілим в момент крадіжки буде чинити опір, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, більш того, потерпілому повертається вкрадене.

У договорах є ряд статей, які відносяться до цивільного права. Так, в договорі 911 р. є стаття про спадкування русів, які знаходились на службі у візантійського імператора. В договорі 911 р. є стаття, яка регламентує видачу злочинця. В ній говориться: якщо злочинець втече із Русі в Візантію, і руська влада заявить скаргу візантійському уряду, то останній повинен силою повернути злочинця на Русь.

Професор М. Чубатий робить цікавий висновок: в українському законі виявляється вища, ніж в європейських середньовічних законах культура берегового права. В Західній Європі майно розбитого корабля належало власникові берега, куди викинули його хвилі, за українським законом воно переходило під нагляд держави, поки з'явиться його законний власник.

Княже законодавство знаходило місце в договорах князів з народом та княжих грамотах. Самих договорів не збереглося, але з літописів видно, що вони існували. Дуже мало збереглося і юридичних грамот князів. Найстаріша з них — грамота Мстислава І від 1130 року.

Окреме місце серед пам'яток княжого законодавства займають церковні устави, їх збереглося шість. Найважливіші серед них: церковний устав Володимира та церковний устав Ярослава. Вони мали велике значення перш за все для церковного судочинства.

Але найбільше значення серед правових пам'яток Київської Русі має Руська правда. Вона дійшла до нас більше ніж в трьохстах списках: в складі літописів, у різних юридичних збірниках. Ці списки отримували назву або за місцем їхнього знаходження (Синодальний — в бібліотеці Синоду, Академічний —• в бібліотеці Академії наук), або за прізвищем осіб, які знаходили їх (Карамзінський, Татіщевський та ін.).

Всі ці списки прийнято поділяти на три редакції. Перша редакція зв'язується з іменем Ярослава, датується між 1016 та 1054 роками і має 17 статей. Друга редакція була результатом спільної діяльності братів Ярославичів - Ізяслава, Святослава та Всеволода, датується до 1068 року і має 26 статей. Третя редакція — не молодша за 1113 рік,. має авторство Володимира Мономаха і включає 121 статтю.

Деякі вчені об'єднують дві перші редакції в одну — Коротку редакцію. Третя — отримала назву Розширена редакція. Існує ще четверта, що є скороченням другої та третьої редакцій.

В Розширеній редакції на відміну від Короткої ми виділяємо устав про закупів, устав про холопів. Отже, Розширена редакція відрізняється від Короткої перш за все рівнем розвитку норм цивільного права, а також нормами, які регламентують правове становище напіввільного та невільного населення.

Цивільне право. Багато статей Руської правди стояло на охороні приватної власності на землю. За переорювання межі передбачався штраф в 12 гривен.

Досить розвинутим було в Київській Русі зобов'язальне право. Руська правда регламентувала як зобов'язання за нанесення шкоди, так і зобов'язання із договорів.

В першому випадку передбачалось повне відшкодування вартості. Так, якщо хто-небудь зламав спис або щит, то зобов'язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.

Для зобов'язань із договорів характерним було те, що невиконання зобов'язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин, при яких майно належало не конкретній особі, а всьому колективу (общині), і тому стягнення могло обернутись тільки на саму особу.

Але Руська правда знає вже й майнові стягнення. Так, добросовісний банкрут отримував відстрочку для погашення своїх зобов'язань, а не продавався в рабство, як то було раніше.

Договір мав назву "ряд" і укладався, як правило, усно, але в присутності адвоката.

Найбільш поширеними були договір купівлі-продажу, договір займу, договір поклажі.

Договір купівлі-продажу рухомого майна заключався в формі усної угоди про передачу речі особі, яка платить за неї. Якщо хтось продавав чужу річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її власника, а покупець пред'являв продавцю позов про відшкодування збитків.

Договір позики охоплював кредитні операції як грошима, так і натурою. Взяте поверталося з надбавкою в вигляді "присопу" (присипки) при позиці хліба і "настави" (добавки) при позиці міді. Проценти при позиці грошей (срібла) називались "резами".

Позика, як і інші цивільні угоди, укладався публічно, в присутності свідків, виняток допускався тільки для невеличких позик до трьох гривень. Якщо борг перевищував цю суму, а свідків не було, суд не розглядав такий позов (ст. 52).

Проценти по короткострокових позиках стягувались щомісячно, розмір їх не обмежувався.

Договір поклажі укладався у вигляді неофіційної угоди (без свідків), і суперечки, які виникали у зв'язку з цим, вирішувались простою присягою. Вона ґрунтувалась на взаємній довірі сторін (ст. 49).

Високий рівень торгівлі в Київській Русі змусив законодавця включити в Руську правду цілий устав банкрутства. Розрізнялось три види банкрутства: у випадку нещастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійного нападу (при цих умовах купець отримував розстрочку в платежі); коли купець проп'є або програє чужий товар (банкрут віддавався на волю кредиторів: вони могли чекати повернення боргу, дати банкруту відстрочку або продати його в холопство (ст. 54); у випадку злісного банкрутства, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця товар і не повертав за нього гроші (банкрут продавався разом з усім його майном (ст. 55)).

Руське право знало і договір особистого найму. При цьому наймитів, як правило, перетворювали в залежних людей.

Спадкове право. Руська правда розрізняє два види спадкування: за заповітом і за законом. Якщо померлий не залишив заповіту, в силу вступало спадкування за законом.

До повноліття синів спадковим майном розпоряджалася мати. Якщо вона в другий раз виходила заміж, то призначався опікун із числа близьких родичів опікуваних. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку опікуваних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст. 99—100).

Мати-вдова отримувала в своє розпорядження частину майна "на прожиток" (ст. 93), а сестру брати повинні були видати заміж, виділивши їй придане (ст. 95).

У більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, у відповідності з яким спадкувати могли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за чоловіка з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Ось чому Руська правда підкреслювала, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину (ст. 93, 95).

Із цього загального права спадкування Руська правда робила виняток для бояр та дружинників, які при відсутності синів могли передавати спадщину дочкам (ст. 91). Це робилося для того, щоб маєтки завжди залишались за родовитими сім'ями.

Кримінальне право. Багато понять, які регулювали відносини людей при родоплемінному ладі, були перенесені в Цивілізоване суспільство. Це перш за все відноситься до поняття "злочин", котрий трактувався як образа, що наносила певні матеріальні та моральні збитки. З часом поняття злочину стало більш ємним, і вже в Руській правді під злочином розуміється не тільки образа, а й всяке порушення закону. Суб'єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.

З самого початку кримінальне право оформлюється як право привілею. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищались більш суворими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищались законом.

Руська правда ставила питання і про суб'єктивну сторону злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або "в пиру", то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6). Якщо ж злочинець був професіональним грабіжником ("став на розбій") і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми "на потік та пограбування" (ст. 7). Вбивство жінки каралось тими ж покараннями, що і вбивство чоловіка.

Руська правда вказувала наступні види злочинів:

—  державні злочини, до яких відносились повстання проти князя, перевіт — перехід на

бік ворога;

— злочини проти особи, до яких відносились вбивство, тілесні пошкодження, побої;

— майнові злочини, якими вважались: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

Види покарань. У Київській Русі існували такі види покарань: потік та пограбування, віра, продаж.

Крім того, відшкодування нанесеної шкоди здійснювалось за допомогою штрафів, які називались: головництво, урок, повернення крадених речей.

Потік та пограбування було вищою мірою покарання за Руською правдою. Його сутність полягала у вигнанні злочинця та його сім'ї з общини і конфіскації його майна на користь общини.

З часом під потоком та пограбуванням стали розуміти фізичну розправу і конфіскацію майна.

Віра являлась грошовим стягненням, яке йшло на користь князя. Найбільш поширений розмір віри — 40 гривень. Це був дуже великий штраф. За цю суму можна було купити 20 корів або 200 баранів. Рядовий общинник, який присуджувався до уплати віри, потрапляв у тяжке становище. Виходом для таких людей був інститут дикої віри — штраф, який платила община сама або разом з правопорушником.

Під продажем розумівся штраф, який також ішов князю і стягувався в двох розмірах — в 12 і в 3 гривні.

Родичі вбитого отримували грошове відшкодування, яке мало назву головництво. Більшість дослідників приходять до висновку, що головництво стягувалось в тому ж розмірі, що і віра.

Урок — винагорода, яку отримували потерпілі від образ. Розмір залежав від характеру образи та від майнових збитків.

Треба підкреслити, що в Руській правді була відсутня смертна кара. Проте це не значило, що на практиці її не було. По-перше, в Київській Русі досить довго існувала кровна помста. Дуже цікава стаття, яка дозволяла вбити злодія в тому разі, коли його захоплено вночі, на місці злочину або в разі опору з його боку. Якщо ж злодія вбито зв'язаним або за межами двору, де він здійснить крадіжку, — вбивця підлягав покаранню.

При Володимирі віра була замінена смертною карою, але ненадовго, оскільки це негативно відбилося на прибутках князя.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Таким чином, з VII ст. по 30-і роки XIII ст. Київська Русь пройшла складний шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними, соціальними, економічними, державно-правовими та культурними процесами. Це був час творення першої Української держави з центром у Києві. В ході формування державності Київська Русь виступила осередком об'єднання інших східнослов'янських народів.

Протягом усього свого існування Україна-Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед із степовими кочовиками, і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв'язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу державний лад, правова система, виробничі відносини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підкріплена силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно забезпеченого життя, ґрунтований на широкому розповсюдженні християнства, — все це сприяло тому, що Київська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочасними найрозвинутішими країнами.

Невпинний поступ України-Русі шляхом політичного, суспільного, економічного, культурного прогресу, подальший розвиток національної державності та права перервали й на десятиріччя загальмували процеси роздробленості та розпаду.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. — К., 1993. - Т.1

2.  Бабий Б. М. Очерк развития правовых исследований в Украинской ССР. 1918—1984 гг. — К., 1984.

3.  Коваленко Л.А. Історіографія історії Української РСР від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. — К., 1983.

4.  Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). — К., 1959.

5. Музиченко П. Методологічні принципи та методи пізнання історико - правових явищ // Юридична освіта і правова держава: Збірник наукових праць. — Одеса, 1997

6.  Брайчевсъкий М. Ю. Походження Русі. — К., 1968.

7.  Греков Б. Д. Киевская Русь. — М., 1956.

8.  Греков И. А. Памятники государственности и права славян на территории Украинской ССР. Первое тысячелетие нашей эры (извлечения). — Одесса, 1964.

9.  Грушевсъкий М. С. Історія України-Руси: У 10 т., 13 кн. — К., 1993. — Т. 1, 2.

10. Долгополова Л., Музыченко П. Роль православия в становлении государственности и права Киевской Руси. — Одесса, 1995.

11.  История государства и права СССР / Под ред. Г. С. Калинина, А. Ф. Гончарова. — М., 1972. — Ч. 1.

12.  Історія України: Курс лекцій. — К., 1991. — Ч. 1.

13.  Ключевский В. О. Курс русской истории. — М., 1987. — Т. 1,2.

14.  Мавродин В. В. Образование Древнерусского государства.— Л., 1945.

15.  Музиченко П., Єрмошкін С., Нагуш О. Суд і процес у Київській Русі. Одеса, 1995.

16.  Повесть временных лет: В 2 ч. — М.; Л., 1950.

17.  Полонсъка-Василенко Н.   Історія України. - - К., 1993. — Т. 1.

18. Российское законодательство XXX вв. Законодательство Древней Руси. — М., 1984. — Т. 1.

19.  Толочко П. П. Древняя Русь. — К., 1987.

20.  Фроянов И. Я. Киевская Русь. — Л., 1980.

21.  Юшков С. В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. — М., 1949.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

11998. ОБГРУНТУВАННЯ МАРКЕТИНГОВОЇ (РИНКОВОЇ) СТРАТЕГІЇ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ І МЕХАНІЗМІВ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ( НА МАТЕРІАЛАХ ТОВ УКРПРОМБАНК) 63.31 KB
  ЗВІТ про результати переддипломної практики на тему Обгрунтування маркетингової ринкової стратегії КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ і механізмів її реалізації НА МАТЕРІАЛАХ тов укрпромбанк Зміст Вступ 1 Загальна характеристика діяльності ТОВ Укрпромб
12000. Стратегія банків України на ринку цінних паперів 820.5 KB
  ЗВІТ ПРО ПЕРЕДДИПЛОМНУ ПРАКТИКУ на тему: Стратегія банків України на ринку цінних паперів ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1 СУТНІСТЬ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ОБЄКТІВ І СУБЄКТІВ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ УКРАЇНИ 1.1 Обєкти ринку цінних паперів в Україні: сутність та структура 1.2 Суб’єк...
12001. Расчет системы теплоснабжения молочного предприятия в городе Москва» 411.56 KB
  Надежное и экономичное обеспечение предприятий теплоносителями требуемых параметров, гарантирующими производство качественной продукции, является важной задачей. Актуальность данной проблемы определяется так же ограниченностью невозобновляемых энергоресурсов
12002. Деятельность предприятия на фондовом рынке РК 672.13 KB
  Оглавление Введение 1 Теоретические аспекты деятельности фондового рынка Республики Казахстан 1.1 Основы профессиональной деятельности на рынке ценных бумаг 1.2 Функционирование фондовой биржи КАSЕ как основной саморегулируемой организации 1.3 ...
12004. Банковская система России. Анализ становления и тенденции развития 901.5 KB
  ТЕМА: Банковская система России. Анализ становления и тенденции развития Введение Интерес к ныне существующей в России банковской системе вызван как практическими так и теоретическими обстоятельствами. Известно что банковская система России прошла сложны...
12005. Становление и развитие кредитных организаций в Республике Казахстан 891.07 KB
  Современное состояние и анализ развития кредитных организаций в Республике Казахстан. Анализ деятельности банков как кредитных организаций. Динамика развития небанковских кредитных организаций в Казахстане. Оценка деятельности кредитного учреждения АО Астана-Финанс
12006. Совершенствование банковского надзора в республике Казахстан 599.85 KB
  Регулирование и надзор деятельности банков второго уровня Содержание Введение. Теоретические основы регулирования и надзора банковской деятельности. Цели принципы и задачи государственного регулирования и надзора банковской