8508

Господарський розвиток та економічна думка на етапі становлення Східної та Західної цивілізацій ( УІІІст до н.е.-У ст н.е.)

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

Господарський розвиток та економічна думка на етапі становлення Східної та Західної цивілізацій (УІІІст до н.е.-У ст н.е.) Осьовий час формування світових цивілізацій. Східна цивілізація та її характеристика в осьовий ...

Украинкский

2013-02-12

171 KB

59 чел.

Господарський розвиток та економічна думка на етапі становлення Східної та Західної цивілізацій ( УІІІст до н.е.-У ст н.е.)

  1.  Осьовий час  формування  світових цивілізацій.
  2.  Східна  цивілізація та її характеристика в осьовий час.
  3.  Західна цивілізація та  господарський розвиток  античних держав.

1.

Формування двох сучасних цивілізацій пов’язують із так званим «осьовим часом», який, на думку К. Яспереа,(1883-1969),( німецький філсоф, відомий  як автор  концепції осоьового часу, працював над філософсько-світоглядними проблемами) припадає десь на проміжок між 800 та 200 рр. До  н.е. Як зазначає Ясперс, саме в цей період відбувається «найрізкіший поворот в історії, з’являється людина сучасного типу, що зберігається донині.» Саме в цей час, стверджує Ясперс, відбувається чимало незвичайного: на Сході і Заході зароджується філософія, виникають нові релігії та їх пророки, а людина усвідомлює своє буття і саму себе.

Власне, осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного процесу.

Ці зрушення супроводжувалися певними, досить глобальними змінами:

в господарській  сфері  відбувається перехід  до так званого залізного віку, (1тис.до н.е). в якому значно зростає  продуктивність сільського господарства завдяки  використанню нових знарядь праці; тварин-во стає придомним, виникає стійлове утримання худоби; суспільне  ремесло відокремлюється від ссільського господарства  і стає самостійним видом госпподарської діяльності (залізоробне й керамічне ремесло); 

в політичній сфері – змінюються уявлення щодо природи правителя, обожнюваний  раніше цар, фараон, який вважався втіленням як космічного, так і земного порядку замінюється світським правителем, який має нести відповідальність  перед  певним вищим началом (Богом), а за таких уявлень правитель  міг бути  покликаний до відповідальності перед суспільством  за наслідки своєї діяльності;

в соціальній сфері  поряд із традиційною державного владою— власністю та системою розподілу виникають відносини власності індивідуальної, як правило, у вигляді предметів необхідного вжитку. Хоча держава ще зберігає власність на основні засоби виробництва ( землю та воду).

Таким чином  : в соціально-економічному плані осьовий час пов’язаний з появою недержавних власних структур, а в суспільному — з визначенням самоцінності людини.

Як стверджує К. Ясперс, завершення осьового часу тісно пов’язане із створенням світових імперій та світових релігій .

Усі ці зміни відбуваються одночасно в трьох точках первісних цивілізацій — Китаї, Індії (Схід) та у Середземномор’ї (Заході), незалежно одне від одного. Осьовий час означав руйнування великих стародавніх культур,  призводив їх до загибелі.

Згідно до концепції осьвого часу  можна виділити

1. Осьові народи, о зазнали  стрибок (прорив)  заклавши основу  духовного існування людини і сучасним цивілізаціям.

2. Народи, що не знали прориву, які втратили свою внутрішню культуру (египетська, вавилонська), яка в кожному окремрму випадку перероджувалася ( в Месопотамії  - в перську, , а потім в іслам,   в Єгипті – в римську,  християнську, а потім в іслам).

3. Інші народи., які поділяються на дві групи 

а) історичні народи  -основою формування яких став  світ, що зародився завдяки прориву

б) первісні народи, що залишилися осторонь прориву.

Отже, осьовий час поклав початок двом основним сучасним цивілізаціям — Східній та Західній, кожна з яких увібрала певні риси попередньої історії вищеназваних регіонів великих стародавніх культур.

Слід зауважити, що зміни на Сході були значно меншими, ніж на Заході. Проте до осьового часу ці регіони прийшли з уже досконало сформованими суспільними інститутами — державою, владою, власністю. Поява їх була тісно пов'язана з тими змінами форм господарської діяльності, що відбувалися в різних варіаціях у різних регіонах світу.

 Таким чином, осьовий час — це був період трансформації всієї життєдіяльності людства у межах провідних цивілізацій, він характеризувався принциповими змінами в соціально-економічній, політичній, та етнічній  сферах.

2.

На Сході  держава  виникає значно раніше ніж в Європі, але це держава родового типу. Політична організація  життя  отримала  назву  східних деспотій, найбільш характерною ознакою  яких було  абсолютне переважання держави над суспільством.

Усі члени суспільства фактично перебували в цілковитому підпорядкуванні цареві, який мобілізовував і роздавав споживчі та продуктивні блага, ресурси та привілеї. Він, будучи одночасно і верховним суддею, і верховним жерцем, не лише роздавав блага, а й забирав їх, а часом і саме життя. Єдиним власником основних засобів виробництва - землі й води, — була держава та її уособлення — східний деспот-цар.

Землеробство залишається головною галуззю,  основним виробником (і найбільшою верствою) були землероби, переважно вільні землероби-общинники. Рабство ,хоча  існувало, але не відігравало  суттєвої ролі, раби використовувалися для виконання приватних бажань знаті.

Усі землероби та землевласники вважалися лише користувачами землі за таких умов:

  1.  якщо вони були членами правлячої верхівки;
  2.  отримували землю за особливі  заслуги перед владою;
  3.   беззастережно служили владі.

Ці обливості східної економіки породжували й своєрідну форму фінансово-економічних взаємин між власником базових засобів виробництва (державою) та їх користувачами: всі виплати, що здійснює землекористувач (чи селянин, чи аристократ), зосереджуються у царській скарбниці. Тобто доходи давиьосхідної скарбниці можна визначити як «ренту-податок», інакше кажучи, одночасно і ренту (плату за землю), і податок (примусові вилучення у підданих держави на її користь), які можуть вилучатися як у грошовій формі, так і в натуральній, а також у вигляді праці.

Ще однією особливістю  було існування  на низовому рівні  автономних і  переважно  самоврядних колективів. Такими виступали  сільські громади, ремісничі об»єднання, секти, касти і т.д. 

Такими були загальні риси  господарської системи суспільств  Східної цивілізації, але опис їх буде неповним , якщо не розглянути  їх особливості у тих країнах , що  утворили цю  цивілізацію в осьовий час., -  в Індії та Китаї.

Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять.( Брахмани – майже земні боги, кшатрії – військова еліта, які зосереджували  матеріальні ресурси держави та влади, вайші- займалися торгівлею, землеробством, шудри- головний обов»язок  служіння вищим кстам, ачхуті-«недоторкані»  вважалося що навіть дотик до нихоскверняв  представників  інших каст). Писемними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна.

Буддизм є невід»ємним від історії Індії, бо він  відіграє таку ж саму роль  як християнство в середньовічній Європі.  Однією з найважливіших  концепцій буддизму  була – калачакра – ідея про органічний взаємозв»язок  природи і людини і тому людина не повинна була  залишатися стороннім спостерігачем щодо  проблем навколишнього середовища.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу.

Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є «Закони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра.»

У «Законах Ману» ( УІ-У ст до н.е.) економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються брахманізмом.

Важливим джерелом  староіндійської  економічної думки  став трактат - «Артхашастра» (між IV та III ст. до н.е.)( в перекладі  означає   наука про вигоду та матеріальну користь, написаний радником правителя могутнього  царства  Каутільєю Вішнагупта.

Це трактат про мистецтво політики та управління державою, головною  метою якого є  показати, що основну роь  в економіці відіграє держава. 

«Артхашастра» — це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності.

За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави.

«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському життi країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.

Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.

«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Торкаючись поблем ринкового  ціноутворення  розглядається «вартість речей» і її величина  визначаєься   кількістю днів  , потрібних для  їх виробництва, а розмір  винагороди за працю  ставиться в залежність  від  її результатів  праці. Автор цього твору  був першим, хто  розглядає механізм  впливу конкуренції на ціну і показує можливість  відхилення ціни від вартості.

Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, i його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%. Надлишковий  торгівельний  прибуток    аветор трактату радив  обкладати величезними шьрафами  на користь царської казни.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

         Особливості господарсткого розвитку та економічної думки Давнього Китаю.

 Осьовий час для Китаю пов'язуємо з іменами Копфуція, Лао-Дзи, Мо-Дзи та ін., які жили у VIIV от. до н.е. Економічний розвиток Китаю цього періоду мав свої особливості. Ще у II тисячолітті до н.е. тут сформувалася жорстка ієрархічна система поділу на соціальні верстви, які залежали від верховного властителя. Представники кожної з верств отримували матеріальні блага суворо відповідно до рангу: розміри житла та якість його оздоблення, одяг, харчування, навіть умови поховання - все було різним, чітко регламентованим залежно від соціального стану. Надходження до державної скарбниці відбувалися у вигляді результатів праці селян, ремісників і торговців перерозподілялися між представниками соціальних станів, що істотно гальмувало розвиток товарно-грошових відносин.

 Населення поділяється на верстви: чиновники і народ. Останній, своєю чергою— на вчених, рільників, ремісників і торгівців. Платню як громадські, так і військові чиновники отримують зерном. Тут достатньо розвинені торгівля, міське ремесло. Панує державне регулювання зерна. Земля — власність держави в особі імператора. Землероб має наділ і сплачує земельний податок зерном.

На початку І –го тисячоліття  Китай перебуває в стані воюючих  царств, але в  середині І-го тис. відбуваються значні зміни , пов»язані з широким використанням залізних знарядь праці. Завдяки ним залучено до  обробітку  великі  земельні масиви,  проведені  осушувальні роботи в долині річки Хуанхе,розпочато значні іригаційні роботи ( деякі  іригаційні споруди  того часу працюють і досі),  істотно зростає  об»єм  сільськогосподарської продукції, кількість населення. І постає   питання про подальший розвиток  суспільства і держави. На  це питання намагаються дати відповідь три течії : конфуціанство,  моїзм та даосизм, які з утопічних але відмінних позицій зображують «ідеальне суспільство».

  Конфуціанство на перший план висувало ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю.

Економічні погляди Конфуція  грунтувалися на морально-етичному  принципі гуманізму  та вченні про ідеали. Ідеальним він вважав  патріархальне суспільство, основою якого є сім»я , що живе за  старокитайськими  традиціями. Ідеальною  людиною такого суспільства є особа, що  поважає батьків, старших за віком і вищих за соціальним рангом, вона сумирна, доброзичлива, справедлива, невибаглива в їжі та побуті, не суперечить старшим та владі.

Гуманна людина знає тільки обов»язки, тоді як аморальна – тільки власну вигоду.

Етичні норми були покладені  і воснови управління державою, яку Крнфуцій вважав  єдиною сім»єю, а її правителя – «батьком народу».

Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, .конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліпшення народного добробуту, зменшувати податки та ін.

Учень Конфуція Мен-цзи доводить закономірність поділу  людей  на   «правителів, які напружують мозок» і  підлеглих , що напружують  « м»язи».Підлеглі зобов»язані утримувати  правителів , але  останні  повинні бути гуманними, розробляє т 12 принципів успішного правління:

  1.  Підкоряй люей не силою, а доброзичливістю;
  2.  Не допускай розпусти;
  3.  Поважай мудрих та їх поради;
  4.  Знижуй податки, не утискай людей;
  5.  Не відволікай народ  від справ його;
  6.  Люби свій народ;
  7.  Завоюй серця підданих;
  8.  Поважай поважних;
  9.  Зберігай добру людську натуру;
  10.  Спрямовуй свій народ у  бік добра і любові;
  11.  Шукай те, що втратила свідомість;
  12.  Будь ззавжди справедливим.

На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні  питання,  представники  легізму велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві.

Зокрема пропонували:

- встановлення єдиного  централізованого управління всім суспільством;

- регулювання товарних цін шляхом встановлення фіксованих державних цін;

-запровадження єдиного податку відповідно до площі землі, що обробляється;

До критиків конфуціанства  належить концепція моїзму , (Мо-цзи) (479—400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Він та його прихильники виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Державу розглядав  як результат домовленості між дюдьми, а виникнення  майнової нерівності як результат порушення цієї домовленості.

Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Засобом  вирішення всіх проблем вважав етичні відносини, що виникають  на тлі «взаємної любові».

Основоположником даосизму  став сучасник Конфуція Лао-Цзи, (604-519 р. до н.е.) який виклав свої  думки  в трактаті «Шлях доброчесності). Основною  категорією є «дао» , що відображує  природний  хід речей, споглядання життя,  обмеження бажань, забезпечуючи майнову рівність в суспільстві. Багатство  Лао-Цзи вважав  грабунком, а  правителя країни- головним злодієм. Він  писав, що людей, які збагачують «великого злодія « неможна вважати розумними. Однак є справедливе небесне «дао», вища справедливість, яка віббере награбоване  у багатих і віддасть бідним. Даосисти вважали , що  дережава занадто  втручається  в людську діяльність, встановлюючи и безліч заплутаних законів, що породжує несправедливість, подолати яку  можна лише шляхом відмови  від прогресу і   повернення  до  первісного природного стану  суспільства, в якому відмінності  між людьми будуть лише в майстерності їх праці.

Особливе місце  в історії економічної  думки Стародавнього Китаю займає колективний трактат  «Гуань-цзии» (IV ст. до н.е.). Він об»єднав біля 500 праць  кількох тисяч  вчених що працювали  в своєрідній  академії «Палаці наук біля Західних воріт» ( ІУ-ІІІ ст до н.е.). Автори трактату приділяють значну увагу економічній   політиці   держави,   висловлюються   за   постійний вплив держави на господарське життя, щоб «держава була багатою, а народ задоволеним».  Великого значення автори трактату надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. Зокрема вони пропонували:

  •  захист  національної економіки від ринкової стихії шляхом встановлення  регулювання державою цін на хліб
  •   створення державних зернових фондів,
  •   надання пільгових кредитів землеробам,
  •  застосування для стабілізації господарства нормованої емісії грошових знаків , щоб забезпечувати їхню високу купівельну спроможність.

Застосування металевих, особливо залізних знарядь праці істотно підвищує рівень виробництва, посилює суспільний поділ праці, веде до індивідуалізації ремісничого виробництва. Зростає спеціалізація та професіоналізм ремісників.У III ст. до н.е. відбувається об'єднання семи царств у єдину імперію, що означало не лише політичне об'єднання. Перший імператор Цинь Ши-хуанді, або Цинь Шихуан (259—210 рр. до Р.Х.), провів низку реформ, зокрема відмовився від передачі землі в умовну власність, як це було раніше, і ліквідував привілеї аристократії , чим досяг торжества в Китаї державної форми власності. Адміністративна реформа дала йому можливість стати повновладним володарем країни. Соціальною реформою стало запровадження «Табелю про ранги», за яким перші сім рангів могли мати простолюдини, а починаючи з восьмого ранги надавали чиновникам за службу. Найвищими були 19-—20 ранги. Напевно, можна вважати, що реформи Цинь Шихуана в основі  мали  погляди  авторів  колективного трактату  «Гуань-цзи» (IVIII ст. до н.е. ), які як головне завдання, подібно до Конфуція, висували проблему «як зробити державу багатою, а народ задоволеним» через рівномірний розподіл багатства, не допускаючи збагачення торговців та лихварів.

Вони також виступали за непорушність станового поділу суспільства, стверджуючи, що без Богом обраних «шанованих» та вищих станів країна не мала б доходів, а також, що так бути не може, щоб «усі були шановані», адже тоді не було б кому працювати. 

Серед заходів, спрямованих на стабілізацію натурально-господарських відносин, найважливішими вони вважали регулювання державою цін на хліб, а також створення державних запасів хліба, реформування податкової системи .

Ще одним реформатором цього періоду був Ван Май, який захопив трон у 9 р. після Р.Х. Він закріпив у Китаї лише два види земельних володінь— державні та селянські, за відсутності великої феодальної власності.

Він також проголосив заборону рабства, але вона протрималася недовго; а рабство залишалося як патріархальне.На початку І тисячоліття Китай вступає у затяжний період криз і політичної нестабільності. Набіги кочівників погіршували становище. Але була збережена життєспроможність китайської цивілізації та її державність, продовжувала свій розвиток економіка.  

 

3.

Західна або європейська  цивілізація  традиційно по»язується зі становленням  та розвитком  античних  держав – Давньої Греції та Риму. Основою господарства західних країн на відміну від Сходу стала індивідуальна власність на базові засоби виробництва — передусім землю. Відмінною є і роль праці рабів, яка набуває великої господарської значущості.

З господарського  погляду  в історії  Давньої Греції  можна виділити два етапи:

- патріархальний , що характеризується пануванням  натурального господарства;

- торгівельно-ремісничий , що характеризується  високим рівнем торгово-грошових відносин.

Суспільне  життя  античної Греції зосереджувалося  у  полісах —- містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й Іонічного морів, які  виникають як  своєрідне об»єднання  сільських мешканців, військові та адміністративні центри. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило власним життям, було незалежною одиницею. Поєднувала їх спільність релігійних  вірувань, тяжіння до  певних релігійних центрів, насамперед Олімпу.

Економічні зв'язки за умов панування натурального господарства  були досить вузькими,  господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх домашньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) господарстві.  

Така родина  складалася  не  лише  з осіб, поєднаних  кровними зв»язками, до неї входили  іноді цілі  родини або  окремі особи ( так звані клієнти), а також раби.

На чолі такої патріархальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у господарському відношенні виступав як управитель та землевласник.

Власник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому.

Саме право на землеволодіння визначало участь у державному управлінні,( тобто  мешканець полісу вважався повноправним громадянином, якщо  володів землею) а клієнти, які знаходилися під захистом та заступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У містах-полісах крім повноправних громадян існували і  інші категорії населення, зокрема метеки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняттями, які греки вважали негідними громадянина.

Така патріархальна родина була самодостатньою і не потребувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу, здобувалися шляхом обміну на власну продукцію.

Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспільного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм господарської діяльності як складових ойкісного господарства.

Найвищу стійкість таке господарство  дістало в Спарті і підкріплювалося  відповідними законами – закони Лікурга, згідно з якими  встановлювався  принцип рівного розподілу землі та прикріплення до неї  ілотів ( залежного насалення), заборонялися торгівльно-ремісничі  заняття для спартіатів, регламентувалося все їхнє  життя, вони мали носити  однаковий одяг, їсти однакову їжу без жодних прикрас, навіть форма бороди та вусів мала бути однаковою . на думку законодавців  це мало не допустити  заздрощів та нерівності.  Ці закони закріплювали  натуральний  тип господарства, торгівля практично заборонялася, а ремесло  було дуже слаборозвинутим.

Палким прихильником економічного устрою давньої Спарти, законів Лікурга, був Ксенофонт (444—354 рр. до н.е.) -афінський аристократ, філософ, автор трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в яких він виступав як  прихильник та захисник натурального (ойкісного) господарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував він сільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як головна господарська форма.

Ксенофонт вважав, що   вихід   з економічної кризи, яку переживали Афіни  полягає в поліпшенні  ведення  натурального  рабовласницького господарства, залученні до поліса  іноземців і стягненні з них  податків, що збагатить  державну  казну, розширенні видобування срібла і продаж державою рабів.

Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофопт засуджує їх, говорячи, що заняття відомими ремеслами є низьким, і вони... не мають поваги у містах, адже руйнують тіло працюючого, примушуючи його сидіти та дихати кімнатним повітрям, іноді проводити навіть цілі дні біля вогню.

Водночас Ксенофонт досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних потреб, коли воно поєднується із землеробством. Визнавав він і важливість та корисність для держави праці ремісників, але за умови, що до ремесла залучено рабів та метеків.

Але в інших  містах-полісах  вже з УІІ ст до н.е. починає поглиблюватися  розвиток ремесла та торгівлі. Найбільшим їх  центром стають Афіни.

В Афінах, як і в більшості грецьких міст-полісів, існувала демократична форма правління, а влада вже з VIII ст. до н.е. належала аристократії. Основа цієї влади визначалася низкою причин, серед яких найважливіше місце належало великому землеволодінню, яке дозволяло господарям підкоряти собі як орендарів, так і масу дрібних землевласників-співгромадян, більшість з яких була боржниками великих власників.

Право власності охоронялося законодавчо. Позики надавалися під заставу землі, а на ділянках боржників встановлювалися так звані боргові (іпотечні) стовпи, на яких записувалися імена боржників, кількість боргу та строк виплати. Проценти були дуже високими( від 30% до 100%), борги росли швидко і вже  наприкінці УІІ ст. до н.е. майже всі землі Афін були вкриті  іпотечними стовпами.

 Такі явища були підтвердженням розкладу ойкісного господарства. Спробу уповільнити ці процеси і водночас підтримати торгівлю та ремісництво було зроблено у 594 р.  Солоном, який здійснив низку реформ.

Так, реформи Солона вирішували питання привілейованого стану землевласників, закріпивши за ними права повного громадянства. Реформи Солона знищили також боргову кабалу, боргове рабство було заборонене, а рабами могли бути лише іноземці, рабство одноплемінників було заборонене. Були також анульовані всі борги під заставу земель. Таким чином реформи захистили інтереси землевласників і певною мірою - старого ойкісного господарства.

Разом з тим Солон  бачив необхідність  у зростанні ремесел та торгівлі, видає закон, за яким  аінський громадянин  може відмовити в утриманні  перестарілому батьку, якщо той не подбав  про навчання свого сину будь-якому ремеслу. Статус ремісників істотно підвищується, відкриваються можливості залучення до занять ремеслом не лише рабів або метеків, а й громадян Афін.

У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну рівність між громадянами перед законами, всі громадяни були рівними незалежно від їх майнового стану. Реформував вій і спадкове право, надавши можливість тим, хто не мав дітей, передавати своє майно у спадок на власний розсуд. 

Отже, реформи Солона, хоча і були в деякому аспекті консервативними,  заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах і зміцнили економіку полісу, відкрили шлях до посилення економічної та політичної могутності.

Уявлення про економічну думку Стародавньої Греції класичного рабовласницького періоду (V ст. до н.е.) дає економічна програма Перікла (бл. 490 — 429 до н.е.), який був першим стратегом і керівником афінської держави в 444 — 429 рр. до н.е. Перікл практично ліквідував майновий ценз, увів плату за державну й військову службу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював клерухії (військово-землеробські поселення) і колонії, заохочував торгівлю та ремесло

Економічний розквіт Афін  припадає на першу половину У ст. до н.е. і базується не на  землеробстві, а на ремісничому  виробництві та  морській торгівлі. Розквіт ремісництва пов»язують із зростанням використання  рабської праці, створенням великих ремісничих майстерень (ергастерій), де   виробляли продукцію масового споживаня і в яких працювало до 100 робітників. В таких майстернях вже існував  поопераційний  поділ праці  і деякі історики  їх навіть називають мануфактурами. Рабска праця  стає  основною продуктивною силою,( рабів можна було побчити всюду: і в майстернях і в домі, на суднах  як гребців, на копальнях ),  що ставило в скрутне становище працю вільних  громадян, тому що рабська праця  коштувала значно дешевше. Кількість рабів  істотно збільшується : в період  з У до ІУ ст. до н.е. з 25-35% до 40-50%.

Але поступово в полісному госопдарстві  наступає  криза. Продуктивність рабської праці падає, з»являються цілі покоління людей, які народилися, жили  й працювали в умовах рабства, не маючи достатніх  стимулів, а втой же час видатки держави на  влаштуваня свят, ігр, утримання війська, флоту  зростають. Крім того багата рабовласницька верхівка  побоюється  полісної бідноти, яка зазіхала на їх майно та привілейоване становище.Якщо в Афінах  ці суперечки зводилися в основному  до дебатів на народних зборах, судових процесах, то в інших давньогрецьких  полісах  нерідкими  були  й криваві сутички.  Оскільки  вільні  бідняки  були повноправними   громадянами поліса, вони  вимагали матеріальної допомоги  від держави , однак  використовували її  не на  виробничу діяльність, а на споживання, тому кількість бідних не зменшувалася , а тільки збільшувалась.

В умовах  кризи полісів  з думкою про ідеальну державу  виступає Платон (427—347 до н.е.), (знамениті твори «Держава», «Закони»).

У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до власних здібностей,( це він вважав майновою рівністю ) що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній державі він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філософів(правителі), воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби.

Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни повинні  управляти державою , а щоб ними не заволоділа пристрасть до збагачення  вони не повинні володіти власністю та займатися господарством, ( жити  і харчуватися в спеціальних таборах, мати саільних жінок та дітей),  а їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів мусять постачати члени третього стану і раби. 

Унаслідок поділу праці, на думку вченого, з'являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу думку  про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, хоч і є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей, визначає такі їх функції  як міра вартості, засіб обміну  і засіб нагромадження. Разом  з тим Платон був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство.

У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної держави, економічна організація якої грунтувалося на принципах рівності та  самостійності  сімейних господарств була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі, передбачаючи запобігання надмірній концентрації землі в руках власників, допускаючи право володіння і користування (неповне право власності) для представників вищих станів, можливість передачі землі у спадок тощо.  У цьому  випадку , щоб не ввести людей в спокусу  збагачення пропонувалося  надати кожній сім»ї окреме житло та рівноцінну жілянку землі. Кількість ділянок мала бути незмінною,  усі вони залишалися в державній власності і лише переходять у спадок  до одного з дітей.  Вартість однієї ділянки  визначалася як  «міра бідності», а «міра багатства» визначалася вчетверо більшою. Надлишки  мали надходити до державної казни. Розмір  державних  податків встановлювався в залежності від  розмірів багатства, за цим критерієм і всі люди  поділялися на  чотири майнових класи, з переодом з одного класу в інший  в разі збагачення  чи збідніння. Все це мало забезпечити спокій, справедливість і мир в державі.

Проте, в цьому творі, як і раніше, він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до торгівлі, засуджував лихварство.

Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини  в творах Арістотеля (384—322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він, як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Арістотеля, поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві частини, одна з яких перебуває в державному володінні, а друга — у приватному. Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як нагромадження грошей. Відповідно до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку і хрематистику. Під економікою він розумів природну господарську діяльність, пов'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб. Хремати-стикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відносив велику торгівлю і лихварство. Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння подвійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару (споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу, включаючи безпосередній обмін продукту на продукт і обмін за допомогою грошей до сфери економіки, а велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початкове авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить давньогрецький мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики.

Таким чином, у своєму дослідженні етапів розвитку торгівлі Арістотель показав перехід від форми Т—Т до форми Т—Г—Т, а від неї до Г—Т—Г. Останню форму торгівлі, де гроші функціонують як капітал, він гостро засуджував, як і лихварство.

Незважаючи на певну обмеженість поглядів Арістотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарським підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.

 Якщо перші прояви економічної думки стародавніх греків зв’язані з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, звеличуванням землеробства, то згодом усе більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу.

У цілому економічна думка Стародавньої Греції розвивалася спочатку за умов розкладу общини, виникнення рабства,  пізніше — його розвитку й кризи. Тому в центрі уваги старогрецьких мислителів незмінно перебували проблеми рабовласництва, які вони розглядали, виходячи із соціальної, політичної та економічної ситуації того часу.

Ті самі обставини зумовили й переважання в них натурально-господарського підходу до економічних питань. Щоправда, поглиблення суспільного поділу праці, пожвавлення ремесла й торгівлі зробили необхідними спеціальні дослідження переваг натурального й товарного господарства, різних сторін товарно-грошових відносин.

Стародавній Рим виник у VIII ст. до н.е. як місто, а з кінця
III ст. до н.е. до кінця V ст. н.е. був середземноморською державою. У результаті завойовницьких воєн Рим, поширивши своє панування на весь Апеннінський півострів і підкоривши майже всі тодішні держави Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії та Переднього Сходу, перетворився на велетенську імперію. Могутність Стародавнього Риму зв’язано зі зміцненням і розквітом античного способу виробництва, за якого основними відносинами були відносини рабів і рабовласників.
В економічному житті  вирішальна роль належала сільському господарству. 

Юридичним власником  землі виступала держава, але  з часом відбувається  процес передачі землі в приватну власність  патриціям                ( сенаторам, консулам, трибунам) а також  іншим заможним людям. Центральне місце серед соціально-економічних проблем Стародавнього Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми.  

Надзвичайно важливим моментом в економічній історії Риму стала розробка у 451—450 рр. до н.е. Законів XII таблиць, які зафіксували відносини приватної власності (особливо IV, 3; V, З, 8а; VI, 3; VII, 7; VIII, 9). Вони також санкціонували розподіл римлян на вільних та рабів, патриціїв і плебеїв. Згадуються у Законах і боржники та лихварі, міститься також стаття, що обмежує лихварський відсоток (VIII, 18а). Усе це говорить про певне поступове витіснення натурального господарства господарством грошовим. Підтверджують Закони й поступове обезземелення плебсу, перехід землі у руки великих землевласників.

Форми земельної власності пройшли складну еволюцію :        від  вілли ( земельного маєтку площею 25-100 га)  до величезних латифундій з десятками тисяч гектарів, які  на початку нашої ери  трансформувалися в парцелии ( невеличкі ділянки землі), які  надавалися  колонам – землеробам, вільновідпущеним  рабам та іншим дрібним власника на основі оренди).

Питання раціональної організації рабовласницьких господарств знайшли своє  в трактаті «Землеробство», що був написаний Марком Порцієм Катоном Старшим (234 — 149 до н.е.). Він узагальнює досвід і містить практичні рекомендації щодо ведення натурального рабовласницького господарства з певною ринковою орієнтацією. Катон, як і його грецькі попередники, уважав землеробство за найпочесніше й найшляхетніше заняття, дохід від якого «є найчистішим, найпевнішим і зовсім не породжує заздрощів». Зразкове господарство — це переважно самозабезпечуване натуральне господарство, власник якого купує лише те, чого не можна виробити у власному маєтку, а продає тільки надлишки. При цьому господар має якнайменше купувати і якнайбільше продавати. Для підвищення дохідності маєтків Катон дає поради щодо облаштування господарства, організації в ньому виробництва і праці рабів. Приміський маєток, наприклад, господар має облаштувати так, щоб він давав якнайбільший прибуток. Для того, щоб власник не робив зайвих витрат, Катон радить йому мати менше обладнання. Не надаючи великого значення засобам виробництва, Катон, проте, виняткову увагу приділяє рабам і організації їхньої праці. Він радить суворо поводитися з рабами, карати за найменші провини, сіяти ворожнечу між ними, годувати та одягати їх залежно від того, як вони працюють і як поводяться, і в такий спосіб створювати стимули до сумлінної роботи та доброї поведінки.  Він пропонує до мінімуму скоротити видатки на їх утримання . Також слід не допускати, щоб раб залишався без роботи, і навіть у свята примушувати його працювати на відміну від худоби, яка повинна мати перепочинок. Кожен раб має дістати «урок», тобто певний обсяг конкретної роботи. Система «уроків» уможливлює господареві контроль за станом справ у маєтку. Безпосередньо наглядати за працею рабів мав раб-наглядач (вілік). Працюючи серед інших, він «буде знати, що в рабів на думці, і вони будуть ретельнішими в роботі». 

Про виконання наказів вілік мав звітувати господареві, котрий сам мусив керувати всім маєтком. Крім рабів, Катон передбачав залучення до роботи в господарстві вільних громадян, зокрема половинщиків, але тільки як тимчасовий і допоміжний захід.

Позбавлення селян землі і концентрація її в руках великих землевласників зумовили необхідність проведення аграрних реформ. Опрацювання проектів таких реформ та їх втілення в життя зв’язані з іменами народних трибунів братів Гракхів — Тіберія (162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.). Пропоновані ними реформи полягали,

-  по-перше, у відновленні та зміцненні дрібного землеволодіння;

- по-друге, у поверненні пролетарів (зубожілих дрібних виробників) до господарської діяльності;

-  по-третє, у обмеженні розмірів земельних ділянок, що можуть бути у розпорядженні одного господаря (однієї родини).

Крім того римським громадянством наділялися усі вільні жителі Риму.

Ці законопроекти викликали величезний спротив  великих землевласників

В 133 році до н.е. Тіберій Гракх виступив із законопроектом про земельну реформу, який передбачав обмеження користування державною ріллею одною тисячею югерів (близько 300 га) на родину, розподіл решти землі по 30 югерів (близько 9 га) серед безземельних та малоземельних громадян Риму.

Запропонований проект було прийнято й частково здійснено.

Але вони   викликали величезний спротив  великих землевласників, які  організували заколот  і Тиберія Гракха вбили.

Навіть після вбивства Тіберія Гракха аграрна комісія продовжувала роботу, наділяючи селян землею. Молодший брат Тіберія — Гай відновив реалізацію аграрної реформи і здійснив іще низку реформ, спрямованих на зміцнення римської держави, припинення зубожіння селянства та запобігання пролетаризації римських громадян. Так, у Римі проводився продаж хліба з державних сховищ за низькими цінами, в Італії та на території Карфагена утворювались нові колонії, куди переселяли незаможних громадян. Проте 121 р. до н.е. Гая Гракха та його прихильників було вбито.

Пізніше аграрні проблеми досліджували такі представники економічної думки Стародавнього Риму, як Марк Теренцій Варрон (116 — 27 до н.е.) і Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.). У трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального-напівтоварного типу. Називаючи дві цілі, досягнення яких мають прагнути землевласники — користь і задоволення, Варрон на перше місце ставить користь, тобто отримування доходу. З погляду дохідності він і розглядає питання організації рабовласницького господарства. На думку Варрона, дохідність маєтку визначається його агрокультурою, але передовсім — властивостями грунту, оскільки основна цінність господарства — земля. Водночас він визнавав залежність дохідності маєтку від його місцезнаходження. «Маєтки, поряд з якими є місця, куди зручно ввозити і продавати вироби свого господарства і звідки вигідно ввозити те, що потрібно для власного господарства, такі маєтки вже тільки через це є дохідними»1, — писав він. Варрон, по суті, виокремлював два типи рабовласницького господарства: приміські маєтки та віддалені господарства. Визнаючи вплив ринку на організацію господарства, Варрон визнавав потребу його ринкової орієнтації, оскільки, з одного боку, власники маєтків змушені купувати навіть те, що вони самі виробляють, але в недостатній кількості, а з іншого — часом стає невигідно виробляти щось у власному господарстві, навіть коли це є можливим. Землеробство він пропонував поєднувати зі скотарством, прибутковість якого була тоді високою.

Варрон дає таку  класифікацію знарядь праці:

  1.  Ті, що розмовляють ( раби).
  2.  Ті, що мукають ( воли).
  3.  Німі ( всі інші речі).

На погляди Варрона щодо використання в господарстві праці рабів безперечно вплинуло повстання Спартака. Хоч він і досі вважає рабів тільки «знаряддями, що говорять», та все ж радить рабовласникові не купувати багато рабів тієї самої національності, щоб вони не змовились між собою, і застосовувати гнучкіші методи примусу до праці, заохочуючи рабів матеріально та морально, поліпшувати харчування, зменшувати обсяг роботи.

Виходячи з низької продуктивності рабської праці, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників, особливо для обробітку великих сільськогосподарських угідь і в нездорових місцевостях, де велика смертність рабів могла б завдати їхньому власникові значних збитків.

Праця Луція Колумелли має таку саму назву «Про сільське господарство». ( і ст. н.е.). Це своєрідний огляд стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва. На противагу твердженням, що занепад сільського господарства зумовлений погіршанням родючості землі та поганим кліматом, Колумелла головну причину цього занепаду справедливо бачить у недоліках господарювання, насамперед через недбале ставлення рабів до праці. Узагальнивши тогочасну сільськогосподарську практику, він запропонував цілу систему заходів для раціональнішої організації рабовласницького господарства. На його думку, велике, але погано оброблене поле дасть менше доходу, ніж маленька, але старанно оброблена ділянка. Добрий господар може зробити прибутковим будь-який клаптик землі, вирощуючи там саме те, для чого ця земля найбільше придатна.

Прагнучи розробити принципи ефективної організації праці рабів, Колумелла рекомендував запровадити поділ праці, її спеціалізацію, використання кваліфікованої рабської праці. Він стверджував, що головного метою ведення господарства є отримання доходу, а тому власникам слід частіше бувати у своїх маєтках, а якщо це є неможливим, то слід передавати землі в обробіток колонам, розглядаючи  їхню  працю як продуктивнішу.

Великого значення Колумелла надавав навіть характеру відносин між паном і рабами. Діапазон запропонованих ним засобів впливу на рабів був досить широким: від традиційної маєткової в’язниці до дружньої розмови і навіть жартів. Це, на думку Колумелли, мало сприяти зростанню продуктивності праці. Найважливіше, щоб маєтком особисто управляв суворий і досвідчений господар.

Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало надання їм пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи частину виробленого продукту власникові. Пекулій полегшував перехід до нового статусу — вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше можливостей для нагромадження коштів, необхідних для викупу. Вільновідпущеник не ставав повноправним громадянином, зберігалася й певна залежність його від власника. Але саме вони стали основними власниками ремісничих майстерень, торговцями, судновласниками.

Колумелла вважав, що власникові маєтку не слід часто міняти орендарів, ліпше залучати колонів, міцно прив’язаних до місця.

Таким чином, твори Катона, Варрона й Колумелли є важливими літературними джерелами з аграрних проблем Стародавнього Риму. У них було відображено розвиток сільського господарства і зв’язану з ним еволюцію економічних поглядів римлян з питань організації рабовласницького господарства.

У І ст. н. е. у Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства виникло християнство. Воно увібрало в себе чимало елементів східних релігій (зокрема іудаїзму) і античних філософських течій. Хоча раннє християнство спочатку було релігією гноблених і гнаних, однак воно не було орієнтоване на певний боговибраний народ, соціальну групу або клас. Воно було звернене до всіх людей, до всіх, хто вірив у божественного Спасителя, в Христа. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Рівність людей перед Богом виступає як основний вид рівності, від котрого всі інші види є похідними. Засуджується соціальна нерівність, зокрема, поділ людей на бідних та багатих. Багатство розглядається як «корінь усього злого». Люди повинні ставитися один до одного справедливо. З ідеєю рівності міцно зв’язаний принцип загального обов’язку працювати. Оскільки праця є основою життя людей, розподіл має здійснюватися за працею. Гостро засуджується лихварство і стягнення процента за позичку.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

64886. МЕТОД І ПРИСТРІЙ ДІАГНОСТУВАННЯ ЕКСПЛУАТАЦІЙНИХ РЕЖИМІВ РОБОТИ ЗАГЛИБНИХ ЕЛЕКТРОДВИГУНІВ 522.5 KB
  Дослідити режими роботи заглибного електродвигуна під впливом зовнішніх факторів. Розробити математичну модель діагностування витрати ресурсу ізоляції заглибного електродвигуна в процесі його роботи й обґрунтувати параметри діагностування.
64887. ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ СТАНДАРТІВ КРАЇН ЄВРОСОЮЗУ В МІГРАЦІЙНУ ПОЛІТИКУ УКРАЇНИ 142.5 KB
  Інтегрування України в європейські та світові інституційні структури вимагає приведення її чинного законодавства з питань міграції до європейських та міжнародних стандартів. Із часу становлення України як суверенної держави...
64888. ОСОБЛИВОСТІ ПРИРОДНОГО ВІДТВОРЕННЯ КОРІННИХ ДЕРЕВОСТАНІВ У ГРАБОВИХ ДІБРОВАХ ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ 514 KB
  Висока цінність деревини дуба приуроченість дубових лісостанів до високопродуктивних ґрунтів зумовили суттєве зменшення їх площі. Значної актуальності ця проблема набуває в період сучасного поступового потепління зростання сухості клімату та динамічного розширення площ...
64889. ІНФОРМАЦІЙНА ТЕХНОЛОГІЯ УЛЬТРАЗВУКОВОГО ТЕХНІЧНОГО ДІАГНОСТУВАННЯ БУРИЛЬНИХ ТРУБ В ПРОЦЕСІ ЇХ ЕКСПЛУАТАЦІЇ 625.5 KB
  Технічне діагностування ТД труб нафтогазового сортаменту як один із ефективних засобів забезпечення їх експлуатаційної надійності є невід’ємною складовою частиною технології спорудження й експлуатації глибоких свердловин на нафту і газ.
64890. Теоретичні основи та агроекологічне обґрунтування заходів оптимізації продукційних процесів рослин у зрошуваних агрофітоценозах Південного Степу України 1.72 MB
  Формування продуктивності зрошуваних агрофітоценозів є складним багатофакторним процесом, оскільки залежить від природних (температура і вологість повітря, кількість атмосферних опадів, фотосинтетично активна радіація та ін.) й агротехнологічних...
64891. МЕТОДИКА ФОРМУВАННЯ ПІЗНАВАЛЬНОЇ САМОСТІЙНОСТІ СТУДЕНТІВ АГРОТЕХНІЧНОГО КОЛЕДЖУ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ЗАГАЛЬНОТЕХНІЧНИХ ДИСЦИПЛІН 168 KB
  Це неможливо без змін у формуванні пізнавальної самостійності студентів без суттєвих змін змістового організаційного і методичного забезпечення навчального процесу. Проведений аналіз наукової літератури засвідчив що дослідження різних аспектів самостійної навчальної...
64892. МЕТОДИ ПІДТРИМКИ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ НА ОСНОВІ ОРДИНАЛЬНИХ ОЦІНОК З УРАХУВАННЯМ ДОСВІДУ 383 KB
  Експертне оцінювання об’єктів альтернатив застосовується в найрізноманітніших галузях людської діяльності. Потреба у експертному відборі найкращого за низкою критеріїв об’єкту альтернативи виникає у випадках коли задача прийняття рішення є слабко структурованою...
64893. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗУМІННЯ ІНШОМОВНОГО НАУКОВОГО ТЕКСТУ СТУДЕНТАМИ ГУМАНІТАРНИХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ 212.5 KB
  Особлива увага приділяється інтерпретації символів іншомовного наукового тексту як складника професійного становлення спеціалістів. Зміст тексту може бути передано як у усній так і письмовій формах. Для подальшого розуміння проблеми інтерпретації наукового іншомовного тексту вагомим є вивчення питання...
64894. МОРФО-ФІЗІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА ПРОДУКТИВНІСТЬ МОЛОЧНОЇ ХУДОБИ РІЗНИХ ПОРІД В УМОВАХ ПРИАЗОВ’Я 10.02 MB
  Для проведення науково-господарського досліду сформували три дослідні групи першу з яких укомплектували тваринами місцевої селекції – червоної степової породи; а другу і третю – імпортними тваринами: червоної литовської породи та чорнорябої литовської породи.