83021

Господарсько-правовий статус інвестиційних фондів в Україні

Курсовая

Финансы и кредитные отношения

Метою роботи є визначення поняття та видів інститутів спільного інвестування аналіз правового режиму та особливостей їх господарської діяльності а також виявлення недоліків та розробка основних напрямків вдосконалення діяльності інвестиційних фондів та інвестиційних компаній на ринку цінних паперів.

Украинкский

2015-03-06

74.88 KB

1 чел.

ВСТУП

Актуальність. Радикальні економічні і політичні перетворення, що відбулися та продовжують відбуватися в Україні, мають на меті побудувати нову модель господарської системи країни. Фундамент цієї системи складають різноманітні форми власності відповідних суб’єктів, їх рівноправність та змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Це завдання вирішується на тлі попереднього командно-господарського механізму, що мав антиринкову спрямованість. Це ускладнюється ще й тим, що за часів існування радянської економіки деякі важливі елементи ринку не були навіть започатковані. Стосується це, насамперед, ринку цінних паперів, зокрема фондового ринку.

Ринок цінних паперів являє собою велику сукупність суспільних відносин з приводу цінних паперів. Ринкова взаємодія в цій сфері великою мірою залежить від того, наскільки ефективно на ньому працюють інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, що здійснюють залучення в економіку вільних коштів населення, та інші фінансові посередники, які опосередковують рух капіталів від інвесторів до емітентів. В свою чергу ефективність діяльності цих фінансових інститутів безпосередньо залежить від їх правового регулювання, встановлення чіткого правового режиму діяльності інвестиційних фондів та компаній на ринку цінних паперів. Складність вирішення цієї задачі пов’язується з відсутністю досвіду правового регулювання нових економічних відносин, що складаються на ринку цінних паперів. Але й ті декілька років становлення фондового ринку виявили багато злободенних питань, які потребують негайного законодавчого врегулювання, з урахуванням власного і особливо досвіду країн з розвинутою ринковою економікою.

Саме недосконалість чинного законодавства, що регулює діяльність інвестиційних фондів та компаній, а також наявність значних недоліків у їх практичній діяльності переконливо свідчать, на нашу думку, про актуальність обраної теми як в теоретичному, так і в практичному аспектах. До того ж обрана тема майже не досліджувалась вітчизняними вченими.

Метою роботи є визначення поняття та видів інститутів спільного інвестування, аналіз правового режиму та особливостей їх господарської діяльності, а також виявлення недоліків та розробка основних напрямків вдосконалення діяльності інвестиційних фондів та інвестиційних компаній на ринку цінних паперів.

Для досягнення визначеної мети ми ставимо перед собою наступні завдання:

  1. розкрити поняття фондів спільного інвестування та їх класифікацію;
  2. проаналізувати правовий механізм регулювання діяльності інвестиційних фондів в Україні;
  3. виокремити та розкрити основні шляхи вдосконалення чинного законодавства у сфері діяльності інвестиційних фондів;

Об’єктом дослідження є особливості діяльності інвестиційних фондів та інвестиційних компаній на ринку цінних паперів України.

Предметом роботи є господарсько-правовий статус інвестиційних фондів в Україні.

Методологія дослідження: в роботі використовуються наступні методи: історичний, аналітичний, раціональний, формально-логічний, порівняльно-правовий, системно-структурний.

Сформульовані в роботі теоретичні висновки і практичні рекомендації спираються на праці як вітчизняних так і іноземних вчених, які досліджували питання діяльності фінансових посередників та інститутів спільного інвестування на ринку цінних паперів.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, 3-х розділів, висновку, списку літератури із 30 джерел, загальна кількість сторінок роботи — 43 сторінки.

РОЗДІЛ І

ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ФОНДІВ В УКРАЇНІ

Суттєвим внутрішнім джерелом інвестицій у будь-якій країні є заощадження дрібних потенційних інвесторів, а найбільш поширеним та привабливим механізмом їх залучення до різних ланок економіки (державного сектору, корпоративного або банківського)  спільне інвестування як об'єднання коштів багатьох суб'єктів з метою їх розміщення у цінні папери, що є предметом діяльності спеціальних підприємницьких структур – інститутів спільного інвестування.

Вітчизняний механізм спільного інвестування був запроваджений Указом Президента «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» ще в 1994 році, і спрямовувався, головним чином, на обслуговування процесу роздержавлення майна в межах приватизаційної програми. Сучасне економічне середовище потребує створення нових інвестиційних структур, здатних перетворити розпорошені грошові ресурси на потужне джерело фінансування, спроможне скласти конкуренцію банківській системі, адже спільне інвестування має ряд переваг як для суб’єктів, так і для об'єктів інвестування. Створення сприятливих умов для розвитку інститутів спільного інвестування, що визначається як один з головних напрямів розвитку фондового ринку України, передбачає, насамперед, приведення українського законодавства у відповідність із законодавством країн ЄС . І першим кроком на цьому етапі стало прийняття у березні 2002 року Закону України «Про інститути спільного інвестування» та інших нормативних документів, що регулюють діяльність інститутів спільного інвестування [24].

Крім цього, поняття інститути спільного інвестування та всіх їх похідних зазначаються у: 1) Податковому кодексі; 2) Законі України від 18.09.1991 р. № 1560-ХІІ «Про інвестиційну діяльність»; 3) Законі України від 23.02.2006 р. № 3480-XІ «Про цінні папери та фондовий ринок»; 4) Законі України від 30.10.1996 р. № 448/96-ВР «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»; 5) Законі України від 09.07.2003 р. № 1058-1 «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»; 6) Законі України від 09.07.2003 р. № 1057-1V «Про недержавне пенсійне забезпечення»; 7) Законі України від 28.11.2002 р. № 249-ІУ «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» та інших нормативно-правових актах [3, с. 443-443].

Взагалі поняття інвестиційного фонду та інвестиційної компанії було визначено ще Положенням про інвестиційні фонди та компанії яке було затверджено Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. N 55/94 [22]. Так, згідно даного положення, інвестиційний фонд – це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, що здійснює виключну діяльність у галузі спільного інвестування.

Одним з найважливіших нормативно-правових актів, що регулює діяльність інвестиційних фондів є Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р.  Основний зміст цього документа становлять норми, котрі розкривають правові та організаційні основи створення, діяльності та відповідальності суб'єктів спільного інвестування, особливості управління їх активами, встановлюють вимоги до складу, структури та зберігання активів, визначають особливості розміщення та обігу цінних паперів інститутів спільного інвестування (далі – ICI), порядок та обсяг розкриття ними відповідної інформації з метою залучення та ефективного розміщення фінансових ресурсів інвесторів. Регулювання суспільних відносин, що виникають у сфері спільного інвестування, забезпечення гарантій прав власності на цінні папери та захист прав учасників фондового ринку є центральним завданням досліджуваного Закону [24].

Так, під ICI у цьому Законі прийнято розуміти корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість [24].

Слід також додати, що вказаним нормативно-правовим актом було введено зовсім нову класифікацію ICI залежно від порядку здійснення їх діяльності – відкритого, інтервального та закритого типу; строкові та безстрокові; диверсифіковані й недиверсифіковані. Поєднуючи розрізнені, як правило, невеликі інвестиції, ці фонди покликані здійснювати їх реалізацію у великі та прибуткові інвестиційні проекти.

Отже, ICI – це інвестиційні фонди, в яких акумулюються кошти інвесторів для подальшого отримання прибутку через вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

Згідно з Податковим кодексом (п. 14.1.86) інститути спільного інвестування (ICI) – інвестиційні фонди та взаємні фонди інвестиційних компаній, корпоративні інвестиційні фонди та пайові інвестиційні фонди, створені відповідно до законодавства [19].

У коментарях до ст. 14 ПК зазначено, що під корпоративним інвестиційним фондом слід розуміти ICI, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і провадить виключно діяльність із спільного інвестування. Корпоративний інвестиційний фонд не може бути заснований юридичними особами, у статутному фонді (капіталі) яких частка держави або органів місцевого самоврядування перевищує 25 % [28, с.24].

У свою чергу, пайовий інвестиційний фонд – це активи, що належать інвесторам на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її господарської діяльності. Мінімальний обсяг активів пайового інвестиційного фонду не може бути меншим за розмір початкового статутного фонду (капіталу) корпоративного інвестиційного фонду. Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою. Пайовий інвестиційний фонд створюється за ініціативою компанії з управління активами шляхом придбання інвесторами випущених нею інвестиційних сертифікатів.

У визначенні, що наведено у ПК, спостерігається відмінність у трактуванні ICI, яка полягає в тому, що до цих інститутів віднесені також інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній. Така розбіжність пояснюється тим, що дані інституції засновувались до прийняття Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», їх діяльність була зорієнтована на певний період для сприяння сертифікатній приватизації, а основною їх функцією була акумуляція коштів, основним чином приватизаційних майнових сертифікатів громадян України, з наступним їх інвестуванням у цінні папери інших емітентів [29, с.123]. Закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створені у встановленому законодавством порядку до набрання чинності цим Законом, здійснюють свою діяльність відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19.02.1994 р. № 55/94 «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» протягом строку, на який вони були створені [22].

Отже, пайові інвестиційні фонди (ПІФ) – це активи, що належать інвесторам на правах спільної часткової власності та перебувають в управлінні компанії з управління активами (КУА) і обліковуються окремо від результатів її господарської діяльності.

Пайовий інвестиційний фонд: 1) не є юридичною особою, створюється КУА шляхом продажу (розміщення) інвесторам випущених нею інвестиційних сертифікатів фонду; 2) при підписанні договорів купівлі або продажу активів фонду, КУА діє від свого імені; 3) КУА веде облік результатів діяльності фонду окремо від власної господарської діяльності та інших ICI; 4) мінімальний обсяг активів – 1250 мінімальних заробітних плат.

Корпоративні інвестиційні фонди (КІФ) – це юридичні особи, які створюються у формі відкритого акціонерного товариства і проводять діяльність виключно із спільного інвестування [3, с. 462].

Ознаки корпоративного інвестиційного фонду: 1) це юридична особа у формі публічного акціонерного товариства; 2) статутний капітал фонду формується за рахунок грошових коштів, державних цінних паперів та цінних паперів інших емітентів, допущених до торгів на фондовій біржі або торгово-інформаційній системі та об'єктів нерухомості, збільшення статутного капіталу здійснюється виключно за рахунок грошових коштів; 3) не менш як 70 % середньорічної вартості активів повинно інвестуватися у цінні папери; 4) може випускати і розміщувати (бути емітентом) тільки акції, може залучати кредити (позики), обсяг яких не перевищує 10 % вартості активів фонду, і лише для викупу розміщених акцій фонду; 5) Управління фондом (відповідно його активами) здійснює КУА на підставі договору, органи управління фонду – загальні збори акціонерів та наглядова (спостережна) рада [3, с.464].

Залежно від порядку здійснення діяльності ICI поділяються натри типи: 1) відкриті – цінні папери такого фонду продаються та купуються інвесторами у будь-який час; 2) інтервальні – цінні папери такого фонду можуть бути продані інвестору у будь-який час, а їхній викуп здійснюється на вимогу інвестора лише впродовж обумовленого у проспекті емісії терміну (інтервалу, що має бути оголошений хоча б раз на рік); 3) закриті – цінні папери такого фонду розміщуються у терміни, визначені проспектом емісії, вільно обертаються на ринку цінних паперів. Викупити цінні папери такого фонду можна після закінчення терміну дії фонду. Фонд зобов'язаний викупити свої цінні папери після закінчення терміну дії фонду.

ICI можуть бути строковими або безстроковими. Строковий ICI – створюється на певний строк, зазначений у проспекті емісії цінних паперів цього ICI, після закінчення якого ICI припиняє свою діяльність. Безстроковий ICI – створюється на невизначений строк. ICI закритого тилу може бути лише строковим.

ICI також поділяються на такі види: 1 ) диверсифіковані ICI – інвестиційні фонди, активи яких можна інвестувати в обмежене коло інструментів ринку капіталів, відповідно до встановлених законодавством нормативів; 2) не диверсифіковані ICI – інвестиційні фонди, щодо яких не існує жорстких вимог диверсифікації активів. Вони можуть здійснювати інвестиції у цінні папери, об'єкти нерухомості, корпоративні права тощо.

Відкриті та інтервальні ICI – можуть бути лише диверсифікованими [3, с. 465].

Існують ще венчурні інвестиційні фонди – це корпоративні або пайові не диверсифіковані інвестиційні фонди, активи яких більше, ніж на 50 % можуть складатися з корпоративних прав і цінних паперів, які не торгуються на фондових біржах. Ці фонди здійснюють виключно приватне розміщення емітованих ними цінних паперів, і провадять досить ризиковану інвестиційну стратегію, зокрема в інноваційні проекти.

Фізичні особи не можуть бути учасниками венчурних КІФ та ПІФ, а також недиверсифікованих ПІФ [3, с.467].

Окремо необхідно зупинитися на конструкції пайових інвестиційних фондів, що була запозичена із правової системи США, у якій подібні утворення функціонують на базі інституту довірчої власності.

Автоматичне впровадження іноземних інститутів у вітчизняну правову систему викликає гостру критику з боку правників. Зокрема, підкреслюється невідповідність конструкції довірчого управління романо-германської правової системи сутності запозичених пайових інвестиційних фондів, що викликає певні проблеми їх використання на практиці. У зв'язку з цим пропонуються два способи вирішення такої суперечності – удосконалення конструкції вітчизняного довірчого управління або заміна правової форми пайового інвестиційного фонду.

На сьогодні домінуючою є думка науковців щодо обрання другого шляху вирішення цієї проблеми, який є більш простим. На їх погляд, відсутність у пайового інвестиційного фонду статусу юридичної особи обумовлює віртуальний характер відносин між власниками акумульованих грошових коштів і компанією з управління активами. Такий стан відносин здатний створювати підґрунтя для збільшення ризику фінансових зловживань.

Поряд з цими небанківськими установами опосередковане відношення до забезпечення інвестиційних процесів мають також страхові та лізингові компанії, недержавні пенсійні фонди, які хоча й мають за основну мету досягнення відмінних від інвестиційних завдань, проте, виконуючи функцію акумулювання вкладених в них фінансових ресурсів, наділені правом інвестувати їх до національної економіки України.

Засновниками інвестиційного фонду можуть бути як юридичні так і фізичні особи. Проте, не можуть бути засновниками інвестиційного фонду юридичні особи, частка державного майна у статутному фонді яких перевищує 25 відсотків. Засновники несуть відповідальність перед учасниками інвестиційного фонду в межах вартості належних їм акцій статутного фонду. Акції зберігаються у депозитарія і не можуть пропонуватися на продаж [6, с. 29].

Для створення інвестиційного фонду його засновники укладають установчий договір, затверджують статут і проводять реєстрацію інвестиційного фонду у порядку, встановленому для реєстрації акціонерних товариств.

Установчий договір визначає порядок здійснення засновниками спільної діяльності, пов'язаної із створенням інвестиційного фонду, відповідальність перед учасниками і перед третіми особами.

У статуті інвестиційного фонду зазначаються найменування, місцезнаходження та вид інвестиційного фонду, розмір і порядок зміни статутного фонду, склад засновників, порядок створення органів управління інвестиційного фонду, їх компетенція й порядок прийняття ними рішень, порядок отримання засновниками дивідендів на кожну акцію в розмірі, який дорівнює розмірові дивіденду на один інвестиційний сертифікат, порядок реорганізації та ліквідації інвестиційного фонду.

Статут інвестиційного фонду повинен містити вимогу щодо заборони створення будь-яких спеціальних і резервних фондів, а також може містити положення про повний розподіл його прибутків між засновниками й учасниками в порядку, встановленому інвестиційною декларацією.

До статуту може бути включено й інші положення, що не суперечать чинному законодавству [28, с. 87].

Учасниками інвестиційного фонду є фізичні та юридичні особи, які придбали інвестиційні сертифікати цього фонду.

Інвестиційні сертифікати можуть бути іменними і на пред'явника. Номінальна вартість одного інвестиційного сертифікату повинна дорівнювати номінальній вартості однієї акції, що належить засновникам.

Для випуску інвестиційних сертифікатів укладається договір з інвестиційним керуючим, аудитором або аудиторською фірмою, а також депозитний договір з депозитарієм, проводиться реєстрація випуску інвестиційних сертифікатів, публікуються інвестиційна декларація та інформація про випуск інвестиційних сертифікатів інвестиційного фонду.

Вищим органом управління інвестиційного фонду є загальні збори засновників, до виключної компетенції яких належить: внесення змін і доповнень до установчого договору та статуту інвестиційного фонду;  затвердження інвестиційної декларації, умов депозитного договору, договору з інвестиційним керуючим, договору з аудитором або аудиторською фірмою і внесення в установленому порядку змін та доповнень до цих документів; прийняття рішення та затвердження інформації про випуск інвестиційних сертифікатів; затвердження результатів річної діяльності інвестиційного фонду після проведення аудиторської перевірки; затвердження порядку розрахунку дивідендів; обрання й відкликання членів спостережної ради [22].

Загальні збори засновників скликаються не рідше одного разу на рік, а також на вимогу депозитарію, спостережної ради, інвестиційного керуючого або учасників інвестиційного фонду, що є власниками не менш як 10 відсотків випущених інвестиційних сертифікатів.

З метою контролю за діяльністю інвестиційного керуючого та захисту інтересів учасників створюється спостережна рада, не менш як 60 відсотків членів якої повинні бути неафілійованими особами. Членами спостережної ради можуть обиратися також особи, які не є учасниками інвестиційного фонду.

Інвестиційний фонд не має права: випускати облігації та векселі; мати в своїх активах більш як 10 відсотків цінних паперів одного емітента та інвестувати понад 5 відсотків своїх активів у цінні папери одного емітента, крім інвестування в облігації внутрішніх державних позик, казначейські зобов'язання держави та інші цінні папери, одержання доходів за якими гарантовано Урядом України; тримати в цінних паперах менш як 70 відсотків активів інвестиційного фонду; купувати інвестиційні сертифікати іншого інвестиційного фонду чи інвестиційної компанії; займатися представницькою діяльністю з приватизаційними паперами; брати банківський кредит, крім випадків використання цього кредиту для викупу відкритим фондом своїх інвестиційних сертифікатів; придбавати цінні папери повних та командитних товариств [22].

Інвестиційною компанією визнається торговець цінними паперами, який, окрім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення. Інвестиційна компанія створюється у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю. Статутний фонд інвестиційної компанії, яка здійснює спільні інвестиції, формується в порядку, встановленому Законом України «Про господарські товариства» [22].

Інвестиційна компанія для здійснення діяльності щодо спільного інвестування зобов'язана заснувати взаємний фонд, провести реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів, опублікувати інвестиційну декларацію та інформацію про випуск нею інвестиційних сертифікатів. Інвестиційна компанія одержує інвестиційні сертифікати в розмірі, що відповідає вартості майна, переданого нею у взаємний фонд. Інвестиційні сертифікати засновників зберігаються у депозитарія і не можуть пропонуватися на продаж.

Взаємний фонд є філією інвестиційної компанії, що утворюється за рішенням її вищого органу. Цей орган затверджує також Положення та інвестиційну декларацію взаємного фонду. Взаємний фонд має окремі баланс та поточний рахунок і підлягає державній реєстрації в порядку, передбаченому для реєстрації філій суб'єктів підприємницької діяльності. На баланс взаємного фонду інвестиційна компанія може передавати майно у вигляді цінних паперів та об'єктів нерухомості. Кошти взаємного фонду не можуть використовуватися для покриття збитків інвестиційної компанії. На майно взаємного фонду не може бути звернено стягнення за зобов'язаннями інвестиційної компанії, не пов'язаними з діяльністю взаємного фонду [28, с. 85].

Інвестиційна компанія одержує прибутки від діяльності, пов'язаної із спільним інвестуванням, пропорційно вартості майна, переданого нею у взаємний фонд, якщо інше не передбачено інвестиційною декларацією. Інвестиційна компанія може засновувати відкриті та закриті взаємні фонди, які здійснюють діяльність щодо спільного інвестування. Для здійснення спільного інвестування інвестиційні фонди, а також інвестиційні компанії, що заснували взаємні фонди, випускають інвестиційні сертифікати, які пропонуються для розміщення серед учасників. Кошти, отримані від учасників, відкриті фонди інвестують у цінні папери інших емітентів.  Закриті фонди мають право здійснення інвестування в цінні папери та придбання нерухомого майна, часток і паїв, що належать державі в майні господарських товариств, у процесі приватизації. Інвестиційні сертифікати відкритих фондів можуть бути придбані за кошти учасників, закритих фондів – за кошти учасників та приватизаційні папери.

Фонди мають право здійснювати загальну емісію інвестиційних сертифікатів на суму, розмір якої не повинен перевищувати 15-разового розміру їх статутних фондів. Відкриті фонди випускають інвестиційні сертифікати, які не підлягають вільному перепродажу, а закриті – такі, що підлягають вільному перепродажу. Інвестиційні сертифікати пропонуються для розміщення та викуповуються фондом за ціною, яка дорівнює вартості чистих активів, у терміни, встановлені інвестиційною декларацією [22].

Чистими активами інвестиційного фонду визнається вартість активів, в які розміщено кошти засновників та учасників фонду, в поточних цінах на момент оцінки.

Доходи фонду складаються з дивідендів та інших надходжень від цінних паперів, що перебувають у власності фонду, та доходів від операцій з цінними паперами й іншими активами. Доходи фонду, його засновників та учасників оподатковуються при виплаті дивідендів у порядку, встановленому чинним законодавством.

Порядок реорганізації інвестиційних фондів, а також особливості перетворення закритого інвестиційного фонду у відкритий інвестиційний фонд та закритого взаємного фонду інвестиційної компанії у відкритий взаємний фонд інвестиційної компанії визначаються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Фондом державного майна України та Антимонопольним комітетом України [22].

З плином часу постала необхідність щодо більш широкого визначення поняття інститутів спільного інвестування, так у березні 2002 року, як вже зазначалось вище, було прийнято Закон України «Про інститути спільного інвестування». Цим правовим актом було визначено ряд положень, що регламентують на сьогодення діяльність інститутів спільного інвестування в Україні. Наведемо основні з них: корпоративні інвестиційні фонди створюються у формі відкритого акціонерного товариства з винятковим видом діяльності, а пайові інвестиційні фонди – як сукупність активів, що належать інвесторам на праві спільної часткової власності і не мають статусу юридичної особи; залежно від терміну викуповування цінних паперів інститути спільного інвестування поділяються на закриті, відкриті та інтервальні. Перші два види існували і раніше. Інтервальний фонд, на відміну від інших, протягом певного часу працює як закритий, але на визначені дати практично виконує обов’язки відкритого щодо задоволення вимог інвесторів з викуповування в них цінних паперів інститутів спільного інвестування; залежно від виду активів, у які вкладаються кошти інститутів спільного інвестування, фонди поділяються на диверсифіковані та недиверсифіковані. Останні можуть вкладати кошти в активи ризикованіші, але й дохідніші. Прикладом абсолютно недиверсифікованого інституту спільного інвестування є венчурний фонд – фонд, який з самого початку орієнтований на вкладання коштів у неринкові, високоризикові, але потенційно дохідні та здатні до зростання активи [24].

Отже, нині в Україні завершена приватизація державних підприємств за приватизаційні папери. У зв'язку з цим необхідно звернути особливу увагу на ті фінансові інструменти, які були задіяні в процесі роздержавлення, а після його закінчення можуть виявитися незатребуваними. Йдеться насамперед про використання потенціалу інституцій, що здійснювали посередницьку та представницьку діяльність з приватизаційними паперами. Серед них особливе місце займають інвестиційні фонди та взаємні фонди інвестиційних компаній. Виконавши попередні програми приватизації, вони вже не відповідають новим ринковим умовам. Очевидною стає необхідність створення нової моделі спільного інвестування, фундамент якої було закладено з прийняттям Закону України «Про інститути спільного інвестування». Для визначення в подальшому нормативної бази регулювання інвестиційної діяльності, уточнення її змісту та структури доцільне вивчення зарубіжного досвіду з даних питань.

РОЗДІЛ ІІ

ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ФОНДІВ В УКРАЇНІ

Державне регулювання інвестиційної діяльності загалом, та інвестиційних фондів зокрема, здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України. Державне регулювання умов діяльності інвестиційних фондів здійснюється шляхом прямого (адміністративно-правового) та непрямого втручання в інвестиційну діяльність.

Держава здійснює регулювання інвестиційної діяльності в різних формах, а саме: 1) створення сприятливих економічних умов для розвитку інвестування, шляхом застосування відповідної податкової політики; амортизаційної політики (методів прискореної амортизації); розширення використання коштів населення та інших позабюджетних джерел; розвиток можливостей використання застави при кредитуванні інвесторів; розвиток фінансового лізингу; створення умов суб'єктам інвестиційної діяльності для формування власних грошових фондів розвитку; 2) пряма участь держави в інвестиційній діяльності, здійснюваній у формі капітальних вкладень, шляхом: розробки, затвердження і фінансування інвестиційних проектів, за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів; надання на конкурсних засадах державних гарантій по проектах, які здійснюються за кошти державного або місцевих бюджетів; випуск облігаційних позик для фінансування конкретних інвестиційних проектів; 3) непрямі форми державного регулювання інвестиційної діяльності, шляхом: регулювання бюджетної політики; регулювання грошово-кредитної політики; регулювання фондового ринку; 4) інші форми регулювання інвестиційної діяльності, шляхом: експертизи інвестиційних проектів; захисту законних прав та інтересів суб'єктів інвестиційної діяльності [21].

Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України «Про інвестиційну діяльність» державне регулювання інвестиційної діяльності включає: 1) управління державними інвестиціями; 2) регулювання умов інвестиційної діяльності; 3) контроль за здійсненням інвестування всіма інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності [21].

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом: 1) системи податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг; 2) проведення кредитної та амортизаційної політики, у т. ч. шляхом прискорення амортизації основних фондів; 3) надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; 4) встановлення державних норм, правил і стандартів; 5) застосування антимонопольних заходів; 6) роздержавлення та приватизації державної власності; 7) визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами; 8) контролю за дотриманням інвестиційного законодавства, державних стандартів, норм і правил, затвердженої містобудівної документації, інвестиційних програм і проектів будівництва, раціональним використанням територіальних і матеріальних ресурсів; 9) інших заходів [21].

Інструменти прямого регулювання забезпечують безпосередній вплив держави на суб'єкти інвестиційної діяльності. Серед них передусім можна виділити нормативно-правові акти, програми, норми амортизаційних відрахувань, бюджетне фінансування, державні закупівлі тощо. Інструменти непрямого регулювання впливають на суб'єктів інвестиційної діяльності опосередковано через їх економічні інтереси. До них належать інструменти податкової, грошово-кредитної та зовнішньоекономічної політики держави.

Для регулювання грошових потоків у інвестиційній сфері доцільно поєднувати методи грошово-кредитної і фінансової політики. Грошово-кредитна політика може бути розроблена на довгострокову перспективу і через те вона є пріоритетною. Фінансова політика визначається фінансовими можливостями держави формувати в достатньому обсязі бюджет розвитку.

Таким чином, безперечним надбанням Господарського кодексу є надання законодавчого пріоритету в межах кодифікованого нормативно-правового акта питанням публічно-правового регулювання ринкових відносин (згідно із ГК – організаційно-господарських), серед яких, передусім, слід назвати визначення форм реалізації державою економічної політики та її основних напрямів, а також визначення основних засобів державного регулювання господарської діяльності, що мають кореспондувати між собою.

Визначення у ст. 10 ГК основних напрямів економічної політики держави має надзвичайно важливе значення, адже кожний з них має стати центром системи, що утворює певну конфігурацію об'єднаних засобів державного регулювання, що спрямовані на ефективне виконання тієї чи іншої функції держави у галузі ринкових економічних відносин.

Так, діяльність фондів спільного інвестування визначена у ч. З ст. 10 ГК як політика, що спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним [6].

Слід зазначити, однак, що напрями економічної політики такі, зокрема, як, структурно-галузева, амортизаційна, податкова, грошово-кредитна політика тощо, безпосередньо пов'язані з інвестиційною політикою і обумовлюють одна одну. Більше того, названі напрями економічної політики можуть бути подані як складна ієрархічна система, в якій виникають власні внутрішні ефекти функціонування.

Необхідно зазначити, що під інвестиційною політикою держави розуміють окрему обов'язкову складову її економічної політики, що являє собою системну і цілеспрямовану діяльність визначених державних органів зі створення та реалізації спеціального алгоритму заходів, з метою активізації або гальмування параметрів функціонування інвестиційного ринку або окремих його сегментів, за допомогою формування відповідного за змістом нормативно-правового забезпечення інвестиційних відносин, застосування необхідних засобів державного їх регулювання та прямої участі держави як суб'єкта зазначених відносин, що базуються на закріпленій у державній програмі інвестиційного розвитку узгодженій моделі такого ринку [10, с.14].

Регулятивні можливості держави, як відомо, у цілому залежать від самої моделі функціонування ринкової економіки, левову частку сутнісних ознак якої буде визначати місце і роль держави в її внутрішніх системно-структурних зв'язках. У спеціальній літературі виділяють такі варіанти функціонування ринкового механізму: ліберальний, регульований, мобілізаційний та надзвичайний режими. Однак у загальному сенсі умовно можна відокремити державне регулювання, що притаманне функціонуванню економічного механізму в звичайних умовах, від такого, що відповідає умовам мобілізаційним, надзвичайним. Відповідно до цього і особливості державного впливу на процеси формування та використання інвестиційного потенціалу розглядаються нами переважно в аспекті традиційних, звичайних умов.

Прямі форми державного регулювання інвестиційної діяльності: 1) прийняття законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність; 2) надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; 3) встановлення державних норм та стандартів; 4) встановлення антимонопольних заходів регулювання участі інвестора у приватизації власності; 5) визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами; 6) проведення обов'язкової державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва; 7) забезпечення захисту інвестицій тощо [21].

Основними формами непрямого регулювання державою інвестиційної діяльності є: І) бюджетно-податкова політика держави, спрямована перш за все на систему заходів, пов'язаних із перерозподілом доходів підприємств і громадян країни, з метою оптимального формування дохідної частини бюджету й збереження у підприємств ринкових стимулів до інвестиційної діяльності та одержання прибутків. Оскільки бюджет складається з доходної та витратної частини, то і бюджетні методи регулювання інвестиційної діяльності можна розділити за двома напрямами: податкова політика держави та державне управління видатковою частиною бюджету; 2) податкова політика держави вважається одним із найвагоміших напрямків регулювання інвестиційної діяльності. Важлива роль в активізації інвестиційної діяльності засобами податкової політики належить загальному рівню оподаткування та ставкам окремих податків, які формують обсяги прибутків господарюючих суб'єктів. Стратегічною метою податкової політики є створення стабільної податкової системи, яка забезпечувала б достатній обсяг надходжень до бюджетів усіх рівнів, ефективне функціонування економіки, створення умов для подальшого інтегрування України до світової економіки; 3) державне управління видатковою частиною бюджету є дієвим механізмом або засобом впливу на економічне зростання й підвищення інвестиційної активності. Бюджетне регулювання інвестицій здійснюється переважно через: визначення обсягів бюджетного фінансування та кредитування для пріоритетних галузей економіки; державні контракти, за допомогою яких можна регулювати інвестиційну активність підприємств недержавної форми власності, продукція яких є важливою необхідністю для державного споживання; 4) значний вплив на рівень інвестиційної активності має грошово-кредитна політика держави, яка проводиться НБУ і в рамках якої можуть застосовуватися інструменти прямого державного регулювання. У цьому випадку об'єктом регулювання виступає грошова маса, яка у відповідних співвідношеннях з основними макроекономічними показниками позитивно або негативно впливає на економічне зростання в країні та на рівень інвестиційної активності. Суб'єктом грошово-кредитної політики виступає НБУ, який здійснює грошову емісію та за допомогою арсеналу засобів впливає на рішення суб'єктів господарювання про доцільність інвестування; 5) значний вплив на рівень інвестиційної активності в Україні має й амортизаційна політика, яка повинна бути спрямована на підвищення фінансової заінтересованості суб'єктів господарювання у здійсненні інвестицій в основний капітал за рахунок коштів власних амортизаційних фондів; 6) для активного економічного зростання та підвищення інвестиційної активності важливе значення мають також державне регулювання фондового ринку, інноваційна політика держави та політика заохочення іноземних інвестицій в економіку країни [21].

Перелік і вплив засобів державного регулювання на інвестиційну діяльність можна продовжити й за іншими напрямами. Зокрема, актуальними сьогодні є: а) проведення єдиної державної регулятивної політики у сфері підприємництва, спрямованої на досягнення оптимального рівня регулювання державою підприємницької діяльності, визначення правових засад державної підтримки малого підприємництва, регулювання процедури ліцензування та перегляду нормативно-правових актів із регулювання підприємницької діяльності в окремих секторах економіки з метою підвищення ефективності та конкурентоспроможності суб'єктів господарської діяльності; б) державна політика у сфері приватизації, яка спрямовується на: інвестиційну та інноваційну приватизацію великих підприємств та підприємств-монополістів за окремими планами шляхом продажу контрольних пакетів акцій промисловим інвесторам; технічне та технологічне оновлення підприємств за рахунок частини коштів, що надійдуть від приватизації; в) державна аграрна політика, основним завданням якої є утвердження повноцінного ринку землі, сучасних земельно-орендних та іпотечних відносин, запровадження економічних стимулів раціонального використання та охорони земель, застосування дозволених нормами СОТ механізмів захисту національного аграрного ринку [21].

Однією з основних форм розвитку інвестиційної діяльності є інвестиційний проект. Під ним слід розуміти економічно обґрунтований алгоритм господарської діяльності його учасників, об'єднаних взаємними договірними зобов'язаннями щодо інвестування у визначений спільний об'єкт інвестиційної діяльності, спрямований на реалізацію інвестицій і досягнення прогнозованої їх ефективності в умовах прогнозованої ризиковості [4]. У той же час, ураховуючи підвищену ризикованість втілення та реалізації такого інвестиційного проекту, значної поширеності набувають інвестиційні проекти з державною підтримкою. Вони являють собою документально зафіксований і економічно обґрунтований алгоритм господарської діяльності його учасників, об'єднаних взаємними договірними зобов'язаннями щодо інвестування у визначений спільний об'єкт інвестиційної діяльності, спрямований на реалізацію інвестицій з досягненням додаткової соціально-економічної їх ефективності за рахунок застосування державою відповідних господарсько-правових засобів підтримки, у разі урахування таким алгоритмом існуючих публічних інтересів, кваліфікаційних вимог, що їх забезпечують, та необхідності виконання реєстраційних, дозвільних або погоджувальних процедур, які встановлені законодавством.

Організаційно-економічний механізм державного регулювання залучення інвестицій є сукупністю принципів, форм і методів із відповідними інституційними й організаційними структурами, котрі виконують функції, адекватні сучасному стану економіки, з активізації інвестиційного потенціалу для забезпечення стійкого економічного зростання [10, с.14].

Реалізація організаційно-економічного механізму державного регулювання залучення інвестицій здійснюється на підставі використання принципів державного регулювання інвестиційної діяльності. До них належать: принцип паритетності, територіально-галузевий і правовий, суперечності в соціально-економічних процесах, нормативний принцип регулювання, а також адаптивний принцип регулювання економічних систем і принцип структурованості. Реалізація вказаного механізму має на увазі визначення, аналіз і розробку напрямів, умов і методів регулювання.

Отже, державне регулювання інвестиційної діяльності – це складова державного управління економікою, що полягає в підтримці інвестиційної діяльності з боку держави, що здійснюється шляхом прямої участі держави в інвестиційній діяльності та через створення сприятливих умов для її розвитку. Вибір форм і методів державного регулювання зазначеної діяльності здійснюється органами державної влади залежно від ступеня розвитку економіки країни та інвестиційних відносин, конкретної економічної ситуації та обраного державного курсу інвестиційної політики.

РОЗДІЛ ІІІ

ОСНОВНІ ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЧИННОГО ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ ДІЯЛЬНОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ФОНДІВ

Сучасний ринок спільного інвестування являє собою досить складну у функціональному та інституціональному аспектах систему, яка потребує теоретичного аналізу й осмислення в процесі обгрунтування заходів державної політики щодо його розвитку. Цей сегмент фінансового ринку, з одного боку, функціонує в межах ринкової системи господарювання з притаманними їй ринковими механізмами саморозвитку та саморегулювання, а з другого боку – потребує активного державного регулювання. Це зумовлено насамперед значною та вагомою економічною і соціальною роллю спільного інвестування в забезпеченні реального сектору економіки інвестиційними ресурсами, чутливого до негативних змін кон’юнктури світового та національного фінансових ринків.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, законодавчої і нормативної бази засвідчив, що державне регулювання спільного інвестування є специфічним напрямом діяльності держави, що зумовлений потребами знаходження ефективних засобів державного впливу на розвиток інвестиційної діяльності в національній економіці. Систематизація фундаментальних і прикладних проблем державного регулювання діяльності інститутів спільного інвестування (далі – ІСІ) у сучасних вітчизняних джерелах, особливо в межах досліджень за галуззю науки “Державне управління”, перебуває лише на стадії формування. Це актуалізує наукові розробки з виявлення та узагальнення реальних тенденцій, зв’язків, закономірностей реалізації державою механізмів впливу на інвестиційні процеси [14, с.18].

Серед наукових публікацій варто виділити роботи А.Жеваго, В.Кабанова, С.Науменкової, А.Камінського, Л.Фурдичко та ін. Ці дослідники аналізують багато актуальних питань становлення ринку спільного інвестування в Україні та перспектив його розвитку. Однак наукових праць, що стосуються удосконалення механізмів державного регулювання спільного інвестування, вкрай недостатньо.

Невирішені раніше частини загальної проблеми. Впродовж усієї історії розвитку спільного інвестування в Україні проблема державного регулювання діяльності інвестиційних фондів не розглядалась комплексно, а заходи державного регулювання цієї сфери мали несистемний характер і не були підкріплені розробкою відповідних програм і стратегій розвитку спільного інвестування.

Ознайомлення із сучасною моделлю ринку спільного інвестування, що склалася за останнє десятиліття, дає підстави стверджувати, що сформована модель не є оптимальною як з точки зору самої структури ринку, так і з точки зору реалізації інвестиційного потенціалу ІСІ щодо задоволення потреб економіки в інвестиційних ресурсах. Вона характеризується наявністю певних системних обмежень, структурних диспропорцій та проблем, що породжують необхідність розроблення відповідних заходів державного регулювання.

До основних системних обмежень та проблем, що значно стримують потенціал зростання ринку ІСІ в Україні, можна віднести такі: недосконалість законодавчої бази та механізмів державного регулювання; обмеженість заощаджень та низька мотиваційна зацікавленість громадян до участі в інвестиційних фондах; загальна незрілість та нерозвиненість фондового ринку України; наявність значних структурних диспропорцій самого ринку спільного інвестування в частині превалювання закритих венчурних інвестиційних фондів над відкритими та інтервальними публічними, зорієнтованими на залучення коштів індивідуальних інвесторів; слаборозвинена регіональна структура ринку спільного інвестування; низька інформаційна прозорість компаній з управління активами інвестиційних фондів; низька якість управління ризиками в компаніях з управління активами (далі – КУА); значна частка «неякісних» фінансових інструментів в активах ІСІ; обмежені можливості щодо створення нових різновидів фондів; низький рівень фінансової обізнаності громадян [26, с.34] та інші.

Державне регулювання у сфері спільного інвестування – це політико-економічний процес, що ґрунтується на реалізації відповідної державної політики як сукупності форм і методів державного впливу на ринок спільного інвестування з метою формування його оптимальної моделі, яка за допомогою прийнятих законодавчо-нормативних актів визначає засади формування та розвитку об’єктивних взаємовідносин, що складаються на цьому ринку. Державне регулювання ринку спільного інвестування виявляється також у встановленні законодавчих нормативів, правил, вимог та процедур діяльності суб’єктів ринку (ІСІ, КУА, інвестори, біржі, посередники, тощо) та їх взаємодії між собою в ринковому середовищі господарювання.

Прийняття законодавчо-нормативних актів формує важливий правовий механізм державного регулювання діяльності інститутів спільного інвестування, який зумовив власне їх появу та бурхливий розвиток. Хоча на даний момент ринок спільного інвестування в Україні є відносно далеким від досконалості, за двадцятирічний період незалежності України у сфері спільного інвестування були прийняті ключові законодавчі та нормативно-правові акти для його розвитку, зокрема: Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» від 19 лютого 1994 р. № 55/94, закони України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р. № 2299-ІІІ «Про внесення змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 18 грудня 2008 р. № 693-VI [23], численні нормативно-правові акти Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку у вигляді рішень про затвердження Положень щодо різноманітних аспектів діяльності ІСІ. Ці важливі ланки правового механізму спільного інвестування забезпечили правові та організаційні основи створення, діяльності, припинення та відповідальності суб’єктів спільного інвестування, особливості управління їх активами, встановили вимоги до складу, структури та зберігання активів, особливості емісії, розміщення, обігу, обліку та викупу цінних паперів інститутів спільного інвестування – інвестиційних сертифікатів пайових інвестиційних фондів (далі – ПІФ) та акцій корпоративних інвестиційних фондів (далі – КІФ), порядок і обсяг розкриття інформації про діяльність інститутів спільного інвестування тощо.

На нинішньому етапі розвитку ринку спільного інвестування його учасники очікують подальших суттєвих кроків держави щодо удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази діяльності інститутів спільного інвестування. Незважаючи на значні успіхи у формуванні законодавчої бази, все ж таки вона потребує суттєвого подальшого удосконалення. До чинного законодавства доцільно внести низку змін та доповнень шляхом розробки та прийняття Верховною Радою України законопроекту «Про внесення змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Основною метою удосконалення правового механізму функціонування інститутів спільного інвестування, насамперед, має стати:

– удосконалення механізмів захисту прав інвесторів ІСІ;

– зосередження всіх норм щодо порядку створення, функціонування та ліквідації корпоративних інвестиційних фондів, механізму здійснення корпоративного управління в таких фондах у Законі України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»;

– удосконалення питань створення, діяльності та ліквідації суб’єктів спільного інвестування, управління їх активами, вимог до складу та структури активів, розміщення та обігу цінних паперів інститутів спільного інвестування;

– удосконалення нормативно-правових актів ДКЦПФР, розроблених на виконання положень основного Закону.

З метою забезпечення подальшого розвитку інститутів спільного інвестування та компаній з управління активами в проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” слід передбачити:

– удосконалення вимог щодо звітності інститутів спільного інвестування та компаній з управління активами в частині введення електронного документообігу, електронного підпису, уніфікації вимог стосовно розкриття інформації, яка може вважатися інсайдерською;

– запровадження механізмів гарантування вкладів фізичних осіб – учасників пайових інвестиційних фондів та акціонерів корпоративних інвестиційних фондів;

– закріплення права надання компаніями з управління активами інвестиційних консультацій, зокрема запровадження інституту «інвестиційного радника» з визначеними у законі правами та відповідальністю;

– запровадження нових та удосконалення існуючих механізмів і передумов зростання обсягів активів інститутів спільного інвестування;

– удосконалення змісту та спеціальних умов інвестиційної діяльності венчурних фондів з метою реалізації пріоритетних інноваційно-інвестиційних проектів;

– удосконалення системи розкриття інформації про діяльність інститутів спільного інвестування [24].

Внесення зазначених змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» повинно супроводжуватися суттєвим удосконаленням нормативно-правових актів Державної комісії з цінних паперів, зокрема щодо розробки, перегляду Положень Комісії та уніфікації вимог, які регулюють порядок, зміст і форми надання звітності інститутами спільного інвестування, особливості здійснення діяльності з управління активами інституційних інвесторів, склад та структуру активів інституту спільного інвестування тощо.

Окремого значення та ваги для розвитку ринку спільного інвестування набувають удосконалення законодавчих актів функціонування фондового ринку України. Так, зокрема, активізація інвестиційного потенціалу спільного інвестування неможлива без суттєвого удосконалення та розвитку механізмів функціонування фондового ринку [18].

У сфері розвитку фондового ринку України потребує удосконалення нормативна база з питань запровадження нових інструментів та нових видів професійної діяльності на фондовому ринку, зосередження торгівлі цінними паперами на фондових біржах, консолідації біржової системи, централізації депозитарної системи. Ринок потребує законодавчого врегулювання правил здійснення операції РЕПО та операцій маржинального кредитування.

Захист прав інвесторів та зниження ризиків інвестування в ІСІ забезпечується організаційною структурою системи управління інвестиційним фондом, яка побудована за принципом розмежування функцій управління, зберігання й обліку прав власності на цінні папери фонду між незалежними один від одного структурами – КУА, зберігачем і реєстратором (депозитарієм). Діяльність вищевказаних організацій, які обслуговують інвестиційні фонди, також ліцензується і регулюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Діяльність КУА здійснюється із дотриманням законодавчо визначених вимог та обмежень, у режимі системного державного регулювання, нагляду і контролю. КУА може управляти інститутами спільного інвестування (пайовими та/або корпоративними інвестиційними фондами) тільки на підставі ліцензії на здійснення діяльності з управління активами ІСІ. КУА може поєднувати діяльність з управління активами ІСІ тільки з діяльністю з управління активами недержавних пенсійних фондів (далі – НПФ) та з адмініструванням НПФ (за наявності відповідної ліцензії).

Для зберігання грошових коштів та здійснення розрахунків за операціями, пов’язаними з управлінням інвестиційним фондом, відкривається окремий банківський рахунок, а для обліку прав на цінні папери, що перебувають в активах інвестиційного фонду, – окремий рахунок у цінних паперах у зберігача. Зберігач (як правило це банк) не має права розпоряджатися активами інвестиційного фонду – він забезпечує виконання операцій з активами ІСІ та контролює дотримання КУА, що управляє активами інвестиційного фонду, норм законодавства, регламенту та інвестиційної декларації інвестиційного фонду. У разі виявлення порушень з боку КУА зберігач зобов’язаний повідомити про це Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Крім того, здійснюється професійне управління активами, проводиться диверсифікація портфеля [24].

Наступною ланкою механізму захисту прав інвесторів є щорічна аудиторська перевірка бухгалтерського обліку і складання звітності щодо активів інвестиційних фондів, складу і структури активів ІСІ, якими управляє КУА. Завдяки такому механізму захисту кошти інвесторів захищаються від нецільового використання, а активи ІСІ – від проблем, пов’язаних із фінансовим становищем самої КУА. Навіть банкрутство КУА (як господарюючого суб’єкта) не є загрозою для активів ІСІ, оскільки активи інвестиційного фонду збанкрутілої КУА можуть бути передані в управління іншій КУА, і на активи такого ІСІ не поширюються вимоги та зобов’язання КУА.

Організаційним механізмом передбачений також контроль діяльності КУА з боку інвесторів. Такими органами контролю є Наглядова (Спостережна) рада ІСІ, а також, збори акціонерів (для корпоративного інвестиційного фонду). Наглядова рада формується з інвесторів, які придбали цінні папери ІСІ. До компетенції цих органів належать: підписання і розірвання договорів з КУА (затвердження договорів щодо активів ІСІ, сума яких перевищує встановлену в регламенті ІСІ мінімальну вартість, договорів з аудитором (аудиторською фірмою), зберігачем, реєстратором (депозитарієм) на обслуговування ІСІ) [21, с. 86].

Однак ключовою ланкою організаційно-економічного механізму є державне регулювання, нагляд та контроль з боку держави, які здійснює ДКЦПФР. Компанії з управління активами подають до Комісії щоденні, квартальні та річні звіти про діяльність ІСІ, а ДКЦПФР проводить перевірку роботи КУА, а в разі виявлення порушень застосовує до КУА передбачені законодавством заходи впливу.

Найважливішими аспектами вдосконалення організаційно-економічного механізму мають стати:

– підвищення якості державного регулювання, контролю та нагляду за діяльністю інститутів спільного інвестування, компаній з управління активами шляхом зростання інституційної та фінансової спроможності регуляторного органу (ДКЦПФР);

– збільшення обсягів залучення вільних фінансових ресурсів та підвищення питомої ваги акумульованих інститутами спільного інвестування коштів у економіці країни в цілому;

– підвищення ефективності перерозподілу залучених інститутами спільного інвестування коштів;

– удосконалення валютного регулювання операцій з цінними паперами в Україні;

– підвищення конкурентоспроможності інститутів спільного інвестування порівняно з традиційними інструментами інвестування;

– створення ефективного біржового ринку фінансових інструментів, що випускаються інвестиційними фондами;

– запровадження страхування професійної відповідальності КУА [28, с. 85].

Інституційний механізм державного регулювання полягає в оптимізації взаємодії учасників ринку спільного інвестування (емітентів, інвесторів, КУА, ІСІ, бірж, зберігачів, аудиторів, депозитаріїв, інших професійних учасників та державних органів). Особливо важливою є підтримка розвитку інститутів і технологій ринку спільного інвестування, оскільки спільне інвестування має посісти чільне місце в системі перерозподілу національних інвестиційних ресурсів у перспективні сфери реальної економіки.

У рамках удосконалення інституційного механізму першочергове значення має координація діяльності Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Державної комісії з регулювання ринку фінансових послуг, Національного банку України та Антимонопольного комітету України. Це пов’язано з досить високим рівнем інтеграції та взаємопов’язаністю різних сегментів фінансового ринку України.

Для ринку спільного інвестування України важливим є запровадження світового досвіду інформаційного супроводження та моніторингу функціонування спільного інвестування, раціонального розподілу регуляторних функцій між державними органами та саморегулівними організаціями. Удосконалення інституційної складової ринку спільного інвестування полягає у створенні сприятливих організаційно-правових умов для суттєвого зростання активів ІСІ, якісних характеристик управління цими активами, покращення професійних стандартів діяльності суб’єктів ринку та їх взаємодії з регуляторними органами.

В Україні сформована система державного регулювання, але вона повинна істотно доповнюватися різними формами інституційно-правового регулювання (саморегулювання), яке здійснюється центральними інститутами ринків цінних паперів та інших фінансових інструментів (фондовими біржами, центральним депозитарієм, кліринговими організаціями) та/або об’єднаннями професійних учасників, що діють на принципах саморегулювання і здійснюють управління даними інститутами, посилюючи та консолідуючи наглядові функції державних регуляторів.

Фіскальний механізм є одним із важливих методів державного регулювання. Ключовою складовою фіскального механізму є бюджетно-податкові методи державного регулювання: витрати державних коштів, податки, регулювання та контроль. Держава впливає на ринок спільного інвестування через бюджетну, податкову політику, систему державної підтримки. При цьому найважливіше значення для розвитку спільного інвестування мають такі фіскальні регулятори, як податки та неподаткові платежі, фінансові пільги та санкції. Прискорення розвитку ринку спільного інвестування не потребує прямих витрат державних коштів, найважливішим методом регулювання у цій сфері є податкове стимулювання розвитку ринку, його інфраструктури, професійної діяльності його учасників, операцій з цінними паперами ІСІ і доходів за ними.

Сприятлива державна політика щодо оподаткування та валютного регулювання спільного інвестування має створити умови як для національних інвесторів (у тому числі населення), так і для іноземних учасників інвестиційної діяльності щодо інвестування в національну економіку через вкладання коштів в інвестиційні фонди.

З метою удосконалення податкового стимулювання розвитку ринку спільного інвестування України необхідним є реалізація наступних заходів:

– усунення розбіжностей у тлумаченні терміна «інститути спільного інвестування» згідно з Податковим кодексом (ст. 14.1.86) та Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»;

– віднесення до складу витрат інвестора повної суми коштів, внесених в обмін на акції, під час первинного розміщення акцій за ринковими цінами, а також розміщення акцій додаткових випусків;

– виключення в нормах Податкового кодексу поняття і порядку визначення об’єкта оподаткування, що не відповідає порядку здійснення діяльності інвестиційних фондів, встановленому Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайових і корпоративних інвестиційних фондів)», що повинно привести до правильного трактування норм податкового законодавства з боку ДПАУ. Зокрема, використання в податковому законодавстві поняття «дохід» для визначення доходів фізичної особи – інвестора ІСІ, які обкладаються за зниженою ставкою, аналогічній оподаткуванню доходів за банківськими депозитами замінить поняттям «інвестиційний дохід, який виплачується КУА»;

– встановлення єдиних підходів до оподаткування інвестиційних доходів громадян (за ставкою 5%), отриманих за інвестиційними операціями купівлі-продажу цінних паперів ІСІ;

– внесення змін до законів України, які регулюють порядок стягнення та розмір податкових платежів за результатами фінансової діяльності інститутів спільного інвестування;

– звільнення Державної комісії з цінних паперів від сплати судового збору [18].

З метою реалізації зазначених заходів необхідно внести зміни та доповнення до податкового кодексу та інших законів України.

Потребує удосконалення та оптимізації й режим валютного регулювання операцій з цінними паперами в Україні, зокрема необхідно:

– спрощення порядку здійснення операцій з іноземною валютою інституційними інвесторами, з метою інвестування в іноземні цінні папери відповідно до законодавства України;

– забезпечення реалізації положень законодавства щодо можливості інституційними інвесторами придбавати іноземні цінні папери з урахуванням особливостей функціонування міжнародних ринків цінних паперів.

З метою реалізації зазначених заходів необхідно внести зміни до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та нормативних актів Національного банку України та Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Потребує суттєвого удосконалення інформаційний механізм державного регулювання спільного інвестування в Україні, насамперед забезпечення інформаційної прозорості ринку спільного інвестування. З цією метою необхідно вдосконалити перелік інформації, яка підлягає розкриттю з боку учасників ринку.

Важливим завданням є забезпечення оперативного доступу до інформації, що розкривається, удосконалення способів поширення інформації з використанням сучасних інформаційних технологій. Окремим завданням є створення системи постійного державного моніторингу виконання КУА та іншими учасниками ринку ІСІ вимог щодо здійснення операцій з коштами інвесторів, цінними паперами, іншими активами в режимі реального часу (он-лайн).

Головною ланкою інформаційного механізму має стати єдина Інформаційна система ринку ІСІ та фондового ринку, центральне місце в якій належатиме інформаційній системі ДКЦПФР, на яку повинні орієнтуватися інформаційні системи компаній з управління активами, зберігачів, фондових бірж, депозитаріїв, саморегулівних організацій, інших професійних учасників ринку [25].

На сьогодні процедури збирання й обробки інформації, необхідної для визначення та контролю цільових показників результативності діяльності учасників ринку спільного інвестування та підрозділів Комісії, не автоматизовані. Відсутня єдина система планування та моніторингу ефективності реалізації державних програм і проектів у галузі спільного інвестування, а також доступу до цієї інформації зацікавлених учасників ринку. Отримання необхідної інформації в більшості випадків вимагає безпосереднього звернення до підрозділів ДКЦПФР, формування та надання запитів у паперовому вигляді. Без розв’язання вказаних проблем неможливо забезпечити перехід на новий рівень якості державного регулювання та виконання функцій ДКЦПФР. Крім відсутності достатньої уніфікації форматів, стандартів та процедур, найбільш проблемним питанням залишається відсутність електронного документообігу між підрозділами Комісії, впровадженими учасниками ринку та органами державної влади.

Варто удосконалити вимоги до розкриття інформації про діяльність ІСІ, забезпечити вільний доступ учасників ІСІ до інформації, що міститься в проспекті емісії цінних паперів ІСІ, регламенті ІСІ та змінах до них. Інформація, що підлягає оприлюдненню відповідно до законодавства, має розміщуватися на веб-сайті компанії з управління активами в мережі Інтернет. Слід законодавчо закріпити вимоги до розкриття на веб-сайті КУА наступної інформації: регламент (зміни до регламенту інвестиційного фонду); свідоцтво про внесення інвестиційного фонду до ЄДРІСІ; висновки аудитора (аудиторської фірми) інвестиційного фонду; розрахунок вартості чистих активів; проспект емісії (зміни до проспекту емісії); свідоцтво про державну реєстрацію випуску цінних паперів інвестиційного фонду; перелік осіб, які обслуговують інвестиційний фонд. У рамках удосконалення інформаційного механізму доцільно запровадити порядок широкого інформування громадян про їх права та можливості ІСІ для інвестування особистих заощаджень [18].

Отже, організація ефективного державного регулювання щодо ринку спільного інвестування є надзвичайно важливим завданням сьогодення.

Визначено ключові напрями та запропоновано шляхи удосконалення механізмів державного регулювання діяльності інститутів спільного інвестування в Україні. Зокрема, нагальною є потреба удосконалення правового, організаційно-економічного, інституційного, фіскального та інформаційного механізмів державного регулювання спільного інвестування з метою розширення можливостей створення спеціалізованих інвестиційних фондів, запровадження правил взаємодії учасників ринку згідно з міжнародними принципами і стандартами, підвищення якості професійного управління активами інвестиційних фондів з використанням наукових підходів системної оцінки ризиків, зростання інформаційної прозорості управління активами інвестиційних фондів та поінформованості громадян тощо.

Значним недоліком державної політики України у сфері спільного інвестування є відсутність цілісного державного бачення ефективної моделі розбудови сектору спільного інвестування на середньострокову та довгострокову перспективи, вираженого в єдиному програмному документі, який би містив формулювання цілей та пріоритетні завдання розвитку ринку спільного інвестування України як цілісної системи у сукупності всіх його складових. Ця обставина актуалізує необхідність здійснення подальших наукових досліджень у цій сфері та розробки Стратегії розвитку ринку спільного інвестування України на період до 2020 р., що має стати передумовою посткризового відновлення та подальшого успішного розвитку економіки нашої держави, а також її інтеграції до загальносвітового та європейського простору.

ВИСНОВКИ

У ході нашого дослідження ми дійшли наступних висновків.

По-перше, інвестиційні фонди – це сукупні активи, які формуються за рахунок коштів інвесторів (фізичних та юридичних осіб) з метою отримання прибутку від інвестування цих коштів в цінні папери, корпоративні права, нерухомість тощо.

Активи інвестиційного фонду належать його інвесторам на правах спільної власності. Участь кожного інвестора в інвестиційному фонді підтверджується володінням цінними паперами цього фонду: інвестиційними сертифікатами чи акціями. 

Нами була розкрита класифікація інвестиційних фондів в Україні. Так, залежно від термінів викупу компанією з управління активами (КУА) цінних паперів ІСІ, активами якого вона управляє, існують такі типи інвестиційних фондів: відкриті – інвестор може продати, а КУА зобов’язана викупити ЦП інвестиційного фонду в будь-який робочий день року. Інтервальні – продаж/викуп ЦП здійснюється у терміни, передбачені проспектом емісії відповідного ІСІ. Періодичність інтервалу: не рідше ніж раз на рік і не частіше ніж раз на квартал. Тривалість інтервалу: принаймні десять робочих днів протягом року та принаймні один робочий день протягом кожного інтервалу.

Закриті – продаж/викуп ЦП здійснюється після дати закриття (припинення діяльності) інституту спільного інвестування. Закриті ІСІ можуть бути тільки терміновими, тобто створюватися на певний термін.

Залежно від структури інвестиційного портфеля розрізняють такі типи фондів:

Диверсифіковані фонди – це фонди, що відповідають вимогам ст.4.Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» в розділі про диверсифіковані ІСІ.
ІСІ, що не мають ознак диверсифікованого ІСІ, є 
не диверсифікованими.

Згідно з українським законодавством інвестиційні фонди можуть бути пайовими і корпоративними.

Пайовий інвестиційний фонд (ПІФ) – це активи, які належать інвесторам на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її господарської діяльності. Пайовий фонд недиверсифікованого виду закритого типу називається венчурним інститутом спільного інвестування.
ПІФ не є юридичною особою. Цінним папером пайового інвестиційного фонду є 
інвестиційний сертифікат.

Корпоративний інвестиційний фонд (КІФ) – це ІСІ, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і здійснює діяльність виключно зі спільного інвестування. Цінним папером КІФ є акція.

Детальний аналіз сутності інститутів спільного інвестування дає можливість виявити їх подвійну природу: з одного боку як відображення сукупності відносин між населенням, виробниками і державою щодо перерозподілу вільних грошових засобів на основі повної економічної самостійності, механізму саморегуляції ринкової економіки, внутрішньогалузевого та міжгалузевого переливу фінансових ресурсів, а з іншого – як інституційну складову сучасної економічної системи у її посередницькому сегменті.

Вітчизняна індустрія спільного інвестування, з одного боку, виступає в економіці акумулятором середньострокових фінансових ресурсів населення та інституціональних інвесторів; а з іншого боку – виконує свою соціальну функцію, підтримуючи ріст добробуту громадян, знижуючи, таким чином, навантаження на держбюджет.

Аналізуючи вищевикладене, можна стверджувати, що вітчизняна індустрія спільного інвестування знаходить на етапі вирішальних задач переходу із статусу механізму накопичення та перерозподілу активів від неприбуткових до прибуткових галузей і суб’єктів господарювання, обслуговування процесів перерозподілу капіталу – в повноцінний сегмент економіки, який є одним з головних інфраструктурних елементів фінансового ринку України. Інститути спільного інвестування і є передумовою, і наслідком розвитку економіки країни, а рівень їх капіталізації свідчить про потужність як підприємств певних галузей, так і всієї економіки країни.

По-друге,  ми проаналізували правовий механізм регулювання діяльності інвестиційних фондів в Україні. Нами було встановлено, що державне регулювання інвестиційної діяльності в Україні є важливою складовою системи управління економікою та інструментом реалізації інвестиційної політики держави. Головною його метою є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України.

Також державне управління інвестиційною діяльністю можна визначити як підзаконну, юридично-владну виконавчу та розпорядчу діяльність відповідних органів виконавчої влади зі здійснення покладених на них функцій управління, необхідних у процесі управління економічним розвитком країни.

По-третє, ми визначили, що на сьогодні в Україні існує велика кількість нормативно-правових актів, що регулюють відносини в інвестиційній сфері, та в цілому створено правове підґрунтя для здійснення інвестиційної діяльності.

Кожен з законодавчих актів та законопроектів спрямований на удосконалення регулювання відносин в інвестиційній сфері та має свій предмет та мету. Така розгалужена система нормативно-правових актів свідчить про те, що держава вживає заходи з метою створення в Україні належних умов здійснення інвестиційної діяльності шляхом закріплення на законодавчому рівні принципів та правил її здійснення.

Разом з тим, незважаючи на цілий ряд проблем, все ж, як свідчить вищевикладене, в останні роки ведеться активна робота щодо врегулювання відносин в інвестиційній сфері, а національне інвестиційне законодавство наближається до стабілізації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Ватаманюк З.Г. Кушнір Т.М. Розвиток інституційного інвестування в Україні. Фінанси України. – 2007- №3 – с.124-131.

2. Вінник О. М. Господарське право : навч. посіб. / О. М. Вінник. –  2-е вид., змін. та доп. – К. : Правова єдність, 2008. – 766 с.

3. Вінник О. М. Інвестиційне право : навч. посіб. / О. М. Вінник. – К. : Юридична думка, 2005. – 568 с.

4. Гераймович В. Л. Проблеми державного регулювання інвестиційного процесу в Україні / В. Л. Гераймович. – 2011. – Режим доступу : www.nbuv.gov.ua.

5. Господарський кодекс України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada. gov.ua.

 6. Гриценко В.В. Інвестиційні фонди: стан та перспективи розвитку // Вісник економічної науки України. – 2008. – №2. – С. 27-31

7. Денисенко М. П. Державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні / М. П. Денисенко, Т. Є. Денисенко // Вісник ЖДТУ. – 2010. – № 1 (51).

8. Дука А. П. Теорія та практика інвестиційної діяльності : навчальний посібник / А. П. Дука. – К. : Каравела, 2008. – 432 с.

9. Жорнокуй Ю. Поняття спільного (корпоративного) інвестування та його ознаки. //Підприємництво, господарство і право. –2005-№10-с.8-11.

10. Іваноньків О. О. Політика держави щодо інвестиційної діяльності в Україні та перспективного прямого іноземного інвестування / О. О. Іваноньків. – Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 11 (77). – С. 12–17.          11. Карайченцева Г.О. Технології залучення інвестиційних ресурсів на ринку цінних паперів // Збірник наукових праць НДФІ, №3, 2004р., с.27-31

12. Кибенко О. Р. Інвестиційна діяльність: визначення, суб’єкти, класифікація та співвідношення з підприємницькою діяльністю / О. Р. Кибенко // Вісник університету внутрішніх справ. – 1999. – № 6.

 13. Коваленко М.А. Фінанси спільного інвестування: [навч. посібник] / М.А. Коваленко, Л.М. Радванська. – Херсон : Олді-плюс, 2002. – 248 с.

14. Коверда В. М. Трансформація діяльності інститутів спільного інвестування в умовах фінансової глобалізації : автореф. дис. канд. екон. наук : спец. 08.00.02 «Світове господарство і міжнародні економічні відносини» / В. М. Коверда. – К. : 2011. – 22 с.

15. Медвідь Я. Ф. Державне управління інвестиційною діяльністю в Україні / Я. Ф. Медвідь, Я. І. Ніколаєва // Наукові праці МАУП. – К., 2011. – № 1 (28). – С. 107–112.

16. Омельченко А. В. Інвестиційне право : навч. посібник. / А. В. Омельченко. – К. : Атіка, 1999. – 176 с.

17. Палка І. М. Роль державного регулювання інвестиційної активності в системі управління економікою / І. М. Палка // Інноваційна економіка. – 2012. – № 3 (29).           18. Поворозник В. До питання про розвиток інститутів спільного інвестування та їх  інвестиційний потенціал : аналіт. записка / Нац. ін-т страт. дослідж. – Режим доступу :  http://old.niss.gov.ua/Monitor/desember08/4.htm

19. Податковий кодекс України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada. gov.ua.

20. Правовий статус суб’єктів спільного інвестування / О. C. Яворська // Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». – 2014. – № 1(9) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lj.oa.edu.ua/articles/2014/n1/14yosssi.pdf.

21. Про інвестиційну діяльність: Закон України №1560-XII від 18 вересня 1991року. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: // zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1560-12

22. Про інститути спільного інвестування : Закон України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada. gov.ua.

23. Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України від 15.03.2001р.– №2299 – 111. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // zakon.rada.gov.ua/cgi- bin/laws/main. cgi?nreg=2299-14

24.Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України №5080-17 від 05.07.2012р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5080-17

25. Савіцька О. П. Державне регулювання інвестиційних процесів в Україні / О. П. Савіцька, Н. В. Савіцька. – 2011. – Режим доступу : http//www.nbuv.gov.ua.

26. Сучасний стан та тенденції розвитку фондового ринку: діяльність з управління активами інститутів спільного інвестування // Ринок цінних паперів України. – 2010. – № 8. – С. 34–35.

27. Тропіна В.Б. Роль інститутів спільного інвестування у розвитку національної економіки / В.Б. Тропіна // Світова фінансова криза: діагностика та нові підходи до виживання на фінансовому ринку. Вісник Чернігівського державного технологічного університету. “Економічні науки”. Збірник. – Чернігів: ЧДТУ, 2011. – № 1 (48). – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vcndtu/2011_48/3.htm

28. Фурдичко Л.Є. Інститути спільного інвестування: міжнародний досвід, специфіка та розвиток в Україні / Л.Є. Фурдичко // Регіональна економіка. – 2009. – № 1. – С. 81-88.

29. Чеберкус Д. М. Інститути спільного інвестування та їх вплив на розвиток інноваційної сфери в Україні // Теоретичні та прикладні питання економіки. – К., 2005. – 286с.

30. Що таке інститути спільного інвестування (ІСІ)? // Офіційний сайт української асоціації інвестиційного бізнесу. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http: //www.uaib.com.ua/abcpeople/abetka_isi/5909.html


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

55683. Формування ключових компетентностей учнів у процесі вивчення історії через організацію дослідницької діяльності 231.5 KB
  Сухомлинський Формування ключових компетентностей учнів у процесі вивчення історії через організацію дослідницької діяльності. Відповідно до цього основним завданням вчителя є сприяння активізації пізнавальної діяльності учнів створення умов для їх само повчання та саморозвитку.
55684. Роль інноваційних технологій в розвитку мови молодших школярів 48 KB
  Виходячи з цього головною метою вивчення мови в початкових класах є формування фундаментально грамотної особистості повноцінного носія мови. Особисто важливою стає практична сторона вивчення мови...
55685. Давайте познайомимось 560 KB
  Мета: збагачувати уявлення дітей про сім’ю розвивати позитивне ставлення до рідної домівки виховувати почуття гордості за свою сім’ю.
55686. ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНОЛОГІЯ «ЛІТНЯ ШКОЛА» 629 KB
  Серед основних завдань Національної стратегії розвитку освіти зазначене «забезпечення системного підвищення якості освіти на інноваційній основі, створення сучасного психолого-педагогічного та науково-методичного супроводу НВП».
55687. Подготовительные занятия с будущими первоклассниками 636.5 KB
  Ход занятия: Сообщение темы занятия. Работа над темой занятия 1 Разминка На каждой парте лежат наборы цветных прямоугольников.
55688. Науково-методичний супровід становлення і розвитку вчителів природничо-математичних дисциплін як конкурентноспроможних фахівців 628 KB
  В умовах становлення і розвитку високотехнологічного інформаційного суспільства в Україні виникає необхідність підвищення якості та пріоритетності шкільної природничоматематичної освіти як зазначено у Концепції Державної цільової соціальної програми.
55689. Реализация компетентносного подхода на уроках обучения грамоты 115 KB
  В работе описывается как на уроках обучения грамоты реализуется компетентносный поход в обучении и воспитании младших школьников. Раскрыты разнообразные методы и подходы, выделен механизм процесса формирования и развития ключевых компетентностей личности, описаны формы и методы творческой деятельности учащихся на уроке.
55690. УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ТВОРЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ 54 KB
  З одного боку творчість передбачає багатство вибору й відсутність обмежень кимось зі сторони натомість педагогічне управління як складова навчального процесу і як різновид управління взагалі характеризується певними обмеженнями будьякої діяльності у тому числі звичайно і творчої. Марина Олександрівна Горбач
55691. РАЗВИТИЕ ТВОРЧЕСКИХ СПОСОБНОСТЕЙ УЧАЩИХСЯ НА УРОКАХ РУССКОГО ЯЗЫКА 140.5 KB
  Основные задачи педагога по развитию творческих способностей учащихся. Виды творческих работ на уроках русского языка Основные методические особенности сочинений-этюдов Творческие работы учащихся...