83056

Цивільне право

Реферат

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

3 появою в нашій державі відносин які базуються на приватній економічній свободі підприємництві рівності усіх форм власності виникає необхідність у більш ефективних засобах їх правового регулювання а відтак удосконаленні існуючих та запровадженні принципово нових норм цивільного права.

Украинкский

2015-03-06

39.71 KB

0 чел.

ВСТУП

Сучасна правова система України перебуває в стані реформування, зумовленому побудовою в нашому суспільстві демократичної, соціальної, правової держави, яка б існувала і творила право для людини, для захисту її загальновизнаних прав і свобод. Встановлення європейського типу публічного правопорядку і законності в країні — його має забезпечити і гарантувати на своїй території молода незалежна держава — є метою такого реформування правової системи.

Цивільне право є однією з фундаментальних галузей правової системи нашої держави.Суспільні відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, які є головними в перебудовному процесі, що триває в державі, грунтуються на цивільно-правових засадах, регулюються цивільним- правом. Останнє тісно пов'язане з економікою держави, є юридичним виразом економічних основ її суспільного життя. 3 появою в нашій державі відносин, які базуються на приватній економічній свободі, підприємництві, рівності усіх форм власності, виникає необхідність у більш ефективних засобах їх правового регулювання, а відтак — удосконаленні існуючих та запровадженні принципово нових норм цивільного права.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА В УКРАЇНІ

Цивільне право — галузь права України, яка регулює майнові й особисті немайнові відносини фізичних і юридичних осіб.

Основи цивільно-правового регулювання в нашій країні закріплює Конституція України. Зокрема, такі: непорушність права приватної власності, економічне різноманіття (різноманіття форм права власності), свобода підприємницької діяльності, право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності [5 ; 208].

Цивільне законодавство Україпи представляє собою систему взаємозалежних законодавчих та інших нормативних актів, що містять цивільно-правові норми і регулюють всі цивільно-правові відносини в суспільстві. До основних джерел цивільного права України відносять:

1) Конституцію України, відповідні положення якої встановлюють основи цивільно-правових відносин у суспільстві, закріплюючи форми власності, основи цивільно-правового регулювання товарно-грошових відносин, порядок і способи захисту права власності, основних немайнових прав і свобод особи та ін.

2) Цивільний кодекс України — єдиний законодавчий акт, що містить в собі цивільно-правові норми. Цивільний кодекс України є основним правовим актом, що регулює цивільні правовідносини в суспільстві: право власності, особисті немайнові права фізичної особи, зобов'язальне право, окремі види цивільних договорів, спадкове право тощо. Діючий Цивільний кодекс України було прийнято 18 липня 1963 р. і введено в дію з 1 січня 1964 р. Багато статей Цивільного кодексу останніми роками виключені або змінені [6 ; 211].

Внутрішня побудова Цивільного кодексу України відповідає структурі галузі цивільного права, тобто Кодекс має Загальну й Особливу частини.

Загальна частина Цивільного кодексу містить норми, що визначають підстави (юридичні факти) виникнення цивільних прав і обов'язків, здійснення цивільних прав і їх захист, поняття суб'єктів права, представництва, доручення, позовної давності.

Особлива частина Цивільного кодексу регулює відносини власності, зобов'язальні відносини, авторське право і суміжні права, спадкування. Значна частина статей особливої частини Цивільного кодексу скасована в останні роки. Зокрема, відносини власності на цей час регулюються Законом України «Про власність», особисті немайнові та пов'язані з ними майнові права на результати інтелектуальної і творчої діяльності регулюються Законом України «Про авторське право і суміжні права» (11 липня 2001 р.).

Цивільний кодекс України, прийнятий в умовах соціалістичної дійсності, нині застарів. Верховна Рада України прийняла новий Цивільний кодекс України, який був введений до дії з 1 січня 2004 р [5 ; 208-209].

3) До джерел цивільного права також відноситься комплекс законів, що встановлюють загальні принципи цивільних відносин:

© Закон України «Про власність»;

© Закон України «Про підприємства»;

© Закон України «Про підприємництво» та ін.

4) Систему підзаконних актів, що регулюють цивільно-правові відносини.

5) Міжнародні договори, згода на виконання яких дана Верховною Радою України [6 ; 211-212].

1.1. ФУНКЦІЇ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Термін "функція" походить від латинського слова functia, яке означає виконання, здійснення. Вважається, що функції права поряд з методом правового регулювання і принципами права становлять правові категорії, які відображають, основні елементи змісту сучасного права і характеризують його в цілому.

Функції цивільного права — це напрями впливу цивільно-правових норм на суб'єктів права.

Цивілістична наука, цивільне законодавство, практика розрізняють такі функції цивільного права: регулятивну, охоронну, попереджувально-виховну та попереджувально-стимулюючу.

Функції права досить часто зводять до тієї чи іншої мети, яку ставить перед собою законодавець, запроваджуючи ту чи іншу правову норму або приймаючи пев­ний законодавчий акт.

Говорячи про функції тих чи інши

х норм цивільного права, на наш погляд, слід перш за все з'ясувати практичну придатність цих правових норм. Ті норми, які реалізуються або можуть бути реалізованими, слід віднести до правових норм, які функціонують. І навпаки, ті норми, що не придатні до застосування, не можна вважати такими, що функціонують.

Слід розрізняти матеріальне і формальне здійснення цивільного права:

Матеріальне здійснення права — це його фактичне функціонування, яке залежить від потенційної придатності і узгодженості матеріальних положень права. Здійснення норми права визначається станом суспільного життя, вимогами часу, характером населення держави та іншими матеріальними чинниками.

Формальне здійснення права — це процес застосування абстрактної норми до конкретного випадку. Чим простіший пошук необхідної для застосування норми права і надійніший його результат, тим краще функціонує норма, тим краще вона виконує свою функ­цію, і навпаки [2 ; 14].

1.2. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

Серед різноманітних видів зв'язків, що складаються в суспільстві (економічних, політичних, культурних, моральних тощо), існують відносини, поведінка учасників яких регулюється нормами цивільного законодавства. В результаті такої врегульованості ці відносини набувають особливих властивостей і стають цивільними правовідносинами [7 ; 436]. Таким чином, цивільно-правові відносини — це суспільні відносини, урегульовані нормою цивільного права, учасники яких є носіями цивільних прав і обов'язків.

Цивільне право регулює широке кол

о різноманітних відносин:

1) майнові відносини. Майнові відносини «обслуговують» економічну сферу діяльності людини, задоволення її матеріальних потреб. Це — відносини власності, відносини, що виникають з договорів, а також із заподіяння майнової шкоди. У такі стосунки практично щодня, якщо не щогодини, вступає кожна людина;

2) особисті не майнові відносини, пов'язані з майновими. Такими є відносини, пов'язані з авторським правом, правом на винахід чи відкриття;

3) особисті не майнові відносини, не пов'язані з майновими. У цьому разі йдеться про відносини, пов'язані з захистом прав, невіддільних від особистості й тому непередаваних і невідчужуваних. Такими є ім'я, честь, гідність. Цивільно-правові норми регулюють відносини, пов'язані з захистом цих особистих прав.

Як і всі правові відносини, цивільні правовідносини мають свій склад (структуру):

1) суб'єкти цивільних правовідносин. До них належать фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни чи піддані, особи без громадянства), юридичні особи (організації, підприємства, установи), Українська держава, Автономна Республіка Крим, органи місцевого самовря­дування;

2) об'єкт цивільних правовідносин. Це — матеріальні та нематеріальні блага, із приводу яких виникли правовід­носини. До матеріальних благ належать: майно (речі, гроші, цінні папери), роботи і послуги. До нематеріальних — здобутки інтелектуальної діяльності (твори науки, літератури, мистецтва), ім'я, честь, гідність, ділова репутація, торгова марка, фірмовий знак та ін.;

3) зміст цивільних правовідносин. Він включає суб'єк­тивні права і відповідні їм юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин.

Проаналізуємо, наприклад, цивільно-правові відносини, що виникли внаслідок укладання угоди оренди житлово­го приміщення. Суб'єктами правовідносин є орендодавець і орендар, об'єктом — приміщення. Зміст цих правових відносин включає: право орендодавця вимагати від орендаря обумовленої орендної плати і обов'язок — надати житлове приміщення в придатному для користування стані; право орендаря користуватися цим приміщенням і обов'язок — вчасно сплачувати орендну плату [5 ; 209-210].

2. ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЗАХИСТ

Право власності — центральний інститут цивільного права. Його значення обумовлене тим, що право власності юридично закріплює сформовані в суспільстві економічні відносини. Конституція України встановила принцип непорушності (недоторканності) приватної власності. Сутність цього принципу полягає в тому, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Далі встано­влюються правові підстави для позбавлення права власності:

1) примусове відчуження об'єктів права приватної власності. Мотивом такого відчуження може бути лише суспільна необхідність. Примусове відчуження об'єкта приватної власності в мирний час здійснюється тільки за умови попереднього і повного відшкодування його вартості. Примусове відчуження об'єкта приватної власності в умовах воєнного чи надзвичайного стану допускається з подальшим повним відшкодуванням його вартості;

2) конфіскація майна. Вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Конституція України встановлює також обмеження права власності. Використання власності має не завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні властивості землі.

Цивільний кодекс України визначає право власності як врегульовані законом громадянські відносини з володіння, користування і розпорядження майном. Зміст права власності розкривається через притаманні власнику повноваження — правові можливості здійснювати певні дії:

1) володіння — фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати річ своєю. Фактично має річ і той, хто буквально тримає її в руках, фізично відчуває її, і той, хто має до речі доступ через перебування речі у своєму господарстві;

2) користування — вилучення з речі корисних властивостей. Це головне повноваження власника, свого роду мета права власності. Річ купується задля того, щоб вдовольнити особисті, побутові, господарські потреби власника. Користування може здійснюватися в різних формах. Наприклад, колоду можна використовувати як засіб опалення, для виготовлення дощок, для підпірки будівельної конструкції. Важливо лише, щоб користування річчю не порушувало прав інших людей і не було заборонено законом;

3) розпорядження — можливість вирішити юридичну і фактичну долю речі: переробити річ, знищити (такими є варіанти вирішення фактичної долі речі), викинути, передати іншій особі (вирішення юридичної долі речі).

Об'єктом права власності можуть бути різноманітні речі, зокрема:

© споживані (знищуються при першому використанні) і неспоживані (не втрачають своєї сутності при багаторазовому використанні). Наприклад, продукти,гроші, технічна сировина — споживані речі, а порцеляновий сервіз, меблі, автомобіль — неспоживані;

© родові (головна характеристика — вага, обсяг, кількість) та індивідуально-визначені (мають індивідуальні, неповторні ознаки). Наприклад, гроші — ро­дова річ, а картина відомого художника — індивідуальна;

© рухомі (можуть бути переміщені в просторі без шко­ди для речі) і нерухомі (земля і поєднані з нею об'єкти, а також річкові та морські судна).

Суб'єктами права власності можуть бути фізичні та юридичні особи, Українська держава, територіальні громади. Відповідно до Конституції України і Закону України «Про власність» усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Конституція України гарантує захист прав всіх суб'єк­тів права власності й господарювання.

Право власності, крім конституційного права, охороняється нормами цивільного, кримінального, адміністративного права і деякими іншими галузями права.

Головний цивільно-правовий засіб захисту права власності — подання позову. Позов — це звернення до суду за захистом порушеного права. Право власності захищається через такі позови:

© віндикаційний позов – спрямований на витребування свого майна з чужого незаконного володіння;

© негаторний позов – спрямований на усунення перешкод у здійсненні повноважень власника. Наприклад, власник не може повною мірою використовувати належну йому земельну ділянку, тому що проїзд до неї загороджений сусідньою будівлею. У цьому разі власник ділянки має право подати негаторний позов [5 ; 223-224].

2.1. ФОРМИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Форми права власності — це законодавчо встановлені види права власності.

Конституція України встановила такі форми права вла­сності: приватна, державна і комунальна.

Суб'єктами права приватної власності є фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни і піддані) і юридичні особи (підприємства, установи, організації). Об'єктом права приватної власності можуть бути різноманітні речі: підприємства, будівлі, транспортні засоби, гроші, цінні папери і багато чого іншого. Різновидом приватної власності є спільна власність — власність кількох осіб на ту саму річ (майно). Наприклад, можлива спільна власність подружжя [5 ; 224].

Приватний власник має три види правомочності у сукупності: володіння, користування, розпорядження об'єктами власності. Інші особи (невласники), як правило, мають ці правомочності кожну окремо і залежать від правомочностей і волі власника. Тільки сукупність цих правомочностей у конкретного суб'єкта дає підставу вважати його власником майна [4 ; 100-101].

Ряд об'єктів знаходиться у виключній власності українського народу: земля, надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси України. Використання цих об'єктів фізичними і юридичними особами можливе, але воно здійснюється в особливому порядку. Окремі, прямо визначені законом, речі не можуть бути об'єктом права приватної власності: наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні речовини та ін.

Суб'єктом права державної і комунальної власності є український народ, від імені й в інтересах якого повноваження власника здійснюють як державні орга­ни — Верховна Рада України, Фонд державного майна україни, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, так і територіальні громади та органи місцевого само­врядування.

Об'єктом права державної власності може бути будь-яке майно. Об'єкти права комунальної власності визначені Законом України «Про місцеве самоврядування»: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів та інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації, у тому числі банки, страхові товариства, пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування [5 ; 224-225].

3. ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ ТА ВИДИ ПРЕДСТАВНИЦТВА

Однією з форм здійснення громадянами та юридичними особами належних їм цивільних прав та обов'язків є представництво.

Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна особа (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки.

Представництво характеризується наступними ознаками:

© цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;

© представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється);

© представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;

© представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;

© правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладена представником угода спричинила для контрагента збитки, то зобов'язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цієї угоди.

Значення представництва полягає у тому, що саме завдяки цьому інститутові юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноваження, захищати інтереси в суді, арбітражному суді за допомогою кваліфікованих юристів. Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Потреба представництва зумовлена й тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин громадянин не завжди має змогу особисто здійснювати надані йому законом можливості: отримувати заробітну плату, пенсію, поштові перекази, керувати транспортними засобами, розпоряджатися майном, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках йому на допомогу приходить представник.

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізняють представництво від чималої низки подібних відносин.

Особливості має так зване комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно і самостійно представляє підприємців при укладанні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво здійснюється на підставі договору, укладеного в письмовій формі, який містить перелік повноважень представника, а при відсутності вказівок на такі повноваження — також довіреності. За загальним правилом, представник не може укладати угоди між особами, представником яких він є, комерційне ж представництво дозволяє укладати такі угоди, але тільки в разі згоди на це обох сторін.

Дії представника особи спричиняють певні правові наслідки для інших лише в тому разі, коли представництво є належним і здійснюється в межах наданих повноважень.

Повноваження — це право однієї особи виступати представником іншої особи. Підставами виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон пов'язує виникнення повноважень, є:

1) волевиявлення особи, яка бажає мати представника, виражене у встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або в договорі доручення, або, найчастіше, у вигляді довіреності;

2) призначення або обрання особи на посаду, виконання обов'язків якої вимагає певних юридичних дій від імені іншої особи:

a) призначення або обрання керівником підприємства;

b) призначення на певну посаду на підприємстві чи в установі, яка надає послуги населенню шляхом укладання угод (касир, продавець, приймальник, гардеробник). Повноваження цих осіб відображені у відповідних відомчих положеннях, інструкціях. Довіреність їм не потрібна, оскільки вони виконують обов'язки за посадою у службовий час, а обсяг їхніх повноважень випливає із обстановки, в якій вони працюють. У той же час, коли, наприклад, продавцеві доручається укласти договір охорони, то, звичайно, при цьому вже вимагається довіреність, оскільки дана особа перестає бути представником за посадою, а мусить набути повноважень представника за довіреністю;

c) призначення опікуном;

3) наявність адміністративного акта, що дозволяєособі вчиняти певні дії як представникові іншої особи. Наприклад, дозвіл органів опіки та піклування, який надано опікунові для укладення конкретної угоди, що виходить за межі побутової (ст. 145 КпШС України);

4) відносини материнства, батьківства, усиновлення, удочеріння, які відповідним порядком оформлені;

5) спільне ведення селянського (фермерського) господарства, оскільки інтереси такого господарства пред­ставляє голова господарства (п. З ст. 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство");

6) членство в кооперативі, спілці, об'єднанні, за статутом якого інтереси цього об'єднання представляє голова.

Таким чином, залежно від того, на чому будуються повноваження представника, можна розрізнити представництво за законом (або законне, обов'язкове) і представництво за договором (або договірне, добровільне).

Представництво за законом має місце тоді, коли особа-представник, коло її повноважень і самі випадки такого представництва визначаються певними нормативними актами (ІІК, КпШС, Законом України "Про підприємства" тощо). До призначення представника той, кого представляють, у таких випадках ніякого відношення не має.

Різновидом даного представництва є так зване статутне представництво, коли відповідно до статуту чи положення керівний працівник (директор, ректор, начальник, голова) наділений повноваженнями виступати у цивільному обігу від імені юридичної особи.

Представництво за договором — це таке представництво, яке виникає в результаті угоди між представником та особою, яку він представляє. Для здійснення даного представництва потрібно отримати довіреність, яку той, кого представляють, видає представникові як доказ наданих йому повноважень.

Представником може бути не кожний суб'єкт цивільного права. Необхідною умовою правосуб'єктності представника є наявність у нього право- і дієздатності. Тому представниками не можуть виступати особи, які не досягли повноліття чи перебувають під опікою або піклуванням. Не дозволяється укладати через представника угод, які за своїм характером вимагають особистої присутності особи: складати заповіт, укладати договір довічного утримання тощо [2 ; 124-129].

4. ПОНЯТТЯ, ВИДИ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ, ПІДСТАВИ ЇХНЬОГО ВИНИКНЕННЯ І ПРИПИНЕННЯ

Зобов'язання — правовідносини, у силу яких одна сторона (кредитор) вправі вимагати від іншої сторони (боржника) визначеного поводження у свою користь. Таким чином управомоченою особою (носієм права, що випливає з зобов'язання) у зобов'язанні є кредитор.

Зобов'язальні відносини мають наступні ознаки:

1) об'єктом зобов'язання є дія (передати річ, виконати роботу, надати послугу);

2) зміст права, що випливає з зобов'язання, як правило, визначається договором. Наприклад, права орендаря склад­ського приміщення визначаються договором оренди. За договору правомоччя орендаря не повинні виходити;

3) зобов'язальні відносини завжди обмежені визначеним терміном, за своєю природою воно термінове. Тому і права, що випливають із зобов'язання, мають кінцеві терміни;

4) права, що випливають із зобов'язання, захищаються законом відносно. Тобто, у випадку невиконання зобов'я­зання кредитор вправі звернути свої претензії тільки до однієї, конкретної особи — боржника.

Види зобов'язань:

1) за розподілом прав і обов'язків розрізняють односторонні і двосторонні (взаємні) зобов'язання. В односторонньому зобов'язанні одна сторона є носієм прав, а інша — носієм обов'язків. У двосторонньому зобов'язанні права й обо­в'язки покладені на обох сторін;

2) за підставами виникнення розрізняють договірні і позадоговірні зобов'язання (зобов'язання з правопорушень, заподіяння шкоди й інших юридичних фактів);

3) за спрямованістю розрізняють регулятивні й охронні зобов'язання. Регулятивні зобов'язання "обслуговують” цивільний оборот, тобто правомірний перехід прав і обов'язків від одних осіб до інших. Охоронні зобов'язання націлені на відновлення порушених прав.

Підстави виникнення і припинення зобов'язань — це юридичні факти, у силу яких виникають і припиняються зобов'язання.

До підстав виникнення зобов'язань відносять як дії, так і події. Дії можуть бути правомірними і неправомірними:

1) угоди;

2) заподіяння шкоди (наприклад, необережне ставлення, ушкоджування чужого майна);

3) безпідставне збагачення, тобто придбання майна однією особою за рахунок іншого, якщо це не обумовлено законом чи договором (наприклад, присвоєння скарбу чи знахідки).

Події, як правило, породжують зобов'язання в сукупності з діями. Наприклад, загибель майна в результаті паводка тягне зобов'язання виплатити страхову суму тільки тоді, коли майно було попередньо застраховане.

Підстави припинення зобов'язань:

1) належне (тобто відповідне умовам) виконання зобов'язання. Це найбільш бажаний варіант припинення зобов'язання. При цьому права кредитора реалізовані, а обов'язки боржника — вичерпані;

2) неможливість виконання з незалежних від боржника причин. Наприклад, індивідуально-визначена (незамінна) річ, що була предметом зобов'язання, загинула без вини боржника;

3) новація угоди. При цьому старе зобов'язання припиняється за згодою сторін, а нове виникає;

4) прощення боргу;

5) залік, тобто погашення зустрічних, однорідних, безперечних вимог, термін яких уже наступив;

6) збіг в одній особі боржника і кредитора. Наприклад, боржник став спадкоємцем кредитора;

7) смерть фізичної особи чи ліквідація юридичної особи. Якщо зобов'язання могло бути виконане тільки при особистій участі боржника, то його смерть припиняє зобов'язання [5 ; 228-230].

5. СПАДКОВЕ ПРАВО. Загальна характеристика. поняття спадкування

Спадкове право — це сукупність правових норм, що регулюють порядок переходу прав і обов'язків померлої особи за правом спадкування.

Спадкування — це перехід майнових прав і обов'язків (спадщини) померлого (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Спадкування є одним із способів придбання власності громадян. Спадкування вини­кає у випадку смерті громадянина або визнання його померлим у судо­вому порядку.

У спадщину переходять майно і такі юридичні відносини, як зобов­'язання, права і борги спадкодавця. Часом відкриття спадщини ви­знається день смерті спадкодавця або день, коли набирає чинності рішення суду про оголошення особи померлою. Місцем відкриття спад­щини визнається останнє місце проживання спадкодавця, а якщо воно не відоме — місце знаходження майна або основної його частини.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи [6 ; 217]. Спадкоємцями можуть бути особи, що були в живих на час смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя і народжені після його смерті.

Є категорія осіб, яких називають негідними спадкоєм­цями. Це особи, що навмисно позбавили життя спадкодав­ця чи будь-кого зі спадкоємців або вчинили замах на життя цих осіб, а також батьки чи повнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання обов'язків з утримання спадко­давця. Ці особи не мають права на спадщину.

Крім фізичних осіб, спадкоємцями можуть бути юри­дичні особи, держава, інші суб'єкти цивільних прав і обо­в'язків.

Держава є спадкоємцем, якщо:

1) це прямо зумовлено в заповіті;

2) немає інших спадкоємців за законом чи заповітом;

3) всі спадкоємці відмовилися від спадщини;

4) всі спадкоємці позбавлені права спадкування;

5) жоден зі спадкоємців не прийняв спадщини [5 ; 234-235].

5.1. Спадкування за заповітом і за законом

Норми цивільного права встановлюють дві підстави спадкування: за заповітом та законом

Спадкуванню за заповітом віддається перевага, тому що він втілює волю спадкодавця.

Заповіт — це розпорядження своїм майном на випадок смерті.

Цивільне право України виходить із принципу свободи заповіту. Це означає, що заповідач може:

1) залишити своє майно одному або декільком особам незалежно від наявності родинних відносин з ними, а також юридичним особам чи державі;

2) позбавити права спадкування одного, декількох або всіх спадкоємців за законом;

3) покласти на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого зобов'язання. Наприклад, він може зобов'язати спадкоємця надати право довічного користування частиною житлового будинку особі, що не належить до кола спадкоємців;

4) в будь-який час змінити або скасувати заповіт. Заповіт належить до числа юридичних актів, що носять виключно особистий характер, тобто можливе складання заповіту тільки від свого імені. Заповіт ручно підписується заповідачем і засвідчується нотаріусом або іншими особами, коло яких визначено законодавством України. Не мають права складати заповіт особи, що не мають цивільної правосуб'єктності (наприклад, недієздатні) [5 ; 235-236].

Не мають права спадкування за заповітом:

© особи, які умисно позбавили життя спакодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;

© особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині [3 ; 146].

Спадкування за законом має місце в наступних випадках:

1) коли відсутній заповіт;

2) коли відсутні спадкоємці за заповітом.

Спадкоємцями за законом є той з подружжя, хто пережив спадкодавця, і родичі спадкодавця (батьки, діти, у тому числі усиновлені, брати і сестри). Вони закликаються до спадщини в порядку черговості. Усі спадкоємці за законом одержують рівні частки спадкового майна [5 ; 236].

Не мають права спадкування за законом:

© батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;

© батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;

© одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду [3 ; 146].

ВИСНОВКИ

Одним з найпоширеніших і найважливіших видів суспільних відносин в більшості країн, особливо європейських, безперечно вважаються цивільні відносини, адже саме ними охоплюється врегулювання питань підприємництва, права власності, укладання договорів, спадкування тощо. Цим пояснюється неабияка зацікавленість держави до створення такого правового поля, де ці відносини могли б розвиватися вільно та гармонічно. Україна не є виключенням з цього правила.

Часи переходу від планово-централізованої системи економіки до побудови ринково-капіталістичних відносин вимагали від уряду оновлення цивільного законодавства, яке вже не тільки не відповідало вимогам часу, а й гальмувало розвиток бізнесу. Не випадково початок 2004 року охарактеризувався набранням чинності нового Цивільного кодексу України, прийнятого 16 січня 2004 року. В порівнянні зі старим, цей документ не лише виглядає значно більшим і об'ємним, а й містить досить нових положень і правил.

В новому Цивільному кодексі України знайшли втілення оновлені, хоча і не цілком досконалі, погляди на те, як мають складатися і регулюватися в нашому суспільстві майнові та особисті (немайнові) відносини. Білих плям у цивільному законодавстві, безперечно, стало менше [1].

ЛІТЕРАТУРА

1) http://www.scenter.kiev.ua/

2) Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. – К.: "Наукова думка”, 2000. – 303 с.

3) Бойко О.М. Основи правознавства. – Біла Церква, 2003. – С.118 – 149.

4) Основи правових знань: Підручник/ П.І. Гнатенко, В.М.Калашникова та ін.; Кер.авт.кол. П.І.Гнатенко. – К.: "Юридична книга”, 2000. – С.87 – 115.

5) Основи правознавста України: Навчальний посібник. Видання п'яте/ Ківалов С.В., Музиченко П.П., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф. – Х.: "Одіссей”, 2005. – С.208 – 242.

6) Погорілий Д.Є. Правознавство: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Х.: Видавництво НфаУ:Золоті сторінки, 2003. – С.211-235.

7) Правознавство: Підручник/ А.І.Берлач, Д.О.Карпенко та ін.; За ред. В.В.Копейчикова. – К.: "Юрінком Інтер”, 2004. – С.420 – 465.


   

          Реферат на тему:  

 «Цивільне право України»

                  По предмету:

    «Основи првових знань»

                                                        

                                                      Студенткі группи131

                                                       Цвігуненко Інни


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

81892. Органические структуры управления 39.41 KB
  При такой организации руководитель проекта взаимодействует с двумя группами подчиненных: с постоянными членами проектной группы и с другими работниками функциональных отделов которые подчиняются ему временно и по ограниченному кругу вопросов. Проектные структуры это структуры управления комплексными видами деятельности которые изза их решающего значения для организации требуют обеспечения непрерывного координирующего и интегрирующего воздействия при жестких ограничениях по затратам срокам и качеству работ. Сетевые организации ...
81893. Достоинства и недостатки матричной структуры управления 38.04 KB
  Достоинства: Одновременное использование нескольких видов деятельности в рамках осуществляемых программ. В рамках системы нет четкого распределения прав каждого участника потому наблюдается тенденция к анархии. Очень часто начинается борьба за власть в рамках внедрения этой системы потому что руководствующие полномочия четко не распределены.
81894. Уровни менеджмента в организационной иерархии 40.53 KB
  Менеджеры высшего звена президент вицепрезидент генерал ректор университет. Менеджеры среднего звена главный бухгалтер главный инженер директор предприятия капитан. Менеджеры низшего звена начальник цеха мастер начальник отдела по маркетингу сержант Три основных уровня менеджеров. Менеджеры низшего звена Функции: осуществление контроля за выполнением производственных заданий; непосредственное руководство рабочими и сотрудниками; обеспечение информацией руководителей высших уровней о выполнении производственных заданий.
81895. Перспективные формы организаций 41.13 KB
  Идея формирования эдхократической организации зародилась еще в середине века в американской компании ХьюлеттПаккард . Отсюда следует что организационная структура управления эдхократической организации порой жестко не определена иерархическое строение ее может довольно часто изменяться у менеджеров не всегда есть жесткая привязка к определенной сфере деятельности. Организационную структуру управления эдхократической организации обычно ассоциируют со схемой концентрической формы.
81896. Общие функции менеджмента 38.02 KB
  Суть управленческой деятельности на всех уровнях управления обеспечивают функции менеджмента. На сегодняшний день к функциям менеджмента относится : планирование организация мотивация контроль регулирование. Планирование главная функция менеджмента которая предусматривает прогнозирование определение целей стратегии политики и задач того или иного формирования; означает сознательный выбор решения что работы как кому и когда Организация как функция менеджмента направлена на формирование управляющих и управляемых систем а...
81897. Планирование в системе менеджмента 38.41 KB
  Осуществляя связь между современным состоянием организации и тем которого она хочет достичь в будущем процесс планирования включает принятие решений о том что делать когда делать и кто будет делать. Результатом процесса планирования являются планы. Принципы планирования А.Файоль определил четыре основных принципа планирования назвав их общие черты хорошей программы действия: единство; непрерывность; гибкость; точность.
81898. Дерево целей как инструмент по реализации планов предприятия 38.6 KB
  Если миссия задает общие ориентиры направления функционирования организации выражающие смысл ее существования то конкретные конечные достояния к которым стремится организация фиксируются в виде её целей т. По установившемуся мнению существует два типа целей с той точки зрения какой период времени требуется для их достижения. В принципе в основе разделения целей на эти два типа лежит временной период связанный с продолжительностью производственного цикла.
81899. Организация как функция менеджмента 37.4 KB
  Функция организации реализуется двумя путями: через административно-организационное управление и через оперативное управление. Цель функции организации – формирование структуры субъекта и объекта управления и взаимосвязи между ними через делегирование департаментацию разделение труда по горизонтали диапазон контроля нормы управляемости централизацию и децентрализацию управление и регламентацию. Принципы функции организации.
81900. Принципы, используемые при разработке организационной структуры управления 36.98 KB
  Организационная структура управления опирается на основные принципы управления: принцип иерархичности уровней управления каждый нижестоящий уровень контролируется вышестоящим и подчиняется ему; принцип целеполагания ОСУ должна прежде всего отражать цели и задачи организации а следовательно быть подчиненной производству товаров или услуг; принцип соответствия в ОСУ должен реализовываться принцип соответствия полномочий и ответственности работников с одной стороны и квалификации и уровня культуры с другой именно с помощью ОСУ...