82088

Формування нормативного мовлення семикласників у процесі вивчення розділу «Дієслово»

Дипломная

Педагогика и дидактика

Важливу роль в цьому процесі відіграє знайомство з частинами мови. Часті порушення орфоепічних акцентуаційних словотвірних граматичних норм української літературної мови в усному і писемному мовленні школярів вимагають комплексної цілеспрямованої роботи над нормами української літературної мови.

Украинкский

2015-02-25

297.5 KB

1 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT 3

Формування нормативного мовлення семикласників у процесі вивчення розділу «Дієслово»

Зміст


ВСТУП

Метою викладання є формування лінгвістичної та комунікативної компетенції. Мета вчителя визначається необхідністю підготувати учня як гармонійно розвинену особистість. Важливо формувати у школярів почуття відповідальності за виконуване завдання, готовність самостійно працювати з новим, доступним за трудністю навчальним матеріалом, мати власну думку з обговорюваних питань, обґрунтовувати її. Важливу роль в цьому процесі відіграє знайомство з частинами мови.

Часті порушення орфоепічних, акцентуаційних, словотвірних, граматичних норм української літературної мови в усному і писемному мовленні школярів вимагають комплексної цілеспрямованої роботи над нормами української літературної мови.

Актуальність дослідження. Досконале знання української мови як державної є необхідною потребою соціалізації особистості, бо мова виступає не тільки як, об’єкт пізнання, а й як засіб комунікації, як знаряддя для оволодіння іншими предметами для отримання вищої освіти. Ураховуючи, що в школах з російською мовою викладання засвоєння української мови відбувається в білінгвальному середовищі, робота над оволодінням нормами української літературної мови набуває особливого значення у процесі розвитку мовленнєвої культури учнів. Часті порушення орфоепічних, акцентуаційних, словотвірних, граматичних норм української літературної мови в усному і писемному мовленні школярів вимагають комплексної цілеспрямованої роботи над нормами української літературної мови.

Теоретичним підґрунтям для нашої роботи стали дослідження лінгвістів щодо проблеми мовних норм сучасної методики навчання української мови в середній ланці шкіл з російською мовою викладання покладено праці О. Біляєва, П. Білоусенка, Л. Мацько, М. Пентилюк, М. Плюща, І. Симоненкової, П. Шевченка та ін. Проблемою розвитку мовлення займалися О.Біляєв, П.Кордун, М.Рибникова, Т. Ладиженська, І. Синиця, С. Чавдаров та ін. Практика роботи над розвитком мови представлена в статтях, методичних посібниках Д. Кравчука, В. Сухомлинського, М. Стельмаховича «Система роботи з розвитку зв’язаного мовлення в 4-8 класах» (К., 1981), Мельничайка «Творчі роботи на уроках української мови» (К., 1984), П.Кордун «Збірник вправ із стилістики» (К., 1987), М. Пентилюк «Культура мови і стилістика» (К., 1994).

Розвиток мовлення дитини передбачає, насамперед завдання з формування нормативного мовлення. В останнє десятиріччя проблема формування норм мовлення розглядалася багатьма мовознавцями: Л. Булаховський, М. Наконечним, М. Погрібним, В. Русанівський (розглядали проблему впорядкованості української мови), А. Буяновер, Ю. Фоменко, С. Цейтлін, П. Черемисін, (причини виникнення помилок), А. Богуш, М. Вашуленко, Н. Кудикіна, О. Хорошковська (формування орфоепічних навичок в початковій ланці) В. Капінос, М. Львов, В. Мельничайко, М. Пентилюк, О. Текучов, (мовленнєві помилки та принципи їх класифікації).

Численні наукові праці з методики української мови переконують нас у важливості розвитку культури мовлення, націленого на розвиток учня як мовної особистості. Однак у практиці навчання української мови, удосконаленню нормативного мовлення не приділяється належної уваги. Тому для нашого дослідження ми обрали тему «Удосконалення нормативного мовлення під час вивчення розділу дієслово».

Об’єктом нашого дослідження є  процес навчання української мови у 7-х класах школи з російською мовою навчання.

Предметом дослідження є принципи, методи й прийоми роботи над удосконаленням нормативного мовлення учнів 7-го класу.

Мета – визначити систему вправ і завдань, які сприяють підвищенню засвоєння норм української мови учнями.

Гіпотеза дослідження полягає в тому, що ефективність процесу формування предметної компетентності підвищиться за умови створення системи роботи, яка буде ґрунтуватися на: структурно-змістовому забезпеченні процесу формування предметної компетентності російськомовних семикласників під час вивчення української мови, яке враховуватиме особливості навчання мови в білінгвальному середовищі: сприятиме явищу транспозиції та запобігатиме виникненню інтерферентного впливу російської мови на українську; якісному методичному забезпеченню; інформаційно-психологічному забезпеченню процесу формування предметної компетентності російськомовних учнів сьомого класу у процесі вивчення розділу «Дієслово» української мови.

Методами дослідження є:  

  •  теоретичні: аналіз і синтез досягнень сучасного мовознавства,  психології  та  лінгводидактики  з  проблем формування  предметної  компетентності  особистості в умовах двомовного навчання;
  •  емпіричні: відвідування й аналіз уроків; бесіди з учителями й учнями; анкетування; аналіз письмових робіт учнів сьомого класу; педагогічний (констатуючий) експеримент  у процесі вивчення рівнів сформованості предметної компетентності російськомовних семикласників на уроках вивчення морфології української мови, узагальнення передового педагогічного досвіду й ефективності запропонованої методики. Використовувались якісний і кількісний аналізи результатів дослідження.

Завдання :

1.Опрацювати лінгвістичну, психологічну, лінгводидактичну літературу щодо проблеми формування норм мовлення.

2. Проаналізувати зміст і вимоги шкільних програм до вивчення розділу «Дієслово» у 5-11 класах загальноосвітніх навчальних закладів; зміст підручників, які використовуються в школах нашого регіону; ступінь відповідності завдань підручників пред’явлених програмою вимогам.

3. Визначити загальний рівень сформованості нормативного мовлення учнів 6-го класу школи № 32 міста Севастополя.

4. Визначити методи й прийоми роботи, що сприяють удосконаленню нормативного мовлення.

5. Розробити та апробувати систему граматичних, лексичних, стилістичних, орфоепічних, орфографічних вправ і завдань для роботи над нормативним мовленням під час вивчення теми «Дієслово» у 7-му класі шкіл з російською мовою навчання.

В основу роботи покладена наукова гіпотеза: що формування нормативного мовлення російськомовних учнів буде більш ефективним, якщо робота буде систематичною і в її основу буде покладений принцип комунікативної спрямованості.

Під час нашої роботи ми користувалися такими методами дослідження: критичного аналізу джерел; синтезу матеріалів наукової літератури; описовий; статистичний; конструювання й емпіричного дослідження навчального процесу.

Теоретичне та практичне значення нашої роботи вбачаємо в тому, що вона може стати в нагоді вчителям української мови, студентам філологам, тим, хто цікавиться проблемою удосконалення нормативного мовлення.

 Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку літератури й додатків.


РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РОБОТИ НАД НОРМАТИВНИМ УКРАЇНСЬКИМ МОВЛЕННЯМ УЧНІВ

  1.  Лінгвістичні основи роботи над формуванням нормативного мовлення учнів основної школи

Українська мова – це закріплена законодавством мова, одна з трьох офіційних мов у Криму. Існують нормативи використання української мови які зафіксовані в письменній та усній практиці. Це одна з форм національної мови, що існує поряд з іншими її формами – діалектами(територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору тощо.

Необхідною умовою мовленнєвого розвитку учнів, формування їх культури мовлення є оволодіння нормами української літературної мови, тобто одним із пріоритетних завдань є формування нормативного мовлення.

Для побудови методичної системи роботи над нормативним мовленням необхідно визначити його лінгвістичну й соціальну природу, уточнити зміст цього поняття, а також розглянути суміжні поняття такі, як «мова», «мовлення», «функції мовлення», «види усного і писемного мовлення», «норми мовлення» тощо, що складають теоретичне підґрунтя нашої роботи.

Основою шкільного курсу української мови є мовознавча наука – досить розгалужена система знань про мову, її структуру, основні одиниці і способи поєднання цих одиниць у тексті. Визначаючи обсяг поняття нормативного мовлення, ми неодмінно виходимо з більш ширшого поняття культури мовлення [43, с.60]. Поняття «культура мовлення» («культура мови») й «правильне мовлення» «нормативне мовлення», «мовна норма» («норма літературної мови», «літературна норма», «мовний стандарт» тощо) можна вважати загальноприйнятими в тому значенні, що вони схоже визначаються в різних літературних мовах, позначаючи в цілому однотипні результати нерідко досить різних й своєрідних об’єктивно-історичних процесів мовного розвитку.

Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф. де Сосюром – одним із найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в мовознавстві. У лінгвістиці мова визначається як об’єктивно існуюча, історично встановлена своєрідна знакова система, що забезпечує мислення людини, спілкування з іншими людьми, тобто служить засобом формування думок, сприймання навколишньої дійсності, обміну інформацією, вираження різноманітних почуттів, як найважливіший «інгредієнт мовлення [53, с.25], як єдність обох його комунікативних станів [4, с.24], як явище полі функціональне, як явище нормативне [37, с.11], як сукупність правил за якими будується мовлення. Ф. де Сосюр стверджує, що мова – це інвентар (словник і граматика, які існують у потенції в можливості [61, с.32]. Характеристика мовлення подається в лінгвістичних працях через відношення його до мови. Отже, можна виділити наступні дефініції:

  1.  Мова – явище загальне, абстрактне; мовлення конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути і записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо (Б. Головін) [64, с.33].
  2.  Мова – явище відносно стабільне, довговічне, загально прийняте; мовлення – динамічне (рухливе), випадкове й унікальне (В. Віноградов, П. Визгалов, О. Земська, І. Топорцев та інші).
  3.  Мова – явище психічне, а мовлення – психофізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного має фізичний (фізіологічний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприйманням ( П. Визгалов).
  4.  Мовлення – лінійне, мова – нелінійна. Мовлення розгортається в часі. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно.
  5.  Мовлення як закономірність функціонування мови (М. Кожина).

Таким чином, мовлення – це втілення, реалізація мови (системи мови), яка знаходить себе тільки в мовленні і тільки через неї виконує своє призначення. Отже, під мовленням ми розуміємо процес вираження думок і почуттів, бажання мовців впливати один на одного засобами мови в процесі спілкування, це продукт діяльності мовця (висловлювання, текст), що передбачає наявність внутрішнього, зовнішнього та конструктивного зв’язку його частин.

Мовлення виконує дві основні функції – репрезентативну (інформаційну) і прагматичну (дієву). Репрезентативна функція мовлення виражається в позначенні об’єктів дійсності, називанні їх, вказівці на них, у встановленні відношень між ними. В мовленнєвому спілкуванні беруть участь мовець, адресат мовлення, (реальний чи потенціальний, один чи декілька) і те, про що повідомляється. Прагматична функція визначає форми комунікативного впливу мовлення (емоційно-експресивну оцінку, спонукальну та ін.) [38, с.19].

Розрізняють й форми мовлення: внутрішня, зовнішня, усна й письмова форми. Розмежування цих форм мовлення, ознайомлення з їхніми особливостями необхідне для науково правильної методики розвитку мовлення [52, с.54]. Розгорнуте зовнішнє мовлення існує у двох формах: усній та письмовій. У свою чергу, усне мовлення може бути діалогічним і монологічним, якщо мовлення призначено іншій людині, яку бачимо і чуємо, то використовується усна форма. Справжнє усне мовлення використовується під час говоріння і є, як правило, імпровізацією, що створюється в процесі комунікації. Тому основною її ознакою є непідготовленість, спонтанність. Отже, усне мовлення така форма реалізації мови (первинна форма існування мови), яка вимовляється, виражається за допомогою звуків, є процесом говоріння.

Писемне мовлення – це мовлення без безпосереднього співрозмовника, його мотивація і задум повністю визначається тим, хто пише. Він і контролює мовлення на письмі. Вся інформація, що висловлюється у писемному мовленні, повинна спиратися тільки на досить повне використання розгорнутих граматичних засобів мови, оскільки воно майже не має ніяких позамовних додаткових засобів вираження. Отже, писемне мовлення - це зафіксоване на папері за допомогою спеціальних графічних знаків, що позначають звукові одиниці мови , це вторинна форма існування мови. Воно орієнтовано на зорове багаторазове сприймання, тому написане можна осмислювати по декілька разів.

Сучасна методика велику увагу приділяє формуванню навичок усного і писемного мовлення, що ґрунтується на засвоєнні норм літературної мови. Літературна мова – це надбання українського народу, результат його історичного розвитку. Літературне мовлення як провідна форма її існування є таким засобом спілкування, що кодифікується як норми зразкового мовлення. Вони фіксуються у словниках, навчальних посібниках, з української мови, прищеплюються школою, театром, радіо і телебаченням та іншими культурними інституціями [37, с.154].

У розробці методики розвитку нормативного мовлення необхідно звернутися до критеріїв норм літературної мови. Як відомо, ядром мовної норми є стилістично нейтральні, переважно загальновживані мовні явища. Однак для визначення нормативності мовного факту чи явища необхідні певні передумови, а саме: 1) відповідність певного явища мовній структурі; 2) масове, регулярне відтворення цього факту в процесі комунікації; 3) суспільне визнання та схвалення явища як нормативного.

Поняття мовної норми існує понад століття. Великий внесок у проблему впорядкованості української мови внесли такі визначні мовознавці, як Л. Булаховський, М. Наконечний, М. Погрібний, В. Русанівський, С. Головащук, М. Пилинський, Є. Чак. Цим продовжують займатися О. Пономарів, А. Коваль, Л. Мацько, С. Караванський та інші вчені[48, с.76].

Є кілька визначень мовної норми:

1) «Мовна норма – сукупність найбільш стійких елементів системи мови, історично відібраних і закріплених суспільною мовою практично; це сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі розвитку й усвідомлюваних ним як правильні, зразкові»  [13, с.13].

2) «Норма – це сукупність загально визнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі»    [46, с.15].

3) «Мовна норма – це той мовний варіант у сфері вимови, слововживання, словозміни, який закріплений практикою і рекомендований до вжитку як обов’язковий» [49, с.54].

Більшість лінгвістів воліє уникати розгляду критеріїв мовної норми, принаймні в їх сукупності. Дехто вважає критерії позамовним явищем або визнає один з них: статистичних даних (Б.Горнунг, О.Леонтьєв, Є.Петрищева) [15, с.3; 32, с.88; 48, с.288]; ступеня поширення (Є.Петрищева) [49, с.54]; традиційності (Л.Щерба, Ф.Філін); авторитетності джерела (О.Істріна) [1, с.406].

В.В. Виноградов у якості критеріїв правильності, нормативності висував відповідність структурі мови, опору на «живі тенденції народної творчості», виправданість «внутрішніми законами розвитку мови», активними процесами в галузі граматики, семантики, слововживання тощо [71, с.26].

Досить складним, на нашу думку, є питання пошуку зразка для наслідування правильного мовлення. Ще Л.В.Щерба пропонував звертатися до творів «хороших» письменників, тобто до творів класичної літератури й монологічна форма книжного мовлення [72, с.24], Л.П Якубинський пропонував звертатися до друкованого слова – мови кращих газет, журналів, книжок. Г.О Винокур вбачав втілення літературної норми в мові науки й діловодства, в мові преси, тобто у мові масової комунікації.

М.Пилинський [48, с.288] визначає наступні критерії мовних норм: 1) територіальний; 2) культурно-історичний; 3) критерій авторитету письменників; 4) критерій визнаних зразків; 5) критерій відповідності законам мови, системі, структурі, мови тощо; 6) поширеності, статичний; 7) естетичний.

Виходячи з аналізу існуючих понять норми та її критеріїв, можна вказати на такі її обов’язкові ознаки: 

- стійкість у синхронному плані;

- загальна обов'язковість для всіх носіїв літературної мови;

- динамічність, змінність у діахронічному плані;

- зумовленість норми історичними, соціальними чинниками, з одного боку, і законами мовної системи — з іншого.

Отже, норма - історично прийнятий у даному мовному колективі (якому віддають перевагу) вибір одного із функціональних парадигматичних і синтагматичних варіантів мовного знака. Але якщо це вибір одного із варіантів мовного знака на кожному кроці розгортання мовлення, то, значить, на кожному ж кроці залишаються нереалізованими відкинуті нормою варіанти і один із відкинутих варіантів може бути підказаний мовленнєвими навичками індивіда, який не достатньо засвоїв норму. Виходить, що норма несе у собі можливість відхилення від неї, коли вона застосовується окремими людьми. Виникає, таким чином, проблема рівня засвоєння норми мовцями і тими, хто пише, - проблема не стільки лінгвістична, скільки психологічна і педагогічна. Одні норми засвоюються легко і за мінімальної участі школи. Інші норми зміцнюються під впливом школи. Ще інші - залишаються напівзасвоєними і після закінчення людиною середньої школи. Було б корисним для цілеспрямованого впливу на мовленнєву культуру знати, які саме знаки мови мають норму, що засвоюється у школі, які - під впливом школи, а які залишаються незасвоєними і після середньої школи; перелік норм третього типу був би особливо потрібним - і для додаткових зусиль школи, і для позашкільного впливу на мовний колектив (через друк, засоби масової інформації тощо).

У низці наукових праць нормативність (правильність) розглядається як одна з комунікативних ознак (Л. Булаховський, П. Дудик, М. Жовтобрюх, М.Сулима, О. Біляєв, Л.Мацько, М. Пентилюк та інші). Під нормативністю розуміють дотримання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо. Нормативність – це так би мовити «технічна» сторона мовлення, дотримання загально прийнятих стандартів. Іноді як синонім у значення відповідність нормам літературної мови використовують поняття правильність мовлення.

У більшості досліджень нормативність (унормованість) і правильність використовуються як синоніми. Проте Дудик П.С. пропонує розрізнювати ці поняття. Він визначає нормативність мовлення як найголовнішу особливість, ознаку мовленнєвої культури, «бо в ній знаходить свій вияв визначальна сутність, ознака всенародної літературної мови й мовлення окремої особи, сформоване в кожного вміння всебічно користуватись мовою в її соціально усвідомлених і усталених формах, кожна з яких має статус літературної норми» [73, с.292]. А правильність мовлення, на думку дослідника, «має суто лінгвістичне підґрунтя та встановлюється на основі зв'язку мовлення із системою мови» [73, с.292].

Проте ми приймаємо, як вихідне для нашого дослідження, таке розмежування правильності і нормативності І. Дудика, і визначаємо поняття нормативність як більш точне у значенні відповідності мовлення нормам української літературної мови.

Узагальнюючи існуючи дефініції цього поняття М. Пентилюк визначає норму як сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні. Нормою визначається ступінь правильності, точності, зрозумілості, ясності, логічності, виразності, доцільності мовлення.

Мовленнєві норми існують в усіх функціональних стилях. Відбір мовленнєвої норми залежить від ситуації спілкування тому, не може бути доведений до повного автоматизму, а залежить від гнучкості мислення, творчої майстерності мовця, рівня його комунікативної компетенції. Комунікативні якості мовлення – це реальні ознаки змістових та формальних чинників мовлення. Комунікативні якості мовлення в науковій літературі виділяють на основі співвідношення мовлення і таких не мовленнєвих структур, як мова мислення, свідомість, дійсність, умови спілкування         [44, с.59].

Мовні норми складаються поступово. Нормуються письменниками, вченими, мовознавцями, культурними діячами тощо.

Норми різних видів мовлення взаємопов’язані, усі вони однаково впливають на формування комунікативної компетенції учнів, тому ознайомлення з мовленнєвими нормами та комунікативними якостями мовлення, треба проводити комплексно, систематично. Виділяють такі види норм: орфоепічні й акцентні, графічні, орфографічні, лексичні, граматичні до яких відносять морфологічні і синтаксичні, стилістичні, пунктуаційні        [23, с.54].

Орфоепічні й акцентні норми – регулюють правильність належної вимови звуків і звукосполучень, наголошення і інтонації. Наприклад: [леу], а не [л`еф]; прецедент, а не прецендент; посередині, а не посередині.

Графічні нормирегулюють передавання звуків на письмі. Наприклад: сторіччя, а не сторічча; чотирма, а не чотирма.

Орфографічні норми – регулюють правильність написання слів згідно з чинним правописом. Наприклад: грати в шахи – грати на вікнах; бароко, а не барокко; на-гора, а не нагора.

Лексичні норми – регулюють правильність слововживання у властивих їм значенням на сучасному етапі. Наприклад: ідеться про, а не мова йде про; будь-який, а не любий; протягом, а не на протязі дня.

Граматичні норми розрізняють на морфологічні і синтаксичні норми.

Морфологічні норми регулюють правильність уживання морфем. наприклад: найкращі, а не самий кращій; брати, а не приймати участь; навчальний, а не учбовий рік.

Синтаксичні норми регулюють правильність керування, узгодження, поєднання та розміщення слів, речень. Наприклад: Повідомлення надіслане за призначенням, а не За призначенням повідомлення надіслані; Кабінет завідувача кафедри, а не Кабінет завідуючого кафедрою.

Стилістичні норми регулюють правильність відбору мовних елементів відповідно до умов спілкування. Наприклад: Він кваліфікований працівник, а не Він добрий роботяга.

Пунктуаційні норми регулюють правильність уживання розділових знаків, коли вони змінюють зміст вислову. Наприклад: Давати, не можна відніматиДавати не можна, віднімати.

Отже, у нашому досліджені ми спираємося на розмежування понять мови й мовлення, як системи засобів і способу їх використання, зважаємо на відмінності усного й писемного мовлення. Під поняттям нормативне мовлення розуміємо дотримання норм української літературної мови - сукупності загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні. Оволодіння нормами, що регулюють використання мовних засобів різних рівнів мовної системи, визначає ступінь правильності, точності, зрозумілості, ясності, логічності, виразності, доцільності мовлення.

1.2. Лінгводидактичні засади вивчення морфології в шкільному курсі української мови

Граматика посідає центральне місце у шкільному курсі мови. Вона покликана забезпечити вивчення логіко-понятійної основи граматичної будови мови, на яку в свою чергу спираються практичні вміння і навички. Граматична система мови тісно пов'язана з орфографією, пунктуацією і стилістикою. Вона служить основою для розвитку усної і писемної зв'язної мови учнів. Усвідомлення граматичних понять, встановлення зв'язків між ними, єдність одиничного і загального, конкретного і абстрактного не тільки формує логічне мислення учнів, а й виховує їхній матеріалістичний світогляд.

Шкільна граматика являє собою систему, в якій представлені всі основні ланки граматичної будови нашої мови. Базується граматична система на здатності слів змінюватися і сполучатися в речення за певними законами, що склалися в даній мові і є для неї специфічними і невід'ємними. Граматична система передбачає відповідну послідовність у розташуванні й вивченні матеріалу. Послідовність ця зумовлена логікою науки і певними дидактичними вимогами. У шкільну граматичну систему входять морфологія і синтаксис — дві рівнозначні, рівноправні і тісно пов'язані між собою частини.

Отже, вивчення морфології й синтаксису, оволодіння їх засобами передбачає ґрунтовне ознайомлення з граматичними нормами. Значення вивчення граматики в шкільному курсі української мови надзвичайно велике у тому розумінні, що в цей час відбувається удосконалення володіння орфоепічними, акцентуаційними, словотвірними, лексичними, стилістичними нормами.

Робота над засвоєнням нормам української літературної мови співвідноситься насамперед з цілями навчання, його принципами, змістом и методами та організацією навчального процесу на уроках української мови. Лінгводидактика рекомендує кожну мовну одиницю вивчати не окремо, а у взаємозв’язку з іншими. Зокрема граматичні норми виводяться з особливостей системи й будови української мови. Методичні прийоми, методи, засоби й принципи навчання української мови, також мають бути у тісному взаємозв’язку, що і становить певну лінгводидактичну систему.

Проблема принципів навчання української мови завжди була в центрі уваги дидактів, які досліджують методи навчання других мов, оскільки вони «визначають зміст, методи й організацію навчання» [34, с.117].

Ця проблема розглядалася, зокрема такими вченими, як Б.Біляєв, І. Бім, Є. Верлоградська, Г. Городилова, В. Костомаров, Є. Краєвський, М. Ляховицький, О. Миро любов, О. Митрофанова, Є. Пас сов, М. Хасанов, О. Щукин, В. Цейтлін, Г. Яббаров та ін.

Принципи навчання мови – це своєрідні правила діяльності, шляхи взаємодії вчителя й учнів, вихідні положення, на яких ґрунтується зміст навчання, використання методів і прийомів, побудови системи вправ, підготовки й проведення уроків української мови.

У визначенні принципів навчання другої мови серед вчених нема однієї думки. Досить велика різниця як у підходах, так і кількості принципів.

Так, В. Блинов, Є. Краєвський вважають, що у сфері методики навчання другої мови діють закономірності потрійного ряду, закономірності суміжних наук, які набувають у ній специфічних рис; своєрідно виражені своєрідності дидактики; власні закономірності методики. Серед останніх автори називають співвідношення двох лінгвістичних систем у свідомості учня та закономірності формування системи мови учнів у процесі оволодіння мовленнєвою діяльністю [65, с.28].

М.Стаханов об’єднує закономірності й принципи в 4 групи: 1) лінгводидактичні; 2) психологічні; 3) логічні; 4) педагогічні.

Серед них найбільшу цікавість становлять лінгводидактичні принципи. До них автор відносить взаємозв'язок у навчанні мови і мовлення, єдність і взаємозв'язок внутрішнього й зовнішнього мовлення; взаємозв'язок різних рівнів мови, функціональність, усна основа навчання, частотність необхідність як принципи відбору; врахування рідної мови .

Г. Яббаров специфічними принципами методики навчання російської мови як другої вважає: комплексність; практичну спрямованість; розвиток мислення російської мовою; діалектичну єдність мови й мовлення; опору на рідну мову; єдність і взаємозв’язок між знаннями, уміннями і навичками; використання наочності [7, с.56]. Серед усієї різноманітності принципів автори сходяться у визначенні таких із них, як: принцип урахування рідної мови; комунікативна спрямованість навчального процесу; усне випереджування; комплексність навчання; функціонально-ситуативний підхід до формування мовленнєвих умінь.

Учені лінгводидакти розрізняють: загальнодидактичні; специфічні; принципи навчання української мови як другої, близькоспорідненої. До загальнодидактичних принципів відносять науковість, систематичність, послідовність, наступність, перспективність, зв'язок теорії з практикою, наочність, доступність тощо. На них ґрунтується методика викладання мови, яка забезпечує процес навчання й успішного засвоєння учнями мовленнєвих умінь і навичок. Принципи виступають не ізольовано. А в органічному взаємозв’язку, доповнюючи й зумовлюючи один одного. Вони підтверджені змістом шкільного курсу (реалізовані у шкільних програмах і підручниках) і лежать в основі сучасної методики викладання мови: організації уроків різних типів, застосування методів і прийомів навчання, добору методичного матеріалу тощо [53, с.48].

Переорієнтація освіти на відродження духовності народу, на особистість учня вимагає організувати навчання мови з урахуванням ще й таких принципів, як гуманізація та гуманітаризація; єдність національного та загальнолюдського; розвивальний характер навчання; індивідуалізація та диференціація та ін.

До специфічних, або методичних принципів навчання відносять: взаємозв'язок у вивченні всіх розділів шкільної програми;функціоналі стична спрямованість у навчанні мови; взаємозалежність у навчанні мови; зв'язок вивчення мови з розвитком мовлення; взаємозв’язок усного й писемного мовлення; структурно-семантичний підхід до вивчення певних розділів української мови [33, с.87].

Ураховуючи особливості засвоєння української мови в умовах близькоспорідненості, велике значення слід приділити принципам навчання української мови як другої, близькоспорідненої. Серед них О.Хорошковська виділяє такі: принцип урахування знань з першої мови; принцип випереджувального підходу до формування мовленнєвих умінь; принцип комплексного підходу до формування мовленнєвих умінь; принцип комунікативної спрямованості навчання; принцип оптимального співвідношення між знаннями з мови та мовними вправами; принцип забезпечення мовного середовища та установки на мовлення; принцип науковості, систематичності, доступності; принцип мотивації навчального процесу та взаємозв’язку навчання, виховання та розвитку дітей; принцип індивідуалізації та диференціації навчання; принцип наочності навчання    [53, с.49].

Формування граматичних норм української мови, включаючи норми правопису, формування граматичних умінь і навичок учнів – складова частина завдань всього курсу української мови. Тому для їх впровадження не існує окремих методів, принципів навчання. Разом з тим, застосування загально-дидактичних методів має певну специфіку, зумовлену особливостями опанування граматичними навичками російськомовних учнів.

Проблема методів навчання завжди була в центрі уваги дидактів і методистів в Україні. Їх дослідженню приділяли увагу А.М. Алексюк, В.О. Оніщук, В.Ф.Паламарчук, О.Я. Савченко, К.М. Плисько, Л. Федоренко, Б, Успенський, О. Хорошковська та інші. Методи навчання – це складна педагогічна категорія, завдяки якій реалізуються всі функції навчання: освітня, виховна, розвивальна, спонукальна, контрольно-коррекційна та інші. Наукова розробка та вдосконалення їх здійснюється на основі найновіших досягнень педагогіки, психології, лінгвістики, лінгводидактики, методики та інших наук, а також передового педагогічного досвіду [44, с.51]. Метод реалізується через сукупність прийомів, кожен з яких є окремою дією.

Я.П. Федоренко досліджує методи за джерелами одержання знань і визначає: методи практичного вивчення мови; методи теоретично-практичного вивчення мови і розвитку мовлення; методи практичного навчання мовленню.

Одним з основних методів навчання української мови є зіставлення. Зіставлення розглядається як організуюча основа навчального процесу і один з ефективних навчальних прийомів [5, с.38]. Близька спорідненість української і російської мов, схожість їх структур майже на всіх мовних рівнях (фонетичному, лексичному, граматичному) і разом з тим наявність розбіжностей зумовлюють необхідність постійно враховувати в навчальному процесі як спільне, так і відмінне. Це можна здійснити лише на основі зіставлення навчального матеріалу обох мов.

Зіставлення, як організуюча основа навчання знаходить своє застосування: при визначенні змісту навчального матеріалу в програмах та підручниках, оскільки відбір змісту матеріалу з другої мови відбувається на підставі порівняльного аналізу; у навчальних планах під час поурочного планування матеріалу; у способах презентації при формуванні правил; при доборі мовного матеріалу для вправ; у формуванні навчальних завдань.

Поряд з названими методами, видатні дидакти (І.Я. Лернер, М.М. Скаткін, М.В. Успенський) називають пізнавальні, тренувальні та контрольно-перевірні методи. Пізнавальні методи навчання застосовуються на етапі одержання знань.

Тренувальні, або практичні методи навчання застосовуються на етапі формування умінь. До них належать імітаційний, репродуктивний, оперативний і продуктивно-творчій, або комунікативний методи.

Імітація, як метод оволодіння нормою, пов’язана з наслідувальним відтворенням усно чи письмово щойно почутих мовних одиниць або відрізків мовлення й спрямована на запам’ятовування вимови, вживання слів, їх форм і граматичних конструкцій. Як один з методів навчання, імітація має чи не найважливіше значення для оволодіння мовною нормою. Досвід переконує, що рідна і нерідна мови успішно засвоюються лише за наявності мовного оточення, тобто зразкового мовлення К.Д.Ушинський писав: «Мова засвоюється наслідуванням» [65, с.36]. Не пов’язана із застосуванням правил, імітація необхідна там, де правила взагалі відсутні або не передбачаються вимогами програми. Однак міцність і тривалість навичок досягається не тільки роботою механічної пам’яті, а й усвідомленістю дій. Тому слід імітацію поєднувати з іншими методами.

Оперативний метод використовують для засвоєння теоретичного матеріалу з мови, а також для формування орфографічних та граматичних умінь і навичок. Він виявляється у вправах аналітичного та конструктивного плану, що відповідно спрямовують дії учнів. Наприклад, під час опрацювання фонетичного матеріалу, діти виконують ряд аналітичних завдань (підкреслюють букви, що позначають голосні або приголосні звуки, роблять фонетичний аналіз слова тощо), спрямованих на засвоєння знань з мови. Подібні аналітичні дії учні виконують і під час вивчення тем «Будова слова», «Частини мови». Використовуються аналітичні завдання і при формуванні орфографічних та граматичних умінь і навичок.

Крім аналітичних, в умовах навчання другої мови, зокрема української, широко використовуються і аналітико-конструктивні вправи. Прикладом таких вправ є списування зі зіставлянням літер, дописуванням або зміною закінчень, вправа на конструювання словосполучень і речень. Останні є перехідними між вправами для формування частково-мовленевих умінь і навичок. Так, вправи типу «Побудуйте словосполучення з поданих слів: «стоїть, берег, на », або «Побудуйте словосполучення, дібравши дієслова недоконаного виду: «земля … , сніги … , бджола … » і т.п. потребують знань з граматики; одночасно вони мають позитивний вплив і на формування умінь граматично правильно вживати слова у мовленні. Таке ж спрямування мають і вправи на відновлення деформованих речень, складання речень за опорними словами. Серед конструктивних окремо виділяють вправи, підпорядковані формуванню частково-мовленевих умінь і навичок. Такими є підстановчі й трансформаційні вправи.

Продуктивно-творчий, або комунікативний метод спрямований на формування умінь самостійно продукувати висловлювання, починаючи з окремих реплік і включаючи текст (зв’язне висловлювання). Суть методу полягає в такій організації навчальної діяльності. Яка стимулює розвиток комунікативного мовлення учнів. Реалізується цей метод у комунікативних вправах, в основі яких лежить мотив, тобто бажання висловити думку, щоб повідомити, запитати, переконати, спонукати до дії тощо. З огляду на це, вчителеві завжди треба дбати про мотивацію учнівських висловлювань.

Найбільш ефективними вправами, які забезпечують мотивацію мовлення – є ситуативні, тобто вправи, в основі яких лежить певна мовленнєва ситуація.

У методичній літературі мовленнєва ситуація визначається як штучно створена навчальна, що активізує мовленнєву практику учнів. У навчальному процесі штучні ситуації містять таки обов’язкові елементи: словесне змалювання обставин реальної дійсності; призначення учнів на ролі співрозмовників; з’ясування мети мовлення (сприйняття учнями мовленнєвого завдання); мовленнєву реакцію (діалог).

Успішність навчального процесу забезпечується лише у тому випадку, коли вчитель контролює якість формування знань, умінь і навичок, тобто застосовує контрольно-перевірні методи. Результати такого контролю дають потрібні орієнтири, в першу чергу, для нього, оскільки саме з них він може судити про ефективність застосованих ним методів і прийомів навчання. Крім того, вони допомагають вчасно організувати індивідуальну допомогу.

Так само, як і навчальний процес, контроль за рівнем знань, умінь і навичок має свої методи, які об’єднують ті чи інші види контролю. М.Б. Успенський до таких методів відносить метод усного опитування, контрольно-оперативний та контрольно-комунікативний метод.

З метою поточної перевірки знань найчастіше вдаються до усного опитування. Воно застосовується у початкових класах майже на кожному уроці, як з рідної мови, так і з другої мови. Причому вчителі часто захоплюються цим видом перевірки настільки, що витрачають на нього до 20 хвилин уроку. Разом з тим, учні в цей час ніякої додаткової інформації не одержують.

Отже, його використання з метою перевірки знань з мови доцільно обмежити. Значно ефективнішим буде використання тих видів робіт, які належать до контрольно-репродуктивного чи контрольно-оперативного методів, оскільки вони дають можливість перевірити і рівень знань, і рівень умінь та навичок. Звичайно виконання вправ супроводжується запитаннями, яки ставить учитель, щоб з’ясувати, чому саме учень зробив так, а не інакше.

Таким чином, визначивши загальнодидактичні принципи, методи навчання щодо нашого дослідження, а саме удосконалення нормативного мовлення, ми прийшли до висновку, що ефективність засвоєння норм української мови значною мірою залежить від цілеспрямованості, систематичності й послідовності роботи, а це вимагає від вчителя використання таких методів й прийомів навчання та відбору завдань і мовного матеріалу, що спряли б засвоєнню орфоепічних, акцентуаційних, лексичних, словотвірних, граматичних, стилістичних норм на кожному уроці української мови.

1.3. Методичні основи роботи над порушеннями норм української літературної мови

Мовлення випускника середньої школи повинно відповідати нормам літературної мови, її комунікативним якостям, що передбачено змістом і структурою мовної освіти в Україні. Програми з української мови висувають перед учителем-словесником низку завдань, головне з яких полягає у формуванні національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє вміннями і навичками вільно, комунікативно виправдано користуватися засобами рідної мови [54, с.12]. Ідеться про особистість, здатну до спілкування українською мовою у різних життєвих ситуаціях, особистість, яка володіє правильним нормативним мовленням, продукує його, прагнучи уникнути мовленнєвих помилок і недоліків. Щоб цього досягти учні повинні не тільки володіти комунікативними вміннями і навичками, але помічати і виправляти порушення, що виникають у процесі їхньої мовленнєвої діяльності.

Одним із засобів вироблення мовленнєвих умінь (мовленнєвого чуття, культури мовлення), що складає обов'язковий компонент загальної системи розвитку зв'язного мовлення, є попередження і усунення помилок різних видів в усних і письмових висловлюваннях учнів. Така робота дає змогу визначити рівень володіння усним та писемним мовленням, що є основним критерієм опанування рідної мови. Один із способів визначення цього рівня — облік та класифікація різноманітних відхилень (помилок) у мовленні учнів від загальноприйнятих літературних норм, який є засобом не тільки контролю, а й педагогічної діагностики: він сприяє своєчасному виявленню слабкої ланки в мовленнєвій підготовці учнів і застосуванню необхідних заходів, щоб попередити та подолати відставання. Варто аналізувати та систематизувати помилки в усних висловлюваннях та письмових творчих роботах учнів з метою їх удосконалення.

Перевірка і оцінювання учнівських письмових переказів і творів вимагає сформованості достатньо складних професійних умінь. Оволодіти цими вміннями вчителю допоможе класифікація помилок, покладена в основу критеріїв письмового монологічного висловлювання в чинних програмах з рідної мови для середньої загальноосвітньої школи. Отже, необхідно ознайомити школярів з типами помилок, характерними для усного і писемного мовлення, під час засвоєння норм літературної мови і робити над розвитком нормативного мовлення.

Традиційно в шкільній практиці під помилкою вважається порушення вимог правильності мовлення, норм літературної мови. Проблема помилок у мовленні школярів давня і водночас актуальна. Впродовж останньої чверті минулого століття її намагалися розв’язати українські і російські лінгводидакти ( Т. Ладиженська, М. Воронін [11, с.51]), О. Барінова, В. Мельничайко, М. Пентилюк [8, с.42], М. Пльонкін, Ф. Сергєєв, Н. Сулименко [58, с.33], О. Гекугов, С. Цейтлін та ін.).

На основі їхніх досліджень формувалася класифікація помилок, що й визначила критерії оцінювання усних і письмових висловлювань учнів. Найголовніші критерії цієї класифікації такі : урахування форм мови – усної і письмової; опора на рівні мови – фонетику, лексикологію, граматику; стилістична диференціація мови; зв’язність (когезія) мовлення та інші.

За цими критеріями помилки діляться на три групи – помилки в усному мовленні (орфоепічні, акцентні), помилки в писемному мовленні (правописні – орфографічні й пунктуаційні) та помилки в писемному мовленні (змістові, лексичні, граматичні – морфологічні і синтаксичні, стилістичні). Ці групи об’єднує спільна основа – мовлення. Оскільки помилки виявляються в мовленнєвих актах (висловлюваннях), їх справедливо можна назвати мовленнєвими. Адже, як зазначає М.Пентилюк, учнівське висловлювання (усна відповідь на уроці, діалог з товаришем, письмовий переказ чи твір) є продуктом мовленнєвої діяльності школяра (аудіювання, говоріння, читання, письмо) [45, с.26]. Отже, орфоепічні і акцентні помилки – це неправильна звукова вимова звуків та словосполучень, наголошування та інтонації        [69, с.21].

Правописні – орфографічні помилки - це порушення орфографічних норм, тобто це порушення у передачі на письмі ненаголошених голосних, що перевіряються наголосом, незнання будови слова, невміння вживати велику букву в загальновідомих назвах, а також неправильне вживання м`якого знака, апострофа, складні випадки переносу слів з рядка в рядок тощо        [25, с.7].

Пунктуаційні помилки – це неправильне вживання роздільних знаків.

До лексичних помилок відносять уживання слів у невластивому йому значенні, невдалий добір синонімів, сплутування різних за значенням, але близьких за звуковим оформленням слів (паронімів), уживання зайвих слів    (плеоназми), лексичні анахронізми, порушення лексичної сполучуванності слів, повторення спільнокореневих слів (тавтологія) тощо. Проблеми порушення лексичних помилок розглядають лінгводидакти Н. Сулименко, М. Вороній, В. Текучов, В. Мельничайко, М. Пентилюк та інші [8, с.42].

До стилістичних помилок, до яких зверталися багато дослідників (М. Вороній, В. Капінос, М. Китаєв, В. Мельничайко, М. Пентилюк, М.Пльонкін, С. Цейтлін та інші) відносять порушення стильової єдності тексту; неправильне вживання слів с переносним значенням, фразеологізмів, невиправдане вживання мовних штампів; зайві в мовленні недоречно вжиті слова і порушення милозвучності мовлення тощо [58, с.41].

Оскільки одним із головних аспектів при встановленні правильного мовлення випускників середніх шкіл залишається формування граматичних умінь і навичок, тому вважаємо доцільним більш ґрунтовно розглянути граматичні помилки.

Щодо граматичних помилок, то їх природа визначається порушеннями у словотворенні, формотворенні і побудові словосполучень та речень. Тривалий час ці помилки розглядались як орфографічні або мовленнєві. Так, О.Текучев називає їх орфографічними [46, с.28]. М. Львов, хоч і погоджується з тим, що звичайно їх відносять до мовленнєвих, все ж трактує ці помилки, як порушення «закономірностей і правил граматики; помилки у творенні форм слів – відмінювання чи дієвідмінювання»; помилки у творенні ступенів порівняння прикметників та прислівників, побудові словосполучень і речень. Цієї точки зору послідовно дотримуються В.Капінос, В. Мельничайко [29, с.189].

Класифікація граматичних помилок досить стократна. Найбільш виваженою, науково достовірною нам видається класифікація. Запропонована В. Капінос. Дослідниця виходить з того, що в мовленні функціонують три мовні одиниці: слово, словосполучення, речення. Помилки у структурі слова можуть виявлятися при словотворенні і формотворенні, у словосполученні – в узгодженні і керуванні. Помилки в структурі речення бувають і таких випадках: порушення між реченнями, зв’язку між предметом і присудком, неправильна будова речень із однорідними й відокремленими членами, складних речень та змішування прямої і непрямої мови.

Досить детальну класифікацію граматичних помилок пропонує В. Мельничайко, поділяючи їх на морфологічні і синтаксичні. Цієї точки зору дотримуються всі дослідники.

Морфологічні помилки – це вид граматичних помилок, що виявляється у порушенні творення граматичних форм («немає місців» (замість місць), «по селам» (по селах), «самий високий» (найвищий); викривленні морфемної будови слова; неправильному творенні відмінкових форм, форм числа, дієвідмінювання тощо. Наприклад: «благородність» (замість благородство), «отогнати хижака» (відігнати), «сумлінний, працюючий робітник» (працьовитий) [17, с.30].

Синтаксичні помилки – це порушення норм узгодження, прийменникового і безприйменникового керування (ООН прийняв резолюцію, треба – прийняла ( бо стрижневе слово організація); дякувати вас, треба - вам; дійшов до висновку, треба - дійшов висновку). Синтаксичними помилками вважається порушення зв’язку між займенником і тим словом, на яке він указує, дублювання займенником підмета, неправильний порядок слів, неправильна побудова словосполучень, речень та інші. Наприклад: Сестра попросила принести свою книжку, треба її книжку; Кущі, вони покрили схил гори, треба Кущі покрили схил гори; Особливо на мене сильне враження справив головний герой роману, треба Особливе враження справив на мене головний герой роману [18, с.40].

Проблема вдосконалення мовлення учнів і нині залишається для школи актуальною. Результати проведених досліджень, які включали аналіз тестових завдань, письмових переказів і творів, анкетування вчителів і учнів, дають змогу зауважити, що писемне мовлення учнів середньої ланки часто не відповідає літературній нормі, різного характеру помилки, які торкаються змісту, побудови і мовного оформлення, трапляються (тією чи іншою мірою) практично в кожній роботі. До того ж основні зусилля вчителів все ще спрямовані на виправлення орфографічних і пунктуаційних помилок. Проте у формуванні мовленнєвої культури важливу роль відіграє не лише дотримання правописних та орфоепічних норм у створюваному письмовому або усному висловлюванні, й лексична грамотність, знання предмета мовлення, дотримання логіки викладу. Як зазначає М.Пентилюк, досліджуючи практику роботи школи, у письмових роботах учнів помилки, які не можна віднести ні до орфографічних, ні до пунктуаційних, складають 47-50% [42, с.89]. Це явище можна подолати за допомогою постійної копіткої роботи вчителя-словесника, який прагне навчити учнів правильного і досконалого мовлення, тобто розвинути в них навички вживання мови для мислення, спілкування, пізнання, впливу та творчого самовираження.

Погано організована робота над помилками, непродуманий добір вправ на усвідомлення правил, відсутність системи, можуть бути причинами невисокої грамотності учнів, збіднення їхнього мовлення.

Як виправляти помилки в учнівських зошитах, вести облік, як організовувати опрацювання їх, які найбільш ефективні методи і прийоми над попередженням помилок, усі ці питання завжди були і є проблемними для вдумливого учителя. У методиці української мови стосовно даються різні рекомендації [38, с.54]. Методика й техніка виправлення помилок може бути різною залежно від періоду навчання, підготовленості класу, організації наступної роботи над помилками. Виправлення може бути таким: неправильно написану літеру чи частину слова вчитель закреслює двома рисками, на полі вертикальною рискою; відзначає факт наявності помилки в ряду.

Виправлені помилки підраховують, кількість їх протиставляють в кінці роботи. Після перевірки письмових робіт помилки облікують і класифікують. Облік помилок дає змогу встановити рівень грамотності учнів. Допущені помилки групують, виявляють групові, індивідуальні. Групування помилок є необхідною умовою й основою для планування і проведення уроків аналізу їх.

Робота над граматичними помилками проводиться на уроках аналізу творчих письмових та контрольних робіт. Цей вид роботи не є самостійним, а поєднується з роботою над орфографією, пунктуацією, лексичними сполученнями слів тощо. Додаток В.

Зведення складається за одну контрольну роботу і служить матеріалом для підготовки і проведення уроку аналізу граматичних помилок. Традиційна методична література рекомендує вести індивідуальний облік помилок в граматичних картках. Такі картки вчитель використовує і під час аналізу письмових робіт, поєднуючи і індивідуальну і колективну роботу, і в процесі проведення будь-якого типу уроку. Після виправлення, обліку і класифікації помилок учитель готується до уроку аналізу їх.

Учень повинен знаходити і пояснювати мовну норму. Якщо треба, виписується для кращого розуміння порушення норми слово, з яким пов’язане, і те, у якому допущена помилка. Надалі, коли потрібні навички будуть сформовані, пояснення можна звести до мінімуму, лише позначаючи відповідною позначкою ту частину слова, у якій допущено помилку. Поступово вивчаючи нові правила, учні набудуть певних умінь і працюватимуть самостійно, а вчитель із запису одразу з’ясує, засвоєно правило чи ні. Така форма роботи сприяє закріпленню матеріалу і готує учня до самостійної роботи над порушеннями норм. У 5-7 класі активну участь у аналізі бере вчитель, доки учні не набудуть навичок у розробці економних форм обліку неправильних вживань слів та їх форм [62, с.69].

Охопити на одному уроці аналіз різних за класифікацією порушень досить важко, тому необхідно відбирати для кожного уроку таку кількість норм для опрацювання, щоб вона логічно впліталася в канву основної теми, при цьому дбати про послідовність і систематичність цієї роботи. Тоді є можливість, працюючи над попередженням помилок і порушень, не тільки повторювати теоретичний матеріал, а й закріплювати основні норми української літературної мови.

Для підвищення систематичності роботи над нормативним мовленням рекомендується писати словникові диктанти, включаючи до них опрацьовані слова, словосполучення, що дасть змогу переконати учнів у необхідності дбати про культуру власного мовлення.

Узагальнюючи викладене, можемо стверджувати знання видів помилок дає змогу вчителеві визначити найефективніші шляхи роботи над удосконаленням мовлення учнів, адже, як писав В.В. Виноградов: «Висока культура розмовного і писемного мовлення, міцні знання і чуття мови, вміння користуватися її виражальними засобами, її стилістичною різноманітністю – найкраща допомога, найбільш надійна рекомендація для кожної людини у її громадському житті та творчій діяльності» [71, с.86]. Учитель має навчити школярів самостійно працювати над помилками, дотримуючись власної системи виправлення помилок, з якою діти були добре обізнані і яка становила б для них труднощів. Лише за таких умов можна досягти успіхів у формуванні правильного усного і писемного мовлення.

Підсумовуючи те, що під час певних досліджень з питань проблеми формування нормативного мовлення учнів сьомих класів шкіл з російською мовою викладання, ми прийшли до висновку, що головною метою вчителя має бути створення умов для розвитку культури мовлення, націленого на розвиток учня, як мовної особистості. Для ефективного формування культури мовлення необхідно враховувати лінгвістичні, а також психолінгвістичні труднощі при вивченні української мови, особливості формування морфологічних, синтаксичних, стилістичних, лексичних, орфографічних, орфоепічних, пунктуаційних норм у шкільній практиці навчання і працювати над їх подальшим розвитком і вдосконаленням.

Оскільки рівень розвитку мовної особистості є визначальним у рівні розвитку держави взагалі, сучасна лінгводидактика активно розробляє наукові засади і технології формування особистості, яка спроможна засвоїти вироблені суспільством правила мовленнєвої комунікації, норми української літературної мови і репрезентувати індивідуальність засобами мови. Про це свідчать численні дослідження сучасних українських вчених. Серед них А.Богуш, М.Вашуленко, Т.Донченко, М.Кочерган, К.Лопатюк, В.Мельничайко, М.Пентилюк, М.Стельмахович, О. Хорошковська, Г. Шелехова та ін.

Слід зазначити, що процес вивчення української мови буде ефективним за умови, якщо цей процес будуватиметься на основі знань, умінь і навичок з рідної мови. Але подібність двох мов спричиняє їхнє змішування і викликає певні труднощі у засвоєнні української мови.

Взаємодія української і російської мов породжує типові помилки у мовленні учнів, об’єктивні причини яких закладені у відмінностях систем цих мов. Тобто інтерференція, окрім впливу аналогії мовних явищ, неуважність учнів, є однією з основних причин появи помилок, серед яких виділяються морфологічні, синтаксичні, стилістичні, лексичні, орфографічні, пунктуаційні, орфоепічні. В свою чергу, проаналізована нами методична література створює підстави щодо існування змістовної бази для виявлення і запобігання зазначених помилок. Успішність формування нормативного мовлення семикласників з російською мовою викладання залежить від оптимального використання імітаційних методів, тобто наслідування, запам’ятовування, заучування та вправ: вступних, підготовчих, тренувальних, творчих, контрольних.


Висновок по першому розділу

Існують нормативи використання української мови які зафіксовані в письменній та усній практиці. Мовні норми складаються поступово. Нормуються письменниками, вченими, мовознавцями, культурними діячами тощо.

Частина учнів можливо вже користуються однією з форм української мови (якого-небудь діалекту) або знайомляться з нею в перше. Тому так важливо формування нормативного мовлення.

Норми різних видів мовлення взаємопов’язані, усі вони однаково впливають на формування комунікативної компетенції учнів, тому ознайомлення з мовленнєвими нормами та комунікативними якостями мовлення, треба проводити комплексно, систематично.

Виділяють такі види норм: орфоепічні й акцентні, графічні, орфографічні, лексичні, граматичні до яких відносять морфологічні і синтаксичні, стилістичні, пунктуаційні.

Найбільш ефективними вправами, які забезпечують мотивацію мовлення – є ситуативні (певна мовленнєва ситуація).

Вчитель контролює якість формування знань, умінь і навичок, тобто застосовує контрольно-перевірні методи

Процес вивчення української мови буде ефективним, якщо цей процес будуватиметься на основі знань, умінь і навичок з рідної мови.

Облік помилок учнів дає змогу встановити їх рівень грамотності. Допущені помилки групують, виявляють групові, індивідуальні. Групування помилок є необхідною умовою й основою для планування і проведення уроків аналізу їх.

Помилки діляться на три групи – помилки в усному мовленні (орфоепічні, акцентні), помилки в писемному мовленні (правописні – орфографічні й пунктуаційні) та помилки в писемному мовленні (змістові, лексичні, граматичні – морфологічні і синтаксичні, стилістичні).


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Актуальные проблемы культуры речи /Под ред. В.Г. Костомарова, Л.И. Скворцова. – М.: Наука, 1970. – 406с.

Безпояско О. К. Граматика української мови. Морфологія : [підручник] / О. К. Безпояско, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. – К.:  Либідь, 1993. – С. 308–328.

Білецький А.О. Про мову: мовознавство: Навчальний посібник для студентів філол. спец. Вищ. Навч. Закладів. – К.: Артек, 1996. – 224с.

Сучасна українська літературна мова. Морфологія// За ред. І.К. Білодіда. - К.: Наукова думка, 1969. -  169с.

Біляєв, О.М. Сучасний урок української мови / О.М. Біляєв. — К.: Радянська школа, 1981. – 234 с.

Підручник для 7 класу загальноосвітніх навчальних закладів / за загальною редакцією M. Пентилюк. — К.: Освіта, 2006.— 272 с.

Біляєв О. Концепція навчання державної мови в школах України /О. Біляєв, Л. Скуратівський, Л. Симоненкова // Диво слово. – 1996. - №1. – с.16-21.

Бондар Д.Р. Лексичні недоліки і шляхи їх подолання./ Д.Р. Бондар, М.І. Пентилюк // Українська мова і література в школі. – 1980. - №11. – с. 42-48.

Булаховський Л.А. Порівняльне вивчення української та російської мов / Л.А. Булаховський // Шлях освіти. - 1927. - № 11-12. – с.23.

Волощак М. Неправильно – правильно. Довідник з українського слововживання. За матеріалами засобів масової інформації / М. Волощак. – К.: Просвіта, 2003. – 158с.

Вороний М. Т. Предупреждение и исправление стилистических ошибок в школе / М.Т. Вороний. – М., 1963.- 205с.

Головин Б.Н. Основы культуры речи / Б.Н Головин. – М.: Просвещение, 1980. - 228с.

Гопштер Є. Норми граматичної категорії роду іменників у сучасній українській мові / Є. Гопшер  // Українська мова та література. – 2005. - №36 (436). – с. 13-17.

Гордєєва Л.М. Українська мова. Плани-конспекти уроків 7 клас. – Х.: Ранок, 2002. - 208с.

Горнунг Б.В. К вопросам о типах и формах взаимодействия языков / Б.В. Горнунг // Доклады и сообщения института языкознания СССР. – М., 1952. - № 2. – С. 3-9.

Державний стандарт базової і повної середньої освіти // Диво слово. – 2004. - № 3. – с. 76-80.

Дика Н. Робота над граматичними (морфологічними) помилками / Н. Дика // Диво слово. – 2002. – № 12. – С. 30-33

Дика Н. Робота над граматичними (синтаксичними) помилками / Н. Дика // Диво слово. – 2003. – № 1. – С. 40-43.

Дороз В. Помилки в українському мовленні учнів національних спільнот та шляхи їх подолання. / В. Дороз // газ. Українська мова та література. – 2004. - №38. – С. 14-19. 

Єрмоленко С. Навчально-виховна концепція вивчення української (державної мови) / С. Єрмоленко, Л. Мацько  // Диво слово. – 1994. - № 7. – с. 23-36.

Залевская А.А. Введение в психолингвистику /А.А. Залевская. – М., 1999. – 382с.

Зимняя И.А. Педагогическая психология: Учебник для вузов / И.А. Зимняя. – М.: Логос, 2002. – 383с.

Караман С.О. Методика навчання української мови в гімназії: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти / С.О. Караман. – К.: Ленвіт, 2000. – 272с.

 Караман С.О. Основні аспекти розвитку мовлення учнів гімназії / С.О. Караман // Збірник наукових праць. Педагогічні науки. – Херсон: ОЛДІ-плюс, 2005. – с. 71-77.

Кириченко І. Орфографічний словник / І. Кириченко. – К., 1995. – 375с.

Кобцев Д.А. Українська мова. Диктанти завдання правила. 7 клас. Видання друге /Д.А. Кобцев. – Х.: Торсінг, 2000. – 192с.

Концепція вивчення української мови в 5-12 класах загальноосвітньої школи з російською мовою навчання // Українська мова і література в школі. – 2002. - №5. – с. 43-50.

Кочерган М. П. Загальне мовознавство: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти / М.П. Кочерган. – К: ВЦ «Академія», 1999. – 289с.

Граматична варіантність української літературної мови. / Кравченко Є., Укл. Загнітко А. (наук. ред.) [та ін.]  // Лінгвістичні студії. – Донецьк: ДонНУ, 2000. -№7. – с. 189-193.

Кузьменко Ю. Історія української мови / Ю. Кузьменко. – К.: Пульсари, 2003. – 457с.

Куляс П. Редагування – справа потрібна і цікава.(практичні завдання) / П. Куляс // Диво слово. – 2003. - № 2. – с. 51.

Леонтьев А.А. Некоторые вопросы обучения русского языка как иностранного / А.А. Леонтьев. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1970. – 88с.

Лернер И.Я. Дидактические основи методов обучения / И.Я. Лернер. – М.: Педагогика, 1981. – 184с.

Львов М.Р. Словарь-справочник по методике русского язика / М.Р. Львов. – М.: Просвещение, 1988. – 205с.

Методика развития речи на уроках русского языка / Под. ред. Т.А. Ладыженской. – М.: Просвещение, 1980. – 198с.

Миронюк Н. Українська літературна вимова 5-8 класи. Посібник для вчителів / Н. Миронюк. – Запоріжжя: Просвіта, 2002. – 164с.

Методика навчання рідної мови в середніх навчальних закладах: Підручник для студентів-філологів / За редакцією М.І. Пентилюк К.: Ленвіт, 2000. – 264с.

Методика навчання української мови в середніх закладах / колектив авторів за редакцією М.І. Пентилюк : С.О. Караман, О.В. Караман, О.М. Горюшкіна, З.П. Бакум [та інші]. – К.: Ленвіт, 2004. – 400с.

Мельничайко В.Я. Творчі роботи на уроках української мови / В.Я. Мельничайко. – К.: Радянська Школа, 1984.

Пашковская Н.А. Библиотека учителя русого языка и литературы. Лингводидактические основы обучения русскому языку / Н.А. Пашковская. – К.: Радянська школа, 1990. – 192с.

Педагогическое речеведение. Словарь-справочник. / Под. ред. Ладыженской Т.А., Михальской А.К.; сост. Князьков А.А. – Изд. 2-е, испр. И доп. – М.: Флинта, Наука, 1998. – с. 79-80.

Пентилюк М.І. Практикум з методики навчання української мови в загальноосвітніх закладах / М.І. Пентилюк, С.О. Караман, О.В. Караман. – К.: Ленвіт,2003. – 32с.

Пентилюк М.І. Культура мови : стилістика / М.І. Пентилюк. – К.: Вежа, 1994. – 305с.

Пентилюк М.І. Методичний посібник. Вивчення української мови в школах з російською мовою навчання / М.І. Пентилюк . – К.: Рута, 2000. – 128с.

Пентилюк М.І. Мовленнєві помилки та принципи їх класифікації / М.І. Пентилюк // Українська мова та література в школі. - 2003. - № 3. – с. 26-29.

Пешковский А.М. Объективная и нормативная точки зрения на язык / А.М. Пешковский // Избранные труды. – М., 1959. – с. 15.

Пешковский О.М. Школьная и научная граматика / А.М. Пешковский. – К.: Путь просвещения, 1923, - 249с.

Пилинський М.М. Мовна норма і стиль / М.М. Пилинський. – К.: Наукова думка, 1978. – 288с.

Пилинський М.М. Основні критерії норми літературної мови / М.М. Пилинський // Мовознавство. – 1968. - № 4 – С. 66 – 75, № 6. – С. 54-63.

Пленкин Н.А. Предупреждение стилистических ошибок на уроках русского язика / Н.А. Пленкин. – М. : Просвещение, 1964. – 109с.

Плющ М.Я. Вивчення морфології в 5-7 класах / М.Я. Плющ. – К.: Радянська школа, 1988. – 167с.

Плющ М.Я. Сучасна українська літературна мова / М.Я. Плющ. – К.: Вища школа, 2003. – 183с.

Пономарева О.Д. Сучасна українська мова / О.Д. Пономарева. – К.: Либідь, 2005. – 125с.

Програми для середніх загальноосвітніх навчальних закладів. Рідна мова. 5-11 класи // Диво слово. – 2001. - № 8. – с. 24-50.

Рибалко К. Коло має бути розірвано… / К. Рибалко, О. Рибалко // Диво слово. – 2001. - № 4. – с. 27-34.

Рогова Г.В. Методика обучения иностранным языкам в средней школе / Р.В. Рогова, Ф.М. Рабинович, Т.Е. Сахарова. – М.: Просвещение, 1991. -187с.

Сергеев Ф.П. Речевые ошибки и их предупреждение / Ф.П Сергеев. – К.: Рад. Школа, 1988. – 307с.

Сулименко Н. Е. Стилистические ошибки и пути их устранения / Н.Е. Сулименко. – М. – Л.: Просвещение, 1966. – 271с.

Скуратівський Л.В. Пізнавальні завдання з української мови / Л.В. Скуратівський. – К.: Радянська школа, 1987. – 144с.

Словник-довідник з української лінгводидактики: Навчальний посібник / Кол. Авторів за ред. Пантилюк М. – К.: Лінвіт, 2003. -149с.

Сосюр Ф. Мова і мовлення / Ф. Сосюр. – К.: Освіта, 1992. – 208с.

Текучев А.В. Методика руського язика / А.В. Текучев. – М.: Просвещение, 1980. – 606с.

Терлак З.М. Украинский язык для начинающих. Издание второе / З.М. Терлак, А.А. Сербенская. – Львов: Свит, 1990. – 228с.

Українська ділова мова. Практичний посібник на щодень / за ред. М.Д. Гінзбурга. – Харків: Торсінг, 2003. – 285с.

Ушинський К.Д. Рідне / К.Д. Ушинський // Твори: В 6 томах. – К.: Рад. Школа, 1954. – т.1. – с. 84.

Фролова Т.Д. Українська за 26 днів для тих, хто її не вивчав / Т.Д. Фролова. – К.: А.С.К., 2004. – 304с.

Шевчук С., Лобода Т. Українська мова на щодень, на щомить. Для державних службовців / С. Шевчук, Т. Лобода. – К.: Атака, 2004. – 230с.

Шинкарук Н.І. Книга вчителя української мови та літератури. Довідково-методичне видання / Н.І. Шинкарук. – Харків: Торсінг Плюс, 2005. – 352с.

Ющук І. П. Фонетичні закони мови та правила правопису / І.П. Юшук // Урок української. 2004. - № 4. – с. 21.

Ярмолюк А. Класифікація помилок у творчих роботах учнів / А. Ярмолюк // Українська мова і література в школі. – 2002. № 7. – с. 4-8.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

52051. Сценарий веселого новогоднего корпоратива 31.5 KB
  Доктор помогите Я в себя не верю.: И что же мне делать. Пушистую такую снегом припорошенную. всматривается переворачивает лист снова всматривается улыбается Так это ж хоровод Детишки нарядились зверятами и танцуют вокруг ёлки Весело имДок.
52052. Новый год к нам мчится... 47 KB
  Появляется почтальон Печкин в шапкеушанке с конвертом в руках.Почтальон Печкин. Здравствуйте Это я почтальон Печкин Принес вам письмо для вашего шефа. А письмо от когоПочтальон Печкин.
52053. Сценарий Нового Года на работе 40.5 KB
  Царь: О Новый год скоро Хлопушечек прикупил постреляем на новогоднем вечере.Царь: Ты кто Откуда взялсяВолшебник: Из хлопушки.Царь: Ничего себе а почему одно желание В сказках волшебники несколько желаний исполняют.
52054. Новогодний КВН 26 KB
  МУЗЫКАЛЬНЫЙ КОНКУРСФранцузская народная песня о незадачливых туристахисполняется на мелодии Джо Дассена Все действия сопровождаются пантомимой Таня Заяц и Бычок.Со скалы он слезть не могИ весь до нитки промокВ турпоходТаких турклуб наш не берётВ Новый годСюда не зоветТех ктоГромко стонетТех ктоВ речке тонетТише Танечка не плачьЗабери свой мячИ не дурачь туристовНе дурачь3. АНЕКДОТ В ЛИЦАХСтолкнулись в лесу нос к носу Турист и Медведь. Я турист Нет это я турист а ты завтрак туристаВ течение вечера предлагается...
52055. Сценарий проведения новогоднего корпоратива 33 KB
  Тост: Пусть Новый год Вас осенитПодарит Вам успехИ в Вашем доме пусть звучитВеселый звонкий смех.И пусть в Ваш дом как снежный комВсегда приходит счастьеПесняПока все танцуют нужно выбрать ДМ и СН и подготовить их к встрече.Тост: Пусть горы в жизни будут не помехойНам сдвинуть их делов на 5 минут.Тост: Вьюга пусть на целый годВам здоровья намететВетер выдует все хвориНа холодное подворье.
52056. Інтерактивні технології навчання на уроках математики та інформатики 419 KB
  Інтерактивне навчання 3 2 розділ. Використання інтерактивного навчання на уроках інформатики 15 4. Використання інтерактивного навчання на уроках математики 24 5.
52057. Урок-концерт з іноземної мови у 4 класi 981 KB
  Teacher. Good morning, dear guests! Good morning, dear boys and girls. We would like to show you how we can rest and play. I know that all of you like study English. Do you like riddles? Guess!
52058. До побачення, Букварику! 47 KB
  Я літери вчу. Ой ніколи гратись бо літери вчу. Шановні літери ласкаво просимо до нас на свято. Заходять літери 1а літера.
52059. Розвиток координації рухів засобами художньої гімнастики 66.5 KB
  Розвивати координацію рухів у дівчат старшої ланки засобами художньої гімнастики. Формувати компетенцію саморозвитку та самоосвіти під час виконання вправ з м`чем, обручем, скакалкою.