8257

Особливості доказування по справах стосовно неосудних осіб при застосуванні примусових заходів медичного характеру

Контрольная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Особливості доказування по справах стосовно неосудних осіб при застосуванні примусових заходів медичного характеру 1. Поняття примусових заходів медичного характеру та їх види Найважливішими засобами боротьби зі злочинністю є кримінально-правові зас...

Украинкский

2013-02-07

81 KB

4 чел.

Особливості доказування по справах стосовно неосудних осіб при застосуванні примусових заходів медичного характеру

1. Поняття примусових заходів медичного характеру та їх види

Найважливішими засобами боротьби зі злочинністю є кримінально-правові засоби. Їх виникнення і розвиток пов'язані з реакцією суспільства і держави на злочини, тобто правопорушення, які держава визнає небезпечними. Реакцією держави щодо особи, яка вчинила злочин, є покарання. Іншого реагування людство поки що не знайшло. Але щоб застосовувати передбачене кримінальним законом покарання за вчинені діяння, необхідно встановити: в чому полягає це діяння, хто його вчинив, яким чином, з якою формою вини, які наслідки настали та багато інших обставин. Щоб їх з'ясувати та застосувати норми Кримінального кодексу, державі необхідно мати відповідні установи кримінального переслідування та суду, а також передбачити в законі, хто, коли і де і з допомогою яких засобів має право і зобов'язаний виконувати певні дії, спрямовані на досягнення зазначених цілей. Забезпечення реалізації цих завдань та застосування норм кримінального права досягається кримінально-процесуальним правом і Кримінальним кодексом, які зумовлені кримінальним правом.

Кримінально-процесуальне законодавство надає органам дізнання, досудового слідства, прокуророві та суду такі владні повноваження, реалізація яких завжди тією ми іншою мірою обмежує найбільш значимі конституційні права і свободи людини, яка потрапляє у сферу його діяльності. Найменші відхилення від демократичних чи гуманістичних засад як при законодавчому регулюванні кримінального процесу, так і під час правозастосовної діяльності призводять до істотного обмеження прав людини та заподіяння шкоди авторитетові держави.

Не випадково основоположні принципи кримінального процесу продекларовано у ряді міжнародних документів про захист прав людини і громадянина. У ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначається, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою. Нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до такої процеду ри, які встановлено законом. Тому провадження щодо осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, повинно відповідати вимогам сьогоднішнього часу по захисту прав і свобод людини і громадянина України.

Близько 170 років тому в західноєвропейській юридичній і психіатричній науці виникла проблема щодо альтернативи «осудний-неосудний». З'ясувалося, що є велика група осіб, які є осудними стосовно вчиненого злочину, але страждають психічними аномаліями, що мають певний вплив на їх поведінку.

На цій підставі виникло дискусійне питання про так звану «обмежену», «зменшену», «відносну», «спеціальну», «суміжну» або «часткову» осудність, яке і на сьогодні остаточно не вирішене, навіть з прийняттям нового Кримінального кодексу України, де в нових нормах дається поняття особи, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру, яка вчинила у стані неосудності і обмеженої осудності суспільно небезпечні діяння, а також яка вчинила злочин у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановления вироку або під час відбуття покарання (ст. 93 КК). Це питання, пов'язане з осудністю, надзвичайно складне, при його вирішенні можливі найрізноманітніші градації, проте складність проблеми лише доводить необхідність його поглибленого вивчення та розроблення.

Для повноти визначення цієї проблеми необхідно зазначити, що обмежена осудність у різних варіантах визнається кримінальним законодавством Німеччини, Італії, Данії, Фінляндії, Швейцарії, Японії.

І хоча важко погодитися з усіма пропонованими авторськими варіантами назв, слід зазначити, що деякі юристи, як, наприклад, П. П. Музика, Ю. М. Антонян, С. В. Бородін, А. В. Наумов, визнають поняття «обмежена» та «зменшена» щодо осудності особи як «тотожні». З такої точки зору це неправильне тлумачення і застосування.

Тлумачний словник С. І. Ожегова подає таке визначення: «ограниченный с узким кругозором, с небольшими познаниями, с узкими интересами; уменьшенный стают меньше, боль уменьшилась, вес уменьшился».

За тлумачним словником української мови: «обмежений – з вузьким кругозором, інтересами, обмежений у якомусь відношенні; зменшений – зроблений меншим».

За словником правничої термінології «ограничение – обмеження – infrindement – (infrindgment), пропонується як обмеження прав громадян, як правне і політичне терміносполучення».

Отже, зазначені поняття не тотожні, і відповідно поняття «зменшена» осудність щодо особи застосувати недоцільно, стверджують деякі автори, оскільки судам при призначенні покарання необхідно буде враховувати всі обставини, а саме: особистість злочинця та обставини справи, наприклад для призначення покарання нижче за нижчу межу або перейти до іншого, більш м'якого виду покарань, ніж передбачене санкцією статті.

З такими доводами навряд чи можна погодитися, оскільки при призначенні покарання по кожній кримінальній справі, незалежно від стану обмеженої осудності чи у стані неосудності вчинив злочин підсудний, суд повинен враховувати всі обставини, в тому числі і особистість злочинця.

Осудною визнається особа яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК).

Осудність є однією із загальних ознак суб'єкта злочину і в той самий час юридичною передумовою вини та кримінальної відповідальності. Вона характеризується таким психічним станом особи, за якого вона в момент вчинення злочину здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Осудною може бути лише особа, наділена свідомістю та волею, що дає їй можливість усвідомлювати свою поведінку та керуватися нею. Спроможність такого усвідомлення означає здатність особи розуміти фактичний бік та суспільну небезпечність її поведінки, що включає зміст вчинків, їх наслідки, причинний зв'язок між ними та соціальне значення діяння в цілому. Спроможність керування особою своєю поведінкою означає здатність обирати її напрям і контролювати свої дії (бездіяльність).

Особа не здатна усвідомлювати фактичний характер чи суспільну небезпечність своєї поведінки, або ж, при збереженні такої здатності, керувати нею, не може визнаватись осудною, бути суб'єктом злочину і підлягати кримінальній відповідальності.

Осудність та вік є передумовами кримінальної відповідальності, якій передує свідомий вольовий вибір, що включає розуміння соціального значення злочинних дій або бездіяльності та передбачення їх наслідків. Вибір варіанту поведінки є результатом взаємодії зовнішньої ситуації з особливостями особи суб'єкта, зокрема з його психічним станом. Психічний стан особи впливає на цілий комплекс кримінально-правових проявів суб'єкта: сам факт злочину, його характер, обставини.

Осудність нарівні з виною та відповідальністю – центральна методологічна категорія права як з точки зору її фундаментального теоретичного рішення, так і з точки зору практичної цінності та прикладного значення для додержання прав і свобод людини.

Осудність – кримінально-правове поняття, яке є невід'ємною ознакою суб'єкта злочину. Точне та повне встановлення осудності – необхідна умова вирішення питання про визнання особи винною.

Осудність характеризує спроможність індивіда в момент вчинення злочину усвідомлювати фактичний характер своєї поведінки, її соціальні наслідки, а також керувати своєю поведінкою. В понятті осудності виділяються два критерії: медичний та юридичний. Дехто помилково вважає, що осудним може бути лише психічно здоровий суб'єкт. Однак осудними можуть визнаватися і психопатичні особи, які вчинили протиправні дії у стані компенсації, і душевно хворі у стані ремісії, тобто у тих випадках, коли особи, які мають психічні захворювання, що формально входять до складу медичного критерію неосудності, можуть усвідомлювати власну поведінку та керувати нею.

Таким чином, сам факт наявності психічного захворювання автоматично не тягне визнання особи неосудною.

Юридичний критерій характеризує неосудність у змістовному аспекті, його визначають три ознаки: інтелектуальна, вольова та емоційна. Однак у формулу осудності входять лише дві: інтелектуальна і вольова. Емоційна ознака самостійного значення не має, але повинна враховуватися при встановленні осудності, оскільки в деяких випадках емоційне перезбудження (наприклад, при патологічному афекті) може виключати осудність особи.

Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо однієї ознаки – інтелектуальної або вольової. Якщо особа не втратила жодної із названих ознак, вона не може бути визнана неосудною. Так, у вироку у справі А., засудженого Шевченківським місцевим судом м. Києва за ч. 3 ст. 101 КК зазначається, що відповідно до висновку стаціонарної судово-психіатричної експертизи А. «виявляє ознаки олігофренії з помірно вираженими вольовими порушеннями. Однак у той період часу, до якого належать інкриміновані йому діяння, ... А. не виявив якогось душевного розладу психічної діяльності, був здатний віддавати собі звіт у своїх діях і керувати ними, а тому А. стосовно вчиненого осудний».

Неосудність – це зумовлена розладом психічної діяльності нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними в момент вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК. Вчинення такого діяння в стані неосудності не тягне кримінальної відповідальності особи у зв'язку з відсутністю її вини. В той самий час таке діяння залишається кримінально протиправним (природно, якщо відсутні обставини, що виключають злочинність діяння, перераховані в статтях 36-43 КК). Із урахуванням протиправності та суспільної небезпечності діяння неосудної особи для запобігання вчинення нею інших суспільно небезпечних діянь та її лікування до такої особи судом може застосовано примусовий захід медичного характеру – надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку або госпіталізація до психіатричного закладу з одним із трьох видів нагляду (див. коментар до ст. 93 КК).

Таким чином, у визначенні закріплюються обидва критерії неосудності: медичний та юридичний.

Примусові заходи медичного характеру також можуть застосовуватись до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання. Ч. 3 ст. 19 КК передбачає випадок, коли особа вчинила злочин в стані осудності, але потім, до постановлення вироку, захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Суд, коли визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя постанову про застосування до такої особи примусового заходу медичного характеру (ч. 1 ст. 421 КПК). Після одужання особа може бути піддана покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або не з'явилися інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання. Час перебування у психіатричному закладі особи, до якої було застосовано примусовий захід медичного характеру, зараховується в строк відбуття покарання, якщо вона засуджується до позбавлення волі або виправних робіт (ч. 1 ст. 423 КПК).

В ухвалі в справі Т. судова колегія Верховного Суду України зазначила, що застосування заходів медичного характеру допускається не лише до осіб з хронічним душевним захворювання, але й до осіб, що мають тимчасовий розлад душевної діяльності, який настав після вчинення злочину.

2. Процесуальний порядок доказування в справах про діяння неосудних або обмежено осудних осіб

Кримінально-процесуальне законодавство не встановлює особливого порядку розслідування справ про суспільно небезпечні діяння неосудних або обмежено осудних осіб.

Досудове слідство провадиться і у випадках, коли злочин вчинено особою, яка через свої психічні види не може сама здійснювати своє право на захист, а також коли це визнає за необхідне прокурор чи суд (ст. 111 КПК).

Деякі особливості досудового слідства у справах про суспільно небезпечні діяння неосудних зумовлені психічним станом осіб під час провадження досудового розслідування.

Так, особа, що здійснила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або захворіла після вчинення злочину душевною хворобою, не визнається ні обвинуваченим, ні підсудним.

Відомості про психічну хворобу особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, можуть бути отримані в різні моменти розслідування, а іноді й до порушення справи. Наприклад, ще в ході оперативної розробки або оперативної перевірки матеріалів при порушенні кримінальної справи можуть бути зібрані відомості про те, що об'єкт є психічно хворим. Однак це не перешкоджає порушенню стосовно нього кримінальної справи, оскільки при цьому можуть бути встановлені підстави для застосування до нього примусових заходів медичного характеру.

Для встановлення підстав застосування примусових заходів медичного характеру закон вимагає провадження слідчих дій (допитів, оглядів, обшуків, експертизи тощо, тому у кожному разі вчинення таким хворим суспільно небезпечного діяння обов'язково порушується кримінальна справа.

У деяких випадках, особливо коли порушенню справи не передувала оперативна розробка або оперативна перевірка, відомості про душевне захворювання підозрюваного або обвинуваченого слідчий отримує безпосередньо в ході розслідування кримінальної справи. Іноді ці відомості мають певний характер.

Наприклад, коли родичі обвинуваченого або підозрюваного заявляють, про наявність у особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, душевної хвороби, надають довідки лікувальних установ або повідомляють факти знаходження обвинуваченого (підозрюваного) на лікуванні в психіатричній лікарні чи на обліку у районного психіатра. Звіти про душевну хворобу обвинуваченого можуть мати і невизначений характер, засновуватися на уривчастих фактах дивної поведінки обвинуваченого при тих або інших життєвих обставинах.

При провадженні досудового слідства у справах про суспільно небезпечні діяння психічно хворих слідчий зобов'язаний з'ясувати наступні обставини: 1) час, місце, спосіб і інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння; 2) вчинення суспільно небезпечного діяння даною особою; 3) наявність у особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, душевних захворювань в минулому, міру і характер душевного захворювання в момент вчинення суспільно небезпечного діяння і до часу розслідування події; 4) поведінку особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, як до його вчинення, так і після; 5) характер і розмір збитку, заподіяного суспільно небезпечним діянням.

Для визначення психічного стану особи в момент вчинення злочину велике значення має точне встановлення таких обставин, як наявність у неї душевного захворювання, контузій, серйозних травм в минулому (не тільки в період, що передував вчиненню суспільно небезпечного діяння, але і в дитячому, юнацькому віці тощо). Слідчий повинен допитати близьких родичів обвинуваченого і по можливості витребувати документи, що підтверджують факт його душевного захворювання (виписки з історії хвороби, довідки військових лікувальних установ про поранення і контузії, висновок лікарських комісій і т. д.).

Для встановлення психічного стану особи з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння важливе значення можуть мати відомості про його поведінку до і після вчинення суспільно небезпечного діяння. Вони можуть містити ознаки того або іншого душевного захворювання, тимчасового розладу душевної діяльності або іншого хворобливого стану. Отримують ці відомості шляхом допиту свідків, а в деяких випадках, коли цьому не перешкоджає психічний стан обвинуваченого, шляхом його допиту.

У процесі вирішення питання про суспільно небезпечний характер діяння повинно бути обов'язково встановлено, що це діяння підлягає під ознаки відповідного діяння, передбаченого однією з норм Кримінального кодексу.

Повинні бути досліджені обставини, зв'язок з часом, місцем, способом вчинення діяння, які можуть виступати в якості обов'язкових чи кваліфікуючих ознак складу злочину, якщо це передбачено у диспозиції відповідної норми Кримінального кодексу. Правильне встановлення цих обставин відіграє значну роль у з'ясуванні суспільної небезпечності особи, що скоїла діяння. А це в свою чергу буде сприяти правильному вибору судом відповідного примусового заходу медичного характеру.

Для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого обов'язково повинна призначатися судово-психіатрична експертиза.

Склавши постанову про призначення експертизи, слідчий повинен вирішити питання про ознайомлення з цією постановою обвинуваченого та його захисника. Стаття 197 КПК дозволяє слідчому не оголошувати обвинуваченому постанову про призначення судово-психіатричної експертизи і висновок експертів, якщо психічний стан обвинуваченого робить це неможливим. У цьому випадку слідчий повинен скласти протокол і зазначити в ньому, чому він вважає це неможливим.

У справах осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності, участь захисника обов'язкова (ст. 45 КПК). Захисник допускається до участі в справі з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення або встановлення факту душевної хвороби особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, тобто після отримання висновку експерта, який засвідчує факт душевного захворювання цієї особи.

Якщо захисник допущений до участі в справі з моменту притягнення особи як обвинуваченого і до призначення у справі експертизи, йому повинні бути надані всі права, передбачені ст. 197 КПК.

Якщо захисник допущений до участі в справі після отримання слідчим висновку експертів, його потрібно ознайомити з висновком. Захиснику надане право заявляти заперечення, просити про постановку експерту додаткових питань, а також про призначення додаткової або повторної експертизи (ст. 203 КПК).

Відмова від захисника з боку психічно хворого або його родичів і законних представників не є підставою відсторонення його від своїх обов'язків. Захист цієї категорії осіб здійснюється за рахунок державного бюджету. Отримавши висновок експертів-психіатрів, слідчий повинен оцінити його.

Подальше направлення і хід розслідування будуть багато в чому залежати від рішення, прийнятого слідчим після оцінки висновку експертів.

Якщо слідчий на основі всіх матеріалів справи і висновків експертів-психіатрів визнає, що обвинувачений в момент вчинення злочину був здоровий і його потрібно визнати осудним,то розслідування у справі продовжується і закінчується в загальному порядку складанням обвинувального висновку.

При недоведеності участі обвинуваченого в суспільно небезпечному діянні або при наявності інших обставин, що виключають можливість провадження у справі, така справа підлягає припиненню в загальному порядку незалежно від психічного стану обвинуваченого. Якщо обвинувачений буде визнаний неосудним, слідчий, припиняючи справу по обставинах, що виключають можливість провадження у справі, доводить до відома про цю особу органи охорони здоров'я, які беруть її на облік. У випадках, коли психічно хворий, хоч і не скоїв суспільно небезпечного діяння, але представляє небезпеку для суспільства, органи охорони здоров'я самостійно в адміністративному порядку можуть піддати його невідкладній примусовій госпіталізації в психіатричну лікарню.

По закінченні досудового слідства, якщо буде встановлено неосудність або обмежену осудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, слідчим складається постанова про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В постанові повинні бути викладені всі обставини, які підтверджують вчинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу. Така постанова разом із справою надсилається слідчим прокуророві (ч. 3 ст. 417 КПК), який приймає по справі одне з двох рішень: 1) погоджується з постановою слідчого, затверджує її і направляє справу до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру; 2) визнавши, що психіатрична експертиза та інші докази, зібрані в справі, є недостатніми для того, щоб зробити висновок, що психічний стан такої особи, або що в справі не зібрано достатніх доказів про те, що суспільно небезпечне діяння, щодо якого провадилось досудове слідство, вчинено даною особою, повертають справу з своєю письмовою вказівкою слідчому для проведення додаткового досудового слідства (ст. 418 КПК).

3. Особливості судового розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру

Порядок судового розгляду таких справ регулюється ст. 419 КПК.

Справи, що надійшли до суду від прокурора в порядку, передбаченому ст. 418 КПК, суддя або голова суду, якщо погодиться з постановою слідчого, вносить безпосередньо в судове засідання.

При внесенні справи в судове засідання суддя зобов'язаний вирішити такі питання, пов'язані з підготовкою її до розгляду:

  •  про день і місце слухання справи в судовому засіданні;
  •  про виклик в судове засідання прокурора і захисника;
  •  про список осіб, які підлягають виклику в судове засідання;
  •  про витребування додаткових доказів;
  •  про можливість участі в судовому засіданні особи, стосовно якої розглядається справа;
  •  про необхідність виклику в судове засідання експерта;
  •  всі інші питання, які стосуються підготовчих до судового розгляду дій (Пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру» від 19 березня 1993 р. № 2 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. № 3).

Якщо внаслідок однобічності і неповноти проведеного слідства не були з'ясовані всі обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, і ці прогалини не можуть бути усунені в судовому засіданні, суд зобов'язаний повернути її на додаткове досудове слідство.

Судовий розгляд справ про застосування примусових заходів медичного характеру відбувається у відкритому судовому засіданні з обов'язковою участю прокурора і захисника, за правилами, що встановлені главами 25, 26 та 34 КПК.

У ході судового слідства досліджуються докази, що доводять або спростовують вчинення даною особою суспільно небезпечного діяння, а також перевіряють інші обставини, які мають істотне значення для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В необхідних випадках у судове засідання викликається експерт.

Якщо особа, щодо якої розглядається справа, викликається у судове засідаеея, суд вислуховує її пояснення, а потім висновок експерта. Після закінчення судового слідства висловлює думку прокурор, потім захисник, а потім суд виходить в нарадчу кімнату для винесення ухвали по справі.

Судові дебати по такій категорії справ не ведуться.

Коли суд перебуває у нарадчій кімнаті, він вирішує такі питання:

  1.  чи мало місце суспільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена справа;
  2.  чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається справа;
  3.  чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосудності або обмеженої осудності;
  4.  чи захворіла вона після вчинення злочину на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання;
  5.  чи слід застосовувати до цієї особи заходи медичного характеру і якщо слід, то які саме (ст. 420 КПК).

Коли судом буде встановлено, що дана особа вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або обмеженої осудності, чи після вчинення злочину захворіла на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання, суд, коли визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя постанову про застосування до цієї особи примусових заходів медичного характеру, з зазначенням яких саме.

Коли суд визнає непотрібним застосувати такі заходи, справу необхідно закрити, про що виноситься ухвала (постанова). В тих випадках, коли неосудність або обмежена осудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння або на час розгляду справи не встановлено, суд виносить ухвалу, а суддя постанову про направлення даної справи для провадження подальшого досудового слідства на загальних підставах.

Якщо вчинення зазначеного діяння особою, щодо якої розглядається справа, не буде доведене, суд своєю ухвалою, а суддя – постановою закриває справу.

Скасування або зміна призначених судом примусових заходів медичного характеру може мати місце лише за ухвалою суду чи постановою судді, який застосував ці заходи, або суду за місцем лікування.

Крім цього випадку, скасування або зміна таких заходів також може мати місце, коли особа, яка їх вчинила в стані неосудності або обмеженої осудності, видужала або коли в результаті змін в стані її здоров'я відпала потреба в раніше застосованих заходах медичного характеру.

Розгляд питання про скасування чи зміну примусових заходів медичного характеру провадиться за правилами ст. 419 КПК за поданням головного психіатра органу охорони здоров'я, якому підпорядкований медичний заклад, де тримають ту чи іншу особу. До такого подання додається висновок комісії лікарів психіатрів (статті 421-422 КПК).

Коли особа, щодо якої були застосовані примусові заходи медичного характеру внаслідок її психічного захворювання після вчинення злочину, видужає, то суд на підставі висновку медичної комісії в порядку ст. 419 КПК виносить ухвалу, а суддя – постанову про скасування застосованого заходу медичного характеру та направлення справи для провадження досудового слідства чи судового розгляду, якщо неосудність або обмежена осудність була встановлена під час судового слідства. Час перебування в медичній установі, якщо ця особа засуджена до позбавлення волі або виправних робіт, зараховується в строк відбування покарання.

Ухвала (постанова) про відновлення справи може бути винесена в межах встановленої законом давності притягнення до кримінальної відповідальності.

На усі постанови (ухвали), які винесені судом (суддею) в порядку такого провадження, може бути подано апеляційну чи касаційну скаргу або винесено апеляційне чи касаційне подання прокурора. Апеляційні скарги чи касаційні подання прокурора вносяться в загальному порядку, з додержанням вимог норм, передбачених главами 29-32 КПК України.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

46956. Особенности экономического развития Англии конца XIX – начала XX в 39 KB
  Главными особенностями экономического развития Англии конца XIX – начала XX в. стали: утрата промышленного первенства и господства на мировом рынке; рост капиталистических монополий особенно колониальных и военнопромышленных; создание мощных банков и финансовой олигархии; возрастание роли экспорта капитала в том числе в пределы Британской империи колонии и в зависимые страны; превращение колониальной монополии в решающий фактор экономического и политического положения Англии во всемирном хозяйстве. Под действием закона...
46959. Современная модель государственного управления в России 41 KB
  В настоящий момент система гос управления переживает период трансформации, поиска эффективной модели администрирования, способной удовлетворить потребности населения при минимальных издержках, лишенной чиновничьего произвола, работающей на общество.
46960. Електpифiкaцiя технoлoгiчних пpoцеciв в cвинapнику-вiдгoдiвельнику нa 1000 гoлiв 3.18 MB
  В дaнiй poбoтi здiйcненo електpифiкaцiю тa aвтoмaтизaцiю тaких технoлoгiчних пpoцеciв, як гнoєпpибиpaння, poздaчa кopмiв, пiдiгpiв вoди. Нaведенo вибip cилoвoгo i ocвiтлювaльнoгo oблaднaння, aпapaтiв кеpувaння i зaхиcту. Зpoблений pозpaхунoк електpичнoгo ocвiтлення cвинapникa.
46962. Учение Л.С. Выготского о предмете детской психологии, единице анализа психики и методы ее исследования. Переживание как единица анализа развития личности 39.5 KB
  Переживание как единица анализа развития личности. Выготского была направлена то чтобы перевести психологию от чисто описательного эмпирического и феноменологического изучения явлений к раскрытию их сущности предложив иное понимание хода условий источника формы специфики и движущих сил психического развития ребенка; описал эпохи стадии и фазы детского развития а также переходы между ними в ходе онтогенеза; он выявил и сформулировал основные законы психического развития ребенка....