8259

Доказування протокольної форми досудової підготовки матеріалів

Контрольная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Доказування протокольної форми досудової підготовки матеріалів. Суть протокольної форми досудової підготовки матеріалів. Діяльність органів внутрішніх справ при доказуванні протокольної форми досудової підготовки матеріалів. Процесуальний по...

Украинкский

2013-02-07

91 KB

1 чел.

Доказування протокольної форми досудової підготовки матеріалів

1. Суть протокольної форми досудової підготовки матеріалів.

2. Діяльність органів внутрішніх справ при доказуванні протокольної форми досудової підготовки матеріалів.

3. Процесуальний порядок провадження протокольної форми досудової підготовки матеріалів.

1. Зміст протокольної форми досудової підготовки матеріалів

Протягом усього періоду становлення кримінально-процесуального законодавства колишнього СРСР не раз звертались до питання кримінально-процесуальних форм. Здебільшого пропозиції зводились до процесуального спрощення, а іноді – до відверто нігілістичного ставлення до процесуальних форм. Показовим щодо цього є спеціальний циркуляр Народного Комісаріату юстиції РРФСР № 93 від 5 червня 1929 р. «Про спрощення кримінального процесу», який під приводом оперативного розслідування та посилення боротьби зі злочинністю скасував обов'язкове винесення постанови про порушення кримінальної справи, а натомість мав оформлятися дозвіл у вигляді резолюції прокурора, слідчого чи працівника міліції по скаргах, заявах, що надійшли.

Така практика активно підтримувалась на сторінках юридичної преси в 20-х – на початку 30-хроків, під явно ідеологічним девізом: «Мінімум форми, максимум класової суті». Така обставина, у свою чергу, стала поштовхом до появи численних пропозицій про відмову від докладної регламентації слідчих дій. Проте перша Всесоюзна нарада прокурорських, слідчих працівників (квітень 1934 р.) рішуче засудила процесуальне спрощення, наголосила на необхідності як найсуворішого додержання процесуальних норм, висунула вимогу ліквідувати шкідливі наслідки циркуляра № 93. Порушувати кримінальні справи, як зазначалось на нараді, потрібно тільки за наявності приводу і підстав, перелічених у законі, з обов'язковим винесенням мотивованої постанови. Свого подальшого розвитку ця тенденція набула у вказівках Пленуму Верховного Суду від 7 червня 1934 р. «Про необхідністьнайсуворішого додержання судами кримінально-процесуальних норм» та в листі Прокурора СРСР від 13 серпня 1934 р. «Про якість розслідування». Слід зауважити, що на той час у науці існувала думка про надання органам розслідування більшої свободи при визначенні засобів збирання і перевірки доказів на основі загальних принципів кримінального процесу. Вона була досить революційною для свого часу і продовжує залишатись актуальною й понині, зокрема стосовно протокольної форми досудової підготовки матеріалів у кримінальному судочинстві.

Як правильно відмічають О. В. Баулін і О. І. Поповченко, тенденція диференціації кримінально-процесуальних норм дістала своє законодавче закріплення як у перших Кримінально-процесуальних кодексах, прийнятих після жовтня 1917 р., так і в подальших. Це відобразилось у правовій регламентації форм, що істотно спрощувались, а отже відповідно і прискорювали кримінальний процес. До них належали такі форми: чергова камера народного суду; судовий наказ. Незважаючи на недосконалість вони застосовувались досить тривалий час і лише наприкінці 40-х років були вилучені з кримінального процесу. І не тільки тому, що виявились не придатними в кримінально-процесуальній системі, а й через їх компрометацію в часи культу особи. У науці кримінального процесу проблема диференціації форми кримінального судочинства є предметом давніх спорів між вченими-процесуалістами. В умовах радикальної перебудови правової системи України, розроблення нового Кримінально-процесуального кодексу та інших це питання набуває особливого значення. Чи потрібна єдина форма кримінального судочинства, чи вона повинна бути диференційована для різних категорій кримінальних справ залежно від характеру злочину, складності справи, інших ознак.

Деякими процесуалістами, наприклад П. Ф. Пашкевичем, В. І. Басковим, Р. С. Абдурахмановим та іншими, обґрунтовується точку зору, що поряд із загальною розгорнутою формою кримінального процесу повинна існувати і скорочена, спрощена процесуальна форма для справ простих, ясних, за якими факт злочину і скоєння якого певною особою не викликає сумнівів. Ця теорія і була покладена в основу двох головних нормативно-правових актів, якими було запроваджено протокольну форму досудової підготовки матеріалів: Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 липня 1966 р. «Про посилення відповідальності за хуліганство» і Указу Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1985 р., яким до Кримінально-процесуального кодексу України було введено главу VII «Протокольна форма досудової підготовки матеріалів». При обгрунтуванні спрощеної форми процесу її прихильники перш за все наголошують на перевагах організаційного характеру, на принципі «економії процесуальних засобів».

Однак незважаючи на обгрунтування зазначеними та іншими авторами необхідності спрощеної форми провадження по деяких справах з цього приводу є окрема думка професора М. С. Строговича, який категорично виступив проти спрощення кримінально-процесуальної форми, цілком однозначно висловивши свою думку з цього приводу: «Пропозиції про диференціацію форми кримінального процесу, які стали приводом до дискусії, мають повністю визначений характер і йдуть у певному напрямку: спрощення різних процесуальних форм і інститутів, ліквідації тих чи інших передбачених чинним законодавством процесуальних дій, скорочення тих чи інших процесуальних гарантій». Крім того, на його думку, «диференціація процесуальної форми можлива і в іншому напрямку: для більшої повноти і об'єктивності дослідження обставин по складних справах посилити процесуальні гарантії, встановити для них більш складні форми. Однак незважаючи на те, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів без порушення кримінальної справи і провадження дізнання зазначеним законом поширювалася лише на два склади злочину – дрібну крадіжку державного або громадського майна і хуліганство без обтяжуючих обставин, вже тоді була започаткована теоретична дискусія щодо процесуальної природи протокольної форми та доцільності її введення до судочинства. У 1971 р. в Інституті держави і права Академії наук СРСР відбулася конференція, присвячена даній проблемі, яка не розставила всі крапки над «і», а лише продовжила дискусію з приводу впровадження протокольної форми. Заперечуючи доцільність введення протокольної форми, ряд науковців наголошували, що «диференціація судочинства допустима, якщо вона спрямована на встановлення додаткових гарантій, більшу деталізацію процесуальних форм».

Дійсно, диференціація кримінального судочинства виправдана тільки тоді, коли вона встановлює такий процесуальний порядок провадження по матеріалах, який повністю забезпечує реалізацію прав і обов'язків особам, що беруть у ньому участь. Введення спрощеного порядку провадження у кримінальних справах буде доцільним у практичному плані тоді, коли воно сприятиме зміцненню законності в державі, скорочуватиме час з моменту вчинення злочину до застосування покарання до винного, чим буде виконане основне завдання кримінального судочинства по швидкому і повному розкриттю злочинів, викриттю винних та забезпеченню правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК).

Як правильно зауважив С. М. Стахівський, існуючі при протокольній формі відхилення від загальної процедури не порушують єдності порядку кримінального судочинства, оскільки не заперечують процесуальних принципів і спрямовані на виконання завдань, що є єдиними для всіх органів, які ведуть боротьбу із злочинністю. Це досягається завдяки тому, що вилучення, за допомогою яких утворюються спрощені досудові форми, не поширюються на судові стадії, де всі принципи кримінального процесу повністю реалізуються.

Необхідно також відзначити, що диференціація форми процесу є неминучим наслідком існуючої в будь-якій системі тенденції до оптимізації її функціонування, прагнення досягти мети найкоротшим шляхом, тобто диференціація у напрямку її раціоналізації – соціальне зумовлене і правомірне явище.

Практика підтвердила життєвість такого підходу до протокольної форми і це призвело до того, що законодавець у 1985 р. ввів протокольну форму до КПК УРСР. У подальшому перелік складів злочину, на які поширюється протокольна форма, було розширено і здійснювалось таке провадження стосовно більше тридцяти складів злочинів. Однак на сьогоднішній день їх кількість зменшилась до двадцяти двох.

Таким чином, введення спрощеного і прискореного порядку кримінального судочинства з урахуванням тяжкості злочину і складності з'ясування його обставин поряд з існуванням складніших форм, якими є дізнання і досудове слідство, є значним кроком вперед до раціоналізації кримінального процесу.

Адже це дозволило значно підвищити ефективність судового правозастосування, завдяки наближенню покарання до моменту вчинення злочину, розвантажити слідчий апарат і зосередити зусилля слідчих на розкритті і розслідуванні більш складних і суспільно небезпечних діянь. Крім того, значне скорочення викликів громадян для участі в слідчих діях (в тому числі як понятих) веде до зниження витрат робочого часу, що є особливо істотним у сфері матеріального виробництва.

Якщо ж злочин є більш складним і обставини його вчинення неможливо встановити за допомогою простих процесуальних дій, законодавець дозволяє порушити кримінальну справу і провести дізнання. Наприклад, злочин вчинено кількома особами і встановлення усіх співучасників без провадження слідчих дій є неможливим. Разом з тим неприйнятним є твердження, що спрощення кримінального судочинства, відмова від досудового розслідування злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки, завжди є ослабленням процесуальних гарантій.

У процесуальній літературі існують різні точки зору щодо поняття протокольної форми. Одні автори вважають, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів є самостійною формою досудового розслідування (Д. В. Фомін), яка входить до стадії порушення кримінальної справи, але не розслідуванням, а лише перевіркою обставин вчиненого злочину (В. П. Власов, В. В. Шимановський). На думку інших, вона має елементи досудового розслідування обставин вчиненого злочину і здійснюється у формі скороченого дізнання (Т. В. Альщевський, А. А. Чувильов, І. Д. Перлов).

Існує також точка зору, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів – це спрощена процедура досудового діловодства (В.М. Тертишник), а також є однією із форм дізнання, здійснюваного без порушення кримінальної справи засобами і методами, що характерні для стадії перевірки заяв і повідомлень про злочини.

На нашу думку, такі твердження не зовсім правильні. Ми поділяємо точку зору авторів (О. В. Баулін, А. М. Денисюк, О. І. Поповченко, С. М. Стахівський та інших), які вважають, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів – це не різновидність дізнання і досудового розслідування і не скорочене провадження. Вона є самостійною процесуальною формою встановлення обставин вчиненого злочину, що характеризується спеціальними ознаками, які відрізняють її від дізнання та слідства.

Недаремно законодавець присвятив протокольній формі досудової підготовки матеріалів окремий розділ в КПК, а не включив її до глави 10 «Дізнання» чи до глави 11 «Основних положень досудового слідства».

Аналізуючи аргументи за існування протокольної форми досудової підготовки матеріалів і проти неї, можна дійти висновку, що її існування в сучасному законодавстві було зумовлено, а також пройшло випробування часом. Саме завдяки їй: покарання максимально наближено до моменту скоєння злочину; певною мірою розвантажується слідчий апарат; економляться процесуальні сили і засоби під час розгляду кримінальних справ.

2. Діяльність органів внутрішніх справ при доказуванні протокольної форми досудової підготовки матеріалів

Підставами для застосування протокольної форми досудової підготовки матеріалів являються наявність достатніх даних, які свідчать про вчинення злочину, перерахованих у ст. 425 КПК, це: 1) зараження венеричною хворобою (ч. 1 ст. 133 КК); 2) ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК); 3) крадіжка ( ч. 1 ст. 185 КК); 4) грабіж (ч. 1 ст. 186 КК); 5) викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання (ч. 1 ст. 188 КК); 6) шахрайство (ч. 1 ст. 190 КК); 7) умисне знищення або пошкодження майна (ч. 1ст. 194 КК); 8) порушення порядку заняття господарською та банківською діяльністю (ч. 1 ст. 202 КК); 9) заняття забороненими видами господарської діяльності (ч. 1 ст. 203 КК); 10) фіктивне підприємництво (ч. 1 ст. 205 КК); 11) ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ч. 1 ст. 212 КК); 12) порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ч. 1 ст. 213 КК); 13) обман покупців та замовників (ч. 1 ст. 225 КК); 14) фальсифікація засобів вимірювання (ч. 1 ст. 226 КК); 15) знищення або пошкодження лісових масивів (ч. 1 ст. 245 КК); 16) незаконна порубка лісу (ст. 246 КК); 17) порушення законодавства про захист рослин (ст. 247 КК); 18) незаконне полювання (ч. 1 ст. 248 КК); 19) незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ч. 1 ст. 249 КК); 20) проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 250 КК); 21) хуліганство (ч. 1 ст. 296 КК); 22) порушення правил адміністративного нагляду (ст. 395 КК).

При очевидності вчинення зазначених фактів злочину протокольне провадження здійснюють, як правило, дільничні інспектори міліції, дізнавачі, оперативні уповноважені карного розшуку та інші працівники органів внутрішніх справ.

Діяльність органів внутрішніх справ, які готують цротокольну форму досудової підготовки матеріалів може розпочатися тільки за певних обставин.

По-перше, це наявність одного з приводів і підстав до порушення кримінальної справи, включених до переліку ст. 94 КПК і оформлених відповідно до статей 95, 96 КПК та вимог наказу МВС України № 500 від 26 листопади 1991 р. «Про затвердження і введення в дію інструкції «Про порядок прийому, реєстрації, обліку і розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і пригоди».

По-друге, наявність відповідної вказівки начальника органу дізнання конкретному працівникові щодо підготовки протокольної форми за матеріалами, що зареєстровані в книзі обліку заяв і повідомлень про злочини і пригоди. Але на практиці досить часто начальник органу дізнання дає вказівку щодо підготовки протокольної форми не конкретному виконавцеві, а начальнику структурного підрозділу, який у свою чергу дає відповідну вказівку своєму підлеглому.

Це пов'язано з тим, що в системі МВС України передбачений відомчий контроль за процесом підготовки протокольної форми, оскільки особа, що здійснює досудову підготовку матеріалів, погоджує своє рішення з начальником структурного підрозділу (наприклад, дізнавач – з начальником відділення дізнання) до направлення матеріалів протокольного провадження начальнику органу дізнання для затвердження.

КПК України не встановлено, в якій формі дається доручення щодо здійснення протокольного провадження. А у практичній діяльності органів дізнання застосовуються дві форми такого доручення: 1) розпорядження начальника органу дізнання на бланку доручення, в якому, крім вказівки про протокольне провадження, зазначається також дата, до якої необхідно зібрати матеріали і подати їх начальнику для розгляду;                 2) письмове розпорядження начальника органу дізнання про здійснення протокольного провадження, дане на документах, які за своєю суттю є приводами для порушення кримінальної справи – протоколах заяв про скоєний злочин, протоколах явки з повинною, рапортах працівників органу дізнання, які безпосередньо виявили ознаки злочину і т.п.

3. Процесуальний порядок провадження протокольної форми досудової підготовки матеріалів

У справах про злочини, зазначені в ст. 425 КПК, органи дізнання не пізніше як у десятиденний строк обов'язково проводять такі слідчі дії: 1) встановлюють обставини вчиненого злочину і особу правопорушника; 2) одержують пояснення від правопорушника, очевидців та інших осіб; 3) витребують довідку про наявність або про відсутність судимості у правопорушника; 4) витребують характеристику з місця роботи або навчання правопорушника; 5) встановлюють і витребують інші матеріали, які мають значення для розгляду справи в суді.

У правопорушника відбирається зобов'язання з'явитися за викликами органів дізнання прокурора і суду та повідомити їх про зміну місця проживання.

Як уже зазначалося, в ст. 426 КПК перераховані деякі права та обов'язки правопорушника, однак поняття правопорушника як учасника протокольного провадження закон не дає, тому в юридичній літературі є різні думки з цього питання.

В. М. Тертишник відзначає, що правопорушник – це особа, щодо злочинних дій якої провадиться досудова підготовка матеріалів. А. Г. Шиян, А. П. Черненко стверджують, що правопорушник – це особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, включене до переліку ст. 425 КПК, встановлення обставин якого і даної особи здійснюється у визначеному кримінально-процесуальним законом порядку. О. В. Баулін і О. І. Поповченко визначають правопорушника як особу, стосовно якої готується протокольна форма досудової підготовки матеріалів зі своїми правами і обов'язками. 

На нашу думку, найбільш вдалим є визначення поняття правопорушника, дане О. В. Бауліним і О. І. Поповченко, оскільки, керуючись презумпцією невинуватості, стверджувати, що правопорушник – це особа, яка вчинила суспільно небезпечене діяння, можна тільки після вступу в законну силу обвинувального вироку суду.

Про обставини вчиненого злочину складається протокол, в якому зазначаються:

  •  час і місце його складення;
  •  ким складено протокол;
  •  дані про особу правопорушника;
  •  місце і час вчинення злочину, його способи, мотиви, наслідки та інші істотні обставини;
  •  фактичні дані, що підтверджують наявність злочину і винність правопорушника;
  •  кваліфікація злочину за статтею Кримінального кодексу України (ч. 3 ст. 426 КПК).

Після складення протоколу орган дізнання (особа, якій доручено проводити протокольне провадження) повинні приєднати всі матеріали, зібрані по факту вчинення правопорушення, до протоколу, а також список осіб, які можливо будуть викликані в суд. Такий протокол повинен бути затверджений начальником органу дізнання, після чого всі матеріали пред'являються правопорушнику для ознайомлення, про що робиться відповідна відмітка в протоколі, яка засвідчується підписом правопорушника. Виконавши зазначені вище дії, орган дізнання всі матеріали разом із протоколом надсилає прокурору для перевірки законності і обгрунтованості проведених процесуальних дій і для прийняття рішення по протоколу. В законі не визначено, скільки протоколів (один чи кілька) потрібно складати у випадку вчинення злочину групою осіб. Можна погодитись з точкою зору В. І. Баскова, який вважає, що коли до відповідальності притягується кілька правопорушників, то незважаючи на те, чи були пов'язані їх злочинні діяння єдиним наміром, складається один протокол на всіх правопорушників, і в ньому відображається роль кожного у вчиненні злочину. На підставі цього протоколу прокурор може порушити одну кримінальну справу стосовно кількох осіб та скласти один обвинувальний висновок, як це робиться взагалі слідчим при провадженні по будь-якій кримінальній справі.

Такий процесуальний порядок протокольного провадження на цій стадії себе виправдовує, оскільки практика свідчить про те, що якість підготовки матеріалів у протокольній формі не завжди відповідає пред'явленим вимогам. У ряді органів внутрішніх справ рівень підготовки матеріалів настільки низький, що питома вага протокольного провадження виявляється не значною, бо суди цілком обґрунтовано повертають неякісні, неналежно підготовлені матеріали для провадження дізнання. У п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 червня 1986 р. «Про практику застосування судами України законодавства про протокольну форму досудової підготовки матеріалів» вказується на необхідність перевірки судами якості досудової підготовки матеріалів і відповідності їх вимогам закону.

Для того, щоб не допускати будь-яких відхилень від вимог закону, необхідно добре його знати й виконувати.

Однією з обов'язкових умов протокольного провадження є додержання встановленого законом 10-денного терміну виконання всіх необхідних процесуальних дій, передбачених для органів дізнання ст. 426 КПК. У виняткових випадках, у разі неможливості зібрати у десятиденний строк всі необхідні матеріали, цей строк може бути продовжено прокурором, але не більше ніж до двадцяти днів. Цей строк в подальшому не підлягає ні поновленню, ні продовженню, як це має місце при провадженні досудового слідства.

При обчисленні встановленого законом строку не беруть до уваги той день, від якого починається строк. Закінчується строк о 24 годині останньої доби. Якщо закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем вважається наступний робочий день.

Зважаючи на вельми короткий строк, визначений законом для досудової підготовки матеріалів у протокольній формі, В. І. Басков звертає увагу на необхідність враховувати і такий фактор, як порядок виклику правопорушників і очевидців у орган дізнання. Зокрема він зазначає: «Питання це далеко не технічне, а процесуально важливе: від його вирішення залежить подальше провадження по справі. Виклик правопорушника чи очевидців в орган дізнання може здійснюватися не лише за допомогою повістки, але і шляхом направлення телеграми, по телефону. При цьому необхідно чітко вказати час і місце явки, поштову адресу органу дізнання, прізвище посадової особи, до якої необхідно з'явитись, доцільно також вказати і її номер телефона.

У випадку порушення строків прокурор може повернути органу дізнання матеріали протокольного провадження для порушення кримінальної справи або сам порушити кримінальну справу, направивши її для провадження досудового розслідування. Якщо по справі були допущені зволікання, внаслідок чого втрачені, наприклад, важливі докази, то прокурор одночасно з порушенням кримінальної справи вносить подання керівнику органу внутрішніх справ, в якому ставить питання про відповідальність посадових осіб, що припустились зволікання.

При провадженні досудового провадження значно обмеженими є джерела доказів та засоби доказування.

Наявність чи відсутність події злочину, винність особи, яка його вчинила, характер і розмір заподіяної шкоди, обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують правопорушника, інші обставини встановлюються поясненнями правопорушника і очевидців, протоколом огляду місця події. Це одна з основних процесуальних дій, яку виконує особа, що здійснює досудову підготовку матеріалів. Пояснення правопорушника і очевидців, протокол допиту по кримінальній справі повинні відповідати певним вимогам і містити необхідні реквізити: дані про місце і час дачі пояснень; посада і прізвище особи, що брала пояснення; дані особи, від якої отримано пояснення (прізвище, ім'я та по батькові, місце і час народження, національність, освіта, місце роботи або навчання, сімейний стан, домашня адреса); відомості про характер і обставини скоєного злочину, що викладаються від першої особи. Слід також зазначити, в яких стосунках між собою знаходяться правопорушник і постраждалі від злочину або інша допитувана особа. Наводяться також дані документа, що посвідчує особу правопорушника, який дає пояснення.

Пояснення може бути записано або власноручно особою, що дає пояснення, або співробітником органів внутрішніх справ. У першому випадку допитуваному спочатку пропонується повно і докладно розповісти про характер і обставини правопорушення. Особа, яка провадить протокольне провадження, може задати конкретизуючі питання. Питання та відповіді на них заносяться до пояснення. В кінці пояснення робиться відмітка про те, що воно написано власноручно. Пояснення, записане працівником міліції, повинно бути зачитане особі, що дала його, про що робиться відмітка в поясненні, а потім ця особа повинна підписати кожну сторінку свого пояснення. Посадова особа органів внутрішніх справ підписує пояснення на останній сторінці.

Якщо після ознайомлення з записом пояснення виникає необхідність внести уточнення чи доповнення, то про це робиться відмітка в кінці пояснення. Небажано вносити в текст пояснення виправлення, поправки тощо.

Коли правопорушник або очевидець дають пояснення не в приміщенні органів внутрішніх справ, а в іншому місці, то про це робиться відмітка в поясненні.

Виходячи із змісту закону при протокольному провадженні очевидці й інші особи не попереджуються про кримінальну відповідальність згідно зі статтями 384, 385 КК за дачу неправдивих показань або за відмову від дачі показань.

У випадку, коли пояснення дає особа, що не володіє мовою, на якій ведеться процес, повинні прийматись заходи, щоб забезпечити цю особу перекладачем. Перекладачем може бути особа, що вільно володіє обома мовами і не зацікавлена в справі. При цьому не слід особі, яка здійснює досудове провадження, брати на себе виконання функції перекладача або доручати виконання цих обов'язків кому-небудь з учасників процесу. Коли провадження здійснюється за участю перекладача, необхідно дотримуватись такого правила: перекладач підписує кожну сторінку пояснення і пояснення в цілому. Правопорушник в кінці пояснення засвідчує своїм підписом, що переклад зроблений в усній формі, відповідає його поясненню. Якщо пояснення перекладені на іншу мову в письмовій формі, то і перекладач і правопорушник своїми підписами на кожній сторінці засвідчують правильність перекладу.

При провадженні протокольної форми досудової підготовки матеріалів виконувати слідчі дії законом заборонено. Винятком є огляд місця події – єдина слідча дія, що дозволяється до порушення кримінальної справи.

При проведенні огляду слід керуватися відповідними вимогами закону (статті 190, 191 КПК). Огляд проводиться в присутності не менше як двох понятих, які залучаються відповідно до вимог статті 127 КПК.

Якщо необхідні спеціальні знання, то до огляду місця події може залучатися спеціаліст (лікар, біолог, інженер та інші). Залучення спеціаліста, форма його участі і результати дослідження – все це повинно відповідати вимогам, які містяться в статті 128-1 КПК. Про участь спеціаліста в огляді місця подій обов'язково зазначається в протоколі огляду.

Для уточнення обстановки на місці події, відшукування певних предметів і т. п. до участі в огляді можуть бути залучені правопорушник і очевидці злочину.

У процесі проведення огляду згідно зі статтями 851, 852 КПК дозволяється застосовувати кіно-, відеозйомку, звукозапис, фотографувати, робити необхідні вимірювання, складати різні схеми тощо.

Документи складають головне джерело інформації при провадженні протокольної форми. Орган дізнання, що здійснює це провадження, має вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян різні документи, які можуть стати доказами по справі. Згідно зі ст. 426 КПК стосовно правопорушника в першу чергу витребують довідку про наявність або відсутність судимості, характеристику з місця його навчання або роботи.

Довідка про наявність чи відсутність судимості повинна бути витребувана відразу ж після початку цього провадження. Відповідний запит виходить від особи, що здійснює підготовку матеріалів. На запиті робиться відповідна відмітка про терміновість його виконання. Для витребування довідки про наявність чи відсутність судимості використовується спеціальний бланк, на якому вказуються відомі дані про правопорушника. Довідка підписується особою, що здійснює перевірку. Оформлена таким чином, вона набуває сили процесуального документа.

Після вивчення всіх матеріалів, що надійшли від органу дізнання, і визнання їх достатніми для розгляду в судовому засіданні прокурор виносить постанову про порушення кримінальної справи, обирає щодо правопорушника в необхідних випадках запобіжний захід і складає обвинувальний висновок та направляє справу до суду або повертає матеріали для провадження досудового слідства, а в разі відсутності підстав до порушення кримінальної справи відмовляє в її порушенні (ст. 430 КПК).

Суддя, отримавши матеріали протокольного провадження, по яких прокурор порушив кримінальну справі і склав обвинувальний висновок, не пізніше як у десятиденний строк з моменту надходження справи в суд, повинен розглянути її по суті. Якщо при розгляді таких справ виникає необхідність з'ясування істотних додаткових обставин, які не можуть бути встановлені в судовому засіданні, суд вправі повернути справу для провадження додаткового слідства.

Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що істотними, зокрема, є такі порушення, коли:

  •  досудова підготовка матеріалів проведена про злочин, не передбачений ст. 425 КПК;
  •  правопорушник є неповнолітнім чи особою, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати право на захист (ст. 111 КПК);
  •  зібраних матеріалів недостатньо для розгляду справи в суді;
  •  є підстави для пред'явлення правопорушнику обвинувачення у злочині, про який досудова підготовка матеріалів не провадилась, або в злочині, у справі про який повинно провадитись дізнання чи досудове слідство;
  •  є підстави для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, якщо окремий розгляд справи про них неможливий;
  •  матеріали досудової підготовки не були пред'явлені правопорушнику для ознайомлення;
  •  зміст протоколу про обставини вчиненого злочину не відповідає вимогам закону (ч. 3 ст. 426 КПК) або не затверджений начальником органу дізнання;
  •  орган дізнання застосував щодо правопорушника запобіжний захід;
  •  у ході досудової підготовки проведені слідчі дії (крім огляду місця вчинення злочину);
  •  правопорушник зник і місцезнаходження його невідоме (п. 3 постанови від 27 червня 1986 р. «Про практику застосування судами України законодавства про протокольну форму досудової підготовки матеріалів ».

Судовий розгляд по справах протокольного провадження провадиться за загальними правилами кримінально пі судочинства.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

20375. Конституционное право 1.72 MB
  В приложении приведена Конституция Российской Федерации. Конституционное право избирать и быть избранным право на участие в референдуме право но надлежащую процедуру и гарантии реализации и защиты политической правосубъектности граждан заняли центральное место в системе конституционного права Российской Федерации. Веденеев доктор юридических наук академик РАЕН ГЛАВА I ТЕОРИЯ КОНСТИТУЦИОННОГО ПРАВА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ 1. Понятие и предмет конституционного права Российской Федерации Термин конституционное право употребляется в...
20377. ГОСУДАРСТВЕННАЯ РЕГИСТРАЦИЯ ИПОТЕКИ 2.61 MB
  Государственная регистрация прав на недвижимое имущество и сделок с ним по замыслу разработчиков Гражданского кодекса Российской Федерации была призвана обеспечить публичность гражданского оборота недвижимых вещей иными словами стремиться с помощью правовых и организационных мер оздоровить и упорядочить рынок недвижимого имущества который стал бурно развиваться в России сконцентрировав все его функции по инвентаризации учету регистрации использованию и налогообложению в системе единого государственного органа. Система регистрации...
20378. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации. Часть третья 3.97 MB
  1 комментируемой статьи являются правилами имеющими отношение ко второму из названных элементов свободы наследования а именно к праву наследников на получение наследства. Конституционно гарантированное право наследников на получение наследства определяет исходную позицию ГК который устанавливает специальное правило обеспечивающее законодательную реализацию указания содержащегося в Постановлении Конституционного Суда РФ N 1П: Право наследования предусмотренное статьей 35 часть 4 Конституции Российской Федерации: обеспечивает...
20379. Жилищное право: Учебник 3.79 MB
  Это снижает не только уровень обеспечения социальных гарантий но и степень доверия граждан к ним в связи с чем возникает необходимость уточнить действующие обязательства государства по обеспечению жилыми помещениями отдельных категорий граждан и сформировать единые принципы и механизмы оказания поддержки различным категориям граждан за счет бюджетных средств; необходимость обеспечения устойчивого функционирования жилищного сектора которое позволит удовлетворять жилищные потребности населения без существенного участия федерального центра и...
20380. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации. Часть вторая 7.77 MB
  Вместе с тем данные нормативные положения распространяют свое действие и на отношения связанные с исполнением и прекращением договора включая возможность наступления ответственности сторон за неисполнение и ненадлежащее исполнение договорного обязательства. В 1 содержатся общие нормы применимые ко всем видам договора куплипродажи при условии что они не изменены конкретным договором или специальными нормами касающимися отдельных видов договора куплипродажи 28. Такие изменения не могут однако отменять действия общих норм 1...
20381. КАК УЗНАТЬ ХАРАКТЕР ЧЕЛОВЕКА ПО ЕГО ПОДПИСИ ИЛИ ПРАКТИЧЕСКАЯ ГРАФОЛОГИЯ 217.5 KB
  Наджимов КАК УЗНАТЬ ХАРАКТЕР ЧЕЛОВЕКА ПО ЕГО ПОДПИСИ ИЛИ ПРАКТИЧЕСКАЯ ГРАФОЛОГИЯ ВВЕДЕНИЕ Графология это наука изучающая законы зависимости между почерком и личностью характером человека. РЕКОМЕНДАЦИИ ПО ПРОВЕДЕНИЮ ГРАФОЛОГИЧЕСКОГО АНАЛИЗА В данной работе в основном внимание уделено анализу подписи так как обычное письмо человека как бы причесано оно подчиняется многочисленным правилам правописания и индивидуум не может проявить себя полностью. Умело применять метод логических цепей это значит что если по подписи точно определена...
20382. СУДЕБНАЯ ЭКСПЕРТИЗА (ЭКСПЕРТОЛОГИЯ) 654 KB
  Раскрывается специфика их классификации дается описание каждого класса экспертиз с наименованием предмета объекта и наиболее часто встречаемые вопросы при назначении того или иного вида судебной экспертизы. Типография УВД Оренбургской области ВВЕДЕНИЕ Институт судебной экспертизы в дореформенных правовых актах России существовал в виде отдельных предписаний относящихся к деятельности сведущих лиц...
20383. Курс международного уголовного права 1.15 MB
  Курс международного уголовного права. ПОНЯТИЕ ПРЕДМЕТ РЕГУЛИРОВАНИЯ ПРИНЦИПЫ И ИСТОЧНИКИ МЕЖДУНАРОДНОГО УГОЛОВНОГО ПРАВА 1. Понятие и предмет международного уголовного права 1. Принципы международного уголовного права 1.