82190

Містечко дитячих мрій

Сочинение

Педагогика и дидактика

Так розпочалося дитинство мого дідуся. Взимку коли за вікном хурделиця і сніг ласкаво проситься до хати в мого дідуся оживають спогади про далеке минуле. Але слухаючи сповідь мого дідуся я поринаю в ті далек незрозумілі для мене часи сповнені дитячого смутку та горя. Так продовжувалося дитинство мого дідуся.

Украинкский

2015-02-26

41 KB

0 чел.

Містечко дитячих мрій

Змовк в печалі,

Захлинувшись від сліз соловей.

І шиплячи хвилі змивали

Не збудоване місто дітей

                     Біг часу, чи можливо його зупини? 66 років. З точки зору історії, з висоти погляду тисячоліть – це мить, яка нічого не важить. Але для людини це  життя, це епоха ї існування. Плин часу. На березі річки дітки трьох – чотирьох років спостерігають, як хвилі несуть у безвість хвилину за хвилиною. Діти будують з річкових камінців місто майбутнього, місто без воїн місто мрії,  де не буде сліз, не буде голоду… Сонце ховається за небосхил, в лісі захлинувся соловей. А на небі ангели посміхаються до дітей щастям та добротою… Але що це, ангели стали чорними і   чомусь кинули в дітей вогняні кулі.

Так розпочалося дитинство мого дідуся.

                   Взимку, коли за вікном хурделиця і сніг  ласкаво проситься до хати, в мого дідуся оживають спогади про далеке минуле. Ці спогади, вони не схожі на мемуари, це скоріше клаптики з забутого всіма записника. За цими спогадами неможливо написати роман чи повість, бо вони уривчасті та нескладні. Але слухаючи сповідь мого дідуся, я поринаю в ті далек, незрозумілі для мене часи, сповнені дитячого смутку та горя.

Чому минуле оживає, коли здається вже нема ніякого сенсу, чомусь дідусь все частіше і частіше поринає спогадами туди де холод,  голод та страждання зробило малюків дорослими людьми? Вони вчились виживати,знаходити, добувати їжу в свої шість років.

Ось до селища зайшов полк італійських вояків, сусідній будинок зайнято під склад для їжі. Скільки ж там смачних консервів, солодощі, галети. В уяві хлопчаків ,це справжній рай. Оченята кожного дня спостерігають за сховищем і ось мить насолоди:вояки покидають селище. Маленькі рученята дітлахів торкаються до галет, саморобними ножами відкривають консерви, насолоді немає меж, біле м‘ясо не схоже ні на курятину, ні на щось інше, але як хочеться їсти. Голод вгамовано. Пізніше вони дізнаються, що то було жаб‘яче м‘ясо. Але тоді було байдуже, бо дуже хотілось їсти.

Плин часу. Річкові хвилі змивають життя, мов піщинки, хвилину за хвилиною. На березі річки,вдивляючись у безодню води, сидить хлопчак.

-Я думаю,що небо це яр. Там дим чорний туман. Там ангели чорні, з хрестами смерті на крилах. І чорна -  пречорна земля.

- Ні , небо - це чиста,  блакитна, мов річка вода у безвість біжить, і бог там на небі живить воду цілющу й манить ангелів чистих й набожних. Можливо ти правий, а  я ні. Але я справді бачив, що тягнеться в небо трава.

- Цим ангелам я не радий.

Бомбу кинули з неба в дітей.

                 Так продовжувалося дитинство мого дідуся.

                 Вулицями селища біжать малюки. На залізничній зупинці зібрався натовп. Прибув потяг. На платформі стояла жінка. Очі сповнені смутку, але водночас і рішучості. Хлопчаки уважно вслухаються в її розповідь. Голос жінки малюкам нагадує крик пораненої лебідки. За ким вона тужить? Мати Олега Кошового мандрує країною розповідаючи про свого сина та героїчний подвиг «Молодогвардійців».  Мій дідусь разом зі своїми товаришами мріяв бути схожим на нього.

              В ту зиму до селища Кабаннє завітав справжній Новий рік, він прийшов зі сторони Климівки, разом з переможною ходою танків, на яких палали червоні зірки. Дітлахи почули гуркіт машин і бігли їм на зустріч, не відчуваючи болю в ногах, та тяжких батьківських чобіт. На танках сиділи справжні діди морози. Причому їх було так багато, на кожного хлопчака по одному. Танкісти протягали руки до дітей, підіймали їх у повітря, підкидали до гори та вмощували на башти машин. Радості дітей не було меж.

             Так зустрів перемогу мій дідусь.

             Відлунали салюти перемоги, але ще довго односельчани відчувати подих війни. Багато товаришів дідуся загинули вже в післявоєнні роки .«Одного разу ми пішли на прогулянку за селище. Два моїх товариші знайшли дуже красиву металеву річ, як будь якій дитині їм хотілося дізнатися, а що ж там в середині. Удар камінців лунав по металу один за одним. І раптом… Це був справжній жах. Пролунав вибух. Від хлопців не залишилося майже нічого. Потім дорослі нам розповідали, що то була протитанкова        міна »Так відлунням вибухів продовжувалась війна в житті мого дідуся. І понині в спогадах та нічних снах, з тривогою в думках та душі славе сиве відлуння долю мого дідуся.

                                                                                              Прийма  Андрій, учень 7 – А класу  Красноріченської ЗОШ