8242

Гносеологічні та кримінально-процесуальні основи доказування

Контрольная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Гносеологічні та кримінально-процесуальні основи доказування Проголосивши людину, її життя та здоровя, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю, держава визнала основним своїм обов’язком утвердження та забез...

Украинкский

2013-02-07

94 KB

23 чел.

Гносеологічні та кримінально-процесуальні основи доказування

Проголосивши людину, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю, держава визнала основним своїм обов’язком утвердження та забезпечення прав і свобод людини. Проблема ефективності доказування, до якого, зрештою, зводиться вся процесуальна діяльність, є найбільш актуальною проблемою у кримінальному судочинстві.

Здавна доказування розглядають у гносеологічному (з точки зору теорії пізнання) та функціональному (як безпосередню діяльність по формуванню доказів) аспектах.

Практика свідчить, що помилки у процесі кримінально-процесуального доказування, зокрема, у ході збирання доказів, досить поширені. В окремих випадках це не призводить до встановлення винних, винесення правосудного вироку, а також до зволікання розслідування у цілому. Певною мірою це відбувається через відсутність єдиних наукових підходів щодо сутності процесу доказування та визначення його змісту – основних складових елементів.

Доказування у загальній теорії права прийнято тлумачити в широкому та вузькому розумінні. Так, у широкому розумінні доказування – це здійснення всієї пізнавальної діяльності суб’єктів, які беруть участь у кримінальному процесі, що охоплює не лише оцінку, а й збирання та перевірку доказів. У вузькому розумінні доказування – це лише логічна діяльність з обґрунтування тези, що висувається.

Традиційно, у процесуальних джерелах доказування визначають як діяльність суб’єктів кримінального процесу із збирання (формування), перевірки та оцінки доказів і їх процесуальних джерел, а також формування на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обгрунтування з метою встановлення об’єктивної істини.

Доказування у кримінальному процесі є різновидом людського пізнання дійсності. Процеси пізнання і доказування тісно взаємопов’язані між собою, оскільки останнє здійснюється як опосередкованим, так і неопосередкованим шляхом. Пізнання є одержанням правдивого, достовірного уявлення про що-небудь, здобуття знань про певні події, процеси і явища об’єктивного світу. Так само знання як вихідний пункт, засіб і мета будь-якої діяльності, вплетені в кримінально-процесуальне доказування.

При доказуванні як пізнавальній діяльності застосовуються закони і категорії діалектичної та формальної логіки. Доказування має пізнавальну та посвідчувальну сторони. Пізнавальна – пов’язана зі здобуттям інформації про обставини розслідуваного злочину. Посвідчувальна – із доказуванням встановлених обставин у передбаченому законом порядку.

Таким чином, гносеологічна характеристика доказування говорить про те, що пізнання в кримінальному судочинстві підлягає загальним гносеологічним закономірностям і як будь-яка галузь пізнавальної діяльності здійснюється за законами матеріалістичної теорії відображення. В процесуальному доказуванні відображаються і принципи сучасної гносеології: принцип відображення, принцип діяльності і принцип розвитку.

Наукове пізнання світу можливе лише через дослідження окремих предметів і явищ, що мають безліч сторін, особливостей. Процес пізнання та виникнення понять зосереджується у вивченні цих сторін та особливостей, визначенні окремих дефініцій про них.

Якщо пізнання у широкому розумінні цього слова є отриманням відомостей про будь-які предмети, явища, то доказування полягає в обгрунтуванні встановлених положень, у створенні умов для пізнання тих самих обставин іншими особами. За допомогою доказування нібито перекидається місток від явищ, які безпосередньо сприймаються слідчим, до адресата (суду), якому таким чином створюються умови для пізнання того самого явища.

Розглядаючи зміст доказування як загально-теоретичного поняття можна виділити два його види:

1. Доказування як дослідження фактичних обставин справи, що полягає в діяльності відповідних органів і осіб, по збиранню, перевірці та оцінці доказів.

2. Доказування як логічне і процесуальне обґрунтування певної тези, твердження, висновків, рішення в справі. Такої позиції притримувалась більшість вчених, що займалися питаннями доказування: М.М. Михеєнко, І.І. Мухін, Ф.М. Фаткуллін. На думку П.А. Лупинської, Л.М. Карнєєвої, Л.Д. Кокарєва та інших вчених доказування і пізнання в кримінальному процесі не збігаються.

Нову позицію у співвідношенні пізнання і доказування при розслідуванні злочинів зайняв І.М. Лузгін, який розглядає розслідування як пізнавальний процес, що має дві взаємозумовлені сторони – пізнання і доказування. Його точка зору підтримана і Р.Г. Домбровським, на думку якого слід відмовитись від подвійного розуміння доказування, залишивши за ним значення обгрунтування висловлюваних суджень, тверджень. Дослідження ж обставин справи потрібно розглядати як пізнання.

У нових роботах ХХІ століття також немає однозначної думки щодо поняття доказування. Так, Р.Ю. Савонюк під доказуванням розуміє пізнавально-практичну діяльність суб’єктів кримінального процесу; С.М. Стахівський – як діяльність суб’єктів по збиранню, перевірці й оцінці доказів та їх джерел, прийнятті на цій основі певних рішень і наведення аргументів для їх обгрунтування ; М. Костін вважає, що збирання і перевірку доказів не слід включати у поняття доказування.

Ми погоджуємось із Є.Г. Коваленком, що не можна у практичній діяльності органу дізнання, слідчого, прокурора і суду отримати джерела доказів без їх збирання, перевірки і оцінки.

Доказування – це комплексне поняття, що поєднує в собі як практичні дії, так і розумову діяльність суб’єктів кримінального процесу. Процес доказування має складові частини – елементи, які тісно між собою взаємопов’язані. Така позиція підтверджується і законами діалектики, а не формальної логіки, що включає в себе практику: як пізнання, так і доказування являють собою єдність розумової і практичної діяльності.

Як об’єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими органами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування. Це зумовлюється тим, що доказування має найбільш питому вагу в усій діяльності органів і осіб, які ведуть процес, осіб, яких вони залучають до цієї діяльності, а також те, що нормативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце у кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є доказове право.

До системи норм доказового права входять:

  •  норми, які регулюють предмет доказування в кримінальній справі;
  •  норми-принципи кримінального процесу;
  •  норми, які передбачають права і обов'язки суб’єктів;
  •  норми, що регулюють слідчі (судові) дії по збиранню та перевірці доказів;
  •  норми, які встановлюють підстави, а також порядок прийняття та обґрунтування процесуальних рішень.

Зміст доказового права відбиває гносеологічну позицію законодавця, який стоїть перед проблемою встановлення істини за будь-яку ціну або свідомою (свідомо обраною) готовністю знизити ймовірність її досягнення, щоб зменшити ризик засудження невинного, а також звузити сферу обмеження конституційних прав громадян. Національне кримінально-процесуальне право вихідним, визначальним у доказовому праві вважає положення, закріплене у конституційній нормі, яка проголосила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції України).

Доказове право вивчається теорією доказів як складовою частиною науки кримінального процесу. Теорія доказів розробляє наукові рекомендації щодо розвитку доказового права і вдосконалення практики його застосування слідчими, органами дізнання, прокурорами, суддями, адвокатами.

Теорія доказів описує дійсно існуючий нормативний порядок доказування та його практичну реалізацію, звертаючи увагу на наявні труднощі, протиріччя, прогалини і тому подібні явища у практиці. Це відповідає адекватності теорії своєму предметові, тобто теорія доказів розробляє наукові рекомендації щодо розвитку процесу доказування.

При цьому нею на достатньо високому рівні узагальнення формулюються основні поняття та принципи процесу доказування таким чином, що ними достатньою мірою охоплюється безліч поодиноких і конкретних процедур, пов’язаних зі збиранням, дослідженням, перевіркою та оцінкою доказів.

Термін „теорія доказів” використовується вченими давно, часто і, як правило, у широкому розумінні. Але фактично, маються на увазі численні процесуальні аспекти, котрі так чи інакше пов’язані з доказами, доказуванням, а також окремі гносеологічні, психологічні і організаційні засади доказування.

Комплексний підхід до розуміння теорії доказів дозволяє розглядати не тільки її процесуальні аспекти, а й логічні та психологічні основи доказування.

Значна роль теорії доказів у науці кримінального процесу обумовлена тим, що теорія доказів сприяє напрацюванню ефективних способів доказування, застерігає від можливих помилок при розслідуванні злочинів.

З іншого боку, науковий аналіз правових норм та практики їх застосування сприяє вдосконаленню законодавства.

Дуже важливу роль відіграє теорія доказів у процесі підготовки кадрів юристів-фахівців із розслідування економічних злочинів.

Розкриваючи закономірності розвитку доказового права та практики його застосування, теорія доказів вказує суб’єктам кримінального процесу шляхи правильного застосування відповідних норм при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

Система теорії доказів – це послідовність і взаємозв’язок у розміщенні елементів її змісту.

Теорія доказів поділяється на дві частини: загальну і особливу, які у цілому відповідають загальній та особливій частинам доказового права.

У загальній частині дається характеристика завдань, предмета, змісту та системи теорії доказів, її місця в системі наукового знання; викладаються методичні та правові основи теорії доказів, система вихідних понять; цілі та предмет, межі доказування, характеристика процесу доказування та його елементів, способів оцінки доказів, діяльності суб’єктів доказування.

В особливій частині теорії доказів розглядаються: окремі види доказів, елементи доказування, слідчі та судові дії, доказування в окремих категоріях кримінальних та цивільних справ.

При розслідуванні злочинів працівниками правоохоронних органів використовуються відповідні норми та інститути з урахуванням конкретних обставин справи та особливостей протокольної форми досудової підготовки матеріалів, а також беруться до уваги завдання кримінального судочинства, закріплені у ст. 2 КПК України: охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Використання рекомендацій і положень теорії доказів, а також виконання тих вимог, які передбачені теорією доказів стосовно процесу розслідування (доказування) злочинів, забезпечить повне, об’єктивне та всебічне дослідження обставин справи, виявлення фактів, що викривають або виправдовують обвинуваченого, а також обставин, які пом’якшують чи обтяжують його відповідальність, тобто забезпечить встановлення істини у справі, як того вимагає ст. 22 КПК України.

Як відомо, метою доказування у кримінальній справі є встановлення істини.

Проблемі істини в судочинстві присвячена значна кількість наукових робіт. Висвітлені в них точки зору можна об’єднати у три:

  1.  істина в процесі має абсолютний характер;
  2.  істина має відносний характер;
  3.  істина є одночасно і абсолютною, і відносною.

Деякі автори вважають, що істина в судочинстві не може вважатися ані абсолютною, ані відносною, оскільки ці філософські категорії не можуть бути використані для її характеристики.

На думку А.Р. Бєлкіна істина в кримінальному судочинстві може вважатися абсолютною, виходячи із завдань доказування, коли необхідно встановити не невичерпне багатоманіття сторін, властивостей, ознак і т.п. фактів, явищ, а лише те, що диктує закон, коли пізнання цих фактів, явищ обмежується тим, чого та як вимагає предмет доказування.

В.Т. Нор зазначає, що проблема істини в кримінальному судочинстві являє собою окремий випадок застосування положень теорії пізнання до однієї з багатьох різновидів пізнавальної діяльності людини. Знати істину в кримінальній справі означає встановити перше і безпосереднє завдання кримінального процесу, що є необхідною умовою здійснення правосуддя. Щоб повністю розкрити вчинений злочин, необхідно знайти об’єктивну істину. Якщо ж злочин не розкритий або ж покарано невинну людину значить об’єктивна істина не знайдена, а, отже, не виконано завдання боротьби із злочинністю.

У кримінальному процесі при вирішенні питання про юридичну природу встановлення об’єктивної істини, виходять з трьох позицій:

- принцип кримінального процесу;

- мета кримінально-процесуального доказування;

- і принцип, і мета.

Істина у кримінальному процесі – це властивість знань слідчого, прокурора, судді про подію, у відношенні якої ведеться кримінальний процес, відповідність даних знань обставинам, які реально мали місце в минулому.

Вимога всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи не рівнозначна принципу об’єктивної істини, а являє собою лише одну із умов, необхідних для досягнення істини. Якщо не дотримується ця умова, це є однією з найбільш розповсюджених підстав для відміни вироків або інших рішень у справі. Потрібно зауважити, що в якості принципу кримінального процесу потрібно розглядати саме встановлення об’єктивної істини, а не саму істину, і що встановлення є необхідною передумовою для досягнення й інших завдань, цілей кримінального судочинства.

Визнати особу винною у вчиненні злочину і застосувати до неї кримінальне покарання або інші заходи впливу допускається лише при умові, що у справі встановлена об’єктивна істина. Ніяких виключень із даного правила закон не передбачає. У вирішенні питання встановлення об’єктивної істини потрібно виходити з того, що кожний злочин – це певне явище матеріального світу, яке в силу загального закону про взаємозв’язок і взаємообумовленість всіх предметів, фактів, явищ матеріального світу, детерміновано зовнішнім середовищем, обумовлене ним і відображається в ньому.

Ці зміни в середовищі, пов’язані з подією, є результатом взаємодії між ними, результатом відображення події в середовищі. Тільки по ним ми можемо говорити про зміст події. Стосовно процесу доказування, зміни в середовищі, як результат відображення в цьому середовищі події, і є тими фактичними даними, за допомогою яких тільки і можна судити про подію злочину. Відповідно сам процес виникнення доказів є процесом відображення. Оскільки будь-яка подія злочину обов’язково відображується у навколишньому середовищі, процес виникнення доказів носить необхідний, повторюваний і загальний характер, а отже проявляється як закономірність. Після свого виникнення доказ стає об’єктивно існуючим явищем матеріального світу.

У кримінальному судочинстві пізнання об’єктивної дійсності відбувається по мірі руху кримінальної справи, причому процесуальні акти, які приймаються один за одним, відображають певні етапи досягнення об’єктивної істини. Таке пізнання можна розглядати як поступовий рух від постанови про порушення кримінальної справи через постанову про притягнення особи як обвинуваченого і обвинувальний висновок до вироку і постанови (ухвали) вищестоящого суду. Проте, коли ми говоримо про встановлення істини у справі, то мається на увазі не процес її встановлення, а результат, мета доказування у кримінальній справі.

Встановлення об’єктивної істини є основним завданням досудового слідства, дізнання і судового розгляду, основним і незмінним завданням кримінального процесу. Лише встановивши істину, кримінальну справу можна вважати вирішеною по суті, обґрунтованою правильним застосуванням закону з тим, щоб кожний винний у вчиненні злочину був притягнутий до справедливої відповідальності і жоден невинний не був засуджений.

При розслідуванні злочинів доцільно керуватися наступними правилами для встановлення істини:

  1.  уникати упередженості про винуватість підозрюваного, доки не знайдуться факти, які не залишають сумнівів у тому, що злочин дійсно мав місце і що його вчинив підозрюваний;
  2.  при доказуванні потрібно поділити справу на частини, наскільки це можливо. При такому поділі чіткіше виділяються складні завдання в справі й докладніше можна розглянути кожне окремо. Це правило має особливе значення для справ складних, у яких багато обставин, а отже – велика кількість доказів;
  3.  при доказуванні потрібно починати з простих речей і поступово підходити до більш складних, передбачаючи зв’язок між окремими фактами навіть тоді, коли вони, на перший погляд, не знаходяться між собою в послідовному порядку. Застосування цього правила важливе в тих випадках, де вся справа ґрунтується на непрямих (побічних) доказах. У процесі розслідування фіктивного підприємництва це може мати місце при доказуванні наміру (умислу), спрямованого на створення або придбання суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона (що сприятиме відмежуванню фіктивного підприємництва від злочинів, пов’язаних з ним);
  4.  при доказуванні потрібно робити вичерпний огляд наявних фактів (ураховуючи як обвинувальні, так і виправдувальні).

Разом з тим, у спеціальній літературі немає загальноприйнятого визначення процесу доказування, хоча його зміст характеризується однаково, як і мета доказування – встановлення істини у справі. Але процес доказування з самого початку не повинен охоплювати собою тільки діяльність, пов’язану із пізнанням істини у кримінальній справі. Оскільки це більш об’ємний процес, який крім пізнавального охоплює ще й засвідчувальний аспект. В іншому випадку буде неможливо прослідкувати формування доказів, а отже і висновків, які покладаються в основу підсумкових процесуальних рішень.

Діяльність суб’єктів доказування при розслідуванні злочинів здійснюється у формі пізнання. Як і будь-яке інше пізнання, воно є відображенням у їх свідомості об’єктивної дійсності. У результаті відображення виникає інформація про подію злочину та її учасників. При дотриманні визначених кримінально-процесуальним законом умов, вона отримує доказове значення.

Як у будь-якому юридичному пізнанні взагалі, так і у кримінально-процесуальному доказуванні зокрема, важливо, щоб із безлічі властивостей, якостей та інших особливостей об’єкта дослідження наша думка спроможна була відмітити найбільш важливі, юридично значущі для того, щоб кожний з них був би безумовно необхідним, а всі разом вони були б категорично достатніми для здійснення правосуддя й вирішення справи по суті. Сукупність таких елементів і створює предмет доказування.

Поняття предмета доказування по кримінальній справі займає одне з провідних місць у науці кримінального процесу та в теорії судових доказів.

Процесуальна наука до теперішнього часу не має однозначного поняття предмета доказування. Дискусійним являється питання як про його структуру, так і зміст. Відмінності у визначеннях пояснюються тим, що предмет доказування – це багатогранне явище, а науковці відмічають лише ті сторони, які їм здаються головними в ньому. Тим більше, що КПК України не містить поняття „предмет доказування”. Предмет доказування можна розглядати в гносеологічному і процесуальному аспектах.

На думку М.М. Михеєнка, предмет доказування – це узагальнене відображення об’єкта кримінально-процесуального пізнання, здійснюване з допомогою судових доказів.

В.А. Банін визначає предмет доказування в кримінальному процесі як інформаційну систему, яка складається із набору значень нормативного характеру, що управляється діяльністю посадових осіб, які ведуть процес, і учасників процесу, по з’ясуванню і встановленню в злочинних подіях обставин, які потрібні для вирішення завдань кримінального судочинства.

Т.М. Барабаш вважає, що предмет доказування – це абстракція подібно до абстракції „склад злочину”, оскільки Кримінально-процесуальний кодекс, зокрема ст. 64 КПК України, не містить самого поняття „предмет доказування”. Предмет доказування являє собою систему значущих ознак, які в силу закону потрібно з’ясувати і встановити в реальному злочинному діянні з метою вирішення завдань кримінального судочинства.

Відповідно до ст. 64 КПК України при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:

  1.  подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
  2.  винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
  3.  обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання;
  4.  характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров`я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Ці обставини доповнює ст. 23 КПК України, яка зобов’язує органи дізнання і досудового слідства виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.

Предмет доказування має безпосередній зв`язок з нормами кримінального права, тобто при визначенні предмета доказування враховуються вимоги відповідної норми (норм) кримінального закону, яка в даному випадку може бути застосована. Норми кримінального права визначаючи ознаки конкретного складу злочину, можуть вказувати на деякі особливі обставини, при наявності яких те чи інше діяння буде розглядатись як злочин. По суті, норми кримінального права вказують на об`єкти, наявність чи відсутність яких необхідно доказати для того, щоб мати можливість вирішити справу повно, всебічно і об`єктивно у відповідності з законом. Встановлені обставини події, що розслідується, повинні характеризувати кожну із ознак інкримінуємого складу злочину. В протилежному випадку справа закривається.

Суб’єкт доказування при розслідуванні злочинів визначається згідно із правилами про підслідність (ст. 112 КПК України). Потрібно також враховувати особливості предмета доказування у справах про злочини неосудних та обмежено осудних осіб (ст. 417 КПК України), а також і те, що в окремих категоріях справ провадження здійснюється за протокольною формою досудової підготовки матеріалів (ст. 425 КПК України).

У той самий час, не всі обставини, які підлягають встановленню по кримінальній справі за допомогою доказів можуть входити до предмета доказування. У деяких випадках при доказуванні виникає потреба встановити низку таких допоміжних фактів, які не включаються до обставин, що підлягають доказуванню. У ході розслідування кримінальної справи вони є лише засобом для встановлення обставин, які є складовою предмета доказування. Наприклад, при розслідуванні податкового злочину було встановлено, що фірма-порушник податкового законодавства зареєстрована на ім’я громадянина К., який будучи викликаним органами податкової служби для дачі пояснень з приводу виявлених фактів ухилення від сплати податків пояснив, що рік тому у нього викрали паспорт. Підприємницькою діяльністю він не займається і ніколи не займався. За зробленою заявою про крадіжку органи міліції видали К. новий паспорт, який він і пред’явив податківцям. З метою встановлення осіб, які скористались паспортом К. для реєстрації фіктивної фірми, було проведено серію оперативних заходів та слідчих дій. Сам факт втрати К. паспорта не може бути віднесено до предмета доказування у справі про ухилення від сплати податків. Однак цей факт на певному етапі розслідування був предметом уваги слідчого, не втратив він значення і в подальшому, при перевірці та оцінці показань осіб, які скористались паспортом, викраденим у К., при реєстрації фірми [55, с. 14].

Із предметом доказування тісно пов’язане таке поняття, як межі доказування. Якщо предмет доказування – це сукупність відшукуваних фактів, то межі доказування – це такий ступінь достатності та достовірності системи доказів, який дозволяє зробити однозначний і неспростовний висновок як по кожному з елементів предмета доказування, так і по справі в цілому. Цей ступінь характеризується повним, всебічним дослідженням усіх обставин справи. Визначення повноти дослідження обставин справи становить одну з найскладніших проблем слідчої та судової практики.

У юридичній літературі поширена думка, що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Деякі автори уявляють співвідношення предмета і меж доказування у вигляді системи координат, на одній вісі якої знаходиться предмет доказування, на іншій – межі доказування. Чим далі просуватися по вісі меж доказування, тим більш глибоко і детально будуть встановлюватися елементи предмета доказування, ти більше доказів буде зібрано по справі, тим більшою буде їх значущість.

М.М. Михеєнко, В.Т. Нор і В.П. Шибіко визначають межі доказування як „такий обсяг доказового матеріалу який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин, які входять до предмета доказування, правильне вирішення справи і прийняття процесуальних заходів по запобіганню злочинам”.

Неправильне визначення меж доказування може призвести до його звуження чи розширення.

Звуження меж призводить до того, що деякі обставини, які входять до предмета доказування, будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або ж їх не можна буде визнати встановленими в наслідок недостатньої глибини їх досліджень, що не забезпечує надійність висновків.

Безпідставне розширення меж доказування веде до невиправданої надмірності доказової інформації, тобто збирання доказів, які не відносяться до справи або встановлюють обставини, що вже надійно доведені.

Межі доказування визначаються з урахуванням наявної інформації. У зв’язку з тим, що чіткого переліку слідчих дій при провадженні не існує, слідчий, враховуючи всі обставини справи, самостійно обирає способи збирання та фіксації доказів.

У той самий час, межі доказування можуть бути розширені у випадку, якщо з’ясується, що одночасно з наявним злочином, було вчинено інший злочин, який з ним пов’язаний (сукупність злочинів).

Всі необхідні обставини в кримінальному процесі встановлюються за допомогою кримінально-процесуальних доказів.

Поняття „докази” – фундаментальна категорія у кримінальному процесі. Адже від правильного розуміння цього поняття залежить напрям пошуку доказів, вміння їх використовувати в процесі встановлення істини. Специфіка кримінально-процесуальної діяльності не могла не позначитися на розробленні цього поняття в кримінальному судочинстві. Якщо, наприклад, у логіці за допомогою доказів виводиться нове положення, підтверджується або спростовується висунута теза, то в кримінальному процесі докази є засобом доказування конкретних обставин вчиненого суспільно-небезпечного діяння, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.

Поняття доказів як кримінально-процесуальної категорії має визначатися завданнями кримінального судочинства, його основними засадами, які повинні забезпечити досягнення істини та постановлення законного й обгрунтованого рішення у справі.

Доказами у кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК України).

Тільки докази як фактичні дані можуть поділятися на прямі і непрямі, обвинувальні і виправдувальні. Підставою поділу на прямі і непрямі є їх відношення до обставини, яка підлягає доказуванню. Прямі докази безпосередньо вказують на цю обставину або ж на її відсутність. Непрямі докази повинні становити єдину систему „нерозривний ланцюг” – вказують на окремі елементи складу злочину або проміжні факти, що підтверджують предмет доказування у сукупності з іншими доказами. Вони не можуть дати відповідь на питання, хто вчинив злочин.

Прямі докази – докази, які дають пряму однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин, або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити; вказують н наявність чи відсутність обставин головного факту – складу злочину.

Непрямі докази вказують на окремі факти на основі логічного аналізу сукупності яких встановлюються окремі елементи складу злочину та інші обставини предмета доказування.

Докази класифікуються також на обвинувальні та виправдувальні. Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено і саме даною особою, а також на наявність обтяжуючих відповідальність обставин. Виправдувальні свідчать, що самої події злочину не було, або, що дана особа до неї не причетна, або що є пом’якшуючі обставини (наприклад, фірма зареєстрована на викрадений паспорт, про що особа-власник паспорта не знала).

За джерелом одержання відомостей про факти, характером формування джерела доказів докази та їх джерела бувають первинними і похідними.

Первинні – це докази, які (як єдність змісту і форми) виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події.

Похідні – це докази, які являють собою результати „вторинного відображення” слідів злочину, що походять від первинних доказових джерел інформації (наприклад, ксерокопія документа).

Коли джерело повідомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутками) вони не можуть бути доказом.

За джерелом інформації докази поділяються на такі:

а) які надходять від осіб;

б) які надходять від матеріальних об’єктів [183, с.290].

Дані, зазначені у ч.1 ст. 65 КПК України, встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій та іншими документами (ч. 2 ст. 65 КПК України).

Перелік джерел доказів є вичерпним.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

18368. Массивы - поиск по условию 662 KB
  16 урок. Массивы поиск по условию. Дан массив из 20 элементовцелых. Вывести на экран первоначальное состояниет.е. сами элементы затем только нечетные и их кво. Дан массив из 10 элементов. Вывести на экран сам массив и номера вхо
18369. Массивы - изменение исходного массива 236 KB
  18 урок. Массивы изменение исходного массива. Массив из 5 элементов. Поменять местами 3 и 5 элементы. Часть а. Массив из 6 элементов. Часть б. Массив из 6 элементов. Удалить из массива 3 элемент. Т.е. 456 элеме
18370. Двумерный массив 353.5 KB
  19 урок. Двумерный массив. 1 урок Двумерный массив задается : цел таб а[1:n11:n2] Массив из целых чисел 4Х4 заполняется генератором случайных чисел. Вывести сначала все элементы построчно на экран и 3 элемент в 1 . Составить программу для вы...
18371. Литерные величины 439 KB
  20 урок. Литерные величины. Команды обработки литерныхтекстовых величин: а:=длинб результатом является число символов в текстовой переменной. Вырезка а[3:5] например: дает вырезку с 3 символа по пятый. Взятие символа а[3] выводит 3 символ
18372. Литерные величины и цикл 1.42 MB
  21 урок. Литерные величины и цикл. Введенное слово напечатать его а наоборот б четные буквы. Вариант б Получить строку состоящую из 5 символов Введено слово добавить в начале и в конце слова столько звездочек...
18373. Обработка цифр в строке 1.8 MB
  22 урок. Обработка цифр в строке. Определить сколько цифр во введенной строке. 1 способ нерациональный 2 способ рациональный. Дан текст с цифрами. Найти сумму цифр в нем. Дано трехзначное число. На...
18374. Вспомогательные алгоритмы 52 KB
  23 урок. Вспомогательные алгоритмы. Если алгоритм А вызывает алгоритм Б то алгоритм А называется основным а алгоритм Б вспомогательным. Рассмотрим пример на сложение 2 чисел и вывод результата на экран.
18375. Графика. Команды графики 82 KB
  24 урок. Графика1 занятие. Команды графики: использовать Чертежник перед алгоритмом для вызова Чертежника. установить цветкрасный – устанавливает цвет рисования черный белый красный оранжевый желтый зеленый голубой синий фиолетовый О
18376. Основные понятия финансов 113.5 KB
  Тема 1. Основные понятия финансов Термин финансы происходит от французского fin = finis означающего конец окончание. В денежном отношении это означает кончать денежные дела или платить. Финансы связаны с движением денег от одного владельца к другому следовательн...