85756

НІМЕЦЬКОМОВНА ПРИТЧА: СТУПІНЬ ДОСЛІДЖЕНОСТІ І МОВНО−СТИЛІСТИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

Курсовая

Иностранные языки, филология и лингвистика

Мета дослідження полягає в описі стилістики текстів притч, аналізі її основних типів, короткій характеристиці віршованої притчі як особливого літературного явища в німецькій літературі. Мета дослідження передбачає наступні завдання: визначити поняття притчі; окреслити місце і роль жанру притчі у німецькій літературі...

Украинкский

2015-03-30

89.8 KB

3 чел.

39

Міністерство освіти і науки України

СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Інститут іноземної філології

Кафедра німецької філології

Курсова робота

НІМЕЦЬКОМОВНА ПРИТЧА: СТУПІНЬ ДОСЛІДЖЕНОСТІ І МОВНО−СТИЛІСТИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

                                                                       Виконала студентка 44 групи

                                                                       інституту іноземної філології

                                                                        напряму підготовки 6.020303

                                       Філологія

        «Мова та література(німецька)»

                                                    Андріяшик Марія

                                                   Науковий керівник:

канд. філол.наук

доцент кафедри німецької філології

Галицька Олена Богуславівна

                                                    

Луцьк - 2014

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

НІМЕЦЬКОМОВНОЇ ПРИТЧІ…………………………….……………................5

1.1. До поняття німецькомовної притчі……………………….............................5

1.2. Історичне походження притчі……………………………………………….8

1.3. Типологізація німецькомовної притчі……………………………………..10

1.4. Функції притч……………………………………………………………….14

Висновки до розділу 1…………………………………………………………….15

РОЗДІЛ 2. ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНІ ТА ПРАГМАТИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ НІМЕЦЬКОМОВНОЇ ПРИТЧІ………………………....17

2.1. Композиційно-стилістична структура німецькомовної притчі…………..17

2.1.1. Основні типи композиційної структури………………………………....18

2.1.2. Основні стильові риси притчі………………………………………….....19

2.2. Прагматичні характеристики німецькомовної притчі……………………23

2.2.1. Корпоративні й автологічні різновиди лексики………………………...26

Висновки до розділу 2……………………………………………………...32

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ…………………………………………………..34

СПИСОК ВИКОРИСТОНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………...35

ВСТУП

Притча і проблеми притчевості в художніх текстах досліджувались як в вітчизняній, так і в німецькій філології в основному в літературознавчому аспекті. Розглядалися природа і сутність притчі, історія та тенденції розвитку жанру притчі; проводилися історико літературні дослідженн притчі різних національних літератур, притчевості поезії ХХ століття і т.п. Велика увага в німецькій філології приділялась дидактизації притчі, тобто способам її інтерпретації і методики використання на заняттях з німецької мови: в даних працях частковопорушений і лінгвостилістичний аспект. В відомих вітчизняних роботах, вперше притча розглянута в лінгвістичному аспекті, а саме притча розглядалася зі спорідненою формою – байкою.

  Окрім того, доводилося, що притча попри твердження дослідників існує не лише в прозовій але і в віршованій формі. Розглядалися мовно- стилістичні особливості притчі, такі основні її стилістичні особливості як автологічність мовлення, лексичні особливості на прикладі корпоративної лексики, були названі засоби реалізації символізму в притчі, надавався варіант лінгвістики окремих притч. Розроблена дефініція притчі, у якій ураховані соціальні,комунікативні, художньо-естетичні цілі та мовні засоби виразності, а також враховані певні вiдношення між адресатом і адресантом. Однак  мовно-стилістичні  особливості притч та ступінь її долідження  все ж вивчені недостатньо. У цьому зв’язку великий інтерес становить притча, що зумовило актуальність даного дослідження курсової роботи.

Мета  дослідження полягає в описі стилістики текстів притч, аналізі її   основних   типів , короткій  характеристиці   віршованої  притчі  як  особливого  літературного  явища в німецькій літературі.

Мета дослідження передбачає наступні завдання:

  1.  визначити поняття притчі;
  2.  окреслити місце і роль жанру притчі у німецькій літературі;
  3.   проаналізувати   ступінь дослідженості німецькомовної причі;
  4.  проаналізувати мовно-стилстичні характеристики німецькомовної причі;

Об’єктом  дослідження курсової роботи є   німецькомовна притча  як  тип тексту.

Предметом – ступінь дослідженості та мовно-стилістичні   особливості   німецькомовних  притч.

Матеріалом слугують притчі, інтернет-джерела та міфи німецького народу.

В ході дослідження було використано такі методи: загальна індукція та дедукція, кореляція мовних і суспільних явищ, фразеологічна ідентифікація, суцільна вибірка, компонентний семантичний аналіз і опис.

Структура роботи. Робота займає 38 сторінок друкованого тексту, складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків та зі списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НІМЕЦЬКОМОВНОЇ ПРИТЧІ

1.1 До поняття німецькомовної притчі

„Parabel ist eine Gleichnisrede,

eine Erzählung aus dem gemeinen Leben, mehr zur Einkleidung und Verhüllung einer Lehre als zu ihrer Enthüllung“

Herder

Притча як один з найдавніших фольклорних творів дидактичного характеру відтворює світоглядне кредо народу, є формою вираження його самосвідомості та мініатюрним прикладом тієї чи іншої культури. У культурно-історичному плані формування жанру класичної притчі пов’язане з етапом становления морально-етичних норм суспільства. Тексти притч зберігають інформацію з історії, етнографії, національної психології, національної поведінки, відображаючи мовні чинники крізь призму духовної культури, створюють свої концептуальні картини світу, відображені в мовних  картинах.

Перш ніж розпочати аналіз притчі як одного з найдавніших німецьких жанрів, цікаво відзначити, що в сучасній дослідницькій літературі не існує однозначного визначення притчі. Розбіжності в тлумаченні притчі були зумовлені її широким функціональним призначенням. Адже від початку свого становлення притча розвивалась і як сукупність поетичних прийомів творення образів в інших жанрах, і як окремий жанр дидактичної літератури, у якому узагальнення має повчальний характер і пропагуються моральні та релігійні настанови. Згодом, змінюючи та розширюючи свої ідейно-естетичні функції, притча поступово еволюціонує до філософського жанру. Вона починає сприйматись не лише як доступний спосіб викладу «найвищих» істин, а також як метод символічного тлумачення світу, як інструмент пізнання граничних основ буття. Притча стає формою філософсько-естетичного осягнення дійсності.

У нашому дослідженні ми виходимо із визначення притчі запропонованого Піхтовніковою Л.С.: «Притча як жанр і тип тексту – це відносно коротка прозова (рідше віршована) розповідь про реальні / нереальні дії (описані так, ніби вони дійсно відбулися в житті людей, інколи – у світі тварин, та, як правило, не виходять за межі реально можливого), в якій за допомогою прийомів непрямої комунікації, двоплановості, прозорої алегоричності, метафоризації, символізації, афоризації, драматизації, автології, а також шляхом оптимального вибору лексики передається думка про сутності, що важко піддаються вербалізації, мають велику семантичну ємкість і впливають на свідомість читача» [16, с. 264].

У перекладі з грецької мови «притча»  це «йти пліч-о-пліч», себто притча пліч-о-пліч ставить відоме з невідомим. Адже притча дозволяє зрівняти відому істину з невідомою. Істини в притчах подавалися у символах, образах та алегоріях.

На думку О. Потебні, притча – один із засобів пізнання житейських взаємин, характеру людини, дослідження морального боку життя. За Іваном Франком, притча – ілюстрація до теологічної доктрини чи моральних принципів [42, с. 2].

Німецькою мовою дефініція виглядає так:“Die Parabel als Genre und als Texttyp ist eine relativ kurze Prosaerzählung (seltener eine Verserzählung) über ein Ereignis mit Rede- bzw. Nicht-Rede-Handlungen, das als wirklich Geschehenes im Leben der Menschen, seltener in der Tierwelt, beschrieben wird. In der Regel wird der Rahmen des real Möglichen nicht gesprengt. Durch Mittel der indirekten Kommunikation, der Zweischichtigkeit, seltener der transparenten Allegorie, der Verallgemeinerung, der Symbolisierung, der Aphorisierung, der Autologie sowie durch optimale Wortauswahl (allgemeingebräuchliche, abstrakte, korporative, thematische u.a. Lexik) wird ein Gedanke, eine Meinung oder eine Vorstellung über ein nur schwer verbalisierbares Phänomen wiedergegeben, das über ein äußerst weites semantisches Volumen verfügt und das Bewusstsein des Adressaten beeinflusst.”[36, с. 242]. Визначення притчі може бути допрацьоване далі в лінгвостилістичному аспекті. 

У роботах із теорії й історії літератури, в естетиці та філософії під притчею маються на увазі несхожі між собою явища. В одних випадках терміном "притча" позначається жанр, в інших – оповідання / текст, у третіх – опис, зображення, спосіб комунікації або форма. Не існує єдиного значеннєвого поля, зазначеного словом "притча"; це поле подрібнюється на складові частини, розшаровується на рівні.

Можна виокремити більш ніж 10 найпоширеніших тлумачень цього поняття:

1) малий епічний жанр, що містить алегорію й створений для доказу морально-релігійного принципу [17, с. 109];

2) жанр, у якому репрезентується картина світу, встановлювана Богом, котра занурюється в щоденне буття людини [2, с. 40];

3) дидактико-алегоричний жанр літератури, що основними рисами близький до байки [1, с. 148-149];

4) малий оповідальний жанр, у якому абстраговане узагальнення наділене повчальним характером і стверджує моральне або релігійне наставляння [ 19, с. 5];

5) невелике алегоричне за формою оповідання та морально-дидактичне за метою [5, с. 266];

6) текст із двоступінчастою семантикою, де означуване 1-ого щаблю служить означаючим для означуваного 2-ого щабля [11];

7) промова, зміст якої ширший і глибший, ніж її буквальне значення, що містить приховані натяки, які наводять слухачів і читачів на роздуми;

8) метафоричний опис того, що не може бути описане будь-яким іншим способом: духовного стану або випадку [31];

9) зображення окремого й конкретного явища, виходячи з якого стає можливим пояснення загального змісту [6, с. 32];

10) форма параболи або порівняння, де загальне пояснююче представлене постійно повторюваними явищами [14, с. 483];

11) cпосіб непрямої комунікації для передачі думки, що протистоїть створенню замкнених ідеологічних схем [14, с. 101].

Як слушно зазначає С. Мельнікова, вивчення змін у розумінні цього феномену змушує зробити висновок про те, що уявлення про притчу усе більше зміщується на змістовний, сутнісний рівень, у галузь специфічних "притчевих" значень [12, с. 17].

1.2 Історичне походження притчі

Притча — алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Жанр притчі з'явився у фольклорі, він походить від аполога (казки про тварин). З аполога розвинулася і байка. Ю. Клим'юк, порівнюючи притчу і байку, відзначає, що близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й розвинулася власне байка і притча. "Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови, — пише Ю. Клим'юк, — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей: якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої думки...[39].

У світовій художній літературі двадцятого століття інтерес до жанру притчі значно посилився. Визначальною особливістю такого зацікавлення стала тенденція до використання притчі як  складової частини у творах різноманітних жанрів. Йдеться, насамперед, про появу роману-притчі, повісті-притчі, оповідання-притчі, новели-притчі у прозі, а також п’єси-притчі у драматургів. Психологічне підґрунтя цього процесу було проаналізовано К.Юнгом. Літературознавці і письменники ХХ століття визнають звернення до алегоричності оповіді на новому рівні, використання готових загальновідомих сюжетів (притч, міфів) як складових новоутворень, що стає ознакою сучасного мистецтва.  

Маркованість, вибраність притчі як високого жанру, наближеного до біблійного канону, «успішно» допомогла їй оминути трансформації, переорієнтації на якісно нові, вільніші структури в ХІХ – початку ХХ ст., у період великих жанрових перетурбацій часів романтизму, реалізму та модернізму. Хоча ці епохи загалом не тяжіли до дидактизму, тому притча не могла бути центром, еталоном для побудови інших жанрів, як, для прикладу, це було в часи ранньохристиянської чи середньовічної літератури. Проте від  другої третини ХХ століття спостерігаємо небачене зацікавлення письменників (насамперед зарубіжних) притчовими формами, які так чи інакше починають використовувати в художній практиці Ф. Кафка, Б. Брехт, Ж. Ануй, А. Камю, Е.  Хемінгвей, К. Е. Портер, К. Абе, В. Голдінг – твори цих та інших письменників мають яскраво виражену притчову основу. Відтоді жанровий канон ніби витає в повітрі. Проте відбувається й суттєва трансформація притчі. Адже, по-перше, синтетичність авторських новотворів за своїм загальним виглядом лише віддалено нагадує власне притчу, невеличку алегоричну оповідь з моралізаторською кінцівкою, по-друге, поняття дидактики, виходячи з творів перелічених письменників, втрачає актуальність як тенденційне, моралізаторське, напучувальне, тобто тоталітарне.

Жанр, який за інерцією називають дидактичним, перестає бути таким. Причина модифікації – дезорієнтація особи у швидкоплинному, мерехтливому світі, втрата моральних, як і будь-яких інших, авторитетів, тотальність плюралізму, що в наслідку веде, на думку П. Фейерабенда, до усеїдного принципу «все годиться»  [42].

У середині 60-х років ХХ століття з’являється ряд праць, присвячених питанням форм умовності у художніх творах, а саме: А. Михайлова «Про художню умовність», А. Кравченко «Художня умовність в українській радянській прозі», Т. Аскарова  «Естетична природа художньої умовності» тощо. Також ці питання обговорювалися у «Литературной газете» та на сторінках журналу «Дніпро». Своє бачення цієї проблеми висловили такі літературознавці, як М. Ільницький, Г. Штонь, В. Дончик та інші.

Доки відбувалася дискусія про доцільність використання форм умовності у літературі, вийшли художні твори, які засвідчили великий творчий потенціал цих форм. Міф, притча, парабола (як основні види вияву умовності) не тільки входять у роман, повість, драму, а й стають їх конструктивною основою. У результаті виникають синтетичні жанрові форми: роман-монолог, роман-есе, роман-притча, роман-міф, повість-притча. «Гібридні» жанроутворення викликали шалений резонанс і зацікавлення як літературознавців, так і читачів. Отже, вже на початку 70-х років ХХ століття письменники виробили і застосували новий засіб осмислення й творення буття. Притча, міф, парабола широко увійшли в арсенал письменницьких засобів. Форми умовності зображення використовували В.Земляк, В.Яворівський, В.Шевчук та інші. Окремі дослідники заговорили про своєрідний «притчевий бум». Кульмінація цього жанрово-стильового явища припадає на середину 70-80-х років. У ХХ столітті притча не тільки видозмінилася в літературі, а й проникла в інші види мистецтва – театр, кіно, живопис... Це дає підстави говорити про новий етап розвитку притчі [39].

1.3 Типологізація німецькомовної притчі

Притча,  як  і  будь-який тип  тексту, має  певні часові  рамки,  яким  притаманні  структурно-композиційні  та  стилістичні  особливості  текстів  даного періоду. Проблемами  розгляду   німецькомовної притчі  як  типу   тексту,  її  типологією  займалися  як вітчизняні,  так  і   німецькі  філологи. У  німецькій   філології   В.  Бретшнейдер  [25, с. 26] запропону вав  наступну   типологію   притч:

1)  релігійна  та  метафізична  притча.  До  такого типу   автор відносить  притчі насту пних  авторів: M. Бубера,  Ф. Kафки,  Г. Броха.

2)  політична  притча ( Б.  Брехт, Ґ .  Кунерт, Р. Kунце);

3)  феноменальна  притча,  тобто  параболічний виклад,  пояснення  явищ  людського  існування (Р. Mузіль, Ф. Дюрренмат, E. Штріттматер, Х.Meкель). 

Із  наведеної  типології  притч  ми  бачимо,  що з  самого  початку   притчі  притаманне  релігійне  забарвлення.  Автори  притч  першого  типу,  М.  Бубер і  Г. Брох,  були  представниками  християнсько-іудейського  світу .  Крім  того,  В.  Бретшнейдер  зазначає,  що  притчі  Ф.  Кафки  також  спрямовані  на  проблеми  віросповідання. Авторам  притч  другого  типу, Б. Брехту та Ґ.Кунерту,  притаманний  опис  марксистського  світу . Притчі  М.  Бубера  носять  дискусійний  характер,  а  притчі  Б.  Брехта  і  Ґ.  Кунерта  спрямовані  більш  на  марксистський  світогляд,  аніж на  критику   тогочасного  суспільства. Притчам третього типу характерно бажання формувати  світогляд  суспільства, обмінюватися досвідом. Це вже не  повчальна, а питальна  притча,  яка  хоче  наштовхнути  на  нове  мислення  і   ставити  запитання.  Саме це  є  завданням  для  Ф. Дюрренмата,  Р. Музіля, Х. Мекеля,  В. Шнурре  [25, с.  71-73].

Іншим  німецьким  дослідником  притчі   І .  Браком [27, с. 14]  було  виокремлено  такі  типи  притч:

а)  біблійна  притча(притча  про  втра ченого  сина з  Нового  Запові ту);

б)  дидактична  притча (Б.  Лессінг);

с)  закодована  притча (Ф.  Кафка);

д)  абсурдна  притча (З. Бекет,  Г. Пінтер , Є. Іонеско).

На  відміну   від  типології   притч  за  В. Бретшнейдером,  у   вище наведеній  типології  з’являється ще  три  типи  притч,  яких  бракує  у   попередній:  дидактична,  закодована,  абсурдна.

Переважна  функція  традиційної  притчі   –  дидактична:  представлення  моральних  істин,  які  початково  мали  релігійну  забарвленість  [18, с.  323].

В  сучасній  німецькій  притчі  з  розширенням  кола тем  приєдналися  ще  соціально-критична  та  етико-філософська  функції (М.  Бубер,  Ф. Кафка,  Б.  Брехт , Х. Брох, В. Борхет). На відміну від традиційної притчі  в  сучасній   ознака  сюжетності   більш  послаблена,  і  притча  цілком  зосереджу ється  на  етичній або  філософській   проблемах (Ф. Кафка). Поняття „сучасна  притча”  як  антитеза  традиційній  притчі  18  ст .  включає  різні  форми  викладу.

Типологію сучасної притчі здійснив Т . Ельм [27, с.  22],  виокремивши  наступні  типи  притч:

–  соціально-критична  моральна  притча:  Брехт, Баєрль,  Фріш,  Джонсон, Блох, Кунерт – Бьоль, Камус, Хільдесхаймер, Єнс, Шнурре,  Вальзер;

екзенстенціалістично-вирішальна притча: Зартре, Камус,  Дюрренмат,  Вальзер,  Лєнц,  Хоршельман;

– пізнавально-критична  метафізична  притча: Хофманшталь,  Рільке,  Дьоблін,  Брох,  Музіль,  Вальзер,  Кафка,(послідовники  Ф.  Кафки:  Аіхінгер,  Бузатті,  Дюрренмат,  Kaзaк,  Лєтау,  Meкель,  Носак);

–  політично-утопічна  притча:  Морріс  –  Блох–Орвель,  Єнс;

– ритуальна  екзистенціалістична  притча:  Бекет, (,,абсурдний‘ ‘  Театер:  Іонеско,  Генет,  Пінгет, Хільдесхаймер)  –  Міхаукс.

Наведені  вище  класифікації   свідчать  про  широке розмаїття різновидів притч  і у  формальному, і в змістовому, зокрема тематичному плані, про значне  розширення  сфер  її   застосування  і  впливу, що  віддаляє  ці  тексти  від  традиційної  власне притчі.  Слід  врахувати  те,  що  притча  продовжує розвиватися  надалі,  а  її   межі  також  змінюються.

У  вітчизняній   та  німецькій   філології   дослідження дидактичних жанрових форм, які остаточно сформувалися  і  набрали  найбільшого  розквіту в  німецькій   літературі  епохи  Просвіти,  дозволило виокремити  особливий  різновид  віршованої  притчі   –  віршовану   повчальну   розповідь-притчу.  Дидактична (повчальна,  моральна)  розповідь  в  віршах посідає  значне  місце,  насамперед,  у   творчості  всіх поетів-байкарів  18  ст .  При  розгляді  байки  і   притчі звертається  у вага  на  те,  що  дидактична  віршована  розповідь,  як  байка  та  притча,  має  також  своє тлумачення,  свій   інакомовний  смисл,  експліцитно виражений  висновок,  мораль,  яка  наштовхує на  певний  характер  дій  або  застерігає  від  них. При  розмежуванні  байки  і   притчі  акцентується  те, що  віршована  повчальна  розповідь  описує  історію, яка  могла  б  відбутися  насправді,  ця  історія  знаходиться  в  межах  можливого,  як  і   в  випадку   з  притчею,  а  в  байці  майже  завжди  розглядається  випадок,  далекий  від   можливого.  Від   власне притчі  вона відрізняється  докладним,  поетичним  і   конкретним викладенням  сюжету,  що  зближує  її   з  віршованою байкою,  насамперед  з  її  поетично-розважальним архетипом.  У  свою  чергу   персонажами  повчальних віршованих розповідей завжди виступають люди,  описані  в  цілком  реальних  життєвих  ситуаціях.  Таким  чином,  віршована  повчальна  розповідь, згідно  концепції   Л.С.Піхтовнікової,  розглядається як  віршований  різновид  притчі,  властивий  перш за  все  літературі  епохи  Просвіти  [18, с. 324–326].

До  вiршованих   повчальних  розповiдей ,  тобто  до вiршованих притч, Л.С.Піхтовнікова [18, с. 325] відносить  такi  твори:  “Faustin”  (Lessing);   “Mittel, bei Hofe  alt  zu  werden” (Hagedorn);  “Der  Informator”, “Der  alte  Dichter  und  der  junge  Kritikus”,  “Dergütіgе Besuch”,  “Die  beiden  Мädсhеn”,  “Der Sсhwätzеr”, “Das junge Мädсhеn”, “Der beherzte Entschluss”,“Selinde”,  “Der  sterbende  Vater”, “Der  grоssmütіgе Räubеr”, “Der  junge  Prinz”  (Gellert);  “Vater  und Sohn” (Lichtwer).

На  основі  наукових  праць,  в  яких  розглядаються  такі  типи  тексту   повчального  характеру, як байка, притча, віршована притча, ми дійшли  висновку, що твори баварського  поета 20  сторіччя, Є. Рота,  відносяться  до  типу   тексту повчального  характеру “віршована  притча” (притчоподібний  вірш)  з  елементами  іронії  та  сатири. Повчальна  віршована  розповідь  це,  як  правило, вигадана  і  представлена  у   всіх   деталях  розповідь, яка  ніби  дійсно  відбулася. Подібно  байці  і  притчі вона  може  мати  експліцитно  виражений  висновок, мораль,  яка наставляє  на  певний характер  дій або  застерігає  від  них.  Повчальна  віршована  розповідь  описує  історію,  яка  могла  б  відбутися  насправді,  тобто,  як  і  у   випадку   з  притчею,  ця  історія  знаходиться  в  межах  можливого.  Персонажами повчальних віршованих розповідей завжди є  люди,  представлені  в  цілком  реальних  життєвих ситуаціях.  Таким  чином,  повчальна  віршована  розповідь  може  розглядатися  як  віршована  притча. Але  від  власне притчі  вона  відрізняється  докладним  і   конкретним  викладом  сюжету, що  зближує її з байкою.

Підставою  для  визначення  типу   тексту   віршів Є.  Рота  як  віршована  повчальна  розповідь  нам  послужив  той  факт, що в його творах наявні  головні ознаки притчі і віршованої притчі (експліцитна мораль чи  філософська  думка,  яка  наштовхує  на  певний  характер  дій  або  застерігає  від  них; головна дійова  особа – людина,  представлена  у   життєвих ситуаціях, що не  виходять за рамки можливого, на  прикладі   життєвої   ситуації   наочно  ілюструється будь-яка  істина  морального  чи  філософського  характеру).  Отже,  на  основі  того,  що  вірші  Є.  Рота  поєднують  у   собі  ознаки  притчі  і   повчальної  віршованої розповіді,  є  всі  підстави  відносити  твори  Є.  Рота до  типу   тексту   віршованої  притчі  чи  притчоподібного  вірша [40].

1.4 Функції притч

В літературознавстві також відсутнє всебічне висвітлення питань про походження, особливості історичних змін, своєрідність тематико-проблематичних обріїв притчі. Більш-менш чітко визначено її основні функції.

Переважаюча функція традиційної притчі – дидактична, тобто представлення моральних істин, які спочатку мали релігійну забарвленість [3, с. 323]. Розширення кола тем сучасної німецької притчі вирізняє останню ще й соціально-критичною та етико-філософською функцією (притчі авторів: М. Бубер, Ф. Кафка, Б. Брехт, Х. Брох, В. Борхет). На відміну від традиційної притчі в сучасній ознака сюжетності більш послаблена, і притча цілком зосереджується на етичній або філософській проблемах (притчі Ф. Кафки).

Н. Пезешкіан виокремив наступні функції притч:

  1.  функція дзеркала (за допомогою історій людина може порівняти свої думки й переживання з тим, про що розповідається в цих історіях, і сприйняти те, що наразі відповідає власним психічним структурам);
  2.  функція моделі (як відомо, історії – це моделі, отже, вони допомагають учитися за допомогою моделі: дають можливість людині по-різному інтерпретувати зміст історій, подій, викладених у них, зіставити цей зміст із власною ситуацією);
  3.  функція опосередкування (історія стає своєрідним захисним буфером, що дозволяє учасникам висловити свої думки через власне розуміння історії);
  4.  функція зберігання досвіду (легко запам'ятовуються й, оскільки пов'язані з досвідом, допомагають зберігати його);
  5.  функція носія традицій (історії та притчі спрямовують думку за межі індивідуального життєвого обрію й передають естафету думок, міркувань, асоціацій далі);
  6.  історія як помічник у поверненні на більш ранні етапи індивідуального розвитку (їх використання допомагає зняти напруженість у групі, атмосфера стає теплішою; також слід зазначити, що історії звернені до інтуїції та фантазії) [37].

Висновки до розділу 1

Притча  є  одним  із  найдавніших  і  найтаємничіших  жанрів  мистецтва  слова,  традиційно  асоційованих із  мудрістю,  що  містить  норми  етичної  поведінки,  морального  вибору,  релігійні  максими.  Притчі  є загальнолюдським  надбанням  і  зустрічаються  у  фольклорі  більшості  народів  світу.  У  різні  епохи розвитку  європейської  культури,  яка  базується  на  біблійній  притчевій  традиції,  інтенсивність  звернення до притчевих  засобів  побудови  тексту  то  спалахує,  то  згасає.  Наприклад,  середньовіччя  у  будь-якому літературному  тексті  намагалося  відшукати  притчевий  смисл.  ХХ  ст.  також  ознаменувалося “реінкарнацією” притчі, поштовх до якої дала східна притчева традиція. 

У  сучасній  як  західній,  так  і  пострадянській  гуманітаристиці  притча  стає  надзвичайно  популярним поняттям.  Характерною  рисою  сучасного  сприйняття притчі  постає  розмивання  її  меж,  прагнення зарахувати  до  неї  будь-які  умовні  форми –  метафоричне,  символічне  і  просто  філософсько-узагальнене переосмислення дійсності. Водночас, у  сучасній  гуманітаристиці  немає  однозначного  уявлення  про сутність цього феномену, не існує чіткої дефініції поняття “притча”.

Притча сьогодні є досить привабливим  для  дослідників  феноменом,  який має  розглядатися  в  літературознавчому  контексті  як  певний  вид  дискурсу,  автокомунікативний  та монологічний  за  природою,  номотетичний  та  імперативний  за  змістом,  що  вимагає  від  адресата  вільного вибору  на  користь  сакрального  знання,  яке  дозволить  людині  безпосередньо  осягнути  ту  частку пізнання, котра відповідає рецептивним можливостям її свідомості.

РОЗДІЛ 2. ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНІ ТА ПРАГМАТИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ НІМЕЦЬКОМОВНОЇ ПРИТЧІ

2.1 Композиційно-стилістична структура німецькомовної притчі

Притча –  це жанр алегорично-дидактичної оповіді, що за змістом тяжіє до глибокої мудрості релігійно-філософського плану. Її фабула підпорядкована єдиній ідеї, а відтак дидактичній меті твору. Алегоричністю цей жанр дещо наближений до байки, але, на відміну від байки, тут важлива стислість і влучність викладу, допускається навіть відсутність розгорнутої сюжетної дії. В основі притчевої оповіді лежить порівняння, наповнене особливим символічним значенням.

Композиційно притча складається з двох елементів. Перший –  алегорична оповідь із прихованим символічним значенням; другий –  ідея, що виявляється через розкриття смислу, закладеного в оповіді. Ідея твору може чітко формулюватись або подаватись завуальовано (її осягають із підтексту), інколи на неї натякається і слухач повинен сам прийти до її розуміння[43].

У структурному плані притча нерідко позбавлена традиційних сюжетних компонентів, вони взаємопідміняються, переставляються. Як правило, динамізм та напруга оповіді зростають до кінця, а завершення притчі, в якому втілено головну її ідею, є водночас кульмінацією та розв'язкою. Вільним порядком сюжетних елементів притча відрізняється від інших народних фольклорних жанрів, наближаючись до літературної традиції.

Окрім того, в плані структури, композиції і семантики притчі можна виділити наступне. Наявність усіх видів мови (прямої, непрямої, власне непрямої), значна різноманітність дієслів, котрі вводять пряму мову: дієслова говоріння, емоційно-експресивні і емоційно забарвлені, а також дієслова кінесики. У плані композиції текст притчі має наступну особливість – повчання в ньому імплікується. Дійсно, читач може дійти до різної моралі. Нам властиво не чути одне одного і не розуміти, або ж не роби добра – не отримаєш зла.  В структурно-композиційному плані притча характеризується  вільним малюнком: експозиція може не виділятися ні графічно (в абзац), ні синтаксично (в надфразові єдності НФЄ); форма викладу нестабільна. В контекстно-варіативному членуванні значна роль відводиться діалогам. Швидкий обмін репліками в діалозі забезпечує їх змістову ємкість. Особливий інтерес представляє інформативність тексту притчі. В ньому одночасно співіснують два плани: перший – прямий, поверхневий, другий – більш глибокий, підтекстовий  [40].

2.1.1 Основні типи композиційної структури

Структурній побудові тексту притчі як різновиду фольклорного твору малої форми притаманні характерні особливості.

Унаслідок об’єктивної дії сталих законів комунікації структура притчі, як і будь-якого іншого тексту, характеризується, з одного боку, наявністю в ній певної сукупності традиційних фабульних елементів, взаємодія яких, зазвичай, розгортається в часі, з іншого боку – функціонуванням прямої або непрямої настанови, покликаної концентрувати дидактичний зміст етичної ідеї притчі.

Разом з тим, досліджуючи ті чи інші аспекти функціонування притчі, окремі автори по-різному йменують зазначені в словнику її структурні частини. Так, автор роботи [36, с. 40] стверджує, що, зазвичай, «класична» притча має двочасткову форму структури, що складається з алегоричної розповіді та тлумачення, у якому детально пояснюється кожна алегорія і кожен елемент розповіді. Якщо розуміти під терміном «класична», як це прийнято в науці, Євангельську притчу, то не можна погодитися з тим, що «тлумачення» ретельно пояснює кожну алегорію, а також кожен елемент розповіді. 

Саме звідси і бере свої витоки питання термінологічного визначення другої складової частини структурної побудови притчі, що позначається рядом авторів як: тлумачення [22, с. 40; 2, с. 40-41], заключне тлумачення [15, с. 534], моралізаційна частина [16, с. 560], інферативний (завершальний) комунікативний блок [14, с. 96], розширене пояснення прикладу [6, с. 10], мораль [11, с. 44] та ін. З погляду імперативно-дидактичної функції притчі з її яскраво вираженою морально-етичною спрямованістю другий структурний елемент тексту притчі доцільно називати настановою.

Автори праці [9, с. 54] зазначають, що композиційна структура притчі складається з контексту, фабули та тлумачення, яке виражає дух вічності і вказує на царство небесне, та доходять висновку [там само, с. 41], що бінарна конструкція структури класичної (Євангельської) притчі є її мінімально необхідною жанровою ознакою. Це зайвий раз підтверджує об’єктивну раціональність поділу структури тексту притчі на дві складові: розповідь та настанову. 

2.1.2 Основні стильові риси притчі

Моделі  спілкування,  мовленнєві  стратегії,  коди  притчі  залишаються  “безтілесними”  без  мовного  та  мовленнєвого забезпечення, що здійснюється у формі тих чи інших стилів, у формі мовностилістичних засобів. Існує досить стійка кореляція між прагматичним інвентарем (моделі спілкування, мовленнєві стратегії, коди) та  стилістичними засобами для досягнення цілей притчі. Саме це дає підстави до розглядання дискурсу притчі у об’єднаному прагмастилістичному аспекті.

Притча висловлює надто загальні опозиції: добро – зло, любов – ненависть, дружба – ворожнеча та ін., смисл яких можна лише демонструвати або маніфестувати. Поряд з ускладненням цих опозицій ускладнюється і композиція притчі, усі її рівні, ускладнюється ієрархія стильових рис. Рух від сюжету до заключної частини притчі супроводжується ускладненням моделей спілкування, що корелює з нарощенням ємності смислу й узагальненням.

Контраст між автологічностю мови притчі та її стилістичною виразністю залишається провідним стильовим феноменом кожного типу притчі. Він породжує ще один комплекс стилістичних явищ, які максимально сприяють досягненню цілей притчі і мають синергетичну природу.

У стилістичному синтаксисі мають місце такі явища як актуальне членування (АЧ) та надфразова єдність (НФЄ). Згідно з ідеями Л.С. Піхтовнікової саме вони на стилістичному рівні відіграють роль самоорганізації для виникнення в дискурсі нових смислів будь-якої складності [18, с. 521 – 524]. 

Узагальнені смисли виникають у притчі імпліцитно або у експліцитно висловленій моралі, авторському резюме і є результатом попереднього тексту. У тексті притчі (опис дій, персонажів) план вираження здійснюється за допомогою АЧ, яке послідовно, лінійно надає розвернення подій. Зміна тем і рем здійснює, переважно, інформаційну функцію притчі. Завдяки автологічному викладу актуальне членування у притчі прозоре й просте.

Узагальнені смисли притчі виникають у її плані змісту як імплікатура або експліцитно – як ітогове міркування. У будь-якому разі для цього потрібне мисленнєве повернення до попереднього тексту.

Самоорганізація на мовностилістичному рівні полягає в тому, що надфразова єдність дає можливість при створенні дискурсу повертатися до смислу попередніх фрагментів тексту, виявляючи їх додатковий смисл. Водночас актуальне членування лінійно подає чергові частини тексту, відслідковує переважно фактуальну інформацію і близький каузальний зв'язок [18, с. 521].

Розглянемо цей механізм на прикладі притчі М.Ф. Ебнер-Ешенбах.

M. v. Ebner-Eschenbach

“Verlorene Zuversicht 

Vor Jahren lebte in einer großen Handelsstadt ein Mann, dem alles, was er unternahm, gelang, den niemals ein Missgeschick traf (РЕМА), der von Jugend an bis ins reife Alter nur Freude und Erfolg erlebte und nur Dankbarkeit und Treue erfuhr. (ТЕМА) 

Plötzlich verwandelte sich sein Los; er sank ins Elend; er lernte den Undank und die Bosheit kennen (РЕМА), und allem, was er liebte, drohte Gefahr. (ТЕМА)

Ebenso rasch jedoch, als es sich von ihm gekehrt, kam das Glück ihm zurück, ersetzte ihm zehnfach, was er verloren hatte, überschüttete ihn und die, die ihm teuer waren, von neuem mit seinen reichsten Gaben (РЕМА).

„Nun", fragte jemand, „bist du zufrieden? Du hast es wieder, dein Glück? (ТЕМА)

„Ach", antwortete er, „wo ist meine Zuversicht? (РЕМА) Ich habe ein Glück wieder, das mich schon einmal verlassen hat. (ТЕМА) [32, с. 100-101]. 

У цій притчі невербалізований смисл є втрата віри в успіх. Притча є коротка абстрактна розповідь, у якій символізація відбувається за допомогою загальних, абстрактних понять – доля, щастя, успіх / невдача, зло, вдячність / невдячність (Los, Glück, Erfolg / Missgeschick, Bosheit, Dankbarkeit / Undank). У прикладі актуальне членування забезпечує зв'язність тексту, близький каузальний зв'язок смислів рем і тем. Ці смисли відносяться до розвитку дій, мотивів, опису характерів, тобто пов'язується тільки фактуальна інформація. НФЄ в тексті представлено катафорою (Verlorene Zuversicht), що пов'язує смисл заголовка і смисл тексту, а також анафорою (kam das Glück ihm zurück; Ich habe ein Glück wieder, das mich schon einmal verlassen hat;), що пов'язує завершення притчі з попереднім смислом тексту. Серед інших ознак НФЄ спостерігаються повтори, тобто буквальні переноси лексичних одиниць в речення, що розташовані не поряд (Glück).

План вираження притчі створює і пропонує адресату простий смисл: у персонажа було щастя і вдача, на короткий час він їх втратив, далі – все повернулось. Прямолінійним висновком із цього є припущення того, що персонаж знов задоволений. План змісту притчі організовано за допомогою НФЄ; цей план пропонує інший смисл, що протирічить попередньому: із втратою довіри персонаж не може бути задоволеним. Зіткнення двох протилежних смислів, які організовані за допомогою АЧ та НФЄ, змушує адресата відшукувати новий смисл на більш високому рівні. Передача цього невербалізованого смислу є ціль притчі. Приблизно його можна сформулювати таким чином: психологічна природа людини є в тому, що вона не реагує як маятник на події і факти. Ще існують незворотні стани психіки [38].

За допомогою притч можна отримати доступ до знань законів об’ємного світу. Причому цей доступ полегшений, тому що притчі – це мистецтво слів потрапляти прямо в серце.

Структурній побудові тексту притчі як різновиду фольклорного твору малої форми притаманні характерні особливості.

Однією з специфічних релевантних рис тексту притчі є його лапідарність. Вона створюється, передусім, єдинонаправленістю сюжету на розкриття головної теми розповіді. При цьому виключається розгалуженість сюжету, яка могла б перешкоджати концентрації уваги читача на розкриття притчового задуму. У ряді притч єдинонаправленість забезпечується свого роду моделюванням ситуації, комбінуванням вірогідних ліній поведінки персонажів, обмеженим числом дійових осіб. Лапідарність притчі проявляється і в особливостях системи художніх образів і специфікою континууму. Вона тісно пов’язана з тематикою притчового оповідання, змістовну основу якого складають головні моральні та філософські проблеми людського буття.

"Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови, — пише Ю. Клим'юк, — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей: якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої думки... [39, с. 100-104].

У західній естетиці відправною точкою у вивченні притчі є ідеї Г. Гегеля, який вбачав головну особливість притчі в тому, що вона "бере події зі сфери звичайного життя, але надає їм вищого і більш загального змісту, ставлячи своєю метою зробити зрозумілим і наочним цей зміст за допомогою повсякденного випадку, розглянутого окремо". У низці близьких вербальних явищ (символу, алегорії, іносказання, байки) притча, за Г. Гегелем, вирізняється тим, що може розкривати "вищий і загальний зміст "звичайного життя", "взаємозв'язок між образом і змістом" позбавлений у ній "двозначності

символу" і має форму "порівняння". "Притча репрезентує свою індивідуальну історію як аналог, метафору того світоустрою, який існує в широкій реальності", – продовжує думки Г. Гегеля [42; с. 100-104].

Стильове наповнення дискурсу притчі проявляється у одночасному ускладнені прагматичного інвентарю та  стилістичних засобів при зростанні масштабу цілей притчі. Головна ціль притчі – створення і передача глибокої етико-філософської ідеї – потребує залучення синергетичної природи стилю для своєї реалізації [38].

2.2 Прагматичні характеристики німецькомовної притчі

Прагматичний підхід, як критерій характеризує відношення між мовними знаками та тими, хто їх використовує. За І. Б. Дубровською [13; с. 32 -33], виділяються наступні аспекти прагматичної інтерпретації: 1) інформаційний фокус, а також відображення ситуації в актуальному для мовця світлі; 2) пресу позиція (створення загальної семантичної бази комунікантів); 3) контекст, що дозволяє визначити інтенціальний характер висловлювання або задум, ціль, які утворюють основу інакомовлення, та принцип фіктивності, що оформлює поняття; 4) конотація (вираження емотивно-оцінного та стилістично маркованого ставлення суб’єкта мови до дійсності при її позначенні у висловлюванні, яке отримує на основі цієї інформації експресивний ефект); 5) емотивність, що відображує почуття мовця і включає вплив на реципієнта.

У тих випадках, коли реалізовується етична основа та дидактичний потенціал і головною стає імпліцитно чи експліцитно виражена мораль, інакомовлення набуває ілюстративного (наочного) характеру та використовуються в публіцистичній літературі для розвитку й підтвердження певної авторської ідеї. Це спостерігається, зокрема, в статті «Die Gnade der leeren Hände», де знаходимо «Притчу про фарисея та збирача податків»: «Gott erwartet keinen Erfolg. Vor Gott kann jeder sein, wie er ist. Gott schenkt seine Gnade allen, die vor ihn treten. Lukas 18, 9-14: Er sagte aber zu einigen, die sich anmaßten, fromm zu sein, und verachteten die andern, dies Gleichnis: Es gingen zwei Menschen hinauf in den Tempel, um zu beten, der eine ein Pharisäer, der andere ein Zöllner. Der Pharisäer stand für sich und betete so: Ich danke dir, Gott, dass ich nicht bin wie die andern Leute, Räuber, Betrüger, Ehebrecher oder auch wie dieser Zöllner. Ich faste zweimal in der Woche und gebe den Zehnten von allem, was ich einnehme. Der Zöllner aber stand ferne, wollte auch die Augen nicht aufheben zum Himmel, sondern schlug an seine Brust und sprach: Gott, sei mir Sünder gnädig! Ich sage euch: Dieser ging gerechtfertigt hinab in sein Haus, nicht jener. Denn wer sich selbst erhöht, der wird erniedrigt werden; und wer sich selbst erniedrigt, der wird erhöht werden. Das Problem sind nicht die Erfolge. Das Problem sind auch nicht zwingend die Worte des Gebets. Das Problem ist das Denken, das hinter den Worten steckt: Zu meinen, dass Erfolge mich vor Gott besser dastehen lassen»  [7, с. 32 -33].

У даному випадку автор, використовуючи цю притчу, хотів показати її застосування в наш час − підходити до служіння Богу з відповідним мисленням, розвивати смирення, уникати гордості. Вживання біблійного інакомовлення надало емоційності та стало додатковою аргументацією. Помітно, як інтенційний стан репрезентує низку ознак, що характеризують авторський внутрішній світ (бажання, переконання, думки), а також зовнішній світ (можливість, здійсненність бажань). Тому часто незаперечним у дослідженні біблійного інакомовлення є значення лінгвокультурних факторів, енциклопедичних знань, врахування його зв’язку з мисленням і культурою в її національній специфіці, емоційного настрою [7].

На виявлених прикладах переконуємося, що інтертекстуальність (конкретні відсилання до попередніх текстів) і контекст є важливими інструментами для інтерпретації іносказання, що виконує цілий комплекс прагматичних функцій: створює різні відтінки думок, які дозволяють сприймати або приховувати додатковий смисл.

Характер інтертексту (тексту у взаємодії з іншими текстами) багато в чому допомагає зрозуміти задум автора, правильно інтерпретувати думки, виражені іносказанням. Вертикальний контекст залучає до інтерпретаційного процесу фактор так званої філологічної культури, що формується на базі знання літератури [42]. Ось чому повнота розуміння біблійного інакомовлення досягається завдяки обізнаності читача або слухача з історією, релігією, культурою. Необхідним критерієм виявляється знання Біблії, без чого неможливо виявити метафоричність слів, які є складовими біблійних притч.

Таким чином, біблійні притчі у публіцистичному матеріалі – це тексти у контексті. З одного боку, це відносно незалежні замкнуті розповідні одиниці, з іншого – вони обрамлені контекстом. Щоб зрозуміти, який існує взаємозв’язок між даним текстом притчі з його безпосереднім контекстом, нам слід: 1) встановити зв’язок тексту з контекстом; 2) виявити, як розгляданий уривок відображає загальну мету та хід думок автора; 3) визначити, як автор поглиблює тему залежно від контексту; 3) поділити текст на абзаци та речення;

4) відшукати ключові слова всередині абзаців і речень, а також визначити, як вони допомагають розуміти розвиток авторської думки; 5) врахувати етимологію та значення метафоричних слів і понять; 6) встановити повчальну суть тексту [3, c. 230 - 232]. До загальної теорії інтерпретації іносказання можна включити такі ознаки структурно-семантичного та прагматичного підходів: 1) використання контексту при їх інтерпретації; 3) врахування екстралінгвістичних, фонових знань, інтенцій і погляду мовця при їх інтерпретації. Для цих підходів до інтерпретації іносказання характерні взаємопроникнення й використання комплексного знання. Кожен з них може служити теоретичною точкою опори для даного дослідження, а узяті в цілому, важливим інструментом для виявлення й виправлення недоліків, що обмежують адекватну інтерпретацію фігур інакомовлення, зокрема, й на матеріалі публіцистики. Важливо відзначити ще й те, що двозначність біблійного інакомовлення може бути викликана як лексичними, так і граматичними чинниками, тому при інтерпретації необхідний комплексний розгляд цих чинників. У цьому ми вбачаємо перспективу подальшого дослідження.

  Прагматичний етап самоорганізації дискурсу притчі можна лише умовно відокремити від когнітивного етапу. Створення дискурсивних стратегій має певні цілі і цим відноситься до когніції; в той же час стратегії реалізуються на мовно-мовленнєвому етапі і відносяться до стилістичних засобів. Цільове застосування стратегій визначає їх розподіл на дві основні: репрезентаційну й комунікативну. Комунікативна інтенція притчі має те ж саме поле діяльності, що й репрезентаційна, але розглядається з точки зору мовленнєвого забезпечення репрезентаційної інтенції.

Коди притчі, що створюються на прагматичному етапі самоорганізації, призначені для узагальнення смислу та символізації, що витікає з простої ситуації, викладеної у притчі.

2.2.1 Корпоративні й автологічні різновиди лексики

У наведених працях йдеться про такі мовно-стилістичні особливості притчі: корпоративність, автологічність, символізм. Окрім цих особливостей мови і стилю притч за нашими спостереженнями слід вказати на наступні характеристики:

   Наявність в притчі абсолютних поетизмів. Прикладом може служити слово “tiefinnerlichst” (глибоко зворушливий, хвилюючий), в притчі “Eine Begegnung” M. von Ebner Eschenbach або також рідше вживані слова та вирази піднесеного стилістичного забарвлення “von dannen gehen” в притчі “Der Zweifel” C.Brentano [27].

В притчі переважає загальновживана, загальнозрозуміла, нейтральна лексика, яка надає мові оповідача надзвичайної простоти, народно побутового характеру. Як приклад наведемо вислів із притчі “Der Zweifel” C.Brentano, “jemandem den Korb geben” (відмовити комусь при сватанні) або в притчі “Das Blatt” M. von Ebner Eschenbach – “durch und durch” [27]. Використання такої загальновживаної лексики є стилістичним методом, за допомогою якого притча набуває експресивності, переконання, контрастності зображення подій.

На високий рівень повноти притчі вказують рiзнi мовні засоби виразності. Наприклад, аналітичні дієслівні форми, які передусім відрізняються від простих стилістичною химерністю (вигадливістю) в притчі “Der Zweifel” C.Brentano “ den Segen über jemandem sprechen” (благословити когось), “Bestand haben” (бути непохитним) [27]. Такі форми є функціонально марковані і справляють захоплюючі враження на читача.

В притчi наявнi застарiлi форми. Наприклад, закінчення е в давальному відмінку майже не вживається, тому читачеві здаються такі форми застарілими. Наприклад такі форми ми спостерігаємо у деяких текстах притч: “... unter einem Fiegenbaume ” (Niezsche “Von Biß der Natter”); “...vom Winde...” (“Das Blatt” M.von Ebner-Eschenbach); “...bis zum halse”… (G.Rühm “Die Werbung”) [27]. Такі форми автори в притчах вживають з наміром наголосити на певну мудрість, яку потрібно донести до читача за допомогою “застарілих форм“, оскільки мораль асоціюється передусім з давніми часами.

Так само можуть бути наявнi в притчi відмінкові форми на е, які надають текстам притчі поетичності, мудростi. Прикладом можуть слугувати: “...das du erwählest...” (“Der Zweifel” C.Brentano); “ ...und erfreut und baueten...” (M.Claudius “Eine Parabel”)[27]. На мальовничість мови притч в німецькій мові вказують наказові закінчення е: “...weiche von mir!..” (“Der Zweifel” C.Brentano)[27].

Оскільки однією з головних характеристик притчі є фантастичність, то вона багата також на художні образні засоби. У текстах притч ми досить часто зустрічаємо метафори та їх різновиди: персоніфікація: “Vom Winde getrieben flog ein welkes Blatt...”; “Sieh ”, raschelte es...”; “...antwortete der Vogel”; “Das Blatt wirbelte ohnmächtig dahin, bis sein Träger plötztlich den Atem anhielt un es ein Bächlein fallen ließ, das klar und munter  durch den Wiesengrund jagte”; “Nun segelte das Blatt... und gluckste...zu..”; “...da blähte es [das Blatt] sich auf und meinte...” у притчі “Das Blatt” M.von Ebner-Eschenbach [27]. Прагматичний ефект персоніфікації “ist vornähmlich Bildkraft und Poetizität, aber auch Humor und Satire“ [4, с. 160]. За допомогою алегоричності автори притч змальовують події з гумором та сатирою.

Усі стилістичні засоби надають притчі захоплюючого переконання і впливають на ставлення читача до дійових осіб та подій, які розвиваються в притчі. У притчах ми досить часто зустрічаємо дієслівні метафори : “ ...eine schnelle Röte flog oft über sie hin...”– вона почервоніла від голови до ніг; “...ihre Wangen glühten...”  її щоки палали; “...ihre Lippen schimmerten....”  її губи мерехтіли у притчі “Der Zweifel” C.Brentano [27]. Переносне значення у цих словосполученнях виражене дієсловом. Такий вид метафори робить мову притчі лаконічною, виразною, образною, красномовною.

Тексти притч багаті на епітети, перед усім на конкретизуючі епітети, які викликають в уяві читача кольори (“... veilchenblaue Augen” – очі як волошки у притчі “Der Zweifel” C.Brentano); форми “...seine fingerdicken Lippen...” у притчі “Eine Begegnung” M.von Ebner-Eschenbach [27]. За допомогою епітетів мова текстів притч набуває народного колориту.

Досить часто в німецькомовній притчі можна знайти багато порівнянь: “...ihre Wangen glühten wie die Wangen eines Kindes,das aus dem Schlaf erwacht...“ – її щоки палали як в дитини, яка щойно прокинулась;“... ihre Wangen glühten wie rote Äpfel...” її щоки палали мов червоні яблука, в притчі “Der Zweifel” C.Brentano [27]. За допомогою порівнянь ми можемо краще зрозуміти ставлення автора до дійових осіб або подій, які розвиваються в притчі. Автор в свою чергу використовує такі порівняння, які б найповніше, найточніше, найвиразніше відповідали ситуації, подіям, змальованих у текстах притч.

Iнколи у притчах ми можемо зустрiти і образи символи: наприклад “Der Zweifel” C. Brentano [27] зустрічаються 4 пори року, які за народними уявленнями відповідають таким характеристикам: весна – дуже юна, майже з дитячим зовнішнім виглядом дiвчина, з (sehensüchtigen Augen– пристрасними очима); літо – також гарна дівчина, але не така мила і не така юна; осінь – молода жінка, але не така сяюча і не така прекрасна як літо; зима клацає зубами, носить терновий вінок і одягнена в “Reif, Schnee und Kälte” (іній, сніг, лід, холод).

 В текстах притч наявнi синтаксичнi фiгури. Наприклад, досить часто ми зустрiчаємо в притчах граматичні паралелізми: “Der Sohn konnte sich wieder auf keine Weise entscheiden; er meinte: sie scheine ihm gar zu glänzend, sie möge der Pracht zu sehr ergeben sein, sie möge viel verschwenden... “ “Der Zweifel” C.Brentano[27].

Таким чином, мовний стиль притчі вцілому можна визначити насамперед як автологічний, якому притаманна простота викладу і вживання понять в їх номінативнім значенні. Але на цьому нейтральному фоні ще більше вирізняються мовні засоби виразності: прямий та непрямий діалоги, монолог персонажів, мова автора, роздум, опис, афористичні вирази. [41].

Проаналізуємо  притча 18 ст. Г. Е. Лессінга „Der  Besitzer  des Bogens”[34, с. 39–40]:

Ein  Mann  hatte  einen  trefflichen  Bogen  von Ebenholz,  mit  dem  er  sehr  weit  und  sehr  sicher schoβ,  und  den  er  ungemein  wert  hielt.  Einst  aber, als  er  ihn  aufmerksam  betrachtete,  sprach  er: „Ein wenig plump bist du  doch!  Alle deine Zier de ist  Glätte.  Schade! “  –  Doch  dem  ist  abzuhelfen! fiel  ihm  ein.  „Ich  will  hingehen  und  den  besten Künstler Bilder  in den Bogen  schnitzen lassen.“/ Er  ging  hin;  und  der Künstler  schnitzte  eine  ganze Jagd  auf  den  Bogen;  und  washätte  sich  besser auf  einen  Bogen  geschickt,  als  eine  Jagd?  Der Mann  war  voller  Freuden.  „Du  ver dienst  diese Zierraten, mein lieberBogen! “Indem will er ihn versuchen; er spannt, und der Bogen – zerbricht.

Притча  Г. Е. Лессінга „Володар  лука”  належить до  прозової   форми  притч  і   характеризується  коротким  викладом  подій,  лаконічністю.  Головний  персонаж  мав  чудовий  лук,  який  був  досить  практичним.  Але,  коли  Володар  лука  у важно  придивився до  нього,  то  зрозумів,  що  лук  потрібно  прикрасити художньою  різьбою.  Після  гарного  оздоблення  лук зламався.  Основна  ідея  притчі:  розкіш   і   надмірність в  крах  справі.  Усі  події,  зображені  у   притчі,  не  виходять  за  рамки  реально-можливого.

У  наведеній   притчі  наявні  монологічні  висловлювання головного персонажа, Володара лука, який  спочатку   характеризує  лук  і  висловлює  свої наміри: „Ти  за   простий,  я  замовлю  художню  різьбу ”. Згодом  висловлює  своє  ставлення: „ Ти  заслуговуєш ці  прикраси,  мій  дорогий! ”  Потім  слідує  короткий опис  зламу лука,  і   ідея  стає  зрозумілою,  близькою

до  філософського  узагальнення.  Монологи-розсуди  у   притчах  дають  можливість  краще  зрозуміти філософські  узагальнення  ситуацій,  описані  в  сюжеті,  та  їх   символізацію.  За  допомогою  монологів-розсудів  читач  краще  розуміє   позицію   персонажа, дає  оцінку   ситуації,  що  полегшує  завдання  читача „домислити”,  зрозуміти  основну   ідею  притчі.

Символізація  передається  за  рахунок  яскравого  прикладу :  псування  лука  різьбою.  У  притчі  використаний  стилістичний  засіб  мінус-ефект  або  автологія ,  який  полягає   в  надмірному   спрощенні  опису   безпосередньо  словами,  які  використовуються в  номінативних   значеннях.

У  притчі  є  корпоративна  лексика,  пов’язана з  мистецтвом  стрільця  із  лука,  ремеслом  різника  по дереву :  Der  beste Künstler,  Bilder  in  den  Bogen schnitzen  lassen,  schoβ,  eine  ganze  Jagd  auf  den Bogen,  diese  Zierraten,  versuchen,  spannt,  zerbricht.

Наведену  притча  Г .Е.  Лессінга  відносять  до дидактичного  типу   притч  18 ст.  

Прикладом  притчі  20 ст.  є  вірш  баварського поета  Є.  Рота  „Fremde Welt”  із   збірника  „Ein   Mensch” [18, с. 61]:

Eіn  Mensch,  als Tіefseefіsch  gebaut,  /  Іstmіt der Fіnsternіs vertraut.  / Doch  Sehnsucht  treіbt  іhn dorthіn  bald, /  Wo es nіcht so  dunkel  und  so  kalt, /  So  daβ  erkühn  nach  oben  schwіmmt  /  Іn  Kreіse, nіcht für  іhn  bestіmmt.  /  Dort  trummeln Fіsche sіch  umher ,  /Dіe  weіt aus  schönersіnd  als  er/  Und dіe  mіteіner  wunderleіchten  /  Bewegtheіt spіelenhіer  іm  Seіchten. /  Der  Mensch, vіelmehr der Tіefseefіsch, /Fühltsіchhіngegen gar nіcht frіsch  /  Und  іst,  іndem  er  glotzend  staunt,  /  Іn dіeser Welt nіcht  wohlgelaunt  / Und  kehrt, selbst fühlend,  dass  er  stört,  /  Dorthіn  zurück,  wo  er gehört.  /  Womіt  sogar  von  Paradіesen  /Dіe  Rela Tіefe іst  bewіesen.

Даний  вірш  належить  до  однієї   з  коротких  форм поезії   –  віршованої   притчі.  Ідея, мораль   даної   віршованої  притчі  виражена  і мпліцитно.  Мораль  мов  би „прихована“  за  стіною  образності .  Автор  порівнює людину   з  глибоководною  рибою,  чиє  місце  глибоко на  дні моря,  саме  це  її навколишнє  середовище, і  в  глибині  під  водою  вона  почуває  себе  вільно

і   затишно,  незважаючи  на  те,  що  там  холодно  і  похмуро. Однак туга приводить цю „рибку “ туди, де  світло  і  тепло,  де  у сюди  мигочуть  симпатичні рибки,  зайняті  поверхневими  і  дурними  розмовами.  Риба,  що  звикла  до  глибини  та  турботи,  почуває  себе  серед  такої  безтурботності  і  повного  затишку   ніяково,  їй   нудно,  на  неї   ніхто  не  звертає  увагу .  Вона  розуміє,  що  там  їй   не  місце  і  повертається у   свій   скромний  світ .

Отже,  в  образі   риби  –  людина.  Людина,  обділена  зайвим  затишком  і  комфортом,  почувши  один раз,  що  рай  –  це  блиск,  повна  безтурботність  і   затишок,  вирішує  вкусити  такого  життя.  Однак,  потрапляючи  в  інше  коло  спілкування,  в  інші  життєві у мови,  вона  почуває  себе  некомфортно,  зайвою.

Людині,  що  звикла  до  глибини  почуттів  і  думок, стає  нудно  в  поверхневому , пихатому  блиском і  шовком  світі  й  вона  розуміє,  що  рай  там,  де  почуваєш  себе  вільно,  де  тебе  оточують  рівні  тобі люди,  з  якими  цікаво,  рай  –  це  там,  де  ти  не  почуваєш  душевної  порожнечі,  де  ти  можеш  себе  реалізувати.

Вже  сам  заголовок  „Fremde  Welt“  виражає   практично  цілком  ідею  автора,  мораль  даної  віршованої  притчі, заголовок  має  тут  підсумовуючу   функцію.

У притчі наявні  мовні засоби для вираження образності :  порівняння  на  основі  переносного  значення  (Eіn  Mensch,  als Tіefseefіsch  gebaut,  /  Іst

mіt  der Fіnsternіs  vertraut.);  метафори:  a)  персоніфікація  (Doch  Sehnsucht  treіbt  іhn  dorthіn  bald..., dіe Fіsche  tummeln sіch, (dіe Fіsche) spіelen); b) синестезія  (wunderleіchte Bewegtheіt), гіпербола (wunderleіcht, vіelmehr),  літота (fühlt sіch... gar nіcht frіsch, nіcht wohlgelaunt), епітети, що конкретизують  (wunderleіchte  Bewegtheіt, kühn, dunkel,  kalt),  один  з видів  метонімії  – синекдоха (der  Kreіs),  а  також  іронія, що  полягає  в: a)  двоплановості  слів:  наприклад,  іменник  das  Seіchten, що  перекладається  як „мілководдя“  у   даному   контексті  може  сприйматися  в  буквальному   значенні, тобто  як  середовище  перебування  мілководних  риб, а  може  сприйматися  й  у   переносному,  тобто  як „поверхня“, „простота“  думок;

b)  у  сполученні  різних  стилів:  ...  іndem  er glotzend  staunt  (glotzend  –  розмовний,  знижений), (staunt  –  книжковий); c)  у грі  слів ,  побудованій   на  омофонних  лексичних  елементах, а точніше  –  іронічна  зміна  слова: dіe  Rela-Tіefe,  обіграючи  слово relatіv.  Таким  чином,  у  фразі :  Womіt   sogar  von  Paradіes en /Dіe  Rela-Tіefe  іst  bewіesen,  полягає  мораль  даної  віршованої  притчі  –  рай  по  своїй   суті  відносний,  рай  –  поняття суб’єктивне, тому що для кожної людини уявлення  про  рай   різне.  Ідею   даної   віршованої   притчі можна  було  б  визначити  українським  прислів’ям

„Усяк  кулик  до  свого  болота  звик”[41].

До перспектив подальших   досліджень  відносимо  лінгвостилістичні   характеристики   віршованих притч 18–20 сторіч, зокрема баварського поета 20 ст.  Є. Рота.

Висновки до розділу 2

Притчі завжди відігравали важливу роль в історії людства, і до цього дня, вони залишаються для нас чудовим та ефективним засобом розвитку, навчання та спілкування.

Мовний стиль притчі вцілому можна визначити насамперед як автологічний, якому притаманна простота викладу і вживання понять в їх номінативнім значенні. Але на цьому нейтральному фоні ще більше вирізняються мовні засоби виразності: прямий та непрямий діалоги, монолог персонажів, мова автора, роздум, опис, афористичні вирази.

До перспектив подальших досліджень належить систематизація лексичних, синтаксичних, морфологічних і образних засобів виразності у німецькомовній притчі та вивчення прагматики тексту притчі.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Таким чином, притчу трактуємо як комунікативну подію, що має на меті передачу глибого етико-філософського смислу, духовних цінностей людського існування.

Стильове наповнення  притчі проявляється у одночасному ускладнені прагматичного інвентарю та стилістичних засобів при зростанні масштабу цілей притчі. Головна ціль притчі – створення і передача глибокої етико-філософської ідеї – потребує залучення синергетичної природи стилю для своєї реалізації.

В подальшому доцільним було б вивчення лексико-семантичних особливостей притчі, як в синхронному, так і в діахронічному аспектах. На наш погляд, цікавим був би і порівняльний аналіз канонічних і неканонічних (авторських) притч в плані структурно-композиційної і семантичної організації тексту на прикладі різних мов, класифікацій, а також методичний аспект теми.

Список використаних джерел

1. Аверинцев С. С. Притча / С. С. Аверинцев // София – Логос: словарь.– 2-ое исп. изд.. – К. :Дух і Літера, 2001. – С. 148–149.

2. Агранович С. З. Гармония – цель – гармония. Художественное сознание в зеркале притчи / С. З. Агранович, И. В. Саморукова. – М.: Международный институт семьи и собственности, 1997. – 135 с.

3. Близнюк А. С. Притчево алегоричний напрям в епічній драмі. Поетика. Жанри: автореф.дис.канд.філол.наук/ А.С. Близнюк. – Київ, 1995. – 24 с.

4. Брандес М. П. Стилистический анализ (на материале немецкого языка)/М.П. Брандес. – М.: Высшая школа, 1971. – 189с.

5. Гатцук А. Д. Притча / А. Д. Гатцук // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : репр.воспроизведение издания 1890 года. В 82 т. – Т. 49. – М., 1990. – С. 266–277.

6. Гегель Г. В. Эстетика : в 4 т. / Георг Вильгельм Фридрих Гегель. – М.: Художественная литература,1969. – Т. 2. – 430 с.

7. Головащенко  С.  І.  Біблієзнавство.  Вступний  курс  :  посіб./ С. І. Головащенко. – К. : Либідь, 2001. – 496 с.

8. Данилова Т. В. Архетипические корни притчи/ Т.В. Данилова // Рациональность и семиотика дискурса. – К.: Наукова думка, 1994. – С.59

9. Ейгер Г. В. Язык и синергетика / Г. В. Ейгер // Вісник Харківського університету. − 1992. − №372.– C.131-137.

10. Климюк Ю. И. Идейно эстетическая функция притчи в украинской поэзии ХIX начала ХХ в.: автореф. дис. ... канд.фил. наук/ Ю.И. Климюк. – Одесса, 1989. – 18с.

11. Левин Ю. И. Структура евангельской притчи / Ю. И. Левин //Избранные труды. Поэтика. Семиотика. – М.,1998. – С. 498–512.

12. Мельникова С. В.  Притча  как  форма  выражения  философского содержания  в  творчестве  Л. Н. Толстого, Ф. М. Достоевского, А. П. Чехова: дис. ... канд. филол. наук: 10.01.01 / С. В. Мельникова. – Москва, 2002. – 164 с.

13. Москальчук Г. Г. Структура текста как синергетический процесс / Г. Г. Москальчук. – М. : УРСС Эдиториал, 2003. – 294 с.

14. Мусхелишвили Н. Л. Притча как средство инициации живого знания / Н. Л. Мусхелишвили //Философские науки. – 1989. – № 9. С.101-104.

15. Пихтовникова Л.С. Композиционно стилистические особенности стихотворной басни (на материале немецких стихотворных басен 18 в.): дис. ... канд. филол. наук/ Л.С. Пихтовникова.– Киев: Киевский педагогический институт иностранных языков, 1992. – 338с.

16. Пихтовникова Л.С. Притча как жанр и как тип текста: проблема дефиниции/ Л.С. Пихтовникова // Нова філологія. – №2(11). – Запоріжжя; ЗДУ, 2001. – С.216-224.

17. Пихтовникова Л.С. Тексты и методы: лингвостилистическая характеристика и интерпритация немецкой притчи как типа текста и как жанра / Л.С. Пихтовникова // Зб.наук.статей “Семантики слова, речення та тексту”. – Вип.6. – Київ: КДЛУ, 2002. – С.259-265.

18. Пихтовникова Л.С. Еволюція німецької віршованої байки (13-20ст.): жанрово стилістичні аспекти: дис. ... доктор філол. наук/ Л.С. Пихтовникова.– Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2000. – 427с.

19. Прокофьева Н. Н. О древнерусских  источниках  двух  притч  В. Кюхельбекера/ Н. Н. Прокофьева // Литература  Древней  Руси.  Межвузовский  сб.  науч. труд. –  М.,  1988. – С.108–113.

20. Собуцкий М. А. Средневековые притчеобразные нарративы: общечеловеческое знание о структурах возможных событий/ М. А. Собуцкий // Рациональность и семиотика дискурса.– К.: Наукова думка, 1994. – С.73-89.

21. Товстенко О.О. Специфика притчи как жанра художественного творчества: Притча как архетипическая форма литературы / О.О. Товстенко // Вест.Киев.ун та: Романо-германская филология. – 1989. – Вып.23.- С.121-124.

22. Федоренко Н.Т. Афористика/ Н.Т. Федоренко. – М.: Наука, 1990. – 178с.

23. Щербина С. Д. Притча в американской литературе XIX-XX вв. (Идейно сдержательные особенности, структура):автореф. канд. филол.наук/ С. Д. Щербина. – Киев, 1988. – 17с.

24. Billen J. (Hrsg). Die deutsche Parabel. Zur Theorie einer modernen Erzählform. (WdF, Bd.384) – 1986. VI, 456 S.

25. Brettschneider W. Die moderne deutsche Parabel. Entwicklьng und Bedeutung. 2 – te überarb.Aufl. – Berlin: Schmidt Verlag, 1980. – 83 S.

26. Drusche D. Aufschluss. Kurze deutsche Prose im Unterricht Deutsch als Fremdsprache. – Teil 1: texte. – 5 te Aufl. – Bonn: Inter Nationes, 1992. – 248 S.

27. Elm Theo u.a. Hg.Fabeln und Parabeln. Kulturgeschichtliche Prozesse im 18. Jahrhundert. – 1994. – 285 S.

28. Etzel Th. Literar historische Einführungen // Fabeln und Parabeln der Weltliteratur. / Gesammelt und hrsg.von Th. Etzel. – Leipzig: Hesse, o.j., 1907. – 478 S.

29. Hiebel H. H. Die Parabel. Parabolische Formen in der deutschen Dichtung des 20 Jahrhunderts / hrsg.von Elm T., Hiebel H. H. – Erlagen, 1986. – 380 S.

30. Hillman H. Fabel und Parabel im 20 Jahrhundert – Kafka und Brecht // Die Fabel: Theorie, Geschichte und Rezeption einer Gattung / hrsg. von P. Hasubek. – Berlin: Schmidt Verlag,1982. – S. 215 236.

31. Hoffman D. Enigma, Paradox, Parable / D. Hoffman, S. Hoffman // Parabola, Summer 2000. – Vol. 25. – Issue 2. – Р.14–18.

32. Krusche D. Aufschluss. Kurze deutsche Prosa im Unterricht Deutsch als Fremdsprache / D.Krusche. – Teil 1: Texte. – 5-te Aufl. – Bonn: Inter Nationes, 1992. – 248 S.

33. Liebchen, W. Dei Fabel : das Vergnügen der Erkenntnis; Fabel, Gleichnis, Parabel, Witz; mit einer Abhandlung über die Formkriterien dieser Gattung. – Kilianshof: Fabel Verl. Leibchen, 1990. – 203 S.

34. Neis E. Dichtung in Theorie und Praxis. Die Parabel / E. Neis. – Hollfeld/Ofr.: С. Bange Verlag, 1981. – 112 s.

35. Pichtownikowa L.S. Synergie des Fabelis: Die deutsche Versfabel vom 13 21. Jahrhundert. // Chaker Verlag. – 2008. – S. 235-243.

36. Vischer F. Th. Beispiel, Parabel, Fabel, Tiersage // Fabelforschung / hrsg.von P. Hasubek. – Darmstadt: Wiss. Buchges., 1983. – S. 32-37.

37. Використання притч у виховному процесі  [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://dnzrpl.elitno.net/psihologichna-sluzhba/poradi-pedagogichnim-pratsivnikam/vikoristannya-pritch-u-vihovnomu-protsesi.html . – Назва з екрана. – Дата звернення (25.10.2014).

38. Дискурс притчі у синергетичному аспекті  [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.univer.kharkov.ua/images/redactor/news/2013-03-01/Pihtovnikova.pdf . – Назва з екрана. – Дата звернення (12.11.2014).

39. Особливості епосу, види епічних творів [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://pidruchniki.com/10310208/literatura/oidi_epichnih_tvoriv . – Назва з екрана. – Дата звернення (07.11.2014 ).

40. Німецькомовна притча у типологічному та лінгвістичному аспектах  [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://foreign-languages.karazin.ua/resources/dc54893bfcb0ea2f86e59fa4bee5cb88.pdf. – Назва з екрана. – Дата звернення (03.11.2014 ).

41. Німецькомовна притча: ступінь дослідженості і мовно стилістичні характеристики [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://referatu.net.ua/newreferats/128/180619 . – Назва з екрана. – Дата звернення (07.11.2014 ).


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

81713. Фантастические мотивы и образы в произведениях отечественной литературы 46.25 KB
  Петербургские повести с включением Коляски и отрывка Рим были объединены Гоголем в III томе Собрания его сочинений в 1842 г. Три повести Арабесок рассредоточены по всему сборнику чередуясь с историческими и эстетическими этюдами. Портрет является опытом создания романтической фантастической повести на современном материале. В повести она воплощается в образе ростовщика Петромихали его денег его страшного портрета.
81714. Тема России в поэзии А. Блока. Чтение наизусть и разбор одного стихотворения 32.56 KB
  В основе символизма лежит философия Владимира Соловьева, именем которого было ознаменовано для Блока - и не для него одного – начало 90 – х г. г. 19 в., то есть период « Прекрасной Дамы». Учение, теократию В. Соловьева можно довольно точно определить как воплощение духовного в жизненном. Вечная Женственность
81715. Черты социально – бытовой драмы и высокой трагедии в пьесе А. Островского « Гроза». Речевая характеристика персонажей 35.44 KB
  Катерина луч света в темном царстве по выражению Добролюбова появилась не откуда-то из просторов другой жизни другого исторического времени ведь патриархальный Калинов и современная ему Москва где кипит суета или железная дорога о которой рассказывает странница Феклуша это разное историческое время а родилась сформировалась в тех же калиновских условиях. О подробно демонстрирует это уже в экспозиции пьесы когда Катерина рассказывает Варваре о своей жизни в девичестве Главный мотив этого рассказа все пронизывающая любовь к...
81716. Противопоставление героев (Обломов – Штольц, Обломов – Ольга) и его значение в идейном содержании романа И.А.Гончарова «Обломов» 34.08 KB
  В 1849 г в альманахе Литературный сборник с иллюстрациями при журнале Современник был напечатан Сон Обломова. Современник признал мастерскими и правдивыми сцены из усадебной жизни и увидел в Сне Обломова творческий шаг вперед по сравнению с Обыкновенной историей. Но степень объективной моральной ценности Обломова все же невелика. Внутреннее единство барина и опустившегося слуги Захара трагикомическое по своей сути воспринимается как фарсовый вариант морального умирания Обломова.
81717. Лирика С. А. Есенина. Основные темы, идеи, художественное мастерство. Чтение наизусть одного стихотворения 44.16 KB
  Уже первый и единственный вышедший до революции сборник поэта Радуница 1916 содержал в себе эстетически завершенную картину деревенского мира воплощенную в такой же цельной системе неповторимых есенинских образов и интонаций. Так намечается уход поэта из реального мира на поиски какойто заповедной родины нездешних полей и перелесков неразгаданной земли скрытых от его взора синим мраком куда тем не менее влечется его душа. Туда в свою вневременную звездную стихию и устремляется душа поэта. В стихотворении Там где вечно...
81718. Образ Наполеона и тема наполеонизма в произведениях отечественной классики 19 века 31.37 KB
  В связи с этим возникает вопрос о роли личности в данном историческом событии и в истории вообще. утверждает решающую роль народных масс в истории. Вопрос о роли личности в истории поднимается в начале 3 тома 1 часть 1 глава: 1. Применительно к истории личность в большей степени действует бессознательно чем сознательно.
81719. Конфликт поколений и его разрешение в романе И. Тургенева « Отцы и дети» 35.11 KB
  Либералам противопоставлен нигилист Базаров в котором читатель без труда узнавал выразителей идей и настроений революционной молодежи. Базаров выражает эти идеи и настроения в самой крайней форме. Такова логика Базарова поэтому вместе с постановлениями отжившего крепостнического строя и либеральным реформаторством он так же категорично отрицает любовь поэзию музыку красоту природы философское мышление семейные связи альтруистические чувства такие нравственные категории как долг право обязанность. Базаров выступает сознательным...
81720. Новаторство лирики В.Маяковского. Чтение наизусть и разбор одного стихотворения 33.28 KB
  Уже в Облаке в штанах проявляются основы новых принципов стиха которые сделали поэзию В. Эти принципы и в дальнейшем проявлялись в стихотворениях и поэмах В. Художественные принципы М. ЛЕФовцы выдвинули 3 новых принципа искусства: 1.
81721. Образ странствующего героя в произведениях отечественной литературы 31.91 KB
  И на пути к заветной цели к миллиону и своему винокуренному заводику Ч. Он на этом пути не успокоится пока не завоюет миллион а с ним и власть над миром мертвых душ. определяет 2 пути для России: светлый и трагический. – символ однообразного кружения сбившейся с прямого пути души русского человека.