86433

Громадянське суспільство: поняття, структура, ознаки. Політична мораль

Контрольная

Политология и государственное регулирование

Сучасна політологія –- один із найважливіших здобутків людського розуму теоретичне відображення політичної діяльності без якої неможливе існування суспільства. Усі ми є свідками великої реформації суспільновладних відносин: в Україні формується демократична правова соціальна держава й інститути...

Украинкский

2015-04-07

125 KB

0 чел.

PAGE  2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКА ДЕРЖАВНА ІНЖЕНЕРНА АКАДЕМІЯ

Кафедра Філософії і Політології

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни "Політологія"

В-25

Виконала :                                                         студентка групи ЕП-10-3 зт
                                                                            Талаєва О.В.

Перевірив :                                                                                    Ільчук І.А.                                                                               


м. Запоріжжя, 2014 р.

ЗМІСТ

Вступ.........................................................................................................................3

1. Громадянське суспільство: поняття, структура, ознаки..................................5

2. Політична мораль..............................................................................................12

3. Лібералізм...........................................................................................................17

Висновки................................................................................................................23

Список використаних джерел…………………………………………………..25

ВСТУП

Сучасна політологія – один із найважливіших здобутків людського розуму, теоретичне відображення політичної діяльності, без якої неможливе існування суспільства. І в Україні політологія нарешті здобула повне право на існування як самостійна наука і як навчальна дисципліна.

Усі ми є свідками великої реформації суспільно-владних відносин: в Україні формується демократична, правова, соціальна держава й інститути громадянського суспільства, за яких державна влада прагне зробити людей найбільш розвиненими і компетентними в питаннях ефективного здійснення сучасної політики.

Перехід від командно-адміністративної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, правової, соціальної держави зумовлює необхідність впровадження відповідної політичної культури, формування менталітету, адекватного ринковій економіці та плюралістичній демократії. І якщо європейська політична думка орієнтує громадян на дотримання своїх обов’язків і прояви поваги до держави та її законів, а американська політична наука на перший план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати свої власні проблеми у цивілізованому співробітництві із співвітчизниками, то в Україні на нинішньому етапі її розвитку важливо враховувати як запити окремої особи, так й інтереси держави.

Отже, саме в цей час доля кожного залежить від рівня функціонування політичних інститутів, дієвості та обґрунтованості політичних рішень. Політичні знання визначають можливості конструктивних сил і спрямовуються на подолання гострої кризи всієї соціальної системи. Таким чином, у всіх вищезазначених процесах політологія як навчальна дисципліна відіграє унікальну роль. Невідкладне її завдання – політичні знання мають утвердитися у всіх сферах суспільної свідомості. Йдеться передусім про поширення політологічних знань по вертикалі, тобто про підготовку професійних політиків, парламентаріїв, урядовців, працівників державного апарату.

Не менш актуальною і такою ж складною проблемою є поширення політичних знань по горизонталі: серед найширших верств населення, учнівської і студентської молоді, серед усіх соціальних груп, партій, рухів, організацій. Звичайно це не означає, що всі люди мусять одночасно сісти за посібники з політології. Знання про політику засвоюються через засоби масової інформації – газети, журнали, радіо, телебачення, публічні зустрічі з політиками та управлінцями.

Отже, демократія як влада народу має свої правила гри. І в програші залишається той, хто цих правил зовсім не знає чи байдуже ставиться до їх засвоєння, бо ж обов’язково підпадає під владу тих, хто прагне використати, ошукати (через політику, бюрократичні інститути влади тощо) інших людей, позбавити їх частки влади і відповідної частки суспільних благ, на які має право кожен громадянин суспільства. І винні в такому стані речей не тільки ті, хто зловживає владою, а й ті, хто неспроможний цьому запобігти. Політична історія людства переконливо свідчить: демократичний розвиток суспільства неодмінно супроводжується поширенням знань про політику серед громадян держави, і перед усім серед молоді. [1; с. 5-6]

1 ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА, ОЗНАКИ

Поняття «громадянське суспільство», як правило, використовується в зіставленні з поняттям «держава». Вони відображають різноманітні аспекти життя суспільства, протистоячи один одному.

Громадянське суспільство:

- є сукупністю між особових відносин і сімейних, суспільних, економічних, культурних, релігійних і інших структур, які розвиваються в суспільстві зовні кордонів і без втручання держави.

- предстає у вигляді соціального, економічного і культурного простору, в якому взаємодіють вільні індивіди, реалізовуючи приватні інтереси і здійснюючі індивідуальний вибір.

Можна сказати, що поняття «громадянське суспільство» є ще більш давнім аніж знання про політику. Згадки про громадянське суспільство, роздуми про його значення і призначення виникли ще дві з половиною тисячі літ тому назад.

Аристотель не виділяє державу з суспільства. В його вченні, як і в теорії Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина - частина держави, особисті інтереси підпорядковані суспільному благу.

Николо Макіавеллі вважав, що вищим втіленням людського духу є держава, а метою, значенням і щастям життя - служіння їй. В одній з своїх робіт Макіавеллі пише про прагнення держави знесилити і підірвати всяку діяльність суспільства, щоб піднестися. Тут очевидно розрізнення автором держави і громадянського суспільства, політичної і цивільної сфер.

Томас Гоббс вже використовує поняття «громадянське суспільство, хоча і непослідовно. З одного боку він затверджує, що громадянське суспільство не зв'язано цивільними законами, звичаями, правом, тобто як би відокремлено від громадянського суспільства. З другого боку - він вважав, що держава, подібно біблійній істоті Левіафану, підпорядковує собі все і вся, і через поняття «громадянське суспільство» показує, що воно саме підкоряється державі.

Основоположник лібералізму Джон Локк вперше поставив особу вище за суспільство і державу, а свободу - вище за інші цінності. Активно використовуючи поняття «громадянське суспільство», він проголошує певною мірою примат громадянського суспільства над державою. Суспільство виникає до держави і важливіше, довговічніше за неї. Розпад держави не викличе розпаду суспільства, тоді як ніякій державі не встояти у разі руйнування суспільства.

Шарль Монтеськ’є вслід за Локком розділяв суспільство і державу. Громадянське суспільство виникає до держави, яка і виростає з громадянського суспільства, щоб запобігти або нейтралізувати вороже відношення людей другові до друга. Жан-Жак Руссо також показує громадянське суспільство як суспільство, що перетворюється в державу, але тільки за допомогою суспільного договору. Він сформулював саме поняття громадянського суспільства. [2; с.87]

Принципово новими положеннями збагатив розгляд проблеми громадянського суспільства німецький мислитель Г.Гегель, згідно якому:

- громадянське суспільство є сукупністю індивідів, що задовольняють за допомогою праці свої повсякденні потреби;

- основою громадянського суспільства є приватна власність;

- рушійною силою історичного прогресу є не громадянське суспільство, а держава, яка захищає людину від випадковостей, забезпечує справедливість і реалізує загальність інтересів;

- громадянське суспільство та індивід підпорядковані державі, бо саме воно інтегрує окремих індивідів і їх групи в органічну цілісність;

- небезпека існування всеосяжної держави полягає в тому, що воно поглинає громадянське суспільство і не прагне гарантувати громадянам їх права і свободи.

К.Маркс вказав на обмеженість концепції Гегеля про взаємостосунки громадянського суспільства і держави. Полемізуючи з Гегелем, він не протиставляв державу громадянському суспільству, але доводив, що державна влада не повинна нав'язувати свою волю останньому. Держава, здійснюючи владні функції, повинна спиратися на потреби та інтереси громадянського суспільства, розумно виражати і захищати їх, шукати варіанти зближення, подолання виникаючих суперечностей. Марксисти розглядали взаємини між державою і громадянським суспільством як відносини між публічною владою та індивідуальною свободою.

Історично громадянське суспільство прийшло на зміну традиційному, станово-кастовому, в якому держава практично співпадала з майновими класами і була відособлена від основної маси населення. Громадянське суспільство по суті своїй буржуазне: його основою є вільний індивід, незалежний від влади і форм колективного життя. Найістотніша передумова його свободи - інститут приватної власності, що формує розвинуту цивільну самосвідомість.

Відособлення громадянського суспільства від держави відбувалося в процесі ліквідації станової нерівності і роздержавлення суспільних відносин. Початок даному процесу поклав формування представницької держави, виступаючої від імені всього населення.

Відособлення суспільства від все проникаючої влади держави завершилося в ході революцій ХУП-ХУШ століть і подальших реформ. Сам же перехід відображав формування нових соціально-економічних, політичних і культурних реальностей:

- всеосяжним розвитком товарно-грошових відносин;

- промисловою революцією;

- появою прошарку самостійних товаровиробників;

- кризою легітимності абсолютистських режимів;

- секуляризацією (звільненням від церковного впливу) індивідуальної і масової свідомості;

- виникненням політичних партій, які стали важливим каналом трансляції різнорідних інтересів різних груп.

Головними передумовами громадянського суспільства є:

- законодавче закріплення юридичної рівності людей на основі наділення їх правами і свободами;

- юридична свобода людини, обумовлена матеріальним благополуччям, свободою підприємництва, наявністю приватної власності, яка є економічною основою цивільного суспільства;

- створення механізмів саморегуляції і саморозвитку, формування сфери невладних відносин вільних індивідів, що володіють здатністю і реальною можливістю здійснювати свої природні права. [2; с.98]

Сам термін «громадянське суспільство» використовується як в широкому, так і у вузькому значеннях. В широкому значенні громадянське суспільство включає всі соціальні структури і відносини, які безпосередньо не регулюються державою. Воно виникає і змінюється в ході природно-історичного розвитку як автономна, безпосередньо не залежна від держави сфера. При такому підході громадянське суспільство сумісно не тільки з демократією, але і авторитаризмом, і лише тоталітаризм означає його повне, а частіше часткове поглинання політичною владою.

У вузькому значенні - це суспільство на певному етапі свого розвитку, коли воно виступає соціально-економічною основою демократичної і правової держави. Сучасне розуміння громадянського суспільства в політології переважно виходить з цього вузького значення.

Громадянське суспільство - це сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави, а також розгалужена мережа незалежних від держави суспільних інститутів, реалізуючи індивідуальні і колективні потреби.

Головні ознаки громадянського суспільства:

- розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;

- демократія і плюралізм в політичній сфері;

- ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;

- середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;

- правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави;

- ідеологічний і політичний плюралізм; свобода слова і засобів масової інформації.

Громадянське суспільство є системою, в якій переважають горизонтальні (невладні) зв'язки і відносини, що само організовується і само розвивається. В державі ж переважаючими є вертикальні зв'язки. В основі функціональної взаємодії громадянського суспільства і правової держави лежить принцип єдності і боротьби протилежностей. З одного боку, вони як би протистоять один одному, а з іншою - вони неможливі один без одного.

В сучасній політології громадянське суспільство розглядається як складна і багаторівнева система невладних зв'язків і структур. Вона включає: 1) всю сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави; 2) розгалужену систему незалежних від держави суспільних інститутів, що реалізовують повсякденні індивідуальні і колективні потреби.  

Оскільки повсякденні інтереси громадян нерівнозначні, остільки і сфери громадянського суспільства мають визначену підпорядкованість, яку можна виразити таким чином:

- перший рівень між особових взаємодій - базові (первинні, вітальні) потреби в їжі, одязі, житлі і т.д., забезпечуючи життєдіяльність індивідів. Вони задовольняються завдяки виробничим відносинам і реалізуються через такі суспільні інститути, як професійні, споживацькі та інші об'єднання та асоціації;

- другий рівень між особових взаємозв'язків - потреби в продовженні роду, здоров'ї, вихованні дітей, духовному вдосконаленні, інформації, спілкуванні, сексі і т.д., які реалізують комплекс соціокультурних відносин (включаючи релігійні, сімейно-шлюбні, етнічні та інші взаємодії) в рамках таких інститутів, як сім'я, церква, освітні і наукові установи, творчі союзу, спортивні суспільства і т.д.;

- третій, вищий рівень між особових відносин складають потреби в політичній участі, пов'язані з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Політичні переваги індивідів і груп реалізуються за допомогою груп інтересів, політичних партій, рухів і т.д.

Якщо розглянути сучасне громадянське суспільство в промислово розвинутих країнах світу, то воно виглядає як суспільство, що складається з величезного числа самостійно діючих груп людей, що мають різну спрямованість. Так, структура громадянського суспільства США є розгалуженою мережею різних добровільних асоціацій громадян, лобістських груп, муніципальних комун, добродійних фундацій, клубів по інтересах, творчих і кооперативних об'єднань, спортивних і інших суспільств, релігійних, суспільно-політичних і інших організацій і союзів. Ці самостійні, незалежні від держави суспільно-політичні інститути часом протистоять один одному, борючись за довір'я громадян, гостро критикують і викривають соціальне зло в політиці, економіці. моральності, в суспільному житті і на виробництві.

В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення громадянського суспільства, який ще дуже далекий від завершення. Чисельні міністерства, відомства, комітети, підкомітети комісії і т.д. поки що демонструють неспроможність вивести країну із системної кризи, а тому зрозумілим є динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики. За висновками вітчизняних політологів і соціологів, Україна є лідером серед постсоціалістичних європейських держав за рівнем недовіри населення владним структурам.  

Нерозвиненість громадянського суспільства в Україні простежується у загрозливо низькому ріні замученості громадян до організованої громадсько-політичної діяльності і дуже низькому рівні політичної ефективності (оцінка суб’єктом своєї змоги впливати на політичні події та рішення), що пов’язано із слабким розвитком правової системи у державі і правової свідомості у людей.  

Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації соціальної структури нашої держави можна віднести фактичну відсутність середнього класу й значного поступу в його формуванні, люмпенізацію численних верств населення, появу нових власників, поляризацію багатства і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85 відсотків населення Україні займають положення нижче середнього класу й існує в умовах крайньої невизначеності та невпевненості.  

Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є вільні та альтернативні політичні вибори, референдуми, незалежні (насамперед, від органів влади) засоби масової інформації, розвиток місцевого самоврядування, політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси, наявність ринкових відносин і економічного плюралізму. [3; с. 58]

2 ПОЛІТИЧНА МОРАЛЬ

Політика і мораль — важливі складники життя будь-якого людського суспільства. Політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора людської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі.

В такій ситуації можливі спроби підкорити собі мораль, перетворити її на служницю політики, надати їй форми, неспроможної забезпечити власний суверенітет. 

Перетворюючись на служницю політики, виправдовуючи всі її не завжди сумісні з людяністю й порядністю хитросплетіння, мораль переживає ситуацію самовтрати, само-зникнення. Вона перестає бути мораллю у власному розумінні цього слова й примушена плентатися в охвісті політики, погоджуючись на все нові й нові само руйнівні для неї поступки. 

В цьому випадку мораль втрачає свою самодостатність, стаючи лише операційно-технічним психологічним засобом утілення політичних цілей, які виступають як щось від початку вище, ніж мораль, диктують їй закони, підкоряють її собі. 

Мораль, таким чином, постає тут не якоюсь самоцінністю, а лише суто технічним, підпорядкованим моментом політичної діяльності. Через це вона не може більше оберігати індивіда й маси від дій аморальних. Питання про добро і зло вирішується віднині не в категоріях моральної свідомості, а виключно в категоріях політичної доцільності, стають її частковим моментом. Політична доцільність передбачає: все, що сприяє досягненню політичної мети,— є благо, все, що цьому перешкоджає,— є зло. Політична мета починає виправдовувати політичні засоби. 

Мораль цілком розчиняється в політиці й зникає як самостійний феномен суспільного життя, витруюючись пропагандистським апаратом із свідомості людей. Моральні оцінки будь-якого явища скрізь замінюються оцінками політичними. Політика, торжествуючи свою перемогу над мораллю, вважає (й не без підстави), що остання є лише її частиною, причому підлеглою, яка не має права судити ціле. 

Політизована мораль, як свідчить досвід історії, незмінно призводить до аморальної політики, що ґрунтується на духовній залежності та аморальності широких мас людей, котрі добровільно або з примусу поміняли моральні норми на політичні настановлення поточного моменту. 

Питання про пріоритет політики чи моралі розв'язувалося протягом усієї історії людства і, як правило, на користь політики. З міцністю передсуду закріпилося уявлення про те, що до політики мало застосовні моральні критерії, а політик, котрий керується моральними нормами, наперед прирікає себе на невдачу. В цьому положенні є певний елемент істини. Справді, в ході досягнення поставленої мети політик, котрий не гребує будь-якими порушеннями норм моралі, абсолютно вільний внутрішньо у виборі засобів, що забезпечують найкоротший шлях до мети, й, можливо, легко досягне її, на відміну від свого моральнішого конкурента, обплутаного, з точки зору принципового «амораліста» від політики, всілякими «хибними» догмами добра та людяності. 

В той же час мета, досягнута засобами ганебними й огидними, переживає процес внутрішнього морального переродження, навіть якщо початкове й була справедливою. Вона немовби несе в собі погану спадковість засобів, перетворюючись із безпосереднього ідеалу добра на його абстрактний знак, мертвий фетиш, що вимагає нових і нових жертв. 

Стаючи служницею політики, мораль чинить акт історичного самогубства, і якщо ще й залишається в змісті політики, то тільки на правах своєрідних правил внутрішнього розпорядку у внутрішньогрупових стосунках між «своїми», правил, які виступають скоріше умовними й постійно порушуваними регуляторами й орієнтирами «внутрішньовидової» боротьби. 

Ці жалюгідні рештки моралі вирізняються завидною гнучкістю, що доходить до абсолютної аморальності. Виникає чиста етика обставин і ситуацій, що цілком зливається з доцільністю й животіє лише як слабке психологічне виправдання. При цьому мораль до решти втрачає скільки-небудь вирішальну роль у регулюванні поведінки особистостей, соціальних груп, класів, суспільства в цілому. [4; с.105]

Мораль не може бути засобом досягнення будь-яких політичних цілей, навпаки, саме політика має бути засобом досягнення ідеалів моралі як мети. В гуманному й демократичному суспільстві не політика диктує умови моралі, а саме мораль визначає цілі, методи й характер політики. Так створюються умови для порятунку людства від катастроф ядерного віку, досягнення громадянського миру, зняття запеклості ідейної боротьби в суспільстві. Аморальна ж політика неминуче виховує аморальні маси, формує аморальні стосунки серед людей, відтворює найгірші людські риси. 

Мораль і політика відносять до найбільш ранніх соціальних регуляторів суспільного життя. Зближує їх те, що і та і інша відносяться до сфери соціального вибору, тому достатньо рухомі та мінливі. Їх зміст зумовлений впливом багатьох факторів, починаючи від історичних і соціокультурних і закінчуючи суб’єктивними уявленнями і випадками. 

Мораль і політика – це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів. Впорядкування поведінки людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, взірців поведінки), які є загальнообов’язковими для всіх людей. Однак моральні та політичні норми розрізняються способом формування і засобами реалізації. 

Низька мораль «низів», розбещеність народу аморальною політикою неминуче породжують серйозні перепони на шляху найсміливіших реформаторських планів «верхів», оскільки будь-які плани керівників виконуються мільйонами простих людей, котрі володіють певним рівнем моралі (совістю, почуттям обов'язку, порядністю і т. д.). Наша країна, прокламуючи сьогодні ідеали гуманізму й демократії, не може розраховувати на ефективність своєї екологічної, соціальної й правової політики без багаторічної, важкої, але життєво необхідної роботи задля виховання всіх громадян і прищеплення їм елементарної чесності, совісності й порядності. 

Без постійного культивування поваги до людської особистості та її прав, співчутливості до нещасних, самотніх та убогих, сорому за власні непорядні вчинки, здатності до розумного самообмеження, самокритичного погляду на власну персону неможливо створити цивілізоване суспільство. Тільки моральне оновлення поряд із фундаментальними економічними й політичними реформами спроможне забезпечити нашій країні пристойне місце в світовому співтоваристві, порятувати далекосяжні плани реконструкції країни від ударів об рифи дрімучого егоїзму, підлоти, безсовісності, недбальства, лінощів, апатії, озлоблення й підозріливості. 

Труднощі, які переживає країна, все ж не перетворюють людську особистість на просту функцію суспільних обставин, маріонетку процесів, що відбуваються в суспільстві. Ці процеси за всієї їхньої драматичності не скасовують свободу людської особистості, не позбавляють її можливості вибору. Моральна активність особистості — це насамперед свобода вибирати: ту чи іншу життєву позицію, ту чи іншу систему моральних цінностей, ті чи інші ідеали. 

Водночас вільний вибір передбачає й відповідальність людини за всі можливі соціальне значущі наслідки такого вибору. Не кожна особистість здатна взяти на себе таку відповідальність. Іноді людина навіть зрікається свободи, розраховуючи заразом позбутися й відповідальності. Виникає явище своєрідної «втечі від свободи», коли індивід прагне обминути саму ситуацію морального вибору, намагаючись перекласти цей тягар на іншого. 

Виносячи каральний присуд «застарілим» моральним нормам, вони виносили жорстокий присуд і самим собі. Процес гуманізації нашого суспільства немислимий без пріоритету моралі, законності й правопорядку, які не можуть бути принесені в офіру ніяким кон'юнктурним, політичним та ідеологічним міркуванням.

Таким чином, політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора людської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі. 

Політизована мораль, як свідчить досвід історії, незмінно призводить до аморальної політики, що ґрунтується на духовній залежності та аморальності широких мас людей, котрі добровільно або з примусу поміняли моральні норми на політичні настановлення поточного моменту. 

Стаючи служницею політики, мораль чинить акт історичного самогубства, і якщо ще й залишається в змісті політики, то тільки на правах своєрідних правил внутрішнього розпорядку у внутрішньо-групових стосунках між «своїми», правил, які виступають скоріше умовними й постійно порушуваними регуляторами й орієнтирами «внутрішньовидової» боротьби. 

Мораль не може бути засобом досягнення будь-яких політичних цілей, навпаки, саме політика має бути засобом досягнення ідеалів моралі як мети. В гуманному й демократичному суспільстві не політика диктує умови моралі, а саме мораль визначає цілі, методи й характер політики. Мораль і політика – це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів. Впорядкування поведінки людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, взірців поведінки), які є загальнообов’язковими для всіх людей. Однак моральні та політичні норми розрізняються способом формування і засобами реалізації. [5; с.67]

Без постійного культивування поваги до людської особистості та її прав, співчутливості до нещасних, самотніх та убогих, сорому за власні непорядні вчинки, здатності до розумного самообмеження, самокритичного погляду на власну персону неможливо створити цивілізоване суспільство.

3 ЛІБЕРАЛІЗМ

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) зародився як ідеологія буржуазії у XVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст. Зародження й розвиток капіталістичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феодальних суспільних відносин, усунення перешкод вільному підприємництву, приведення у відповідність з новими виробничими відносинами політичної надбудови. В основі лібералізму як ідеологічного обгрунтування назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск´є, І. Кант, А. Сміт, Б. Констан, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.

Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтовував ідеї суспільного договору та природного права. Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є центральною в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все те, що притаманне буржуазії. [6; с.46]

Ідея індивідуальної свободи знайшла свій подальший розвиток, зокрема, у працях Б. Констана. Він розрізняв свободу політичну і громадянську (особисту). На його думку, народи стародавніх Греції та Риму знали лише політичну свободу, яка полягала у їхньому праві брати безпосередню участь у колективному здійсненні політичної влади. Проте людина за таких умов не знала особистої, громадянської свободи, бо вся її життєдіяльність жорстко регламентувалась державою. Громадянська свобода, яка проявляється в незалежності приватного життя індивіда від політичної влади і наявності у нього низки особистих прав, з´являється лише у нових народів.

Проголошення свободи найвищою цінністю означало визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму державної влади. Обмеженню державного абсолютизму слугує поділ влади на три відносно самостійних гілки — законодавчу, виконавчу й судову, ідея якого була висунута спочатку Дж. Локком, а згодом всебічно обгрунтована Ш.-Л. Монтеск´є.

В економічному відношенні лібералізм передбачав усунення цехової регламентації, позаекономічних форм залежності і повну підприємницьку свободу. Ця свобода грунтується на приватній власності і проявляється у вільній конкуренції власників на нерегульованому ринку. Держава має керуватись принципом «laissez faire» (франц. — «дозвольте діяти»); вона не повинна втручатись в економіку, а покликана виконувати лише роль «нічного сторожа» (А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим самим чітко розмежовувались громадянське суспільство й держава, яка розглядалась як неминуче зло.

Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму були сформульовані у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американській Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р. Прихильниками лібералізму були «батьки-засновники» США Т. Джефферсон і Дж. Медісон.

На початку XIX ст. поняття «лібералізм» увійшло до європейського суспільно-політичного лексикону. Як найменування політичного угруповання воно вперше з´явилось 1812 р. в Іспанії, де «лібералами» називали групу делегатів-націоналістів у кортесах. Згодом увійшло до англійської і французької, а слідом за ними — до інших європейських мов. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли ліберальні політичні партії, які функціонували вже не як аристократичні угруповання чи політичні клуби, а як масові організації. В середині XIX ст. доктрина класичного лібералізму стала пануючою у європейській і північноамериканській політичній думці, а ліберальні партії займали провідні позиції в політичному житті західних країн.

Проголошення і конституційне закріплення права на свободу, приватну власність і вільну економічну діяльність, втілення в життя принципів вільної ринкової конкуренції і поділу влади забезпечили прискорений розвиток продуктивних сил, сприяли звільненню від пут абсолютизму, становленню правової держави, парламентаризму й демократії. В цьому полягає незаперечна історична заслуга лібералізму.

Однак давно помічено, що свобода — ворог рівності. Проголошена лібералізмом свобода для всіх виявилась свободою лише для небагатьох — для власників, тобто для буржуазії. Держава, яка дала рівні права всім громадянам і усунулась від втручання в економіку, залишила слабких без захисту і зробила їх здобиччю сильних. Замість цивілізованого індивідуалізму утвердився буржуазний егоїзм, коли кожен діяв лише у власних інтересах, не зважаючи на інтереси інших людей і суспільства в цілому. Збагачення одних здійснювалось за рахунок зубожіння інших. Загострилась класова боротьба, про що свідчать численні виступи робітників на захист своїх прав та інтересів. У Франції, наприклад, через 82 роки після прийняття Декларації прав людини і громадянина, у 1871 р. відбулось повстання робітників Парижа проти безправ´я і злиденного існування, яке увійшло в історію під назвою Паризької Комуни. [7; с.105]

Особливо наочно криза класичного лібералізму виявилась на рубежі XIX—XX ст. з настанням монополістичного етапу розвитку капіталізму. Монополістичні об´єднання стали витісняти з ринку дрібні й середні підприємства, які не витримували конкуренції з ними і розорялись. Монопольні ціни, банкрутство дрібних і середніх підприємств призводили до зубожіння широких верств населення капіталістичних країн, зростання безробіття, загострення класової боротьби між найманими працівниками і власниками засобів виробництва.

У такій обстановці ідеологи буржуазії виступили з пропозиціями про перегляд деяких найважливіших положень класичного лібералізму і здійснення реформ, покликаних обмежити свавілля монополій і полегшити становите найбільш знедолених верств населення. Вони сформулювали низку нових важливих принципів лібералізму, які в сукупності склали так званийсоціальний лібералізм. Мова йде насамперед не лише про формальне визнання права кожного на життя, свободу і власність, а й про реальне забезпечення соціальних прав людей — на працю, відпочинок, добробут, охорону здоров´я, освіту тощо. Для обмеження свавілля власників капіталістичних монополій, приборкання стихійних сил економічного розвитку визнано за необхідне втручання держави в економіку й соціальні відносини.

Визначним теоретиком соціального лібералізму був англійський економіст Джон Мейнард Кейнс(1883—1946). Ще на початку XX ст. він виступив з теорією «регульованого капіталізму», згідно з якою в нових історичних умовах держава має відмовитись від ролі «нічного сторожа» і стати дійовим регулятором соціально-економічних відносин. Держава, на думку Дж. Кейнса, мусить обмежити монополізацію виробництва, встановити правила чесної конкуренції, підтримувати дрібні й середні підприємства, організовувати громадські роботи з метою зменшення безробіття, допомагати незахищеним верствам населення.

Рубежем, який зробив класичний лібералізм надбанням історії й утвердив принцип державного втручання в економіку та ідею держави загального добробуту, стала велика економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню кейнсіанських ідей у його «новому курсі» американському президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подолати найважчу за всю історію США соціально-економічну кризу. Успіхи політики Ф. Рузвельта сприяли популяризації ідей лібералізму. Після Другої світової війни лібералізм уже як соціальний лібералізм знову стає провідною ідейно-політичною течією.

На позиції лібералізму в суспільно-політичному житті західних країн значною мірою вплинуло те, шо в 50-ті роки у США сформувався своєрідний консенсус між лібералами та представниками поміркованого крила консерваторів стосовно низки важливих питань соціально-економічної політики, зокрема щодо державного втручання в економіку й соціальні відносини. В Західній Європі подібного консенсусу ліберали досягли з соціал-демократами та консерваторами. Ліберально-консервативно-соціал-демократичний консенсус не ставив під сумнів існування капіталізму, а був спрямований лише на реформування окремих його сторін. Мова йшла про те, шо держава повинна захищати інтереси всіх верств суспільства. Вона покликана зменшувати соціальну нерівність шляхом перерозподілу доходів, забезпечувати зайнятість, розвивати системи охорони здоров´я, освіти, культури, житлового будівництва тошо. Післявоєнне економічне піднесення та реалізація ідей соціального лібералізму й соціал-демократизму в країнах Заходу сприяли підвищенню добробуту широких верств населення. Набула поширення концепція «держави загального благоденства». Та сталося так, що основні ідеї лібералізму в межах досягнутого консенсусу запозичувались консерваторами справа, а соціал-демократами — зліва. Ця обставина не могла не відбитися на статусі лібералізму й ліберальних партій, соціальна база яких звузилась, оскільки вони опинились між соціал-демократичними і консервативними таборами. [8; с.63]

Сучасний лібералізм не є однорідним ідейно-політичним ученням. Зусилля щодо оновлення лібералізму, пристосування до нових історичних реалій зумовили появу багатьох його різновидів, у тому числі національних. Серед багатьох варіантів лібералізму можна виокремити два більш-менш чітко виразних основних його напрями, які відрізняються за принципами й підходами до розв´язання найважливіших соціально-економічних проблем. Один з цих напрямів, особливо у крайніх його виявах, тяжіє до лібертаризму (від франц. liberte — свобода). Для нього характерні абсолютизація індивідуальної свободи, заперечення втручання держави в економіку й соціальні відносини, прихильність до вільного ринку. Цей напрям, який у західноєвропейських країнах іноді називається неолібералізмом, у СІЛА відповідає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. В центрі її — ідея вільного ринку та опозиція вченню Дж. Кейнса. Представники цієї школи, передусім американський економіст Мілтон Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрійсько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август фон Хайєк (1899—1988), вважають, шо грошовий обіг і його закони складають центральний елемент економічної системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при розв´язанні економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристских засобах, фінансовому регулюванні, а точніше — саморегулюванні. По суті справи, зазначений напрям лібералізму — це економічний консерватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму.

Другий напрям сучасного лібералізму за своїми найбільш загальними рисами займає проміжне становише між консерватизмом і соціал-демократизмом, змикаючись з першим справа, а з другим — зліва. Грунтуючись на таких цінностях класичного лібералізму, як свобода, власність, вільна економічна діяльність, цей напрям водночас визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей, через що дістав назву соціального лібералізму.

Таким чином, у сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмінність між ними полягає в тому, шо перший визнає необхідність державного регулювання соціально-економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя. Ідеологія більшості сучасних ліберальних партій поєднує елементи обох напрямів лібералізму, але в різних пропорціях, що залежить від особливостей конкретних країн, уміння партій своєчасно відгукнутися на назрілі суспільні потреби. [9; с.213]

ВИСНОВОК

Політологія — одна з провідних дисциплін, що, послуговуючись принципово новими методами, дає змогу розширити наші уявлення щодо можливостей наукового вивчення як суспільства, так і індивіда.
На десятому році незалежності України політологія довела своє право на існування як базова наука. Зростає її роль у вирішенні складних і подекуди неоднозначних проблем реформування суспільства. Нині політологія — це науковий орієнтир, за допомогою якого прогнозується й організується політичне життя держави і суспільства.

Необхідність побудови демократичного суспільства, гуманізації політичної культури висуває на передній план проблему переосмислення традиційних підходів до аналізу складних політичних явищ, процесів і проблем суспільного життя. Зросла потреба у теоретичному і методологічному обґрунтуванні поняттєвого апарату пізнання навколишнього світу з метою виявлення механізму практичної дії різних суб'єктів. Тільки неупереджений, виважений підхід до політичних явищ, у поєднанні із заново осмисленою методологією, дає змогу розглядати політологію як багатовимірну науку і навчальну дисципліну, головним предметом якої є політика як міждисциплінарна галузь знань.
В умовах відродження української національної державності, політичного та економічного розвитку народу України, його духовного оновлення, та з урахуванням досвіду функціонування політичних систем і політології в інших країнах світу, автори вважали за доцільне зосередити головну увагу на аналізі найважливіших проблем політичної та соціально-економічної реальності, створенні нового методологічного і концептуального базису політики на ґрунті національних традицій і особливостей історичного розвитку України.

Як переконливо свідчить вітчизняний і світовий досвід, сучасні соціокультурні процеси мають бути орієнтовані на відродження споконвічних функцій (соціальних ролей) інтелігенції, покликаної утверджувати свободу переконань людини, її прагнення до добра, наповнювати людську душу світлом культури. Духовно-інтелектуальний прогрес суспільства залежить також від його спроможності виробляти альтернативні ідеї, відстоювати їхнє право на існування, а найкращі з них втілювати у життя.

Складний і суперечливий процес трансформації сучасного українського суспільства на загально цивілізаційних засадах пов'язаний з пошуком форм і засобів стимулювання політичної активності нації, духовного оновлення, формування інтелектуальної еліти, розробки системи ціннісних орієнтацій. Без об'єднуючої державницької ідеї, високих духовних і моральних принципів суспільство нездатне до проведення докорінних соціальних, економічних і політичних реформ.

Відмовившись від старих уявлень і підходів, вузько-партійних позицій, політологи разом з філософами, соціологами, економістами, істориками, юристами, психологами вибудовують теоретичні моделі, перевіряють загальноісторичні схеми та гіпотези, проектують майбутнє, а не вигадують його.

Незалежна Україна реально стала невід'ємною складовою єдиної системи міжнародного права. Віддзеркалення міжнародно-правових стандартів у статтях Конституції України забезпечує перспективу розвитку і взаємодії з Україною міжнародного співтовариства, є стимулом як внутрішньої, так і зовнішньої політики держави, сприяє входженню її до світового політичного процесу. [10; с.89]

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К.:КНЕУ, 1999. - 108 с.

2. Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. - К.: Знання, 1999. - 427с.- 161 с.

3. Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с.

4. Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

5. Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів, О.М.Рудакевич, В.А.Кулик та ін. - Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

6. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. - Ч. 3. Політична свідомість і культура. - Львів: Кальварія, 1998. - 556 с.

7. Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. - К.: ІЗМН, 1997. - 164 с.

8. Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. - К.: МАУП, 1997. - 248 с.

9. Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

10. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К.: Основи, 1995. -174 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

59681. Наша мова калинова. Сценарій 45.5 KB
  Обладнання: розгортка Наша мова калинова вислови про мову записи пісень про мову у виконанні Раїси Кириченко Таїсії Повалій та Павла Зіброва. Мова жила у серцях і душах волелюбного українського народу у його піснях думках і справах.
59682. Сценарій, конспект виховного заходу “З природою живи у дружбі, то буде вона тобі у службі” 124.5 KB
  Який кущ є символом українського народу і водночас лікарською рослиною Калина 2 Яке дереволікар дало назву літньому місяцеві Липа 3 Яке дерево застосовується в народній медицині повністю Сосна 4 Яке дерево найбільш оспіване Т.Шевченком є символом України...
59683. Шкідливі звички чи життя в своє задоволення (диспут) 42 KB
  Паління тютюну погіршує резерви дихальної системи яку використовують під час бігу плавання. Коротка довідка: найпоширенішою пристрасть до тютюну є в азіатських країнах де люди слабко обізнані про вплив нікотину.
59684. Сценарій. Святкування Різдва 49 KB
  Добрий день, дорогі друзі! От і наближається Новий рік, Різдво. Кожна родина очікує на ці свята. Тому що ці світлі і радісні дні приносять добро і спокій в наші душі. В ці дні відбуваються різні дива. І сьогодні ми спробуємо створити диво.
59685. Тиждень Дружби 44 KB
  КТС Тиждень Дружби. Разом з учнями свого класу зробіть гаряче серце вашого колективу та зєднайте імена в ланцюжок дружби. А ще ми пропонуємо вам заспівати з нами пісень та виготовити ромашку дружби школярів.
59686. Свято 8 Березня. Свято весни 36 KB
  Готові Хто найбільше із усіх Любить нас дітей малих Хто про нас найбільше дбає Хто нас щиро доглядає Хто скажи маленький брате Мати Хто готує їсти нам Хто бува не їсть і сам Хто розчісує вшиває Хто Ви можете сказати Мати...
59687. В гостях у Снігової королеви (сценарій свята) 93 KB
  З багатьох казок герої Вже до мене поспішають Слуги їх сюди пропустять Бо запрошення всі мають. Я поет зовусь Незнайко Вам від мене балалайка Ой щось не те Ану ось так: Я поет Незнаєчко.
59688. Проблеми підліткового віку (Диспут) 30.5 KB
  Батьки зауважують що їм важко спілкуватися з дітьми: вони часто стають грубими неввічливими у школі наполягають на непотрібності деяких навчальних предметів не погоджуються з думкою оточуючих замикаються в собі Чому...
59689. Сценарій свята матері «Мати-берегиня» 50 KB
  Чарівне, ніжне, щире слово вертає нас до батьківської оселі, де пройшли наші найкращі днини. Це слово співуче, мелодійне, як і та пісня, що линула з вуст любої матусі зранку і до світанку, з дитинства раннього до старості глибокої.