86085

Предмет, система, метод і основні поняття навчальної дисципліни

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Навчальна дисципліна «Судоустрій України» ставить за мету ознайомлення студентів із сучасною судовою системою України, яка забезпечує право на справедливий суд, із засадами організації та діяльності судів, з правовими основами статусу суддів, а також підготувати їх до вивчення процесуальних галузей права.

Украинкский

2015-04-02

219.5 KB

0 чел.

Тема № 1. Предмет, система, метод і основні поняття навчальної дисципліни

«Судоустрій України».

2. План лекції (розрахунок навчального часу)

№п\п

Навчальні питання

Розрахунок часу, хв.

Вступ

5

1

Предмет навчальної дисципліни «Судоустрій України» та методи її вивчення

15

2

Поняття, ознаки судової влади в Україні, її співвідношення з іншими гілками влади.

45

3

Нормативно - правові акти з питань судової влади

10

4

Міжнародно-правові принципи побудови судової системи держави.

Питання винесене для самостійного опрацювання

4.1.

Міжнародні та міждержавні установи Юстиції.

Питання винесене для самостійного опрацювання

4.2.

Історія становлення судової системи в Україні.

Питання винесене для самостійного опрацювання

Висновок:

5

Разом:

80

Перше питання

Предмет навчальної дисципліни «Судоустрій України» та методи її вивчення

Навчальна дисципліна «Судоустрій України» ставить за мету ознайомлення студентів із сучасною судовою системою України, яка забезпечує право на справедливий суд, із засадами організації та діяльності судів, з правовими основами статусу суддів, а також підготувати їх до вивчення процесуальних галузей права.

Предмет галузі права – це коло суспільних відносин, урегульованих нормами відповідної галузі права.

Предмет судоустрою як галузі права складають суспільні відносини, які пов’язані з:

- організацією системи судів;

- статусом суддів, організацією та функціонуванням суддівського самоврядування;

- організацією органів та установ, що обслуговують судову систему (Вища кваліфікаційна комісія суддів, Вища рада юстиції, Державна судова адміністрація, Національна школа суддів).

Предмет навчальної дисципліни - це коло питань, які вивчаються в рамках відповідної навчальної дисципліни.

До предмету навчальної дисципліни входять такі основні елементи:

  •  основні поняття судоустрою (суд, судова влада, правосуддя, тощо);
  •  правові засади, принципи організації і діяльності судів, їх система;
  •  сучасна система судів, поняття ланки та інстанції;
  •  склад суду при розгляді справ у різних інстанціях;
  •  вимоги, що ставляться до суддів;
  •  порядок призначення та обрання суддів;
  •  гарантії незалежності суддів;
  •  питання кваліфікації та дисциплінарної відповідальності суддів;
  •  суддівське самоврядування, завдання, організаційні форми, повноваження;

- забезпечення діяльності судів, державна судова адміністрація, її завдання, повноваження, структура;

- судова реформа в Україні;

  •  забезпечення діяльності судів;
  •  місце в судовій системі місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів, Верховного Суду України, Конституційного Суду України, їх склад, повноваження, структура.

Система навчальної дисципліни «Судоустрій України» складається з двох частин: загальної, в рамках якої розглядаються загальні питання, що стосуються всього курсу, і особливої, в рамках якої розглядається кожна ланка судової системи окремо.

Загальна частина

1. Предмет, система і основні поняття навчальної дисципліни «Судоустрій України».

2. Правосуддя. Засади організації і діяльності судів.

3. Сучасна система судів в Україні.

4. Статус суддів України.

5. Система забезпечення судів.

Особлива частина

6. Місцеві суди.

7. Апеляційні суди.

8. Вищі спеціалізовані суди.

9. Верховний Суд України.

10. Конституційний Суд України.

Методи вивчення навчальної дисципліни.

Метод — це прийом теоретичного дослідження або практичного здійснення будь-чого, який випливає із знання закономірностей розвитку об'єктивної дійсності і досліджуваного предмета, явища, процесу; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці; система правил і прийомів підходу до вивчення явищ та закономірностей природи, суспільства і мислення.

Основним методом вивчення дисципліни є метод діалектики.

Діалектика — це загальнонауковий метод пізнання, який розробляється філософією. У юридичній науці він визначає загальні напрями і підходи до вивчення державно-правових явищ, озброює юристів-науковців принципами та категоріями наукового пізнання. Завдяки цьому методу розглядаються в діалектичному зв’язку з такими суспільними явищами, як правосвідомість, злочинність, законність та ін. Крім загального діалектичного методу вивчення цієї дисципліни застосовуються й інші методи. Зокрема, формально-юридичний, конкретно-соціологічний, метод порівняльного аналізу, системний підхід та деякі інші.

Навчальна дисципліна «Судоустрій України» тісно пов’язана з іншими юридичними дисциплінами:

1) теорією держави, яка визначає місце судів у механізмі держави, а також розглядає судову владу у контексті державної влади;

2) конституційним правом України, в межах якого вивчають устрій державної влади в Україні та організацію судової влади як її складову, а також розглядають засади здійснення судочинства;

3) процесуальними дисциплінами (цивільне процесуальне право України, кримінальне процесуальне право України, адміністративне процесуальне право України, господарське процесуальне право України), в межах яких вивчають питання розмежування предмету судової юрисдикції, порядок діяльності судів при розгляді і вирішенні ними цивільних, кримінальних, адміністративних та господарських справ.

Основні категорії судоустрою

1. Суд.

Поняття «суд» є одним з основних як у науці судоустрою, так і в судоустрійному законодавстві. Між тим воно має декілька значень, тому що зміст його обумовлений тим, застосовується це поняття в тій чи іншій галузі права (законодавства) чи на побутовому рівні. Але й при застосуванні в галузях права зміст цього поняття іноді можливо визначити лише у контексті.

Так, в загальній теорії права та у конституційному праві термін «суд» являє собою переважно узагальнене поняття органу, наділеного повноваженням щодо реалізації одного з видів державної влади — судової. Тобто, у цьому значенні суд перш за все є органом судової влади без уточнення — який, де, з якою компетенцією тощо.

У другому значенні суд — це конкретна судова установа, що має додаткові характеристики, які уточнюють та індивідуалізують його, а також визначають його територіальну та предметну юрисдикцію (районний — міський, загальний — спеціалізований, місцевий — апеляційний).

У третьому значенні поняття «суд» є ідентичним процесуальному поняттю «судове засідання», тобто процесуальній формі здійснення правосуддя у судових стадіях і судових провадженнях.

Четверте значення слова «суд» щільно пов’язане з особами, які судять, тобто суддями, незалежно від їх кількісного складу. І суддя, що постановляє вирок чи рішення одноособово, і суд у складі декількох суддів чи у складі суддів і народних засідателів — всі вони діють як суд.

Вказані значення поняття «суд» не вичерпують всього різноманіття змісту цього слова, але дозволяють при вивченні навчальної дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів» розглянути основні ознаки названої категорії і її функціональне призначення в законодавстві про судоустрій.

2. Судова влада.

Судова влада — незалежна гілка державної влади, яка має захищати права і свободи громадян, інтереси держави і суспільства, забезпечувати додержання законності та справедливості шляхом застосування законів до конкретних життєвих ситуацій.

3. Правосуддя.

Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій законом процесуальній формі, цивільних, кримінальних, господарських і адміністративних справ.

Правосуддю відводиться головне місце у здійсненні правоохоронної діяльності, що пов’язано з тими завданнями, які покладає на правосуддя як основну форму реалізації судової влади держава.

4. Судочинство.

Судочинство – це процесуальний порядок подання позовів і розгляд справ щодо спорів, які виникають з різноманітних правовідносин, порядок прийняття рішень учасниками процесуальних дій, оскарження та перегляду рішень, подання заяв про правопорушення та злочини, їх виявлення, розслідування, передачу матеріалів кримінальних справ до суду.

5. Судівництво.

Судівництво - єдина система судоустрою та судочинства (Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів).

6. Судова юрисдикція.

Юрисдикція судів - компетенція, якою наділені лише суди, щодо  розгляду справ (правових спорів) і прийняття у них обов‘язкових рішень, які є кінцевими в рамках національної правової системи і не можуть бути переглянуті у позасудовому порядку.

Друге питання

Поняття, ознаки судової влади в Україні, її співвідношення з іншими гілками влади

 Судова влада стала об’єктом самостійного наукового дослідження лише в рамках теорії поділу влади. Якщо феномен влади досліджується вже тисячоліття, то судова влада як самостійне соціальне явище звертає на себе увагу вчених близько трьохсот років.

Існує декілька підходів до тлумачення поняття «судова влада». Відповідно до першого судову владу визначають як сукупність судових установ, тобто як владу державного органу — суду. Такий підхід має назву організаційного, оскільки пов’язаний він з характеристикою судової системи, принципів її організації, правовим статусом суддів, місцем суду в системі інших державних органів.

Другий підхід зветься функціональним. За ним судова влада визначається як сукупність повноважень суду з відправлення правосуддя, тобто діяльність суду по розгляду й вирішенню у визначеній законом процесуальній формі справ, що мають юридичні наслідки.

Третій підхід (організаційно-функціональний) поєднує два перших і визначає судову владу як систему створених згідно з законом органів, наділених виключними повноваженнями по розгляду юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, із застосуванням спеціальної процедури.

Однак зазначені підходи до визначення поняття судової влади не враховують її владних проявів, державно атрибутивної природи. Також не дається відповіді, чому судова влада є однією з гілок державної влади, які ознаки споріднюють її з законодавчою та виконавчою гілками державної влади, а які є притаманними лише владі судовій, характеризують її виключність і самостійність.

Спроби розкрити зміст терміна «влада» робилися ще мислителями далекого минулого. Спочатку (до з’ясування природи влади) панував синкретичний підхід, що об’єднував владу надприродних сил і людей, природні чинники і суспільну владу.

Середньовічні вчені на перший план ставили владу Бога, вважаючи її людський варіант лише похідним.

Влада як соціальне явище зацікавила письменників утопістів та енциклопедистів напередодні буржуазних революцій у Західній Європі, коли постало питання про повалення влади феодалів і заміну її новою. У їхніх творах йшлося про владу народу, що знайшло своє втілення в прийнятих згодом конституціях.

Зараз при всьому розмаїтті існуючих поглядів на владу багатьом представникам різних напрямків суспільної думки притаманна її характеристика як авторитету, якому властива можливість змусити підкоряти своїй волі інших людей. Кожна влада заснована на силі авторитету: чим повніше влада виражає інтереси суспільства, тим більший вона має авторитет, а відповідно підкорення їй стає більш добровільним та усвідомленим.

Отже, влада — категорія багатогранна, яку слід розглядати через концепцію управління, засобу нав’язувати свою волю, примусу, нарешті, владо відносин. Поняття «судова влада» характеризується наявністю, як правило, не менше двох суб’єктів відносин, одним з яких є суд. Влада — це засіб функціонування суспільства, який залежить від характеру й рівня суспільного життя, сутність якого полягає у відносинах підкорення волі окремих осіб та об’єднань керівній у цьому суспільстві волі. Розуміння сутності й ролі судової влади в державі буде змінюватись відповідно до певного історичного етапу розвитку суспільства, залежатиме від того, яке місце відведено в ньому суду як органу судової влади.

Як бачимо, судовій владі притаманні певні загальні ознаки, характерні для влади взагалі. Їх аналіз дозволяє з’ясувати, у чому полягає та виявляє себе владний характер діяльності й повноважень суду. Хоча кожна ознака, властива владі взагалі, стосовно судової влади, безумовно, набуває певної специфіки. Крім того, вона містить ознаки, що розкривають її специфіку, унікальну природу, виключне місце в системі державної влади, — специфічні ознаки. Усі ці ознаки в сукупності, доповнюючи одна одну, дозволяють визначити поняття судової влади з урахуванням її владної сутності.

Загальні ознаки судової влади

1. Соціальний характер влади. Влада завжди притаманна людській спільноті. Без неї соціум існувати не може. Судова влада належить до сфери соціальних відносин. Вона не поширюється безпосередньо на тваринний світ, на природні явища. Але якщо останні становлять собою елемент соціальних відносин (наприклад, щодо їх використання, права власності на них тощо), то судова влада може поширюватися і на них. Але її дія може бути лише опосередкована через соціальні відносини, тобто через взаємовідносини людей або поведінку окремого індивіда.

Потреба суспільства в особливій сфері розв’язання юридичних справ визначається в першу чергу неминучістю й систематичністю виникнення в ньому низки конкретних ситуацій, здебільшого конфліктного характеру, що потребують постійного вирішення на підставі встановлених державою правил шляхом підведення конкретних обставин під найбільш типові можливості врегулювання поведінки людей.

Обов’язковий характер актів судової влади, забезпеченість їх засобами примусового виконання свідчать, що суд у взаємовідносинах із суб’єктами судочинства є саме органом влади, який, будучи інститутом із владними повноваженнями, впливає на їх поведінку.

2. Структура владо відносин. Природа судової влади характеризується через соціальні відносини, які мають певну структуру: суб’єкт, об’єкт і зміст відносин між ними. Кожен із цих елементів має свою специфіку, яка відбиває місце суду в суспільстві. Стосовно першого елемента можна виділити два види суб’єктів учасників відповідних владо відносин. По­перше, це суб’єкт — носій влади, який може бути одноособовим (суддя) або колегіальним (колегія суддів, народні засідателі, присяжні). По-друге, суб’єктом є та особа (декілька осіб), щодо якої (яких) здійснюється владний примус носієм влади (суб’єкт-адресат). Це громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін., які з різних підстав стають учасниками судового розгляду справи, набуваючи певного процесуального статусу на цей період (як з власної ініціативи, подаючи звернення до суду, так і вимушено, наприклад, у разі вчинення особою злочину й необхідності притягнення її до відповідальності).

Судовій владі властивий особливий об’єкт, тобто те, з приводу чого виникають відносини: суд — учасники судового процесу. Необхідність розв’язання юридично значущої справи виникає, коли існує певна невизначеність у суспільних відносинах або має місце порушення норми права і відновити первісний стан неможливо без винесення владного припису судом. Об’єкт судової влади складають правові питання, що стають предметом судового розгляду. Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Суд, будучи владним суб’єктом, має певні зобов’язання перед учасниками процесу: прийняти у провадження справу або скаргу, вчасно призначити і провести судове засідання, забезпечити сторонам рівність у дослідженні обставин справи тощо. Кожна зі сторін, будучи підвладною суду, одночасно має право вимагати від нього певних дій і рішень, а суд відповідно до закону зобов’язаний виконати їх вимоги. У визначених законом випадках підвладні суду сторони мають право відмовитись від застосування судової влади або прийняти владне рішення, обов’язкове для суду (відмова від позову, примирення потерпілого й обвинуваченого у справах приватного обвинувачення та ін.). Особливістю судової влади є наявність у ній одночасно як незалежності судді від підлеглих йому учасників судового розгляду, так і необхідності враховувати їх процесуальні позиції, права й вимоги. Це свідчить про специфічний зміст владо відносин, що складаються в процесі реалізації судової влади, їх владно арбітральний характер, який поєднує елементи імперативності й диспозитивності.

3. Цілеспрямованість влади. Владо відносини виникають лише, коли необхідний певний цілеспрямований вплив владного суб’єкта на підлеглий об’єкт, щоб досягти зміни його поведінки. Ця ознака в повній мірі характерна для судової влади, оскільки передбачає усвідомлення владо відносин всіма їх учасниками. Не випадково у сфері судової влади важливе правове значення мають такі поняття як «дієздатність» і «осудність», які свідчать про здатність особи усвідомлювати, розуміти свої дії, осмислено й цілеспрямовано будувати свою поведінку. Судова влада має своїм призначенням виключно розв’язання правових конфліктів і сприяння поновленню порушеного права незалежно від того, чиє право порушено і хто вчинив порушення, а також сприяння суб’єктам права в реалізації їх прав.

4. Вольовий характер влади. Стосовно влади судової ця ознака виражається у прийнятті судового рішення щодо порушеного й розглянутого в судовому засіданні питання. Якщо вольовий акт не отримав матеріального визначення у формі акта судової влади, то судова влада себе ще не визначила, навіть якщо суддя вже знає, як слід вирішити те чи інше питання.

5. Регулююче й організаційне призначення влади. Владо відносини виникають у суспільстві, коли воно потребує узгодження волевиявлень і намірів окремих його членів. За допомогою судової влади усувається локальна соціальна напруга й відновлюються спокій і правопорядок у суспільстві.

Застосовуючи правові норми до конкретних життєвих ситуацій, судова влада впливає на суспільні відносини також шляхом уточнення й конкретизації правових норм. Судове тлумачення, оцінка конституційності окремих правових положень, право Конституційного Суду тлумачити Основний Закон країни дозволяють судовій владі доповнювати той організаційний вплив на суспільні відносини, який здійснює законодавча влада.

6. Примусовий характер влади. Ця ознака є природною, оскільки влада завжди пов’язана з примушенням одним суб’єктом іншого до вчинення (або припинення) певної дії (бездіяльності). Судова влада як ніяка інша поєднана з примусом, без якого існувати не може. Але примус, характерний для судової влади, є доволі специфічним. З одного боку, функціонуючи у правовій сфері, вона вправі застосовувати примус — від владного посвідчення юридичного факту або порушеного права до застосування до злочинця покарання у вигляді позбавлення волі. З другого боку, судова влада своїми власними силами не в змозі реалізувати жодного заходу примусу, які вона визначила у своїх владних (судових) актах. Для цього необхідні державні ресурси, дії виконавчої влади. Тому судова влада може ефективно функціонувати не як абсолютно незалежний інститут, а лише у взаємодії з іншими гілками влади в межах системи стримувань і противаг.

На відміну від законодавчої й виконавчої гілок влади примус, який застосовує судова влада, має не загальний, а завжди конкретний і персоніфікований характер. Визначаючи вид, характер, розмір примусу, суд у своєму рішенні зобов’язаний вказати його точно й конкретно. Він визначає всі персональні дані правопорушника, і крім нього ніхто не може бути притягнутий до відповідальності. Але суд повинен зіставляти примус, який призначається, з характеристиками й індивідуальними особливостями суб’єкта, щодо якого він застосовується.

Крім загальних ознак, притаманних будь-якій владі, судова влада характеризується й певними ознаками, які належать лише їй і виражають її власну специфіку.

Специфічні ознаки судової влади

1. Об’єктивність. Ще в давні часи людство усвідомлювало, що судова влада повинна бути об’єктивною. У первіснообщинних актах посередництва посередником у розв’язанні суперечок обиралася людина, яка не належала до роду сторін і була здатна неупереджено вирішити конфлікт. У найстаріших правових актах, що дійшли до нас, уже містилися вимоги щодо справедливості, сумлінності суддів, їх незаінтересованості у справі, необхідності пошуку й використання достовірних доказів для прийняття правильного рішення. Твердження, що ніхто не може бути суддею у власній справі, ні в кого не викликає сумніву. Закон передбачає право сторони висловити недовіру судді, мотивуючи його заінтересованістю у справі, а також низку обставин, які виключають участь судді у справі саме внаслідок його можливої упередженості (правила відводу суддів передбачені процесуальним законом).

Соціальна роль судової влади полягає у вирішенні юридично значущих справ, що мають правові наслідки. Право є об’єктивним критерієм правомірності дій судової влади, оскільки воно зосереджує систему цінностей, підвладних сфері реалізації судової влади. Застосовуючи право, вирішуючи конфлікт на підставі норми права, судова влада об’­єктивно реалізує суспільну думку підвладних. Саме тому рішення суду повинні мати соціальне підґрунтя в праві. Приймаючи рішення, судді обов’язково аргументують його, посилаючись на правову норму.

Будь-яке процесуальне рішення, винесене суддею одноособово або колегією суддів, сприймається об’єктивно. Воля судді (суддів), викладена в ухвалі, постанові, рішенні, вироку, трансформується у волю судової влади, яка знайшла своє матеріальне закріплення в акті судової влади, винесеному від імені України.

2. Легітимність. Ця ознака свідчить про ступінь довіри суспільства судовій владі, його згоду на неї, готовність до виконання її рішень. Легітимність дуже тісно пов’язана із законністю, а законність є обов’язковою умовою легітимності. Але легітимність передбачає не лише відповідність судової влади вимогам закону, а й неформальне, процесуально не визначене ставлення суспільства до судової влади та її рішень. Формуванню її легітимності сприяє не лише законність і справедливість дій та рішень суду, а й уміння суддів, зокрема головуючого в судовому процесі, правильно побудувати відносини з учасниками процесу та іншими особами, присутніми в залі судового засідання, тощо.

Громадяни, державні органи й посадові особи, юридичні особи, держава в особі законодавчої й виконавчої влади повинні довіряти судовій владі, визнавати її за легітимну. Держава має чітко окреслити предметну сферу судової влади, визнавати виключність її повноважень у цій царині. Різні суб’єкти правовідносин повинні зважати на її компетентність, самостійність і погоджуватися на використання нею всіх необхідних повноважень для вирішення конфлікту, підкорюватися велінням судової влади щодо добровільного та свідомого виконання її актів.

До чинників, що впливають на рівень легітимності судової влади, належать: а) незалежність і безсторонність суду при розв’язанні юридичних справ; б) об’єктивність процесу пізнання, правильність його результату; в) справедливість у матеріально-правовому (відповідність діяння і покарання за нього) і процесуально-правовому (надання сторонам рівних можливостей для відстоювання своїх інтересів) аспектах; г) законність (відповідність дій і рішень суду правовим нормам).

Останнім часом значно зросла кількість звернень до суду з приводу розв’язання правових суперечок. Безумовно, разом з іншими чинниками це є проявом підвищення легітимності судової влади.

3. Нормативність. Соціальна сфера, у якій функціонує судова влада, і процес реалізації нею своїх владних повноважень, їх зміст і форма здійснення закріплені в нормах матеріального і процесуального права. Судова влада шляхом передбачених законом процедур сприяє поновленню порушеного права суб’єкта, тим самим захищає суб’єктивне право. Вона діє лише у сфері права. Розглядаючи юридичну справу, суд застосовує загальну правову норму до конкретної життєвої ситуації, тобто здійснює правозастосування.

Судова влада здійснюється лише у процесуальній формі, визначає зміст і порядок реалізації цієї влади. Порушення встановленої законом процедури є передумовою визнання такої діяльності суду неправомірною. Нормативне закріплення судової процедури гарантує не лише правомірність дій суду, а й можливість їх наступної перевірки, своєчасного виявлення й усунення судових помилок.

4. Особлива предметна сфера. Предметна сфера функціонування судової влади має виключний характер. Судову владу залучають до дії лише в умовах розгляду юридичної справи, тобто за умов, якщо: а) хоча б два суб’єкти знаходяться у стані суперечки; б) спір виник щодо відносин, які регулюються правом. Сторони звертаються до суду з проханням виступити безстороннім арбітром у розв’язанні їх справи. Будь-який конфлікт, що має правову природу, може стати предметом розгляду судової влади. Деякі правові конфлікти вирішуються в адміністративному, дисциплінарному або іншому порядку поза цариною дії суду.

Можна вирізнити три групи правових конфліктів, які належать до юрисдикції суду. Це конфлікти:

а) матеріально-правові, вирішення яких згідно із законом є виключною компетенцією суду (наприклад, визнання особи винною у вчиненні злочину; застосування до особи заходів, що обмежують її конституційні права та свободи; застосування до особи заходів примусового лікування тощо);

б) процесуальні, що виникають під час судового розгляду справи (наприклад, апеляційне або касаційне оскарження судового рішення, відвід судді за мотивом його заінтересованості у справі та ін.);

в) процесуально-правові, що не мають передбаченого в законі шляху вирішення (наприклад, у випадку конфлікту закону і міжнародного договору, принципів цивільного, господарського чи адміністративного судочинства тощо). За наявності прогалин у законодавстві особливого значення набуває суддівська правосвідомість і нормотворчість.

Усі конфлікти, що належать до юрисдикції судової влади, мають конкретний, індивідуалізований характер. Завжди відомі сторони конфлікту, час, місце й обставини його виникнення, оскільки це є необхідною передумовою звернення до суду.

5. Ситуативний характер. Судова влада функціонує лише за умови звернення до неї суб’єктів права. За своєю ініціативою суд не розпочинає розгляд юридичних справ, тобто судова влада «пробуджується» актом звернення до суду і функціонує на час розгляду справи. Реалізація судової влади лише в умовах конкретної юридичної справи і лише за умови звернення до неї заінтересованих сторін є ознаками, які підкреслюють ситуативний характер судової влади, її відмінність від законодавчої і виконавчої гілок влади, предметна сфера яких поширюється на більш загальне коло правовідносин.

Таким чином, якщо діяльність суду характеризується в Україні як владна, то слід визнати, що особливості такого соціального феномену як влада повинні мати в ній своє адекватне відбиття. Розкриваючи поняття «судова влада», треба враховувати наступні положення:

— за своїми властивостями судова влада є державною з усіма належними владі атрибутами й чітко визначеною компетенцією;

— вона є одним із продуктів застосування принципу поділу державної влади з ознаками незалежності й самостійності, що випливають із цього принципу;

– судова влада повинна мати такі механізми забезпечення її функціонування, які гарантували б її самостійність;

— вона здійснюється в певних організаційних і процесуальних формах, установлених у законі;

— судова влада має універсальний і виключний характер;

— вона здійснюється на професійній основі.

Отже, основу судової влади, безумовно, складає сукупність судових органів, наділених різною компетенцією. Головним їх призначенням є вирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки. Судовій владі відводиться особлива роль арбітра у спорах про право. Суб’єктом, який здійснює судову владу, виступає не будь-який державний орган, а лише суд з притаманними тільки йому можливостями впливу на поведінку людей і соціальні процеси.

Судова влада — це специфічна гілка єдиної державної влади, яка має власну виключну компетенцію щодо розгляду юридично значущих справ, що мають правові наслідки, і реалізується виключно конституційними органами (судами) в межах закону та спеціальних (судових) процедур.

Наведене визначення не є вичерпним. Сутність феномену судової влади можна повністю зрозуміти лише при дослідженні форм її реалізації, функцій, принципів організації та діяльності.

Форми реалізації судової влади

Реалізація судової влади завжди здійснюється в певній формі — передбаченій законом процедурі судочинства. Ця процедура чітко встановлює, що має здійснюватися в суді при підготовці до розгляду та судовому розгляді справ. Головне її завдання — забезпечити законне, мотивоване і справедливе рішення. Зазначені процедури засновані на гласності, забезпеченні права на захист та оскарження судового рішення, можливості участі представників народу у прийнятті рішення по справі, рівності сторін та на інших принципах, про які докладніше йтиметься далі.

Установлені для органів законодавчої й виконавчої гілок влади процедури (регламенти) не містять тієї точності та всебічності, що характерні для порядку розгляду й вирішення справ у судах.

Судова влада в Україні здійснюється у формі конституційного, цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства.

Конституційне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються юридичні справи, що мають конституційне значення. Саме шляхом конституційного судочинства визнається неконституційність нормативних актів, прийнятих у державі, чим забезпечується юридичний захист Основного Закону країни.

Конституційне судочинство — це діяльність судових органів, що полягає в розгляді справ, предметом яких є конституційно-правові питання, пов’язані із забезпеченням дотримання Конституції державними органами й у прийнятті по них рішень, що тягнуть правові наслідки.

Конституційне судочинство покликано забезпечувати верховенство Основного Закону як підґрунтя національної правової системи, охорони конституційних прав і свобод, дотримання принципу поділу влади у всіх його аспектах. Необхідним, основоположним елементом конституційного судочинства є здійснювана судовим органом перевірка нормативних актів з огляду їх відповідності Конституції. Саме це становить сутність конституційного судочинства.

В Україні конституційне судочинство здійснюється єдиним органом — ­­­Конституційним Судом України. Це судова установа, діяльність якої здій­снюється у процесуальній формі, що зближує її із судами загальної юрисдикції. Закон підкреслює зв’язок конституційного судочинства з іншими формами судочинства і визнає Конституційний Суд одним із судів, але з особливою юрисдикцією — конституційною. Процедура судочинства в Конституційному Суді й у судах загальної юрисдикції заснована на таких принципах судочинства як незалежність, колегіальність, гласність, змагальність і рівноправність сторін.

Цивільне судочинство є формою реалізації судової влади, в процесі якої вирішуються правові конфлікти, що виникають із цивільних, сімейних та деяких інших правовідносин. Закон зобов’язує забезпечити правильний і своєчасний розгляд цивільних справ, сприяти поновленню порушених майнових, особистих та інших прав громадян, визначаючи для цього суди загальної юрисдикції й наділяючи їх відповідною компетенцією. Зміст цивільного судочинства складає розгляд і вирішення по суті юридичних справ, пов’язаних із захистом майнових, особистих немайнових, сімейних та інших прав і законних інтересів суб’єктів права. У порядку цивільного судочинства також розглядаються справи, якщо необхідно офіційно посвідчити факти, що мають юридичне значення: безвісна відсутність особи, фактичні шлюбні відносини тощо. Тільки суд може позбавити громадянина можливості розпоряджатися своїми правами внаслідок душевної хвороби чи з інших причин.

Цивільне судочинство вершиться судами загальної юрисдикції. Ця процедура регламентована Цивільним процесуальним кодексом.

Господарське судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються правові конфлікти, що виникають у сфері господарських правовідносин. Зміст господарського судочинства полягає в розгляді й вирішенні правового конфлікту, що виник між суб’єктами, які здійснюють господарську або іншу економічну діяльність. Судова влада повинна сприяти поновленню порушених правових норм і тим самим вирішувати соціальні й економічні завдання. Відокремлення господарської юрисдикції зумовлено як історичними чинниками (існування системи державних арбітражів у СРСР), так і особливостями правовідносин, що виникають у царині господарювання (розвиток ринкової економіки, складність законодавства, яке діє в цій сфері).

Господарське судочинство вершиться спеціалізованими господарськими судами, що входять до системи судів загальної юрисдикції. Його процедура регламентована Господарським процесуальним кодексом.

Адміністративне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються юридично значущі справи, що виникають у сфері управлінських правовідносин за наявності публічного інтересу. Закон передбачає, що при реалізації судової влади в адміністративному судочинстві має бути забезпечено своєчасний, всебічний, повний та об’єктивний розгляд обставин справи й вирішення у відповідності із законом. Предметом судового розгляду є скарга на дії (бездіяльність) посадових чи службових осіб, державних органів. Публічний інтерес є об’єктом конфліктів, що виникають у царині управлінсько-адміністративних правовідносин.

Адміністративне судочинство вершиться спеціалізованими адміністративними судами, що входять до системи судів загальної юрисдикції, відповідно до процедури, визначеної Кодексом про адміністративне судочинство.

Кримінальне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої розглядаються й вирішуються справи про злочини. Зміст кримінального судочинства полягає в розгляді в судових засіданнях кримінальних справ і застосуванні встановлених законом видів покарання до осіб, які винні у вчиненні злочину, або у виправданні невинних. Винність обвинуваченого у вчиненні кримінального злочину може бути встановлена лише судовим вироком, який набув законної сили. Беручи до уваги серйозність обмеження особистої свободи громадян, щодо яких застосовуються запобіжні заходи або заходи медичного характеру, законодавець надає право вирішення цих питань тільки суду.

Кримінальне судочинство вершиться загальними судами в межах процедури, визначеної Кримінальним процесуальним кодексом.

Третє питання

Нормативно-правові акти з питань судової влади

Діяльність суду, правоохоронних та правозахисних органів — важлива складова функції держави із захисту державної безпеки, Конституції та прав людини. Захист конституційних цінностей у широкому розумінні цього поняття може здійснюватися як охоронними, так і регулятивними правовими нормами.

Предметом регулятивних норм є такі правовідносини, реалізація яких не потребує примусу, а їх учасники виконують свої права та обов'язки без застосування санкцій.

Правові джерела навчальної дисципліни «Судоустрій України» - це система актів законодавства, які регулюють організацію судів, визначають засади здійснення правосуддя, статус суддів, організацію суддівського самоврядування, а також системи органів та установ, які обслуговують судову систему.

Правові джерела можна класифікувати за юридичною силою:

1) Конституція України

2) міжнародні договори, згода на обов‘язковість яких надана Верховною Радою України

3) закони України

4) підзаконні акти (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, накази Державної судової адміністрації України тощо)

Акти законодавства про судоустрій і статус суддів:

Конституція України від 28 червня 1996 року

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року.

Закон України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 року

Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” від 23 грудня 1993 року

Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року

Закон України “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 року

Закон України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 року

Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 року

Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року

Кодекс адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року

Господарський процесуальний кодекс України від 06 листопада 1991 року

Указ Президента України «Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий адміністративний суд України» від 1 жовтня 2002 року (з наступними змінами) // Офіційний вісник України. – 2002. – №40. – Ст. 1856

Указ Президента України «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів» від 16 листопада 2004 року // Урядовий кур‘єр. – 2004. – 24 листопада. – №224

Указ Президента України «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» від 10 травня 2006 року // Офіційний вісник України. – 2006. - №19. - Ст. 1376

Указ Президента України «Питання мережі господарських судів України» від 12 серпня 2010 року // Урядовий кур‘єр. – 2010. – №151

Указ Президента України «Про Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ» від 12 серпня 2010 року // Урядовий кур‘єр. – 2010. – №151

Указ Президента України «Питання мережі місцевих загальних і апеляційних судів» від 20 травня 2011 року // Офіційний вісник України. – 2011. – №39. – Ст. 1595

Постанови Кабінету Міністрів України.

Накази Державної судової адміністрації.

Четверте питання

4. Міжнародно-правові принципи побудови судової системи держави.

(питання винесене для самостійного опрацювання студентами (слухачами))

Після проголошення незалежності України, ставши членом міжнародної спільноти, наша держава зазнала значного позитивного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які відбиваються також і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (зокрема статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містять низку положень, які прямо чи опосередковано формулюють систему вимог до побудови судової системи демократичної держави.

Значну роль у вирішенні нових підходів до побудови судової системи відіграли вступ України до Ради Європи, ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:

— кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону;

— кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.

Але визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державах учасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які в сукупності сформували доктрину «права на суд».

У своїй сукупності положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції та сформовані Європейським судом принципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюються і такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони пов’язані з необхідністю:

— забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права й інтереси, реалізації цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто за суттю (суди першої інстанції);

— забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;

— відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що визначається особливістю його предмету.

4.1. Міжнародні та міждержавні установи Юстиції.

(питання винесене для самостійного опрацювання студентами (слухачами))

Слід відзначити унікальний вплив Європейський суд з прав людини ( далі – ЄСПЛ) на українську систему правосуддя. Він виробляє загальні стандарти захисту прав людини, які впливають на правову систему України і практично всіх країн Європи, на національне законодавство, практику кримінального, адміністративного та цивільного судочинства, статус іноземних громадян тощо.

Європейський суд з прав людини судовий орган у системі контролю за виконанням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року державами учасницями Конвенції.

Юрисдикція ЄСПЛ не превалює над національною судовою системою. Тільки у випадках, коли національний судовий захист виявиться неефективним, громадянин або юридична особа може подати скаргу до ЄСПЛ, що знаходиться у м. Страсбург (Франція). Діяльність ЄСПЛ побудована на принципі субсидіарності, коли головна роль захисту прав та свобод людини, закріплених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, належить національній системі — судовим органам України.

До складу ЄСПЛ входить 41 суддя — по одному від кожної країни-учасниці Конвенції. Судді обираються на 6 років з можливістю переобрання. Судді, які засідають у ЄСПЛ, повинні відповідати наступним критеріям: мати високі моральні якості, кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду чи бути юристом з визнаним авторитетом. Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися жодною діяльністю, що є несумісною з їх незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов'язків на постійній основі. Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалено іншими суддями більшістю у дві третини голосів.

Більша частина роботи Суду здійснюється на другому рівні його організаційної структури — у палатах. До складу палат входить 7 суддів, в тому числі й член палати за посадою — суддя, якого було обрано від зацікавленої держави-учасниці, або особа, що призначається для участі в разі відсутності такого судді. Палата виносить ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних і індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними у комісіях. Третій рівень — це діяльність Великої палати, до складу якої входять 17 суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються щодо члена палати за посадою, до складу Великої палати входить Голова Суду, заступники Голови, голови палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду. Велика палата уповноважена розглядати тільки ті справи, які були передані до неї. Відповідно до ст. ЗО Конвенції палата може відмовитись від своєї юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин:

  •  якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї;
  •  якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може привести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше;

—якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього. ЄСПЛ розглядає спір по суті і виносить рішення, яке є обов'язковим для сторін. За виконанням державою рішення ЄСПЛ спостерігає Комітет міністрів Ради Європи (РЄ), до складу якого входять міністри закордонних справ усіх держав—членів РЄ. Нагляд полягає в забезпеченні виплати урядом будь-якої сатисфакції, яка призначається Судом. У виняткових випадках, коли проста грошова виплата не може адекватно виправити становище, в якому опинився заявник, контроль включає також інші заходи, яких має вжити уряд (наприклад, помилування, перегляд справи, зняття кримінального обвинувачення, надання права постійного проживання на території держави тощо. Якщо уряд не вживає адекватних заходів, то заявник може звернутися із скаргою до Комітету міністрів. Досі жодна держава не відмовилася виконувати ухвалу у справі ЄСПЛ або рішення Комітету міністрів.

Практикою ЄСПЛ вироблені мінімальні стандарти доступу до правосуддя, які зафіксовані в його рішеннях. Серед цих стандартів пріоритетним є положення, яке полягає у можливості пред'явлення до суду будь-яких вимог, що стосуються захисту громадянських прав та обов'язків. Якщо зацікавлена особа не має коштів на оплату послуг представника, держава зобов'язана надати їй безкоштовну юридичну допомогу. Судовий розгляд справи повинен здійснюватися у розумний термін.

Міжнародний кримінальний суд

12 березня 2003 р. у парламентському комплексі Біненхоф (Гаага) пройшла урочиста церемонія відкриття МКС. Перше його засідання відкрила королева Нідерландів Беатрікс. Суд почав діяти після другої підсумкової сесії, яка відбулася 12 вересня 2003 року. Діяльність МКС ґрунтується на Конвенції про покарання за злочини, пов'язані з геноцидом 1948 року. Міжнародний судовий орган утворено для доповнення національних органів кримінальної юстиції, якщо вони не зможуть виконувати свої функції відносно вчинених злочинів. Відповідно до статуту МКС, жодна особа не має імунітету проти його юрисдикції. Тому навіть обговорювалось питання про притягнення до відповідальності прем'єр-міністра Тоні Блера за його участь у Іракській кампанії.

МКС не пов'язаний мандатами, на відміну від існуючих міжнародних трибуналів з питань Югославії, Руанди та ін., які могли б обмежити його юрисдикцію у часі або просторі. Крім того, статутом передбачено повну незалежність установи, у тому числі від рішень Ради Безпеки ООН.

На момент створення МКС його статут було підписано 139 державами. Однак США, яка підписала документи за часи президентства Біла Клінтона, відізвала свій підпис. Україна 20 січня 2002 р. підписала статут МКС. Але КСУ своїм Рішенням від 11 липня 2001 р. визнав ст. 1 Статуту МКС, яка проголошує, що Суд доповнює національні органи юстиції, такою, що не відповідає Конституції. Крім того ст. 25 Конституції передбачає, що громадянин України не може бути виданий іншій державі, тобто Україна на вимогу МКС не має права видати обвинуваченого.

Координаційна рада юстиції

20 червня 2003 р. в Одесі під час першої зустрічі керівників вищих органів судової влади Російської Федерації та України було підписано Протокол про співробітництво органів судової палати (далі — Протокол).

Представники органів судової влади Російської Федерації та України, враховуючи необхідність вдосконалення координації діяльності у сфері судового захисту прав і свобод фізичних, юридичних осіб та держави, з метою розвитку наукових та інших видів співробітництва у галузі відправлення правосуддя, а також найбільш ефективного використання національних інформаційних ресурсів, створили Координаційну раду юстиції (Раду). Рада є органом, що забезпечує взаємодію та співробітництво вищих органів судової влади Російської Федерації та України, а також інших країн Співдружності Незалежних Держав.

Відповідно до ст. 2 Протоколу до складу Ради як учасники входять Голова Конституційного Суду Російської Федерації, Голова КСУ, Голова Верховного Суду Російської Федерації, Голова ВСУ, Голова Вищого Арбітражного суду Російської Федерації, Голова Вищого господарського суду України, голови Вищої ради юстиції Російської Федерації і України. Поряд із зазначеними особами, учасниками Ради можуть бути керівники вищих органів судової влади усіх держав Співдружності, а також інших держав, які будуть зацікавлені у співробітництві на основі Протоколу.

Враховуючи повну незалежність у питаннях формування та реалізації державної політики у сфері судового контролю та здійснення правосуддя, Рада надає допомогу у питаннях:

—співробітництва у розробці і здійсненні міждержавних інформаційних проектів,координації і розвитку інформаційної бази відправлення правосуддя;

  •  розвитку прямих зв'язків між судами усіх юрисдикцій з урахуванням існуючих міжрегіональних та інших робочих зв'язків;
  •  вироблення рекомендацій щодо зближення законодавства та судової практики у галузі відправлення правосуддя, захисту прав і свобод громадян;
  •  проведення міждержавних узагальнень судової практики;
  •  організації наукових досліджень з питань підвищення ефективності і якості правосуддя;
  •  розробки системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації професійних суддів, працівників органів судової влади.

Рада проводить свої засідання не рідше одного разу на рік на базі Одеської національної юридичної академії. Одночасно із засіданням можуть проводитись науково-практичні семінари, зустрічі, конференції представників органів судової влади, вчених та інших спеціалістів держав-учасників. До участі у роботі Ради, крім Академії, залучається широке коло навчальних та наукових установ держав-учасників, юридична громадськість, професійні асоціації і об'єднання, державні і громадські організації.

4.2. Історія становлення судової системи в Україні.

(питання винесене для самостійного опрацювання студентами (слухачами))

Суд як невід’ємний інститут стабільного функціонування будь-якої більш­менш організованої людської спільноти на теренах сучасної України існував з давніх часів. Але саме слово «суд» згадується вперше у Статуті князя Володимира, сина Святослава «О десятинах, судах й людях церковних», поява якого датується приблизно початком ХІ століття.

Започаткування збірника давніх законів під назвою «Руська правда» належить Ярославу Мудрому (під словом «правда» розумілось те, що є правильним, тобто істина, справедливість, чесність). У першій чверті ХІ століття князь Ярослав визнав за необхідне заснування правил, які б врегульовували відносини, що існували у суспільстві. У 1015 р. складається найдавніша редакція «Руської правди», яка спочатку мала назву «Устав Ярослава», у 1072 р. сини Ярослава укладають «Правду Ярославичей». Третя редакція «Руської правди» («Пространна правда») зберегла положення двох перших у новій редакції і була доповнена, говорячи мовою сучасної системи права, нормами цивільного, кримінального права і процесу. «Руська правда», яку М. С. Грушевський вважав кодексом, визнана основою законодавства держави Київської Русі.

Основний зміст і мета «Ярославової правди» — врегулювання випадків образ і шкоди, завданої одними особами іншим. За такі злочини як вбивство, каліцтво, побої надавалася помста. Якщо помсти не було, тоді сплачувалася князеві віра, яка залежала від характеру та стану ображеного. В цих законах відбився характер існуючого в той час укладу суспільства. Оскільки його підґрунтя складала громада, саме вона сплачувала князеві віру (так звану дику віру), коли на її землі було вчинено вбивство, але на вбивцю не подано позову.

«Руська правда» встановлювала порядок і місце судочинства. За нею місцем суду був княжий двір, а головною особою, яка здійснювала правосуддя, — князь. Однак передбачалося, що князь міг доручити проведення суду призначеним ним особам. Існувала можливість у визначених випадках вирішувати справу через залучення дванадцятьох обраних осіб, які й розглядали та вирішували питання про винність особи, а право призначення кари передавали судді.

«Руська правда» ще декілька століть визначала права і порядок судочинства, доки в різних частинах колишньої Київської Русі не запровадили нові закони. Так, в Московській Русі у 1497 р. був прийнятий новий Судебник, який, до речі, закріпив багато положень, чинних у судочинстві з часів «Руської правди». Але це все було у Східній Русі, за княжіння Івана ІІІ, тому збірник так і йменувався — Великокняжий судебник, затверджений князем всієї Русі, а також Боярською Думою.

У XV–XVII століттях на теренах сучасної України існувала спочатку судова система, побудована у відповідності з судовими системами держав Центральної та Західної Європи: у привілейованих містах були суди магістратів, у непривілейованих — ратушні суди. Апеляційним судом для одних з них був Головний литовський трибунал як основна апеляційна інстанція у Великому Князівстві Литовському, Руському та Жемантійському. А для всіх міських судів України, що здійснювали судочинство за магдебурзьким правом, на основі привілею короля Владислава Варанчина 1444 р. апеляційним судом був Львівський війтівськолавницький суд. Апеляційним судом третьої інстанції був німецький суд Краківського замку, рішення якого можна було оскаржити лише до королівського суду, до складу котрого входило 12 суддів, по 2 від 6 міст. До осіб, що обиралися для виконання судових функцій, були певні вимоги. Такі особи мали бути з числа знатних, що постійно мешкають, совістливих, розсудливих, добронравних, бажано учених, закононароджених, що розуміються на праві, не молодших за 25 і не старших за 70 років. Розгляд справ здійснювався колегіально або в повному складі членів магістрату чи ратуші, або не менше п’яти — у магістраті, трьох — у ратуші. Але карні справи війти могли розглядати одноособово.

Великі зміни відбулися у судовій системі за часів гетьмана Кирила Розумовського, який як людина європейські освічена розумів, що суспільство в Гетьманщині стало дуже складним, щоб старшина здатна була виконувати в ньому одночасно судові, адміністративні та військові функції. Ним було розпочато виокремлення судово-адміністративної системи з військової. У полкових округах було засновано, окрім полкових, ще 20 судів повітових, і в кожному з них були суди: земський, гродський і підкоморський, тобто судова система мала становий характер. По сотнях залишилися сотенні суди, але до них належали тільки дрібні справи. А з найважливішими слід було звертатися до повітового суду. Найвищим судом був Генеральний суд, де окрім генеральних суддів обиралися також представники по одному від кожного полку.

Це були останні зміни судової системи, які враховували автономність України.

Після указу Катерини ІІ від 7 листопада 1775 р., згідно з яким вся імперія мала бути поділена на 50 губерній, полкові округи були знищені, а натомість з’явилися три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород­Сіверське. Відповідні гілки імперської адміністрації замінили усі попередні українські адміністративні, судові й фінансові органи.

До судової реформи 1864 р. здебільшого продовжувала існувати система судових органів, затверджених реформою 1775 р.

Судове право у цьому пам’ятнику вже поділяється на судоустрійне і процесуальне, але ще чітко не виокремлюється цивільне та кримінальне, оскільки в матеріально-правових відносинах домінував приватний інтерес, який у судочинстві переломлюється на принцип диспозитивності: «кожен про свою шкоду вільний скаржитись або мовчати». Судова система за Кодексом поділялася на дві гілки — загальну та спеціальну. До загальної належали сільські, ратушні, магістратські, сотенні, полкові канцелярії, Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія (п. 3 Арт. 1 Гл. 7, Гл. 26). До судів спеціальних — третейський, полюбовний (або мировий), духовний, ярмарковий (або торговельний) (Арт. 24, Арт. 25 Гл. 7).

У Кодексі визначалася система апеляційних судів, гарантувалася свобода апеляційного оскарження (п. 2 Арт. 35 Гл. 8).

В ньому закріплювалися вимоги до кандидатів, що мали обиратися на посаду судді, а також такі засадові положення як аналогія закону, аналогія права (п. 5 Арт. 4 Гл. 7), елементи презумпції невинуватості (п. 6 Арт. 4 Гл. 7), а також багато інших положень принципового значення, які з часом стали принципами різних галузей сучасної системи права.

За реформою 1864 р. судова система поділялася на дві гілки: місцева юстиція у вигляді мирових судів і загальні судові місця. Останні утворювали триланкову судову систему, нижній щабель якої складали окружні суди, другий щабель — судові палати, третій — сенат. Територіальна юрисдикція окружних судів і судових палат не співпадала з адміністративно-територіальним устроєм Російської імперії, оскільки кри­терієм розподілу були не губернія чи повіт, а судовий округ. Судові Статути 1864 р. мали бути впроваджені протягом 7 років, але фактично ця робота розтягнулася майже на 30 років, хоча на території України завдяки високому рівню її правової культури положення Статутів були впроваджені одними з перших.

Так, незабаром після відкриття у 1866 р. касаційних департаментів Сенату та Санкт-Петербурзької й Московської судових палат на теренах України були відкриті:

— у 1867 р. — округ Харківської судової палати, до якого увійшли губернії: Харківська, Курська, Орловська і Воронезька, а також деякі повіти губерній Катеринославської (нині Дніпропетровської області) і Тамбовської. У 1869 р. до Харківського округу приєдналася й Полтавська губернія. Окружних судів на території Харківського судового округу діяло 9;

— на початку 1868 р. — округ Одеської судової палати, до якого увійшли губернії Херсонська, Катеринославська (за винятком повітів Бахмутського і Слов’яносербського, що були віднесені до харківського судового округу) і Таврійська. На території цього судового округу діяло 6 окружних судів;

— у 1886 р. — округ Київської судової палати, до якого увійшли губернії Київська, Подільська й Волинська. В окрузі спочатку було 3, а з часом 8 окружних судів.

Окружні суди в системі загальних судових міст були судами першої інстанції.

Судові палати були судами першої інстанції щодо певного кола справ і судами апеляційної інстанції щодо справ, що були розглянуті окружними судами по першій інстанції.

Сенат, судові функції якого налічували вже майже сторіччя, за реформою 1864 р. очолив усі знов утворені суди як верховний суд Імперії та вищий орган судового нагляду. Він був наділений повноваженнями касаційного суду — зовсім нової форми перегляду рішень, стисла суть якого була відображена у формулі: не вирішуючи справу за суттю в загальному порядку судочинства, наглядати за охороною точного й однакового застосування законів усіма судовими установами.

Але найсуттєвішою рисою судових статутів 1864 р. у сфері судоустрою і судочинства слід вважати запровадження суду присяжних. Він розглядався як певний чинник формування громадянського суспільства, але мав і суто утилітарне значення суду, котрий мав здійснювати правосуддя. Автор одного з перших після реформених фундаментальних курсів кримінального судочинства І. Я. Фойницький справедливо підкреслював, що будь-який суд повинен уособлювати в собі дві властивості: по-перше, незалежність від стороннього впливу і, по-друге, здатність постановити по справі правильне рішення. І доводив, що суду присяжних властиві обидві ці якості. Так, участь народного елементу завжди забезпечує більшу незалежність. Щодо іншої вимоги, то на відміну від пануючої раніше формальної теорії доказів, яка передбачала необхідність юридичних знань, вільна оцінка доказів за власним переконанням і відокремлення юридичної оцінки, котра покладається на коронних суддів, від оцінки фактичних обставин справи, яку здатний здійснити на підставі життєвого досвіду і практичних знань будь-який пересічний громадянин, формує другу властивість, притаманну суду. Автор вважав, що у тій формі народної участі, яка відома під назвою суду присяжних, судові переваги набувають найвищого розвитку, якого донині сягало людство. Тобто суд присяжних вбачається найбільш наближеним до ідеалу суду.

Система місцевих судів до реформи 1864 р., як визначалося вище, була становою і тому вже не відповідала вимогам часу. Статут обрав нову форму місцевого суду — мировий суд. Він характеризувався такими рисами: обраність, всестановість, самостійність стосовно загальних судів. Першою інстанцією були одноособові дільничні мирові судді; другою (апеляційною) — з’їзди мирових суддів губернії; третьою (касаційною) — Сенат.

Однак за усіх переваг уведення такої системи місцевої юстиції вона мала деякі суттєві недоліки. По-перше, розгалуженість і масовість мирових судів у поєднанні з малочисельністю Сенату мали своїм наслідком значне затягування строків розгляду справ. По-друге, селянський суд, як і ра­ніше, не входив ані до системи мирової юстиції, ані до системи загальних судів, тобто не було об’єднання юстиції на місцевому рівні.

Через 25 років після прийняття Статутів цю проблему було вирішено у спосіб, який загальновизнано вважається відходом від закладених у Статутах принципів. Відповідно до актів «Про земських начальників» від 12 липня 1889 р. та «Правил про провадження судових справ, що підвідомчі земським начальникам і міським судам» від 29 грудня 1889 р. в усіх місцевостях земського представництва за винятком столиць, а також деяких перелічених великих міст (на Україні це Одеса та Харків) мирова юстиція була ліквідована, її замінили судово-адміністративні установи. Функції суду першої інстанції виконували земські дільничні начальники й міські судді; суду другої інстанції — повітові з’їзди, третьої — губернські присутності.

Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місцевого суду» був поновлений інститут мирових суддів, а сільський суд, який до того був судом особливим, включений в систему місцевої юстиції. Предметом юрисдикції цього суду були відносини, що виникали у сфері, яка була підвідомча селянському управлінню. Справи могли розглядатися у трьох інстанціях: функції першої виконував повітовий суд, функції другої інстанції — верхній сільський суд, функції третьої — мировий з’їзд.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

77087. Влияние поверхностно-активных веществ на микроорганизмы, феноменологию и механизм 135 KB
  Но несмотря на широкий спектр применения ПАВ оказывают негативное воздействие на окружающую среду. Попадая в водоёмы ПАВ активно участвуют в процессах перераспределения и трансформации других загрязняющих веществ таких как железо канцерогенные вещества пестициды нефтепродукты тяжёлые металлы и др. Большинство ПАВ и продукты их распада токсичны для различных групп гидробионтов: микроорганизмов 0840 мг дм3 водорослей 0560 мг дм3 беспозвоночных 00109 мг дм3 даже в малых концентрациях особенно при хроническом воздействии.
77088. Водогрейный котел КВГМ 375 KB
  Наилучшим решением в этой ситуации является разработка полномасштабных интегрированных автоматизированных систем управления технологическим процессом АСУ ТП взамен устаревших систем а также внедрение современного технологического оборудования позволяющего максимально использовать возможности систем управления и тем самым добиться качественно нового уровня технологии. Современные автоматизированные системы управления котельной и котельными агрегатами по отдельности включают систему управления водогрейным отделением содержащую...
77089. Столыпинская реформа в России: необходимость, содержание, итоги 89.5 KB
  В конце 20-начала 21 века. в нашей стране появился важный земельный вопрос: кто и как должен стать собственником земли? Подобная проблема, по сути, и содержанию, стояла перед российским обществом сто лет назад, в начале 20 века.
77090. Міжнародний валютний фонд 33.78 KB
  Міжнародний Валютний Фонд – міжурядова організація, призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами членами і надання їм фінансової допомоги при валютних ускладненнях, що викликаються дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко і середньострокових кредитів у іноземній валюті. Фонд – спеціалізована установа ООН