86391

ОСОБЛИВОСТІ САТИРИ В РОМАНІ ДЖ. СВІФТА МАНДРИ ГУЛІВЕРА

Курсовая

Литература и библиотековедение

Великий англійський сатирик Джонатан Свіфт одна з найскладніших постатей в історії світової літератури. Життя і творчість письменника були настільки неоднозначними, що в працях та статтях свіфтознавців ще й досі існують різні, а деколи полярні точки зору на його творчий спадок.

Украинкский

2015-04-07

207 KB

16 чел.

PAGE  5

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

    _______________________________________________________________

                                     Навчально-науковий інститут іноземних мов

                Кафедра російської, зарубіжної літератури та методики навчання

                                              ГОЛОВАНЬ Катерина Юріївна

              ОСОБЛИВОСТІ САТИРИ В РОМАНІ ДЖ. СВІФТА МАНДРИ

              ГУЛІВЕРА

       

                                                             Курсова робота

                Спеціальність 6.020303 – мова і література (англійська, німецька)

        Науковий керівник: 

                                                                                                    БІЛОУСОВА Н.К.

                                                                                                    канд. філ. наук,

       доцент

Черкаси – 2014


ЗМІСТ

ВСТУП …....................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. “Мандри у різні віддалені країни Лемюеля Гулівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів” .....………………………………...….5

              2.1. Історія виникнення роману ..................................................................5

              2.2. Жанрова природа твору .......................................................................7

              2.3. Порівняльна характеристика Мандрів Гулівера ............................9

              Висновки до розділу ..................................................................................12

РОЗДІЛ 2. Особливості сатири Джонатана Свіфта ..............................................13         

             3.1. “Гумор відносності” або Гулівер в країнах ліліпутів та велетнів ...13

             3.2. “Наука і життя”. Гулівер на острові вчених і чарівників ................18

             3.3. “Нелюдське” ідеальне суспільство в четвертій частині роману......23

             Висновки до розділу ...................................................................................25

ВИСНОВКИ  ............................................................................................................27

 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ  ... ……………………................30

                                                               ВСТУП

Проблемою дослідження є традиції і новаторство сатиричної літератури.

Великий англійський сатирик Джонатан Свіфт одна з найскладніших постатей в історії світової літератури. Життя і творчість письменника були настільки неоднозначними, що в працях та статтях свіфтознавців ще й досі існують різні, а деколи полярні точки зору на його творчий спадок. Зіставляючи їх між собою, можна окреслити коло «свіфтівських парадоксів» і проблем, довкола яких розгоралися гарячі суперечки: політичне обличчя Свіфта, співіснування в ньому політика і митця (деякі літературознавці не вважали його твори художніми, визначаючи їх тільки як політичні виступи); якому століттю належить думка Свіфта; чи є його твори просвітницькими; нарешті, чим є сатира письменника – насмішкою над людською природою і розумом чи гуманістичними творами, спрямованими на «виправлення людства, і звідси, ким є Свіфт – великим гуманістом чи людиноненависником. Проте ніхто не відмовляв йому в політичній проникливості, громадянській мужності та темпераменті бійця. Всі ці риси втілилися в його творах – палких памфлетах, в’їдливих сатирах, романі «Мандри Гуллівера», який став своєрідним синтезом Свіфтових творчих і філософських пошуків. Сама строкатість цих наявних у дослідницькій літературі матеріалів й обумовлює актуальність теми дослідження.

Мета полягає у вивченні особливостей сатиричного зображення у романі «Мандри Гулівера». Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань: 

  •  висвітлити історію створення сатиричного роману Свіфта «Мандри Гулівера» як синтезотворчого шукання письменника;
  •  з’ясувати жанрову природу роману Свіфта;
  •  проаналізувати прийоми і засоби сатири, особливості побудови фантастичного світу «Мандрів Гулівера»;
  •  конкретизувати коло проблем, які стали об’єктом свіфтівської сатири.

 Обєктом дослідження є сатиричний твір Джонатана Свіфта «Мандри Гулівера».

 Предметом дослідження є особливості сатиричного зображення, засоби і методи створення комічного у творі Дж. Свіфта.

         Практична цінність роботи полягає у певному внеску у вивченні творчої біографії Дж. Свіфта, індивідуального стилю сатирика. Результати та матеріали роботи можуть бути використані в лекційних курсах з вивчення творчості Дж Свіфта та історії англійської літератури ХVІІІ ст., при проведенні семінарів з сатиричної літератури, поетики, при написанні рефератів.

 

                                                       РОЗДІЛ I

«МАНДРИ У РІЗНІ ВІДДАЛЕНІ КРАЇНИ ЛЕМЮЕЛЯ ГУЛІВЕРА, СПОЧАТКУ ХІРУРГА, А ПОТІМ КАПІТАНА КІЛЬКОХ КОРАБЛІВ»

2.1.  Історія виникнення роману

Задум твору Свіфта народився у гуртку лондонських дотепників, які придумували гумористичні історії від імені обмеженого вченого-педанта Мартіна Скріблеруса (тобто «писаки»). До гуртка входили Джон Арбетнот, Олександр Поуп, Джон Гей і Свіфт. Виразно побутові оповідки мали приховану політичну спрямованість, яку чудово розпізнавали співвітчизники. Вони часто пародіювали офіційні документи та індивідуальну мову політиків. «Скріблеруси» користувалися промовистими іменами. Так, Англія фігурувала під іменем Джона Булля (перше значення «бик», друге значення жаргонне: «абсурд», «нісенітниця»), а Франція – Луї Бабуна (від «Бурбон») тощо. Свіфт придумав опис мандрів цього персонажа до далеких країн. Саме вони стали імпульсом для створення головного сатиричного шедевра письменника. І хоч Свіфт видав свій твір анонімно, стиль Скріблеруса чітко вказував на автора.

Сучасні дослідники висловлюють різні міркування з приводу діяльності гуртка. Дехто з них твердить, ніби Свіфт заледве не самочинно визначав політику уряду, С. Гречанюк висловив таку думку: «Що ж, він і справді помітно впливав на урядову політику в деяких питаннях, є переконливі свічення того, що завдяки і його зусиллям Англія нарешті припинила війну за іспанську спадщину, але перебільшувати його роль у європейській історії таки не варто – вплив цей був тривалим і до того ж ґрунтувався не стільки на особистих зв’язках, скільки на колективній позиції усіх членів гуртка»

[6; с. 196]. В. Муравйов у книзі «Подорож з Гулівером» зазначав, що Свіфт хотів  перетворити літературний гурток у «керівний ідейний центр Англії»,  в «своєрідну установу для контролю над усією друкованою продукцією країни», що основними проголошувався «принципи руйнування ідейних структур зсередини за допомогою пародії»[12; с. 213].

У «Мандрах Гулівера» Свіфт, на думку багатьох дослідників, синтезує все, що раніше написав в памфлетах, сатиричних книгах, статтях, віршах. Впродовж одинадцяти років дуже популярний сатиричний твір, який обговорювався в усіх колах суспільності, друкувався без імені автора.

О. Дейч розповідає історію однієї містифікації. Коли лондонський книготорговець Б. Мотт одержав листа і рукопис від невідомої особи на ім’я Ричард Сімпсон, проглянувши їх, залишився здивованим. На першому аркуші зазначалося: «Мандри у різні віддалені країни світу Лемюеля Гулівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів». У листі видавець прочитав: «Шановний містере Мотт! Автор цього рукопису містер Лемюель Гулівер – мій стародавній і близький друг, він також – рідня мені по материнській лінії. Десь так років зо три тому містер Гулівер, якому набридло бути об’єктом зацікавленості багатьох людей у себе в Редрифі., купив невеличку ділянку землі зі зручним будиночком поблизу Нью-Йорка у Ноттінгемширі, на своїй батьківщині, де і зараз живе у самотності, але й повазі сусідів. Виїжджаючи з Редріфу, містер Гулівер віддав мені на збереження рукопис і дозволив використати його, як я вважатиму за потрібне. Я тричі уважно прочитав його. Мова досить зрозуміла й проста. Весь твір, безперечно, дихає правдою, та й чи могло бути інакше, коли сам автор відомий такою правдивістю, що серед його сусідів у Редрифі навіть склалася приказка: така ж правда, ніби це сказав сам містер Гулівер.

За порадою кількох поважних осіб, котрим я, зі згоди автора, давав цей рукопис почитати, я вирішив надрукувати його у надії, що якийсь час він розважатиме нашу молодь краще, ніж якісь там опуси політиків та партійних писак. Подальші подробиці щодо автора, читач знайде на перших сторінках цієї книги. З повагою Річард Стімпсон» [7; с. 31].

Мотт надрукував рукопис невеликим тиражем. Чи міг він сподіватися, що вже через тиждень книгу розкуплять і знадобиться ще один тираж ? А потім ще і ще. Мандри Гулівера читали й обговорювали у країні всі: від куховарок до міністрів. Та єдине залишалося для Мотта загадкою- автор. Він так і не зміг познайомитися ні з Лемюелем Гулівером, ні з його родичем Річардом Сімпсоном. Чому ? Відповідь на це питання проста: ні того, ні іншого взагалі не існувало в природі. Лише через 11 років, у 1737 р., авторство книги визнав Свіфт, коли почав друкувати зібрання своїх творів.

Отже, розповідь ведеться від імені людини, яка була «спочатку хірургом, а потім капітаном кількох кораблів»[5; c. 398]. Автори підручника «Історія всесвітньої літератури» вказують на не випадковість роду занять героя, відзначаючи умовність образу: «Гулівер – це, при всій конкретності про небагатьох повідомлених нам деталей його біографії, умовна «середня» людина, не зла і не дурна, не багата і не бідна. Англієць ХVІІІ ст. Звання хірурга, а відповідно природничо-наукові знання, отримані Гулівером, важливі для Свіфта, оскільки дозволяють надати вигляду точності й достовірності його дивовижним спостереженням в далеких країнах» [9; c. 43]. Сама ця метафора заголовку твору вміщує ту думку, той намір, з яким митець брався до своєї соціально-філософської хірургії. Соціальні мотиви читач схоплював миттєво, а більш широкий другий план – образне трактування форм і сенсу людського буття – було прихованим за зовні розважальними перипетіями, притчовими колізіями сюжету, вигаданого фантазією великого художника і великого мислителя. Далеко не кожному читачеві твір Свіфта, як колись “Дон Кіхот” геніального Сервантеса чи “Гаргантюа і Пантагрюель” Рабле, був доступним у своїй справжній глибині і невичерпності.

2.2 Жанрова природа твору

Жанрова природа свіфтівської сатири – одне із дискусійних питань. Але не буде перебільшенням твердження, що уся творчість Свіфта дає не мало приводів для полеміки. Протягом більше століття з того моменту, як Мандри Гулівера побачили світ, критики рецензували їх, опираючись на те, щоб чітко визначити жанр цього твору.

У романі Свіфта чотири частини, що зображують подорож героя в Ліліпутію (І), країну Бробдінгнег (ІІ), державу з летючим островом Лапуту (ІІІ) і в країну розумних коней – гуїнгмів(ІV). І. Дубашинський вказує на ряд особливостей твору, які дозволяють деяким літературознавцям заперечувати, що “Мандри Гулівера” – роман: «В “Мандрах Гулівера” немає системи характерів, що сама розвиваються; кожна частина твору фабульно не пов’язана з іншими частинами розповіді, яка розгортається незалежно, самостійно. Деякі діалоги й описи, що ведуться від особи Гулівера, являють собою характеристики суспільства, настільки позбавлені індивідуальності, що їх словесна тканина нічим не відрізняється від політичного і соціологічного памфлету, що ж стосується самого Гулівера, мандрівника по фантастичних країнах, а головне - оповідача, то подібні йому оповідники неодноразово вже зустрічалися у памфлетах (у “Казці про бочку”,  “Листах суконщика”)»

[8; c. 50]. Однак автор статті стверджує, що такі докази безпідставні, спираючись на систему характерів, що розвиваються, як одну з основних рис романного жанру, І. Дубашинський доводить належність до нього твору Свіфта: «У Мандрах Гулівера цю «систему» ефективно втілює одна особа – Гулівер. На його долю випало зіштовхнутися з такою кількістю соціальних, філософських, моральних та естетичних проблем, яких в іншому романі вистачило б для багатьох персонажів. Напруженість розумової діяльності не зменшує живих людських якостей героя: співчуття до безправних, ненависті до деспотів, готовності долати труднощі, на шляху до поставленої мети. Одним словом, це художній характер, розкритий через складну систему зв’язків з дійсністю, і він повноправно «входить» у роман»[8; c. 54] Справді, в усіх чотирьох частинах ми бачимо різного Гулівера: від байдужого і спокійного спостерігача до трагічного, самотнього героя, що прокляв свій рід, огидного самому собі такою мірою, що боїться поглянути на своє відображення у струмку, щоб не побачити там ненависного йому єгу.

«Свіфт широко застосовував уже готові поетичні засоби, сюжетні мотиви і цілі ситуації з арсеналу всієї світової літератури. Свіфт запозичив сюжетно-жанрову основу авантюрно-морського роману. До мови географічних звітів публіка звикла завдяки журналам Аддісона і Стіла. Світ фантастичних образів також не здавався особливо незвичним завдяки романам Сірано де Бержерака, дуже популярним – “Інший світ, або держави й імперії Місяця” та “Комічна історія держав і імперії Сонця”. Популярною була Правдива історія античного автора Лукіана. Нарешті, важливим літературним першоджерелом була книга Ф. Рабле Гаргантюа і Пантагрюель. Зіставленню творів Рабле і Свіфта присвячено ряд досліджень О. Дейча та Ю. Кагарлицького, які вказують на один метод, притаманний обом письменникам – реалістичний гротеск: «Пародійно-математизованим гротеском Свіфта» [9; c. 99].

2.3. Порівняльна характеристика «Мандрів Гулівера»

 Людина XVIII століття пізнала насолоду нового науково–експериментального пізнання природи та людського життя, пройнялась гордістю за свій високий дар розуміти все, що її оточує, і безмежною вірою в силу та безпомилковість свого інтелекту.

Осяйний образ нової людини став об’єктом палкої агітації письменників нового часу. Всі вони – і Свіфт, і Дефо, і Вольтер, і Руссо – перш за все проповідники нового ідеалу, педагоги, філософи, а потім уже письменники. Легко собі уявити, якою варварською епохою здавалося їм минуле Європи, починаючи з часів переселення народів, коли таке поважне місце в духовному житті людини посідала релігія. Але й сучасність, така далека від їхніх теоретичних побудувань, повинна була вражати їх, як жорстока антитеза до виплеканого та вимріяного ідеалу. Фанатики розуму, вони ненавиділи свій час у всіх його політичних формах. З цього погляду немає великої різниці між «песимістом» Свіфтом і молодшим його сучасником та прихильником «оптимістом» Вольтером. Коли ми пригадаємо найбільш популярний твір Вольтера, його повість “Кандід”, то погодимося, що вона мало чим поступається перед “Мандрами Гулівера” та іншими творами Свіфта гостротою засудження людської підлості, розбещеності та лицемірства. Безкомпромісність і радикальність осуду того, що суперечило вимогам «здорового розуму», показує деяку однобічність ідеології просвітителів. Вони не могли зрозуміти закономірностей історичного процесу, і це приводило їх на манівці в прогнозах майбутнього. Їм здавалося, що досить тільки того, щоб розум запанував над людством, і самі собою впадуть мури старого спорохнявілого царства насильства й темряви, і на руїнах його засяє нова держава розуму, справедливості й добра. В цьому «теоретизуванні», відірваному від життєвої практики, полягають риси обмеженості просвітительської ідеології, зумовлені, власне епохою, в яку вони жили і творили. В пафосі заперечення, в ненависті до світу, створеного тією трагічною, на їх думку, випадковістю, що називається людською глупотою і розбещеністю,– вся сила просвітителів, уся революційна вага їх літературної, громадської і філософської діяльності. Ця нова ідеологія породила своїх борців, пропагандистів, своїх святих і мучеників. І один з цих мучеників був декан собору Св. Патріка в Дубліні Джонатан Свіфт. Зрештою, цей новий світогляд, що перевертав усі звичні до того часу уявлення та традиції, по-різному виявлявся в його прибічників. Якщо Данієлю Дефо і Аддісону притаманна була поміркована пропаганда нових ідей і така сама обережна критика сучасного, якщо їм властива була віра в те, що реформами згори можна добитися здійснення просвітительської програми, то перед гострим зором Свіфта розкривалися такі безодні підлоти та нікчемності, що обмежений оптимізм і поміркованість здавались йому чимсь несерйозним і занадто вже вегетаріанським.

Загальним своїм характером “Мандри Гулівера” належать до тих сатирико-дидактичних і утопічних творів, що зародилися з розвитком гуманізму в XVI столітті і набули особливого поширення в епоху Просвітительства. Твори Еразма Роттердамського та Ульріха фон Гуттена в Німеччині, Рабле (“Гаргантюа і Пантагрюель”), Депер'є у Франції, Томаса Мора (“Утопія”), Френсіса Бекона (“Нова Атлантида”) в Англії, Кампанелли (“Місто сонця”) в Італії становлять собою найтиповіші зразки цієї літератури на початку її зародження. Різниця між ними є лише в тому, що в деяких з них перше місце посідають утопічні елементи, концепції ідеальної держави, а сатира відіграє другорядну роль, а в інших на першому місці стоять сатиричні образи сучасного письменникові суспільства. Та спільне, що об'єднує їх,  це універсальність охоплення життєвих явищ, фантастична чи алегорична канва сюжету та типажів, причому часто використовуються мотиви фольклору, зокрема казки (як то ми бачимо в творах Рабле, Вольтера, Свіфта та ін.). Давно вже доведено, що в формуванні цього літературного жанру мали певну вагу й античні традиції, зокрема сатиричні твори письменника другого століття нашої ери Лукіана.

“Мандри Гулівера” побудовано в жанрі морської подорожі (типова прикмета більшості утопічних та історичних творів, що особливо набрали популярності в часи Свіфта, коли вже поширилися й реалістичні твори про заморські країни (“Робінзон Крузо” Д.Дефо)). Роман поділено на чотири частини, в яких розповідається про чотири мандрівки лікаря, а потім капітана багатьох кораблів Лемюеля Гулівера. При реалістичних деталях морської подорожі, що подаються на початку кожного розділу, описується чотири фантастичні країни, до яких потрапляє мандрівник, докладно відображаються звичаї та порядки людей, що живуть у цих країнах. Першу подорож відбуває Гулівер до Ліліпутії, що населена людьми-ігмеями, другу – до країни велетнів Бробдінгнегу, під час третьої мандрівки він потрапляє до Лапути, повітряного острова, і, нарешті, в останню подорож – до країни коней – гуїгнгнмів – та підлеглих коням людиноподібних єгу.

Висновки до розділу

  1.  ТвірМандри Гулівера синтезує думки, переконання, світовідчуття автора, засоби й прийоми сатиричного зображення, які вже використовувались ним у памфлетах, віршах та статтях. Майже все, що написане Свіфтом, має характер соціальної і політичної публіцистики і тісно пов’язане з життям Англії першої третини ХУІІІ ст.
  2.  Хоч жанрова природа “Мандрів Гулівера»” залишається дискусійною й досі, слід відзначити, що політична пристрасть і філософська глибокодумність у поєднанні з широкою ерудицією і стилістичною майстерністю призвели до блискучого художнього синтезу. Точки зору тут коливаються від заперечення його як художнього твору взагалі до визначення роману як пригодницького, фантастичного, утопічного (антиутопічного), пародії на всі жанри тощо.
  3.  Зіставлення усіх розділів твору переконує, що Свіфт прагнув показати різні варіанти суспільного і політичного ладу, що цілком уписується у контекст політологічних студій кінця ХУІІ – першої половини ХУІІІ ст. (Б. Спіноза «Богословсько-політичний трактат», Ф. Бекон «Нова Атлантида», Т. Гоббс «Левіафан», Дж. Локк «Два трактати про правління», Ш. Монтеск’є «Дух законів» та ін.). Образ держави у Свіфта постає в сатиричних картинах, де зображено життя Ліліпутії, Лапути, Лаггнега, у роздумах і розповідях Гуллівера, які є вставними історіями, розповідями про Англію і сучасників героя. Так ціле складається з окремих частин, кожна розглядається з різних позицій і точок зору. Англія постає перед читачем у кількох вимірах та планах: крихітні лялькові жителі Ліліпутії (алегоричний образ Англії), безумні та потворні жителі Лапути та огидні єгу з країни гуїнгнгнмів – це сатирично й алегорично зображена людська природа Свіфтових сучасників.


                                                   РОЗДІЛ
II

ОСОБЛИВОСТІ САТИРИ ДЖОНАТАНА СВІФТА

2.1. Гумор відносності або Гулівер в країнах ліліпутів та велетнів

Прийом контрасту використано автором у першій і другій частинах твору. У його основі – фізична невідповідність героя і оточуючого світу. Це явище А. Штейн називає «гумором відносності і наголошує на тому, що Свіфт втілив у них (перших двох частинах книги) уявлення людей про велетнів та ліліпутів. Втілив в особливо яскравій і ясній формі» [20; c. 187]. Зіставлення і обігравання істот різних розмірів дає можливість автору показати людину з незвичайної точки зору та розкрити нові сторони її природи. Якщо дивитися на людину очима ліліпутів, вона видаватиметься велетнем, якщо очима велетня – маленькою. Все залежить від точки зору.

Перший розділ починається з позначення точного місця народження («мій батько мав маленький маєток у Нотінгемшірі»), у якій сім’ї виховувався («я був третій з п’ятьох його синів»), де навчався («чотирнадцятилітнім хлопчиком мене відали до коледжу Емануеля в Кембриджі, де я жив три роки і наполегливо вчився»)[7; c. 9]. З перших рядків читач дізнається, що родина, в якій народився і виховувався Лемюель, бідна: «Та хоч як мало допомагав мені батько, але й те було великим тягарем для його маленьких статків, і через три роки я мусив піти в науку до видатного лондонського хірурга – містера Джеймса Гейтса, в якого вчився чотири роки» [7; c. 12].

Медичну практику Лемюель кинув, бо сумління не дозволяло йому наслідувати нечесні вчинки багатьох колег по професії. Герой не належить до привілейованих кіл суспільства: він освічена, начитана й розумна людина, яка має аналітичний розум, талант до мов та спостережень. Як хірург (в алегоричному значенні) Лемюель професіонал, оскільки вчився у відомого вчителя (отже, читач не має сумніватися у його майстерності), і нарешті, він – чесна, непідкупна людина (йому можна вірити).

Так читач разом з героєм твору потрапляє в географічні точки, які можна відшукати на карті: «Три роки я чекав, що справи підуть на краще, і нарешті прийняв вигідну пропозицію капітана Вільяма Прічарда, господаря “Антилопи”, вирушити з ним до південних морів. Ми виплили з Брістоля 4 травня 1699 року, і спочатку наша подорож відбувалися в сприятливих умовах, а потім корабель розбився об скелю» [13; c. 51].

Наступний епізод, як помітив ще Вальтер Скотт, подібно до того як Геркулес потрапив до пігмеїв, Гулівер потрапляє до ліліпутів, які зв’язали його тонкими шворками. Гулівер, на відміну від Геркулеса, не згрібає ліліпутів і не звільняється. Він абсолютно даремно думає, що може справитися з маленькими чоловічками – шести дюймів на зріст. Кілька сотень ліліпутів трьома залпами з гармат дали зрозуміти велетню, хто є господарем становища.

Слово ліліпут штучно створене Свіфтом. Воно складається з англійського маленький та латинського зіпсований. Отже, ліліпут – маленька людина з вадами великої. Гулівер – велика, нормальна, розумна людина контрастує з маленькими чоловічками. Гулівер у 12 раз більший за ліліпутів і відповідно у 12 раз менший за велетнів [14; c. 26].

Таку пропорційність Ю. Кагарлицький вважає не випадковою: «Співвідношення один до дванадцяти робить можливим той тип спілкування між Гулівером та ліліпутами, Гулівером та велетнями, котрий потрібний автору, воно, так би мовити, слугує для реалістичної переконаності. Гулівер, який в дванадцять раз більший за ліліпутів, набагато сильніший за них, але при цьому він здатен ще їх розуміти. Та водночас дванадцять це не просто число на одиницю більше, ніж одинадцять. Дванадцять більше одинадцяти не на одиницю, а на прядок, висловлюючись мовою математиків: дюжина – число іншого порядку. Гулівер у дванадцять разів більший за ліліпутів, тому що в моральному відношенні вищий за них і у стільки ж разів з тої ж причини менший за велетнів» [9; c. 68–69]. Тут використаний такий метод, як реалістичний гротеск.

При всій незвичайності та фантастичності зображуваного, розповідь про пригоди Гулівера в Ліліпутії нагадує «мемуари про придворну службу в більшій мірі, ніж «авантюрно-гротескну небилицю»[14; c. 55]. Опис ліліпутського двору і політичних подій, що відбуваються в цій фантастичній країні, нагадує англійську історію останніх 50–60 років, являючи собою зовсім не сатиричну алегорію, а сатиричну паралель.

Ліліпутія виглядає своєрідним ляльковим відбитком Англії. Імператор Ліліпутії відрізняється від інших маленькою деталлю – ростом: «Він майже на ширину мого нігтя вищий за першого-ліпшого зі своїх підданців, і саме це повинно викликати в глядача особливу пошану до нього»[16; c. 133], – з іронією зауважує Гулівер. У цьому реченні слово глядач створює ілюзію театрального лялькового видовища, а деякі риси характеру правителя нагадують короля Георга І. Лише з обережності Свіфт не наважився надати ліліпутському монархові портретної схожості з низькорослим Георгом І. Водночас тут переважає художнє узагальнення. У портретному зображенні імператора впадають у вічі деякі риси: верескливий, але ясний і виразний голос, скупість, підступність. Імператор потрапляє в смішні ситуації, намагаючись оточити себе підлабузниками. Ось як називає себе імператор: «Краса і жах всесвіту… володар над усіма володарями; найвищий із усіх синів людських, який ногами центру землі сягає, а головою сягає до сонця»[16; c. 168]. Комічний ефект досягнуто за допомогою іронії та сарказму, які є перехідним формами між гумором та сатирою.

Ю. Борєв поєднує сатиру Свіфта, його іронію та сарказм з концепцією, висунутою Просвітництвом – здорового глузду: «Здоровий глузд, розумна досконалість стає нормою свіфтівської сатири, її ідеалом… Носієм здорового глузду є позитивний герой свіфтівської сатири – Гулівер… Природна різниця між людьми для Свіфта з ніготь завбільшки, немудрість, нерозумність суспільного життя така, що приводить до панування одних людей над іншими, до страху нижчих перед вищими (вищими насправді лише на ніготь!). Свіфт жорстоко сміється над культом обожнюваної особистості. Безжалісним розкриттям звучать веселі, але саркастичні формули, які прославляють монарха ліліпутів, коронованого хлопчика-мізинчика…» [4; c. 381–382].

Одним з ефектних засобів гротескного зображення у творі Свіфта є прийом матеріалізації метафори, найулюбленіший прийом письменника. Саме матеріалізація метафори створює сатиричний ефект у епізоді, де розповідається про танець на натяжному канаті, своєрідну гру, переможець якої здобуває ласку при дворі. Найкраще вправляється в цьому мистецтві Флімнеп, під іменем якого, на думку свіфтознавців, показано ненависного Свіфту прем’єра-міністра Роберта Вол Поля, поміщика і фінансового ділка, безпринципного користолюбця. За час його роботи кабінет міністрів і парламент отримали величезну політичну владу. Відтоді стало конституційним звичаєм, що король не бере участі у засіданнях кабінету міністрів.

Іронічним є зображення статуї правосуддя: «Статуя правосуддя в їхніх судових установах має шестеро очей – двоє спереду, двоє ззаду і по одному з боків (що означає пильність), в правій руці в неї – розкритий лантух із золотом, а в лівій – меч у піхвах, і це означає, що вона з більшою охотою нагороджує, ніж карає» [5; c. 401]. Читач мимоволі порівнює ліліпутську статую з давнім символом чесного правосуддя, давньогрецькою богинею Фемідою: зав’язані очі Феміди – надмірна кількість очей у ліліпутського символу; меч у піхвах у лівій руці символізує, що нагорода та кара є найголовнішими важелями, причому з більшою охотою правосуддя нагороджує, ніж карає (лантух із золотом – у правій руці).

В історії боротьби між “тупоконечниками” і “гостроконечниками” в алегоричній формі зображено окремі моменти релігійної боротьби в Англії, починаючи з часів Реформації, зокрема роль Франції (“Блефуску”), що підтримувала в цій боротьбі католиків. Згадка двох імператорів, що потерпіли від безглуздої боротьби, має на увазі короля Якова ІІ. Серйозність тону оповіді про війну, кровопролиття, страти, жертви, сотні томів книжок, виданих з цього питання, поряд з мізерністю причини таких грандіозних та трагічних подій створюють неймовірно комічний ефект.

Алегорія, що є одним із засобів сатиричного зображення, виступає іманентним прийомом мислення і вираження думок автора. У творі Свіфта алегорія не просто означає явище, яке мається на увазі, а фактично є ним. Алегоричним є зображення боротьби двох ворожих угрупувань – тремексенів і слемексенів, тобто партій високих і низьких каблуків, під якою автор викриває боротьбу торі і вігі, двох політичних партій. Низькі каблуки імператора – натяк на його приналежність до партії вігі; те, що принц носить каблуки з різними закаблуками – знову-таки дотепний натяк на принца Уельського (в майбутньому короля Георга ІІ), що нібито вагався у своїх симпатіях між торі і вігі.

У другій частині Гулівер перебуває у велетнів, у державі Бробдінгнег. Сам герой у дванадцять разів менший за жителів цієї держави, отже, Свіфт продовжує обігравати різницю розмірів, і тепер Гулівер – ліліпут.

Це квітуча аграрна країна. На відміну від ліліпутів, її мешканці миролюбні, великодушні, вони мирно працюють. Між королем і підданими патріархально прості, довірливі стосунки. Король мудрий і справедливий, йому чужі інтриги, методи його гуманні. Король є втіленням здорового глузду, який, як вже зазначалося, є дуже важливим для літератури Просвітництва взагалі і творчості Свіфта зокрема: «На думку його величності, керівникові потрібні лише здоровий розум, почуття справедливості, милосердя та швидкість під час розгляду справ та ще кілька якостей, таких ясних для кожного, що про них не варто й згадувати. Він також думав, що той, хто зумів би виростити два колоси на місці одного, зробив для людства та для своєї країни куди більшу послугу, ніж усі політичні діячі разом» [16; c. 129].

У розмові з королем Гулівер розповідає про звичаї і права англійців, про політичні і релігійні партії і конфесії, про судочинство, грошову і кредитну систему, про азартні ігри, війни тощо. Розповідь побудовано у перебільшено хвалебних тонах, – і все звучить як гірка та нещадна іронія: ґрунти в Англії надзвичайно родючі і «славетна палата перів – осіб найблагороднішої крові» становить одну частину парламенту, друга частина – «палата представників – видатних дворян, вільно обраних за свої здібності та патріотизм самим народом репрезентувати мудрість цілої нації»; судді – «поважні мудреці та тлумачі закону керують розв’язанням справ про права на власність людей, крають порок і захищають невинність»; керування фінансами – розсудливе, історичні події в Англії протягом останніх ста років – славетні»[16; c. 147]. Гулівер прославляє батьківщину настільки пародійно й перебільшено, що ці похвали сприймаються як жорстока сатира, як зневажлива іронія.

У розмові Гулівера і короля робиться ще один, важливий для розуміння перших двох частин роману, висновок: «Розумові ж бо здібності…. зовсім не пов’язані зі зростом, і в нашій країні ми спостерігаємо, що найросліші люди звичайно бувають обдаровані найменшим розумом»[16; c. 185]. Людську сутність, з точки зору автора, сам по собі розмір не міняє. Свіфт з особливим почуттям гидливості описує гіперболізовані деталі бробдінгнегського життя. Улюбленим прийомом сатиричного зображення є знову ж таки контраст, у другій частині – між ідеалом і життям у королівстві Бробдінгнег.

         2.2.  Наука і життя. Гулівер на острові вчених і чарівників

У центрі третьої частини роману – опис держави Лапути. Королівський двір якої міститься на летючому острові. О. Дейч відзначає: «Летючий острів Лапуту, резиденція короля сам по собі є алегорією. Король зі своїм двором, міністрами й вельможами підноситься у захмарні сфери і не бажає знати про потреби і проблеми простих людей. Це вже не пихатий король-ліліпут, не розсудливий володар країни велетнів» [7; c. 79]. Політичний устрій острова нагадує авторитарну бюрократичну державу з поліційними порядками. Сам король спускає на мотузочках накази і розпорядження зі своїх захмарних сфер.

У третій частині опис літаючого острова, де король може на власний розсуд залишити країну і вождя, які знаходяться внизу, без дощу і сонячного світла, закидати жителів камінням і навіть, у вигляді крайньої міри покарання, роздавити і зрівняти з землею будинки, було сприйнято сучасниками як алегоричне зображення відносин між Англією та Ірландією.

Сміх сатирика, гірка, їдка іронія свідчить про повне розчарування в ідеї розумності монархічної влади. Свіфт говорить про лицемірство як короля, так і його міністрів: «Король міг би стати найабсолютнішим монархом у світі, якби йому пощастило переконати міністрів приєднатись до нього, але в кожного з них є маєток на континенті і, вважаючи за дуже хистке становище придворних фаворитів, вони ніколи не погодилися б на закріпачення своєї батьківщини»[16; c. 297].

На відміну від освіченого абсолютизму у попередній частині, тут Свіфт розглядає аналогічний варіант з прямо протилежними висновками: ніщо не може бути згубнішим для народу, ніж держава, на чолі якої стоять учені. Самі вчені – математики – зображені цілком відчуженими ввід усього земного. Вся їхня увага зосереджена на спостереженні за кометами, які, як вони вважають, впливають на острів. Зображення жителів є гротескним, пронизане сарказмом, про що слушно пише Л. Пінський, порівнюючи епізод Квінтесенції і відповідні мотиви у Свіфта: «Але автор Лапути і академії Лагодо, знущаючись над сучасними вченими і винахідниками, займає протилежну Рабле позицію у відношенні до наукового та технічного прогресу. Тон Свіфта тому недвозначно ворожий і насмішливий, тоді як сміх Рабле, “ентузіаста” й “шукаючог”», поєднує глумління з апологію» [14; c. 195]. Особливо дошкульною стає сатира Свіфта, коли він описує Академію прожектерів у Лагодо. Об’єктом сатири, на думку багатьох свіфтознавців, є Королівське товариство в Англії. Утверджуючи цю думку, історик науки Джон Берна перекладає вину на самих вчених: «Королівське товариство,- писав він, – на ранній стадії свого розвитку обіцяло набагато більше, ніж могло здійснити, і ця обставина частково виправдувала в той момент глузування, яке воно викликало з боку інтелігенції, що не мала відношення до науки, і найбільшим відомим прикладом якого є сатира Свіфта» [11; c. 91].

Вчені Лагодо розробляють наукові проекти, які неможливо запровадити в життя, їх нереальність і є об’єктом глузування сатирика: вони хочуть одержати сонячні промені з огірків, порох з льоду, харчові речовини з людських екскрементів, міцну тканину з павутиння, лікувати хворого за допомогою ковальського міху. Всі проекти фактично суперечать самій природі. «В академіях професори, – іронізує Свіфт, – вишукують нові методи та правила рільництва та будівництва, і вигадують незнані ще інструменти та прилади для торгівлі й промисловості. Вони кажуть, що внаслідок їхніх досліджень одна людина робитиме за десятьох, протягом тижня можна буде спорудити палац з такого тривкого матеріалу, що він стоятиме вічно, не потребуючи ремонту, земні плоди достигатимуть тоді, коли ми того захочемо, а врожай буде більший за теперішній у сто разів. Та чи можна перелічити всі їхні проекти? На превеликий жаль, в усьому тому є єдина хиба – жоден з цих проектів ще не закінчений; а тимчасом ціла країна зубожіла, будинки поруйнувались, і люди ходять голодні та роздягнені»[16; c. 411].

Справді, жителі Лапути – неважливо, що вони є плодом фантазії Свіфта – розвідники майбутнього, вчені, зайняті високою і благородною працею і, «далеко випереджуючи свій час, являють собою приклад морального вдосконалення. Математики, астрономи і музиканти Лапути складають враження слабоумних уродців, котрих ненавидять жінки, зневажають слуги» [12; c. 82].

Гулівер розповідає про методи придушення та відвернення громадського невдоволення шляхом вивчення та листування та паперів у королівстві Трібнія, яке тубільці звуть Ленгден. О. Штейн висловлює думку, під назвою Трібнія сховано назву Британія, а Лангден – це Англія. Алегоричне зображення Англії пронизана сарказмом, оскільки країна складається з розвідників, свідків, інформаторів, переслідувачів, позивачів і різних їхніх помічників та підручних, і всі вони дістають вказівки та платню від міністрів та депутатів. Перед тим як викрити змову проти держави, місцеві урядовці спочатку погоджуються між собою і встановлюють, кого з підозрілих осіб обвинуватити в змові, потім перехоплюють та розшифровують їхнє листування та папери. Найпоширеніші слова, виявляється мають прихований зміст. Наприклад, стільчик означає таємну нараду, табун гусей – сенат, крива собака – загарбника, моровиця – регулярну армію, подагра – архієпископа і т.д. Пари понять побудовано на асоціаціях, які викликають у автора те чи інше явище державного устрою (нічна посудина – комітет вельмож). І. Дубашинський відзначає: «Тут ми зустрічаємося з типовим для художнього методу Свіфта та народного мислення пониженням, яке стосується до всіх офіційних понять, до символів влади, багатству. Тілесний низ, екскременти, як всюди у Свіфта, виступають у якості загальних матеріалізованих критеріїв і уявлень про духовну ницість»[8; c. 58].

Свіфт проникливо пояснює, звідки береться така підозра, атмосфера доносів, підступність: змови в тому королівстві бувають, звичайно, наслідком діяльності осіб, які бажають зміцнити свою славу глибоких політиків, надати нової сили нікчемній адміністрації, придушити або відвернути громадське невдоволення, наповнити свої скрині конфіскованим майном, зміцнити або підірвати державний кредит, залежно від того, що вигідніше для них самих.

У третій частині також розглядається питання розвитку людства, руху історії, її сенсу. Гулівер потрапляє на острів Глабдобдріб – острів чарівників, які можуть викликати привиди померлих людей. Ще з часів “Одіссеї” мандрівники потрапляли в товариство тіней і духів, і Гуліверу пощастило не більше за інших. На чародійному острові Глабдобдріб він контактує з померлими всіх часів і народів – тільки для того, щоб споглядати на свої очі, як людською історією від початку керують одні й ті самі пороки та спокуси.

Перед ним проходять Олександр Великий, Ганнібал, Цезар і Помпей. Гомер і Аристотель з’являються в оточенні численних коментаторів. Він бачить знаменитих королів наступних епох, які викликали в нього несподіване і гірке розчарування, бо замість довгого походу людей в царських коронах, побачив в родині двох скрипалів, трьох спритних куртизанів і одного італійського прелата, а в другій – цирульника, абата й двох кардиналів. Гулівер переконується, що всі великі багатства були нагромаджені в результаті грабунків і злочинів.

Найбільшу огиду викликала в Гулівера нова історія, бо виявилося, що особи, які зажили в минулому гучної слави, насправді були боягузами, ницим людьми. Він зрозумів, як обдурювали світ продажні письменники, приписуючи воєнні подвиги боягузам, мудрі поради – дурням, щирість – нахлібникам, римську доблесть – зрадникам батьківщини, побожність – атеїстам, цнотливість – содомітам, правдивість – наклепникам. Із сумом Гулівер висловлює думку автора: «Як я став зневажати людську мудрість та чесність, коли дізнався правду про пружини та мотиви великих світових авантюр і революцій і про нікчемні випадки, яким завдячують вони свій успіх!» [16; 196]. Ідеалом Свіфта виявилися представники давнього світу, такі як Брут, Юній, Сократ, Епомінонд, Катон-молодший, а також великий англійський утопіст Томас Мор. Найбільше задоволення викликали в нього люди, що знищували тиранів та узурпаторів і відновлювали волю пригнічених та покривджених народів. Зіставлення давньої та нової історії, побудованої автором засобом контрасту, висвітлює концепцію розвитку людства, яку висловлює Свіфт, передбачаючи деградацію і занепад людства.

Отже, здоровий глузд, який є основою Світової творчості полягає «в усвідомленні невиліковності та незмінності людського безумства; в минулому шукати нема що і нема кого; прогрес науки у відриві від прогресу суспільства веде лише до царства загального ідіотизму. Такі підсумки мандрів областями реалізованих мріянь та історичних міфів» [12; c. 89].

Друг і співавтор з пародійних “Мемуарів Мартіна Скріблеруса” Арбетнот обережно називає третю частину «найменш блискучою в літературному відношенні, вказуючи на те, що сатира в ній є грубою та упередженою, у ній не вистачає не тільки глибокого проникнення в сутність явищ, але й простої логіки, що завжди виділяла Свіфта» [11; c. 90]. Насправді, заперечує це В. Муравйов, у «свіфтівському дзеркалі відбилися оптимістичні надії й задумки ХVІІІ ст. та й не тільки ХVІІІ ст. – відбилися й отримали реальні риси. Свіфт пародію доводив до абсурду: але абсурд ставав одним із законів суспільної дійсності» [12; c. 90]. Тут можна погоджуватися з дослідником, а можна й заперечувати його надто категоричний висновок. Адже оптимістом Свіфт таки ніколи не був, а його погляд у майбутнє роду людського сповнений виразним драматизмом настроїв і передбачень. Сама невичерпність його глузливої сатири щодо усього на землі і навіть на небі – свідчення цього.

         2.3. Нелюдське ідеальне суспільство в четвертій частині роману

У четвертій частині, де Гулівер потрапляє в державу розумних коней – гуїгнгнмів, Свіфт остаточно розправляється з ренесансним уявленням про людину як “вінця творіння” і по-своєму розглядає тут важливу для просвітників ідею природної людини. Сама по собі природа така гармонійна і розумна, що здатна передати розумність навіть тваринам. Водночас цивілізація здійснює такий згубний вплив на людину, що звільнитися від нього іноді неможливо. Колись після аварії корабля на острові врятувалося подружжя, нащадки якого так здичавіли, що лише зовнішнім виглядом і потворними звичками нагадували людей. Вони успадкували від цивілізації і розвинули в собі тут, на острові, лише негативні риси – жорстокість, підступність, брехливість, войовничість, схильність до грубих розваг і насолод, жадобу золота. Нащадки ж коней, які теж припливли до берега, навпаки – перетворилися на розумних істот і з часом підкорили собі здичавілих людей, назвавши їх єгу. Четверта частина, таким чином, нагадує собою якийсь еволюційний природній експеримент, результати якого довелося оцінити Гуліверові. Протиставлення здичавілих людей і коней, що “окультурилися”, має сатиричний, гротескний характер і виступає прикладом “матеріалізації” метафори (дикі порядки в суспільстві втілюються у поведінці здичавілих людей).

Біологічний реалізм опису потворних тварин, яких зустрів Гулівер на початку останньої подорожі, викликає неймовірну огиду, хоча в ньому немає нічого фантастичного: «Голови та груди в них були вкриті цупким, в одних – кучерявим, в інших – гладеньким волоссям. Бороди в них були як у цапів. Вздовж спини та на передній стороні ніг тяглася в них довга волосяна смужка; решта тіла була гола, і я міг бачити темно-коричневий колір їхньої шкіри. Хвостів у них не було: не було й волосся на заду: там воно росло тільки навколо вихідного отвору. Гадаю, природа вкрила це місце волоссям, щоб захищати його, коли вони сидять на землі»[16; c. 502]. Самиць мандрівник змальовує ще огиднішими фарбами: «Самиці були менші за самців. В них було довге, некучеряве волосся на голові, а більше рослинності на тілі не було ніде, крім вихідного отвору та статевих органів. Перса в самиць висіли між передніми лапами, а коли вони лізли рачки, то часто майже торкалися землі. Колір волосся у тварин був що найрізноманітніший: і русявий, і чорний, і червоний, і жовтий»[16; c. 505]. Не дивно, що Гулівер не впізнав в цих бридких істотах людину і описав їх як дивних тварин. Поряд зі словом “єгу” оповідач обов’язково вживає епітети мерзенний, бридкий, гидкий.

У Мандрах Гулівера автор кілька разів нагадує, що пише для виправлення моралі, для просвіти людства. У листі до поета О. Попа Свіфт так відзначав задум свого твору і пояснював ставлення до людини: «У принципі я ненавиджу та зневажаю тварину, що називається людиною, хоча сердечно люблю Джона, Пітера, Томаса і т.д.… і я зібрав матеріали для трактату, у якому буде доведено, що визначення «людина – розумна тварина» – фальшиве, і буде доведено, що необхідно формулювати: «людина – тварина, що сприймає розумом». На цій великій базі мізантропії (правда, не в манері Тімона) побудовано «мандри». І я до тих пір не знатиму спокою, поки всі чесні люди не розділять мою точку зору»[19; c. 413]. Іронія, як одна із головних рис Свіфтової сатири, заставляє читача двояко сприймати факти прямо. Полеміка навколо питання про сутність людини та її відмінності від тварини, без сумніву, дуже цікавила Свіфта. Він створив країну розумних коней – гуїнгнгнмів. В цій країні все існує в перевернутому вигляді. Коні займають місце людей і поводять себе як люди. Людиноподібна істота займає місце тварини і поводить себе, як тварина.

Патріархальний уклад, розумний устрій суспільного життя, натуральне господарство, високі моральні якості гуїнгнгнмів, описані Світом у романі, дозволили віднести цей твір до великих утопічних шедеврів. Здійснюючи огляд утопічної літератури в статті «Утопія вчора і сьогодні», він зауважує: «Із середини ХVІ і до початку ХІХ століття в Англії не з’являлося серйозних утопічних творів, виключаючи хіба що «Мандри Гулівера» Свіфта – утопії відчаю, в якій автор продемонстрував таку художню силу і глибину думки, що було би даремно її тут аналізувати». Визначаючи місце «Мандрів Гулівера» серед цілого ряду утопій, С. Гречанюк наводить низку висловлювань і думок письменників та літературознавців. Наголошуючи, що «І.М. Голеніщев-Кутузов підписався під словами Мортона про те, що автори утопій ХVІІ століття втратили широту й перспективність мислення Томаса Мора, що англійським утопіям періоду буржуазної революції, починаючи від «Христианополя» Валентина Андре, «Нової Атлантиди» Френсіса Бекона, «притаманний практичний дух, який відображає до початку ХVІІ ст. Силу й упевненість буржуазії в собі» [6;  с. 201–202].

Великий сатирик ніколи не говорив людині, що любить її. Його щиросердним освідченням в любові до неї й людства був сміх – гіркий і знущальний. Він наче бачив той шлях, який доведеться здолати людині в наступні два з половиною століття: через кострища новітніх інквізиторів, через ненависть національну, релігійну і міжпартійну, через небачені заходи тотальної деморалізації та кровопролитні війни. Він вірив у те, що людина виживе” [6; c. 222].

Висновки до розділу

  1.  Було з’ясовано, що гумор відносності об’єднує першу і другу частину “Мандрів Гулівера”. Усе в світі відносне, окрім моральних понять, – немовби хоче сказати Свіфт, відправляючи свого героя в країни ліліпутів й велетнів. Перші дві частини підготовляють сприйняття другої половини роману. Знаменитий англійський критик Семюель Джонсон писав: «Якщо звикли до велетнів і ліліпутів, сприймуть й решту» [3; с. 193].
  2.  Розглядаючи четверту частину роману ми можемо помітити , що роман настільки насичений фантастичними подіями та героями, що створює враження фантасгармонічного нагромадження. Гулівер, якому дається роль стороннього спостерігача, бачить цілу низку безумців, померлих та невмирущих.
  3.  Четверта частина «Мандрів» справедливо вважається найскладнішою для розуміння. Але й важливість її не можна заперечити, бо без неї “Мандри Гулівера” остаточно відсунулися б, як і “Робінзон Крузо”, в розряд дитячої та пригодницької літератури, а декан Свіфт здавався б чи то старшим потішником і вигадником, чи то доброчинним, хоч і жорстоким викривачем» [12; с. 79]. Дж. Свіфт на відміну від Т. Мора, який показав своїм сучасникам страшні картини їхнього життя і те, яким воно насправді повинно бути, тобто запропонував варіант ідеального суспільного життя, не дав такого оптимістичного виходу: «Утопія – це ніде. Гуїнгнгнми – ніхто, і це страшніше»[19; c. 400]
  4.  Джонатан Свіфт, спираючись на багатовікову літературну традицію, винаходить свої фантастичні образи й ситуації. Особливістю сатирика є те, що у свою фантастику він вносить дух точності і раціоналізму, завдяки якому фантастичність сприймається як реальність. 
  5.  У четвертій частині разом з появою єгу настає влада чистого гротеску. Спрямованість зображальних елементів сатири підпорядковане таким чином загальній концепції роману: усвідомлення безнадійності шляху розвитку людської цивілізації супроводжується градацією фізіологічних деталей людських відправлень, які визначають характер гротеску і слугують не тільки для заниження зображувальних обкатів, але й для створення загальної атмосфери, цілісного уявлення про те, в якому болоті опинилося люди.

                                         ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Джонатан Свіфт – автор роману, який увібрав досвід політичної і творчої діяльності майже шістдесятирічного життя письменника. У сатиричних творах проявився діяльний, честолюбний та іронічний характер письменника. Саме тому вони викликали громадський резонанс і несподівано серйозні наслідки для самого Свіфта.

Роман “Мандри Гулівера” одразу ж після його видання і до сьогодні викликає багато дискусій, суперечок, різноманітних, часто неадекватних, часто різнополюсних точок зору і оцінок.

Свіфт широко застосовував поетичні засоби, сюжетні мотиви і цілі ситуації з арсеналу світової літератури: міфи про Геркулеса та пігмеїв у подорожі до Ліліпутії; мотив утопічних романів, зокрема Т. Мора, Аддісона і Стіла; світ фантастичних образів романів Сірано де Бержерака «Інший світ, або держави й імперії Місяця”, “Комічна історія держав й імперій Сонця”, “Правдиву історію” Лукіана; нарешті, важливим літературним першоджерелом було книга Ф. Рабле “Гаргантюа і Пантагрюель”.

Поряд з алегоричними та гротескними образами фантастичних держав існує ще й реальний, не фантастичний образ, створений в розповідях Гулівера (бесіди з королем велетнів і господарем – гуїнгнгнмом). У цих розмовах присутній голос здорового глузду самого автора у відповідях і логічних роздумах і висновках короля велетнів та обуренні та нерозумінні диких звичаїв і природи “розумних єгу” гуїнгнгнмом. Взаємодія цих двох планів складає ідейно-художню концепцію роману. Одночасно в єдине ціле зливаються окремі, на перший погляд, подорожі Гуллівера у фантастичні країни, створюючи при цьому єдиний об’ємний сатиричний образ реальної дійсності.                 Фіналом твору є сумний висновок автора – ідеальною може бути держава тільки коней, а людські пороки, які остаточно гіперболізовані в єгу, виголошують вирок людству, відкрите засудження людини, але не її природи, а ідеалізації цієї природи. Свіфт, відчуваючи на собі тиск цивілізації, наслідків її розвитку, втрачаючи при цьому веселість Рабле, створює негативне, сатиричне відображення реальної дійсності. Проте сатирик не обмежується схематичним, негативним запереченням, він камуфлює негатив у незвичайну, комічну, фантастичну форму. Тому задумане як найтрагічніша книга людства була сприйнята як книга для розваги.

Усі частини роману логічно поєднані образом розумного, навмисне наївного мандрівника, здатного до спостереження й аналізу. Деякі літературознавці (М. Лєвідов, А. Єлістратова) вважають, що Гуллівер – це сам Свіфт. Проте зрозуміло, що Гуллівер – це художнє втілення просвітницького розуму, своєрідний індикатор відхилення від розумової норми. Своєю участю в подіях він відтінює їх абсурдний, безглуздий, з просвітницької точки зору, ґатунок.

Образ Гулівера змінюється в залежності від ситуації і обставин, в які він потрапляє. Характер розповіді, емоційність, тональність змінюються також в залежності від внутрішньої динаміки сатиричної образності, яку літературознавці визначають як нагнітання низького. У ліліпутів їх вади і пороки викликають менше осудження, бо у них втілено менше зла, ніж у жителях Лапути, а лапутяни при їх безглуздості є меншим злом, ніж єгу. Таким чином, кожна з частин є сходинкою до наступної, де світ ще більше деградований. Нагнітання ницого, низького супроводжується й посиленням засобів сатиричного зображення: іронія і пародія, які спочатку мирно співіснують з гротеском, поступово ним витісняються, згущуючи тим самим темні й похмурі барви розповіді. Невинний комізм ситуації у Ліліпутії, створений засобами матеріалізації метафори (танці на канаті, стрибки через палицю, боротьба низькокаблучників з висококаблучниками), алегоріями (епізоди з життя ліліпутів нагадують лялькову театральну виставу з життя Англії) не викликає у читача внутрішнього опору, а тільки забавляє і розважає його. Зовнішній вигляд і характер лапутян комічні, але вже викликають огиду.       Прийоми сатиричного зображення у Свіфта надзвичайно різноманітні, діапазон їх виключно широкий. Це й прийом «очуднення» (щось поширене, звичне для всіх виступає у творі як дивовижне), образ «наївного», але наділеного здоровим глуздом оповідача, завдання якого створювати наочний контраст з тими обставинами, в яких він опинився, і тим самим виявляти невідповідність, яка є основою комічного (фізична невідповідність: у країні ліліпутів Гулівер надто великий, у велетнів – – малий); розумова (він виявляється єдиним «розумним єгу»); морально-етична (його миролюбність і гуманні наміри контрастують з атмосферою підозр і честолюбної метушні ліліпутів), психологічна (зовнішня подібність і внутрішній світ єгу і Гулівера). Серед засобів сатири у романі яскравою є гіпербола (зображення велетнів і Гулівера у ліліпутів) і літота (навпаки), і, нарешті, постійним елементом розповіді є іронія, яка присутня майже у всьому. Іронія створює ніби двояке сприйняття кожного факту – пряме, буквальне й іронічне, яке відкриває істину. Іронічне сприйняття твору посилюється блискучою грою слів, каламбуром. Та визначальною у творі Свіфта є пародія. Сам роман є  абсолютною пародією (на авантюрно-морський, пригодницький роман, на утопію тощо).

Значення Дж. Свіфта є великим не лише для англійської, а й для всієї європейської літератури. Він з тих мислителів, які порушують глобальні філософські питання людського існування, людської природи, життєвого призначення людини, сенсу її буття, саморозкриття особистості.

                  

                      СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

 Аникин Г., Михальская Н. История английской литературы. – М.,

 1985. – С. 114–131.

Алексеев М.Т. Из истории английской литературы: Этюды. Очерки.

 Исследования. – М.-Л.: Госиздат. худ. лит., 1960. – 499 с.

Артамонов С.Д. История зарубежной литературы ХVП-ХVШ

 веков. –   М.: Высшая школа, 1987.  – 607 с.  

Борев Ю.Б. Сатира // Теория литературы. Основные проблемы в

историческом освещении. Роды и жанры литературы. – М., 1964. –

С. – 382-381.

Брандис Е. Джонатан Свифт и его роман «Путешествия Гулливера» //

Свифт Дж. «Путешествие в некоторые отдаленные страны света  Лемюэля Гулливера сначала хирурга, а потом капитана нескольких кораблей». – М., 1966. – С. 395–415.

Гречанюк С. Свіфт: ерозія утопії чи віри в людину? // Гречанюк С.

 Вічні книги. – К., 1991. – С. 193–223.

Дейч А. Дыхание времени. Статьи. Портреты. Очерки. – М., 1974.

Дубашинский И.А. Жанр «Путешествий Гулливера» // Научные

 доклады высшей школы. Филологические науки. – 1970. – №2. –

 С. 44–58.

Елистратова А.А. Свифт и другие сатирики // История всемирной

 литературы: В 9-ти томах. – Т.5. – М., 1988. – С. 38–46.

Елистратова А.А. Английский роман эпохи Просвещения. – М., 1966.

Кагарлицкий Ю. Был ли Свифт научным фантастом? // Кагарлицкий Ю. Что такое фантастика? – М., 1974. – С. 90–116.

Муравьев В.С. Путешествие с Гулливером. – М., 1972. – 415 с.

Нерсесова М. Джонатан Свифт. К 300-летию со дня рождения. – М., 1967.

Пинский Л. Реализм эпохи Возрождения. – М., 1967. – С. 24-32

Ромм А. «преображение» Джонатана Свифта /По поводу оценки творчества Дж. Свифта англо-американским литературоведением // Вопросы литературы. – 1963. – №7. – С. 149–159.

Свіфт Дж. Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу хірурга, а потім капітана кількох кораблів. – Львів, 2002. – 563с.

 Соколянський М.Г. Парадокси Джонатана Свіфта // Радянське літературознавство. – 1963. – №3. – С. 61–68.

Шалата О. «Робінзон Крузо» Д. Дефо і «Гулліверові подорожі» Дж. Свіфта в Україні /рецепційно-компаративістична аналітика // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ. – Дрогобич, 2001. – С. 244–254.

Шалагінов Б. Кому відпиляти потилицю? // Зарубіжна література. – 1999.   – Ч. 21. – червень. – С. 2–3.

Штейн А.Л. На вершинах мировой литературы. – М., 1977. – 325 с.