8357

Хрестоматія Китайської Літератури (від найдавніших часів до ІІІ ст. н.е.) 中国古代文学作品选

Книга

Литература и библиотековедение

Хрестоматія Китайської Літератури(від найдавніших часів до ІІІ ст. н.е.) У хрестоматії широко представлена перекладна й оригінальна давньокитайська література, зокрема народна та авторська поезія, міфологічна, літописна, філософська ...

Украинкский

2013-02-10

4.19 MB

71 чел.

Хрестоматія Китайської Літератури (від найдавніших часів до ІІІ ст. н.е.)

中国古代文学作品选

У хрестоматії широко представлена перекладна й оригінальна давньокитайська література, зокрема народна та авторська поезія, міфологічна, літописна, філософська й історична проза. Відбір художніх творів здійснений з урахуванням пріоритетів китайської літературознавчої думки, а також навчальної програми “Історія зарубіжної літератури” для студентів спеціальності 6.030500 “Мова та література (китайська)”.

Для науковців-сходознавців, викладачів, студентів-філологів та учнів ліцеїв.


ПЕРЕДМОВА

Літературна творчість у Китаї завжди посідала виняткове місце, відіграючи значну роль у різноманітних сферах культурного життя. Довгий час вона була найпоширенішим заняттям китайців і мала всенародне визнання, виявляючи себе одночасно у майже протилежних сферах людської діяльності: від управління країною володарем до усамітнення буддійського чи даоського монаха. Причини високого статусу літератури криються насамперед в історико-культурних особливостях і традиціях цієї країни, як-от: божественне походження китайської писемності, шанобливе ставлення до красного письменства (вень), а надто до поезії (ши) як особливого виду тексту, що має релігійно-ритуальний зміст і натурфілософське осмислення тощо.

Китай – одна з найдревніших цивілізацій, що дивовижним чином збереглася донині у практично незайманому вигляді. Причиною тому є, вочевидь, надзвичайний традиціоналізм китайців. Вони свято берегли власну самобутність, не дозволяючи жодним зайдам зазіхати на їхні культурно-мистецькі надбання і привносити у китайську культуру чужі, часто деструктивні, елементи.

Книга, яку ви тримаєте перед собою, – перша у кількатомному проекті хрестоматії китайської літератури від найдавніших часів (ХІ ст. до н.е.) до сьогодення. Цей том охоплює період до початку ІІІ ст. н.е. (кінець доби Хань). Видання покликане ознайомити українського читача, передусім студентів, викладачів і науковців-сходознавців, з багатющою культурною і літературною спадщиною найдавнішого Китаю. Хрестоматія, що перед вами, – перша ластівка у цій кропіткій роботі, адже більша частина літературної спадщини Китаю не перекладена українською, а деякі твори не перекладалися навіть російською мовою, тому укладачам часто доводиться самотужки досліджувати специфіку оригіналів і перекладати їх.

Відбір художніх текстів до хрестоматії і, відповідно, до навчальної програми з китайської літератури, здійснювався досить ретельно, з урахуванням китайської літературної критики. Важливими й цінними для означеного літературного періоду є поетичні та прозові твори, і якщо переклади перших здійснювали виключно фахівці, то більші за обсягом прозові твори (або їх уривки) ми наводимо часом у подвійному перекладі з російської, адже робота укладачів хрестоматії з оригіналами зайняла б не один рік, а українські студенти-китаїсти давно вже відчувають гостру потребу в ґрунтовному зібранні творів давньої китайської літератури. Та слід запевнити вельмишановного читача, що використані нами російські переклади виконані досить адекватно, в чому ми мали нагоду пересвідчитися в процесі редагування текстів.

У вступних статтях до окремих розділів хрестоматії наводиться компаративний аналіз художніх творів, написаних у різні історичні періоди. Матеріал такого плану покликаний представити ту чи іншу пам’ятку в контексті традиції китайської літератури та порівняти її з подібними явищами в минулому, що має сприяти осмисленню студентами закономірностей розвитку літератури.

Слід зазначити, що предметний та іменний покажчики в кінці хрестоматії укладені за принципами значущості вказаних імен, назв і реалій для китайської культури та літератури. При цьому китайський еквівалент наводиться (у дужках) лише в тому випадку, якщо він є знаковим для цього історичного періоду, а отже, принциповим для вивчення даного курсу.

Сподіваємося, що дана хрестоматія допоможе належним чином ознайомитися з китайською літературою означеного періоду, послуговуючись майстерними художніми перекладами та оригінальними текстами, а також якомога глибше відчути неповторність китайської поезії, поринути в її нескінченну глибину, увійти у захопливий світ давнього Китаю. Щиро зичимо вам успіхів на цьому шляху!


І. МІФОЛОГІЯ

Міфи – своєрідна форма вираження свідомості найдавніших людей. Вони містять їхню світоглядну систему, частково висвітлюючи реалії тогочасного життя та відображаючи вірування в надприродні сили. Міфи знайомлять нас із уявленнями, що побутували на початковій стадії існування людства. За допомогою міфів людина намагалася пояснити явища навколишньої дійсності, ірраціональні та небезпечні. Через це кожна міфологічна система наповнена фантастичними, казковими сюжетами та персонажами. Досліджуючи розвиток людства в цілому, не можна не брати до уваги величезну цінність цих найдавніших творів.

Доля міфів кожної з низки древніх культур загальнолюдського значення (китайська, індійська, єгипетська, культура Межиріччя тощо) була неоднакова, і далеко не всі дійшли до наших днів. На жаль, матеріал китайської міфології значною мірою втрачений, і збереглися лише уривки, розсіяні по творах древніх авторів. Так, у філософських трактатах “Чжуан-цзи” («庄子»), “Мо-цзи” («墨子»), “Ханьфей-цзи” («韩非子»), “Вéсни та осені Люя” («吕氏春秋»), “Лє-цзи” («列子»), “Хуайнань-цзи” («淮南子») тощо можна знайти міфологічні сюжети. Навіть конфуціанські твори “Мен-цзи” («孟子») та “Сюнь-цзи” («荀子») містять кілька фрагментів древніх легенд.

І хоча китайська міфологія багата на казкові, фантастичні сюжети, та сучасні дослідники змушені користуватися лише їх фрагментами. Така ситуація зумовлена не лише тим, що з плином часу деякі твори зникли, а й тим, що давні ієрогліфи були надто складними для відтворення їх на можливих у той час матеріалах (камені, бронзі, бамбукових дощечках тощо). Проблема полягала в тому, що тогочасні вчені й письменники під час переписування або написання творів належним чином не заглиблювалися в семантику міфів і не приділяли їм належної уваги.

Більш того, деякі сюжети були відредаговані авторами трактатів відповідно до їхнього релігійно-філософського світосприйняття. Так, один і той самий міфологічний герой в різних творах міг бути змальований і як позитивний, і як негативний. Автори філософських творів часто заперечували фантастичні пояснення в міфах, намагаючись розглянути їх із раціональних позицій. Такий підхід спотворював міфологічні сюжети, породжуючи хибне їх розуміння.

Багатий міфологічний матеріал залишив нам перший китайський поет Цюй Юань (339-278 до н.е.) у поемі “Скорбота вигнанця” («离骚») та циклі “Дев’ять пісень” («九歌»). У творчому доробку автора варто виділити поему “Питання до неба” («天问»), де міфологічні уявлення постають перед судом скептичного розуму. Автор виголошує 172 питання, але на жодне з них не дає відповіді. Він оперує значним обсягом матеріалу, що робить цей твір цінним джерелом вивчення міфів і переказів давнього Китаю.

Єдиною збереженою до наших днів пам’яткою, що містить багато матеріалів про давньокитайські міфи, є “Каталог гір та морів” (“Шаньхайцзін”, «山海经»). Сюжети каталогу дійшли до нас майже без змін, зберігшись, однак, лише частково. Твір поділяється на дві частини: “Каталог гір” та “Каталог морів”. “Каталог гір” – “Шаньцзін” («山经») – містить описи рослин і тварин, найвідоміших гір і найбільших річок Китаю, а також злих і добрих духів, які населяли гори й ріки. “Каталог морів” – “Хайцзін” («海经») – подає оповіді про різноманітних дивних духів, зовнішній вигляд та звичаї народів далеких країн, які, згідно з синоцентричною концепцією давніх китайців, перебували на “окраїні землі” та за межами території проживання самих китайців. Це інформація здебільшого міфологічного характеру.

Існує кілька варіантів міфу про створення світу. За одним із них, на початку був первозданний Хаос (浑沌), який, розпавшись, і створив світ. Версію цього ж міфу можемо прочитати в трактаті даоса Чжуан Чжоу “Чжуан-цзи” («庄子»): “Володаря Південного моря звали Шу, володаря Північного – Ху. А володаря Серединного моря звали Хуньдунь (Хаос). Шу і Ху кілька разів приїздили до Хуньдуня в гості, і той дуже добре приймав їх. Щоб якось віддячити гостинному хазяїнові, Шу та Ху вирішили просвердлити йому в голові сім дірок. Вони сказали один одному: “Подивися, у кожного з нас є сім дірок у голові для того, щоб бачити, чути, їсти та нюхати, а в нього жодної дірки нема, треба просвердлити і йому”. Щодня вони свердлили по одній дірці, а на сьомий день Хуньдунь помер, і так було створено світ”.

Ще один міф називає творцем світу Паньгу (盘 古). За цією легендою, до початку сущого існував лише всесвіт, який був суцільним хаосом. Не було ні світла, ні звуків. Тоді з’явився Паньгу, який сокирою розрубав хаос. Легше повітря одразу ж поринуло вгору, і так утворилося небо, а важче опустилося донизу, і так утворилася земля. Небо щодня піднімалося на один чжан, а земля товстішала на один чжан, разом з ними і Паньгу зростав на один чжан. Так минуло 18 тисяч років, небо стало далеким-далеким, земля величезною, а Паньгу перетворився на велетня, який, стоячи на землі, підпирав плечима небо. Згодом Паньгу помер, а різні частини його тіла перетворилися на сонце, зірки, високі гори, стрімкі річки, густу траву тощо.

Існує досить оригінальний космогонічний міф про розподіл Землі та Неба і розділення людського та божественного світів. Відлуння цього сюжету можна побачити в легенді про чиновників Чжуна та Лі (“Шуцзін”, «书经»). У цій легенді оповідається про те, як раніше духи й люди вільно спілкувалися одне з одним, часто мандруючи між небом і землею. Через це у світі почався безлад. Мудрий правитель звелів чиновникам розірвати зв’язки між небом і землею. Тоді Чжун підняв небо догори, а Лі притиснув землю донизу. В цьому міфі зображено період, коли люди й боги мирно жили разом. Власне, це одна з найпопулярніших тем у китайській міфології – тема “золотої доби” (金代).

Кожен народ має власну “думку” про походження людини, свій власний міф. Давні греки вважали, що людей виліпив із глини Прометей, створивши їх за власною подобою. Скандинавські народи вірили, що людину вирізали з дерева троє братів – Один, Вілі та Ве. Китайська міфологія свідчить, що людей створила богиня Нюйва (女娲), виліпивши їх із глини. У міфі говориться: якось Нюйва самотньо сиділа біля річки й сумувала, тож, побачивши своє відображення у воді, вирішила зліпити з глини когось схожого на себе. Так з’явилася перша людина. Та коли на землі стало багато людей, Нюйва замислилася: люди помиратимуть, і весь час створювати нових і нових буде дуже обтяжливим заняттям. Тому вона поєднала чоловіків та жінок, навчила їх продовжувати свій рід і поклала на людей обов’язок виховувати дітей. Вона також установила, яким має бути шлюб. Тому наступні покоління поважали її як покровительку шлюбу і богиню, завдяки якій народжуються діти.

Оповідь “Нюйва латає небо” («女娲补天») є продовженням міфу про створення богинею людського роду. У цій легенді розповідається, що колись давно у світі сталася величезна катастрофа. Небо впало на землю, почалися пожежі й повені, хижі звірі спустилися з гір і почали полювати на людей – внаслідок цього всі народи опинилися на межі вимирання. На допомогу прийшла велика богиня, матір людського роду – Нюйва. Вона була розумною й мудрою, доброю та відважною. Богиня зарадила усім людським лихам: полагодила небо (див. уривок із твору Ван Чуна “Критичні судження”), приборкала хижих звірів, повернула ріки у їхні русла. Таким чином, богиня дала людям можливість щасливо жити, множитись і розвиватися далі.

Ще один бог, який допомагав людям та навчав їх, – це Фусі (伏羲). За одними переказами, він був чоловіком Нюйви, за іншими – її братом. Традиційно зображували їх у вигляді двох переплетених змієподібних тіл. Фусі навчив людей полювати, рибалити й варити м’ясо; він створив вісім триграм багуа (八卦) на позначення сторін і напівсторін світу та природних стихій, винайшов рибальську сітку та інші предмети. Фусі також приписували створення ієрогліфічної писемності, яка замінила вузликове письмо.

Існує чимало легенд про життя людей у давнину. У цих оповідях діють цілком реальні й напівлегендарні постаті, які водночас є і ватажками, і винахідниками. Наприклад, легенда про казкового героя Суйженя (燧人). Ім’я його можна перекласти як “людина, що здобула вогонь з допомогою тертя”. Ім’я походить від слова суй, що й означає знаряддя для добування вогню. У філософському трактаті “Ханьфей-цзи” («韩非子») розповідається про те, як у глибоку давнину люди дуже хворіли через вживання сирої їжі. Тоді з’явився святий мудрець, який видобув вогонь тертям (燧). Народ дуже зрадів і зробив його володарем Піднебесної, давши йому ім’я Суйженьши. Проте окремі міфи свідчать, що вогонь здобули Хуан-ді чи Фусі. У деяких пам’ятках Суйженя вважають одним із “трьох правителів” древності (三皇).

Найпопулярнішим із солярних міфологічних сюжетів є міф про Стрільця І (羿), або Хоу І (后羿). Вперше в письмовому вигляді він викладається у 8-му цзюані трактату “Хуайнань-цзи” («淮南子»). Після потопу, що трапився за часів царювання мудрого правителя Яо (尧) та був приборканий Великим Юєм (大禹), Піднебесна зазнала ще одного лиха. На небі раптом з’явилося відразу десять сонць, які просто спалювали землю. Загорілися ліси, почало плавитися каміння, від страшної спеки загинув увесь урожай на полях. Побачивши страждання людей та прислухавшись до їхніх молитов, боги послали Небесного Стрільця Хоу І знищити дев’ять із десяти сонць. Після його подвигу життя людей стало щасливим, а на землі запанували спокій і радість.

Ще одна виняткова постать китайської міфології – Хуан-ді (黄帝), або Жовтий імператор. Коли він народився, то відразу ж почав розмовляти. Хуан-ді був високого зросту (понад 9 чи), схожий на дракона, мав чотири ока й чотири обличчя. За системою уявлень, що склалася до VI ст. до н.е., Хуан-ді – поряд із чотирма правителями сторін світу – божество центру, фактично, верховний небесний бог (ототожнюється з культом верховного правителя Шан-ді, 上帝). Існувало п’ять божественних імператорів, кожен з яких співвідносився з однією планетою: Хуан-ді (黄帝, Жовтий – Сатурн), Бай-ді (白帝, Білий – Венера), Хей-ді (黑帝, Чорний – Меркурій), Чи-ді (赤帝, Червоний – Марс) та Цін-ді (青帝, Блакитний – Юпітер). Земна столиця Хуан-ді була локалізована у священних горах Куньлунь (昆仑). Хуан-ді приписують винайдення сокири, ступки, лука і стріл, одягу та взуття. Він навчив людей виготовляти дзвони і триноги, копати колодязі, майструвати вози та човни, майструвати деякі музичні інструменти (вважалося, що він зробив чарівний барабан зі шкіри драконоподібного бога грому). Згідно з “Хуайнань-цзи” («淮南子»), Хуан-ді перший встановив, чим має відрізнятися одяг чоловіків і жінок.

Хуан-ді одружився із Лейцзу (雷祖, богиня-покровителька шовківництва). Усього від різних дружин у Хуан-ді було 25 синів, 14 з яких стали засновниками нових родів. В історизованій традиції вважається, що Хуан-ді правив із 2698 по 2598 до н.е. Із Хуан-ді як із першого “реального” правителя починає свої “Історичні записки” («史记») відомий історик Сима Цянь (145?-90? до н.е.).

Хоча, як вже зазначалося, китайська міфологія до наших часів дійшла фрагментарно, але навіть те, що збереглося, є дуже цінним для сучасних сходознавців. Окремі уривки висвітлюють ставлення давніх китайців до надовкілля, їхнє бачення місця людини у Всесвіті, а отже, і про світоглядну концепцію давнього населення Китаю.


Як Паньгу небо й землю розділив

У сиву давнину небо й земля ще не розділилися і були зліплені у згусток, схожий на куряче яйце. І прапредок людства Паньгу народився й виріс у ньому. Він проспав у яйці вісімнадцять тисяч років.

Раптом Паньгу прокинувся, протер очі: як же це так, що нічого не видно? Навколо суцільна темрява. Простягнув руки, але нічого не зміг намацати. Це засмутило Паньгу, і він забігав у яйці, заметушився. Раптом наштовхнувся на якусь річ, підняв її – аж то сокира. Рубонув навмання поперед себе. Несподівано темрява розірвалася і яйце тріснуло: все те, що було в ньому легкого, поволі піднялося вгору і стало тим, що ми нині звемо “небо”; а все те, що було важке й брудне, повільно опустилося донизу і стало тим, що ми нині звемо “земля”. Ось так за допомогою сокири Паньгу розділив первісний згусток на небо й землю.

Побачивши сотворене ним, він спершу здивувався, а потім повеселішав, відчувши, що на серці стало вільніше. Він боявся, що небо й земля з’єднаються знову, тому міцно став ногами на землю і підпер головою небо. Весь цей час небо й земля безперервно змінювалися, а разом із ними й Паньгу. Небо щодня вищало на один чжан, і земля щодня товстішала на один чжан; тіло Паньгу також щодня витягувалося на один чжан.

Минув рік, за ним ще один… Паньгу стояв отак вісімнадцять тисяч років! За цей час небо стало надзвичайно високим, земля – товстою, а тіло Паньгу – довгим, кажуть, довжиною дев’яносто тисяч лі. Він весь час отак стояв, неначе величезний стовп, затиснутий між небом і землею. Минули роки, епохи, а могутній Паньгу не зрушився з місця й на півкроку.

Нарешті одного дня він побачив, що небо й земля вже не змінюються, а отже – не з’єднаються знову. Паньгу відчув неймовірну втому і зрозумів, що мусить відпочити. Коли він упав, здалося, що завалилася велика гора. Більше велетень вже не встав.

Паньгу помер.

Перед смертю з усім його тілом сталися незвичайні зміни: повітря, яке він видихав, перетворилося на вітер і хмари, звук його дихання став гуркітливим громом, ліве його око стало сонцем, а праве – місяцем, руки-ноги і тулуб перетворилися на високі гори, кров стала ріками, а судини – дорогами, м’язи Паньгу – полями й ґрунтом, волосся на голові й борода – зірками, рослинність на тілі – квітами й деревами, зуби й кістки перетворилися на блискучі метали й каміння, кістковий мозок – на перлини і яшму, а піт Паньгу став дощовою водою та росою.

Ось так велетень Паньгу, предок людства, пожертвувавши своїм тілом і всім життям, створив багатий і красивий світ.


Як Нюйва створила людей

Після того, як Паньгу створив світ, з’явилися могутні гірські хребти, бурхливі ріки, густі ліси, надзвичайної краси квіти, а також звірі, птахи, комахи та риба. Уся земля буяла життям. Та богиня Нюйва подивилась на світ і зосталася невдоволеною, бо відчула, що чогось не вистачає.

Якось вона самотньо сиділа коло лазурового озера. Коли, нахилившись, богиня спостерігала за рибкою в озері, то помітила у воді своє відображення. Вона подумала: якби ж то мати когось схожого на себе, хто був би щодня разом зі мною – ото було б добре! І Нюйва взяла з озера грудку глини і почала ліпити подібну до себе фігурку. Спершу вона зробила кульку, потім виліпила на ній ніс, рот, очі та вуха, приєднала до кульки тіло, і наостанок додала руки й ноги. Який же гарненький чоловічок вийшов! Вона легенько поставила своє творіння на землю, аби краще його розгледіти. І хто б таке збагнув: тільки-но фігурка торкнулася землі, як несподівано ожила! Розмахуючи пухкими рученятами, вона вистрибом підбігла до богині, розтулила ніжні червоні губки й закричала: “Мамо! Мамо!” Нюйва дуже зраділа й назвала своє маленьке диво людиною.

Увесь наступний день Нюйва безперервно ліпила фігурки. Виліплені люди гралися й стрибали навколо богині, вони сміялися, кричали, розмовляли й співали, і від цього на землі стало веселіше. З цього часу Нюйва вже не нудьгувала. Але вона хотіла виліпити як можна більше людей, аби в кожному куточку величезного світу було багато веселощів. Вона безперервно ліпила і вже не помічала зміну дня і ночі. Таким чином безліч людей було створено її руками.

Одного дня Нюйва відчула велику втому. Вона мимохіть зірвала гілочку й розмішала нею глину, з якої ліпила людей, а потім за допомогою цієї ж лозинки розбризкала глину на всі боки. І сталося диво: ледве шматочки глини торкалися землі, як відразу перетворювалися на людиноподібних істот! Нюйва дуже зраділа і в такий спосіб створила їх стільки, що й не злічити.

Нюйва – добра богиня: створивши багато людей, удень вона навчала їх робити одяг із листя і тамувати голод фруктами з дерев, а увечері співала й танцювала разом із ними під ясним місяцем. Вона щасливо сміялася, бо ж не тільки створила людство, а й навчила його багатьох корисних речей і розваг.

“Каталог гір та морів” (“Шаньхайцзін”)

Міфологічні сюжети найдавнішого Китаю ми можемо відновити лише за кількома давніми творами, які дійшли до нашого часу. До таких творів належить і “Каталог гір та морів” (“Шаньхайцзін”, «山海经»). Він є найціннішим, хоча й досить своєрідним джерелом для вивчення давньокитайської міфології, народних вірувань та релігії. З нього також можна почерпнути багато цікавої і корисної інформації стосовно розвитку наукових знань у Китаї, особливо географії, ботаніки, зоології та народної медицини. Ця пам’ятка дозволяє розширити уявлення про коло інтересів народів давнього Китаю, зокрема прагнення пояснити явища природи.

Каталог був укладений та відредагований поетом Го Пу (276-324), який написав коментарі до твору. “Каталог гір та морів” – анонімна пам’ятка, яка, власне, є зібранням самостійних творів. Вона складається з 18-ти сувоїв (卷, цзюань).

За змістом і за стилем “Каталог гір та морів” поділяється на дві частини, дуже несхожі між собою: першу називають “Каталогом гір” («山经»), а другу – “Каталогом морів” («海经»). У першій частині наявний опис континентального Китаю, в якому присутні елементи зоогеографії, ботанічної географії, народної медицини, народних вірувань та міфології. “Каталог гір” містить описи рослин і тварин, відомих гір і найбільших річок Китаю, а також злих і добрих духів, які населяли гори та річки. У другій частині наводяться відомості про землі й народи, які, згідно з синоцентричною концепцією давніх китайців, перебували на окраїні землі та за межами території проживання самих китайців. Це інформація здебільшого міфологічного характеру, вона містить фрагменти оповідей про предків, героїв та їхнє походження.

“Каталог гір та морів” досі залишається одною з найскладніших та найсуперечливіших пам’яток китайської культури й літератури. Протягом багатьох віків учені намагаються перекласти та інтерпретувати цю загадкову суміш достовірних даних та дивовижних легенд.

Наводимо уривки з “Каталогу гір та морів” (переклад за виданням: Каталог гор и морей / пер. с кит. Е.М. Яншиной. – М., 2004. – С. 40-43).

Цзюань І. Каталог Південних гір

[КНИГА ДРУГА]

Друга книга “[Каталогу] Південних [гір]” головною називає Чорну гору. На заході вона наближається до Люхуану. На півночі [від неї] приносять жертви [горі] Чжупі (на півночі від неї видно гору Чжупі), на сході [від неї] приносять жертви [горі] Довгій (Чан’ю). Звідси бере початок річка Квіткова, 5 || [яка] тече на південний захід і впадає в річку Червону. У ній багато білого нефриту й червоного піску. Там водиться тварина, схожа на порося, але зі шпорами. Вона гавкає, як собака; називається лілі. У тому повіті, де її побачать, багато [суспільних робіт]. Там водиться птах, що називається чжу, він схожий на вухасту сову, але в нього людські руки. Його крик схожий на [перепелиний]. Він викрикує власне ім’я. У повіті, де його побачать, буде багато [звільнень солдатів].

Ще за чотириста п’ятдесят лі на схід [лежить] гора під назвою Старша (Чанша), [там] не ростуть ні трава, ні дерева, [а є] багато річок. Там водиться тварина, схожа на мавпу, але з чотирма вухами. Вона називається чжан’ю. Її крик схожий на стогін. Де її побачать, у тій області або повіті бути великій повені.

5а || Ще за триста сорок лі на схід [розташована] гора під назвою Світло Височини (Яогуан); на її південному схилі багато нефриту, на північному ж багато золота.

Там водиться тварина, схожа на людину, але з щетиною кабана. Живе в печері, а взимку впадає в сплячку. Вона називається хуахуай. Її голос нагадує [тріск під час] рубання дерева. У тому повіті, де її побачать, чекай важких трудових повинностей.

Ще за триста п’ятдесят лі на схід [стоїть] гора під назвою Крилó-гора. Біля її підніжжя багато рік, а на вершині часто випадають дощі. [Там] нічого не росте, багато отруйних змій.

Ще за триста сімдесят лі на схід [розташована] гора під назвою Батько Цюй (Цюйфу). Там нічого не росте, багато золота та нефриту.

Ще за чотириста лі на схід [лежить] гора під назвою Цзюйюй. 6 || Там не ростуть ні трава, ні дерева. Багато золота та нефриту.

Ще за п’ятсот лі на схід [стоїть гора], яку називають горою Плавучого Нефриту. На півночі [від неї] приносять жертви [озеру] Цзюйцюй, на схід [від неї] приносять жертви [горі] Чжупі. Там водиться тварина, схожа на тигра, але з коров’ячим хвостом, гавкає по-собачому. Вона зветься кабан. Пожирає людей. 6а || Очерет-ріка бере початок на північному схилі [гори Чжупі], тече на північ і впадає в [озеро] Цзюйцюй. У ній багато риби цзи.


Ще за п’ятсот
лі на схід [стоїть] гора під назвою Досконала (Чен). [У неї] чотири схили з трьома храмовими терасами. На її вершині багато золота й нефриту. Біля її підніжжя багато [каменю] цінху. Звідти ріка Чжо тече на південь і впадає в Хушао. У ній багато золота (жовтого металу).

7 || Ще за п’ятсот лі на схід [здіймається] гора, що має назву Куайцзі. Вона квадратна. На її вершині багато золота і нефриту. Біля її підніжжя багато каменю фу (сердоліку). Звідти бере початок ріка Шао, тече на південь і впадає у Смердючу [річку].

Ще за п’ятсот лі на схід [лежить] гора Стрільця (І). [Там] нічого не росте. Багато піщанику. Звідти Смердюча річка тече на південь до Лету.

Ще за п’ятсот лі на схід [розташована] гора під назвою Пугоу. На її вершині багато золота й нефриту. Біля її підніжжя багато трав і дерев. Немає ні птахів, ні тварин. Немає рік.

7а || Ще за п’ятсот лі на схід – гора під назвою Повна Темрява (Сянь’інь). [Там] не ростуть ні трави, ні дерева. Немає рік.

Ще за чотириста лі на схід [лежить] гора під назвою Вируюча (Сюнь). На південному її схилі багато золота, на північному – нефриту. [Там] водиться тварина, схожа на барана, але без рота. [Її] неможливо вбити. Вона зветься хуань. Звідти починає текти річка Вируюча (Сюнь), тече на південь і впадає в озеро Е. У ній багато спіральних перлин (біло).


Ще за чотириста
лі на схід [лежить] гора під назвою Хушао. Її вершина густо покрита катальпою (цзи) та махілом (нань). Біля її підніжжя багато терену і дерези. Там бере початок ріка Зливова (Пан), що тече на схід і впадає в море.

8 || Ще за п’ятсот лі на схід [здіймається] гора Цюйу. [Там] нічого не росте. Багато піщанику. Звідти Оленяча річка тече на південь і впадає в ріку Зливову.

Ще за п’ятсот лі на схід [стоїть] гора під назвою Оленячий Крик. На [її] вершині нічого не росте. Там багато золота й каменів. Звідти бере початок ріка Цзеген, що тече на південь і впадає в ріку Зливову; там водиться тварина, яку називають гудяо. Вона схожа на [орла], але з рогами. Її крик схожий на голос дитини. Вона їсть людей.

Ще за п’ятсот лі на схід [стоїть] гора під назвою Чорна У (Ці У). [Там] нічого не росте. Багато валунів [із шаховим малюнком]. Немає нефриту. [Гора] розташована недалеко від Східного моря. [На ній] приносять жертви горам і пагорбам. На ній світло то з’являється, то зникає. [Там] зупиняється сонце.

Усього в другій книзі “[Каталогу] Південних [гір]” від гори Чорної до гори Чорної У, [згадується] сімнадцять гір [довжиною] у сім тисяч двісті лі. У всіх духів [цих гір] драконячі тулуби й пташині 8а || голови. Їм приносять пожертви живими тваринами, покритими і шерстю, й пір’ям, закопують [їх разом] із нефритовим диском (бі), а як жертовний використовують рис, який [іще] не попáдав [зі стебел].

Цзюань XІІ. Каталог північних [земель] усередині морів

1 || [Охоплює землі] між морями від Північно-західного до [Північно-] східного краю.

На горі Прародительки-Змії стоїть людина, тримає кубок, обернувшись на схід. Ще називають її горою Черепахи.

Бабця[-Хазяйка] Заходу опирається на столик (для жертвопринесень), на голові носить пишний убір, [тримає] ціпок. На півдні від неї живуть три зелені птахи, вони приносять Бабці[-Хазяйці] Заходу їжу. [Вона] живе на півночі від гори Куньлунь.

Людина на ім’я [Бог-]Дядько Дальніх Подорожей тримає спис. На сході від нього лежить царство, Дароване собаці.

1а || Ши Ерфу живе на сході від [Бога-]Дядька Дальніх Подорожей.

Царство, Дароване собаці, називається [ще] царством Собачих жунів (собак-воїнів). [Його жителі] схожі на собак. Там жінка здійснює жертвопринесення, схиливши коліно, підносить [вино] та їжу. Там білі коні в яблуках, із червоною гривою і з очима як золото. Називаються цзілян. Проїдешся на такому – проживеш тисячу років.

Царство Демонів розташоване 2 || на північ від місця, де живе Ши Ерфу. Там живуть істоти, у яких людські обличчя й одне око. Дехто говорить, що бог Ерфу живе на сході від них. У цих істот людські обличчя і зміїне тіло.

Собака (Тао) зеленого [кольору]. Пожирає людей, починаючи з голови.

Цюнці схожий на тигра, але з крилами. Пожирає людей, починаючи з голови, і шерсть його настовбурчується. [Він] живе північніше від собаки (Тао). Деякі кажуть, що [починає пожирати] з ніг.

У жертовниках Предка Яо, Предка Ку, Предка Кіноварно-Червоного, Предка Шуня – по два вівтарі. Жертовники чотирикутні, розташовані на північний схід від Куньлуня.

2а || [Дух] Великої Бджоли (Дафен) схожий на коника, [дух] Червоного Метелика (Чжуі) нагадує мураху.

Цяо. У цих людей [на тілі] татуювання, [що зображує] тигра (цяо – смугасті тигролюди); замість ніг у них руки. [Вони] живуть на схід від Цюнці. А ще говорять, [що вони] схожі на людей; живуть на північ від гори Куньлунь.


У Тафей людське обличчя і звірине тіло зеленого кольору.

Ши Цзюйбі має вигляд людини із кривою шиєю, скуйовдженими волоссям і без однієї руки.

Собаки Хуань (Хуаньгоу) – це люди зі звірячою головою й людським тілом. Деякі називають їх Вей, вони схожі на собак жовтого кольору.

Мо – тварина з людським тілом, 3 || чорною головою і вертикально розташованими очима.

Жун (Воїни). У них людські голови із трьома рогами.

Царство Лісового роду. [Там] водиться рідкісний звір завбільшки з тигра, весь різнобарвний; хвіст у нього довший від тіла. Називається Цзоуу (Білий тигр). За один день на ньому можна проскакати тисячу лі.

На півдні від гори Куньлунь росте гай Заплав площею триста лі.

3а || Глибина Безодні Цунцзі – триста женів. Це постійна обитель Крижаного Лучника (Бін’і). У Бін-і людське обличчя, [він] сидить на двох драконах. Ще називають: Безодня Чжунцзі.

Гора Ян’юй. Тут бере початок Річка. Гора Ворота Холоду (Лінмень), тут бере початок Річка.

4 || У Трупа (Ши) Ванцзие відрубані руки й ноги, груди, голова й щелепи. Вони лежать порізно.

Дружина Шуня з роду Денбі народила [дочок] Нічне Світло і Сяйво Світильника. [Вони] оселилися у Великому озері [біля] Ріки. Божественні душі цих жінок можуть освітити місцевість на сто лі навколо. Ще їх називають родом Денбей.


Царство Гай лежить у Великій Янь (Цзюйянь). Південні Карлики (Во) та північні Карлики (Ва) належать Янь.

4а || [Країна] Ранкова Свіжість (Чаосянь) розташована на схід від Леяна, у горах біля Північного моря. Південний Леян належить Янь.

Хоробрі Мисливиці-Віщунки живуть на острові в Океанській річці.

Царство Віщунок лежить у морі, [воно] належить Хоробрим Мисливицям-Віщункам. Із заходу його закривають гори.

5 || Велетенський краб живе у морі.

Риба-Пагорб. [У неї є] руки й ноги, людське обличчя, [але] тіло риби; живе в морі.

[Риба] Велика бянь живе в морі. Місто Світле Цзу розташоване в морі.

Гора Пенлай височіє в морі.

5а || Місто Велетнів стоїть біля моря.


ІІ. ПОЕЗІЯ “КНИГИ ПІСЕНЬ”

“Книга пісень” (“Шицзін”, «诗经») – це зібрання зразків китайської народної пісенно-поетичної творчості приблизно з XI по VI ст. до н.е. (доба Чжоу). Матеріал добре зберігся завдяки тому, що вже на початку I тис. до н.е. у древніх школах Китаю юнаків, окрім стріляння з лука та управління колісницею, навчали виконанню пісень. У піснях був закріплений історичний, моральний, естетичний, релігійний та художній досвід народу, надбаний за тисячоліття попереднього розвитку. Конфуцій (VI-V ст. до н.е.) дав цим перлинам народної творчості таку характеристику: “Пісні розвивають уяву, вчать спостережливості, єднають людей, виховують [справедливий] гнів, наставляють у служінні як батькові, так і володареві, повідомляють багато чого про птахів і звірів, дерева й трави” (“Судження та бесіди”, «论语», XVII, 9). Пісні допомагали Конфуцію та його послідовникам у популяризації їхнього вчення. З цією метою дане зібрання було відповідним чином оброблене, кожен твір отримав коментар, що тлумачив її зміст згідно з конфуціанським ученням, а вся “Книга пісень” перетворилася в ілюстрацію конфуціанських положень. Остаточний запис одного зі списків був зроблений у II ст. до н.е., коли конфуціанство оголосили “офіційною ідеологією”. Поряд з іншими подібними зібраннями “Книга пісень” ввійшла в “П’ятикнижжя” («五经») – основу конфуціанського вчення, й у складі цього канону дійшла до нашого часу.

“Книга пісень” у загальних рисах – це найпростіші трудові пісні, весь зміст яких міститься в назві повторюваної дії, пісні-заклинання тотемів, стародавня календарно-обрядова поезія, пісні, пов’язані з весільною та поховальною обрядовістю, епічні пісні, серед яких визначають міфічні, героїчні та історичні, культові гімни, нарешті, лірика з розробленою системою художніх засобів і політична дидактика, що є витвором анонімних, але вже відчутно присутніх авторів.

Твори цієї збірки, власне, є типовим виявом синкретичного мистецтва. Усі вони виконувалися під музичний акомпанемент,  а спів супроводжувався танцями, тому переклад ієрогліфа ши (诗) словом “пісня” досить умовний. У першому китайському трактаті з поетики, що отримав назву “Велика передмова до «Книги пісень»” («诗大序», II ст. до н.е.), мовиться: “Ши народжуються хвилюванням у серці. Щире хвилювання в серці, вбране в слова, – це ши. Почуття виникають усередині, а оформлюються в словах. Коли слів не вистачає, тоді зітхають, якщо не вистачає зітхань – протяжно співають, якщо й протяжного співу не вистачає – тоді руки мимоволі починають робити танцювальні рухи, а ноги – притупцьовувати в такт”. Недарма історик доби Хань Бань Гу (I ст. н.е.), описуючи сильне щиросердечне хвилювання Лі Ліна, що проводжає на батьківщину ханьського чиновника Су У, говорить: “Лін почав робити танцювальні рухи, а в пісні його співалося...”. Іншими словами, ши – це не вірші, а твори, у яких злиті воєдино слово, музика (наспіви) і танцювальні жести, і такими ці твори залишалися принаймні до перших століть нашої ери.

Протягом усієї подальшої історії Китаю “Книга пісень” завдяки своїй приналежності до конфуціанського канону входила в освітній мінімум китайців і служила невичерпним джерелом натхнення для поетів.

Традиційно створення антології “Шицзін” приписується Конфуцію, про що повідомляється, зокрема, в його офіційному життєписі. Там говориться, що з трьох тисяч древніх поетичних текстів (ши) Конфуцій відібрав 305 творів, які відповідали основним конфуціанським настановам (принципам благопристойності і обряду 礼 лі). Однак оригінальний чжоуський текст “Шицзіну” не зберігся. У 213 до н.е. ця антологія разом з іншими конфуціанськими книгами була спалена за наказом імператора Цінь Шихуана. У II-I ст. до н.е. було оприлюднено відразу чотири версії “Книги пісень”, що відтворювали, очевидно, різні її списки, які вдалося зберегти в регіональних конфуціанських школах, або ж усні варіанти пам’ятки. В другій половині I ст. н.е. (при ханьському імператорі Мін-ді, 58-75) ці видання піддали ретельному текстологічному аналізу. Найдостовірнішою була визнана версія, представлена й обнародувана двома ранньоханьськими вченими-конфуціанцями на прізвище Мао: Мао Хеном і Мао Чаном. Тоді ж “Шицзін” ввели до складу конфуціанських канонічних книг – “П’ятикнижжя” («五经»), і древня назва пам’ятки “Вірші” («诗») була доповнена ієрогліфом цзін (经), пряме значення якого було “основа тканини” (тобто повздовжні нитки), переносне ж – основа вчення, тобто канон. “Книга пісень” також відома під назвою “Вірші [у передачі вченого] Мао” («毛诗»).

Канонічний текст “Книги пісень” складається з 305-ти творів, розподілених на чотири розділи: “Звичаї царств” («国风», 160 пісень), “Малі оди” («小雅», 74 пісні), “Великі оди” («大雅», 31 пісня) та “Гімни” («颂», 40 пісень), що відповідають основним жанровим різновидам давньокитайської поезії (пісні-фен, оди-я і гімни-сун). У віршах “Книги пісень” застосовуються перші у китайській літературі художні засоби: розповідь фу (赋), порівняння бі (比) та алегоричний зачин сін (兴).


Розділ “Звичаї царств” складається з 15-ти підрозділів, які назив
аються відповідно до місця створення пісень. Більшість віршів цього розділу вважаються зразками народнопісенної творчості, що виникли у період VIII-VI ст. до н.е. Можливо, не обійшлося й без літературної обробки. Але серед них є і древніші тексти, а також авторські твори. Пісні-фен – це здебільшого відносно невеликі за обсягом вірші (у середньому 14-18 рядків), написані переважно чотирислівним (по чотири ієрогліфа в рядку, 四言句) поетичним розміром. Одночасно вони надзвичайно широко варіюються за тематикою та змістом: пісні на побутові й історичні теми, твори, в яких присутні елементи соціальної критики, пісні, пов’язані з календарною обрядовістю тощо. Проте найбільш повно і розмаїто представлена тема любові: від величання нареченої до сповіді покинутої дружини.

“Малі оди” й “Великі оди”, як вважається, були створені придворними виконавцями; вони датуються відповідно IX-VIII і X-IX ст. до н.е. “Малі оди” за тематикою та змістом частково повторюють пісні-фен, але відрізняються від них більшою абстрактністю оповіді (30 і більше рядків) та художньо-композиційною ускладненістю. “Великі оди” можуть бути ще більшими за обсягом (50 і більше рядків); це здебільшого історичні оповіді та славослів’я правителів і їхнього оточення, нерідко пов’язані з банкетними церемоніями.

Розділ “Гімни” складається з трьох підрозділів: “Гімни Чжоу” («周颂», 31 вірш), “Гімни Лу” («鲁颂”, 4 вірші) та “Гімни Шан” («商颂», 5 віршів). У першому підрозділі представлені твори, що виконувалися під час офіційних обрядових церемоній чжоуського двору. Це написані змішаним розміром невеликі за обсягом тексти (10-14 рядків), які датуються XI-X ст. до н.е. “Гімни Лу” – пісні царства Лу (1027-256 до н.е.), батьківщини Конфуція. Ці пісні за формальними особливостями збігаються з “Великими одами” й датуються VII ст. до н.е. “Гімни Шан”, як видається, створені в епоху Шан-Інь (商殷, ХVII-ХІІ ст. до н.е.), проте, на думку більшості дослідників, насправді були написані не раніше VII ст. до н.е. і за формою схожі на чжоуські гімни.

Хоча в науковій літературі дотепер не вщухають суперечки стосовно історії створення “Книги пісень”, датування й інтерпретації окремих творів, що входять до складу пам’ятки, а також дискусії про ступінь відповідності цієї антології всій чжоуській поетичній словесності, – без сумніву, дана пам’ятка справді є основоположною для китайської поезії, оскільки визначила базовий набір її тем і мотивів, а також корінний пласт її образотворчих засобів.


Із поезії “Книги пісень”

Із пісень царства Чжоу та царств,

що лежать на південь від нього

Качки крячуть

Чути – крячуть качка з качуром.

На Янцзи-ріці, там, на острові.

Гарна дівчина, скромна дівчина,

Покохав її благородний муж.

Рясно поросли жовті лілії,

Ліворуч зірвем і праворуч теж.

Гарна дівчина, скромна дівчина,

Уночі й удень він її бажав.

Він і мріяти про таку не міг

І, сумуючи, не стуляв очей.

Довгу-довгу ніч сон ніяк не йшов,

Згадував її, все крутився він.

Рясно на воді – жовті лілії.

Ліворуч, праворуч – зберемо їх.

Гарна дівчина, скромна дівчина,

Цінь і се звучать – жити в злагоді.

Рясно на воді жовті лілії.

Праворуч, ліворуч – їх нарвемо.

Гарна дівчина, скромна дівчина

Дзвін і барабан радісно звучать.

Схилене дерево

Похилилося дерево пишне на півдні,

Його трави в’юнкі оповили – гой-я!

Благородному мужу оцьому веселому

Хай багатство і спокій пребуде – гой-я!


Похилилося дерево пишне на півдні,

Заплели його трави від ока людського – гой-я!

Благородному мужу оцьому веселому

Хай достаток на користь ітиме – гой-я!

Похилилося дерево пишне на півдні,

Його трави навкруг огорнули – гой-я!

Нехай муж благородний веселий оцей

Та й отримає жалування величезне – гой-я!

Подорожник

Ми рвемо подорожник, хутенько збираємо.

Все рвемо подорожник, руками щипаємо.

Ми рвемо подорожник, та й зерна з землі підіймаємо.

Все рвемо подорожник, та й жменями все обриваємо.

Ми рвемо подорожник, у сукні поділ висипаємо.

Все рвемо подорожник, за пояс поділ загортаємо.

Із пісень царства Шао та царств,

що лежать на південь від нього

Цикада

Цикада цвіркотить і не змовкає,

І коник у траві без ýпину стриба.

Не бачила я мужа благородного –

Неспокій невеселе серце крає.

Побачу лиш хазяїна свого,

Як тільки тепло обійму його –

Утішиться моє серденько зразу.

Я на південну гору підіймаюсь,

Уволю папороть збиратиму на ній.

Не бачила я мужа благородного –

Печальне серце, на душі тривога.

Побачу лиш хазяїна свого,

Як тільки тепло обійму його –

У серці радість розцвіте на дні!

Я на південну гору підіймаюсь,

Горошку дикого нарву старанно.


Не бачила я мужа благородного –

Сумне моє серденько, наче зранене.

Побачу лиш хазяїна свого,

Як тільки тепло обійму його –

Серденько вгомониться вже сьогодні!

Гримить грім

Грім гримить молодий

У Наньшані, на схилі південнім.

Чом ідеш, лиш дорога тобі на умі?

Чом не смієш у спокої жити щоденно?

Роботящий, меткий чоловіче ти мій,

Повертайся, вертайся хутчій!

Грім гримить молодий

На одному зі схилів Наньшаня.

Чом ідеш, лиш дорога тобі на умі?

Чом не годен спочити на місці однім?

Роботящий, меткий чоловіче ти мій,

Повертайся, вертайся хутчій!

Грім гримить молодий

Під горою південною нині.

Чом ідеш, лиш дорога тобі на умі?

Чом не можеш ти жити всякчас без турбот?

Роботящий, меткий чоловіче ти мій,

Повертайся, вертайся хутчій!

Зіроньки

Дрібнії на небі зірниці,

На сході – сузір’я Плеяд, Оріона.

Виконую поспіхом справи, ніяк не спинюсь –

В чинуші на службі від рання й до ночі.

І доля моя не така, як у всіх – хоч-не-хоч!

Дрібнії на небі зірниці,

Лише Оріон і Плеяди одні.

Виконую поспіхом справи, ніяк не спинюсь;

Відмовитися б від казенної ковдри мені!

О, доля у всіх неоднакова, ні!


У Янцзи є притоки

У Янцзи приток багато є.

Чоловік додому хутко йде,

Із собою не бере мене.

Із собою не бере мене –

Він пізніше шкодуватиме про це.

У Янцзи дрібні є острівці.

Чоловік додому хутко йде,

Не дає піти разом із ним.

Не дає піти разом із ним –

Та потому буде він сумний.

Мальовничі закрути в Янцзи.

Чоловік додому хутко йде,

Та мені не дозволяє йти.

Та мені не дозволяє йти –

Плакатиме потім він навзрид.

Із пісень царства Бей

Ластівки

У парі ластівки ширяють ген у сині,

Невпинно й легко крилами тріпочуть.

Моя сестра одружується нині –

Її на міста край провести хочу.

Стою, дивлюсь – не бачу в далечіні,

І сльози проливаю, наче дощ.

У парі ластівки ширяють ген у сині,

Угору-вниз – тріпочуть крила їхні.

Моя сестра одружується нині,

І я проводжу в дальню путь її.

Стою, дивлюсь – не бачу в далечіні;

Стою… А сльози – кап та кап – мої.

У парі ластівки ширяють ген у сині,

Угору-вниз – їм любо щебетати!

Моя сестра одружується нині –

Аж до південного кордону проводжатиму.

Стою, дивлюсь – не бачу в далечіні;

В моєму серці гіркоти багато.

Моїй сестриці довіряють люди.

У неї щире серце і думки глибокі.

Вона і ніжна, і м’яка, й сумирна,

Й обачна, коли навколо неспокій.

Вітцівське милосердя (вана вмерлого)

Згадаю, втішуся – як сестрині затихнуть кроки.

Б’ють барабани

Гримлять барабани – до праці;

У воїв – піднесений дух.

Будують столицю вони, місто Цао;

В похід лиш один я на південь іду.

Крокуєм покірно за Сунем Цзичунем –

Аби втихомирити Чень царство й Сун.

Він не дозволяє вернутись додому –

І серце тривожне роз’ятрює сум.

Хто відає те, де живем, спочиваєм?!

А де у поході я втратив коня?

Де буду шукати коня вороного?

Під лісом отим; я піду навмання!

Життя і кончина – окремо чи поруч;

З дружиною разом я, в щасті й у горі.

Тримаю всякчас її руку немов –

Із нею я буду до старості жить!

Печально, що нас розлучили – як жаль!

І не дозволяють зійтися – на жаль.

Так гірко: безмежна ця мука – о жаль!

Не можем здійснить обіцянку – а жаль!


Приємний вітер

З півдня вітер приємний – бринить-повіває,

Ось на паросток фініка він опустивсь.

Деревце стало жваво рости, виростати…

З усіх сил господарством клопочеться мати.

З півдня вітер приємний – бринить-повіває,

Стиха фінік гойда, що піднявся увись.

Мати мудра, та діти з чиєїсь вини

Не зросли благородними в світі людьми.

Прохолодна джерельна вода дзюринить –

Той струмок поблизу міста Сюнь витікає.

Є у матері семеро – званих дітьми,

Та працює нелегко вона і бідує…

Там прекрасні канарки ошатні

Пісеньки вимережують милі.

Є у матері семеро – званих дітьми,

Та не втішать їй серце зболіле!

Гори Маоцю

Гей, конопля у горах Маоцю,

Гей, гілочки у неї довгі – то ж чому?

Чиновники країни Вей, аристократи, гей,

Чом зволікаєте так довго ви?!

Чому вони спокійно не живуть – гай-гай?

А тільки треба їм союзники – гай-гай!

Чом зволікали вони довго так – гай-гай?

Цьому причина мусить буть – гай-гай!

На шубах наших лисячих зітерта вовна,

Та колісниці Цзінь на схід не йдуть!

Чиновники країни Вей, аристократи, гей,

Не можете зо мною ви одної думки буть!


Нікчемні, упослідженії, ниці – гей,

Блукальці, біженці з країни Лі.

Чиновники країни Вей, аристократи, гей,

Глухі до них – немов позакладало вуха.

Північний вітер

З півночі вітер несе прохолоду голчату,

Падає снігу багато.

Вкупі з коханою хочу

Рідні місця покидати.

Чи животіти поволі?

Тутечки тяжко, неволя!

Вітер північний холодний,

Снігом весь світ замело.

Вкупі з коханою хочу

Кидати отче село.

Чи животіти поволі?

Тутечки тяжко, неволя!

Лиси, неначе один, всі червоні,

Чорні, як ніч, всі на світі ворони.

Вкупі з коханою хочу

Возом одним утікать.

Чи животіти поволі?

Тутечки тяжко, неволя!

Нова вежа

Нова вежа красива й стрімка.

Хуанхе наче море, без меж, – повновода ріка.

Сподівалась на гарного я чоловіка,

А натомість каліку потворного маю.


Нова вежа висока і грізна така!

Повна водами річка внизу протіка.

Сподівалась на гарного я чоловіка,

Та постійно з потворою тихо зітхаю.

Хоч розставлені сіті для риби,

Але жаби лише в тих сітках.

Сподівалась на гарного я чоловіка,

Одружилась, однак, з горбанем.

Із пісень царства Юн

Кипарисовий човен

На хвилях пливе кипарисовий човен –

Пливе посередині річки.

У хлопця – волосся до брів, дві коси,

Він мусить моїм буть навіки – не поки!

До смерті клянуся не зрадить його.

О мати! О Небо високе!

Чому не збагнете серденька людського думок ви?!

На хвилях пливе кипарисовий човен –

Уже коло берега тої ріки.

У хлопця – волосся до брів, дві коси,

Це пара моя мусить буть – на вікú!

Клянуся до смерті не зрадить ні з ким.

О мати! О Небо високе!

Чому не збагнете серденька людського думок ви?!

Місцевість Санчжун

Де збирати дрібну повилицю мені?

Біля Мей вона є, можна брати мені.

Здогадайтесь: про кого думки самотнí?

Про красунечку Цян, її стріть би мені!

У Санчжуні зі мною дівчúна зустрілась,

До палацу, в покої мене запросила;

Вже й над річкою Ці проводжає, і сумно мені.


Де збирать колосисту пшеницю мені?

Вона зріє на північ від Мей, можна жати мені.

Здогадайтесь: про кого думки самотні?

Про красунечку І, її стріть би мені!

У Санчжуні зі мною дівчúна зустрілась,

До палацу, в покої мене запросила;

Вже й над річкою Ці проводжає, і сумно мені.

Де ж то ріпу збирати тепера мені?

Від Мей-міста на схід, можна брати мені.

Здогадайтесь: про кого думки самотні?

Про красунечку Юн, її стріть би мені!

У Санчжуні зі мною дівчúна зустрілась,

До палацу, в покої мене запросила;

Вже й над річкою Ці проводжає, і сумно мені.

Веселка

Веселка з’явилась на сході –

Вказати на неї ніхто не посмів.

Гей, дівчина заміж виходить –

Далеко іде від батьків і братів.

Устала на заході райдуга –

Весь ранок умитий дощем.

Гей, дівчина заміж виходить –

Від батька, матусі й братів.

Отак, мила дівчина – ой!

Собі про кохання лиш думає – ой!

Нема в неї совісті – ой!

І волю батьків не виконує – ой!

Із пісень царства Вей

О чоловіче!

Ти хоробрий і мужній, ти лицар мій – о чоловіче!

Ти у нашій країні великий герой – чоловіче!


Зброю шу міцно він у руках і безстрашно стискає

І за нашого вана попереду війська ступає.

Як поїхав на схід чоловік мій на славнім коні,

Мов травиця в степу, мої коси розсипались дрібно.

Не тому, що не мила голівку чи жиру немає, –

Як же всмак чепуритись теперки мені?!

Дощ ішов безперервно ці дні,

Та з’явилося сонце яскраве.

Лиш про нього, мого бідолаху, думки –

Серцю гірко та сумно, печаль його ранить.

Де знайду я траву забуття?

Посаджу із північного боку.

Все сумую за ладом, тужу;

У журбі моє серце, в неспокої.

Із пісень царства Чжен

За східними воротами – луг

За воротами східними – лука у зелені,

Схил смарагдовий крапом устелений.

Хоч і поряд коханого дім,

Але сам він далеко-далеко.

Ген каштани ростуть – за воротами східними,

Він живе там – прекрасна людина!

Чи ж про тебе не думаю я щохвилини?

Не заходиш, однак, ти до мене ніяк…

Виходжу зі східних воріт

Виходжу зі східних воріт:

Багато дівчат – наче хмар!

Хоча їх багато, мов хмар,

Але щоб до серця – нікого нема.

Лиш та, що у білому й хустці зеленій,

Лиш ту я дівчину люблю!


Як став за ворота міські виходжати,

Багато дівчат – мов квіток імперати!

Хоч стільки їх, наче квіток імперати,

Але я до них не піду.

Лиш з тою, що в білім, з букетиком крапу,

Я хочу балакать, гуляти неквапно.

Із пісень царства Ці

Сонце на сході

Сонце на сході здіймається, гей!

Жінка красива

У домі моєму, гей,

У домі моєму, гей!

Ходить, сидить на циновках, та гей!

Сонце на сході здіймається, гей!

Жінка красива

У дверях моєї оселі, та гей,

У дверях моєї оселі, та гей!

На комишевих циновках, та гей!

Із пісень царства Тан

Збираю солодку

Ой збираю солодку, солодку збираю

На горі Шоуян, на вершині.

Неправдиві слова, що говорять їх інші,

Тож не можна ніяк сліпо вірити.

Цих речей дослухатись не варто,

І не треба звертати увагу.

Неправдиві слова, що говорять їх інші,

Як же можна їм вірити нині?!


Я збираю гіркую травицю самітно

Під горою Шоуян, під горою.

Неправдиві слова, що говорять їх інші,

І ніяк їх не можна схвалити.

Цих речей дослухатись не варто,

І не треба звертати увагу.

Неправдиві слова, що говорять їх інші,

Як же можна у себе ввібрати їх нині?!

Вже я ріпу збираю, збираю я ріпу

На схід від гори – вона стигла якраз.

Неправдиві слова, що говорять їх інші,

Дослухáтися слів цих не можна щораз.

Цих речей дослухатись не варто,

І не треба звертати увагу.

Неправдиві слова, що говорять їх інші,

Як же можна у себе ввібрати їх нині?!

Із пісень царства Цінь

Четвірка вогняних коней

Славних коней четвірка біжить –

Верхівці ж бо стискають вуздечки чудові!

Всі улюблені вана чиновники

З ним рушають узимку на лови.

Вчасно звіра вони здоганяють,

І великим, і сильним його уявляють.

Каже ван, щоби правили вліво,

Він стріляє – і в ціль потрапляє.

У північному парку розважитися їм схотілось,

А четвірка коней спочива собі вільно.

І вудила, і дзвоники на колісниці дзвенять,

А мисливські собаки прудкі в колісницях сидять.

Молодий очерет

Ген очерет пишніє,

Білий на ньому іній.


Людина, яку кохаю,

На тім боці річки видніє.

А річка в’юниться, і я проти течії йду,

Дорога моя небезпечна, у далі сіріє.

А я проти течії йду:

Здається, коханий мій серед води ген видніє.

Зроста очеретяна пишна коса,

Не висох ще іній, мов рання роса.

Людина, яку кохаю,

На березі річки стоїть.

А річка в’юниться, і я проти течії йду,

Дорога моя небезпечна, неначе веде в небеса.

А я проти течії йду:

Здається, на острові милий – весела я вся!

Буяє стрункий очерет,

Іскриться ще паморозь біла.

Людина, яку кохаю,

Стоїть край води оніміло.

А річка в’юниться, і я проти течії йду,

Дорога моя небезпечна, до того ж в’юнка.

А я проти течії йду:

Здається, коханий на острові жде-дожидає несміло.

Гори Чжуннань

А що там у горах Чжуннань?

Катальпи і хащі сливові.

Прийшов сюди муж благородний,

На ньому – бавовняна пао і лисяча шуба.

Лице його свіже, неначе цинобра,

І наче владика, такий він суворий.

А що росте в горах Чжуннань?

І верби, і яблуні дикі в низинах.

Прийшов сюди муж благородний,

Барвистий, із чорно-зеленим узором убір його нині.

Прикраси із яшми дзвенять безупинно.

Нехай довголіття йому буде кожну хвилину!


Яструби

Яструби прудко, шалено летять

Понад дрімучим на півночі лісом.

Довго тужила – не бачила Вас,

Серце моє – то печалей умíстище.

Як же це сталося? Як же це так?!

Мабуть, мене Ви забули – напевно, що так!

Густо дуби на узгір’ї ростуть,

Берести пишні – в вологому місці.

Довго тужила – не бачила Вас,

Тугою зв’ялене серденько чисте.

Як же це сталося? Як же це так?!

Мабуть, мене Ви забули – напевно, що так!

Вишень гірських не злічить на горі,

Груші гірські – у вологому місці.

Довго тужила – не бачила Вас,

Серце жура невигойная стисла.

Як же це сталося? Як же це так?!

Мабуть, мене Ви забули – напевно, що так!

Із пісень царства Чень

Коло східних воріт – берести

Коло східних воріт ринуть берести ввись,

А дуби – на крутому горбі.

Доня роду Цзичун, благочесная діва,

Під деревами в танці кружля.

Наше рішення – в добру годину

До південного плато піти.

Не сукає ніхто конопель –

Всі на ринку танцюють вони!

Як пішли ми у днину щасливу –

Не одну проминули людину.

Я погляну: ти – мальва з весни,

Обдаровуєш перцем мене запашним.


Водойма біля східних воріт

Коло східних воріт – рів за містом, водойма.

Коноплі замочить можна в ній.

З роду Цзі там красива дівчúна достойна –

Можна з нею співати пісні.

Коло східних воріт – рів за містом, водойма.

Можна в ній замочить кропиву.

З роду Цзі там красива дівчúна достойна –

Можна з нею розмову вести наяву.

Коло східних воріт – рів за містом, водойма,

Замочити б у ній очерет!

З роду Цзі там красива дівчúна достойна –

Побалакать би з нею мені без секретів!

Тополі біля східних воріт

Край воріт, що на східному в’їзді, – тополі,

Листя пишне у них на роздоллі.

В надвечір’я зустрітись умовились ми,

Як на небі зірничок засяє доволі.

Край воріт, що на східному в’їзді, – тополі,

Соковитих листочків багато на них.

Стануть сутінки – нашої зустрічі час,

А під небом зірок – сяйва не позичать!

Сходить місяць

Ой сходить місяць, яскраво світить.

Ой там красуня, дівчина гарна.

Іде велично, ступає чинно,

А серце тужить, печаль глибока!

Ой місяць сходить, та й чисто вмитий.

Дівчина славна, краса захмарна.

Гордливі кроки, неквапно плине,

Ой плаче серце – журба, неспокій!

Ой сходить місяць – та й світло лити!

У панни врода – мов сонця барви,

Іде, мандрує, пливе неспинно,

А серце рветься в журбі глибокій.


Із пісень царства Гуй

Той вітер

Там вітер віє-повіває, гей,

А колісниця мчить неспинно, гей!

Я обертаюся, на шлях дивлюся –

І серце зранене сумує, гей!

Там вітер вировий все крутить, гей –

Перевернулась колісниця, гей!

Я обертаюся, на шлях дивлюся –

І журиться серденько в тузі, гей!

Хто може рибу зготувати нині?

Тому старанно посуд вимиватиму.

На Захід їде хто у цю годину?

Про того славну пісню я співатиму!

Із малих од

Небо захищає

Тебе нехай Небо хранить, мир і спокій дарує тобі,

У цьому – постійність найбільша.

Щоб добрим і милістю щедрим ти був,

І в щасті великім був вільний.

Хай Небо достаток тобі принесе,

Багатство безмежне, дзвінку славнозвісність.

Тебе нехай Небо хранить, мир і спокій дарує тобі,

Ти матимеш щастя і спокій щохвилі.

Хай справи ідуть у житті до ладу,

Небесне багатство отримуй усе – не розділене.

Хай Небо дає щастя вічне й безмежне тобі –

В життєвій дорозі щоб кожної миті світило!

Тебе нехай Небо хранить, мир і спокій дарує тобі,

Хай в царстві не буде й села, щоби не процвітало.

Як гори високі круті, як зелені горби,

Як пригірки – так тобі щастя бажаєм багато!

Немов безперервно пливуть повноводі річки –

Не може воно велетенським і вічним не стати!


Ми щастя прикличемо, страви у жертву принісши,

Припасів багато – за щедрі роки нажили ми.

І жертви в усі пори року незмінно несемо –

Аби пом’янути володарів мудрих колишніх.

До вана з небес промовля попереднього влáдаря дух:

Без меж і велике хай буде його довголіття.

Владики колишнього дух опустився до нас,

Дарує тобі він блаженства багато.

У твóго народу основа проста –

У їжі й питві повсякденна потреба.

Простих тисячí є людей,

Які тобі щастя бажають.

Як місяць у небі висить поза часом,

Як сонце, яке підіймається красно,

Немов довголіття крутої Наньшань

(Довіку горі цій додолу не впасти!),

Немов ряснота кипариса й сосни –

Хай так без упину трива твоє щастя!

На півдні є чудова риба

Риба чудова на півдні живе –

В ятір її ми наловим багато!

У благородного мужа – п’янливе вино,

Гості його дорогі веселитимуться на банкеті.

Риба чудова на півдні живе –

Весело в річці стрибає і грається.

У благородного мужа – п’янливе вино,

Гóстям його дорогим буде радість.

Древо на півдні схилило гілки,

Лóзи солодкого плоду їх туго сповили.

У благородного мужа – п’янливе вино,

Гості за стіл урочистий засіли.

В небі яснім голуби плинуть вільно,

Ось і сюди приліта їх багато щохвилі.

У благородного мужа – чудове вино,

Гостям ізнову банкет влаштувати схотілось.


Густі роси

Роси густі-прегусті!

Поки сонце не зійде, не висохнуть їм!

Попиваємо вина вночі, радо й весело,

І тверезі не вернемось ми до домів!

Роси густі-прегусті!

Трави їх буйнії ронять.

Попиваємо вина вночі, радо й весело,

Б’ють монастирськії дзвони.

Роси густі-прегусті

На дерезі й на жужубах.

Славні гості мої – благородні мужі,

Всі високоморальні, мужі волелюбні.

Зеленіють маслини й катальпи,

І плодів мають вельми багато.

Із народом прості благородні мужі,

Вони в людях шановані, знатні.

Дикі гуси

Дикі гуси летять,

Крила їхні шумують.

Подалися далеко мужі,

В полі тяжко працюють.

Ой невесело найманцям цим,

Їх самотні дружини сумують.

Дикі гуси летять,

Серед озера шумно спинились.

Люди вперто будують стіну –

Возвели на сто чжанів уже.

Стільки випили горя й жалю,

Але де власна хата – не відають нині.

Дикі гуси летять,

Жалісливо кричать “ао-ао!”.

“Як дослýхатися мудреців,

То я тяжко працюю, страждаю.

Нерозумні ж говорять людці,

Що я міць напоказ виставляю.”


Кричать журавлі

Журавлі кричать на болотах,

І за містом крики їх лунають.

Глибоко сховалась риба в водах,

А яка – на мілині гуляє.

В парку для розваг веселих

Виростають кам’яні дерева;

А під ними – фініки низькі.

З каменів, що з гір країни іншої,

Можна витесать точила – ще й які!

Журавлі кричать на болотах,

Аж у небі крики їх лунають.

На мілинах риба, коло острівців,

А яка – у водах глибоко дрімає.

В парку для розваг веселих

Виростають кам’яні дерева;

І шовковиці під ними паперові.

Каменями з гір країни іншої

Можна яшму шліфувати – й скарб готовий.

Наклепники

Стільки барвистих ниток!

Виткали з мушлями тканку багату.

Ох ви, наклепники злі –

Більша майстерність у вас, ніж у ткалі!

Рот розтулило, язик показало, ще більшим

Сíта сузір’я стало на півдні.

Ох ви, наклепники злі –

Хто жити зможе між вас?


В вухо шепочете тут і ще десь,

Радитесь: вам би обмовить людей.

Всі стережуться, в біду щоб не втрапить;

Вам не довірять вони ні на краплю!

Кілька разів повторить вам це легко,

Ви лиш людину обмовити квапитесь.

Як же прийняти ці ваші слова?!

Їх вам собі забирати належить!

Наклепи зводять на інших – раюють,

Ті, що обдурені, – плачуть, сумують.

О синє небо, твої очі де?

Лиш подивись на пихатих людей

І заспокой ти печальних людей.

Ох ці наклепники злі –

Хто жити зможе між вас?

Рвучко наклепників клятих хапаю,

Кидаю їх леопардам і тиграм.

Їх не їдять леопарди і тигри –

Кидаю півночі їх.

Але й північна земля не приймає –

Їх тоді кидаю Небу великому!

Між осокорами стежка в саду –

Просто до пагорба в хлібних полях.

Я, у палаці прислужник, Мен-цзи –

Пісню оцю написав.

Великодушні цзюньцзú,

Пісню послухати прошу я вас!

Четвертий місяць

У четвертому місяці – літо,

А у шостім – дух літній подався кудись.

Мої предки старі – не чужі мені люди,

Чом мене призвели до такої біди?!

Восени прохолодна погода,

Трави сохнуть – усе засинає.

У війну тяжко біженцям, горе,

Куди бігти – ніхто те не знає.


Пресувора година зимова,

Завиває пронизливий вітер.

Усі люди у щасті живуть,

Чом нещастя у мене одного на світі?!

Гарні трави пишаються в горах,

І каштани, і сливи ростуть.

Їх жорстоко й багато рубають –

Де ж про злочин ганебний їм знать?!

Ген дзюркоче водиця джерельна,

Вона чиста; буває й брудна.

Я щодня бачу лихо, нещастя,

То коли ж мені щастя сягнути до дна?!

І Янцзи, і Ханьшуй мчать бурхливо,

Лиш на півдні в суспільстві гармонія й лад.

Я знемігся – трудився-бо в поті чола –

Хто ж тепер мене щиро похвалить?!

Я не беркут, на жаль, не орел – птахи чинні,

Та літаю під хмарами, в небо я лину;

Не акула й не короп у водах хитких,

А від світу сховавсь в джерело, у глибини.

І горóшок, і папороть в горах росте,

У вологій долині – чіпка дереза і червона мелія цвіте.

Пісню цю муж створив благородний,

Щоб повідать безмежнеє горе своє.

Риба у водоростях

Грається між водоростей рибка,

Ой, велика в неї голова!

У столиці Хао ван великий

Із народом весело горілку попива.

Грається між водоростей рибка,

В кожної рибини довгий хвіст.

У столиці Хао ван великий

Веселиться буйно, п’є і їсть.


Грається між водоростей рибка

І ховається в густі очерети.

У столиці Хао ван великий –

Добре жити, і куди ще йому йти?!

Збираю тростину

Увесь ранок збираю тростину –

Не наповнила рýки я нею.

Мої коси вже в’ються на спині –

Мушу голову змити я нині!

Увесь ранок індиго збираю,

Проте й фартуха не заповняю!

Про п’ять днів ми раніш домовлялись –

Чоловіка й на шостий немає!

Як підéте у ліс на буй-тура –

У чохол я Ваш лук покладу.

А як рибу ловить у ставку –

Я нитки для сітéй заплету.

То який же улов, мій коханий?

І лящі, і лини? Непогано!

І лящі, і лини? Непогано!

Поспішаю поглянуть, мій пане!

Шовковиця

У вологій долині шовковиця пишна,

Її листя густе і зелене.

Як побачила я благородного мужа –

Величезна утіха моя!

У вологій долині шовковиця пишна,

Її листя ясне й соковите.

Як побачила я благородного мужа –

То чи буду в душі невеселою я?!

У вологій долині шовковиця пишна,

Її листя зелене і темне.

Як побачила я благородного мужа –

Його слава далеко літає, гучна.

Не накажеш-бо серцю любити –

Чом про це мені не говорити?!


Заховалось у серці кохання святе –

Чи забуду коли я про те?!

Квіти кампсису

Кампсис квітки розкриває –

Жовтогарячою барвою, леле!

Сум і зажура в серденьку, ой леле,

Горе невтішне спіткало нас, леле!

Кампсис квітки розкриває,

Листя густе-прегусте.

Знав би, що будем отак животіти,

Краще було й не родитись!..

Вівці худющі, а голови мають великі;

Риби нема в ятерах – тільки зблискують зорі без ліку.

Люди людей поїдають в голодні роки,

Як же прожити, не знаючи злигоднів, їм?!

Із великих од

Підніжжя гори Хань

Підніжжя круте Хань-гори споглядаю:

Ліщини і терену вельми багато.

Привітний, веселий володар – як батько,

Ми будемо щастя для нього прохати.

Яскравий на яшмовім скіпетрі келих,

Жертовне вино золотисте у нім.

Привітний, веселий володар – як батько,

Хай духи пошлють йому щастя багато.

Орел ген ширяє – аж неба сягає,

В джерельній воді риба весело грає.

Привітний, веселий володар – як батько,

Плекайте шляхетні таланти, мій ване!

Давно приготовлене світле вино,

І кінь вже готовий – рудий, як вогонь.


Пожертв принесéмо сьогодні багато,

Щоб духи щасливе життя дарували.

Крислатим, розкидистим був колись дуб,

Та люди зробили із нього багаття.

Привітний, веселий володар – як батько,

Від духів щедрот ми приймаєм багато.

Ліани і лози розкішні та пишні,

Повзуть по дубових гілках, стовбурищу.

Привітний, веселий володар – як батько,

Незмінного щастя благаєм в сил вищих.

Зачерпну води

Зачерпну води я після зливи,

Зачерпну води і виллю ось сюди.

Можна зготувати рис та інші страви.

Приязний, веселий із народом ван ясний –

Він і батько, й мати для людей.

Зачерпну води я після зливи,

Зачерпну води і виллю ось сюди.

Можна мити з-під вина в ній посуд.

Приязний, веселий із народом ван ясний –

Люди так і линуть всі до нього.

Зачерпну води я після зливи,

Зачерпну води і виллю ось сюди.

Можна мити все і промивати.

Приязний, веселий із народом ван ясний –

У житті народ мій спокій буде мати.


Із гімнів Чжоу

Думаю про волю Неба

За волею Неба йде мудрий Вень-ван –

І великодушно, й спокійно.

Які ж бо сяйливі, яскраві і чисті

Чесноти ясного Вень-вана!

Зроста його милість, сягає мене –

Сповна благостиню приймаю.

Нащадки вікують за дао Вень-вана,

Поширюють дао його.

Небо дає

Небеса народили високую гору –

Ван великий звелів заселяти її.

Вже будинки споруджують люди на ній,

Чжоу Вень-ван утіша, підбадьорює їх.

Щоб єднатись, до Чжоу приходить народ,

Йде неспинно по довгих дорогах гірських.

Чжоу нащадки як стій захищатимуть вірно державу.

Чиновники працюють

О чиновники вірні підлеглі!

В справі спільній ви всі наполегливі.

Про ужинок приходите доповідать –

Тоді радитесь, любите передбачать.

О мої дорогесенькі помічники!

За вікном переходить весна.

І які ж у вас, друзі, потреби?

Як там ниви, посіви стоять?

Пшениці, ячмені пречудові які!

Скоро зібрані будуть усі колоски.

Небо синє, ти духів являєш багато,

Тебе просимо дати нам рік урожайний!

Накажу я селянам звичайним

Заховати в комори мотики й лопати;

Хай дістануть серпи і заходяться жати.


Зграя чапель

Зграя чапель, розпрямивши крила, знялась

Над рікою на заході, тихо й неквапно.

У мій край завітав добрий гість з царства Сун,

Його лик – як у білої чаплі.

Із народом поштивий мій гість у країні,

Його люди шанують і люблять.

Не лінується вдень і вночі у державі моїй,

Має вічної слави багато.

Із гімнів Лу

Сильні коні

Великі які жовті коні, стараються –

Все тягнуть важезного воза.

Державні мужі та й щоднини (від рана)

До ночі працюють для спільної справи.

Велично летить чапель білая зграя;

Спустилась додолу обабіч дороги.

Б’ють в такт голосні барабани – та-трам-там,

Танцює чиновництво п’яне –

Усі життєрадісні, раді!

Ті жовтії коні могутні, стараються,

Всі коні – самці, вони воза витягують.

Мужі до глибокої ночі (від рана)

Для справи громадської цмулять вино.

Велично летить чапель білая зграя,

Летить в оксамитовім небі.

“Дун-дун” – барабани урочисто грають.

Не п’яні ще – хто ж повертатися хоче?!

Які безтурботні всі й раді!

Великі та жирні ті коні, стараються,

Коні уже вороні воза тягнуть.

До ночі учені мужі (та й від рана)

Для справи громадської п’ють, бенкетують.

Віднині настала пора та,


Коли багатющий врожай ми щорік будем мати.

А жалування, що мужі забирають,

У спадок перейде синам і онукам.

Які звеселілі всі й раді!

Із гімнів Шан

Ластівка

Послало Небо чорну пташку – ластівку,

Державу Шан щоб заснувала, наче мати.

Просторі землі у Шан-Інь, багаті!

Послало Небо Тана панувати –

Щоби володарем був мізкуватим.

Він ванам наказав країни Шан:

Вернути Тану дев’ять піль – з пошаною.

Не лінувалися численні шанські вани –

Належно виконали це бажання владне.

Всі землі зібрані під скіпетром Удіна.

Нащадок Тана, доблесний Удін

Продовжив гідно розпочату справу.

Ген десять колісниць, з драконом має прапор,

А для пожертвувань стоять вино і страви.

Шан-іньські землі – на багато лі,

Простий народ працює на землі,

Володар Шан у Піднебесній править.

Приходять поклонитись племена-сусіди –

Безкраїми потоками пливуть.

Шан-іньські землі огинає Хуанхе велична;

На Інь упала воля Неба – то майбуть,

І щастя люду дарувало Небо вічне.


ІІІ. ІСТОРИЧНА

ТА ФІЛОСОФСЬКА ПРОЗА

ПЕРЕДЦІНЬСЬКОЇ ДОБИ

Китайська культура вражає кількістю різноманітних літературних пам’яток. Китайці з давніх часів шанували своїх предків, тому ретельно зберігали та примножували літературну спадщину, яка дісталася від них.

Серед історичної прози насамперед варто згадати найдавнішу зі збережених у Китаї писемну пам’ятку – літопис “Вéсни й осені” (“Чуньцю”, «春秋»), яка являє собою історичну хроніку давньокитайського царства Лу, батьківщини Конфуція. Літопис охоплює період із 722 по 481 до н.е. У творі ще немає прямої мови, виклад подій розповідний, речення повні. Текст “Чуньцю” – це скупа фіксація фактів без будь-яких оцінок. Факти давали ясне уявлення про історичні постаті та події, наприклад: “11-го місяця, у день женьсюй, цзіньський правитель та ціньський правитель зійшлися в бою в Хань. Цзіньський правитель потрапив у полон”. За рік записувалося зовсім небагато – від одного до двох десятків подій. Створення літопису “Вéсни й осені” ознаменувало якісно нові риси в розвитку літописної прози в Китаї – початок книжної мови та оповіді, події в якій пов’язані хронологічною послідовністю. Переклад уривків із “Чуньцю” тут не подаємо, оскільки цей твір має виключно історичну цінність.

У IV-III ст. виникають оповіді, що описують події, про які тільки згадується у давніших хроніках. Таких оповідань було багато, але до нас вони дійшли вже відібрані й відредаговані укладачами. У такому трактаті як “Мови царств” (“Гоюй”, «国语»), який вважають першим у Китаї неофіційним історичним трактатом, розповідається про суспільні події у восьми давньокитайських царствах Чжоу, Ці, Лу, Цзінь, Чжен, Чу, У та Юе в X-V ст. до н.е. Трактат “Цзочжуань” («左传») – це літопис періоду трохи довшого, ніж у “Чуньцю” – з 722 по 468 до н.е. Він містить описи подій та характеристики історичних осіб, які багато в чому доповнюють літопис царства Лу. Книга “Цзочжуань” містить понад 196 тис. ієрогліфів; це не просто сухий виклад історичних фактів – книга має розгорнутий сюжет, майстерно зображує складні баталії та людський характер. “Літопис Ворогуючих царств” (“Чжаньгоце”, «战国策») висвітлює події V-III ст. до н.е.

Матеріал у всіх трьох творах розташовується у хронологічному порядку. Між окремими розповідями немає логічного зв’язку, це різні епізоди, “нанизані”, як у філософській прозі, один на інший, але пов’язані хронологічно. Основною формою викладу є пряма мова, яка відтворює чи імітує діалоги та монологи відомих історичних постатей. Через те, що в текст уведена пряма мова, дія в такій розповіді драматизується, події подаються через призму сприйняття їх героями, через їхні промови та вчинки. Завдяки такому прийому увага в розповіді концентрується на постатях, які беруть участь у тих чи інших історичних подіях, а не на самих подіях.

Приблизно у V ст. до н.е. Китай вступив у період Ворогуючих царств (475-221 до н.е). У цей час з’являється велика кількість філософських та політичних шкіл, представники яких відвідували ванів з метою поширення власних поглядів та вираження суспільних ідеалів, а також розробляли наукові теорії і дебатували між собою. Найвпливовішими на той час були конфуціанська школа (儒家), школа Мо-цзи (墨家, моїсти), даоська школа (道家) та школа інь-ян (阴阳家). Судження відомих мислителів, політиків та істориків увійшли в наукові праці, які водночас є важливими прозовими творами.

Саме конфуціанцям і просто освіченим людям давнини ми маємо завдячувати великою кількістю творів, які дійшли до наших часів. Ці вчені, досліджуючи твори, вивчали напам’ять цілі розділи, а іноді й цілі трактати. У період правління династії Цінь (221-206 до н.е.) імператор Цінь Шихуан масово спалював ті книги й трактати, які не відповідали ідеології його правління. До цього чорного списку потрапили майже всі твори конфуціанського канону, тепер відомі під назвою “П’ятикнижжя” («五经»). Ці твори складають основу конфуціанського вчення і посідають особливе місце в китайській культурі й літературі. Вони були відредаговані самим Конфуцієм для зміцнення авторитету його власного вчення. До “П’ятикнижжя” входять протофілософські твори: згадувані вище літопис царства Лу “Вéсни й осені” (“Чуньцю”, «春秋») та “Книга пісень” (“Шицзін”, «诗经»), а також “Книга обрядів” (“Ліцзі”, «礼记»), “Книга переказів” (або “Книга історії” – “Шуцзін”, «书经») і “Книга перемін” (“Іцзін”, «易经»). У “Книзі обрядів” описуються різноманітні ритуали й правила етикету, які визначали поведінку людей у тій чи іншій ситуації. Лі (礼, ритуал), якому присвячена “Книга обрядів”, – це сукупність норм, що регулюють поведінку людини в колі інших людей, а також стосунки людини й суспільства. “Шуцзін” – збірка переказів, міфів, легенд, записів історичних подій, урядових розпоряджень тощо; за часом створення цю пам’ятку відносять до XXІV-VІІІ ст. до н.е. “Книга перемін” («易经») – перша пам’ятка китайської філософської думки, яка безпосередньо походить від найдавнішої китайської ворожильної практики (на черепашачих панцирах та кістках тварин). Цей твір без перебільшення можна назвати Біблією Сходу. Як говорить легенда, триграми, які лежать в основі “Іцзіну”, створив ще легендарний правитель древності великомудрий Фусі. Основний зміст “Іцзіну” – це спроби розтлумачити зміст та значення гексаграм. Твір складається з канонічної частини, що включає два розділи (VІІІ-VІІ ст. до н.е); та коментаторської частини (VІ-І ст. до н.е.).

Крім “П’ятикнижжя”, до канонів конфуціанського вчення належать ще кілька творів, які називають “Чотирикнижжям” («四书»). У цих творах висвітлюються основні засади конфуціанства. Це такі твори, як: “Судження та бесіди” (“Луньюй”, «论语»), “Мен-цзи”, («孟子»), “Велике вчення” (“Дасюе”, «大学») та “Вчення про середину” (або “Рівновага й виваженість” – “Чжун’юн”, «中庸»).

“Судження та бесіди” – це твір, який містить учення Конфуція, переказане другим поколінням його учнів. Книга “Мен-цзи” названа ім’ям свого автора, послідовника Конфуція, знаменитого філософа та мислителя Мен-цзи (372-289 до н.е.). Твори “Велике вчення” та “Вчення про середину” – це частини стародавнього трактату “Ліцзі”, виокремленні в самостійні тексти.

Ще одна книга про Шлях (道) і про властивості людської природи, яка поряд із книгою “Луньюй” належить до найуславленіших і найшанованіших творінь китайської літератури, – це “Книга про дао і де” (“Даодецзін”, «道德经»). Авторство цього твору приписується Лао-цзи (VI ст. до н.е.) – основоположнику даоського філософського вчення. Це невеличкий трактат з двох частин, у якому міститься суть філософського вчення Лао-цзи. У монологічній формі в ній викладаються тези вчення, яке в цілому залишається ніби поза текстом. У “Даодецзіні”, як і у “Луньюї” або в будь-якому іншому творі стародавнього періоду, немає систематичного викладу вчення, хоча, безумовно, саме вчення являє собою систему.

Послідовником Лао-цзи був філософ Чжуан Чжоу (369-286 до н.е.), відомий своїм трактатом “Чжуан-цзи” («庄子»). “Чжуан-цзи” складається головним чином із діалогів, і саме в цьому творі вперше був використаний даний літературний жанр. Величезну роль грає повтор як стилістичний прийом; композиційний, синтаксичний, лексичний і звуковий повтори підкреслюють семантичний. У тексті “Чжуан-цзи” поєднані вислови Конфуція і його учнів, тези “Даодецзіну”, а також діалоги Мен-цзи та Чжуан-цзи. Така форма твору розрахована скоріше на емоційне, аніж логічне, сприйняття.

У цьому розділі хрестоматії ми зупинимося лише на кількох древніх історичних та філософських пам’ятках, які прийнято вважати класичними, зокрема канонічними, творами. Саме вони згодом набули великої ваги в літературі, і більшість із них визначила долю китайської культури.

“Книга історії” (“Шуцзін”)

“Книга історії” (“Шуцзін”, «书经», чи “Шаншу”, «尚书») – це збірник, що виник на основі міфологічної та епічної традицій, а також звичаю фіксувати події та явища у найдавнішому Китаї. Укладення цієї книги належить, очевидно, до періоду об’єднання племен і появи перших державних утворень. Нижня межа, як вважається, – близько ХІІ-Х ст. до н.е. Сучасна версія “Шуцзіну” склалась у ІІ ст. до. н.е., коли пам’ятка стала частиною конфуціанського канону. Початково, як вважають дослідники, її мотивацією було виправдання влади ванів, що змінювали владу племінних вождів. Наприкінці періоду китайської древності книга сприймалась як взірцева історія правління мудрих володарів. Очевидно, що й міфологія в ній має вигляд історії. Основна форма викладу в “Книзі історії” – це промови богів, вождів, правителів, їхніх радників тощо.

Наводимо уривки із “Книги історії” (переклад за виданням: Литература Древнего Востока: Иран, Индия, Китай. Тексты / Сост. Л.Е.Померанцева и др. – М., 1984. – С. 194).


Накази Яо

…І сказав правитель: “О Володарі чотирьох гір! Вирують і піняться води, що розлилися, і руйнують все довкола, оточують гори, заливають пагорби і підіймаються до небес, і тяжко стогнуть внизу люди. Чи є такий, що зміг би зупинити їх?” І вигукнули всі: “Та це ж Гунь!” І сказав правитель: “Та він злочинець! Він руйнує рід і не виконує наказів!” І сказали Володарі гір: “Він удатний! Випробуй його! Якщо витримає – тоді посилай!” І сказав правитель: “Іди, достойний!” І працював у поті чола дев’ять років Гунь, та не мав успіху.

Великий план

…Відповідав Цзі-цзи: “Я чув, що якось Гунь запрудив води, що розлилися, і зруйнував тим порядок чергування п’яти елементів, і запалав тоді Бог гнівом, і не дав він Гуню Великого Плану Дев’яти Розділень, і порушився тоді порядок речей, і вигнаний був Гунь, і помер він. І піднявся за ним Юй, і дарувало Небо Юю Великий План Дев’яти Розділень, і прийшли тоді в порядок закони відношень…”

І та Цзі

Предок сказав: “Прийди, Юю! Ти також красномовний!” Юй поклонився й відповів: “О Предку й старші! Що говорити? Я думаю про щоденну працю без лінощів”. Гао Яо спитав: “О, то про яку ж?” Юй відповів: “Безмежні води розлилися до небес, безбережним простором оточили гори, затопили пагорби. Народ унизу панікував і тонув. Я пересувався чотирма способами. На горах рубав дерева і разом з І показував усім дичину для їжі. Я проклав русла дев’яти рік і відвів їх у море, поглибив канави й канали і відвів їх у ріки, разом із Цзі сіяв, показуючи всім, як добувати важку їжу і м’ясну їжу. Старався, щоб обмінювали те, що є, на те, чого немає, змінювали місце проживання. Увесь люд отримав зерно, у всіх племенах запанував порядок”. Гао Яо сказав: “Так! Слід брати приклад із твоєї чудової мови!”

“Мови царств” (“Гоюй”)

“Мови царств” (“Гоюй”, «国语») – історична пам’ятка, що висвітлює події в восьми давньокитайських царствах у період Х-V ст. до н.е. У теперішньому вигляді цей твір складається із 21-го розділу, з яких перші три присвячені царству Чжоу (周), розділи 4-5 – Лу (鲁), розділ 6 – Ці (齐), розділи 7-15 – Цзінь (晋), розділ 16 – Чжен (郑), розділи 17-18 – Чу (楚), розділ 19 – У (吴), розділи 20-21 – Юе (越).

Традиційна китайська історіографія приписує авторство “Гоюй” Цзо Цюміну, який вважається також автором “Цзочжуань” («左传»). Насправді ж, в основі “Гоюй” лежать, очевидно, документальні записи першої половини І тис. до н.е., які були оброблені в ІV-ІІІ ст. до н.е.

Як і в більшості інших давньокитайських писемних пам’яток, загальнофілософські концепції виражені в “Гоюй” не в абстрактній теоретичній формі, а приурочені до конкретних історичних ситуацій і викладаються в промовах діячів різних царств давнього Китаю, виголошених у зв’язку з тими чи іншими подіями. Сам виклад носить часто повчальний характер: розвиток подій підтверджує правильність висловлених міркувань. При цьому характерно, що судження про загальні основи будови Всесвіту і закони взаємовідношення його елементів поширюються різною мірою як на природні явища, так і на діяльність людей у сфері політики та моралі. Посилання на універсальні закономірності нерідко є важливим аргументом, що доводить помилковість рішень і дій правителя.

Наводимо уривки із трактату “Гоюй” (переклад за виданням: Древнекитайская философия. Собрание текстов в 2 т. / Сост. Ян Хин-шун. – Т.1. – М., 1972. – С. 295-296).

Розділ 1. “Чжоу юй”.

Частина І.

Другого року правління Ю-вана в районі трьох рік у Західному Чжоу стався землетрус.

Бо Янфу сказав: “Чжоу напередодні загибелі!” Бо ці неба й землі не повинні порушувати свою послідовність. Якщо послідовність не буде дотримана, це призведе до розбрату в народі. Світле начало ян перебуває внизу й не може вийти назовні; темне начало інь пригнічує його і не дає піднятися нагору – від цього й відбуваються землетруси. Нині район трьох рік потерпів від землетрусу – це світле начало втратило своє звичайне місце і пригнічене темним началом. Якщо світле начало не там, де потрібно, а нижче від темного начала, то джерела рік вичерпуються. А коли джерела вичерпуються, держава має загинути. Бо якщо вода і земля взаємодіють, народ буде забезпечений усім необхідним. Якщо ж вода й земля не взаємодіють, народ страждає від нестачі багатств і виявляється приреченим на загибель.

У давнину ріки І та Ло висохли – і династія Ся впала. Хуанхе висохла – і впала династія Шан. Нині життєва сила Чжоу в тому ж стані, що і в останні дні цих двох династій. До того ж, джерела рік вичерпуються, а якщо це так, то ріки висохнуть.

Існування держави залежить від гір і рік. Якщо гори руйнуються, а ріки висихають, то це провіщає загибель держави. Коли висохнуть ріки, гори неминуче впадуть. До загибелі держави зосталось не більше десяти років – це кругле число, бо небо відвертається від людей раз у десять років, і це відбудеться саме в цей рік.

Три ріки висохли, гора Цішань упала. В одинадцятий рік Ю-ван зазнав поразки. Столиця Чжоу була перенесена на схід.

“Цзочжуань”

“Цзочжуань” (“Коментар Цзо”, «左传») – історична пам’ятка древнього Китаю, охоплює події з 722 по 468 р. до н.е. Авторство приписується Цзо Цюміну (кінець VІ-V ст. до н.е.), придворному історіографові царства Лу, учневі і сучасникові Конфуція. Відомо, однак, що фактичний текст пам’ятки був складений у ІV ст. до н.е. і пізніше редагувався й доповнювався.

“Цзочжуань” – це літопис, у якому понад 196 тис. ієрогліфів. Зміст пам’ятки винятково багатий, майстерно зображуються складні баталії та людська натура. У “Цзочжуань” міститься багато матеріалу про воїнів, стосунки між давньокитайськими правителями та повсякденне життя тогочасних китайців; також розкриваються їхні натурфілософські уявлення та ставлення до релігійних обрядів, висвітлюються світогляд, погляди на мораль тощо.

Поява “Цзочжуань” стала величезним кроком уперед у розвитку літописного стилю. Мова історичних записів була насичена всіма багатствами народної творчості й індивідуального красномовства; тут з’являються приказки, метафори й порівняння, строфи з пісень і фрагменти переказів, міфічні, легендарні й історичні герої, а також застосовуються складні полемічні прийоми.

Пізніше “Цзочжуань” була визнана конфуціанцями канонічною книгою, коментарем до літопису “Вéсни й осені” і стала одним із джерел конфуціанської думки. Тому вивчення її важливе і з погляду історії розвитку філософської думки Китаю в пізніші часи.


Наводимо уривки із трактату “Цзочжуань” (переклад за виданням: Древнекитайская философия. Сб. текстов в 2-х т. / Сост. Ян Хин-шун. – М., 1973. – Т.2. – С. 5-12).

Цзі Лян про жертвопринесення духам

Чуський [правитель] У-ван напав на Суй, [а потім] послав Вей Чжана з [удаваною] мирною пропозицією, [а сам] розташував війська в Ся і став чекати на нього. Суйці послали шаоши як  свого представника [для укладення миру].

Доу Бобі сказав чуському правителю: “Якщо ми не досягнемо наших цілей на сході від річки Хань, то це трапиться тільки через нас самих. Ми виставили напоказ наші три армії, на наших воїнах обладунки й зброя, і ми йдемо на них із усією своєю міццю. [Зрозуміло, що] інші [правителі] злякаються і згуртуються у союз проти нас. Тому їх важко буде розколоти. З усіх держав, розташованих на схід від річки Хань, Суй – найбільша. Якщо Суй запишається, то [цим вона] неодмінно відштовхне від себе менші країни. Якщо ж менші країни відокремляться від неї, то це буде на користь Чу. Шаоши дуже зарозумілий, [я] прошу представити [йому] наші війська незначними, щоб [змусити] його зазнатися”. Сюнлюй Цебі заперечив: “[Адже в них] є Цзі Лян, яку ж користь цей [план] нам принесе?” Доу Бобі відповів: “Це план на майбутнє, адже шаоши – улюбленець свого володаря”.

[У]-ван [навмисне] роздробив [свою] армію і прийняв шаоши. Повернувшись [до Суй], шаоши запропонував напасти на чуські війська. Суйський правитель збирався було так і вчинити. Але Цзі Лян зупинив його, сказавши: “Небо нині дає силу чусцям! Слабкість чуської [армії навмисне підлаштована, щоб] цим обдурити нас. Навіщо ж вам, володарю, квапитися? Я чув, що мала [країна] може дати відсіч великій [державі тільки тоді, коли правитель] малої йде за дао, а [правитель] великої охоплений розпустою. [Йти за] дао – це значить бути відданим народу й вірити в духів. Коли верхи думають про користь для народу, то це і є відданість; коли слова жерців точні, то це і є віра. Нині народ голодує, а ви, володарю, віддаєтеся вашим [надмірним] бажанням, та й жерці під час жертвопринесень обдурюють богів. Я не знаю, як же [ми] зможемо [дати відсіч великій державі]”. Правитель запитав: “[Туші] тварин, які я приношу в жертву, жирні й усі чистої масті; просо в жертовних посудинах добірне і заповнює посудини повністю. Хіба це означає зневір’я?” Той відповів: “Але ж опора духів – це народ. Тому великомудрі вани спочатку влаштовували [добробут] народу, а вже потім присвячували всі сили служінню духам. Тому при покладанні туші тварини на жертовник [жрець] виголошує: “[Покладаємо] велику й дорослу, здорову й відгодовану [тварину]”. Це означає, що сили народу розцвітатимуть; це означає, що худоба його гладшатиме й плодитиметься; це означає, що не буде шолудивої худоби; це означає, що худоба буде гладкою і що будуть усі її види. Під час підношення наповненої [жертовної посудини із зерном жрець] виголошує: “Підносимо чисте зерно й наповнюємо посудину по вінця”. Це означає, що [посіви] в усі три пори року не страждатимуть від стихійних лих, народ радітиме миру, а рік буде повний достатку. Під час піднесення жертовного вина [жрець] виголошує: “Підносимо ароматне й смачне вино із прекрасного зерна”. Це означає, що верхи й низи будуть однаково сповнені чесноти й не буде місця взаємній нещирості. Аромат і смак [вина], про які йшлося, означають, що немає ні догідливості, ні злості. Тому якщо [правитель] піклується про народ в усі три пори року, напучує його в правилах п’яти стосунків, по-родинному ставиться до дев’яти категорій родичів і, нарешті, бере участь у приношенні жертв і вшануванні духів, то народ живе в мирі, а духи дають йому щастя. Тому будь-яка справа закінчується успішно. Нині в народі панує взаємна ворожнеча і духи втратили підтримку [в особі народу]. Хоч у вас самих, володарю, всього багато, звідки ж бути щастю? Вам, володарю, варто поки що вдосконалювати своє правління і по-родинному ставитися до братніх держав – тільки тоді можна сподіватися уникнути лиха”.

Суйський правитель злякався і став удосконалювати своє правління. Чу не насмілилося напасти [на нього].

6-й рік Хуан-гуна

Лікар Хе

Цзіньський правитель просив надіслати [йому] лікаря з Цінь. Ціньський правитель послав лікаря Хе оглянути його. [Лікар] сказав: “[Ваша] хвороба невиліковна. Як-то кажуть, [коли] входиш у жіночі покої, хвороба стає схожою на божевілля. Це не від [злих] духів і не від [дурної] їжі, це уроки, що призводять до душевного розладу. І вашому найкращому чиновникові призначено вмерти, небо не захистить [його]”. “Хіба зблизитися з жінкою не можна?” – запитав правитель. [Лікар] відповів: “Треба бути поміркованішим. Музика древніх володарів показує, як регулювати всі справи. Тому був установлений ритм для п’яти звуків, аби повільні й швидкі [звуки] постійно гармоніювали між собою. Коли гармонійність звуків досягнута, музика закінчується; коли п’ять [звуків] зіграні, неприпустимо продовжувати [видобувати з інструмента інші звуки]. Тому шляхетна людина не слухає непристойну музику, яка видобувається завдяки безладному рухові пальців, яка розбещує слух і шкодить духу, яка змушує забути про спокій і гармонію. Те ж саме з іншими явищами. Коли вони стають надмірними, варто відмовитися від них, інакше виникнуть хвороби. Коли шляхетна людина береться за лютню, вона робить це для того, щоб упорядкувати ритм, а не віддаватися душевним  радощам. Небо має шість станів ці, які творять і породжують п’ять смакових [відчуттів], переходять у п’ять кольорів, підтверджуються у п’ятьох звуках, а надлишок їх породжує шість хвороб. Шість станів ці суть інь, ян, вітер, дощ, морок, світло. Розділяючись, вони утворюють чотири пори року; розташовуючись по порядку, вони утворюють послідовність п’яти [начал]. А коли [одне із шести ці] в надлишку, то виникає недуга. Так, якщо забагато інь, то виникає хворобливий холод; якщо забагато ян, то виникає хворобливий жар; якщо забагато вітру, то виникають хвороби кінцівок; якщо забагато дощу, то виникають хвороби нутрощів; якщо забагато мороку, то виникає божевілля; якщо забагато світла, то виникає душевний розлад. [Для зближення з] жінкою [необхідний] предмет, [який володіє] ян, і темний час [доби]. [Якщо ян і мороку] занадто багато, то виникають внутрішній жар і божевільні вроки. Нині ви, володарю, [не знаєте] ні помірності, ні належного часу. Чи могла не з’явитися така [хвороба]?” Вийшовши, [лікар] розповів [про все] Чжао Мену. Чжао Мен запитав: “Кого ти мав на увазі під найкращим чиновником?” “Це про вас, – відповів [лікар]. – Ви керуєте Цзінь уже вісім років, і в державі не було смути, а в [стосунках] з іншими правителями не було розладу. [За це вас] можна назвати найкращим [чиновником]. Я чув ось що: коли головні чиновники держави насолоджуються милостями [правителя] і [щедрими] дарунками та несуть відповідальність за важливі справи, то якщо виникнуть біди й нещастя, а [чиновники] не виправлять їх, то провина неодмінно впаде на них самих. Нині правитель у своїх надмірностях дійшов до того, що занедужав, так що незабаром він уже не зможе займатися державними справами. Чи можливе більше нещастя для вівтаря землі? А ви не можете вберегти [свого правителя], тому я й говорю вам [про це]”. “Що таке вроки?” – запитав Чжао Мен. [Лікар] відповів: “Це божевілля, породжуване [статевими] надмірностями. А ієрогліф цей складається з ієрогліфів “посудина” та “комаха”. Він означає також зернову міль. У “Книзі перемін” вроками називається спокушання жінкою чоловіка, а також виривання вітром дерев у горах. Це однакові явища”. “Ви найкращий лікар”, – сказав Чжао Мен.

1-й рік Чжао-гуна

Цзи Чань про небесний шлях

Влітку, в 5-й місяць, у сутінках була видна [зірка] Хо. У день бінцзи був вітер.

Цзи Шень сказав: “Це вітер жун. Він провіщає початок пожеж. Через сім днів станеться пожежа”.

У день уінь вітер посилився. У день жен’у він став ще сильнішим. [Столиці держав] Сун, Вей, Чень і Чжен усі були охоплені вогнем. Цзи Шень підійнявся на дах комори, що належала роду Да’дін, подивився [на вогонь] і сказав: “Це пожежі в Сун, Вей, Чень і Чжен”. Через кілька днів звідусіль прийшли повідомлення про пожежі.

Пі Цзяо сказав: “Якщо не послухаєтеся мене, у Чжен знову будуть пожежі”. Чженци попросили [Цзи Чаня] послухатися його, але Цзи Чань не погодився.

Цзи Тай’шу сказали: “Коштовності потрібні для того, щоб захищати народ. Якщо знову спалахнуть пожежі, держава навряд чи існуватиме далі. Хіба можна врятувати те, що гине, чого ж ви жалієте [дорогоцінності]?”

Цзи Чань відповів: “Шлях Неба далекий, а шлях людей близький. [Далеке] незбагненне, як його вгадати? Звідки [Пі] Цзяо знає шлях Неба? Він багато говорить, і хіба не може правильне [у його словах] бути випадковістю?” Зрештою [коштовностей] не віддали, але й пожежі не повторилися.

18-й рік Чжао-гуна

“Судження та бесіди” (“Луньюй”)

“Судження та бесіди” (“Луньюй”, «论语») – це твір, який містить учення Конфуція (551-447 до н.е.). Найвідоміший філософ древнього Китаю Конфуцій (Кун Фу-цзи, 孔夫子 – учитель Кун) жив у VI ст. до н.е. в царстві Лу на сході Китаю. Походив із родовитої, але збіднілої сім’ї. Батьком Конфуція був луський аристократ Шу Лянхе, який уславився своєю ратною мужністю і фізичною силою. У дитинстві та юності Конфуцієві довелося виконувати важку фізичну працю. З 15-ти років він займався самоосвітою в надії, що згодом знання допоможуть йому. Йому пощастило поступити на службу управителя складами в сім’ю луського аристократа Цзі Ши, потім він став наглядачем над стадами і лише в 27 років пішов на службу як помічник для здійснення жертвопринесень. У 30 років відкрив приватну школу і вже ніколи не розлучався з учнями. Конфуцій віддав усього себе численним учням: за в’язку сушеного м’яса він учив кожного, хто приходив до нього. У Конфуція було понад три тисячі послідовників, з яких осягнули його вчення лише сімдесят два, а дванадцятеро удостоїлися честі перебувати біля Вчителя постійно, ставлячи запитання й отримуючи відповіді на них.

У 49 років Конфуцій отримав посаду першого радника вана, але згодом вимушений був залишити батьківщину, і разом з учнями 13 років мандрував по інших царствах Китаю, де пропагував своє вчення. Останні роки життя Конфуцій провів у царстві Лу, де удосконалював своє вчення та редагував стародавні твори. Своє призначення він бачив у збереженні стародавньої культури й передачі її нащадкам. Конфуцій помер у віці сімдесяти трьох років, устигнувши прикласти руку до редагування багатьох класичних писемних пам’яток давнього Китаю.

Своє ж учення Конфуцій проповідував у бесідах із учнями. Воно поширювалося, передаючись із уст в уста, і лише згодом було записане другим поколінням учнів. “Луньюй” передає дух та атмосферу учнівства; вчитель постає тут людиною, що висловлює незаперечну істину, подібну до віщування жерця. Сам стиль відповідей Конфуція – сентенційний, інколи афористичний і зазвичай виключає можливість заперечення.

Твір “Луньюй”, як було сказано вище, входить до канонічного конфуціанського “Чотирикнижжя” («四书»), куди належать також “Мен-цзи” («孟子»), “Велике вчення” («大学») та “Вчення про середину” («中庸»).

“Луньюй” – це зібрання афористичних висловів Конфуція з приводу різноманітних життєвих ситуацій, а також діалогів з учнями, які часто логічно не впорядковані. Ці уривки поєднує лише ідейний зміст: всюди так чи інакше викладаються основи світосприйняття та морально-етичні принципи конфуціанства.

Дао (道) та де (德) – основні поняття, якими оперує Конфуцій у своєму вченні. Дао означає “шлях”. Це шлях людини, яка прагне прислужитися своїй державі і стати досконалою людиною (цзюньцзи, 君子). Де у Конфуція – це певною мірою “містична” сила, яка дає можливість володіти всіма необхідними чеснотами досконалої людини.

Конфуцій вважав, що кожен повинен прагнути досконалості. Цзюньцзи, за Конфуцієм, – це людина, яка осягнула те, що призначено Небом, і яка є ідеальною особистістю, поєднуючи в собі духовно-моральні якості з правом на високий соціальний статус. Цзюньцзи має виконувати суспільний і моральний обов’язок (义).

Якість, яку необхідно мати досконалій людині, – жень (仁), що умовно можна перекласти як “гуманність, людяність”. Досконалій людині протиставляється сяожень (小人, маленька, нікчемна людина), яка керується лише вигодою і не має жень.

Конфуцій пропагував повагу до давнини, до традиції, а також навчав пошані до старших, насамперед до батьків. Шанобливе ставлення дітей до батьків (孝) – це основа чеснот будь-якої людини, і воно має виражатися в цілковитому послуху й підпорядкуванні батьківській волі.

“Судження та бесіди” Конфуція є одним із центральних творів конфуціанського канону, який тисячоліттями впливав на розвиток китайської культури. Без вивчення цього твору неможливо по-справжньому зрозуміти світогляд і національний характер китайців.

Розділ 1

1.1. Конфуцій сказав: “Слід навчатися та вчасно застосовувати на практиці здобуті знання. Хіба це не приносить радість? Хіба ви не радієте, зустрівши друга, який повернувся з далеких країв? Люди не знають його, та він не сумує від того. Хіба така людина не є досконалою (цзюньцзи)?”

1.4. Учень Конфуція Цзен-цзи сказав: “Я щодня тричі перевіряю самого себе. Перед тим як що-небудь зробити, аналізую, чи не вчиню іншим зла; у спілкуванні з друзями чи дотримуюся слова? Чи застосовую на практиці те, чого навчився?”

1.14. Конфуцій сказав: “Досконала людина (цзюньцзи) їсть не для того, щоб наїстися, і живе не для того, щоб отримати спокій. Досконала людина спритна у справах та обережна в словах. Вона прагне спілкуватися з тими, хто має дао, щоб виправити себе. Про цю людину можна сказати, що вона вміє вчитися.”

1.16. Конфуцій сказав: “Не журіться через те, що люди не знають вас. Сумуйте лише через те, що ви не знаєте людей.”

Розділ 2

2.4. Конфуцій сказав: “У п’ятнадцять років я прагнув учитися, коли мені було тридцять років, я закінчив своє становлення, у сорок років позбувся хибних поглядів, у п’ятдесят – зрозумів волю Неба. У шістдесят – навчився йти за його велінням, а в сімдесят років я вже прислухався до веління мого серця, не порушуючи правил”.

2.11. Конфуцій сказав: “Той, хто обережно ставиться до старого та дізнається нове, може бути наставником людей”.

2.15. Конфуцій сказав: “Навчатися й не розмірковувати – марна справа, але розмірковувати й не вчитися – справа небезпечна”.

2.17. Конфуцій сказав: “Ю! Навчити тебе пізнанню? Те, що ти знаєш, вважай тим, що знаєш, те, що ти не знаєш, вважай тим, що не знаєш. Це і є істина.”


Розділ 4

4.3. Конфуцій сказав: “Той, хто помисли свої спрямував на гуманність (жень), не зробить зла.”

4.19. Конфуцій сказав: “Не їдь далеко, поки живі твої батьки, а якщо вже поїхав, то май постійне місце.”

4.22. Конфуцій сказав: “У давнину слів на вітер не кидали, бо соромно було не дотриматися обіцянки.”

Розділ 5

5.10. Цзань Юй спав удень. Побачивши це, Конфуцій сказав: “На гниле дерево не нанесеш різьбу. Стіну, зроблену з нечистот, не пофарбуєш. Немає сенсу сварити Юя.” Вчитель сказав “Спочатку я визначав своє ставлення до людей, слухаючи їхні слова та вірячи їхнім вчинкам. Тепер же я слухаю їхні слова та дивлюся на їхні вчинки. Що ж до Юя, то хіба можна його змінити?”

5.26. Янь Юань та Цзи Лу стояли біля Вчителя. Конфуцій сказав: “Нехай кожен із вас розповість про свої бажання.” Цзи Лу сказав: Я хотів би, щоб мої друзі разом зі мною користувалися колісницею, кіньми та хутряними халатами. І я хотів би не сердитися на них, коли вони що-небудь зіпсують. Янь Юань сказав: “Я не хотів би виставляти свої достоїнства та вихвалятися своїми заслугами.” Цзи Лу сказав: “А тепер чи не могли б ми почути про Ваші бажання?” Конфуцій сказав: “Я хотів би, щоб старі люди могли жити в спокої, друзі довіряли один одному, і було кому доглядати дітей.”

Розділ 6

6.18. Конфуцій сказав: “Коли в людини природність перемагає освіченість, то ми маємо дикуна. Коли освіченість перемагає природність, то маємо начитанця. Коли ж природність та освіченість доповнюють одна одну, то маємо досконалу людину (цзюньцзи).”

6.29. Конфуцій сказав: “Яка чудова чеснота “золотої середини”! І як давно вже мало хто нею володіє.”

Розділ 7

7.2. Конфуцій сказав: “Пізнавати в безмовному мовчанні, не втомлюватися в навчанні, наставляти людей безупинно, – що з цього справді є в мені?”

7.17. Конфуцій сказав: “Якщо є можливість розбагатіти, то я готовий стати наглядачем на ринку. Але якщо такої можливості немає, то я буду займатися тим, що мені подобається”.

7.22. Конфуцій сказав: “Якщо разом ідуть троє, серед них обов’язково знайдеться мій учитель. Спостерігаючи його гідні вчинки, я буду їх наслідувати, а погані – розуміти, як не слід чинити.”

7.37. Конфуцій сказав: “Досконала людина – спокійна й великодушна, нікчемна людина (сяожень) – заклопотана й метушлива.”


“Книга про
дао і де” (“Даодецзін”)

“Книга про дао і де” (“Даодецзін”, «道德经») – книга про Шлях (道) і про властивості людської природи, яка поряд із трактатом “Луньюй” («论语»), складеним учнями Конфуція, належить до найшанованіших і разом з тим найзагадковіших творінь китайської літератури.

Сучасні китайські дослідники “Даодецзіну” Лян Цічао, Го Можо, Гу Цзегань та інші, що продовжили працю своїх незліченних попередників (а історія вивчення і коментування “Даодецзіну” налічує понад 2000 років), розходяться в думках щодо часу її створення та щодо постаті самого Лао-цзи – людини, якій традиція приписує авторство цієї книги, основоположника даоського філософського вчення.

Як свідчить історик Сима Цянь (II-І ст. до н.е.), Лао-цзи (老子, власне, це не ім’я, а прізвисько, що означає “стара дитина”, – за легендою, коли мудрець народився, йому був уже 81 рік) мав прізвище Лі, а ім’я – Ер (або Дань). Дехто з дослідників стверджує, що він народився в першій половині VI ст. до н.е., і навіть зважується подати точні роки життя мудреця: 579-499 до н.е. Історик також повідомляє, що Лао-цзи служив хранителем державного архіву в царстві Чжоу. Сима Цянь пише і про його зустріч із Конфуцієм, зазначаючи, що останній приходив до Лао-цзи за порадою, щоб вислухати повчання мудреця. Лао-цзи, за свідченням Сима Цяня, тривалий час жив у столиці Чжоу, розробляючи вчення про дао (道) і де (德), тобто про шлях речей та його прояви в людському житті. Вражений занепадом царства, він покинув службу і вирушив на Захід. Начальник західної прикордонної застави, зустрівши уславленого філософа, попрохав його залишити хоч що-небудь для своєї країни. Лао-цзи дав йому рукопис книги “Даодецзін” і вирушив далі – назавжди. “Кінець його невідомий”, – пише Сима Цянь. Деякі мальовничі подробиці згаданого епізоду подано в книзі “Життєписи чародіїв” (“Лєсянь чжуань”, «列仙传»), що приписується Лю Сяну (І ст. до н.е.), але насправді була створена, очевидно, на три-чотири століття пізніше. За версією Лю Сяна, охоронець західної застави помітив, як зі сходу, тобто з глибини царства Чжоу, насувається дивна фіалкова хмара. Мудрий охоронець збагнув, що до кордону наближається даожень (道人, “людина дао”). І справді, невдовзі біля застави з’явився величний старець верхи на бику. Охоронець застави низько схилився перед Лао-цзи, який передав йому “Даодецзін”, проїхав заставу і зник назавжди. Саме так – верхи на бику – відтоді зображують Лао-цзи у традиційному китайському живописі.

Очевидно, відомий нині текст “Даодецзіну” дійшов до нас не у первозданному вигляді – він зазнав певних змін під впливом пізніших епох. На основі цього частина дослідників припускає, що пам’ятку було створено у IV-III ст. до н.е. Інші науковці вважають, що між часом життя Лао-цзи і часом реального запису “Даодецзін” побутував в усній формі, тобто передавався з уст в уста учнями та послідовниками Лао-цзи.

Книга “Даодецзін” – це водночас і поема, що має струнку ритмічну організацію (що, зокрема, переконливо показав академік М.Й. Конрад), і поетико-філософський трактат. Наріжним каменем книги є ідея дао – “шляху”, на якому самі собою постають Небо і Земля, народжуються всі речі й світові стихії, від найменших часточок ці (气) до єдиного, тобто втілення світової цілісності, а на первісних стадіях космогонії – світового хаосу. За Лао-цзи, дао як загальне буття не має ні форми, ні образу; дао як світовий закон – це “безіменний початок неба і землі”. Зміни у світі відбуваються згідно з принципами природності (自然) і реалізуються в де (德) – проявах людської природи, підпорядкованої дао як першопричині, закону і непізнаваному абсолюту. Принцип “недіяння” (为无为, вей-у-вей) у “Даодецзіні” – це аж ніяк не бездіяльність у нашому розумінні слова, а навпаки, такий спосіб життя, який узгоджений із закономірностями світового буття. Він повертає людину до природного гармонійного існування, допомагаючи осягнути суть речей. Наявні в “Даодецзіні” й посилання на фундаментальні поняття давньокитайської міфології інь (阴) та ян (阳), що походять із космогонічних уявлень: згідно з міфом, у безформному мороці народилися два духи (або двоє богів), що почали впорядковувати світ. Згодом вони розділились: ян став керувати небом, а інь – землею; завдяки цьому й відбулося становлення Всесвіту, світового ладу.

1

Дао, яке може бути виражене словами, не є істинне дао. Ім’я, що може бути назване, не є істинне ім’я. Безіменне є початком неба і землі, наділене ім’ям – це мати всіх речей.

Тому той, хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таємницю дао, а хто перебуває в полоні пристрастей, бачить його тільки в кінцевій формі. Обидва вони, безіменне і наділене ім’ям, мають те саме походження, але з різними назвами. Разом вони звуться найглибшими. Перехід від одного найглибшого до другого – двері до всього чудесного.

2

Коли в Піднебесній дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з’являється і потворне. Коли всі дізнаються, що добре є добром, виникає і зло. Тому буття й небуття породжують одне одного, важке і легке створюють одне одного, довге і коротке співвідносяться одне з одним, високе й низьке визначаються одне одним, звуки, зливаючись, творять гармонію, попереднє й наступне йдуть одне за одним. Тому мудрець, звершуючи свої діла, воліє не діяти; здійснюючи своє вчення, не вдається до слів; призводячи до змін речей, він не здійснює їх сам; створюючи, не володіє творінням; приводячи в рух, не докладає до цього зусиль; успішно звершуючи щось, не пишається. Оскільки він не пишається, його заслуги не можуть бути відкинуті.

3

Якщо не шанувати мудрих, то в народі не буде чвар. Якщо не цінувати рідкісних предметів, то не буде злодіїв серед народу. Якщо не показувати того, що може будити заздрість, то не будуть хвилюватися серця людей. Тому, керуючи країною, мудрець робить серця підданців порожніми, а шлунки – повними. Його правління послаблює їхню волю і зміцнює їхні кістки. Його влада постійно прагне, щоб у народу не було знань і пристрастей, а ті, що мають знання, не зважувались діяти.

Недіяння завжди приносить спокій.

4

Дао порожнє, але в прояві невичерпне. О незглибиме! Воно видається предком усіх речей.

Якщо зменшити його проникність, звільнити його від хаотичності, потьмарити його блиск, уподібнити його до порошинки, воно видаватиметься справді сущим. Я не знаю, чиє воно породження, я лише знаю, що воно було перше від небесного володаря.

5

Небо та земля не наділені людинолюбством і дають усім істотам можливість жити власним життям. Мудрець не наділений людинолюбством і дає народові можливість жити власним життям.

Хіба простір між небом і землею не схожий на ковальський міх? Що більше в ньому порожнечі, то довше він діє, що дужчий у ньому рух, то більше з нього виходить вітер.

Той, хто багато говорить, часто зазнає невдачі, тому краще дотримуватись міри.

6

Перетворення незримого дао нескінченні. Дао – найглибша брама народження. Найглибша брама народження – корінь неба та землі. Воно існує вічно, подібно до нескінченної нитки, і його дія невичерпна.

7

Небо та земля – довговічні. Вони безкінечні, тому що існують не для себе. Ось чому вони можуть існувати дуже довго.

Тому мудрець ставить себе позаду від інших, завдяки чому він опиняється попереду. Він нехтує своїм життям, і тим самим його життя зберігається. Чи не відбувається це через те, що він нехтує власними інтересами? Навпаки, він діє згідно з власними інтересами.


8

Найвища чеснота подібна до води. Вода дає користь усім істотам і не бореться з ними. Вона є там, де люди не хотіли б бути. Тому вона схожа на дао.

Людина, наділена найвищою чеснотою, так само як і вода, мусить селитися ближче до землі; її серце мусить іти на поклик внутрішніх спонук; у стосунках з людьми вона мусить бути приязною; слова мусять бути щирі; керування країною мусить бути послідовне; у справах вона мусить виходити з можливостей; у діях мусить враховувати час. Оскільки вона, так само як вода, не бореться проти речей, – вона не робить помилок.

9

Краще нічого не робити, аніж прагнути щось наповнити. Якщо чимось гострим весь час користуватися, воно не зможе довго зберігати свою гостроту. Якщо в покої повно золота і яшми, то ніхто не зможе їх уберегти. Якщо багаті та вельможні виявляють пиху, вони самі на себе накликають лихо.

Коли справу завершено, людина має відійти. У цьому закон небесного дао.

10

Якщо душа й тіло будуть у єдності, чи можна її зберегти? Якщо зробити дух м’яким, чи можна стати незворушним, подібно до новонародженого? Якщо споглядання стане чистим, чи можливі тоді омани? Чи можна любити народ і керувати країною, не вдаючись до мудрості? Чи можливі перетворення в природі, якщо діяти помірковано? Чи можливе здійснення недіяння, якщо спізнати всі взаємовідносини в природі?

Створювати і виховувати суще; створюючи, не володіти тим, що створено; приводячи в рух, не докладати до цього зусиль; керуючи, не вважати себе володарем – ось що називається найглибшим де.

11

Тридцять спиць поєднані в одній маточині, утворюючи колесо, але рух колеса залежить від порожнечі між спицями. З глини роблять посудини, але вжиток посудин залежить від порожнечі в них. Пробивають двері й вікна, будуючи оселю, але вжиток оселі залежить від порожнечі в ній. Ось чому корисність чогось наявного залежить від порожнечі.

12

П’ять кольорів притуплюють зір. П’ять звуків притуплюють слух. П’ять смакових відчуттів притуплюють смак. Швидка їзда і полювання хвилюють серце. Коштовні речі спонукають людину до злочинів. Тому мудрець прагне до того, щоб жити в достатку, а не до того, щоб мати гарні речі. Він відмовляється від останнього і обмежується першим.

13

Слава та ганьба подібні до жаху. Вельможність подібна до великого нещастя в житті. Що означає: слава та ганьба подібні до жаху? Це означає, що люди, які стоять нижче, набувають славу із жахом і втрачають її також із жахом. Це й називається – слава та ганьба подібні до жаху.


Що означає: вельможність подібна до великого нещастя в житті? Це означає, що я маю велике нещастя, тому що я дорожу самим собою. Коли я не дорожитиму самим собою, тоді в мене не буде й нещастя. Тому в
ельможний, самовіддано слугуючи людям, може перебувати серед них.

14

Дивлюся на нього й не бачу, а тому називаю його невидним. Слухаю його й не чую, тому називаю його нечутним. Намагаюсь ухопити його і не досягаю, тому називаю його найменшим. Не треба прагнути дізнатись про джерело його, тому що це єдине. Його верх не освітлений, його низ не затемнений. Воно нескінченне і не може бути назване. Воно знову повертається до небуття. І ось називають його формою без форми, образом без речі. Тому називають його неясним і туманним. Зустрічаюся з ним і не бачу його обличчя, йду за ним і не бачу його спини.

Дотримуючись стародавнього дао, аби оволодіти речами, що існують, можна спізнати стародавнє начало. Це називається принципом дао.

15

У давнину ті, що мали нахил до вченості, знали найменші і найтонші речі. Але іншим їхня глибина невідома. Оскільки вона невідома, я заледве можу описати цих людей: вони були несміливі, як ті, що переходять узимку потік; вони були нерішучі, ніби боялися своїх сусідів; вони були поважні, наче гості; вони були обережні, мов ішли по підталій кризі; вони були прості, немов необроблене дерево; вони були неосяжні, немов долина; вони були непрозорі, мов каламутна вода. Це були ті, що, ховаючи спокій, уміли брудне зробити чистим. Це були ті, які, уміючи привести спокійні речі в рух, могли зумовити зміни. Вони дотримувалися дао і не бажали надмірного. Не бажаючи надмірного, вони обмежувались тим, що існує, і не створювали нового.

16

Треба досягти світу порожнечі, твердо зберігаючи спокій, і тоді всі речі змінюватимуться самі собою, а нам залишиться лише споглядати їхнє повернення до Єдиного. У світі – велике розмаїття речей, але й вони повертаються до свого початку. Повернення до початку називається спокоєм, а спокій називається поверненням до сутності. Повернення до сутності називається сталістю. Знання сталості називається досягненням ясності, а незнання сталості призводить до безладу і, як наслідок, до зла. Той, хто пізнав сталість, стає досконалим; той, хто досягнув досконалості, стає справедливим; той, хто осягнув справедливість, стає володарем. Той, хто стає володарем, слухає небо. Той, хто слухає небо, слухає дао. Той, хто слухає дао, вічний; такий володар до кінця життя не наразиться на небезпеку.

17

Найкращий володар той, про кого народ знає лише те, що він існує. Трохи гірші ті володарі, які вимагають, щоб народ їх любив і звеличував. Ще гірші ті володарі, яких народ боїться; і гірші від усіх ті володарі, яких народ зневажає. Через це тому, хто не заслуговує довіри, люди не довіряють. Хто вдумливий і стриманий у словах, з успіхом звершує справи, і народ каже, що він діє згідно з природою.

18

Коли відкинули велике дао, з’явилися “людинолюбство” і “справедливість”. Коли з’явилося мудрагельство, постало й велике лицемірство. Коли шість родичів сваряться, тоді з’являються “синівська пошана” та “батьківська любов”. Коли в державі панує безлад, тоді з’являються “вірні слуги”.

19

Коли буде відкинуто мудрагельство та вченість, народ буде в сто разів щасливіший; коли буде відкинуто “людинолюбство” і “справедливість”, народ повернеться до синівської пошани та батьківської любові; коли не стане хитрощів і захланності, зникнуть злодії та розбійники. Ці три речі походять від нестачі знань. Тому слід вказувати людям, що вони мусять бути простими й скромними, гамувати свої бажання і позбуватися пристрастей.

20

Коли буде відкинуто вченість, тоді не буде й печалі. Яка ж мала відмінність між обіцянкою та лестощами, і яка велика відмінність між добром та злом! Треба уникати того, чого люди бояться.

О! Який хаотичний світ, у ньому ще й досі немає ладу! Всі люди радісні, наче присутні на врочистому частуванні або святкують прихід весни. І лише я один спокійний і не хизуюся. Я – неначе дитина, яка не прийшла у світ. О! Я лину! Здається, немає місця, де я міг би зупинитись. Усі люди повні бажань, і лише я один подібний до того, хто відмовився від усього. Я – серце дурної людини. О, яке воно порожнє! Всі люди сповнені світлом. Лише я один подібний до того, хто занурений у морок. Усі люди допитливі, і лише я один байдужий. Я подібний до того, хто лине у просторі світу і не знає, де йому зупинитись. Усі люди виявляють свій хист, і лише я один схожий на ницого та дурного. Лише я один відрізняюсь від інших тим, що бачу основу в їжі.

21

Зміст великого де підлягає тільки дао. Дао безтілесне. Дао туманне і невиразне. Проте в його туманності і невиразності містяться образи. Воно туманне і невиразне. Проте в його туманності й невиразності сховані речі. Воно глибоке й темне. Проте в його глибині й темряві сховані найтонші частинки. Ці найтонші частинки наділені найвищою дійсністю й достовірністю.

З давніх часів до наших днів його ім’я не зникає. Лише йдучи за ним, можна спізнати початок усіх речей. Яким чином ми спізнаємо початок усіх речей? Тільки завдяки йому.

22

У давнину говорили: “За ображене відплачують, криве стає прямим, порожнє – наповненим, старе змінюється новим. Прагнучи малого, досягаєш багато чого; прагнення здобути багато призводить до оман”. Тому мудрець дослухається до цього повчання, що ним слід керуватися в Піднебесній. Мудрець виходить не тільки з того, що сам бачить, тому може бачити ясно; він не вважає, що правий лише він, тому може володіти істиною; він не вславляє себе, тому має заслужену славу; він не підносить себе, тому він старший серед інших. Він нічому не протидіє, тому він непереможний у Піднебесній.

Слова стародавніх “за ображене відплачують” – хіба це порожні слова? Вони справді вказують людині шлях до правдивої досконалості.

23

Треба менше говорити, прагнути природності. Швидкий вітер не віє впродовж усього ранку, потужна злива не протриває весь день. Хто робить це все? Небо й земля. Навіть небо й земля не можуть зробити що-небудь довговічним, а тим паче – людина. Тому людина служить дао. Хто служить дао, той тотожний дао. Хто служить де, той тотожний де. Той, хто втрачає, тотожний втраті. Той, хто тотожний дао, набуває дао. Той, хто тотожний де, набуває де. Той, хто тотожний втраті, набуває втрачене. Лише сумніви породжують зневіру.

24

Хто піднявся навшпиньки, не може довго стояти. Хто робить великі кроки, не може довго йти. Хто сам себе виставляє на світло, той не блищить. Хто сам себе вихваляє, той не здобуде слави. Хто нападає, той не досягне успіху. Хто сам себе підносить, не може стати старшим серед інших. Якщо виходити з дао, все це називається зайвим бажанням і марним поводженням. Таких ненавидять усі створіння. Тому людина, наділена дао, цього не робить.

25

Ось річ, яка в хаосі виникає, раніше від неба й землі народжена! О беззвучна! О позбавлена форми! Самотньо стоїть вона і не змінюється. Повсюди діє і не має перепон, її можна вважати матір’ю Піднебесної. Я не називаю її на ім’я. Позначаючи ієрогліфом, назву її дао; довільно даючи їй ім’я, назву її “велике”. Велике – воно в безмежному русі. Перебуває в безмежному русі й не досягає краю. Не досягаючи краю, воно повертається до свого витоку. Ось чому велике дао, велике небо, велика земля, великий також і володар. У Всесвіті є четверо великих, і серед них – володар.

Людина підпорядковується законам землі. Земля підпорядковується законам неба. Небо підпорядковується законам дао, а дао підпорядковується самому собі.

26

Важке – основа для легкого. Спокій – головне у русі. Тому мудрець, йдучи весь день, не відходить від воза з тяжким вантажем. Хоч він і живе чудовим життям, та не поринає в нього. Чому володар десяти тисяч колісниць, зайнятий собою, так зневажливо дивиться на світ? Зневага руйнує його основу, а квапливість його призводить до втрати влади.

27

Той, хто вміє ходити, не залишає слідів. Той, хто вміє говорити, не припускається помилок. Той, хто вміє лічити, не вдається до рахівниці. Хто вміє зачиняти двері, не користується засувом і зачиняє їх так міцно, що неможливо відчинити. Хто вміє зав’язувати вузли, не вдається до мотузки, але зав’язує так міцно, що не можна розв’язати. Тому мудрець незмінно вміло рятує людей і не покидає їх. Він завжди вміє рятувати живі створіння, тому він не покидає їх. Це називається глибокою мудрістю. Таким чином, чеснота є вчителем недобрих, а недобрі – її опорою. Якщо недобрі не цінують свого вчителя і чеснота не любить свою опору, то вони, хоч і мають себе за розумних, занурені в сліпоту. Ось що найважливіше і найглибше.

28

Хто, знаючи свою хоробрість, зберігає скромність, той, подібний до гірського струмка, стає головним у країні. Хто став головним у країні, той не покидає постійного де і повертається до стану немовляти. Хто, знаючи святкове, зберігає для себе буденне, той стає прикладом для всіх. Хто стає прикладом для всіх, той не відривається віл постійного де і повертається до первісного. Хто, знаючи свою славу, зберігає для себе безвісність, той стає головним у країні. Хто став головним у країні, той досягає досконалості у постійному де і повертається до природності. Коли природність розпадається, вона перетворюється на засіб, за допомогою якого мудрець стає володарем, і великий лад не руйнується.

29

Якщо хто-небудь силоміць намагається оволодіти країною, то, бачу я, він не досягає своєї мети. Країна подібна до таємничого глека, що до нього не можна доторкнутися. Якщо хто-небудь торкне його, то зазнає невдачі. Якщо хто-небудь схопить його, то його втратить.

Тому одні створіння йдуть, інші – йдуть услід за ними; одні розквітають, інші в’януть; одні зміцнюються, інші підупадають на силі; одні виникають, інші обертаються на руїну. Тому мудрець відмовляється від надмірностей, зрікається розкошів та марнотратства.

30

Хто служить володареві народу за допомогою дао, не підкорює інших країн своїм військом, бо це може обернутися проти нього. Де побувало військо, там ростуть терен та будяки. Після великих воєн настають голодні роки.

Удатний полководець перемагає й на цьому зупиняється. Він не сміє чинити насильство. Він перемагає і не вславляє себе. Він перемагає і не нападає. Він перемагає і не пишається з того. Він перемагає тому, що його до цього змушують. Він перемагає, але він не войовничий.

Коли створіння, повне сил, стає старим, це називається відсутністю дао. Хто не дотримується дао, той гине завчасно.

31

Добре військо – це засіб, що породжує нещастя, його ненавидять усі створіння. Тому людина, що дотримується дао, до нього не вдається.

Шляхетний володар у мирні часи воліє бути поступливим стосовно сусідніх країн і лише на війні вдається до насильства. Військо – це знаряддя нещастя, тому шляхетний володар не прагне вдаватись до нього, він застосовує його лише тоді, коли його до цього змушують. Головне полягає в тому, щоб зберігати спокій, а в разі перемоги себе не вславляти. Вславляти себе перемогою – це означає радіти вбивству людей. Той, хто радіє вбивству людей, не може здобути співчуття в країні. Добробут створюється повагою, а нещастя походить від насильства.

Ліворуч шикуються воєначальники флангів, праворуч стоїть полководець. Кажуть, що їх треба зустріти поховальним ходом. Якщо вбивають багатьох людей, над цим треба гірко плакати. Перемогу слід відзначати траурним ходом.

32

Дао вічне і безіменне. Хоча воно й безмежно мале, ніхто у світі не може підкорити його. Якщо вельможі й володарі зможуть його дотримуватись, то всі істоти самі підкоряться їхній владі. Тоді небо й земля зіллються в гармонії, настануть щастя й добробут, а народ заспокоїться без наказу.

При встановленні ладу з’явились імена. Оскільки постали імена, треба знати межу їхнього застосування. Знання межі дає можливість позбутися небезпеки.

Коли дао присутнє в світі, все, що існує, вливається в нього, подібно до того як гірські ручаї течуть до рік і морів.

33

Той, хто знає людей, розважливий. Той, хто знає себе, освічений. Той, хто перемагає людей, повен сили. Той, хто перемагає себе, могутній. Той, хто знає достаток, багатий. Той, хто діє вперто, той має волю. Хто не втрачає своєї природи, довговічний. Хто помер, але не забутий, той безсмертний.

34

Велике дао розлите повсюди. Воно може бути праворуч або ліворуч. Завдяки йому все, що існує, народжується і не припиняє свого зростання. Воно здійснює подвиги, але слави собі не бажає. З любов’ю виховуючи всі створіння, воно не вважає себе їхнім володарем. Воно ніколи не має власних бажань, тому його можна назвати зникомим. Усе, що існує, повертається до нього, але воно не мислить себе їхнім володарем. Його можна назвати великим. Воно стає великим, тому що ніколи не вважає себе таким.

35

До того, хто являє собою великий образ дао, приходить весь народ. Люди приходять, і він їм не чинить шкоди. Він приносить їм мир, спокій, музику та їжу. Навіть мандрівник у нього зупиняється.

Коли дао виходить з вуст, воно прісне й не має смаку. Воно незриме, і його не можна почути. У діянні воно невичерпне.

36

Щоб стиснути що-небудь, треба спершу його розширити. Щоб послабити що-небудь, треба спершу його зміцнити. Щоб викорінити що-небудь, треба спершу зростися з ним. Щоб забрати у когось що-небудь, треба спершу йому це дати. Це називається глибокою істиною. М’яке і слабке перемагають тверде й міцне. Як риба не може покинути глибінь, так і держава не повинна виставляти людям напоказ свої досконалі методи керування.


37

Дао постійно здійснює недіяння, проте нема нічого, чого б воно не робило. Якщо вельможні й володарі будуть дотримуватись його, то всі створіння будуть змінюватися самі собою. Якщо ті, які змінюються, захочуть діяти, я буду стримувати їх за допомогою простого буття, що не має ім’я. Просте буття, не наділене ім’ям, нічого для себе не бажає. Відсутність бажання приносить спокій, і тоді лад у країні встановиться сам собою.

38

Людина з вищим де не намагається робити добрі справи, тому вона доброчесна; людина з нижчим де не залишає наміру робити добрі справи, тому вона не доброчесна; людина з вищим де бездіяльна і здійснює недіяння; людина з нижчим де діяльна і її дії зумисні; наділений вищим людинолюбством діє, здійснюючи недіяння; наділений вищою справедливістю діяльний, і його дії зумисні; людина, що в усьому дотримується ритуалу, діє, сподіваючись на обопільність. Якщо вона не зустрічає обопільності, то вдається до покарання. Ось чому де з’являється лише після втрати дао, людинолюбство – після втрати де, справедливість – після втрати людинолюбства, ритуал – після втрати справедливості. Ритуал – це ознака відсутності довіри й відданості. В ритуалі – початок заворушень.

Зовнішній вигляд – це квітка дао, початок неуцтва. Тому велика людина бере істотне і залишає мізерне. Вона бере плід і відкидає його квітку. Вона воліє перше і відмовляється від другого.

39

Ось ті, які з давнини перебувають у єдності. Завдяки єдності небо стало чистим, земля – непорушною, дух – чуйним, долина – квітучою, і почали народжуватися усі істоти. Завдяки єдності вельможні та володарі стають взірцем для світу. Ось що створює єдність.

Якщо небо не чисте, воно руйнується; якщо земля хистка, вона розколюється; якщо дух не чуйний, він зникає; якщо долини не квітнуть, вони перетворюються на пустелі; якщо істоти не народжуються, вони зникають; якщо вельможні та володарі не є взірцем шляхетності, вони будуть повалені.

Прості люди є основою для вельможних, а низьке є основою для високого. Тому вельможні та володарі самі називають себе самотніми, вбогими й нещасливими. Так буває тому, що вони не трактують простий люд як свою основу. Це хибний шлях. Якщо розібрати колісницю, від неї нічого не лишиться. Не можна вважати себе дорогоцінним, як яшма, а треба бути простим, як звичайний камінь.

40

Людина вищої вченості, довідавшись про дао, прагне його здійснення. Людина середньої вченості, довідавшись про дао, часом дотримується його, а часом його порушує. Людина нижчої вченості, довідавшись про дао, глузує з нього. Якби з дао не глузували, воно не було б дао. Тому існує приказка: хто спізнає дао, схожий на темного; хто входить у дао, схожий на відступника; хто на висоті дао, схожий на заблуканого; людина вищої чесноти схожа на просту людину; високоосвічена людина схожа на людину зневажену; безмежна чеснота схожа на її нестачу; поширення чесноти схоже на її розкрадання; істинна правда схожа на її відсутність.

Великий квадрат не має кутів; велику посудину довго виготовляють; потужного звуку не можна почути; великий образ не має форми.

Дао сховане від нас і не має ім’я. Але тільки воно здатне допомогти всім істотам і привести їх до досконалості.

41

Перетворення на протилежне – це діяння дао, слабкість – це властивість дао. У світі всі речі народжуються в бутті, а буття народжується в небутті.

42

Дао породжує одне, одне породжує два, два породжує три, а три породжують усі істоти. Всі істоти носять у собі інь і ян, виповнені ці і творять гармонію.

Люди не люблять слів “самотній”, “вбогий”, “нещасливий”. А проте гуни і вани називають себе цими іменами. Тому речі підносяться, коли їх принижують, і принижуються, коли їх підносять.

Чого навчають люди, того ж навчаю і я: могутні й жорстокі не вмирають своєю смертю. Цим я керуюсь, навчаючи.

43

У Піднебесній найслабші перемагають найдужчих. Небуття проникає скрізь і всюди. Ось чому я знаю користь від недіяння. У Піднебесній немає нічого, що можна було б порівняти з ученням, яке не вдається до слів, і з користю від недіяння.

44

Що ближче – слава чи життя? Що дорожче – життя чи багатство? Що важче пережити – здобуток чи втрату? Хто багато зберігає, той зазнає великих втрат. Хто багато нагромаджує, той зазнає великих збитків. Хто знає міру, той не зазнає невдачі. Хто знає межу, той уникне загрози. Він може стати довговічним.

45

Велика досконалість схожа на щось недовершене, але її дія не може бути порушена; велика наповненість схожа на порожнечу, але її дія невичерпна. Велика прямота схожа на кривизну; велика дотепність схожа на дурість; великий красномовець схожий на заїкуватого.

Ходіння долає холод, спокій долає спеку. Спокій створює лад у світі.

46

Коли в країні існує дао, коні угноюють землю; коли в країні відсутнє дао, бойові коні пасуться на околицях. Нема більшого лиха, аніж незнання меж своєї пристрасті; нема більшої небезпеки, аніж прагнення накопичувати багатства. Тому той, хто знає, що таке задоволення, завжди радіє своєму життю.


47

Не виходячи з двору, можна спізнати світ. Не визираючи з вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому мудрець не ходить, а пізнає все. Він не бачить речей, але прозирає їхню сутність. Не діючи, він досягає успіху.

48

Хто навчається, щодня збільшує свої знання. Хто служить дао, день у день зменшує свої бажання. У безперервному зменшенні бажань людина досягає недіяння. Нема нічого такого, чого б не робило недіяння. Тому оволодіння Піднебесною завжди здійснюється через недіяння. Той, хто діє, не здатний оволодіти Піднебесною.

49

Мудрець не має постійного серця. Його серце складається з сердець народу. Добрим я роблю добро і недобрим також роблю добро. Таким чином і виховується чеснота. Щирим я вірний і нещирим я також вірний. Таким чином і виховується щирість.

Мудрець живе в світі спокійно і в своєму серці збирає думку народу. Він дивиться на народ як на своїх дітей.

50

Створіння народжуються й помирають. З десяти людей троє йдуть до життя, троє – до смерті. З кожних десяти ще троє вмирають від власних діянь. Чому це так? Це стається тому, що у них надто сильне прагнення жити.

Я чув, що той, хто береже своє життя, ідучи по землі, не боїться носорога і тигра, а вступаючи в битву, не боїться озброєних вояків. Носорогові не встромити в нього свого рога, тигрові не ввігнати в нього своїх пазурів, а воякам не вразити його мечем. У чому причина? Це відбувається тому, що для нього не існує смерті.

51

Дао породжує речі, де вигодовує їх. Речі оформлюються, форми завершуються. Тому немає речі, яка не шанувала б дао і не цінувала б де. Дао шановане, де ціноване, тому що вони не віддають наказів, а йдуть за природою.

Дао породжує речі, де вигодовує, вирощує, вдосконалює їх, робить зрілими, плекає й підтримує їх. Створювати і не привласнювати, творити і не хвалитися, будучи старшим, не володарювати – ось що називається найглибшим де.

52

Піднебесна має начало, і воно – мати Піднебесної. Коли зрозуміють матір, можна буде пізнати її дітей. Коли вже відомі діти, треба знов пам’ятати про їхню матір. У такому разі людина до кінця життя не знатиме небезпеки. Якщо людина позбавилася бажань і звільнилася від пристрастей, то до кінця життя у неї не буде втоми. Якщо ж вона потурає своїм пристрастям і поглинута своїми справами, їй не буде рятунку від бід.


Бачення найдрібнішого називається зіркістю. Збереження слабкості називається могутністю. Йти за сяйвом
дао, осягати його найглибший сенс, не накликати на людей нещастя – це і є дотримання сталості.

53

Якби я володів знанням, то йшов би великим шляхом. Єдине, чого я боюся – це вузькі стежки. Великий шлях зовсім рівний, але народ любить стежки.

Якщо палац розкішний, то поля вкриті бур’янами, а хлібосховища зовсім порожні. Вельможні вдягаються у розкішне вбрання, носять гострі мечі, не вдовольняються простою їжею і нагромаджують зайві багатства. Усі вони звуться розбійниками. Це порушення дао.

54

Хто вміє твердо стояти, того не можна перекинути. Хто вміє спертися, того не можна повалити. Сини та онуки вічно берегтимуть про нього пам’ять.

Хто вдосконалює дао в собі самому, у того чеснота стає щирою. Хто вдосконалює дао в родині, у того чеснота стає великою. Хто вдосконалює дао в селі, у того чеснота стає широкою. Хто вдосконалює дао в царстві, у того чеснота стає багатою. Хто вдосконалює дао в Піднебесній, у того чеснота стає всеохопною.

За собою можна спізнати інших; за однією родиною можна спізнати інші; за одним селом можна спізнати інші; за одним царством можна спізнати інші; за однією країною можна спізнати всю Піднебесну. Яким чином я спізнаю, що Піднебесна саме така? Чинячи саме так.

55

Хто має в собі досконале де, той схожий на новонародженого. Отруйні комахи і змії його не ужалять, люті звірі його не схоплять, хижі птахи його не заклюють. Кістки у нього м’які, м’язи слабкі, але він твердо дотримується дао. Не знаючи про спілку двох статей, він наділений здатністю творити живе. Він дуже чуйний. Він кричить цілий день, і голос його не змінюється. Він цілком гармонійний.

Знання гармонії зветься сталістю. Знання сталості зветься мудрістю. Збагачення життя зветься щастям. Прагнення контролювати почуття зветься впертістю. Створіння, повне сил, старішає – це зветься порушенням дао. Хто не дотримується дао, той гине завчасно.

56

Той, хто знає, не мовить. Той, хто мовить, не знає. Той, хто зрікається своїх бажань, відмовляється від пристрастей, пригнічує свої здібності, звільняє себе від хаотичності, притьмарює свій блиск, уподібнює себе до порошинки, він – це щонайглибше. Його не можна наблизити для того, щоб із ним поріднитися; його не можна наблизити для того, щоб ним нехтувати; його не можна наблизити для того, щоб із нього скористатися; його не можна наблизити для того, щоб його звеличити; його не можна наблизити для того, щоб його принизити. Ось чому воно шановане в Піднебесній.


57

Країна керується справедливістю; війна ведеться хитрістю. Піднебесну дістають у володіння шляхом недіяння. Звідки я це знаю? Ось звідки: коли в країні багато заборонних законів, народ стає вбогий. Коли у народу багато гострої зброї, в країні ширяться заворушення. Коли багато вмілих майстрів, множаться рідкісні речі. Коли стає більше законів і наказів, зростає кількість злодіїв та розбійників.

Тому мудрець мовить: “Якщо я не дію, народ буде змінюватися сам; якщо я спокійний, народ буде сам виправлятися. Якщо я не кваплюсь, народ сам стає багатим; якщо я не маю пристрастей, народ стає щиросердим”.

58

Коли уряд спокійний, народ стає щиросердим. Коли уряд діяльний, народ стає нещасним. О нещастя! Воно є опорою щастя. О щастя! У ньому міститься нещастя. Хто знає їхні межі? Вони несталі. Справедливість знову перетворюється на хитрість, добро – на зло. Людина вже давно блукає манівцями. Тому мудрець справедливий і нічого не забирає в іншого. Він безкорисливий і не шкодить іншим. Він правдивий, але не занадто. Він світлий, але не бажає блищати.

59

Керуючи людьми і слугуючи небу, найкраще бути стриманим. Стриманість має бути головною турботою. Вона зветься вдосконаленням де. Вдосконалення де – всепереможне. Всепереможне наділене невичерпною силою. Невичерпна сила дає можливість оволодіти країною.

Начало, яким керується країна, довговічне, і називається глибоким і тривким, вічно сущим дао.

60

Керівництво великим царством нагадує приготування страви з дрібних риб. Якщо Піднебесною керувати згідно з дао, то злі духи померлих не будуть діяти. Злі духи будуть не лише бездіяльні, а й не зможуть чинити шкоду людям. Не лише вони не зможуть шкодити людям, а й мудреці не зможуть шкодити людям. Оскільки й ті, й інші не зможуть шкодити людям, їхні де поєднаються одне з одним.

61

Велике царство – це низовина річки, вузол Піднебесної, самиця Піднебесної. Самиця своєю незворушністю завжди перемагає самця, та незворушністю своєю вона стоїть нижче від самця. Тому велике царство прихиляє до себе маленьке тим, що ставить себе нижче від останнього; маленьке ж царство здобуває прихильність великого царства тим, що стоїть нижче від останнього. Тому прихиляють до себе або тим, що ставлять себе нижче, або тим, що самі по собі є нижчі. Нехай велике царство бажає не більше того, щоб усі були однаково нагодовані, а мале царство нехай бажає не більше того, щоб служити людям. Тоді обидва матимуть те, чого бажають. Великому належить бути внизу.


62

Дао – глибока основа всіх речей. Воно – скарб добрих і захист недобрих людей. Гарні слова можна виголошувати привселюдно, добру поведінку варто вітати. Але навіщо ж полишати недобрих людей? У такому разі для чого ж висувають володаря і призначають йому трьох радників?

Володар і радники, хоч і мають дорогоцінне каміння і можуть їздити колісницями, – краще їм буде спокійно дотримуватись дао.

Чому в давнину цінували дао? У той час люди не прагнули набувати багатства і злочини прощалися. Тому й дао у Піднебесній цінувалося дорого.

63

Треба здійснювати недіяння, зберігати спокій і смакувати позбавлене смаку. Велике складається з малого, а численне – з нечисленного. На ненависть треба відповідати добром.

Подолання важкого починається з легкого, здійснення великого починається з малого, адже в світі важке утворюється з легкого, а велике – з малого. Тому мудрець починає не з великого; тим самим він здійснює велике. Хто багато обіцяє, той не заслуговує на довіру. Де багато легких справ, там багато й важких. Тому мудрець ставиться до легкої справи, як до важкої; тому він не зазнає труднощів.

64

Те, що спокійне, легко зберегти. Те, що не виявило ще ознак, легко спрямувати. Те, що слабке, легко розділити. Те, що дрібне, легко розпорошити. Діяння слід починати з того, чого ще нема. Наведення ладу слід починати тоді, коли ще нема заворушень. Бо велике дерево виростає з малого, дев’ятиярусна вежа починає будуватися із жменьки землі, подорож завдовжки у тисячу лі починається з одного кроку.

Хто діє – зазнає невдачі. Хто чимось володіє – втратить. Ось чому мудрець бездіяльний, і він не зазнає невдачі. Він нічого не має і тому нічого не втрачає. Ті, які вершать свої справи й поспішають досягти успіху, зазнають невдачі. Хто обережно, як і почав, закінчує свою справу, у того завжди буде благополуччя. Тому мудрець не має пристрастей, не цінує речей, які важко здобути, вчиться у тих, хто не має знань, і йде тим шляхом, що ним пройшли інші. Він вірний природності речей і не сміє діяти свавільно.

65

У давнину ті, хто дотримувався дао, не освічували народ, а лишали його в темряві. Важко керувати народом, коли у нього багато знань. Тому управління країною за допомогою знань приносить країні лихо, а без допомоги знань – приводить країну до щастя. Хто знає ці дві речі, той стає прикладом для інших. Знання цього прикладу – це знання найглибшого де. Найглибше де – воно і глибоко, і далеко. Воно протилежне всім істотам, але приводить їх до певної відповідності з ним.

66

Річки та моря можуть владарювати над рівнинами, тому що вони здатні стікати вниз. Тому вони володарюють над рівнинами.


Коли мудрець бажає піднестися над народом, він мусить ставити с
ебе нижче від інших. Коли він бажає бути попереду від інших людей, він мусить ставити себе позаду інших. Тому, хоч він і стоїть над народом, він не є для народу тягарем; хоч він перебуває попереду, народ йому не шкодить. Тому люди з радістю його висувають і не відвертаються від нього. Він не бореться, завдяки чому він непереможний.

67

Всі говорять про те, що моє дао велике й не зменшується. Якби воно зменшилося, то після довгого часу воно стало б маленьким. Не зменшується тому, що воно є великим.

Я маю три скарби, які ціную: перший – це людинолюбство, другий – ощадливість, а третій полягає в тому, що я не смію бути попереду від інших. Я людинолюбний, тому можу стати хоробрим. Я ощадливий, тому можу бути щедрим. Я не смію бути попереду інших, тому можу стати розумним володарем.

Хто хоробрий без людинолюбства, щедрий без ощадливості, хто, будучи попереду, відштовхує тих, хто позаду, – той гине. Хто провадить війну людинолюбно, той перемагає, і його оборона неприступна. Небо його рятує, людинолюбство його обороняє.

68

Розумний полководець не буває войовничим. Умілий вояк не буває гнівним. Той, хто вміє перемагати ворога, не нападає. Той, хто вміє керувати людьми, не ставить себе в низьке становище. Це я називаю де, що уникає боротьби. Це сила в керуванні людьми. Це означає йти за природою та за давнім началом дао.

69

Військове мистецтво вчить: я не смію перший починати, я повинен чекати. Я не смію наступати хоча б на крок уперед, а відступаю на кілька кроків назад. Це називається діянням через недіяння, ударом без зусилля. У цьому випадку не буде ворога, і я можу обходитися без вояків. Немає більшого лиха, аніж недооцінити супротивника. Недооцінка супротивника пошкодить моєму найзаповітнішому засобові – дао. Внаслідок битв ті, що тужать, здобувають перемогу.

70

Мої слова легко зрозуміти і здійснити. Але люди не можуть зрозуміти і не можуть здійснювати. Слова мають початок, діла мають найголовніше. Оскільки люди їх не знають, вони не знають і мене. Коли мене мало знають, тоді я дорогий. Тому мудрець подібний до того, хто вбирається в грубе одіяння, при собі тримаючи яшму.

71

Хто, маючи знання, робить вигляд, що не знає, той вищий від усіх. Хто, не маючи знань, робить вигляд, що знає, той хворий. Хто, бувши хворим, вважає себе хворим, той не хворий. Мудрець не хворий. Бувши хворим, він вважає себе хворим, – тому він не хворий.


72

Коли народ не боїться можновладців, тоді приходить могутність. Не затісняйте його житла, не зневажайте його життя. Хто не зневажає народ, той не буде зневажений народом. Тому мудрець, знаючи себе, не виставляє себе. Він любить себе і не підносить себе. Він відмовляється від самолюбства і воліє не підноситись.

73

Хто хоробрий і войовничий – той гине, хто хоробрий і не войовничий – той буде жити. Перше зі сказаного означає користь, а друге – шкоду. Хто знає причини того, що небо ненавидить войовничих? Пояснити це важко і мудрецю.

Небесне дао не бореться, але вміє перемагати. Воно не мовить, але вміє відповідати. Воно з’являється саме собою. Воно спокійне і вміє керувати речами. Мережа природи рідка, та нічого не пропускає.

74

Якщо народ не боїться смерті, то навіщо ж погрожувати йому смертю? Хто примушує людей боятися смерті і вважає цю справу спокусливою, того я захоплю і знищу. Хто сміє чинити таке?

Завжди існує носій смерті, який убиває. А якщо хтось його замінить – це значить, замінить великого майстра. Хто, замінюючи великого майстра, рубає сокирою, той пошкодить свою руку.

75

Народ голодує тому, що влада бере забагато податків. Ось чому народ голодує. Важко керувати народом тому, що влада занадто діяльна. Ось чому важко керувати. Народ зневажає смерть тому, що в нього надто сильне прагнення життя. Ось чому зневажають смерть. Той, хто нехтує своїм життям, тим самим цінує своє життя.

76

Людина при своєму народженні ніжна і слабка, а з приходом смерті тверда і міцна. Всі істоти та рослини при своєму народженні ніжні і слабкі, а при загибелі сухі чи гнилі. Тверде і міцне – це те, що гине, а ніжне і слабке – це те, що починає жити. Тому могутнє військо не перемагає і міцне дерево гине. Міцне і могутнє не мають тієї переваги, яку мають ніжне і слабке.

77

Небесне дао нагадує напинання лука. Коли понижується його верхня частина, підіймається нижня. Воно забирає зайве і віддає відібране тому, хто його потребує. Небесне дао забирає у багатих і віддає бідним те, що у них забрали. Людське ж дао – навпаки. Воно забирає у бідних і віддає багатим те, що у них забрали. Хто може віддати іншим усе зайве? Це можуть зробити тільки ті, які дотримуються дао. Тому мудрець робить, та не користується тим, що зроблено, здійснює подвиги, та себе не вславляє. Він благородний тому, що не має пристрастей.


78

Вода – це найм’якше і найслабкіше створіння в світі, але в подоланні твердого й міцного вона непереможна, і на світі нема їй рівного.

Слабкі перемагають дужих, м’яке долає тверде. Це знають усі, але люди не можуть цього здійснити. Тому мудрець мовить: “Хто взяв на себе приниження країни – стає її володарем; хто взяв на себе нещастя країни – стає володарем Піднебесної”.

Правдиві слова схожі на свою протилежність.

79

Після приборкання великого заворушення обов’язково зостаються його наслідки. Як можна назвати це добром? Тому мудрець дає присягу, що не буде нікого ганити. Добрі прагнуть угоди, а недобрі – здирства. Небесне дао ставиться до всіх однаково, та воно завжди на боці добрих.

80

Нехай держава буде маленькою, а населення – нечисленним. Якщо в державі є різні знаряддя, не треба до них вдаватися. Хай люди до кінця свого життя не йдуть далеко від своїх місць. Якщо в державі є човни та колісниці, не треба з них користатися. Навіть якщо є вояки, не треба їх виставляти. Нехай народ починає знову плести вузлики і вживати їх замість письмен. Нехай їжа буде смачною, одяг гарним, житло зручним, а життя радісним. Нехай сусідні держави бачать одна одну, чують через кордон спів півнів і гавкіт собак, але люди до самої смерті не відвідують одне одного.

81

Правильні слова не вишукані. Гарні слова не заслуговують на довіру. Добра людина не красномовна. Красномовна людина не добра. Той, хто знає, не доводить; хто доводить, не знає.

Мудрець нічого не нагромаджує. Він усе робить для людей і все віддає іншим. Небесне дао несе всім істотам користь і ніяк їм не шкодить. Дао мудреця – це діяння без боротьби.

“Мен-цзи”

Книга “Мен-цзи” («孟子») названа ім’ям свого автора, знаменитого філософа та мислителя китайської древності Мен-цзи (Мен Ке, 孟苛; цзи (子) – загальне поняття “філософ”). Мен-цзи жив приблизно в 372-289 до н.е. і був родом із князівства Лу (на території сучасної провінції Шаньдун). Вважається, що він був учнем Цзиси, онука Конфуція, хоча деякі заперечують цей факт, стверджуючи, що він осягнув учення Конфуція, вивчаючи трактат “Чжун’юн” («中庸»). Мен-цзи багато мандрував, викладаючи свої ідеї в розмовах із учнями, а також із правителями удільних князівств. Перебуваючи на державній службі, він прагнув застосувати на практиці свої ідеали гуманного й справедливого правління, проте йому це не вдалося, оскільки лиш короткий час він був радником у князівстві Ці. Залишивши службу, Мен-цзи продовжував мандрувати й удосконалювати своє вчення, яке передавав учням і послідовникам.

Книга “Мен-цзи” – найзначніша в конфуціанському каноні після “Луньюя” Конфуція. Трактат входить до канонічного конфуціанського “Чотирикнижжя” («四书»), куди належать також “Луньюй” («论语»), “Велике вчення” («大学») та “Вчення про середину” («中庸»); у цих творах послідовники Конфуція розвинули його вчення.

Книга має сім розділів, які, у свою чергу, складаються із двох частин; частини поділяються на розділи й далі на параграфи або статті. Деякі розділи не поділяються на параграфи.

Тези Мен-цзи, як правило, зовсім прозорі, вони не вимагають спеціальних великих пояснень; до деяких питань він вертається не один раз, очевидно, надаючи їм особливого значення. Зміст тез стосується будь-якої епохи й будь-якого народу.

Існують кілька різних поглядів щодо авторства книги “Мен-цзи”. Так, історик Сима Цянь (145?-90? до н.е.) та філософ Чжу Сі (1130-1200) дотримувалися тієї думки, що книга написана самим Мен-цзи разом із кількома його учнями. Інші вчені вважають, що книга була складена послідовниками Мен-цзи вже після його смерті. Основу книги, безперечно, становлять вислови самого філософа, який висвітлив конфуціанське вчення, збагативши й розширивши його, і вже таким передав Конфуцієву мудрість наступним поколінням.

Скажімо, якщо Конфуцій говорить про гуманність, то Мен-цзи йде далі, розмірковуючи про гуманність та справедливість; якщо Конфуцій говорить про волю, то Мен-цзи – про виховання життєвої сили. Зовсім нова для філософів стародавнього Китаю ідея, висловлена Мен-цзи, – це думка про доброту людської природи. Мен-цзи стверджував, що людина від народження несе в собі зародки позитивних якостей. Співчуття, почуття сорому й поваги, відчуття правди й неправди – усе це даровано їй Небом. Але якщо людина не розвиває свої добрі почуття, то вони загинуть. Людина має добрий або поганий характер залежно від того, в якому напрямку вона рухається під впливом своїх почуттів. Тому люди, які зіпсували свою первісну природу під впливом пристрасті, повинні безупинно займатися самовдосконаленням, аби повернути собі цю чисту природу.

Філософія Мен-цзи зробила величезний внесок у розвиток конфуціанства того часу, а його погляди вплинули на подальший розвиток філософської думки в Китаї.

Наводимо уривки із “Мен-цзи” (переклад за виданням: Классическое конфуцианство. Мен-цзы, Сюнь-цзы. В 2-х т. / Пер. и коммент. И.Зограф. – М., 2000. – Т.2. – С. 94-137).


Розділ 6. Частина перша

І

1. Гао-цзи сказав, звертаючись до Мен-цзи: “Природа людини подібна до верби, а справедливість подібна до чаші. Зробити природу людини гуманною та справедливою – однаково, що з верби зробити чашу”.

2. Мен-цзи сказав на це: “Чи можете ви, залишивши недоторканою природу верби, зробити з неї чашу? Ви повинні пошкодити вербу, і тільки тоді зробите з неї чашу. І якщо вам доведеться пошкодити вербу, і тільки тоді зробити з неї чашу, то в такий же спосіб ви повинні заподіяти шкоду природі людини, щоб зробити її гуманною та справедливою. На жаль, ваші слова [призведуть до того, що] всі люди Піднебесної будуть вважати нещастям гуманність і справедливість”.

ІІ

1. Гао-цзи сказав: “Природа людини подібна до стрімкого потоку води. Дай йому можливість текти на схід – потече на схід, дай можливість текти на захід – потече на захід. Природа людини не розділяється на добру й недобру, подібно до того як вода не робить різниці між сходом і заходом”.

2. Мен-цзи сказав: “Вода справді не робить різниці між сходом і заходом, але хіба їй байдуже, де верх і де низ? Природа людини прагне до добра, подібно до того, як вода спрямовується вниз. Нема людини, яка б не прагнула до добра, як немає води, яка б не текла вниз.

3. Що стосується води, то якщо вдаряти по ній і змушувати здійматися, можна зробити так, що вона підійметься вище вашого чола, а якщо зробити запруди і спрямувати її, то можна змусити її опинитися на горі. Але хіба це пов’язано із природою води? Саме сила робить це. І людину можна спонукати зробити недобре, якщо вчиняти із її природою так само”.

ІІІ

1. Гао-цзи сказав: “Життя – це те, що ми називаємо природою”.

2. Мен-цзи запитав: “Чи називаєте ви життя природою так само, як біле називаєте білим?” Гао-цзи відповів: “Так, звичайно”. Мен-цзи додав: “Чи подібне біле білого пір’я до білого білого снігу, а біле білого снігу – до білого білої яшми?” Гао-цзи знову відповів: “Так, звичайно”.

3. Мен-цзи сказав: “У такому випадку природа собаки подібна до природи бика, а природа бика подібна до природи людини?”.

1. Мен-цзи сказав: “Гуманність – це природне почуття людини. Почуття обов’язку – це її шлях.

2. Як сумно, коли люди забувають про цей шлях і не користуються ним, і коли вони втрачають це природне почуття і не мають уміння його відшукати.


3. Якщо в кого-небудь пропаде курка або собака, він знає, як знайти їх. Якщо ж людина втрачає своє природне почуття, вона не знає, як знайти його.

4. Сенс вчення тільки в тому і є, щоб знайти це загублене почуття [добра]”.

XІX

Мен-цзи сказав: “П’ять злаків – це найпрекрасніше з того, що сіють. Але якщо злаки не дозрівають, то вони гірші від дикого проса. І [сила] гуманізму також тільки в його зрілості”.

XX

1. Мен-цзи сказав: “[Стрілець] І, навчаючи людей стріляти з лука, безсумнівно натягав лук до кінця. Учні неодмінно намагалися зробити так само.

2. Майстер, навчаючи людей, обов’язково користується циркулем і прямокутником. Учні обов’язково вчиняють так само”.

Розділ 7. Частина перша

ІV

1. Мен-цзи сказав: “Усі речі перебувають у мені.

2. Немає більшої радості, ніж, звертаючись усередину себе, досягти щирості.

3. Немає коротшого [шляху] для досягнення гуманності, ніж у своїх діях намагатися бути терпимим [стосовно інших]”.

V

Мен-цзи сказав: “Є багато людей, які діють, не маючи чіткого розуміння; роблять усе за звичкою, не вникаючи глибоко, і тому хоча вони все життя йдуть за дао, але самого дао не розуміють”.

Мен-цзи сказав: “Людина не може бути без сорому. Але той, хто засоромився своєї безсоромності, не буде після цього безсоромним”.

XІV

1. Мен-цзи сказав: “Добре слово не так глибоко проникає в душу людини, як репутація доброго.

2. Добре керівництво не так завойовує [симпатії] народу, як добре навчання.

3. Добре керівництво – народ боїться його; добре навчання – народ любить його. Добре керівництво знаходить багатство народу; добре навчання отримує серця народу”.

XV

1. Мен-цзи сказав: “Уміння, [отримане] без навчання, – це вроджений талант; знання, знайдені без роздумів, – це вроджені знання.


2. Немовлята, яких [ще] носять на руках, уміють любити своїх бат
ьків; коли вони підростають, то вміють шанувати своїх старших братів.

3. Любити батьків – це [прояв] гуманності (жень); шанувати старшого брата – це [прояв] почуття обов’язку (і). Немає нічого [важливішого], ніж поширювати ці почуття на всю Піднебесну”.

XVІІ

Мен-цзи сказав: “Не роби того, що не треба робити; не бажай того, чого не слід бажати, – [завжди] роби тільки так”.

XXXVІІІ

Мен-цзи сказав: “[Наше] тіло з [усіма його] функціями дано нам від природи. Але тільки будучи великомудрим можна відповідати своїй фізичній організації”.

“Вчення про середину”

(або “Рівновага й виваженість”, “Чжунюн”)

“Чжун’юн” («中庸») первісно є 31-им розділом “Книги обрядів” (“Ліцзі”, «礼记»), що входить до канонічного конфуціанського “П’ятикнижжя” («五经»). За епохи Сун (960-1279) “Чжун’юн” було виділено філософами-неоконфуціанцями Чен І та Чжу Сі в окремий трактат і включено до “Чотирикнижжя” («四书») разом із працями “Лунь’юй” («论语»), “Дасюе” («大学») та “Мен-цзи” («孟子»). У наведеному нижче перекладі курсивом виділено коментарі до трактату, зроблені Чжу Сі. Він також поділив трактат на розділи (чжани, 章) і дав їм назви.

Учитель Чен-цзи сказав: “Те, що не збочується, зветься рівновагою. Те, що не [піддається] змінам, зветься виваженістю. Рівновага є праведним благом Піднебесної. Виваженість є встановленим порядком Піднебесної”. Ці слова як сутність учення послідовники Конфуція передавали з покоління в покоління. Цзи Си непокоївся, що з часом [точність переказу] втратиться, тому занотував усе в книгу, яку передав Мен-цзи. Його книга на початку виголошує принцип єдиного, всередині розсипається силою-силенною речей і наприкінці знову зливається у принцип єдиного. Вивільняючись, заповнювати всі шість сторін Усесвіту, згортаючись, сховатися в найдрібнішому; мати невичерпну глибину, – усе це є [ознаками] справжнього вчення. Сумлінний учень упертістю та наполегливістю опанує [його] й користуватиметься все життя, бо ж [воно] невичерпне.

Чжан 1. Основна Суть

Визначене небом зветься характером. Те, що спрямовує характер, зветься благом. Те, що виховує благо, зветься освітою. Від блага неможливо відділитись ні на мить, [те, від чого] можливо відділитися, не є благом. Тому доброчесна людина обережна там, де її не бачать і обачна там, де її не чують. Немає нічого очевиднішого за приховане, немає нічого більш наочного за потаємне, тому добродій пильнує себе й на самоті. Коли радощі, гнів, скорбота й веселощі не вириваються [назовні] – це зветься рівновагою; коли ж, вирвавшись, утримуються в межах рівноваги, – це зветься гармонією. Рівновага є могутнім коренем Піднебесної. Гармонія є всепроникним благом Піднебесної. Коли досягаються рівновага і гармонія, небо й земля набувають [належних] положень та породжують силу-силенну речей.

У зачині Цзи Си оповідає передані [йому в переказах] ідеї: насамперед пояснює, що корінь блага початково походить від неба і не може змінюватися. Субстанційно воно (благо) покоїться в нас самих і є невід’ємним [від нас]. Далі йдеться про необхідність плекати й виховувати [власні чесноти] і [повсякчас] пильнувати себе. Наприкінці говориться про досконалі діяння святих та мудреців. Здається, це і є прагненням до вчення: вибагливо ставлячись до себе, сам отримуєш [користь], позбуваючись егоїзму, [викликаного] зовнішніми принадами, натомість поповнюєш свою природнодану благість. – Ян Ши вбачав у цьому корінний принцип усього трактату. В наступних 10-ти чжанах Цзи Си залучає слова Вчителя задля остаточного [прояснення] змісту попереднього чжану.

Чжан 2. Пізнання Людей

Чжунні сказав: “Добродій [живе відповідно до] рівноваги й виваженості, негідник протистоїть рівновазі й виваженості. Рівновага і виваженість добродія – у його постійній врівноваженості. Спротив негідника рівновазі й виваженості – у його легковажній необачності.


Чжан 3. Виправлення Серця

Учитель сказав: “Рівновага і виваженість – ось досконалість! Та в народі мало хто здатен довго [перебувати у цьому стані]”.

Чжан 4. Виправлення Серця

Учитель сказав: “Благо не поширюється, і я знаю [причину] цього: розумні його проминають, а нездари не ладні збагнути. Благо не прояснюється, бо достойники минають, а нікчеми не ладні сягнути. Серед людей немає таких, які б не пили й не їли, та мало хто здатен відчувати смак”.

Чжан 5. Самовдосконалення

Учитель сказав: “Мабуть, благо є нездійсненним!”

Чжан 6. Ретельність і Допитливість

Учитель сказав: “Велемудрим же був Шунь! Шунь був допитливим і ретельно обмірковував [навіть] недбало кинуті слова. Тамував зле і плекав добре; в усьому стримуючи крайнощі, обирав середину для здійснення в народі, – саме тому й став Шунем!”

Чжан 7. Осягнення Блага

Учитель сказав: “Усі люди говорять “я знаю”, але, на повному скаку потрапивши в тенета або в яму, не знають, як урятуватись. Усі люди говорять “я знаю”, та, вибравши рівновагу і виваженість, не здатні протриматися й місяця”.

Чжан 8. Виправлення Серця

Учитель сказав: “Хуей у стосунках з людьми обрав [мірилом] рівновагу і виваженість. Отримуючи щоразу благий здобуток, надійно ховав його в серці й більше не втрачав”.

Чжан 9. Виправлення Серця

Учитель сказав: “У країнах і наділах Піднебесної можна встановити злагоду, від титулу й платні можна відмовитися, по голому крицевому лезу можна ступати [неушкодженим], та неможливо [так просто] набути рівноваги й виваженості”.

Чжан 10. Осягнення Блага

Цзи Лу запитав про міць. Учитель відповів: “Міць півдня? Міць півночі? Твоя власна міць? [Власною] милістю й великодушністю навчати [інших], не мститися за неґречне [ставлення до себе] – у цьому гідна добродія міць [людей] півдня. Спати в бойовому обладунку, не випускаючи з рук зброї, воліти битися на смерть – у цьому гідна сильного міць [людей] півночі. Тому [дії] добродія гармонійні, а не свавільні – ось міць! Перебувати в рівновазі й не збиватися на манівці – ось міць! Коли у країні панує благо, не ламатися перед негараздами – ось міць! Коли країна позбавлена блага, до самої смерті не зраджувати [собі] – ось міць!”

Чжан 11. Виправлення Серця

Учитель сказав: “Жити відлюдником і чинити всіляку дивину, аби залишитися в переказах наступних поколінь, – я не роблю того. [Деякі] добродії вирушають у путь, керуючись благом, але геть усе полишають на півдорозі – я не здатний на таке. Добродій дотримується рівноваги й виваженості, ховається від світської метушні й не шкодує за славою – на таке здатен лише святий”.

Чжан 12. Пізнання Речей

Учитель сказав: “Благо добродія – вичерпно доступне, але й невловиме. [Навіть] простуваті чоловік і жінка в змозі пізнати його. Та у його вищій досконалості навіть для святого дещо зостається невідомим. Нікчемна подружня пара спроможна чинити [благо], та у його вищій досконалості навіть для святого дещо лишається неможливим. Хоч які величезні небо й земля, люди все ж знаходять, на що нарікати. Тому, коли говорити про найбільше, що має добродій, то в Піднебесній ніхто не ладен цього здійснити, а говорячи про найменше, ніхто у Піднебесній не годен цього знищити”. У “Каноні Пісень” говориться: “Шуліка злітає до самих небес, риба пірнає до самих глибин”, – ці слова прояснюють верхня і нижня [межі]. Благо добродія бере початок із [простих] людей, але у своїй досконалості охоплює небо й землю.

Сказаним Цзи Си роз’яснює суть 1-го чжану про неможливість відокремлення від блага. У наступних восьми чжанах слова Конфуція залучатимуться з метою подальшого тлумачення [вчення].

Чжан 13. Благородні Вчинки

Учитель сказав: “Благо не є віддаленим від людини. Віддалення від людей заради блага не може бути благом”. У “Каноні Пісень” говориться: “Тешу топорище, тешу топорище – сам зразок недалеко”. Тримаючи сокиру, тесати [нове] топорище, приміряючи навскіс на око – однаково видаватиметься надто не схожим [на зразок]. Тому добродій напучує людей, виходячи з [особливостей] самих людей, і зупиняється, коли ті виправляться. Відданість і ґречність недалеко відходять від блага; коли не бажаєш, аби тобі що-небудь заподіяли, не чини цього й іншим. “З чотирьох благ добродія [я,] Цю, не спромігся на жодне: не ладен догледіти батька, як належить синові; не ладен служити правителю, як належить міністрові; не ладен ставитись до старшого брата так, як належить молодшому; не ладен передбачати власні дії, як належить друзям”. Поширюю чесноту виваженості, [але дотримуюсь] обережності, говорячи про виваженість. Трапляються недоліки – не насмілююсь [їх] не виправляти, коли [відчувається] надмірність – не насмілююсь продовжувати. Словами дбаючи про дії, діями дбаючи про слова, хіба ж може добродій бути неправдивим?!

Чжан 14. Самовдосконалення

Добродій здійснює вчинки відповідно до свого становища, не прагнучи нічого зайвого. Коли він багатий – то чинить, як годиться багатому; коли бідний – чинить, як годиться бідному; опинившись серед варварів, чинить, як годиться варвару; потрапивши у скрутне становище, чинить, як слід чинити у скруті. Де б не опинився, добродій завше отримує для себе [духовний] здобуток. Керуючи згори, [добродій] не принижує підлеглих, перебуваючи знизу, не запобігає перед вищими [чинами]. Виправляючись та самовдосконалюючись, [він] не вимагає [надто багато] від інших – тому не викликає нарікань. [Він] не скаржиться на небо вгорі і не звинувачує людей унизу. Тому добродій перебуває у незворушності, слухаючись веління [неба], а негідник наражається на небезпеку у пошуках легкої вигоди. Вчитель сказав: “Стрілець із лука дещо нагадує добродія: не спромігся поцілити – шукай [причину] в собі”.

Чжан 15. Згуртування Родини

Благо добродія подібне до далекої подорожі, що неодмінно [починається] зблизька, подібне до сходження вгору, яке неодмінно [починається] знизу. У “Каноні Пісень” говориться: “[Життя] з дружиною та дітьми в любові й злагоді подібне до гри на гуслях та цитрі. Якщо братú [живуть] у злагоді – то є велика радість і гармонія. Давши лад господі й сім’ї, [принесеш] радість і дружині, й дітлахам”. Учитель сказав: “Оце і є – [діяти] відповідно до [прагнень] батьків”.

Чжан 16. Згуртування Родини

Учитель сказав: “Великою ж є благочинність духів померлих! Дивишся на них і не бачиш, слухаєш їх і не чуєш, [вони] мають тіло, але не втрачають його. [Вони] примушують людей Піднебесної [готувати] жертовне просо і [вдягати] ритуальне вбрання, аби [гідно] здійснити жертвоприношення, [вони] ніби постійно витають десь угорі, ніби оточують зусібіч”. У “Каноні Пісень” говориться: “Коли духи надходять – це неможливо вгадати, але усі знають [про їхню присутність]”. У цьому проявляється потаємне: щирість так само неможливо приховати.

Чжан 17. Пізнання Неба

Учитель сказав: “Великою ж є поштивість Шуня до батьків! Своєю благочинністю [він] рівнявся зі святими, його величали Сином Неба, володіння його простягалися в межах чотирьох морів, у храмах предків йому [постійно] здійснювалися жертвоприношення, і рід його продовжувався в дітях та онуках. Тому [людина] великої благочинності неодмінно дістане належне місце [у громаді], неодмінно отримає належний достаток, неодмінно набуде належної слави, неодмінно здобуде належне довголіття. Тому небо, породжуючи речі, неодмінно діє, виходячи з [властивостей] матеріалу. Тому те, що росте, – плекають, а те, що хилиться, – полишають напризволяще. У “Каноні Пісень” говориться: “Щасливий і радісний правитель є взірцем вищої благочинності. Належним чином керуючи народом, з повагою і любов’ю ставлячись до людей, [він] отримує добробут від самого неба, пильнуючи виконання велінь [неба], дістає напучення від самого неба”. Тому [людина] великої благочинності неодмінно отримує веління [неба на управління Піднебесною]”.

Чжан 18. Згуртування Родини

Учитель сказав: “Єдиний [серед людей] Вень-ван не знав печалі й тривог, маючи батька Ван Цзі та сина У-вана. Батько розпочав, а син продовжив [його справу]. У-ван продовжив спадкоємну лінію Тай-вана, Ван Цзі і Вень-вана: одного разу, вдягнувши військові обладунки, здобув Піднебесну і довіку не втратив гучної слави; величався Сином Неба, володіння його простягалися в межах чотирьох морів, у храмах предків для нього [постійно] здійснювалися жертвоприношення, і рід його продовжувався в дітях та онуках. У-ван отримав веління [неба] у похилому віці, Чжоу-гун продовжив благочинні діяння Вень[-вана і] У[-вана], здійснив жертвоприношення [душам] померлих Тай-вана і Ван Цзі, посмертно вшанувавши їх як Синів Неба. [Правила] цієї етики охопили усіх від чжухоу і дафу до ши і простих людей. [Якщо] батько мав титул дафу, а син був ши, то ховали [батька], як личить дафу, а жертвоприношення [для нього] здійснювалось, як для ши. [Якщо] батько був ши, а син – дафу, то ховали [батька] як ши, а жертвоприношення здійснювалось, як для дафу. Однорічну жалобу носили за дафу; трирічну жалобу носили за Сином Неба; жалобу за батьками [мусили] носити всі від верхів до низів.

Чжан 19. Згуртування Родини

Учитель сказав: “[Воістину] У-ван і Чжоу-гун сягнули верху поштивості [сина до батьків]! Шанобливий [нащадок] дбає про втілення прагнень [предків], дбає про продовження справи [предків], навесні та восени ремонтує храми предків, [належним чином] лаштує жертовне начиння, впорядковує ритуальний одяг, приносить [у жертву] сезонні продукти”. Етикет [обрядового дійства] у храмі предків обумовлює порядок розташування [учасників] за [приналежністю до] батьківської або синівської [ліній]. Порядок [розташування за] титулами визначає родовитість. Порядок проведення дійства визначає здібності й таланти [учасників]. Порядок ушанування господарями гостей першою чарою показує прихильність [предків до своїх нащадків]. Колір волосся [допомагає] розсадити [учасників] за віком. Обіймати належну посаду, здійснювати належні ритуали, виконувати встановлену музику, поважати шанованих, любити рідних, служити мертвим так, як служили живим, ставитись до небіжчиків так, ніби вони ще поруч, – ось довершеність у поштивості до батьків. [Суть] етикету жертвоприношення небу й землі – у служінні верховному божеству. [Суть] етикету храму предків – у принесенні жертв своїм пращурам. [Для того ж, хто] збагне сутність етикету жертвоприношення небу й землі, ритуалів “пір року”, управління державою уподібниться до розглядання власної долоні.


Чжан 20. Управління Державою

Ай-гун запитав про державне управління. Учитель сказав: “[Принципи] державного управління Вень[-вана і] У[-вана] написані на бамбукових пластинах. Коли народ [країни живе] у добробуті, тоді живе і справа управління; коли народ сходить нанівець, тоді гине й справа управління. Благо людини живить справу управління, благо землі живить дерева. Тому справа управління [подібна] до очерету”. Ось чому здійснення державного управління залежить від людей, [які безпосередньо цим займаються]. У виборі людей [слід] виходити з [якостей] особистості; у вдосконаленні особистості [слід] виходити з блага; у вдосконаленні блага слід виходити з людяності. Людяність є [мірою] людських стосунків, вершина [ж їх] –  любов до рідних. Справедливість є [мірою] належності, вершина [ж її] – вшанування доброчесних. Різниця [полягає] в турботі про [близьких і далеких] родичів, [а також] у ступені вшанування достойних, породженому етикетом. Тому добродій не може не займатись самовдосконаленням. Бажаючи самовдосконалюватись, не можна не піклуватися про рідних. Бажаючи піклуватись про рідних, не можна не розумітися на людях. Бажаючи розумітися на людях, не можна не знати [волю] неба. Вищих благ Піднебесної п’ять, здійснюються вони у трьох [благочинствах]. Сказано: “Стосунки між правителем і міністром, батьком і сином, чоловіком і дружиною, старшим і молодшим братами та між друзями є п’ятьма вищими благами Піднебесної. Знання, людяність та відвага є трьома вищими благочинствами. Здійснюються вони в єдиному. Чи [мати] знання від народження, чи [осягати] знання через навчання, а чи [здобувати] знання тяжкою працею – усе то є одне [й те саме] знання. Чи здійснювати [ці три благочинства] із задоволення, чи задля вигоди, чи під примусом, – заслуга однакова”. Учитель сказав: “Заповзятість у навчанні наближає до знання, невтомне розповсюдження блага наближає до людяності, усвідомлення сорому наближає до відваги. Знаючи ці три [правила], знатимеш, як самовдосконалюватись. Знаючи, як удосконалити себе, знатимеш, як керувати людьми. Знаючи, як керувати людьми, знатимеш, як правити царствами Піднебесної. Для кожного, хто править царствами Піднебесної, існує дев’ять основоположних правил: самовдосконалюватися, шанувати доброчесних, любити рідних, поважати міністрів, дбати про підлеглих, [плекати] простий люд, [ніби власних] дітей, закликати [до себе представників] ста ремесел, піклуватися про гостей [що прибули] здалеку, огортати турботою удільних правителів. Самовдосконалюючись, установиш благо; шануючи доброчесних, позбудешся сумнівів; люблячи рідних, не почуєш нарікань від батьків та братів; поважаючи міністрів, уникнеш розбрату; якщо дбатимеш про підлеглих, то служилий люд віддячить суворим дотриманням етикету; якщо [плекатимеш] простий люд [ніби власних] дітей – сто родів не шкодуватимуть [для тебе] сил; закликаючи [до себе представників] ста ремесел, [завжди] матимеш удосталь коштів; піклуючись про гостей здалеку, [матимеш] підтримку зусібіч; якщо огорнеш турботою удільних правителів, то Піднебесна підкориться. [Своєчасно готувати] жертовне просо і [вдягати] ритуальне вбрання, не діяти всупереч етикету, – так самовдосконалюються. Класти край лихослів’ю, триматися далі від [жіночих] знад, низько цінувати власність і високо – благочинність, – так напучують на доброчесність. Гідно займати своє положення [у суспільстві], примножувати свій добробут, ділити [з сім’єю] щастя й біди, – так напучують на любов до рідних. Піклуватися про чиновництво, довіряючи [відповідальні] доручення, – так напучують міністрів. Виявляти довіру і [сприяти] підвищенню добробуту, – так напучують служилий люд. Своєчасно збирати помірну подать, – так напучують сто родів. Щоденно пильнувати і щомісячно перевіряти [роботу], нагороджуючи здібних і працьовитих, – так напучують [представників] ста ремесел. Проводжати тих, хто їде, і вітати новоприбулих, схвалювати доброчинних і виявляти милість до немічних, – так піклуються про гостей [що прибули] здалеку. Давати продовження майже згаслому роду і відроджувати державу, що занепала, приборкувати заворушення й усувати небезпеку, вчасно влаштовувати аудієнції, щедро дарувати і скромно приймати [підношення], – так виявляють турботу про удільних правителів. Для кожного, хто править царствами Піднебесної, існує дев’ять правил, а здійснюються вони в єдиному. У всякій справі підготовка обумовлює успіх, непідготовленість призводить до краху. Підготувавши слова, не затнешся [у промові]. Передбачивши [хід] справи, не зазнаєш труднощів. Передбачивши [власні] дії, не шкодуватимеш. Передбачене благо не вичерпається [повік]. [Якщо] підлеглий не здобуде [прихильності] начальника, [він] не буде спроможний керувати народом. Здобуття [прихильності] начальника визначається [іншим] благом: не [маючи] довіри друзів, неможливо здобути [прихильність] начальника. Довіра друзів визначається [іншим] благом: не виявляючи поштивості до рідних, не матимеш довіри друзів. Поштивість до рідних визначається [іншим] благом: без щирості перед самим собою не будеш поштивим до рідних. Щирість перед собою визначається [іншим] благом: не прозрівши благість [людини], не будеш щирим перед собою. Щирість є небесним благом. Набуття щирості є людським благом. Щирий [від природи] оволодіває [знаннями] не [заглиблюючись у] міркування, досягає [мети], не докладаючи зусиль, смиренно йде за благом рівноваги, [а отже,] є святим. Той, хто набув щирості, обирає благість [критерієм вчинків] і твердо його дотримується. [Необхідно бути] нестримним у навчанні, ретельним у допитливості, обережним у думках, [здатним] ясно розрізняти [хибне й правильне], самовідданим у вчинках. Можна і не навчатись, [але], навчаючись, не кидай [науки], доки не опануєш. Можна і не допитуватись, [але], допитуючись, не переставай [питати], доки не дізнаєшся. Можна й не міркувати, [але], розмірковуючи, не кидай [міркувань], доки не оволодієш [предметом]. Можна й не [намагатися] розрізняти [правильне й хибне, але, взявшись] розрізняти, не кидай, доки не з’ясуєш. Можна й не робити вчинків, [але] роблячи, не переставай [діяти], доки не докладеш усіх зусиль. Дехто здатен осягнути щось одразу, я – [лише після] ста [спроб]. Дехто здатен осягнути щось із десятого [разу], я – [лише після] тисячі [спроб]. Опанувавши цим благом, навіть нетямущий неодмінно порозумнішає, навіть кволий неодмінно зміцніє”.

Чжан 21. Пізнання Характеру

Розуміння через щирість зветься характером. Щирість через розуміння зветься освітою. Де щирість – там розуміння, де розуміння – там щирість.

На початку Цзи Си вдається до [викладених у] попередніх чжанах ідей Учителя про небесне й людське благо. У всіх наступних дванадцяти чжанах Цзи Си знову й знову тлумачить ідеї цього чжану.

Чжан 22. Щирість Прагнень

У Піднебесній лише гранично щирий здатен вичерпно [осягнути] власний характер. [Той, хто] здатен вичерпно [осягнути] власний характер, є здатним вичерпно [осягнути] характер людини. [Той, хто] спроможний вичерпно [осягнути] характер людини, здатен вичерпно [осягнути] характер речей. [Той, хто] спроможний вичерпно [осягнути] характер речей, годен впливати на породження й плекання [речей] небом і землею. [Той, хто] спроможний впливати на породження й плекання [речей] небом і землею, годен зрівнятися з небом і землею.

Чжан 23. Щирість Прагнень

Наступним після [гранично щирого] є ретельний у дрібницях. Ретельністю можна набути щирості. [Поява] щирості обумовлює [її] вияв назовні; вияв назовні обумовлює [її] очевидність; очевидність обумовлює осяйність; осяйність обумовлює дію; дія обумовлює зміни; зміни обумовлюють перетворення. У Піднебесній лише гранично щирий здатен  перетворювати [речі].

Чжан 24. Управління Державою

Благо граничної щирості – у здатності знати наперед. Напередодні розквіту країни неодмінно з’являються щасливі знамення. Напередодні загибелі країни неодмінно виникають лихі провісники нещастя. Все це можна угледіти на стеблах деревію і черепашачих панцирах, [відчути в] рухах чотирьох кінцівок. При наближенні негоди чи щастя [щирий] напевне знає добре й лихе наперед. Тому гранично щирий подібний до духів.

Чжан 25. Щирість Прагнень

Щирість творить сама себе, благо спрямовує само себе. Щирість є кінцем і початком речей, без щирості немає речей. Саме тому добродій [високо] цінує щирість. Щирість не обмежується творінням самої себе, а тому створює речі. Творити себе – це людяність. Творити речі – це знання. [Щирість є] благочинністю характеру, що поєднує зовнішнє і внутрішнє благо, тому постійне її здійснення є [завжди] доречним.

Чжан 26. Поглиблення Вчення

Тому граничну щирість неможливо вичерпати. Невичерпність обумовлює тривалість; тривалість обумовлює сталість; сталість обумовлює далечінь; далечінь обумовлює широту й родючість; широта й родючість обумовлюють осяйну велич. Широта й родючість є тим, що вирощує речі; осяйна велич є тим, що огортає [собою всі] речі; далечінь і тривалість є тим, що творить речі. Широта й родючість личить землі; осяйна велич личить небу. Далечінь і тривалість не мають меж. Той, хто відповідає цим [ознакам], без зайвих розмірковувань розрізняє [лихе й добре], не рухаючись, змінюється, не діючи, розвивається. Благо неба й землі можна вичерпно [пояснити] однією фразою: “Створюючи речі, не повторюватись; породжуючи речі, не міряти”. Благами неба й землі є широта, родючість, велич, осяйність, далечінь і тривалість. Ось – небо, [воно складається з] множини дрібних яскравих [цяток], але у своїй незмірності тримає вагу сонця, місяця, зірок і планет, огортає [собою] силу-силенну речей. Ось – земля, [вона складається з] множини жменьок ґрунту, але у своїй протяжності й товщі несе [на собі] гори й пагорби, не відчуваючи тягаря, приводить у рух ріки й моря, не розріджуючись, вирощує [на собі] силу-силенну речей. Ось – гори, [вони складаються з] великої кількості камінців, але на їхніх кручах і висотах ростуть трави й дерева, мешкає птаство та звірі, накопичуються затаєні багатства. Ось – вода, [вона складається з] великої кількості жмень, [якими черпають], але в своїй незглибимості породжує крокодилів і черепах, водяних драконів і риб, вивергає скарби. У “Каноні Пісень” говориться: “Лише веління неба воістину вічні”. Інакше кажучи, небо саме через це і є небом. “Хіба ж не велична чистота доброчинності Вень-вана?!”. Інакше кажучи, Вень-ван і є Вень[-ваном] завдяки своїй безмежній чистоті.


Чжан 27. Самовдосконалення

Грандіозним є благо святого! Розстилаючись безмежно, [воно] живить силу-силенну речей, у висоту сягає неба. У своїй величній неозорій повноті вміщує триста правил ритуалу і три тисячі настанов, які здійснюються лише після появи потрібної людини. Тому говориться: без довершеної благочинності довершене благо буде нетривким. Тому добродій у характері цінує благочинність і благом [вважає] допитливість та навчання; [він є] всеосяжним і всепроникним, сповненим осяйної величі, і благом [вважає] рівновагу й виваженість; повторює відоме й пізнає нове, самовіддано шанує етикет. Саме з цих причин [добродій], посівши високу [посаду], не чваниться, не відвертається від нижчих [за чином]. Коли у країні є благо, його слів достатньо для її розквіту. Коли у країні немає блага, його мовчання достатньо для збереження [власного життя]. У “Каноні Пісень” говориться: “Освіченістю й мудрістю оберігати своє життя” – саме про це і йдеться.

Чжан 28. Осягнення Блага

Учитель сказав: “Той неук, що затято стверджує про власну непохибність, той негідник, котрий чинить [неподобства] на власний розсуд, той, хто, народившись у нашу епоху, [пнеться] навернути благо давнини, – усі подібні до них накликають на себе лихо”. Окрім Сина Неба, [ніхто] не запроваджує етикет, не встановлює законів, не затверджує норм писемності. Зараз у Піднебесній колісниці [мають] однакові осі, книги [пишуться] однаковим письмом, поведінка [людей обумовлюється] однаковими етичними нормами. Тож, маючи престол, але не маючи благочинності, [ніхто] не наважиться запроваджувати ритуал і музику. Маючи ж благочинність, але не маючи престолу, також [ніхто] не наважиться запроваджувати ритуал і музику. Вчитель сказав: “Я міркував над етикетом [династії] Ся, [але у царстві] Ці не [лишилося] достатніх свідчень. Я вивчав етикет [династії] Інь, [адже] маємо [приклад земель] Сун. Я вивчав етикет [династії] Чжоу – ним користуються і по сьогодні, тож я дотримуюсь [етикету] Чжоу”.

Чжан 29. Осягнення Розпізнавання

В управлінні Піднебесною є три важливі [справи], які [дозволяють] уникати багатьох помилок. [Настанови] попередників благі, але цьому немає свідчень. Без свідчень немає довіри, а без довіри народ не буде підкорятися їм. [Настанови] наступників благі, але не здобули [належного] вшанування. Без шани немає довіри, а без довіри народ не піде [за ними]. Тому благо [доброго] правителя [полягає в тому, щоб], маючи основу у власному житті, діставати визнання всього народу; аналізуючи [діяння] “трьох ванів”, не [припускатися] помилок; засновуючи вотчину, не [дозволяти] безладдя; запитуючи душі [померлих] та духів, не вагатись; очікуючи появи святого через сто [поколінь], не сумніватися. [Хто], запитуючи душі [померлих] та духів, не вагається, – той розуміє небо. [Хто] очікує [появи] святого через сто поколінь, не сумнівається, – той розуміє людей. Саме тому дії добродія надовго ставали благом Піднебесної, [його] вчинки надовго ставали законами для Піднебесної. Віддалені [люди] покладають на нього надії, а близькі не розчаровуються [в ньому]. У “Каноні Пісень” говориться: “Там [ним] не погидують, тут [ним] не погордують. Працювати над собою день і ніч – так отримують безсмертну славу”. Не було ще добродія, який, не чинячи так, рано зажив би слави в Піднебесній.

Чжан 30. Пізнання Закону

Чжунні [дотримувався] настанов своїх попередників Яо і Шуня, пильнував законів Вень[-вана та] У[-вана], вгорі керувався [плином] небесного часу, внизу перебував у злагоді з водами і землею. Наприклад, подібно до неба й землі: немає нічого, що не несла й не тримала б [земля], немає нічого, що не покривало б [небо]. Наприклад, подібно до зміни чотирьох пір року, подібно до зміни сонця й місяця: сила-силенна речей розвивається разом і ніщо не завдає шкоди іншому. Благо [кожного] діє сукупно [з благом іншого] і не наражається на протидію іншого. Мала благочинність [рухає] течії рік, велика благочинність підносить [силу-силенну речей]. Ось у чому велич неба й землі.

Чжан 31. Самовдосконалення

У Піднебесній лише досконалий святий здатен чути, бачити, мати мудрість і знання, достатні, аби піднестися [над усім], [бути] достатньо милостивим і ласкавим, щоб [виявляти] милосердя [до всього], [мати] достатньо міці й залізної волі, щоб виносити [правильні] судження, [бути] достатньо суворим і безстороннім, щоб користуватись повагою, [бути] достатньо освіченим, розсудливим і пильним, щоб [непохибно] розрізняти [добре й лихе]. Неосяжна і незглибима [мудрість його] у вияві своєму є неосяжною, мов небо, незглибимою, мов [земна] безодня. [Коли він] з’являється, немає серед народу нікого, хто зневажив би [його]; [коли він] говорить, немає серед народу нікого, хто не йняв би [йому] віри; [коли він] вдається до вчинків, немає серед народу нікого, хто не схвалював би [його] діяння. Його слава переповнює Серединну Державу, сягаючи південних і північних варварів. [Скрізь, куди] сягають човни й колісниці, де здатна пройти людина, [все, що] вкривається небом, тримається землею, осяяне сонцем і місяцем, [усюди, де] випадають іній і роси, серед усіх, у кого є кров і дихання, немає [нікого й нічого], хто б не вшановував [його, як] рідного, – тому говорять, [що він] гідний неба.

Чжан 32. Щирість Прагнень

У Піднебесній лише гранично щирий здатен втілити у життя великі основоположні правила Піднебесної, встановити великий корінь Піднебесної, пізнати перетворення і становлення неба й землі – чи ж залежатиме він від чогось? Непогрішна його людяність, невимірна його глибина, неосяжне його небо. Коли не одвічно великомудрий святий, що сягнув благочинності неба, то хто ж іще здатен пізнати все це?

Чжан 33. Виправлення Серця

У “Каноні Пісень” говориться: “Надягати свитку поверх парчевого вбрання”, гребуючи візерунками, що [надто] впадають у вічі. Тому благо добродія глибоко заховане, але яскраво виявляється з часом. Благо негідника добре помітне, але з часом сходить нанівець. Благо добродія пісне, але не приїдається, скромне, але шляхетне, м’яке, але розважливе. [Воно дає змогу] побачити близьке в далекому, пізнати витоки виховання [інших], збагнути помітність непомітного, [воно] здатне сприяти входженню в благочинність. У “Каноні Пісень” говориться: “Глибини [вод] хоча й приховані, та все одно [можуть] добре освітлюватися”. Тому добродій свідомо звільняється від душевних страждань, а [його] наміри позбавлені лихого. [Благочинності] добродія неможливо сягнути тому лише, що люди не здатні цього сприйняти. У “Каноні Пісень” говориться: “Сидячи на самоті у своїй оселі, не соромитись [навіть] перед діркою в даху”. Тому добродій [виявляє] повагу, не [вдаючись до] дій, [викликає] довіру, не вимовивши слова. У “Каноні Пісень” сказано: “Коли мовчать урочисті музúки [при введенні чиновника до храму], тоді не буває суперечок”. Саме тому добродій [хоч і] не роздає нагород, але народ самовіддано [працює], [хоча й] не карає, але народ схиляється перед сокирою влади. У “Каноні Пісень” сказано: “[Коли добродій] виявить власну благочинність, сто намісників наслідуватимуть її”. Саме тому добродій старанно й самовіддано [виконує обов’язки], і в Піднебесній [панує] спокій. У “Каноні Пісень” сказано: “Плекаючи в собі осяйні чесноти, не слід гучно кричати, аби сповістити [про це усіх]”. Учитель сказав: “Вдаватися до гучності й пишності у вихованні народу – остання [справа]”. У “Каноні Пісень” сказано: “Благочинність легка, мов пух”. Але пух усе-таки є з чим порівняти. “Гірська небесна ноша беззвучна і не має запаху” – ось досконалість!

Оповівши у попередніх чжанах про граничну досконалість, Цзи Си осягає саму основу [вчення]. У цьому [чжані він] розпочинає навчати обачному поводженню на самоті і, розгортаючи далі свою проповідь, дає напучення сягнути найвищої межі в [особистій] старанності й самовідданості, а [імператорові] – спокою в Піднебесній. Далі підноситься велична втаємниченість [учення], аж до беззвучності й відсутності запаху, і після цього [напучення] закінчується. Тут стисло висловлена суть трактату. Він знову й знову повертається до напучення, сягаючи граничної глибини та влучності, – хіба може вичерпатися наснага того, хто вивчає це!

“Чжуан-цзи”

Книга “Чжуан-цзи” («庄子») належить до даоської класики, вона написана Чжуан-цзи (або Чжуан Чжоу, 庄周, 368-286 до н.е.) та його учнями. Книга складається із семи “внутрішніх розділів”, 15-ти “зовнішніх” та 11-ти “інших”. “Внутрішні розділи” – це сім нарисів, що висвітлюють усі аспекти філософської думки Чжуан-цзи: теорію релятивізму, складні для осягнення шляхи інтелектуального пізнання та підкорення Мандату Неба. Завдяки своїй високій мистецькій цінності “Чжуан-цзи” посідає значне місце серед давньої китайської прози.

Чжуан-цзи – представник середнього періоду Ворогуючих царств. Він жив у царстві Сун (нині – провінція Хенань) приблизно тоді ж, коли й Мен Ке (Мен-цзи), або трохи пізніше. Став головним спадкоємцем даоських традицій Лао-цзи періоду ранньої Цінь (221-206 до н.е.).

Ранні ідеї Чжуан-цзи виходили з учення Лао-цзи. Він розвинув це вчення з нігілістської та ідеалістичної позицій. Через це після періоду Вей-Цзінь (220-420) це вчення почали називати лаочжуанським (老庄之学). Чжуан-цзи, як і Лао-цзи, відкидав матеріалізм об’єктивного світу, поставивши так зване дао за основу всього сущого. Але Чжуан-цзи об’єднав дао з духом людини: “Небо й земля народилися разом зі мною, все суще є одним цілим зі мною” (天地与我并生,万物与我为一, з розділу “Судження про всі речі”, «齐物论»). Ця думка, очевидно, належить до системи ідей суб’єктивного матеріалізму. У період Ворогуючих царств, під час радикальних реформ у суспільстві, Чжуан-цзи хоч-не-хоч придивлявся до протилежностей довкілля, а саме: велике й мале, бідні й багаті, успіх та поразка, народження й смерть, благородство і ницість тощо. Але філософ не зважав на реальність, абсолютизуючи відносну сторону предмета й відкидаючи об’єктивні критерії істини. Він дивився на всі зміни у світі як на такі, що не відрізняються між собою: не існує правди й кривди, перемоги й поразки, сну і пробудження, народження й смерті, часу й простору. Тому філософ проповідує гностицизм та нігілізм. Зіштовхнувшись із різкими змінами в суспільстві, Чжуан-цзи не мав іншого виходу, як стати проповідником фаталізму. Головна його ідея – покинувши зброю, захопитися принадами світського життя. У духовній сфері філософ шукав визволення, аж до того, що відкинув закони культури та досягнення науки й техніки і сказав “ні” усім суспільним приписам. Він прагнув досягнути стану “відсутності знання” і жити серед звірів і птахів, нічим не відрізняючись від них. Дослухаючись до вчення філософа, правителі шукали самозаспокоєння та душевного спокою.

“Чжуан-цзи” складається з окремих діалогів, і все ж твір можна розглядати як художнє ціле. Кожен діалог у свою чергу складається з трьох частин. Перша може мати форму короткої бесіди між дійовими особами або ж лаконічно описувати ситуацію, в якій відбувається розмова. Вона мотивує чи провокує монолог, який містить повчання (друга частина). Він легко приймає в себе інші форми, такі як притча, прислів’я, приказка, казка, напівфольклорна утопія, інвектива, гротескна замальовка тощо. Третя частина містить філософський висновок. Співвідношення частин може бути довільним: вступ іноді займає ледве не весь діалог, адже може перерізати монолог і водночас слугувати кінцівкою твору, створюючи враження суцільного сюжету. Центральна частина може складатися з ряду монологів, “нанизаних” один на один і пов’язаних діалогами персонажів. Загалом близькі теми служать для створення розмаїтої, проте цілісної картини світу.

Трактат насичений алегоріями, яскравими художніми образами, притчами; помітна велика сила уяви автора. Чимало разів змінюється стиль: фрагменти, написані в романтичній манері, чергуються зі сценами, сповненими жвавості, гумору та сатири. Тому серед прози передціньської доби художня цінність “Чжуан-цзи” вважається найвищою. Твір мав значний вплив на подальший розвиток китайської літературної мови.

Варто відзначити, що до “Чжуан-цзи” була написана велика кількість коментарів: зокрема за часів династії Цзінь (265-420) їх писали Сима Бяо, Мен Ши, Цуй Чжуань, Сян Сюй та Го Сян. На сьогодні зберігся лише коментар Го Сяна, він складається з десяти сувоїв. За доби Тан (618-907) Чен Сюань’ін зробив тлумачення до коментаря Го Сяна. За часів династії Цін (1644-1911) з’явилися “Збірка тлумачень до «Чжуан-цзи»” Ван Сяньцяня та “Збірка пояснень до «Чжуан-цзи»” Го Цінпаня. Вчений ХХ ст. Лю У у “Виправленні «Збірки пояснень до “Чжуан-цзи”»” зробив чимало поправок до “Збірки тлумачень до «Чжуан-цзи»” Ван Сяньцяня.

Наводимо уривки із “Чжуан-цзи” (переклад за виданням: Литература Древнего Востока: Иран, Индия, Китай. Тексты / Сост. Л.Е. Померанцева и др. – М., 1984. – С. 240-241).

Розділ IV. Серед людей

…Тесля Кремінь ішов у країну Ці й на повороті дороги біля вівтаря Землі побачив Дуб у сто обхватів, такий великий, що за ним могли заховатися багато тисяч биків. Висотою він був немов гора. На вісімдесят ліктів від землі вивищувалася його крона з десятком таких товстих гілок, що кожної вистачило б на човен. Зіваки юрмилися, мов на ярмарку. А Тесля, не спиняючись і не обертаючись, пройшов мимо дерева.

Учні, досхочу надивившись на Дуб, наздогнали Теслю й запитали:

– Чому ви, першонароджений, пройшли мимо, не зупиняючись і не бажаючи навіть поглянути? Нам ще не доводилось бачити такий прекрасний матеріал з тих пір, як ми з сокирою пішли за вами, учителю.

– Достатньо! Замовкніть! – відповів Тесля. – Від нього немає користі. Човен, зроблений із нього, потоне, домовина чи саркофаг швидко згниють, а посуд розколеться. Зробиш ворота чи двері – з них сочитиметься сік, колону сточать черви. Це дерево не будівельне, ні до чого не придатне, тому й живе довго.

Коли Тесля Кремінь повернувся додому, вві сні йому привидівся Дуб біля вівтаря.

– З якими деревами ти хочеш мене порівняти? – спитав Дуб. – З тими, що використовуються для прикрас? Чи з тими, що плодоносять? Ось глід і груша, апельсинове дерево й помела. Щойно плоди визріють, їх оббирають, а збираючи, ображають: великі гілки ламають, а маленькі – обривають. Через власну користь вони страждають усе життя і гинуть передчасно, не проживши відведеного природою часу. Це відбувається з усіма – з тих пір, як з’явився звичай збивати плоди. Ось чому я давно вже намагався стати некорисним, ледве не загинув, але тепер добився свого – і це принесло мені величезну користь! Хіба виріс би я таким високим, якби міг для чого-небудь пригодитися? До того ж ми обоє – і ти, і я – речі. Хіба може одна річ судити про іншу? Не тобі, смертній, некорисній людині зрозуміти некорисне дерево!

Прокинувшись, Тесля Кремінь став тлумачити свій сон, а учні спитали:

– Якщо Дуб біля вівтаря намагався не приносити користі, чому ж він виріс біля вівтаря?

– Не балакайте! Замовкніть! – відповів Тесля. – Він виріс там для того, щоб невігласи його не ображали. Хіба не зрубали б його, якби не було тут вівтаря Землі? І все ж причина його довголіття не така, як в інших. Чи не відійдемо ми від істини, міряючи його звичайною міркою?

…Підборіддя Потвори Шу торкалося пупка, плечі вивищувалися над маківкою, пучок волосся на потилиці стирчав просто в небо. Внутрішні органи тіснились у верхній частині тіла, кістки стегон були схожі на ребра. Схилившись над голкою чи пранням, він заробляв достатньо, щоб набити собі черево; провіюючи і очищаючи зерно, міг прогодувати десять людей.

Коли збирали воїнів, серед них без остраху штовхався цей каліка. Коли оголошували загальну повинність, його, завше хворого, не посилали на роботи. Коли ж роздавали матеріальну допомогу немічним, він отримував три чжуни зерна і десять в’язанок хмизу. Якщо здатен прогодуватись і дожити до граничного терміну той, у кого скалічене тіло, то тим паче й той, у кого скалічена доброчесність.

Наводимо уривок із “Чжуан-цзи” (переклад за виданням: Литература Древнего Востока: Иран, Индия, Китай. Тексты / Сост. Л.Е.Померанцева и др. – М., 1984. – С. 250).

Розділ ХVІІІ. Вища насолода

…Підходячи до країни Чу, Чжуан-цзи наштовхнувся на голий череп, який уже побілів, проте ще зберіг форму. Чжуан-цзи вдарив по черепу рíзкою і звернувся до нього із запитанням:

– Чи довела тебе до цього, вчителю, нерозумна спрага життя, а чи сокира на пласі, коли служив переможеному царству? Чи довели тебе до цього недобрі справи, що зганьбили батька й матір, дружину й дітей, а чи муки голоду й холоду? А може, довело тебе до цього довге життя? – Закінчивши свою мову, Чжуан-цзи ліг спати, поклавши під голову череп.

Опівночі Череп привидівся йому вві сні й мовив:

– Ти балакав, ніби софіст. У твоїх словах – тягар мук живої людини. Після смерті його немає. Чи хочеш вислухати мертвого?

– Хочу, – відповів Чжуан-цзи.

– Для мертвого, – сказав Череп, – немає ні володаря вгорі, ні слуг унизу, немає для нього й зміни пір року. Спокійно живе він за річними циклами неба й землі. Такого щастя немає навіть у владики, зверненого обличчям на південь.

Не повіривши йому, Чжуан-цзи сказав:

– А хочеш, я повелю Тому, хто відає долями, відродити тебе до життя, віддати тобі плоть і кров, повернути батька й матір, дружину й дітей, сусідів і друзів?

Череп придивився до нього, суворо нахмурився й відповів:

– Хіба захочу я змінити царствене щастя на людські муки!..

“Сюнь-цзи”

Твір “Сюнь-цзи” («荀子») названий ім’ям автора – відомого філософа стародавності Сюнь-цзи (бл. 325-238 до н.е.). Він займає своє, особливе, місце в історії філософської й суспільно-політичної думки давнього Китаю. Критично сприйнявши ідеї сучасних йому напрямків і тих, що їм передували, він створив свою систему поглядів, яка відбила нові соціально-економічні й політичні явища китайського суспільства.

Усі погляди Сюнь-цзи, викладені в однойменному творі, вплинули на подальший розвиток філософської думки в Китаї. Разом з тим, вони сприяли зміцненню й розвитку етико-політичної доктрини ортодоксального конфуціанства.

На думку фахівців, перші 23 розділи тексту пам’ятки належать самому Сюнь-цзи, 3 розділи написані учнями при житті філософа, а ще 6 – теж його учнями, лише після смерті вчителя.

Наводимо уривки із трактату “Сюнь-цзи” (переклад за виданням: Классическое конфуцианство. Мен-цзы, Сюнь-цзы. В 2-х т. / Пер. и коммент. И. Зограф. – Т. 2. – М., 2000. – С. 145-148).

Настанова вана

Дозвольте запитати, як керувати [країною]?

Я відповідаю. Мудрих та здібних [на посаду] висувати поза чергою. Ледарів та нездар звільняти з посади без зволікання. Головних злочинців страчувати, не очікуючи їхнього перевиховання. Звичайних, посередніх, людей перевиховувати, не чекаючи їхньої появи на державній службі.

Якщо відмінності [у службовому стані] ще не визначені, дотримуватися їх самим. Нехай це навіть син або онук вана, гуна, ши або дафу, але якщо він нездатний дотримуватися норм ритуалу й справедливості, він ставиться на один щабель із простолюдинами. Нехай це навіть син або онук простолюдина, але якщо він накопичує знання з літератури, правильно поводить себе та здатний дотримуватися норм ритуалу і справедливості, він стає в один щабель із цін, сян, ши й дафу. Тому тих, хто виголошує підступні промови, поширює шкідливі судження, чинить недобре, має порочні схильності, а також волоцюг та сумнівних членів суспільства, залучити до роботи й виховувати, дати їм час [для виправлення], заохочувати їх нагородами та стримувати покараннями і штрафами. Тих, хто буде спокійно займатися своєю роботою, виховувати й далі. Тих, хто не захоче займатися роботою, варто виганяти.

Тих, хто страждає п’ятьма фізичними вадами, верхи повинні зібрати разом та утримувати; давати їм роботу відповідно до  їхніх здібностей, годувати й одягати. [При цьому] необхідно залучити всіх до єдиного. Того, хто використає свій талант, щоб діяти всупереч часу, треба нещадно вбивати. Це й означає небесну чесноту (де). Це і є правління справжнього вана.

Основні способи керування державними справами такі. Того, хто приходить із добрими намірами, приймати відповідно до ритуалу. До тих, хто приходить зі злими намірами, застосовувати покарання. Якщо так розрізняти ці два типи людей, то не будуть змішані талановиті й нездари, не буде переплутана правда й неправда. Коли талановиті й нездари не змішуються, то з’являються найвидатніші люди. Коли правда й неправда не плутаються, то в державі панує лад. У такому випадку слава [вана] буде рости з кожним днем. [Люди всієї] Піднебесної кинуться до вас. Ваші накази й заборони будуть виконуватися. Це і є [успішне] завершення справи вана.

Якщо в керуванні країною використовувати погрози й жорстокість та не прагнути вести за собою людей, то низи будуть боятися й не стануть наближатися до правителя; вони будуть приховувати усе і не стануть розкриватися. У такому випадку важливі справи в державі будуть закинуті, а другорядні – втрачені.

Якщо бути занадто поблажливим та м’яким [до народу], прагнути вести його за собою та ні в чому не перешкоджати, тоді він буде приходити [з усякими] хибними порадами, і з’явиться багато сумнівних суджень. У такому випадку [доведеться] вислуховувати безліч справ і дратуватися, що знов-таки тільки шкодитиме керуванню країною. Тому, якщо є закон, але він не пояснюється [народові], то [справи], яких закон не стосується, без сумнівів, залишаються невирішеними; якщо [людина] виконує обов’язки, але не вникає у справи, то справи, які не стосуються її безпосередньо, втрачаються. Звідси видно, що коли є закон, і він пояснюється народу, і якщо під час виконання службових обов’язків заглиблюватися у справи, то немає місця для таємних помислів, добрі справи не залишаються без уваги, ні в яких справах не допускаються припускатимуться помилки помилок – тільки досконалий муж (цзюньцзи) здатний із цим упоратися. Тому справедливість і злагода є мірилом правління, середина й спокій є норма правління. Те, що передбачено законом, варто виконувати відповідно до  закону; те, що не передбачено законом, варто виконувати за аналогією – це і є межі досконалості під час слухання державних справ. Якщо ж бути несправедливим і упередженим та не мати правильного мірила – це і є недосконалість під час слухання державних справ. Тому буває, що при наявності прекрасних законів [у країні] спостерігається безладдя.

Але від давнини й до наших днів я ніколи не чув, щоб при цзюньцзи у країні було безладдя. За  переказами, “порядок породжується цзюньцзи, смута породжується нікчемними людьми”.

“Мо-цзи”

“Мо-цзи” («墨子») є повною антологією школи моїстів і містить головним чином ідеї політичного характеру. Праця написана й складена Мо Ді та його учнями протягом різних часів.

Вчення “школи моїстів” (墨家) стверджує, що знання приходить у результаті того, що людина бачить і чує, – на противагу ідеї Конфуція “знання приходить від народження”. У політиці та етиці воно пропонує поважати доброчинних людей, відстоює універсальну любов, протистоїть агресії та війнам, підтримує ощадливість і скромний похорон. Моїсти пізнішого періоду зробили значний внесок у китайську філософію, висунувши логічну пропозицію “трьох правил” (三表) пізнання істини та оцінки вчень.

Мо-цзи (або Мо Ді) був представником царства Лу. Народився він приблизно у рік смерті Конфуція (479 до н.е.), помер близько 400 до н.е. (за іншими оцінками, у 420 до н.е.). Був видатним мислителем початкового періоду Ворогуючих царств. За ханьської доби трактат “Мо-цзи” складався з 71-го розділу, за сунської (960-1279) – з 63-х, після Сун збірка стала налічувати 53 розділи. Найбільш досконалий аналіз твору зроблено представником пізньої Цін Сунь Чжичжаном у його “Поверховій оцінці Мо-цзи”.

У період Ворогуючих царств часто відбувалися війни; зміни в суспільстві були критичними, тому життя людей було важким. Усе це не залишилося поза увагою Мо-цзи. Він вважав, що боротьба правителів за владу приносить людям біди й нещастя. Одна з прогресивних ідей філософа втілилася в його протесті проти марнотратства правителів. За Мо-цзи, дії та вчинки багатих і бідних, благородних і простих мають бути взаємокорисними. Це – ілюзія, властива представникові класу дрібних чиновників, до якого належав Мо-цзи. Він також вважав, що попри класову нерівність люди мають прагнути взаємної любові.

Твір “Мо-цзи” природний, простий, має чітку логічну побудову. Однією з його особливостей є метафоричне осмислення логіки речей.

Ненасильство

Якщо людина ввійде до чужого саду, вкраде персики й сливи, то інші дорікатимуть їй, кажучи, що влада спіймає та покарає її. То що ж із цього? Завдавши шкоди одній людині, інша матиме користь. Людина, що краде собаку, свиню або курку, більш винна, ніж та, що вкрала персики і сливи в саду. Яка ж причина тому? Коли збільшується кількість винуватців, хіба це не звільняє місце людяності? Якщо людина входить до стайні, беручи чужого коня або корову, її негуманність перевищує негуманність тієї людини, що вкрала собаку, свиню або курку. Яка ж причина тому? Через це збільшується кількість винуватців. А коли зростає кількість винуватців, усе більше бракує доброчинності, і злочин посилюється. Коли вбивають безневинного, знімаючи з нього одяг і забираючи його зброю, – хіба цей вчинок не перевищує вини того, хто увійшов до стайні й украв коня та корову? Що ж із цього? Саме так зростає кількість винуватців. А коли зростає кількість винуватців, усе більше бракує доброчинності, і злочин посилюється. Усі благородні мужі Піднебесної знають, що це несправедливо. Коли сьогодні нападають на країну, це не вважається несправедливим, але всі схвалюють [цей вчинок], вважаючи його справедливим. То хто ж виявить різницю між правдою й неправдою?!

Убивство однієї людини несправедливе і має каратися смертю. З цього випливає, що коли вбивають десять людей, несправедливість зростає в десять разів, і це вже карається смертю за вбивство десяти людей. Коли вбити сотню, це вже у сто разів несправедливіше і карається смертю за вбивство сотні людей. Тому в Піднебесній усі благородні мужі знають, що це несправедливо. Коли сьогодні нападають на країну, це не вважається несправедливим, але усі схвалюють [цей вчинок], вважаючи його справедливим. Насправді не знаючи, що це не є несправедливим, вони передають ці ідеї нащадкам. Якщо б вони знали, що таке несправедливість, то хіба вони залишали б ці ідеї нащадкам?

Якщо людина один раз каже на чорне “чорне”, а інший раз – “біле”, то це означає, що вона не бачить різниці між білим та чорним. Якщо людина один раз каже на гірке “гірке”, а інший раз – “солодке”, то вона не бачить різниці між гірким та солодким. Якщо малу несправедливість визнають за несправедливість, а велику несправедливість – таку, як напад на країну, – не визнають за несправедливість, а, навпаки, вихваляють її, називаючи справедливістю, – як же можна зрозуміти різницю між справедливістю та несправедливістю? Якщо благородні мужі Піднебесної розуміють цю різницю, вони зможуть відокремити справедливість від хаосу несправедливості.


“Мистецтво війни вчителя Суна” (“Сунь-цзи бі
нфа”)

“Мистецтво війни вчителя Суна” («孙子兵法») – найвидатніший твір із військової справи у давньому Китаї, він отримав високу оцінку військових усього світу.

У “Сунь-цзи бінфа” узагальнено військовий досвід давнього Китаю, особливо періоду Чуньцю (春秋, 771-475 до н.е.). Тут подається досить повний аналіз воєн, особливо мистецтва стратегії; також представлено багато ґрунтовних міркувань та блискучих діалектичних доказів, важливих для китайської та світової воєнної історії. Безсумнівно, твір має чимало недоліків та суб’єктивних оцінок, що проявляються головним чином у недостатньому розумінні військової організації, перебільшенні ролі генералів, а також незнанні ролі солдатів та простого люду.

Автор “Сунь-цзи бінфа” – представник пізнього періоду Чуньцю, видатний військовий діяч Сунь У (роки життя невідомі). Він народився у князівстві Ці (нині – провінція Шаньдун), згодом через хаос під час війни утік до князівства У, де служив вану Хе Лу як генерал. У 509 до н.е. сприяв У Цзисюю в перемозі князівства Чу, що значно допомогло укріпленню У. Його воєнну стратегію, імовірно, було вироблено для уського вана Хе Лу, який мав намір подолати князівство Чу і звернувся до Сунь У за порадою.

Книга складалася з 82-х розділів та 9-ти діаграм, але донині збереглося лише 13 розділів, які на основі доханьських записів упорядкував полководець Цао Цао (155-220). Після Сун (960-1279) думки про авторство “Сунь-цзи бінфа” розійшлися. Деякі вважали, що “Сунь-цзи бінфа” – це колективна збірка творів військових діячів періоду Чуньцю, інші – що твір належав Сунь Біню, що жив у період Ворогуючих царств; треті взагалі піддавали сумніву сам факт існування такої людини, як Сунь У.

Мова “Сунь-цзи бінфа” проста, стиль викладу послідовний. Історія залишила чимало коментарів до твору, нині загальновживаним є “Коментар одинадцяти майстрів до «Сунь-цзи»”.

У наведеному нижче уривку йдеться про планування атаки. З позицій мистецтва військової стратегії, ролі командирів тощо обмірковуються умови здобуття перемоги. Вживаний тут вислів “знаючи іншого так, як себе, не зазнаєш поразки у жодній битві” вважався дуже важливим воєнним принципом.

Стратегія атаки

Сунь-цзи сказав: “Кожен, хто використовує закони ведення війни, завойовує країну досконало, якщо не вступає у бій; менш досконало – якщо руйнує [ворожу] країну; завойовує армію (12,5 тис. людей) досконало, якщо не вступає у бій; менш досконало – якщо руйнує [ворожу] армію; завойовує військо (500 людей) досконало, якщо не вступає у бій; менш досконало – якщо руйнує [вороже] військо; завойовує роту (100 людей) досконало, якщо не вступає у бій; менш досконало – якщо руйнує [ворожу] роту; завойовує п’ятьох солдатів досконало, якщо не вступає у бій; менш досконало – якщо розбиває [ворожих] солдатів. Ось чому отримання ста перемог у ста битвах – завдання для наймудріших із мудрих. Примусити людей підкоритися без битви є найдосконалішим із досконалого.

Через це, по-перше, слід розробляти стратегію; по-друге – не дати ворогу об’єднатися з іншою країною; по-третє – знищити озброєння ворога; по-четверте, що найменш досконале, – напасти на місто. Стратегія нападу на місто може бути лише вимушеною. [Спорудити] сторожові вежі, [підготувати] колісниці для облоги та озброєння – все це потребує трьох місяців. Ще три місяці йде на вимір території. Розлючений генерал через недоступність [легкої] перемоги наказує солдатам лізти на стіну фортеці подібно до мурашок. Третина солдатів гине, а місто не підкоряється. Такий напад лише приносить біду. Тому слід користуватися воєнною стратегією, підкоряючи людей без війни, беручи міські мури без бою, розбиваючи країну за недовгий час. Для цього необхідно використати найдосконалішу військову стратегію в Піднебесній, щоб, не втрачаючи солдат, здобути досконалу перемогу – в цьому полягає закон ведення війни”.


IV. ЧУСЬКІ СТРОФИ

Збірка “Чуські строфи” («楚辞») – основна пам’ятка поетичної творчості південного Китаю, куди ввійшли вірші, створені в IV-III ст. до н.е. Своєю назвою вона зобов’язана стародавньому царству Чу (XI-III ст. до н.е.), яке займало велику територію на півдні Китаю, і де народився та жив перший китайський поет Цюй Юань (про нього див. далі).

На відміну від “Шицзіну”, дана пам’ятка була укладена лише за доби Хань (перша пол. ІІ ст. н.е.) ученим і філософом Ван І (89-158). Він же зробив і перший коментар до цих творів. До збірки ввійшли як твори поетів царства Чу – Цюй Юаня, Цзя І, Сун Юя, так і низка ханьських текстів. Всього в “Чуські строфи” входить 17 текстів – включно з циклами поезій, 7 із яких приписуються Цюй Юаневі. Це такі твори: поеми “Скорбота вигнанця” (“Лісао”, «离骚»), “Питання до неба” («天问») та “Подорож у далечінь” («远游»), цикли “Дев’ять пісень” («九歌») та “Дев’ять елегій” («九章»), ритмізовані прозові твори “Ворожіння на житло” («卜居») та “Батько-рибалка” («父鱼»). Уже багато віків точиться суперечка стосовно авторства деяких пам’яток, що належать до “Чуських строф”. Але й на сьогодні ця проблема не є до кінця з’ясованою. Так, вважається, що цикл “Дев’ять пісень” складається з архаїчних чуських наспівів і лише записаний поетом із використанням невеликої літературної обробки. Далі маємо твір іще одного чуського поета Сун Юя (детально див. далі) “Дев’ять міркувань” («九辨»), а також два твори “Прикликання душі” («招魂») та “Великий заклик” («大招») – моління, звернені до душі покійного. Серед можливих авторів останніх двох творів називають Сун Юя та чуського поета Тан Ле, чиє ім’я лише побіжно згадується в письмових джерелах.

Решта “Чуських строф” – це ханьські тексти, походження яких більш-менш зрозуміле. Це твір “Каяття в клятвах” («惜誓») знаменитого ханьського поета-одописця Цзя І (201-169 до н.е., детально див. далі), твір “Заклик до того, хто сховався від світла” («招隐士»), приписуваний даоському магу Хуайнань-сяошаню, цикл “Сім умовлянь” («七谏») відомого даоського філософа Дунфан Шо (161-78 до н.е.), твір “Під владою скорботних часів” («哀时命») Янь Цзи, цикли “Дев’ять почуттів” («九怀») Ван Бао (?-59), “Дев’ять переживань” («九叹») відомого вченого і мислителя Лю Сяна (77-6 до н.е.) та “Дев’ять дум” («九思») укладача чуських строф Ван І. Усі перелічені твори зазвичай ідентифікуються в китайській філології, зокрема в науковій сходознавчій літературі як чуські строфи (楚辞). Але на сьогодні поняття чуські строфи здебільшого асоціюється з творчістю першого представника китайської словесності  Цюй Юаня, і менше – з творчістю Цзя І, Сун Юя та інших.

Варто зазначити, що збірка “Чуські строфи” охоплює не всю чуську поезію. А це свідчить, що при її укладанні міг бути здійснений, як і у випадку з “Шицзіном”, певний відбір текстів. Це можна побачити на прикладі творчої спадщини Сун Юя (див. нижче).


Художнє оформлення збірки “Чуські строфи” багато в чому розх
одиться поетикою пісень “Шицзіну”. Принципово не збігаються усі визначальні формальні показники творів. Так, у “Шицзіні” переважають невеликі за обсягом тексти, написані здебільшого чотирислівним розміром, тоді як “Чуські строфи” містять як власне віршовані, так і прозопоетичні твори. Причому тексти “Чуських строф” за обсягом набагато перевершують навіть великі оди “Шицзіну”. Більш того, для усіх творів, крім поеми “Питання до Неба”, характерне вживання рядка з непарною кількістю – 3, 5, 7 і 9 – ієрогліфів. Ще одна характерна риса “Чуських строф” – використання так званої “евфонічної частки” (兮, сі). Помітно відрізняються також системи рим у “Шицзіні” та в “Чуських строфах”. Усі зазначені розбіжності підтверджують висновок, зроблений відомим синологом М.Є.Кравцовою: перед нами два самостійних літературно-поетичних комплекси, які виникли та розвивалися незалежно один від одного.

“Чуські строфи” – це перша авторська збірка, яка була, поза всякими сумнівами, унікальною за своєю естетикою і справила великий вплив на творчість поетів наступних епох. Виникнення чуських строф започаткувало період авторської поезії в Китаї.

ЦЮЙ ЮАНЬ

Цюй Юань (屈原, 339-278 до н.е.) – перший китайський поет, з іменем якого пов’язаний початок епохи авторської поезії. Він народився й жив у царстві Чу наприкінці періоду Ворогуючих царств; за переказом, був близьким родичем чуського вана. Цюй Юань відомий як видатний державний діяч, який плекав мрії про мирний союз царств, що воювали. Але правитель Чу Хуай-ван не зумів оцінити його таланти й чесноти; більш того, повіривши наклепам, він вигнав великого поета з царства Чу. Втративши надію домогтися справедливості й допомогти своїй країні, передчуваючи майбутню загибель царства Чу, Цюй Юань вирішує покінчити із собою, кинувшись у води річки Міло.

Мрія Цюй Юаня про мирний союз ворогуючих царств була лише утопією. Вже третє тисячоліття 5-го числа 5-го місяця поета поминають у день його смерті, який одночасно є святом бога дощу – Дракона. Щороку цього дня жителі країн Далекого Сходу випливають на човнах на річку, озеро, будь-яку водойму і кидають у воду загорнений у листки лотоса чи бамбука варений клейкий рис (粽子), – вони годують рибок, аби ті не їли тіло поета.

Знаменита поема Цюй Юаня “Скорбота вигнанця” (“Лісао”, «离骚») створена, за переказами, в період заслання; у ній відобразився конфлікт поета з владою. Цей твір типовий для раннього етапу розвитку авторської поезії. Поет багато говорить про себе; його біографію ми знаємо переважно від нього самого. Він скаржиться на самотність і нерозуміння співвітчизників, а також на суспільний безлад. Цюй Юань страждає від того, що не в силах нічого змінити, але при цьому не може жити, як усі.

“Лісао” – сповідь людини прогресивних політичних поглядів, що вступила в конфлікт із панівним класом. “Скорбота вигнанця” – це непряме звернення до вана, який вигнав поета. Разом з тим, Цюй Юань – справжній поет, тому що свої настанови морального і політичного характеру він вкладає у високомистецьку, багату образами форму.

Поема складається з 376-ти рядків (або 188-ти дворядкових строф) та епілогу (5 рядків). За змістом вона чітко розбивається на дві великі частини. У першій, дидактичній, частині своєї сповіді Цюй Юань не висловив практично нічого нового ні в концептуальному, ні в літературному плані. Новим же для китайської поезії було введення у твір сцен, де дія переноситься у вигадані, міфологічні краї (друга частина). У першій частині (строфи 1-90) розповідається про життя ліричного героя: його народження, дитинство, життєві колізії. Автор детально викладає свої думки щодо державного устрою, переживає через нездатність влади достойно керувати країною, переймається долею Батьківщини, а також не може забути заподіяних йому кривд. У другій частині поеми відтворюється картина фантастичної подорожі ліричного героя, коли він відвідує різні місця божественного світу і спілкується з духами. Вважається, що друга частина “Лісао” є літературною версією основного сюжету в чуських міфологічних уявленнях – містичних мандрів (游), – який був органічним елементом усього комплексу місцевих вірувань. Вони включали в себе уявлення про захід як сакральну частину світу, де були розташовані гори Куньлунь, про культ жіночого божества – володарки, яка може подарувати безсмертя, а також ідею можливості через ці містичні мандри знайти вічне блаженство в потойбічному світі. Ліричний же герой Цюй Юаня, вирушивши в ці містичні мандри, прагне знайти не вічне існування у потойбічному світі, а місце, де він міг би реалізувати свої таланти і бути необхідним людям.

Даний сюжет, хоча й у сильно трансформованому вигляді, був сприйнятий даоською філософією (мандри як спосіб життя даоського адепта), а також вченням про пошуки безсмертя. І вже в такому вигляді став основою для багатьох літературних творів на даосько-філософські та даосько-релігійні теми, а потім і основою пейзажної лірики.

Крім того, створені в “Лісао” образи-міфологеми є джерелом зображальних засобів, які використовуються у поезії на даосько-філософські теми та в пейзажній ліриці. Важливо те, що Цюй Юань постійно використовує образи рослин як алегорії певних суспільних типів. У “Лісао” ми бачимо дві групи рослинних образів, протиставлені між собою. Цікаво, що поет використовує ті властивості, які об’єктивно притаманні квітам: позитивними символами в нього виступають гарні, запашні квіти (орхідеї, магнолії або пахучі шпажник, духен, перець тощо), а негативними – полин і бур’яни.

Важливу роль у “Скорботі вигнанця” виконують імена історичних та напівлегендарних постатей. Порівнюючи сучасних володарів із великомудрими правителями древності, поет вказує на розбещеність і недоліки перших. Пряма вказівка на вчинки героїв минулого і порівняння їх із діяльністю сучасних правителів та власним життєвим шляхом роблять твір Цюй Юаня близьким скоріше до філософської та історичної прози, ніж до поезії наступних століть. Цюй Юань, власне кажучи, першим серед китайських поетів почав осмислювати історичне минуле і критично оцінювати сучасність, що свідчить про тісний зв’язок його творчості з філософською прозою тих років.

Подібним до “Скорботи вигнанця” за ідейним спрямуванням та художньою манерою є цикл “Дев’ять елегій” («九章»). Він складається з одинадцяти невеликих творів, які за тематикою близькі до “Скорботи вигнанця”. В усіх віршах “Дев’яти елегій” автор зображає самого себе – ліричний герой циклу завжди перебуває в дорозі, у пошуках. Як і в “Лісао”, Цюй Юань змальовує фантастичні картин: його колісниця запряжена чорними драконами, він відвідує чудесні краї. Однак найчастіше поет пише про мандри рідною країною.

Важливу роль серед художніх засобів поета починає відігравати пейзаж. Цюй Юань зображає природу, яка діє разом із темними силами і чинить перешкоди розвиткові суспільства. Інколи він використовує пейзаж для увиразнення внутрішніх почуттів героя, передусім самотності та знедоленості. Після Цюй Юаня використання пейзажних елементів стало у китайській ліриці важливим поетичним прийомом.

Подібно до “Лісао”, у “Дев’яти наспівах” багато образів узяті зі світу природи. Розповідаючи про засилля при дворі пихатих чиновників, які позбавились усіх чесних і талановитих людей, Цюй Юань алегорично пише про бур’яни, що заглушують пахучі трави, про ластівок (благородні мужі) та ворон (чиновники), які заселили палац. Прославленню мужніх людей, які зберігають вірність своїм переконанням, присвячений “Гімн мандариновому дереву” («桔颂»), у якому це дерево виступає символом стійкості та духовної краси. Подібні алегоричні образи пізніше стали широко використовуватися в китайській літературі.

Ще один твір, який приписують Цюй Юаню, – “Питання до неба” («天问»), у якому міфологічна традиція постає перед судом скептичного розуму. З-поміж інших творів поета “Питання до неба” вирізняються своєю незвичайною композиційною побудовою. Тут поет ставить 172 запитання, і на жодне не дає відповіді. Автор замислюється над таємницями світобудови, роздумує над минулим країни, над вчинками знаменитих героїв. Він оперує значною кількістю легенд та переказів, що робить цей твір цінним джерелом для вивчення міфології древнього Китаю. У “Питаннях до неба” переважає чотирислівний рядок. Твір поділяється на 4-рядкові строфи, у кожній з яких є одне чи кілька запитань. Трапляється навіть, що кожен рядок чотиривірша – це питання. Використання рядків різної довжини, а саме три-, п’яти-, шести- і семислівних, давало авторові можливість уникнути монотонності.


Науковці схиляються до думки, що “Лісао”, “Дев’ять елегій” та “Пита
ння до неба” написані самим Цюй Юанем і висвітлюють його життєву позицію, тоді як цикл “Дев’ять пісень” («九歌») – це архаїчні чуські наспіви, записані поетом із використанням невеликої літературної обробки. Про це сказано в укладача “Чуських строф” Ван І (89-158), його думку підтримував і Чжу Сі (1130-1200).

У “Дев’яти піснях” відображені місцеві вірування в духів, які на той час уявлялися антропоморфними. Змалюванню деталей довкілля, як і відтворенню емоційного стану духів, приділяється велика увага. Цікаво, що в багатьох піснях духи, подібно до простих смертних, перебувають під владою любовних почуттів. Цілком імовірно, що життєствердний характер ритуальних свят, під час яких виконувалися “Дев’ять пісень”, пояснює наявність у цих піснях любовних мотивів.

Виконання “Дев’яти пісень” супроводжувалося танцями. Мелодійності й ритмічності інтонаційної структури віршів сприяло постійне використання частки сі (兮). У творах Цюй Юаня і його послідовників частка сі втратила функцію повнозначного слова і використовувалась лише для збереження ритму вірша. На відміну від “Лісао”, де частка сі зустрічається тільки наприкінці рядків, у “Дев’яти піснях” вона вживається всередині рядка.

“Дев’ять пісень” написані головним чином п’яти і шестислівним розміром. Дві пісні – “Гірському духу” («山鬼») та “Офіра батьківщині” («国殇») – складаються з семислівних рядків. Семислівний розмір зустрічається й у піснях “Хебо” («河伯») та “Східний володар хаосу” («东君»). Як виняток, є в “Дев’яти піснях” і кілька восьми- і дев’ятислівних рядків. Частка сі в п’ятислівних рядках завжди стоїть після другого слова, а в шестислівних і семислівних – після третього. Таким чином, часткою сі рядок розмежовувався на два піввірша, які, як правило, складалися з двох чи трьох слів. Надалі, з появою в середньовіччі у п’ятислівних і семислівних віршах цезури, перший піввірш мав два чи чотири слова, а другий був завжди трислівним. Тож запроваджена Цюй Юанем практика поділу рядка на піввірші продовжила своє існування у тривалому процесі формування норм поетичної мови середньовіччя.

Годі шукати поета, творчий внесок якого так вплинув на подальший розвиток китайської поезії. Варто лише сказати, що не було в Китаї поета, який би не звертався у своїх творах – прямо чи опосередковано – до творчості Цюй Юаня.


Скорбота вигнанця

І

Я – нащадок Чжуаня мудрого,

А Боюн – мій отець покійний.

Я у сьомий день року родився –

Я у світ цей прийшов навесні.

Добрим знаком мій батько цей день уважав

І тому дарував мені красне ім’я.

Звати Чжен мене, “істина” це означа,

Ще “Лін Цзюнь” називають – “краса” і “рівнина”.

Маю внутрішній шарм, маю вроди я доста,

Мої здібності – також окраса моя.

Я прикрасив себе орхідеями з осені,

Плащ вдягнув з гладіолусів, з дудника я…

День і ніч, як вода, швидко плинуть привільно –

Як тепер наздогнать? Не чекають мене!

Вранці в горах збираю магнолії білі,

Вечорами – сумах на малих острівцях.

Сонце й місяць неспинно біжать уперед,

Осінь завше на місце весни прибува.

Трави всохнуть, і голими стануть дерева.

О красуне, ти юність свою бережи!

Це ж чому, поки молодість, бруд не відкинуть?

Це ж чому не змінити закони, накази?


Ви скачіть, коли є вірний коник баский, –

Покажу-но дорогу охоче я вам!..

ІІ

У минулому мудрі володарі світять,

Трав духмяних багацько нарвали вони.

Не лише запахущого дудника квіти,

Але й перець з корицею пахнуть отут.

Танський Яо і Шунь – справжні праведники, просвітителі,

Справедливим шляхом вони йдуть, і нема в них вагань.

Та Ся Цзє і Шан Чжоу жорстокі, розпутні та хитрі,

Шлях неправди обрали й по ньому щоденно брели.

Ті людці для наживи супроти сумління ідуть,

Вони нашу державу штовхають на шлях небезпечний.

Та боюся хіба, що собі принесу я біду?

Ні, лиш страшно, як з ваном приключиться лихо якесь!

Перед ваном догідливо гнуся в ярмі,

Із минулого мудрих правителів прагну здогнати.

Та володар моїх щирих помислів не зрозумів –

Він повірив облудним словам і на мене гнівиться.

Прямота моя біди прикличе – я знаю,

Та натурі моїй помінятися важко.

Наш небесний володар посвідчити має:

Моє серце лиш Вам залишається вірне.

Ване мій, прислухались до мене раніш,

А пізніше Ви повністю думку змінили.

Розлучатися з Вами не важко мені,

Жаль лише, що в думках Ви такі непостійні.

ІІІ

Орхідей посадив навесні я удосталь ошатних,

На сто му я посіяв духмяну лаванду.

Біля хати земельку прикрасило квітів багато;

Поміж ними утиснув духен і пахкий гладіолус.

Сподіваюсь, густі у них будуть листки й пагінці,

І нарвемо на осінь багато розкішних ми квітів.

Все ж зів’яне та зелень – не сумно при думці такій,

Лиш зітхаю всякчас, що всьому запустіння судилось.

Ці людці за багатством і чином летять без упину,

Душу жадібну чи вдовольниш коли-небудь?

Вибачають собі, а підозрюють інших,

Мають думи лихі й люто заздрять талантам.

Вони б’ються за владу жорстоко й невтомно;

Не цікавлять мене, я не прагну до них!

Вже старечі літа повертають додому,

І коли ж то ім’я моє успіх здобуде?

Я роси із магнолій ранкових бажаю,

Пелюстків найніжніших поїсти увечір.

Коли душу я незаплямовану маю,

То на те не зважаю, що жовте лице!

Стебла виті байчжи прив’язав на коріння магнолій,

І білí квіточки найсвіжіші разом ізв’язав.

Вирвав касію, разом лаванди доклав я зокола,

А з травиці хушен мотузок ізсукав – і зв’язав.

Мудреці давнини – то взірець є для мене.

Нині одіж, прикраси в людей не такі!


Хоча нашому часові це не пасує,

Та Пен Сяня взірець я наслідую ревно.

IV

Важко й довго зітхаю, і сльози щоразу,

В цім житті моя доля така непроста.

Та хоча закувався в кайдани моралі,

Все ж нелегко спинити всесильний приплив!

Коли носиш лаванду – тебе вороги оточили,

Гладіолуси зірвеш – і наклепів не оминуть.

Коли істину кажеш – відстоюй її ти щосили.

Якщо навіть життя покладеш – не здавайся брехні!

Ой безпутний наш ван! І печально, й образливо…

Він усе ж не схотів зрозуміть моє серце.

Доброчесності мóїй чиновництво заздрить,

Ходять-бродять плітки, що розбещений я.

Обивателі темні майстерні нас хитрістю брати.

Поміняли закони природи на людські вони!

Вони йдуть напролом, їм однаково: правда, неправда,

Всі вони підлабузники, знають лиш лестити всмак.

О нудьга і печаль! Я блукаю, згубивши надію,

Мене міцно зв’язала облудлива дійсність жорстока.

Щоб душа розчинилась моя, краще вмерти спокійно,

Ніж у ницім житті забруднити душі чистоту.

Там, де птиці прості, не літає орел –

Так було в давнину, споконвіку, завжди.

Як же коло з квадратом докупи збереш?

Чи ж красиве й гидке не завадять собі?

Тимчасову образу витримую мужньо я завше,

Як таврують і сварять мене – уступаю я їм.

Та коли чистоту збережу і помру через правду –

То отримаю древніх святих мудреців похвалу.

V

Я дорогу обрав неправдиву – шкодую за тим;

Зупинився – назад повертаюся нині, додому.


Знову треба в цю путь мені коней як слід запрягти,

Не зробив ще помилку – заїхав-бо я недалеко!

Хай би кінь на горбах, де цвітуть орхідеї, гуляв;

І спинився мій віз на горі, вкритій перцем духмяним.

Не судилось чиновником буть, та обмов я зазнав;

А тим часом вернуся одежу стару залатати:

Для накидки горіхові квіти збираю,

На підкладку згодиться і лотоса цвіт.

Як не хочуть мене розуміти – нехай!

Та мій дух навсправжки благородний, високий!..

Моя шапка здіймається високо, ступлена,

І прикраси прив’язані довгі на ній.

Намішалися пахощі й сморід докупи,

Та краса моя внутрішня ще не зачеплена.

Щоб удаль позирнути, оглянувся раптом:

Я конем хочу світ наш великий об’їхать!

Мої пишні прикраси ясніють яскраво,

А густий аромат моє тіло вгорнув.

Має радощі кожен – життя промайне.

Я женусь за прикрасами – звик так завжди.

Якщо навіть колись четвертують мене –

Як же можна притиснути волю мою?!

Моя подруга дуже про мене турбується,

Научає, і лає мене (бо ж не слухаюсь):

“Ой було колись, Гунь через чесність свою

Під горою Юйшань занехаяв життя!..

Ти чому полюбляєш прикраси – і чесний, прямий,

Зберігаєш один лиш свою поведінку гордливу?

Колючками всі люблять тіла прикрашать і уми,

Але ти протидієш мирському і їх не вдягаєш.


Кажуть, нíяк дивитись за двором, як люду багато,

Хто ж по-справжньому вмітиме наші збагнуть почуття?

Ті, які поодинці, бажають будь-що об’єднатись,

Тож чому не дослýхатись ради моєї тобі?

Розрізнити, де правда й олжа, мудреців попрошу я.

На серденько моє нині тисне печаль неокрая.

Через ріки Сянцзян, Юаньцзян я на південь мандрую.

І володарю Шуню свої почуття виливаю.

Сяський Ці “Дев’ять дум”, “Дев’ять наспівів” вкрав –

Він розпутний, розбещений був дні і ночі.

Розважався, про наслідки зовсім не дбав,

Та повстанням піднявся синок Угуань.

А Хоу І на лисиць лиш виходив – і лук за плечима,

Увесь день полював на широких і вільних просторах.

Не займався нічим – тож нічого собі й не отримав;

Його жінку Хань Чжо відібрав, умертвивши Хоу І.

На синочка Го Ао покластися – сила велика,

Та не стримується, нерозумно поводить себе.

Він, забувши про все, день і нічку гуля, веселиться,

З необачності долу скотилась його голова.

Дії сяського Цзє суперечать укладу ще більше,

По заслугах отримав покару володар – загинув.

Порубав на шматки вірних слуг своїх шанський Чжоу-ван,

І тому доби Інь панування таке швидкоплинне.

Шанський Тан, сяський Юй клопотались ретельно про справи,

На початку ще Чжоу вани правили мудро й відкрито.

Лиш умільців, людей благородних вони обирали,

Лад підтримували, і ніколи – корисливі цілі.


Справедливий до нас і ласкавий небесний владар,

Він завжди помага благородним і талановитим.

Треба лиш, щоб високі й прозорі були у них наміри –

Неодмінно в державі настануть і злагода, й мир.

Прозирнули ми древність; тепер у сучасність погляньмо.

Подивіться уважно на приклади ті, які маєм.

Хто живе не по правді, а віримо щиро йому?!

Хто нездібний, а ми на посаду його призначаєм?

І тепер, коли я в небезпеці (що, скоро кінець?!),

Не шкодую про рішення те, що зробив на початку.

Як же можна, не знаючи отвору, вбити клинець?

Мудреці благородні у древності стріли нещастя.

На душі безвідрадно, і плачу-ридаю,

Чом на світі в годину ясну не живу?!

Взяв духмяну лаванду, обличчя втираю,

Та стікають сльозини, і мокра одежа.

VІІ

Уклякаю, землі виливаю печалі стражденно;

Я натхнення отримав – душа моя чиста і чесна.

Нехай коником – з яшми дракон, колісницею – фенікс,

Я на бистрому вітрі піщанім у небо мандрую!

Від вершини Цан’у вирушаю на тихім світанні,

А як сутінки впали – уже досягнув я Куньлуня.

Я хотів зупинитися перед святими вратами,

Та не можу: сідає світило і близиться ніч.

Батога геть жорсткого відкласти Сіхе я попрошу;

Бачу гору Яньцзи – не так швидко до нас наближайся!

Така довга-предовга, але пожадана дорога –

На землі і на небі від прагнення не відступлю.

У Сяньчи дам водиці нефритовому я дракону,

Прив’яжу до Фусану вуздечку мого коня.

Я зламаю гілля – щоб на захід не падало сонце,

Хай воно все хитається і не рушає вперед.

Хай Ван Шу, цей страж Місяця, лине попереду,

А бог вітру позаду за нами по п’ятах летить;

Ще призначу луаня – розвідати про небезпеку,

Але мовить бог грому: не все до мандрівки готове!

Нехай фенікс ширяє, розкрилившися,

Ми і вдень, і вночі цю дорогу долаймо!

Всі докупи зібрались могутні вітри,

Вони перед веселкою мчать і мене зустрічають.

Вгору-вниз летимо, а навколо громадяться хмари,

Розцвітають барвисто п’ятьма кольорами вони.

“До держави небесної впустиш мене, воротарю?”

На ворота зіперся і глянув неприязно він.

Опускається ніч, люди силу втрачають, завзяття.

Наполегливо жду під ворітьми, в руках – орхідеї.

В світі темінь, де правда й неправда – як знати?

Стільки наклепів, що поховали таланти вони!

VІІІ

Небо світле; Байшуй мушу конче я перебрести,

Підійнятись на гору Ланфен у Куньлуні, спочити.

Обернувся, поглянув – і сліз не утримать потік,

Жаль мені: в піднебессі немає для мене богині!

Перед входом в хороми Цінді я раптово спинивсь,

Гілку дерева яшмового відламав – для окраси.

Поки квіти яскраві, ще не облетіли вони, –

То дарунок мій буде, коли віднайду я кохану.

Нехай хмару всідла її дух, і невтомно на ній

Хай шукає оселю прекрасної феї Фуфей.

Через сваху торбинку пахку передам в чужині,

Щоб любов мою й приязнь вона розказала Фуфей.

То ласкава, то знову далека від мене Фуфей,

Врешті-решт відштовхнула зненацька мене гордовито.

До Цюнши безтурботно вертає вона кожен вечір,

А уранці – до річки Вейпань, щоби голову змити.

Увесь день вона всюди, на захід і схід, все блукає,

Покладається тільки на вроду свою піднебесну.

Хоч красива, але етикету простого не знає,

І шукати я мушу кохану омріяну знову.

Я по небу мандрую, повсюди всякчас роззираюсь,

Моя подорож марна – до світу людей повернувся.

Враз побачив, як яшмова вежа у хмари здіймається,

Там Цзянь Ді спочиває – нарешті знайшов я її!

Птаху чжень попрошу я за сваху служити мені,

Та не може вона посередником бути в коханні.

Чжень-самець бути свахою хоче, сприяти мені,

Але він легковажний – за це недолюблюю птаха!

Неспокійне серденько у мене, і знову вагаюся,

Хочу в дім увійти, але якось незручно мені.

Фенікс мій полетів до Цзянь Ді, буде доброю свахою,

Та боюсь, що володар Діку перехопить її.

Хочу йти, та чи матиму спокій собі у відчáї?

Можу лиш мандрувати усюди і сам розважатись.

Поки не одруживсь Шао Кан, ще нестримно бажаю

Влаштувати весілля з дівчатами племені Юй.


Моя сваха на слово невдатна – чи зможе посватать?

Чи зуміє мене заручити, як я того хочу?

Прості люди – такі, як вона – лише заздрити вміють талантам,

Затіняють всіляко чесноти, а вади підносять.

Ой, далеко в палаці красуня та ніжная!

А розумний володар не втямить поривів моїх!..

Сумом я переповнений – вилити думоньку нікому,

Як мені існувати й терпіти життя отаке?!

ІХ

Для обряду шматочки бамбуку знайшов, імперату,

Кличу знану ворожку Лінфень погадати мені:

“Коли двоє спілкуються ніжно, то мають побратись,

Проте нині – чи є такі люди, і віддані, й чисті?

Піднебесна уся неозора, ошатна,

Чи ж вона лиш одна може зватись красунею?

Ти далеко піди, і не треба вагатись,

Хто шукає талант, чи ж тебе не помітити може?!

Де ж під Небом трави запашної немає?

Тож чому до країни своєї прив’язуєшся?

Бач, навколо хаос непробудний і темінь безкрая,

А чи думає хто про народ: чесний він а чи підлий?

Люд у світі – однаково! – добрий чи злий,

Тільки групка людців особлива (і підлі, й жорстокі):

Почепили на пояс гіркий дикорослий полин,

Орхідеями ж, кажуть, себе прикрашати не слід.

Як дізнатись, чи трави оті запахущі погані?

Як же визначать якість вони тої яшми прекрасної?

Вони гноєм наповнили милий мішечок духмяний

І говорять, що перчик пахучий тепера не пахне!”

Вірю я у пророцтво ворожки Лінфень,

Та в душі ще вагаюся, не заспокоюсь.

Чув, що зватиме духа Усянь – та під вечір лишень;

Перець, рис приберіг – щоби духа мені частувати.


Небо й землю сто духів покрили у світлі,

Над горою Цзюі вищі духи стрічають.

Променіються духи – яскраво, барвисто,

І щасливі слова промовляють до мене:

“Слід уперто й ретельно шукати повсюди, повсюди,

І омріяна пара тобі неодмінно знайдеться.

Шанський Тан, сяський Юй все шукали чиновників мудрих –

І нарешті І Іня собі й Гао Яо знайшли.

Коли маєш високі чесноти й достоїнства різні,

То для чого шукати, про тебе щоб хтось розказав?!

Кажуть, що Бо Юе був рабом упослідженим,

Та Удін, не вагаючись, сяном призначив його.

Колись різником славився в іньській столиці Люй Ван.

Чжоу Вень-ван перестрів його, дав йому вищу посаду.

Гарна пісня в Нінці – все коровами він торгував,

Як почув її ціський Хен-гун – дав чиновника титул.

Поки молодість – прагни зробити чимало,

Поки шанси не зникли і не перейшли;

Як зозулька протяжно прокука печально –

Всі духмянії трави зів’янути можуть!”

Такі гарні й коштовні ношу я із яшми прикраси,

Та є люди, що хочуть затьмарити сяєво їхнє.

Ті людці завше підлі, з неправдою змішують правду,

Тож боюсь, щоб не знищили раптом прикраси із яшми.

Що за хаос у світі, постійно трапляються зміни.

Залишатися тут чи ж потрібно надалі? Для чого?!

Орхідея і дудник вже втратили пахощі тлінні,

А лаванда й аїр уже стали травицею мао.


Ви скажіть, чом віддавна духмянії трави

Степовим стали нині гірким полином?

Очевидно, тому є причина одна –

Тих нема, які дбають про серця красу.

Я раніше вважав: орхідея надійна достатньо,

Та не думав, що в неї іззовні лиш форма красива;

Її якості зникли – звичайною квіткою стала,

Хоч ім’я має славне – не виправдала його!

Усю владу присвоїв собі запашний гордий перець,

А кизил кокетує – проникнути хоче в мішечок;

Хоч життя покладуть, щоби видертись вгору нарешті,

Але як збережуть вони честь, незаплямлену гідність?!

Обивателі – кожен у світі за хвилями плине,

Хто ж ізбоку не знатиме впливу і дýмки не змінить?

Й орхідея, і перчик вже стали такими, як інші,

А цзєче та свистуля також споганіли з природи.

Найдорожчі, безцінні з нефриту прикраси мої,

Вони гідність, красу зберігають, донині плекають.

Густі пахощі важко здолати – не знищити їх,

Не применшилось нині хорошої якості каменю.

Задоволення я віднаходжу в розмірених кроках,

Всі усюди сходив я – достойну красуню шукаю.

Яшми маю багато, й прекрасна вона, тому поки

Все милуюся, весело і безтурботно полями блукаю.

Х

І ворожка Лінфень все ж пораду дала мені вдалу,

Гарну днину обрала, коли треба в мандри рушати.

Я з гілок древа Цюн зготував собі страву,

А камінчики яшмові я для їди подрібнив.

Відшукав я коня – в колісницю свою запрягти;

Зі слонової кістки, із яшми прикраси – на стінках.

Цілі маю не ті, що у інших – як честь берегти?!

Я подамся далеко – тим часом нудьгу я розвію.


На священний Куньлунь повертає мій шлях,

Як далеко ще маю проїхати я!

Сонце стяги з малюнками хмар затуляють,

І дзвіночки у формі луанів дзвенять.

На світанку із гирла Небесної річки рушаю,

А під вечір сягаю на Заході неба границі.

Фенікс високо плине, мій прапор він охороняє –

Рівно й злагоджено, вгору-вниз, в гармонійному ритмі.

Їду-їду – пустеля на Заході здибилась раптом,

Уздовж річки Чишуй уперед просуваюсь повільно.

Водянії дракони моста побудують хай разом,

А цар Заходу хай на той бік мене перевезе.

Ось така вона, довга й важка, чужодальня дорога,

Колісниці усі стерегти наказав я уважно.

Огинаю ізліва підхмарну Бучжоу я гору,

Як побачив я Західне море – вперед-но, хутчій!

Понад тисячу має стрімких колісниць мій кортеж,

І на всіх них колеса швидкії із яшми прекрасної.

Браві коні біжать уперед – так, неначе не терплять,

Прапори на моїх колісницях виблискують, міняться.

Опустив батога – колісницю я призупиняю.

Як раніше, мій дух лине високо, мчить безперервно.

“Дев’ять наспівів” пію, під музику Шао кружляю,

Хоч тепер, у прекрасний цей час, я позбавлюсь печалі!

Знов піднявся на небо, сіяння довкола розливши,

Нахилився – на справи у любій Вітчизні дивлюся.

Там печальна картина; і коник також зажурився,

Все назад озирається, їхати далі не хоче.


Епілог:

Та нехай, убиватись не варто!

Ні, ніхто у країні журбу не затямить мою!

То навіщо журитися за Батьківщиною?

Як не можу я впорядкувати країну свою,

То наслідувать буду взірець величавий Пен Сяня!

Із “Дев’яти пісень”

Східний володар хаосу (І)

Днини щасливої, в гожу та й добру годину

Духа стрічаєм, підносим пожертви та й чинно.

Міцно стиска він руків’я меча, та й оздоблене яшмою красно,

Дрібно на тілі дзвенить вшита яшмою та й одежина.

Трон для Фусі та й прикрасила пещена яшма,

Біля престолу пахтять та й квіток пелюстини.

М’ясо духмяне підносимо та й на п’янких орхідеях,

Ставимо вина з кориці, та й юшку, де перцю зернини.

Високо підняті палички наші та й у барабани вдаряють,

Ритм уповільнюєм – пісня і танці та й дзвінко лунають довкола.

Дудки і струни в гармонії – пісня та й високо лине!

Жриці ошатно убрані у танці та й легко кружляють.

Пахощі зілля й кадил та й снуються в повітрі невпинно,

Звуків немало сплелося та й дзвонять разом урочисто.

Дух наш Фусі у веселощах та й безтурботності плине.

Володар хмар (ІІ)

Миюсь у купелі із запашних орхідей, та й промиваю у зіллі волосся;

Сукню барвисту вдягаю для духа – наче пелюстки та й пещених квітів.

Хмар божество ген ширяє у небі, землю мовчазно собі оглядає;

Я його німбом яскравим милуюсь – променями на всі боки та й світить.

Де ж це той дух спочива хмаровий? Мешкає у голубім та й палаці;

З Сонцем і Місяцем разом у небі всюди та й світло ясне розливає.

Він в колісниці правує драконом, плащ зодягнув та й розшитий барвисто;

Поки мандрує в прозорому небі, знай безтурботно та й легко кружляє.


Сяєво духа м’яке розливається, тихо з-за хмар та й донизу спадає.

Раптом ізнову далеко відлинув, мить – потонув та й у пінявих хмарах.

Нас бачить дух на рівнині Янцзи – ген з висоти, краєвид та й розкішний...

Він подолав уже безліч морів – ще не скінчив та й напружених мандрів!

О як за вами, мій дух, я нудьгую, як повсякчас та й зітхаю я тяжко!

О мій володарю хмар, як печально!.. Спокій коли ж ви та й будете мати?

Хебо (VІІІ)

Ми мандруємо разом з тобою та й на світлій стрімкій Хуанхе,

Підіймає вали за валами та й пронизливий вітер шалений.

Сидимо ми на возі – як в човні, та й покритий він лотоса листям,

Два дракони запряжені в нього, плавно мчать та й безрогі дракони.

Ми на гору Куньлунь піднялися, та й довкіл краєвид споглядаєм;

Наші душі ген-ген широчіють, та й думками просторо літаєм.

Як шкода: опускається сутінь – та й додому вертатися треба.

Ми далекий той берег згадаємо – та й сумні наші думи без ліку.

А покій твій з луски прудких рибок, та й з дракона – палац покриває,

Із перлин твою спальню на вежі та й встелили фіалкові мушлі;

То ж скажи, мій коханий, чому ти та й в глибокій воді жити мусиш?

Осідлавши рибину велику, та й плямисту малу здоженемо;

Ми з тобою побавимось вкупі та й на острові синьо-зеленім!

А ріка супроводить нас разом та й бурхливими хвилями швидко.

Пощебечемо, взявшись за руки – та й подамся у далеч, на схід я,

Проведу тебе, красеня, спершу та й під тихий південний наш берег.

Обійматимуть нас грізні хвилі – та й бурунисто стеляться долі,

Рибки зграйками гратимуть мило, та й покірно за нами пливтимуть.


Офіра батьківщині (Х)

Спис гострий у кожного, гей,

усі воїни в латах міцних з носорога.

Зійшлися ворожі й свої колісниці, та гей,

і схрестились шаблюки короткі.

Аж сонце закрили знамена противника, гей,

а ворожі війська – наче хмари.

В боки колісниці впиваються стріли, та гей,

і попереду борються воїни яро.

А ворог усе насувається, гей,

нам шеренги ламає.

Впав коник мій лівий додолу, та гей,

і поранений правий.

Важка колісниця в багнюці, та гей,

а четвірці коней ой нелегко ступать!

Ми візьмем оздоблені яшмою палиці, гей,

в барабани ми будемо бити військові.

Але розлютилися жителі Неба, та гей,

і могутні боги прогнівилися знову.

Війна ця зажерлива, гей,

усі в жертву себе принесли.

Як вийшли колись зі свого пристановища, гей,

уже нé повернулись.

Далеко лежить поле битви, та гей,

небезпечна дорога похмура.

Рушали – мав кожен спис гострий, та гей,

ціньський лук