8263

Моніторинг небезпек, що можуть спричинити надзвичайні ситуації

Лекция

Безопасность труда и охрана жизнедеятельности

Моніторинг небезпек, що можуть спричинити надзвичайні ситуації Питання, які розглядаються на лекції. Правові та організаційні основи ЦЗ. Завдання ЦЗ та шляхи їх реалізації. Галузевий та територіальний моніторинг небезпек. Правові та орга...

Украинкский

2013-02-07

122 KB

450 чел.

Моніторинг небезпек, що можуть спричинити надзвичайні ситуації

Питання, які розглядаються на лекції:

1. Правові та організаційні основи ЦЗ.

2. Завдання ЦЗ та шляхи їх реалізації.

3. Галузевий та територіальний моніторинг небезпек.

1. Правові та організаційні основи ЦЗ.

Перед тим, як розглянути законодавчу та нормативну базу, яка регулює діяльність цивільного захисту (цивільної оборони) України, необхідно розглянути питання, а якими основними міжнародними документами визначається право людини на захист від наслідків війн  та інших надзвичайних ситуацій.

Такі основні документи містяться у міжнародному гуманітарному праві, яке захищає людину від наслідків війни, і стосується кожного з нас. Однак, воно є ще  недостатньо відоме.

Міжнародне гуманітарне право є звід норм, які під час збройного конфлікту забезпечують захист тим, хто не приймає або припинив приймати участь у воєнних діях, і накладають обмеження на засоби і методи ведення війни.

Гуманітарне право є розділом публічного міжнародного права, яке засноване на принципі любові до людини, і покликане забезпечити захист особистості. Це і є сфера застосування гуманітарного права. Його метою є пом'якшити страждання усіх жертв збройних конфліктів, які потрапили до рук противника, будь-то поранені, хворі, потерпілі корабельної аварії, військовополонені чи цивільні особи.

1.1 Короткий зміст Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року і Додаткових протоколів до них

Під час війни необхідно дотримуватись певних норм гуманності навіть по відношенню до супротивника. Ці норми в основному викладено у чотирьох  Женевських конвенціях від 12 серпня 1949 року та в Додаткових протоколах до них  від 8 червня 1977 року.

Женевські конвенції засновані на принципі поваги до людської особистості і людської гідності. За умовами Конвенцій особам, що безпосередньо не беруть участі у воєнних діях, а також недієздатним внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслідок будь-якої іншої причини, повинні бути гарантовані повага і захист від наслідків війни, а усім потерпілим без будь-якої різниці надані необхідні їм допомога і догляд.

Через Додаткові протоколи цей захист поширюється на всіх осіб, яких торкнувся воєнний конфлікт. Крім цього, сторонам, що беруть участь у конфлікті, і комбатантам ставиться в обов’язок утримуватися від нападу на цивільне населення та на цивільні об’єкти, а також здійснювати свої воєнні операції у відповідності з загальновизнаними правилами і законами гуманності.

1.2 Основні норми, спільні для чотирьох Конвенцій і Додаткових протоколів

Під час збройного конфлікту Конвенції і Протоколи застосовуються при будь-яких обставинах. Тому завжди і будь-де забороняються: вбивства, катування, тілесні покарання, каліцтва, наруга над людською гідністю, взяття заручників, колективні покарання, застосування покарання без належного судового рішення, та всі види жорстокого і принизливого поводження.

Конвенціями і Протоколом І забороняється застосування репресій до осіб і об’єктів, яким у відповідності з цими документами надається захист, тобто пораненим, хворим, потерпілим корабельної аварії, санітарному персоналу та санітарним службам, персоналу і службам цивільної оборони, військовополоненим, цивільним особам, цивільним об’єктам, культурним цінностям, природному середовищу, а також устаткуванню і спорудам, які містять в собі небезпечні сили (атомні електростанції, греблі, дамби і т.п.).

Ніхто не може відмовитися добровільно чи під тиском від захисту, що надається даними Конвенціями.

Особи, що знаходяться під захистом, завжди повинні мати можливість звернутися за допомогою до Держави-заступниці (нейтральної держави, на яку покладено обов’язок охороняти їх інтереси), а також до МКЧХ або будь-якої іншої безсторонньої гуманітарної організації.

Усі чотири Женевські Конвенції та Додаткові Протоколи спрямовані на захист жертв війни. Але кожний із цих документів має свої повноваження та сфери застосування.

1.3 І Женевська конвенція “Про покращення долі поранених і хворих в діючих арміях” від 12 серпня 1949 року.

ІІ Женевська конвенція “Про покращення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі” від 12 серпня 1949 року.

Додатковий протокол І, частина ІІ; Протокол ІІ, частина ІІІ

І Женевська конвенція “Про поліпшення долі поранених та хворих у діючих арміях” та ІІ Женевська конвенція “Про покращення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі” забезпечують захист поранених, хворих, та осіб, які потерпіли корабельну аварію. Всі ці особи повинні користуватися повагою та захистом за будь-яких обставин. Забороняється посягати на їх життя та завдавати їм будь-якої шкоди. Їх повинні підбирати, поводитися з ними гуманно  та надавати їм максимально можливий у найкоротші строки медичний догляд, якого вимагає їх стан.

У випадку взяття у полон поранених, хворих чи осіб, які потерпіли корабельну аварію, зі складу збройних сил ворога, кожен з противників повинен надавати їм такий же догляд, як і своїм власним пораненим.

Тіла загиблих не повинні бути віддані землі, поховані в морі чи спалені без належного попереднього пізнання та констатування смерті за допомогою, якщо можливо, медичного огляду.

Усі наявні дані, які сприяють встановленню особи пораненого, хворого, потерпілого корабельну аварію та померлих, повинні бути зареєстровані.

Цивільне населення, згідно цих Конвенцій, повинно ставитися з повагою до поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, навіть якщо вони належать до ворожої сторони, а також не повинно допускати актів насильства стосовно до них. Цивільним особам дозволяється підбирати та доглядати поранених і хворих незалежно від того, до якої сторони вони належать, і доглядати за ними. При цьому, цивільне населення не повинно піддаватися ніяким покаранням та переслідуванням. Навпаки, цим особам належить надавати всіляку підтримку в їх діях.

Окрім питань захисту хворих та поранених, І і ІІ Женевські конвенції надають велику увагу питанням захисту медичного та духовного персоналу, обладнання, установ та споруд, а також персоналу (адміністратори, водії, кухарі та інші), який використовується постійно або тимчасово виключно для адміністративно - господарського забезпечення медичних формувань або санітарно-транспортних засобів.

Цей персонал, згідно Конвенцій, користується розпізнавальною емблемою Червоного Хреста або Червоного Півмісяця на білому полі і посвідченнями. Він може мати зброю для самооборони чи захисту своїх поранених та хворих.

Потрапивши до рук ворога, особи зі складу духовного чи медичного персоналу повинні мати можливість продовжувати виконання своїх функцій щодо догляду за пораненими та хворими.

Особи, затримання яких не є необхідним для догляду за військовополоненими, будуть підлягати репатріації. Затримані таким чином особи не вважатимуться військовополоненими та будуть користуватися для виконання своїх обов'язків значними пільгами. На окупованій території ресурси цивільного персоналу можуть бути реквізовані тільки в тому випадку, якщо забезпечується належне медичне обслуговування населення та догляд за пораненими та хворими, які вже проходять лікування.

1.4 ІІІ Женевська конвенція “Про поводження з військовополоненими” від 12 серпня 1949 року. Додатковий протокол І (частина ІІІ, розділ ІІ)

ІІІ Женевська конвенція "Про поводження з військовополоненими" визначає статус комбатанта та військовополоненого. Згідно Конвенції особи, які входять до складу збройних сил, що перебувають у конфлікті, є комбатантами (окрім медичного та духовного персоналу), а будь-який комбатант, котрий потрапляє під владу супротивної сторони, стає військовополоненим.

Військовополонені повинні бути організовані і знаходитися під командуванням особи, яка несе відповідальність перед іншою стороною за поведінку своїх підлеглих. Вважається, що військовополонені знаходяться під владою держави противника, а не окремих осіб чи військових частин, які захопили їх у полон.

Конвенція вимагає з усіма військовополоненими поводитися однаково. Привілеї можуть бути встановлені виключно залежно від стану здоров'я, статі, віку звання чи кваліфікації військовополонених.

Кожен військовополонений зобов'язаний повідомити на допиті своє прізвище, ім'я, вік, звання та особистий номер. Але його не можна примушувати давати будь-яку іншу інформацію.

Держава, що утримує військовополонених, зобов'язана безкоштовно забезпечити їх достатньою кількістю належної якості їжею, одягом, а також житлові умови, рівні тим, що надаються її власним військам, і медичну допомогу, яку буде вимагати здоров'я військовополонених.

Військовополонених, за винятком офіцерів, можуть залучати для виконання роботи в умовах, які не гірші від умов праці громадян держави, яка утримує полонених. Однак їх не повинні примушувати до робіт військового характеру, а також до робіт, які загрожують їх здоров'ю або принижують їх гідність.

Військовополонені повинні мати можливість повідомити про себе свої сім'ї, а також Центральне агентство розшуку МКЧХ.

Військовополонені, що визнані тяжкохворими та тяжкопораненими, повинні бути негайно репатрійовані, і після репатріації їх не можуть використовувати на дійсній військовій службі. Після закінчення воєнних дій військовополонені повинні бути негайно звільнені і репатрійовані.

Текст Конвенції повинен бути вивішений у кожному таборі військовополонених для того, щоб надати військовополоненим можливість у будь-який час ознайомитися зі свої правами та обов'язками.

1.5 ІV Женевська конвенція "Про захист цивільного населення під час війни" і Додаткові протоколи

ІV Женевська конвенція "Про захист цивільного населення під час війни" наголошує певні елементарні норми захисту, які стосуються кожної особи, яку зачепить збройний конфлікт, незалежно від її національності чи території, на якій вона проживає.

Особливу увагу ІV Конвенція приділяє цивільним особам (які знаходяться під владою противника), що поділяються на дві категорії:

1) цивільні особи, які знаходяться у країні противника;

2) населення на окупованій території.

Обидві ці категорії за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особистості, честі, сімейних прав, релігійних переконань, обрядів, звичок та звичаїв. З ними завжди повинні поводитися гуманно, до них не повинні застосовуватися ніякі заходи примусу.

...Забороняється депортація чи вигнання населення. Усіляке залучення до праці у примусовому порядку обмежується суворими правилами. Так, ні за будь-яких обставин не можна залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18 років, а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка б змушувала їх брати участь у воєнних операціях.

Окуповуючій стороні ставиться за обов'язок піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби та служби гігієни, а також слідкувати за постачанням населення. Ця сторона зобов'язана сприяти доставці посилок і наданню допомоги.

Що стосується цивільних осіб, які знаходяться у країні противника, то вони можуть покинути цю країну, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо їхній виїзд не відбувся або їх затримали, ставлення до цих осіб повинно бути таким же, як і до іноземців загалом.

1.6 Зміст Додаткових протоколів. Протокол І (міжнародні збройні конфлікти)

Дуже багато доповнень до ІV Конвенції стосовно захисту цивільного населення і цивільних об'єктів внесено з прийняттям Додаткових протоколів і зокрема Протоколу І - міжнародні збройні конфлікти.

До 1977 року документи, що забезпечували захист цивільного населення від наслідків воєнних дій, були далекими від досконалості, оскільки не містили положень, що стосуються різноманітних видів зброї і наслідків їх застосування, зокрема, воєнної авіації, дальність дії артилерії, масовані бомбардування.

Крім цього, після другої світової війни в деяких регіонах світу виникали конфлікти особливого характеру, наприклад , такі, як визвольні або партизанські війни, а також застосовувались удосконалені бойові засоби і зброя невибіркової дії, такі, як запалювальна зброя і боєзапаси осколкової дії. Тому було дуже важливим розробити юридичні норми захисту цивільного населення і цивільних об’єктів, що і знайшло своє відображення у Додаткових протоколах.

Відповідно до Протоколу І з метою захисту цивільного населення забороняється:

напад не спрямований на конкретні військові об'єкти;

напад із застосуванням засобів (зброї), який не може бути спрямований на конкретні військові об'єкти;

напад на цивільне населення і цивільних осіб з метою репресій;

використовувати присутність чи пересування цивільного населення і окремих цивільних осіб з метою захисту військових об'єктів від нападу.

Велика увага звертається на питання захисту цивільних об'єктів. Цьому присвячена 3 глава Протоколу.

Всі об'єкти, які не є військовими об'єктами, відносяться до цивільних об'єктів і вони не повинні бути об'єктами нападу і репресій.

Відносно цивільних об'єктів забороняється:

Здійснювати будь-які ворожі акції проти історичних пам'яток, творів мистецтва та місць відправки культу, що складають культурну і духовну спадщину народів;

Напади на об'єкти, необхідні для виживання цивільного населення (сільськогосподарські райони, худобу, запаси питної води, посіви, іригаційні споруди і т.п.), установки та споруди, що містять небезпечні сили (атомні електростанції, греблі, дамби і т.п.) та використання голоду серед цивільного населення у вигляді методу ведення війни;

Передбачається, що військові операції повинні проводитись таким чином, щоб природному середовищу не був нанесений широкий, тривалий і серйозний збиток.

Протоколом І дія Женевських конвенцій 1949 року поширюється на боротьбу народів проти колоніального панування, іноземної окупації і расистських режимів у відповідності з Статутом Організації Об’єднаних Націй.

Протокол І став новим кроком у розвитку міжнародного гуманітарного права і дозволив застосувати це право у ситуаціях, на які раніше воно не поширювалось.

1.7 Протокол ІІ (збройні конфлікти неміжнародного характеру)

Протокол ІІ є досить коротким документом і складається з 28 статей. Він значно доповнює і розвиває статтю 3, загальну для чотирьох Женевських конвенцій 1949 року, що стосується  збройних конфліктів неміжнародного характеру.

Протокол ІІ забезпечує більш повні гарантії щодо поваги особистості. У ньому не вказуються особливі категорії осіб, яким надається захист (наприклад, військовополонені), оскільки всі особи, які не приймають участь або припинили приймати участь у воєнних діях, користуються однаковими гарантіями.

Медичний і духовний персонал, медичні формування і санітарно-транспортні засоби та взагалі всі особи, що виконують медичні функції, повинні користуватися повагою і захистом в усіх тих ситуаціях, на які поширюється дія Протоколу І.

Забороняється примусове переміщення населення з метою запобігти в майбутньому поневіряння цілих народів, подібні тим, що були викликані другою світовою війною.

Протокол ІІ стосується лише ситуацій неміжнародних збройних конфліктів значної напруги і тривалості, і це одночасно обмежує сферу його застосування. Однак, його положення підтверджують намір міжнародного співтовариства обмежити людські страждання під час громадянських війн, які є найбільш жорстокою формою ведення збройної боротьби. І це був великий крок вперед в справі захисту жертв збройних конфліктів.

1.8 Висновок

Женевські Конвенції 1949 року та Додаткові Протоколи до них 1977 року є основними документами світового рівня, якими повинні користуватися всі люди Землі. Особливо ті держави, що підписали ці документи, але часто не виконують їх положень тому, що немає юридичних міжнародних актів, відповідно до яких було б можливо притягати до кримінальної відповідальності осіб, що винні в невиконанні положень цих документів. Перед сучасними юристами стоїть завдання створити такі міжнародні юридичні акти. Тоді б війни та збройні конфлікти були б не можливі на нашій планеті, а кошти які звільнилися можна було б кожній державі залучити для поліпшення життя людей та на захист від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

1.9 Закон і Положення “Про Цивільну оборону України”

У лютому 1993 року (3.02.93 м.) Верховною Радою був ухвалений Закон "Про цивільну оборону України". Цей закон є правовим актом, що проголосив право громадян України на захист свого життя і здоров'я від наслідків аварій, катастроф і стихійного лиха та права вимагати від уряду України, а також від інших органів державної влади, адміністрацій підприємств, установ і організацій не залежно від форм власності гарантій по забезпеченню цього права.

10 травня 1994 року Постановою Кабінету Міністрів України №299 затверджено Положення  "Про цивільну оборону України", в якому деталізовані основні положення, викладені в Законі  "Про цивільну оборону України".

У Законі та Положенні дане визначення ЦО, розкриті її зміст і організаційна структура, визначені функціональні обов'язки керівного складу всіх рангів, склад сил ЦО та їх функції, викладена організація підготовки керівного і викладацького складу по ЦО. Навчання населення всіх категорій, а також порядок здійснення матеріального, транспортного, технічного і фінансового забезпечення.

Розглянемо більш детально задачі ЦО та шляхи їх реалізації.

2. Завдання цивільного захисту та шляхи їх реалізації

Згідно з Законом України "Про правові засади цивільного захисту", завданнями ЦЗ є:

1. Попередження надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру та ліквідація їх наслідків.

2. Оповіщення населення про загрозу і виникнення НС у мирний і воєнний часи та постійне інформування його про наявну обстановку.

3. Захист населення від наслідків аварій, катастроф, великих пожеж, стихійного лиха та застосування засобів ураження.

4. Організація життєзабезпечення населення під час аварій , катастроф, стихійного лиха та у воєнний час.

5. Створення систем аналізу і прогнозування управління, оповіщення і зв’язку, спостереження і контролю за радіоактивним, хімічним і бактеріологічним зараженням, підтримання їх готовності для сталого функціонування у надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часів.

6. Підготовка і перепідготовка  керівного складу цивільної оборони, її органів управління та сил , навчання населення вмінню застосовувати засоби індивідуального захисту і діяти в НС.

2.1 Шляхи реалізації завдань ЦЗ

1. Попередження надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру та ліквідація їх наслідків.

З метою реалізації цього завдання проводяться наступні заходи. Завчасно проводяться інженерно-технічні заходи для зменшення імовірності виникнення НС.

Готуються науково-обгрунтовані прогнози наслідків можливих НС.

Здійснюється постійне спостереження за станом потенційно-небезпечних об'єктів і навколишнім середовищем.

Підтримується у готовності до негайного застосування засоби оповіщення і інформаційного забезпечення населення, створюються локальні системи сповіщення про місця зараження.

Створюються спеціалізовані формування, і здійснюється їх підготовка.

Проводиться забезпечення робітників і службовців засобами індивідуального захисту, а також ведеться будівництво захисних споруд.

З метою ліквідації наслідків НС організуються і проводяться рятувальні та інші невідкладні роботи (РІНР.

2. Оповіщення населення про загрозу і виникнення НС у мирний і воєнний часи та постійне інформування його про наявну обстановку.

З метою виконання завдання у всіх ланках міських і позаміських пунктів на основі автоматизованих систем централізованого оповіщення, мережі зв'язку і радіомовлення, а також спеціальних засобів, створюється система оповіщення та інформаційного забезпечення. Вона являє собою комплекс організаційно-технічних засобів для передачі відповідних сигналів і розпоряджень органам державної виконавчої влади, адміністрації підприємств, установ і організацій, силам ЦО і населенню.

Автоматизована система оповіщення та інформаційного забезпечення створюється на базі загальнодержавної мережі зв’язку та радіомовлення і поділяється на державну і регіональну. Система має забезпечити циркулярне оповіщення посадових осіб із застосуванням для цього міської телефонної мережі, засобів радіомовлення і телебачення.

Система оповіщення та інформаційного забезпечення використовується централізовано.

Сповіщення підлеглих штабів ЦО і НС, сил ЦО і населення організує вищестоящий штаб ЦО і НС.

3. 3ахист населення від наслідків стихійного лиха, аварій, катастроф, вибухів, великих пожеж і застосування засобів ураження.

З метою виконання завдання здійснюється комплекс заходів, які мають забезпечити укриття населення в захисних спорудах, його евакуацію, медичний, радіаційний і хімічний захист, а також захист від впливу біологічних засобів ураження.

4. Організація життєзабезпечення населення під час аварій, катастроф, стихійного лиха і у воєнний час.

Завдання передбачає заходи, що здійснюються центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, виконкомами місцевих Рад народних депутатів, штабами цивільної оборони, адміністрацією підприємств, установ і організацій завчасно, а також у разі надзвичайної ситуації з метою створення умов для виживання населення, яке може опинитися (опинилося) в осередках ураження.

Заходами життєзабезпечення населення, спрямованими на задоволення мінімуму життєвих потреб громадян, які потерпіли (можуть потерпіти) від наслідків НС, надання їм побутових послуг і реалізацію соціальних гарантій на період проведення рятувальних та інших невідкладних робіт, є:

тимчасове розселення громадян в безпечних районах;

організація харчування у районах лиха і тимчасового розселення;

організація забезпечення населення, що потерпіло, одягом, взуттям і товарами першої необхідності;

організація подання фінансової допомоги потерпілим;

забезпечення медичного обслуговування та санітарно-епідеміологічного нагляду в районах тимчасового розселення.

5. Створення системи аналізу і прогнозування управління, оповіщення і зв'язку, спостереження і контролю за радіоактивним, хімічним і бактеріологічним зараженням, підтримання їх готовності для сталого функціонування у надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часів.

Організатором діяльності цих систем є Міністерство України з питань НС та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС України), основними виконавцями – Гідрометком, МОЗ. МінАПК та інші центральні органи державної виконавчої влади, а також підприємства, установи і організації, що входять до сфери їхнього управління.

Спеціальні підрозділи зазначених центральних органів державної виконавчої влади щодобово інформують МНС України про наявний стан навколишнього природного середовища та в установлений термін подають відомості про прогноз на найближчий час. Про загрозливі явища МНС повідомляється негайно.

У разі виникнення НС мережа спостереження і контролю зміцнюється за рахунок залучення відповідних підрозділів зі складу сил ЦО.

Для своєчасного виявлення загрози виникнення НС, оповіщення персоналу та населення, що проживає в зонах можливого ураження, на радіаційно- і хімічно- небезпечних об'єктах створюються локальні автоматизовані системи, які мають бути сполученими з централізованою системою управління Цивільної оборони України.

Перелік об'єктів, де мають застосуватися локальні автоматизовані системи, визначається Кабінетом Міністрів України за поданням МНС.

Роботи, пов’язані із створенням цих систем, включаються до плану заходів щодо запобігання аваріям та катастрофам і зменшення збитків і втрат у разі їх виникнення, затверджуваного Кабінетом Міністрів України.

6. Підготовка і перепідготовка керівного складу ЦО, її органів управління та сил, навчання населення вмінню застосовувати засоби індивідуального захисту /ЗІЗ/ і діяти в надзвичайних ситуаціях.

До керівного складу, який проходить підготовку й перепідготовку з ЦО, належать посадові особи, що очолюють уряд України та Уряд Криму, центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, підрозділи виконкомів місцевих Рад народних депутатів, на які покладено завдання з забезпечення захисту населення віл наслідків НС; керівники підприємств, установ і організацій, командири (начальники) військових з'єднань і частин цивільної оборони та спеціалізованих формувань ЦО центрального підпорядкування.

Підготовка осіб керівного складу ЦО здійснюється в Інституті державного управління у сфері цивільного захисту МНС України і територіальних курсах ЦО: новопризначених на посаду - в рік призначення, протягом 5 днів; усіх інших – під час проведення заходів відповідно до рішень начальника ЦО України. Перепідготовка зазначених осіб здійснюється один раз на 5 років.

Підготовка і перепідготовка осіб керівного складу ЦО здійснюється за планом комплектування курсів, що затверджується на відповідному рівні Прем’єр-міністром України, головою уряду Криму, головами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Підготовка вчителів початкової та основної школи з питань ЦО здійснюється щорічно протягом одного дня під час зимових канікул.

Викладачі предмету "Цивільна оборона" вищих навчальних закладів проходять підготовку під час методичних конференцій (зборів) один раз на три роки протягом трьох днів, а також в Інституті державного управління у сфері цивільного захисту МНС України.

Командири військових з'єднань і частин цивільної оборони, а також спеціалізованих формувань центрального підпорядкування проходять підготовку відповідно до планів оперативної, мобілізаційної та командирської підготовки.

Населення проходить підготовку по групах:

учні початкової та основної школи - за спеціальними програмами під керівництвом учителів;

учні старшої школи та навчально-виховних закладів - за програмою допризовної підготовки;

студенти вищих навчальних закладів - за спеціальними програмами, що затверджуються відповідним міністром і начальником МНС України;

працівники підприємств, установ і організацій, а також особовий склад невоєнізованих формувань - під час об'єктових тренувань і комплексних навчань один раз на 3 роки.

Особи, що не зайняті у сфері виробництва та обслуговування, навчаються вмінню застосовувати засоби захисту і діяти в надзвичайних ситуаціях з допомогою пам'яток і засобів масової інформації, а також під час загальнодержавного навчання з цивільної оборони, яке проводиться за рішенням Уряду України.

Підготовка особового складу органів управління ЦО здійснюється в ході командно-штабних і штабних навчань, тренувань різних видів.

Командно-штабне навчання Цивільної оборони України проводяться 1 разів в 5 років протягом 5 діб. До навчання залучаються:

війська цивільної оборони (але не більше однієї окремої механізованої бригади та одного окремого механізованого полку у повному складі), не більше одного спеціалізованого формування центрального підпорядкування, органи управління і сили цивільної оборони 2-х - 3-х областей у повному складі, штаби цивільної оборони Республіки Крим, решти областей, міст Києва і Севастополя, керівний склад центральних органів державної виконавчої влади, які залучені до виконання завдань з ЦО, підприємства, установи і організації, де на період загальнодержавного заходу заплановано комплексне навчання, штатні підрозділи ЦО центральних органів державної виконавчої влади.

Керівник навчання - начальник цивільної оборони України.

Штабне навчання Цивільної оборони України проводиться 1 раз на 2 роки протягом 3 діб. До навчання залучаються всі штаби військових з’єднань, частин і штаби ЦО областей, міст Києва і Севастополя, штатні підрозділи ЦО центральних органів державної виконавчої влади, які залучені до виконання завдань з ЦО та керівний склад спеціалізованих формувань центрального підпорядкування. Керівник навчання – начальник МНС України.

Командно-штабне навчання ЦО області (міста, віднесеного до групи з ЦО) проводиться один раз на 5 років протягом 3 діб. До навчання залучаються управління з питань НС та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи облдержадміністрацій (міста), відповідні підрозділи місцевої державної адміністрації (виконкомів місцевих Рад народних депутатів), які залучені до виконання завдань з ЦО, органи управління ЦО районів (але не більше третини), підприємства, установи і організації (лише ті, де на період проведення заходу заплановано комплексні навчання). Керівник навчання - начальник цивільної оборони області.

Підготовка особового складу органів управління цивільної оборони міст і районів здійснюється відповідно до щорічних організаційно-методичних вказівок.

3. Галузевий та територіальний моніторинг небезпек.

Вирішальне значення у питанні прогнозування можливих надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру має проведення галузевого та територіального моніторингу небезпек.

Галузевий моніторинг за станом безпеки здійснюється у відповідній сфері відповідальності того чи іншого центрального органу виконавчої влади. Заходи галузевого моніторингу об’єднані державною системою моніторингу довкілля.

Державна система моніторингу довкілля – це система спостережень, збирання, оброблення, передавання, збереження та аналізу інформації про стан довкілля, прогнозування його змін і розроблення науково-обгрунтованих рекомендацій для прийняття рішень про запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.

Система моніторингу є складовою частиною національної інформаційної інфраструктури, сумісної з аналогічними системами інших країн.

Система моніторингу – це відкрита інформаційна система, пріоритетами функціонування якої є захист життєво важливих екологічних інтересів людини і суспільства; збереження природних екосистем; відвернення кризових змін екологічного стану довкілля і запобігання надзвичайним екологічним ситуаціям.

Галузевий моніторинг небезпек здійснюється МНС, МОЗ, МінАПК, Держкомлісгоспом, Мінприроди Держводресурсів, Держкомземом, Мінрегіонбудом, їх органами на місцях, а також підприємствами, установами та організаціями, що належать до сфери їх управління, які є  суб’єктами системи моніторингу за загальнодержавною і регіональними (місцевими) програмами реалізації відповідних природоохоронних заходів.

Координацію діяльності суб’єктів системи моніторингу, розгляду поточних питань, пов’язаних з проведенням моніторингу довкілля, здійснює міжвідомча комісія з питань моніторингу довкілля із секціями за відповідними напрямами, склад та положення про яку затверджуються Кабінетом Міністрів України.

3.1 Основна мета і завдання системи моніторингу

Система моніторингу довкілля спрямована на:

підвищення рівня вивчення і знань про екологічний стан довкілля;

підвищення оперативності та якості інформаційного обслуговування користувачів на всіх рівнях;

підвищення якості обґрунтування природоохоронних заходів та ефективності їх здійснення;

сприяння розвитку міжнародного співробітництва у галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Основними завданнями суб’єктів системи моніторингу є:

довгострокові систематичні спостереження за станом довкілля;

аналіз екологічного стану довкілля та прогнозування його змін;

інформаційно-аналітична підтримка прийняття рішень у галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки;

інформаційне обслуговування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також забезпечення екологічною інформацією населення країни і міжнародних організацій.

Моніторинг довкілля здійснюють:

Міністерство охорони навколишнього природного середовища – атмосферного повітря та опадів (вміст забруднюючих речовин (далі - ЗР), у тому числі радіонуклідів, транскордонне перенесення ЗР); джерел промислових викидів в атмосферу (вміст ЗР, у тому числі радіонуклідів); поверхневих і морських вод (гідрохімічні та гідробіологічні визначення, вміст ЗР, у тому числі радіонуклідів); підземних вод (гідрогеологічні та гідрохімічні визначення складу і властивостей, у тому числі залишкові кількості пестицидів та агрохімікатів, оцінка ресурсів); джерел скидів стічних вод (вміст ЗР, у тому числі радіонуклідів); водних об’єктів у межах природоохоронних територій (фонова кількість ЗР, у тому числі радіонуклідів); грунтів різного призначення, у тому числі на природоохоронних територіях (вміст ЗР, у тому числі радіонуклідів); геохімічного стану ландшафтів (вміст і поширення природних і техногенних хімічних елементів та сполук); радіаційної обстановки (на пунктах стаціонарної мережі); геофізичних полів (фонові та аномальні дослідження); стихійних та небезпечних природних явищ: ендогенних та екзогенних геологічних процесів (їх видові і просторові характеристики, активність прояву), повеней, паводків, снігових лавин, селів (у районах спостережних станцій); наземних і морських екосистем (фонова кількість ЗР, у тому числі радіонуклідів); звалищ промислових і побутових відходів (склад відходів, вміст ЗР, у тому числі радіонуклідів); державне еколого-геологічне картування території України для оцінки стану геологічного середовища та його змін під впливом господарської діяльності;

Міністерство надзвичайних ситуацій (на територіях, підпорядкованих Адміністрації зони відчуження і зони безумовного (обов’язкового) відселення, а також в інших зонах радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС) – атмосферного повітря (вміст ЗР, у тому числі радіонуклідів); поверхневих і підземних вод (вміст ЗР, у тому числі радіонуклідів); наземних і водних екосистем (біоіндикаторні визначення); грунтів і ландшафтів (вміст ЗР, радіонуклідів, просторове поширення); джерел викидів в атмосферу (вміст ЗР, обсяги викидів); джерел скидів стічних вод (вміст ЗР, обсяги скидів); об’єктів поховання радіоактивних відходів (вміст радіонуклідів, радіаційна обстановка);

Міністерство охорони здоров’я (у місцях проживання і відпочинку населення, у тому числі на природних територіях курортів) – атмосферного повітря (вміст шкідливих хімічних речовин); поверхневих вод суші і питної води (хімічні, бактеріологічні, радіологічні, вірусологічні визначення); морських вод, мінеральних і термальних вод, лікувальних грязей, озокериту, ропи лиманів та озер (хімічні, бактеріологічні, радіологічні, вірусологічні визначення); грунтів (вміст пестицидів, важких метолів, бактеріологічні, вірусологічні визначення, наявність яєць геогельмінтів); фізичних факторів (шум, електромагнітні поля, радіація, вібрація тощо);

Міністерство агропромислового комплексу – грунтів сільськогосподарського використання (радіологічні, агрохімічні та токсикологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів); сільськогосподарських рослин і продуктів з них (токсикологічні та радіологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів); сільськогосподарських тварин і продуктів з них (зоотехнічні, токсикологічні та радіологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів); поверхневих вод сільськогосподарського призначення (токсикологічні та радіологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів);

Державний комітет лісового господарства – грунтів земель лісового фонду (радіологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів); лісової рослинності (пошкодження біотичними та абіотичними чинниками, біомаса, біорізноманіття, радіологічні визначення, вміст ЗР); мисливської фауни (видові, кількісні та просторові характеристики, радіологічні визначення);

Державний комітет водного господарства – річок, водосховищ, каналів, зрошувальних систем і водойм у межах водогосподарських систем комплексного призначення, систем міжгалузевого та сільськогосподарського водопостачання (вміст ЗР, у тому числі радіонуклідів); водойм у зонах впливу атомних електростанцій (вміст радіонуклідів); поверхневих вод у прикордонних зонах і місцях їх інтенсивного виробничо-господарського використання (вміст ЗР, у тому числі радіонуклідів); зрошуваних та осушуваних земель (глибина залягання та мінералізація грунтових вод, ступінь засоленості та солонцюватості грунтів); підтоплення сільських населених пунктів, прибережних зон водосховищ (переформування берегів і підтоплення територій);

Державний комітет по земельним ресурсам – грунтів і ландшафтів (вміст ЗР, прояви ерозійних та інших екзогенних процесів, просторове забруднення земель об’єктами промислового і сільськогосподарського виробництва); рослинного покриву земель (видовий склад, показники розвитку та ураження рослин); зрошуваних і осушених земель (вторинне підтоплення і засолення тощо); берегових ліній річок, морів, озер, водосховищ, лиманів, заток, гідротехнічних споруд (динаміка змін, ушкодження земельних ресурсів);

Міністерство регіонального будівництва та житлово-комунального господарства - питної води централізованих систем водопостачання (вміст ЗР, обсяги споживання); стічних вод міської каналізаційної мережі та очисних споруд (вміст ЗР, обсяги надходження); зелених насаджень у містах і селищах міського типу (ступінь пошкодження ентомошкідниками, фітозахворюваннями тощо); підтоплення міст і селищ міського типу (небезпечне підняття рівня грунтових вод).

Суб’єкти системи моніторингу забезпечують вдосконалення підпорядкованих їм мереж спостережень за станом довкілля, уніфікацію методик спостережень і лабораторних аналізів, приладів і систем контролю, створення банків даних для їх багатоцільового колективного використання з допомогою єдиної комп’ютерної мережі, яка забезпечує автономне і спільне функціонування складових цієї системи та взаємозв’язок з іншими інформаційними системами, які діють в Україні і за кордоном.

Підприємства, установи і організації незалежно від їх підпорядкування і форм власності, діяльність яких призводить чи може призвести до погіршення стану довкілля, зобов’язані здійснювати екологічний контроль за виробничими процесами та станом промислових зон, збирати, зберігати та безоплатно надавати дані і/або узагальнену інформацію для її комплексного оброблення, з цією метою між суб’єктами системи моніторингу та постачальником інформації укладається угода, яка підлягає реєстрації в Мінприроди або його органах на місцях.

3.2 Організація і функціонування системи моніторингу

Система моніторингу ґрунтується на використанні існуючих організаційних структур суб’єктів моніторингу і функціонує на основі єдиного нормативного, організаційного, методологічного і метрологічного забезпечення, об’єднання складових частин та уніфікованих компонентів цієї системи.

Організаційна інтеграція суб’єктів системи моніторингу на всіх рівнях здійснюється органами Мінприроди на основі:

загальнодержавної і регіональних (місцевих) програм моніторингу довкілля, що складаються з програм відповідних рівнів, поданих суб’єктами системи моніторингу;

укладених між усіма суб’єктами системи моніторингу угод про спільну діяльність під час здійснення моніторингу довкілля на відповідному рівні;

До складу виконавців зазначених програм суб’єкти системи моніторингу можуть залучати підприємства, установи і організації незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

Методологічне забезпечення об’єднання складових частин і компонентів системи моніторингу покладається на Мінприроди із залученням суб’єктів цієї системи, а також Національної академії наук, Української аграрної академії наук, Національного космічного агентства України, Мінтрансзв’язку та інших.

Рекомендована література:

1.Закон "Про цивільну оборону України"- 3.02.1993 р.

2. Положення "Про цивільну оборону України"-10.05.1994 р.

3.Закон "Про правові засади цивільного захисту"-24.06.2004 р.

4.Закон "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій тезногенного та природного характеру" - 8.06.2000 р.

5.Постанова Кабінету Міністрів України від 3.08.1998 р. № 1198 "Про єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру".

6. Постанова Кабінету Міністрів України від 30.03.1998 р. №391 «Про затвердження Положення про державну систему моніторингу довкілля».



 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

51028. Определение коэффициента теплопроводности воздуха 101 KB
  Определение коэффициента теплопроводности воздуха. Цель работы: изучение явления теплопроводности в газах и определение коэффициента теплопроводности воздуха. Приборы и принадлежности: установка для измерения коэффициента теплопроводности воздуха. По результатам измерений U и I компьютер рассчитал соответствующие значения X и Y уравнение прямой и коэффициент теплопроводности воздуха.
51030. Определение коэффициента вязкости газа 59 KB
  Рассчитаем коэффициент вязкости по формуле: Где радиус капилляра длинна капилляра Подставив данные получим.
51031. Изучение распределения Больцмана, определение постоянной Больцмана 40.5 KB
  Собрать установку в соответствии с рисунком: Принципиальная схема установки 1двухэлектродная лампа 2анод 3катод 4нить накала 5потенциометр R 6 источник постоянного тока 6выключатель mА – миллиамперметр; mкА – микроамперметр; Vа – вольтметр в цепи накала лампы. По указанию преподавателя установить напряжение накала Uн: 5. Зафиксировать ток накала лампы Iн по амперметру. Измерим анодный ток Iа и анодное напряжение Uа если напряжение накала Uн =5.